ОЛЕКСІЙ КАЦАЙ

Людина Епіцентру - ОЛЕКСІЙ КАЦАЙ

Мер наказав стояти і Ванавара, за колись набутою, а потім – хронічно-застарілою військовою звичкою, миттєво застиг секунди на три. І лише потім ледь повернувся, зиркнувши через плече. Мера позаду не було. Замість нього біля входу до мерії переминався з ноги на ногу вилицюватий хлопець в шкіряному комбінезоні і з чорним мотоциклетним шоломом в руках.

— Тарасе Богдановичу, — повторив хлопець голосом Лохова, — до вас завітає гість зі столиці братньої країни. З Москви, тобто. Вислухайте його уважно.

І хлопець посміхнувся.

Ванавара посміхатись не став.

— Жартуємо? — строго спитав він. — Настрій в нас гарний? А не зіпсується, якщо я зараз охорону викличу?

Хлопець засмутився і розвів руками.

— Зіпсується, — згорьовано підтвердив він припущення Ванавари. — Дуже зіпсується. Але, мені й дійсно з вами переговорити треба. Я, розумієте, півдня мера вашого прочекав, а він повз мене пролетів, наче...

“Шкіряний комбінезон” на мить замовк, пробуючи знайти метафору до швидкого пересування мера. А по тому закінчив його голосом:

— Наче метеорит Тунгуський...

Ванавара ледь здригнувся і уважно подивився на хлопця:

— Ти в нас артист, чи що? Винокуров? Або й сам Галкін?

— Та, ні. Це просто в мене талант такий. В інституті прорізався. А загалом я по іншому фах...

— Загалом, не за адресою ти, — перебив його Ванавара. — Я, шановний, начальник міського управління з надзвичайних ситуацій, а не керівник художньої самодіяльності. Таким чином...

— Таким чином, — в свою чергу перебив його хлопець, — ви, в принципі, мені й потрібні. Навіть більше, ніж мер. Чи його відсутні заступники. Усі вони, чи бачите, зайва передаточна ланка. Мене Едиком... Едуардом кличуть. Наруддінов. Інженер російського Центру управління польотами. З Зоряного містечка.

Ванавара уважно, дуже уважно, зміряв його поглядом.

— Та-а-ак, — протягнув. — Ти ще й космонавт, значить. Талановитий, чортяка.

— Та ні, — занервував хлопець. — Який космонавт? Я тільки після інституту. Мені ще...

— Коротше, вітання Терешковій передавай, — кинув Ванавара через плече, повертаючись і прямуючи до свого “опелю”, що застиг на стоянці для виконкомівських машин.

День сьогодні видався важкий і затримуватись поблизу мерії йому зовсім не кортіло. Біля “опелю” доволі зухвало й хижо завмерла чорна, в тон шкіряному комбінезону, “хонда”. “Артист, космонавт, та ще й байкер”, — подумки гмикнув Ванавара перед тим, як взятися за ручку дверцят свого авто. Втім, закінчити цього поруху він не встиг.

Наруддінов, що побіг слідом, м'яко, але настирливо, доторкнувся до його плеча:

— Тарасе Богдановичу, Тарасе Богдановичу, та послухайте ви мене!

Ванавара обернувся і вже не строго, а просто роздратовано, зиркнув на мотоцикліста:

— Що, без охорони таки не обійтися? — запитав.

— Не обійтися! — затято вигукнув хлопець. Ванавара навіть не очікував від нього такої поведінки. — Всьому вашому Гременцю не обійтися! Місто евакуювати треба!

— Зараз почнемо? — поцікавився Ванавара.

Хлопець аж захлинувся.

— Не розумієте!.. Астрономи наші метеор величенький поблизу земної орбіти виявили. Ми в Центрі розрахунки зробили. І... І виявилось, що він в Україні гепнеться. Прямісінько на Гременець. Плюс-мінус десяток кілометрів. А в цьому десятку кілометрів ще й гідростанція ваша на Дніпрі розташована. Загалом, як місто не зруйнує, то хвилею змиє.

Наруддінов аж підстрибував на місці, розгойдуючи свій мотоциклетний шолом, накинутий на лівицю.

— Угу, — гойднув і собі Ванавара. Не шоломом. Головою гойднув. Своєю розумною тверезою головою. — Угу. Армагеддон прямо. Блокбастер. Ось тільки ти не Брюс Вілліс. При всіх твоїх, друже, талантах.

І відчинив таки дверцята “опеля”.

— Крім того, — додав він, — наскільки мені відомо, сучасними технічними засобами метеорит, навіть величенький і навіть в безпосередній близькості від Землі, виявити важкувато. Чи я щось пропустив?

— Стійте, стійте! — заволав Наруддінов, хапаючи фахівця з надзвичайних ситуацій за руку. — Ви що, не розумієте?!? За добу з невеликим тут нічого не залишиться...

Ванавара так подивився на хлопця, що той таки ніяково відпустив його.

— Я за десять годин з Москви до вас на мотоциклі дістався, аби попередити, а ви... — стишив таки той свій тон.

— Скажи ще, що тебе особисто Путін прислав, — кинув Тарас, вмощуючись за кермо авто. — Особистим, так би мовити, амбасадором.

— Та й в тому ж річ, що ніколи було по інстанціях бігати. Ви ж чиновник, ви ж маєте розуміти, як ця машинерія повільно рухається. Ми, звісно, повідомили кого треба, але ж... Не встигнуть вони нічого зметикувати, бо часу вже не лишається. — Наруддінов поглянув на годинник. — Двадцять п‘ять годин. З половиною...

Те, що він почав звіряти час, стало його помилкою. Скориставшись тим, що увага хлопця відволіклась, Ванавара рвучко рвонув з місця. Аж шини завищали. А хлопець розгублено застиг на місці.

Втім, не на тривалий час застиг. В дзеркальце заднього огляду Тарасові було видно, як він злісно сплюнув собі під ноги і, на ходу вдягаючи шолом, стрибнув на сидіння “хонди”. Перед тим, як звернути з площі на вулицю Перемоги, Ванавара побачив, як переднє колесо мотоцикла злісно здибилось над вичовганою бруківкою майдану.

І звідки цей дивак тільки взявся? Та й чи просто дивак?.. Он, як він про метеорит Тунгуський... І ганяє, здається, професійно.

Останнє зауваження явно мало рацію. Оскільки вже майже біля під‘їзду будинку, в якому мешкав Ванавара, чорна “хонда” вигулькнула невідь звідки перед самим капотом “опеля”. Тарас Богданович рвучко загальмував і злісно вилаявся. А Наруддінов вже підбігав до дверцят машини.

— Тарасе Богдановичу, Тарасе Богдановичу, — ледь не на весь двір репетував він, — та вислухайте ви мене. П‘ять хвилин вислухайте, а потім робіть, що забажаєте!

— Я тобі по мармизі надавати забажаю, — напівчутно прошипів Ванавара, роздивляючись по боках: не вистачало ще йому, не останній людині Гременецького міськвиконкому, стати предметом гучного скандалу.

Саме тому бажання Тараса Богдановича в цих умовах явно набувало рис такого, що виконанню на цей проміжок часу не підлягало.

— Слухай, козаче, — ледве стримуючи себе, вичавив Ванавара, — давай не будемо нариватись, давай? Ти ж не хочеш останню ніч перед кінцем світу в міліцейському клоповнику провести?

І він загрозливо витягнув з кишені мобільний телефон.

— Почекайте, почекайте, — підстрибнув на місці хлопець, стягуючи з голови мотоциклетний шолом. “Наче скафандру гермошолом”, – чомусь подумав Ванавара, а Наруддінов – чи як там його? – вже частив кулеметною швидкомовкою: — Почекайте, почекайте!.. Невже так важко зрозуміти, що метеорит...

— Навіть якщо б ти, юначе, був досвідченим астрономом, а не інженеріськом-початківцем, то й тоді я б тобі не повірив. Це ж треба – метеорит!.. Фантастики, чи що, начитався?

І Ванавара сховав мобільника, розпочавши потроху пересуватись у бік свого під‘їзду. Бо ж і дійсно, ще міліції йому не вистачало! Але хлопець зрозумів його невірно.

— Тарасе Богдановичу, Тарасе Богдановичу, — вистрибував він навколо Ванавари, який йшов, набувши найповажнішого вигляду, на який був здатний. Лише по боках інколи не поважно зиркав, аби сусіди їх не побачили. — Гаразд, Тарасе Богдановичу, гаразд. Ну, злукавив я трохи, злукавив. Хто ж знав, що ви не лише маячню фантастичну по теліку дивитесь, а й, здається, літературу науково-популярну почитуєте. Яка зі справ космонавтики..

— Не підлизуйся, — буркнув Ванавара. До його під‘їзду, біля якого шерхотіла листям височенька тополя, залишалось метрів з п‘ять.

— Та я що... Я ж нічого, — розвів руками хлопець, — я гадав, що так швидше буде. Бо річ в тому... В тому річ... Загалом, у нас з одним супутником проблеми трапились. Не вирахували чогось. Він з орбіти зійшов і, — Наруддінов зиркнув на годинника, — і за двадцять п‘ять годин і три хвилини має впасти в районі Гременця.

— Ну, то й що? — знизав плечима Ванавара, досягнувши, нарешті, дверей під‘їзду. — Ну, то й що? — повторив. — Згорить ваш супутник, як то кажуть, у верхніх шарах атмосфери. Він же не з міст Грюківський, що через Дніпро перекинутий, розміром?.. Бо, знову ж таки, сучасні технічні засоби, наскільки я розумію, не дозволяють...

— Та почекайте ви, — захвилювався хлопець, скоса спостерігаючи за тим, як Ванавара недбало торкається кнопок кодового замка дверей під‘їзду, — почекайте, Тарасе Богдановичу...

— Крім того, — іронічно перебив його Ванавара, — в такому разі російська влада наших розумників помаранчевих обов‘язково повідомила б.

Сухо клацнув замок дверей і Тарас Богданович потягнув їх на себе.

— Почекайте, — знову зітхнув хлопець, — ви мене в тупик заганяєте. Бо... Бо не в розмірах апарата справа. — Він швидко зиркнув на співбесідника. Немов дулом пістолета повів. — Ви, Тарасе Богдановичу, змушуєте мене державні секрети розкривати. — Наруддінов зробив коротесеньку паузу, а потім згорьовано махнув рукою: — А, все одне!.. Свою шкуру збережеш, а тисячі людей загубиш!

Він випростався і весь якось підтягнувся. По, любому серцю Ванавари, військовому підтягнувся. Наче у бій зібрався.

— Річ в тому, Тарасе Богдановичу, — дивився він прямо в очі Ванавари, притримуючи рукою двері, які той намагався зачинити за собою, — що російська влада вашій владі нічого повідомити й не може, бо виявиться в глибокій міжнародній... — Наруддінов нервово глитнув грудку у горлі. — На тому супутнику, що зійшов з орбіти, і повинен розпастися над Гременцем... На тому супутнику... На супутнику тому розташована ядерна установка. Це, звісно, поки що державна таємниця, але... Але вам що, одного Чорнобиля не вистачило?

Ванавара скоса зиркнув на хлопця. Що він про Чорнобиль знає, щеня!? Про цей полігон, який вони влаштували для...

— Слухай-но, Едику, — мовив солодким тоном. — Тебе ж Едиком звати, так?

Хлопець сторожко метельнув головою.

—Так ось, Едику, зателефонуй до своїх хлопців з ЦУПу. Нехай вони з президентом вашим зв‘яжуться, а той нехай до мене зателефонує. Ось тоді ми з тобою усю Полтавщину, а мо‘ й Київ на вуха поставимо. І швидше, швидше, — Ванавара зиркнув на свого годинника. — Вже двадцять чотири години сорок дев‘ять хвилин та п‘ятнадцять секунд залишилось.

І стрімко пірнув у морок під'їзду, рвучко захлопнувши за собою двері.

Ті лише клацнули замком, неначе голодний хижак зубами клацнув. Наруддінов навіть зметикувати нічого не встиг.

“Ти бач, — думав Ванавара, спливаючи по бетонних східцях на четвертий поверх, — вирахували вони... Цікаво, яким же чином?..”

Внизу, біля під‘їзду, у внутрішній кишені шкіряного комбінезону заспівав мобільник. “І на стежинах далеких планет...” — виводив синтезований голос увесь той час, поки Едик діставався до електронної скринечки.

— Так, любо, — видихнув він розчулено, піднісши телефон до вуха, — ти як, в порядку?

— Привіт, — зашурхотіло в просторі, — в порядку. Поки що. Але вже ось, ось... Я відчуваю. І боюся. Едику, — схлипнуло, — я дуже боюся! Ти мені поряд потрібний, Едику. Зраз. А ти майнув в якусь там Україну, кудись там світ за очі. Повертайся, Едику, швидше повертайся!..

— Любо, сонечко моє, я ж тобі роз‘яснив ситуацію. Я батька в космосі втратив. Знаю, що то воно таке – смерть. А тут космос хоче не людину, а цілісіньке місто проковтнути... Я. Зобов‘язаний. Бути. Тут, — вичавив хлопець майже по складах і відчув, що його голос, наче рашпілем, пройшовся по чомусь світлому, теплому, тендітному, такому, що миттєво зіщулилось від болю у малесеньку грудочку.

Наруддінов теж зіщулився. Але ж... Він. Повинен. Бути. Тут.

— Вибач, — здригнулось тепле й світле. — Вибач, Едику. Але мені дуже важко без тебе. Саме зараз дуже важко...

— Та я!.. — розкраяв горлянку парубок, але простір вже тягуче закапав сигналом закінчення зв‘язку. Ніби супутник на безмежній вишині за обрій посунув.

Наруддінов скреготнув зубами, ховаючи телефон і спостерігаючи за тим, як розчиняються двері балкону на четвертому поверсі і похмурий Вананвара на мить застигає, зиркаючи вниз.

— Тарасе Богдановичу!.. — вигукнув було хлопець, але спізнився, бо двері знову зачинились і єдина людина в Гременці, яка могла допомогти своєму місту, зникла з полю зору.

Вдалині клацнули двері ще одного під‘їзду і якийсь чолов‘яга з порожнім целофановим пакетом у руці зник за рогом. Мабуть, до магазину пішов. Більше поблизу нікого не було.

Едуард мерзлякувато пересмикнув плечима, ще раз озирнувся і задумливо подивився на шерехатий стовбур старої тополі. Залишати Ванавару в спокої він не збирався. Не для того він... Та й виходу, просто, в нього не було. Треба було відразу до імітування вдаватися, до голосів президентів усіляких, а не в чесні ігри гратися. Ідеаліст!...

За п‘ять хвилин, роздряпавши руку та зламавши пару-трійку сухих гілляк, Наруддінов дістався до рівня аж четвертого поверху і, намагаючись не звергнутись з деревини, увесь простягнувся до балкону, сподіваючись роздивитись за склом внутрішності чиновницької квартири. Крізь напівпрозору гардину йому було видно журнальний столик, крісло, частину меблевої стінки з телевізором та окрайцем музикального центру. Хлопцеві чомусь здалося, що на всьому цьому лежить грубезний шар застарілого сірого пилу. Лише павутиння на стелі не вистачало. Чи то ефект такий від матової гардини? Чи то в нього самого просто очі з напруги сльозяться?

— Тарасе Богдановичу! — гукнув Едик, жбурляючи у скло, знайдену у кишені, монетку.

Монетка дзенькнула. Хруснула маленька гілка. Едик занепокоєно спробував ногою міцність гілляччя, на якому він вмостився, і заморгав, намагаючись вичавити сльози з напружених очей.

Коли він, більш-менш приведи їх до ладу і впевнившись в надійності своєї опори, знову зазирнув до кімнати, то... То здивувався її чистоті. Найменшого натяку на запущену запиленість не було. Лише в самому кутку поля огляду майнув якийсь сірий вихорець. Але це, мабуть, гардину протягом гойднуло.

За мить замість вихорця в полі огляду Наруддінова з‘явився Ванавара. Він на мить застиг, якось дивно погойдуючись на місці, а потім злісно й рвучко вийшов на балкон.

— Ну, недоробку, ти мене дістав! — просичав він металево-стишеним голосом, що від напруги розповзався на розжарені клапті. — Вважай, що ти сам напросився. Я тобі не одну ніч, а декілька діб в буцегарні забезпечу! Не дивлячись на твій іноземний статус.

І розвернувся було для того, щоб зателефонувати, куди треба, викликати й посприяти затриманню.

— Тарасе Богдановичу! — смикнувся, ледь не впавши з тополі, Наруддінов. — Я вам не все сказав!.. Це стосується не метеорита, не супутника, а комети...

На останньому слові хлопця Ванавара ледь сіпнувся, наче спіткнувся, і зупинився в проваллі дверей.

А Наруддінов вже торохкотів, наче горіхи сипав, відчувши якусь незрозумілу слабину свого візаві.

— Ви послухайте, послухайте... З одного боку, то й дійсно супутник. А з другого... Ми його сфотографували. За допомогою одного телескопа орбітального. Загалом, це секретний апарат, але... Але він і дійсно на Гременець повинен впасти! Не телескоп, а супутник отой, котрий не зовсім супутник... Бо дивна ця штукенція. І що від неї очікувати можна – невідомо. За всіма параметрами – “Діп Імпакт”. Отой апарат американський, що своїм зондом комету Темпел-Один протаранив. Але... Але звідки він біля Землі взявся, невідомо. Адже справжній “Діп” далі полетів, а цей...

Опісля слів “справжній “Діп” Ванавара знову якось дивно сіпнувся і, повільно обернувшись, втупився і хлопця.

“Все! — подумав той. — Тікати треба і щось інше вигадувати, бо... Бо тепер до міліцейського наряду добавиться ще й бригада з психлікарні. Адже якщо він у більш-менш правдоподібні версії не повірив, то цій божевільній правді й поготів!”

Два чоловіки напружено дивились один на одного.

— “Діп Імпакт”, кажеш? — врешті решт, скреготнув Ванавара. — А якщо й “Імпакт”, то й що?

— Може, в квартирі поговоримо? — невпевнено кахикнув Наруддінов. — А то якось тут незручно.

Він переступив з ноги на ногу і гілка під ним тихесенько хруснула. Ванавара змірив поглядом відстань до землі. Метрів з десять, як мінімум, буде. Якщо й гепнеться людина, то хто їй винуватий буде, що вона, немов мавпа, по деревах лазить? Одначе, чи не заважатиме це йому? Адже залишилось двадцять чотири години дев‘ятнадцять хвилин й вісім секунд. Чи треба ситуацію усілякими новими випадковостями ускладнювати?

— Руку давай! — кинув Ванавара, перехиляючись через перила балкону. — І сюди стрибай. Мені під‘їзд відчиняти не хочеться. Гасати, розумієш, вниз-вгору...

Вражений Наруддінов спочатку навіть вухам своїм не повірив. І не відразу зметикував, що йому пропонують виконати доволі небезпечний трюк. На вошивість перевіряють, чи що? І тому, більше не розмірковуючи, щосили відштовхнувся від деревини. Він завжди був людиною дії.

Ванавара навіть не очікував від нього такої затятості, ледве встигши перехопити простягнуту руку. І хлопцеві, що забалансував на краєчку перил, на мить здалося, що господар квартири, на балкон якої він здійснив небезпечний стрибок, зараз відпустить стиснуту долоню. Заплигали в того якісь божевільні бісики в очах. Але начальник управління з надзвичайних ситуації гременецького міськвиконкому все ж таки смикнув хлопця на себе і той незграбно приземлився на долівку. Серце його навіжено калаталося в грудній клітці.

Зиркнув вниз, для чогось сплюнув у прірву двору і видихнув:

— Спасибі.

— До кімнати йди, — похмуро буркнув Ванавара, усебіч стріляючи очима: чи ніхто не бачив їхніх вправ акробатичних?

— То ж я запитую: якщо то є “Імпакт”, то й що? — господар квартири застиг на порозі балкону, наче запобігаючи своєму гостеві покинути його домівку. Чи й справді запобігав?

Втім, гість уваги на це не звернув. Він просто знизав плечима:

— А я... А ми знаємо, чи що? — І помітивши здивування, що майнуло в очах Ванавари, знову зашвидив, як оце зовсім недавно, сидячи на гойдкій деревині: — Дивно все це. Один “Імпакт” за мільйони кілометрів спокійно летить в завданому напрямку – ми з американцями зв‘язувались, – а інший ось-ось має зіткнутися з Землею...

— Ну, то й що? — зациклило господаря. — Подумаєш, супутничок невеличкий...

— Є тут одна деталь. — Наруддінов на мить замислився, а потім махнув рукою: — А, все одне! Все розповідати потрібно! Здається, ви саме та людина, яка сприймає лише божевільні явища і вірить лише таким оповідям.

Людина, яка сприймала лише божевільні явища, мовчки й уважно спостерігала за хлопцем. Едик відчув якусь незрозумілу незручність, але продовжив:

— Річ в тому... Річ в тому, що на перших знімках, отриманих нами з орбітального телескопу на місці двійника “Імпакта” знаходилась... Знаходилась якась хмара, схожа на пилову...

Ванавара некліпно дивився на нього.

Наруддінов пересмикнув плечима:

— Розрахунки показали, що траєкторія руху цієї хмари певним чином співпадає з траєкторією хмари речовини, викинутої з комети Темпеля-Один під час бомбардування її “Діп Імпактом”. Але – певним чином...

— Ну, то й що? — не заспокоювався Ванавара.

Наруддінов не звернув на це уваги.

— Нам здалося, що цю хмару щось – чи хтось? – розвернув у бік Землі.

— Ну, то й що?

— А то, — не витримав, врешті решт, Наруддінов, — що на наступних фотографіях, зроблених на інших витках, хмара перетворилась на брилу. А ще потім... — Хлопець глитнув грудку в горлі і закінчив підкреслено сухо: — Останні знімки показали, що брила трансформувалась у копію “Діп Імпакта”. — Зіниці в нього розширились. Вочевидь, він і досі не міг повірити в це явище. — А ще потім – телескоп знову показав брилу. Ну просто жарти якісь, імітації орбітальні... Але ж не може електроніка жартувати! — майже вигукнув Наруддінов і в кімнаті запанувала тиша. Грузька й важка, неначе ртуть.

— Ну чого ж, — криво посміхнувся Ванавара, — ось ти теж добре голоси імітуєш...

Москвич не звернув на нього уваги:

— Я розумію, що все це звучить не сповна розуму. Але ми не знаємо, чим може закінчитись це трансформування, це імітування, над великим скупченням людей, яким, в принципі, є Гременець. А якщо це й дійсно якесь комп‘ютерне божевілля – я маю на увазі зображення “Імпакта”, – то ми, можливо, таки маємо справу з кометою і це означає... Згадайте початок минулого століття. Тунгуський метеорит, який вибухнув над факторією Вана...

Наруддінов осікся і широко розплющеними очима втупився в начальника міського управління з надзвичайних ситуацій.

— Гик, — гикнув. І закінчив: — Факторією Ванавара... Дивне у вас прізвище, Тарасе Богдановичу.

Той, не відповідаючи, повернувся до хлопця спиною і ретельно – дуже ретельно! – зачинив балконні двері. Аби, значить, ані щілинки не залишити. Наруддінов, який вкляк посередині кімнати, сторожко й занепокоєно спостерігав за ним.

Ванавара повільно обійшов навколо нього. Хлопець лише головою важко ворочав слідом за ним. Але, коли господар квартири зупинився за його спиною, повертатися обличчям до нього не став.

— Тим літом, — тихо промовив позаду Ванавара, — літом тисяча дев'ятсот восьмого року до Сибіру була відправлена урядова експедиція, яка в тих диких краях мала закінчити досліди загиблого петербурзького хіміка Філіппова. Досліди з парамагнітного резонансу. Явища, на яке Філіппов втрапив випадково і до розуміння якого сучасна земна наука так і недійшла. Явища, яке лежить в основі передачі інформації у всесвіті. Явища, яке мало стати основою надпотужної зброї Російської Імперії.

Наруддінов наче скам‘янів.

— В той же час до Землі наближався невеличкий уламок комети Темпел, який в інших умовах мав би просто спалахнути та розсіятись над безлюдною тайгою... Але в тайзі були люди. Люди з потужною і небезпечною зброєю, яка волею випадку була задіяна саме тоді, коли комета...

Ванавара замовк, але, не дочекавшись реакції Наруддінова, продовжив:

— Цікава річ, цей самий парамагнітний резонанс. Особливо для речовини, з якої складаються певні утворення, яких ви називаєте кометами. Квазиживої речовини, яка за певних умов...

Наруддінов повільно й негнучко, наче важкий металевий робот, повернувся таки до Ванавари:

— Отже... — перебив він його, — отже, ви хочете сказати, що неясні відомості про людей, які виходили з тайги опісля вибуху... Що Чорний Шаман Казанцева...

— А, — презирливо кинув Ванавара, — перекручення фактів. Казкарство та міфологія. Ну подивіться, — він провів рукою в повітрі поперед себе, — хіба я погожий на якогось там Чорного Шамана?

— Тобто, ви?!?... — очі Наруддінова розчахнулись взагалі у напів-обличчя.

— Ви зустріли комету зброєю. І, згідно теорії парамагнітного резонансу, її квазижива речовина повинна була трансформуватись в зброю. І без усіляких “квази”. Згадайте усі наступні події минулого століття. — Ванавара крутнув головою і впритул подивився на Наруддінова. — А зараз... Ви тупо бомбардували комету і комета також тупо має бомбардувати вас. А якщо водночас з цим у місці її бомбардування випадково вибухнуть, так остаточно і не ліквідовані, артилерійські склади, то... До речі, розташування артскладів в десяті кілометрах від потужної гідроелектростанції каже про розум вашої цивілізації. Або про його нестачу. Таким чином, тут ти виявився правий зі своїм занепокоєнням. Стояти!.. — вигукнув він, спостерігаючи за тим, як Наруддінов задкує від нього, а потім рвучко розвертається і кидається до вікна, намагаючись розчахнути балконні двері.

Останнього зробити він не встиг. Ванавара якимось дивним чином опинився між хлопцем та вікном, злегка погойдуючись на важкому клубові пилу, в якому зникли його ноги. Клуб‘я розпочало повільно обертатись навколо своєї осі, витягуючись у сірі пасма, які закручувались спіралями, переповнюючи кімнату непроникною сірою млою, в якій розчинялось і те, що залишалось від розпливчастого силуету Ванавари і скам‘яніла постать Наруддінова з перекошеним від жаху обличчям.

Ось цього обличчя взагалі не стало видно.

Ось в кімнаті не залишилось нічого, окрім грузької пилюги, в якій зникли і обриси предметів, і звуки, і кольори.

Ось сіра пелена розпочала яснішати, згущаючись в одній точці.

Ось в цій точці розпочав з‘являтись якийсь вихор.

Ось вихор перетворився на кокон, а кокон на подобизну силуету людини.

Ось людина вдихнула на повні груди, схопивши себе за горло і якось нажахано роздивляючись навкруги. Окрім неї в чисто прибраній кімнаті нікого більше не було.

Наруддінов щосили розтер горло обома руками і потрусив головою. Начебто, все нормально. З самого початку треба було саме так діяти, а не теревенити з цим охламоном. А то, бач, яке воно розумне! Ні, брате, ми такі розумніші й спритніші. Особливо з тілом таким, що нівроку. Старе за майже сотню років, за десяток воєн та стільки же катаклізмів, ох, як остогиділо! А це, бач, яке гнучке...

Наруддінов задоволено потягнувся і зиркнув на годинник. До вибуху на артскладах залишалось рівно стільки же, скільки до контакту – двадцять три години п‘ятдесят сім хвилин і сорок дві секунди. І, начебто, аж ніяких прикрих випадковостей більше трапитись не повинно. А з погляду на те, що завтра розпочинаються вихідні, часу більше, ніж досить.

“І на стежинах далеких планет...” — заспівав у кишені синтезований голос. Хлопець аж здригнувся. А потім миттєво розслабився: та це ж його телефон! Він дістав мобільника і приклав його до вуха.

— Едику, Едику! — забився в ефірі схвильований жіночий голос.

Хто це? А, так, мати.

— Едику, розпочалося! Наталка вже на столі. Лікарі нічого не кажуть, але дуже стурбовані! Едику, де ти? Приїзди негайно! Негайно приїзди!

— Добре, добре, мамо... Так, обов‘язково... Не турбуйся, не турбуйся... Все буде гаразд.

Наруддінов поклав затихлий мобільник на лискучу – без жодної порохнявинки! – поверхню журнального столика і повторив, не відриваючи від нього погляду:

— Все буде гаразд, мамо... Все буде гаразд.

А що “гаразд”? Наталка на операційному столі, а він в Україні тиняється. Але... Але... Він. Повинен. Бути. Тут. Саме тут, в епіцентрі, щоб вдало підготувати зустріч, аби нестримно агресивна земна енергія привела до тями чергову порцію речовини на цій принадній планеті. Саме тут, а не так, як декого на Сонці або Юпітері.

Він. Повинен. Бути. Тут. В епіцентрі... Не встигне він склади розмінувати, не встигне... Людей треба уводити. Бажано, все місто. Бо подвійний вибух має бути величеньким. Якщо не попередити...

Що “попередити”?!? Він повинен зустріти, підготувати й посприяти... Так, як завжди.

Людей треба евакуювати. Терміново. А самому – на склади. Може й встигне. Бо Наталка йому все простить, але цього – ні. Бездіяльності вона не простить в епіцентрі подій. Не для того вона його відпустила таки... Зрозуміла... Не для того поцілувала на прощання... Гірко-гірко поцілувала.

Всесвіт болісно стиснувся до однієї точки. Точки епіцентру. В якому в усі часи знаходилось людське серце. І в якому слово завжди “епіцентр“ писалося з великої літери.

Мобільник тремтів в руках Наруддінова, коли він негнучкими пальцями вчавлював кнопки в апарат, набираючи номер, видобутий з пам‘яті Ванавари.

— Я слухаю... — ворухнулось під вухом.

— Це міський голова Гременця? — спитав Наруддінов жіночим голосом української прем‘єрши. — Пане Лохов, з вами розмовлятиме Президент...

Едька Наруддінов завжди був неперевершеним імітатором.

Серпень 2005 р.