Всі публікації щодо:
Кацай Олексій

Ефект соняшника. Художній кіносценарій

Частина 1

“Кирпата безодня розплющує губи...“

Іван Андрусяк

“Ефект “соняшника“ виявив співробітник харківського Радіоастрономічного інституту Андрій Залізовський, коли провадив виміри геомагнітних пульсацій в магнітосфері Землі і з'ясував, що їхня поляризація обертається впродовж доби слідом за Сонцем...“

З газети “Дзеркало Тижня“, №50, 29.12.2000 р.

(Написи на заставці)

Маленьке сліпуче сонце над безкрайньою сніговою пустелею. Пустеля рухається, насуваючись на нас, проникаючи у нас, пробуючи огорнути нас собою і підпорядкувати собі. Чиста й стерильна. Безживна. У вуха, на межі чутливості, вповзає далеке-далеке, тихесеньке завивання, що поступово голоснішає. Це вітер, що разом зі снігом вихолоджує нас зсередини. Пустеля закипає поземкою. Тускніють промені сонця. Поземка скипає сніговими вихорами, а тужливе й рівне завивання вітру рветься на клапті незрозумілих зойків. Ось синхронно з одним, тим, що найголосніший, зненацька зростає сніговий смерч, який закручується у сліпучу спіраль, що, в свою чергу, згусає в кулю й зривається з місця. Панорама, що було завмерла, знову розпочинає рухатись. Швидше. Швидше... Ще швидше... Раптом вона вибухає сліпучим спалахом. Водночас, опісля миттєвої паузи, чутно короткий звук, немов зовсім поряд з нами промчалося якесь величезне тіло. Розміром з цілу планету.

Стоп-кадр краю Великого Льодовика Антарктиди.

Спалах. Звук. Стоп-кадр океану з ескадрою військових кораблів зразка початку минулого століття.

Спалах. Звук. Стоп-кадр з подій першої світової війни.

Спалах. Звук. Стоп-кадр з портретом молодого Гітлера на тлі свастики та натовпів штурмовиків.

Спалах. Звук. Стоп-кадр з портретом молодого Сталіна біля домовини Леніна.

Спалах. Звук. Стоп-кадр величезного лану соняшників.

Лан повільно оживає, розпочинає рухатись на нас, немов ота далека-далека снігова пустеля, що зненацька розквітла величезними сонячними квітками. І ми наче летимо над нею на гранично малій висоті, потім - над лісопосадкою, річкою, луками, до недалекого українського села. Село наближається. Вже під яблунею видна лавка, на якій, спиною до нас сидить зморений чолов'яга.

Рух уповільнюється і майже зупиняється, коли, так же повільно, чоловік розпочинає обертатися до нас. А ми наближуємося, наближуємось до нього, і бачимо лише величезні, мудрі й сумні очі, які раптом розширюються чи то від переляку, чи то від здивування...

Сліпучий спалах. Білий простір. Пауза.

І ось - ті ж чоловічі очі вже вкарбовані у фотографію на могильній стелі. Її обережно протирає від порохняви чоловіча рука. Рука відривається від фото і стає видна табличка: “Омельченко Антон Лукич. Полярний дослідник, член антарктичної експедиції Р.Скотта 1912-го року. 1883 - 1932“ І ось вже видна і вся стела, і осіннє сільське кладовище, і молодик, який стоїть біля могили.

—Так, дуже дивне життя цієї людини. І дуже рідкісна смерть. Від удару кульової блискавки, - чується позаду нього.

Молодик ледь здригається і обертається. Майже відразу напружені риси його обличчя пом'якшуються і він широко посміхається, протягуючи руку кремезній людині з текою, що нечутно підійшла до нього:

—Оце так-так. Привіт, Кешо. Яким це вітрами тебе сюди занесло?

—Аналогічне запитання я можу задати й тобі, Андрюхо.

—Та я так, транзитом. Їду з Гременця до Харкова. Вирішив і сюди завернути, бо роблю матеріал про Омельченка. Пам'ятаєш, як нам за нього в Центрі розповідали? Ах, як би усі його нотатки та не пропали в тридцятих!.. На їх основі такий роман написати можна було б! Таку історію!.. Дійсно, цікава людина.

Кеша для чогось обмацує свою теку:

—Цікава. Не кожен українець може похвастатися тим, що брав участь у досягненні південного полюсу...

—Ну, в штурмовій групі Антона не було. Сам розумієш, національний престиж. Англійці на рахунок цього...

—Розумію. І не лише англійців... А ти як? Кажуть, з Антарктичного центру пішов?

Андрій похмурніє:

—Пішов. Набридло на цей бардак дивитися. Зараз в гременецькому політехнічному викладаю, трохи екологією займаюся та пишу трохи. Для душі.

Хлопці розвертаються, кидають останні погляди на могилу і повільно йдуть з кладовища.

Опісля тривалої паузи Кеша кидає:

—Мені, до речі, теж. Набридло. В тому сенсі, що я теж пішов.

Андрій на мить навіть зупиняється і стишує, і без того неспішну, ходу:

—Та ну! І де ж ти зараз?

Кеша кривувато посміхається у відповідь:

—Не всім же викладати. Після отого зимування на Вернадському запросили мене до однієї дослідної лабораторії. Охоронцем. Ось, охороняю потроху.

—Ну, що ж... Гроші добрі платять?

—Не жалюся. Та й начальник - своя людина. Ти його, до речі знаєш. Зимували ж разом. Когут. Олександр Іванович. Пам'ятаєш?

Андрій остаточно зупиняється і здивовано сплескує руками:

—Сашка?!? Знаю? Так я ж до нього і їду у Харків! Він же нашу екологічну організацію громадську очолює. Конференцію збирає. От здорово! Так ти у Лабораторії геомагнітних досліджень працюєш? От здорово! І як ми раніше не зустрілися! - Він хапає Кешу за руку і тягне до виходу з кладовища. - Пішли, пішли! Разом поїдемо.

Кеша сміється:

—Та я ж не проти.

—Слухай, а ти як тут опинився? Теж матеріал якийсь збираєш?

Кеша якось підтягується, суворішає і кидає короткий погляд на свою теку:

—Вже зібрав... Я у Полтаві був, у друзів в... В одній організації. Тепер повертаюсь.

Хлопці виходять на дорогу. Вона пустельна. Виє осінній вітер. Біля входу до кладовища стоять дві машини - п'ятидверна “нива“ Андрія та старий “БМВ“ Кеши. Андрій запитує на ходу:

—А для кого матеріал?

Кеша в цей час підходить до машини Андрія:

—Для газети однієї харківської. - Стукає по колесу. - Твоя тачка?

—Моя, моя старенька... - Андрій відчиняє дверці й киває на БМВ: - А то, як я розумію, твоя. Ти, Інокентію, як на трасу виїдеш, не жени. Бо я за тобою не встигну.

З-за далекого повороту повільно виїжджає, звичайний на вигляд, “москвич“-пікап. Але передня частина його фургону якось дивно нависає над кабіною, навіть трохи видаючись уперед над непроникно-тонованим лобовим склом. Автомобіль зупиняться, але з нього ніхто не виходить. Кеша уважно спостерігає за ним.

А Андрій у цей час продовжує:

—Тільки-но давай спочатку до села заїдемо...

“Москвич“ м'яко зрушує з місця, розвертається й зникає за поворотом. Кеша проводжає його важким поглядом. Андрій щось говорить, але він не чує його.

— ...це зовсім швидко.

Кеша здригається:

—Що?

—Ти що, не слухав? Я кажу мені треба з родичами Омельченка поговорити. Я для цього навіть диктофон цифровий у знайомих журналюг випросив. Уявляєш, його онук теж на Вернадському зимував. Щоправда не в нашу зміну. Я швиденько в нього інтерв'ю візьму і, думаю, ми тут більше не затримаємось.

Думаючи про щось своє, Кеша неуважно відповідає:

—Та ні, Андрюхо. Я, чесно кажучи, поспішаю. А тут - розмови, потім частування. Полтавці без цього нікого не відпустять. Ні... Давай, краще у Харкові зустрінемось. Разом з Олександром Івановичем. Посидимо, побалакаємо, Антарктику згадаємо, Вернадського...

Андрію залишається тільки розвести руками:

—Ну, що ж. Добре. Обов'язково зустрінемось.

Кеша було протягає йому долоню, але в цей час у Андрія дзвонить мобільний телефон. Андрій жестом просить співрозмовника почекати, дістає телефон, повертається до Інокентія спиною і відходить трохи убік, про щось розмовляючи. Дверцята “ниви“ залишаються відкритими. Сторожко роззирнувшись і кинувши швидкий погляд на спину Андрія, Кеша зазирає до салону й кидає свою теку на заднє сидіння. Потім рвучко розвертається і поспішає до своєї машини. Заводить її й рушає з місця. Зупиняється біля Андрія, що продовжує свою розмову, й відчиняє віконце:

—Андрію, я поїхав.

—Добре, добре, - кричить Андрій у телефон. - До побачення. - Суне мобільник у кишеню і обертається до Кеші. - Ну що ж ти такий непосидючий! Точнісінько такий же, як і колись.

—Та пізно вже характер змінювати. Ти коли у Когута будеш? Сьогодні?

—До вечора, думаю, доберусь.

—Ти мені відразу зателефонуй. Бо ж дійсно треба збігтися, посидіти. А я - вільний сьогодні. Тобто, ввечері він мені не начальник. - Кеша протягує Андрієві візитку. - Обов'язково зателефонуй. Чекаю.

—Добре, добре, друзяко. До вечора.

І ось, потиснувши один одному руки, приятелі розлучаються. Виє вітер. БМВ Кеші їде до повороту, за яким зник “москвич“. Андрій же йде до своєї “ниви“, заводить двигуна, розвертається і тільки-но переключає передачу, як попереду, за поворотом, здіймається смерч полум'я. Здається, аж загуло навкруг. Вражено вилаявшись, Андрій зриває авто з місця і мчить до місця пригоди. І там стає зрозумілим, що Інокентій вільний не лише сьогодні ввечері, а й назавжди. Від усього земного вільний: попереду палає його БМВ.

Біля автомобіля метушиться якийсь чоловік у старому, ще радянського зразку, військовому бушлаті, на узбіччі кинутий його велосипед. За клубами диму видно, як на дорозі розвертається “москвич“ з чорними тонованими стеклами. Вискнувши гальмами, зупиняється “нива“, Андрій вистрибує з неї і кидається до “москвича“:

—Гей, гей! Зупиниться!.. Чи не бачите, лихо трапилось! Зупиниться, кажу!..

А “москвич“ вже закінчує розворот і стрімко зривається з місця. У зворотному напрямку. Андрій кидається до палаючого БМВ. Підійти до нього неможливо через жар та полум'я. Щось шурхоче, щось тріщить, щось кричить чоловік у бушлаті. Розуміючи, що зараз відбудеться, Андрій кидається до нього:

—Геть! Геть від машини! Рятуйся, блін!!!

Рвучко - аж м'язи зсудомило! - хапає чоловіка і разом з ним скочується на узбіччя. Вчасно. Бо БМВ вибухає, розкидаючи навкруги шматки металу та ошмаття полум'я.

Міліціонер трапився якийсь тупуватий. Чи вони всі такі? Судячи з обличчя Андрія, який сидить у салоні патрульної машини - усі.

—Я вам вже у сотий раз кажу - зустрілися ми випадково. До машини його я не те що не сідав, а й не підходив. Тому ніякого запаху відчувати не міг. А про несправність якусь там Кеша... Інокентій Петрович... мені нічого не розповідав. Домовилися ввечері у Харкові зустрітися та й по усьому. Ви краще його розпитайте, - Андрій тикає пальцем у вікно. - Він же майже поряд був.

За вікном патрульної машини видно, як диміє, догораючи, остов БМВ. Поряд лінькувато снують міліціонери, пожежники, лікарі зі “швидкої допомоги“. Вродлива санітарка перевіряє пов'язку на голові чоловіка у старенькому бушлаті. Поряд з ним навпочіпки сидить хтось у цивільному, про щось розпитуючи.

Міліціонер перехоплює погляд Андрія:

—Та що з нього, п'яного, узяти? І як лише на велосипеді тримався?!? Доп'ються до білої гарячки і їздять. Треба ж таке: по ньому, мовляв, з гранатомету стріляли. Та він хоча б бачив його колись - гранатомета!..

—Але ж “москвич“ був. Це я підтверджую.

—Був, був... Шукаємо. Але щоб з “москвича“ та по БМВ... З гранатомету... Надивляться, розумієш, бойовиків усяких!.. Зверху горілкою заллють, “сцигали“ недороблені, і.. Тьху!.. Та й ви кажете, що пострілу не чули.

—Не чув.

—Отож. І на залишках авто ніяких слідів не виявлено. І навкруги. А ви кажете - гранато...

—Я нічого не кажу. Я вже розказав, що міг. Чи довго ви мене ще тримати будете?

Міліціонер з жалем роздивляється документи Андрія, підозріло крутить їх у руках і віддає з таким виразом, наче це - папери на отримання усіх багатств усіх нафтових шейхів разом узятих. Кахикає:

—Та ми Вас, Андрію Степановичу й не тримаємо більше. Можете їхати. Але, громадянине Доброхлібе, будь ласка, щоб по першому ж виклику...

Андрій, крекчучи, вибирається з машини:

—Та зрозуміло, зрозуміло! Куди ж від вас подінешся.

Йде до своєї “ниви“, що так і завмерла, трохи боком, посередині шосе. На нього ніхто не звертає уваги. Навіть чоловік у бушлаті, який в сотий раз щось оповідає, розмахуючи руками і крутячи головою з пов'язкою, яка, теж у сотий раз, сповзає з неї. А Андрій вже сідає до “ниви“, грюкає дверцятами і вмикає запалювання. Двигун глухо порикує, Доброхліб з усіх сил тре долонею лоба і дістає з куртки телефон:

—Привіт, Сашко! Тут така справа... Знаєш?!? А, звісно. Я ж казав ментам, що до тебе їду... Телефонували, кажеш? Добру характеристику дав, кажеш? Спасибі. Тільки, хто тепер Інокентію характеристики давати буде?.. Так, так... Ні, він мені нічого не передавав. І не розповідав. Що ж ти мені ніколи не казав, що він в тебе працює? Ні... Ні... Мабуть, в селі таки заночую. Усього теліпає. Ані до тебе не доїду, ані до себе у Гременець. Добре... Завтра в першій половині дня. Бувай!

Телефон знов зникає у надрах куртки, руки Андрія лягають на кермо й барабанять пальцями по ньому. Двигун працює на холостих обертах, Доброхліб невидющим поглядом дивиться просто поперед себе.

—До Омельченків, кажеш, у село? - питає осінню порожнечу. - Але ж не вийде розмови. Там уся розмова за сьогоднішній вибух буде. У різних варіаціях.

До віконця “ниви“ стукотять. Андрій переводить погляд. Цивільний, що розмовляв з чоловіком у бушлаті, нагнувся до авто й жестом показує, щоб Доброхліб їхав. Той згідливе киває й рушає з місця.

—Зараз би грамів сто п'ятдесят, - знову говорить до самого себе. - З причепом. У вигляді розмови спокійної. Чоловічої.

Різко перемикає передачу:

—До дідька! Поїду таки до Сашка! Посидимо, Кешу пом'янемо...

На задньому сидінні автомобіля від поштовху гойднулася грубезна тека. Чоловік з перев'язаною головою проводжає “ниву“ довгим, трохи п'яним і якимсь тужливим поглядом.

Надвечір околиці Харкова сірі й похмурі, неначе насторожено очікують якихось неприємностей. Насторожене світло, насторожений асфальт доріг, насторожені стіни будинків. Біля одного, двоповерхового, захищеного від вечірньої вуличної підозрілості пиками старої чавунної огорожі, зупиняється “нива“ Доброхліба. Над нею, на огорожі - синіє солідна вивіска: “Незалежна лабораторія геомагнітних досліджень“. З воріт виходить симпатична жіночка, обертається, комусь махаючи рукою на прощання, переходить вулицю і простує у перспективу сусіднього провулку. Андрій проводжає її неуважним поглядом і раптом здригається: на розі, біля тротуару, стоїть “москвич“ дуже знайомого вигляду.

Оце так зустріч! Або ж то не він? Але в нього ті ж самі непроникно-тоновані стекла. Доброхліб метушливо вистрибує з машини і вже було зачиняє дверцята, коли таємниче авто рушає з місця.

—Гей, гей! Почекайте!..

“Москвич“ завертає у провулок. Андрій похапцем сідає за кермо і зривається з місця. Ч-чорт! Світлофор. “Москвич“ зменшується у розмірах. Та біс з ними, з правами, потім розберемось! “Нива“ гарчить, ледь не збиваючи з ніг молодика, вуха якого заліплені навушниками плейєру. Від різкого поруху плейєр вислизає з-під одягу. Молодик щось кричить услід Андрію, крутячи пальцями біля скроні. Той не звертає на це уваги. Бо ніколи. Бо розпочинається гонитва за невідомим по похмурих околицях мільйонного міста.

Рідкі нажахані перехожі... Нажахані зустрічні машини... І машини обурені, яких обганяють, порушуючи усі правила дорожнього руху... “Москвич“ явно помітив погоню за собою і хоче відірватися від переслідувача. Виск гальм... Небезпечні повороти... Мерехтіння вікон... Мерехтіння ліхтарних стовпів... Ось один випірнає з-за рогу якось особливо близько і Андрій ледве встигає перекласти керма. “Ниву“ заносить і вона б'ється бортом об стовп. Глухий удар, якийсь брязкіт, лайка Андрія.

“Нива“ завмирає біля ліхтаря. “Москвич“, наостанку єхидно мигнувши червоними габаритами, зникає у сірій млі. Випадкова нажахана парочка похилого віку, сахнувшись спочатку назад, обережно підходить до машини. Чоловік схиляється, сторожко заглядає у віконце і натикається на погляд Андрія. Спочатку розлючений, потім розгублений, а ще потім ледь роздратований і жалісний водночас.

Доброхліб махає рукою:

—Проходьте, проходьте. Все нормально. Нормально все. Йдіть собі!..

Чоловік невпевнено знизує плечима і тягне свою супутницю у бік, туди, де вже зупинилося декілька ґаволовів, що розглядають побиту машину.

—Тьху ти! - розлючено спльовує Андрій і пробує завести двигуна. Той хрипить з останніх сил, але не заводиться. - Тьху ти! - знову спльовує водій, обома руками вдаряючи кермо.

Рвучко відкриває дверцята і виходить з “ниви“. Ґаволови, побачивши його, розпочинають розходитись, часом кидаючи на нього косі погляди. Андрій обходить навколо машини, зупиняється біля побитого борту і згорьовано крутить головою. Здається, нівроку покаталися! Дістає з куртки телефон й набирає номер Когута.

—Сашко? Привіт ще раз. Де?.. В Харкові. Так... Так... В селі у Омельченків вирішив не залишатися. Але краще б навпаки. Для кишені краще... Стою на місці, бо машину побив. Як? Просто. Вже майже до тебе доїхав, а біля твоєї шараги отой “москвич“ стоїть, що у селі був, коли машина Кешина вибухнула, і якого менти зараз розшукують. Ну, я й хотів з його водієм поспілкуватись. Але він таку гонку влаштував, що - ой. Помилився?.. Може й помилився, але чого тоді він тікав від мене, як навіжений. Це я навіжений? Каюсь, є трохи. Де?..

Андрій роздивляється по боках, шукаючи назву вулиці. Як звичайно, табличок поряд немає. Але є симпатична дівчина, що простує вулицею.

—Красуня, - кричить Андрій, - це яка вулиця?

—Металістів, красень.

Андрій широко посміхається і з жалем проводжає дівчину поглядом.

—Кажуть, вулиця Металістів, - знов кидає у телефон. - Номер? А дідько його знає. - Він ізнов обмацує простір поглядом. Навпроти - вітрина маленького магазинчика, на скло якої наліплений папірець “Ксерокс. 15 коп.“ - Тут магазинчик навпроти. З ксероксом. Та й загалом, ти ж мою стареньку знаєш. Повз її та стовпу, що її розцілував, не проїдеш. Добре, добре... Та куди ж я уїду, Олександре Івановичу? Не на чим їхати. Добре, чекаю.

Засунувши телефон до кишені, Андрій роздивляється побитий борт. Смикає задні дверцята. Вони заклинені. Пробує заглянути до салону через скло, а потім обходить машину й відкриває протилежні дверцята. Залазить на сидіння і раптово бачить теку, що впала на долівку.

—А це що таке?

Підіймає, недовірливо обмацує шерехату шкіру і розкриває теку. У ній - стос хрустких жовтих паперів, вкритих швидким дрібним почерком. Андрій, вмостившись зручніше на сидінні, розпочинає їх гортати. Спочатку повільно, потім швидше, швидше... Водночас він гарячково шепоче.

—Скотт... Амундсен... Основна база... Магнітний полюс... Під час повернення... Дивні вихори... Кульові блискавки... Причина смерті... Містика, блін! - вигукує раптово.

Почерк на паперах змінюється машинописними літерами. Андрій совається на сидінні, неначе під бік його шпурнули дулом пістолета.

—Антарктичний флот... Есмінці... Папанін... Адмірал Берд... Дивні диски з-під води... Зброя... Нацисти... Нова Швабія... Оаза Бангера... Оаза... Оаза Ширмахера... Новолазарівська. Ось, ч-чорт! - знову вигукує Андрій, і гарячково збирає папери до купи, всуваючи їх назад до теки.

З неї на долівку випадає декілька фотографій. Вже інстинктивно засмикнувши блискавку, Андрій, підіймає їх і швидко передивляється. На старих чорно-білих фото видно міноносці під прапором ВМС СРСР біля прямовисної стіни величезного льодовика. Групове фото моряків на борту корабля на тлі зенітки. Ще одне групове фото на тлі розбитого літака, що майже увесь зарився у сніг. Декілька чоловік біля якогось величезного усюдиходу. Портретне фото чоловіка, по вуха зарослого бородою. Лише очі видно.

На останній фотографії рука Андрія робить коротку паузу. Але потім швидко згортає усі знімки разом і суне у внутрішню кишеню куртки. А сам Доброхліб вже судомно втягує в себе повітря і відкидається на спинку сидіння. Напівзаплющені очі. Напружена зморщена шкіра лоба. Папірець у вітрині магазинчика навпроти: “Ксерокс. 15 коп.“

Посмішка у продавщиці добра і ледь зморена. Мабуть, вже скоро кінець її робочої зміни.

—Добре, - каже Андрій, - дайте ще пляшечку горілки. Щоб з перцем.

Засовує гранчасту пляшку у великий пакет з покупками, в якому лежить і тека з автомобілю. Розплачується і йде до виходу з магазину. Знадвору через скло вітрини, наче з-за лискучої грані акваріуму, за ним спостерігає якийсь чолов'яга. Побачивши, що Андрій простує на вулицю, зникає з поля зору.

Бережно несучи пакет, аби випадково не розбити пляшку з горілкою, Доброхліб виходить на вулицю й завмирає на виході: на пустельний вулиці біля відчинених дверцят його “ниви“ вовтузиться якась постать.

—Гей! Ти що робиш! - зривається з місця Андрій і, розмахуючи руками (в одній з них теліпається пакет, про обережність щодо якого Доброхліб зовсім забув), біжить до машини.

Одначе постать, на диво, ознак переляку не виявляє. Навпаки, розігнувшись і обернувшись обличчям до Доброхліба, чоловік з довгими, “козацькими“, вусами очікує на його наближення. Розуміючи, що відбувається щось не те, той рвучко гальмує і озирається. Зі спини до нього наближується чолов'яга, який спостерігав за Андрієм через скло вітрини. За ним чорніє тонованим лобовим склом знайомий “москвич“.

—Ч-чорт! - різко обертається Андрій. Але запізно. Величезний кулак топить його прямо у пику. Пакет випадає з рук, чується брязкіт розбитого скла.

—Чорт - це ти, - каже чоловік з козацькими вусами. - Якого дідька за нами слідкуєш? Жити остогиділо?

—Ах, ти!.. - схопившись за око, сичить Андрій. - Ти ж. Мені. Горілку. Розбив. - і кидається бійку.

Але його збивають з ніг швидко й професійно. Один з нападників тримає Доброхліба на землі, а чоловік з козацькими вусами раптом з якимсь подивом дивиться на впалий пакет, з якого вислизнула мокра тека. Підбирає її, розкриває і вже не тамуючи подиву, передивляється папери. Побачивши це, Андрій сіпається й доволі вдалим порухом скидає з себе нападника. Поряд чується виск гальм. Андрій вже було здіймається на рівні, але козацьковусий б'є його ногою. Доброхліб ледь знов не падає, але його підтримує чоловік, що вистрибнув з “ауді“, яка різко зупинилася біля місця бійки. Це - Сашко Когут, який, нітрохи не бажаючи розбиратися, в чому справа, теж миттєво вступає до бою.

—Ану, зупиниться! Зупиниться, кажу! - кричить з магазинчику продавщиця, поряд з якою вже збирається невеличкий натовп. - Міліцію зараз викличу!

—Тримайся, Андрюхо! - це вже Когут.

Напарник козацьковусого з напівоберту дістає його кулаком і Сашка розвертає, кидаючи обличчям на борт його ж машини. Удар. Когут, обличчям до борту, повільно сповзає на землю. Андрій кидається до нього, але йому вдало роблять підсічку і він летить головою уперед, але, все ж таки, встигає спружинити рукам перед тим, як впасти поряд з Сашком. Вдалині репетує продавщиця.

—Якщо колись десь ти ще раз побачиш нас, то краще зроби вигляд, що взагалі сліпий від самого народження, - кидає чоловік з козацькими вусами до Андрія і, суне теку під пахву.

А потім нападники, кидаючи на натовп біля магазинчика сторожкі погляди, швидко йдуть до свого “москвича“, сідають у нього і машина миттєво зривається з місця. Андрій ще намагається кинутись за нею слідом, але безсило падає на коліна і трусить головою.

—Чого це вони? Чого, Андрюхо? - запитує Сашко, в якого розбите обличчя, але який вже знайшов у собі сили піднятися і навіть допомагає в тому й Андрієві.

Той відповідає, намагаючись встати рівно, але продовжуючи трусити головою:

—А я знаю? Знаю я? Документи Кешини, виродки, забрали. - І раптом кричить, вишкірившись на Когута: - Що, помилився я з “москвичем“, помилився?!?

—Заспокойся ти! - У свою чергу кричить Сашко. - Які документи?

—Я ж кажу - Кешини.

І раптом Доброхліб випростовується на повний зріст:

—А ось їм, ось, - в напрямку зникнення “москвича“ виростає величезна дуля. - Ось, ось, ось...

Він припиняє своє жестикулювання, рвучко виймає з внутрішньої кишені курточку зігнуту навпіл кипу паперів і переможно розмахує ними:

—Ось, ось! Я копії встиг зняти.

Сашко вражено дивиться на друга, теж трусонувши головою, наче це якась хвороба, що перейшла на нього від Андрія.

В холостяцькій квартирі Когута тепло й затишно. В неясному світлі від настільної лампи видно книжкові полиці, плакати на екологічну тематику, розвішені по стінах, фотокартки з пейзажами Антарктики. На столі - розкидані папери, стоїть напівпорожня пляшка горілки, димляться дві чашечки кави.

—Отже, - бере одну чашечку Сашко і присьорбує з неї. Одна щока в нього заліплена лейкопластиром. - Отже, я так розумію, що поки не розберемось із цими подіями, про конференцію можна не говорити?

—Олександре, - крутить в руках свою чашечку Андрій, у якого навіть у присмерку помітний синець під оком, - я розумію, що тема дуже нагальна. Я розумію, що тему електромагнітного забруднення треба підіймати. Тим паче, що більшість наших громадян, перебуваючи під постійним впливом високочастотних та інших полів просто не знає, до чого це призводить. Треба проводити конференцію, треба розгортати лікнеп, треба медіа підключати... Треба! Але я зараз просто не зможу думки докупи скласти. Давай поки що сам розпочинай. А я трохи пізніше підключуся.

—Сам, сам... А я, що не такий, як ти?

—Ти вже сам розпочинав, коли на базі радіоастрономічного інституту та університету свою лабораторію склепав. Ніхто не вірив, що вистоїш. Усі думали, що за півроку на захід здимієш, а ти - ні... Поважаю.

—Поважає він. Ти не поважай, а допомагай.

—Сашко, вибач, але є в тебе, щось холодне. Від рептилії. В тебе за таємничих обставин загинув охоронець. На твого кореша з цього приводу напали якісь виродки. Я так розумію, що просто пожахати хотіли, але... Але раптом з'ясовується, що пов'язане усе це якимось чином з нотатками Омельченка, які зникли ще в тридцятих роках і які раптом опинилися у Інокентія. Разом, до речі, з дивним протоколом допиту учасника радянської антарктичної експедиції, що відбулася в 1947-му році. Не той, офіційної, на дизель-електроході “Слава“, а якоїсь незрозумілої... Якоїсь воєнізованої і такої, що брала участь у якихось дивних бойових діях. Слухай, звідки усе це у Інокентія? Здається мені, що він не простим охоронцем був.

—Не простим. Простого я б до себе не запросив. Він на СБУ працював. Офіційно. А не офіційно може й на ФСБ. Чи ЦРУ. Чи на Моссад. Дідько їх розбере, цих колишніх “кедебешників“.

—Ого! То він з контори?

—А ти думав з якого б дива його з нами у дев'яностих на зимування послали? Втім, тоді це було просто за інерцією. Не звикли ще до незалежності.

—А ти його вирахував?

—А то!.. Я, брате, якщо й маю щось холодне, то розум. На відміну від декого. Ось ти у Кешиних документах за смерть Скотта ухопився. Мовляв, свідчить Антон Лукич по те, що загинув англієць на зворотному путі не від холоду, а від того, що пішов околицями магнітного полюсу. Мовляв, там його самого та супутників його якісь дивні електричні утворення стріли та й посприяли їхній... Хм... Загалом, як на мій погляд, містика усе це. Сидів чоловік у селі, згадував героїчне минуле, ну й... Сам розумієш. А ось про п'ятий антарктичний флот СРСР та ескадрені міноносці проекту “45“ давно вже чутки ходять. А тут...

Сашко задумливо бере одну з фотографій, які свого часу Андрій витягнув з теки і сунув до курточки, а зараз кинув поверх паперів. Крутить її у руках, а потім подає Доброхлібові, підкресливши нігтем назву корабля на ній - “Високий“.

—Три міноносці - “Внушительний“, “Важний“ та “Високий“, кажуть, і складали антарктичний флот. Відомості про ці кораблі, розпочинаючи з 45-го року, відсутні. Неначе і не було їх. Але ж ти згодишся, що цей корабель стоїть біля краю антарктичного льодовика.

Сашко бере іншу фотографію, зі збитим літаком, що вгруз у сніг.

—А ось маємо ще. Це - “кінгкобра“, американський літак, що дістався СРСР по лендлізу. Можна сказати, що фото зроблено десь в Арктиці. Але зверни увагу на це, - Сашко показує Андрієві на якісь цятки в верхньому куті фото.

А потім подає йому лупу:

—Подивись.

В лупу видно, що цятки схожі на зграю пінгвінів, які стоять десь на самому обрії.

—Пінгвіни, як ти розумієш, в Арктиці не водяться.

Когут закладає руки за голову і відкидається на спинку крісла. Андрій задумливо перебирає фотографії. Врешті решт, доходить до фото бородатого моряка:

—Хто ж ти, мічман Чорний Голубок? Як твоє справжнє ім'я? Когось він мені нагадує...

—Та будь кого, - зауважує Сашко. - Відпусти таку бороду, і сам на нього схожий станеш. А що в протоколі цей мореман лише під псевдо проходить, то значить - великою цяцею він був. Та-а-ак, багато чого можна надибати в архівах відповідних служб...

—Ти вважаєш, що Інокентій саме там був?

—А де в нього ще друзі були? Жаль, що він зі мною не порадився... - в голосі Когута проковзують якісь лиховісні нотки.

Андрій продовжує зацікавлено розглядати фотографію Чорного Голубка. А потім кидає погляд на комп'ютер, що стоїть у кутку столу.

—Слухай, Сашко, а в тебе сканер є?

—Та будь-який каприз за ваші гроші.

—А нумо, дай я трохи з цим джентльменом попрацюю.

Андрій сідає за комп'ютер, а Сашко з паперами влаштовується на диванчику, що стоїть в глибині кімнати. Над диванчиком - величезний плакат на якому зображено півколо якихось хмарочосів, складених з нагромадження опор ЛЕП, моніторів та супутникових антен, а над усім цим висить павутиння у вигляді дротів, що тягнуться від тих лепівських опір. Півколо змикається навколо маленької й жалюгідної людської постаті, яка нагадує толкієнівського Голума і на якій сходяться стилізовані хвилі випромінювань, що тягнуться з тарілок антен. Людина сіпається, охоплена голубим іскристим полум'ям. Вгорі надпис - “Скажемо “ні!“ електромагнітному смогу!“. Внизу, трохи меншими літерами: “Електрика для людини, а не людина для електрики!“

Когут неуважно перебирає папери, а потім зупиняється на одному з аркушів, заповненому машинописними літерами. “В затоці Росіян, перейменованої нацистами на затоку Бісмарка, фашистами була влаштована відома вам, надзвичайно утаємничена “база 211“, зв'язок з якою здійснювався лише через відділ “Оаза“, підпорядкований безпосередньо штурмбанфюреру...“ - можна встигнути прочитати на ньому.

—Біс його візьми! - чується від комп'ютера вражений вигук Андрія.

Сашко здригається від несподіванки, з якимсь жалем відкладає папери й підходить до друга. Той тицяє пальцем в екран монітору, на якому зображене кінематографічно-красиве чоловіче обличчя, яке вийшло після того, як Андрій убрав бороду зі сканованої фотографії “мічмана Чорний Голубок“.

—Та це ж... Це ж - Кирило Голубєв! - не менш вражено, ніж перед тим Доброхліб, вигукує Когут.

—Заступник директора Українського антарктичного центру власною персоною, - задоволено відгукується Андрій.

—Слухай, кінчай приколюватись! Що ти з фото зробив?

—Та нічого я не робив! Просто поголив пана мічмана та й по усьому!

—Та ні... Бути не може... Я, звісно, розумію твоє ставлення до нього, опісля того, як він в тебе подругу відбив, але...

—Нікого він в мне не одбив! Алла й досі сама живе. З Антошкою. А цей “голубок“ біля них - наче той ворон, колами літає...

Сашко іронічно зиркає на друга:

—Ага. Тобто, шанси в когось з вас ще є.

—Слухай!... - обурено сіпається Андрій.

—Мовчу. Мовчу. Але, здається мені, що пан Кирило тобі усюди ввижається.

—Та ти сам подивись!

Когут ще раз уважно придивляється до екрану монітора й задумливо жує губами.

—А схожий таки! Але ж його у ті часи ще й у проекті не було.

—Не було. Але батько був. Чи дід. Чи ще якийсь родич. - Андрій робить коротку паузу. - Слухай, Саньо, мабуть, я погоджуся з тобою: не будемо ми поки що міліцію у цю справу вплутувати. Але ти дай мені свою машину на декілька днів. Я до Києва мотнуся, покручуся там. Може, щось винюхаю...

—Та нема проблем. Але... Але краще давай удвох поїдемо. Прямо завтра. У мене теж деякі справи у Києві є.

Друзі мовчать, задумливо дивлячись на екран монітора, обличчя на якому поступово розпочинає зростати, зростати...

Обличчя Кирила Голубєва з екрана монітору “оживає“ і стає видно, що він сидить за столиком невеличкого ресторанчику, розташованого десь на околиці Києва. Напроти нього сидить доволі огрядний чоловік в дорогому костюмі. Та й сам Голубєв одягнутий нівроку. Не те, що Андрій, який зачаївся у темному закутку ресторанної зали, нишком спостерігаючи за співрозмовниками.

—Вибачте, Анатолію Трохимовичу, я зараз повернуся, - встаючи, каже Кирило гладуну і поважним кроком йде до вбиральні.

Андрій примружує очі, кидає у рота жуйку і, старанно рухаючи щелепами, дістає з кишені гаманця та й відраховує з нього гроші. Кладе їх на стіл, виймає з надр одягу маленького цифрового диктофона і приліплює до нього жуйку. Встає. І тут з ним відбувається дивна метаморфоза: сторожкий погляд стає геть п'яним, а сам Андрій йде по проходу між столиками, наче по палубі корабля, що втрапив до страшного шторму. Біля столика гладуна його кидає на нього і він незграбно спирається на столешницю, непомітно приліплюючи диктофона під неї.

—Вибач, вибач, друже, перепрошую, - бурмоче він гладуну і вже впевненіше рухається до виходу з ресторану.

Там Андрій ледь не зустрічається впритул з Голубєвим, але встигає відвернутись біля гардеробу і, узявши одяг, висковзнути на вулицю.

Втім, Кирило якось сторожко обертається, але потім все ж таки спокійно входить до зали, сідає за свій столик, бере столовий прибор і доволі іронічно поглядає на гладуна:

—Загалом, так. Ви ж розумієте, Анатолію Трохимовичу, що Англія передала станцію “Фарадей“ Україні не за гарні очі і навіть не за вдячну пам'ять про супутника Скотта Антона Омельченка, - каже Голубєв. - Ні, “Фарадей“, перейменований на “Вернадського“, став українським тому, що у наших вчених вже були дуже великі напрацювання в галузі вивчення навколоземного космосу.

—Та я розумію це, Кириле Григоровичу. Як розумію і те, що саме станція була лише додатком до такого коштовного прибору, як спектрофотометр “Дафні“. А не навпаки. Що ж, заслужили. Хоча б, наприклад, відкриттям харків'ян, щодо поляризація геомагнітних пульсацій, які впродовж доби обертаються услід за сонцем...

—Ефект соняшника? Цікавий ефект. Красивий. Дещо таємничий. Але ж, любий мій Анатолію Трохимовичу, я ж розумію, що вашу країні цікавлять не ці другорядні питання.

—Кириле Григоровичу, повірте, що, якщо ви не згодитесь, то Росія матиме змогу провести потрібні дослідження з будь-якої іншої станції, яка належить саме їй.

—Угу. Росія має в Антарктиці такі прибори, як “Дафні“? І ще одне. Саме з “Вернадського“, колишнього “Фарадея“, вперше була помічена озонова дірка над Антарктикою. Оскільки, ваші дослідження пов'язані саме з цією проблематикою, то я роблю певні висновки.

—Проблема раптового вибухоподібного розширення озонової дірки є проблемою усього світу, а не окремої країни, - роздратовано кидає співрозмовник Голубєва. - І якщо ми згодні вам заплатити, то лише за те, що такі дослідження треба провести терміново.

—Так. Терміново. На нашій апаратурі і в потрібному місці. Тобто, на нашій же станції. Я не проти. Ціну ви знаєте.

Анатолій Трохимович картинно здіймає очі вгору, а потім ногою пересуває до Голубєва кейс, який стояв під його стільцем.

—Гроші тут. Але людина буде визначена нами.

—Та будь ласка. Але цю людину повинні знати в нашому Антарктичному центрі. І покваптесь. Чартер на Аргентину за пару днів. На “Горизонті“, цьому полярному тихоході, ви, як я розумію, пливти ж не схочете?

Голубєв іронічно посміхається та й встає, беручи кейс з грошима.

—До побачення, Анатолію Трохимовичу, - каже він і йде до виходу.

З “ауді“ Когута, червона фарба якої дуже добре пасує тонованим вікнам і яка стоїть на майданчику біля ресторану, виходить Андрій. Він пару разів підстрибує, розминаючи затерплі ноги. Підходить до величезної верби, що росте під самими вікнами закладу і вклякає: до ресторану під'їздіть знайомий “москвич“. А на порозі закладу з'являється постать Голубєва.

—Ч-чорт! - напівголосно сичить Андрій. - Становиться гаряче. І треба ж було змінити диспозицію! Помітили чи ні? Сподіватимемось, що ні.

Доброхліба наче вчавлює в шерехату кору дерева. Кирило й чоловік з козацькими вусами, що вийшов з “москвича“, зустрічаються на вході до ресторану, але байдуже проходять повз один одного. Голубєв так же спокійно сідає до свого “мерседеса“ і від'їздить.

Стараючись залишатися в тіні, щоб його не було помітно з “москвича“, Андрій наближається до вікна, за яким видно, як чоловік з козацькими вусами сідає за стіл гладуна і розпочинає з ним якусь розмову, жестикулюючи і показуючи пальцем у напрямку виходу з ресторану. Андрієві здається, що він чимось здивований.

Доброхліб повертається до верби, а потім, заклопотано покрутивши головою і час від часу продовжуючи визирати з-за дерева, дістає з кишені телефон:

—Сашко, привіт!.. Справи?.. Не йдуть, а несуться. Почекай, почекай, не перебивай. Я тут біля ресторану “Пролісок“ застряг, сидячи у твоєму авто. Багато, розумієш, наших друзів тут зібралося до купи.

Чується, трохи викривлений перешкодами, голос Когута:

—Друзів? Цікаво. В авто? А ну, ну, розповідай. Тільки відразу скажи, як машина? Як карбюратор, що вранці переставили? Відчувається?

—Відчувається, відчувається. Все нормально. Хочеш, заведу зараз, послухаєш. Але, це потім, а зараз...

—Ой, Андрюхо, вибач, я передзвоню. У мене - виклик по терміновому...

—Тьху ти! - злісно спльовує Доброхліб і вклякає, так і не поклавши телефон до кишені, бо з ресторану виходять гладун з козацьковусим.

Той теж тримає біля вуха мобільник. Знизує плечима, згідно киває. Щось каже гладуну і той, попрощавшись з ним за руку, йде до свого “джипа“, що завмер на іншому боці майданчика. Стиха гарчить двигун і, розвернувшись, “джип“ зникає у темряві.

Козацьковусий, закінчивши розмову, підходить до “москвича“, кидаючи якісь косі погляди на червоне “ауді“, а потім сідає за кермо свого автомобілю. Андрій з полегшенням чекає того, що він зараз від'їде. Але відбувається щось зовсім інше.

Вкрадливо, але якось по-хижацькому, гарчить двигун “москвича“. І раптом з передньої частини фургону, яка нависає над кабіною, відпадає якийсь щиток. За ним видно дві щілини. Ось права розпочинає потроху світитися і Андрію здається, що в повітрі чується якесь слабеньке дзижчання. Щілина світиться дужче, дужче і ось видно, як світло, що точиться з неї, відривається від фургону, закручується у вигляді диску, що обертається, і, поступово збільшуючи оберти, опісля коротенької паузи, немов зібравши сили для остаточного стрибка, стрімко летить прямо на Доброхліба. Той ціпеніє від здивування.

Але диск, зробивши широке коло, неначе кинутий бумеранг, повертає до когутівської “ауді“ і вдаряється об неї. Відскакує, миттєво набравши форму сфери, й летить до “москвича“ для того, аби зникнути в іншій, лівій, щілині. Щиток безшумно займає попереднє місце. “Ауді“ охоплює якесь помаранчеве свічення. “Москвич“ вже на усю силу реве двигуном, зривається з місця і щезає у темряві. А помаранчеве свічення розгорається дужче, дужче і, врешті решт, закручується вихором полум'я, що миттєво охоплює машину.

—Нічого собі, поставили, карбюратора, - розгублено шепоче Андрій.

І в цю мить “ауді“ вибухає. Вибухова хвиля кидає Доброхліба на землю. Мобільник, якого він так і тримав у руці, падає на грати ливневої каналізації і проковзує крізь них. Чується брязкіт розбитого скла. З ресторану вибігають люди, здіймається галас і метушня.

Андрій, вилаявшись крізь зуби, обмацує обличчя, схоплюється на рівні і непевно тупцює на місці. Врешті решт, прийнявши рішення, кидається назустріч потоку людей, вбігаючи до приміщення ресторану. Зал вже майже пустий. Столик, за яким сиділи гладун з Голубєвим ще неприбраний. Доброхліб підскакує до столика і швидкими рухами нишпорить під столешницею, дістаючи диктофона.

Засунувши його до кишені, Андрій через розбите вікно вистрибує на вулицю. Декілька секунд спостерігає за метушнею навколо машини Когута і зникає у нічній темряві.

== Частина 2 ==

На дивані, у по-жіночому затишній квартирі, сидять Кирило й Алла. Жінка - в спортивному костюмі. До кімнати то вбігає, то вибігає з неї п'ятирічний Антошка, граючись новим великим іграшковим бластером, якого йому подарував Голубєв.

—Дядьку Крило, - кричить хлопчик, - начувайся! Я - хоробрий джедай Лук. Вжик! Вж-ж-жик!

Бластер тріщить та іскрить різнокольоровими лампочками, а “джедай“ вже зникає в іншій кімнаті. Алла з посмішкою проводжає його поглядом.

—Ти його балуєш, - звертається вона до Кирила. - Ти псуєш мого сина.

—Алло, - совається на дивані Голубєв, - коли ти скажеш “нашого“? Я ж вже давно достиг для цього. Чи не помітно?

—Помітно, - ледь зітхає Алла. - Дуже помітно. Але дай і мені ще трохи часу. Я вже майже достигла. Але, все ж таки, лише майже.

Кирило сумно всміхається:

—Я терплячий, наче Іван Мічурін. - Раптом він трохи оживляється. - До речі, я вирішив не лише Антоху трохи попсувати, а й тебе.

Дістає з кишені невеличку коробочку, а з неї - кільце з коштовним каменем. Алла зойкає. Кирило обережно бере її за руку і надіває каблучку на пальця.

—Увага усім кораблям зоряного флоту! - чується звідкись голос Антошки.

—Крильцю, любий, - любується каменем Алла, - це ж скажено дорого!

—Я завжди зможу заробити купу грошей для коханих людей, - роблячи наголос на слові “коханих“, відгукується Кирило і робить спробу поцілувати Аллу.

Вона не проти, але в цю мить грає мелодія мобільного телефону, що лежить на полиці дивану.

Алла м'яко відсторонюється і прикладає телефон до вуха:

—Привіт, мамо... Так, мамо... Ні...

До кімнати знову вривається скуйовджений Антошка.

—Дядьку Крило, - кричить він, - ми повинні обличчям до обличчя зіштовхнутися з Темною Силою! Ти на моєму боці?

—Звісно, що на твоєму, хоробрий джедаю. Можна я буду твоїм вірним капітаном Соло?

Антон на мить замислюється.

—Ні. Мені зараз потрібний... Давай, ти будеш зоряним бандитом Джаббою?

Голубєв розгублено чухає потилицю. А Антошка вже думає про щось інше:

—Дядьку Крило, а чому світло не зробить так, щоб темного взагалі не було?

Голубєв ще розгубленіше тре потилицю:

—Ну... Ну, мабуть, воно боїться спалити живе. Людей там...

—Значить, люди теж темні?

Голубєв лише розводить руками.

—Темний лише дехто з людей. Але, вони теж живі, - відгукується Алла, кладучи на місце телефон. - Слухайте, філософи, тільки-но бабуня дзвонила. Передає усім привіт і просить, щоб Антошка на вихідні до неї приїхав.

Алла зиркає на каблучку і повертається до Кирила:

—Дядьку Крило, завезеш Люка Скайуокера на Татуїн?

Той розводить руками:

—Та немає проблем. Тільки тоді давайте швидше, бо мені треба ще в одне місце заїхати, аби до відрядження приготуватись.

Алла бере трохи набурмосеного Антона за руку:

—Зараз ми зберемося. - І тихо додає. - А коли ти повернешся зі свого відрядження, то, можливо, дехто вже й достигне...

Вона швидко одягає Антона і ось він вже стоїть на порозі - маленьке ведмежа з нерозлучним іграшковим бластером. Голубєв схиляється до нього і каже гучним шепотом:

—Антоха, я пропоную, щоб мама Алла була нашою принцесою Леєю.

—Йдіть вже, йдіть, джедаї, - виштовхує Алла хлопців за поріг і кричить їм услід. - Кирило, зателефонуєш від мами, як Антона привезеш.

Зачиняє двері, притуляється до них спиною і, виставивши уперед руку, уважно вивчає каблучку, подаровану Голубєвим. Зітхає. Знімає її з пальця і, пройшовши до кімнати, кладе на тумбочку поряд з коробочкою. Від вхідних дверей чується настирливий дзвінок.

—Ось, розтяпи, вже щось забули, - ласкаво каже Алла і йде відчиняти двері.

Але до квартири, вкрай нажахавши жінку, вривається розпатланий Андрій.

—Куди? - майже кричить він. - Куди ти відправила мого, - слово “мого“ він вже й дійсно вигукує, - мого сина з цим недоумком?

—Доброхлібе, - бере себе до рук Алла, - по-перше, ти прийшов до пристойного дому без запрошення. По-друге, я тобі не раз вже роз'яснювала, що Антон мій син, а не твій. І тому я ще раз настійливо прошу тебе триматися подалі від нього. І по-третє, Андрію Степановичу, я не хочу вас бачити і тому прошу без зволікань залишити моє помешкання...

—Залишу, залишу, - злісно сичить Андрій, входячи у кімнату й роздивляючись її. Бачить на тумбочці каблучку зі скринечкою і хапає їх. - О! Цяцьки, мабуть, даруємо? Брязкальця? А гроші звідки на таке у звичайного середнього заступника директора звичайної середньої установи? Чи то ти вже стільки заробляти розпочала?

—Ти чужій гроші не рахуй, Доброхлібе. Я тебе просила, давай наше життя облаштуємо. Залишся, Андрію, у Центрі. Розпочни, як всі нормальні люди, кар'єру робити, всі ж умови були для цього. А ти?

—А що я, що я? Яку таку кар'єру? Бабки брудні відмивати? Бевзів багатих на круїзи до Антарктики тягати? Що ще? Та пішли ви усі з такою кар'єрою! Це він тобі подарував, він? - трусить Андрій у повітрі каблучкою.

Алла підбирає губи:

—Так. А що, заздрісно?

—Заздрісно? Заздрісно?!? - ледь не реве Доброхліб. Він кидає каблучку і витягає з кишені диктофон. Включає його й кладе на тумбочку. - Ось, послухай, звідки твій красень гроші бере. Чим на життя заробляє. А то - заздрісно мені!

Диктофон на тумбочці говорить голосом гладуна з ресторану: “Гроші тут. Але людина буде визначена нами“. “Та будь ласка. Але цю людину повинні знати в нашому Антарктичному центрі. І покваптесь,“ - відповідає голос Голубєва.

—Ось! - переможно вигукує Андрій. - Гендлює твій Голубєв, як останній яточник. Державними, до речі, справами гендлює. А ти!..

—Дурень ти, Доброхлібе, - пирхає Алла, бере з полиці дивану свого мобільника і простує до ванної. - Мельниченко недороблений! - зневажливо кидає через плече на виході з кімнати.

—Куди? - кидається за нею Андрій, не виключивши диктофон. - Куди пішла?

Але Алла вже зачиняється у ванній. З-за дверей чується її глухий голос:

—Сюди я пішла, сюди, куди тобі - зась! І якщо за п'ять хвилин ти не щезнеш остаточно з мого життя, я викличу міліцію.

—Алло, - збавляє оберти Андрій, стоячи під дверима, - Алло, дай мені телефон. Я без зв'язку. Мені потрібно з Сашком зв'язатися. З Когутом. Я його машину... Машину я його... - І раптом кричить: - Розбив я його машину! Вщент розбив! Він десь тут, у Києві. Дай мені телефон, Алло.

—В тебе залишилось три хвилини, Доброхлібе.

—Дурепа! Була дурепою, дурепою й залишилася! Цілуйся зі своїм Голубєвим, але Антона я вам не віддам! Зрозуміла! Не віддам!!!

Андрій з усієї сили гупає кулаком у двері і повертається до кімнати. Підходить до тумбочки, щоби забрати диктофон, але раптом зупиняється.

—Наша людина буде на Вернадському вчасно. Вже домовився, - чується голос гладуна. - Коли ви будете готові продемонструвати клієнтові зброю?

—В районі бази приблизно за місяць, - відповідає чоловік з козацькими вусами. - В інших же місцях... Самі розумієте. Електромагнітне забруднення не дає змогу розвинути на континентах повну потужність. Тільки локалізоване використання.

—Знаю. “Оаза“ вимагає усі сили кинути на роботу з зеленими. Нехай вони пометушаться, а ми їхню діяльність в потрібне русло спрямуємо. Тобто, резидент...

—До речі, він тут.

—Як тут?!?

—Сам дивуюсь. Але...

Запис закінчується.

—Але він влаштував мені скандал, - чується позаду. - Притяг якийсь диктофон з твоїм записом...

Андрій рвучко обертається. Алла, яка подумала, що Андрій вже пішов, завмирає на порозі кімнати. Чоловік підскакує до неї і вириває телефон:

—Кому ти телефонувала?

—Доброхлібе! - обурено кричить Алла. - Ти переступаєш усі границі. Ну, почекай, зараз Голубєв приїде й роз'яснить тобі усі тонкощі шляхетної поведінки.

—Ах, ти!..

Андрій, не звертаючи уваги на обурення Алли, швидко набирає номер Когута.

—Саньо! Саньо! - кричить він у мобільник - Слухай сюди уважно!

—Андрій?!? - у голосі Когута чується неприховане здивування. - Де ти?

—У Алли. Вона таке вчудила! Я, розумієш, у “Проліску“ зробив запис зустрічі Голубєва з якимсь росіянином, який на Вернадського хоче свою людину терміново переправити. Але це не все. Потім там з'явилося оте мурло вусате, з яким ми у Харкові познайомилися. Мова у них йшла про випробування якоїсь зброї. Більше того, я, мабуть, бачив її... Кого?.. Зброю оту. Бо машина твоя... Машина...

—Почекай, Андрію, - тепер у голосі Когута вже чується неприхована стурбованість. - Справа дуже серйозна.

—А я про що! Та навіть більше! Тут і екологи, виявляється, під ковпаком якоїсь “Оази“, а Алла моя ненаглядна... Алла... Коротше, поки я диктофон крутив, вона Голубєву зателефонувала. Уявляєш!

—Уявляю. Значить так, Андрію. Сидіть вдома і нікуди - чуєш? нікуди! - не виходьте. І двері нікому не відчиняйте. Я буду хвилин за п'ятнадцять-двадцять. Все, чекайте.

Андрій з якимсь погашеним виглядом обережно кладе мобільник на тумбочку поряд з диктофоном. Алла, яка розпочинає розуміти, що дійсно відбувається щось погане, невпевнено звертається до нього:

—Доброхлібе, може, ти роз'ясниш мені...

—А я що пробував зробити! Так ти ж мені слова не давала сказати. Ось тепер сиди й чекай, поки до нас розумні люди не приїдуть і все тобі не роз'яснять. І Бога моли, щоб Когут не спізнився.

Алла напружено сідає на диван, Андрій міряє кімнату кроками від дверей до вікна. Настає тривала мовчанка.

В одне зі своїх наближень до вікна, що виходить у двір, Андрій припадає лобом до скла й примружує очі. Раптом він різко кидає:

—Алло, світло погаси!

Світло гасне і під вікном стає видно зловісного “москвича“. Більше того, його ніс вже спрямовано у напрямку будинку, а у верхній частині фургону розпочинає відсувається глухий щиток. Андрій миттєво розуміє, що це означає.

—Алло! - кричить він. - Швидко з квартири. Біжимо! Біжимо!

Він хапає жінку за правицю й тягне її до виходу. Алла інстинктивно хапається за тумбочку, та її лівиця ковзається по поверхні, змітаючи на долівку диктофон. Але встигає схопити мобільник.

А Андрій вже витягує жінку до коридору.

—Швидше! Швидше! - кричить він.

Хапає з вішалки куртку Алли і ледь не всаджує вхідні двері. Вчасно. Бо позаду розпочинає розгоратися каламутне помаранчеве світло. Воно грає відлисками на стінах під'їзду, по східцях якого Андрій стягує Аллу вниз, пульсує та згусає, і, врешті решт, вибухає смерчем полум'я, кидаючи втікачів до виходу з будинку.

Біля під'їзду натовп переляканих людей. З вікон квартири Алли вириваються клуби диму й язики вогню. Чутно розпачливі згуки й окремі слова:

—У шістдесят першій...

—Там вибухнуло щось...

—Газ, мабуть...

—Це там, де ота білявка із сином живе...

Перелякані й перемазюкані Алла з Андрієм стоять трохи осторонь, немов ховаючись від натовпу. На них поки що ніхто не звертає уваги. Алла схлипує. Андрій злісно сичить:

—Де ж Сашко, дідько його візьми!

Вдалині чується сирена пожежної машини. Біля входу до під'їзду різко гальмує “мерседес“ Голубєва. Алла сіпається, але Андрій хапає її за руку і тягне у глиб двору, за металеві гаражі. Обертається і вклякає: з іншого боку сталевих скриньок до них під'їжджає таємничий “москвич“. Миттєво зорієнтувавшись, Андрій затягує Аллу в якусь щілину між гаражами. Автомобіль зупиняється майже поруч з ними. З нього виходить, вже добре знайомий Доброхлібові, чоловік з козацькими вусами, який тримає біля вуха мобільного телефону.

—Так, так, - каже чоловік. - Нібито все у порядку... Ні, другого проколу не буде. Алі залишиться на місці до тих пір, поки не згасять пожежу та знайдуть рештки тіл. Повторюю: більше не проколемось... Я... Куди?.. Терміново викликають в “Оазу“. З вашої ж, мабуть, ласки... Так... Так... Добре...

Незнайомець закінчує розмову і гукає у бік авто:

—Алі, роби тунель! Я пішов.

Перед враженими Доброхлібами розгортається наступна картина. Знову з правої щілини фургону вилітає вже знайомий світловий диск. Але в цей раз він рухається дуже повільно. За декілька метрів навіть зупиняється, зависає і перевертається ребром на вертикаль. Опісля чого розпочинає, постійно збільшуючи швидкість, обертатись, поступово збільшуючи й розміри та прогинаючись досередини. За декілька хвилин між чоловіком з козацькими вусами, який стоїть спиною до гаражів, і “москвичем“ виростає якась світлова труба, що тягнеться у нескінченність. Ось автомобіля вже взагалі не видно, а незнайомець ступає до світлового утворення і розпочинає швидко зменшуватись, неначе труба всмоктує його до себе.

Андрій не витримує й кидається за ним. Слідом - Алла. Їх теж розпочинає засмоктувати в отвір. Але на відміну від незнайомця, який далеко попереду не робить жодних рухів і не оглядається, немов вкарбований у світло, налякані Андрій з Аллою розпочинають пручатись. Труба-тунель у свою чергу розпочинає розхитуватись у різні боки і, врешті решт, немов лускається, викидаючи колишнє подружжя зовні. Прямо у сліпучий сніг.

Над Доброхлібами - холодне блакитне небо з невеликим байдужим сонцем. Навкруги - пагорби, вкриті снігом. Вдалині - берег моря з великими крижинами. Біля берегу стоїть корабель. На самому ж берегу - якісь приземкуваті будівлі. Видно маленькі постаті людей, які блукають поміж ними. Алла з Андрієм вражено роздивляються місцевість, у якій вони раптово опинилися.

Через деякий час Алла, що кутається у свою куртку, невпевнено говорить:

—Я не розумію... Я нічого не розумію... Але ж це - Вернадський.

Андрій, дещо недовірливо продовжує вивчати краєвид, а потім неохоче погоджується:

—Здається, так. Але, яким чином... Гаразд. Пішли. Якось розберемось.

—Як розберемось, як?!? - раптом кричить Алла. Її нервове напруження розпочинає виплескуватись зовні. - Як ми тут опинилися? Що з Антоном? Що з Кирилом? Що, врешті решт, з домівкою моєю стало? Ти можеш мені роз'яснити? Можеш? Боже, ну чому, як тільки ти з'являєшся, так самі лише неприємності розпочинаються?!? Зникни, зникни, остогидлий!..

Жінка ридає ридма і б'ється маленькими кулачками у груди Андрія. Той хапає її за руки і теж кричить:

—Куди я зникну? Куди? Я ж теж нічого не розумію! Візьми себе у руки, Алло, візьми! Антон у бабці, нічого з ним не сталося, нічого. З Голубєвим твоїм потім розберемося. На всю котушку розберемося. Бо, мабуть, саме завдяки йому ми тут опинилися. Але зараз потрібно щось робити. Не замерзати ж нам отуточки. Воно, звісно, зараз тут літо і відразу здається, що тепло, але ж ти знаєш... Йдемо! Йдемо, Алло...

Андрій пробує обійняти жінку, але вона виривається і відбігає трохи убік. Доброхліб нервово знизує плечима, розвертається і розпочинає спускатися до берега з пагорбу, на схилі якого вони стояли. Зрідка обертається назад. Алла, трохи потупцювавши на місці і продовжуючи схлипувати, врешті решт, йде слідом за ним. На снігу поступово зростають два ланцюжки слідів, яке поступово сплітаються в один.

На снігу біля борту корабля веселиться напівроздягнута трійця - кремезний молодик з товстим золотим ланцюгом на шиї і дві дівчини певного вигляду. На молодику - лише плавки, на дівчатах - спортивні брюки та бюстгальтери мінімального розміру.

—Слава українським полярникам та полярницям! - галасує молодик, розмахуючи великою не відкоркованою пляшкою вина.

—Навіки слава! Ура-а-а! - підхоплюють дівчата.

Молодик незграбно підстрибує і ледь не падає у сніг, але його вчасно підхоплює Андрій, який разом з Аллою підійшов до станції вздовж берега, пробуючи поки що залишатися подалі від цікавих поглядів.

—О! - п'яно вигукує молодик. - Справжній абориген! Пане тубільцю, у тебе штопора немає?

—Ти б одягнувся, - каже Андрій, - ще захворієш.

—Нічо-о-ого собі, - томно протягує одна з дівчат, з цікавістю зиркаючи на Аллу, - а я й не знала, що на станції жінки працюють. Не важко з такою кількістю чоловіків? - запитує, єхидно перезираючись зі своє подругою.

Алла хоче щось відповісти, але Андрій, похмурніє ще більше і перебиває її:

—У нас, міс, зараз на дворі емансипація з фемінізацією. Чоловікам набагато важче. Але, дівчата, ось ви б і дійсно одяглися. Воно, звісно, на сонце та з таким парубком, - іронічно зиркає на молодика, - може й гаряче, і дивитися на вас приємно, але, все ж таки, тут, панночки, Антарктика, а не... Не...

—Не Карпати, - чується у нього за плечем жорсткий голос. - Та й загорати... Вас же попередили, що зараз це небезпечно. Щось з озоновою діркою відбувається, радіації забагато і це шкідливо для ніжної дівочої шкіри. І не тільки.

Андрій з Аллою обертаються й очі їхні радісно спалахують.

—Женька! - вигукує Доброхліб. - Ковальчук! Оце так зустріч!

—Андрюхо! Алло, пані лікарша! - розпростує той руки. - Ось вже не чекав! Як це я вас раніше не зустрів? І ви з цими... цими... цими мандриками - Господи прости! - прибули?

Алла хоче щось відповісти, але Андрій штовхає її ліктем у бік.

—А до вас приїхав ревізор! - хитро примружившись, каже він. - Інкогніто. Не чекали?

—Від вас дочекаєшся! - регоче Ковальчук. - А ну пішли, пішли, друзі. Я з вас усі ті інкогніта умить виб'ю.

Жваво перемовляючись, вони простують до станції. Роздягнута трійця пихато й ледь презирливо дивиться їм услід.

В тісному дерев'яному приміщенні станції за столом, на якому ще стоять залишки вечері, розташувався Ковальчук. Алла задрімала на койці. Андрій турботливо вкриває її своєю курточкою. Женя лагідно спостерігає за ним з-за столу й раптом стиха вигукує:

—Ось глупі люди! Чутками тішаться, що опісля вашого бурхливого роману під час зимування... Після нього, до речі, заборонили жінкам на Вернадському працювати... Навіть у якості медиків. Так ось, кажуть, що розбіглися ви потім. І Алла тепер, мовляв, з колишнім радіоінженером нашим...

—Нехай балакають, - перебиває його Андрій і, роздивляючись по боках та повертаючись до столу, переводить розмову на інше: - Усе залишилось, як і декілька років тому. Бідно. Тісно. Аж ніякого поступу немає.

—Та чого ж, - коротко і якось сумно регоче Ковальчук, - поступ є. Окрім відомого тобі туристичного бізнесу, начальство наше вирішило тут ще й винокурню розгорнути.

—Як це? - не розуміє Доброхліб.

—А дуже просто, пане інспекторе. Ти там на горі просвіти кого потрібно. Бо що ж воно наші керівнички вигадали... Мовляв, тут, в Антарктиці, ніякі тобі мікроби не виживуть, крига тут екологічно чиста і якщо її на воду перетоплювати, а потім на тій воді найчистішу у світі горілку робити, то...

—Тьху! - злісно спльовує Андрій.

—Та звісно, що “тьху“. Або ще - фішка остання. Прийшов наказ щодо виконання затвердженої програми нових досліджень. Мовляв, треба дослідити негативний вплив електромагнітних полів на антарктичну флору з фауною, а потім порівняти ці дані з даними по інших континентах. Це, пишуть, повинно бути зроблено в плані підготовки до створення в Антарктиці чогось на кшталт електромагнітного заповідника. З наступною передачею досвіду й по інших країнах. Наказ, до речі, отой колишній радист Голубєв підписав, який...

—Та досить тобі, - раптом зривається Доброхліб. - Голубєв, Голубєв!.. Велика цяця!

—Ага, - киває головою Ковальчук, - тепер розумію. То ви під нього копаєте? Важкувато вам буде. Бо він потрібні зв'язки має ще з доісторичних часів початку радянського освоєння Антарктики...

—Не зрозумів, - насторожується Доброхліб і кидає швидкий погляд на Аллу, яка завовтузилася уві сні.

—А чого тут розуміти? Мій дід разом з дідом Голубєва за часів СРСР в одній дуже засекреченій воєнно-морській структурі служив. Про яку й зараз небагато чого відомо. Існував, друже, свого часу П'ятий антарктичний флот Радянського Союзу. Негласно ним славнозвісний Папанін командував. Разом з полярним асом Водоп'яновим. Під наглядом, звісно, товариша Сталіна. Я знічев'я під час полярної зими цікавлюсь справами давно минулих днів. Пам'ять про діда, знову ж. Генеалогічні, так би мовити, дослідження.

—Ну і що показують твої дослідження? - обережно запитує Андрій, боячись злякати удачу.

—Дід мій на початку війни на Балтиці до полону втрапив. Знаходився у Польщі. Там, під містечком Ковари, дивні справи відбувались. Кажуть, що саме там готували персонал для таємної нацистської бази в Антарктиці. Так чи ні, достеменно не знаю. Дід мій був людиною не дуже балакучою. Але залишається фактом, що опісля втечі і знаходження в українському партизанському загоні, його, як вже Україну звільнили, чомусь не на фронт направили, а до Тихого океану.

—Проект “45“? - хрипко запитує Андрій.

—А, то ти вже щось чув про це? Так, він родимий. Тоді, у 47-му, великі держави розпочали велику гру. Вже була випробувана атомна зброя. А для атомної зброї, як ти розумієш, був потрібний уран. І треба ж було, щоб великі його родовища були знайдені саме в Антарктиці. Американці миттєво спорядили туди експедицію адмірала Берда. Наші - п'ятий антарктичний. В архіві діда є відомості про бойові дії, що було розпочали точитися між ними. Але потім...

—Що потім?..

—В розвиток подій втрутилась незрозуміла третя сила. За допомогою якоїсь дивної зброї вона нанесла удари і по росіянах, і по американцях. Тобто, брек їм сказала. А, може, і ще щось. Дід мій, до речі, до самої смерті був впевнений в тому, що цією силою були нацисти, які ще з тридцятих років, не афішуючи це, міцно осіли на континенті. Але про це більше знає корешок мій, Пабло Гроссен. Він зараз на аргентинському Сан-Мартині працює. І якийсь родич його був учасником експедиції Берда. А сам Пабло німецькі корені має. Ми якось з ним в Ріо-Гранде непогано у тамтешній корчмі посиділи. Гарний хлоп. Теж історією цікавиться.

—Слухай, - ледь знервовано запитує Андрій, - а як би з цим гарним хлопцем поближче познайомитись? Цікаво ж!

—Ага! Зачепило? В України зустрінемось, я тобі архів дідів покажу. А з Пабло... Якщо в тебе час є, то за два дні на Сан-Мартін вертоліт наш полетить. Радіограму отримали: з Києва якесь велике цабе прибуває. А в нас, як ти знаєш, злітно-посадочної смуги немає. То ж вони з аргентинцями домовились. А ми це велике начальство вертольотом заберемо звідти. Якщо хочеш, я за тебе домовитись можу. Покатаєшся.

—Домовся, Женьо! З мене горілка. Не екологічно чиста, звісно, але що на наших полтавських травах настояна - точно. А Аллу...

—За Аллу не турбуйся. Алла полетить з тобою, - чується від койки трохи сонний голос жінки. - Ти від мене тепер не здихаєшся доти, допоки не покладеш, де узяв. Однозначно, - закінчує вона голосом Жириновського.

Андрію залишається тільки розвести руками.

Борт вертольота, на якому Доброхліби летять на Сан-Мартін. За ревищем двигуна нічого нечутно. Андрій торсає Аллу за плече і пальцем показує вниз. Там вже видно станцію, біля однієї з будівель якої, на розчищеному майданчику, завмерли декілька “біг-футів“ - усюдиходів на базі мотоциклів з чотирма величезним колесами. Андрій, виставивши руки уперед, немов схопившись за мотоциклетного керма, показує, як на них добре їздити. Алла роздивляється “біг-футів“ і згідно киває головою, виставивши уперед великий палець.

І ось вертоліт вже сів, уповільнюючи оберти величезного гвинта. Андрій з Аллою виплигують на сніг, де на їх чекає смуглявий Пабло.

—Андрій? - запитує він, наближуючись до них. - Алла?

—Буенос діас, сеньйоре Гроссен... - намагається підібрати іспанські слова Андрій, але Пабло, блискаючи білими зубами, махає відразу обома руками.

—Не треб'а, не треб'а, - з величезним акцентом, але доволі зрозуміло говорить він. - Кореш Женйа непогано навчив мене вашій мові. Правда?

—Звісно, відразу відчувається школа, - посміхається Алла, протягуючи руку Паблові для рукостискання.

Але той галантно цілує її:

—Отже ви?..

—Корешиха Алла.

Гроссен дещо збентежено дивиться на неї.

—Якщо у вас є сеньйори та сеньйорити, - пояснює Алла, хитро примруживши очі, - то в нас - кореши та корешихи.

Усі троє весело сміються, а потім, перемовляючись на ходу, йдуть до будівель станції.

Обстановка в житловому приміщенні Сан-Мартіна, де розташувалися Пабло, Андрій та Алла, набагато затишніша, ніж на Вернадському. Ось щось іспанською муркотить голос з динаміка на пульту, який займає велику частину цього приміщення. Гроссен прислухається, а потім махає рукою:

—Муй бьєн, грасіас... З Ушуаї, - звертається він до Доброхлібів, - прибув борт з вашими співвітчизниками. - На хвилинку замислюється. - Нос кортарон... Нас перервали... Так на чому я зупинився?

Андрій посміхається:

—На тому, що перебування ваших предків по лінії батька на теренах Антарктики має доволі тривалу історію.

—Ах, так, німці в Антарктиці появилися ще перед першою світовою війною, - згадує Гроссен. - А потім перед другою світовою на Землі Королеви Мод працювала велика експедиція під командуванням Адольфа Ріхтера - колишнього начальника оперативного відділу розвідки адмірала Канариса. Кажуть, що дані аерофотозйомки майже чотирьох тисяч кілометрів узбережжя Землі Королеви Мод, які після війни дивним чином опинилися у радянського командування, були просто поцуплені у німців.

—Здається, - подає голос Андрій, - німці свого часу перейменували Землю Королеви мод на Нову Швабію?

—Так, сам Ріхтер тоді облетів на маленькому літаку нові володіння Рейху і скинув на них десятки вимпелів зі свастикою, виявивши, таким чином, зневагу до усіх міжнародних угод. Більше того, достеменно відомо, що у сорок першому на територіях, які знаходились у сфері впливу Норвегії, наці заснували станцію “Оаза“...

—Оаза?!? - синхронно вигукують Андрій з Аллою.

Гроссен збентежено дивиться на них:

—А що вас так здивувало? Станція знаходилась в місцевості, відомій під назвою Оаза Бангера. Тож і назва відповідна.

—А зараз що там? - зацікавлено запитує Алла.

Гроссен знизує плечима.

—Та, здається, нічого.

—А не можна поєднати якимось чином Оазу з таємничою нацистською базою 211, - запитує собі й Андрій.

Гроссен знову знизує плечима:

—Мені здається, що ні. База 211 знаходилась на берегу і слугувала перевалочним портом. Але куди “перевалювалися“ доставлені вантажі - ось це таємниця за сімома печатками. Брат моєї бабуні, який в сорок сьомому перебував з американцями тут, в Антарктиці, розповідав, що одного разу, коли Берд вилетів у льодову розвідку, його літак примусили сісти... літаючі тарілки. Більше того, після цього до нього підійшов німець, який передав наказ до уряду США щодо припинення атомних випробувань. Загалом, легенди про таємну нацистську базу та зброю, що знаходиться на ній, і досі популярні на цьому континенті...

—Не лише на цьому, - мимрить собі під ніс Алла.

—І, повірте, так іноді хочеться виступити в ролі такого собі антарктичного Шлімана, - закінчує Пабло.

—Лиш би не полковника Фосетта, - кидає Андрій. - А є якісь здогадки?

—Судячи з документів, які я маю, ця база може знаходитись у трикутнику станцій: наша “Бельграно ІІ“, німецька “Неймайєр“ та російська “Новолазарівська“. Це - величезна територія і...

—Та я не про базу, - ледь морщиться Андрій. - Я про зброю.

—Про зброю?!? Ну, тут взагалі лише натяки. І навіть натяки на натяки. Хоча все більше й більше збирається відомостей про те, що нацисти працювали над літальними апаратами у вигляді дисків, які журналісти перехрестили на “літаючих тарілок“...

—А чи не може, - раптом перебиває Гроссена Алла, - та зброя мати не механічну, а якусь іншу природу?

—Яку?

—Наприклад, плазмову, чи що? - підключається Андрій.

—Плазмову? А що зараз така є? - питає Пабло і сам відповідає: - Немає... То звідки б вона взялася більше, ніж півстоліття тому?

Настає черга знизувати плечима Доброхлібам, а Гроссен барабанить пальцями по площині столу:

—Хм... Плазмову... Що стосується плазми, то якісь рідкісні утворення такого типу у нас бувають. Сам не бачив. Але чув. Втім, це - достеменно природне явище. Але, знову ж, настільки рідкісне, що навколо нього хоч чергові легенди складай. І складають. Американець Кристофер, наприклад, прямо заявив, що в межах радіаційного пояса, на висотах десь 400-800 кілометрів, існує плазмова форма життя. Іноді, мовляв, вона...

Знову щось іспанською мимрить динамік. Гроссер прислухається, а потім звертається до Доброхлібів:

—Ну, що, друзі, ваші співвітчизники вже на борту вертольота. На вас чекають. Втім, якщо хочете...

—Ні-ні, - підіймаються з-за столу Андрій з Аллою. - Спасибі, Пабло... Велике спасибі... Не будемо набридати.

Доброхліби й Гроссен виходять на двір і, повз стоянки для “біг-футів“, йдуть до вертольота, що вже розпочинає розкручувати свого гвинта. Вітер дме їм в обличчя і тому їм приходиться відвертати їх убік.

—Як ми домовилися, - кричить Гроссен, - усі мої дані я скину вам по Інтернету.

Але Андрій не чує його. Випадково поглянувши на відкритий люк вертольоту він ціпеніє. Як і людина, що виглянула звідти. Це - Голубєв.

—Доброхліб! - вражено видихує він. І раптом бачить Аллу. - Алло! - кричить щосили й виплигує з вертольота, кидаючись до неї.

Повністю розгублена Алла тупцює на місці. Андрій, зацьковано озираючись по боках, хапає її за руку і тягне назад, до будівель станції. Голубєв біжить до них. Щось кричить Гроссен. А Доброхліби вже завертають за ріг найближчої будівлі. Кирило вже майже добігає до неї, але раптом звідти на повній швидкості, усі в грудках снігу, що летять з-під коліс, вистрибують два “біг-фути“, якими керують Андрій та Алла. “Біг-фут“ Андрія майже впритул проноситься повз вкляклого Голубєва. Той змушений сахнутися і впасти у сніг.

У відчинених дверях вертольота з'являється чоловіча постать. Це - Сашко Когут. Він, козирком приклавши руку до очей, вдивляється у підняту метушню.

—Дідько його візьми! - зненацька вкрай розгублено вигукує Сашко. - Та це ж... Та це ж... Як він тут опинився?!?

А з-за рогу станційної будівлі вже вистрибує третій “біг-фут“, яким керує Голубєв. Він мчиться навздогін за втікачами, які усе більше й більше віддаляються від Сан-Мартіна.

Когут пірнає в надра вертольоту, захлопуючи дверці.

—Хлопці, - ще чується його голос, - підіймайте свій самовар! Терміново злітаймо!

Гвинти вертольоту розпочинають обертатися, поступово набираючи швидкість.

Тривають перегони на “біг-футах“ по нерівній місцевості. Вгорі за ними летить вертоліт. Ділянки зі скелястим ґрунтом, майже вільним від снігу, поступово змінюються крижаною поверхнею, здибленою сніговими пагорбами та вкритою фірном.

Ревище двигунів... Обрій, який сіпається в такт руху “біг-футів“, іноді встаючи майже вертикально... Розсипи фірну, що летять просто неба... Скажене обертання величезних коліс... Обертання гвинта вертольота та стрекотання його двигуна... І маленьке холодне сонце попереду. А з нього на землю начебто точиться якась примарна паморозь.

З вертольота видно, як переорюється колесами “біг-футів“ неторкана білосніжна пустеля. А якщо спуститися нижче, майже до самої землі, видно як осипається сніг у глибокі тріщини, до часу скриті фірном і через які перестрибують усюдиходи.

Чується шерех снігу, що сиплеться кудись майже до центру вимерзлої Землі. Шерех поступово переходить у завивання вітру і видно, що сонце та обрій затягує каламутна біляста пелена. З вертольоту ж видно, як “біг-фути“ поступово зникають у заметілі, що розпочалася доволі раптово.

—Сніговий заряд, - кричить пілот вертольоту Когуту, який ззаду нагнувся до нього. - Дивний якийсь, але таке буває. Краще назад повернути. Ми зараз нічого не вдіємо, тільки техніку можемо загубити.

Обличчя Когута суворішає до повного скам'яніння.

А внизу в цей час, серед примарних пасм віхоли, Голубєв майже наздоганяє “біг-фут“ Доброхліба. Ось він підрізає його збоку, намагаючись перевернути у сніг. Андрій начебто піддається, але потім різко повертає керма і у свою чергу б'є “біг-фут“ Голубєва у бік. Водночас стає видним, як під лівими колесами апарата Кирила обвалюється фірн, відкриваючи тріщину вздовж якої Голубєв рухався останнім часом. Його “біг-фут“ перевертається, а сам він летить через кермо і з криком падає у розверзлу прірву. Зі снігової завіси випірнає апарат Алли, що трохи відстала, і рвучко гальмує біля місця аварії. А за її спиною, крізь заметіль пересувається сніговий вихор, який раптом, трохи погойдуючись і наче загусаючи, дивним чином застигає на місці.

Алла сплигує на сніг. Водночас позаду неї чутно короткий звук, немов зовсім поряд промчалося якесь величезне тіло. Розміром з цілу планету. Жінка здригається і злякано обертається. Але позаду нічого немає. Тільки чутно, як звідкись збоку її зве Андрій.

Примарне світло. Крижані стіни. Перевернутий “біг-фут“, що застряг між ними. Червоні плями на блакитнуватій холодній поверхні. На невеличкому майданчику, такому невеличкому, що за найменшого необережного поруху можна впасти з нього, горілиць лежить непритомний Голубєв. У нього розбита голова, обличчя у крові. Ось він слабко стогне і його вії ледь тремтять: Кирило намагається розплющити очі.

—Кирило-о-о! - звідкись здалеку чується голос Алли.

—Го-о-олубєв! - це вже Андрій. - Ти як, живий?

Кирило з величезним зусиллям таки розплющує очі. Нічого не бачить. Лише якесь помаранчеве сяйво. Ось воно повільно згусає, згусає, і через деякий час становиться видна велика, розміром із футбольний м'яч, світлова куля, миініатюрне ранкове сонце, що ледь погойдується у повітрі прямісінько над обличчям Голубєва.

—Ось воно як... - слабко шепоче той, ледве ворушачи закривавленими губами. - Ну, чого ж думаєш? Чого?..

І знову непритомніє.

На горі над сніговими просторами сяє сонце. Заметіль закінчилась так же раптово, як і розпочалась. Андрій з Аллою напружено, обличчям до обличчя, завмерли трохи на віддалік від краю тріщини, опасаючись, мабуть, наближатись ближче, аби не впасти слідом за Кирилом.

—Мерзотник! - раптом вигукує Алла і щосили відважує Андрієві ляпасу. - Боже, який же ти мерзотник!

Вона закриває обличчя руками і її плечі розпочинають здригатися від плачу.

—А ти... Ти!.. - пробує вибухнути Андрій, але лише махає рукою. - В нас же навіть бензину майже не залишилось. Алло, ну як ти не втямиш, він же вбити тебе хотів! А ти тепер пропонуєш за ним до тріщини лізти. Без підготовки, без обладнання. Без страховки, біс його візьми! Замість одного трупа, три буде. Ти цього хочеш? Ти Антона сиротою хочеш залишити? Хочеш?..

Алла судомно схлипує, мовчки розвертається і йде геть від Андрія. Той декілька секунд спостерігає за нею, а потім кричить їй у спину:

—Алло, Алло, ну давай так зробимо. Допоможи мені бензин з твого “біг-фута“ до мого зліти... Дідько з вами усіма!.. Я до Сан-Мартіна дістануся, людей приведу, а ти тут лишайся. Тільки, прошу, до тріщини не ліз.

Жінка розвертається і вклякає на місці. Андрієві здається, що вона дивиться на нього і лише через певний час він розуміє, що вона втупилась у щось таке, що відбувається в нього за спиною.

Доброхліб повільно розвертається усім корпусом. Над проваллям тріщини розгорається блідо-помаранчеве сяєво. Крізь нього видно, як з крижаної прірви здіймається якесь довгасте тіло. Це і дійсно тіло. Тіло Голубєва. Ось воно завмирає на хвильку, а потім здіймається ще трохи вище і розпочинає пересуватися у напрямку Доброхлібів. Стає видно, що під ним безшумно й швидко обертається якийсь світловий диск, від руху якого в боки розлітаються снігові струмені. Ось тіло пропливає мимо враженого Андрія і, зупинившись біля Алли, повільно опускається на сніг. Диск згасає і наче вгрузає у снігову поверхню, але потім трохи збоку випірнає з неї і, набравши форми кулі, завмирає, спокійно погойдуючись у повітрі.

Алла, краєм ока спостерігаючи за незрозумілим феноменом, кидається до Кирила і розпочинає оглядати його, за якусь мить зовсім забувши про дивовижну світлову кулю. Андрій же, не відриваючи від неї погляду, повільно й сторожко пересувається і встає таким чином, щоб знаходитись поміж феноменом та Аллою.

—Андрію! - гукає жінка.

—Так, що там? - не повертаючись, озивається Доброхліб.

—В нього, здається, струс мозку. Без апаратури не визначу. Але лихо в тому, що його транспортувати не можна. Це я тобі, як медик кажу. Тим більше на наших одороблах. Давай, мабуть, зливай бензин і дуй на станцію!

—Угу, - так і не повертаючись, відповідає Андрій. - І залишити тебе з цим... З цією... З пухирем оцим, - він обережно тицяє пальцем у бік кулі.

Та, наче обурившись від такої неґречності, різко гойдається і раптом розпочинає обертатися. Спочатку повільно, а потім швидше й швидше, набираючи оберти. І ось вже перед розгубленими Доброхлібами з'являється знайомий світловий диск, що перевертається і стає вертикально до поверхні, а потім розпочинає прогинатися досередини. За хвилину перед ними виростає світловий тунель, що тягнеться у нескінченність.

—Мені здається, що нас запрошують увійти, - тихо і трохи злякано мовить Алла.

—Ох, не подобається мені це, - напружено відгукується Андрій. - Адже ти повинна розуміти, чому саме у Голубєва така... такий рятівний круг виявився.

—В тебе є інші варіанти?

—Є, - жорстко кидає Андрій і повертається до Алли, але миттєво знічується, наткнувшись на її, не менш жорсткий, погляд. Відводить погляд у бік і підходить до неї. Нагинається над тілом непритомного Голубєва і роздратовано каже жінці: - Ну, чого стоїш? Бери за ноги.

Алла кидається до нього:

—Тільки обережно, обережно!..

—Про мне б так турбувались, - бурмотить Доброхліб, і, набравши повні груди повітря, ступає спиною уперед до тунелю, тримаючи під пахви тіло свого ворога.

Алла, напроти нього тримаючи Голубєва за ноги, заплющує очі. Чується якесь тоненьке вищання. Стрибають світлові плями. По обличчю Андрія зі скам'янілими, міцно стиснутими щелепами, бігають вогненні відлиски. Його трохи розгойдує.

—Об-бережно, об-бережно, - затинаючись, шепоче Алла, так і не розплющуючи очей. На її одязі тріпотять червонясті змійки якихось мініатюрних блискавок.

Погойдування Андрія переходить у дрібну вібрацію. Виск тоншає і тоншає, крає вуха, а потім поступово стишується, уходячи в ультразвукову область чутності. І раптом все закінчується. Спокій настає, як удар. Андрій навіть здригається. І обережно обводить очима навколишній краєвид.

Тихо, неначебто соняшник - за сонцем, обертається панорама засніжених схилів, які смикаються, утворюючи котловину, схожу на величезний кратер. Дно кратера вистелено віковою кригою, а схили вкриті безліччю безсніжних ділянок, які величезними чорними язиками, стікають униз і немов вилизують похилу білу поверхню аж до самого голого каміння.

Зовсім поряд, на одній з таких безсніжних ділянок, під низьким кам'яним козирком, похмуро завмерли величезні ворота. Андрій і Алла, сховавшись за виступом скелі, дивляться на них. Трохи осторонь лежить Кирило, на якого Доброхліби зараз не звертають увагу. Над ним, наче задумавшись про щось, тихесенько погойдується загадкова світлова куля. Ось вона на мить завмирає, немов людина, яка зважується на певний вчинок, і раптом рвучко опускається на тіло Голубєва. Того враз охоплює блідо-помаранчеве полум'я, по якому пробігають червонясті змійки розрядів. Само ж тіло трохи сіпається, тремтять заплющені вії й пошерхлі губи.

—Це явно не Вернадський, - хрипко каже Алла, не відриваючи погляду від воріт. - І не Сан-Мартін, - додає опісля тривалої паузи.

—Дуже глибока думка, - неуважно відповідає Андрій, думаючи про щось своє. - Ти що, дійсно вважала, що рятівний круг пана Голубєва доставить випадкових свідків прямісінько до порогу прокуратури? Краще скажи, що ми робитимемо?

Алла мовчки знизує плечима та й обертається назад, до Кирила. І зненацька зіскакує, побачивши те, що відбувається з ним:

—Ах, ти!..

—Стукатись у ті ворота, мені зовсім... - розпочинає було Андрій, але, побачивши, що Алла знялася на рівні, сичить: - Та ляж ти! Не висувайся... - І раптом теж зіскакує, побачивши помаранчевий серпанок на тілі Голубєва.

Від рвучкого руху з кишені куртки Алли випадає мобільний телефон. Серпанок з тіла Голубєва наче спливає і згусає, відірвавшись від нього та й знову набравши форму кулі.

—Киш ти, киш! - вимахує руками Алла, відганяючи кулю ще трохи у бік, де вона знову зависає у повітрі.

Андрій недовірливо зиркає на неї і похмуро всміхається до Алли:

—Ти її вже наче курей на сільському подвір'ї ганяєш.

Раптом його погляд втрапляє на впалий телефон. Він обережно підбирає його і завмирає, крутячи мобілку у руках.

Алла в цей час оглядає Голубєва. Але, побачивши свою мобілку у Андрія, вклякає й каже:

—Та викинь ти її. Тут від неї все одне ніякого зиску немає.

Доброхліб, що внутрішньо вкрай розгублений, вже було розмахується, щоб і насправді викинути апарат, але в останню мить стримує себе і, постійно озираючись на похмурі зачинені ворота, невпевнено пробує набрати чийсь номер. Алла іронічно спостерігає за ним. Та раптом серйознішає, зустрінувшись з очманілим поглядом Андрія.

—Алло, - хрипко каже він, - виклик йде.

І дійсно довгі гудки чуються, здається, на всю Антарктику. Але ось вони перериваються.

—Слухаю, - якось невпевнено каже чоловічий голос.

—Сашко! Сашко! - аж захлинається Андрій. - Дідько його візьми, візьми його дідько!..

—Андрій? - недовірливо запитує Сашко. - Андрій?!? Андрюхо, щоб тебе!.. Ти де? Звідки ти? Це ж... Це ж неможливо і...

—Сашко! - перериває його Андрій. - Почекай! Слухай мене уважно! Я не знаю, де ми. Здається, в Антарктиці. Як ми сюди втрапили, все одне не повіриш...

—Андрюхо! - у свою чергу перебиває його Когут. - Ти говори, говори! Ми зараз тебе вирахуємо. Говори..

—Та що говорити!.. Ми з Аллою... З Аллою ми... В якомусь, начебто кратері... У котловині. Ворота тут якісь є, ми - біля них, але боїмось у них грюкати. Бо завдяки Голубєву сюди втрапили. Розумієш? Голубєву завдяки. Він поки що непритомний, бо травму отримав, але... Але скільки ми тут на морозі протриматись зможемо - невідомо...

—Є! Є кажу, Андрюхо! Засікли! Але... Ух, ти! Ви знаходитесь в глибині Землі Королеви Мод. Тобто, за декілька годин ви перелетіли на той бік моря Уеделла та й ще у континент заглибились.

—Я ж кажу, що тут дива дивні творяться..

—Та-а-ак... Найближча від вас... Найближча... Станція Неймайєр від вас найближча. Німецька. Слухай мене уважно, Андрюхо. Ми зараз з німцями зв'яжемось, щоб вони до вас прилетіли. Ви сидіть на місці й нікуди не смикайтесь. І по телефону не розмовляй, щоб батарейки не посадити! Коли треба буде, я зателефоную. Тримайтесь.

Зв'язок переривається. Андрій вражено дивиться на телефон, а потім переводить погляд на Аллу, яка вже давно кинула оглядати Голубєва і закам'яніло втупилась у Доброхліба.

—Ну, діла! - видихує Андрій. - Розповіси кому - не повірять. В Антарктиці - мобільний зв'язок. “Джинс“, щоб його!.. - І бережно засовує телефон до внутрішньої кишені куртки.

—Про інше теж розповіси - не повірять, - якось напружено відгукується Алла. - Хіба що ось вони. Повірять, - і киває на щось, розташоване за спиною Андрія.

Той рвучко обертається й вклякає: ворота у скелі вже відчинені, а до них наближається загін людей у зимових камуфляжних костюмах з автоматами навперейми.

—Тікаймо! -кидається було Андрій у бік Алли, але повітря розтинає автоматна черга.

—Стояти! - чується знизу. - Гей, там, на пагорбі! Стояти й ані руш!

—Приїхали, - шепоче Андрій і завмирає, обличчям до Алли, щоправда, скошуючи очі на нерухоме тіло Голубєва.

Світлова куля вдалині розпочинає якось дивно вібрувати і раптом зривається з місця, вдаряючи Андрія у груди. Той навіть сіпається на місці.

—Я кому кажу: стояти! - загрозливо вигукує на цей порух молодик азійської зовнішності, видираючись на пагорб.

Андрій повільно розвертається обличчям до нього. Світлової кулі вже ніде не видно. Слідом за молодиком нагору видираються ще декілька чоловіків. Видно, що усі вони різних національностей - від індіанців до негрів.

—Добридень, - ледь вклоняється Андрій. - А ми це... Оце... Випадково...

—Ага, - мурмоче й собі Алла. - А ми як раз ото хотіли до вас...

Ніхто не реагує на їхнє белькотіння. Лише молодик азійської зовнішності стволом автомата щось вказує двом своїм товаришам. Вони швидко обшукують Доброхлібів, не дивлячись на їхнє пручання та спротив. Усі їхні речі, разом з телефоном, опиняються у військових. Один з них нагибається над Голубєвим, міряючи йому пульс, а потім ногою торсає його тіло. Те не виявляє аж ніяких ознак життя.

—Ну, ти!.. - кидається до військового Алла, але відразу ж отримує стусана.

Андрій без роздумів кидається на допомогу жінці, але і його зупиняють. І набагато більш жорсткими ударами.

—Що з цим робитимемо? - питає той чоловік, що торсав Голубєва, у молодика-азіата.

—Хай ця здохля тут залишається. Не тягти ж його. Нам поки що і самохідних трупів вистачить, - брутально регоче молодик.

Цей регіт підхоплюють і члени його команди, а потім, підганяючи стволами автоматів колишнє подружжя, змушують Доброхлібів розпочати спускатися до розчахнутих воріт.

Алла іноді обертається і скоса зиркає на Андрія. В її очах стоять сльози. У Андрія грають жовна: він чекав неприємностей, але явно не очікував такої поведінки від їхніх захоплювачів стосовно Голубєва.

== Частина 3 ==

Обличчя Кирила бліде й безживне. На імпровізованій пов'язці, яку йому на голову наклала Алла, вже засохла бура кров. Раптом його очі різко розплющуються і скошуються в один бік. Потім у другий. А ще потім він обережно, дуже обережно, ворочає головою. Видно, що кожен порух коштує йому величезних зусиль. Навколишні краєвиди розпочинають повільно обертатись навколо Голубєва. Він до крови закушує губу й обертання світу поволі припиняється.

Ледь застогнавши, Кирило трохи здіймається на ліктях і кидає погляд на ворота, у які вже заганяють полонених Доброхлібів. Ось вони зникають у непроникній чорноті отвору й ворота повільно стають на місце.

Знову застогнавши, Голубєв падає на спину і декілька хвилин лежить нерухомо, збираючись із силами. Потім встає і непевними рухами, ледь не падаючи від запаморочення, розпочинає пересуватись по навколишнім скелям у бік воріт, намагаючись увесь час перебувати у прихистку нагромадженого каміння й снігових наметів. Нерівне дихання... Короткі зойки... Шерех снігу та негучний стукіт каменів, що падають униз...

Врешті решт, Голубєв наближається до воріт майже впритул, залишаючись трохи збоку від них. І в цей час металева вертикаль ледь здригається і розпочинає відкриватися. Нажаханий Кирило притискається до каміння, а потім судомними рухами розпочинає здиратися по ньому вгору до тих пір, поки не опиняється на козирку, що нависнув над ворітьми. Вчасно. Бо йому видно, як саме під ним з воріт виїздіть потужний усюдихід, який чимось нагадує, радянського ще зразку, “харків'янку“.

Усюдихід від'їздить від входу на декілька десятків метрів і зупиняється. В його передній частині, не видній Кирилові, щось відбувається. Врешті решт, стає помітним світловий диск, що випливає з-за машини. Ось він, обертаючись, перевертається на вертикаль, прогинається досередини і, як завжди, утворює світлову трубу-тунель, що веде у нескінченність.

За декілька хвилин з труби з'являється постать якоїсь людини. Здалеку Голубєву не видно, хто то є. Людина біжить до усюдиходу і щезає за його бортом. Світловий же тунель згортається у кулю і теж щезає за передом машини, наче втягується туди. А усюдихід вже реве двигунами, розвертається майже на місці і мчить у напрямку воріт.

Голубєв збирається із силами і тоді, коли машина опиняється саме під ним, наскільки можна м'яко, стрибає на її дах. Ледь не падає з нього, але втримується таки на ковзкій металевій поверхні. А усюдихід вже занурюється у напівтемряву якогось приміщення і ворота безшумно зачиняються за ним.

Широкий тунель десь у скелястих надрах Антарктиди нагадує трахею якогось, закопаного у них, велетня. Примарне світло з плафонів, що наче зливається у пунктирну лінію над Кирилом, який, ледь не втрачаючи свідомість, з останніх сил все ж таки втримується на даху усюдихода. Добре, що той ще пересувається доволі плавно. Але ось він зненацька рвучко зупиняється і Голубєв ледь-ледь не падає з нього. Але в останню мить втримується й обережно дивиться вниз.

Двоє чоловіків - один явний араб, другий слов'янського вигляду - у напіввійськовому одязі, з автоматами на грудях, про щось запитують водія. Потім дозволяють йому їхати далі, показавши на один з проходів, на які розділяється тунель.

Голубєв почуває себе все поганіше й поганіше. У вухах неначе стоїть якийсь гул, працюючих на віддалі, агрегатів. Знову рвучка зупинка і, не втримавшись таки, Кирило сковзає з даху усюдихода. Затискає собі рота, аби не застогнати, й обережно виглядає з-за нього. Картина майже аналогічна попередній. Двійко чоловіків - щоправда тепер це якісь в'єтнамці невеликого росту - на черговій розвилці перевіряють машину і вже дозволяють їй їхати далі.

Голубєв очманіло роззирається по боках: зараз він залишиться на видноті посередині тунелю. А усюдихід вже розпочинає порикувати двигуном.

Погляд Кирила падає на якісь грати, вроблені у долівку і розташовані майже поряд з ним. Гарячково смикає металеві прути. І вони раптом піддаються. Скреготнувши зубами, Голубєв зсуває їх і пірнає у чорний отвір, а потім швидко ставить грати на місце. Вчасно. Бо вже чутно, як усюдихід від'їжджає. Кирило було полегшено зітхає, але зненацька саме на грати стає один з вартових та й завмирає на них.

Кирило, стиха чортихнувшись, опускається глибше і роззирається по боках. Він опинився у якомусь занизькому та вузькому коридорі, що тягнеться кудись у далину. Деінде, через рівні проміжки, згори до нього точиться примарне світло. Робити нема чого і Голубєв, зігнувшись майже навпіл, розпочинає сунути по проходу. У його вухах болюче пульсують тисячі далеких двигунів.

Дочвалавши до наступного стовпа примарного світла, Голубєв підіймає голову і бачить угорі чергові грати. Пробує піднятись до них, але крізь галюциногенний стукіт двигунів розрізняє чиїсь голоси. Щоправда чує він їх, немов з магнітної плівки, яка тягнеться на уповільненій швидкості.

—Яа-а-к во-они мо-о-огли в Оа-а-азу втра-а-апити?..

—Ка-а-ажуть ше-е-ф при-и-иїхав. Розбере-е-ться. Ти-и-и ми-и-ий дава-а-ай...

Чутно звук води, що ллється, і прямо на голову Кирила розпочинає хлюпотіти якась рідина. Він відпльовується, знову спускається до коридору, аби знов полізти до наступного світового стовпа. Але зненацька бачить якийсь боковий хід, що начебто веде трохи вгору. Вдалині теж видно примарне світло. Але якогось помаранчевого відтинку. Голубєв звертає до цього ходу. Шум двигунів розпочинає розпадатися на окремі болючі бризки.

По мірі наближення до світлового стовпа, стає видно, що він не падає згори, а зростає знизу. Шум двигунів у вухах вже нагадує гомін далекого натовпу. На викривленому обличчі Голубєва виступають краплини поту. Збоку здається, що він суне проти потужної течії.

Вже видно, що й дійсно грати в цьому проході знаходяться не вгорі, а долі. З останніх сил Голубєв, майже падаючи, наближається до них і зазирає в отвір.

Велика зала. Ряд якихось довгих лискучих стовпчиків, розташованих ідеальним колом. На кінцівках стовпчиків - кулі ртутного кольору, між якими іноді пробігають блискавиці електричних розрядів. А посеред кола... Посеред кола магматично пухириться якась сфера, світлова маса, начебто складена з інших, маленьких сфер, що іноді бурштиново випинаються на її поверхні, а потім знову зникають у гнійно-червоних надрах. Чимось усе це нагадує невеличку згасаючу зірку, якщо спостерігати за нею, впритул наблизившись до її поверхні.

У вухах Голубєва чується вже не далекий гомін, а близькі й болісні зойкання, зітхання, згукі та шепіт мільйонів істот, що неначе потерпають від невимовних страждань. Кирило затискує вуха руками. Обличчя його вкрай викривлюється. У розширених зіницях грають відлиски пекельного полум'я. Знепритомнівши, він падає прямо на грати.

У затісній камері з голими металевими стелями прямісінько на долівці, з відвернутими один від одного обличчями, сидять Доброхліби. Вони явно тільки-но крупно посварилися. Першим тишу, наповнену алюмінієвим присмерком, порушує Андрій.

—Одначе, Алло, - говорить він через плече, не повертаючись до жінки, - ти ж розумієш, що ми знаходимося у ситуації з мінімальним інформативним тлом. І щодо дивних феноменів, які тут мають місце. І щодо самого місця перебування. І навіть щодо того, які ролі грають в цьому невідомо-феноменальному місці деякі особи.

—Щодо ролі Голубєва ти визначився з самого початку! - злісно кидає Алла.

—А що Голубєв, що Голубєв?.. Ну, не розібралися відразу виконавці... Можливо, помилилися... А зараз, коли тут ми з тобою сваримось, начальство їм гніт вставило і вони свою помилку виправляють...

—В тебе грають банальні ревнощі, Доброхлібе! - якось зморено перебиває його Алла.

—В мене?!? Ревнощі?.. - Андрій випростує спину. - Та ти знаєш, що... Ладно, ладно... Ось Когут сюди німців прийшле, знайдуть вони цей погріб, і тоді ми разом за усі ревнощі з'ясуємо...

І якось знесилено Доброхліб знову спирається спиною на стінку.

У цей час грюкають двері. На порозі камери з'являється негр у напіввійськовому одязі, з автоматом в руках. За ним видно ще одну людину. Якогось полінезійського вигляду. Жестами вони наказують Доброхлібам вийти зовні, а потім ведуть їх по безлюдному коридору до чергових металевих дверей.

Доволі неввічливо Доброхлібів заштовхують у них, до приміщення, яке нагадує великий робочий кабінет. Дві стіни заставлені книжковими полицями, на яких, окрім книг стоять файли з паперами, стопи лазерних дисків та таке інше.

На стіні, що знаходиться навпроти дверей, висить велике червоне полотнище з білим колом посередині. У колі - щось таке, що нагадує чорну літеру “о“, перекреслену таким же чорним хрестом. Але при більш уважному погляді стає помітно, що коло літери розірване у чотирьох місцях, наближених до кінцівок хреста. Таким чином, зображення нагадує свастику з вигнутими променями.

Навколо стягу висять портрети старовинного вигляду. Чи підроблені під старину. Це - Македонський, Чингізхан, Кортес, Наполеон, Гітлер, Сталін, Мао, Бен Ладен. Трохи нижче - великий екран та приладна панель невідомого призначення. Перед ними - великий стіл для засідань, на дальньому кінці якого стоять декілька моніторів, а за ними - крісло, обернене спинкою до Доброхлібів. Видно, що у кріслі сидить якийсь чоловік, що розмовляє по телефону.

На ближньому кінці столу акуратно розкладені речі полонених - косметика Алли, гребінець та записничок Андрія, інший подібний дріб'язок. А також мобільний телефон, забраний у Доброхлібів під час обшуку нагорі. За їхніми спинами завмерли охоронці.

Ось людина у кріслі припиняє свою розмову і обертається до полонених. Пауза. Кам'яне обличчя негра-охоронця. Розширені очі Доброхліба.

—Сашко! - вражено вигукує Андрій.

Когут уважно і ледь іронічно розглядає колишнє подружжя. Потім мовчки встає і наближається до них.

—Ну, привіт, друзяко! Доброго дня, Алло!

—А він добрий? - трохи здіймає брови жінка.

Когут коротко регоче:

—Не знаю, не знаю... Для кого - як. Для мене, мабуть, добрий. Бо вже давно настав час припинити наші безглузді ігри. - Він повертається до Андрія. - Але, бачить Бог, Андрію, я тебе в наші справи вплутувати аж ніяк не хотів. Навіть більше, опісля Харкова я намагався тебе біля себе притримати, щоб потім потрохи відсунути на небезпечну відстань. Але ти розпочав у Джеймса Бонда гратися, за Голубєвим слідкувати з власної ініціативи... Чи не з власної?

—Таки - Голубєв?.. - не відповідаючи на запитання Когута, у свою чергу в когось запитує Андрій, вже трохи відійшовши від першого здивування і стріляючи очима на Аллу.

Когут повільно йде до свого крісла, сідає у нього і розпочинає задумливо барабанити пальцями по столу.

—Голубєв... Голубєв... - І раптом різко переводить розмову в інше русло: - Ти вже зрозумів, куди втрапив? Зі своєї, до речі, ініціативи втрапив.

Андрій трохи зам'явся з відповіддю і за нього голосом шкільної відмінниці відповідає Алла:

—Наскільки можна зрозуміти, це - таємнича неонацистська станція “Оаза“. - І раптом додає: - Ще не здичавіли у своєму бункері?

Когут весело сміється:

—Ох, Андрію, як же мені наш колишній лікар подобається! Навіть більше, ніж тобі. - І раптом серйознішає. - Станція? Нацистська? І так, і ні. Розпочалося з неї. Але... Оаза, друзі мої, не банальний схрон, як зазначила Алла, а назва широко розгалуженої організації. Дуже широко розгалуженої. Я, наприклад, її резидент в Україні.

—Але ж таки резидент нацистської організації? - подає голос Андрій.

Когут знову задумливо барабанить пальцями по столу. Потім обертається і через плече дивиться на портрети, що висять над ним.

—Македонський був фашистом? - запитує він в самого себе. - Чи Кортес нацистом? Чи Сталін? Ну, з паном Гітлером зрозуміло. - Когут знову обертається до Доброхлібів. - Він, до речі, ледь усю справу не завалив, ледве ідею не спаскудив. Дойчланд, дойчланд, юбер аллес, розумієш. Арієць, блін. Супермен... А того не зметикував, що супермени, вони у будь якій нації зустрічаються. І якщо лише в одній їх шукати, то обов'язково такий собі етнічний інцест вийде. З повним наступним виродженням. - Когут подається трохи уперед. - А вироджуватись та утилізуватись повинні відходи. Це - процес інтернаціональний. Для них лише умови належні треба створити. Бажаєте демократичні? Та будь ласка! Головне, щоб вони думали поменше.

—Демократія на службі фашизму? - хрипко запитує Алла. - Це щось нове в політології.

—Це - банально. Бо крайнощі сходяться, - наставницьким тоном мовить Когут. - Це ви маєте знати. Нехай народні маси вповні демократично й щосекунди сексом займуться. Або з ігор комп'ютерних не вилазять. Про наркотики не кажу, це - взагалі для примітиву. Можна ж просто світом нудитись задля розваг. Та чи мало ще чого вигадати можна? І все під прапором повної свободи. Повної насолоди. Головне, повторюю, щоб не думали. Думати повинні ми - вибрані. І, до речі, при цих демократичних умовах відразу видно, хто має хоч якусь кебу, а хто ні. Перших треба під себе підгрібати, селекціонувати, бо вони і є расою суперменів, а потім - на прапор... - Когут недбалим помахом руки показує на портрети позаду себе. - Щодо інших... Їх - на добриво. На жаль. Як, друзі мої і вас опісля того, як ми деякі деталі з'ясуємо. Бо, скажімо, з Нгомбо, - Когут кидає головою на негра-охоронця, що з кам'яною фізіономією завмер позаду Доброхлібів, - будуть люди, а з вас...

Сашко презирливо махає рукою.

—Та, звісно, які ж з нас супермени, - теж ледь презирливо кидає Андрій. - Це ви в нас такі дужі, що без нової зброї аж нікуди. Думали вони думали, і придумали...

—Зброї? - у третій раз розпочинає барабанити пальцями по столу Когут. - Зброї, кажеш?.. - І різко запитує Андрія: - З ким ти контактував, окрім мене? Яким чином опинився в Антарктиці й біля бази?

Той мовчить.

—Я питаю, з ким ти контактував? Яким чином вийшов на закриту супутникову телефонну лінію? Хто тебе на неї вивів?

—Та ні з ким я не контактував, - вишкірюється й собі Андрій. - А лінії свої краще закривати треба. Щоб вони й дійсно закритими були.

—Ех, - цокає язиком Когут, - треба було тебе ще у Харкові... Але - пожалів. Не хотілося зайвого галасу підіймати опісля Кеши.

І він коротким жестом щось показує Нгомбо. Той підбирається, наче хижак перед стрибком, але в цей час на столі зненацька грає мелодія виклику мобільного телефону Алли. І Когут, і Доброхліби дещо вражено зиркають на нього. Першим зі ступору виходить Когут.

—Ось тобі й маєш! - вигукує він. - А казав, що не контактував ні з ким. А сюди, усередину станції, лише декілька чоловік зателефонувати можуть. Та-а-к, близенько ж ви підібралися. Ну, що ж, погуторимо з твоїми друзями.

Когут поглядом наказує Нгомбо принести йому телефон. Охоронник-полінезієць не рухається з місця. Негр протягує руку до мобільника. І в цей час той вибухає, розлітаючись на мілкі уламки. У викривлене обличчя негра вдаряється вихор полум'я, яке миттєво згортається у знайому світлову кулю. Обпаленого Нгомбо кидає до стіни. Куля розпочинає метатися по кабінету, а потім летить на Когута. Той ховається за столом, а куля б'ється у стяг і тканина того миттєво спалахує. Кабінет наповнюється димом. Андрій, користуючись нагодою кидається на розгубленого полінезійця, вибиваючи зброю у нього з рук. Але той проводить бійцівський прийом і кидає Доброхліба на долівку.

В цей час Алла підхоплює впалу зброю і використовує її в якості дубинки, з усієї сили вдаряючи охоронця по голові. Той падає поряд з негром. Куля мечеться по кабінету. Спалахують книжки на стелажах. Андрій підхоплюється й кидається до зачинених дверей. Раптом спрацьовує сирена пожежної сигналізації. Андрій намагається відчинити двері. Когут з-під столу стріляє по ньому з пістолета. Алла, невміло тримаючи автомат, випускає чергу понад столом. Когут притискується до долівки. Андрій, врешті решт, відчиняє двері й вони з Аллою вистрибують у коридор і вклякають: до них біжить охорона. Але слідом за ними вилітає і світлова куля, яка вже мчить прямо на охорону, обпалюючи її і розкидаючи у боки. А потім зникає за поворотом.

Андрій з Аллою хочуть бігти слідом за нею, але раптом у потилицю Алли упирається ствол пістолета:

—Обережно і плавно поклади автомат на долівку, - чується напружений голос Когута.

Андрій рвучко обертається, але вже запізно: Когут перехопив горло жінки однією рукою, а другою приставив ствол пістолета до її скроні.

З іншого боку коридору чується тупіт багатьох ніг - до дверей кабінету, з яких ще клубочиться дим, біжить ще один загін охорони.

Куля мечеться по приміщенням станції. Свист. Спалах. Зала, наповнена апаратурою і нажаханими людьми. Свист. Спалах. Великий ангар з усюдиходами, біля яких вовтузяться механіки. Свист. Спалах. Тунель з військовим загоном, командир якого розширеними очима дивиться просто на кулю і щось кричить у мікрофон, прилаштований біля його, розірваного криком, роту. Свист. Спалах. Вузенький прохід зі світловими стовпами у ньому, по якому нещодавно йшов Голубєв. Свист. Спалах. Такий же прохід з тілом чоловіка, що лежить долі. Це - Кирило. Знову розпочинають чутися жахливі звуки, під які він знепритомнів.

Але ось Голубєв розпочинає вовтузитись, ось він підіймає голову. І бачить кулю. У ртутно-важкий плюскіт згуків вплітається ледь чутне дзюрчання ручаю.

—Привіт, - рипить Голубєв жорном висохлого язика. - Ось і ти...

Дзюрчання посилюється. Вимучене обличчя Кирила збільшується, збільшується і ось вже нічого не видно, окрім його стражденних очей.

Ствол пістолета щосили б'ється в спину Андрія, підганяючи його по тунелю, залитому неоновим світлом. Це Когут кудись веде свого колишнього колегу. За ним таким же чином полінезієць жене Аллу. Замикають ходу ще троє озброєних охоронців.

—Ти ідіот, Доброхлібе, - сичить Когут, знову шпурляючи його пістолетом. - Навіть якщо усе це правда, то тебе використали, наче немовля. І навіть без памперсів... Фашисти ми, розумієш!.. Це ви - чистоплюї! Бо, фашисти - не фашисти, але супермени ми - точно.

Когут раптом зупиняється і, схопивши Андрія за плече, рвучко розвертає його обличчям до себе:

—Вища фаза фашизму не нацизм! Не націоналізм. Вища фаза фашизму - інтернаціоналізм сильних особистостей. Бо ми вирощуємо нову расу. Бо ми, саме ми, є охоронцями людства!.. Але ж від дурнів хіба охоронишся!

Сашко знову штовхає Андрія уперед:

—Ну, хто міг знати, що ця мерзота використає твій мобільник, для того, щоб їхній розвідник таки пройшов крізь захисний шар. Щоб наш спільний ворог - ворог усього людства, до речі! - проточився досередини Оази!..

Новий стусан. І Андрій влітає у якесь кругле приміщення. Слідом за ним - Алла. Це та сама зала, яку зверху, через грати вентиляції розглядав Голубєв. Доброхліби з Когутом та охоронцями знаходяться на естакаді, яка приліплена навкруги до стін приміщення. Її огороджує високий металевий парапет. Унизу - плазмове утворення, обмежене лискучими жердинами з електророзрядами, які пробігають поміж їхніх верхівок.

Когут хапає Андрія за волосся і перехиляє його через парапет. Доброхлібу обпалює обличчя невимовним жаром, аж шкіра, здається розпочинає пузиритись.

—Андрію! Андрію! - кричить позаду, немов з далекого далеку, Алла. - Залиш його, Когуте, залиш, виродку!

—Дивись! Дивись! - нахиляє той голову Андрія ще нижче, не звертаючи уваги на жіночі крики. - Уважно дивись. Ти за зброю запитував? Ось вона - наша зброя. Ось! Винайдена ще на початку минулого століття, але доведена до досконалості лише сьогодні.

Андрій пручається з останніх сил.

—Але знаєш для кого вона? Знаєш? - Когут рвучко розгортає Андрія обличчям до себе і тицяє йому пістолетом прямісінько в обличчя. - Не для таких недоумків, як ти. Таких, як ти, ми і без неї скрутимо... Але там, там, - ствол пістолета тицяє вже у купол приміщення, - чи то у ближньому космосі, чи то на Сонці... Ми, до речі, до останнього схиляємось опісля відкриття “ефекту соняшника“...

Сашко раптом заспокоюється і відпускає Андрія. Той розтирає горло, косячись оком на величезну розпечену сферу, що чадно ворушиться унизу.

—Цить ти! - кричить Сашко у бік Алли, а потім знову повертається до Доброхліба і мовить підкреслено спокійно: - Так ось, на Сонці, здається, існує плазмова форма життя. Нагадує вона кульові блискавки. І тарілки летючі. Ми за ними давно спостерігаємо. Інтелект - на рівні тварин, але - агресивні... На Землю проточуються крізь полярні області. Створюючи для цього дірки. Озонні. Раніше вони тільки вивчали Землю, а зараз, здається, напад готують. Дуже вже різко розширення південної дірки розпочалось. Та й розвідники... Одного ти до Оази заніс. Чого від нього чекати - невідомо. Але і ми чекати не будемо...

Він нервово робить декілька кроків назад і вперед по естакаді, зиркаючи на Андрія. Той вже трохи прийшов до тями.

—Слухай, Когуте, - каже, спльовуючи кров з розбитого роту, - ти мені Незнайку нагадуєш. Пам'ятаєш такого казкового коротишку?

Когут зупиняється і трохи розгублено дивиться на Андрія.

—Пам'ятаєш, - констатуючи, продовжує той. - А нагадуєш ти мені його тому, що йому на голову теж шматок сонця впав. Але, насправді, то хрущ був. Але чи багато безголовим для остаточного безголів'я потрібно?

Когут не злиться. Когут всміхається. Лагідно-лагідно.

—Згадай дитинство, Андрію, згадай. Кажуть, перед смертю воно добре згадується.

Тепер вже Андрій трохи розгублено дивиться на Когута. Алла завмерла поміж двома охоронцями, які як схопили її, коли вони кричала, так і тримають досі.

Сашко підходить впритул до парапету і задумливо дивиться на сферу.

—Я забув вам сказати, панове, - не обертаючись каже він, - що наша зброя - це симбіоз двох складових. Фізичної і... І психічної. Остання необхідна перед застосуванням зброї в якості її накачки. Як в лазера. Оскільки ви вплинули на те, що нам необхідно терміново застосовувати її, а часу для знаходження джерела психічної складової за межами Оази в нас немає, то... - Він обертається і дивиться прямо в очі Доброхліба. - То ви і будете цією накачкою. Надмірна цікавість, друже, має свою ціну.

Він показує стволом пістолета на Андрія:

—Спочатку ти...

Пауза. І потім ствол пістолета різко вказує на Аллу.

—Її, - жорстко віддає Когут наказ охоронцям.

Ті підхоплюють Аллу, що кричить і щосили пручається, та й тягнуть до парапету з явним наміром скинути її вниз, прямо на розпечену сферу. Андрій кидається до них, але його збиває з ніг охоронник-полінезієць. Водночас Когут б'є Андрія ногою, але Доброхліб перехоплює її. І бійка зав'язується не жартома.

Двоє охоронців намагаються скинути Аллу униз. Полінезієць і Когут б'ються проти Андрія. Ще один охоронець повертаючи автомат то на одну групу, то на іншу, не може вирішити, кому йому допомагати. Врешті решт, він приймає рішення. І тільки Андрій відкривається, випускає по ньому автоматну чергу.

Той хапається за поранену руку. Аллу вже майже перекинули через перила. Порятунку немає. Одним боком обличчя злісно всміхається Когут.

І в цей час на горі, під верхом купола приміщення, зі спалахом і хрустом вилітають грати вентиляції, для того, щоб уповільнено обертаючись по спіралі, розпочати падати у вогненну сферу. Спалах же миттєво концентрується у світловий диск, на якому, наче на вогненному скейтборді балансує Голубєв. Ось він на хвилинку завмер під самим куполом, а потім, наче по крутому схилу, стрімко з'їжджає на диску в напрямку Алли.

Спалах. Звуки ударів. Викривлене від жаху обличчя охоронця, який перелітає через парапет, з криком падаючи у полум'я сфери. Інший охоронець з одягом, що димиться на ньому, непритомно лежить під стіною приміщення. Але третій вояк, вже зорієнтувався і здіймає автомат на Голубєва, який схопивши напівнепритомну Аллу, відтягує її від краю естакади.

—Стріля-я-й! - репетує полінезієць і раптом б'ється головою об металеву стіну приміщення від удару, який йому наносить Андрій. І закотивши очі, повільно сповзає по стінці на долівку.

Але і сам Андрій падає поряд, вдарений навідліг рукою із затиснутим у ній пістолетом. Рукою Когута. А пістолет, як і автомат полінезійця, вже спрямований на Голубєва, який підтримує Аллу.

Чорний отвір зброї. Відлиски полум'я, що грають на металі ствола пістолета.

Чорні розширених зіниці Голубєва. Відлиски полум'я, що грають у його очах.

Палець, що повільно, дуже повільно, натискує на гашетку. І так же уповільнено Кирило розвертається, намагаючись своєю спиною прикрити тіло Алли.

Тишу крають звуки пострілів. І раптом усі рухи пришвидшуються до межі, а між стрільцями та Кирилом з Аллою зростає світлова стіна, у якій сліпучими цятками згорають пістолетні кулі. А Когут стріляє, стріляє, до тих пір, допоки в нього не закінчуються набої. І відразу світлова стіна знову згортається у кулю, яка сторожко коливається у повітрі поміж Когутом і тими, в кого він стріляв.

Аж раптом Сашко здригається: у його спину впирається ствол автомата, підібраний Доброхлібом, що вже прийшов до тями.

—Андрію, Андрію, - гарячково шепоче Когут, - заспокойся... Ти же бачиш, що відбувається! Ми же на одному боці, Андрію.

—Ніколи ми не будемо з тобою на одному боці, Когуте...

—Ой, не зарікайся, не зарікайся, друже... Ми, звісно, по життю різні, різні ми, але ж ми з тобою - люди. Люди ми! А ото... - і Когут огидливо киває на кулю, що продовжує висіти у повітрі.

—Доброхлібе, ти як? - кричить здалеку Голубєв, одночасно намагаючись привести до повної тями Аллу.

Андрій не відповідає. Він слухає Когута.

—Від нас зараз життя усієї планети залежить. Розумієш. Андрію? Від нас. Якщо ота мерзота атакує Землю, то ніщо у світі, окрім нас, не зможе протистояти їй. Ти думаєш, чому вони та в Оазу намагалися втрапити?.. Не дозволяй їм себе зомбувати, Андрію, не дозволяй. Подивись, що вони з Голубєвим зробили...

—Ти як, Доброхлібе? - знову кричить Кирило. І підтримуючи Аллу, робить крок в напрямку до нього.

Але Андрій зненацька відстрибує назад і поводить автоматом, то на Когута, то на Голубєва з Аллою. Куля напружено розхитується у повітрі.

—Стояти! - кричить Доброхліб. - Усім стояти!

—Ти що?!? - охкає Алла.

Кирило зупиняється і рукою засовує Аллу за свою спину.

—Правильно, Андрію, правильно, - раптом підтримує Доброхліба Когут і робить крок у напрямку Голубєва. Між ними у стіні видно напівпрочинені двері з якоюсь величезною червоною кнопкою, розташованою біля них. - Алло, - гукає він, - будь обережна. Обережна будь з Кирилом. Бо він вже і не Кирило зовсім.

Алла намагається вийти з-за спини свого рятівника, але той, мовчки продовжує однією рукою притримувати її за собою.

—Згадай, Алло, яким ти його в останній раз бачила? - робить ще пару кроків Когут. - Ти ж медик, згадай. Чи міг він взагалі рухатись, а не то, що...

Алла, врешті решт, висовується з-за спини свого рятівника й зазирає йому в очі. Кирило у свою чергу скоса зиркає на неї.

—Алло, - сіпається Андрій, - відійди від нього, Алло!..

І в цей час, користуючись, що увага непроханих гостей Оази розпорошилась, Когут кидається до дверей і щезає за ними, по дорозі з усіх сил вдаривши по червоній кнопці. Приміщення вибухає виттям сирени та наповнюється шерехом електророзрядів, що враз розпочинають бігати по ньому. Світлова куля здригається, немов від кулеметної черги, що втрапила в неї, і швидко опускається долі, немов розпливаючись по долівці.

Голубєв кидається уперед. Андрій рвучко здіймає автомат, але його вже збиває з ніг Алла, яка дещо випередила Кирила. Автоматна черга крає повітря над головою Голубєва, викрешуючи іскри з металевої стіни. А Кирило вже вдаряє по червоній кнопці і пронизливе виття змінюється далекою гикавкою ревунів, а електророзряди миттєво зникають з приміщення й куля якось поступово, начебто з великими труднощами, набуває свого звичного вигляду.

—Так, - прислухається до ревунів Голубєв, - тривогу таки встиг підняти... Треба вам уходити друзі! - і повертається до Доброхлібів, що так і не встигли встати з долівки, на яку впали під час останнього кидка Алли.

Андрій, Алло та Кирило стоять біля парапету і задумливо дивляться униз, на полум'яну сферу. Трохи збоку гойдається світлова куля. Двері, у яких зник Когут, щільно зачинені. У Андрія одна рука знаходиться на імпровізованій перев'язці, яку йому зробила Алла. З далека доносяться стишені крики, звуки швидких кроків та пересування якихось механізмів. Ревунів вже не чутно, але замість них чується відлік метроному.

—Розумієш, Андрію, - каже Голубєв, - у “суперменів“ ніколи не буває своїх власних сил. Вони завжди паразитують на силах людства. Або інших істот...

—Тобто, це не зброя, - мовить Андрій і киває на вогняну сферу.

—Так, це... Полювання на плазмоїдів розпочалося ще на початку минулого століття. А потім, десь наприкінці тридцятих, мабуть таки у Німеччині, було винайдене захисне поле. Втім, воно не лише захищало, а й не давало зловленим істотам розбігтися чи протистояти своїм захоплювачам. І, таким чином..

—Я зрозуміла, - тихо каже Алла. - Боже, як примітивно! Це ж, - вона, як перед тим Андрій, киває на униз, - звичайнісінький концентраційний табір.

—Ну, ти даєш! - бурмотить Андрій. - Термін “концтабір“ має на увазі концентрацію розумних істот, а це... Зоопарк, скоріше. З поганими умовами утримання.

—Ти вважаєш, що плазмоїди... - розпочинає було Кирило, але Андрій перебиває його.

—Слухай, Голубєв, якщо тебе якось там вилікували, якщо якимось чином тобі певну інформацію скинули, а потім якось там і нас використали, то це не значить, що ті кляті користувачі мають такий вже глибокий розум. - Він скошується на світлову кулю. Та байдуже гойдається поряд з людьми. - Я бачив, як ці... Істоти, м'яко кажучи, на людей нападали.

—Якщо тебе накачати наркотиками, то...

—Не виправдовуй...

Їх перебиває гучний голос Когута, що, здається, лине не з динаміків, а з усіх усюд:

—Нагадую. У вас залишилось п'ять хвилин. Опісля цього розпочинаємо штурм.

В тиші, що наступила опісля цього, метроном, здається, клацає ще гучніше. Розлючені обличчя Андрія й Кирила, що втупилися одне в одного, пом'якшуються.

Раптом Алла запитує:

—Слухай, Кириле, а якщо вирубити захисне поле?.. Мені здається, що воно якимось чином з отими жердинами пов'язано. Може спробуємо завалити одну?

—А що, а що? - відразу підхоплює ініціативу Алли Андрій. - Це ж - ідея! Де ж ти раніше була, подруга?!? - Він так раптово цілує Аллу, що та навіть не встигає відсахнутися. - Я зараз спробую вниз спуститися...

—Жердини могло б завалити і воно, - Голубєв киває не світлову кулю. - Але ж і досі він не став цього робити.

Алла з Андрієм завмирають і очікувально дивляться на Кирила, чекаючи на продовження. Той зітхає.

—Багато енергії вивільниться. Ми просто підсмажимось.

—Але, якщо більше немає чого робити? - сам до себе говорить Андрій. - Бо не подобається мені, що вони якось хочуть їх і на інших континентах використовувати. Не залишати ж бійцівських тварин цим... супермьонам.

Голубєв якось здивовано зиркає на Доброхліба. А потім тихо запитує в нього:

—А Алла?..

І знову два чоловіки вперлись поглядами один в одного. Але вже не розлючено, а зосереджено.

—В тебе є контакт з кулею. Нехай вона винесе Аллу звідси. Через тунель.

—Це, здається неможливо. Прохід через захисне поле - смертельний для плазмоїда. Але усередині станції... Може - до ангарів. А там ви з Аллою проривайтесь на поверхню. А я тут прикрию...

—Тут?!? - Це вже Алла. - Голубєв, цього не можна робити!

—Згодний. Не можна. Просто треба. Зняття захисного поля без психічної накачки - це просто вибух. В якому загинуть і люди, і самі плазмоїди. З накачкою - процес, що дозволить істотам поступово вийти з-під контролю Оази.

—А людині? Що він дозволить людині?!? - кричить Алла.

—Слухай, Голубєв, - кричить і собі Андрій. - Це я тут замість накачки залишусь! А ти давай - Аллу рятуй. Тобі зручніше буде. І шансів більше. Бо в тебе, а не в мене контакт з цими тваринами є!

—Тридцять, двадцять дев'ять, двадцять вісім... - розпочинає зворотній відлік механічний голос динаміка.

—Андрію, - запитує Кирило, - ти ще не зрозумів? Плазмоїди не намагаються вбити людину. А допомагають біополю, яке достигло для цього, відірватися від фізичної оболонки. Але. Тільки. Достиглому. Інакше - смерть. А ти достиг?

—Шістнадцять, п'ятнадцять, чотирнадцять...

—Ах ти, синьйор Помідор! Достиг він! Чи давно хабарі брав? Зараз ми...

—Тринадцять, дванадцять...

—Андрію, немає часу стосунки з'ясовувати. Біжить звідси! Рятуй Аллу!!!

—Десять, дев'ять...

—Крильце, я не без тебе нікуди, ніку-у-уди! - Алла обома руками вчіплюється в груди Кирила.

—Вісім, сім...

Раптом Кирило різким професійним рухом щосили б'є Алла по голові. Вона, вражено розширивши очі, осідає, втрачаючи тяму. Андрій ледве встигає підхопити її. В очах Кирила стоять сльози.

—Швидше, друже, швидше!

—П'ять, шість...

Куля розпочинає обертатися, перетворюючись на диск, який підпливає к ногам Доброхліба. Той, тримаючи Аллу на руках, піднімає на ногу і ступає на нього. Обертається і простягає руку Кирилові:

—Все ж таки, ти в тріщині міцно головою гепнувся...

—Чотири, три...

—Ти Аллу бережи. І Антошку, - відповідає на рукостискання Голубєв.

—Обов'язково збережу, друже, обов'язково...

—Три, два...

Чоловіки в останній раз зустрічаються посуворілими очима і ледь кивають один одному. Світловий диск рвучко зривається з місця і по крутій траєкторії, разом з Доброхлібами, зникає під куполом в отворі вентиляції.

—Один... Нуль.

Двері, за якими свого часу зник Когут, вибухають і через них, крізь клуби диму, на естакаду вибігають озброєні вояки, швидко розсипаючись по ній.

Доброхліби на світловому диску несуться по широкому тунелю, повз бокових відгалужень, з яких вистрибують солдати й стріляють їм услід. Повискують кулі. Ледь дзижчить диск. Поворот. Те ж саме. Ще поворот. Солдати - усюди, немов таргани. Алла поступово приходить до тями і розпочинає пручатися. Але Андрій міцно тримає її на руках.

Ще один аж занадто різкий поворот. Доброхліб ледь втримується на диску. Алла злякано здригається і на хвилинку заспокоюється. А попереду - великий ангар з усюдиходами, до якого вистрибує вогненний скейтборд. Але біля металевих бортів завмерли вояки зі зброєю, спрямованою прямо на Доброхлібів. Звідкись, заревівши двигуном, вилазить ще один усюдихід і закриває собою вхід до тунелю, з якого вилетів диск. Водночас і в чорних отворах інших тунелів, що сходяться в цьому ангарі, хижо загораються фари машин. Їхні промені сходяться на постатях втікачів. Вони у пастці.

Кругла естакада, нависла над полум'яною сферою. По колу через рівні проміжки завмерли автоматники. Біля перил, ледь схилившись до сфери, яка оточена жердинами, між якими незвичайно сильно, неначебто готуючись розірвати свій ланцюг, бігають розряди, стоїть Голубєв. Його обличчя, на якому грають вогненні відлиски наближується, наближується до нас, а позаду нього чуються важкі кроки. Ось вони завмирають за самою спиною Кирила. Він повільно обертається. На нього, розхитуючись на носках і заклавши руки назад, насмішкувато дивиться Когут. Голубєв відповідає йому презирливим поглядом. Сашко переводить очі на нерівний ланцюг електророзрядів, що нервово тріпотять у тріскотливому повітрі.

—Турбуються, - каже, - брати наші менші. - Він знову переводить погляд на Голубєва. - Ну що, рятівничок, ти хоч розумієш, що зараз відбудеться?

—А ти?

—Ох, Кириле... Ще вчора нічого тобі відомо не було. Жив ти собі спокійно, гроші мав. І до грошей. З жінкою чудовою одружитися мав би. Але, зірвав ти заборонений плід знань таємних і ось маєш... Звісно, стрибати у полум'я - воно не приємно. Але, друзяко, необхідно.

І Когут було вже підіймає руку, аби віддати наказ своїм воякам, щоб вони скинули Голубєва униз. Але раптом зупиняє свій жест.

—Знаєш, у чому лихо суперменів? - запитує у нього Кирило і, не чекаючи відповіді, продовжує. - В тому, що сила їхня у м'язи уходить. Для мозку нічого не залишається. - І знову запитує: - Ніколи не цікавився, чому це плазмоїди ваш бункер досі вщент не рознесли? Адже ти знаєш їхню силу, знаєш. Отже, чому?

—А ти знаєш, у чому лихо таких слабаків, як ти? А разом і плазмоїдів твоїх любесеньких? - В тон Голубєву відгукується Когут. - Миру вони, бач, спочатку хотіли! А потім, бач, прорахували, що енергія, вивільнена при одночасному звільненні усіх їхніх полонених усю нашу Антарктику вмить розтопить. Людей вони пожаліли. Тьху!.. Та якби усе навпаки було, то я... То Оаза таке б зробила!..

—Сонце згасила б? Дурень ти, Когуте. Якось Антоха, пацан Алли, запитав, чому це світло не може темряву назавжди знищити. Я відразу не зрозумів, хоча й Алла натяк дала. Але потім...

—Ну, ну... - неуважно кидає Сашко, прислухаючись до чогось з навушника, який прилаштований у нього на вусі.

—Тому, що, Когуте, і світло, і темрява, існують у живому. І коли світло разом з темрявою розпочне живе нищити, то чим воно тоді від цього самого мороку відрізнятися стане?

—Ну, ну... - повторює Когут, відриваючись від прослуховування повідомлення, але вже насмішкувато. - А якщо темрява твоя оте живе повністю заполонить?

—А воно ще живе буде? - здіймає брови Голубєв.

Когут жує губами:

—Досить філософствувати! Загалом, значить, так. Зафіксували ми друзів твоїх. А зараз і світло їхнє фіксувати станемо, - і Сашко знову здіймає руку, готуючись віддати наказ солдатам щодо скидання Голубєва до палаючої сфери.

—Ну, що ж, - смутно, але твердо каже Кирило, - здається, це вже є, високим штилем кажучи, час істини. Антоху жаль. Але, сподіваюсь, Алла з Доброхлібом таки достигли. - Він підіймає очі на Когута: - В оазах взагалі рослини швидко достигають.

І стрибнувши на перила, балансує на них, дивлячись у низ.

Когут, наморщивши лоба, кидає погляд на Голубєва, потім на сферу, потім знову на Кирила. І, врешті решт, до нього доходить.

—Тримайте! - на усю станцію волає він. - Трима-а-айте його-о-о!!!

Але вже пізно. Випроставши руки, наче величезна птиця, Кирило падає вниз, прямо у центр сфери.

Андрій з Аллою оточені озброєними людьми, які поступово змикають навколо їх живе кільце. Їх давно б захопили, якби не плазмоїд, що швидкими ривками переміщається по колу, відганяючи супротивників. Але, сили явно не рівні. Врешті решт, зробивши особливе швидке коло, плазмоїд невпевнено завмирає на місці. Мить наче вагається, а потім розпочинає утворювати просторовий тунель.

—Алло, Алло! - кричить Андрій. - Швидше, Алло!

І тягне жінку за руку до утворення.

—Зажди, зажди, Андрію!.. Кирило, Крильце-е-е! - голосом, що рветься на шмаття, зве Голубєва жінка, але цей крик швидко стишується, бо тунель вже розпочинає засмоктувати Доброхлібів.

Одначе в цей раз засмоктування відбувається не повільно й потужно, а швидкими болючими ривками. Наче істота рве себе на частини. Аллу з Андрієм кидає збоку вбік і, врешті решт, викидає прямісінько обличчям у сніг.

Охоплений полум'ям контур людини з розкинутими руками, нагадує хрест, що згорає у вогненній сфери. “Крильце-е-е!“ - з далекого далека ще лунає жіночий крик крізь тисячі збуджених зойків. Сфера розпочинає грізно ворушитися, випинатися тисячею розжарених всесвітів, що рвуться з безодні до цього світу. Ланцюги електророзрядів раптово рвуться і батогами розпочинають битися по стінках приміщення, по естакаді, по людях, що з галасом метушаться на ній. Лише один з них нерухомий. Це - скам'янілий Когут, який з жахом дивиться на те, як сфера збільшується у розмірах, збільшується усіма своїми пухирями, наближуючи свою поверхню до нього. І ось ця поверхня не витримує внутрішньої напруги і повільно розпочинає лускатись.

—Ні-і-і!!! - кричить Сашко, закриваючи своє обличчя руками.

А сфера вже вибухає мільйонами кульових блискавок, що одним сліпучим валом сунуть на обличчя Когута з викривленим ротом. Обличчя миттєво чорніє і випалюється до черепа, який продовжує кричати, кричати, відвалюючись від кістяка, який повільно падає у вогненну безодню, своєю чорнотою насуваючись на неї і повністю заповнюючи її собою.

Чорнота здригається. Андрій стогне й розплющує очі. Перед ними стрибають якісь жеврини. Чоловік мружиться і жеврини набувають форми маленьких куль, що, згасаючи, ще кружляють по засніженому камінню, на якому долілиць лежить Доброхліб. Знову застогнавши, Андрій випростує руку і бережно намагається схопити хоч одну кульку. Йому це вдається, але вона швидко згасає на його долоні.

Андрій сідає і бачить, що поряд з ним вже сидить Алла, яка розхитується уперед та назад, зчепивши перед грудьми маленькі кулачки.

—Кир... рил.. Кир... рил... - з кожним хитанням схлипує жінка.

Прямо перед нею - котловина з далекими воротами входу до Оази. Доброхлібів викинуло на гребень скель, що оточують цей величезний кратер. З каменів униз скочуються згасаючі кульки.

Андрій проводжає їх поглядом і втомлено сідає біля згорьованої жінки. Обіймає її. Та не пручається.

—Куля ота... Плазмоїд... - розпочинає було тихенько.

—Немає її, немає. І Кир... Кирила не.. Немає.

Алла знову заходиться у плачі. Андрій міцно притискує її до себе. Дивиться на останні жеврини кульок.

—Знаєш, - каже, - я тепер повірив, що вони... Що вони - розумні. Бо лише розумне здатне на передчасну смерть.

—Бо передчасної смерті не буває, - ще раз схлипує Алла і раптом сама притискується до Андрія. Той ласкаво й дуже обережно гладить її по голові.

Раптом вони відчувають, що земля навколо розпочинає тремтіти. Доброхліби перелякано здіймаються на рівні. Стукоче каміння, що розпочинає падати зі скель. Вдалині безшумно вивалюються ворота входу до Оази і цей вхід враз розпочинає нагадувати роздертий криком рот. А посередині котловини раптово здіймається вогненний пухир, що витягується до самого неба. Ось він видовжується, видовжується, розпадаючись на дві галузки. А на верхівках галузок зростають інші. І ось вже стає зрозуміло, що це - дві примарні велетенські руки, що зростають з земля і тягнуться, тягнуться до Сонця.

—Боже! - видихує Алла.

А з землі вже розпочинає висуватись якийсь світловий купол і невдовзі стає зрозуміло, що це - голова, яка зростає слідом за руками. І через декілька хвилин на Доброхлібів дивиться примарне мерехтливе обличчя, крізь яке можна бачити протилежні схили котловини. Це обличчя Кирила.

—Бож-же! - знову видихує Алла.

Здається, що Кирило, тіло якого з витягнутими руками продовжує зростати й зростати у немислиму височінь, помітив Доброхлібів. Певною мірою він раптом посміхається сумно і лагідно і, здається, потім киває до них. А ще потім рвучко відірвавшись від землі, зненацька злітає і розсипається на тисячі райдужних куль, що, закрутившись повільною коловертю, таки продовжують його рух до Сонця.

—Боже мій! - третій раз каже Алла.

—Містика!.. - каже Андрій, до краю вражений картиною, яку спостерігає. - Ніколи б не подумав, що Голубєв може стати... Стати може... Богом, чи що.

—Можливе, кожен з нас є ним, Андрію? - тихо відгукується Алла. - Чи, можливе, на протязі життя тисячі раз кожен з нас становиться ним. Втім, як і Сатаною. Але Сатана не може дивитись на сонце, Андрію. На це спроможні лише боги... І ми - люди.

—А ще - соняшники.

—І соняшники, - стиха погоджується Алла.

А лискучі кулі, кружляючи над котловиною, линуть все вище й вище. Ось вже видно увесь кратер Оази, на гребені якого стоять Доброхліби. Вище. Вище. Навколо Оази зростають, повільно обертаючись, простори Антарктиди. Ось вони на мить завмирають, а потім розпочинають пришвидшувати оберти і тоді, коли від цього обертання розпочинає паморочиться у голові, вибухають сліпучим світлом. Водночас, опісля миттєвої паузи, чутно короткий звук, немов зовсім поряд з нами промчалося якесь величезне тіло. Розміром з цілу планету.

Стоп-кадр краю Великого Льодовика Антарктиди.

Спалах. Звук. Стоп-кадр сучасних авіаносців посеред океану, з яких злітають хижі літаки.

Спалах. Звук. Стоп-кадр наслідків атаки терористів на Міжнародний торговий центр у Нью-Йорку.

Спалах. Звук. Стоп-кадр знущання над полоненими в іракський в'язниці Абу-Грей.

Спалах. Звук. Стоп-кадр Баркашова на тлі прапора Російської національної єдності.

Спалах. Звук. Стоп-кадр мітингу “Братства“ з викривленим обличчям Корчинського.

А ми намагаємось дивитися вище, вище натовпу з червоно-білими прапорами. І вже бачимо вікна київських будинків. Дахи. Небо. Сонце. І раптом це сонце розпочинає затягуватися сірою імлою, згортатися у каламутний диск.

—Антон, Антошка! - чується звідкілясь крик Алли.

І враз з сонця зсувається закопчене скло, крізь яке хлопчик дивися на нього. Він рвучко обертається і очі його радісно розширюються.

Вдалині стоїть Алла. Поряд з нею невпевнено тупцює Андрій.

—Ма-а-амо! - кричить Антошка і, кинувши чорне скло на тротуар, яке жалісно тенькає там, біжить до неї.

З розмаху вдаряється обличчям у її живіт і застигає, охопивши мати за стегна. Андрій обережно кладе йому свою руку на плече.

Так вони і стоять, зменшуючись потроху і відкриваючи для огляду зимовий Хрещатик, на якому тріпотять сонячні помаранчеві стрічки. Ми бачимо людей навколо Доброхлібів, дуже багато людей. Бо це Майдан. А ми піднімаємось вище й вище, згори спостерігаючи за хвилями цього помаранчевого моря, в якому вже згубилися і Андрій, і Алла, і маленький Антошка. А у вухах, наче пульс, б'ється й б'ється мелодія пісні “Разом нас багато“. Б'ється і аж ніяк не хоче спинятись...