ІРЕНА КАРПА

50 ХВИЛИН ТРАВИ (КОЛИ ПОМРЕ ТВОЯ КРАСА) - ІРЕНА КАРПА

—  Мені так страшно… – Євка нервово потяглася за цигаркою. Та миттю впала їй з рук. Коханий байдуже дивився в інший бік.

—  От ти знаєш, що вони з нас зроблять? – провадила вона далі. – Е ні, ти не знаєш, ти просто не хочеш знати… Бо тобі страшно, так?! – Євка рвучко обернулась до коханого. – Ти боїшся так, як не боявся ніхто з нас. Ти ВМІЄШ боятися, правда, Даню?

Він, здавалось, з неприємністю помітив її присутність, але заговорити не спробував.

—  Та ти хоч бачиш, де ми?! – не вгавала дівчина. – Ти хоч мене бачиш?!

Він, швидше, чув її надривний голос і відчував гарячковий запах знервованого тіла. Як все обридло…

Коли помре твоя краса-а…- озвалося в смердючих стінах. Ця клята пісенька переслідувала з усіх радіоефірів і поволі починала доводити до сказу. Принаймні, Євку з Даньою, котрі от вже три місяці поспіль шукали порятунку. Притулку. Бодай чогось схожого.

Євка мала 19 років, руде фарбоване волосся і повну зневіру в себе.

Даня мав стільки ж, був справжнім чорнявим красенем в порівнянні з Євкою, дуже рідко усвідомлював свою вроду і те, що з ним відбувається.

Їхні життя були скинуті на купу. Від купи тхнуло. Їм не було сили відвернутись від того смороду.

Довкола були самі райдуги. Чорт би їх забрав.

Євка сіла на ящик. Старий будівельний мотлох вже три дні правив їм за меблі в цьому “помешканні“. Вони ховалися тут, боячись навіть вийти посцяти на вулицю, від чого це життя смерділо ще більше. Смерділо страхом двох гидких створінь, які казна-чого бояться смерті.

Даня підійшов до вікна і став коло нього трохи боком: щоб знадвору не побачили. Щодня о цій порі він дивився вечір. Це коли сонце вже зайшло, а небо ще не втопилося. В цей час найважче позбуватися спогадів. То й був маленький Данин секрет: боротись зі сподіваннями й спогадами. Так, особливо зі спогадами – цими потворами, що нагадують, яким ти ВЖЕ міг бути, ЯКБИ НЕ…


To be a GOOD looser. Нічогеньке гасло, правда? Від вас, отже, вимагається одне:

Посміхатись,

Посміхатись,

Посміхатись.

Ввесь час у трикратному розмірі. А головне в житті – щирість!

Євка підійшла до Дані й брудними пальцями спробувала розкрити йому повіки. Він щось сонно проказав і ще дужче замружився.

— Вони ж у тебе були зеленими, правда? – зітхнула дівчина. Свого власного лиця вона не бачила так довго, що вже й не намагалася згадати його. Просто спершу люстерко загубилось, а потім годі було думати про такі дурниці, як власна мармиза. Окрім того, не було жодного бажання заглядати собі в вічі. Все, геть усе байдуже. Навіть страх не позбавляв цієї жахливої нудьги. Здавалося, весь світ нею дуситься. І ніхто-ніхто не хоче її викашляти чи виблювати. Отак-то. Дбаєм за своє.

* * *

“Сумні різдвяні свята у тридцять сьомім році…“ М-да. Залишся там, дитинко, залишся. Забудь, що я тебе чекаю (та чи й знаєш ти про це?), залишся там. І я легко збожеволію. Зовсім просто. Я ніколи не вийду за межі своєї божевільні. Ти любиш це слово, я знаю. Не приїзди до мене…“

Це був найпростіший спосіб пожаліти себе, помочити слізьми паплюжу долю. Даня просто УЯВЛЯВ собі, що його покинуто. Звісно ж, Євка повернеться за якийсь місяць, бо кому вона ТАМ потрібна? Коли вирішуєш стати невдахою, треба витримувати цей притор до кінця. Не спокуситися ласими пропозиціями зостатися за кордоном (ха-ха!) так само легко, як не розтулити пельки на іспиті з коханого предмету, коли знаєш геть усе…Просто мовчиш, як пень, і прислухаєшся до шурхоту сліз десь усередині, поміж своїх внутрішніх органів. Ти запустив у себе невдаху й одного дня це стерво проросте крізь твої вуха, ніс горло, дупу буйним пурпуровим цвітом.

Даня відкинувся на подушку й судомно (блаженно?) зітхнув. За півтора тижні йому слід забратися з помешкання: гроші скінчились давно. Не було навіть смішної щомісячної стипендії – Академія теж бовталася в каламутті минулого. А, пес із нею…

Даня спробував було згадати Євчині груди, але раптом збагнув, що достеменно й не знає, якої вона статі. Йому стало смішно. Часто стає смішно, коли залишаєшся на самоті. Майже ЗАВЖДИ стає смішно…

Євка встала з купи шмаття й вигнула спину. Боже, як все затекло. Хоча, поступове відмирання всіх органів за цих обставин здавалося цілком природнім явищем… Даня спав. Спав так тихо, що здавалося, помер. Євка чомусь спинилася на цій думці. Смерть і кохання завжди здавалися їй нерозривними, як Шіва і Вішну. Вічний коїтус.

Євка копнула ногою свого рюкзака. А тоді, подумавши, витягла з нього жовто-червоний нотатник – єдине, що лишилося з колишнього життя. В тім нотатнику було доста різноманітного лайна. В основному, оповідки чи роздуми про колишніх коханців, кілька (переважно прикрих) пригод із Даньою, просто депреснякові плювки на папір… Євка відкрила посередині.

Він схожий на сфінкса. Чи на троля. Так чи так у нього прекрасне тіло. Зелено-сині неправильні очі. Посмішка Мефистофеля. Егоїзм гарненької гімназистки.

Він прийшов і зник, не залишивши й подряпки на ствердлій душі. Пішов, хоч трохи вгамувавши моє кляте лібідо. Ні, то пішла я. Поїхала геть від нездійсненої ночі, від скаженої спеки, в якій він житиме до неділі, від дурнувато зацикленої пісеньки, яка, о горе, зрештою почала мені подобатись. За автомобілем, в якому я покинула своє “з ним“, потяглися реп‘яхами спогади. Не знаю, може, розволочаться по дорозі додому. Все, забудь, забуваю, забуду. До біса всі парадигми – його більше не існує. Світ живе без його шаленого тіла, прекрасного в своїй засмаглій байдужості, без дивної посмішки, що так мене непокоїть і без лукавого подиву в очах. Дійсно, звідки я взялася зранку в його ліжку? Зате мені все було зрозуміло, мною все було прораховано. В дупу нещасливе кохання. Плювала я на шмаркаті страждання, я ЖИВУ…

“Я знаю“, - всміхався він на моє варнякання про його вроду чи незвичайність. Пам‘ятаю, щось торочила йому про те, що змогла б годинами спостерігати його рухи, гру світла на обличчі, чорт зна що іще…Певно, йому це вже сказали всі. Your turn , baby !

Ненавиджу красивих чоловіків. Псячі красунчики, як із вами поводитись? Бути чоловіком, коли наказуєте: “Ну скажи, скажи, який я класний зранку!“ і перекидатись на жінку, коли ви раптом зацікавитесь моїми нігтями чи маркою косметики…

Кляті білявчики – час від часу вони все одно виникають. Звісно ж, за мого бажання. Звісно ж, на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися в вікно…

Певно, за цими рядками проглядається 40-річна стерва з кризою середини життя й передменструальним синдромом водночас. Нє, мені – 20, у мене добра статура й з біса гарні груди, в мене глибокі зелені очі й великий, як у порнозірки, рот. М-да, гарненьке вийшло шлюбне оголошення… А я ненавиджу секс. Я ненавиджу? СЕКС?

Мені швидко набридають красені. Просто вони дійсно розпещені. Скачуть з одних обіймів у інші, від більших цицьок до менших. Їм плювати. В них іще повні кишені молодості й самовпевненості, і десь там позаду в модних штанцях прихована дрібка благородного страждання. Кожен прагне драми в житті. Хоча б кишенькової. Щоб з‘явилося трохи сивого волосся. Зморшка біля ока, що прикрасить хтивий чи нещирий погляд. Чи, може, хіть красунчики зневажають? Тут уже плювати мені: красунчики на те і є, щоб ними втішатися.

Євка неквапом зішкребла недосмажену яєчню з немитої сковороди. Десь хтось змінив музику. На індійську.

—Індуси такі ж брудні, як наше життя. Тільки нам, на відміну від них, насрати на наші душі. Хай жиє сансара…

Нічого не мінялося. В місті була ніч. Чи день. Люди, певно, однаково фіранили свої нікчемні вікна.

Даня вже з добру годину вдавав, що спить. Вдавав, що не почуває ревнощів до Євчиних нотатників, що в нього вдоста цинізму. А тоді збагнув, що в нього (в них?) є лише кілька розчавлених полуниць, так само скваснілий страх, бродячі пси за вікнами і нудотний біль в голові. Собаки гавкали, лежачи на спині. Даня дихав, лежачи бознаяк. “Чому вона ніколи не спить?“ – подумав він, жалкуючи, що не може відчути Євчиного тіла поряд зі своїм. Він кохав Євку і кохався з нею в своїх спогадах. Він, проте, доволі прохолодно реагував на її “домагання“, як то називала Євка. Він не знав, чому так. А може, просто не хотів казати Євці. Чи собі.

Кілька років тому він сказав їй:

—  Знаєш, мені здається, що нормально спілкуватися ми можем тільки в ліжку.

Євка навіть не образилась на таку банальність. Просто якийсь час це було правдою: йдучи вулицею, споживаючи сніданок, витрачаючи гроші, відвідуючи заняття кожен з них ПАРИВСЯ. Кожен говорив лише про свої відчуття чи міркування, кожен аж до тріску судин прислухався до свого нутра – душі, мозку, яка різниця. А в ліжку промовляло тіло. Воно відкидало всяку диструкцію, воно сповнювалось жагою, воно розчиняло Євці рота, щоб сказати: “Я – самка“. Свічки, купа дзеркал довкола, щоб інстинкт зміг якнайкраще роздивитися своє лице. Чому воно раптом здалося Дані потворною пащекою? Чому за кілька років вони обоє, Даня і Євка, змучено лизали гаряче дно збуджених архетипів? Чому це стало потрібно і чому це призвело сюди – в цю темну задушливу шафу, де навіть клаустрофобія здається ліпшим другом?

I‘m thoughtless,

You‘re strenthless – написано кимсь на стіні. Євці пасували ці слова, й вона обвела довкола них рамку. Потім відступила два кроки назад і примружилась, оцінюючи зроблене. Аматорська звичка – залишок із часів, де вона займалась концептуальним живописом. Принаймні, один провінційний журналіст охрестив так колись Євчині мальовидла. Дивно, але не збереглося жодного ескізу чи хоч кількох штрихів – Євка вже й не певна була, що вона щось малювала. Даня, звісно ж, робив це краще за неї, але, як і в усьому іншому, маніакально приховував свої здібності. Він немовби плекав свій НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР, коханого синка-імбецила Невизначеності.

В будинку навпроти загорлала дитина. Євці був нестерпний цей репет – у ньому годі було дошукатися змісту. Як і в дітях взагалі. Євка не хотіла мати їх, вона вже наперед ненавиділа все, що могло вилізти з її паскудного нутра. Це не був безмежний егоїзм. Це була безмежна нелюбов.

—  Коли помре твоя краса- а… - позіхнув Даня. Євку пересмикнуло.

—  Заткайся… - якось невпевнено сказала вона. Даня зобразив подив, але за мить знову збайдужів. Нічого ж НЕ МІНЯЄТЬСЯ.

Ніколи тут нічого не станеться! – казав герой підліткового фільму, житель американського провінційного містечка. А що ж робити, коли маєш провінційне єство? Коли тебе вже наперед відкинуто, ще задовго до твого безглуздого народження? Євка мала якусь думку з цього приводу, але Дані завше бракло уваги дослухати її до кінця. Інколи він починав кволу дискусію, що не рідко скінчалася Євчиними сльозами. Вона була для нього істотою апріорі щасливою: донька заможних батьків, сама (інколи й щира) до всіх приязнь, зрештою, просто спритна в усьому амбітна крихітка.

You‘re so fucking special, I wish I were special…

Але ж як те все далеко… Наче крізь роки і купу вікон – не знаєш, дивлячись, яка там точно відстань.

What the hell am I doing here, I don‘t belong here…

* * *

...і посміхались вони один одному по-різному, бо ж кожен по-різному кохався у цій мовчанці. Бувало, Той забував про посмішку. Це тоді, коли зачудовано спостерігав якусь квітку, колесо, воду, пляму, звіра чи цегляний мур. Тоді Той промовляв ледь чутно: “Та ні, це надто фантастично“. А Він лишень посміхався.

Він зацікавлено споглядав Тоя, коли Той спав. Тоді час близився до нуля. В ритмі таємних місяцевих годинників вони зливалися докупи, їхній подих співпадав у чотирьох чвертях, і Він поринав у м'якість міжсвідомості. Точніше, вони з Тоєм мандрували туди разом.

Однак трапля лись дні скорботи. Тоді Він вбирався у шорстку волосяницю й незручні дерев'яні пантофлі, і, забувши про Тоя, йшов світ за очі. Він пихато спокушав схимників сокровенним іменем і роздмухував жар у привітному багатті подорожніх, він ночував лише в ожинниках чи на колючому вістрі річкового щебеню. А тим часом Той Інший наливався сяйвом, як місяць уповні. Скинувши одіж, Той кружляв дикі танки на розораному полі. Той, навіжена менада…

Вони зустрічалися немовби раптово, наче мимохіть, ніби схоплені поривом нероздільної сутності…

Так було до того випадку, КОЛИ…

(Євка скривилась і на мить відсунула листа – вона терпіти не могла ні кульмінацій, ні розв'язок. Все так закон-но… Проте вона вже читала колись цього листа, тому знову взяла його до рук).

випадково,

незбагненно,

неочікувано    Той пропав.

Самовільно,

стихійно,

нахабно.

Щез тоді, коли напередодні вони незвично довго дивились у глибоке запівнічне небо, ловили зоряні відблиски в зіницях один одного, пірнувши у духмяне срібло трав. Той щез тоді, коли напередодні вони мовчали злагоджено, як ніколи… Він задрімав чомусь раніше за Тоя. А Той щез.

Один із них боязко не прокидався зранку. Один із них сонно кліпав очицями і мружився від яскравого світла. Потім, рвучко підвівшись, роззирався довкола, і зрештою, помітив безглузду ляльку, що лежала поряд у траві…

Ще пізніше його вуста безліч разів шепотіли просте ім'я, його очі дивились на безглузду ляльку. А Він Один падав зі скель, розчинявся в дощі, топився на сонці, витікав зі снів того часу, де вони були одним… якщо не зважати на палкі почуття між ними.

Згодом його очі дивилися на безглузду ляльку.

Його очі дивилися на безглузду ляльку.

Очі дивилися на безглузду ляльку, яка лежала поряд у ледь прим'ятій траві.

Н а р е ш т і    п р и й ш о в    б і л ь.


Він брів мовчки. Навпроти хатинки Він уверг кам'яну брилу, викарбувавши на ній власноруч:


ГЕЛІАЙНЕ! ТОН ЕОН!


Довкола каменя Він насадив кущі чудових асфоделій.

А коли бувало сонячно і променисто, там завше сиділо щось однооке, однобоке, одноруке, одноноге і шістнадцятизубе.


“Привіт. Це Той. Інший.“, - сказала тоді Євка, подзвонивши Дані. Вона, здається, тоді ще радісно повідомила йому про свою чергову подорож. Це значило, що Дані доведеться зайвих десять днів киснути в холодних дощах, чекаючи на Євку. “Що, шум? А голосів ти не чуєш?“ – шпинила вона. “Ага, шиза активізується“, - не упіймався Даня. “Ну дивись…“

І вервиця прожитих спільно днів за якийсь місяць по цій розмові. Все ковзнуло до залізничної банальності: спогади вкупі з чужими оповідями в журналі… все-все через запацяне скло псевдокупейного вагону. Бруківка чужого міста, бані сірого костьолу, мужик, що сцяє на стіну, згадка про Андруховича, станція Підзамче, станція нотаріус, все швидше і потворніше міняється місто, все кволіше ялозиться по вікні… І венозно-ліловим тлом тому всьому – думка про Даню. Чуттєвий спогад, що за якесь століття скінчиться фатальної сили оргазмом. Fatality . Даня любив це слово. Боже, які дурні діалоги веде якась маман з дитиною: “Ряську кушают кури, уткі“, - “А гріби вабщє палєзни?“, - “Вся єда палєзна!“, - “Даже мухамори?!“, - “Для животних – да…“

Самі ви животні. “Покуштуй з нами мухоморів“. Фраза була взята з хорошої пісні хороших хлопців, і ніхто їй не здивувався в житті. так як не здивувався й карпатському шаманові, що його Євка вигадала торік, наслухавшись етнічного психоделу. Все-привсе мало існувати. І шаман (чи, точніше, відьмак), що гостив їх мухоморами, і бозна-що за істота в кущах з достеменною вагою смерті, і нескінченні хащі з голосами забутих людей…

— Е, кінчайте гнати, ви, придурки. Вас гребе, а нас це вже дістало! – Євка шукала в рюкзаку ароматичні палички, намагаючись не виказати свого страху і молячись усім богам на раз. Ні, нічого ж не станеться – вона бачила уривки з елевсинських містерій, свого сну напередодні… Вона намагалась його аналізувати і знайти проблему… Вона збагнула себе дитиною язичницької землі з усіма її духами… Вона бачила Божий собі захист із Духом святим… Не бійся. Тринадцята заповідь.

— Це – священні палички. Чувак з Тибету привіз. Відганяти духів… - в такі наївні побрехеньки діти перестають вірити ще в початковій школі, а потім років у сімнадцять-вісімнадцять починають в них фанатично кохатися. Євка вже й те переросла, але, заспокоюючи інших вішанням часнику при вході і малюючи димові хрести по кутках намету, ледь не почала співати ритуальних пісень. Яких, до речі, не знала. Просто, вигадуючи, долучалась до

великої

лісової

духовної

галюцинативної

(автентичної? гротескної?), (Боже, перегруз!)

е-лев- since - KOI

міcтерії,    ім'я Якій. [ … .. ….. . ]

А зранку всі були хворі від почутих вночі “ну, наче людських“ голосів і рухів довкола намету. Вранці трохи довелося шукати сокиру і знімати з дерев порозвішуване кимсь (а чи не Євкою?) шмаття… Вирішили покинути ту стоянку, вирішили покинути Карпати. “А, однаково моя дримба була нечутною в гірському потоці…“, - подумала Євка.


Ой як я була сім літ удовою

То й не чула землі под собою

Де на мене вороги взялиси

Піди замуж або й утописи…


Ми одружимося в церкві святого Етьєна, - написала Євка Дані із Іншої країни, сидячи на іншокраїнному ліжку. І відразу помітила сумну рибу на чужоземному дозволі рибалити карпів. Еге ж, схожа рибина була й на католицькому молитовнику, що його Євка поцупила у церкві святого Етьєна… Євка колупнула в носі й задумалась, яке сьогодні число. Каша у хворій (“больній“) голові й таке ж гівно у шлунку, набитому незвичною дорогою їжею. Навть шара не радує. Фе, яка прилизана нудьга…Останній раз нефігово блювалося під традиційну музику з традиційним жиром і вином … “Боже, я ж кохаю його“, - лізла в ніс думка зі спекотних провулків. “ну от вона, твоя річка Лу... Я тут, куди збиралася дістатись автостопом. А ні фіга – все відбулося суперцивільно. On fait ce qu'on veut, mais on dépasse pas les règles…

Плювати, Євка таки провезе через митницю здоровенного ножа Дані в подарунок. І хрін він там що обріже, той ніж ( il coupe l ' amiti é, чи як там та срака сказала? Ще вона сказала: “Странная какая-та дєвачька“. Про Євку. А Євка так мріяла хоч із місяць не чути цього дикого юкрейніан рашена в селопристоличеному виконанні несимпатичних дибілів…

…Євка існувала в маленькому сільському будиночку, смакуючи дисципліну вкупі з равликами (ес-кар-го). Вона втішалася трохи замалим ровером, Еллою Фіцджеральд і грою в карти з дівчинкою на ім'я Мелані. Вона запихала гарячкові записки в конверти швидкісної пошти, потім їх відсилали татові в Україну. Потім тато (в Україні) передавав частину тих папірців Дані.

Все живе в естетиці

Старих платівок

Я живлю червоних риб

Малих і карпів

Карпа – карпам

А Богові – Богове

І шум крізь вуха

Святих Етьєнів

Вибачте святі

Mais c'est toujours comme ça…

Сова

S'en va.

Вона не хотіла їхати до Парижу нап´ятнадцятьднівобожеякещастя. Ну ти припухла, дєвочка. Ага, Євка час від часу второпувала, де вона, і в цей Час від часу (плоть від плоті?) робилась дурнувато щасливою. “Еге ж, як позіхається. Завтра зміняю грошей і буду на них дивитися. На франки. На добраніч“.

Це загальна стадія. Осінньо-часниковозрота-сонний токсикоз. Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Пішли На.

Синтез. Блокування кровотворних органів. Коли вже, мать його, прийде веселеньке оповіданнячко? Треба, каже Артим, стати дійсно мрячною в житті. Та хіба ж я не найперспективніша зануда в світі? Оно сиджу в бібліотеці, фігня, що нічого не роблю, зате сиджу в такому мудрому місці. З французькими філософами і політиками. Мертвими, зате в оригіналі. З нігтями зеленими. Я. Вони в мене просто в зеленці були, то це я їх так, щоб не стригти, бо впадло…

Євка дістала фотку якоїсь давності і замислено стала її роздивлятися. То був зеленуватий знімок осіннього моря, де колишній коханець лоскотав їй живота. На ньому ще була плетена шапка – просто малюнок Жака-Іва Кусто. Євка так і стьобалась тоді з його звички надягати на себе всі можливі куртки і штани, а потім везти весь той мотлох ровером. Здається, то був довгий-предовгий велопохід. Баби ще полізли купатись топлес (зокрема полізла дєвочка, з якою у Євки ну ніяк не кохалося…), і Євка вирішила вигідно відрізнитися. Молочними залозами, яка анатомія quoi . Свято ексгібіціонізму і протест місячним. В море всі епатажні типи… Свято мілітаризму: Євка в широких армійських штанях, з голим торсом і вовчо- американською посмішкою на загорілому лиці. Вся радість ненависті і зневаги до коханця, що попсово лоскоче їй живіт. Вся іронія й прихований іронією жаль щодо недосяжності Хлопчика-фотографа, чистого юного створіння, молодшого брата її цинічного коханця. Шторм. Які скажені хвилі на знімку… чому не штормило тоді в душі? Все було сумно пофіг. Плювала тоді Євка на всі гидоти поміж ними – тими, хто вшістьох долав скелясті денні кілометражі і нудні степові ночівки. Вона бачила тоді лише Хлопчика, Гумбольт у спідниці. Пізніше було: “… Так-так, треба подзвонити Льошечці… Милий, незайманий (хм?), незапальцьований, чуйний, чуттєвий, хвилюючий, зволожуючий, вібруючий мої мембрани Хлопчик…Брат мого actually коханця. А пішов би він, той коханець, я з ним навіть не кохаюся. Так, дивлюся просто. Дивилась, точніше. Як у люстро, що постояло років зо п'ять. Люстро молодшого брата.

Зовнішні соціальні прояви?

Гра?

Дякую за гру?

Бляха, де подівся той Вася, якому я ґанджу пробила?

Глухо. Тільки лампи по нігтях світять. Зе-ле-е-ні. (“О-ле-е-нно!“) Оживає потреба нажиратись на зиму – боюсь холоду. Страх. Необхідний гіркий присмак мого параноїдального кохання.

Привіт, Даню,

раз уже тебе згадано всує…“


Євка запхала фотку назад між сторінки щоденника. Він уже скидався на злоякісну пухлину – з усіма закладками і прокладками у вигляді знимок, видертих блокнотних листків, клаптів туалетного паперу, ресторанних рахунків, візитівок, здертих оголошень, роздрукованих і-мейлів, прядок волосся і шматочків чиєїсь шкіри…брехня. Брехня була там практично відсутня, що дивно для Євки.

Вона помацала язиком піднебіння, одночасно вітаючи потребу сходити посцяти. “Смерть у кредит“. Книжка валялась поблизу того, що “туалет“. Селін в оригіналі. Євка збиралась перекласти його українською.

— Та кому це нафіг потрібно, - казав Даня. - Ну подумай, скільки читачів зацікавиться якимось сумнівної якості перекладом французького письменника. У нас же взагалі в рік по 0,3 книжки виходить на душу населення. Тоді як в Росії книжковий бізнес на другому чи третьому місці.

— Ї…ла я в сраку ту Росію, - похмуро відповідала Євка. – Я тут потрібна, я відчуваю це.

Даня був скептичним. Євка не здавалась. Вона діставала ще трохи зла, ще трохи непокори, і, що найгидкіше, байдужості. А потім її розривало від такої суміші. Їй блювалося піврічними депресіями і завислими поглядами, туберкульозними висадками і грибковими захворюваннями, жагою параної (я люблю метеликів!) і страхом психозу. Вона бігла в вересневі ночі збирати по дорозі ляльки вуду під прицільними поглядами білих котів. Вона вчетверте, вп´яте, в сорок шосте ненавиділа Даню і хотіла йому це сказати. Але телефон був зайнятий, поламаний, замацаний, трахнутий, недосяжний, непластмасовий, неймовірний, амбівалентний, аморфний, амперметричний, антагонічний, анафемний. І Даня (зовсім випадково!) забивав собі цвяхи у ноги…

Кров на стелі. Євка згадала, як чавила комарів у Карпатах, як дружбан Петя розмазував їх кишеньковим ліхтариком по білих стінах намету ( j обтвоюмать, Пєтя, нунафіга). Видовисько й насправді було показне. Майже, як ноги в мазуті. Коли залишається на шкірі візерунок від велосипедної зірочки. А потім його просто впадло змивати, бо вода навколо лише морська.

Євка байдуже перелистала решту морських пейзажів. Попсово і красиво. Класицизм минулих днів, айвазовочна ностальгія, бе-е… Мариністи завше були нудними, а їх музеї русифікованими. Хоча останнє, мабуть, дурниця. Так чи ні, Євка більш любила гори. Карпати, Альпи чи Анди. Хочеш, Даню, вони будуть у нас за поліетиленовим вікном? Євка згадала про маленький літачок на два місця, котрий вона намагалася вкрасти минулого літа. Щоб долетіти до Мон Блану, ідіотка. Добре, що їх із Даньою попалив сторож авіаклубу – пального однаково не вистачило б. Прощай, красива смерть, подумала тоді Євка. Дані, схоже, було байдуже. Не літак, так авто, не авто, так дизентерія. Краса у смерті відсутня, це завжди тупорилий епатаж чи епатажний поступ. Даня любив думати про смерть. Особливо в пообідні години. Інколи Євку це страшенно дратувало, хоча досить часто вони плекали певну синхроністичність, бовтаючи ногами на даху висотки чи зависнувши на канатній дорозі понад урвищем.

* * *

—А непогано було б покінчити з собою у цьому готелі… Глянь, яка вузька вуличка там, внизу. І руді дахи, мов щогли. Весь Львів тут, у косому вікні. І ратуша, і костьоли, і чиїсь помешкання…

—Так, у мене теж була така думка, - Даня обійняв Євку за плечі і поцілував в потилицю. Кімната готелю “Київ“ була кумедно великою як на одну особу (Даня не мав паспорту, тому Євка тут проживала “сама“ . Три ліжка, мов у піонертаборі, стіл і дві тумбочки. Але то було найкраще помешкання за все їх спільне життя (цікаво, скільки тижнів воно налічувало в сумі?), бо було добре (біле, сухе) французьке вино, збоченський салат, швейцарський ніж, сільські помідори, буржуйський камамбер, католицький молитовник, плацкарт до Києва, бельгійський шоколад, чернігівсько-львівсько-баварське (Пиво), неаполітанський кекс, львівська кава, Замкова гора, Кульпарківська вулиця, сихівські діахронізми і ще щось, що вони обов´язково мали забути по від´їзді з готелю. Може, обгортка від мила. Її так ніхто ніколи й не знайшов.

* * *


But I miss you most m

Iss you miss you

Of all, my darling. When?

The autum n leaves start to fall

Ну, подумала Євка, це хоча б не “Коли помре твоя краса“. З цієї старої пісні вона знала лише ці рядки англійською. Зате знала оригінальний її текст. Вона, проте, не дуже любила Превера. Але яка тепер різниця? То в Дані вдома, коли в нього він був, трималась величезна бібліотека. Євка шниряла там, набирала купу книжок, дві-три з них відразу починала читати. Інколи навіть до кінця. Даня однаково давно вже прочитав більше неї, він, скурвий син, завжди знав відповіді на Євчине “А ти знаєш?“, він навіть деколи ті відповіді не обламувався вимовити.

—  Іди до мене, Сонечко…- Даня сказав це вперше за… а, ніхто часу й не рахував.

—  Що, рідний, “врода моя колишня до тебе мовила“ чи пісня зчарувала? – Євка криво всміхнулась і відразу ж збагнула, як уже втомилася криво посміхатися.

—  Ну, не іронізуй. Просто йди сюди… - він навіть глянув в її бік. Євка чула в собі гидкий супротив і незмогу навіть кроку ступити.

—  Мать твою, ти йдеш?! – закричав Даня у Євчиній голові. Даня на картонній коробці терпляче чекав. Євчин страх стрибав по кімнаті, залишаючи мокрі сліди, як лишають їх, впавши на підлогу, подушки в плацкартному вагоні. Даня зітхнув і опустив голову на руки. В ту ж мить він відчув Євчині руки, її гарячкові обійми на своїй шиї, грудях, животі… Вона повисла на ньому ззаду, цілуючи зимні мочки вух, потилицю, пестячи гарячим язиком втомлені повіки, жадно хапаючи губами засмаглу шкіру щік і шиї… Обоє не відкривали очей, обоє мацали плоть іншого мовби вперше. Обоє відчували гріховний страх, страх, що мав скінчитися оргазмом. Обоє на раз послали в екзил всі свої старі еротичні фантазії й забавки. Плоть пахла. Вона розквітала, звільняючись від одягу, вона найсильнішим з інстинктів прагнула народження - розв'язки, логічного завершення, смерті своєї суперниці-Душі.

... Євку лихоманило. Євку лихо манило, якщо казати повільніше. Воно зваблювало її, спокушало напіввідкритим ротом, крізь отвір якого було видно рожеві блискучі нутрощі. Там, поміж ними, чаївся Кінець. І Євка знала його на запах. Бо імена в її житті всі до одного виявлялись несправжніми. Навіть її власне.

Вона тинялась вулицями, величезна шапка, сповзаючи на очі, заважала дивитися довкола, а нафіг треба. Пальто, довжелезні широкі штани, кеди. Руки мерзли в закоротких рукавах – Євка ні з ким не віталася. Вона ніяк не могла згадати, про що десь ще з місяць тому розмовляла із друзями. Колишніми, неліквідними, тими, що вийшли з обігу за незрозумілих обставин. Як можна було отак годинами смоктати пиво і плести тригодинні розмови ні про що? Та-ак, життя було “наповнене“, вони мали:

Улюблений паб (просто підвальчик із дешевим пивом);

Чудову рибу (філе копченого оселедця по 9 гривень за кг, гастроном поряд із пабом);

Випадкові лавочки (інколи доводилось серйозно напружитись, щоб знайти порожню й не запльовану).

Мабуть, треба хотіти те все повернути. Поміркувати й дізнатися. Чого на неї образився Славко і куди подівся Стас.

I don't wanna swim forever…

І Євці було на-плю-ва-ти. Вона ж знала, що скоро кінець. Таке, однак, траплялося щоосені, але в більш загострених формах. Тепер прийшов якийсь молочний спокій. “Старію“, - сказала Євка останньому (“недоробленому“) коханцеві. Він чомусь ніяк не хотів помирати від палкого до неї кохання. Вона ніяк не могла докінчити стьобного оповідання з цього приводу. Ну, ніяк не надходив логічний кінець. І, тим більше, (ще менше) – не-логічний. Просто, якось затяглося дійство з дзеркалами. Треба було щось зробити. Щось розбити. Тільки хто?

Il est brisé , n ' y touchez pas !

“... Ерік Берн. Люди, котрі грають в ігри. Пусто. Дзеркала, що грають в мене. Пусто. Я, що граю в людей. Просто. Коханий і його криве відображення у комусь навіть невизначеної статі. В комусь настільки нецікавому, що лише я могла ним захопитися. Стоп. Цей хлопець... Чому він був мені схожий на Даню? Невловимий порух – мікронна близькість – однакові хвороби й дати одужання (одруження?). І все. Інше – як невдалий спіритичний сеанс, котрий ніяк не вдається завершити, бо з голови вилетіло якесь дуже просте заклинання. І ще ця дурна думка про перехресні дзеркала... Бо казна-звідки з‘явилась ця напівреальна дівчина, закохана (принаймні, їй так здається) в мене. Якого біса я відповідаю їй на листи і пускаю її в свої марення? Вона ж звідти може не вибратись... А що вона мені поганого зробила, я ж її і здалеку не бачила. Може, це хтось із мене приколюється. Може, це я сама з себе приколююсь. Але раптом саме вона покладе кінець хоч якомусь із розвернутих божевіль... Вона пише, що зі мною легше кохатись, не знаючи мене. Проте вона читала мої листи до інших, вона мені їх цитувала. Вона сама сумнівається в своєму існуванні. І в моєму, до речі, також. От візьму й напишу їй:

Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист. А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі яке має значення пора доби. Знаєш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг там навіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефонних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти... гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з‘ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місці теж. Або у Львові... або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас іще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і скорше, навіть не гуманітарна. А в мене – навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь в голову стукнуло “Софія“. Або Маргарита. Не знаєш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінюючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканню, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно) і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу (поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він вже теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо – так, я думаю про тебе, - і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гран-прі – ти не знаєш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене є велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще з рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. “Хозарський словник“ в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 19-21. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.

Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів... Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться – лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм... Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи... так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було...

П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?

Може, тут доцільно вжити слова на кшталт “парапсихологія“ чи “метафізика“? А потім – “гостра шизофренія“. Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла друг-я-концепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (не-Дані). Його це страшенно роздратує і він скаже: “Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту – кому потрібні ці понти“. Клятий невротик“.

Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто “рисувалась“ мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті... Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?

—  Ну чому то я мовчу? – (Данині слова півторарічної давності). – Просто дуже люблю слухати тебе. Дивитись, як ти міняєшся, як за місяць-два маєш вже зовсім інші погляди... Просто люблю тебе пізнавати. В тебе все так швидко...

І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на глобальні теми. Таким чином діалоги відбувались дуже рідко.

А потім Дані не бувало так довго... Євка дзвонила йому в Те Місто щовечора, виводячи з себе Данину маму, в якої за кілометр від Євки починалась алергія наперебій із серцевими нападами. Шкода, що безрезультатно...

Євка плакала і ходила з напухлими губами. Ходила з плямистим обличчям і страшними очима. А Даня надсилав їй листи, що пахли яблуками. Все, як у Прохаська. Лиш колір яблук, може, трохи інший. Зовсім трохи:

Такий-от сірий смуток, і вовки-сіроманці виють ночами. Мабуть, на осінь. Завтра візьму свою мофу і піду їх в ліс стріляти. Лляти якщо не буде. Або буде.

Мені тут не вистачає чогось веселого і кольорового. І теплого. Бо тут холодно і кожен ранок мерзнуть пальці на ногах. Тому довго й здивовано дивишся на градусник в тіні, і бачиш, що температура чомусь не “около 0 С“. не вистачає міста Л. (насправді, про Л. Я згадав щойно, але відчуття, ніби думав весь час), і багатьох червоних дахів (цікаво, дахи дійсно були червоними?), і вузенької вулички під вікнами.. можливо, в минулому житті я був дитям катакомб. Або каналізацій.

Та мені тут взагалі нудно і до хєра чого не вистачає. А насправді все через тебе, бо якщо б ти була поруч (тобто, разом), така дурня мені би в голову не лізла. Лізла би зовсім інша дурня.

Насправді, ноги починають мерзнути ще вночі, і тому довго не вдається заснути - аж до самого ранку, коли температура мала б бути 0 С. А ранком треба брати мофу і йти полювати в лісі на вовків. Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію – велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.

...

пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово – це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.

... (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)

...

Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри – вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися – зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.

Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент – мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою...

Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.

.. .репетую, як навіжений флагелант просвоїгріхи.

... порвати це все на дрантя...

... заспокоююсь.

... сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.

... і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць геть-чисто новий.

Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.

Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.

Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки залишились там, де й були – світ косив під константу, вдаючи, що нічого не змінилось.

“... Якщо не фокусувати зір на його фотці, він починає бавити своїм обличчям...“ – Євка болюче примружувала й розкривала очі. – “Ага, стає навіть трохи страшно: диви, які очиська. І так темні, а тут ще й починають провалюватися...“ Ось уже вони стали такими глибокими дірками, що пропалили книжку на 600 сторінок (де та фотка з ними була закладкою), пропалили Євці коліна, пропалили товсте крісло і паркет. “Починається, мабуть, пожежа: СО2 і засинання. Хоча як - усе разом?“ Євка сфокусувала зір назад (тобто, просто сфокусувала) і закрила книжку. “Там випав сніг. Даня сказав, що потрапив у бурю. Він тоді саме висів (летів? сунувся? ) на канатній дорозі в Ворохті. Певно, з ним була ще пляшка коньяку і друг Коля з Дніпропетровська...“ А Євка в той час ловила сніг всередині себе. “Це як сніжить у телевізорі,“ – сказала вона киплячому чайнику. – “І в облом перемикати на інший канал“. Стрибки температури тіла, шкала градусника, перегони температури з тіла в тіло. Перегони. “Ставлю 200 у.о. на номер 8“.

Скільки вам треба грошей на місяць?

За шкалою Фаренгейта.

Фарингосепт.

Хронічний фарингіт, якщо є така хвороба.

Лоботомія. С-стр о боскоп і глисти.

Базедова хвороба – “Ой, які в мене великі очі!“ – Євка відчувала, що шизується. - “А хіба є це дієслово в теп. часі?“ Є, як процес. Бо все, дівчинко, не так швидко, як тобі хотілося б.

My wild love is crazy

She screams like a bird…

—   Знаєш, я вже давно не купувала нової білизни. Просто аж ніяк не сподівалася на секс. – Євка запалила цигарку з ганджем. – Хоч(

—   Та... – Даня взяв цигарку і повільно затягнувся. – А як можна на нього сподіватися?

—   Ха! Можна його ретельно планувати. Скупити півбазара свічок і там паличок ароматичних... Ванну помити можна. Апельсинів у неї наки... – Євка запнулась. Про апельсини – це вже було. З коханцем (до речі, одним із кращих), через якого вона колись ледь не втратила Даню. Була тоді якась дурна і гола весна. Може, навіть, МЖД - свято таке женскоє. Накурилися тоді всі разом на Євчиній квартирі. Євка десь напередодні якраз коханця майже наголо постригла. А йому личило, сучому синові. Гарний був. З нагоди МЖД чи просто так, у Київ приїхав Даня. Євка мала з ним зустрітися на Контрактовій площі, після роботи в обід. Євка ще здалеку помітила його, вона несла в руках жовті мімози – зовсім, як Маргарита, в чорному пальто, простоволоса – а от Даня… Даня був зовсім або майже зовсім без волосся. „Яка іронія,“ - подумала тоді Євка. Вони гуляли авітамінозними вулицями, недоремонтованими галереями і незатишними (чомусь воно так переважно в Києві є) кав‘ярнями. А потім було оте горе-свято у Євки вдома. Всі накурилися і весело сміялись: коханець, Даня, подружка і приятель. Євка стрибала від однієї лисої голови до іншої, їй усе здавалось бля-яким-прикольним. Коли всіх трохи попустило і „ха-ха“ змінилось на „умняк“, коханець став дзвонити своїй дівчині на Волинь, а Даня до смерті припекло вийти за сигаретами.

—   - Та нафіга вони тобі – йди спати!

Не пішов. А нафіга йому спати? Даня видерся навулицю й відчайдушно помівся в незнайомому напрямку (він був уперше на Євчиній новій квартирі). Євка, як в дешевій мелодрамі, побігла за ним. Потім були сльози, нерви і дурні питання, що не мінялися вже протягом століть. Питання, чесна відповідь на які завжди зриває кришку з болю. І тоді його вистачає всім. Бери не хочу. Ой, як же тоді Даня хотів узнати правду, як він просив про це!

— Ну будь ласка, скажи мені, що відбувається. Хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!

Євка замалим не повелася вже. Але стало розуму – чи то пак, перевірених життєвих позицій – все більш-менш зашифрувати. Згадалася колись почута у дитинстві фраза: „Правда – соціальний меч“, який щось там усталене руйнує. Здається, добробут і спокій. Тож Євка вчасно промовчала, сказавши тільки:

— Так, думай про мене найгірше. Все, що ти про мене думаєш – все правда. І сестра твоя права, що я якась „непонятна“, і в гості до неї я більш ніколи не піду.

Вони попрощалися наступного вечора на тролейбусній зупинці – Даня ледь не втратив поїзд. Але все обійшлося. Євка цинічно потисла руку своїй совісті, виділивши їй належний час, щоб помучила. Ну, є у совісті такий обов‘язок. А у людини є на нього право. Даня на останок сказав, що чекатиме Євку до смерті, Євка приїхала через два тижні. Даня знав (ги-ги, ворожка наказала), що проживе до 24 років. Євка казала, що він дурень і збиралася жити вічно. Обоє помилялися.

— А ванна – це класно. Хоча б душ.

—   Га? – не одразу виїхала зі спогадів Євка.

—   Ходімо в душ. – Даня оцінюючи подивився на цигарку проти світла.

—   Е… Там вода жовта. Вона і не холодна, й не ніяка… Та й взагалі то не душ, а… Хоча, (Євка раптом сміливо оцінила епатаж їх помешкання) давай. Пішли. Все-таки це романтичніше за картонні коробки чи, скажімо, холодний унітаз. Пішли.

Євка почала розстібати штани. Даня робив усе синхронно з нею. Вони покидали джинси й светри на бідолашні картонні коробки, і, запхавши босі ноги в черевики, почовгали туди, де мав чекати душ. В руках кожен, мов талісман, стискав брудні шкарпетки.

—   Зачекай тут, постій трошки. Я спробую включити нормальну воду. – Даня переступив межу колись білого ваннового барильця, і став длубатися в краниках і ручках. Євка тим часом розглядала свої зуби в істинно реліктовому настінному дзеркалі. Душ, між іншим, мав іще доволі пристойний вигляд. “Чому би тут не спати“, - подумала Євка.

—   Все, Сонечко, можеш заходити. – Даня повішав футболку на батарею, зоставшись під душем в трусах. Євка зробила те ж саме.

—   О, вона не така вже й холодна... – Євка помацала воду рукою, й тією ж мокрою рукою провела по Даниному животі. Він здригнувся й легенько підштовхнув Євку під струмінь. Вона заплющила очі. Волосся під водою полізло змійками по обличчі, вода стікала по губах, вода падала на груди, вода ловила пипки, що відразу потемніли, стали твердими й настовбурчились. Даня миттю занурив їх у спеку свого рота. Євка вигнулась, як лук в очікуванні стріли. Вона не розкривала очей, тримаючи руки позаду себе, плечима й головою спершись на холодну стіну. Даня не припиняв пестити їй пипки. Він малював по них язиком піктограми, він укривав усе довкола них, він робився шаленим від Євчиних пружних грудей. (Він ніколи раніше не казав їй про це?) Його руки ковзнули вниз її животом, і нарешті дістались до нікчемного клаптика бавовни, навмисне залишеного на тілі...


Тепер я знаю, як буває

Як буває восени...

А Євка тепер знала, що таке зіпсоване (здеградоване, спаплюжене, похєрене, забите, закинуте) мистецтво. L ' art pourri . Entartete Kunst . Це навіть було цікаво для забавки: кидати монетку, щоби взнати, яка річ (тіло, дзвінок, ложка, фотка, книга, звук, волосина) СПРАВЖНЯ. Вона прагнула старості, ця маленька руда дівчинка двадцяти років, вона бачила мерців у снах і водила з ними танки. Вона гнила у своєму коханні, вона ненавиділа його, як гидку виразку, вона силкувалась зішкребти його з себе і відмерти. Як метелик на сторінці у юнната в окулярах. В неї було все, і цього було надто мало. Мало, щоби почуватися до кінця нещасною чи якось протилежно цьому. Вже сама її брехня здавалась найвищою праведністю, так нудно було все довкола. Вона чекала на якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинні почуття), дочікувалась їх і не знала, як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою ідіотську увагу. Їй не хотілось ні спати, ні просинатися, ні їсти, ні думати. Хіба що сцяти. Так, то велике, непомірне задоволення. Їй інколи хотілося просто довго їздити в поїзді, напиваючись несвіжого пива, а потім вистоювати в черзі до смердючого туалету. Тільки би в кінці отримати цю надзвичайну приємність. Це навіть ліпше тихого джазу, коли в тебе болить голова.

Євка втикала на парах, вона ні чорта не робила, вона пленталась додому і скуповувала старе шмаття з найближчого секонд-хенду. Анабіоз. Почекати до зими. Проспати до весни. Нічого-нічого не чекати. Позатуляти шпарки у хаті товстими книжками і спалити свої конспекти, коли стане холодно. Спати на газових камфорках, коли вимкнуть опалення, бити в хаті вікна, коли низькі частоти задрочать барабанні перетинки. Можна ще приймати друзів і поїти їх осіннім чаєм. Так швидше поширюється осінній токсикоз. Можна складати вірші з назв хвороб і розмахувати своєю лікарняною карткою, вимагаючи її публікації в російськомовному виданні.

We sale tonight to Singapore…

*

—  Пожертвуйте грошей на строітєльство храма.

І на мечеть, і на синагогу. І про пагоду не забудьте. Хоча мечеть – найактуальніше. Чи, все-таки, синагога?




Євці було пофіг. Її рвало від того, що всі говорять лише про війну. З великої букви і окличним знаком посередині, в кінці і на початку. Кругом істеричні окличні знаки. Знакова система. Зіпсута сметана. Затягнутий період лактації. Дефіцитарний лейкоцитоз. Тьху.

Євка весь час кашляла. Вона викашлювала час із себе, прагнучи знайти на самому дні структуру моменту – якийсь омріяний маразм. Просто думати їй не було дано. Якась заскладна професія – думати. Її треба вчитися. А вчитися Євка ненавиділа.

— Легше застосовувати рольові ігри. Коли всі грають в лото. Кожен витягає свій шматок дзеркала і пише там своє ім‘я. Потім треба той шматок проковтнути. Коли проходить біль у животі, люди, з обов‘язково (!) відкритими ротами, споглядають одне одного. Так їм легше побачити суть один одного, бо якого ж біса було ковтати ті шматки дзеркала.

Євка зареготала. Принаймні, їй так здалося. А вдома саме нікого не було, щоб сказати їй: “Заткнись“. Чи нічого не сказати, якщо вона сиділа заткнута. Вдома саме застужено хрипів Том Вейтс, слава Богу, поки живий. А от Майлса Девіса не було... Євка припинила реготати. Це було не доречі.

—  Погано, коли речі втрачають свою першопочаткову цілісність. Незайманість, якщо хочете. Це так, ніби показуєш комусь незакінчену роботу з невиправленими помилками, а потім... Потім ти ті помилки виправиш, а робота вже померла. Це як дитину видирати на якийсь час із материнської утроби, а потім вкладати назад, аби терміну добігло... - Євка розуміла, що плете якусь нісенітницю на семінарі з політології. Але цього, здавалось, ніхто більше не розумів. Чи просто не помітив. Всі якось дивно позирали на Євчине бліде обличчя й надто вологі очі з великими зіницями. Але ніхто навіть не почав шепотітись.

—  Єво, ми так і не визначили суті ур-фашизму... – спробувала щось кудись скерувати викладачка політології.

—  А знаєте, - сказала Євка, - я не можу сказати, що знаю, як вас звати, але ви – класна баба. Іншими словами, ви така ж сука, як і я.

Поки всі однокурснички припухали, Євка підвелася і, спокійнісінько підійшовши до викладачки, поцілувала її в губи. Та, здавалось, і не пручалася. Вона навіть спробувала вчинити якийсь поступальний рух у напрямку Євки, щось схоже на спробу обійняти. Але наступної миті відчула солонуватий присмак крові на губах і випручалась. Євка по-дитячому посміхнулась всім присутнім і спитала:

—  А правда, в мене очі голубі?

Більш в університеті її ніхто не бачив. Одні казали, що вона звалила в Африку з якоюсь благодійною місією, інші – що в дурку у Франківськ, де у неї був знайомий психіатр, за рештою версій Євка:

Вийшла заміж;

Поховала коханого і пішла до схимників;

Народила двох дітей;

Знайшла роботу в швейцарському банку;

Розбилась на вертольоті у Львівській області;

Емігрувала (легально) в Канаду;

Стала проституткою (нелегально) в Сомалі;

Купила собі чоловічий (а який же ще?) фалопротез і живе з вагітною дівчиною;

Поїхала фотокореспондентом у Чечню;

Поїхала медсестрою в Афганістан;

Найнялась витирати порохи в ювелірній крамниці на заході Тернополя;

Вирушила на ровері в зимову (?) довколасвітню подорож.

Все це було правдою. От тільки викладачку політології теж чомусь більш ніколи не бачили.

* * *

А неправдою було те, що Євка просто на всьо забила. Вона сиділа вдома і їла, вибираючи день, КОЛИ. І транспорт, НА ЯКОМУ. Та ще взуття, сумку і, обов‘язково, шарф. Відомо для чого.

Riders on the storm …


Як погода впливає на ваш настрій? Якого кольору небо? Якого кольору дерева? Якого кольору дурна пика того, хто все це запитує? Вибачте, вчителі іноземних мов, бо то йдеться про вас. Методичні розробки ІЗ. Затверджено Міністерством ОС. “Жалко так всіх“, - зітхнула Євка. “Всіх-превсіх. І Даню жалко, хоч він і не майбутній вчитель. Він минулий майбутній юрист. Бідолаха. Як Бальзак, наприклад: ну на фіга йому та освіта? Треба це йому сказати серйозно. Не Бальзаку, звичайно. Не люблю Бальзака. Растіньяків там всяких – безталанних ідеалів дитинства. Хочу цілувати Джим-Моррісона в губи“. І вона поцілувала прозору коробку від компакта “ the best of the DOORS “. Моррісону було байдуже, хоч він і народився з Євкою в один день. Шкода, що не того ж року. А от Джона Леннона вбили якраз того ж року. І того ж дня. Коротше, Євка ненавиділа свій День народження. А тепер з огидою розуміла, що до нього залишився якийсь там місяць. І що неодмінно треба щось зробити до настання свого фактичного (“А хай йому грець!“) повноліття.

...

Євка сиділа й дивилася на двері, з яких мав з‘явитися Даня. Невдовзі або невцьомужитті. Однаково все з “не“ починається. Тобто починається з кінця і взагалі, це все вже десь було. “Дивно,“- подумала Євка, -“Ці двері існували за купу років до тебе, коханий. І, боюсь, вони житимуть довше за тебе..“ Їй було сумно і взагалі якось не зрозуміло. “Шотландські скачки. Скотч. Треба заклеїти вікна на зиму. Щоб задихнутися в собі-своєму домі. Заклеїти би й ці двері, щоб Даня в них ніколи не проник. Двері. Знову DOORS.

Break on through to the other side ( ?)

“Але Ьог приходив неодмінно“ – прочитала Євка. Тобто, Бог приходив неодмінно. І тоді одяг залишав опіки. Навіть не стигмати. Бо до крові було так далеко, як до підземної ріки в пустелі. І треба було щось робити. Тобто, втриматись від цієї потреби. Не впустити в себе надутого світу. Не ставати гумовим слоном.

—  А сьогодні зранку кльово вийшло, - сьорбаючи чай, розповідала Євка Артурові, - Пам‘ятаєш, розповідала тобі про цю мутку з дзеркалами? Типу Даня і його криве відображення? Так от, не-Даня мені вже не давався чути чорті скільки. А тільки зайшов Даня до хати, бац – дзвінок. Хто ти думаєш? Так, каже, треба ж інколи дзвонити. Почути хочу і все таке. Та пішов ти. В кінці все одно якийсь телефон спитав. Мені так ржачно було, що це все не просто мої заморочки метафізичні.

—  Да. – сказав Артур.

А тепер Артура вже не було. Він коректно пішов, пообіцявши передзвонити перед тим, як вертатиметься. То була відповідь на Євчине: “Я встигну потрахатись?“ Дані було ще менше. Тобто, не було навіть в районі Євчиного метро. “Та що вже зробиш“, - зітхнула Євка і почала робити своїх 28 розпочатих справ, з яких жодної потрібної.

“ B се закрито. Вісім огорож. Це пекло у Сартра, здається. По-моєму, огорожа – це добре. Це безпечно і є де вивісити білизну. Ліпше вішати білизну кольорову, щоб не подумали, що ти здаєшся. Бо коли білу вішаєш –це як білий прапор...“ Євка в черговий раз змінила колір волосся. Це в черговий раз не було помітно. Вона знов боялась завтрашнього дня, знову це кляте небажання покидати “Сьогодні“. Хоча сьогодні живе до самої нашої смерті. Просто воно дико егоїстичне і прагне всієї до крихти нашої уваги.

* * *


“Коханий не приїде сьогодні, подумає, що мене нема... – Євка чхнула. – Правда. Він ще подумає, що я кудись звалила, і його не попередила. Як таке можна думати про мене, коли я ввесь день тільки те й роблю, що його чекаю. Клятий телефон, мать твою, працюй!!!“ – і вона знову щосили засмикала за всі дроти, шукаючи міяця, де розірвався контакт чи що там з тим телефоном. Вона щойно повернулась із жахливого сну: істерично нашаривши дві сумнівної вартості телефонні картки (принаймні, одна з них точно вже віджила), простоволоса Євка кинулася надвір шукати телефонний автомат. Їй здавалося, то збігали останні хвилини її життя, і треба було, щоби Даня встиг хоча б на коду. Здіймалась хуртовина. В цьому районі вона здавалась особливо гидкою і наглою: сніг плював у Євчине обличчя, вона раз по раз вступала у грязюку, ризикуючи в ній послизнутися і впасти. Сіра телефонна будка маячила, мов примара на тлі мокрої вуличної чорнухи. Так, ніби якийсь лайдака – дизайнер вклепав її сюди, щоб не пертися до смітника... Євка вклала “неробочу“ картку. “Ну, хай хоч ясно стане, що хтось із автомата дзвонить“. Хрін там. Автомат був мертвий. Він НЕ ПІКАВ. Можна, Євко, і не бити так по важелю, і не матюкатись на пів вулиці. Все дарма. Євка посунула далі вулицею: калічні пішоходи й мертвотні вогники, знову болото, ніде ніяких телефонів. “Та, не твій сьогодні день, дівчинко...“ – Євка згадала анекдот. Вона вагалась : хочеться ревіти, чи ні. Навіть якби й знайшовся телефон, однаково картки лажові... “Принаймні, вдома на мене чекає гарячий чай. Єдина хороша річ за сьогоднішній день“. Якісь суцільні дежавю. Нудота. Ще раз і ще раз нудота. Купа важливих дзвінків, що їх судилось продинамити природнім способом.

* * *

Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила із двома хлопцями, їх замінили дві порожні кімнати. Третя – з Євкою, в якої абсолютно рвало дах від того, що в неї тепер стільки простору. Вона гасала квартирою, улюлюкаючи і кривлячи пики в нескінченні дзеркала, вона говорила сама до себе на кухні („Гей, що у нас на сніданок?“) і до уявного Дані у ванній чи в вітальні („А віконечка кохане заклеїло, га? Нє? Чьо мовчиш, зуби чистиш?“). Наставала зима. Не надто бридка, бо в Києві був Даня. І був він о восьмій вечора. Плюс-мінус. Просто доживав останні дні академки (його якимось дивом збирались поновити, як лише він не намагався спекатись тієї юриспруденції...), займаючи свій час виснажливою роботою. Догляд за племінницею. Ненависне зайняття. („Ви наш новий бебі-сітер?“ – „Ні, я ваш новий мазафакер!“) Все заради того, щоб бути з Євкою у місті. Вона бачила, як він страждав і нудився, і дратувалася ще більше. Їй було мало його, так мало... А поверталася вона додому зла і втомлена, і все, чим вони займались – це готували їжу, і все, про що розмовляли – це як готувати їжу. Даня був прекрасним кулінаром. Євка була посередньою журналісткою. Тому вони:

Мало ходили на тусовки;

Мало розмовляли про мистецтво;

Мало розмовляли взагалі;

Мало спали і на ранок були втомлені;

Дочасний авітаміноз крав снагу до занять коханням.

Після того, як за Данею зачинялись двері (він ішов рано, щоб встигнути до племінниці, перш ніж сестра збиралась до роботи в амбасаду), Євка влаштовувала собі напівсонні ретроспективи:

...Він завжди йде опів на сьому, чи коли там. Навіть не п‘є кави і мало де вмикає світло. Мабуть, боїться сплячої кухні чи ляльок, що живуть у сусідній кімнаті.

- Подзвони мені у 8.15, розбуди... – і знову собі лягти спати. І прокинутись рівно за хвилину до його дзвінка. А тоді збагнути, що на пари вже запізно. Потім зібратись і пити туди. А пар немає. І болить дупа чекати на якусь хоч трохи цікаву лекцію. Страшенно хотіти спати і думати інфінітивами:

страждати

чекати

втрачати

знову чекати

і

проживати.

Хто і що для чого. А жінки люблять політику. Це вже давно стало помітно. Для них то – один зі способів сексуального вдоволення. „А що буде, як почнеться війна?“- і кожна вже мислить себе у бункері, в лісі, у бомбосховищі, на горищі, під водою, під купами уламків чи людських тіл. І всюди тиск, тертя, постійні доторки і мимохідні злягання. Найчастіше – з ворогом. Так певніше виконується патріотичний обов'язок. Так бурхливіше кінчати. Ексгібіціонізм жінки невблаганно поміщає її в середину кола, що з усіх боків прослідковується тисячами хтиво-урочистих чоловічих (жіночих) очей. А її в тому колі тупо і брутально трахають. І чим довша черга тих ґвалтівників, тим ліпше. Сексуальна наруга, приниження, млоїсте і таємне задоволення та неминуча смерть опісля нього. Оргазм чи інфаркт – яка різниця. Просто втеча від втрати. А як намалювати втрату всього часу? Можна малювати риби, що пірнають в ополонки. Чи в спокійне море. Дірки з риб'ячими хвостами. Нескінченний рибовий караван по діагоналі моря. Бо я точно знаю, що море квадратне. А риби обирають найдовшу дорогу.

Р. S . Жінки таки люблять політику.


* * *

А тоді був час на подарунки: дні народження, нові роки, швейцарські ножі і французькі парфуми, військові ліхтарики і ніжні прибамбаси для догляду за тілом (Даня тонко відчував Євчині унісексові вподобання), запальнички, записники, білизна, кримінальні кодекси та китайські палички (Євка була до нудного практична). Потім наблизилось різдво, запахло родиною і щастя урвалося. Євка завезла Даника у Карпати і там залишила. Не з власної волі й не одразу, звісно. Спершу було валанцання зимним провінційним містечком і усвідомлення того, що нема навіть до кого зайти випити чаю. Були прогулянки до неіснуючих підйомників і намагання покататися на лижах. Була спроба втечі в гори і були лавини, що засипали дітей по радіо. Були родинні істерики одразу після родинних виспівів на Євчину честь. Були несмачні вечері у кафе, коли в хаті, переповненій різдвяними наїдками, їм не відчиняли дверей. Може, просто собі не чули, обурюючись Євчиною невдячністю перед друзями сім'ї. Клани, клани, клани... Євка не належала до жодного, і тому ненавиділа геть усі. Певно, заздрила людській спільноті. А Даня просто всіх тихо ненавидів і забував привітати маму з п'ятдесятиріччями чи з чим там іще...

Євка зібрала рюкзак і поїхала до Києва, перед від'їздом проте, люб'язно попрощавшись із батьками (мама досить мило розбудила її, а тато через свого зама виявив бажання провести її на потяг. Він не прийшов, але яка різниця).

Все, Київ. Метро, пальтовий натовп, відключення сигналізації в квартирі й обривки подарункових загорток. Запах Дані і речі, які він так чи отак поставив. Євчині сльози і дзвінки у Те Місто. Все знайоме. Зимова сесія і зимова апатія. Бридка шмарката відлига. Бридкі відлигові люди. „А відлижіть мені всі!“ – навіть це їй було сказати

“... впадло. Впадло кудись їхати, з кимсь зустрічатися. Пішли вони. Хочу спати довго-довго-довго. Щоби не вставати, а надворі холодно. Буду валятися вихідні, виключу телефон. Хочу в гори. Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа з рота. А в мене щоранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіранок у хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під‘їздом. Хворий асфальт – у нього соплі. Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі без кінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче, звідки в чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди, що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть – то початок іншого кола. Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася сіль. Крізь мене зілля. Злокривалазлива. Змив. Привіт твоїй Тіні. “


* * *


Так. Вхід істерично заборонено. Стій, де стоїш, істото. Не торкайся мене своїми масними щупальцями, збагнула? То йди до сраки. Так. Правильно.

* * *


… Принаймні, в роті тепло. Після перцю. І руки болять. Цікаво, чого: від копирсання вилкою в сухій, загрітій в мікрохвилях, гречці, чи від переписування чужого, нікому не потрібного конспекту. Маленькі гречинки. Напевно, по ним можна ворожити на своє існування. Вони саме того кольору. І тої ж нульової вологості. Тих же глухих і болючих фрикцій. А виделка шкрябає тарілкою, як санчата асфальтом напровесні.

...як нестрижені нігті білим простирадлом у темряві.


Євка розважалась тим, що вгадувала Данине географічне переміщення країною – вона кидала дротики у карту, а потім надсилала у діряве місто чи село телеграму „до запиту“.

* * *

Євка зайшла на пошту. Вона хотіла було відіслати Дані телеграму, але ніяк не могла придумати цивільної версії їх дурнуватих таємних імен. І тому купила конверта. З марками. Б і Д. По Україні. З п'ятизначним індексом бридкого індустріального міста, де, як гадала Євка, дихає, сцить, їсть надворі шаверму, дивиться старі фільми по кінотеатрах, курить гашиш і читає Юнга Даня. “Чорти б тебе вхопили, коханий...“ – Євка відірвала шматок від паперу з записом свого сну.

...І з'явиться з темряви гігантська моделька машинки за 180 грн, чи ще, чого доброго, гола лялька “Золушка“ моєї сестри?..

Євка розписала клаптик найпохабнішими зізнаннями в коханні і погрозами настання клімаксу, якщо він, сучий син, не з'явиться. “Ти найкраща шмата цього світу. Амінь“, - закінчила вона і повільно стала запихати у конверт гроші, фотографію немитих після них із Данею чашок, пляму крові з місячних на доказ невідомо чого (просто кров на бинтах видалась їй схожою на борщ на снігу – колись вони жили в горах у будиночку, перед ганком якого котромусь їх попереднику стало зле буряковим борщем. Певно, то була квасівка, бо пора була Різдвяна).

Все. Синя скринька. Бувай, Данечко.


Cause this is free love


Євка витягла з сумки пожмаканий листок, котрий щойно побував донором Даниному листові. Це зовсім не запис сну. І зовсім не лист 82-річній жінці у Францію. Напряжний лист тоді Євці не вдався, бо...

Бо:

В тунелі метро таки був сильний запах лялькового волосся. Так, ніби береш ляльчину голову і нюхаєш її дірявий гумовий скальп із рівними рядами синтетичної парості.

- Ти нюхав лялькам голови? – питаю я у Даника.

- Ні... – дивіується Даник втраченому дитинству. А я ще напруженіше вдивляюся в тунель і щосили тягну ніздрями брехливо-перукарський запах. Ану ж-бо дивись... – кінець історії був запханий в конверт. Його читатиме Даня. Або, якщо Даня помер, перша-ліпша сволота, що не полінується роздерти конверта з марками Б і Д.

Євка йшла далі вулицею. Погода стояла не по-лютневому нешмарката, тому навіть чаю (вічного зеленого чаю!) не дуже хотілося.

Понакривані тарілочками горнятка. Хвилю назад вони давали невисокий звук. Звук у темряві, доки я несла у них до спальні чай. То був найпрекрасніший діалог у нашій грі спокою.

- Я зробила чай. Он він, зліва на тумбочці.

Ти треш обличчя і мовчки дивишся на мене. Ти сидиш на тому ж ліжку, де я лежу.

- Дякую, Сонце.

На тобі чорні теплі шкарпетки...

- Пий!

... і жовта, з двома дірочками, футболка. На мені чорні шкарпетки.

- М? – (ти щось прошепотів)...

...і вечірня сукня.

Ти ліг головою до моїх шкарпетів і сказав, на них дивлячись:

- Сьогодні день траурних ніг. – Ти чомусь не хтів пити чай, тільки щось незрозуміле шепотів собі у дзеркало.

Я по черзі кладу голову на тверде (папка з паперами на пружинах стертого матрацу) і м'яке (простирадло в клітинку, зібгане на понищеній м'якості чужого матрацу).

Твоя голова лежить на моїх сідницях. Ти начебто спокійний, але раптом починаєш принюхуватись, заважаєш мені писати. Ти нюхаєш і нюхаєш, залізаючи мені під руки і під шию, мені лоскотно...

Я втомилась.

I ' m tired .

I am tired .

Я закапую очі візином. Наркотикам – ні. Але стало легше. Нанюхавши щось цікаве, ти починаєш підкоп під мої статеві органи. Успіх не приголомшує: матрац хоч і убитий, та все ж не розсипчастий. Я пишу муру. НЕХОЧУПИСАТИ. – Останнє нашкрябано лівою. Євка отак була одного разу вирішила писати геть усе, що зринає в вечірніх мізках. Просто так наче фотографувалось життя. Наче цьому шмату дня, як потрібному мерцю, поклали пам'ятник, тоді як інших просто поховали і деколи згадуватимуть за простибіг.

Пізніше Євка вирішила розмножити на ксероксі цей листок дня. Однаково фраза про візин і втому універсальна. Світ смердів, і Євка з того реготала. Даня жив лише на листах без зворотку. Він був занадто легким, щоб присилати відповіді. Він був лише пунктом В. Повернення в пункт А в Євчиній задачі не передбачалось. Її тішила безсюжетність і лесбійські сни. Її лякали нічні крики під вікнами і лесбійські сни. Вона ненавиділа жінок і дітей, бо сама була жінкою і дитиною водночас. Нероблена робота муляла між ногами і під грудями, температура ненависті сягала подвійної норми.

Який, до сраки, звіт “по практиці“! Євці ламало руки і нудило – вертольоти (це слово їх і не снилося б написати) літали й літали, ніяк не бажаючи зупинитися. Ще б пак – вирішити спробувати ледь не всю можливу наркоту за один вечір. А чом би й ні: “Я вже достатньо свідома, мені не 16, просто отруюсь разок і спостерігатиму всі наявні процеси в організмі… Як же можна виступати проти наркотиків, навіть не спробувавши їх дію?“ Вінт не погріб. Людської дискотеки у місті Д. не виявилось. Здавалося, що вони впятьох (після вінта, маріхуани і чорт зна скількох пляшок пива) десь із тиждень валанцаються нічними вулицями під крижаним вітром чомусь південного міста. “Давайте візьмемо ще шмалі і підемо в сауну!“ – запропонувала Євка. Ексгібіціонізм брав усе до рук.

… Банани астудітє і пасиптє сахарнай пудрай, - облизувалась тьотька по радіо…

“А що, давайте… І так уже кругом пізно… Дискотека – гівно, якого хєра в суботу “Плотина“ не працює?..“

Ну, а потім ще пробували поїхати в сусідній обласний центр, потім – до моря і назад, ще пізніше – на ще якусь дискотеку, а в результаті пішли забирати пяного друга з гральних автоматів. Друг Драгер зірвав джек пот і з автоматів забиратись не хотів. Всі впятьох його довго увіщували і гладили по голові. Драгер поривався всіх убити, але сказав, що любить Євку і таки пішов додому. Правда, його похід супроводжувався віддиранням Драгера від кожних наступних автоматів. І все те зверху смачно поливалось пивом. Найсвіжішим, ще не звареним, завтрашнім ранковим пивом міста Д. – І чьо у нас такой дурной горад? – зітхав Микола.

—  У нас такий самий, - заспокоювала його Євка. – Живеш собі, звикаєш… Клуби – гівно, народ – убитий, ну, хіба що якась вечірка зрідка трапиться, або робота журналістська змусить піти-писнути щось.

“Нє вєрь таму, кто гаваріт “Вихада нєт…“ – то також нило радіо.

“Чорт забирай, воно краде думки!“ – думала про нього Євка. Хоча її думки були зараз доступніші і легші до брання за шльондру з молодим задом і старим передом. Така в них вчора просила вогню. “Оле Лукойє…“ – пробубніла Євка. – “Ненавиджу Скандинавію… А може, і люблю“.

Ех, паті. Вечірка, так би мовити. “ Sorry , baby , I ' m terribly smoked …“ – ці слова Євка носила в голові вже от який день, збираючись надіслати листа у Берлін. Їй чомусь то ніяк не вдавалося, і вона вже слабо вірила в існування Інтернету як глобальної мережі. Вона просто лежала на спині і відчувала свої капіляри, невпинний рух крові по них, і думала: “Ну от вона, от – ця глобальна мережа. Коли я помру – не стане ніякого Інтернету. А помирати треба разом з Даньою…“ І вона написала йому трикутну записку, що її заклала під подушку: “Сподіваюсь, ми помремо так, як кінчаємо – РАЗОМ“. О, то був цілий ритуал – залишати Дані під подушкою якісь шматки паперу зі шматками думок.

ХХДДЖ – Характерний Хід Для Даного Жанру. Євку це втомлювало. Вона не бачила зв'язків між частинами, вона й не намагалась їх підібрати – незв'язане тіло видавалось більш пластичним. Як і незв'язаний текст. Береш собі і переставляєш частини, як тобі заманеться. Нічого нового, зате не втомлюєшся із запам'ятовуванням.

“Хто я така, і що я про це думаю.“ – Євка ставила крапки і нюхала свої пальці. Вони щоразу пахли по-різному, в залежності від крапки: то сушеними грибами, то теплими яблуками, то громадським виходком – ненавистю Євчиного життя, то просто Даниним милом. По радіо була одна зараза, - так хтось, здається, вже співав, - а за вікном самі протяги і плани, плани, плани… Євка ніяк не могла почати писати свою наукову роботу – все, як завжди, на останню добу. Вся робота за місяць. Кілька безсонних ночей - і наркотики здаються смішнішими за безалкогольне пиво.


Євка присіла над діркою громадського туалету. Євровідремонтованою діркою. Вона простягнула долоню, щоб відчути тепло випаровування власної сечі. „О так, приємне з корисним. Листа почитаю пізніше...“ Їй прийшов товстенний лист від коханця з Берліну. Ще один лист від іще одного коханця. „Ех, Білявчику... Ще одна твоя іпостась...“ Євці не хотілося підводитись – у калюжі сечі відбивався світильник денного світла. „Зовсім як вікно готичного храму...“ – милувалась Євка.

...Коханець надіслав кілька чорно-білих еротичних фоток і книжку Ернста Яндла “ Sprechblasen “.

Sprechblasen ... Напередодні Євка написала:

Die Gesich s tzuge


Потяги твого обличчя

(в сенсі)

поїзди твого обличчя -

d ie Gesich s tzuge

Сильно

відрізняють ся 1.

від іншого

і

brechen - brach .

Gebrochen

Написала вона це актуальному коханцеві – доволі похмурому персонажеві „з підвищеним еротизмом, літаючою нудьгою і культовим статусом“. Так він сам про себе казав. так казали його 38 років, з яких Євка повсякчас стьобалась. Але він направду був культовим чуваком і його можна було гарненько ви-ко-рис-то-ву-ва-ти. Головне – то вмілі лестощі. Такі, як сказав мудрець, сподобаються й найскромнішому. Євці просто бувало смішно. Звісно, як завжди, на початку кожних нових стосунків, хапав стрьом, що не вистачить цинізму, і вона закохається. Поряд з ним вона відчувала такий наплив енергії і збудження, що інколи навіть було важко ходити. Його похмурість і відсутній вигляд видирали з Євчиних глибин цілу лавину божевілля й пристрасті. О так, у ліжку він вмирав від неї, вмирав і відроджувався знову. Йому ж-бо було 38, а їй – 21, тож 17 років невтомно ганяли між ними під час того, як вони кохалися. Хоча... Так, певно, такому коханню більше підходить слово „трахалися“. Брутально, голосно, довго, різко, різно і розбещено. А інколи зовсім без слів. Тоді Євка злісно сама собі всміхалася. „Знаєш, я завжди мріяв знайти дівчину, котра б у ліжку розмовляла українською“, - казав він. Казав, коли Євка якраз мовчала українською. Казав, зрозуміло, російською. А писав обома. Дуже модно і дуже кічувато. Може, то був його стиль. Зате любив Джойса. Може, то була його перевага. А зранку, щоб прокинутися, вмикав Моцарта. Жив один з двома комп'ютерами, одним телевізором, одним музичним центром, одним ліжком, 275-ма журналами і 467-ма книжками. А ще в нього був телефон, глобальна мережа і локальний світ. Людей він поділяв на „космосів“ і „штірліців“. „Космоси завжди торочать про чакри і пориваються всадити тебе на свою ракету і відправити в космос на зустріч з Богом, а штірліци ходять нашугані, шепочучи, що всі довкола змовились і світ загине...“ – казав він. А от Кастанеду він не любив. І навіть не читав. „Ну і пес з тобою,“ – подумала Євка.

—  Сам ти дебільна ізотерика... Ще скажи, що це книжка про наркоту... – Але зрештою, невдячна то справа – вчити 38-річного чоловіка. Так... Але звідки ж тоді бралися у ній материнські інстинкти до нього? „Тварюка, поміняй монітор, в тебе й так одне око 0,3... Слухай, як ти можеш їсти таку гидоту?! Ходім, я щось вигадаю вдома...“ і таке інше.

Якось зранку він, після проведеної бозна-де й бозна-з ким ночі, подзвонив Євці. Рештки шарової наркоти й туманних галюцинацій приємно погладили Євку через слухавку.

—Ти знаєш, - сказав він, - Я згадав ще про третю категорію людей. Я їх називаю якось типу Фрейди.

— Фройди, - виправила Євка.

— Не важливо. Вони пхають свій галімий психоаналіз, куди він тільки лізе...

— Це типу я?

— От чого ти все до себе ліпиш – що, інших людей нема?! Так от, ці підараси умудрилися залізи навіть в літературу. В літературу – цю сакральну річ!

— Так, - погодилась Євка, - інколи це ідіотсько. Я скажімо, не можу збагнути, що викладають на курсі „Психоаналіз в літературі“ в моєму університеті. Просто модна фішка. І дуже мало компетентних людей.

Взагалі, вона часто пропонувала йому сходити до її знайомого аналітика, щось вирішити з цими депресіями нізвідки і впаданнями в прострацію ні з того ні з сього. Він ні в що не вірив. Йому було багато років. Він зустрів достатньо пафосних нікчем по дорозі, щоб викохати в собі такі „стійкі“ позиції. Він не вірив ні Євці, ні в Євку.

—  Знаю я тебе: сьогодні любиш, завтра – ні...

Євка на те промовчала: то ж дійсно була правда. Але правда передчасна й нецікава. Правда, яку його шлунок буде перетравлювати важко й нешвидко. Хоча... його буде шкода. І, як не дивно, шкода саме за те, що він у неї не повірив. Він не бачив у ній ні розуму, ні обдарованості, ні духовної сили.

—  Красива замозакохана дівчинка... – казав він, проводячи пальцями по її тілу. Воно, мабуть, було останнім гачком, за який могли вчепитись підсліпуваті очі його збитої на старий матрац душі.

А Євка особливо й не напружувалась із цього приводу. Він будив у ній „домогосподарські інстинкти“: їй хотілося для нього готувати, створювати затишок, відкладати інтелектуальні амбіції в задню кишеню спокусливих штанців і зваблювати, зваблювати...

—  Бачиш, яка я ідеальна? – питала вона, прикрашаючи чергову страву.

—  Ти завжди така, чи тільки на початку?

—  Ну... Я ж казала тобі, що почуття обов'язку в мене повністю відсутнє. Тож усе, що я роблю – мої найщиріші устремління. Все по-чесному, без моралі...

А потім він сказав, що вона вміє любити. „О, так, це я справді умію...“ – гірко подумала Євка, а вголос промовила:

— На те я й 90-60-90.

— Хвалько... – зітхнув він. – І що ж мені з тобою робити?

— Ну нічого собі! Як то – що робити? Їсти я не прошу, поливати мене, як твій кухонний лопух, також не треба.

— О так, ти й сама кого хоч полиєш... – примружився він на згадку про свіжий секс у душі.

— Ну от. Бач, яка я самостійна. Так що все нормально... – Євка стояла в коридорі зовсім гола, обмотуючи шию його шарфом. – Личить?

— Так, дуже. Не знаю, куди дивився фотограф з тої твоєї еротичної сесії. Стільки класних речей можна було використати... – Він розмотав шарф із Євчиної шиї. – А з приводу того, що все нормально... Уже той факт, що ти звідкись взялася в моєму житті, уже щось ненормальне, ех...

Яка патетика.

* * *

Їх стосунки були схожі на один довжелезний буро-червоний шарф. Буро-червоним шарфом Євка обмотувала своє гарне тіло й бігала помешканням. Він на те дивився й придумував концепцію рекламної лінії шарфів.

—  Все так еротично – нічого відверто не видно, і шарф ти просто ненавидиш за те, що він щось від тебе приховує, і...

Євка цілувала його. Їй було з ним добре. Настільки добре в ліжку, що вона з задоволенням стирчала на кухні, фаршируючи для нього шампіньйони. Потім вони їли шампіньйони в ванній. Придумали собі таку розвагу: він відкушує від гриба і дуже повільно жує, а вона в цей час пестить йому прутня.

—  Який він насправді красивий! – чудувалась Євка, котра ніколи раніш не бачила обрізаних. – Ні, все дуже естетично – нічого зайвого!

Фразу „нічого зайвого“ вони постійно крали один в одного.

—  Я знаю, в чому прикол 90-60-90, - казав він, лежачи в ліжку й дивлячись на Євку, що вигиналася в дверному пройомі проти світла, - Як би ти не стала – нема нічого зайвого, і в той же час всього вистачає в тому просторі, який ти ділиш...

А потім, впродовж дня, зміни Євчиних думко-станів:

„Так, так, так.

Така от циклічність. Ледь не циклотомія. Троє чоловіків – три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш. От вона – російська рулетка. От вона – повнота проживання і пожирання. От тонкощі прожовування...“

Ще пізніше:

„О. О! Безпредметне кохання! Добре, Боже, як мені добре! Я легка, я вся лише з носків, і ці носки, ці шпиньки не торкаються асфальту!!! НЄЄЄЄЄЄЄЄ!!! А що, коли мене спитають, як я відношусь до наркотиків? Ну, на презентації спитають якій-небудь чого-небудь? Я їм скажу: “А що ви хочете почути? „Наркотики – це зло“, чи „Ні, без мері-джейн я не видусила б і сторінки?“ Га? Ну чого ви хочете, ви, підари? Ні, я ліпше скажу так: „Наркотики слід вживати для вивільнення несвідомого... Мені ж дай Боже його приборкати...“ Е-е-е... Яка ж я марнославна. Зрештою, все пусте. Життя не лайно“.

Наркотиків Євка насправді не вживала. Чи майже не вживала. Однаково її життєвий уклад виглядав доволі непривабливо з позиції здорової психіки і стилю життя доморощеного супермена. Часом їй здавалось, що це в неї, а не в нього проявляється маніакально-депресивний синдром. Врешті, Євка хворобливо полюбляла сама собі ставити діагнози...

„Бля... Нам всім погано. Ми розповзлися по різних кутках, аби кривитися, крючитись від болю в середині і цідити крізь зуби: “Боже, як все брудно... Все. Все. Все. Навіть те, що здавалось завжди чистим...“ Я йду на побачення з ворогом, більше того – я сама прагну його зустріти після того... А-а-а.... НАЩО?! Даню, коханий мій, чому ти так далеко?! Може, якби був тут, нудьга від одноманітності зафарбувала б увесь той бруд, як замальовують нудотно-зеленою дешевою фарбою матюки на паркані. Ми би просто їли і дивились дебільні фільми по тупих каналах. Ми би просто спали і змучено трахались... Так вимушено, щоб потім десь в метро ти сказав: „Ну от, в нас уже навіть сексу нормального не виходить!“ І знову... О, Боже, ти знов би поїхав геть! Пані та панове, ЦЕ - ЛЮБОВ!“

Євка ні з ким не розмовляла. Вона знала, що треба ні з ким не розмовляти. Говорила і якось поводилась лише її зовнішня оболонка. Та не зважаючи й на це, Євка ковзала тінню повз усіх: університет, робота, міські тротуари, під'їзд... Останнім островом чуттів залишались ритми. Євка не розлучалась із плейєром: „О так, у мене теж з'явився свій фетиш...“, він-бо завше був слухняним, і грав тільки те, що вона хотіла від нього. Ритми були глухо-німими. Вони жили під асфальтом і тиснули на очі з середини... Євка вкотре звертала думки до Друга, і ті думки прожерли нори в заокругленій каменюці її душі.

„...Був поганий час... І друг помер... Тепер він у моїй крові...“ – це те, що Євці чулося в піснях.

„Коли я йду вулицею, довкола всіх світить сонце. Але ж я йду. По вулиці. Поверх землі йду. ЇМ світить сонце. А довкола мене здіймається вітер, і пісок б'є в обличчя, і очі вирізають сутінки... Мене навіть не видно з цієї бурі... Тут, усередині, можна заховати будь-що. Так, будь-що, мій єдиний Друже.

Але найстрашніше, це коли я просинаюсь. Знаєш, начебто прокинулась, а на лице налипло трохи ночі... Зовсім нічого не видно. Темрява заплуталась у волоссі, ледь стає сили витрусити її впродовж дня...

От так і приходить цей солодкавий жах, це його передчуття, ця пародія на сексуальне збудження... Коли я йду тією ж дорогою, тією ж вулицею, що й тисячу разів до того, і просто боюся закрити на хвильку очі... Бо знаю, що вже не зможу їх відкрити, а цю саму дорогу, цю ж вулицю, доведеться все одно проживати далі. Далі!!!!!! Тисячі і тисячі, тисячі іти.....“


У Євки вже не на жарт розпочиналась великомасштабна параноя. Що дивно, вона в ній знаходила повну гармонію: папір, як і розчинені на сьомому поверсі вікна, прекрасно виконував роль провідника всіх напівреалій. На папір, як і в розкриті вікна, можна було зливати листа до коханця чи просто клеїти відгризені нігті. Можна, як розкішна жінка, можна, як прищавий підліток.

„Я прокинулась від лопотіння воронячих крил за вікном. Крізь їх воронячий візерунок ледь пробивалось у кімнату сонце. Я підійшла до вікна, й з'ясувала, що всі ворони міста і країни літали виключно на рівні сьомого поверху. Навіть не літали, а висіли у повітрі, як мільйон чорно-сивих гелікоптерів... Певно, вони щось хотіли мені принести або мене забрати з собою, та вікна мого помешкання заклеєні прозорим скотчем... Крізь мене (а я теж прозора) завжди було видно, що відбувається, і які предмети де стоять. Так було завжди, і тому, окрім того, що відбувалося за мною, і предметів, що там знаходились, нічого видно не було. Мене видно не було! І мене не чіпали. А цієї ночі я спала зі шматком твого холодного серця в кулаці. Воно було геть чорнокровне і забарвило мені пальці. А ще додало мені запаху. Не знаєш, що ліпше помічають ворони? Не знаєш... Певно, не треба було насильно видирати з тебе серце. Хай би собі, як і завжди, біля мене дрижало твоє тіло. Лише тіло. Тепер уже прозоре тіло.

Хм, тіло... Його ж-бо ти завше віддавав мені залюбки“.


* * *

Затримка. Ділей. Віддалення від наближення. Частина від цілого. Від наближення місячних, від цілого світу. Євці трусилися руки, то вібрувало очікування. Євка хапала свої думки, викладала з них цегляну кладку і ліпила зверху дах:

ГОНИТВА ЗА КЛЕЙОНЧАТИМИ ВІДЬМАМИ


Тетрадь общая. Танцуют все.

Боже мій, combien de маячні безплатної!

Тетрадь общая.

Тетраєдр кєрамічний.

Щц. Кц. Кыш.

Йогурт з малюнками. Надірвати-ісмоктати. Як життя.

Ооранжева. Кофта

    Кофтина

    Кофтуня.

Надірвати і плакати.

І злягти навіки.

(А Коля каже, що на віках лежати може не кожен: дуже сильні треба мати вії. І ніс короткий, щоб усе влаштовисько не попсував).

Йогурт помирає. Шлунок в коматозі. Ромео і Джульєта. Спррравжній сум.

Блювати вечорами по вечірні на знак очищення.

Читати скандинавські казки в туалеті й дивитися скандинавську знимку над письмовим столом.

* * *

В обід їла перці. То були таки не помідори – це розкрила тужлива відрижка. Перці не травляться. Мачі не плачуть.


* * *

— I remember the time we used to be together... – Каже колишній коханець і виходить, зачиняючи двері. А потім за мить додає:

— Slim.

Двері закриті, Євка витирає сумну посмішку з брів і вагається, чи дивитися в словнику ще якесь значення слова “slim“. Ні, не дивитися, бо яка їй різниця. Неділя. У студії грає Стінґ, переспіваний тим самим колишнім коханцем. Суцільний блюз. Тобто, сум, і нуль на фінансовому балансі. Даня не приїхав. Укотре. Цього разу все було якось дуже очікувано і Євка навіть так хотіла. Вона залишала записки привиду, вона купляла для нього круасани, щоб потім роздавати їх наче за простибіг. Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагітна. Не від коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Дані „до того, як...“ А в день аборту якраз мав приїхати коханець із Берліну. „Яка гидка маячня. Ма-я-чччч ня“, - думала Євка. Її дуже часто нудило, усе боліло і не хотілось прокидатися і рухатись. Істота, що вчепилась до неї зсередини - інакше, як чужим, Євка її не називала - випивала із неї життя. Ввесь час їй хотілося плакати і ховатись, жодна робота не йшла, люди, і без того осоружні, тепер завдавали буквально фізичних страждань. Однак це не заважало їдкій природній Євчиній іронії робити дірки в чім завгодно: “ Їде дівкка на узі, хлебче воду і свистить“. Це вона собі мугикала в метро ще до того, як.

“Знаття. Це й справді страшно. Страшно, коли маєш позитивний ВІЛ-результат і знаєш це. Страшно, коли знаєш, хто ти. Страшно, коли знаєш, хто в тобі“.

Операція була доволі складною через специфіку розміщення органів.

—Я би на вашому місці народжував... – сумно сказав лікар, - Бо потім хто зна, чи вийде завагітніти. А чого ви не хочете, бо ще вчитесь?

Євка промовчала. Добре, коли люди самі собі відповідають. А вона зовсім не вагалась, робити чи не робити. „От вона, радість аборту“. Час від часу вона починала іронізувати, й раділа, що знов стає сама собою.

— Принаймні, це досвід, - сказав друг-психоаналітик.

На досвід доведось чекати більше тижня. Євка нервувала, що будуть ускладнення і не буде грошей. „Ну ж не від мастурбації я завагітніла... Чом би йому не заплатити половину?“ – уламувала вона кострубату гордість. Зрештою, всі гонорари затримували, і вибору не лишалося. Але все ж комедію „Та що ти, як я можу взяти в тебе гроші?!“ розіграти вдалось. Все вийшло з точністю до гривні, з точністю до відображення пачки банкнот у дзеркалі, на яке її поклали, з точністю до двох телефонних дзвінків (1: „Я їду в Одесу, писати про фестиваль. Подзвоню тобі, коли все у тебе пройде...“ І 2: „Ну що, як ти?.. – (дуже жалібно) – Я дуже радий, що почув тебе...“) Другий і останній в їх житті дзвінок відбувся десь о 2.30 ночі того дня, „коли вже все...“ О так, пізніше Євка називатиме ту п'ятницю найщасливішим днем за останні кілька місяців. „Які у вас гарні блакитні очі...“ – це було перше, що вона сказала сусідці по палаті, відійшовши від анастезії. Та жінка мала дві геть чисто скандинавські пшеничні коси, займалася вишивкою, була християнкою і в молодості зробила три аборти. З нею було цікаво розмовляти – сп'яніла від наркозу і віднайденої свободи Євка жваво патякала про дибільність французів і комплекс меншовартості українців. А ще там була дівчина років сімнадцяти (від інтоксикозу вона виглядала на тридцять), котра переривала на 19-му тижні. Це було страшенно довге тягання операційними столами з капельницями і без наркозу. Коліжанка цієї дівчини, коротко пострижена особа з обличчям радянської наркоманки, змірявши Євку очима, процідила: “Ну, да, кому простой вакуум, а кому и…“ І вони пішли палити у двір роддому. Євка визирала з вікна у пошуках свого ліпшого товариша Димка, що привів її на цю “ти знаєш, просту операцію на якийсь із бабських органів“. З подружками і з традиційною в таких випадках жіночою солідарністю в Євки якось не склалося. А він схотів піти сам, і ні про що не здогадувався. Принаймні, вдавав це, бо кохав її ще з першого курсу, і завжди витягав з халеп, за що Євка неодмінно платила черговим кидаловом. Він щиро вболівав за Євчин добробут і будучи в курсі геть усіх її амурних походеньок, частенько їй вичитував мораль. Кілька разів він навіть сам купляв їй квиток і відправляв побачитися з Данею: „Боже, яка ж ти дурна! Ти ж кохаєш його, а розкидаєш себе наліво й направо, роздаючи всяким уродам те, що має належати йому одному!“ – „Я нічого не роздаю, я збираю з них...“ – тупо відмовляла Євка.

Того дня Димко спізнився на роботу, ходячи попід вікнами гінекології, а Євка врешті решт залишилась без грошей, бо в останню мить впихнула гаманця до рук Димкові. Він таки поїхав, дико за це себе картаючи, а вона спокійнісінько, без зайвих понтів подзвонила подружці й попросила за нею заїхати. Почувалась Євка напрочуд звільнено і вдоволено, наркоз продовжував приємно розслабляти, і вони почимчикували до супермаркету за глобальними покупками. До приїзду Генрі.

— О так, він обожнює кабачкову ікру!

* * *

Євка закінчувала пакувати валізи. Точніше, одну валізу, а ще точніше, один рюкзак, бо інший Генрі пакуватиме сам. Чорт зна як він познаходить свої речі серед усього цього паперово-шматяного завалу. Євка стояла з роззявленою сумкою в руках, і вагалася між важкуватим ноут-буком і вірним пошарпаним записником.

—  А там папір продається? – спитала вона в чоловіка. Той спершу глянув на неї, як Миклухо-Маклай на дикуна, але враз засміявся:

—  Там і ноут-бук продається, і пиво дешеве. От тільки тепле, правда…

Вони збирались до Африки. Ще точно самі не знали, до якої країни (Євка наполягала на більш аутентичній Північній Африці, тоді як Генрі тягнув ковдру на Південь, де в нього були друзі). Остаточне рішення прийметься лише в берлінському аеропорту, а зараз Євка поспіхом втікала з Києва. Вона нікому не дзвонила, не повідомила про своє одруження навіть найближчим друзям. Не було і ніякої церемонії – просто зверхшвидкісне оформлення відносин. Відносин як документів. Євка не кохала Генрі і мала сильний сумнів щодо оригінальності його варіанту почуттів. Їм просто було комфортно разом, їй подобалося просинатись, вдихаючи запах його волосся, а йому подобалось фотографувати її груди. Вони прочитали ті ж книжки і прослухали ті ж диски, живучи по різних країнах. Вони говорили тими ж мовами, за винятком рідних мов кожного – Генрі, правда, вдалося вивчити кілька життєвоважливих українських патернів, тоді як у Євки фінська мова викликала геть не коректний регіт.

— О Боже! – казала вона, - Якою ж то мовою розмовлятиме наше бідолашне дитя? Невже тупою англійською?

— О, ти плануєш так далеко наперед... – Так, Генрі не хотів дітей. І Євку це влаштовувало, хоча інколи й дошкуляла цікавість із приводу „а що б з того вийшло“. Однак Євка відразу проганяла такі думки – цей дешевий ескейп від неймовірно складного і значущого шляху самостановлення. „Досить вже того, корово, що ти заміж виперлась!“ – казала вона собі.

...Євка копирсалася в комп'ютері у пошуках хоч якогось резону його подорожі.

— О так, тут купа необхідних файлів! – горлала вона, клікаючи листами колишніх коханців, і відсилаючи їх купами на смітник. – Так, тут що? Нє, фотки ми чіпати не будемо... Що у нас у папці „тексти“? Та-ак... Їй раптом пересохло в горлі, коли вона трапила на назву „ For Dania mount.doc “. Та вже наступної миті Євка жадно читала цього власного листа до себе:

Я хочу!!! Я хочу собі з ним в гори. Саме з ним, хоч він і не провокує моїх дурнуватих симптомів творчості. Видно, це просто симптоми непостійності і якоїсь певної незначущості на противагу необхідності поновлюваних інспірацій. Хух, все. Більше цього вербального вийобства не буде. Як не буде і слова “вийобство“. Це неетнічно, невиховано, несмачно і нене-ординарно. Але актуально. І трохи фекально, щоб не сказати гівняно. Алле ! але мова йтиметься про Тих, кого варто кохати. Про нього, зокрема. І тут цинізм варто зім‘яти і запхати собі в ...

Шалений ритм. Постійно повторюване коло магазинів з випивкою, сни про церкви на островах, і сни, в яких ми ходимо голі брудними пляжами. Що ще?! Що далі, я тебе питаю. Його питаю. Це ж не лист, це двотижневий звіт. Звіт із занепокоєння й всюдисущого темно-синього барвища.

Гори щодня бувають темно-синіми. Але, на відміну від нього, не сумними, і, на подібність до нього, глибоко-задумливими. У гір немає зрадливих кольорів-опіків, а в нього є - його пронизливо-зелені очі. Вони безсоромно зраджують його мерзлопристойну синю гаму. Ця зрада страшніша зради державної і майже така ж солодка, як зрада подружня. Але мова не про. Я ж починала зі Свого бажання. І бажання те було про нього, щоб не сказати: бажання було він. Щоб взагалі нічого нікому не сказати. Хай собі думають, якщо вродяться ті, кому здасться про нас думати.

Я тисячу разів продумувала історію нашого мудрого помирання. Воно зростало з болісної й містичної любові, з кривавої суміші чуттєвості й безталанного розуму (роздуму?) та ще з бозна-чого. Я не продумувала лише історії нашого життя, бо це безглуздо й заборонено. Бо це не наше, як, врешті, не наше й помирання. Але про вмирання - то хоч солодко, як завжди солодко про неминуче.

І він собі теж неминучий. Хоч і заперечує це, хоч і примушує мене йому вірити. А я не хочу. Я взагалі мало кому схильна вірити. Хіба що лиш найгидкішим виродкам і падлюкам. Але то вже треба вибирати день, щоб навідати їх у звіринці – на вулиці. А мова ж не про. Мова ж велася про гори (Горри!), де я сидітиму, вимащена вугіллям, і їстиму скривавлений шмат м‘яса з величезного ножа. Тобто, буду Першопочатковою. Фалічною, якщо він захоче. Навіть Жінкою трохи побуду. І вівцями, і сокирою, і церковним подзвоном, якого лиш уявляти, і топленим до пиття снігом, і купальською утопленицею, і ялиновим гіллям йому на постелі. Чаклункою, отрутою, огудою, огидою, стомою, оскоминою, оскалом, скелями. Лише б схотів...

Я навіть.

Навчу його плавати поміж дерев.

31.03.01.

Євка подивилась на дату і спробувала згадати щось про цей малюнок із деревами. Нічого не вийшло. „Ех, гори... Кар-па-ти. Прощавайте, кохані, я ще раз побачу вас із літака“. – „Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш, най ще потанцюю цей останній раз...“ – чомусь згадалвся наспів, чуваний в дитинстві. Євка згорнула файл. „Однаково останні гори були Кримськими. А я була татаркою...“ – Євка посміхнулася на згадці про свою перепечену на чорний хліб мармизу з намотаною чи то по-хіпівськи, чи то по-татарськи яскраво-жовтою хусткою. З часу тієї подорожі минуло не більше двох місяців, а як усе вже „поросло травою“.

—  О, ледь не забула! – Євка пішла на кухню й витягла з пакетика із ліками привезений з походу пакуночок з ґанджею.

—  Генрі, маєш то обов'язково спробувати, - простягла вона пакуночок чоловікові. – То наш весільний подарунок від моїх... друзів. – Євка гірко посміхнулась. Раптовий флешбек, нав'язливі слайди спогадів:

...

—  Нє, ми всьо-такі гєрої, да, пацани? – широко всміхався Коля, затарюючи черговий косяк, - В таком убітом состаянії лазіть па гарам!

Пацани, до числа котрих, між іншим, входила і Євка, погоджувались. Щоправда, Євка героїчно намагалася їх час від часу „строїти“ – типу, не куріть перед підйомом, давайте, підривайтесь, не робіть привал за привалом, не їжте перед нагрузкою тощо. Як не дивно, все її нагле командування не зустрічало ані найменшої аґресії, у відповідь незмінно звучало одне: „Ну щас, Євчі, дай чуть расчехліццса...“ Вони називали її „пацаном“ і кликали „Євчі“. Або „Євче“, і як тільки не кликали. А хапали вони і справді безбожно. Особливою видалась ніч перед Великоднем – ніч близьких духів і шипучого мороку, проведена на пустирі побіля корабельних доків Севастополя. Повний індастріал і море з відхаркнутими ним предметами: дощечки („О, кльово, і дровішки наготові!“) та різний корабельний мотлох (Ой, пасматрітє, чєм ані там занімаюцца!“). Тієї ночі навіть вогонь поводився не так, як завжди: химерні відблиски ущент спотворювали обличчя трьох друзяк – аж нарешті ті з несамовитим вереском почали запихатися до Євки у намет. Геник, проте, не припиняв клеїти дурня ще десь із півгодини, зображаючи застиглого грифона. Йому це вдавалося настільки добре, що в кінці кінців він настрашився самого себе.

—  Нє, пацани, - вагомо сказав Даня, - цієї ночі не варто викликати навіть в уяві подібних образів... Все сьогодні дуже близько.

—  А яких образів? – тихо запитав Геник.

—  Краще цього не казати... – прошепотів Даня. Євці враз згадалася зловісна ніч в Карпатах. „Так, - подумала вона, - Духи, що у горах, нас не зачеплять, але хто зна, що там заманеться цим, морським істотам...“ Невидиме море гучно лупило хвилями по кам'янистому берегу, пустирем гуляв вітер.

—  Всьо, це час їсти згущонку! – прорекла Євка. – У кого вона?

Хтось запорпався у рюкзаку, Євка дістала свого незмінного ножа й відколупала з нього якесь шило.

—  Давай сюди! – вона замахнулася, щоб застромити вістря в бляху, але шило зіскочило й різонуло її по пальцю.

—  А-а, бляха! – скрикнула Євка, - Зробіть щось, кров хлюпоче, шо дурна, бігом, а то я втрачу свідомість! Тільки не лякайтеся.

Зачали шукати ліхтаря, поріз насправді виявився зовсія не глибоким, зате канабіс брав своє: Євка достеменно відчувала, як умліває від утрати крові. Трохи згодом, заспокоївшись, вона розважала:

—  Знаєш, сонечко, я, мабуть вже старію... Починає гребти марівана. Раніше ж такого не було – все моє дибільне несвідоме й так було на поверхні. Але... я тепер... А, то, мабуть, на краще! – їй просто лінь було говорити.

Вночі у наметі було жахливо зимно („І це вам Крим, карімать його!“), алкоголь до рук не потрапляв, тож „Джа-тріп“ видавався достеменно канабісовим і зовсім не ямайським, з огляду на температуру. Зате вдень казилася пустельна спека. Особливо на випечених плато Чатирдагу, куди четвірка дерлася у перший же день, а тоді неймовірно пишалась зробленими 20-ма кілометрами.

—  Ні, тут намети ставити не можна, прідури, тут же заповідник! А єгері в Криму просто звірі, в мене вже раз було попадалово. Нам треба на перевал, народ, по-любому! – втовкмачувала Євка. Зрештою, дочекавшись від хлопців якогось кшталту визначеної відповіді, вона рушила сама, зціпивши зуби й давши собі слово не робити привалу аж до снігової плями. Вона дерлася ледь не вертикальним схилом догори, чіпляючись за каміння своїми крихітними лапками, і міркувала, знову ж таки, про смерть. Мабуть, ця була би для неї найкращою - отак от зірватись і просто кілька разів вдаритись об скелю. Тай все... І дійсно, було вже все – от і спокусливий шмат колекційного снігу. Євка нагребла його в пригоршні й обтерла розпашіле лице, а відтак напхала снігу повен рот, і, не зробивши привалу, рушила далі. Враз їй відкрилися просторі вітряні альпійські луки – виявилось, що підйом не був таким складним, як здавався. Чомусь згадалася стара пісня десь із підліткового віку:

Don't be afraid to your soul...

Listen to your heart, my friend...

Return to yourself...

The return to innocence...

Достеменно Євка слів не пам'ятала, але цих рядків їй вистачило, щоб розридатись у якомусь призабутому довгоочікуваному екстазі.

—  Господи, дякую тобі, Господи, от воно – моє життя, моя коротка справжня мить! – шепотіла вона. Їй хотілося кружляти, розпроставши руки, їй хотілося стати цією всохлою високою травою, паростком, що досягнув би цього скупого на кисень неба, і проріс ще далі, далі... Все це внеможливлював важкий рюкзак. Зате з ним Євці почувалося певніше, коли вона проходила над прірвами. І взагалі усі помітили, що з вантажем вони крокують куди більш злагоджено і невтомно, ніж порожняком.

Ще якогось дня вони ночували на руїнах візантійського храму, місці, що його називали енергетичною поляною. Місцевий і заїжджий люд добряче знався на енергетичних джерелах, про що свідчили купи консервних бляшанок та пластику.

—  А Коля бросіл бумажку! – доклав Євці Геник. Микола похапцем підняв папірця, все-таки, проковтнувши Євчин нищівний погляд. Хлопці намагались пристосуватися до „правил“, розважаючись донесеннями один на одного, і настирно випитуючи в Євки, чи пройшли вони тест на вступ до „Секретного легіону“. Останній був Євчиною вигадкою, чимось на зразок гри у „войнушки“, яку вона як слід не просмакувала у дитинстві через власну опецькуватість. Тоді, років так до дванадцяти, хлопці не звертали на неї жодної уваги – кому ж буде цікаво бігати за товстою насупленою дівулею, котру впіймати – раз плюнути? Тепер Євка змінила ролі. Вона була командиром, єдиним і беззаперечним лідером, невтомною і точною істотою-автоматом без певної статі. Вона задоволено споглядала свої засмаглі мусулисті руки й стверділі м'язи на ногах, вона навмисне не розчісувалась і не дивилася в дзеркало. Зрештою, вона майже до кінця повірила у свою ледь не божественну безстатевість, коли одного разу вся її фатальна „жіночність“ вилізла на гору й показала Євці велику дулю. Самовпевнена Євка, геть забувши про свій топографічний критинізм, вперто вела загін до печер, щоб сховатись від близької бурі. І вже коли почав лушпарити крижаний дощ, з'ясувалось, що вони йшли геть не в той бік. Звісно ж, усі були злі, і Євчин поводирський авторитет враз намок, як шмат туалетного паперу „Ніжність“. Вона плелася зла й відмовлялася йти швидше, а згодом, з'їхавши кілька разів на дупі по камінню, й опинившись у сякійтакій печері, мокра Євка, відвернувшись від усіх, беззвучно розревілась. „Ну от, що би я там не робила, я все одно залишаюсь тупою вівцею, тому що я – ЖІНКА!“ – репетувала вона подумки.

—  От бачиш, коханий, яка тупість – просто випадковий підбір хромосом, і ти – приречений! Чи то, скорше, приречена... – Євка гірко побивалась у Даниних обіймах, а той втішав її, як міг:

—  Ну послухай, що ти зараз кажеш! Який набір хромосом? Це ж просто слова дитини! Хоча... Ти і є дитинка. І з тобою треба, як з дитинкою... Чого тобі зараз хочеться?

—  Бе-е-е! Фе! – Євка випручалась із його рук, і відразу збагнула всю тупість своєї поведінки. А ще за кілька хвилин всі покурили і насмажили бубликів з сиром.

—  Життя не лайно! – підсумувала Євка. – Що, підем таки найдем печери?

Печери вони знайшли. Знайшли і видовбану в скелі церкву, в якій Євка проспівала Великодний псалом, і руїни кириїмської фортеці, й Чоловіче джерело, і багато-багато людей, що жили там. Як не дивно, ці люди Євку зовсім не дратували, хоча Мангуп-кале й скидався на парк культури й відпочинку у неділю. Просто Євка була переконана: погані люди в гори не попхаються, тому всіх істот легко можна було приймати за ельфів, і себе разом з ними. Різноманітні хіппі й реліктові металісти усіх конфіґурацій, філологи й геологи, програмісти й сталевари, митники й МС, журналісти і письменники, перекладачі й учителі молодших класів, петеушники і дезертири – всі, всі дихали гостинним Мангупом, срали в його прохолодну траву і пили з нього прохолодну воду. І це була мікроскопічна вселенська гармонія, суцільна redemption song , як у вічного Боба Марлі.

Євка йшла по дорозі й горлопанила реґґі-молитви до всього сущого, а Даня тихо тому посміхався.

—  Ти ба, сонечко, ми за ввесь час жодного разу й не кохалися... – перервала своє горлання Євка. Даня зітхнув. – Ще б пак, - провадила далі вона, - при одній думці, що в цьому дубаку треба зняти штани, мене кіндрат хапав. Бр-р...

Зрештою, такий розклад подій Євку не дуже й засмучував: у пам'яті час від часу вистовбурчувались якісь слова чи жести Генрі, і Євка ловила себе вже на якійсь подобі позовів сумління (майже, як позови в туалет). Так, наче їй уже була закрита дорога до коханого („Та чи й коханий він?“). Наче над нею нависав якийсь смутний і солодкаво нудний обов'язок стосовно Генрі, і від тієї думки робилося млосно й підверталися ноги, і не було сили з думки тої вишпортатись.

Повернувшись до Києва, й відчинивши порожню квартиру, Євка не без задоволення вдихнула запах Генрі, блакитноокого білявчика, що полетів до Берліну того ж дня, що вона поїхала в гори. Напівпорожні пляшки італійських вин, панківські чорно-білі знимки скандинавських божевільців, дурнуваті брязкальця й розсипані по підлозі дрібні монети з десятка країн. Євка неквапно визулась і кинула рюкзака посеред кімнати. Тоді вмикнула комп'ютер і зайшла у свою електронну скриньку. О, так і є: фром Генрі Бартіннен. „Відкриваємо. Оппа... Ех, який же ти передбачуваний, Куллерво!“ Його лист складався лише з двох речень:

Hello.

Will you m а rry me?

Євка зітхнула й натисла „ріплей“. А тоді зовсім спокійно, без жодних вагань чи роздумів, одним вказівним пальцем лівої руки набрала:

Yes. I will.

І відіслала це повідомлення, заднім кутком мозку аналізуючи цю банальну граматичну конструкцію. „Англійська для початківців. Он як все просто“.

...

Євка закрила ноутбук і непевно поклала його біля валізи. Важко сказати, що вона відчувала зараз. Ностальгію Євка вважала втіхою придурків і взагалі повним безглуздям, а вона ж саме зараз почала шукати глузду. Тому і збираласяі в Африку - до невгамовного зародження і дикості, до витоків, до висохлого моря з фалоподібним жертовником у центрі кола.

—  Міфологія! От що з'ясувалося в кінці кінців. Ось те, що для вивчення, і до дупи всіляке там літературознавство. Навіщо копатися у непрогнивших як слід трупах? Нащо оперувати похідною, якщо можна отримати все, просто вигребши із лайна константу – цей вічний ніжнозелений паросток? Все, я повернусь, і ми відредагуєм книжку! – аж захлиналася Євка, прощаючись по телефону із другом-психоаналітиком. Він завжди був і залишався її ґуру, її найшанованішою людиною з-поміж усіх і єдиним, за кого вона, не вагаючись, віддала би життя.

—  Що ж, Євцю, заздрю тобі, сам би з задоволенням поїхав, тільки щось от заміж ніхто не бере... – підколював він. – А щодо книжки... Так, здалося б написати роботу щодо алхімії в українських давніх піснях, це давно вже комусь слід зробити. Але навряд чи в нас знайдеться хоча б десять людей, які знають, що таке алхімія... – голос зі слухавки ледь помітно посмутнішав і прибрав байдужості.

—  І все-таки, ти ж сам знаєш: якщо тобі судилося це написати, ти напишеш, навіть якщо тебе... Ну, параліч розіб'є, наприклад.

—  Угу... – він, здається, посміхнувся.

—  А я собі поїду та й помру від звичайної малярії. От такий от у нас із тобою безславний кінець. Амінь.

—  Амінь, - відказав він.

—  Ну все тоді, кіт, я тебе люблю. Тримайся.

—  Я теж тебе люблю. Папа, Євцю.

Все. Порцелянова скринька минулого закрилась без жодного дзенькоту, так, наче її напхали ватою. Білою, стерильною ватою. Дуже ніжною.

Генрі обійняв Євку ззаду за стан і заходився цілувати її шию. Вона терпляче чекала, не зважаючи на вже доволі пізню годину і недоскладані речі. Тоді, запустивши пальці йому у біляве волосся, спитала:

—  Любий, ти не знаєш, коли у сімейства білявчиків закінчується линька? Нє, звичайно, твоє волосся в салатах мені дуже смакує, окрім того, надзвичайно приємно знаходити твої сліди у себе на одязі... – (Він сміявся) – Але що, як там, куди ми їдем, панує культ вуду? Ще тобі понаворожують якоїсь зарази, а мені тоді розгрібатися... Я, звичайно, відьма, але ж зовсім молода і недосвідчена – якихось там 216 років...

Розмови про відьмацтво стали вже невід'ємним атрибутом їх життя. Все почалось із Євчиних напівсонних фантазій про те, що насправді їй вічно 16, і що вона вже втомилась так довго жити по різних країнах. Що бути пітерпеном, звісно, добре, але все-таки хочеться хоч колись подорослішати і зробити щось серйозне. Євка фантазувала так натуралістично і з такими історичними подробицями та емоціями, що її майбутній чоловік мимоволі опинився втягнутим у це мимобіжне буття. Більше того, з'ясувалося, що його покійна бабця сама була відьмою. Старою фінською відьмою, що лікувала людей і робила ще щось таке, про що малому Генрі не розповідали.

—  Ото таке, Калевала, - зітхнула Євка. - Швидше закінчуй зі своїм срачем – Бориспіль ще не перенесли нам під хату.

* * *

Жовтий-прежовтий готель. Темно-жовті сходи, скрині, крісла і старі портьєри – байдуже, який там у них колір. Насправді ж усе – жовте. Євці здавалось, що вона вдихає пісок і видихає жовтаву пару. Здавалося, вона це вже раніше бачила – якось дуже щемливо все перекликалося з Камю і не тільки з ним. Телевізійні репортажі, газетні уривки, шматки голлівудських фільмів чіплялися одні за одних, щоби скластись у гігантський жовтий коллаж. „Чому Африка?“ – згадався їй рекламний слоґан українських екстремалів. Тепер же хотілось спитати: „Чому, Африко?“, але Євка не допускала й миттєвого жалю за комфотром.

—  До сраки нам комфорт! – голосно сказала вона українською адміністраторові, що намагався всучити європейцям номер люкс.

—  Перепрошую? – не зрозумів він.

—  Знаєте, ми – не туристи, - переклав йому Генрі, - моя дружина і я працюватимем в Уганді досить довго, ще й самі не знаємо, скільки. Тож, будь ласка, потурбуйтесь для нас про якусь пристойну кімнату ( some OK-room) ...

—  Без всіляких там цяцьок для дуркуватих європейців, – закінчила Євка. Раптом їй чомусь згадався якийсь давній африканський сон: приречене до смерті глиняне порохняве місто, жінки в багряній одежі і її кволе бажання звідти втекти. Вона була кимсь на зразок лікаря, що не вірив у силу власної медицини, кимсь на зразок місіонера, що не був переконаний у істиності віри, котру намагався впровадити. В тому сні чорно-багряні жінки посилали Євці прокляття, вклякнувши й притискаючись до землі, а тоді враз випростуючись і простягаючи до Євки скрючені вузлуваті пальці. Євка уві сні кволо намагалась їм допомогти, якось їх вилікувати, а відтак безнадійно почовгала запилюженою дорогою, ген аж до асфальтових гірок у дворі з її дитинства. Там вона впала, і там до неї під'їхав вершник на буруватому коні. Дуже схожий вершник раніше простормив їй мечем крижі у іншому, старослов'янському сні, сні про першу смерть. Тільки одяг тоді був полотняний, а трава і люди – кольору піску.

—  Як от волосся у Генрі, - вголос промовила Євка. Законний чоловік обернувся на звук свого імені, і сказав своє улюблене слово:

—  Та-ак? - а потім ще додав:

—  Што такоє?

—  Гівно мякоє! – гаркнула Євка, і Генрі ніяково кашлянув. Зрештою, він добре знав жінчину нелюбов до його російських перлів.

Тим часом адміністратор, що з цікавістю споглядав їх сімейні мікросцени, делікатно шурхотнув якимось папірцем і витяг на світ божий сіренького ключика.

—  Будь ласка, ваш ключ. Номер 42, третій поверх. Ґанс віднесе ваші речі.

„Тю, - подумала Євка, - ну й ім'ячко для корінного уґандійця!“ Корінний уґандієць виявився дивовижною гримучою сумішшю європейського місіонера з африканською перекупкою. Так про нього подумала Євка. Поміж тим, хлопчина досить жваво патякав англійською і навіть сказав „Ґутен таґ“, низько вклонившись Євці.

—  Який дивний хлопчисько! – сказала Євка французькою.

—  Ходімо? – сказав Генрі англійською.

За кілька хвилин вони вже були в своїй „ОК-рум“, обстановку якої Євка не зауважила, бо, тільки-но повернувши ключа в замку, вона швиргонула Генрі на те, що здалося ліжком, і несамовито почала здирати з нього одяг.

Пальці вплуталися у біляве волосся...

„...Я думала, Даня помре тоді в горах!“

Генрі дивився їй в лице якимсь приреченозачарованим поглядом...

„Думала, він просто собі зі скелі зірветься!“

Євка увіп'ялась губами йому в шию...

„Ха! Так би все було швидко і... красиво!“

Генрі застогнав від суміші болю й насолоди...

„А так він, коли про все узнає. Просто нап'ється якоїсь банальної фіґні!“

Євка вже ледь не рвала його плоть на шматки, спускаючись вниз пещеним животом. Його руки безпомічно ковзали її плечима...

„А я, я тепер житиму з ним у голові, за шкірою, між ногами, житиму так всю дорогу, і не врятує мене ні далекий континент, ні його тупориле самогубство!“

Генрі вже зовсім голий і трохи наляканий, Євка стягує із себе шорти разом з трусами і вискакує на нього зовсім поряд критичної відмітки...

„Ото й воно, Данечко, ми, курва мать, не вміли бути разом!“

Генрі сіпнувся:

—  Контраце...

—  Заткнись! – Євка грубо стиснула його губи своїми, і вже наступної миті її пульсуюча плоть поглинула його цілком і назавжди.

—  Це я маю тебе, скурвий сину, це ямала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному! – Євка дико реготала, набігаючи рвучкими хвилями на безсилого Генрі. Вона прагнула розбитися об нього, шукала смертоносних рифів у його внутрішніх рідинах, благала про якусь важелезну плиту, що впала б на них і розплющила б, зробила б із них сплав для вічності, отруйну й нерухому амальгаму...

—  Даню! – скрикнула Євка і кінчила. Генрі погладив її збайдужіле лице у себе на грудях і посміхнувся: вони ж-бо кінчили разом.

Цієї ж миті на іншій півкулі скінчилось іще одне божевілля. Скінчилось доволі просто й дурнувато, куди банальніше за якийсь там рядовий передоз, що його пророкувала Євка. На двадцять другому році життя дуже смішно загинув Данило Бентежик. Він просто поперхнувся шашликом, а нікого в цей час не було поряд, щоб йому зарадити. Що ж, Євко, Даня помер від самотности...

—  Я люблю тебе, - знічев'я сказала Євка, - вона й сама не знала, кому адресовані ці слова. Генрі поцілував її у скроню і укрив якимсь шовковим коцом.

—  Слухай, - хрипко спитала Євка, - А у кімнаті теж все жовте?

—  Ні, - відказав Генрі, - Не все. А ти що, приймаєш протизаплідні піґулки?

Євка аж застогнала і вткнулася обличчям в подушку.

— Ні, я – я Кронос. Я пожиратиму своїх дітей! – враз кумедно забасила вона, натягнувши того коца на голову. Обоє засміялись. Дітей у Євки не буде ніколи.

Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна, нітрохи не встидаючись свого голого тіла перед випадковими перехожими. Двір готелю, і вулиця, і невеличкий базар через дорогу були вже звично жовтими. „Станції метро в Києві бувають або жовті, або сірі...“ – казала колись її ліпша подруга. Євці враз пригадався київський двір довжелезного будинку-мурашника, її пізні повернення додому і моторошні привиди когось схожого на Даню біля під'їзду.

Диявол одягнув твій вигляд і хтів за мною йти аж до самої хати. В нього була тінь, страшенно схожа на тебе, і це його продало. Певно, він не бачив твого справжнього відбитку на землі. Твоєї справжньої тіні… Я йшла, човгаючи ногами по дорозі, боячись відірвати їх від землі, щоб той, що йшов за мною, не вхопив моєї тіні. Бо тоді він вже стане геть схожим на тебе, і я повірю йому. Он вже й моя хата. Я подумала, що той чорний трикутник на порозі – то ти. Чомусь завжди хотілося, щоб ти був трикутним, а не квадратовим. І ти ставав трикутником, віддававши мені свого відчіпного четвертого кута. От тоді ми й розмовляли про душі.

Євці було геть дивно й неприємно згадувати обривки власних розмірковувань: як вони тримаються у голові? Вона скривилась і відійшла геть від вікна. Генрі тим часом уже розпаковував свої речі, зовсім не звертаючи на неї уваги.

—  Слухай, любий, ти ж розпакуєш і мого рюкзака, правда? – Євка обійняла його за плечі, - А я піду на секунду надвір, може, на базарчику щось прикольне є пожерти...

—  Угу... – Заклопотано прробурмотів Генрі, - Ти не бачила мого гаманця?

—  О, диви-диви, почалися сімейні розклади! – засміялась Євка. – Та от же він, розтелепо!

Вона відкопала в рюкзаку свіжіший одяг, і, напнувши його на себе, вийшла з номеру.

—  Гей, ти вважай там! – гукнув їй услід чоловік, - Моя босс казала, що на вулицях буває небезпечно!

„Куди вже небезпечніше... Ех любий, знав би ти, як небезпечно зараз у моєму пожовклому мозку!“ – подумки відказала Євка.

—  Піду куплю якогось їдла! – бозна-чого звітувалась вона адміністратору.

—  Але ж мем, за півгодини вам подадуть вечерю! – благально мовив він. Та й базар о цій порі – не найліпше місце. Знаєте, ці містечкові заворушки... Ні-ні, я вас не лякаю, Уганда – чудова країна, от тільки життя тут, гм, якби... Життя тут трохи з перчиком! – врешті закінчив він.

—  Ага... – протягнула Євка, - Це ж дуже весело. Ну все, я зара буду.

Вона вийшла на вулицю й роззирнулась: нічого цікавого, яка халепа. „Чи то й справді на базар піти?“ Зрештою, в неї не було при собі жодних грошей жодної країни, тож валанцання базаром повнилось якимось пізнавальним змістом. Повітря на базарі, крім того, що було жовтим, мало ще й якийсь дивний солодкавий запах. Метрів за триста Євка зауважила темну пульпу людських тіл, що досить швидко сунула в її бік.

„За мною по вулиці гнались ворони. Вони бігли за мною, квапливо переставляючи свої куці ніжки. Велика-велика зграя ворон. Вороняче стадо. Я раз-по-раз озиралась на них, а інколи навіть зупинялась і шипіла. Ворони здивовано схиляли голови на бік і блимали очима, але не відступали.

—   Ви схожі на качок, - сказала я. – Дурних чорних качок.

Хтось із них сказав “Кар“. Я пришвидшила крок. Чому вони не полетять? – подумала я. – Їм же доста здійнятись в повітря, щоб за 5 секунд догнати мене. Але ворони вперто продовжували свій піший качиний похід, залишаючи на снігу сліди-руни …. Потім люди прочитали в них твоя ім‘я“.

Зненацька хтось сіпнув Євку за руку, й вона збагнула, що пульпа-натовп, до якої вона досі стояла спиною, розглядаючи прилавок, сунула прямісінько на неї. Точніше, кинулась назустріч іншій пульпі, що мчала, харкаючи пінистою агресією. Євка ще встигла побачити кілька перекошених бездумних обличь і подумати: „От бляха, як все тупо вийшло...“ Наступної миті вона лежала горілиць на жовтій землі, геть нічого вже й не відчуваючи. В її тьмяніючій навік свідомості раптом спалахнула велика буква „І“ зі знаком питання. І погасла.

Іііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі - це запалені свічки в церкві.


Восьма в нижньому ряду – за мою душу. А може, і не восьма. А вісім разів по восьмій. Хто віднайде вісь у Вселенській Вісімці?


* * *


...пальці обережно прослизнули у спрагле тепло, у справжню спеку й нетерпіння, пальці там просто втопились, потрапили в пастку. Вільною рукою Даня все-таки стягнув непотрібний клаптик білизни геть, і сам почав спускатися донизу. Спускатися дуже повільно, не минаючи жодного сантиметру її шкіри, чуючи язиком кожне серцебиття...

Раптом Євка схопила його голову і на мить щосили притисла її собі до живота. Даня на мить застиг. Так, наче прислухався до плину крові по Євчиних судинах, а тоді обережно опустив голову туди, де билось прагнення коханої. Євка зітхнула, передчуваючи щось страшне й пронизливо-солодке.

—   Ні, ні, зачекай! – раптом скрикнула вона, і спробувала відштовхнути його. Даня пильно глянув Євці в вічі, і вже наступної миті його пальці розділили її плоть рівно навпіл. Гарячий язик жадно проникав у солону темряву, ніжно, але точно торкаючись самого заповітного осердя. Все так довго на нього чекало... Євчине тіло здригалося, пальці гарячково хапались за Данине волосся, перед очима їй ставали химерні видовиська, але найпроникливішою фантазією все-таки залишалась реальність. Дика й знавісніла, в убитому душі із жовтою водою.

—   Хуанхе! – видихнула Євка. Даня цього не почув, він натхненно продовжував своє.

—Ти, здається, сказала „зачекай“, так? Знаєш, ми, мабуть через те сюди й потрапили, що завжди лиш чекали. На зміни, на застій, на смерть. Ми або чекали, або порпались у нотатниках, у себе в голові.

— А?...

— Так, так... – він лагідно провів долонею по її волоссі, - А тепер ми з тобою тут - тут, де нам вже нема на що чекати. Як, зрештою, й нема чого боятися...

— Ти натякаєш на мій страх?

— Що ж, така тобі кара, Євко, така от кара всім сміливцям...

— А яка ж тоді твоя?

— Моя? – Даня сумно посміхнувся, - Нам, янголам, із відкупними пощастило менше. Все лишається таким, як було там. Я наче в вазі із геть аморфними стінками, в такій собі порцеляновій...

— Байдужості? Нерішучості?

— Називай, як хочеш. А про янголів я, звісно, жартував.

(Євка й дійсно була повірила).

—   Так от. Тепер ми преречені довіку, чи то пак, перманенто, безперервно й безконечно обертатися тут. Серед наших старих речей, уривків розмов і кавалків листів...

„Коли помре твоя краса-а..“ - завелося знов.

—   А, і ще от цієї триклятої пісеньки, - Даня взяв Євку за підборіддя й подивився їй у вічі:

—   Хоча твоя краса не помре вже ніколи.

—   То ми – де?.. – тремтячим голосом спитала Євка, - Ми що, там, де всі... грішники? – (Вона не наважувалась вимовити „пекло“).

—   Ні, дурненька, ми ж не самогубці. Та й взагалі тут все набагато складніше. Ми винні в тому, що ввесь час чогось чекали, проповідуючи повноту життя в найдрібніших моментах. Ми були простими фарисеями, розумієш?

—   Так... – Євці стисло в грудях, - Я... я знала це.

—   А ще ми тут у покарання за те, що не вміли бути разом. Ти здається, й сама здогадалась про це за кілька хвилин до моєї... до своєї...

—   Смерти. – Байдуже закінчила Євка. – Чого ти, кажи все, однаково мій страх тепер вічний. Цікаво, як там мій чоловік...

—   Євцю, кохана... – Даня знов погладив її по голові, - Невже ти й досі ще не зрозуміла, що твій єдиний чоловік, ще до народження і вже після смерти, це – я? Насправді все так просто. Шкода тільки, що цю простоту ми годні збагнути, коли вже надто пізно щось міняти...

Все Євчине єство гуло якимось мідним окисленням. Вона мовчки погойдувалась, сидячи навпочіпки, й дивлячись прямо перед собою. Що вона має казати? Спитати, звідки він про це знає? Чи яким штибом вона спроможна все це чути? Страх відпав, чекати було нікого, просто третіх більш не існувало: ні невідомих ворогів, ні призабутих коханців.

—   Знаєш, коханий, - раптом заговорила вона, - Знаєш, я аж тепер щаслива...

Він ніжно пригорнув її, але вона відразу випручалась, і, розтерши сльозу, запитала:

—   А ти певний, що моя краса не помре?

Київ-Париж-Дніпропетровськ-Київ

2001-2002 р.Б.