ЮРІЙ КАМАЄВ

Останнє запитання

Він схилившись увійшов до землянки і виструнчився.

- Слава Україні.

- Слава вождю, - втомлено відповів сивий чоловік з вицвілими блакитними очима, - сідайте юначе.

Він обережно присів на край ящика, що слугував за стільця.

- Друже Омелюх, ви знаєте сотника Лиса?

- Так, – здивовано відповів той, - ми ще студентські друзі по Білокриницькій Аграрній школі.

Співрозмовник спохмурнів.

- А, ця школа... Що ж, це буде важче, ніж я гадав. Отже, юначе, у нас є підозра, що Лиса завербувало гестапо. Ось тут, - старий показав пальцем на мапі, де абстрактну зелень лісу перерізала смужка дороги, - його загін потрапив у засідку і з перехоплених німецьких донесень виходить, що він знищений. Але їх бачили недалеко звідси – майже повна сотня. Щось тут не так.

Омелюх з ненавистю дивився у водянисті очі есбіста.

- А якщо німці брешуть?

Тонкий шар награної ввічливості випарувався і той вибухнув гнівом.

- Я знаю, що ви думаєте про СБ. Та якби не ми, то тут не лишилося б жодної боївки. Краще розстріляти десять підозрілих, ніж пропустити одного справжнього зрадника – чи не так?

- Я вже десь чув щось схоже, здається це говорив Торквемада, - несподівано навіть для себе заперечив Омелюх.

- А .... Ти ж з розумників. Забудь усю ту дурню, що вичитав з книжок, зараз війна і діють інші закони. Отже вам, друже Омелюх, доручається завдання - ліквідувати зрадника - це єдиний вихід. Заарештувати і судити ми його не можемо – він мірошник, а їхні боївки зараз численніші й сильніші наших. Лиса тут поважають і не повірять у те, що його завербували. Ви ж, друже Омелюх, теж не вірите? – гостро запитав есбіст.

- Ні, не вірю. Я надто добре його знаю, - твердо відповів Омелюх.

Есбіст усміхнувся самими кутиками уст, очі лишалися холодними і непроникними.

- Мені імпонує ваша сміливість, юначе, та це наказ головного проводу і я не зобов’язаний нічого пояснювати. Та втім, - він стишив голос і вів далі довірливим тоном, наче з рівним, - головний провід цілком слушно вважає, що лише ми можемо і повинні вести далі боротьбу. Мірошникам і бульбашам немає місця у цих лісах. Коли їхні боївки втратять командирів, вони змушені будуть перейти до нас.

Він підвівся, - то ж будьте вояком, а не манірною панянкою, друже Омелюх. Це наказ.

....

Сотник Лис схилився над мапою. Загін відірвалися від переслідувачів і розчинилися у цих густих лісах. Після останньої невдалої акції він втратив два десятки людей. Вони лишилися прикривати відхід. Усе мало б бути добре, якби не ця клята танкетка. Коли змовк їхній кулемет, він здалеку побачив, як панцирник крутився на тому місці, де лишилися його хлопці, шматуючи вузькими гусеницями мертві тіла. Якби ж була хоча б маленька гарматка... Загін пройшов за цей тиждень більше сотні кілометрів – по бездоріжжю, майже не зупиняючись. Мітки на мапі хімічним олівцем вказували, що тут ворога не мало б бути. Та й хлопцям потрібен відпочинок. Та найбільше його вабили кілька дрібних квадратиків, що позначали населений пункт на трофейній німецькій мапі – Pistchentsi: мабуть цілком абстрактні для попереднього власника, немолодого оберлейтенанта-резервіста, що знайшов вічний спочинок на чужій неспокійній землі, та не для нього, Лиса. Він запалив відвологлу цигарку і деручкий солодкавий дим навіяв спогади, дивні, наче з іншого, чужого життя: яскраві, світлі, надзвичайно далекі від цього суворого і жорстокого світу...

- Я їду на хутір кинув він чотовому.

- Пане сотнику, тут неподалік бачили якусь невідому боївку. Напевно стьопки, вони останнім часом поводять себе відверто вороже.

Лис кинув недопалок і рішуче розтоптав його.

- Ти лишаєшся за старшого. Якщо щось станеться – знаєш, що робити.

..............

Вікно крайньої хати тьмяно світилося і він тихо постукав умовним стуком. Там піднялася якась постать і Лис мимоволі, за давньою звичкою скинув із-за плеча фінку.

Відчинив старий Галин батько і, наче не здивувавшись кинув, – заходь, Степане.

У хаті був хтось, Лис вловив чужий тютюново-одеколоний дух, та оцінивши ситуацію, зрозумів, що він чужака не випередить. Поміж тарілок лежав парабелум і рука незнайомця була занадто близько від нього. Лис демонстративно повільно зняв кашкета, перехрестився на образи і обережно взявши за ствол, поставив в куток автомата. На столі парувала макітра з картоплею, стояла фляжка самогону, на тарілці лежало ніжно-рожеве сало. Він непомітно розстебнув кобуру.

- Лисе, ти не впізнаєш мене? – запитав гість.

- Зачекай, ти ж ... Петро Ковальчук. А ти змінився....

- І ти теж подорослішав, Степане.

Вони обнялися.

- За зустріч, Лисе.

Вони цокнулися рожевими граненими шкаликами.

- А ти в мірошниках ходиш, Лисе? – запитав Петро.

Лис здивовано подивився на свого давнього студентського друга.

- Не чекав, що ти в стьопках, із Білокриницької школи ваших небагато вийшло– він криво усміхнувся, радість зустрічі миттєво згасла. Зависла неприємна мовчанка.

- А де Галя? – запитав Лис.

Батько знову налив.

- Пішла до куми. Та просила допомогти.

Лис із Петром гостро переглянулися. Кожен зрозумів, що старий просто відіслав її з дому.

Розмова не клеїлася, і вони мовчки перехилили ще кілька шкаликів. Старий відчував напругу і намагався оживити розмову, та на його питання кожен відповідав однозначно.

Повернулася Галя.

- Степане, тебе яким вітром сюди занесло? – запитала вона.

- Недобрим, воєнним, Галю, - відповів Лис.

Вона ще щось щебетала, намагаючись бути гостинною і невимушеною. Старий захмелів і тихо куняв за столом. Якась двозначність ситуації, яку всі відчували, змусила піднятися обох. Галя провела Петра, доки Лис вовтузився з непоступливим ременем. Він з-за дверей почув шепіт.

- Петре, не приходь більше, між нами нічого не було і не буде. Забудь мене.

- Що ж, прощавай, Галю. Дякую за гостину.

Вона повернулася і зависла на шиї у Лиса.

- Я так чекала на тебе, молилася... Казали, що ти загинув, та я не вірила. Від гарячого поцілунку у нього запаморочилося у голові. Вона потягла його до своєї кімнатки...

........

Темний грабовий ліс лише починав сіріти. Мовчазний осінній ранок хапав пронизливим холодом. Він нарешті вийшов на узлісся і глянув на циферблат годинника. Зелені цифри вже не світили містичним фосфорним вогнем. Була шоста ранку. Вже скоро. Він скинув з-за спини важку совіцьку снайперську гвинтівку і заліг у сиву від паморозі, хрустку траву. Маслянисті набої блиснули несправжнім тьмяним золотом. Він плавно пересмикнув затвор і розвернувши м’ятий німецький офіцерський кашкет козирком назад припав до прозоро-фіолетових лінз оптичного прицілу...

.............

- Я повернуся, Галю, обов’язково повернуся до тебе, знайду де б ти не була... люба моя, - він поцілував її, - мені час йти.

Вона перехрестила його, - нехай Бог береже тебе, вояче.

Лис закинув за спину автомата і пішов добре знайомою польовою стежкою, минаючи хати з галасливими собаками і розбиту фірами дорогу. Холодний вітер пронизував утлу мишасту шинель, шмагав по обличчю невловимою дрібною мрякою, та він йшов усміхаючись. Війна, цей жорстокий і моторошний світ був десь далеко і здавався несправжнім, нереальним, як страшна ілюстрація з книжки. Німці, польські аківці, далекі тепер совіти, нещирі, часом страшніші від ворогів союзники були далекими і нудними, як сторінка гімназійного підручника історії. Щастя – чи має він на нього право? Він один з тих маленьких людей, що збройно повстали проти двох циклопічних, нелюдських військових машин. Чи є у нього майбутнє?

Зненацька з дерева зірвалася зграя ворон. Лис миттєво схопився за автомата.

Сухо тріснув одиночний постріл гвинтівки і за мить задеренчала вже марна й запізніла черга фінки.

Куля підкинула його тіло і він упав у вологе пряне листя. Ще димився ствол автомата, що валявся поруч. Ось і усе... Реальність повернулася до нього шаленим болем. Тягучі, наче гумові, секунди наближали до нього постать, що піднялася із землі. Він спробував поворухнутися, та тіло не слухалося, лише відчував як під шинеллю гарячим струмком цебенить кров. Стрілець дістав пістолет та пересмикнув затвор.

Граната... Хоч би вдалося дотягтися до кільця. Тоді ця бляшанка репне вогняною квіткою і він помститься й забере з собою вбивцю. Та руки не слухалися. Світла пляма обличчя вже набула обрисів. Лис упізнав його.

- Петре, це ти?

Той мовчав.

- Петре, я знаю, що це ти. Це через Галю чи тому, що я мірошник?

Той опустив пістолета.

- Господи, Петре, що ж ти робиш? Збав мене від страждань, будь чоловіком, я ж і так не жилець...

Він вистрілив...

....

Пітер Ковальчук, бізнесмен і шанована в цьому маленькому місті людина кілька днів тому поховав свою дружину. Діти давно розлетілися і нагадували про себе лише листівками на Різдво. Старий відчував себе у цьому великому будинку, де вже оселилося відлуння, самотнім, старим та нікому непотрібним. Безсоння і спогади – це усе, що лишилося. Єдина розрада – з’їздити до церкви. Літній приязний священик завжди вислуховував його. Цього ранку опустився густий туман. та старий хотів потрапити на недільну службу. Він сів за кермо, повернув ключа. Двигун дорогого авта тихо загудів солідною басовитою нотою. Жовті фари різали імлу, він поволі вів машину, зосередившись на сірій стрічці дороги. Петро зауважив постать на узбіччі, мабуть якийсь із тих хіпі ловить попутку для своїх далеких та безцільних подорожей. Він ніколи не підвозив цих підозрілих нероб. Та за мить він впізнав його. Мишаста німецька шинель, закинута за плече фінка, не припалена цигарка та сірі насмішкуваті очі...

Ні! Це неможливо... Він вдавив педаль акселератора до підлоги, машина видала гарантовані виробником шість секунд розгону до максимальної швидкості. Його втиснуло в крісло і лише за мить він побачив величезну вантажівку, що випливала з туману. Різко вивернувши кермо, він уник аварії. Петро Ковальчук зупинив авто і послабив вузол краватки. Занило серце, з чола котилися краплини поту.

- Сер, з вами усе гаразд? – запитав ввічливий поліцай, що з’явився невідомо звідки.

- Так, все добре, - старий силувано зобразив приязну усмішку, - до речі, ви не бачили за поворотом чоловіка у сірому пальті?

- Ні, - здивовано відповів той, - а що?

- Так, пусте.

Поліцай побажав щасливої дороги і задеренчавши мотоциклом зник в біло-молочній імлі.

..............

- Що сталося? – стурбовано запитав отець Іван. Він вперше бачив Петра Ковальчука, шанованого і щедрого прихожанина своєї церкви, у такому стані. Завжди впевнений у собі і акуратний – тепер Петро Ковальчук виглядав жахливо. Блідий, вузол краватки з’їхав на бік і він був безперечно, чимось наляканий.

- Панотче, я щойно бачив людину, яка загинула пів століття тому за кілька тисяч миль звідси.

- Пане Петре, Церква з обережністю ставиться до таких речей, можливо ви бачили просто схожу людину, - м’яким професійно-скорботним голосом промовив отець Іван.

- Я бачив його, панотче, так як зараз бачу вас, - гаряче заперечив Петро, - він був таким як і тоді, на Україні, коли ми зустрілися востаннє.

- Це було на початку сорокових? – запитав священик.

- Так, отче.

Священик на хвилю змовк, задумавшись.

- Пане Іване, ви лишилися на одинці зі своїми спогадами із тих лихих часів. Можливо, щире каяття і молитва зарадить цьому.

- Отче, він був моїм другом. Це я вбив його, - тихо промовив Петро.

- Моліть у Бога прощення, – суворо відповів отець Іван, - а ще, він пом’якшив свій тон, - пораджу вам не як священик, а як друг – зверніться до лікаря, ви погано виглядаєте.

Петро Ковальчук понуро побрів до свого авта. Він не знайшов розради у бесіді із святим отцем. Той лише делікатно натякнув, що у нього не всі вдома.

Ледь діставшись дому, він відчинив бар і налив собі майже по вінця склянку віскі й одним духом випив.

- Дійсно, нерви розхиталися. Треба ж, вже почало ввижатися, - сказав він вголос сам до себе. Він знову намагався стати тим самим практичним і раціональним Пітером Ковальчуком, яким його знали всі.

День минув у якихось дрібних і нікчемних клопотах, які він собі вигадував. На вечір сів біля телевізора. Сон не йшов і він до глупої ночі дивився всілякі тупі ток-шоу, копійчані бойовики, новини про якісь далекі й незрозумілі війни. На екрані мигтіли целулоїдні сяючі пики політиків, що намагалися переконати усіх в своїй месіанській ролі в історії людства – йшлося до виборів. Петро спересердя вимкнув телевізора і знову налив собі віскі.

- П’єш на самоті? – іронічно запитав його знайомий голос.

Лис сидів за столом, закинувши ногу на ногу і крутив в руках свою „дев’ятку”, - може й мені запропонуєш?

- Ти ж мертвий, ти несправжній, - не дуже переконливо заперечив Петро.

- Для тебе - ні, друже Омелюх, – спокійно відповів Лис.

На обличчі Петра несподівано сяйнула хитра п’яна усмішка.

- То ж може вип’єш зі мною Степане? – він не чекаючи відповіді, пішов до шафи.

Обернувся, тримаючи в руках замість двох келихів рушницю. Лис дивився на нього якось співчутливо. Оглушливо гримнув постріл, зі стіни посипалося скло з обв’язаного чорною стрічкою портрету покійної дружини.

- Петре, тобі не набридло стріляти в мене? - презирливо кинув Лис. Він спокійно підвівся і поклав свою „дев’ятку” до кобури, - і навіщо ти познущався з портрету пані Дарини? Вона ж у чому винна?

Петро ошелешено дивився на стіну. Грубий вовчий шрот змів обличчя покійної дружини з фотографії.

- Я йду, друже Омелюх, бо у тебе зараз будуть гості, не хочу заважати. Та я повернуся...

Він прийшов до тями від виття поліцейських сирен. В кімнаті смерділо пороховим димом. Петро із злістю кинув рушницю на підлогу. В двері гучно гупали дужі кулаки.

- Містере Ковальчук, відчиніть, - гучно кричав незнайомий голос.

І тихе, з-за дверей, - мабуть старий вкоротив собі віку. Ще трохи і ламатимемо двері.

- Йду, йду, зачекайте, - крикнув він.

- Що сталося, містере Ковальчук? – запитав кремезний суворий поліцай. За його плечима юрмилися налякані сусіди.

- Нічого, випадково вистрілила рушниця, - Петро був блідим і голос тремтів.

Поліцай безцеремонно відсунув його вбік і пішов до будинку. За хвилину він вийшов.

- Дійсно випадковий постріл, - кинув він напарнику.

- Містере Ковальчук, ви мабуть не маєте досвіду поводження зі зброєю, то ж надалі будьте обережніші. Всього найкращого.

...........

Лікар був відомий, геть уся стіна кабінету була завішана усілякими дипломами із поважних університетів та різних академій. Він сяйнув білосніжною порцеляновою усмішкою, - доброго дня, містере Ковальчук. Його непроникний професійний погляд одразу шукав якихось ознак, щоб одразу поставити попередній діагноз.

- Докторе, мені ввижається людина, яка загинула дуже давно.

Лікар подивився на Петра поверх тонких золотих окулярів.

- Ви страждаєте на безсоння?

- Так, докторе, – відповів Петро, - але ж ви не замкнете мене до божевільні?

Той розсміявся.

- Містере Ковальчук, я не бачу у цьому потреби. Ви мабуть недавно зазнали важкого стресу?

- Я поховав свою дружину...

Лікар швидко щось написав на папірці.

- Вам не можна хвилюватися і потрібен абсолютний спокій. Ось рецепт - поприймайте ліки. А я на вас чекатиму за тиждень...

..............

Щоправда, Петро почував себе не дуже добре від цих барвистих пілюль. Дійсність була наче в імлі, сон схожий на темне провалля після якого наставало важке похмілля ранку. Та Лис не приходив уже два дні... Петро відчув полегшення та цілковиту байдужість до всього. Він за звичкою проглянув ранкову місцеву газету. Спинився на колонці некрологів, набраних дрібним петитом. „Щиро скорбимо” , „невтішна вдова і діти”, „нагла смерть забрала любого...”. Цікаво, що напишуть про нього? Якими брязкими і несправжніми словами підсумують його життя?

- Так, Петре. Ці лискучі труни, букети, піп – вправний і точний, як робітник на конвеєрі Форда, що повторює одне і теж з дня у день. Ти теж відчуваєш фальш?

Лис сидів поруч, – як завжди у бездоганно відпрасованому кітелі з білосніжним комірцем.

- Господи, це знову ти? Доктор казав ..., - якось ображено проказав Петро.

- Петре, це ж жалюгідно... Старий партизан – поганий партизан. Я часом навіть трохи вдячний тобі за те, що мені не довелося дожити до твоїх літ. Ти ж мабуть не знаєш, що тоді схибив – ти відвернувся, коли стріляв із пістолета і лише роздробив мені щелепу. Через твою слабкодухість я вмирав три дні сам у лісі.

Петро обхопив руками голову.

- Лисе, чого тобі треба? Чому ти не з’являвся раніше?

Той іронічно усміхнувся.

- Петре, ти був надто заклопотаний зароблянням грошей. У тебе ж навіть на дружину та дітей не вистачало часу, куди вже мені... А я лише хочу отримати відповідь на те, останнє запитання – чому ти мене вбив?

- У мене був наказ ліквідувати тебе як агента гестапо.

Лис розсердився.

- Друже Омелюх, це ти можеш розказувати легковірним пластунам – ви просто тихцем відстрілювали наших командирів. Звісно, з високою метою. Та це на совісті ваших чільників. Я про нас з тобою.

- Степане, у мене не було вибору..., - голос Петра тремтів.

- Чому ж, – ти міг, наприклад, сказати, що не зустрів мене, - ваші есбісти цілком могли у це повірити, або ж запропонувати поєдинок, - Лис відверто кпинив, - як у Карла Мея, яким ми захоплювалися у гімназії - хто швидший: ти чи я, моя „дев’ятка” чи твій парабелум?

В Петра затряслися руки.

- Степане, прости мене.

- Петре, я лише хочу від тебе щирої відповіді на те, останнє запитання. Я надто довго цього чекав, – Лис дивився на нього з докором.

Петро, зціпивши зуби, мовчав, ледь стримуючи сльози.

- Я кохав Галю...

- Петре, я прощаю тебе, та чи Він простить? – Лис без жалю, з полегшенням кинув на землю зброю й військове реміння і повільно пішов на осяяне холодним сонцем вікно.

- Зажди, Степане, - гукнув йому Петро.

Той обернувся.

- Я з тобою, я стомився тут...

........

- Пішов з життя добрий сім’янин, палкий український патріот, просто хороша людина..., - завченим швидким речитативом бубнив отець Іван, зіщулюючись під дрібним дощиком, таким же як і тоді, у сорок третьому.