ЮРІЙ КАМАЄВ

Трінідад і Тобаго

Трінідад і Тобаго. Чи Топаго ?? Я сиджу у порожньому офісі, дванадцята година ночі, незабаром з-поза шафи почне вилазити всяка різна нечисть і буде наді мною знущатися, поки півні не запіють. Та шо там казати... Така в мене вже робота – сиджу, спостерігаю за Мережею. А в голові крутяться Трінідад і Тобаго. У вікно хтось стукає, дивно, адже офіс на шостому поверсі, мабуть, якийсь нічний метелик. Відчиняю жалюзі – ні, знову вампір. Шкірить зуби, просить впустити всередину. Та ну його. Я закриваю жалюзі, вампір з горя бахкається на асфальт, підводиться і шкандибає до тролейбусної зупинки – там тусуються якісь молоді наркомани. Ото їм зараз буде прихід, я собі уявляю.

На Трінідаді і Тобаго неспокійно. Тобаго хоче відділитися від Трінідада, чи Трінідад від Тобаго. Коротше, бунт на кораблі, путч, трінідадське гекачепе. Трінідадці звинувачують тобагців у державній зраді і продажу нікарагуанськолму диктаторові рецепту заварювання чорної кави. З протилежного боку лунають звинувачення в порушенні якогось чи то мораторію , чи то меморандуму. Вся Європа нажахана цими подіями, ціна на каву зросла майже в півтора рази, хтось знову стукає мені у вікно. Мабуть, знову той вампір. Відчиняю жалюзі - ні , нічний метелик. Гарний такий , великий, волохатий весь , з отакенними зубами. Але в мене нема часу займатися метеликами, я ж не орнітолог якийсь там, тим більше – на Трінідаді неспокійно, і на Тобаго неспокійно, не сьогодні завтра там розпочнуться бойові дії, і шо тоді ? Що я буду з цими метеликами робити ? Я зашторюю жалюзі, сідаю до комп”ютера, у мене шість непрочитаних повідомлень. Так, що там мені пишуть ? О, я ж так і знав – щойно хтось пристрелив трінідадського полісмена, підозра впала, звичайно ж, на тобагського коммівояжера, котрий продавав на вулиці універсальну щітку для чищення мохерових виробів. Його дружина, до речі , колишня громадянка Росії, виїхала на Трінідад і Тобаго чотири роки назад, вдало вийшла заміж, регулярно висилала батькам на батьківщину продуктові пакунки. За це її в Росії оголосили персоною нон грата, а в Румунії про неї зняли епічну кінокартину. Я дивився цей фільм кілька разів – непогана картина, ще й до того ж там дуже сексапільні акторки.

Хтось знову стукає у вікно. Відчиняю жалюзі – там нікого немає. Ні вампіра, ні метелика. Дивно, що б це могло стукати ? Мусив би бути або вампір, або метелик. Може, мені почулося ? Я ховаюся за трубою батареї центрального опалення, вичікую. Стукіт повторюється, і я блискавкою вилітаю з-поза труби. Краєчком ока помічаю , як за шибкою майнула чиясь постать у білому. Ага, здається, це була наша секретарка Алла, котра померла два тижні назад. Така безглузда смерть – подавилася кісточкою лимона. Я ж їй тоді пропонував каву, так ні... Пила собі чай з лимоном, закашлялася, кісточка потрапила кудись не туди, і от маєш, тепер вона вже два тижні очікує своєї черги, а від нічого робити займається різними дурницями, стукає ночами в шибки, не дає людям спати. А за життя вона була провідним спеціалістом з внутрішніх проблем Трінідада і Тобаго, знала напам”ять всі котування акцій основних трінідад-і-тобагських компаній, навіть кілька разів виїжджала туди у відрядження. Привозила тамтешню каву, небагато щоправда, але нам вистачило злітати на Місяць і назад.

Зойкнула аська – прийшло повідомлення від одного російського „колеги”, того, що пише вірші на кшталт „А на Трінідідє всє чувіхи – б...ді”. Російські колеги також сильно переймаються Трінідадом, неспроста все це, ой неспроста.

Трінідад і Тобаго

© Камаєв Юрій, 19-10-2006

http://gak.com.ua/creatives/1/2271

продовження, початок: http://gak.com.ua/creatives/1/2241

Несподівано дзеленькнув внутрішній дзвоник офісної АТС. Хто би це міг бути?

- Зайди, - пробасив знайомий голос.

Шеф? Якого дідька він тут робить у цій порі? На всяк випадок я згріб усі папери у теку і побіг нагору. Що йому треба? Я безнадійно заплутався у цих клятих котуваннях Трінідадо-тобагських акцій, біржове зведення не готове. А Шеф наш молодець, компетентний. Може взяти і спитати щось на кшталт того яка сьогодні біржова ціна унції меленої арабки. Ось Алка усе знала. Якось під час кохання я взяв і запитав її скільки коштували домініканські сигари на минулих торгах. Вона закочуючи очі пробурмотіла – 5.35 Т&Б крузейро. Шкода Алку, хороша була співробітниця.

Шеф розвалився на своєму шикарному шкіряному кріслі і замислено чадів товстелезною сигарою.

- Сідай Петю, - неприродно лагідно промовив шеф.

Щось не так, це якийсь підступ. І чого він пропонує сісти? Може мама померла і родичі знайшли телефон фірми по довіднику? Та ні, наче б то вчора розмовляли по телефону і було все гаразд.

- Ось тут усі дані, лише біржове зведення трішки не готове, - промимрив я і помітив що мій голос тремтить.

- До дідька це зведення, - відмахнувся широким жестом доброго російського баріна Шеф. Коньяку?

Мені відверто ставало зле і почало лихоманити. Що з сталося з Шефом? А може це його брат-близнюк, тільки добрий? Ні, це буває лише в серіалах, тут щось не так...

Шеф, не чекаючи відповіді, налив до половини важкі об’ємні стакани, мабуть призначені для віскі. Він лише пригубив, а я таки добряче хильнув. Нерви, знаєте...

- Сигару? – запитав він.

Трінідадська... А може Тобагська. Ось Алка б точно визначила. Та це дурне. Чого він так стелиться? Коньяк, сигара. Може ще і по дєвочкам запропонує?

- Ось, Петю, - зітхнув він, - у нас виникла проблема. Можна сказати не лише у нас, а й в цілому у світі. Зараз йде велика гра світових наддержав і поле цих ігор – Трінідад і Тобаго. Ти дивився сьогодні інформаційні сайти?

- Ну.., - промимрив я.

- Сьогодні нікарагуанський диктатор і держдеп Гондурасу обмінялися різкими заявами щодо ситуації у Тринідад і Тобаго. По наполяганню Верховного каудильйо Гондурасу сьогодні вночі скликали Раду Безпеки ООН і при посередництві Домініканської республіки таки прийняли доволі нейтральну резолюцію. Але вона лише заморожує назрілий конфлікт, - вів далі Шеф.

Я ще ковтнув коньяку, аж сльози навернулись. Ну тіпа бухті мнє дальше как касміческіє кораблі бороздят простори Більшого тєатра.

- У нас в цій країні є значні інвестиції, які потребують захисту. Однак замість того, щоб рішуче засудити відверто імперську політику Гондурасу щодо втручання у внутрішні справи Трінідаду і Тобаго, наш Президент в черговий раз промимрив щось невиразне, розпочавши безперечним суверенним правом народу Трінідад і Тобаго обирати свою долю і закінчивши закликом поважати інтереси Гондурасу у регіоні.

- Шефе, я щиро співчуваю народу Трінідад і Тобаго і теж засуджую імперіалістів Гондурасу, але яким боком я до цього? – нахабно запитав я якимось дивним, наче чужим голосом.

- Петю, нам необхідно захистити інтереси нашої компанії у цьому регіоні. Я перегортав усю картотеку і зупинився саме на твоїй кандидатурі. Нажаль, ми вже втратили кращих людей: пристрелили Степана із відділу маркетингу. Він працював під прикриттям торгівлі універсальними щітками для мохерових виробів. Розслідував зникнення заборонених десятком різних міжнародних конвенцій вакуумних кавоварок. Стьопа, мабуть, зайшов надто далеко... Ліквідували і Аллу, що теж була причетна до цієї справи. Хімічний аналіз кісточки лимона показав його виразно гондураське походження.

Тепер мені стало справді лячно...

- Шефе, а можна ще коньячку? – запитав мій чужий дерев’яний голос.

Він знову налив склянку.

- І сигару, - нахабно додав той самий голос.

Після кількох ковтків я трохи опанував себе і пихнувши духмяним сигарним димом запитав.

- Шефе, а може варто звернутися до служби безпеки?

Той лише махнув рукою.

- Ці нездари лише здатні кришувати дрібних бариг, а таке їм не до шмиги. Тим більше, наша компанія готова добре заплатити за цю роботу, - Шеф вирвав листок із блокнота і намалював суму із багатьма нулями в нікарагуанських песо, від якої у мене округлилися очі і відпала щелепа.

Останню склянку коньяку ми вже випили цокнувшись із шефом. Прощаючись, я стис кулак – „но пасаран хефе”, продемонструвавши йому своє непересічне володіння мовою тубільців.

- Бережи тебе сину, святий Ющ Мироносець, що міг подати руку аж від берега до берега Великого Борисфену і пророк його Романій Невмирущий., - зронив сльозу розчулений Шеф.

Виходив я із авіаквитком до Трінідада і Тобаго в кишені, пачкою крузейро з вусатими портретами їхніх мертвих президентів та стійким ароматом шляхетного напою. На виході із офісу завбачливо прихопив лопату, забуту двірничихою.

- Операція Тайд, чому ви не в білому? – ошкірився набридливий вампір.

Удар у мене вдався.

- Аста лавіста бейбі, - незворушно проказав я і кинув уламок держака лопати на нерухоме тіло вампіра...

Трінідад і Тобаго - 3

http://gak.com.ua/creatives/1/2274

© kokacherkaskij, 19-10-2006

( продовження. початок див http://gak.com.ua/creatives/1/2271 , http://gak.com.ua/creatives/1/2241 )

* * *

Літак повільно пролітав над хмарами. Десь унизу плескались хвилі Північного Атлантичного океану, але тут, за хмарами, здавалося, що ми летимо над пустелею. Наш пасажирський авіалайнер ВАЮ-949 супроводжувала ескадрилья легких винищувачів-штурмовиків СУ-37 - охороняли на випадок появи повітряних терористів. Терористи зараз уже далеко не ті, що були раніше, вони аж ніяк не погоджуються гинути разом з пасажирами і використовують принципово інші методи. Наприклад, кілька піратських човників оточують авіажертву з усіх боків, не даючи простору для маневру, і скидають зверху на літак міну з водяним "магнітом", котра міцно примерзає до фюзеляжу. Далі - терористи висувають певні вимоги, погрожуючи підірвати дистанційну міну у випадку невиконання цих вимог. Вибухаючи, міна робить невеличкого, завбільшки з півметра-метр отвора, і пасажири гинуть довгою , повільною смертю : з літака виходить повітря, виносячи і непристібнутих пасажирів ( слід обов"язково пристібатися !!! ), люди гинуть або від задухи ( якщо немає кисневих масок) , або у них просто лускають капіляри життєво важливих органів. Широковідомим став теракт трирічної давнини, коли група караїмських терористів на чотирьох літаках "МІГ-27" оточили пасажирського 1200-місного аеробуса китайських авіаліній і вимагали від уряду Трінідада зниження ставок ввізного мита на місцеву каву. Тоді це все закінчилося загибеллю двох тисяч китайців- пасажирів аеробуса. Жахливе було видовище, коли тіла жителів Піднебесної падали на угіддя радгоспу імені Мічуріна, як ті груші-дички...

Наш літак летів , власне, до Гондурасу. В Гондурасі я мусив змішатися з місцевим населенням, позбутися хвостів, зробити пластичну операцію і, отримавши документи на ім"я Хосе Мартільйо Родрігеса, вплав на саморобному човні дістатися берегів Трінідада або хоча б котроїсь із трінідадських колоній.

Я подумки аналізував все, що я знав про Гондурас. Невеличка центральноамериканська країна, васал Московії з 2012 року, в країні розквартировано деякі передислоковані з Севастополя підрозділи Чорноморського флоту. Колись я вже перебував у Гондурасі у службовому відрядженні, мав нагоду познайомитися з кількома високопоставленими московитськими офіцерами. Взяти хоча б адмірала Кудасова ... Насправді він був не Кудасов, а Кутятькін, але ж погодьтеся - "адмірал Кутятькін" якось не звучить, тому всі його називали "адмірал Кудасов".

Кудасов не любив трахатися, і за це його якось ледве не прогнали зі служби - тоді якраз у моду входив метод ведення бойових дій в стилі "полковника Буданова". Тобто він не любив трахатися ні з жінками, ні з чоловіками, ні навіть з місцевими козами, яких тубільці спеціально для цього діла розводили і продавали рядовому складу гарнізону. Молоді солдатики чи матросики із превеликим задоволенням , хоча і у складчину, купляли одну-дві кози на казарму, і, слід сказати, у таких казармах набагато менше спостерігалося проявів дідвщини та інших позастатутних відносин, " к пущєй радості родних і блізкіх на дальооокой Родінє". І тому адмірал Кудасов якось , перебуваючи не у зовсім тверезому стані ( це було за партією на більярді, він мастив маркером кінчик кия, з гучномовців лунала примітивна , в стилі російського шансону, пісенька "Прієзжала в Гондурас даже Кондоліза Райз" ) , признався, що якщо вже зовсім ніяк не можна, щоб не трахатися, то він не буде трахатися просто так , з ким перепало. Він так і сказав :

- Якщо вже ніяк , понімаєш, не можна, то краще вже трахатися з амазонками.

І йому стали привозити амазонок. Амазонки ж , як відомо, сьогодні дуже велика рідкість, їх нелегко виловити у хащах Амазонії, та все ж за допомогою тугеньких пачок нафтодоларів цю проблему мічмани Чорноморсько-Гондураського флоту досить успішно вирішували.

А у мене там був роман із однією біженкою з Трінідада. Це була така палка і жагуча особа, що розповідати про неї в Україні просто немає рації . По-перше, ніхто не повірить, що таке взагалі може бути, а по-друге, навіть якщо і повірять, то не зможуть собі цього уявити і поспівчувати, точніше - порадіти за мене. Звали її Долорес, мені вона дозволяла себе називати Доллі. Я любив їй наспівувати пісеньку "Хеллоу, Доллі !" незабутнього цього, як його... Елтона Преслі ... чи Елвіса Сігала ?? От лихо, забув... Коли ми з нею кохалися, я відчував таке ... таке... як би вам пояснити ? От уявіть собі - ви ходите раз у тиждень на дискотеку. І там вас кожен раз майже до смерті лупцюють. Відлупцювали добряче - ви за тиждень оклигали, і знову на дискач. Там знову отримали добрячого прочухана, знову тиждень відлежалися - і на танці. І так, скажімо, вас лупцюють на протязі року, але ви живі. А тепер уявіть собі, що вас лупцюють не з інтервалом раз у тиждень, а неперевно, на протязі трьох-чотирьох днів. Уявили ? Уявили себе такким мертвим-мертвим ?? Тобто, якщо за один раз отримати всю річну порцію ударів і копняків, то можна померти.

А тепер уявіть собі, що всі оргазми, вся насолода кохання , отримана вами за Ваше коротке життя вмістилася в одну зустріч із цією синьоокою Доллі... Це ж можна померти від такого шаленства ! Це наче тебе настромлюють на тонку-претонку , але розпечену до червоного сталеву голку, від кінчиків пальців на ногах аж до самої маківки ! Але я не помер...

Раптом літак струсонуло. Я розплющив очі , поглянув в ілюмінатор - так і є. Терористи. Один наш СУ-37й повільно заходив у штопор, у нього диміли обидва двигуни...

Трінідат і Тобаго-4

http://gak.com.ua/creatives/1/2308

© Камаєв Юрій, 24-10-2006

( продовження. початок див http://gak.com.ua/creatives/1/2271 , http://gak.com.ua/creatives/1/2241, http://gak.com.ua/creatives/1/2274)

Миловидна стюардеса увійшла в салон і розпочала приємним низьким голосом заспокоювати пасажирів. Спочатку англійською – якого дідька я її не вчив у школі? Але чорношкірий здоровань, що сидів поруч у бандані з черепами раптом зблід і почав молитися. Потім – іспанською. Іспанську я навіть в школі не вчив. А навіщо? Є ж язик міжнаціонального общенія. Коли вона почала говорити те саме українською, зчинився такий ґвалт і лемент, що я розчув лише уривки її слів. ... Рятувальні жилети, .... аварійна посадка на воду, .. наші досвідчені пілоти роблять усе можливе, .... і спокусливо усміхнувшись після слів „немає жодних підстав для паніки, усіх вцілілих швидко знайдуть пошукові гелікоптери”, щезла за броньованими дверима. Ці стюардеси нічого не бояться. А може і бояться, але лише за тими дверима?

Йой, та з літаком дійсно не все гаразд... З ілюмінатора видно, як димить три з чотирьох реактивних двигунів на правому крилі. Гігантський ВАЮ стрімко втрачав висоту і мчав назустріч зеленавим океанським хвилям. Десь на горизонті я зауважив три кораблі, схожі згори на футбольні поля і кілька дрібніших - стрімкі і хижі обриси вказували на їхнє військове призначення. А у небі поруч з нами зав’язався справжній повітряний бій. Я мало у цьому тямлю, але наші, здається, виграють. Раптом усе небо засіялося пухнастими хмарками вибухів, винищувач поруч з нами розлетівся на друзки і наш ВАЮ-947 знову сильно струснуло. В мене вчепилася білявка, що сиділа поруч і тепер ніяк не хотіла відпускати. А ще кілька хвилин тому навіть оком в мою сторону не повела, зараза. А я і сам волав від жаху. В останній момент я згадав про кейса – шеф передав лідеру тобагійської опозиції Хуану Родріго Пересу цінний подарунок – дуже рідкісний примірник книжки „Діджитал-Романизм” 2006 року видання з автографом Олеся Бережного. Я сам гортав – так і пише – „щиро, Олесь Бережний, Львів, Лялька, 2006р.”. Рідкісна книга ... І автентична. Мабуть коштує більше ніж тюнінгований шефів джип ЗАЗ-Гайдамака.

Та мабуть не час було про це думати, наш лайнер розвалювався на шматки і мене разом із білявкою та кейсом витягло повітряним потоком. Носова частина, тягнучи за собою масні шлейфи чорного диму, ще продовжувала свій лет, хвіст лишився десь позаду, а я разом із блондинкою і кейсом стрімко падав у свинцеві хвилі північної Атлантики.

АААААААААААА – волали ми в два голоси. Лише тепер я зрозумів, чому птахи гидять в польоті. Бо – СТРАШНО.

Я прийшов до свідомості. Стиха плюскали холодні хвилі клятого Атлантичного океану, поруч у помаранчевому рятувальному жилеті із надувним коміром гойдалася моя попутниця, навколо сумирно плавали промоклі листки із коштовного стародруку.

Панночко, ви як? – запитав я і погріб до неї. Я повернув її до себе і мені стало млосно. Мертві скляні очі дивилися на мене з докором. Як її хоч звати? Я відкрив сумочку, що плавала поруч - там був маленький керамічний пістолет з глушником - такі не помічає контроль в аеропортах, пакетик із лимонними кісточками і російський паспорт на ім'я Свєтлани Коломенской.

Холєра, якого дідька я вплутався в цю історію? Міг же, дурень, прошлангувати. Послали б Федю із відділу збуту, або Остапа із рекламного. Мабуть Остапа, бо у Федьки двоє дітей.

Та, зрештою, потрібно щось робити... Я дістав з кишені комунікатора. Попри запевнення виробника в його пило-водонепроникності ця лайно не працювало. Екранчик ледь світився і з усіх чисельних функцій комунікатора працювало лише радіо. Й те ледь шепотіло.

- Украінская воєнщіна бряцаєт мускулами, хшшшш – пішли перешкоди, широкомаштабниє воєнно-морскиє учєнія в нєпосрєдствєнной блідості територіальних вод Гондураса, хшшш – знов перешкоди, а далі бадьорий голос сказав – А сєйчас виступіт сводний оркестр ложкарєй ВМФ Росіі і гітарістов народной арміі Гондураса...

Я ще покляцав кнопками. Стриманий об’єктивний голос диктора Бі-Бі-Сі безпристрасно вів -

Флот відкритого моря України в складі ударних авіаносців Кобзар, Каменяр, Дочка Прометея, крейсерів Андрухович і Забужко та інших військових кораблів проводить широкомасштабні навчання поблизу територіальних вод Гондурасу. Держдеп країни оголосив протест з цього приводу. Командувач флотом відкритого моря грос-адмірал Іслам Джаліль в свою чергу заявив, що навчання планові і Гондурас про них попереджено ще рік тому. Та попри це, санітарна служба Гондурасу заборонила ввіз українських авт, комп’ютерів та гелікоптерів, виявивши в них збудника еболи.

А таки дотепно наш президент придумав – щоб популяризувати українську літературу, почали називати військові кораблі іменами письменників. Бо ж знаєте, з українською книжкою у нас не дуже.

От лайно, - про загибель якогось цивільного літака ніхто й не згадав. І взагалі – ніколи більше не літатиму Авіалініями Гондурасу, раз вони не знають, що місця, де вправляються наші військові потрібно облітати не менше як за тисячу миль. Та дідько з ним, може це й на краще. Підбере якесь нейтральне судно, звернуся в наше консульство – і вдома.

Та, видко, Бог відвернувся від мене остаточно. Наче якийсь морський монстр, з темного мороку океану виринув підводний човен. За якусь хвилину на короткій щоглі затріпотів наш, рідний жовто-блакитний прапор. Я вже розібрав і назву субмарини, написану вигадливо-староукраїнським шрифтом – „Чугайстер”.

Трінідад і Тобаго - 5 ( увага - ненормативна лексика!)

http://gak.com.ua/creatives/1/2319

© kokacherkaskij, 24-10-2006

(Продовження. Початок див http://gak.com.ua/creatives/1/2308 )

Та, видко, Бог відвернувся від мене остаточно. Наче якийсь морський монстр, з темного мороку океану виринув підводний човен. За якусь хвилину на короткій щоглі затріпотів наш, рідний жовто-блакитний прапор. Я вже розібрав і назву субмарини, написану вигадливо-староукраїнським шрифтом – „Чугайстер”...

...Коли це відчув, що до мене іззаду щось підпливає. Я хотів було як слід роззирнутися навколо, найбільше мене чомусь турбувало те, що якась сволота хоче скористатися моїм критичним становищем і позбавити мене цнотливості з того боку , але не встиг я обернутися і на дев"яносто градусів, коли по голові мене було вдарено чимось важким , на зразок мокрої гумової лопати , і я , хоча , здається, і зберіг свою цнотливість, зате втратив свідомість.

Оклигав я у не дуже просторому приміщення, без вікон, без дверей, замість останніх у стіні був такий собі люк, завбільшки діаметром з каналізаційний. Не треба було бути якимось Архімедом чи Піфагором, аби второпати, що мене утримують на підводному човні, очевидно - на тому самому "Чугайстрі".

- Чугайстер, Чугайстер, Чуга-чуга-чугайстер, - стало крутитися у моїй голові на мотив допотопної пісні про Антошку , який чи то любив , чи то ненавидів копати картошку.

Люк заскреготав і відчинився, у отворі спочатку з”явилася чиясь голова у бескозирці, потім тулуб з руками, нарешті ноги у модняцьких океанських чорних черевиках. Руки мого гостя були зайняті морською тацею з чайничком , горнятками, якимись баночками тощо. Мабуть мене, перш ніж пустити в расход, все-таки погодують, здогадався я.

Матрос поставив тацю на невеличкий столик, мовчки розвернувся і вийшов. Тут же замість нього у моїй каюті з”явився інший чоловік, у кітелі, кашкеті з тризубом і, як не дивно, справжньою українською люлькою в зубах. Люлька, щоправда, не курилася, тому я зробив висновок, що в даний момент ми знаходимося під водою.

- Ну, здоровенькі були, пане Вяцеку, - привітався кашкет. – Може, відразу кажіть, маєте якісь скарги ?

Все зрозуміло. Порпалися в моїх документах. Інакше звідкіля їм відоме моє псевдо ? Квиток було оформлено не на моє справжнє ім”я, а на якогось Вяцека, шеф завжди перестраховувався, щоб у випадку чого тінь не впала на нашу контору. Ну і от, маєш, доперестрахувався.

- Ні , дякую, капітане, скарг нема, але трохи болить голова. Мабуть, на дощ ?

Капітан розсміявся.

- Ціню, ціню ваш гумор і вашу витримку, пане Вяцеку. Ні , звісно, дощ тут ні до чого, просто наш дельфін Гоголь трохи перестарався, не розрахував сил, та, до того ж, ми їм чіпляємо до хвоста такі спеціальні обтяжувачі : і удар сильніший, і далеко не втечуть у випадку чого. Знаєте, після того, як ми стали застосовувати обтяжувачі, жоден з дельфінів ще не втік.

- А що , раніше втікали ?

- Втікали, як же не втікали ? Звісно, втікали, і на бік супротивників інколи переходили, ми, звісно, це тримали в секреті, втрати списували на вражескую пулю і на капосних акул. Їх тут до біса, цих акул. Це вам ще пощастило, що ми неподалік виявилися, а то б зараз – страх сказати, ви б стали жертвою акулячого самосуду.

- А зараз що ? Вже не тримаєте про дельфінів в секреті ? – запитав я.

- Шановний ви наш ! – усміхнувся капітан, - та як же не тримаємо ? Тримаємо, аякже. Просто відтік інформації через вас неможливий, виключений на двісті відсотків, розумієте ?

- Ви не збираєтесся мене відпускати ? – здогадався я.

- Саме так, - засміявся капітан. – Та й , аби ви знали, втікати вам все одно немає куди , терористів ніде не люблять. Навіть у Гондурасі.

- Так я ж не терорист, - заперечив я.

- Звісно, що ні, - схвально закивав головою капітан,- який же ви терорист ? Ви – простий український громадянин, поспішали на Трінідад, везли своїй хворій бабусі пиріжки , чи не так ?

Я отетерів. Он воно що ! Якщо я розколюся і підтверджу , що я дійсно мав на меті потрапити на Трінідад – я провалю операцію, а якщо буду заперечувати , то на мене падає підозра у посібництві терористам. Непогані „ножиці”, матері вашій ковінька !

- Ні, який ще Трінідад ? – зробив я здивований вигляд. – Я летів у Гондурас. Але не до бабусі, а у справах.

- Та ну ? – роблено здивувався капітан. – Яка нормальна людина зізнається, що летить у Гондурас ? Які там можуть бути справи , окрім як наркотики , кава та торгівля зброєю ? А це, знаєте, нітрохи не краще звинувачень у тероризмі. Ну добре, власне – я лише капітан, а не лягавий, лягаві будуть працювати з вами потім, я лише хотів пояснити вам причини того, що ви не у кубрику для гостей, а , скажімо так, у кепезе. Ну, щоб до мене потім ніяких претензій... Може ви і дійсно не терорист, хтозна, так що дуже прошу – пригощайтеся, чим хата , як то кажуть, багата. От, будь-ласка, тут справжня українська кава зі справжнього ячменю, не яка-небудь хімія, от маєте яйця вкруту, пара салбургерів, цибуля... любите цибулю ? А на десерт – цукати з гарбуза. Нормально ?

- Як на шару – то нормально, пане....е-е-е ?

- Ну, Вяцеку, коли вам так необхідно звертатися до мене на ім”я, то кличте мене .... гм... кличте мене капітаном Моне.

- Моне ? Це алюзія до Немо ? – перепитав я.

- Та ні, який іще „немо” ? Яка ще „алюзія” ? Ви тут у мене на судні не матюкайтеся, а то попливете з судна через торпедний пристрій. Прізвище у мене таке – „Моне”, наголос на останньому складі. Кажуть, що мій предок був знаменитим художником , проте я не знаю, що він там такого видатного намалював. Добре, частуйтеся, я склав би вам компанію , але, по-перше, з терористами не обідаю, а по-друге, бережу фігуру. Тут, на судні, розумієте, до спорту руки не доходять, за рейд набираю до шести зайвих кілограмів . Так що – ви собі тут з богом відпочивайте, а години за дві до вас завітає майор Нечипорук, з тих... з лягавих...

Капітан вийшов і зачинив за собою люк. Я накинувся на їжу, спорожнив усе, шо мені було принесене матросом, і з задоволенням посмакував справжньою ячмінною кавою. Таки дійсно, прем”єр по телевізору не брехав : армія та флот забезпечуються найкращими продуктами і в першу чергу.

Дві години пролетіли надто швидко. Люк знову заскреготів, і до мого приміщення ввалився , ледве пролазячи в отвір, огрядний чолов”яга , без кітеля і без кашкета, зате в білій сорочці з погонами , в краватці, в штанах з лампасами. Штани з лампасами – це вірна ознака того, що їх власник причетний до компетентних органів, бо у звичайних військах лише маршали мають право носити штани з лампасами. Але скільки у нас в Україні тих маршалів ? На пальцях можна перелічити, і , звісно, звідки би тут , на підводці, взятися маршалу ?

Майор нарешті протиснувся крізь завузький для нього отвір, бухнувся на стілець поряд зі мною, вийняв хусточку і став витирати спітніле чоло.

- Ну , здрастуй, Вяцеку, - захекано привітався зі мною особіст.- Як воно нічо ?

- Може, мені встати ? – запитав я, продовжуючи лежати в койці . Страх як не люблю особістів.

- Та ні, ні.. лєжи-лєжи... Пока что...

Все ясно. Майор , незважаючи на нібито українське прізвище Нечипорук, був чистокровним москалем. Ну що ж, євреї – ті подаються завжди чи в банкіри, чи в стоматологи, грузини традиційно торгують на ринках мандаринами та хурмою, а москалі - ті стараються влаштуватися особістами, хоч на найменшій швейній фабриці, хоч на якійсь мацюпусінькій страусиній фермі , але – особістом ! Це у них в крові, в їхніх хромосомах і мітохондріях. І це єдине, що у них виходить, вибачайте, не через жопу.

- Твоя кніжка ? – запитав майор і хряснув об стіл чимось сірим.

Я поглянув – от, блін, сука, раритетом хряскає ! Звичайно, він справжньої ціни цій книжці не знає, їх цьому не навчають. Зате, скотина, мабуть уже всі відбитки пальців познімав і завів до свого комунікатора. Даремно, даремно шеф так лоханувся – не мине і доби, як його відбитки пальців ідентифікує центральний комп”ютер Служби Безпеки Прем"єра, і тоді пиши пропало – моя місія бездарно провалиться. Вона й так уже почала провалюватися, бути замкненим на підводному човні – це вам не ля-ля собаче, а тут іще й це.

- Ух ти ! Справжня паперова книжка ! Ні, що ви, майоре, звідки ? Звідки у мене такі гроші ? Хоча, якщо вона не ваша, то я би її собі взяв.

- А чого цє вона була знайдєна у твойом діпломатє ? Діпломат же ж твой ? Твій ?

Він підняв над підлогою мого кейса і потрусив ним у повітрі. До ручки кейса була прикріплена бирка з моїми ініціалами. Тобто, з моїми фальшивими ініціалами.

- Кейс мій. Книжка не моя. Але, якщо вона не ваша, то я...

- Молчать !!- гаркнув майор.- Шо ти дурачка валяєш ? Я тєбя чєловєчєскім язиком спрашую, якшо книжка нє твоя, то чья тогда ?

- Е-е-е... знаєте, пане майор...

- Товаріщ.

- Що ?

- Називай мене не „пане”, а „товаріщ”. Товаріщ майор. Давай дальше...

- Так от, товаріщ майор,- продовжував я, - це мені сусідка дала почитати. Ота, білявка, що біля мене сиділа . Ми оце, знаєте, летіли, летіли, летіли-летіли, було дуже скучно, і вона мені дала цю книгу почитати.

- Коломєнская дала ?

- Ну да. Свєтка ота.

- Свєтка, кажеш... М-да.. – майор мусолив підборіддя.- А в неї ж откуда ?

- А я хіба знаю, товаріщ майор,- продовжував я грати вар”ята. – А, згадав, вона її вийняла із сумочки.

- Із какой із сумочки ? – оживився майор.

- Із своєй із сумочки, - відповів я.

- Тю, ідіот, ето же понятно, а в сумочку к нєй как ета кніга попала ?

- Терористи підложили ? – припустив я.

- Да-да, ми гадаєм, шо тєрорісти, но кто імєнно...

- Чєчєнскій слєд ? – знову припустив я.

- Та какой, на х...й, чєчєнскій слєд ? – взбудоражився майор. – Тут Чєчня вообщє... даже ні прі чьом. Я вот думаю – ГКЧБ.

- Ге-Ка-Че-Бе ?? – здивувався я. – А шо це таке ? Може, Ге-Ка-Че-Пе ?

- А ти будто би не знаєш ? – єхідно перепитав майор. – Шо ти дурачком прикидуєшся ? Какоє ГКЧП ?? Ти ж – я по глазам бачу – умний чоловік, по нашим даним – з висшим образованієм, українець тєм болєє, і шо , ти хочеш сказати, шо не знаєш, шо таке ГКЧБ ?

- Перший раз чую, - признався я. І дійсно, я раніше ніколи не чув про ГКЧБ.

- Ну, а ти возьмі і подумай, - порадив майор.

- Ну, може це „государствєнний комітєт по чрєзвичайному....” – я ніяк не міг відшукати потрібне слово. – Може, по „чрєзвичайному блядству” ?

- Ха-ха-ха, - засміявся майор, - розкажу рєбятам – умруть всє до єдіного. Ні, це набагато хуже будь-какого блядства, даже чрєзвичайного. Це, понімаєш, абревіатура. Гоголь-Камаєв-Черкасскій-Бєрєжной, поняв ? Вот тєбє і всьо блядство.

Трінідад і Тобаго -6

http://gak.com.ua/creatives/1/2357

© Олексій Тимошенко, 26-10-2006

(продовження)

-Ну, ладно, с єтою компаниєю потом разберемся... - пробубонів під свого капосного носа майор.

- Ні, чого ж, можна і зараз, – висунув я свою пропозицію. Інформація для мене не буде зайвою. Це факт.

- Заткні пасть, хотя нє. Повторюю еще один рас: где книгу взяв? – з цими словами майор тицнюв мені в обличчя раритет. Ні, ну який нахаба, українських книжок ніколи не читав, чи що, не знає як треба поводитись із справжніми шедеврами. Цікаво, чого б йому далась ця книга?Я ухилився в сторону.

-Слухайте, майоре, я ж вам вже говорив, книгу дала мені...

-Коломєнська...

-Точно.

- Свєтка?

-Ну! Мені, знаєте, нецікаво в салоні просто було сидіти, я глянув по сторонах, дивлюсь - дівка нормальна, личко симпатичне хоча й нафарбоване, ноги довжезні як в топ-моделей, от я і подумав- непогано було б у такої файної тітоньки попросити чогось ... Для зав’язання контактів, так би мовити...

Майор з посмішкою дивився на мене.

- Что, Вяцек, чи кто ти там самом делє, показиваєш, какой ти пацан храбрий, казак?

-Слухайте, пане Нечипорук... –продовжував я.

- Товаріщ..

- Та хоть месье, правду кажу, товаришу...

Здається майора почало тіпати. Мого шефа теж іноді починало тіпати. Особливо після розмови зі мною та з’ясування того, де дівались кошти, перераховані на одну контору з якою ми співпрацювали. Шеф думав, що то я причетний до цієї складної операції по зникненню цілої купи зеленого мотлоху, він кричав, що в мене якійсь сумнівні зв’язки із гавайськими піратами! Який він наївний, який недалекий!! Та хіба будуть мене цікавити ці пустоголові хлопці. Я сам тоді все зробив...

- Правду, Вяцеку??

- Угу..

Майор гучно крикнув на всі легені.

- Старший лейтенант Коломенська,сю-ди...

Кришка люка заскреготіла і відійшла в сторону, в отворі з'явилась струнка жіночка у коричневому комбінезоні. Важко в ній було впізнати ту симпатюлю з горезвісного літака, але це була вона. Треба ж, живуча, як котяра.

- Коломєнська, ви давалі єнту книгу вот єтому тіпу?

- Никак нєт, товаріщ майор, не давала...

- Маладец,Коломенська, свабодна..

- Так точно, свабодна вечєром, могу зайти...

- В -валі, отсєда, – знову почало тіпати майора.

Дівчина за мить зникла. А майор знову втупився в мене.

- Ну, сам розкажеш или заставим?

-Є-є-є, так не маєте права, свобода слова, гуманізм, ООН, дружба , жвачка...

Я напружено згадував наймодніше та найпотужніше гасло всіх часів та народів, яким я міг закритися від вербального нападу розлюченого товаріща Нечипорука, та все лізла в голову якась гидота: не маєте права, де мій адвокат, що робити, хто винен, шеф, я не винен, то все вони... Образ шефа, який раптом кристалізувався в моїй голові, відігнав усю гидоту, і змусив видати наступну, мабуть наймоднішу і наймогутнішу пропозицію усіх часів і народів:

- Слухайте, майоре, може вам грошиків треба?Знаєте,тут в Гондурасі таки чудові магазини, знайдете щось для дружини. А ні,так дома гроші в панчоху заховаєте.

Те, що так любив і цінував шеф, тобто живі капітали, для майора, виявилось гірше гіркої редьки.

-Що-о-о!! Взятку???Ну, все, Вяцек, конкретно ти меня достал, конкретно, - здавалось майор зараз лусне, - Є, там, капітана Зайцеву для нашего гостя, пускай попробует что-то не сказать!!!Вот,теперь ти попал, такого психоаналізу ти єще не відел!

Майор після цих слів виліз із мого невеличкого приміщення і лишив мене наодинці із моїми думками. Єх,мені б такі лампаси!

Ну, це вони мене конкретно дістали, спочатку капітан, потім цей майор, тепер якась дівка. Всі на мою голову. Треба вибиратися геть із цієї буцегарні чи капєзе.

Капітан Зайцева виявилась високою стрункою дівкою в шкіряному плащі та кашкеті, з під якого виглядало чорне волосся. В темних окулярах. В одній руці вона тримала маленьку валізу.

Вона стояла напроти мене і мовчала. Мовчав і я. Раптом вона підскочила до мене, і вліпила долонею своєї правиці гарного ляпасу. Непоганий початок! Раніше я бачив таке лише у фільмах.

- Це від мене! Особисто!

Зупиніть Землю, я зійду!!! Це була Доллі, моя маленька Долорес, якій я так любив наспівувати Преслі. Я одразу згадав скажені часи, що ми так весело і так безтурботно провели разом, моя маленька Доллі, але я також згадав як мало не вмирав після її дискотечного ритму!Так от яку долю мені приготував майор!!! Ось хто буде мене лупцювати!!

- О-о - й! –я зігнувся від сильного удару нанесеного маленьким кулаком прямо мені в живота.

- А це від шефа!!

- Від шефа?? – біль одразу зник, - і він тут яким боком?І звідки ви знайомі...

Доллі почала швиденько порпатися в своїй чорній валізі.

- Яким, яким, –буркотіла вона. – ти йолоп, ідіот, ледве операцію не завалив. Нічого сам зробити не можеш, казала я шефу, що не підходиш ти для виконання цього завдання!! Я вже років з п'ять працюю в вашій конторі.У відділі зовнішньої реклами.

- Слухай, Долі, ми тоді з тобою якось не гарно розійшлися, знаєш..

- Не знаю, і не хочу знати!! Знову починаєш співати свою пісню кохання.

Вона зупинилась і кинула мені :

- Я між іншим із-за тебе, тепер втрачаю те, що напрацьовувала роками.. А ти, сволота, прихопив тоді ще й мої грошики...

- То не я!! – одразу я відрубав.

- Ось! – вона витягнула з валізи комунікатора, - Послухаємо, скільки у нас є часу. Тихо.

Крізь тріск ми почули:

„ товсь...товсь... бачу.ціль.... Андруховичу...відійди в сторо... ціль прямо по...курсу... човен..отуватися.. як..наш човен? ..Не.. мо..же... бути... там розберемось... хлопці.. атить їсти ...ити горіл...ку. .ені.. ..нічого не залишиться... де торпеди... ать вашу.. хто захо...ав торпеди...Андруховичу...чуеш мене...в тебе..є торпе..и...бо в нас ...никли казав не тре..ба.. . ити.. .чора. де ваш капітан... Адруховичу... дайте...капітана..."

А кажуть, що не попадає в одне місце бомба. Попадає. Особливо якщо господар цього місця –я!

Пу – пу- пу- пу-пу-пу!

Підводний човен наповнився галасом, грубий голос, що здавалось лунав звідусіль, сповіщав:

- Тривога!! Увага, тривога!!Приготуватися до атаки невідомого ворога.

- Біжимо, - закричала Долі, - в нас є буквально декілька хвилин. Ми підскочили до люка.

- Куди, куди?? – із-за галасу я себе не чув - тому кричав щосили.

- В човні є декілька маленьких рятівних катерів, мусимо встигнути. Якщо поквапимось. Треба встигнути знайти майора і забрати в нього книгу, без неї ми нічого не зробимо...

Ми хутко вилізли з моєї схованки і опинились в низькому приміщенні, заваленому усяким мотлохом і якомога швидше побігли вперед.

Комунікатор розривався.

" єй,т...м на Забужко, кап...ан зайн..тий.. готується... до карнавальної ночі.. чита..є.. Бахті..на.. та Раб..ле..торпеди є... нема..каноніра...поплив....до вас...стріляйте чим можете.."

Раптом краєм ока я побачив якийсь рух, я зупинився, це був ілюмінатор, точніше, там за ним, у прозорій і напевно дуже холодній воді я побачив фігуру людини, що швидко віддалялась від човна, поки не зникла зовсім. Не може бути! Мені здалось, що то був той бридкий вампір. Рука потягнулася за лопатою. Треба ж, живучий, як та котяра....

(далі буде)

Трінідад і Тобаго - 7 ( про природу вампірів)

http://gak.com.ua/creatives/1/2362

© kokacherkaskij, 27-10-2006

( продовження. поч. http://gak.com.ua/creatives/1/2357, http://gak.com.ua/creatives/1/2319)

... Тільки пізніше, набагато пізніше я довідався про те, як розгорталися події за бортом підводного човна і що передувало нападу на нас.

Як я вже згадував, в Гондурасі непогано окопався адмірал російського флоту Кутятькін, він же адмірал Кудасов. Виявляється, недарма він віддавав перевагу любощам з амазонками. Це була не якась там переверзія, а чітко вивірений план досягнення світового панування цього гидкого маньяка. До речі, аби він був трішки сантиметрів на п”ять нижчий зростом та кілограмів на двадцять –двадцять п”ять стрункіший – ну вилитий фюрер !

Амазонки – це не те, що ви могли собі подумати, це ніякі насправді не войовничі жінки на конях і зі списами, як описував ще Геродот та численні дослідники творчості останнього. Амазонки – це рідкісний вид людиноподібних мавп, тіла у їхніх самок, на відміну від самців, практично не вкриті волоссям , тому що більшу частину свого життя вони , самки, проводять у воді , в той час, як самці стережуть гнізда на суші. Водяться вони винятково в Бразилії, довгий час наука про них нічого не чула, аж поки експедиція українських ботаніків , що шукала в нетрях Амазонії аналог трінідадської кави, не натрапила на їхнє поселення, що дивним чином віддалено нагадувало розкопані ще на початку двадцятого століття на території материкової України давньотрипільські анклави. Ці мавпи несподівано і віроломно напали на ботаніків і каменюками та іншим підручним матеріалом перебили більшу частину експедиції, а решту взяли у полон. Причому , нападали на українських вчених переважно войовничі самки, за що їх і назвали пізніше амазонками ( Amazonics Vulgaris) . Звичайно, коли експедиція не вийшла на черговий сеанс зв”язку, на материку захвилювалися, на пошуки кинули кільканадцять військових гелікоптерів, надіслали ноту протесту урядові Північної Бразилії і таке інше. Врешті, швидше внаслідок випадкового збігу обставин, аніж завдяки сміливості ботаніків, полонені зуміли випустити кілька червоних ракет, котрі були помічені українськими астронавтами з борту МКС „Каденюк-13”. На превеликий подив „помаранчевих беретів”, котрі десантувалися в район вірогідного перебування ботаніків, дехто з полонених відмовлявся повертатися на материк. Розгадка крилася в тім, що самки цих мавп використовували полонених в якості коханців. „Берети” ж були хлопцями без зайвих комплексів, тому , побачивши якихось , на їхню думку, уродів, котрі могли виявитися навіть вампірами, постріляли найбільш войовничих самок з калашів, кілька екземплярів відловили живцем, але через недосвідченість не довезли їх на материк, бо ті в дорозі поздихали від голоду й нудьги. Звільнені ботаніки опублікували у щорічнику ЮНЕСКО звіт про свій полон , особливу увагу приділивши своїм сексуальним походенькам, і після того за „амазонками” стали відряджатися цілі експедиції всіляких збоченців. Щоправда, мало хто повертався звідтіля зі здобиччю, так як мавпи виявилися напрочуд хитрими і підступними, крім того вони швидко переймали від людей різні мілітарні навички і багато хто з мисливців за амазонками поплатилися своїми головами.

Менше з тим, така поважна в Гондурасі людина, як адмірал Кутятькін-Кудасов , міг собі дозволити відправляти за амазонками цілі батальйони новобранців чи навіть невеликі розвідувальні дизельні підводні човни. Амазонки в неволі довго не виживали, тому за останні п”ять років Кудасов споряджав близько десяти експедицій, звісно, за федеральний кошт. Найстрашніше ж виявилося згодом. Вчені встановили, що у амазонок така ж кількість хромосом, як і в людини, отже теоретично від стосунків людей з амазонками могло з”являтися потомство. Кудасов же встановив це не теоретично, а довів на практиці. Вагітність у амазонок тривала всього лише близько чотирьох місяців, і він наплодив цілий полк мавполюдей, котрі досить швидко , буквально за півтора року досягали зрілості, але котрі чомусь або помирали на першому ж місяці життя, або... Так, вони ставали чимось на кшталт наших вампірів. Та якби ж то тільки вампірів : Кудасов до того ж виховував їх у дусі російсько-гондураського шовінізму і створив з них свій власний штурмовий загін . Загін „чупакабрасів”.

... Однієї ночі, коли у небі світив повний місяць, до палацу з маріонеточним проросійським урядом, розташованому в центрі Тегусігальпи , почала злітатися нечисть. Варта палацу - Золота Рота - була знищена в лічені хвилини. Смерть нещасних солдат, більшість з котрих була юнаками з поважних гондураських родин, була жахливою : відірвані голови котилися бруківкою, неначе футбольні м”ячі на тренуванні місцевої спартаківської команди. Кудасов захопив кабінет генерал-губернатора Гондурасу і звідти проголосив себе військовим диктатором. Нова військова доктрина Кудасова шокувала все цивілізоване людство : він виступав за Великий Гондурас від океану до океану, негайну анексію Трінідада і Тобаго, виведення українського флоту з Карибського басейну і тому подібну маячню.

Ми не могли віддати Кудасову ні Трінідад, ні , тим більше, Тобаго. Адже там були зосереджені 99,9 % плантацій місцевої кави, котра мала стратегічне значення.

У 2043 році, коли під Яготином був виявлений перший вампір, найбільші песимісти вкотре заволали про кінець світу. Вампіри виявилися справжніми мутантами, це були діти бомжів, котрі харчувалися генномодифікованими продуктами і проживали на забрудненій чорнобилем території. На подив , ці вампіри відповідали раннім описам цього явища , зробленими Бремом Стокером та іншими літописцями, ну , хіба що, не могли обертатися на вовків. ( Очевидно, мутації людського організму можуть йти лише певними визначеними напрямками). Все інше – жага крові, страх перед сонячним світлом та часником , жахливі ікла, здатність до левітації , вразливість від срібних предметів – все підтвердилося численними експериментами та нещасними випадками. До того ж, вампіризм передавався як захворювання через виділення вампіра - слину, кров, сім”я - здоровій людині . Щоправда, вампіри були активними і небезпечними лише чотири дні на місяць , коли нічне світило перебувало у повній фазі, в інший період це були пасивні жалюгідні істоти, здатні навіть викликати у наївних людей жаль та співчутття, на кшталт як бездомні шолудиві пси чи коти. Деякі політично активні ідіоти навіть створили Всеукраїнську спілку на захист хворих на вампіризм, аж поки самі не потерпіли від цих створінь : дехто був розірваний на друзки, а Голова цієї спілки сам став вампіром і через деякий час покінчив життя самогубством, наївшись сала з часником . Отже, хоча засоби проти вампірів були відомі і діяли, не було ніяких ліків, щоби врятувати укушену вампіром людину від перетворення її в нелюдь. Перетворення це тривало кілька діб, вчені прискіпливо документували на відео цей жахливий процес, котрий зовнішньо дещо нагадував „ломку” наркомана, але нічого не могли вдіяти. Аж поки, цілком випадково, як це часто трапляється в науці, подібно до винаходу пеніциліну, не було виявлено, що людина, котра випила кілька горняток міцної кави, здобуває на деякий час – від трьох до семи днів – імунітет від вірусу вампіризму. Якщо ж людина споживала цю каву регулярно протягом кількох днів, навколо неї утворювався навіть такий своєрідний ореол радіусом до двох метрів , здолати котрий вампіри були просто не в змозі – їх наче било електричним струмом .

Але не будь-яка кава допомагала, а лише , як було досліджено, кава, котра вирощувалася здебільшого на острові Тобаго, а також на Трінідаді. Як тільки це стало відомо, у громадян Тріндад і Тобаго настало нове життя. За домінування у цьому регіоні та контроль за кавовими плантаціями у світі розгорілася справжня війна. Спочатку, звичайно, всі дивилися і спостерігали, як сваряться між собою Сполучені Штати та Російська Федерація. Поміж тим українські вчені, котрі першими виявили ген вампіризму, зуміли його не тільки приручити і керувати ним, але й поставити його на службу державі. Так за допомогою добровольців-вампірів наша країна здобула світове лідерство і на деякий час встановила гегемонію в Карибському басейні, зокрема і на Трінідаді..

Проте пізніше , внаслідок промислового шпіонажу та , як це часто траплялося в нашій історії, внаслідок зради певних кіл, деякі інші країни також отримали приручений ген вампіризму і створили свої бойові загони вампірів. Проте мутації є мутації, через деякий час „мирний вампіризм” ( як свого часу „мирний атом” ) перестав бути мирним, виникли організації вампірів – терористів і ситуація вийшла з-під контролю. Тому контроль за плантаціями кави на Трінідаді став ключовим питанням і умовою безпеки у світі. Кожна людина, котра хотіла запобігти перетворення себе на вампіра, повинна була вживати щоденно трінідадську каву, і це навіть прописали в конституціях багатьох країн.

Вампіризм, точніше – вірус вампіризму – розповсюджується подібно до преонів – білків, котрі викликають коров”ячий сказ. Ці білки, преони, позбавлені ДНК, тому в організмі , куди потрапив преон, не виникають антитіла до преонів, і вони безперешкодно відтворюють самих себе, перебудовуючи під свій лад здорові білкові молекули організму – роблячи т.зв. „репліки”. Практично так само діють і білки, виділені зі слини вампірів, „дракулони”.

Якщо ж в організм вампіра потрапляє срібний предмет, срібло виступає своєрідним каталізатором, ці дракулони „згортаються”, їхня спіраль розпрямляється і розпадається на кілька амінокислот, амінокислоти ж , в свою чергу, продовжують руйнувати наступні ланцюжки білків.

Коли звичайна людина випиває трінідадської кави, вона стає невразлива до „дракулонів”. Якимось чином у збудженому трінідадською кавою організмі людини ці „дракулони” виявляються і імунна система, якщо вона не вражена вірусом СНІДу, розпізнає та знищує ці інородні білки. Звичайно, у людини підвищується температура, її лихоманить, але за кілька днів вона одужує, і це значно краще , аніж перетворитися на вампіра.

Але коли на арену вийшов адмірал Кутятькін-Кудасов зі своїми „чупакабрасами”, то виявилося, що трінідадська кава безсила проти цих створінь. Кудасов фактично кинув виклик усьому цивілізованому людству.

Трінідад і Тобаго - 8 (Yellow Submarine)

http://gak.com.ua/creatives/1/2373

© Олесь Бережний, 27-10-2006

Я ще поклацав кнопками. Стриманий голос диктора Бі-Бі-Сі безпристрасно вів -

"Флот відкритого моря України в складі ударних авіаносців Кобзар, Каменяр, Дочка Прометея, крейсерів Андрухович і Забужко та інших військових кораблів проводить широкомасштабні навчання поблизу територіальних вод Гондурасу. Держдеп країни оголосив протест з цього приводу. Командувач флотом відкритого моря грос-адмірал Іслам Джаліль в свою чергу заявив, що навчання планові і Гондурас про них попереджено ще рік тому."

Я вимкнув Пиркало і ввімкнув Карпу. Наш корабельний марконщик знав свою службу добре. Щойно тільки потрапив на борт, віддразу заходився ладнувати ані свою радіорубку, ані телевізори в капітана чи кают-кампанії, а найпершим чином – мою аудіо-систему під гончарним колом. Бо він уже вдосталь потерся був серед морської братви і кмітив що й до чого і хто насправді найперша особа на кораблі!

Серед крейсерів нашого флоту є два різновиди. Сині та жовті. Цього відразу не помітиш. Сухопутні лобурдани, наприклад, про це навіть і гадки не мають. На иншіх українських флотах, окрім звичайних тримлайнових шпукерів, иноді ще й дотепер трапляються справжні херсонські або одеські магувці. Біло-блакитні томущі та жовтогарячі такермани.

Тепер це рідкісні речі. Але їх теж можна відчути й збагнути тільки печінкою. Або, як подейкують старі боцмани, на швартовах у Тридідаді чи Тобаго. Причому, навіть і тоді справжній колір відразу визріває лишень на нашому «Андруховичі» чи «Забужко».

Фолькльорно- кисільні береги Тридідада і Тобаго – це зона відповідальности виключно нашої авіаударної групи «Гоголь». Инші крейсери суди носа не тнуть. Це лишень нахабні субмарини з Українського Балтійського флоту можуть навідуватися сюди час від часу.

Принагідно, коли тиждень тому в наших водах крадькома вигулькнув «Чугайстер», я відразу скористався цим. І мерщій відправив туди Нечипорука, подалі з моїх очей. Рідкісна тварюка! Хай тепер займається справою Свєтки Коломенської. Там уже й чорт ногу зламає, бо воно такий борщ заварило... З амазонками й упирями, хай їм грець!

Я з нетерпінням чекав нагоди позбутися мерзотної пики Нечипорука. Тепер наступною зупинкою для нього буде якась віддалена точка на Льодовитому Флоті України, десь на Личаківському морі (колишнє – «Морє Лаптєвих»).

Тепер мені залишається тільки дочекатися агента «Вяцека» з його надзивчайно важливим вантажем. Він везе мені жменьку сушеного пирію з Микільської Борщагівки. Може і сам навіть не відає, чого його надіслав Шеф у цю частину світу. Шкода мені Алки, але ж вона сама була винна. Навіщо вляпувалася в халепу з „чупакабрасами”?

Майже сьомий рік я плугатитився просторами Калабані. (То тільки лобурдани здатні називати нашу рідну Калабаню Атлантичним океаном). До того ж, мій семибунтерний зульнерок, себто командно-оперативний крейсер «Адмірал Санченко» хлюпотівся переважно в Карбюраторній калюжі, тобто тепловодними ватервасерами Карибського моря.

Моя глиняна каплиця знаходилася на шпунтерній гриці відразу над капітанським містком. Раз на день, щоранку, до мене приходять зі сніданковою тацею капітан, старпом і офіцери. Звітуватися. Я уважно їх вислуховую, поки посьорбую філіжанку найкращої на цьому боці планети ячмінної кави. Якщо ж мені все подобається, можу дозволити комусь із них, на власний вибір, трохи покрутити коло.

Так уже завелося, що ми, ескадренні гончарі вже віддавна стали заправляти на всіх українських флотах. А я вже, до речі, дослужився до старшого флотського віце-гончара першого рангу. Не буду вихвалятися задарма, але такі глечики й горщики, які виходили з мого кола на борту «Адмірала Санченка», годі відшукати будь-де на просторах Калабані.

Життя сучасного моряка без гарного глиняного глечика стало неможливим. А крім того, саме завдяки винятково стратегічній перевазі у морському гончарстві, українські флоти зайняли панівне положення у світі. Ті, колись історично морські держави, які не впоралися з необхідними змінами, безнадійно відстали й ніколи вже не наздоженуть нас за допомгою своїх личакових кошиків, кукурудзяних боксів чи бамбукових скриньок.

Забезпеченням безперебійного постачання глини в нашій ударній групі займалися фрегати «Камаєв» і «Черкаський». Але ось уже другий тиждень моїй глині бракувало важливого складника. Жменьки сушеного пирія з Микільської Борщагівки. Це ставило під загрозу наше подальше панівне становище в зоні Трінідада і Тобаго.

Тієї миті, коли смуток почав переповнювати мої думи, в двері постукали. Я радісно відчув казковий аромат свіжоприготованої ячменної кави. Із динамиків зпід гончарного кола тихо полинуло:

And our friends are all on board, many more of them live next door.

And the band begins to play.

We all live in a yellow submarine,

Yellow submarine, yellow submarine.

We all live in a yellow submarine,

Yellow submarine, yellow submarine.

Трінідад і Тобаго - 9 (у дідька в ...)

http://gak.com.ua/creatives/1/2376

© Камаєв Юрій, 27-10-2006

Продовження, попередня частина - http://www.gak.com.ua/creatives/1/2373

Та якби ж це усе я знав тоді... Усе б склалося не так і можливо, світ був би іншим...

Та зараз нам з моєю любою Долорес потрібно було якось вибратися із цієї субмарини.

Мене непокоїв той вампір за бортом. Я не люблю вампірів. Мабуть фобія якась. Хтось, наприклад, не любить мишей, а ось я – вампірів. Та звідки взяти лопату на сучасній субмарині? На пожежному щиті лише вогнегасники і ще якісь не вельми замашні причандали. Тривожно вила сирена, десь вище нас по стальному настилу гриміли важкі флотські черевики. Кудись задихаючись і трясучи черевом побіг навіть майор-особіст.

- Чого вуха розвісив, придурок, у нас немає часу, - тактовно нагадала мені важливість моменту Долі і за руку поволокла кудись тьмяно освітленими відсіками. Врешті ми добігли до мети. Долі відчинила люк і пірнула всередину. Я замружившись - слідом за нею.

- Куди ти ліктем мене, - завив я від болю.

- Вибач, це одномісний бот, тут з комфортом так собі, - відрізала вона. Ми деякий час товклися, як молодята на односпальному ліжку і нарешті Долі клямцнула якимось перемикачем. Засвітилася панель приладів. Далі Долі висмикнула два дроти і з’єднала їх. Може бачили - прямо як в кінах про викрадачів машин. Щось гримнуло потім загарчало, врешті запрацював двигун. Нас обох втисло в сидіння, бот відділився від субмарини.

- Куди ми пливемо? - врешті запитав я.

- В дупу до дідька, - крізь зуби відповіла Долі.

- Та ми ж щойно звідти, - щиро здивувався я.

Долі мовчки тицьнула пальцем в мапу. Бухта Ель вагабундо де диябло – прочитав я. Багатообіцяюча назва. Зрештою, потрібно проаналізувати, як я опинився в тій самій ель вагабундо по саме нікуди. ГКЧБ – хто ці четверо? Наркобарони? Кавовий картель? Торгівці зброєю? Чи просто звичайні міжнародні терористи, як отой старік Хотабич Бін Ладен, якого і досі шукають усі спецслужби, а він час від часу то тут то там досі виринає на форумах в Інтернеті.

Краще б вони були терористами, з тими хоч є шанс домовитися. Зрештою, як би так поделікатніше розпитати про це мою любу Долорес?

- Долі, а хто такі ці ГКЧБ? – ніби знічев’я запитав я.

Вона глянула на мене з ласкою і турботою, як на душевно хворого родича.

- Любий, якщо не знатимеш – помреш менш болісною смертю.

Холера, вона мабуть таки щось про них знає. І шеф мабуть знає. І той майор-особіст теж знає. Готовий закластися, з ними особисто знайомий сам команданте Хуан Родріго Перес, вождь Тобагійської опозиції.

А чого того особіста так дратувала книжка? Може варто її прочитати? Ні, це надто просто. Швидше за все, там є якийсь таємний код. А з ребусами в мене не склалося.

І ще мене непокоїла ця сама Свєтлана Коломєнская. Вона ж була мертва як чіп. А ось тут тіпа наче нічого і не було – вєчєром свабодна, таваріщ майор. Фігня якась. Вона ж не вампір, це одразу видно.

- Долі, ти знаєш цю Коломєнскую? – запитав я.

- Ну, - напівзапильно відповіла вона.

- Так ось, Долі. Вона була мертва коли мене підібрав „Чугайстер”.

Долі глянула на мене. В її очах промайнула тривога.

- Ти впевнений?

- Зуб даю, - щиро відповів я.

- Ти ж падлюка так же казав і тоді. Кохаю, одружуся... Ще скажи, що то ти її уграв - скипіла вона.

Долі прекрасна в гніві. Як виверження вулкану, як цунамі або ще якесь стихійне лихо. Але краще спостерігати це з безпечної відстані.

- Долорес, люба – це наші міжгендерні стосунки, а то – бізнес. Світлана Коломєнская розбилася при падінні з літака і була мертвісінька. Я кілька годин бовтався у воді поруч з нею.

- От лайно, - скрушно промовила Долі.

Я тільки не зрозумів чого це стосувалося – мене чи того факту, що ця Коломєнская воскресла з мертвих. Та щось допитуватися не хотілося.

Вкляк слабосильний двигунець рятувального бота і ми сплили на поверхню. Я безпомилково визначив, що ми потрапили туди, куди треба. На воді шар мазуту, навколо плавають порожні пластикові пляшки „Столічної”, біля берега із задертою кормою ржавіє старий військовий корабель. На рудому від іржі борті ще читалася назва „Св.Наталія Конотопская”. А як тут тхнуло... Густий сморід висів у повітрі майже матеріальною субстанцією. Чи то флотським щами, чи то лайном – а може і тим і іншим. Я з ностальгією згадав про свій армійський потигаз, загиджений мишами. Ми дістали весла і тихо погребли до зарослого лісом берегу.

За ніс нашого човника вхопилися брудні чорні руки і виринула огидна вампірська пика вимащена мазутом.

- Ви виварюєте? То ми йдемо до вас, - нахабно промовив вампір і зібрався залазити до нашого човника.

Весло – теж не кепська річ для заспокоювання вампірів. Його худе тіло поплило десь поміж скупчень пластикових пляшок і іншого мотлоху, а в руках у мене лишився уламок весла. Я пригадав останні кадри мого улюбленого фільму – „Смертельне весло 2, або дядя Вася повертається”. Там він теж стояв на човні з уламком весла на тлі палаючого московицького авіаносця „Кєрч”. Люблю, знаєте, історичні блокбастери. Навіть скачав книжку. Ну от буває часом – фільм суперовський – а книжка не дуже. Масштабу не вистачає. І жінки – бойової подруги дяді Васі у книзі теж немає. А у жіночій ролі в фільмі – Наталя Торбенко – ну дуже сексі кубєта. А навколо трупи, трупи – і все московицька морська піхота. Одним словом - класне кіно.

Я хотів було сказати щось героїчне, відповідне моменту, але вчасно стримався. Мені прямо в чоло дивилася цівка пістолета.

- Ти закінчений ідіот, - просичала Долорес.

Вона сьогодні якась неадекватна. Мабуть предменструальний синдром.

- Щось не так, Долорес? – здивовано запитав я.

- Господи, з ким доводиться працювати, - закотила очі Долі, - Петю, Вяцеку чи як тебе там, розкажи тепер мені як нам доплисти ці кляті сто метрів до берега без весла?

Ви знаєте, я чомусь недолюблюю розумних жінок. І ще цей неопостфеминізм їх геть розпаскудив. Але ж треба щось робити...

- Може вплав? – боязко запитав я.

- А то ж, - якось несподівано спокійно відповіла вона і дала сильного стусана мені трохи нижче спини.

Я якось доплив до берега. Якщо колись повернуся живим додому – обов’язково вступлю до Грінпісу і братиму участь в усіх акціях проти забруднення світового океану. Тепер я знаю як воно тим нещасним дельфінам і тюленям доводиться тепер.

Тропічний ліс зустрів мене вереском дрібних макак і якихось барвистих птахів. Зелене пекло, сельва... А може сільва? Холера його знає.

У шефа достеменно клепки бракує. Сюди б нашу морську піхоту, а не мене, молодшого бухгалтера...

Та тут я через щось перечепився. Людська рука, татуюватання – ДМБ-2085, під ним - якір та надпис ТАК. Я шарпонув руку – так і є. Це наші, мертвісінькі хлопці із найелітнішої 96 окремої диверсійно-розвідувальної бригади морської піхоти. Я озирнувся навколо. Трупи були скрізь. Мене охопила туга. Життя – то сміття. А моє – ще гірше. Десь вдалині запурхав двигунець нашого бота – Долі, курва, щоб її правці побили, колька їй в печінку втікала з цього самого цілковитого і безумовного Ель Вагабундо, втікала без мене.

Та тут я помітив рух в густих чагарниках...

Трінідад і Тобаго -10/Гондурас

© Олексій Тимошенко, 03-01-2007

http://gak.com.ua/creatives/1/3094

попередня частина  -  http://www.gak.com.ua/creatives/1/2376

Цей шматочок написано ще два місяці тому, коли йшла робота над колективним твором. Чого ж добру пропадати?

Тож запрошую  до країни усіх часів і народів.

Нарешті  я був  у Гондурасі. Знову. І хоча вже  пройшло декілька років під того  службового відрядження, під час якого я  познайомився із цією  дивною екзотичною країною, спогади частенько виривалися  із схованок  моєї свідомості  та  вносили деяке пожвавлення в моє і без того цікаве життя.  Мушу визнати - тоді  мої очікування  щодо цієї  чудової країни не виправдалися. В хорошому  сенсі. Бо грунтувалися  переважно на  побутових, життєйських  уявленнях наших співгромадян, які  в свою чергу  були цілеспрямовано сформованими політикою Центру Громадських  Побрехеньок, що розташовувався   поряд  з нашою конторою.

Ви  мабуть  самі  чули ці  неправдиві  слова – „ пішов ти до Гондурасу" або  "поїхати до Гондурасу і вмерти” або  „не  ту  країну  назвали Гондурасом”  та інші.

Так, не вельми  гарна  думка. А якою вона може  бути, якщо  навіть  по ящику показують  рекламу   активного літнього відпочинку  на замовлення від Національної  асоціації сприяння поновленню  населення (пам’ятаєте,  там ще   Торбенко  крутила своїми  пишними формами )   і ця кінозірка  говорить таким  солоденьким голосом:

„Купили квиток  до Гондурасу? Хочете  залишитись  дома, порпатись в багнюці за містом  біля  свиноферми? Вас запрошують  в гості до  тітоньки, що живе   на Багамах біля Багамського реактора? Навіщо платити більше, якщо немає різниці...  Лишайтесь дома....”

Шеф  мені тоді  сказав чітко – або  їдеш у Гондурас, або більше  не отримаєш  халявної  кави із запасів контори...

До речі, виявилося, що  Гондурас – достатньо  цікавенька   республіка, щоправда із слабенько розвинутою  промисловістю,  але розважальна  індустрія  тут  - вищий клас! Це стало   зрозуміло  ще під час мого службового відрядження.

Я вийшов   на  невеличку  площу, в  центрі якої  височів пам’ятник  якомусь кремезному  нахлобученому  дядьку із дверцятами від  машини в руках. Я вгледівся  в це чудовисько й впізнав  адмірала,  згадав його пристрасть до  будь-якої  техніки та спортивних машин зокрема. Автомобіліст хренов....

Озираючись по сторонах я  згадував.

„змішатися із місцевим населенням, позбутися хвостів, зробити пластину операцію  і отримати документи на ім’я  Хосе Мартільйо Родрігеса” -  саме такими були настановлення  шефа.

Шеф,  де  ви   зараз  - поглинаєте свіжозварену  каву? Втягуєте   в себе  руйнівного отруєного повітря, збагаченого ментолом від ваших  сигар?

А я  човгаю  по вулицях Тегусігальпа, столиці  Гондурасу, ось така історія...

Ну, припустимо, мішатися  з місцевим населенням  я не буду, бо   можна  на пальцях перерахувати  тих бідолах, які  повільно, ніби нікуди не поспішаючи ходять містом,  з ким  мішатися?

Я згадав  ті  часи, коли народу  була  тьма-тьмуща. Вузенькими вуличками  і пройти  не можна було  від засилля товстеньких  задоволених мешканців. Життя  тут  квітло   всіма фарбами. Ні, певно таки  цей   автомобіліст  отримає свій квиток   на автобус для поїздки   на свиноферму, най  у багнюці  трішки  скупнеться!

Я підійшов  до старенького розбитого  „Москвича”, що стояв біля   продуктового магазину, ляснув рукою по дверцятах, так, обережно, щоб не   розтрощити вщент цю колимагу   і  побачив злякане  обличчя водія.

- Чого треба?

Я помахав перед його обличчям купюрою.

- Мені  треба   доїхати до одного місця.

- Машина зламана, - швидко  промовив той.

-А так? – доклав я  ще  пару  купюр.

- Сідайте, - погодився  водій, - тільки  швидко.

Не  втрачаючи свого дорогоцінного часу,  я  заліз в машину.

- На вулицю Чорнобаївського Комбінату.

В принципі, мені  було все-одно   куди  їхати. То  чому б  не  до   Комбінату?

З хвостів у мене  хіба що мій  друг вампір, який  переслідує мене  з того часу, як  шеф  тицнюв  мені  квиток  на  літак. Власне, якщо розібратись, цей  кровоненажера з’явився перед моїми очима навіть раніше, ще тоді, коли я  сидів  в офісі  й міркував про ці дурнуваті Трінідад  і Тобаго, він  стукав мені   у вікно, а я  спровадив  його якимсь наркоманам... Раптом в мене з’явилась одна   смілива, але цікава думка -а якщо ця його поява не випадкова? Що тоді??Во блін, якщо він  і хотів  мені щось сказати, то майже ніколи не встигав  - реакція в мене  ще та! Хоча  правильно, не слід  верзти усілякі дурниці.

„Ви в білому” , хотів щось путяще  сказати –говори...

- Що? – спіймав я  погляд  водія.

-Ні-ні. – злякано  відмахнувся  той.

„М-да. Щось в Гондурасі невесело”

Потім ще  ця  Коломенська... Доллі...та  особіст

Кого з них мав  на увазі шеф, називаючи хвостом?

Та будь-кого. Хоча ні. Доллі відпадає, вона  ж нібито на нашу контору  працює. Так вона  казала.

Слухай, казати  могла  ця божевільна  все що  хочеш!!

- Приїхали, – почув я голос водія.

- Угу. Молодца.

Я сунув в  його кишеню купюру і випхався  прямо на дорогу. Які там  хвости! Жоден з моїх друзів, з якими  я  вже  мав   справу виконуючи це завдання, навряд чи причепився  за  мною. А з місцевих...

Ну, ладно,  Петя,  спеціаліст ти все ж таки компетентний, хлопець розумецький. Містом  трішки потиняєшся і прийдеш   до того  професора.

„пластичну операцію  зробить  тобі професор  Лисенко, це  один  з наших досвідчений  спеціалістів, якого було заслано для майбутньої боротьби з імперіалізмом декілька років  тому, ще перед твоїм відрядженням. Офіційно займається шиттям верхнього одягу, так що він тебе  і одягом новим  забезпечить”  - знову  згадував  я слова шефа.

„адресу  запам’ятай – вулиця  Агрономів, будинок  один, квартира двадцять  п’ять”  Вулицю я знав добре, бо на  ній  жив  дідуган, що робив чудовий гондураський  напій, не  гірше нашої „Медової” і ганяли ми  до нього всім  відділенням.

Помандрувавши містом хвилин з двадцять,  я прийшов  до будинку, піднявся сходами  на  четвертий   поверх  і натиснув на кнопку  дзвоника.

-Хто? –майже одразу зреагували за  дверима.

Дивний голос  в цього Лисенка. З  дитячих казок, які  показують вранці   по ящику. Я почухав потилицю і  смакуючи кожне слово чітко промовив  пароль:

- Гондурас, Гондурас  ти країна супер клас...

- Клас  кажеш? Ти диви який...

Щось тут не те. Відповідь  повинна  бути не така. Щось мушу  робити.

- Чого  вам  треба, незнайомцю?  - повторив  той самий голос.

- Є-є... ну, Гондурас, Гондурас ти...

Раптом двері  відчинились і   прямо  мені  в очі зазирнула  цівка здоровенного важкого пістолета. Чоловік, який  тримав  в руках зброю, був старше від мене щонайменше років на тридцять,   на обличчі, порізаному  зморшками, світились двоє маленьких  вогників –оченяток. На голові повна відсутність волосся. Схоже, все-таки  я  на вірному  шляху.

- Так що ви там кажете про   Гондурас,  хлопче?

Слухайте, - я обережно відвів рукою пістолет, – мені потрібен професор Лисенко.

- А ви хто? -  знову   ворухнулася цівка пістолета.

- Гондурас, Гондурас..

- Ти що, глухий чи дурний? Чи  перше   й друге? Я  питаю - ти  хто? Ім’я  в тебе є?

- Річі, - ляпнув я  перше, що спало на  думку..

- Таки  дурний, якщо   таке ім’я  маєш.

-Взагалі то я  Пєтя. Петро тобто, - пробурмотів я. Яка  тут конспірація, коли тебе  так  зустрічають.

- Петро!- одразу  зрадів професор Лисенко.- Як приємно  чути рідні  імена  далеко  від батьківщини! А то почав  -Гондурас, Гондурас... Заходь, друже, я  завжди радий  гостям, які   можуть  трішки освіжити  спогади  про далеку  й таку рідну  землю.

- Вибачте, то ви  професор? Бо пароль...

- А... який  там пароль. Хіба тобі не говорили, що в  мене  склероз, не  та  вже пам’ять, друже, все-одно  не  запам’ятаю. Професор я, Лисенко, - сказав  господар квартири і провів рукою по голові.

Я зайшов  до квартири. Раптом  він зупинився, здивовано подивися на мене і запитав:

- Ти хто?

- .......

Професор засміявся:

- Не звертай увагу, це я  так  приколююсь. Жартую я. Пішли, познайомлю  тебе із своєю асистенткою.

В мене  в уяві  одразу  виник  світлий образ  симпатичної жіночки з гарними формами.

- Ганнуся! - покликав  професор.

- Так,  Віктор Іванович,  я на другому поверсі... – голос одразу  розтрощив  світлий  образ  і натомість  створив інший, вельми  неприємний.

- Йди сюди, Ганнуся, гості  в нас, робота є..

Ми зайшли  в велику  кімнату. В центрі її стояв розкішний, хоча  й  дещо пошарпаний  шкіряний  диван, поряд крісла,  маленький столик  між ними. Прямо у  стіни –книжкова  шафа. В кутку кімнати – покручена  драбина, що піднімалася наверх і губилась на другому поверсі.

Я мовчки дивився як по драбині спускалися   чиїсь  ноги, певно це  Ганнуся. За мить   вона постала перед нами. І я  зміг детально  розглянути  цю древню  помічницю професора.

Ганнуся була геть  цікавішою за нього, щоправда  з пишним волоссям, зав’язаним  в тугий  вузлик. Вона  була  в старенькому, але  ретельно випрасуваному  білому  халаті. В кедах.

В одній  руці вона  тримала  якийсь невеличкий  прибор, схожий на електродрель, але  трішки менший за неї  та красивіший. В іншій – жменю  ниток. Мені  стало моторошно.

Може  треба  було переконатися чи  дійсно це професор? Та й  взагалі, що це за професор такий, Лисенко, я  відчував, що  в даній ситуації є щось таке на що слід звернути  увагу, дещо викликало в мене підозру. „Треба   поміркувати” - вирішив я.

Старенька зневажливо  глянула на мене  й промовила  так  байдуже:

- Так що,  Івановичу, будемо пластичну операцію робити чи  одяг  шити?

Від  цих  слів мені стало  зовсім  зле....

Чомусь одразу  згадалась   Ель Вагабундо   та те, що я побачив  у чагарнику...

Трінідад і Тобаго 11

© Камаєв Юрій, 05-01-2007

http://www.gak.com.ua/creatives/1/3106

Продовження, попередня частина http://gak.com.ua/creatives/1/3094

Нє, тут щось конкретно не так. Чому він не знав відгуку на пароль? Склероз то гнила відмазка.

- Професоре, а не маєте те чого випити для храбрості?

Той схвально глянув на мене і дістав із шухляди пляшку „Столичної”, такої як ото плавали в бухті Ель Вагабундо.

- Ганусю, дістань но стакани.

Я крадькома оглядав квартиру. Наче все нормально, та щось мене непокоїло, муляло. Чому зламаний фікус на вікні перев’язаний скотчем? Пляма на стіні від картини чи портрета. Зняли, вочевидь, недавно. Та й стара чомусь шукає стакани серед стосів білизни, видно що не знає де тут що. Йой, агенте Вяцеку, здається ти попав так що мало не здасться... І не куди не будь, а прямісінько в лапи контррозвідки.

В голові залунала старовинна пісенька „ти нє агєнт, нє ноль сємь, нє Джеймс Бонд”. Є в мене одна манєчка – колекціоную сіді-диски з українською попсою початку століття. Чи колекціонував... Мабуть вже треба про себе в минулому часі. Пом’януть хлопці в конторі, а третій, як завжди вип’ють за прекрасних дам.

Гануся врешті знайшла стакани і „професор” із замилуванням наливав столічную по трьох гранчаках.

- А закусити? Хоч який шматок сала?

Професор несхвально глянув на мене.

- Тут, сину, Гондурас. У нас першу не закусують.

Еге ж, точно контррозвідка. Ми випили і професор задоволено крекнув. А в мене аж очі засльозилися від цієї сивухи з різким нафтовим духом. На руці професора, коли той перехиляв гранчака я помітив татуювання – якір і під ним дві літери – ГФ. Блін, ставлю пляшку медової з перцем тому, хто переконливо розшифрує цю абревіатуру інакше, ніж Гондураський флот.

- Ганусю, готуй наркоз, - весело гукнув професор. Та набрала повний шприц якоїсь мутної рідини.

- Професоре, чому ви не в білому? – зненацька запитав я.

- Чьо? – щиро здивувався той.

Мій подвійний мордохляп в комбінації з крутивязом вирубав професора. Гануся вихопила пістолет та я миттю зреагував – підскочним ногобоєм вибив у неї зброю, та майже одразу дістав в зуби ногою в кеді. Ця Гануся була не промах. Удар по найціннішому я сяк-так блокував та знову пропустив під дих, та так, що аж зігнуло. Одразу ж вже знайомий мені  кед заюшив пику. Ця стара холера б’ється як гемон. Мене давно так не били. З останніх сил я звівся і став в стійку. Майже в нокдауні, коли свідомість вже оповиває легкий серпанок, а тіло майже не слухається я почув голос з небес. „Петю, від тебе залежить доля світу. Ти остання надія людства”. Якесь осяйне світло ніби пробилося крізь стелю і проникло в усі капіляри тіла, влилося в кров. Ми із Ганусею злетіли в повітря майже одночасно. Я бачив кожен її рух – наче в уповільненому кіно. Ніхто не повірить, що ломиніг і підскочний потрійний трощизуб можна виконати одночасно, та в мене вийшло. Стара лантухом бараболь важко гепнула на підлогу і більше не ворушилась.

Ви тільки не подумайте, що я якийсь там спецназівець чи спортсмен. Просто я ріс в Юліє-Тимошенківську і райончик був не дуже. Тоді там навіть початкову школу не було шансів закінчити живим без володіння прийомами дзю-спаса чи гопака-до.

Гануся не виявляла ознак життя, професор було застогнав, та я його заспокоїв ударом ноги. Нашвидкоруч обшукав квартиру. За шафою стояв портрет господаря – справжнього професора Лисенка – усміхнений вбраний у вишиванку чолов’яга  з довгими козацькими вусами і пишною сивою шевелюрою. Ось тобі і зламаний фікус. Мабуть професор викинувся з вікна, щоб не потрапити їм у лапи. Серед одежі в шафі висіли два білі флотські мундири.

Все, треба вшиватися. Та в двері раптом подзвонили.

- Хто там, - запитав я, тримаючи в руках пістолет лжепрофесора.

- Гондурас, Гондурас, ти країна просто клас, - фальшивенько знайомим жіночим голосом співали за дверима.