Досвітні вогні - ЮРІЙ КАМАЄВ

ЮРІЙ КАМАЄВ

Досвітні вогні - ЮРІЙ КАМАЄВ

Досвітні вогні

Одного холодного осіннього вечора до нас у село прийшов кобзар. Ні, він був зовсім не таким, як на малюнку в книжці. Йшов накульгуючи, вбраний у пальто, перешите з шинелі, замість смушкової шапки на голові у нього був кашкет. Не був він і сліпим, й віку мав лиш трохи більше за мого тата. Та за спиною ніс справжню кобзу.

Він спитав у нас дорогу і сказав, що він – кобзар. Діти часом бувають мудрішими за дорослих – ми повірили йому й навипередки побігли до села повідомити новину.

Старші чудувалися з того і не йняли віри, аж тут і він прийшов. Зупинився кобзар у хаті дядька Каленика – колишнього голови Просвіти. Чутки селом швидко ширяться, тож за якихось півгодини туди набилося сила силенна людей. Торкнувся музика струн і завів старих козацьких пісень. Я теж не анальфабет якийсь, у церкві тоді співав. Та то зовсім інше. Ми усі наче занурилися у давні ординські часи – як татарва тягне ясир до Кафи, як пани знущаються над людністю. Потім він завів про наших славних козацьких отаманів.

Село наше зовсім при місті, Крем'янецький замок видно з вікна, то ж ця новітня татарва на автівках і мотоциклах до нас часто навідувалась.

Бриніли струни, шморгало носами жіноцтво, у хлопів руки стислися в кулаки. Потім кобзар заспівав нових пісень – стрілецьких. Спочатку стиха, потім голосніше старші чоловіки почали підспівувати,

„За Україну, за її волю,

За честь, за славу, за народ…“.

Тато крадькома стерли сльозу. Вони тоді воювали…

Врешті музика стомився, та люди не хотіли розходитися. Господар, дядько Каленик, мало не в плечі виганяв людей – „Совість майте, чоловік з дороги, втомився“.

Ми нишком сиділи під плотом, навіть не хотілося розмовляти, щоб якось зберегти цей тремкий стан душі. Вже стемніло, світили тьмяні осінні зорі, і вдалині молодик освітлював щерблені стіни древнього замку.

Поруч тихо забриніли струни… То був кобзар.

— Дядьку, будь-ласка, заспівайте нам ще, - попросив я, сам ніяковіючи від власного нахабства.

Кобзар усміхнувся.

— Дітки, не можу, голос втомився. Давайте краще розкажу якусь бувальщину. То ж слухайте…

….

Чи бачили ви, що вдосвіта, коли тільки починає сіріти і люди бачать найсолодші сни, на стінах замку часом блимає одинокий вогник?

То було у сиву давнину, ще до часів козацтва і славних гетьманів. Але й тоді були лицарі, що боронили нашу землю. Один князь зрадив свій народ і привів сюди панувати ляхів. Почали вони нашу землю неволити. Піднявся проти нього його брат і очолив повстання, та не пощастило йому. Потрапив у полон й ув'язнили його у цьому замку. І коли засіялася в серцях людей зневіра, оселився відчай й почалися зради, один славетний воїн, князь Дашко Острозький, не змирився з цим. Вирішив він будь-що звільнити свого вождя й продовжити боротьбу. Знайшов він вірного вояка – хороброго та твердого у вірі. Звали того лицаря Ярема. Звелів князь йому стати на службу до ворога у залогу Крем'янецького замку, і щоб щоночі перед світанням той виходив на фортечний мур та світив ліхтарем. Й коли на трьох навколишніх горах запалають вогні у відповідь, він має відчинити замкову браму.

Щоночі блимав з мурів замку вогник, та марно вдивлявся Ярема у безпросвітну темінь. Довгі роки чекав лицар вогнів на горах, та їх все не було. Життя йшло, вже почала зневіра закрадатися у його душу. Були війни – з татарвою, з московитами. Не оминули вони й Ярему. Всіляке на війні трапляється. Сталося так, що врятував одного разу Ярему од лютої смерті на московитських шаблях лях Міхал, і стали вони побратимами. Ділили усе - і шмат хліба, й золоті таляри. Минуло багато літ. Із юнака став сивим чоловіком Ярема… І якось однієї ночі запалали жаркі багаттяі на сусідніх горах…

На сторожі брами тоді стояв Міхал.

— Прости мене, друже-ляше, - промовив Ярема, - незламна мала б бути побратимська клятва, та маю я іншу. Знаю, важка покара мене чекає, та кладу я свою душу безсмертну на вічні страждання заради волі мого народу, - і вдарив ножем побратима.

— Будь проклятий ти , зраднику, - прошепотів перед смертю лях, - щоб душа твоя чорна не упокоїлася доти, доки ця земля не стане вашою. Карайся вічно…

Увірвалися в замок закуті в крицю вершники князя Дашка. Був важкий бій. Порубали тоді усіх ляхів, нікого живим не залишили. Але й наших багато полягло. Загинув і лицар Ярема. Та душа його, проклята побратимом, не упокоїлася. Щоночі виходить Ярема на фортечний мур і світить ліхтарем. Чи запалають знову вогні на горах? Чи не йде сюди переможне українське військо? Зірко вдивляється у далечінь – від засніжених вершин Кавказу до Карпатських гір – чи не видно волі України, бо страждає його душа на землі, хоче спокою…

….

— Дядьку, - а коли упокоїться душа Яреми? Він же герой і поліг за нашу землю, - запитав я.

Кобзар лише зітхнув.

— Знайде Ярема спокій. І не лише він. Наша земля надто щедро полита кров'ю героїв. Якщо ми не переможемо – ви поборете.

Тієї ночі я не заснув і вдивлявся у чорний морок ночі. Десь під ранок мені на мить здалося, що десь далеко, на замку, зажеврів і згас слабенький вогник. Я уявив, як старий сивий лицар із ліхтарем дивиться з фортечного муру кудись далеко, за обрій, за наш час, туди, куди не сягає людське око…

….

На світанку приїхали німці. Було багато автівок і кілька панцирників. Був навіть повітовий комендант – полковник Келлер. Вони шукали партизанів. Взагалі, у наше село хлопці не часто навідувалися, мабуть, щоб нас не підставляти. Та ті німаки були не вельми хоробрі і більше полюбляли шукати партизанів там, де їх немає.

Нас усіх зігнали на вигін. В центр вивели кобзаря і дядька Каленика. Молоденька білява перекладачка зривистим голосом зачитала наказ коменданта. Вона тоді мало не плакала.

Кобзаря і дядька Каленика розстріляли просто перед нами.

Перекладачка, як виявилося, була з наших. Багато, кажуть, вона людей врятувала. Та кобзаря не змогла. Німці розстріляли її за місяць по тому. Коли її арештовували, встигла двох есесманів з пістоля на місці положити.

А хлопці з нашого села тоді майже усі до лісу пішли. Із півтори сотні війну пережило лише троє..

....

—Діду, діду, то упокоївся вже лицар Ярема? Україна ж тепер незалежна.

— А ти, онуку, сам подивися пильно вночі на замок. Чи ходить ще по мурах лицар з ліхтарем? Бо я вже старий, недобачаю.

Вразила мене ця оповідь діда, я не спав і майже всю ніч вдивлявся в чорну далечінь. Та мабуть, я незчувся як заснув. Наснився мені дивний моторошний сон.

Я сам серед холодного каміння замку. На стіні дивна постать – закута в крицю, з мечем і ліхтарем. І хоч мені лячно, та якась невідома сила змушує мене підійти. Постать повертається, і чорні зболені дівочі очі дивляться крізь мене кудись у нічний морок…