Всі публікації щодо:
Кобець Олекса

Записки полоненого (пригоди і враження учасника першої світової війни)

Моїй Матері Марії, що дала мені побачити

цей кривавий світ, а сама, за гіркою працею,

ніколи не бачила ніякого світу, - з глибокою

любов'ю цю книжку присвячую.

С и н

ПЕРЕДМОВА (Д-р М.Лоза, листопад 1958 р.)

Передмова до четвертого видання книги. Про автора.

I. НАПЕРЕДОДНІ

Жеребок № 827. “Двадцятий номер“. Доктор Кайціюс. Хома Мельниченко.

“Чужородці“ в нашій роті. Перед виїздом. У Гельсінгфорсі. Похідним порядком.

II. НА ВІЙНІ

В дорозі до фронту. Перший бій. Під Августовом. До Мазурських озер.

Де ділася дівчина з голубими очима? Хома Мельниченко заколов німця.

Одна повчальна лекція. Хворих за хворих не вважати... До наших Карпат.

У Карпатах. Випадок із товаришем Прайсом. Ще один подвиг капітана Каракатиці.

Полковник Кельчевський розважається?.. “Ти впав, зваливсь, а я ще йду...“

У відрядження додому. Початок кінця.

III. В НЕВОЛІ

Горе переможеним! Три тисячі за тиждень. Велика сербська могила в Естергомі.

Гаймашкерська каторга. Ми втiкаємо. Як мене били. Наше повстання.

Приїхала князівна. На сільську роботу. Союз Визволення України та його “Вісник“.

Естафета військового міністерства. У Фрайштадті. Там далеко дзвонять дзвони...

IV. ДОДОМУ І ВДОМА

“Революції потрібні культурні сили...“ Нас набралося сімнадцять.

На революційну Батьківщину! Додому! Капкан на вільній Батьківщині.

В ТАРАСОВУ НІЧ (Видання 1917 року, накладом Союза Визволення України.)

Перший раз виставлено цю драматичну картину в таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).

ПЕРЕДМОВА

Друга світова війна відсунула в тінь першу. Може це й стало причиною, що так мало вже в нас появляється творів, темою яких були б дії не так то вже й давніх - відносно - часів. А шкода! І у звязку з цим є повна підстава сподіватися, що український читач із задоволенням сприйме появу оцього видання. З ще більшим задоволенням і рівночасно вдячністю для автора відкладе книжку, прочитавши її: “Записки полоненого“ написані бо під безпосереднім враженям автора-солдата, фронтовика, а згодом полоненого, написані талановито, з усіма тими письменницькими властивостями, що роблять твір вартісним під літературно-мистецьким оглядом і цікавим. Не зробимо ніякого перебільшення, якщо скажемо, що “Записки“ читаються з запертим віддихом. Для читачи дають вони не тільки естетичну насолоду, але й силу історичного матеріалу, силу таких подробиць, яких не знайде він навіть і в широкому підручнику історії. “Записки полоненого“ - це літературний твір, і історичний документ. З них пробивається гола правда про відносини в царській армії, про страхіття війни та її наслідки. Особливо цінний матеріал про колосальну національно-освідомлюючу працю, що її проводив “Союз Визволення України“ між полоненими українцями.

“Записки полоненого“ - твір новий і не новий. Не новий, бо був виданий уперше в 1931р. “Державним видавництвом України“ Київ-Харків. Хоч книжку було видано відразу двома виданнями (так званим художнім і масовим) величезним тиражем, не пощастило їй дістатися до рук читача в більшій масі. Ще автор не встиг дістати своїх авторських примірників, ще не пішла книжка широко в продаж, як празька газета “Ноє фрає Прессе“ помістила дуже прихильну рецензію, ставлячи О.Кобця нарівні з популярним тоді на заході письменником Ремарком, автором твору “На заході без змін“. Ця висока оцінка й була причиною конфіскати большевицьким урядом в Україні усього накладу “Записок“.

У 1933 році, про що автор у свій час не знав, львівське видавництво “Родина“ (при тижневому виданню “Неділя“, що виходив за редакцією Р.Голіяна) видало “Записки полоненого“ вдруге (третім за чергою, виданням), розбивши їх на три томи і змінивши назву. Загальна назва львівського видання: “Над безоднею“, а поодинокі томики звуться: “Напередодні“, “Земля дрижить“, “Пекло“. З цих трьох назв тільки одна авторова. Так назвав автор, як читач побачить, перший розділ “Записок“. Не тільки ці зміни ввів редактор львівського видання. В багатьох місцях порушив текст оригіналу, поробив у ньому зміни, а навіть увів вставки. Порушено і основний авторів погляд на війну, який повторюється у записках кількакратним рефреном: “Прокляття війні!“. Всякій війні, бо кожна з них така трагічна в своїх наслідках. Позмінювано навіть назви царських військових ступенів, заступаючи їх таким, що вживалися більше в Галичині.

Вже на еміграції в Німеччині О.Кобцеві вділося припадково дістати другий і третій томики львівського видання. В бібліотеці американського Конгресу в Вашінгтоні, серед звалища незакатолізированої славістичної літератури, пощастило йому розшукати примірник першого видання. Оце (четверте за чергою) видання зроблено за власноручно виготовленою автором копією першого. Не подали ми в тексті “Записок“ тільки такого переднього слова, вміщеного автором у першому виданні для самоохорони перед совєцькою цензурою:

“Замісць передмови. 17 січня 1918 року в Києві, на Софійському майдані, недалеко від пам'ятника Богданові Хмельницькому, трагічно загинув автор цих записок, мій добрий приятель, молодий поет із Канева О.Кобець.

Він жив у моїй маленькій кімнатці (Воздвиженська, 57). Недавно повернувшися з австрійського полону, шукав усе роботи по всяких новонароджених українських установах, а вечорами, після безнадійного бігання по канцеляріях і департаментах, довго сидів, марно, на мою думку, витрачаючи час, і писав.

До писанини своєї ставився побіжно, а виходячи ранками на чергові пошуки роботи, часто просив:

— Часом не вернуся, приховайте оце - може колись пригодиться...

З того приводу я немало глузував із мого квартиранта. Але 17 січня 1918 року він таки не повернувся. Потрапивши між два вогні - з Подолу, Воздвиженською вулицею та Андрієвським спуском, наступали червоногвардійські загони, з Володимирської відбивалися петлюрівці, - наклав головою, скошений одночасно кулеметною зливою з одного боку й дощем дошкульних пострілів із рушниць - з другого.

Минуло дванадцять років. Переглядаючи свій хатній архів, я найшов записки тов. Кобця, дав їх тільки передрукувати й подаю їх тут без ніякісіньких змін.

Ол. Варавва. Харків, 1930“.

З огляду на те, що харківське видання є великою рідкістю, і важко дістати теж львівське видання (хоч попсоване), “Записки полоненого“ являються неначе новим набутком в нашій літературі.

Поява цієї книжки сходиться з ювілеєм автора, якому 1959 року сповняється 70 років життя, а 1957 року минуло 45 років його літературної творчости. “Записки“ - не єдиний твір О.Кобця. За понад сорок років праці склався вже чималий літературний дорібок, з якого багато творів опубліковано, а ще багато лежить у рукописах. Вважаємо за відповідне на цьому місці сказати декілька слів про автора і його творчість.

Містечко Канів, яке прийняло на вічний спочинок найбільшого кобзаря України Тараса Шевченка, було місцем народження О.Кобця (справжнє прізвище Олексій Варавва). Близькість могили найбільшого генія України мусіла мати великий, а може й вирішальний вплив на нього, як одного з майбутніх преємників Тарасової кобзи, на кристалізацію його національної свідомости. Молодий Олексій, доля якого - особливо в молодому віці - була такою подібною до долі Шевченка, був свідком рік-річних масових прощ на Тарасову могилу, слухав чимало оповідань про неї і про те, хто там похований. Мав змогу читати забороненого “Кобзаря“ (львівське видання). Таким чином, Шевченко став для О.Кобця дороговказом на все життя.

Народився О.Кобець 28 березня 1889 року. Його батьки - незаможні хлібороби - не могли дати синові належного матеріального забезпечення. Вже на 14-му році життя - по закінчені канівської школи - довелося хлопцеві покинути рідну хату і самостійно промощувати собі шлях у життя. (Канівська міська школа, за статутом 1872 року, дорівнювала 6-тьом класам гімназії). А все таки роки раннього дитинства, як це звичайно буває, залишились у поета найкращим клаптиком його життя. Відгомін дитячих років бринить найкращим звуком у його кобзі.

З Канева виїхав Олексій до міста Катеринослава. Там почав працю хлопчиком-попихачем у одній крамниці канцелярійного приладдя і тютюнових виробів. Згодом працював писарчуком і писарем різних установ Катеринослава й Катеринославщини. Вже з п'ятнадцятого року життя почав регулярно помагати матеріально своїм батькам, надсилаючи їм що місяця певну частину свого скромного заробітку. Так тягнулося до смерті батьків (батько помер голодовою смертю 1933 року, мати - на три роки пізніше). На 20-му році життя вернувся О.Кобець до Канева і працював у повітовій земській управі. Керував шкільним відділом, дбаючи про вчасне постачання підручників, літератури для понад сто шкільних комплектів із бібліотеками при кожній школі - дитячими й учительськими. На цьому становищі пробув до свого покликання до військової служби, що сталося ранньою весною 1914 року. З тих часів варто згадати один маркантний випадок. Шкільний інспектор Пархоменко (українець-перевертень) видав секретного обіжника про недопущення до шкільних бібліотек українських книжок. О.Кобець виявив цю справу, засудивши її на сторінках київської газети “Рада“. За “Радою“ осудили Пархоменка й інші українські часописи, які тоді виходили. Зацькований Пархоменко був приневолений зрезингувати зі свого становища і виїхав на Кавказ, де незабаром помер; з журби казали, бо дуже йому дорікали колишні його товариші-українці.

На час праці в Каневі припадає літературний дебют О.Кобця. В київській “Раді“ - в числі за 1 січня 1912 року - було надруковане перше його оповідання “Під новий рік“, яке критика прийняла незвичайно тепло. Згодом друкувалися його вірші в журналах “Маяк“, “Дзвін“, “Літературно-науковий вісник“. Багато дописував до “Ради“ про життя Канева й Канівщини. В 1913 році вийшла перша Кобцева збірка поезій “Ряст“. Поезій у збірці 54. Назва цілої збірки взята від назви першої поезії. Всю свою творчість молодий поет-ідеаліст хоче віддати на службу народові для покращання його долі. Про це безпосердньо говориться в поезії “Творчість“, перші рядки якої звучать:

“Все для тебе,

Рідний краю,

Що я маю,

Все оддам -

Принесу:

Пісні неба,

Пісні раю,

Спів одчаю,

Болі ран,

Мрій красу...“

Дальшу творчість поета перервала військова служба й перша світова війна. Про цей епізод життя О.Кобця читач довідається із “Записок полоненого“. Відновив свою творчість молодий поет у таборі полонених у Фрайштадті. В цьому таборі кипіло повне культурної праці життя. В вир того життя кинувся О.Кобець із усією силою свого молодечого запалу й таланту. Працював у редакції таборового журналу “Розвага“, брав участь у таборовому театрі, писав матеріали для літературних вечорів, дописував до “Вісника Союзу Визволення України“. З тих часів походить гарний драматичний етюд “У Тарасову ніч“ - ставлений таборовим театром, а згодом і театрами в Україні, між іншим, і театром Садовського в Києві. Багато з написаних у той час віршів було видано окремою збіркою “під небом чужим“ у Львові, а пізніше в Києві. В перекладі на російську мову П.Дятлова вийшла в 1917р. збірка поезій О.Кобця під назвою “Пєсні плєнніка“, і в його ж перекладі на чеську мову - “Пєсні отрока“ (невольника). Один із написаних тоді віршів став пізніше популярною патріотичною піснею серед української молоді, особливо серед пластунів. У цій пісні автор, як не можна краще, виявив свої національно-патріотичні ідеали:

“Від синього Дону до сивих Карпат

Одна нероздільна родина,

Без панства, без рабства, насильства і грат -

Вільна незалежна Вкраїна.

Ми діти вкраїни широких степів,

Ми завжди готові до бою,

За правду, за волю, за славу батьків

Наш прапор леліє горою.

Сини України! Ставаймо вільні

Під прапор ідеї одної -

Зберем з поля рідного квіти рясні

В вінок України вільної!“

Цей вірш зродився після вибуху революції в Росії і віддзеркалював своїм змістом ті настрої і надії, якими жив не тільки автор, але й кожний український патріот. Музику для тієї пісні скомпонував композитор Мих.Гайворонський.

Вернувшися з полону, поет короткий час задержався у Каневі, а згодом переїхав у Київ, де працював у “Дніпросоюзі“, а вечорами вчився на “Вищих кооперативних курсах“.

1918-ий рік... Рік національного підйому, рік нових надій і рівночасно рік великої тривоги. Україна проголошує свою державну незалежність і рівночасно мусить готуватися до кривавої відсічі червоному московському наїзникові. Українська Центральна Рада організує оборону Києва перед большевицькою навалою. Напередодні вимаршу української молоді Києва на фронт - на курсах, на яких вчився О.Кобець, з'явився представник Української Центральної Ради (військова людина), з'ясував студентам грізну ситуацію і закликав їх стати на оборону столиці. На цей заклик зголосився О.Кобець. В бою під Крутами, однак, участи не брав. “Дніпросоюз“ - могутня всеукраїнська економічна організація відродженого українського народу - де він працював, тоді ж одержала наказ змобілізувати усіх здатних носити зброю працівників для охорони харчових склепів від червоних банд у Києві. О.Кобця приділено до цього відділу. Про трагічний бій під Крутами написав уже на еміграції дві поезії.

Освіту закінчив уже за совєцької влади у Києві, у Вищому Економічному Інституті ім. проф. М.І.Туган-Барановського. До 1925р. жив у Києві; року 1922 організував і редагував до кінця 1927р. громадський літературно-мистецький двотижневик “Нова Громада“, видаваний кооперативною організацією “Книгоспілка“, що скоро об'єднав навколо себе найкращі тодішні українські літературні сили. В “Новій Громаді“ друкувалися: Б.Антоненко-Давидович, Ол.Влизько, проф. М.Грушевський, Дм.Загул, М.Зеров, М.Івченко, Гр.Косинка, академік Аг.Кримський, Т.Осьмачка, Вал.Підмогильний, Є.Плужник, і багатьом майбутним видатним творцям української літератури “Нова Громада“ була місцем їхніх перших кроків у літературній роботі (Косинка, Осьмачка, Підмогильний і багато інших). Друкував у “Новій Громаді“ свої чарівні оповідання про українських дітей С.Васильченко, друкувався, повернувшися з еміграції в час “зміновіховщини“, Вол.Самойленко, Микола Вороний та його син.

Коли “Нова Громада“, таким чином, стала дуже вже дошкульним більмом у большевицькому оці, О.Кобця примусово переведено в 1925р. до Харкова, разом із журналом, під загрозою, на випадок відмови від переїзду, зліквідувати журнал. У Харкові “Нову Громаду“ швидко скомунізували, і вже наприкінці 1927р. О.Кобець перейшов на працю до іншої галузі кооперації - “сільського господаря“, де ще дихалось вільніше. Тут редагував кооперативний місячник “Сільський господар“, а незабаром, поруч нього організував і редагував двотижневик “Кооперативна Громада“ з невеличким літературним відділом.

Літературна творчість О.Кобця за час большевицької окупації - різноманітна. Бере живу, активну участь, як піонер, в українізації опери, перекладає, для всіх сімох українських театрів, понад 50 опер світового репертуару, і його переклади залюбки співались українськими оперовими співаками аж до еміграції О.Кобця, а, може й далі, тільки вже без згадування імени перекладача. Пише романи, поезії, казки для дітей, фейлетони, сценарії для кінокартин, статті на літературні й економічні теми, протягом багатьох років обслуговує перекладами музичних речей (понад тисячу романсів світових композиторів) харківський радіо-центр. Багато перекладає на українську мову творів красного письменства з інших мов; переклав, між іншим, “Анну Кареніну“ та “Війну і мир“ Толстого, багато творів Горького, тощо. Твори його розкидані по різних підсовєцьких виданнях, а дещо з тих часів взагалі ще не було друковане.

Серед такої кипучої праці застала О.Кобця друга світова війна. На питання, як йому пощастило врятуватися перед бистрим оком НКВД в умовах такого жахливого терору, який лютував на Україні, відповідає:

“І в найлютішій війні гинуть не всі. І коли серед бурхливих хвиль океану йде на дно корабель, - і там якомусь відсоткові пасажирів пощастить інколи врятуватися. Випадок, чи Боже провидіння? Сотні разів і надо мною висів “караючий меч пролетарського кривосуддя“, але щоразу “чаша сія“ минала мене, без ніяких заходів з мого боку, крім, хіба, мовчазної молитви...“

Згідно з наказом совєцьких властей, О.Кобець, як і всі інші українські письменники, повинен був евакуюватися перед німцями на схід. Він, однак, цього не зробив і лишився на Україні. За це був виданий на нього заочний присуд смерти, подібно, як на Аркадія Любченка. Це й було причиною, що О.Кобець подався в 1943 році на еміграцію.

Врата батькивщини... Чи можливо, щоб такий трагічний момент не знайшов свого вияву в емігранта-поета? Ні, врата батьківщини залишила в О.Кобця глибокий слід:

ВТІКАЧІ

“Весь скарб у вузликах; підтоптане осля,

Весь одяг на собі, сандалі дерев'яні;

І на руках дрімає міцно Немовля...

А спереду - світи далекі і незнані,

А спереду - земля ворожа і чужа,

Пустельний шлях пісками... Але, може,

Ти здержеш їх від кривавого ножа,

Від люті Ірода-царя, Могутній Боже?

О, Боже, дай Дитині вижить і зрости,

Щоб в час призначений, коли пролинуть роки,

З гріхами світу міг Голгофну путь пройти

Єдиний Син, як прорекли пророки.

Весь скарб у вузликах; маленькі саночки,

Весь одяг на собі, обмотки ганчіряні;

Глибокий сніг, і в ньому грузнуть два синки,

Із рідної землі в світи з батьками гнані.

А спереду - чужі краї, чужа земля,

Далека путь снігами... Але може,

Ти збережеш їх від тирана з Кремля,

Від Ірода новітнього, Могутній Боже?

О, Боже, дай і їм притулок віднайти

На чужині, щоб у призначену годину

І їм свою Голгофну путь пройти

За Матір скривджену, за рідну Україну!“

На деякий час О.Кобець задержався з своєю сім'єю (дружина й два сини) ще в Галичині: у Львові й Станіславові. У львові зустрівся з професором В.Сімовичем - знайомим іще з Фрайштадтських часів. За спонукою проф. Сімовича написав збірку віршів для дітей “Сходить сонце“, яка мала друкуватися “Українським Видавництвом“. Через смерть проф. Сімовича видання не зреалізовано. Зрештою, до Галичини вже зближався фронт, і треба було емігрувати далі. Між матеріалами “Українського Видавництва“ - вивезеними за кордон - збереглося дещо із згаданої збірки. Автор відтворив розгублене на еміграції і значно доповнив її, наслідуючи заповіти доброго наставника проф. Сімовича, і збірка знову чекає друкарських черенків. Деякі поезії цієї збірки були надруковані в “Веселці“, “Свободі“ і в дитячому відділі жіночого журналу “Наше Життя“ та пішли в шкільні читанки. В рукописах лежать ще його прекрасні нариси й оповідання. О.Кобець - треба признати - це талановитий автор творів для дітей, яких (авторів) так мало маємо по цей бік залізної завіси. Велика шкода, що цілий ряд тих його творів не можуть діждатися свого призначення.

На закінчення наведемо ще один вірш із збірки “Сходить сонце“, в якому в такий оригінальний передано чар і багатство нашої батьківщини:

“Як веселка воду брала

В нашому Дніпрі,

Сім стрічечок простеляла

Високо вгорі.

Через небо, з цього краю,

Ген у той куток

Сім дорожок протоптала,

Сім ясних стежок.

Воду відрами носила

У далеку путь -

Спраглу землю поливати,

Де дощі не йдуть.

По червоній стежці пройде -

Скрізь цвітуть маки;

По жовтогарячій - спіють

Яблука й грушки.

Третя стежка у веселки -

Стежка золота:

Наливається пшениця,

Просо і жита.

По зеленій - носить воду

З Заходу на Схід,

Щоб у лузі не вгавали

Трави шелестіть.

П'ята стежечка - блакитна.

Йди веселко, йди!

Незабудьочка тендітна

Буде нам цвісти.

Шосту стежечку - темносиню -

Теж не обминай:

В світі дзвоники й сокирки

Щедро поливай.

І по сьомій - фіялковій -

Стежечці пройдеш,

Бо фіялочки шовкові

Жити хочуть теж...

А якщо ти не втомилась,

Просим: потрудись -

І стежкою золотою

Ще та й ще пройдись!

В час коли пишуться ці рядки, О.Кобець проживає у США.

(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.

Рівночасно прояснюється решта сцени: - ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.

Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).


Козак


Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать

Без утіхи живої;

Тягар рідного краю на грудях держать,

Тягар кривди, насильства, неволі!


Давить, гнітить кістки наша рідна земля,

Яку ми боронили;

Люд в кайданах чоло скробне низко схиля

На козацькі, лицарські могили.


Темно... Сплять мовчазнії простори, що ми,

В бій за волю ідучи,

Кровію ізлили, засівали кістьми,

Урожаю плодючого ждучи.


Уродив лиш кукіль... Чорні зграї круків

Над могилами вються

І до нас в підземеллє не кров ворогів,

Тільки сльози безрадности ллються.


Та ще сміх долітає - злорадісний сміх

Ворогів віковічних,

І про дикі діла перевертнів своїх

Нам доносить дух вітрів північних.


Про славетні ж діла отаманів-батьків

Ані вісти, ні слуху;

Україна - мов лан, лан пустих колосків

В рік тяжкий, неврожайний, в засуху.


Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман,

Гордієнко й Мазепа величний,

Що край рідний із пут, із залізних кайдан

Виривали в катів у північних?


І Виговський умер, Дорошенко сконав,

Гордієнко й Мазепа... А Гонта,

Що один мук пекельних, надлюдських зазнав

Від ворожого, лядського “rządu“?


Спить і він... Сплять усі по роботі тяжкій,

А їх праці відгомін

Не запалює мозок і душі рабські,

Тільки тліє десь в душах, як спомин;


Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів,

Гасне, змитий сльозами,

Бо не йдуть боронить своїх рідних степів,

Як колись боронили - списами!


(Задумливо).


Про славетні діла отаманів-батьків

Ані вісти, ні слуху, -

Україна - мов лан, лан пустих колосків

В рік тяжкий, неврожайний, в засуху...


Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь,

Батька нашого й пана,

Мов поради питає в нових поколінь,

Наче молить їх - скинуть кайдани.


Поза тим - тихо скрізь... Лиш риданнє рабів

І у день і в ночі не стихає,

Та пекельний, злорадісний сміх ворогів

В підземеллє до нас долітає...


Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, -

Сльози й сміх отой чути,

Кайдани відчувать, муки рабства, жалі,

І не встати, землі не розкути!


(Наближається до могили з хрестом).


Темно скрізь... Тільки там - від якогось часу

Білий хрест із пітьми виступає;

Я Тому, Хто під ним - скарги всі понесу,

В Його слова-розради спитаю.


Коли діждемось ми, що вже буде не крук

Перемогу співати,

Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук

На могили прийде спочивати?


Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,

Віщий, славний козаче;

Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків

Маєш силу відчути, побачить.


Коли білий Твій хрест по степах мовчазних

Сяйвом думки одної розлється,

В душах холопа, пана, сліпих і німих

Рівним полум'ям волі займеться?


Коли світ розжене сон-кошмар віковий,

Коли встануть нащадки прозрілі

І не плач, тільки клич пролуна бойовий,

Втішить наші кістки наболілі?


Коли рідна земля - Україна вільна

Ворогам і своїм - яничарам

Крикне: “Геть!?“


(Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)


Голос


“Незабаром!

Іди, одпочинь, сивоусий борець,

Лицарство утіш: скоро мукам кінець!“


(Козак зникає).

(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і гратована брама з замками. Над брамою величезиий чорний російський орел. Вартує двоє салдатiв. Могила з хрестом - у тіні).


1-й салдат


“Слишіш, брат, гаварят,

Что в адну із весенніх ночей

Здесь нечістая бродіт,

I прі свете какіх-то лучей

Нашу узніцу прочь-то виводіт, -

Как би нам не прішлось...


2-й салдат


— А ти - брось

І не згадуй проти ночі лиха;

Адже грати міцні,

А замки все стальні, -

Встережем, дасть Бог, все буде тихо...


(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).


Жінка


“Третю сотню років

Від кайдан-ланцюгів

Тіло мліє моє, умліває;


Чорний, хижий орел

Із безцінних джерел,

З мого серця, скарби випиває.


Моїх діток-синів

Під серпанками снів

В одяг рабства, льокейства вбирає;


Сплять - не стогнуть вони,

Нерозумні сини,

В муках рабства, в занедбанім краї“...


2-й салдат (прислухаючись, ізза брами виглядає)


“О, Боже мій! Що чую я?

Мій рідний край, - земля моя,

Земля батьків, дідів моїх

В руках чужих?“...


Жінка (далi)


...І тільки в цю ніч, коли той народивсь,

Що першим був, перший сльозами заливсь,

Над долею матері плакав-ридав,

Але небезрадно - в сльозах гартував,

В горнилі душі меч двосічний кував:

Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,

Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, -


У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,

Надійний вінок одягаю рясний.


І жду, не діждуся, коли вже прийде

Той местник, що нових борців приведе;

Той местник, що вимріяв перший мій син

В часи безголов'я, найтяжчих годин,

Оддавши для його, за його усе,

За того, хто волю мені принесе...


І жду, не діждуся, коли він прийде

І волю і правду мені приведе?..


(Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).


Козак:


“І знов до могили я йду в порожні, -

Біль в грудях гадюкою вється...

І досі не світять, не сяють огні

В горнилах, де зброя кується.


Ще й досі приборкані, приспані сплять, -

Будив, - деж там їх добудитись?

У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,

Щоб в ярмах і далі плодитись...


(Побачив жінку).


І знову в жалобі, заковану тут

Я матір ще раз зустріваю...

О, муки! Заліза невільничих пут

Ще й досі порвать не здолаю!


І чим же утішу невтішну її,

Коли нерозумнії діти

До слів найсвятіших байдужі, німі, -

Їм кров'ю б писать заповіти!


Яке тепер слово рухливе, живе

Утіхою може їй стати?

Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, -

Про волю він буде співати.


Тепер же її хоч замість колючок

Надійним вінком заквітчаю, -

Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок

Спасає її від одчаю.


(Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)


Жінка (тихо)


...Любий, славний сину мій

Як то мало тих надій...

Як то скоро всі вони

Обертаються в терни...


2-й салдат (З'являється ізза сцени. Рухи й бліде лице - виказують муки. Ступає непевно.)


Мій рідний край политий кров'ю дідів,

В чужих руках, а я... на службі у катів...


(Заходить знову за сцену.)


Козак (до могили)


Озвися, пославший по світу мене,

Чи довго мені ще блукати,

Немов у пустині гукати?

Чи скоро у грудях рабів спалахне

Гнів помсти за муки, за горе,

За Матерні муки, насильства, за болі,

За рабство синів, за наругу неволі, -

Озвися, чи довго, чи скоро?


Голос з могили


Іди, буди,

Ще раз, ще раз;

Іде, гряде

Великий час!


Козак


Іду, іду

Борців зберу і поведу...


(Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з'являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно - за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).

(Співають на мотив: “Гей, не дивуйте“).


Гей, Отамане,

Батьку і пане,

Пляму неволі час стерти;

Підем з тобою,

Станем до бою,

Горді погордою смерти;

Підем з тобою,

Станем до бою,

Вирвемо Матір з неволі:

Світови всьому

Крикнем глухому

Про наші кривди та болі...


Жінка (ізза грат)


Ідуть, ідуть мої сини,

Розіб'ють грати-кайдани...


Голос з могили:


Ідуть, ідуть...


2-й салдат (З'являється змучений на сцені. Прислухується до співу і голосів)


А я що робив? О, проклятий, проклятий!

Я Матір стеріг, помагав мордувати!

Та годі, та годі насильству служить, -

Рабом в своїй хаті обдуреним жить!

Нехай тепер за біль рабів,

За сором, ганьбу яничара

Нехай на голови катів

Паде страшна, пекельна кара!


(Направляється до брами).


Голос із могили:


Ідуть, ідуть,

Розіб'ють грати, розкують...


2-й салдат:


І я іду - не мордувати,

Іду кайдани розкувати!


(Розбиває прикладом рушниці замки, вбігає в браму, - там чути брязкіт розбиваних кайданів. Спів за сценою голоснішає. Виходять зі співом густі ряди козацтва й народу. На чолі - отаман-козак. Направляється до брами. За кілька хвиль звідси виходить жінка в світлосяйнім убранні. З одиого боку її салдат, з другого - отаман. Орел зникає).


Співають: “Ще не вмерла Україна“.


(Завіса падає)

І. НАПЕРЕДОДНІ

ЖЕРЕБОК № 827

Того року на Україні була рання весна. В кінці лютого вже парувала свіже зорана рілля, пишно зеленіли розкішні килими озимини, а сонце неначе заповзялося змагатися з якимось невідомим, дужим супротивником... Сонце і гріло, і бавилось останніми струмками на брудних канівських вуличках, і підступно хвилювало молоду кров, і кожною парусинкою свого буйного, нестримного проміння неначе гукало:

“Жити! Жити! Жити!“

Я призивався восени. Ні глявберова сіль, яку, за порадою досвідчених першовільготників, я пив день-у-день, щоб украй зіпсувати шлунок і виявитися нездатним до страшної військової служби в царській казармі, ні десятки цигарок, що до них уперше в житті взявшися, я намагався зіпсувати ними на час призову серце, - ніщо не допомогло.

Не міг стати в пригоді й пишно-ляльковий, як струна натягнутий, з задерикувато вгору накрученими вусиками військовий писар канівського військового начальника, що, прочувши, як смертельно не хочеться мені в солдати йти, просив небагато - тільки п'ять карбованців (та й то дуже делікатно: “Знаєте, зачепив якось на службі царського портрета, звалив, розбив раму й скло - під суд оддадуть, коли не полагоджу...”) - не став у пригоді й писар обіцянкою щось там таке зфальшувати для звільнення. Було гидко від очевидної брехні його - я рішуче відмовився від такої допомоги, покладаючися на недугу, і - мене забрили...

Власне, забрили не відразу. Не з осени. Бо долі хотілося трохи побавитися, відволікти страшну хвилину. Мені випав завеликий номер жеребка - 827.

І після брутальної процедури в військовому присутствії після ганебних годин худобоподібного огляду, штовхання, плескання чужими, поганими руками по голому тілі, після виміру, зважування й іншого, мене відпустили.

Вперше цього року, на час поклику новобранців запроваджено в колишній Росії систему “запасних жеребкових”, що аж до весни мали ними поповняти можливу випадкову нестачу покликаних.

Десь у повітрі може пахло вже майбутніми смертельними газами світового божевілля, і царський уряд забезпечував себе від усяких несподіванок - залишав про запас непотрібні в день призову тисячі “щасливих” - із витягнутими великими жеребками.

І от, саме тоді, коли ото буяла така хороша весна 1914 року, коли мені росли нестримні крила радощів, бо тількищо сам редактор київської газети “Рада“ прислав мені великого листа, де пропонував виїхати на батьківщину Т.Шевченка, в Керилівку, і написати дописа-розвідку до спеціяльного збірника, присвячуваного газетою 100-им роковинам народження Кобзаря України, саме в цей час дізнався я, що таки заберуть мене в солдати.

Важко словами змалювати вражіння від тієї звістки, почуття, що опанували тоді мене, бо ще й тепер, коли стільки жахів пережито, а завчасно посріблені скроні дають право на спокійне споглядання минулого, не можу стриматися, щоб не здригнутися, ті дні пригадавши.

Думаю, що такі от самі почуття бувають у людини, що посеред тихого озера раптом перекинеться з човна в воду, не вміючи плавати і знаючи, що озеро те - страшна безодня... Мабуть те саме ще відчуває худобина перед різницею, побачивщи, куди й на що її ведуть.

Яскраво пригадую смертельну блідість і жах в очах моєї дівчини, коли їй стала відома ця новина, пригадую глибоко прихований смішок - надію на вільне місце - у декого з моїх колег, службовців канівської земської управи, де я, молодий літами, мав добру посаду.

Все це згадую на те, щоб підкреслити всю глибочінь ненависти й огиди перед царською казармою, щоби сказати, що в той час я був не тільки “свідома” людина, не тільки знав видатніші світові досягнення людської культури, а й знав іще й історію України (за Аркасом та Грушевським), вже два роки був за постійного кореспондента єдиної тоді української газети “Рада”; знав, що царська армія - знаряддя пригноблення націй, знав, що, взявши до рук гвинтівку, я й сам стану маленьким коліщатком у складній машині царської сваволі...

Пішов я присягати не відразу на поклик, а через кілька днів, коли вже якийсь доброзичливий приятель мого брата, службовець військового присутствія, переказав через брата, що як не прийду завтра, - пришлють арештувати. Церемоніял присяги буденного дня в соборі промайнув поганим сном перед очима. І тільки через те, що присягало нас одразу четверо, і три мої спільники голосно, як папуги, підхоплювали й вимовляли за священиком слова присяги, не сталося неприємности з того, що я ввесь час мовчав, зуби зціпивши в безсилій люті.

Після присяги день цілий ми парилися в передпокої управи військового начальника, мій приятель - писар, опікшися на бажанні зірвати з мене хабара, всякими способамй виявляв тут перед нами своє упривілейоване становище, зокрема мені допікаючи зайвими покриками: “почекай там!”, “куди преш?!” тощо; пригадую, що, прощаючися з дівчиною, я міг здатися їй за незадоволеного з неї, з її розпачу, бо не мав уже слів для втіхи їй, не мав ні краплини надії, щоб поділитися з дорогою людиною.

У Києві нас стало вже чоловіка з десять, за “старшого” дали нам якогось колишнього сільського писаря -парубка нахабного, задерикуватого й безнадійно дурного.

А потім - “четвертий кляс“ у поїзді - запльований, загиджений, і таке буйне, таке бадьоре, таке життєрадісне сонце за вікнами вагону, і такі розкішні оксамитні килими озимини на Чернігівщині й Полтавщині... І поодинокі постаті хліборобів у полях, що їм я тепер нестерпуче заздрив, і незліченні стовпи понад колією, і, починаючи з середини Росії - глибока зима з заметами...

І довга-довга путь - через Петербург до Фінляндії.

В дорозі мої спільники - селянські парубки з Уманщини, Звенигородщини й Канівщини -безнадійно “штокали“, заздалегідь підробляючись під солдатську мову, коло їхніх інтересів обмежувалося спогадами про вулицю, вони погано згадували дівчат, на тупих обличчях годі було шукати найменшого проблиску людської свідомости; “старшой“ наш був глибоко переконаний, що він уже “начальство“, пильно за всіма, а надто за мною, стежив, коли я на кожній станції вибігав, щоб послати листівку-привіт своїй Дівчині, на цьому грунгі у нас із ним відбулося кілька зутичок, ніхто мене не підтримував, і вже зараз по виїзді з Києва я почував себе страшенно чужим та одиноким.

Промайнули в тумані засніжені вулиці Петербургу, залишилися в пам'яті, гостро врізавшись на все життя, - чи співчутливі, чи зневажливі - репліки прохожих на нашу адресу: “сєрєнькіх гонят“, і нас ковтнув фінляндський вокзал.

“ДВАДЦЯТИЙ НОМЕР“

Приємно вразило, що й вокзальна, і поїздна служба у фінів своя - зникли такі осоружно відомі й такі одноманітні та непривітні російські залізничники, і навіть високі, стрункі, в чорних одягах і високих, европейських шапочках поліцаї фінські, з паличками в руках, замість нашої шаблюки та револьвера при боці, приємно втішали своєю зовнішньою ввічливістю.

Та коли я, задивившися на всю ту нову обстановку, якось одстав од свого гурту новобранців, то вмить переконався, що, неначе й привабна збоку, поліція таки лишається поліцією. Чи то був залізничний фінський жандарм, чи просто поліцейський, але перегородила така ввічлива постать мені дорогу до перону, брутально штовхнувши мене назад і вигукнувши щось незрозуміле, тільки, видно, гидке, поліцейсько-нахабне.

Кілька важких своєю несподіванкою хвилин минуло, поки мені пощастило якось вихопитися з його рук, пояснивши (рухами), що моя група вже на пероні, що я - солдат, що мені треба на поїзд, і я, прикро схвильований, нарешті, прилучився до своїх.

Їдучи з Украіни, я знав, що Фінляндія - країна в царській Росії автономна, що вона гостро бореться за свої права, що вона, за умовою, не дає до царської армії своїх синів і своєї армії не має, що це - країна наскрізь культурна, народ тут дуже симпатичний, але маленька зутичка з фінським поліцаєм уперше примусила глибоко задуматися про брутальну силу сваволі, про інтернаціональність поліційних звичаїв, та про те, що і найсимпатичніший народ має всякі складові частини...

На станції Пуоккола ми, висадившись, чекали якогось принагідного потягу щось із пів дня, нудилися в чистенькому, але тісному, вбогому вокзалі, тинялися скрізь навколо залізничних будівель із соснового дерева, блукали поміж ялинками, багато вбраними в пишну, волохату снігову бавовну, пробували заговорювати з випадковими зустрічними фінами, але на всі намагання наші до чогось договоритися, чули тільки лагідні, супроводжувані милими посмішками, стереотипні відповіді:

— Ей юмола! (не розумію!).

Надвечір надійшов поїзд, що мав везти нас далі - до Фрідріхсгаму. Наближаючись до нашого вокзалу, поїзд приніс із собою шумний галас якоїсь розгульної солдатської пісні, що повернула мене, замріяного про долю цієї півказкової, засніженої країни та її працьовитого, впертого, напрочуд чесного народу, до прикрої дійсности.

До Фрідріхсгаму їхали в одному вагоні з якоюсь військовою частиною. Солдати аж до пізнього вечора, поки не приїхали на місце, не вгаваючи, глузували з гуртка затурканих, отетерілих нас - “сєрих хахлов“ - а в час між черговими дотепами на нашу адресу - затягали нескладного солдатського репертуару пісень.

Найбільше й найдовше, не зважаючи на очевидне невдоволення якогось між ними унтера, виспівували про “доброго молодца“, що з лихої волі купця товстопузого потрапив у солдати, а його милу, любу дівчину забрав собі той купець... Добрий молодець не стерпів тяжкої розлуки й не менше тяжкої служби царської, темної ніченьки повернувся на село й за наругу люту зарізав купця товстопузого... Далі мова в пісні йшла про стовпову дорогу на Сибір-каторгу холодную, про тугу дівчини самотньої...

Після була тужлива, здавалася мені, як на ті часи й обставини, за прояв якоїсь вольности, трохи чи не революційности; співали її солдати, видно, з чуттям. Сірі, одноманітні, невиразні маски облич їхніх на цей час світилися неначе проблисками високої людяности.

Я сидів, мов зачарований тяжкою повістю про долю новобранця, глибоко переживаючи всі його нещастя.

Та все це не заважало солдатам у перерві між цією й іншою, часом брутальною, гидкою піснею, пускати всякі уїдливі й дурні дотепи на адресу нашої купки.

Я жадібно вдивлявся в ту масу напрочуд однакових облич, вишукуючи слідів того надхнення, що опановувало всю масу під час співу, заглядав ув очі, пробував заговорити з окремими сусідами, і за всю дорогу до Фрідріхсгаму вишукав тільки одного, що мимоволі якось приваблював до себе. Втомившися глузувати з нас, солдати напосідалися на нього, дражнячи “нестроєвою командою“, “баклажкою“, а він, мляво відбиваючись, більше мовчав. А великі, розумні очі його, здавалося, приховували щось своє, щось таке, чого йому не хотілося викладати перед цією нерозважною масою. Він кілька разів намагався призменшити наше вражіння від глузування з нас, заспокоював, що зовсім не такий страшний той “двадцятий номер“, що чекає нас, новобранців, і що про нього стільки наговорили нам інші товариші його з якимось зловтішним почуттям.

Мимохіть уся симпатія моя відразу стала на його боці, і я всю дорогу інстинктово тулився до того куточка, де сидів цей незнаний приятель, ця людина в солдатській шинелі.

А “двадцятий номер“ це була справді неприємна річ.

Пізно ввечорі ми приїхали до Фрідріхсгаму.

Голодні й виснажені довгим переїздом, ми ще майже годину йшли, навантажені клуночками та солдатськими скриньками з Фурштадту (передмістя), де був вокзал, на другий край міста, до казарми. В полковій канцелярії ще працювали, нас хутко переписали, перенумерували й наказали відвести - до “двадцятого номера“.

Це була просто собі глибока яма, де колись - або льодовня була, або, може, камера середньовічної інквізиції. Метрів три вглиб треба було злазити крутою драбиною, де не всі щаблі були цілі, щоб опинитися в круглому, досить великому приміщенні-підвалі, з малесенькими, гратованими, високо, при самій землі, вікнами. Кругом попід стінами був вузенький прохід, а посередині, в два ряди, застелені соломою нари.

В ямі було темно., вогко й неймовірно брудно: під ногами чавкотіла, повтоптувана в грязюку, давно незмінювана солома, в одному куточку, поблизу віконця, блимала маленька гасова лямпа, в ямі було чоловіка сто людей, гуло, як у вулику, а наш прихід зустріли тут голосними вигуками й не зовсім гострими дотепами, перемішуваними з брудною, тягучою, як повітря в цьому льоху, солдатською вже лайкою.

Правда, були тут такі самі “запасні жеребкові“ з усіх країн Росії, чекали вони, відбуваючи своєрідний карантин, поки поділять їх, відповідно до зросту, й порозпихають по окремих ротах.

Були такі, що сиділи в цьому “двадцятому номері“ вже по два тижні.

Спати полягали на нарах купкою, щільно пригортаючися один до одного, бо було холодно. Чи спав я тієї ночі хоч трохи, важко зараз пригадати, але довго денні вражіння не давали втихомиритися думкам, а думки перепліталися в дивовижне мереживо спогадів про домівку, про соняшні весняні ранки, про великі надії на прийдешні погожі життьові дні.

Невпокійні, молоді новобранці то тут, то там ворушилися, стогнали, крізь сон сміялися, лаялись. Один голосно, спросоння, розмовляв, розбуджуючи сусідів, і викликав нарікання, лайку, стусани від найближчих. Прокидаючись од стусанів, хлопець кліпав невторопними очима, позіхав, повертався на другий бік і миттю засипав, знову починаючи розмовляти про все, що робив чи бачив удень.

А нагорі, над щільно зачиненою лядою нашого льоху, розмірено ступав вартовий, щодві години чути було залізні кроки кількох чоловіків, якісь притамовані вигуки команди, клацання рушниць, і знову тупання кількох - змінялася варта.

Чи треба було тримати нас отак, як арештантів? На думку представників царського ладу, було треба, так само, як тримати потім три й більше місяців новобранців :у подвір'ї казарми, без права виходити за ворота, поки не вдовбають у голову людині, що він - “защітнік атєчества“, особа недоторкана, гроза для ворогів унутрішніх і зовнішніх.

А надто треба було тримати тут, у Фінляндії, в частинах окраїнної царської армії, де більше було небезпеки “розкладу“, де, через те, дисципліна була вдесятеро суворіша, де дисципліни тієї багато хто не витримував (пошепки переказували нам уже по дорозі до Фрідріхсгаму, що зовсім недавно оце якийсь смоленець повісився в сосновому бору, недалечко від казарми), де навіть платні солдати одержували аж на 50 відсотків більше - 75 копійок на місяць, замість звичайних 50-х.

Проте, пригадуючи тепер усі тодішні образи, я не знаходжу в закутках пам'яті ані рисочки, ані натяку на якусь реакцію проти отієї нової, безглуздої жорстокости, проти поневіряння в тій брудній, холодній ямі, бо про неї в дорозі нам, глузуючи з нашої “сірости“, наговорили солдати багато жахів усяких, багато гіршого, мерзотнішого, багато гидотнішого.

Для мене воно, оте гидотніше, прийшло, правда, трохи згодом того вечора, коли на нарах одразу засвербіло звідусіль тіло, і допитливі пальці, послані на розвідки, почали намацувати скрізь десятки, а може й сотні гидких, страшних солдатських вошей.

Після того вже очі ні на хвилину не заплющувалися, і з порожньою від мук та огиди головою, з червоними, запаленими очима, встав я вдосвіта, зачувши звуки сурми, що вигравала вранішню зорю.

Потім од нас одібрали все своє. Навчений у вагоні симпатичним солдатиком, я, з глибоким болем на серці, викинув у дорозі кілька дорогих листів, знищив картку Дівчини (знущатимуться нестерпно!) і потихеньку підсунув під лавку вагону моє єдине багатство - свою першу збірку незграбних, наївних віршів “Ряст“, видану за рік перед тим у Каневі.

Тому то на перегляд майна у наших скриньках другого дня став я майже спокійний, на велике горе собі забувши, що в оправу записної кишенькової книжечки було вставлено маленьку фото картку моєї Дівчини.

Брудна, блискуча від потового сала унтерова морда зневажливо скривилася, він сказав щось про Неї надто прикре, я не стерпів - одказав, але в ту саму мить його кулак опинився перед моїм носом і, крутячи ним, унтер запінено зашипів:

— А єто відал? (А це бачив?) Ти у меня помалківай, трах-трах-тарах!

На моє щастя, довічна людська зрадниця - надія - десь глибоко схована була в сутінках свідомости, і то вона, надія, загублена остаточно в Каневі і народжена заново в час подорожі, надія на можливе звільнення з солдатчини, стримала мене, не дала кинутися розлюченим звіром на гидкого унтера, і я змовчав. А могло бути інакше.

Про те, я к могло бути інакше, я дізнався й часто чув потім із наказів по росіиських віиськах, вичитуваних вечорами й ранками в казармі перед зборищем кожної роти - про кари за опір начальству.

Ті накази, може навмисне, для залякування, фабриковані, а може й справжні, завжди говорили нам, що в такій і такій частині, таких і таких нижніх чинів - за непослух, за непокірні відповіді начальству військові суди засуджували завжди до суворої кари. А з-поміж кар найлегша була - довголітнє перебування в дисциплінарному батальйоні, звідки всім стелилась одна путь - на шибеницю. Найчастіше в вичитуваних нам вироках звучали присуди й просто на розстріл, на шибеницю...

Відібрали нам увесь одяг, білизну, гроші, майно й повертали тільки порожні скриньки та по карбованцю грошей, наказавши негайно придбати кожному по дві щітки - для одягу й чобіт, та по пачці порошку крейдяного - гудзі на мундирах начищати.

одягли в старий, брудний, заяложений солдатський одяг; жоден принесений картуз на мене не налазив, і мені, нарешті, каптьор спересердя кинув, який йому під руку потрапив.

Побачив я себе в дзеркалі вже багато пізніше і - жахнувся.

Мене не стало. Була чужа, смішна, в незграбному одязі й надмірно малому кашкеті без козирка, потворна постать рядовика стрілецького полку.

На наше щастя, почали масово занедужувати в льоху новобранці, прийшов якийсь лютий, непривітний лікар, і днів через п'ять нас порозпихали по казармах.

Я потрапив, за невеликий зріст свій, до останньої - восьмої роти, що всьому полкові правила за об'єкт уїдливого глузування.

— Васьмая рота баклажкі патєряла! - папугами вигукували вслід нам представники всіх інших рот, де б тільки не зустрічали нашого брата.

Але й ми не змовчували: кожна рота мала якесь прикре прозвище, і кожен уважав за свій патріотичний обов'язок обурюватися за свою роту і ганьбити чужу.

ДОКТОР КАЙЦІЮС

Хоча прізвище цього полкового лікаря й нагадувало собою щось не російське, але ні в обличчі, ні - особливо - в семиповерхових матюках цього лютого ескулапа справді не було нічого не російського.

Перед тим, як поділити нас по ротах, ми повинні були стати перед каламутні очі цього людського виродка в “околодку“, тобто, в полковому шпиталі.

Раннім ранком якогось холодного, морозного дня (весна в Фінляндії приходила пізно) нас вишикували й погнали просто з двадцятого номера до околодку.

Я мало вірив тому, що оповідали в льоху про “Кайтуса“ - просто тому, що бачив, як сіра, засмикана несподіванками маса новобранців сильно перебільшує всякі життьові явища, й тому йшов на огляд майже спокійно.

В передпокої шпиталю, перед довгим коридором із блискучою, з мармурових плит, підлогою, нам наказали роздягтися й роззутися відразу всім кільком десяткам людей. У приміщенні шпиталю температура була багато нижча нуля, коридором гуляв холодний, пронизливий вітер, пара йшла з уст широкими клубками, затуманювались рясно заморожені з зовні вікна.

Заохочувані притишеними окриками - шипінням унтера, ми почали хутко роздягатися, незрозуміло поглядаючи один на одного (холодно ж!), і нас вишикували “в затилок“ у тому довгому коридорі - всіх голісіньких, як мати на світ породила. Пам'ятаю, що чекали ми жахливо довго: може минула година, півтори, чи й дві, поки в глибочині коридору відчинилися двері “Кайтусового“ кабінету, звідти визирнув чорнявий однорічник-фельдшер, із панським, викоханим обличчям, і гукнув, намагаючись надати своєму вигукові якнайбільше до нас зневаги і презирства:

— Захаді па аднаму!

І от, стоявши трохи не в кінці коридору ззаду, я за кілька хвилин почув хрипкий, мов розбитого казана, голос, що аніяк не викликав уявлення про належність його - не те, що культурній, а взагалі - людині. Це було якесь оскаженіле гавкання, надзвичайно цинічне, брутальне, зневажливе. В найгидкіших сценах пиятики сварок, бійок, що їх спостерігати доводилось мені в житті на ярмарках, на пристанях, по шинках, не вміли так смаковито рясно висловлюватися, як висловлювався голос “Кайтуса“.

Коли я вже стояв на порозі кабінету, то мав нагоду побачити і саму постать лікаря, і ввесь процес медичного огляду.

Наказавши новобранцеві стати на два кроки від себе, низенька, присадкувата, худорлява людина в окулярах, заросла кострубатим клоччям сивого густого волосся на всьому обличчі, хрипко гукала, показуючи багато золотих зубів у роті:

— Залупи... ! І -трах-трах-тара-рах!

— Підійми ногу!

— Повернись.....!

— Пшшшол назззад!

Витягшися струнко, непорушною статуею стояв збоку фельдшер, в особливо патетичних місцях словоблудства начальства свого дозволяючи собі злегенька, улесливо посміхатися, але так, щоб кожну мить устигнути прибрати на обличчі знову маску слухнянства, всепокори й глибокої поваги до високого авторитету доктора Кайціюса.

Вигукнувши таких кілька команд, лікар щось буркав із-під усів до фельдшера, фельдшер, згинаючись прямокутником, щось писав у книзі огляду, і знову випростовувався, пожираючи начальство очима.

В момент, коли на вигук лікаря новобранець підіймав ногу вгору, “Кайтус“ нахилявся на одну мить до ступні, пильно зиркав крізь золоті окуляри і, загнувши чергову, ще нечувану, лайку, буркав щось до фельдшера.

А нас уже попередили, що смертельно не любив лікар брудних ніг.

А ми вже чули, що хоч би який солдат був хворий, а коли у нього, під брудними солдатськими онучами виявлялася брудна, не мармурово біла, як того вимагав ескулап, нога, прописував він у ротній книжці відвідувачів шпиталю єдині ліки:

— Мєрзавец. Четирє часа под ружйо с полной викладкой.

— Лодирь. На троє суток под арест.

— Симмулянт. Десять нарядов внє очереді...

Коли черга дійшла до мене, і я сказав своє прізвище й місце народження, фельдшер не стерпів, щоб не спитати напівголосно:

— Ти же, кажется, хахол, а гаварішь чісто па-русскі?

Кайціюс упився в мене очима. Я відказав:

— Говорю літературним русским язиком.

Золоті окуляри у лікаря здригнулися, він наставив руба голову, схиливши лоба вниз, і не відривав од мене погляду. Я сподівався, що зараз господін доктор перевершить свою майстерність у високих словесних вправах і, не відводячи свого погляду, не змигнувши, дивився йому просто в вічі, в блискучі скельця окулярів.

Я тремтів, як тремтіли і всі попередні оглядувані, і ті, що були ще позад мене, бо всі ми неймовірно померзли, голі, босими ногами на холодній кам'яній підлозі стоявши. А передчування гострої образи, що ось-ось опалить, сипнувши гарячим приском похабної лайки з перекривленого рота лікаря, вмить розлило по жилах мені струмки гарячої крови, і я заспокоївся. Перестав тремтіти.

Кайціюс мовчав довгу-довгу хвилину.

— Здоров? - тільки й спитав, нарешті.

— Здоров! - одказав я, гіпнотизуючи його шкельця.

— Пшшшшол! - гукнув він, і щось буркнув фельдшерові.

І вже одягаючись аж у передпокої, я чув, як належну мені порцію брудної лайки виливав “Кайтус“ удвічі, утричі, а може й удесятеро лютіше на голову тому, чия черга ставати на медичнии огляд припала після мене.

Не думаю, щоб на випробуваного у всяких життьових пригодах шляхетного лікаря вплинула моя репліка фельдшерові, - тепер я, маючи пізніший досвід, коли в найтрагічніші хвилини життя, стрічаючися з ворогом очима, рівним, глибоким поглядом обеззброював нераз його, - тепер я маю підстави думати, що й тодішній мій, незатурканий ще солдатською муштрою, прямий, упертий погляд зломив солодкі наміри лікаря - смачно, за звичкою, вилаятися, облити брудом іще одну, чергову залякану людську істоту, і “Кайтус “ тільки й спромігся на останній удар, неначе батогом хльоснувши зневажливим: “Пшшшол!“

А пізніше, в казармі, я довідався про цілком незаперечний факт із галузі “кайтусівських“ методів лікувати солдатів.

Якийсь новобранець, саме нашої, восьмої роти, невдовзі перед тим, як до роти потрапив я, раптом занедужав і в гарячці ледве дійшов до околодку. Не міряючи температури, на що взагалі не було звички в цьому пристановищі військової ескулапії, “Кайтус“ виявив, що у хворого брудні, немиті ноги.

Не розпитуючи далі, він написав у книжці, за звичкою:

“Мєрзавец. 4 часа с полной викладкой“.

“з повною викладкою“ - це значило простояти на місці двічі по дві години, ні на хвилину не ворухнувшися, з рушницею на плечах і з повним солдатським навантаженням, що разом давало рівно два пуди ваги. За час стояння людина достоту вмлівала, під підошвами чобіт ставало мокро, після двох таких годин людина три дні почувала себе розбитою, хворою.

Сердешний хворий не витримав і перших двох годин, бо ще до околодку йшов з температурою, мабуть, до 40, і там таки, під рушницею з викладкою захитався, впав і скінчив своє молоде життя. І коли “Кайтусові“ довелося оглядати трупа, щоб констатувати причину смерти, він побачив, що ноги у померлого знову не помиті, і люто гукнув:

— Га, негіднику! Шкода, що не знав я - був би не чотири, а дванадцять годин прописав...

Цілком зрозуміло, що ніякого слідства в справі смерти одного з сотень тисяч одірваних од родин, од людського життя, ніхто ніколи не провадив, винних не шукали, і про цю подію тільки пошепки переказували один одному затуркані солдати в хвилини товариської відвертости поміж собою, та й то пильно озираючися, щоб не підслухав, буває, розмови унтер чи навіть єфрейтор - “отдєльонний“.

ХОМА МЕЛЬНИЧЕНКО

І ось я - в казармі. Довге, старе, з низенькими стелями й попрочовганою до вибоїн підлогою приміщення, заставлене густо ліжками, з окремою кімнатою-закутком, прибраним на церковний лад: тут велика ікона Божої Матері з мідяною дощечкою, з якої виходило, що “ікону сооружено на средства ніжніх чінов“ цієї роти, із невгасимою лямпадкою, на оливу для якої кожного місяця збирано з нашої платні копійки, та з чимось подібним до церковного аналою, застеленого червоною матерією.

У другому кутку цієї кімнати - простий, дерев'яний стіл без шухляд, нічим не вкритий, для вартового (днювального).

По стінах казарми давно-давно поналіплювано, дуже тепер позасиджувані мухами і вицвілі від часу, галасливі малюнки-олеографії з описом героїзму російських солдатів од найдавніших часів. Найбільше тут оповідалося про те, як гинули, вірні присязі, вартові на чатах, що їх за певних обставин забули змінити з варти.

Оповідання про це були такі беззмістовні, такі безглузді, що ніяк не вкладалися в звичайні людські розуміння і здавалося мені, що такий спосіб агітації за дисципліну (кожен же випадок, звичайно, кінчався “самовідданою“ смертю вірного служаки), діяти мусів на солдатську масу якраз у напрямку протилежному.

Проте, в своєрідній “політграмоті“, якої навчали нас ранками “дядьки“ єфрейтори, ті безглуздо-дурні й виразно фальшиві картинки правили їм за найбільше наочне приладдя, щоб утовкмачувати в голови мало, або й зовсім неписьменних новобранців розуміння військового обов'язку.

Рівно о шостій (так починався день) вартовий горнист надворі вигравав уранішню зорю, ми всі, як опечені, зривалися з ліжок, прибирали постіль, умивалися, чистили чоботи, начищали, до сліпучого блиску, гудзики на мундирах і шинелях, і босі, постеливши онучі перед собою й поставивши наваксовані чоботи струнко в ряд, вишиковувались цо одному довгим рядом у довгому приміщенні казарми.

Все це треба було встигнути зробити за п'ятнадцять хвилин. І горе тому, хто не встигав! Рівно в чверть на сьому з'являвся сам фельдфебель, підпрапорщик Данілов, заспаний, з підпухлнми очима, завжди зранку сердитіший, ніж коли, але сам начищений і наваксований, як і ми всі, і починалася перевірка.

За найменшу порошинку на одязі, за неблискуче наваксовані чоботи, за не зовсім чисті ноги а найбільше й найчастіше - за те, що гудзі не горіли, як “чортов глаз“, фельдфебель голосно страмив винуватого й щедрою рукою роздавав “наряди“ (якусь позачергову роботу) та призначав інші кари, в межах своєї влади. Винуватий мав мити й витирати мокрою тирсою підлогу всієї казарми, находячи на це час поза всіма навчальними годинами, чистити картоплю для кухні, коли ми відпочивали, різати на кухні м'ясо на порції, приносити нам їжу, мити посуд, стояти по дві години перед царським портретом струнко, з рукою під козирком.

Таким найбільше способом, способом щоденного покарання, й роблено всю чорну роботу в казармі.

А що ті кари ніяк виховавче не впливали на винуватців - людей або з природи неохайних, або чомусь нелюбих фельдфебелеві, то вже так і повелося, що була в казармі майже постійна, незмінна бригада чорної робочої сили, і ті, хто не наражався на фельдфебелеву неласку, могли спокійно служити рік і не знати, яка буває на солдатській кухні неприємна й брудна робота.

Мені здавалося, що цей спосіб карати фельдфебель (“шкура“, зверхстрочний, платний служака) і вибрав собі за систему, зганяючи незрозумілу лють на нелюбих йому солдатах.

До таких нелюбих, насамперед, потрапив і мій найбільший у казармі приятель Хома Мельниченко.

Прибув він до нашої казарми через тиждень після мене, так само через “двадцятий номер“, так само з запасних жеребкових, походив із України, служив, як він казав, за писаря в одеському окружному суді, мав дуже виснажене, змарніле, скивасте обличчя й хутко заростав рудуватою щетиною, завжди справляючи вражіння неголеного, невмиваного, неохайного.

А те, що приїхав він до полку у всьому казенному - від жовтих, чотирикутних чобіт до солдатського картуза, і привіз папірця, що ввесь одяг треба йому відібрати й повернути до військового начальника на мІсце призову, виразно свідчило, що Хома Мельниченко на призовний пункт з'явився - коли не зовсім голий, то в кожному разі в якомусь невимовному лахмітті.

Це відразу викликало у мене велику до нього симпатію, побудовану на думці, що товариш Хома коли не запеклий богемець, то, щонайменше - одеський золоторотець. Про те, що він зазнав у своєму житті всіх принад життя портових безпритульних, я таки пізніше дізнався від нього, але що це була надзвичайно чесна й щедро природою обдарована людина, незабаром переконалися ми всі.

І хто зна, може саме те, що Мельниченко прибув до нас голодранцем (у чужому), і дало підстави нашому фельдфебелеві поставитися до нього з першої вже зустрічі надто зневажливо. Тієї самої зневаги, слідом за ним, і все ротне начальство не змінило до Мельниченка й надалі, за ввесь час його горемичної служби в полку.

Після перевірки ми нашвидку пили чай з чорним, кислим хлібом, проспівавши перед тим, під орудою фельдфебеля, вранішню молитву, і в пів на сьому вирушали вже на подвір'я - вправлятися з маршування, поводження з рушницею, та з інших військових премудрощів.

Через дві години стомлені, захекані верталися до казарми й безпосередньо по тому бралися до вправ фізкультурних.

Найбільше далася мені в знаки “кобила“, що через неї треба було зрозгону вздовж перестрибувати, а я кожного разу, стрибаючи, падав і боляче забивався. Це викликало глузування начальства, товариші дивились на це байдуже, бо багато хто падав і забивався, і тільки одного разу, коли я забився до непритомности, пригадую теплу, матірну ласку Хоми Мельниченка.

Він сів поруч мене на ліжку, куди я доплентався від кобили й упав, умліваючи з нестерпного болю, і якимись лагідними, братерськими словами втіхи та тихо висловлюваним обуренням дурноголовими фізкультурниками, впливав на мене, як найкращі болегамовні ліки.

Після фізкультури надходив нудний і найдурніший своїм безглуздям час: нас поділяли на гуртки, розсідались ми в казармі по кутках, і починалася дика солдатська “словесність“.

— Хто єсть солдат?

— Што єсть знам'я?

— Скажі, Сєдов, повний титул князівни Ольги.

— Што такоє присяга?

А найбільше і найчастіше:

— Хто єсть ураг унутрішній і зовнішній?

За професора цієї уславленої словесности завжди правив чотовий “дядька“ - єфрейтор, здебільшого людина зовсім мало письменна, нерозвинена, але нашпигована за два-три роки солдатчини всякими істинами, на тему про те, що студенти і жиди - “вороги унутрішні“.

Після словесности - знову маршування, бігання вздовж і впоперек по подвір'ю казарми, аж поки не грав горнист на обід.

На обід чергові приносили завжди синій, з погано почищеною й немитою картоплею суп і окремо понаштрикувані на палички “порції“ - шматочки вивареного в цьому ж таки супі м'яса, і щодня, день-у-день, гречану кашу з салом.

Од тієї каші з не завжди свіжим салом, щоночі стояв в казармі важхий, чадний дух, од якого на ранок боліла голова й дерло в горлі, а вночі, коли припадало вартувати в казармі, я просто не міг знайти собі місця, часто відчиняючи двері й жадібно вдихаючи струмки морозяного, чистого повітря знадвору.

По обіді - година відпочинку, далі знову муштра надворі й у казармі.

За кілька хвилин перед дев'ятою нас вишиковували в казармі на перевірку, потім ставили в півколо перед іконою на молитву і, зачувши звуки вечірньої зорі, фельдфебель командував: “до молитви готуйсь!“ і диригував розхрістаним хором. Уся рота виспівувала: “Спасі, Господі, люді Твоя...“ та ще якусь постійну молитву.

Далі ми примушені були щовечора вислухувати моралізаторське казання фельдфебеля на тему про те, який повинен бути російський солдат - казання нудне, безбарвне й до чортиків остогидле, бо завжди однакове; часом вислуховували, з похнюпленими головами, чергові накази про присуди військових судів неслухняним, дезертирам та іншим злочинцям, і лунала команда: “спать!“

Мое ліжко було поруч Мельниченкового. З перших днів знайомства товариш Хома виявив себе, як соковитий, цікавий оповідач. Його життьові пригоди були барвистіші, змістовніші за все, що я будьколи читав у книжках, а феноменальна пам'ять докраю мене дивувала й примушувала з побожністю ставитись до цього, мізерного на вигляд, хлопця.

Незабаром у нашому куточку так і повелося: як тільки, відбувши вечірні церемонії, ми пересвідчувалися, що начальство з казарми пішло, з найближчих ліжок стягався гурток зацікавлених, і Хома, викуривши перед тим потай од днювального, цигарку, прокашлювався й починав оповідати. Часто його перекази про звичайні буденні явища набували форми високохудожніх, справді мистецьких творів, і всі слухали, як зачаровані, геть-геть за північ.

А то починав він переказувати якусь повість Джека Лондона чи Кнута Гамсуна, чи ще щось, не менше грунтовне й велике, і я, здивований, глибоко вражений, мусів признаватися, що пам'ять у Хоми Мельниченка - справді надлюдська. Він починав з того, що виголошував назву твору, ім'я автора, рік і місце видання, том, розділ, назву розділу, а далі -сторінка за сторінкою - переказував повний зміст цілої повісти, зупиняючись на абзацах, передихаючи перед новим розділом, ніколи, як мені здавалося, не порушивши цілости твору, не схибивши й на рядок.

Спершу думалось мені, що просто людина захопилась ось цією саме річчю й визубрила її пам'ять. Але пізніше я примушений був пересвідчитися, що не тільки одну річ знав назубок товариш Хома, а все, що читав він, укладалося в дивовижній голові його стрункими рядками, довгими сувоями, які він потім і розгортав нам упродовж цілих тижнів і місяців, скрашуючи нудні години вимушеного лежання з раннього вечора в ліжку, за наказом.

Вдячні йому за розвагу, слухачі його всяко пильнували полегшити йому долю в казармі, але даремна була праця: раз начальство не злюбило, нічим уже не допоможеш. Хома Мельниченко щодня мусів виконувати десятки нарядів поза чергою, не мав ніколи вдень хвилинки для відпочинку, але сприймав усе те філософічно спокійно, духом не занепадав. Надходив вечір, ми знову присувалися близенько до його ліжка, і він так само, як учора, як і позавчора, далі розгортав перед нами, особливо принадні в його переказах, сторінки кращих творів кращих представників людства.

Мав товариш Хома і ще один дар природи - хороший, зворушливий, оксамитний такий голос - баритон, якого не втратив, дарма, що, як і сам переказував, любив випити і пив часто й багато, розуміється, до того, як потрапив до казарми.

Він не дуже охоче підтягав у гурті, коли ми, цілою ротою збившися в коло, за командою “до пісні готуйсь!“, “крок на місці!“, безглуздо тупцяли й виспівували годинами (особливо - неділями) “Коробушку“, “Под ракітою зельоной“ та інші, солдатського репертуару, пісні.

Радніше Хома співав у гурті, коли, за його почином, рота стала була в таких випадках співати “Ой, у лузї“, “Ой, на горі та женці жнутъ“. Але на “малоросійські“ пісні не дуже погоджувалось начальство, завжди звертаючи на найбезглудніші змістом і найдальші солдатському серцеві, заяложені в віках, патріотичні воєнні пісні.

Але на самоті Хома співати любив.

Присяде отак десь на підвіконні, коли в казармі або нікого немає, або є всього кілька чоловіка, задере голову вгору, заплющить очі - може, щоб не бачити казарменої обстановки, і заллється-заллється тремтливими, чарівними звуками...

З солдатських пісень найбільше любив співати про чорного ворона:

“Ти скажі нам, чорний ворон,

Ти откуда прілєтєл?“

В пісні йшла розмова сестри з вороном про те, звідки ворон прилетів, та що ворон із собою в дзьобу приніс із далекого краю. Ворон відповідав, що приніс звістку сестрі - жовту кістку з далекого поля бою: її братові очі випивши, біле личко поклювавши, приніс ворон їй на спогад те, що від брата лишилось на полі...

А з сторонніх - інтелігентських - любив Хома і найчастіше співав некрасівську:

“Єду ль я ночью по уліцє тьомной,

Бурі ль заслушаюсь в сумрачний дєнь,

Друг мой сєрдєчний, больной і бєздомний,

Вдруг промєлькньот прєдо мной твоя тєнь...

Муж тєбє випал, нєдобрий на долю

С нравом жестокім, с тяжолой рукой...

Нє покорилась ушла ти на волю,

Да нє на счастє сошлась і со мной ...

Далі говориться в пісні про злиденне життя з маленькою дитинкою в нетопленій хаті, про те, що смерть заглядає в знесилені очі героя, а вона з немовлям залишиться після нього знову без притулку, без поради...

Останні два з наведених тут рядків пісні товариш Хома виспівував з особливим чуттям, із якимось екстатичним піднесенням, за все на світі в той час забуваючи, і здавалося, що то він - основна дієва особа пісні, що то він сам звертається до нещасливої подруги своєї - “друга сердечного, больного і бездомного“.

Незабаром товариш Хома одержав, на свою велику радість, пакунка з мандоліною.

— Це від неї, - тільки й сказав він на всі зацікавлені розпитування. Але ніколи нікому нічого про неї не оповідав, і за це я ще більше почав шанувати свого друга, бо ніколи не міг спокійно слухати, як розбещені парубійки слиняво розповідали усяку гидоту про “бабйо“ - про тих, хто їм життя дає, коло кого вони самі може надхненно вмлівали десь, там, на далекій батьківщині, зоряними ночами...

Грав Мельниченко й на мандоліні якось особливо гарно, з глибоким чуттям.

Та після того, як фельфебель, дізнавшись про Мельниченкову вмілість, почав иого і раз, і вдруге, і втретє викликати вечорами до себе - потішати гостей співами та грою, - засумував товариш Хома: і співати, і грати покинув, і ні на які наші благання не зважав.

Після першого виклику до фельдфебеля - це було вже навесні, а жив фельдфебель у подвір'ї казарми, в казенній квартирі, - товариш Хома, вернувшись пізно до казарми, вже не оповідав нам своїх чудових пригод, не переказував кращих творів літератури, а, саркастично посміхаючись, тільки мені й сказав, як начальство поставило його на балконі, довго добираючи найзручніше місце перед одчиненими до кімнати дверима, де випивали й розважалися гості, і примусило його проспівати ввесь репертуар, не догадавшися, бодай про людське око, почастувати чимось - нехай шклянкою чаю, чорт його бери! - і звертаючись, як і в казармі, брутально на “ти“. А часом ще й вислов лювало недотепні дубові критичні думки свої про Хомині співи та гру...

Другого й третього разу Хома Мельниченко вертався ще похмуріший.

Після того, здається, вже більше начальство його не викликало: що там у них сталося, я так і не знаю, але фельдфебель од того разу ще лютіше напосідати став на Мельниченка-солдата, не минаючи й найменшої нагоди, щоб допекти йому якнайболючіше, щедро наділяючи нарядами та всякими іншими карами сердешного артиста.

“ЧУЖОРОДЦІ“ В НАШІЙ РОТІ

Наша рота, так само, як і всі фінляндські полки, складом своїм була дуже строката: найбільше тут було новгородських, псковських, вітебських, смоленських, чомусь багато архангельських, чимало поляків із Сувалківської, Гродненської, Сєдлецької губерень; були естонці, фіни з російських повітів прибалтицьких країв, було кілька жидів і навіть один болгарин. Українців до Фінляндії пригнали року 1914 вперше.

Неприхильного свого ставлення до чужинців начальство зовсім не приховувало, і кидалося те ставлення в вічі вже на перший погляд. Найбільше ганяли, навантажували найтяжчою роботою, найчастішими “нарядами“ наділяли саме чужородців, а підвищення службової ранги представники чужородців, не зважаючи часом на найретельнішу службу, могли даремно чекати роками. До учбової команди, звідки виходили потім унтер-офіцери, чужородців зовсім не брали. І доводилося спритнішим із них - або мовчки тягти лямку рядовика всі три з половиною роки служби, або, відповідно до фаху, відбувати службу за трохи легших обставин, у спеціяльних командах.

У нашій роті, наприклад, чимало поляків було в кравецькій майстерні, жидів - у шевській, за кухаря теж був якийсь чужородець. Але це - спритніші, розвиненіші.

Та були тут і обійдені долею типи чужородців, що ніякого майстерства чи ремесла не знали. Для цих військова служба була гірша за всяку каторгу.

Не можу без глибокого жалю згадати сердешного болгарина Петка Делі-Бошка, що потрапив до фінляндського війська майже разом зо мною, просто з якогось огороду болгарської артілі в Басарабії.

Це була здорова, червонолиця, з великимй овечими очима в довжелезних чорних віях, доросла дитина, як справжній син басарабських степів, наївна й довготерпелива. Петко Делі-Бошко, собі на горе, аніяк не знав російської мови. На цьому тлі, та на тлі цілковитої неписьменности його, довелося бідному хлопцеві вистраждати, мабуть, багато більше в казармі, ніж вистраждав він, працюючи за наймита на куркульських городах своїх земляків.

Я мав нагоду спостерігати, як цей веселий, з беззмінною посмішкою на устах, життєрадісний юнак, що спочатку по-дитячому сприймав усе навколишнє оточення, широко вдивляючись у цей новий і дикий для нього світ, поволі, день за днем, тиждень за тижнем занепадав духом, марнів, усього став жахатися, замикався в собі, як затуркане звірятко, кожної хвилини сподіваючись якогось дошкульного удару з несподіваного зовсім боку.

А ті удари, з ласки начальства, на Петка сипалися, треба признатися, аж занадто щедро. Нерозуміння Петком Делі-Бошком російської мови, крім безпосередніх, прикрих для нього наслідків - він не міг ніяк уторопати слів команди, повертався завжди не туди, куди поверталися в строю всі, не міг призвичаїтися до рушниці, терплячи за це безнастанні кари, - крім цих наслідків, за мовчазної згоди й потурання начальства, вся братва солдатська, хоч і сама була надто сіра й мало чим відрізнялася в розвитку від Делі-Бошка, але часто знущалася з болгарина, влаштовуючи собі веселі розваги з затурканого, засмиканого звірка.

На ще більше собі торе, потрапив Делі-Бошко до рук ефрейтора Уткіна, колишнього дрібного прикажчика якогось лісового складу, людини зовсім некультурної, брутальної, а головне - безнадійно дурної й хвалькуватої.

“Дядька“ Уткін, зневірившися в тому, що Петко колись навчиться військової премудрости в загальних лавах новобранців, узяв собі Петка в індивідуальну обробку. Він ганяв його по подвір'ю в той час, коли ми відпочивали чи перепочивали, посилав, щодня на кухню без усякої черги, ганяв його до полкової крамнички по цигарки, примушував начищати свої чоботи й гудзі, наказував на вченні зрозгону падати в брудні калюжі, а потім, даючи п'ять хвилин часу - чиститися, доводити себе до “справжнього“ солдатського вигляду.

А найбільше єфрейтор Уткін знущався з Петка в казармі, виставляючи його струнко, з рукою під козирком, перед царським портретом. Не було тото дня, щоб цей домашнього походження садист не ставив отак бідного Петка на дві, три, або й чотири години, примушуючи сотні раз вигукувати, на потіху іншим, підлеглим Уткінові, “сєрим“, надзвичайно важкі й навряд чи зрозумілі Делі-Бошкові фрази:

— Ваше імператорскоє велічество, я - дурак!

Я не пригадую за всі три місяці перебування в фрідріхсгамській казармі, щоб хоч одного разу пощастило Петкові вимовити цю важку йому фразу правильно. Але якось після того, як Петко знову переплутав слова, єфрейтор Уткін, запінений, червоний, солодко матюкнувши, тукнув:

— Слушай і повторяй: ваше імператорскоє велічество, отдєльонний командір Уткін говоріт, что Делі-Бошко дурак; говорі: Делі-Бошко дурак!

Петко - чи з ляку, чи, може, зо злости навмисне (важко було припустити, що в цьому засмиканому парубкові лишилася хоч крихітка бажання глузувати з начальства), - голосно й одним духом випалив:

— Ваше імператорскоє, отдєльонний Уткін дурак!

Я був при цій нагоді в казармі - це було, здається, в час відпочинку по обіді, чи, може, якогось недільного дня.

Дехто з присутніх пирскнув, викликавши лютий окрик Уткіна: “Смірррна!“, і треба було бачити, що сталося з “отдєльонним командіром“ Уткіном: він одразу почервонів, схопив із себе солдатського ременя з бляхою, зібгав його вдвоє, щоб бляха припадала на кінець, і накинувся на Петка несамовитим звіром, увесь час вигукуючи, коли Делі-Бошко звивався під ударами й опускав, захищаючись, руку від козирка:

— Стой смірно, сукін син, перед єго велічеством стоїш!

Дисципліна суворо наказувала нам не втручатися в дії начальства, бо це був би “бунт“, і тому всі, хто були в казармі, принишкли, мовчки позираючи на знущання із свого співбрата й може втішаючися, що не з ними це роблять, а може, десь у глибині свідомости, й протестуючи мовчки, про себе...

Я не міг витримати тієї картини і вибіг із казарми. На велике моє здивування, мій друг Хома Мельниченко, коли я переказав йому про Уткінову екзекуцію над Петком Делі-Бошком, не зважаючи на всю свою чутливість, поставився до цього якось байдуже, неначе він був глибоко переконаний, що це річ - звичайнісінька, що так із Петками й треба робити. Я довго не міг зрозуміти того ставлення товариша Хоми і заспокоївся тільки на тому, що, може, це у нього виявляється втішене самолюбство, егоїстичне по чуття - що не тільки він один, Хома Мельниченко, наражається на постійне знущання, а й інші страждають, а може - це була просто недооцінка ним усієї гидоти й обурливости тих знущань дурнуватого єфрейтора Уткіна.

А Петка Делі-Бошка я, з першого дня появи його в казармі, полюбив, як нещасне, беззахисне створіння. І дивно, що він одразу відчув це і найбільше ввесь час прихилявся до мене - може ще й тому, що я перший з усіх почав добре розуміти його зцерковнослов'янену мову, вмів заговорити до нього так, що й він розумів мене непогано.

Увечорі того дня ми сиділи з Петком на підвіконні в затіненому закутку казарми, він роздягався й показував глибокі, синьо-криваві смуги на спині, на плечах, на руках - сліди дошкульних ударів ременя з бляхою, я пошепки радив йому піти завтра зранку до околодку й заявити, що побив його Уткін.

Петко пристав на цю думку, і я бачив, як ця доросла дитина - чи від того, що почула в мені трохи справжнього людяного співчуття, чи від нестерпної образи й болю, заплакала, схлипуючи й рясно вмиваючися добірними слізьми...

Зрозуміло, що Делі-Бошка до околодку не пустили, про його списану смугами спину ніде в світових аналах не занотовано й слова, його посадили, на домагання Уткіна, на десятеро суток до арешту, Уткін знущався з нього й далі, а разом почав підозріло ставитися й до мене, мабуть відчувши, що я - на боці Петка, що то я міг “настринчити того дурня“ - домагатися медичного огляду. Цю зміну ставлення до мене “отдєльонного командіра“ я незабаром гостро відчув, але, як тільки Уткін дізнався, що фельдфебель, користуючися з наявности у мене бритви, тричі на тиждень наказував мені власноручно голити його, самого господіна фельдфебеля, він круто змінився до мене на краще, і вже ніколи не чіплявся, а, навпаки, навіть улесливо часом посміхався - де треба було, де й не треба.

А з того, що я мав бритву, було мені не мало прикрощів.

Опертися наказові фельдфебеля й не поголити його наїжаченої щетини на покрученому, гостро-скивастому обличчі, це значило - заздалегідь уписати себе до “бунтівників“, наразитися на переслідування, обтяжування чорною, брудною роботою, на знущання, а погодитися - було морально неймовірно боляче. І я знайшов третій шлях: моя бритва завжди виявлялася надзвичайно тупою, я нещадно скріб брунатну цеглу начальственної морди, остервеніло її дряпав, поки після кількох разів саме начальство - з поколупаним, як після впертого бою з кішкою, підборіддям, не переконалося, що голяр із мене нікудишній, матюкнулося з цієї нагоди раз, і дало мені назавжди спокій.

Були в роті ще два представники чужородців - Ізраїль Шевчик та Йосип Гопфенкштанкт.

І от, коли з Петка Делі-Бошка знущалися найбільше самі начальники, то ці двоє (неправославні ж!) правили за об'єкти постійного втішання й глузування не тільки начальству, а й усій солдатській, безпросвітнотемній, дикій масі.

На їхнє горе, з обох їх пожартувала й сама природа: Шевчик був хлопець маленький, неймовірно худий, з гострими рисами обличчя й тоненьким пташиним носом, та чорними, як терен, завжди неспокійними очима, а Гопфенкштанкт - низький, опецькуватий, з круглою, просто на плечі посадженою головою, з широким обличчям, плискуватим носом; мав великі, вивернуті назовні губи й червоні, запалені, майже загноєні очі.

Обох їх не припускали їсти за спільними столами - завжди вони собачатами тулилися, з окремими казанками, по куточках казарми.

Я глибоко переконаний, що ані того, ані того жодна в світі армія не взяла би за солдатів - так вони мало підходили під звичне уявлення про те, який повинен бути солдат. я глибоко, знову, переконаний, що мініятюрний, безсилий Шевчик ні під жодну мірку припустимого для прийому в солдати зросту не підходив, як не підходив Гопфенкштанкт своїми хворими очима й своїми розумовими здібностями, і що обох їх забрили в військових присутствіях на зло - тільки тому, що вони - жиди.

Коли я потрапив на весні до роти, обидва ці сердешні були вже тут, училися (мучилися) казармі ще з осени. Шевчик непогано знав уже віиськові вправи, але солдатська рушниця, видно, була для нього страшенно важка, і він на вправах хутко виснажувався, знесилювався, а поза тим - ще й знущалися з нього всі, як є, мешканці казарми.

Коли надходив час фізкультурних вправ, грубезні парубійки з новгородських, вітебських та інших, заздалегідь смакували майбутнє веселе видовище з Шевчиком. Надзвичайно кволий, з безсилими, мов ганчір'я, м'язами на тонких, дитячих руках, Ізраїль Шевчик до смерти боявся (не менше, ніж я) кобили і вправ на драбині. А знаючи про це, йому наказували щодня якраз дряпатися на навскіс поставлену до стіни високу драбину з рідкими щаблями, рачкуючи від щабля до щабля вгору. Його навмисне підсаджували відразу на восьмий - десятий щабель і кричали спускатисяl ритмічно вниз.

Як затуркане мишеня, Шевчик безсило метлявся на тому щаблі, вмліваючи й не маючи сміливости (бо знав свої сили) спустити з щабля одну руку, щоб ухопитися за інший. Він, на потіху всій масі, починав смішно дригати ногами, очі йому наливалися кров'ю, з рота текла слина. Ізраїль Шевчик починав плакати, як дитина, але даремно - вся казарма з насолодою чекала, поки Шевчик, не витримавши на безсилих руках ваги свого легенького тіла, гепнеться з усього розмаху на навмисне забруднену під драбиною, захаркану підлогу, і завиє - голосно, гірко завиє, як безпричинно побите щеня.

Тоді лунав регіт задоволення, Шевчика підхоплювали, як м'ячика, вгору і знову чіпляли на ще вищий щабель.

Я й досі не можу ніяк уявити собі, як це бідне хлоп'я ще жило на світі. Правда, незабаром, після надмірних таких-о вправ на драбині, він таки потрапив до військового шпиталю, звідки вже ніколи до казарми не повертався.

Не задовольняючись тільки вправами з драбиною, Шевчика, так само, як і його співбрата Гопфенкштанкта, примушували відчиняти дверці великої груби в кутку казарми, глибоко встромляти туди голову й гукати вгору, в самий димар:

— Агов, Ізраїль Шевчик - ідійот!

— Уррра! Йосип Гоп-Безштанько - дурень!

І Гопфенкштанкт таки мусів вимовляти іменно так своє прізвище, на втіху знущальникам, бо не давали йому спокою, поки він цього не виконає досконало.

Після десятка разів повтореного вигуку, Шевчикові й Гопфенкштанктові дозволяли з груби вилізти. Голова, лице, ніс і губи їм були в сажі, на дрібненькому обличчі Шевчикові палахкотіли тільки нестерпучим болем чорні, мов терен, оченята, він мовчки плакав і йому давали на деякий час спокій, щоб ще дужче взяІтися за Йосипа Гопфенкштанкта.

— Ану, Гоп-Безштанько, стрибай на кобилу!

Кобила для Гопфенкштанкта була страшніша за піч, за драбину, за “банки“, але він стрибав, на команду, раз за разом, поки забивався так, що зовсім непритомний, падаючи, зціплював зуби, підводив очі під лоба й пускав ротом слину.

Тоді йому давали спокій, линувши на голову кухля холодної води.

Була ще одна форма мучити отаких знедолених у казармі. І хоча проти цієї форми знущання офщіяльно суворо повставало начальство й карало інколи винуватців та ініціяторів цієї забави, проте, “банками“ частували нерідко й просто мало навчених новобранців: тільки за те, що вони “сєриє“.

Ця розвага полягала втому, що жертву хапало четверо здоровенних порубійків за руки й ноги, валили на ліжко горілиць, заголювали живота і потім по черзі, всі присутні в казармі, під страхом самому підпасти тій самій операції, мусіли похапцем підходити, лівою рукою з усієї сили натягати шкуру на животі катованому нижче пупа, а правою, поставленою руба, з усієї сили вдаряти натягнуту шкуру - що дужче, то краще.

Щоб крики жертви не долітали за стіни казарми, хтось мав, накинувши на голову катованому подушку, пильно стежити, щоб жоден вигук, зойк не вирвався далі гуртка катів, що щільно, навмисне для цього, обступали “сєрого“.

Наслідки “банок“ оперований боляче відчував тижнями, перші дні ходив з опухлим животом, не сплючи ночами, неймовірно страждаючи. Прописувалося по сто, півтораста і більше банок одразу. Скаржитися суворо заборонялося, під страхом дістати, за першої-ліпшої нагоди, подвійну порцію.

Я ще й досі дивуюся, де в живих істот бралося стільки міці, щоб витримати всі оті військово-навчальні вправи в царській армії.

Ми довго, було, з товаришем Хомою про це розмовляємо - його хоч і мало, а теж обурювали такі витівки, знущання, тортури, і поволі ми доходили висновку, що далі так довго тягтися не може.

Але що ми могли вдіяти в тій дикій, некультурній масі, самі люди культури невисокої, без агітаційного досвіду, без зв'язків із революційними організаціями, чи окремими досвідченими революціонерами, що десь же та були вони в армії?

І у сі мої спроби вплинути бодай на окремих, здавалося мені, трохи свідоміших товаришів у солдатських шинелях, незмінно кінчалися на добрій пораді такого товариша - тримати язика за зубами щільніше - це в кращому випадку, а в гіршому - доводилося натикатися й на відверті погрози донести начальству.

Неділями нас одягали в нове вбрання й ганяли ротами, а часом і цілим полком, до полкової церкви, де треба було “смірно“ вистояти всю Службу, не поворухнувшись. За порядком, за непорушним нашим стоянням у церкві доглядав фельдфебель Данілов, що, прикладаючись до ікони, ставав струнко, клацнувши при тому закаблуками, як перед найвищим начальством.

Я пам'ятаю, скільки таємних прокльонів посилав я і попові і диригентові, що так затягували Службу Божу, і всьому начальству, що так ретельно дбало про задоволення наших релігійних потреб, і всім, хто все оце вигадав на наше нещастя. Але то були мовчазні прокльони - дулі, тикані ворогові з-під поли мундира чи з великої кишені солдатської шинелі. На кам'яній підлозі церкви, після чотирьох і більше годин стояння, завжди лишалися мокрі плями - ноги, вмліваючи, встигали пропотіти крізь дебелу солдатську підошву, за час церковної відправи, наскрізь.

Ніч проти Великодня наша рота пробула на варті навколо церкви з непокритими головами, було дуже холодно, я відморозив вуха й застудився, і довго через те примушений був одвідувати славетного доктора “Кайтуса“ , а попухлими, відстовбурченими вухами викликати глузливі дотепи в казармі й поза нею.

Єдиним зцілющим проблиском у тій задушливій атмосфері казарменого життя, єдиною справжньою втіхою були листи з дому, що незабаром почали зрідка приходити й нагадувати, що десь тече, буяє інше, справжнє людське життя... Але листи надходили рідко... Коли кінчався третій місяць такого нашого поневіряння в казармі, почалися частіші й частіші розмови про літнє таборове життя...

ПЕРЕД ВИЇЗДОМ

Уже нас, молодих, почали групами випускати за подвір'я казарми, вже трохи вільніше почувати ми себе стали в поводженні з “старими“ солдатами, а розмови про табори не вщухали, а щодалі більше розпалювали нашу цікавість.

Товариш Хома, зовсім для мене несподівано, виявляти почав безмежний, глибокий і безжурний цинізм. Вихопившись на волю (з двору казарми) він тільки й мови мав, що про дівчат, про білявих фінок, про те, що ех, от би, той... Між іншим, чи на тлі ставлення солдатів царської армії до фінських дівчат, чи просто з національної ворожнечі, з почуття ненависти до нас, як до знаряддя національного гноблення, - але не любили нашого брата фінські парубки й парубчаки смертельно... І не дарма, випускаючи нас на прогулянку, примушувало начальство нас кожного разу неодмінно одягати до боків багнети. Часто траплялося, що доходило між фінською молоддю й солдатами до бійок, а ті бійки, десь у гущавині соснового бору, часто таки кінчалися для солдат трагічно.

Але ми з Хомою - “інтелігенти“. У нас до бійок не доходило, та й не могло дійти - ми самі ніколи нікого не зачіпали, не зачіпали через те й нас.

Ми хутко назнали собі затишний притулок - унадилися в гості до зовсім офіненого виходця з країв царства польського - Адама Барановського, що вже років із тридцять щевцював у Фінляндії, тут одружився і мав прехорошу донечку - зовсім дитину ще - може з чотирнадцять років - Матильду Адамівну.

Та ми, власне, не для Матильди й не через Матильду відвідували щонеділі й щосвята кукібну хатинку пана Адама. Його старенька дружина, природжена фінка, надзвичайно симпатична й добра жінка, вміла чудово варити каву, давала нам ту каву за мізерно малу ціну в мікроскопічно маленьких чашечках (звичайної грудочки пиляного цукру вистачало засолодити дві такі чашечки) і, ставши з Матильдою перед столом, де ми з товаришем Хомою важно частувалися, вона, а за нею й донька корчилися з реготу, коли бачили, що ми, випивши по дев'ять таких чашечок, наливали ще й по десятій, сумно позираючи на спорожнілий кофейник... Вони, наприклад, снідаючи зранку, задовольнялися цілком тільки двома такими чашечками.

Не знаючи й слова по-російському, мати з донькою красномовно показували нам рухами, як у нас, од надмірного вжитку тієї рідини, поналухають животи, та як ми неспроможні будемо через те з солдатською рушницею поводитися. І щедро осипали нас веселим, незлобивим сміхом.

І от тут товариш Хома й почав виявляти себе циніком. Виразні їхні жести він перетлумачував по-свойому, відповідав на їхні репліки своїми, брутальними солдафонськими (так само, правда, незлобивими), і ми обидва, підбадьорені смачною, запашною кавою, почували себе в затишній і привітній, хоч і дуже вбогій хатинці, немов у себе вдома, і так само весело, безжурно реготали.

Але часто Хомині жарти переходили, здавалося мені, всякі межі чемности, я побоювався, що його цинізм вичитають жінки з його масних поглядів на дівчину, мені ставало від того сумно, я смикав Хому під столом за поли мундира, і Хома опам'ятовувався.

Так ми просиджували в цій симпатичній родині часом по три й чотири години, і потім, до чергового свята, коли можна було знову дістати дозвіл на прогулянку й погостювати в хороших людей, у нас бувало багато чого згадувати про частування, про кукібні, завжди блискучо прибрані, дві манісінькі кімнатки Барановських, про те, що зовні їхня вбога хатка видавалася за звичайнісінький куреник, та що поруч того куреника, як і в кожному фінському подвір'ї, була обов'язкова маленька лазня - з окропом і парою. Лазні завжди наводили наші думки на дуже сумні спогади про Україну, про те, що в жодному селі нашому на всьому просторі густо залюдненої України не зустрінеш цієі ознаки людськоі охаиности, що в селах без річок, ставків та озер люди наші віками живуть, не купаючись.

Звичайно, коли бував удома старий пан Адам, що непогано розумів нашу мову, товариш Хома був найчемніший, найсимпатичніший гість. Він потішав пана-господаря, а після перекладу паном Адамом і господиню та дочку - безліччю веселих оповідань про життьові свої пригоди, яких у нього було невичерпне джерело.

Дуже недовго пощастило нам одпочивати отак святами.

Якось несподівано заговорили в казармі, що, замість таборового життя на літо, доведеться нам зазнати чогось іншого: нас мають послати до Петербургу “на усміреніє“, бо там бунтують робітники.

З газет, які ми випадково поза казармою діставали (в казармі нам давали читати тільки архичорносотенне “Русскоє чтеніє“ та військові офіціяльні, безглузді й безграмотні видання), ми з товаришем Хомою дізналися, що на петербурзьких фабриках стали траплятися масові отруєння жінок-робітниць, особливо на гумовому виробництві, і що між робітниками справді неспокійно.

З того приводу одного разу ввечорі, перед тим, як лягати спати, відбулась у мене з товаришем Хомою така, приблизно, розмова:

— Хомо, а ти стріляв би на робітників?

— А, мабуть, стріляв би...

— І тобі не сором?

— Ані трішечки.

— А як там твій брат, батько, сестра, жінка, мати?

Хома додивився на мене удавано презирливо:

— Тра-та-та-та ... Ну, то що?

Я люто кинувся до нього через ліжко. Хома вдав, що перелякався, одскочив на другий край ліжка, натягаючи на себе щільно ковдру, і відповів запитанням:

— А ти б не стріляв?

— І не стрілятиму, хоч і пошлють.

— Дурак будеш - тебе застрелять, та й усе, - переконливо відказав товариш Хома.

Несподіваність і переконливість Хоминого слова глибоко мене вразили. Я не знайшов нічого іншого, як розгублено перепитати:

— Та й усе? - і сам почував, що сказав дурницю.

— Так, - ще переконливіше ствердив Хома.

— А ти читав, Хомо, Винниченкових “Солдатиків?“

— Читав.

— А Горького “Про п'ятий рік“ читав?

— Читав.

— Ну, і...?

— Ну, і пшик вийшов із того всього, - дражнив мене Хома.

— А коли б ти, я, він, та ще він, та всі ми не стріляли?

Хома подивився на мене довгим-довгим поглядом, одкашлявся й почав наспівувати сумну, безнадійно-журливу пісню з його невичерпного арсеналу. І на дальшу розмову він не дався. Або не вірив моїй щирості й запалові, або й справді непевний був, що можна сподіватися колись отаку безпросвітно-сіру солдатську масу, яка нас оточувала, запалити однією думкою, щоб та маса колись не послухала поклику команди...

Мені чутки про Петербург не давали спокою. До самого виїзду з Фрідріхсгаму я носився з ними, малював собі знані з літератури, розквітчані власною фантазією, картини розстрілу робітничих демостранцій, ніяк не міг уявити собі, щоб не можна було, ну, в крайньому разі, вгору стріляти, пильно придивлявся до облич товаришів у сірих шинелях, далекими натяками, обережно заговорював із кількома з них, і тільки один, якийсь білобрисий сектант із Новгородщини, здалося мені, запалився справжнім полум'ям протесту проти передбачуваного наміру послати нас проти робітників.

Цей сектант, на прізвище, здається, Астахов, служив неохоче, рушниці якось увесь час цурався, більш за інших задумувався, не брав ніколи участи в знущаннях з чужородців, і через те все давно мені подобався, після Хоми та Петка Делі-Бошка, найбільше за всіх.

Але й він одповів мені тією самою гіркою правдою, що й товариш Хома:

— Не вбиватимеш, то тебе вб'ють...

— А все таки, як же ти? - перепитав я його вдруге.

Астахов подивився на мене глибоким, пронизливим поглядом, і переконано сказав:

— Я не вбиватиму... І зажурився.

Близько повз нас проходив єфрейтор Уткін, і ми мовчки з товаришем Астаховим на цей раз розійшлися.

На тому мої наміри знайти спільнодумців у такій важливій і жахливій справі, якою нас хотіло почастувати начальство, марно закінчилися.

Дратувала мене безсила лють, я вигадував тисячі всяких комбінацій, щоб не потрапити на “усмирителя“, і тільки думки про те, що був би якийсь організатор, якась, зв'язана з революційними силами одиниця, а грунт для агітації все таки в нашій роті, а, значить і в усьому полку є, - ця думка трохи мене заспокоювала.

А навчання в казармі й поза нею йшло належним темпом. Найбільша та найулюбленіша у начальства ділянка в навчанні - була атака на ворога - на напхані соломою опудала, повішані в ряд на бантинах, як на шибеницях, низенько при землі. Треба було, кроків за сто почавши, кидатися з настовбурченими багнетами вперед, на ці прообрази ворога, з місця ще роззявляючи, як вершу, рота й несамовито вигукувати “уррра!“, а добігши до бантини, загатити в пузо опудалові зрозгону багнета, миттю висмикнути його, крутнути рушницею в руках, замахнутись і садонути ще й прикладом.

Солдатам такі вправи виразно подобались і, пороззявлявши роти, з дикими вигуками, з особливою якоюсь насолодою мчали вони вперед, а кололи й били з присмаком. Правда, були й такі, що всякими способами уникали цих вправ.

Між ними був мій любий Хома Мельниченко, був сектант Астахов, Петко Делі-Бошко, було ще кілька хлопців, що в їхніх очах завжди можна було прочитати щось більше за те, що світило з поглядів усієї солдатської маси.

Уникав таких розваг, скільки міг, і я, бо хворобливо нагострена уява кожного разу перетворювала в свідомості опудало на живу людину, і все єство, всіма наявними силами, протестувало проти цієї науки - колоти животи й трощити черепи майбутньому ворогові - живій людині.

У ГЕЛЬСІНГФОРСІ

Важко собі й уявити наші радощі, коли, знову таки несподівано, одержано наказа вирушати всьому полкові до столиці Фінляндії - Гельсінгфорсу (Хельсінкі - звуть її фіни) - резиденції царського намісника в Фінляндії, генерал-ляйтенанта Зейна, на все літо нести караульну службу.

І хоча багато більше приваблювало, зокрема мене, таборове життя, проте, це було вже не “усміреніє“, а звичайна вартова служба, та ще в такому величезному культурному центрі, за який я собі малював Гельсінгфорс.

Товариш Хома зрадів із того з інших причин.

— Ну тепер, братику, нехай стережуться фіночки! - солодко прицмокуючи, сказав він мені на цю звістку, і почав широко фантазувати на тему про майбутні його любовні походження в фінській столиці.

Мене тими розмовами розворушив він тільки в тому напрямі, що примусив придивитися до нього ближче і з жалем констатувати, що ця миршава, зовсім некрасива на вигляд, постать погано одягненого, якогось обсмиканого солдата навряд чи запалить взаємністю навіть таку представницю жіночої статі, що найменше сама себе шанує.

І мені стало ще більше шкода цього скривдженого долею товариша, цієї багато обдарованої внутрішнім змістом людини.

Правда, випадок, що стався з товаришем Хомою в день приїзду нашого до Гельсінгфорсу, надовго зачинив перед ним браму казарми, не давши йому скоро змоги випробувати себе на тому фронті, де він уважав себе за непереможного.

Десь наприкінці травня 1914 року, коли в Фінляндії саме на порі стала повноцвітна, запашна весна, з усіма чарами лагідного північного підсоння, коли вже на країну спустилися замріяні, прозорі білі ночі (всю ніч у казармі можна було читати без світла), - йвесь наш полк вирушив залізницею на новий постій. Працьовите фінське населення саме тоді порпалося цілими родинами на своїх убогих, суворих, кам'янистих ланах.

Я знав ще в Фрідріхсгамі цілі родини, що в пеленах зносили з низин на городи коло хаток м'яку землю, щоб насадити на ній, постеливши на суцільному камені, городину, квіти. Я знав, що на такому бідному грунті у фінів вистигає за коротке літо тільки овес, а з того вівса вбоге селянство пече коржі, що їх перед тим, як їсти, треба було цілу добу розмочувати в воді, або достоту рубати сокирою. Це - єдиний хліб Фінської бідноти. І коли шматочки такого коржа я послав був додому до себе, на Україну, То писали з цього приводу батьки, що є ще, значить, на світі й нещасніші люди за нас, українців.

Так от, саме тоді фінське бідняцтво працювало на своіх полях, а радніше - на невеличких прогалявинах, куди роками зносило та звозило землю, настелюючи її тонкими шарами на каміння. І пам'ять зберегла мені надовго зворушливі картинки проїзду нашого ешелону через цю симпатичну, густими сосновими лісами закосичену, країну.

Як тільки виривався наш потяг із обіймів віковічних вартових сумирного фінського краю - високих і кучерявих сосон - на невеликі прогалявини, хлібороби фіни - од малого до старого - випростовуючи спини, тепло вітали нас, довго вслід потягові привітно махаючи руками, хусточками, брилями, кепками.

Перед покликом на військову службу я не раз проїздив залізницею по Україні, а недавно - покликаний - їхав і через усю Росію, але ніколи, ніде, ніхто там жодним відрухом не виявляв своєї симпатії чи просто людської привітливости назустріч і вслід потягові. Може це тому, що наше, позбавлене культури, село взагалі недоброзичливо ставилось до всього, що несла з собою міська, індустріяльна культура, а може з якої іншої причини, тільки мені гірко було тоді це констатувати. А таке гаряче вітання нашого потягу отут фінами, що вони, як я добре знав, глибоко не любили нас, представників чужої, владущої нації й знаряддя царського режиму, дуже мене зворушило и надовго примусило серце посилено битися.

В Гельсінгфорсі ми оселилися трохи не в самому центрі міста, в великому, кількаповерховому будинку, з тісним двором, замкненим з усіх боків цим будинком - казармою.

І от тут товаришеві Хомі й не повезло відразу. Ідучи з вокзалу, ми, з наказу начальства, для чогось позакладали в рушниці повні заряди бойових патронів (чужа, завойована країна?). І коли дійшли вже до казарми й було наказано рушниці спорожнити від набоїв, товариш Хома, не встигши витягти патронів надворі, вже в темному коридорі другого поверху казарми почав це похапцем робити, і раптом, коло мене, під лунким склепінням будинку, в пітьмі гостро пролунав постріл.

Це була велика прикрість, що могла наробити не мало шелесту, але грізні поклики начальства втихомирили масу солдат, що, як отара овечок, почала була борсатися з переляку, загрожуючи панікою; миттю засвітили світло і побачили під стіною блідого, переляканого Мельниченка, що з несподіванки не міг одразу й слова вимовити. Він зробив це не навмисне, не втримавши бойового спуску гашетки, але цей постріл, що, на щастя, вдарив тільки в стелю й нікому шкоди не заподіяв, на погане вирішив його долю й тут, у Гельсінгфорсі.

Коли перед виїздом сюди товаришеві Хомі вже почало було начальство забувати його невправність та непокірливість і потроху давало вільніше дихати від безнастанних позачергових нарядів, то після цього пострілу, діставши відразу десять нарядів на кухню, товариш Хома вже з тих нарядів не вилазив знову ціле літо. Не везло таки сердешному!

Наші обов'язки тут полягали в тому, щоб охороняти всякі інтендантські склади, порохові льохи, офіціяльні установи військового відомства та “священну“ тут особу генерал-ляйтенанта Зейна. Нашій роті найчастіше доводилося відбувати варту (зокрема мені) коло якогось низенького, присадкуватого, довгого, з позабиваними вікнами складу, зарослого навколо бур'янами, та на дачі самого генерал-губернатора.

Я знав як ненавиділи і фіни, і російські революціонери та взагалі все поступове тодішнє суспільство цього жорстокого вішателя - вірного царського служаку, - знав, що на нього відбулося кілька невдалих замахів, після яких рясно майоріли в Фінляндії нові й нові шибениці, і в часи, коли відбував варту на його дачі, часто думав, як би легко міг зробити хтось із нас те, чого не щастило зробити досі багатьом відважним головам.

— Дача генерала Зейна містилася на затишному півострові з трьох боків оточеному синьою, каламутною з берега, водою Фінської затоки, густо зарослому вишуканим деревом, якого зразки не скрізь можна знайти й по тепліших країнах. Особливо вражали викохані ряди культурних кущів, що ними обсаджено було безліч стежечок на території дачі.

Посеред саду стояв принадний, двоповерховий будинок-дача, де й містилося його високопревосходительство з усім своїм штабом і родиною.

Згадавши про кущі, не можна обминути спогадом і того, що правили вони, ті кущі, не так мабуть для прикраси дачі, як для... схову шпиків. Кожного разу, коли мені доводилося вартувати на цій дачі всі ми спостерігали, як достоту попід кожним кущем пильно стерегли священну особу царського намісника агенти охранки. Це були напрочуд значні (в розумінні чимось позначені) типи, яких, побачивши раз, не забудеш ніколи. Кожен із них чимось одрізнявся від звичайного типу людей - чи блудливим, невпокійним поглядом, чи дегенеративною мордою, чи, знову, надмірною елегантністю та вишуканістю манер. Коли генерал лаштувався кудись їхати, з багатьох кущів вилазили ці лежобоки й дармоїди і сповняли собою (чоловіка по вісім, десять) велике авто, яке виїздило з подвір'я попереду генералового автомобіля, а другий, так само навантажений, автомобіль невідступно слідував за самим генерал-губернатором, куди б він не їхав.

У кущах тоді трохи порожніло, залишені там вартові шпики нахабніли до того, що наважувалися з'являтися й проходжуватися доріжками (в час, коли генерал був на дачі, їм це сурово заборонялося), а часто доходило й до того, що, невідомо звідки, до них приходили непевного вигляду жінки, і в кущах, перед нашими очима, відбувалося те, що люди звикли звати оргіями.

Наше караульне приміщення побудоване було в морі, кроків за тридцять од берега, на кам'яних бабах, і добиратися до нього треба було вузенькими, з двох дощок, кладками.

За ввесь час, що мені доводилося оберігати спокій генерала зейна, він один тільки раз одвідав нас, “серенькіх братцев“, змилостивившися над нами остільки, що дозволив собі зайти кладочками аж до самого караульного приміщення, кількох із нас про щось лагідно запитав, і подарував, через старшого, карбованця на цигарки - на дванадцять чоловіка.

І от, саме тоді, коли його невисока постать тупцяла хисткою кладочкою, як легко, здавалося мені, можна було копирснути багнетом його високопревосходительний зад і штовхнути грізного й невблаганного для революційних робітників царського сатрапа в глибокі води Фінської затоки!

Звичайно, я далекий був од того, щоб самому дійти такого рішення, але добре пам'ятаю, що думки такі завжди ворушилися в часи вартування на генераловій дачі. А часом просто шкода ставало цього блискучого генерала, що не може спокійно ні дня, ні ночі, ні години прожити, дарма, що охороняють його десятки людей.

Часом генералова родина влаштовувала прогулянки морем, і тоді всю ніч невеличка яхта горіла різнобарвними вогнями й гриміла найвишуканіша музика, а ми, по двоє, стояли статуями - хто на перехрестях доріжок у саду, хто коло парадного входу до покоїв генерала, і під звуки чарівної музики, не можна сказати, щоб настроювалися на патріотичний лад.

На мій жаль, жодного разу не пощастило моєму другові Хомі Мельниченкові потрапити зо мною в цей караул, бо виряджали сюди тільки тих солдатів, хто мало мав покарань і взагалі був у начальства на оці, як гарний служака. Не знаючи, які думки обтяжували мою голову під час варти на дачі (правда, то ж були тільки думки, далекі до здійснення, дуля в кишені, можна сказати), очевидно, начальство приписувало до таких служак і мене. Правда, не за те, мабуть, що служака з мене був добрий, а може за те, що саме тоді, одержавши з дому свого фотографічного апарата, я виявив себе в роті за фотографа і мав багато прикрих годин і днів, примушений у всяких поставах і настроях фотографувати своє начальство - від отдєльонного Уткіна, через взводного Герасимова й до обох фельдфебелів-підпрапорщиків із супружницями й со чадами...

Згадую про свій фотографічний апарат і свої фото-аматорські знання тому, що стали вони мені потім у великій пригоді - і під час війни і, особливо, в полоні, не раз відігравши ролю чинника, що рятував моє життя.

Так от, кажу, товариша Хому в караул до генерала Зейна не пускали ні разу, і мені просто ні з ким було потішитися з генералового становища, поглузувати досхочу з банди охранників у кущах, помріяти, під чарівну музику з губернаторової яхти.

Всі вільні від караулів дні (а їх було половина) ми відбували практичну стрільбу на стрілецькому полі, кілометрів за вісім від Гельсінгфорсу. Дні стрільби були водночас і днями розваги, і важкими днями.

Починалося з того, що будили нас тих днів на півтори-дві години раніше, ніж звичайно, бо до сьомої ранку ми вже повинні були бути на місці стрільби, пройшовши всю довгу, важку путь із повною на собі солдатською викладкою. А фінське сонце - дарма, що світило неначе над північним краєм - уже коло сьомої години виганяло з нас піт літрами, придорожна пилюга, що ми її густо здіймали важкими солдатськими чобітьми, сліпила очі, забивала горло, замурзувала до невпізнання обличчя.

Зате стрільба правила за розвагу. Стрілецьке поле розташоване було на хисткому, торфовому багнищі, на кілька кілометрів у квадраті, ходити цим полем було приємно, лежати й цілитися, особливо в перекидні цілі було просто цікаво.

І коли б не суворі окрики самого ротного командира:

— Задом стріляєш, трах-трах-та-ра-рах!

— Свинопасе, куди ти цілив, трах-трах-та-ра-рах!?

Коли б не ці постійні окрики з багатоповерховими матюками, до яких усі товариші мої позвикали давно й сприймали, як якусь ласку начальства, а я не міг їх ніяк перетравити, щоб не зіпсувати після таких окриків на мою адресу цілого дня собі, - коли б тільки не це - все було б гаразд.

Ми з Хомою змовились якнайменше влучати, бо знали, що добрих стрільців не пошлють до нестроєвої команди, а нам до смерти кортіло потрапити на осінь у писарську команду, де й дисципліна легша, де й роботи брудної менше, і поводження начальства не таке було брутальне.

А командир роти стрілецького полку конче хотів, щоб у нього всі були якнайкращі стрільці. Виходило, що на цьому грунті ми з ним не сходились...

І симпатична суттю своєю людина - штабс-капітан Таскін, що часом дозволяв собі на самоті й на “ви“ звертатися до мене (злочин на ті часи для офіцера безмежний!), тут, під час стрільби, коли махальник од валу показував, що я пустив усі п'ять набоїв “по молоко“, - в чисте небо, як у копієчку, - тупотів люто коло мене ногами, вигадував неймовірне нагромадження поверхів і здавалося мені тоді, що не має він у світі більшого ворога, як я - невдаха-стрілець.

Людина я з природи глибоко-чесна, і тому не витримував довго нашої змови, на злосливу втіху Хомі брав чергових п'ять патронів, і всі п'ять куль, одну по одній, уліплював на п'ятсот кроків у саме серце намальованому десь там туркові.

Штабс-капітан Таскін миттю лагіднів, десятки разів похваляв, кричав, щоб із мене брали приклад інші, а товаришеві Хомі, до невичерпного списку його позачергових нарядів, тут таки прописував нову порцію чергування на кухні, - після повороту з стрілецького поля до казарми. Проте, й чеснот своїх довго витримувати мені не щастило. Презирливі погляди та уїдливі усмішки товариша Хоми робили своє діло, і дальших пять моїх куль знову летіли в повітря... шукати собі кращої долі, ніж бути загнаними в подзьобане туркове серце... Тоді знову налітала немилість розлюченого начальства, але на всі докори й лайки я тільки міг невиразно промимрити щось на тему про те, що може то мушка збита в моїй гвинтівці, що давно, мовляв, пора перевірити її на станку, ваше благородіє...

Ще тяжче, ще втомніше - до божевілля, до повного одеревіння знесилювались ми, повертаючись до казарми.

Сонце тепер пекло так, як, здавалося нам, ніколи не пекло воно в самій Сахарі. І великою насолодою було, приплентавшись у казарму, скинувши гімнастерку, підставити всього себе під гострий струмінь холодної-холодної води.

Сердешному Хомі й цього не дозволялося: його просто з дверей казарми повертали и посилали на кухню різати великі, жирні туші м'яса на порції, задихатися в чадному повітрі, воювати з мільярдами мух.

Але свою лінію - на полкового писаря - він вів уперто й непохитно: рідко коли влучив із двох-трьох десятків куль, випущених за день стрільби, одну-дві, та й то десь потрапляли вони вище шиї сакраментальному туркові.

І йому таки, геть, правда, пізніше, та впертість пригодилася.


У Фіндляндії широко вживається жіночої праці по тих закладах і коло тієї роботи, яка б нам і на, думку б ніколи не прийшла.

Фінки працюють масами на будівництві, тягаючи на шостий і сьомий поверхи великі кладки цегли, фінки, як правило, скрізь виконують ролі голярів по перукарнях, жінки-фінки правлять скрізь за обмивальниць по чоловічих лазнях.

І коли мій хороший Хома дізнався про останнє, та, не знаю вже якими шляхами, а виблагав собі якось одного разу право прогулянки до міста, то, неймовірно поспішаючи, потяг мене з собою:

— Бери сорочку, підштаники, мило, і все, що полагається і - гайда! Буде діло!

— Куди гайда і яке буде діло, Хомо?

— Буде діло, а яке - побачиш, кажу тобі! Не хочеш, то й сам піду! - випалив Хома одним духом, замотуючи в сорочку всі інше.

Звичайно, ніякого діла не було, крім того, що ми на власні очі пересвідчилися, що справді в фінських лазнях, де купаються хлопці й чоловіки, прислуговують виключно жінки й дівчата.

І фінські люди сприймають це, як звичне явище, і нічого в тому - ані сором язливого, ані непристойного не було.

Правда, Хома млів, Хома намагався заговорити на мигах із дівчиною в легенькій, наскрізь мокрій, із тонкого полотна сорочці, що прилипала до її тіла, виказуючи всі приховані від Хоминого ока, недосяжні розкоші. Хома намагався жартувати з дівчиною, коли вона ритмічно, добре знаючи своє діло, намилювала його, густою шерстю заросле, незграбне тіло, але зустрів і її, і найближчих сусідів - фінських хлопців - такі здивовано-зневажливі погляди, що відразу замовк і стишився. А я таки, здавалося мені, тоді здорово почервонів.

— Ну, як, де ж твоє діло, Хомо? - питався я сердегу, коли ми, добре випарившись, вертались до казарми.

Замість відповіді, Хома солодко, закручено вилаявся...

Другого разу, в неділю по обіді, ми з ним разом пішли до голярні.

Я не знаю, чому взагалі жіночої праці в голярнях не вживають широко в світі, бо ніколи нічого приємнішого не відчував за ті хвилини, поки мене голила молода, голубоока, дуже чемна й привітлива дівчина. Її бритва так безболізно, так приємно лоскотала щоки, лагідні дотики її руки справляли вражіння подиху легенького весняного вітерця на розпалене обличчя, а привітна посмішка, що нею вона супроводила кожен свій рух, кожне своє, незрозуміле нам слово, що я відтоді надовго закинув власну бритву й витрачав усю свою вбогу солдатську платню на те, щоб голитися в фінських голярнях.

Щоправда, не в тій, куди ми потрапили вперше. Бо товариш Хома і тут ускочив у гречку, та й у дуже неприємну.

Почувши, що товаришка вимовляє тільки фінські слова й нічим не реагує на його легенькі українські дотепи, товариш Хома розходився. Від не досить пристойних анекдотів із солдатського, а може й одеського портового арсеналу, Хома перейшов до безпосереднього обстрілу нашої голярші. Він, смакуючи, змальовував мені, витримуючи найневинніший вигляд, усі розкоші цієї дівчини, примушував мене густо червоніти й спиняти його і, нарешті, доспівався до того, що почав зо мною справжню суперечку на дуже невигідну для голярші тему.

Я зрідка скоса зиркав на неї - жоден відрух виразу на обличчі її нічого загрозливого не віщував - дівчина була так само спокійна, чемна й привітна та пильна в своїй роботі.

Ми розплатилися. Хома востаннє виструнчився перед дзеркалом своєю миршавою постатгю, ще раз зміряв розпаленим поглядом дівчину, пустив наостанку один із дотепів, і прибільшено ввічливо козирнув до дівчини. Моя рука в той час була вже на клямці дверей, і раптом... що сталося?!

Неначе вибух далекобійного чемодану (набій тяжкої гармати) вразив мене в саме серце, у всі найдрібніші ниточки свідомости: на мить я думав, що світ пішов обертом, що я впаду непритомний, приголомшений...

З уст дівчини, нашої голярші, що так само привітно, на прощання, нам посміхалася, витираючи об рушника руки після роботи, пролунало чистою російською мовою:

— Будьтє здорови, товаріщі. Спасібо. Пріходітє єщо... Всегда к нам пріходітє...

І чиста вимова, і глибоко-іронічна, навіть презирлива посмішка, з якою вона вимовила легенько всі ці слова, переконливо свідчили, що дівчина добре знає російську мову, що ті її фрази не були в неї випадково завчені.

І я, і Хома Мельниченко бомбами вилетіли з голярні й очунялися трохи тільки тоді, коли побачили себе вже на подвір'ї казарми.

На честь Хомі треба сказати щиру правду, що його сумління після цього випадку запротестувало. Правда, цинізму в ньому від того ані трохи не поменшало, але він не міг без засоромлення ніколи пригадати випадку з перших наших одвідин фінської голярні.

В інших голярнях він уже тримався так, як належиться людині, хоч і в солдатській шинелі.


Часто неділями та святами доводилось мені по обіді блукати по Гельсінгфорсу самому, без Хоми, що в той час відбував собі десь черговий наряд за кару; я дуже вподобав так званий Звіриний острів, куди за кілька пфеннігів перевозила маленька яхта, й де містився чудовий, небачений ніде мною, зоологічний сад.

А в зоологічному саду, поза всіма красотами й багатством живої природи і дивували, і розпалювали нездоровим огнем картини, на які часто доводилось натрапляти - трохи чи не за кожним кущем - достоту серед білого дня. Правда, я знав, що у фінів у статтєвих взаємовідносинах багато більше простоти, ніж у нас, багато менше лицемірства й ханжества, але нічим неприкривані акти парування в кущах - і обурювали, і дивували, і розпалювали.

Повертався я тоді з острова з каламутною головою, заспокоювався тільки на другому боці затоки, довго споглядаючи цілі ліси корабельних щогол, що, особливо в свята царських днів, розквітали безліччю різнокольорових прапорців і справляли вражіння велетенських дитячих іграшок.

Чужоземні кораблі, що їх завжди було повно в Гельсінгфорському порту, наводили мене на принадну думку про можливість утекти до Америки, але... близько підходити до берега порту нашому братові-солдатові гостро заборонялося, а доглядали за цим суворі фінські поліцаї, незнання ж чужоземних мов позбавляло мене наперед усяких надій - хоч колись із кимось про це заговорити.

Товариш Хома, на моє пристрасне бажання втекти з царської казарми, ненависної тюрми, на чужоземному кораблі, дивився зневажливо-безнадійно і, на його думку, мав на це рацію. Товариш Хома добре знав обставини портового життя, знав життя на кораблях отаких утікачів, і радив просто плюнути на такі дурні думки.

А чутки про неспокій на петербурзьких заводах знову почали між нами дедалі поширюватися, а розмови про те, що наш “вірний цареві“ полк пошлють таки до Петербургу першою чергою, знову розпеченим залізом почали пекти мою свідомість.

І раптом - до чуток про хвилювання робітників, тонісінькою такою гадючкою, просоталася чутка про війну з німцем.

Я зовсім не помилюся, коли скажу, що було це на самому початку липня 1914 року, трохи не за три тижні перед оповіщенням війни. Якими вже шляхами доходдили до нас ті чутки, трудно було уявити, але я тоді вже думав, що допомагало чуткам те, що перебуваємо ми саме в Фінляндії, де все населення в масі все таки настроєне було проти Росії взагалі недоброзичливо, або й просто вороже. І тому все, що діялося поза лаштунками дипломатичних кабінетів, і що пильно приховувалося від людського ока й вуха, напевно було трохи відоме частині фінського громадянства, а воно, сподіваючися від війни для себе певних полегшень, не могло не втішатися з майбутніх перспектив, і всякими ймовірними і неймовірними шляхами пускало ті чутки саме до гущі солдатської маси.

Однієї душної липневої ночі на подвір'ї нашої казарми пролунали тривожні звуки тривожних сигналів; за півгодини полк було вишикувано в подвір'ї в повному бойовому стані й негайно виряджено до вокзалу.

На зміну нам, нести караульну службу в Гельсінгфорсі, прийшла якась інша військова частина.

ПОХІДНИМ ПОРЯДКОМ

Тієї самої ночі вирушили ми назад до Фрідріхсгаму, нічого не знаючи, але на всі боки перетлумачуючи, пошепки, розуміється, чутки про війну.

Десь по дорозі нас ізсадили з потягу й пустили маршувати похідним порядком по лісах та кам'янистих дорогах Фінляндії.

До Фрідріхсгаму прибули тільки через три чи чотири дні, після безупинних військових переходів, після несподіваних зупинок, і ще несподіваніших, на поклик тривожної сурми, виступів, і тільки тут нам сказали, що треба готуватися до війни з німцем.

Іще нам офіціяльно тут оголосили, що наш славний корпусний командир, генерал-ляйтенант фон-ден-Брінкен, що то його рід десь тільки у прадідах із німців походив, а сам командир, мовляв, давно вже російський стовбовий дворянин, - що цей фон-ден-Брінкен, палаючи патріотичними почуттями до матушки-Росії, з височайшого дозволу відкидає віднині німецькі додатки до свого прізвища і надалі іменуватиметься тільки так: генерал-ляйтенант Брінкен.

Того самого дня, на вечірній перевірці, прочитали нам іще наказа про те, що й бригадний командир наш фон-Нотбек, палаючи патріотичними почуттями... і т. д., так само відкидає геть німецьке “фон“ од свого прізвища, і зватиметься далі просто: генерал Нотбек.

Голосним ідіотським “ура!“ ми мусіли вітати ці знаменні, глибокозначимі, історичні події...

Все своє немудре майно - скриньку з кількома зайвими, домашніми ще сорочками, простиралом та піджачком, я заніс до симпатичної родини Барановських (у Хоми нічого було заносити) і просив переховати, поки я “повернуся з походу“.

На ці мої слова старенька фінка, навіть більше обізнана з міжнародньою політикою за мене, тяжко зідхнула, очі їй зробилися вогкі, і вона, зовсім несподівано для мене, пригорнула й поцілувала мене, неначе сина, в далеку, незнану й небезпечну путь виряджаючи... А за нею - як сестра брата, мабуть, за приказом матері, пригорнула й тепло поцілувала в уста й маленька Матильда...

У мене ще народилася була божевільна думка - просити старого Адама Барановського - попробувати зговоритися з кимось із начальства двох чужоземних кораблів, що ще відвантажували якісь товари в фрідріхсгамському порті й спішно готувалися відпливати, - попробувати зговоритися, чи не взяли б вони пореодягненого солдата - хлопця з України, солдата молодого, до себе за чорнороба, щоб завезти його далеко-далеко від цієї частини земної кулі, що вже здригалася від наближення жахливих вульканічних ударів.

Але розгублений вигляд пана Адама й пекучі сльозинки, що скотилися старій дружині його на зморщене, виснажене обличчя (зовсім, як у моєї сердешної матері!), але зажурений погляд дівчинки Матильди, що так співчутливо випроводжала мене поглядом дитячим, не дали моєму язикові поворухнутися і, вийшовши з подвір'я привітної родини, я, мов на смерть засуджений, поплентався до казарми, де вже гукала галаслива сурма, виграючи “збор“.

На полковому майдані довго правили молебня, офіцерські жінки театрально прощалися з чоловіками, а чоловіки - занадто театрально бадьорилися, в той час, коли наші спини мліли від надмірного навантаження повною похідною викладкою і, нарешті, наш полковий бойовий марш:

“Пона-а-прасну, мальчік, ходішь,

По-о-на-а-прасну ножкі бйошь...“

І полк рушив у похід.

З наївности своєї ми ще думали, що нас одразу отак от посадять у вагони й повезуть просто німцеві в зуби, перед його задротовані окопи...

До окопів ще було далеко, і треба було добре вишколити в зразкових походах та переходах оцю тритисячну масу людей перше, ніж кинути їх на поталу крупівським винищувачам.

На чолі нашої роти став капітан Борисенко. Дотеперішнього командира, штабс-капітана Таскіна, з наказу полкового командира, що дуже не долюблював його за вільнодумство (мабуть же знав полковник Кареєв, що Таскін дозволяв собі на “ви“ з солдатами говорити) знизили до ролі півротного.

Капітан Борисенко був типовий запорожець - товстий, здоровий - на велетенській білій кобилі, козарлюга з довгими вусами, що пишно звисали вниз покозацькому; над усе в світі любив він солдатські пісні, а з-поміж них - пісню про Дуню та про її сарафан...

Коли двісті п'ятдесят чоловіка його роти, вишикувані по чотири, і ввесь приналежний до роти обоз розтягалися довгою гадюкою на кам'янистому фінляндському шляху, капітан Борисенко, їдучи аж геть позад роти, несподівано набирав у легені свої, подібні до ковальських міхів доброї кузні, повно повітря, і раптом голос його, через голови півкілометрової живої стрічки, долітав до найпередніших. Він тільки вибухав двома складами:

“Ва ку...!“

І вся рота потомлених, спітнілих, очманілих людей, як один, підхоплювала той несамовитий вигук, і споконвічні сосни, обабіч дороги, здригалися від голосного задерикуватого:

“Ва к-у-зніцє,

Ва кузніцє кузнєци, кузнєци!...“

Галасливо, бадьоро лунала пісня з двохсотп'ятдесятьох горлянок, без допомоги вже капітанового міху, аж поки не доходило до сороміцького, де говорилося, як “таракан проїв Дуні сарафан“:

“Над са -

Над са-а-мою...“

Тут капітан Борисенко, солодко заплющивши очі й гордо піднісши вгору голову, викидав на п'ять кілометрів новколо себе:

“Над самою, над.... ,

над.....!“

Солдати радісно підхоплювали цю начальствену вольність, їм зникала десь утома, кроки ставали впевненіші, обличчя ясніли поганими посмішками, від чого робилося млосно...

А ще дуже любив капітан Борисенко побавитися з Гопфенкштанктом.

Якось так завжди виходило, що ця, зле покарана долею, людиноподібна постать у поході відставала, швидше за всіх нас утомлюючись під тягарем дохідної викладки. Брудний піт, перемішуючися з пилюгою, яку Гопфенкштанкт безнастанно витирав рукавами брудної гімнастерки, перетворював його обличчя на машкару негра з червоними, запаленими, навіть загноєними очима. Вся одежа йому розхрістувалась, якось незвичайно мокріла; неймовірно важкі, незграбні чоботи виверталися носками праворуч і ліворуч, він ледве-ледве плентався, очевидно, ніяк не розуміючи - для чого, в ім'я чого всі ці муки.

Капітан Борисенко командував роті прискорити крок, рота далеко позад себе залишала Гопфенкштанкта, він губився, нарешті, десь за перевалом, і зовсім зникав, утрачаючи з-перед очей роту. Тоді капітан нашвидку наказував роті зупинитися, бути “вольно“ (відпочивати), а горнистові - сурмити збор.

Минало і п'ять, і десять хвилин часу, поки з-поза горба не висувалась виснажена, карикатурна постать невдахи солдата, капітан Борисенко, зловтішно накручуючи свого запорізького вуса й підморгуючи поверх голів роти, соковитою лайкою, вигуками й залякуванням військово-польовим судом за дезертирство напосідався на нещасну людину, а коли відсталий доходив до роти, наказував йому бігти далеко-далеко вперед, поперед ротою, на велику втіху тим, хто втратив уже під муштрою всяке людське почуття, в кого царська казарма й ці безнастанні переходи видушили рештки свідомости навколишнього.

Гопфенкштанкт біг - не біг, а плутав безсило ногами, крутився, спотикався, поки, нарешті, падав і лежав непритомний.

Рота рушала вперед, доходила до переможеного, хтось лив із баклажки в обличчя жертві воду. Жертву підводили й люто наказували маршувати далі.

А через два-три кілометри - знову та сама історія з незначними варіяціями.

Так капітан Борисенко заробляв собі авторитету й слави серед своєї роти... І може з нього непоганий був психолог, бо без того авторитету поводження його з солдатами на відпочинку - брутальна, безмірна жорстокість, непотрібна суворість і, нарешті, ганебне страхопудство, як пізніше виявилося на війні, не довели б капітана Борисенка до добра вже за перших боїв... Але про це - пізніше.

Безупинно подорожуючи бойовим порядком, зупинилися ми на кілька днів у фортеці Кюммене в Фінляндії. Це була мізерна, жалюгідна загорода, з допотопними земляними валами, густо зарослими бур'яном, і справляла вона вражіння, з своїми позавалюваними, мохом укритими бійницями, якогось забутого серед степу восени запліснявілого куреня. Будував цю фортецю, казали нам, ще Петро перший.

Наближався день повного соняшного затемнення 1914 року, і тут мені згадуються ті накази, що їх писали полкові - освічені і, здавалося б, розумні люди. Поза тим, що всім нам наказано було роздобути по шматочку скла, заздалегідь його прокоптивши, і тільки через нього дивитися на затемнення, тут іще писалося, що, оскільки німець - дурень, то можна сподіватися, і так, напевне, й станеться, що вся численна армія його, не знаючи такого способу, дивитиметься на затемнення неозброєними очима, посліпне вся, як є, і тоді ми ту армію голими руками, як горобенят, передушимо.

Не знаю, може такі байки й підбадьорювали когось із найнерозвиненіших, чи зовсім неписьменних солдатів, але думаю, що багато все ж таки було й таких, що не могли не добачати з тих наказів, що якраз оте начальство, яке їх писало, справді безпробудно дурне...

Цілий місяць од початку оголошення війни блукали ми по Фінляндії вздовж і впоперек, мабуть чи не для того, щоб запаморочити голови фінському населенню показом своїх численних сил (що-день-два з'являлися ми з зовсім несподіваних, протилежних боків, зупинялися над берегом моря, копали шанці, укладали поверх бліндажів акуратні мішечки з землею...). Які це наївні були підготування, порівняно до того, що ми потім побачили й пережили на справжньому фронті!

Мандруючи, ми об'їдали й обпивали населення, і дедалі більше нудилися з такого дурного поневіряння без діла.

Безнастанні чутки, що, невідомо звідки з'являючись, обплутували нас густим павутинням, хвилювали, лякали, а часом і зовсім приголомшували свідомість. Газет нам читати не давали, а всю інформацію про переможний похід углиб Німеччини нашого “побєдоносного“ війська нам вичитували щодня з наказів на зупинках, коли, неймовірно потомлені, ми радніші були бодай хвилинку відпочити - і тілом, і душею, ніж вислухувати галасливі реляції про всі блискучі події на полях боїв.

В моє розуміння ніяк не вкладалося, як це може, в наслідок одного якогось бою, загинути отака величезна сила людей, як цілий полк, а про те, що в боях із німцем лягали часто цілі наші полки, ми чували вже не раз, розуміється, не з переможних реляцій із дієвої армії...

Товариш Прайс, рядовик із шостої роти, що з ним я ближче зазнайомився в поході, часто на зупинках розводив якісь плутані теорії про те, що така війна справді не протримається далі місяця-двох, бо є в світі, мовляв, якісь непереможні сили, що надприродним способом на людство впливають.

Товариш Прайс, жид із походження, жив в Америці, - належав, як він казав, до якоїсь проповідницької сектантсько-баптистської чи ще якогсь там організації, всі тягарі походу сприймав навдивовижу спокійно, і це часами давало мені певність, що й справді, може якісь могутні, надприродні сили, що їм так глибоко вірив товариш Прайс, утрутяться в те божевілля, що діялося на просторі від Німецького до Чорного моря і, поки ми ще зберемося на фронт, фронту вже й не стане... Товариш Прайс вірив.

А тут полковий священик, за всякої нагоди, мабуть, навмисне зговорившися з начальством, щоб не дати змоги нам відпочити, колись випростати потомлені ноги, задубілі спини, - полковий духовник за всякої нагоди й просто без ніяких нагод відправляв урочисті молебні просто на повітрі, “О дарованії побєди благовєрному імператору“, примушуючи й нас годинами вистоювати й виспівувати, а вони, ці закликання Бога на допомогу нищити ворогів, зовсім не настроювали войовничо.

Я бачив, як після таких молебнів хлопці розходилися з похнюпленими головами, кожен заглиблювався в себе і, здавалося мені, думав зовсім не про “побєди“ і не про “благовєрного“.

Якось випадково потрапила мені до рук газета, де, поза всіма задерикуватими, галасливими оповіщеннями з дієвої армії, десь у куточку, дрібненькими черенками, було надруковано розмову з графом Вітте, що повертався вже в час війни з Европи й мав у Криму побачення з якимось співробітником газети. Я пригадую, що пишний граф дуже обережно застерігав не захоплюватися патріотичним чадом, а пам'ятати, що німців “шапками не закидаємо“.

Оця пересторога враз розвіяла вже тоді всі сподівання, що може справді війна закінчиться через два тижні, як про це авторитетно заявляли всі, кому не ліньки було, як про те доводив навіть товариш Прайс, на підставі якихось кабалістичних вичислень, що справді через два тижні наші сидітимуть у Берліні, і серце стискалося передчуттям багатьох і багатьох, кривавими туманами оповитих днів, місяців, а може... може й років.

На якомусь відпочинку, де полк простояв день чи й два табором у лісі, несподівано прислужився мені командир пів-роти, штабс-капітан Іван Олексійович Таскін. Він запитав, чи не вмію я їздити велосипедом.

Так, я вмію їздити велосипедом, і буду дуже радий, коли візьмуть мене з роти до команди зв'язку, і буду дуже вдячний його благородію, коли воно дасть мені змогу виявити свої здібності саме в цій ділянці обслуговування потреб великого фронту.

Розмова відбувалася на самоті. Штабс-капітан Таскін, як людина, з-поміж усіх наших офіцерів справді найчутливіша і, здавалося мені, найкультурніша, зовсім ласкаво поговорив зо мною, ні разу не вживши брутального “ти“, і пообіцяв зробити з мене блискучого самокатчика. Але не обійшлося, проте, й без того, щоб на останку не агітнути:

— Значить, наб'єм німчурі морду?!

— Так точно, наб'єм, ваше благородіє, неодмінно наб'ємо! - бадьоро відповів я, неймовірно втішений з перспективи не потрапити відразу в огонь, в окопи, під дощі куль і град гарматних набоїв.

І от, я - самокатчик.

Це було вже в середині серпня. З цього відпочинку, відправивши ще раз, може п'ятдесятий раз за час походу, врочистого молебня, полк вирушив до залізниці, і нас урочисто перевезли через Петроград (уже не Петербург, бо й не фон-ден-Брінкен же, і не фон-Нотбек, - геть усе німецьке, варварське з нашої неперевершеної культури!), десь на вокзалі оскаженілі юрби кричали нам “ура!“, безладно тикали подарунки - дешеві цукерки й дешеві цигарки, але все це не хвилювало, не підбадьорювало.

Перед тим, десь у поході, втік із нашої роти сектант Астахов, рота саме перепочивала, і я потрапив у той загін, що мав його розшукати. Поблукавши навколо розташування полку кілька годин і порадившися з хлопцями, ми вирішили, що у втікача одна дорога, а у нас - тисячі, що ми його, значить, однак не знайдемо - ми дозволили собі добре виспатися десь на невеличкій галявині в лісі, поставивши вартового на випадок, коли б ще й за нами назирці було когось послано.

Повернувшися ввечорі до табору, сповістили, що, обшукавши всі чисто закутки кілометрів на двадцять навколо, втікача не знайшли... Я радий був за Астахова, трохи заздрив йому, і з глибокою повагою згадував тепер його слова:

— Я не вбиватиму...

І на велику втіху собі бачив, що ввесь загін, виряджений на влови втікача, переживав і відчував те самісіньке.

І от тепер, коли наш ешелон обступали, обліплювали, як надокучливі мухи, дрібні урядовці в блискучих гудзиках, базарні торговки і безліч усяких невиразних панночок із петербурзького міщанства, мені з очей не сходила замріяна постать сектанта Астахова, людини ледве грамотної, що понесла десь у фінські ліси свій глибокий протест проти людського божевілля, проти вбивства людини людиною в ім'я панування в світі жорстокости, несправедливого й глибоко ворожого та чужого всім нам ладу... В вирішальну мить він свою думку здійснив, кинув рушницю й подався в небезпечну путь військового дезертира під час війни...

Петербурзьке міщанство, засліплене патріотичними гаслами, ні мене, ні, здавалося мені, нікого з солдатів не зворушувало.

І тільки, коли потяг рушив із Петрограду вниз, на південь прямуючи, як потім ми дізналися - рятувати розбиту армію генерала Самсонова, десь отак за кілометр од станції, серед поля, на залізничному насипу стояла собі самотня “як билиночка в полі“, - подумалось мені), простоволоса, гарно, але простенько вдягнена, дівчина і, замість кричати “ура!“, замість вигукувати “смерть ворогам!“, зробила всього кілька жестів рукою - в напрямку, протилежному рухові нашого потягу...

І замислилась, похиливши голову.

— Вертайтеся! - прочитав я в тому рухові, і серце мені боляче й радісно стислося - і від небезпеки грядущого, і від жорстокого тягара довгої-довгої розлуки з тими дорогими, кого залишено далеко десь на Україні, від болючої розлуки з отакою самою на вигляд дівчиною, і з глибокої, гарячої подяки цій хорошій, незнаній людині з такими високими, добрими до нас, почуттями.

— Вертайтеся живі й здорові! - од чистого серця її сказав мені той дівчачий рух і відбився в розчуленій свідомості моїй на все життя.

Дяка тобі, хороша, незнана людино!

І. НА ВІЙНІ

В ДОРОЗІ ДО ФРОНТУ

В дорозі - що ближче до фронту, то менше патріотичного запалу спостерігалося, щодалі все менше й менше ставало, а потім і зовсім зникли демонстрації по станціях, а замість них, не зважаючи на сувору заборону відкривати напівтеплушки й виходити на зупинках, ми побачили вже першу кров, перші жертви ненажерному богові царської війни.

Ешелони з пораненими й покаліченими частіше й частіше зустрічалися нам на станціях, настрій у людей, що метушилися навколо вагонів, був зовсім не святковий, не парадний, а якийсь пригнічений, часом дуже стурбований, розгублений.

Вся команда зв'язку 6 фінляндського стрілецького полку їхала в одному вагоні. Тут були і телефоністи, і самокатчики-велосипедисти. В команді опинилося й кілька “однорічників“, культурних хлопців із Петербургу й Москви, що їх раніше в полку я не знав. Був один моторист із Москви, Боярський - якийсь співробітник великого електроуправління, людина дуже поважна і літами й становищем (заробляв великі гроші), тримався він якось пишно, очевидно важко мирячися з тим, що потрапив до такого от, як наш, гурту.

Однорічники взагалі поводились хоч і привітно з нами, але трохи погордливо, звисока. Найсимпатичніший поміж ними був Серьожа Серк, син якихось визначних урядовців із Петербургу; далі - мовчазний, понурий фон-Лямпе з естонських баронетів, та ще Коля Мухін - жвавий, енергійний, представник першорозрядної петербурзької молоді, так званого “третього елементу“, що міг собі дозволяти полібералити трохи й покритикувати дещо в розмовах із товаришами.

Згадую ці прізвища, бо якраз із цією групкою довелося мені чимало пригод зазнати на німецькому фронті, поки аж не розпорошилися всі з різних причин перед тим, як потрапив я на інший фронт - на карпатський.

Решта команди складалася із звичайних собі новгородських, псковських, смоленських хлопців, що їм за найвищу розвагу і тут, у дорозі до смерти, правило вигадування не завжди влучних і дотепних, але образливих і дошкульних прозвищ на адресу земляків інших губерень.

Я та ще кілька хлопців усю дорогу не відривалися від віконець у вагоні, розташувавшись на горішніх нарах. І ото звідти й бачили ми, що саме верталося з фронту замість безупинних лав молодих, бадьорих, живих людей, що сунули й сунули, гнані якоюсь надлюдською силою, на заріз.

Іхати було нудно, потяг щодалі посувався повільніше, здавалося, що він намацує собі кожен кілометр наступної путі, випробовуючи, а чи не небезпечно далі сунутись. А щодалі вглиб, то довше потяг зупинявся і коло станцій, і просто в полі, і кожного разу, за такої несподіваної зупинки, хтось у вагоні зловтішно, погрозливо, неначе комусь там дозолити хотів, про себе самого забуваючи, вимовляв:

— Ну, от і фронт!

Згодом виявлялося, що це ще не фронт, розмова уривалася, люди стихали, і тільки повільне тра-та-такання вагонів та часте стукання в грудях, не в такт тому трата-таканню, порушувало пригнічений, могильний спокій, що запанував серед повного складу пасажирів того вагона, де зовсім білим по чорвоному було написано: “40 человєк, 8 лошадей“.

За старшого команди зв'язку був унтер Кокін, із довгастим, нездорового кольору, обличчям, із чудно одвислою нижньою губою, що ніколи ніяк не хотіла притулитися до своєї верхньої пасестри, справляючи вражіння, що власник її, одного разу в житті перелякавшися, роззявив рота й так не в стані вже був стулити його довіку.

Був це малописьменний парубок із новгородських, тримався він щільно гурту своїх близьких земляків, поводився з рештою підлеглих аж надто брутально, мене особисто зненавидів чогось од першої зустрічі - може тому, що його одвисла губа завжди притягала мій критичний погляд, і в розмові з ним я дивився не в вічі цьому незначному начальству, а на сакраментальну губу.

За всякої нагоди цей унтер намагався якнайприкріше дозолити мені; довідавшися, як боляче діє на мене брутальна лайка, він уживав найвишуканіших нагромаджень, посилаючи їх - коли не безпосередньо на мою адресу, як не було до чого причепитися, то хоч повз мене, в повітря і, мабуть, мав не абияку насолоду, побачивши, як мене пересмикує від тих його соковитих матюків.

А може за причину такої антипатії до мене дравила й не губа його, а те, що гурток однорічників якось одразу, органічно прийняв мене до свого товариства, може відчувши в мені грамотнішу за інших людину, а на нього - “старшого“ - дивився так, неначе то був собі “звичайнісінький“ солдат...

Свою нехіть до мене цей унтер незабаром виявив ділом, коли ми, зупинившись на якомусь півстанку в полі, довго стояли, мали нагоду повиходити з вагонів, і де я, щоб розвантажити себе від непотрібного барахла (фотоапарат я послав додому зараз по виїзді з Петрограду), викинув на рейки десятки Фото-пластинок (на склі) із негативами унтерофіцерських морд та фельдфебельських лик, фотографованих ще в Гельсінгфорсі.

Чи побачивши, як саме я викидав, чи знайшовши ті негативи в час прогулянки вздовж вагонів, унтер Кокін наробив великого бешкету, несподівано для мене виявивши нюх воєнно-досвідченої людини. На його думку виходило, що, залишивши після себе такі наявні докази перебування саме тут нашого полку (майже кожний негатив мав виразну відбитку нумера полку на погонах фотографованих, завжди навмисне наперед виставлюваних, щоб показати свої нашивки, а, значить, і рангу), - я зраджував перед ворогом воєнну таємницю, викриваючи місце перебування саме цієї частини тут.

Отакі побоювання зрадити місце перебування певної частини часом доходили до смішного, коли не назвати його трагічним.

Суворо заборонялося, наприклад, залишати після себе всякі сліди, а тим часом три тисячі чоловіка в поході, на відпочинках після кожної години переходу, волею природи мусіли тих слідів після себе залишати багато. Як тільки бо лунала команда зупинитись на відпочинок (п'ять-десять хвилин), так узбіччя дороги рясно вкривалося тими, кому наспіла черга, і перші дні й тижні походу багато праці коштувало унтерам та фельдфебелям привчати непокірних закопувати купки й швиденько приплескувати землею. Багато неприємностей з цим мали ті, хто не мав при боці похідної лопатки - хоч руками загрібай! - і таки доводилося так робити, під суворі оклики начальства, уподобляючися в такій роботі дбайливим, чепурним котам.

І в випадку з негативами унтер мав рацію. Заперечувати й не погоджуватися на ці його докази мені було нікуди, і я байдуже проковтнув би чергову порцію його брудної лайки, коли б на тому тільки й обмежилося. Але власник дегенеративної губи не заспокоївся - він пішов доповідати начальству, і справа вийшла б для мене й не дуже на добре, коли б перша інстанція - фельдфебель Данілов - це був той самий фельдфебель, що то я на ньому колись у Фрідріхсгамі так доладу інсценізував непридатність моєї бритви до його дебелого цурупалля на бороді, - фельдфебель Данілов за фотографування його з жінкою особливо потурав мені, і справу затушкував і тут, про людське око тільки вилаявшися зовсім лагідно, коли рівняти до лайки Кокіна.

Все кінчилося на тому, що я мусів тут таки, перед начальством, потоптати на дрібненькі скалочки всі викинуті негативи й пообіцяти, що “впредь“ я буду обережніший.

Нарешті, на якійсь станції Гродненської губернії наказали нам вагони звільнити, вишикували вздовж колії, для чогось перевірили наявність людського складу й дозволили відпочивати, тримаючись “вольно“.

Невідомо звідки припливла й блискавично поширилась між нами, пошепки переказувана, звістка, що саме цю станцію зовсім недавно обстріляли, що один “чемодан“ потрапив у самий вокзал, що ворог, значить, десь недалеко.

Відпочивали тут довго. Наш потяг подався назад, огні на станції було позатушувано, ми сиділи, вставали і знову сідали, розмовляючи притишеними голосами, хоча виразної потреби на це, очевидно, й не було.

До нестямки хотілося їсти. Вечері нам кухні чомусь не варили, про обід, розданий давно, в далеко минулій дорозі, встигли вже забути, кортіло полізти до торби по сухарі, але чіпати “недоторканий запас“ суворо заборонялося.

З недосвідчености своєї, думали ми, що це вже й є фронтові страждання, що це вже й є ті справжні поневіряння людські, на які засуджує війна.

Незабаром тодішні думки на цій станції стали вже смішні своєю наївністю, бо дальші дні показали всім нам справжнє обличчя війни, справжні умови, в яких доводилося не по пів дня, а по три дні й довше опинятися без рисочки в роті, та ще й під безнастанною загрозою - бути розірваним чи пошматованим, чи просто підстреленим і покинутим на повільне вмирання в чужому, незнаному полі.

Вирушили з тієї станції пізно вночі піхтурою, похідним порядком, виславши наперед розвідку, як належалося вже в сфері дії ворога, йшли до ранку лісами, перелісками, полями, ярами, зупиняючись на кілька хвилин перепочивати, повертали на всі боки, здавалося мені, що верталися назад, довго-довго маршуючи в протилежному напрямку, зупинялися, круто повертали знову, і знову плуталися в невідомих місцевостях, потомлені, голодні, підштовхувані приглушеними покликами офіцерів.

Аж на ранок зупинилися в чистому полі, що далеко спереду підіймалося вгору узгір'ям і зникало десь аж там, за затуманеним обрієм.

Від голови полку побігла назад якась команда, передня частина загукала “ура!“, а коли команда докотилася й до нас, самокатчиків, що йшли в хвості колони, ми дізналися, що стоїмо зараз на кордоні Німеччини, про що свідчили недалеко поставлені мережані стовпики з позбиваними вже німецькими одноголовими орлами, що оце зараз, значить, ми переможно вступаємо в ворожу землю, і з того маємо виявити велике патріотичне піднесення, гукаючи голосно “ура!“

Правда, пролунало те “ура“ з уст тритисячної людської маси, зголоднілої, втомленої цілонічним переходом, не зовсім піднесено, але начальство наказало полковій оркестрі вдарити переможного марша: музика справді підбадьорила, і полк рушив німецькою землею вже жвавіше, поки не вийшов та не пересунувся за узгір'я.

До речі, про музику. Лиха година вигадала її на солдатське нещастя. Мені потім часто доводилося спостерігати, як потомлені довгоденними переходами, вкрай вимучені, люди ставали вже на грані - або цілковитого отупіння, що межувало з повною нечутливістю, майже втратою свідомости, або треба було тільки маленької іскорки, щоб уся та маса вибухла гострим, лютим і страшним протестом:

— Годі знущатися далі!

І от, саме в таку мить, несподівано, здалека, з передніх лав, виривалися бадьорі, рвучкі звуки музики, неслухняні ноги починали самі рухатися, ступати жвавіше, зникала млявість у всьому організмі, прояснювалася голова, відсталі підтягалися, і через якісь дві-три хвилини полку не можна було впізнати: неначе тількищо вирушив на невеличку прогулянку після довгого, спокійного, мирного життя.

І ще довго по тому, як останні акорди завмирали в непорушному повітрі, йшлося бадьоріше, не почувалося втоми, всі прожилки нервів іще наспівували, невідомо звідки викликаючи сили, що, здавалося, навіки вже лишали людину.

Ми пересунулись за узгір'я. І ось тут, як здалося мені, всі три тисячі людських істот одразу стрепенулися так само, як стрепенувся й я, тим більше, що й музика давненько вже замовкла й переможний настрій сам собою десь зник за останніми вібраціями задерикуватих вигуків мідяних сурм.

Йшли звичайною польовою стежкою, а обабіч неї, дуже густо один-повз-один виринали перед очима наскоро роблені шанці, подекуди поплутані колючим дротом, і - могилки, понасипувані з свіжої, ще ні вітрами як слід не обвіяної, ні дощами не обцілованої землі.

Перша така могилка, що кинулася мені в вічі й викликала якесь почуття, що межувало з жахом, що примусило стрепенутися, як здавалося мені й не тільки мене самого, - це була проста собі могилка, а радніше - горбочок свіжої землі з уткнутими коло нього навперехрестя двома паличками, солдатським кушаком перев'язаними, з солдатською пом'ятою, в глині, шапкою на цьому, нашвидку змайстрованому хрестику. Поруч неї - друга, з однією паличкою, а на ній - німецька блискуча каска, а поблизу каски, недобре присипана землею, в густо цвяхами зацяцькованому чоботі стирчала нога німецького солдата.

Це були перші два сліди драми, іменованої в людській історії війною, драми з трагічним епілогом для двох живих істот, нашвидку отут похованих - перші перестороги всім живим, гнаним туди, в невідому далечину, до таких самих могилок, - це були перші вражіння від війни.


Бадьорим маршем, під невгамовані звуки полкової оркестри, проходили вулицями першого, завойованого у німців самсоновською армією, що її рятувати ми тепер поспішали, міста Лик, нашвидку перейменованого російською владою на місто “Зелене“.

Життя в місті, здавалося, ані трохи не змінилося від того, що недавно тут відбувався жорстокий бій за нього, - крамниці було повідчинювано, населення на вулицях повно, але погляди, якими зустрічали нас усі - від маленького до старого, - зовсім не свідчили, що ми маємо переможене місто. Як подиху свіжого повітря після задушливого склепу, шукав я очима хоч одного привітного, чи навіть байдужого до нас обличчя, близько йдучи повз пішоходи, достоту запруджені народом, але бачив скрізь і всюди - тільки ненависть, тільки ніяк не приховувану лють, тільки зневагу, тільки гостру ворожнечу...

На околиці міста розташувались ми на ніч у покинутих людьми приміщеннях. Кому належали ці, небагаті на вигляд, житла, я не задумувався, але, потрапивши всередину й побачивши, що все там потрощене, побите, поперекидане, - безперечно мародерами з нашого “славного, побідоносного“, я зрозумів, що недарма такими поглядами зустрічало нас населення, вигнане на вулиці суворим наказом військового командування - вітати переможний похід царського віиська, і зрозумів, чому жодного привітного обличчя не міг піймати в юрбах того, ощасливленого нашим вступом до міста, німецького народу.

Спати в кімнаті можна було тільки на підлозі, бо вся мебля була потрощена, пошматована, на підлозі товстим шаром лежали уривки паперів, порваних книжок, розбиті вазочки, чорнильниці, рамці з подраними картинами й родинними портретами якоїсь шановної німецької бюргерської, а може й просто робітничої сім'ї.

Ми ще не встигли якось порозміщуватись, діставши на вечерю рідкого кулешу з полкової кухні, як до нас завітав поручник, причислений до восьмої роти ще десь перед вирушенням у похідне мандрування по Фінляндії.

Це був добріший за інших, молодий офіцер, що в поводженні з солдатами намагався показати себе за великого приятеля їм, за простого й славного старшого друга. Але досі я його не долюблював просто з егоїстичних міркувань: він ніколи не подумав про те, щоб відчути в мені трохи культурнішу, чи просто письменнішу за інших рядовиків людину, й ніколи, ні разу, навіть у розмовах на самоті, коли він справді намагався показати себе за великого приятеля солдатові, не подумав про те, щоб не вживати брутального, принизливого “ти“. Але сьогоднішні відвідини його змінили мою думку про нього на краще.

Коли поручник (Кравцов, здається) заглянув у цю поруйновану квартиру, то забувши, мабуть, що перед ним солдати, схопив себе за голову й достоту завив:

— Ой! Який жах! Яка ганьба! Що ж вони наробили?! Що, як про це довідається культурний світ?!

А далі, очунявши від першого вражіння, звернувся до нас благально:

— Братці, пам'ятайте, ради всього святого, пам'ятайте, що це - ганьба, що це - пляма на нашій “доблестній“ армії, не чіпайте тут нічого, і ніколи-ніколи не дозволяйте собі робити таке...

Наївна людина. Поперше, тут уже чіпати було нічого, а подруге... Подруге, здається мені, що згодом і цей поручник переконався, що війна - війною, і що на такі дрібниці, як погром якоїсь квартири, смішно так реагувати. Пізніші картини воєнних буднів мене в цьому глибоко переконали, проте, симпатичні почуття до цього поручника залишилися надовго.

Здавалося, що тільки ось-ось зараз ми посклепляли очі, коли почули надворі тривожну метушню, окремі вигуки, біганину, нас побудили й наказали лаштуватися до виступу.

Виступили на світанку, пройшли кілька кілометрів широким полем, що все було засіяне слідами недавніх боїв - вибоїнами від “чемоданів“, міленькими шанцями, частинами солдатського обіхідку: там патронташ, у грязюку втоптаний, там баклажка розбита, там дивно покручений велосипед, лопатка - з тих, що кожен другий піхотинець має носити при собі з правого боку.

Ранок був холодний, дорога важка, бо до чобіт прилипала пудовими тягарами добре розмішана обозами грязюка; хотілося спати, хотілося не заглядати вперед, назустріч грізному, невідомому майбутньому, а думки настирливо лізли й лізли надокучливими роями, примушуючи тіло тремтіти, а зуби ганебно цокотіти.

Несподівано - метушня в голові колони, крики команди - од роти до роти:

— На обрії ворожа кіннота! Забігали півротні, фельдфебелі, унтери, переказуючи метушливо накази:

— Праворуч уздовж дороги - в цеп!

Не встиг я отямитися, кинути свого велосипеда (важка, в багнюці, непотрібна й дуже недосконала машина типового військового зразку, на захисний, зелений колір пофарбована) й прилягти коло узбочини дороги, як спереду, ззаду, з боків і, здавалося мені, звідусіль почалася гарячкова стрілянина; куди, на кого, хто стріляв - ніяк не можна було второпати.

Дві батареї, прикомандировані до нашого полку, зірвалися й подалися геть-геть далеко в поле, вибираючи зручнішу позицію.

Нам наказано було щільно лягти один-повз-один і настовбурчити багнети поперед себе на випадок, коли добіжить ворожа кіннота, і стріляти починати тільки тоді, коли ворог буде вже зовсім недалеко. А навколо стріляли всі.

Безладна стрілянина тяглася з півгодини, поки, знову цілком несподівано, звідкись прилетіли слова команди:

— Отста-а-віть! То - свої!

Але стріляв увесь полк іще мабуть доброї півгодини, з півгодини гатила артилерія поперед себе, в чисте небо, що зливалося десь там, на обрії, де був заворушився, як комусь здалося, ворог, лежала, припавши ниць до землі команда зв'язку з виставленими по-дурному вперед багнетами, лежала так само коло нас якась рота, що теж не стріляла.

Даремно було потрачено роки навчання в казармах і поза ними, на маневрах, чи зразкових походах за мирного часу, на вживання прапорців - переказувати на відстань накази за допомогою азбуки Морзе. Цієї науки за недовгий час на військовій службі я так і не охопив із усіма її премудрощами, а тепер на втіху собі переконався, що в умовах теперішньої війни - це справді звичайнісінька дурниця.

Я бачив, як із багатьох боків такі махальщики переказували до артилерії й до тих рот, що далеко порозсипалися в полі й безглуздо опорожняли свої патронні торбинки, стріляючи невідомо куди й невідомо на кого, щоб перестали стріляти - але на ті прапорці в таких обставинах ніхто ніякісінької уваги не звертав. Минула добра година, поки виявилося, що стріляли на свій таки роз'їзд козачий, та що в наслідок такої ретельної стрілянини загинуло вісім наших козаків і чимало з них поранено...

Боляче шкода було отак безглуздо загиблих людей, але вже через день, коли нам оповідали, мабуть чи не з переказів мирного, населення, що козаки в цьому районі, може того самого дня, як потрапили під обстріл власного війська, загнавши до клуні в полі кількадесят німецьких полонених солдатів, до яких прилучилося й багато невійськового люду, а між ними жінки та дівчата, - підпалили ту клуню й густо обстрілювали, не даючи нікому вихопитися, поки люди живцем не по горіли - після того жаль вивітрився.

Купу обгорілих людських трупів на згарищі пожежі я бачив.

ПЕРШИЙ БІЙ

До села Найдорфу прийшли 26 серпня десь опівдні. Місто Лик залишилося позад нас кілометрів за п'ятнадцять. По дорозі до Найдорфу зустрічали мирних жителів, звичайних собі німецьких селян, до когось із них Серьожа Серк, людина взагалі мало балакуча, заговорював чистою німецькою мовою, розпитуючи, що там і як там спереду. Йому привітно відповідали. Серьожа, через це, виростав у нашій уяві до великих розмірів, ми жагуче випитували, що сказав німець, але чули, звичайно, дуже лаконічні відповіді:

— Нічого, все гаразд, каже.

Зустрічали й пошматовані залишки якихось наших частин - з лазаретними лінійками, звідки було чути стогони, із кількома десятками поранених, що мали сили йти (без рушниць уже й без бойового устаткування) самі, без сторонньої допомоги. Обличчя у них були стражденні, виснажені, якісь землисто-зелені, дивились вони якось повз нас, наче не добачаючи, і мандрували в запілля, на відпочинок, на лікування.

Такі зустрічі дуже дратували Колю Мухіна:

— Що за чортовня, - хоч би нас вели якоюсь іншою дорогою!..

Йому ніхто не відповідав, але видно було, що справді краще було б, навіть в інтересах підтримання “бойового духа“ в своїх частинах, не показувати отак неприкрито, відразу, наслідків того, що чекає ці свіжі частини може через яку годину-дві переходу...

Село було порожнє, коли не вважати за населення тих кілька жінок із дітьми, що залишилися в кількох хатах на все село, та ще двох-трьох дідусів, що, очевидячки - або сили не мали вирушити з села, або самовіддано вирішили загинути в рідному селищі, коли до того дійде.

Оголошено постій у цьому селі. Десь недалеко гуркотів грім артилерійського бою, коли налітав порив вітру - чути було кулеметне стрекотання, а в селі було тихо, наче все тут вимерло.

Село чистеньке, з брукованою вуличкою, хатки всі одноповерхові, чепурні, кам'яні, коло кожної обов'язкові квітнички - чисто, гарно і затишно. І спокій цього затишку, порушуваний незвичайною для нього метушнею солдатської маси, тупотінням кінських ніг по брукованій вулиці і незвичними для цих охайненьких акацій уздовж вулиці чужими вигуками чужих людей, мимохіть викликав думки про образу, про гостру кривду, яку принесла війна цьому людському пристановищу , пристановищу мирної, спокійної праці.

Хатки в селі стояли стрункими двома рядками вздовж улиці, зараз за хатками починалося прибране після жнив, але не пооране на озимину, поле, недалеко від хатки, де зупинився я з кількома самокатчиками, тяглася далеко в поле обсаджена з двох боків не густо деревом, так само брукована дорога, що за якийсь кілометр спускалася вниз, у долину, а потім виринала з неї, ховаючись геть-геть за обрієм, звідки чути було:

— Бух-бух!

— Бух-бух-бух-бух!

І через хвилину знову:

— Бух-бух!

Стріляла, як казали фахівці, німецька артилерія десь зовсім недалеко, а з нашого боку їй ніхто не відповідав.

Штаб нашого полку розташувався далеченько за селом праворуч - отак, як переїхати оцей лісок, що тягнеться сизою, затуманеною смугою далеко на захід, та повернути ще круто праворуч, буде широка прогалявина і, значить, там.

Так оповідав мені про місце перебування штабу “старшой“, коли десь о другій годині впочі збудив і наказав одвезти якогось пакета, переданого одним із ротних командирів.

Я виїхав із села праворуч - отак переїхати хотів одразу лісок, але виявилося, що тому ліскові й кінця-краю немає, дорога в ньому, а радніше - стежка нерівна, їхати велосипедом аж ніяк не виходило, і довелося плутати кілька годин, перетягаючи машину на руках через несподівані перешкоди на стежці: повалені дерева, ями, вибоїни, глибокі калюжі. Проте, штаб полку я знайшов, доручення виконав, і тим самим шляхом мав повернутися негайно назад із якимось наказом полкового командира.

Та виявилося, що той зрадливий лісок має не одну ту стежку, - потрапив я якраз на іншу, зрозумів це пізно, коли вже нікуди й ніколи було вертатися назад шукати старої дороги, і пішов навмання, почуваючи, проте, що напрямок держу певний.

Отак ідучи й блукаючи, думав про свій далекий, хороший і дорогий Канів, про все, що найдорожчого там залишилося і, замріяний, забув зовсім, де я, що я і до чого я...

І раптом...

Такого жаху не переживав я за свій недовгий вік ніколи доти, як не переживав нічого подібного й пізніше, в найжахливіших ситуаціях на фронті й поза ним.

Через хвилину я вже пробував глузувати зсамого себе, лаяти себе передостанніми словами, пробував голосно засміятися, - правда, з того сміху вийшло тільки конвульсивне скривлення губ, та й усе...

Саме ото, коли мрії - такі солодкі, такі нестерпучо принадні витали десь над місячним світлом залитим Дніпром, я дійшов до якоїсь прогалявини, де було озерце - отаке саме, як у моїх мріях, залите золотим сяйвом, а коло озерця спочивав величезний табун гусей. І саме ото, коли мені здавалося, що колише мене легенький човник у Дніпровій затоці, зарослій густою ряскою і вкритій білими, пишними лілеями, - скочила, перелякана моєю появою, вся сотня гусей на ноги, на крила, крикнула в один голос пронизливо на ввесь ліс, і полопотіла на озеро.

Мені здається, що коли б мав право молодий, двадцятиоднорічний юнак сивіти від несподіваного жаху, мусів би я неодмінно посивіти, бо вмить усе тіло мені помертвіло, велосипед випав із рук, і я - на одну коротку мить, на мить тільки, поки свідомість не охопила причини того жаху, присів, майже впав...

Розуміється, що про мою пригоду ніхто з товаришів у команді не знав і не дізнається про неї ніколи, бо відразу причепили б прозвище страхопуда, гусячого опудала, чи ще щось, хоч і незграбне, проте, уїдливе й образливе.

Повернувся я до свого посту далі без пригод. Була ще ніч, і я ліг досипати в тій самій хатинці, звідки мене зрушив серед ночі “старшой“.

Чи від того несподіваного хвилювання - переляку, чи від недомріяних до краю мрій, довго не спалося а коли вже очі починали склеплятися, то все здавалося, що десь отам, під підлогою, хтось гомонить, хтось пошепки, по-змовницькому, щось вирішує, щось таке там дирчить, щось шарудить... Особливо врізалися в пам'ять тоненькі-тоненькі, ритмічно з-під підлоги вихоплюючись, гудки-поклики: ті-і-і... ті-ті-ті... з цієї нагоди пригадалася пекельна машина, підкладена в Петербурзі Столипінові, й оповідання міністрового лакея, що чув уночі тік-тікання, неначе годинника, до самого моменту вибуху, після якого він таки залишився живий, -аналогія здалася мені за дуже невдалу, і смішну; посміхаючись, і заснув я до наступу недалекого вже ранку.

Другого дня якийсь спритний новгородець за якусь дуже незначну плату (здається, за півпачки махорки) проміняв мені чудового німецького велосипеда, добутого десь у льоху, в залишеній без господарів хаті. Знайшов він там тих велосипедів щось із п'ять, безперечно машин військового походження, і от, мене й досі дивує недалекозорість нашого військового командування, що не звернуло тоді на цю знахідку жодної уваги, не зважаючи на виразну підозрілість її.

Було це 27 серпня 1914 року. Десь опівдні через усе село проїхав, простуючи звідти десь, звідки чути було бухкання гармат і цокотання кулеметів, великий фургон із червоним хрестом на білому прапорі, що його тримав у руках молодий парубок-німець у той час, коли трохи старший поганяв коні. В фургоні - одкриті, але позакутувані в білі простирадла, лежали, поперев'язувані марлею, крізь яку просочувалася кров, немолода вже жінка і маленьке, може дволітнє, дитятко. Голова цій дитині була туго забинтована, виглядали тільки повні докорів, стражденні оченята, а перев'язка вже мокріла від крови.

Обидва візники дивилися з-під лоба, коли їх зупинили перед виїздом із села, по дорозі на Лик, відповідали на всі розпитування тільки одним словом:

— Казакен! І показували - той рукою, а той пужалном - десь отуди, назад, де стріляло, і з очей їх приском бризкала люта ненависть, погроза...

І тількищо фургон од'їхав од села стільки, щоб його не влучила жодна з куль, тількищо серед села, якраз навпроти хати, де містилися ми, самокатчики, з'явилося кілька рот нашого полку, що для чогось пересувалися густою лавою на другий край села - як сталося щось зовсім незрозуміле, принаймні, на перші хвилини.

Над селом одразу, прилетівши невідомо звідки, почали рватися один-по-одному шрапнельні набої - десять, двадцять, п'ятдесят розривів... А в той самий час із усіх горищ кожної, досі порожньої, хатки, залунали рушничні постріли, зацокотіли зовсім близенько десь, отут за рогом, так само з горища, кулемет...

На вулиці зчинився неймовірний лемент; я за кілька хвилин, поки все це діялося, неначе в швидко-руханому калейдоскопі встиг побачити, як упала посеред дороги, задригавши ногами, коняка з кулеметними зарядними скриньками, як на неї налетіла звичайна обозна двоколка, як, перекинувшись, повалила кількох оторопілих солдатів, як люди, зовсім очманілі з переляку й несподіванки, почали борсатися безглуздо, нерозмірковано, сюди й туди, і падали тут таки, скошені кулями, уламками шрапнельних набоїв, підпливаючи калюжами крови...

Отак само безвладно, несамовито кидався й я - від стіни до стіни хати, міцно тримаючи недавнього свого трофея - нового німецького велосипеда й забувши, що маю рушницю, що треба ж од когось одбиватися... Десь якийсь шматочок цеглинки, одбитий од хати кулею, боляче вдарив по пальцю. Схопивши пальця, за дитячою ще звичкою, в рот, я побачив, як із нього юшить кров, і в очах потемніло.

І от, у цю мить на середину вулиці вискочив офіцер - я добре знав, що він із четвертої роти, капітан Павіян - і голосом, якого ніколи ніхто від нього не чув - пронизливим, владним, могутнім голосом гукнув так, що відразу все на вулиці очуняло:

— Ррроти, слухай мою команду! Обабіч дороги - в цеп! По ворожих хатах, часто, плі!

Кілька розмірених, розрахованих сальв, і все вщухло, - перестали навіть долітати здалека шрапнелі.

Далі я бачив, як розлютовані солдати кинулись до хат, висаджуючи двері прикладами, когось кололи, хтось дико-несамовито кричав, і десь недалеко від мене голос того самого офіцера Павіяна, на честь і хвалу йому будь сказано, попередив дику розправу над жінкою, що вискочила з висаджених дверей в одній хатці, щільно притуляючи до грудей дитину-немовля, бо над ними вже підійняв, розмахуючись зрозгону, приклада якийсь оскаженілий бородань четвертої роти...

З'ясувалось все незабаром. Німецька позиція - ось тут недалечко, три кілометри за селом. Село сполучене було з німецькими окопами кількома запільними телефонними дротами, все, що робилося в селі, щохвилйни передавалося на фронт, і в моїй хатині, де я ночував, у льоху, під підлогою, ті-тікали поклики польового німецького телефону.

З горищ, із льохів повитягали з десяток німецьких хлопців - казали, що це були попередягані солдати, а за це їх повели отуди, недалеко зовсім - за оту високу кам'яницю-елеватора край села, де орудував наш червоний хрест, і там засудили... Швидко й немилосердно, як на війні... Жертв у нас, надиво, небагато - багато менше за них, засуджених, і я, близько бачивши ці спокійні, впевнені обличчя німецьких вояків у цивільному одязі, ніяк не міг почувати до них найменшої ворожнечі, і присуд боляче стиснув серце.

Але - на війні, як на війні.

Згодом тридюймовка почала знову посилати нам гостинці, полковий штаб перебрався в село, розташувався в якіись хатині з протилежного від фронту боку вулиці, і нас, усіх самокатчиків, було покликано вартувати коло штабу.

Шрапнелі рвалися високо в повітрі, зловісно свистіли, не завдаючи нам шкоди; уламки, падаючи скрізь по подвір'ю, виривали невеличкі шматки землі і, самі безсилі вже, без сило падали на подвір'я ниць. Часом здалеки прилітала, виспівуючи, заблукана випадкова куля і чмокала в стіну повітки, чи просто в землю серед двору, так само безсила вже завдавати шкоди.

Самокатчики вишикували свої машини попід повіткою, а самі стояли, пригинаючись під стіною, кожен коло свого залізного коника.

Мене надзвичайно тішив новісінький німецький велосипед, і до чортиків хотілося швидше вискочити на нього й усім єством відчути його легку, приємну, після незграбної російської теліжки, перегонну ходу.

Саме тоді вискочив із штабу ад'ютант - вертлявий, із пташиним носом, обличчям і прізвищем - підпоручник Птіцин - і гукнув до нас:

— Ну, хто візьметься за серйозне доручення?

Тільки на одну мить я завагався, зиркнув на своїх колег і побачив, як озираються вони, відвертаючи погляди від Птіцина, і не встиг він, докінчивши фразу, вимовити вже наказове: “ну?“, як я вихопився з своєю блискучою штучкою й підбіг:

— Я, ваше благородіє!

Треба було переїхати перед очима розташованого по той бік долини ворога, переїхати полем, з'їхати в долину, в окопи нашого сусіда - 5 полку, якому гостро була потрібна допомога, бо ворожа артилерія добивала рештки кількох рот, - треба було передати командирові 5 полку пакета-запитання, куди та як посувати йому допомогу від резервного 6 полку, і вернутися з відповіддю назад.

— І це все?

— Це все, - відповів полковий ад'ютант із пташиним носом, обличчям і прізвищем і, бавлячись аксельбантами, жартівливо додав:

— Або з хрестом, або на хресті!

Мене це останнє зауваження ані трохи не зацікавило - цікавив новісінький німецький велосипед, що мав мене бурею промчати через оте поле за селом, цікавило, що й моя участь у цій трагедії, що відбувається он там, недалечко за нами, щось важитиме.

Може, вчасно довізши пакета, я врятую не одну сотню людей від неминучої смерти, може на найближчому пункті відпочинку я матиму змогу написати додому - був під дощем куль, бачив у вічі справжню війну, справжню небезпеку, може це ще щільніше, ще неподільніше зв'яже мене з покинутою на Україні моєю любою, може виросту в її очах, може відпише вона мені теплого, сердечного листа...

Вихрпившись на чисте поле за село, я натиснув педалі, вибрав рівний, простий напрямок брукованим шляхом, заплющив щільно очі, щоб не бачити он там на узгір'ї, довгою, впоперечною гадюкою простягнутих, ворожих окопів, щоб не гіпнотизували погляду блискучі шпички німецьких касок, що веселими зайчиками різали очі - одна, дві, десять, сто...

В ушах свистів вихор потривоженого моєю зігнутою на велосипеді постаттю тихого, післяобіднього серпневого повітря, машина котилася, як на добре начищеному паркеті, думки блискавично стрибали - від далекого Канева до зовсім недалекого місця мого призначення, очі щохвилини мимохіть розплющувалися, щоб ізнову інстинктовно заплющуватися перед надокучливими джмілями.

Спочатку один продзижчав десь тут, повз праве вухо, за ним другий, третій - ближче, частіше, голосніше, і цілий рій, справжній рій уідливих металевих джмілів заспівали, закрутилися, зачмокали в землю навколо велосипеда, вперто, непохитно навздоганяючи його нестримну ходу... Дзенькнуло щось у спицях, цокнуло об раму, якось ненатурально підскочила вгору пола шинелі (і що було б скатку скатати!), а ось-ось уже й долина, ще кілька натисків на педаль, а там - стрімголов униз, он туди, де посеред долини стоїть велика кам'яна будівля - звичайна по німецьких полях клуня на збіжжя, а біля неї ж і люди - наші люди метушаться!

Іще мить, іще тільки одну мить...

Раптом, поставлена на удар тридюймовка, вириває за кілька кроків перед машиною стовп землі, обсипає мене всього дрібними грудочками, в ушах лящить від гострого, пронизливого вибуху, блискавично роблю рулем круту “восьмірку“, вибухає позаду друга, праворуч, ліворуч - третя, четверта.

Коло клуні хтось забігав, хтось там махає руками, хтось не своїм голосом кричить:

— Лягай! Лягай! Плазуй!

Іще мить, іще одну тільки мить - перевал, і - вниз - стрілою, кулею, хвилею бездротового телеграфу... А тридюймовка женеться, а поставлені на удар набої заступили собою дрібних, невидимих джмілів, і перестрівають, випереджають, обганяють, намагаються, сліпі, намацати, влучити, розтрощити зрячого... А Канів! А моя дорога Дівчина!..

За двадцять кроків перед клунею, кулею злітаю з велосипеда, кидаю його на бік, колеса, за інерцією, довго крутяться на землі - спиць не видно, а сам рачки, рачки, підтюпцем - за спасенну клуню!

І - враз випростовуюсь, мов угору підкинутий дужою пружиною, - очі, мої очі, що я б їх панцерною завісою хотів у ту мить затулити! - широко, з німим тваринним жахом придивляються, кам'яніють, стають непорушні...

Попід клунею, метрів на двадцять у довжину - купа того, що звалося колись, сьогодні, зовсім недавно, може ще годину тому, людьми, - купа пошматованого м'яса, шматки тулубів, окремі ноги, руки, повивертані, як порожні гаманці, животи...

І ще бачать очі і пронизують свідомість: непорушна купа тих, кому вже відспівали уїдливі джмілі - і маленькі, і великі, свої останні гами, хто більше вже не зщулюватиметься, не припадатиме до землі, як дитина до грудей матері, тепла й захисту шукаючи, хто вже не писатиме додому з найближчого пункту відпочинку, що був під дощем куль, що бачив справжню війну... А ближче попід стіною - ворушаться, плазують, стогнуть і кричать уривчасто, верескливо, тоскно, безнадійно-тяжко поранені...

І з-під усього того - ровеночком, що його роками вибивали краплі дощу з стріхи, тече повільно - он туди, десь поза клуню, зникаючи за її захисним рогом, повільним, але безперестанним потічком, людська кров.

Хтось, отой, що гукав: “лягай!“, підходить, розпитує, бере за руку, смикає. Навколо повітки вибухають десятки (може тисячі?!) набоїв, пекельний лемент не дає нічого чути... Майже нічого не розуміючи, витягаю з-за пазухи пакета, машинально передаю - не бере, несвідомо бачу його рух праворуч - за клуню, в поле, бачу, як його руки показують напрямок, показують способи туди дістатися - тільки плазуючи, тільки плазуючи! - кілька разів, як автомат, вимовляє над моїм ухом приятель, я, нарешті, розумію його, вибігаю з-за захисту, прожогом кидаюся в показаному напрямку - бігцем, на весь зріст; джмілі загули десятками, сотнями, тисячами, сірі грудочки землі навколо високо підскакують - одну, дві хвилини - не витримую, падаю. Відсапуюсь, плазуючи далі і, коли здається, що джмілів поменшало, що вони вже когось іншого шукають, випростовуюсь і біжу - он ще кроків може з двадцять, од сили тридцять, де з бліндажу хтось виглядає, махає рукою, владно наказує падати, не доводити до гріха.

Падаю ще раз, плазую, за кілька кроків перед самим бліндажем підіймаюсь і, розігнавшись, стрибаю просто в окіп, трохи не зваливши... самого полковника, командира 5 полку...

Це були перші дні боїв, і тоді навіть полковники справді бували ще не тільки близько від лінії бою, як бачите, а і в самих окопах.

Дуже скоро по тому вже не тільки полковники, а й найменші офіцери - чи з власного почину, чи, може, з таємного наказу згори (дуже бо їх у нас винищували в боях!) такої “поганої“ звички вже не додержувалися: в кращому разі трималися за межами досягнення не тільки рушничної кулі, а й гарматних набоїв.

Полковник хутко прочитав принесене, ще швидше щось написав і, дивлячись просто в вічі мені, якось неначе винувато спитав:

— А як тепер назад буде?

— А так, як і сюди, вашскородь! - рубаю по-солдатському, не зморгнувши, за тих кілька хвилин забувши про клуню, про рівчачок, про нелюдські крики, про джмілів, про шрапнелі.

Полковник одну хвилину дивиться на мене, лівою рукою родає пакета-відповідь, а правою широко хрестить мене і підсаджуе назад із окопу.

До клуні перебираюсь таким самим способом - підбігцем, рачки, припадаючи на мить до землі, коли джмілі надто надокучають, а коло клуні беру в руки велосипеда і - повільним кроком (нагору навіть німецьку машину не поженеш!) маршую назад.

— Ать, два! Ать, два! Левой! Левой! - сам собі командую; і сміюся, німці, з ваших джмілів, плюю на ваші шрапнелі, не чую диких зойків, передсмертних хрипів набитого вами людського м'яса, - мене вам не вкусити!

Якоюсь незрозумілою, може на межі божевілля народженою, силою думки примушую себе переконатися, що нічого мені не станеться; неушкоджений під такою самою зливою куль і шрапнелів, повільним кроком виходжу нагору, повертаюся лицем до німецького окопу, що зараз рясно блискає шпичками касок, щедро позолочених сонцем на заході; бачу, як вибухають біленькими димками ворожі рушниці, чую співи джмілів, повільно сідаю на свою машину, дозволяю собі покепкувати з власників цієї машини (ну, що, влучили?!), махаю на прощання рукою до касок і беру напрямок до свого полку.

Через двадцять хвилин - я коло штабу, а через дві хвилини по тому - від села відділяється пів нашого полку, скачуть галопом праворуч, у глибокий обхід одкритого поля, наші гармати, а ще через чверть години наші батареї почали вперто, уїдливо перегавкуватися з німецькими, поки ті незабаром зовсім замовкли.

Над селом, якраз над штабом, з'являється ворожий аероплян. Починається звідусіль безладна стрілянина, я, не прохолонувши ще від запалу тількищо пережитого напруження, хапаю свою рушницю, пильно наводжу на чверть аршина поперед пропелера, як нас учено, і одну по одній випускаю всі п'ять куль.

Розуміється, аероплян, покрутившися, зробивши своє діло, найпристойнішим способом, неушкоджений не тількиі від моїх, а й від тисячі інших куль, випущених на нього похапцем, повернувся собі додому, а я, випускаючи останню кулю, раптом пригадую клуню в долині, десь несподівано виринула в уяві постать сектанта Астахова - нашого дезертира, промайнули перед очима свідомости, переплітаючися з червоним потічком - отам, під клунею, його слова:

— Я не вбиватиму!

Так, і я не вбиватиму! Я ніколи не стану за безпосереднього винуватця отого, чи чогось подібного до того, що я бачив сьогодні під клунею, і що так неймовірно боляче вдарило по свідомості...

Я зневажливо кидаю в куток під повіточку, рушницю і глибоко переконую себе, що більше жодного патрона, спрямованого на живу істоту, я в житті не випорожню. Нехай убивають, краще, мене, а крови на мені не буде й краплини!

Наївна, дивацька філософія, бо, відігравши ролю зв'язкового в небезпечну хвилину й допомігши командуванню орієнтуватися, де треба поставити свої гармати, щоб примусити ворога замовкнути - чи не я став за посереднього винуватця того, що ті наші гармати може наробили по той бік таких самих куп, як отам, у долині, під клунею.

Але такі міркування тоді в голову мені не приходили, а нова ідея - ні за яких умов не вбивати й так перебути війну, сповнила мене нових сил, нової віри, якоїсь надії на те, що в подяку за це і мене не буде ні вбито, ні покалічено.

Пишучи про це сьогодні, коли вже всі жахи імперіялістичної світової війни - позаду, я неначе маю підстави стверджувати, що збулася моя теорія - “не убій та не убієн будеші“ - але яка вона смішна й наївна, ця теорія мені тепер! Як наївно й смішно було вірити їй, триматися за неї в обставинах, коли з якогось, достоту дикого, сліпого, незрозумілого випадку, гинули десятки, сотні й тисячі людей, ніколи в світі непричетних до вбивства з власного бажання, з власного почину...

Серьожа Серк теж не вбивав нікого - я про це добре знав, а що сталося з Серьожою Серком незабаром?

А що сталося з моїм любим Хомою Мельниченком, що його я недавно випустив з ока?

А де безталанний куркульський наймит басарабських степів, наївна й довготерпелива дитина Петко Делі-Бошко?

А де тепер хороший, привітний штабс-капітан Таскін?

А де тисячі з “поповнень“, що безнастанною рікою вливалися до полку після кожного бою, а на завтра, виступивши, зникали з лиця землі, неначе й не було на світі їх - молодих, нікому нічого не винних, тількищо відірваних од сіл, од варстатів, од майстерень, од заводів?

Але своєю теорією я тоді жив і, здавалося, коли б утратив був віру в неї, то в ту саму мить перша заблукана куля примусила б мене припасти до землі, уп'ястися конвульсивно покривленими пальцями в холодний осінній грунт, примусила б серце перестати битися й відчувати, примусила би втопити в далеке, невідоме небо скляний, застиглий погляд очей і стати за об'єкта шакальської роботи наших санітарів, що пильно повивертали б усі кишені перше, ніж присипати трупа легеньким шаром чужої землі - аби швидше!


Того самого вечора довелося мені виконувати й ще одно чудернацьке доручення: пакета треба було передати до штабу нашої бригади - отак поїхати назад од села, в напрямку до Лика-Зеленого і, від'їхавши кілометрів із п'ять, гукати:

— Штаб другої бригади! Штаб другої бригади!!

Поки аж хтось не почує й не обізветься, точного бо місця розтащування штабу в полку не знали й чомусь не повинні були знати.

Таке доручення мені було до вподоби. Молодечий запал буяв у мені гарячим гейзером, коли не цілим вулканом, невимовні радощі володіння чудовим німецьким велосипедом той запал розжеврювали і, від'їхавши, здавалося мені, багато менше призначеної відстані безлюдною сошею, я почав на всю горлянку кричати:

— Штаб другої бригади! Срочноє донєсєніє!

Кричав, поки почав хрипнути, і все їхав - кричав і їхав...

Часом здавалося мені, що я своїми вигуками ще й себе самого підбадьорюю (на пам'ять мимохіть прихо дили гуси - ой, гуси ж!), бо сумно було би мовчки їхати самому безлюдною дорогою в чужому, незнаному краю...

Нарешті, десь із придорожніх кущів виринула здалека якась висока постать і, коли я наблизився, простягла владно навпереріз мені руку й засичала:

— Тссс! Чаво арьош, дьявол?!

— Згідно з наказом, шукаю адресу...

Хотів був ще огризнутися на “дьявола“, але, поперше, навіть у темряві добачив, що маю перед собою штабного офіцера досить високої ранги, а, подруге, заспокоїв себе припущенням, що цей високої ранги офіцер може подумав, що зустрів у мені свого двоюрідного брата, бо саме отут і було зборище дияволів, керівників пекельної воєнної роботи - штаб другої бригади, що до нього належав і наш полк. Складався штаб із кількох блискучих автомобілів, а в них - повно офіцерів. Самого анцибела - генерала - не сподобився я бачити, бо на поданого через руки йому пакета мені негайно передали його відповідь і наказали, скільки духу було мого, гнати назад до полку.

Скільки духу мого було - я гнав.

І мабуть - не дарма. Наказ, привезений од генерала, сполошив полкове командування. За якусь чверть години ввесь наявний людський склад полку вишикували вздовж села, наказали говорити пошепки, не палити, кудись на лінію окопів послали ординарців із дорученнями, і вже через годину ввесь чисто полк був готовий кудись вирушати. А там, за селом, де я вдень дратувався з німцями, тепер тільки поодинокі постріли з рушниць лунали з нашого боку - розмірено, точно хвилина-в-хвилину - все в тих самих місцях. Механіки цих уночішніх поодиноких пострілів тоді ще я не знав, і тільки геть пізніше довідався, що, наспіх одступаючи, ми завжди залишали на лінії бою кількох, заздалегідь на загибіль, або, в кращому разі, на полон засуджених, одчайдушних охотників, а коли таких не знаходилося - просто наказували такому й такому лишитися й цілу ніч безперестанку стріляти - пострілювати, пересуваючись через яку годину-півтори то в той, то в той край окопів...

Так сталося й цього разу. Треба було відступати, та ще й дуже поспішно.

Ми потім дізналися, ,що місто Лик, через яке ми ще позавчора так переможно переходили, вчора ввечорі, слідом за нашим одходом, знову посіли німці, невідомо звідки взявшися, що всі наші лазаретні лінійки посилані від Найдорфу цілий день із нашими пораненими, залишалися просто в руках німецького війська, і що всій нашій бригаді - чотирьом фінляндським полкам, що вихопилися вперед, до живої зутички з головними силами ворога, приготовлено петельку, яку лишалося тільки за наступну ніч зашморгнути - і кінчилася б для всіх чотирьох полків війна. Начальство метушилося, з'явився перед полком сам командир - полковник Карєєв, важко виступаючи своєю могутньою, широкоплечою постаттю, з широкою, лопаткою підстриженою, бородою, і навколо нього закрутилися штабні чини.

І раптом я чую, як полковник Карєєв питає Птіцина:

— А де ж він, той самий... Кобєц?

Я похолов, але миттю виступив наперед із своєю машиною й одрекомендувався.

І тут сталася для мене чудна несподіванка, що тоді не самого тільки мене спочатку схвилювала. Полковник ступив кілька кроків назустріч мені, при чому офіцери запобігливо перед ним розступалися, простяг перед себе обидві свої здорові руки і... щільно пригорнув мене до себе.

Я завмер, а ця могутня, недосяжна в тодішній уяві моїй, постать тисла мене до себе, і тільки через якусь довгу-довгу хвилину спромоглася тремтливим голосом вимовити:

— Ну, іді!

— А я все таки не вбиватиму! - задерикувато - не сказав, звичайно, а тільки подумав я. - А я все таки розумію, пане полковнику, ваше високе благородіє, що ця комедія вам потрібна тільки на те, щоб у дальших боях вихоплювалися на такі от “подвиги“ ще десятки чи й ,сотні отаких нерозважних, що стрімголов кидалися б у пащеку видимої смерти, вам ця комедія потрібна не на те, щоб особисті симпатії виявити до мене - маленької порошинки в складному місиві вашого полку - а на плекання осоружного, гидкого, гнилого воєнного патріотизму... Я розумію, пане полковнику...

А на мого носа - бо голову я мусів тримати високо перед ним, щоб бачити, як того військова дисципліна вимагала, начальствені очі, - впала на мого носа полковницька сльоза...

— Он воно що? А ви таки актор, пане полковнику! А може ви й справді старий воєнний вовк, усією своєю істотою відданий одній тільки справі - науці вбивати, нищити, руйнувати; може ви справді оспіваний слинявими великодержавними патріотами-поетами могутній бойовий орел?!

Підпоручник Птіцин, зігнувшися в три погибелі, шепнув мені на вухо:

— Це за той пакет, що вдень...

— Ага... А мені здавалося, що то ж така звичайнісінька річ!

І то була, як показав дальший досвід війни, справді, звичайнісінька річ, за яку вже не влаштовувано прилюдних комедій заохочування й підбадьорювання, а просто наказувано й гнано в саме пекло, коли було треба, але тепер, сьогодні, в день першої зутички з ворогом - це була подія, і начальству треба було її заманіфестувати.

Потім пошепки переказано команду обертатися; заклацали приклади рушниць, зарипіли вози обозу першого розряду, зарядних двоколок, і полк рушив, здавалося мені, на захід, прискореним маршем.

І цілу ніч, і наступний день, і страшенно важку другу ніч, і другий день, і третю добу - втікали ми з того Найдорфу, безперестанку плутаючись і міняючи напрямки в лісах, ярах, долинах, не зупиняючись більше, як на пів тодини - на обід, та через кожні півтори-дві години - на п'ять хвилин перепочивати.

Не спавши, погано, нашвидку, ївши, потомлені, вимучені вкрай, десь під кінець третьої доби зупинилися, нарешті, в якомусь покинутому німецькому селі й без команди, без дозволу, повитягались, мов повбивані, хто де стояв, хто де міг знайти собі якесь пристановище.

Була холодна, по-осінньому непривітна, мокра ніч, і я якимось чудом захопив із кількома телефоністами розкішне приміщення, ще недавно заселене дуже прозаїчними, як на чию вишукану думку, тваринами - звичайнісінький собі хлівчик, де ще не поприсихали й не повивітрювалися сліди перебування попередніх мешканців...

Тільки прокинувшись на ранок і розім'явши задубіле тіло, я усвідомив собі, як інколи й найбрудніший хлівець може здатися людині за розкішні покої. І справді, в хлівці, де ноги загрузали в кізяках по коліна, стояв невимовний сморід, усе моє умундирування було викачане в бруді, голова неймовірно боліла, в горлі першило, але насолода від глибокого спання була незрівняна.

Зате того самого дня мені сказали, що я дістану, перший у полку, першу бойову відзнаку - георгієвського хреста. Це був той пункт відпочинку, звідки я вже міг, притулившися вдень десь за тим самим хлівцем, і підклавши солдатську торбу, писати додому листа про війну.

Відпочивати на цьому першому пункті довго не довелося. Наступної вже ночі, коли своє нове приміщення ми встигли так-сяк провітрити й дістати трохи соломи, щоб постелити й почувати себе незгірше за попередніх мешканців, несподівано серед ночі полк було поставлено на ноги й ми вирушили вперед - куди, для чого, солдатові про це ніколи ніхто не вважав за потрібне говорити.

І почалася знову ходня - з переходами по шістдесят кілометрів за день, із короткими відпочинками на годину-дві серед ночі, з недоїданням, із нелюдською, безмежною, невимовною втомою, коли люди спали йдучи, плутали ногами, спотикалися, падали, але, гнані суворими окриками начальства, так само виснаженого, потомленого, як і ми, підводилися й машинально, як автомати, далі міряли неслухняними ногами просторінь.

Безнастанні переходи в найпротилежніших напрямках, на добрій відстані від ворожих позицій - бо до нас тільки інколи здалека долітали відгомоном вибухи артилерійського змагання, та ночами пригнічували дух червоні заграви далеких пожеж, - ці переходи тяглися з півтора тижні.

І здавалися вони за безглузді своєю непотрібністю, здавалося, що нас ізнову просто вишколюють, загартовують тими довгими переходами до поневіряння, як почали були привчати взагалі до похідного життя перед вирушенням на фронт, ганяючи тижнів три по Фінляндії.

Проте, і в цих походах, як ми пізніше довідалися, крилася певна військова стратегія; ми блукали по території, недавно звільненій німецьким віиськом; наше командування, за прикладом Найдорфу, знало, що трохи чи не в кожному залишеному на очищеній території мешканцеві ворог мав свого інформатора; понад полком, коли він, простягшися довгою гадюкою, маршував од ранку до вечера, вночі перекидаючись у зовсім протилежний бік і на ранок знову маршуючи, як зовсім інша, свіжа частина, - понад полком часто з'являлися німецькі аеропляни з чорними хрестами на крилах, робили кілька поворотів і, обсипані густим дощем недошкульних солдатських куль, спокійно собі поверталися до себе.

І всі наші поневіряння, виходить, були на те, щоби збити з пантелику ворота, показавши, яка сила-силенна війська безперестанку суне з різних напрямків, які невичерпані джерела резервів приготовлено на підмогу фронтові...

А щоб не датися в знаки інформаторам з-поміж цивільного населення, наказано було повивертати навиворіт наші малинові погони.

ПІД АВГУСТОВОМ

Отак блукаючи, інколи стикалися з ворожими роз'їздами, що свідчило про наближення до головних німецьких сил; інколи на цілу добу зупинялися через це, нашвидку окопувались, одстрілювалися, збігалися в атаки, втрачали багато людей; як тільки надходила ніч, одступали, позалишавши на поталу ворогові в окопах поодиноких стрільців - обдурювати цілу ніч німця безперестанною ритмічною стріляниною з рушниць.

Зупинилися, нарешті, і встряли в серйозне діло перед Августовом.

Це вже була середина вересня, осінь давала себе в знаки - було холодно, мокро, непривітно і брудно. З харчуванням дедалі гіршало: чи комунікація була неналагоджена, чи одвічне інтендантське головотяпство тому було причиною, але ми систематично в цих походах і переходах голодували, бо годі було сподіватися на поживу в порожніх, поруйнованих, покиданих мирним населенням, селах.

І дарма, що колишній “дядька“, тепер уже унтер, Уткін правив трохи не за головного інтенданта полку - він літав із невеличким загоном далеко навколо лінії руху полку й “заготовляв“ худобу на поживу полкові, але ті його заготівлі найближчий, конкретний наслідок мали тільки той, що Уткін - це ми всі добре знали - дуже швидко став багатою людиною, на коротких відпочинках днями й ночами грав у двадцять одно з такими самими заготовцями, як він, і мав уже кілька тисяч карбованців.

Перед Августовом наші роти змінили якусь натомлену й добре поскубану військову частину з сибіряків, а команда зв'язку, тулячись коло штабу, оселилась за пригорбком у подвір'ї закинутого, колись дбайливими господарями, хутора, вже досить понівеченого попередніми постояльцями.

Житлові кімнати тут, розуміється, посів штаб і заселили офіцери та полковий батюшка (ох, і батюшку ж послав нам Господь! Його пронизливі матюки були вдесятеро соковитіші за вишукані, семиповерхові викрутаси самого унтера Уткіна...); роти залягли недалеко в окопах, а нам припала повіточка - справжній едем, коли рівняти до недавнього тісного, холодного й неймовірно брудного та смердючого хлівця. Тут було затишно й сухо. Ми прийшли сюди, в це благословенне місце, ще вдень, і всяк на свою мірку мріяв, як чудово поспимо, нарешті, після двотижневих безперестанних боїв, тривог, переходів.

З харчуванням було зовсім погано. Варену їжу, захололу, розбовтану, як і завжди, кухня могла привезти з обозу першого розряду тільки десь увечорі, зварити нашвидку не було чого, хліба давно бракувало.

З того приводу відбулася у нас нарада. Саме коли вдень пригріло сонце, а на фронті, що он там - за перевалом, було порівняно спокійно, ми, вільні від наряду зв'язисти, розташувалися за межами хуторського двору, під нашою повіткою, де сонце посміхалося останніми вже, малопривітними осінніми посмішками.

Треба було обговорити харчове становище і трохи почистити вошву. Обидві справи були однаково глибоко важливі, невідкладні.

Дивне діло: не минуло ще й місяця, як ми опинилися в справжньому фронтовому оточенні, а вошва - цей перший і найлютіший солдатський ворог - устигла вже розплодитися мільйонами.

Спочатку завдавала вона нестерпних мук, почуття огиди перевертало всі нутрощі, найзголодніліший шлунок одмовлявся приймати їжу, коли ввесь організм відчував безнастанне плазування скрізь і всюди, у всіх напрямках, загонів цієї білої армії. Пізніше, правда, тіло задубіло, якось байдуже почало реагувати на всі організовані й неорганізовані вилазки (бувало - їси з казанка, нахилившись над ним, а вони одна по одній - у казанок!), люди призвичаїлися і їсти й спати порівняно спокійно в часи коротких відпочинків, дарма, що з них тисячами струмочків поволі випивалося кров.

Не міг ніяк до останніх днів примиритися з цим, призвичаїтися до вошей, тільки однорічник Серьожа Серк.

Цей, взагалі якийсь понуріший за інших, юнак, під тиском таких суворих і гидких обставин солдатського життя, почав на очах занепадати духом, і коли б життя його на цьому світі протяглося було довше, - хто зна, чи не наробив би він чогось незвичайного, або чи не зійшов би на стан цілковитого тваринного отупіння, що найчастіше траплялося з викоханими інтелігентами з аристократичних, багатих родин. А походив Серьожа Серк, як я вже раніше згадував, із родини аристократичної - якогось видатного петроградського цивільного генерала.

Ось і тепер, коли, жадібно ловлячи останнє проміння вересневого сонця, підставляючи під його непевний захист достоту спороте вошвою тіло, ми поскидали з себе все й почали полювати, Серьожа Серк, зовсім оголившись, злісно зібгав докупи свою пару чудової, тонкої білизни й жбурнув її геть од себе в глибоку калюжу... І мовчки, ні на кого не дивлячись, тільки важко сопучи, поліз до солдатської торбини діставати зміну.

Коля Мухін обурився на таке марнотратство:

— Так же не можна, Сергію, - а якщо цю пару вже замінити буде нічим?

Усі ми мали білизни тільки по дві пари. І де тільки можна було - в річках, ковбанях, ставках, калюжах придорожніх, завжди ретельно випирали - без мила - тим, правда, аніяк не впливаючи на дальший родовід наших лютих ворогів: помочені холодною водою, воші тільки щільніше тулилися до рубців, а потім ще лютіше накидалися на наше, й так виснажене ними, беззахисне тіло, щоб надолужити прогаяне.

Серьожа довго не відповідав, уперто сопучи носом, і тільки після того, як мовчазний фон-Лямпе - високий, як придорожня тополя, незграбний і некрасивий, але добрий, симпатичний і акуратний парубійко, кольнув його:

— От німець, Сергію, так би не зробив...

Серьожа не стерпів:

— Мені дівчина пришле, а от вам і справді треба барахло берегти, фон-Лямпе.

Фон-Лямпе пильно на нього подивився.

Серьожа витримав погляд і, моргнувши, здалося мені, до Мухіна, кольнув іще:

— До речі, фон-Лямпе, чому ви, з височайшого дозволу, не відкинули й досі ганебного додатку до свого прізвища?

Для бідного фон-Лямпе це були два удари поспіль. Його незграбна постать глибоко нас переконувала, що навряд чи знайшлася б у світі дівчина, яка послала б йому пару білизни, а своїм “фон“ він дорожив, як доказом аристократичного походження, ведучи свій рід од якихось славних прибалтицьких баронів чи баронетів. Але фон-Лямпе - культурна людина. Він притамував біль од образи і, щоб не доводити до гострої суперечки, вчепився тільки за друге - за “фон“. Він висловив своє глибоке переконання, що наш генерал Брінкен, як тільки ось незабаром скінчиться війна (в це “незабаром“ у нас найбільше вірив фон-Лямпе), неодмінно, з височайшого дозволу, не тільки відновить собі “фон“ та “ден“, а ще й напевно додасть щось, на зразок, скажемо, такого: “фон-ден-Брінкен аус Шлезвіг“, або ще щось...

Серк органічно ненавидів німців і ладен був суперечку загострити, але розпалитися їй не дав Коля Мухін.

Тут таки, з невеличкого діялогу між цими товаришами, дізнався я, що операціями кайзерового війська на нашому саме фронті, на фронті нашого корпусного командира генерала Брінкена, керує... його рідний брат - німецький генерал фон-ден-Брінкен...

Коля Мухін, зупинивши суперечку, нагадав про їжу. Передягнений у нову, чисту білизну, Серьожа - чи з почуття приємности, що збувся на якийсь час нападів загонів білої сарани, чи, щоб остаточно примиритися з ображеним його уїдливими запитаннями фон-Лямпом, дістав із своєї торбинки ще одну плитку шоколаду й поділив на всіх по щирості.

Ми знали, що в торбинці Серьожі Серка лежить щось із фунт шоколаду ще з дому, - заповітного шоколаду, своєрідного “недоторканого запасу“, на випадок надзвичайної скрути; знали, що Серьожа досі суворо оберігав материн заповіт (це вона йому в останню хвилину прощання поклала шоколад до торбинки), і Серьожин учинок усіх нас дуже розчулив, тим більше, що голодні кишки в кожного давно вигравали неймовірних маршів.

Я з фон-Лямпом узявся йти добувати картоплі. Десь таки ж у полі, напевне, не встигли її всю викопати, захоплені війною польські господарі (це було якраз у межах розташування польських сіл).

З великими труднощами - і пригинаючися, і повзучи по мокрій, брудній землі, і кулею перебігаючи окремі, відкриті ділянки перед фронтом, ми таки знайшли забуту картопляну плянтацію, що нагадала мені славнозвісного некрасівського вірша “несжатую полосиньку“, і добули чудової, піскуватої бульби, як її тут іменують - стільки, скільки вистачило сил нести.

По дорозі натрапили на окіп восьмої роти. Погано, на пів зросту людини, зроблений, мокрий, слизький окіп, обплетений спереду наспіх колючим дротом, справляв гнітюче вражіння.

Попросив у нас картоплі “може, хоч сирої погризу...“ поповненець восьмої роти, товариш Іванов - нікому не відомий робітник якогось петроградського заводу, чоловік років під сорок, із одутим, запухлим обличчям, каламутними очима (можливо, що працював на шкідливому виробництві), ввесь у брудній глині. Сидів він, скандзюбившись, мов мала дитина, в окопі, просто в калюжі, й дивився на нас, коли ми, зігнувшись учетверо, проходили повз нього - здавалося мені - з заздрощами.

— Что, браток, - спитав він, - нє слихать: скоро там замірят?

— Ні, не чути такого... А хіба що?

— Да устал больно... Отдохнуть би...

О, це “отдохнуть би“! З скількох тисяч уст молодих, повних сил і життя людей, доводилося мені чути це запашне, принадне й далекосягле слово! І скільком тисячам їхні гарячі бажання відпочинку здійснювалися для них самих несподівано...

Вже другого дня я дізнався, що тієї самої ночі, поміж багатьох, кого німецькі кулі й чемодани примусили навіки відпочити, був і товариш Іванов із Петрограду, нікому не відомий робітник, що працював, можливо, на шкідливому виробництві...

Стався при мені пізніше й друотакий безглуздий, трагічний випадок: якось уночі, далеченько в запіллі, вже після бою, санітар, закінчивши копати яму, приготовлювану для трупів забитих недавно товаришів, виліз із ями, кинув лопату, підняв угору руки і потягся - солодко-солодко потягся, аж кісточки йому захрустіли. І вимовив тільки одну фразу:

— Ех, отдохнуть би!

І звалився в ту саму мить у ту саму яму, на смерть повалений одинокою якоюсь, заблукалою “шальною“ кулею...


Зустрів товариша Хому. Він у роті. Він воює, в атаку ходити ще не доводилося, стріляє найбільше “в ясні зорі“, і має велику надію, що ось-ось буде... за ротного писаря:

— Як тільки вб'ють писаря Шила, я - перший кандидат...

І через те й мені він ані трішечки не заздрить. Він свого доб'ється. Ого-го!

Становище ротного писаря мало чим відрізнялося від становища інших рядовиків: він завжди і скрізь у роті і з ротою. Тільки й пільги, що його менше в розвідку посилають, коли сам не напроситься, у секрети та в застави не становлять. А вже під час передишки після бою, коли всі інші мали право трохи відпочити, ротний писар мусів бігати - перевіряти “живий склад“, писати списки на вбитих та без вісти загиблих, заводити до ротних реєстрів “поповнення“, і все це - в окопних умовах, без канцелярських столиків та приладдя, найчастіше - на колінах, або притулившись до задка двоколки, чи й просто присівши по-турецькому десь у закутку подвір'я, коли рота відпочивала в якомусь забудованому місці.

Писаря Шила - маленького, білявого, вертлявого й надзвичайно енергійного та розумного хлопця з архангельських, не вбили скоро, як того, може й не хотячи, сподівався товариш Хома, і довго ще довелося моєму другові відбувати всі неймовірні труднощі й зазнавати небезпек на становищі звичайного рядовика восьмої роти.

Картоплю ми з фон-Лямпом приставили з честю. Вже добре повечоріло, а кухні не чути.

Вирішили, не покладаючись на кухню, негайно готувати власну вечерю. Яка це розкіш - піскувата, розсипчаста, зварена в солдатському казанку надворі, картопля, коли ще є до неї й трохи соли!..

І от - тількищо думала закипати в казанках картопля, на подвір'ї, на вогнищі з недопалених попередниками меблів, на вогнищі, заставленому з усіх боків нашими постатями (ішов дощ, осінні хмари пливли низько й невеличкого вогню нашого на собі не відбивали - з ворожого табору не добачать), коли ми вже смакували - ось-ось, нарешті, задовольнимо нестерпучі вимоги зголоднілих шлунків, - мене покликали й послали в заставу з чотирма стрільцями, далеко вперед наших позицій. Картопля закипала. З фон-Лямпом ми варили свою пайку в моєму казанку. Гаятися не давали й хвилини.

Я знав, що це - робота Кокіна з дегенеративною губою, і посилав на його голову всі світові прокльони, виливав усі лютощі, тільки й можливі у людини за таких обставин. Я пророчив на голову Кокінові найближчого, найпершого уламка дванадцятидюймовки, а в живіт йому - першу смугу кулеметного дощу, але йти мусів, не повечерявши.

З великим невдоволенням фон-Лямпе забрав свою половину (коли вона тепер закипить у його казанку, з підлитою свіжою водою?!), а я, з недовареною вечерею, мусів поспішати в пітьму ночі, в невідомість.

Ішли ми, часто спотикаючись на слизькому грунті, здавалося - цілу вічність. На нашу думку, вже давно повинна би була й ніч минути, а ми тількищо вийшли поза лінію перших окопів і, згідно з даними нам указівками, мали взяти далеко праворуч, увійти в лісок, ліском - не більше кілометра, мовляв, і на першій прогалявині - зупинитися, пильно зорячи навкруги, і про всякий рух у ворожому таборі негайно, через мене, самокатчика, (на велосипеді в таку грязюку!) доносити штабові.

Більше безглуздого доручення, здавалося мені, й вигадати не можна було.

Всю решту ночі простояли ми на показаному нам місці, де, власне, кінчався лісок і починалося заросле зрідка кущами поле і, на моє щастя, ніякого руху в ворожому таборі не спостерегли.

Ліворуч од нас цілу ніч стріляли гармати, цокотіли кулемети, часом ми чули приглушене “ура!“ і - мерзли страшенно, люто мерзли, наскрізь промоклі, під холодним осіннім вітром. За ніч погризли всю мою недоварену картоплю.

На світанку змінили нас інші чотири стрільці (вже без самокатчика), нам наказано було вертатися до штабу, при чому показано й дорогу навпростець, без дальшого обходу, що ми його робили вночі.

Дорога навпростець була через ліс, без усякої стежечки, і продертися крізь гущавину з машиною була марна праця. І от - я сам. Мої чотири товариші подалися, за вказівками, скороченим шляхом, а я мушу - може небагато, яких три кілометри, а може й п'ять чи десять - блукати сам лісом, щоб видратися на битий шлях до розташування полку.

Сумно самому осіннього туманного ранку в густому лісі на чужині, в небезпечному місці, де з-поза кожного куща несподівано тебе можуть підстрелити, коли ніяк неорієнтований, де саме ворог, а де свої, коли з голоду, здається, припав би до найпершої сосни й запихався її черствою, несмачною корою...

Чогось усю дорогу не відставала, вчепившися в мозок, давня-давня, з Фінляндії знана, солдатська пісня - власне, не пісня, а кілька рядків її:

“... Всє тучкі, тучкі прінавіслі,

І в поле па-а-ал туман...

Скажі, о чем заду-у-мал,

Ска-а-ажі, наш атаман!..“

Бувають отакі в житті моменти, коли вчепиться якась пісня, віршик, чи фраза в мозок, і трохи не до божевілля доводить людину, що ніякими силами неспроможна позбутися її; вживав усяких підступних і рішучих, здавалося, засобів і я, та даремно. Жодна думка не лізла в голову, жодні міркування чи намагання міркувати не переконували забути нахабний мотив, клятущу пісню, - ні, кожної хвилі, як тільки кінчалася остання фраза, виринала в голові перша і знову й знову, без кінця-краю, вся істота наспівувала:

“... Всє тучкі, тучкі прінавіслі... “

Я думав, що божеволію.

Прикро вразила несподіванка: в окопах я нікого не знайшов, штабу не було там, де він був і повинен бути, й сліду, на терені вчорашніх окопів було тихо, і тільки здалеки - в Августові, чи за ним, було чути зрідка стрілянину й гарматні вибухи. І от, серед поля, трохи відійшовши від місця, де був штаб, знесилений і голодний, поклавши в грязь обережно свою машину, неспроможний далі і кроку ступити, звалився я майже непритомний...

Чи траплялося вам коли опинятися в становищі, в якому, здавалося, вже давно-давно колись - чи в далекому дитинстві, чи, може, тисячі років тому - ви вже себе відчували, при чому найменші дрібниці сьогоднішнього вашого оточення нагадували вам фотографічно-точно все, що вже було колись?

В такому стані, перед тим, як утратити свідомість, почував я себе оце тут. Недовго - кілька коротких хвилин, але з якою яскравістю нагадали вони ті хвилини, мені дитячі сни-видива, після яких прокидався завжди з вередливим настроєм і заплаканими очима: отаке дике, порожнє, покромсане вибоїнами та ровами поле, далеко спереду темний ліс, навколо - ні духа людського, і страшний, пекельний жах самотности...

Очуняв од того, що над головою щось розмовляло. На здивування своє, побачив цілу юрбу по-святковому одягненого народу, що тупцяв навколо мене.

Це - мирні жителі - поляки, зібралися вони до костьолу, що он там - за переярком у сусідньому селі.

— Ваші, пане, вже давно пішли в Августов...

— А пан ранєний? - з наголосом на “нє“ запитав хтось із юрби співчутливо.

Я не був ранений, але порожня була голова, порожній шлунок, і в очах темніло з утоми, коли підводився.

Хтось подав шматок хліба. Хтось співчутливо зідхав, хтось соковито, в “Матку Боску“ лаявся - на війну, на солдатів, на винуватців господарського розору...

А в Августові своїх я знайшов тільки надвечір. Серьожі Серка вже не було. З ним сталося те, що могло і мало статися зо мною - мені так і казав Мухін (в його голосі, собі на прикрість, відчув я жаль, що не так саме сталося, бо послали би були, напевне, мене, а не Серьожу). А послали його, вступивши в Августов, із якимось пакетом до сусіднього штабу. Треба було тільки переїхати лісок, завернути праворуч, уїхати в село, і все. А потім - назад.

Посланий ранком, Серьожа не вернувся й на полудень, а перед вечором знайшли його послані кінні розвідники - на півдорозі до села, в лісі, з його машиною, вже мертвого - спочатку, видно, пораненого в голову й дбайливо ворогом перев'язаного, з покарлюченими пальцями, що повгрузали в землю, коли сердешний Серьожа корчився з болю.

Коло нього лежав його велосипед і одним-одна плитка шоколаду, дбайливо залишена милосердим ворогом, а решта материного подарунку зникла, разом із пакетом, що його віз Серьожа.

Убили Серьожу якісь заблукані, відсталі від регулярної частини, німці, бо фронт було зламано вночі, і ворог безладно відступав геть за Августов.

Перепочити знову не дали. Серьожу похапцем поховали там таки, на узліссі, край дороги, а ми того ж самого вечора посунули далі - гнатися за розбитим ворогом.

Це була диявольська робота. Поперед полку повним кар'єром вибігала на кілометр артилерія, нашвидку ставала впоперек бруку, посилала німцям навздогінці кількадесять похапливих пострілів, хутко зривалася на ноги, і знову мчала вперед, і вперед. А ми, піхотинці, мали ввесь час підтюпцем поспішати, не відстаючи від артилерії, і тут ми ставали мимовільними свідками тих руїн, що їх завдавали наші гармати живим рядам німецького війська.

Ввесь простір обабіч бруку, на окремих ділянках, і що відповідали перебігам гармат, було достоту встелено трупами, покиданими рушницями, знаряддям, кулеметами. Стогони й зойки поранених, здавалося б, зворушили камінь, але зупинятися й допомагати було ніколи, зупинятися й допомагати було суворо заборонено - треба було, за завданням згори, гнати і гнати ворога далі вперед.

Тільки другого вечора гонитва припинилася. З невеличкого ліска, що перетинав собою брукований шлях, почули ми організовану відсіч, і полк хутко розсипався, закопуючись у землю.

Тут загинув і штабс-капітан Таскін.

Найвища справедливість вимагала, щоб загинув був жорстокий капітан Борисенко, але з капітаном Борисенком, перед кожною зутичкою з ворогом, робилося щось чудне: він дуже спритно і вдало симулював недугу - його трусила пропасниця, його кидало об землю, він не своїм голосом починав кричати, поки не забирали його на ноші й не відтягали санітари (вчотирьох, бо менше не піднесло б) далі, за лінію вогню, а звідти на санітарній двоколці - до обозу першого розряду.

Там капітан Борисенко миттю підводився, починав на всіх підлеглих погукувати, показував свої гидкі, паскудні ікла, караючи на всі боки - винних і невинних із усякої нагоди й без неї, караючи, насамперед, тих, що несли його на ношах “не належно, не дуже обережно...“

І от, перед цим ліском командування ротою перебрав штабс-капітан Таскін. Перед тим од полкового командира дістав він у наказі сувору догану за те, що десь випивав і проспав на кілька хвилин виступ. Може буйний, невивітрений з голови хміль, а може гостра образа на полковника за догану - але щось кинуло Таскіна на небезпечний вибрик.

Ворог завжди намагається насамперед вивести з лав офіцера, коли керована ним частина кидається в атаку. Штабс-капітан Таскін, вивівши роту з обстрілюваного тисячами рушничних і кулеметних пострілів ліска, кинувся на прогалявину поперед роти з оголеною шаблею, закликаючи солдатів за собою. Бігли за ним не дуже охоче. Таскін перший добіг до першого німця, що, стоявши навколішки за кущем, брав його на мушку гвинтівкою.

Товариші, що бігли недалеко від Таскіна, чули, як він, ховаючи шаблю й вихоплюючи нагана, гукнув на німця:

— Та хіба ж так стріляють, чортова німчуррр...

І снопом повалився з пробитим наскрізь черепом, бо поки натягав гашетку свого нагана, німець устиг вистрілити на нього на відстані кількох кроків.

Штабс-капітана Таскіна шкодували всі солдати його роти. Жаль до болю було його й мені.

Тут я дістав прикре доручення. Треба було вночі виплутатися з гущавини лісу, де зупинився полковий штаб, дістатися на брук, мчати кілометрів десять бруком назад, знайти лазаретні лінійки й наказати головному лікареві - всі вільні сили кинути з лінійками до полку - рятувати своїх і ворожих поранених.

Ніч була знову понура, дощова, осіння ніч. Увесь ліс навколо ревом ревів од зойків поранених, темінь непробудна - шляху ніякісінького. Тисячу разів я проклинав день і годину, коли потрапив у самокатчики, ладен уже був докоряти й небіжчикові Таскінові, що спровокував мене на цю службу, бо тепер, крім свого, виснаженого голодом і втомою тіла, примушений був тягти поруч іще кількапудовий тягар - велосипеда з поналіплюваними на колесах брилами грязюки, продиратися крізь кущі, спотикатися на пеньки, чекати кожної хвилі, що якийсь недобитий німець ось-ось коли не кулею, то бомбою покладе тебе на місці...

З такими важкими думками плутався я лісом, поки вдруге не пережив того, що сталося було отам, із гусячим табуном.

Мій велосипед об щось запинився, я підняв і поставив ногу на передбачуваний горбик, той горбик виявився чимось м'яким, і раптом - нелюдський зойк недорізаної тварини з-під моєї ноги розітнув ліс, залунавши далеким одгомоном-луною геть-геть навколо. Я наступив на груди пораненому.

Тут уже я не присів, бо якась божевільна сила, що її родити може тільки пекельний жах, кинула мене стрімголов уперед, і я біг доти, поки та сила не вивітрилась у мені, поки, нарешті, за поворотом не пізнав стежки, що вела просто до брукованого шляху, куди мені й треба було.

З великими труднощами долізши до бруку, почистивши, скільки можна було, машину, я знайшов загін свого червоного хреста багато далі, ніж мені казано - аж на дві години пізніше, ніж, за наказом, мав знайти (на конвертах польових пакетів писалося: “приставити не пізніше... години... хвилин“). Це коштувало життя, напевне, не одному десяткові недобитих у лісі й попри брукований шлях.

А переговори з головним лікарем, що саме, засукавши рукава, в якійсь придорожній будці, різав одному-по-одному пораненим - животи, руки, ноги, груди, порпаючись просто на залитій кров'ю, як водою, підлозі, не вживаючи ні хлороформу, ні інших снодайних придоб, - переговори з лікарем відібрали ще не менше, як пів години. Нарешті, навантажені потрібними матеріялами й санітарами, лінійки - не помчали, а посунули, мов на волах на ярмарок, уздовж бруку в напрямку, де їх чекали сотні людей, яким і хвилина була дорога.

До штабу я до ранку не доїхав. Звернувши з дороги, якою ввесь час сунули нові сили, обози, гармати - туди, і недобитки людські - сюди, я притулився під якоюсь похиленою вербою і нестямно заснув.

Прокинувся на світанку з напівзамерзлим, задублим тілом, наскрізь мокрий, бо безперестанку сіяв густий, мов із сита, пронизливий осінній дощ.

Затямивши добре місце, де на-смерть був переляканий уночі, я на ранок, добираючись до полкового штабу, побачив того, з ким звела мене доля в таких незвичайних обставинах. Він уже захолов, не дочекавшися ні ворожої, ні, тим більше, своєї допомоги, лежав поперек якоїсь стежечки, скручені пальці однієї руки втопивши в багнюку, а другою рукою міцно вхопившися за груди, звідки вже давно перестала струмочком дзюрчати, зробивши велику пляму аж на живіт, чорна, запекла кров...

Це був підстаркуватий уже вояка-німець, із борідкою давно неголеною й рудуватими вусами, обличчя мав виснажене, робітниче; скляні очі його, широко розплющені, непорушно дивились на мене.

З непокритою головою я пройшов тихцем повз нього, і в спорожнілій душі тільки и склалася одна, беззмістовна, чудна фраза:

— Не докоряй... Я ж не вбивав...

Полізти йому до кишені, взяти солдатську картку, приховати її й колись (о, чи прийде те “колись“?), як кінчиться це божевілля, надіслати його родині - жінці, дітям (може у нього донька вже доросла, голубоока, як Матильда в Фрідріхсгамі?) і написати, що я бачив, як загинув ваш, діти, татко за “фатерлянд“?...

Тільки на одну мить майнула така думка, але невіра в те, що колись це все скінчиться, і що матиму щастя згадувати ці жахи, як щось давно-давно минуле, а ще більше - якийсь тваринний жах перед трупами, чи, може, невимовний жаль до живої недавно людини, ніколи не дозволяли мені доторкнутися до мертвого товариша в полі, і я й тут поспішив од нього, надівши шапку аж геть далі, коли вже почув, що холодний дощ із голови рясно стікає за шию й боляче лоскоче спину, і зупинився перед другим трупом, що простягся на ввесь свій довгий зріст поруч стежки, попри самій залізничній лінії. Він лежав ногами до мене, одягнений у чудового сукна форму, в добрих, навіть розкішних чоботях, а клясично правильне й напрочуд красиве обличчя його - молоде, чисто поголене, було дивовижно біле - за папір біліше.

Крапельки дощу, що густо засівав і колію, і ліс обабіч неї, і ці покинуті трупи, що більшість із них іще вночі корчилися в муках, сподіваючися допомоги, - крапельки дощу падали йому в розплющені і звернуті поглядом у сіре, невидиме небо, очі, і стікали звідти струмочками, мов гіркі сльози образи - “за що мене, молодого й такого дужого, кинуто отут на згнивання?“ - здавалося, говорили ті болючі сльози.

Я потихеньку пройшов повз трупа, неначе побоюючись потривожити такий непривітний сон, а дійшовши до голови, несподівано для себе самого, голосно зойкнув, усе мені всередині затремтіло, дрібнесенько зацокотіли нервово зуби, і я вже цілий день не міг якось нагрітися, примусити заспокоїтися...

У цього нового знайомого шрапнельним уламком знесло ззаду всю черепну коробку, трохи вище лоба починаючи й на потилиці закінчуючи, знесло разом із усім, що було колись у цій буйній голові кенігзберзького гвардійця, і закинуло геть десь далеко від його власника. Черепна коробка була порожня, як горнятко... Тому й білий був такий цей кенігзберзький красунь-гвардієць.

Тисячі, а може й десятки тисяч трупів довелося мені бачити на полях Німеччини, понад Мазурськими озерами, в долинах Галичини й у Карпатських горах, а пізніше - в мирному степу Мадярщини, але цих двох - не забуду, поки житиму.

Тієї ночі мав я незвичайне навантаження. Од вечора до самого ранку ганяв із пакетами - від штабу полку до штабу бригади й назад, знову до штабу сусіднього полку, від нього - ще до дальшого, а від того знову - до штабу бригади і т.д. і т.д. Добре, що хоч містилися штаби понад лінією бруку - їздити велосипедом було непогано.

А на ранок, зовсім близько від нашого штабу, трапилося таке.

Перед самою лінією наших, наспіх за ніч викопаних, окопів, що перетинали брукований шлях, де він круто звертав праворуч, несподівано з-за горбка з'явився німецький автомобіль. Мчав повною ходою. Пізнали, що це ворожа машина, не відразу. А коли пізнали, почали безладну стрілянину, а далі, на команду, рота вискочила з окопів, пробігла кількадесят кроків і вже брала машину просто на мушку. Авто зупинилося. Перший вискочив звідти шофер, але на крики зупинитися не зважив, побіг поза машиною й думав, мабуть, приховатися за насипом бруку. Тут його й догнала впевнено спрямована куля, і простягся сердега спочивати навіки. Вискочило троє пасажирів і встигли сховатися під мостом, звідки, коли вщухла стрілянина, вийшли, підійнявши вгору руки. Два офіцери німецького генерального штабу (шинелі з червоними підшивками) і провідник - старий-старий жид, якого силоміць узяли вони собі на цю ролю в Сувалках.

Офіцерів у нашому штабі прийняли шанобливо, нагодували й напоїли коньяком, посадили на свою машину (в німецькій кулі зіпсували мотора) і повезли в глибоке запілля, а провідника - тут таки, коло самого штабу, повісили на найближчому дереві, ще не встигли й тих офіцерів вирядити.

Невідомо, якими шляхами, а дійшов до нас зміст розмови з німецькими штабовиками. Вони, випивши й повеселівши, чистосердо оповіли, що цієї ночі, дякуючи вашому, панове, нехлюйству, з рук російського війська достоту вислизнуло цілі два німецькі корпуси (понад двісті тисяч вояцтва), що були замкнені в Сувалках, немов у пастці-западні.

І, очевидно, як вони казали, якийсь дурний недогляд, чи несвоєчасне виконання саме нашим полком наказу, віддало оце їх до наших рук, бо за їхньою дислокацією, шостий фінляндський полк у цю годину повинен був бути он там і там то...

Наказа про це полк пізніше справді дістав, але наказ, виходить, запізнився, а німці про нього знали...

З того приводу я ромовляв із Кольою Мухіном.

— Коли їхня правда, то для чого наші сили цілісіньку ніч ганяли - пересовували сюди та туди?

— Значить, треба було. Це мудрість не для нас.

— А коли б їм перетяти єдину стежку з Сувалок - найменше двісті тисяч німецьких солдатів було б обеззброєно, бо з Сувалок їм до найменшого опору розгорнутися було ніяк - це б, може, був початок кінця війні...

Мухін довго й пильно дивився на мене і, нарешті, зовсім несподівано видушив із себе слово:

— Слухайте, а чому ви - не однорічник? Непоганий би офіцер вийшов...

Сказати чесно, що всій моїй істоті до глибини душі бридка професія убивців, було небезпечно навіть в інтимній розмові з Кольою Мухіном, і я промимрив щось невиразне про невдалі іспити, і замовк.

Коля Мухін скептично оглянув мене ще раз і, здалося мені, зневажливо сказав:

— Да-а, так, значить, треба було. У нас тепер генералами не Куропаткини й не Алексєєви, та й спільників маємо непоганих...

Я знаю, що Мухін сам лаштувався стати офіцером. На найближчий поклик до школи прапорщиків вони, всі однорічники - перші кандидати.

А командування армією на нашому фронті належало славетному генералові Фогові. Тому самому, що недавно звернувся до всіх “братьєв-солдат“ з багатозначною, шапкозакидальною відозвою:

“Солдати! Нехай кожен із вас уб'є тільки по чотири німці, і тоді наша армія винищить чотири німецькі армії, і ми переможно вступимо до Берліну. Пам'ятайте: кожен тільки' по чотири німці. А хто захоче й більше - не забороняється...“

Відозва відгонила багато глибшими мудрощами, ніж було їх у військовій стратегії героя японської війни генерала Куропаткина, - така відозва тільки на безголових дурнів могла, може, справити якесь вражіння, але нам, прочитавши її, наказували кричати “уррра!“, і ми кричали.

А незабаром найсвятіший синод узаконив появу славетної ікони “Божія Матері Августовскія“ , на спомин про блискучу нашу перемогу під Августовом: увесь ворожий німцям і їхнім спільникам світ захлинався з радощів перед нечуваною в історії перемогою над німецьким військовим чоботом, пишучи про багато десятків тисяч полонених, про десятки тисяч німецьких трупів.

А все це був великий пшик.

Багато пізніше виявилося, що післяавгустовська ніч, коли ото так нервово пересовувалися наші військові частини (діяли три корпуси: фінляндський, кавказький і сибірський), коли справді з петлі навмисне дали вислизнути двом німецьким корпусам, була ніччю повної компенсації німецькому військовому командуванню за справді втрачені під Августовом, у гарячому бою, півтори тисячі (тільки!) полонених, за рахунок тисяч наших трупів в Августовському лісі, де довго потім завивали вовки, коли ми покинули це місце й посунули в райони Мазурських озер.

То була ніч звичайної воєнної зради, запроданства штабу Фогової армії, за що потім повісили начальника штабу її, полковника М'ясоєдова.

В боях під Августовом і за Августов загинули: Петко Делі-Бошко, Йосип Гопфенкштанкт, загинув Ваня Лямін - один із серйозніших у восьмій роті хлопців, жвавий, енергійний і красунь на вроду; загинув фельдфебель Алексєїч, штабс-капітан Таскін, полягло більш як половина роти, а на зміну поляглим надходили й надходили все нові та нові невільники царського ладу, нові жертви ненажерному богові війни.

Прокляття війні!

Писар Шило не вправлявся з канцелярською роботою. Він уже часто використовував за помічника собі Хому Мельниченка.

А Хома не з тих, щоб на цьому заспокоїтися. Він уперто б'є на писаря.

ДО МАЗУРСЬКИХ ОЗЕР

Дорогу до Мазурських озер завойовували безнастанними боями.

А тут щодалі більше виявлялась цілком непридатною за тодішніх обставин наша служба - служба команди зв'язку на велосипедах. Не завжди бо можна було використовувати добрі німецькі бруковані шляхи для спішних переїздів од штабів до окопів, од окопів до штабів, до сусідніх полків тощо. Найчастіше було таке, що ніяк тими шляхами їхати не припадало, доводилося перебиратися просто розкислим од безперестанних осінніх дощів полем, ярами, лісами, і тоді наш єдиний засіб прискорити приставку дорученого пакета на місце призначення не тільки не допомагав, а й ставав на перешкоді.

Доводилося бо тягти не тільки на чоботях важкі брили брудного місива, а й на колесах давно нечищених, поіржавілих наших машин.

Про це ми не раз говорили своєму начальству, від наших заяв воно прикро відмахувалося, виконувати накази і своєчасно приставляти доручене вимагало суворо, і ми, самокатчики, почали вважати себе за найнещаснішу в полку службу.

За таких обставин Коля Мухін, моторист Боярський і симпатичний Фон-Лямпе щодалі більше спроневіряслися в наші загальні успіхи на фронті, Мухін гостріше й гостріше дозволяв собі критикувати й клясти порядки, Боярський найменшу нагоду використовував, щоб на кілька днів одстати від штабу і тягтися з обозом дрvгого розряду за десяток-два кілометрів від лініі боів; фон-Лямпе голосно мріяв про Іркутську (ні в якому разі не ближчу!) школу прапорщиків, сподіваючися, що, поки повернеться він звідти офіцером, про війну вже тільки згадуватимуть, а Стах Дзіяловський - один із тих, що його не любили в команді самокатчиків майже всі за гордовиту вдачу, почав підбивати мене на конкретну акцію.

Довелося мені якось із Стахом, виконавши доручення, разом доганяти штаб полку щось цілу добу.

Голодні, смертельно натомлені, ми не мали ввесь час іншої теми в розмовах, як про те, що добре було б десь несподівано, на руїнах якогось покинутого села, впіймати забуту гуску (Стах на менше ніяк не погоджувався - він казав, що смак гуски добре розуміє), здибати десь нерозтрощеного гарматними набоями чи нерозібраного солдатами на паливо хлівця, і влаштуватися - бодай на день, на пів дня - поїсти й відпочити.

Я бачив, що Стах більше за всіх, близьких до мене солдатів, ненавидить війну, відчуває жорстоке безглуздя її, цілковиту непотрібність і марність тих жертв, що несе в ім'я великоросійського імперіялізму його пригнічена, як і моя, нація, я відчував, що Стахові хочеться про це зо мною відвертіше поговорити, і всякими маловиразними натяками дав йому зрозуміти, що в цих його настроях має він доброго, певного і стійкого спільника.

Стах виразно зрадів.

Одразу мова з гуски й затишного закутка, так нам безумно потрібних, перескочила у нас на глибші, значніші речі, але... зовсім несподівано мій приятель запропонував трохи дивний спосіб позбутися жахів війни, і всі мої симпатії до цього представника гнобленої, як і моя Україна, польської землі, миттю у мене розвіялися. Правда, божевільна пропозиція товариша Стаха довго ще не давала мені спокою, примушуючи здригатися від безглуздя її, і мліти - від єдиної надії, яку та пропозиція відкривала.

Це було надвечір того дня, коли ми, за нашими підрахунками, мали вже наздогнати свій полк. Ми вже тішили себе надіями, що, нарешті, доб'ємося до полкової кухні, дістанемо, на гірший випадок, бодай холодну вечерю, матимемо нарешті, змогу хоч десь під небом, але між людьми простягтися, підмостивши під голови свої машини й виспатись-виспатись. Саме тоді зустріли ми якогось верхівця-ординарця, що казав нам доганяти полк, шукаючи його не там, де ми думали, а отак десь кілометрів за десять убік, через поле, а там - лісом-лісом, та знову полем і полем до якогось хутора, де полк мав уночі отаборитись на недовгий відпочинок.

У ординарця знайшовся запасний шматок хліба, промочений дощем у його торбі, ординарець не відмовився уділити нам по маленькому шматочку за кілька пучок махорки, якої ми нашкребли у себе по кишенях - так само мокрої, брудної. А з тими шматочками хліба ми віджили.

Але зовсім засумував Стах. Він уже не міг далі тягтися, він уже не знесе далі цих поневірянь, він пропонує мені зовсім простий спосіб назавжди позбутися цих мук.

— Ти спочатку прострель мені ногу - отут, вище коліна, а потім я тобі щось - що захочеш. І поїдемо відпочивати.

— Тільки треба десь при дорозі, - не давши мені висловити своєї думки про це, вів далі Стах, - при дорозі, де вештаються люди, де їздять верхівці, обози, проходять санітарні двоколки, щоб нас якнайшвидше знайшли...

Моя рішуча відмова прикро вразила Стаха. Він переконував спочатку, що це зовсім не страшна операція, а щоб не впізнали лікарі, треба тільки призначене для пострілу місце обмотати мокрим рушником чи сорочкою і стріляти просто зблизька, а рушника чи сорочку потім притоптати десь у калюжі...

— І ніяких слідів “самострільства“ ніяка пся крев ніколи не виявить, - переконано додав Стах, і дивився на мене благальним, допитливим поглядом, що в ньому тваринний страх перед моєю відмовою дивовижно переплітався з надією потрапити до шпиталю, полежати в чистому ліжку, в теплому приміщенні, їсти - коли і скільки захочеться, і страшно мене хвилював, викликаючи водночас і обурливу огиду до того способу протесту проти війни, і невимовний жаль до цієї, доведеної до найвищого ступеня розпачу, живої істоти.

Я ще раз категорично зрікся.

І почав іти отак од Стаха бочком, увесь час на нього позираючи, бо десь у голрві виринула така неймовірна, безглузда думка:

“Хоч би він справді не підстрелив мене з лютощів за мою відмову“.

І хотілося самому з тієї думки глузувати.

А Стах замовк. І вже не міг я видушити з нього жодного слова, аж поки ми, звернувши, за порадою ординарця, вбік, не пройшли ввесь добрий шмат стернистого, але грузького поля й не ввійшли в лісок, що то треба було ним іти та й іти, аж поки не потрапиш на поле, до хутора, де мав отаборитися полк.

У ліску Стах несподівано зупинився.

— Прощавай. Я далі не піду.

Мене боляче вразив його глухий голос.

Стах поставив машину під якогось грабка коло стежечки, обережно притулив коло неї рушницю, а сам не ліг, а просто впав на мокру постіль із розгубленого грабками листя.

Мені здалося, що Стахові при тому зарипіли зуби, після чого він страшно, люто застогнав.

Розмовляти зо мною він не мав охоти ніякої. Ні на поради, ні на докази, ні на благання не зважав. Простягся отак під грабом, упоперек стежки, вдивився в темне, захмарене небо вечірнє, і на всі мої підступи тільки стогнав...

Я рушив сам.

— Не роби тільки дурниць, Стасю! - сказав йому на прощання від щирого серця.

А коли відійшов уже далеко-далеко, коли здавалося, що і Стах, і всі розмови з ним - це прикрий, поганий сон давно минулого, - почув одинокий гострий постріл, що так лунко завжди відбивається в лісі, і серце мені завмерло. Вертатися - божевілля, кидати Стаха самого - варварство. Була чорна, непроглядна осіння ніч. Було порожньо і безнадійно сумно в цьому понурому, заплаканому лісі. Останні краплі сил моїх вибив той постріл - ноги відмовились далі ступати, і я машинально приліг, одійшовши трохи вбік од стежки, під першим стовбуром безлистого вже дерева (чи дуб, чи граб - хіба розбереш уночі, та хіба й неоднаково?!) і, зщулившись од пронизливого, що до кісток пробирав, холоду, незабаром заснув.

Прокинувся удосвіта. Штаб свого полку знайшов десь аж опівдні, про пригоду з Стахом нікому нічого не казав, бо вже ввечорі дізнався, що знайлши його “пораненого“ В лісі й евакуювали в запілля, у ногу пораненого...

— Щасливої тобі дороги, Стасю! Видужуй та пильнуй удруге на фронт не потрапити.

Бо війні швидко краю не видно, бо вдруге і втретє повертають до окопів, нашвидку залікувавши нескладні рани нашому братові, бо може другого разу твоя доля відвернеться від тебе зовсім, і твої розрахунки, що тебе “пораненого“ випадковим ворогом у запіллі знайдуть, перев'яжуть і повезуть до теплого шпиталю, де чисте ліжко, де можна спати, спати й спати, і їсти, їсти й їсти - скільки й коли схочеться, може вдруге твої розрахунки на це й не справдяться... Бо он уже його величність височайше наказали додати до карного кодексу артикула, що за такі речі стрілятимуть нашого брата, на науку іншим “самострілам“, як собак - нещадно, немилосердно.

Щасливої тобі дороги, Стасю! А я стріляти сам себе не буду.

Нехай станеться те, що має статися.

ДЕ ДІЛАСЯ ДІВЧИНА З ГОЛУБИМИ ОЧИМА?

І Мухін Коля, і симпатичний фон-Лямпе з Августова вже до позицій не вернулися. Вони знайшли в Августові полкову, а може й бригадну канцелярію, що дала їм давно очікувані вирядження до шкіл прапорщиків - фон-Лямпові до Іркутської, а Мухінові до Павлівської, десь під Петроградом, здається. Прощалися зо мною, як рідні - щиро, гаряче. Але в останніх їхніх поглядах я читав велику, нестримну радість людей, що надовго, а може й назавжди, збуваються того пекла, в якому крутилися ми спільно ось уже понад три місяці, а поза тією радістю, що викликала в мені десь глибоко приховані, невгамовні заздрощі, останні погляди товаришів говорили:

— Сердешна ти людино, - навряд чи довго тобі тягати по цьому світі навіть оту, вищої ранги, машину, що тепер тебе так тішить... А ми - будемо далеко, ми будемо жити, жити!

І ці останні моменти обгорнули мене хмарками смутку, жалю невимовного.

Жити! Жити ! Жити!

Пригадувалася весна, молода, багатонадійна весна цього року, хотілося вибігти на вулицю міста, вискочити перед тим безперервним ланцюгом людських колон, возів, гармат, червонохресних двоколок, що сунуть і сунуть уперед, углиб німецького краю, на поталу чемоданам, і гукнути - не по-людському, несамовито гукнути - завити:

— Куди? За що? Навіщо несете свої молоді, буйні голови?!

А замість того, в безсилій люті, в останній момент прощання, я впав на дбайливо змайстроване нами з уламків скриньок, стільців та шахов у погромленому приміщенні ліжко, й ганебно, неначе маленький, заплакав.

Коля Мухін щось незадоволено бурчав, а фон-Лямпе присів край ліжка і довго втішав незграбними, кострубатими словами, може й справді щирий намір мавши уділити мені крихітку того щасливого, надійного, чим він жив того моменту сам.

Мені пригадалася фінляндська казарма, отака сама моя поза на солдатському ліжку після невдалого скоку на кобилу, отакий самий незграбний, але добрий, привітний Хома Мельниченко з його немічною, але теплою, людяною ласкою, думки полетіли далеко-далеко, ще далі назад, і тупий біль, що стискав серце, поволі стихав...

Електро-моторист Боярський хутко привчив мене поводитися з “Індіяном“, пускати машину в рух, самому знаходити причини несподіваних зупинок мотору (найчастіше - це від свічок), і вже через два дні ми обидва рапортували начальникові господарської частини, підполковникові Дельвігові:

— Ми готові!

Потім і наш обоз другого розряду, а з ним і ми з своїми машинами посунули вперед.

Полк був уже десь у Мазурських озерах.

Наче з великої до нас симпатії, лагідний підполковник Дельвіг од себе обох нас не відпускав, а використовував на незначні, недалекі виїзди з дорученнями господарськими.

За кілька днів, без особливих пригод, обоз доплазував до якогось Вільгельмового маєтку, де, як нам оповідали, кайзер дуже любив проживати літніми місяцями, в безмежному, густому лісі полюючи на чудових, струнких і гнучких, красиворогих кіз. Це був, на нашу мірку, просто поміщицький маєток, “економія“ серед густого лісу, з усіма дотичними до неї будівлями - довжелезними стайнями, повітками, коморами, людськими житлами й високою, готичного стилю, баштою - дачею самого кайзера. Цю дачу, що її звали, коли переказати по-нашому, здається “царський гірський ключ“ - “Кайзершльозберг“ - ми застали вже поскубану - по всіх кімнатах із високими, вузькими віконцями, на всіх чотирьох поверхах цієї розкішної башти, валялися гори паперу з немилосердно очищеної кайзерської книгозбірні, валялися вихолощені розкішні, невидані оправи дорогих, старовинних видань книжок, валялися по всіх кімнатах гори невистріляних мисливських патронів.

Маєток був порожній. Тільки в одній хатинці “людської“ будівлі знайшли в льоху під кухнею старезного дідугана-німця, що й ходив уже втроє зігнувшися, і догадався подати про себе голосно знак, застогнавти, коли ми обходили приміщення.

Цього діда ухвалили негайно взяти на повне полкове утримання, і він так і ходив із тиждень, поки ми стояли в “Кайзершльозберзі“, по-німецькому пунктуально, справно ходив, тричі на день, до обозної кухні, вистоюючи разом із нами чергу з казанком.

Та ходила ще по маєтку й блукала в лісі літня жінка - далеко, мабуть, за сорок років - жовта, хвороблива на вигляд, із божевільними, неспокійними очима й незмінною ідіотською посмішкою на губах. Вона вміла говорити по-польському, але вигукувала тільки дикі, незв'язані між собою фрази, і здавалося, що тоді тільки опам'ятовувалася, тоді тільки очі її набирали людського вигляду й блискали, скороминущими, правда, проблисками свідомости, коли вона звертала увагу на свою доньку - дівчинку, може одинадцятьох, може дванадцятьох років. Дівчинка була обідрана, майже боса - так само, як її мати, але з чарівною кучмою конопельного волосся під старенькою хусточкою, і блискучими, принадними голубими очима. Дівчинка ні на крок не відставала від матері - вона по-дитячому (так само, як і в нас, на Україні) трималася матері за її спідницю.

Іх можна було бачити тільки вдвох - і ранком, і вдень, і пізно вночі - вони блукали, як сновиди, по маєтку, заглядали в вози, зупинялися коло солдатських гуртків, що в вільний час різалися “в очко“, блукали попід лісом, але ніколи не заходили до жодного приміщення. Рідко коли підходили до кухні, але не насмілювалися простягати руку по їжу.

Про них дбали. Навіть дивно було, як ці товстошкурі, нечутливі в усіх інших життьових пригодах, обозні люди пильнували - один перед одним - набрати саме в свого казанка багатого в перші дні на товщі й іншу поживу супу, витягти з-за халяви саме свою, нижньоновгородського виробу, круглу, солдатську, червоно пофарбовану, дерев'яну ложку і, залишаючи себе на потім, лагідно, але настирливо частувати цих, покинутих напризволяще евакуйованим населенням маєтку, двох істот-сиріток.

Мати з дочкою блукали по маєтку. Мовчки, зосереджено, несподівано з являючись, дивились вони на все, що їх оточувало - одна божевільним поглядом, друта - широко розплющеними дитячими, наївними голубими очима, що з них світила безмежна, безхмарна радість молодого життя.

Тільки одного разу ці наївні голубі дитячі очі сповнилися були жаху і дівчинка щільніше притулилася до матері, закутавшися в лахміття її спідниці.

Це було тоді, коли в наслідок мудрого Уткїнового постачання, вже на п'ятий чи що день не було чого класти в казани полкової кухні, щоб заправити ріденьку, водянисту страву - кулешик, і хтось із обозників підстрелив у кайзеровому лісі з солдатської рушниці струнку, довгоногу кізку. Принесена до кухні, вона ще жила; вивернута кулею з м'ясом лопатка передньої ноги її справляла гнітюче вражіння, коза дивилася на оточення тужливим, передсмертним поглядом сіро-блакитних очей, і дівчинка з голубими очима не могла знести того погляду...

Наш полк десь на перехресті складної системи Мазурських озер зупинився й перестрілювався з ворогом. Ми живемо в кайзеровому маєтку три дні, п'ять, десять. Все йде своїм звичним порядком і, нарешті, серед дня - тривога.

Спочатку зняла ту тривогу, сполошивши мирно настроєний обоз - літня жінка - жовта, хвороблива на вигляд, що ото сновидою блукала поміж обозом та в лісі з маленькою донечкою.

Вона тепер не блукала, а бігала - розпатлана, простоволоса, підбігала до солдатів, пильно вдивлялася їм увічі, від чого багато хто відвертався й занурював очі в землю, а потім гукала божевільно тужливо:

— Панє, де моя Броня?

— Панє, де Броня? Ха-ха-ха!

І сипала божевільним реготом, що від нього комашки поза спиною лоскотати починали. Отак бігала вона від воза до воза, від гуртка до гуртка по двору з годину, а потім несамовитий регіт її чути вже було десь із гущавини лісу.

А над вечір тривогу засурмив горнист. Нам треба було виступати.

І коли вже все було готове, коли треба було з хвилини на хвилину чекати наказу рушати, я забіг до тієї кімнати, де з Боярським та кількома полковими писарями ми прожили безтурботно цих вісім чи десять днів, - забіг подивитися, чи не забули ми чого, поспішаючи.

В кімнаті - на низькому, дерев'яному ліжку, застеленому соломою, на якому ми по черзі спали, якийсь густо зарослий колючою, рудою, брудною бородою обозник, що в нього ззаду огидно блищали засмальцьовані штани, гвалтував худу, хворобливу на вигляд, матір голубоокої дівчинки.

Її жовті, оголені кістляві коліна блиснули перед моїми очима, майнули брудні штани обозника, і я тільки почув:

— Ох, пане, я ж хвора... хі-хі-хі... Ой, хвора, пане... Ха-ха-ха!

І знову той божевільний регіт...

— Пане, де моя Броня? Ой, хвора... ха-ха-ха!..

Я ще недавно поклявся, що не вбиватиму, але в ту мить не зупинився б перед тим, щоб загнати багнета - глибоко-глибоко, по саму цівку, в оті паскудні обозникові штани, але мій карабін туго прив'язаний надворі до “Індіяна“, у мене голі руки, а знадвору чути команду вирушати.

— Гаа-а-де, що робиш?! - тільки й гукнув я, і на одну коротку мить бачив, як повернулося до мене заросле колючою рудою бородою, перекривлене звірячою люттю й пристрастю обличчя, і чув те божевільне “хі-хі-хі“ старої, хворобливої жінки...

Я з люттю пошпурив у повернуту до мене морду обозника якусь поламану табуретку, чув його несамовитий зойк, і наступної миті вже був коло колони, тяг у руках свого “Індіяна“, щоб на найближчому брукованому шляху завести й найменшою скорістю п-о-їхати, поруч із Боярським, трохи поперед обозу.

Обоз рушив, обозу не зупиниш через такий випадок, як там, у кімнаті, і тільки далеко від'їхавши й отямившись, я переказав про все Боярському. Він скривився і тільки спитав:

— А що то за обозник?

Що то за обозник - я не знав.

Так само, як не знав я, і досі не знаю, як не знає й не знатиме ніколи світ, де ділася голубоока дівчинка Броня, що дивилася на дикий воєнний світ такими наївно-здивованими, дитячими очима...

Генерале Брінкен! Генерале Фог! Кайзере Вільгельме! Може ви знаєте - чи не завели маленьку голубооку дівчинку брудні обозники до густого лісу, чи не кричала голубоока дівчинка передсмертним криком:

— Ой, панє, я ж ма-а-ленька!..

Прокляття війні!

ХОМА МЕЛЬНИЧЕНКО ЗАКОЛОВ НІМЦЯ

Як це йому сталося, він і сам не знав...

Уже місяць, як фронт зупинився в Мазурських озерах, і день-у-день одбувається вже не маршова, з довгими переходами, несподіваними наступами й відступами на “заздалегідь підготовані позиції“ війна, а одноманітне, тягуче, з дрібними вилазками, незначними атаками на окремих ділянках, систематичне винищування людей - так звана, війна позиційна.

Штаб полку розташувався зовсім близько - за п'ять чи шість кілометрів од окопів - знову в якомусь поміщицькому маєтку, за тридцять кілометрів грунтовно осів штаб корпусу з величезними штабами служби, з добре налагодженою поштою, а надто - з пакунковим відділом.

З мотоциклом робити майже нічого - коли доведеться раз на тиждень з'їздити до обозу другого розряду, що між полковим та корпусним штабами, а ще рідше - до самого корпусного штабу, то то й усе.

Бувають дні, коли здається, що й війна відійшла десь у минуле, що живемо ми просто на мирному стані, випадково тільки потрапивши в трохи незвичне оточення. Щодня з польової корпусної пошти привозять вози пакунків - це далекі родичі надсилають гостинці з дому; почалй тут уперше привозити й роздавати колективно зібрані десь у глибокому запіллі, всередині країни, індивідуальні подарунки, що складалися найбільше з торбинок на тютюн, коржиків, часом цукру, шоколаду, з неодмінними листами всередині пакунків - од якихось невідомих жертводавців - найчастіше ображеного долею жіноцтва - дівчат, удовиць, просто “сестриць...“

Вільними днями штабні офіцери влаштовують грища на подвір'ї, боряться, бігають, бавляться, як школярі. Чекаємо миру. Чутки - одна за одну надійніші - принадні чутки повзуть і повзуть - на Різдвяні Свята будемо вдома, найпізніше - на Водохреща...

Але саме перед Різдвяними Святами фронт заворушився. Почалися вперті, настирливі наступи-атаки німецького війська: німецьке військо, як оповідали припадкові полонені, має завдання - піднести кайзерові новорічний подарунок - вигнати росіян зовсім із землі Німецької.

Через те день-у-день клекотить на всьому фронті, через те немає тієї ночі, щоб на всій лінії не відбулося кілька кривавих, страшних атак.

Через те вдень з горища двоповерхового будинку, де отаборилася вся команда зв'язку нашого полку, видно в бінокль, як під самі німецькі окопи часто під'їздять нові та нові ешелони свіжого поповнення, як тут таки, нашвидку вишикувавшись і розсипавшись розстрільною, це свіже поповнення, просто з вагонів, стрімголов кидається в атаку й гине, достоту скошуване нашими кулеметами, рушницями й шрапнелями.

Між нашими й ворожими окопами - найбільше сто кроків, а на тих ста кроках набито за кілька днів гори, страшні гори - і наших, і німців. І ніяк ховати. Поки тривають добрі морози - байдуже, а тільки пригріє вдень сонце, потепліє в повітрі, і несе звідти млосним трупним запахом.

Всі намагання якось договоритися з ворожою стороною - поховати набите людське м'ясо, щоб застерегти здорове повітря живим - ні до чого. Ворог мав завдання - за всяку ціну до дня нового року подарувати кайзерові високу перемогу, і гнав, і гнав усе нові й нові ешелони, а в наших кулеметах закипала й випаровувалась вода від безнастанної, ретельної роботи.

На добу відбувалося по десять, дванадцять атак. Рідшали людські ряди, але ззаду, з глибини невичерпного людського муравлища - старої, сонної, очманілої в патріотично-войовничому чаду Росії - безперестанку сунули й сунули - так само, як і там, у німців - нові й нові поповнення.

Коли після тижня безнастанних боїв, змінялася рота і їй давали два-три дні перепочити, щоб перевірити лишки особистого складу, поповнити поріділі ряди бороданями з нових партій і наспіх навчити їх премудрощів теперішньої війни, - не відпочивала рота. Були бо ці дні неспокійні, метушливі - з ранку до вечора людей тримали на ногах, маршували люди, їх навчали, вишколювали, і глухе, люте обурення вже починало світитися з очей перетомлених тижневим нелюдським напруженям і поневірянням в окопах людей, а недосвідчені поповненці тільки зрідка, в короткі хвилини перепочинку від маршувань, тужливо запитували:

— Ну, як воно там, браток, - страшно?

І показували - не рукою, а тільки невиразним рухом голови туди, де запінено цокотіли кулемети, вибухали гранати, гарчала й гавкала артилерія.

— Ось підеш і побачиш...

І в цих відповідях звучало часто безмежне презирство до людей, що не пробували ще окопного життя, що вилежувалися вдома на теплих печах, коло затишних спідниць, а може й гаряче бажали, щоб і їх швидше погнали - на власному досвіді зазнати того, чого ніякими людськими словами не перекажеш, чого ніякими фарбами не змалюєш, - зазнати, як ми “кров проливали...“

На такі відповіді бородані ніяково зщулювалися, тоскно поглядали навколо маленькими, з поза навислих брів, очима, лунала команда “смірно!“ і роту далі водили, муштрували, вишколювали.

Щоб на третю ніч послати в окопи.

Хому Мельниченка зустрів я в полковому “клюбі“ того вечора, коли його рота змінилася для відпочинку й поповнення.

То була вільна, простора кімната того самого будинку, де на горищі містилася команда зв'язку. Вдень тут працювали ротні писарі, складаючи свої живі й мертві реєстри, а вечорами, коли тільки прибрати довгого стола й поназносити звідусіль стільчиків та ослонів - виходив клюб.

Хома саме переживав творче піднесення. Він переспівав за вечір увесь свій, здебільшого, тужливий, сентиментальний репертуар, а на закінчення залишив деклямацію. До деклямації готувався урочисто. Застелив стола кількома шинелями, поставив під нього лямпу “чудо“ з полкової канцелярії, щоб світло падало на нього знизу, потворно викривляючи його й так покривлені скивиці, попросив невеличку авдиторію слухачів приготуватись і, закотивши під лоба очі, трагічним, нечуваним іще в нього, голосом, деклямував “Монолог божевільного“.

Чи від того монологу, чи від способу виконання його, але не тільки в мене самого морозом дерло поза шкірою - монолог справив на всіх справді гнітюче, дике вражіння, а мені часто здавалося, що товариш Хома - справді божевільний.

Тієї ночі ми спали з ним на нашому горищі поруч. Хома довго не міг заснути, оповідаючи окопні пригоди, і, нарешті, неначе з великого примусу, ледве перемагаючи себе, сказав:

— Я вчора заколов німця...

— Ти, Хомо? Заколов німця?

— Я, Хома Мельниченко, заколов німця... Товстого, здорового німця...

А було це так.

Надвечір того дня, коли роту мали змінити, довелося роті вдесяте за той день вибігати з окопів - в атаку. Всі попередні вилазки кінчалися дуже скоро: на пів дороги вони поверталися назад, утративши кількадесят чоловіка й не добігши до безпосередньої зутички з німцями. А на цей раз - збіглися. Проти Мельниченка біг один із настовбурченим багнетом.

— Далі я пам' ятою тільки, - шепотів Хома, - що на мене мчала сама невблаганна смерть, і що мені треба боронитися. Блищало, гіпнотизуючи всю увагу мою, вістря пилкоподібного, широчезного ножа-багнета, несамовито кричала “гох!“ роззявлена пащека супротивника, і смішно, - це на одну тільки мить промайнуло в свідомості, - бовталась на широкому поясі, де ото на блясі написано GОТТ МІТ UNS (з нами Бог), - смішно бовталась баклажка з пахучим ромом.

— З пахучим? А як же ти знаєш, Хомо, що він пахучий...

— Як?

Хома на хвилину замовк, наче пригадуючи. Потім приглушено кашлянув і шепотів далі:

— А я дізнався пізніше, а тоді бачив тільки - вістря багнета, роззявлену широку пащеку, та на мить - баклажку. Я згадав наші вправи з опудалами в Фрідріхсгамі, вправи, що ми з тобою так їх уникали... А смерть біжить... Ще кроків два, один, пів кроку - і гостра німцева ножака вп'ється мені в груди... І от, коли він уже розмахнувся, націляючись, я відскочив на крок, потьмарилося мені в очах, забув я про все, і тільки одна всемогутня, непереможна думка про захист, про те, що треба розторощити оте товсте пузо, бо то моя смерть, - тільки ця думка опанувала мене всього- з голови до ніг. Я відскочив, замахнувся, і... тільки почув, як зашаруділо в німецькому товстому животі (як ото в кавуна ножа заганяєш), як одразу осів чоловік поперед мене, випустив із рук мою смерть, і вхопився обома руками за цівку моєї рушниці... А мій багнет по саму цівку зник десь під синьо-сірим мундиром його... Я, кажу, пригадав фрідріхсгамські вправи, крутнув рушницю, щоб вихопити назад багнета, але закам'яніли на ньому покорчені пальці людини в синьосірому, людина в синьо-сірому заревла, як недорізаний кабан - уже не “гох!“, а щось... про дітей, мабуть... і я отямився... Що янаробив? Я ж ніколи не хотів убивати!

Хомин голос затремтів:

— Ти пам'ятаєш, як ми говорили з тобою в казармі про це? - благально спитав Хома.

— Пам'ятаю, Хомо, і вірю тобі, що ти не хотів убивати, бо й тоді ще я знав, що ти тільки дражнив мене, коли казав, що, як доведеться, то вбиватимеш...

— А воно так і вийшло, як бачиш... Да... так що янаробив!?

Я оглянувся. За десять кроків до мене біг другий у синьо-сірому, з блискучим лезом, настовбурченим проти мене, а мого багнета ворог не пускає. Мені безвільно опустилися руки, рушниця моя випала з них, і так і лишилася стирчати в животі того, хто звивався на землі, густо снігом застеленій, ухопившись обома руками за цівку, й ревів - тужливо, страшно, не по-людському... “Смерть!“ - блиснуло мені в думці, - он біжить по мене моя смерть!“ І ще на одну мить почуття небезпеки, самозахисту, підказало потребу якоїсь дії, я оглянувся безпорадно навколо, і враз - повна свідомість того, що сталося, пронизала всю мою істоту. До мого другого ворога навперейми підбіг високий, дужий бородань, замахнувся, штрикнув багнетом, нанизав людину в синьо-сірому, як житнього снопа на вила, і перекинув через голову собі геть-геть у сніг за кілька кроків, мою другу смерть - невеличкого, виснаженого, худого німчика...

Хома замовк.

Я бачив, як у пітьмі горіли йому очі, як блискали фосфоричним огнивом, неначе в кота в запічку, і мені стало страшно.

— А що потім, Хомо?

— А потім - нічого. Я бачив, що атака знову кінчилася нічим - треба повертатися до окопів... Ну, і ми в обох у них поодв'язували баклажки й переконалися, що ром був справді пахучий...

Я мовчав. Мовчав, довго перевертаючись на всі боки, й Хома.

І вже коли, здавалося мені, мала незабаром минути ніч, десь перед самим світанком, я крізь сон почув, як Хома, наче сам до себе, прошепотів:

— А все таки їхньому братові - німцеві - краще, ніж нам - їх ромом на війні напувають...

Я зщулився від того висновку й мимохіть одсунувся трохи від Хоми.

Більше ми тієї ночі не розмовляли.

ОДНА ПОВЧАЛЬНА ЛЕКЦІЯ

У Мазурських озерах я здружився з полковим писарем Алексеєм Поповим - струнким, русявим парубком із Архангельського, що був найпривітніший, найчемніший і найпорядніший, здавалося мені, хлопець поміж усіх писарів. Попов почав привчати мене до карт.

Довгими, нудними зимовими ночами - однаково, чи в окопах було спокійніше, чи клекотало, як і завжди, все, що було вільне в обозах, по штабах, по офіцерських кухнях, по офіцерських їдальнях - хворіло в грудні 1914 року на картярську недугу. Навіть у самих окопах, у бліндажах, низько понахилявшися над коном, освітлювані заставленими з усіх боків недогарками, різали цілими ночами в двадцять одно.

Гроші нічого не варті були, коли не варте було нічого життя, а за картами люди забували на якусь мить оточення, викликаючи властиве людям почуття азарту, й за хвилину того почуття ладні були віддати все, що мали.

У Попова були свої пляни. Йому конче треба було обчухрати до ниточки унтера Уткіна, мати у кишені кілька тисяч карбованців, а тоді - він добуде собі визволення з цього пекла. Хіба таки не поласують на такі гроші лікарі?! Ого! Він їх добре знає...

Тільки невиразними натяками розкривав він мені свої пляни, і то тільки мені, бо міцно, здавалося, тримався моєї дружби.

І одного вечора, коли з нами мав сісти до гри сам Уткін, Попов довго й переконливо вмовляв мене пристати з ним до спілки - показати цьому інтендантові, як треба в карти грати. Безмежно віривши людям узагалі, а такому близькому другові, як Альоша Попов - і поготів, я погодився на його пляни, зовсім не усвідомлюючи собі, що така змова - щонайменше ганебна, нечесна змова...

Грошей у мене було небагато, особливо своїх. Більше їх мав Попов. Розмістилися так, що після мене сидів Попов, передо мною - Уткін. І от, мені треба було тільки розпалювати Уткінів азарт, б'ючи завжди по його повному банку і, не здіймаючи банку ні в якому разі, навмисно перебираючи очків до лишку (перебору), або зупиняючись тоді, коли на руках очків неймовірно мало.

Всі мої промахи мав компенсувати Попов після того, як гру закінчимо.

Гру закінчили перед світанком. Крім десятьох власних карбованців, з великими труднощами з солдатської платні наскладаних, попливло в мене ще й карбованців сімдесят чужих грошей - тих, що одержав я на пошті з доручення товаришів із окопу і мав їм назавтра пороздавати. Попов “Уткіна не обчухрав, але з наслідків гри знав я, що якраз усі карбованці, що програв я, опинилися у Попова, як виграш. А, зрештою, “Уткін був “при своїх“.

Коли ми лишилися самі, я просто сказав Попову, щоб повернув, як ми умовились, мої гроші.

Попов надзвичайно здивувався:

— Які гроші?

— Як то які? Я ж програв, а ми ж умовились...

Він не дав мені договорити:

— Знаєш що, голубе: були на світі дурні, та поженилися...

— Та ти не жартуй, у мене ж були чужі гроші, а ти якраз їх і виграв.

Попов визвірився:

— Іди ти під три чорти - не маленький, здається: було не встрявати!

Труснув переможно кучмою русявого волося, чмихнув згорда носом, повернувся круто і пішов...

А потім, можливо, відчувши десь у глибині сумління, що неправий, повернувся й кинув мені “товариську пораду“:

— А ти в окопи грошей не передавай - там однаково всіх повбивають...

Мені заворушилося волосся й спиною поповзли комашки... Наставав ранок, я мав неодмінно здати сьогодні одержані з пошти для окопників гроші (по три, по два й по одному карбованцю слали на фронт із далеких закутків Росії родичі), а у мене в кишені - ні копієчки...

Того самого дня я таки роздав усім адресатам належні їм карбованці - щось продав, щось заставив, десь у когось позичив, але з того дня я ненавиджу карти, з того дня на все життя в свідомості зяє страшенна рана невіри в людську порядність, і тієї рани вже не залікувати мені довіку.

Йдучи на спілку з Поповим, я й сам далекий був од порядности, хоч і не усвідомлював собі цього як слід, але глибочінь товаришевої зради (він же знав, що за розтрату отих грошей я міг потрапити до польового суду, не кажучи вже про безодню ганьби й сорому перед нещасними окопниками) , глибочінь людської підлоти отруїла мені шляхи взаємовідносин не тільки з самим Поповим навіки.

Тепер я схиляюсь до думки, що неспокійно було й у Попова на сумлінні. Бо, щоб загладити провину передо мною - але так, щоб я й не помітив цього - він багато зробив, щоб мого друга Хому Мельниченка таки взяли за писаря до полкової канцелярії. Про це я за всякої нагоди просив перед тим Попова, хоч і знав, що не від нього це залежить, що й сам він небагато в канцелярії важить, проте, вчасно сказане слово й ним, може Хомі якось допомогти.

Одинадцятого січня 1915 року ввесь наш корпус із Мазурських озер зняли, замінивши якимись ополченськими полками, й погнали нас на Карпати.

І з одинадцятого січня 1915 року Хома Мельниченко - полковий писар. Він таки дійшов свого - перевершив, значить, і самого Шила, ротного писаря, бо в полковій канцелярії куди безпечніше й легше працювати, а мені - що доведеться робити в Карпатах із важким мотоциклом, до німецьких брукованих шляхів тільки й пристосованим? Доведеться, мабуть, таки йти в окопи... А проситися в писарі не піду.


Перебираючи тепер у спогадах, день-за-днем, пережите на німецькому фронті, сам себе тужливо питаю: чим жили люди в тих обставинах, коли ніхто не знав, що станеться з ним наступного дня, наступної години, навіть хвилини? Не віриться, що можна тримати в таких лабетах безнадії, поневірянь і тоскного, тягучого відчаю мільйони, десятки мільйонів людей.

Якими радощами, якими втіхами компенсувалося всі ті муки мільйонів? Чи були радощі перемоги, вдалого бою, особистого героїчного вчинку? Ніде й ніколи! Байки пишуть продажні душі про “лікованія побєдоносних“!

Бо й після найблискучіших, переможних боїв, коли вдалим маневром, чи просто захопивши з несподіванки, ворога збивали з позиції, нищили, гнали, полонили - люди верталися на свої місця, чи йшли на короткий відпочинок із похнюпленими головами і, здавалося, кожному ввижалися заподіяні ним тількищо злочини - проти природи - безглузді, непотрібні, ганебні вбивства таких самих людей, як і ти, таких самих батьків, братів, синів, що їх десь чекали дома, не дочекаючись, близькі люди, що їх чекала тяжка праця на чужому й коло чужого. За що? В ім'я чого?

Часом начальство в таких випадках вимагало переможних пісень, але дарма - співали неохоче, або й зовсім не співали; військова музика давно вже не підбадьорювала потомлених після боїв: всі бо музичні струменти заіржавлені, погнуті, побиті в довгих переїздах, давно відпочивали на двоколках обозу другого розряду; полковий священик рідко коли наважувався відправляти вдячні Господу Богу молебні за перемогу над супостатом, бо на тих молебнях ще глибше задумувались похнюплені голови вояків, іще зловісніше блимали неприродним блиском їхні запалені очі.

Чим же жили люди? Які радощі, які надії тримали їх у межах покори, в лабетах тваринного послуху? Я не знаю.

Думаю, що єдина у всіх надія була - і то вона тримала на рівні спокою всю цю безліч народу - що скоро мир, що скоро це все минеться, як тяжкий кошмарний сон, і люди, неушкоджені, повертаються до звичного життя. А єдині радощі в ці божевільні дні - це зв'язки з домівкою. Бо зв'язки з часу, як зупинились ми на Мазурських озерах, налагодилися зовсім добре. І той день, коли якийсь кремезний туляк, або високий, білобрисий вологодець одержував із дому листа, чи пакунок із неодмінними коржиками й цукром та махоркою - був днем великого йому свята. Читаючи про безліч поклонів “от бєлого ліца до сирой землі“ (і майже ніколи жодного слова ділового - про здоров'я, про умови життя, тільки “єщо кланяємся“ та “єщо кланяємся...“), - вчорашня понура, неговірка людина, читаючи, чи слухаючи, як хтось їй вичитував, розквітала, розбалакувалась, сипала навкруги дотепами й насамперед пильнувала (втішити - поділитися своїми безмежними радощами із тими, хто чомусь ні сьогодні, ні вчора, ні тиждень тому ніякоі звістки з дому не одержував.

— Не журись, братко, і тобі напишуть! - притлумлюючи в собі вибухи радощів, потішав щасливий понурих сусід. І навіть не ображався, коли за ті пригорщі втіхи, що він так щедро хотів одсипати їх усім навколо, хтось вихоплювався з єхидним, злосливим, уїдливим словом:

— А що вона, дядя Пантелєй, не пише, хто ж там коло неї замість тебе работаєть?..

Це було найболючіше, чим можна вразити, дошкулити кожному з нас, одірваних од домівок, повдяганих у сірі, забруджені окопною глиною, шинелі й зігнаних звідусіль повільно гинути в чужому краю, за невідомі провини.

Щасливий не огризався - зрідка хіба, коли викликані листом чи пакунком почуття натягалися, як тугі струни, й вимагали, щоб ними бриніти, доброзичливо пускав у повітря так собі, ні до кого:

— Нічого, і нам стане, як вернемося!

А на очі йому сходила тиха задума... Задумувалися, зщулювалися й інші постаті в окопі, глибоко, видно, поринаючи в спогади про далекий, милий світ, про далеких, любих рідних, що - коли то їх побачиш, та й чи побачиш іще?

Кому рідко, а кому й часто випадали на долю такі радісні дні, коли вечорами до окопу, разом із вечерею, приносили листи, пакунки, повістки на гроші.

Перший такий радісний день пережив я в грудні 1914 року, коли з обозу привезли й передали мені пильно обшиту білим дихтову коробку, а в ній - чудові коржики, що так і тануть у роті (як рівняти їх до наших солдатських, чорних і завжди червивих сухарів?!), кілька плиток шоколаду й кілька коробочок цигареток “Лотос“. Це прислала мені Дівчина, і тієї ночі просидів я до світанку в маленькій кімнатці німецької халупки, де над столом, у божнику, висіла така весела картинка з п'ять кошенят, і низав - на тридцять сторінок дрібно низав-нанизував намисто слів, укладаючи в них усі почуття свої, всі надії, сподіванки - що скоро кінчиться війна, що незабаром побачимось, що тут і зовсім, мовляв, непогано й не страшно (щоб не побивалися там так дуже за нами...).

А потім другий пакунок од брата - з теплим светром і ще теплішими рукавицями. Яке це багатство на фронті зимою!

Були, значить, у нас на фронті й радощі та втіхи...

ХВОРИХ ЗА ХВОРИХ НЕ ВВАЖАТИ...

Від Мазурських озер до Сувалок ішли пішки всім корпусом неймовірно довго, знову без відпочинку - дні й ночі, знов від утоми втрачали свідомість навколишнього.

П'ятдесяттисячним комашинником заполонили достоту половину міста; щоб навантажити й рушити залізницею всю цю людську масу з усіма службами, кухнями, обозами й артилерією, треба було щонайменше сорок ешелонів і не мало часу. А за безголового порядкування той час безглуздо зростав і тягся; ми кілька днів і ночей никали навколо вокзалу, не маючи де притулитися відпочити, не маючи права заходити до міста, поки, нарешті, понабивали собою вщерть червоні вагони - справді, як оселедцями в діжці, і рушили на південь.

Зупинились на станції Двинськ. Тут сталася з поїздами “пробка“, і довелося цілому корпусові жити в Двинську більше, як тиждень.

Уже другого дня, на велику нашу втіху, дозволено було нам гуляти в місті, і ввесь корпус, як сарана на зелену огудину, накинувся на шинки, шиночки, чайні, заїзди й так собі притулки розпусти.

Не було того двору, звідки б солдатів достоту не смикали за поли, закликаючи й обіцяючи безліч утіх із красунями-дівчатами. Коло деяких притулків стояли днями й ночами солдатські черги.

Вже з першого дня ми знали, що простоїмо тут не менше, як тиждень, і я того самого дня телеграфував своїй Дівчині, що ми можемо побачитись, коли вона негайно приїде на станцію Двинськ, бо їдемо в Карпати, а невідомо, чи колись виїдемо звідти.

Відповіді не було день, не було два, не було й на третій день.

Тільки б побачитись, тільки б сказати кілька слів, почути любий голос, хоч трішечки скинути з серця того тягару нелюдських мук, що пережито їх трохи не за рік розлуки... Відповіді не було. А Хома Мельниченко по-дружньому розповідав, сумовито задуманий, як його гаряче пригортала й плакала, не відпускаючи, куплена за карбованця в якомусь тісному, але чистенькому закалабку п'ятирозрядного готелю, золотоволоса, молода дівчина. Вона клялася, що не відпустить його від себе, що передягнеться в солдатське й піде воювати, аби тільки бути разом...

— А хіба так не можна? Ну, скажи, чому нам не можна йти воювати? - допитувала Хому дівчина. - Я не хочу тут лишатися, ой, не хо-о-очу! І голосне, конвульсивне дівчинине ридання припинив гуркіт у двері та погрозливий наказ - прощатися з випадковим гостем, - гірко закінчив свою історію Хома.

Мені було душно.

Двинська історія кінчилась на тому, що через тижнів три, уже в Карпатах, генерал Брінкен мусів видати наказа:

“Хворих на венеричні хвороби не вважати за хворих, і ні до лазаретів та шпиталів не спроваджувати, ані відпусток ніяких не давати“.

Бо хворів справді ввесь 22-й армійський корпус.

ДО НАШИХ КАРПАТ

Перед Карпатами зупинилися в місті Долині, а полковому штабові припало стояти кілька днів у якомусь галицькому селі перед Долиною.

Сталося так, що потрапив я з Поповим до однієї хати польської родини, хоч і дуже мені кортіло побути в родині галицького українця, хотілося придивитися ближче, як живуть, чим дишуть і які сподіванки плекають оспівані великим Франком та трагічним Стефаником мої закордонні земляки. Але цього разу не пощастило.

Польська родина складалася з господині (чоловік у війську, десь у Карпатах), дівчинки Тамари, років тринадцяти, та маленького хлопця.

Вони, як і все галицьке населення, звикли вже до безнастанного постою війська в їхній хаті, вони вже знають звичаї й усі порядки коло наших ротних кухонь, куди щодня на обід виряджається хлопчисько, а часом і дівчинка, чи обоє разом, із військовим казанком по страву.

За час нашого постою не було того дня, щоб хлопець не приходив од кухні заплаканий, щоб не скаржився він на щось матері, а на що - мало знавши польську мову, важко було розібрати. Він часом і нічого в казанку не приносив і гірко схлипував, оповідаючи.

Тоді мати голубила малого Стася (дивне діло, у них Стасів тих, мабуть, не менше, як у нас Івасиків!), і часто з сусідньої кімнати чути було її принишкливу, погрозливу лайку на тих капосних “хлопів“.

А коли одного разу з порожнім казанком од військової кухні вернулася й Тамара, і так само крізь плач почала щось із запалом оповідати, я не витримав - у чому справа?

З материних пояснень я зрозумів, що коло кухні, куди ходять Стась із Тамаркою, збираються з казанками й ті, прошу пана, лайдаки, оті хлопи, прошу пана, і відганяють її діточок од черги, засуджуючи їх на голодування... І того дня, і другого, і третього з казанком до кухні ходив по обід для господарів я, а коли до мене вчепився одного разу й Стась, то мав я нагоду наочно пересвідчитися про те “дружнє співжиття народів“ у габзбурзькій Австрії, що про нього трубили на всі заставки віденські патріоти...

Коло кухні, що роздавала лишки обідів “вольному населенню“, зібралося з півтора десятка дітвори, гостро поділеної на два табори, при чому в таборі “рутенів“ - моїх галицьких земляків - хлопців було значно більше, і трималися вони войовничо, непримиренно-вороже до другого - табору таких обсмиканих, як і самі “рутенці“, хлопців. З прикрістю я побачив, що національна ворожнеча отруїла вже душі цих масенькйх істот, і що вони ладні одне одному очі повидирати за черпак бовтанки, за кілька обгризків - недоїдків кислого, як земля чорного, солдатського хліба.

Мого Стася, що сміливо підійшов був зо мною до кухні, хлопці з протилежного табору попробували були вкрити мокрим рядном, накинулися на нього з лайкою, де найгірша була “шлях би тя трафив!“, а коли я заступився за малого й він притулився щільно до мене, загортаючися в довгі поли благенької солдатської шинелі, хлопчаки почали на мене впливати “ідейно“:

— Слухайте, вуйку, та то ж лях, пся-крев!

— Вони ваших не люблять!

— Вони дражнять вас москалями!

Прикро було бачити, що кухар, брудний, зарослий густою рудою щетиною-бородою, здоровило, потішається з малечі, нацьковує гурт на гурт, і має, видно, з того велику втіху:

— Ану, садони його, Матка його Боска, я тобі два черпаки дам!

Підбадьорювані, заохочувані “москалем“, хлопці кидалися на численно менший гурт польських хлопчаків, а ті, мов горобенята, розбігалися з галасом, посилаючи здалека погрози й прокльони на адресу “хлопів“:

Ідеї на мене не вплинули - я Стася обороняв. Тоді якийсь жевжик, веселий, рухливий, багато більший на зріст за Стася - Івасик, майже погрозливо гукнув мені:

— А ви знаєте... за що він мене вчора вдарив?

— А куди ж він тебе вдарив, такого здоровенного?

— В писок, вуйку, в самий писок, от хай мене шлях трафить, що вдарив, - і бочком-бочком почав добиратися до Стася.

Битися йому я не дав. Стась тулився до мене ближче. А коли відходив із казанком супу, куди впало, від щедрот куховарових, і кілька необгризених маслаків, що на них розпалилися Стасеві очі, той самий жевжик із супротивного Стасеві табору гукнув мені вслід:

— А його батько, вуйку, в селі перед війною за шандара був!

Ця звістка, це викриття, видимо, страшенно вразило СТася. Хлопець з ляку відскочив од мене на кілька кроків, глянув несміливо мені в вічі, часто-часто заблимав своїми оченятами, і потягся до них руками:

— Неправда, панє, як Бога кохам, неправда!

І захлипав.

Я взяв Стася за руку, як міг, заспокоював, і повів додому.

“Діти не винні“.

Того вечора довго в кухні було чути притлумлений гомін. Стась гаряче оповідав матері про пригоду коло кухні, а коли доходив до історії з викриттям службового стану його татка, мова йому підупадала аж до тихого шепотіння, а мати, видно, занепокоєна цією подією, особливо пильнувала синка втішити.

А після того догоджала нам, постояльцям, аж надто, мабуть, почуваючи провину свого чоловіка. Знала бо добре, що не тільки звичайні, “вольні“ люди не люблять такої служби, а й ми, солдати, з ненавистю ставимося - чи до своїх, чи до чужих “шандарів“.

А за те, що я й виду не показував, що про її чоловіка знаю, почала господиня особливо улесливо до мене розмовляти, напрошувалася білизну прати, полатати шкарпетки, може ще щось, прошу пана ласкавого; набивалась іншими дрібними послугами. Дочку посадила вишивати мені рушника. (Про те, що рушник призначалося мені, дізнався я останнього дня, вже на прощанні з ними).

Тамарині глибокі очі частіше й довше почали на мені зупинятися. Дивне діло: з вигляду це була вже цілком доросла людина - кругловида, з двома довгими, пишними косами, з густими, чорними бровами над безоднею очей, ця дівчина не мала в собі майже нічого дитячого, дарма що була тільки дівчинка, а на вік - просто дитина.

І тому ще болючіше вразило мене, коли якось у коридорі несподівано наскочив я, як Альоша Попов обхопив цю дитинку грубезними руками й цілував-цілував у потилицю, а вона неохоче, якось мляво пручалася.

Коли нагодився я, Попов одскочив, наче його й не було тут, дуже серйозно кахикнув, і по-молодецькому закинув назад густу кучму свого темно-русявого волосся, взяв руки в кишені і пройшов у двері повз мене - мовляв, я саме сюди й ішов собі, тільки, - кх! кх! - трошки спинився якось, оступився дівчині з дороги...

Гидкий він мені став, Попов, од того дня ще більше, як після його підступної лекції грання в карти. А Тамара почала ще пильніше мені в вічі вдивлятися, і коли я ловив її на тому, миттю відводила погляд набік і шарілася, як весняне сонце на сході.

Попова я не спускав з очей. Але на розмову про це з ним не ставав - не вистачало духу, від огиди, встрявати в суперечку.

І раптом одного дня, коли в хаті був тільки я, Тамара та мати, стара звертаеться до мене:

— Ой, пане, що я маю робити?

— А що?

—Та воно ж дитя, прошу пана, а то ж таки гевал такий, пршепрашам.

Я витріщив очі.

Вона поглядом вигнала з хати дівчину й подала мені шматок пожмаканого папірця - виривок із військової “польової“ книжки.

Я прочитав. Це був лист Альоші попова до Тамари. На аркушику з усякими військовими нотатками “Действующая армія, штаб... послано... получено...“) Альоша, цей здоровенний парубійко з великою кучмою темно-русявого волосся, гаряче викладав палкі слова кохання, звертаючись до дитини, розмовляв із нею, як дорослою, рівною віком, благав любити його, клявся забрати її до Росії - ось тільки скінчиться війна, - “візьму тебе на руці, маленьку, та й понесу далеко-далеко, де ти не знатимеш ні турбот, ні горя, і будемо ми щасливі...“

Пахло недугою. Не інакше, як на голову захворів хлопець... Здавалося мені, що або Альоша трохи не сповна розуму, або, може, війна справді переплутала в людях усі розуміння й почуття - відповідальности, чести, моралі... І прикро було перед матір'ю, і забулися в той час її неприємні, улесливі упадання коло нас, а звідкись болюче соталася, мов невідступний, настирливий, уїдливий гедзь, тільки одна задушливадумка:

— А що, коли б мен еТамара поцілувала?

І здавалося, що й сам божеволієш...

Матір я всяко заспокоював, обіцяв ніяк не спускати з очей свого товариша, щиро запевняв її, як мені боляче було про це дізнатися, і ввесь час невідступно думав:

— А що, коли б ви, пані-добродійко, знали оту мою думку?

З Поповим я лаштувався поговорити крупно. Це ж ні на що не похоже! Хіба так можна? А як візьме вона та й подасть того листа начальству, та й скаже, що написав його молодший писар шостого полку стрілецького фінлцндського Олексій Попов до моєї доньки, що їй тільки-тільки тринадцятий рік минув? І взагалі...

Що “взагалі“, я не знав і сам доладу. Тинявся по кімнаті - довго не витримав.

Потягло надвір, вийшов на засніжене подвір'я, вийшов у село, несподівано для самого себе опинився аж геть за селом, коло занесеного сніговими кучугурами залізничного шляху, а думки не давали спокою...

Знайомий ординарець нашого полку, що мчав уздовж рейок на заіневілому, стомленому коні, вернув до дійсности:

— Є наказ обозові й полковій канцелярії завтра на світанку вирушити в гори...

Прахом розлетілися думки про Попова, Тамару, про її татка-жандарма, що десь там у горах керує тепер якоюсь чотою, чи, може, й ротою проти нас, а може в глибокому запіллі десь провадить далі свою мерзенну жандармську роботу!

— А, трясця його бери - хай собі провадить! Яке мені до всього того діло, коли ось треба вирушати в гори, йти лягати в окопи (а там окопи снігові!), бо ні до чого в Карпатах ні мотоцикл, ні велосипед.

Повертаючись, зустрів коло обозу підполковника Дельвіга.

— Що накажете робити з мотоциклом, вашскородь?

— З мотоциклом? А ти його до обозу здай, а сам будеш... будеш ординарцем. Дам тобі коня бистрого - будеш зв'язок між полком та обозом підтримувати...

І пишні підполковницькі вуса ворушилися з посмішки. Я знаю, якого він коня бистрого дасть - здохляку якусь обозну!..

— Слухаю, вашскородь, покорніше благодарю! - круть на закаблуках, і подався, трохи заспокоєний щодо своєї найближчої долі, - подався “додому“ лаштуватися до виступу.

А ранком в обозі від мене взяли мотоцикла й дали руденьку, худорляву кобилку, що шкандибала відразу на всі чотири ноги, а бігати не вміла змалечку, насадили на неї сідло, дали мені в руки нагая і, щоб не соромити себе перед обозниками, я, зціпивши зуби, повів свою руденьку (на що проміняв три з половиною конячі сили червоного “Індіяна“!), повів за обротьку до своєї штаб-квартири.

Прощалися зо мною тепло, сердечно. Мати подарувала вишитого рушника, донька привітно махала з ранку руками, коли я, вискочивши по-козачому на сідло, сіпав з усієї сили руду побратимку, щоб хоч із місця рушила буйно, але сіпав даремно... Мати кривилася - їй страшенно хотілося мати смутний вигляд на обличчі, але я добре бачив, як світилися радісною надією її очі (збулася постояльців!), і невідомо, що в ній переважало: чи жаль за мною, порядною, на її думку, людиною, чи надія на те, що - може вдруге вже ніяких - ні порядних, ні непорядних на постій до неї не поставлять...

Щиро плакав Стась.

У КАРПАТАХ

Обоз і канцелярія зупинилися перед самим входом до Карпат. У селі Мізенці, а мені наказали негайно гнати з якимось пакетом до полку в гори, аж до Вишківського перевалу, до позицій.

Не маючи найменшого розуміння, як треба поводитися з військовим, “бистрим та легкокрилим“ моїм конем (дома в батька я знав, коли напувати, коли годувати, коли коневі треба дати відпочити, але то було давно-давно, ще в дитинстві десь!), я погнав свою руденьку вузькою, крученою дорогою в Карпатські гори, і гнав, немилосердно підбадьорюючи нагаєм, безперестанку всі сорок кілометрів, поки не “добіг“ до місця, де розташувався полковий штаб. Це було на узбіччі високої верховини - 892, коло церкви, в священицькому домі. Моя бідна, на всі чотири ноги крива, кобила ледве-ледве видихала таку дорогу. Коли ми з нею прибули до місця, вона просто лягла, і вже не хотіла більше служити, та й край...

Це мені стало в пригоді. Бо коли ще виявилося, що й погодувати сердешну конячину коло штабу нічим, начальник команди зв'язку, маленький, червоноликий поручник Травінський похитав-похитав попажно головою, загнув на мою адресу крутеньке слівце (це після того, як із ним поговорив про мене мій давній “приятель“, губатий унтер Кокін) і сказав:

— Не буде з тебе ординарця - віддай коня до кухні, а сам ставай за телефоніста.

— Як за телефоніста, то й за телефоніста, - чому ні? - байдуже подумав я.

Так безславно закінчилася моя кавалерійська кар'єра в славетній царській армії...

А потрапив я до чортових зубів Кокіна, вперше в його повне розпорядження, бо керував телефоністами тільки він. А що це мало значити, я добре вже знав.

— Не буде мені спокою й на мить, - гірко думав я, прощаючись із руденькою, що жалібно-жалібно на мене дивилася, неначе я винен був, що їй, нещасній тварині, доводиться так мучитися нарівні з людьми...

Почалося з тієї самої ночі. Кокін призначив мене, звечора ще, разом із другим - затурканим, безсловесним телефоністом, у найтяжче й найнебезпечніше місце в “секрет“ поперед наші окопи, з телефонним апаратом.

Тієї ночі відчув я, що не всіх іще неприємностей війни зазнали ми досі.

На височині 1100 футів (над поверхнею моря), на так званому Вишківському перевалі (славетна гора Маківка, де загинула така сила людей, зокрема - Українських Січових Стрільців, була від нас праворуч, далеченько - за кількадесят кілометрів), розташувався в окопах наш полк.

В глибоким снігом занесених Карпатських горах годі було й думати про нормальні окоп в землі, що бодай трохи захищали б ,від дошкульної зими 1915 року. Тут усі наші роти лежали просто в снігу цілими місяцями, щоправда, в снігу, розчищеному за всіма правилами фортифікації: снігові окопи порито було з заломами, з ходами сполучення, були навіть снігові бліндажі. Ворожа куля в сніговому окопі, щоправда, менше дошку льна, ніж у звичайному - для неї досить піваршинної товщини, щоб вона втратила, зашипівши в снігу зрозгону, всю свою силу.

Отже, не кулі непокоїли, а лютий, невідступний, невимовний холод. Благенькі чобітки, що на них обтікав, крижаніючи, сніг, не захищали ніг од холоду; аж ніяк не гріла тонка шинеля, і ви вже з першої півгодини в сніговому окопі починали трястися, як у пропасниці. А перед вами - довга-довга, нескінченна зимова ніч. А над вами цілу ту ніч виє, верещить, сипле, мете снігова завірюха, а вас посипають кулями шрапнельними згори...

Тільки шапка, знаменита карпатська шапка, що розкладалася начетверо й закривала шию, вуха й горлянку, правила за справжній порятунок і єдину відраду в ті страшні карпатські ночі. Проте, шапка не дуже помагала всьому тілові: щоранку до полкового лазарету тяглися з окопів десятки людей з пообморожуваними за ніч ногами, руками, боками, задами. На їхнє місце щодня прибували нові й нові лави ополченців.

Нам у секреті першої ночі не пощастило. Поперше, нам не дали білих балахонів (пізніше всі розвідки, застави й секрети завжди надягали на себе білі, з б'язі, балахони аж до п'ят, із кобеняками на голови, і це не давало ворогові добачати в снігових заметах людських постатей), а подруге, коли ми вже геть-геть од своїх окопів одплазували в напрямку до ворожих, потихеньку розмотуючи телефонний дріт, хтось із нас, чи обидва разом, десь спотикнулися, поточилися, і з усього розгону покотилися в якийсь невидимий переярок.

Затріскотіло гіляччя смерек, нашими тулубами потривожене, і не встигли ми підвестися, щоб доміркуватися, що саме сталося, як заясніла зовсім близько перед нами ракета з австрійського окопу, за нею - друга, забахкали часто-часто постріли рушниць по всій, до того тихій, лінії, залопотів дрібно кулемет.

Нас урятував переярок, але верталися ми, прориваючися, мов кроти, в снігу до своїх окопів, до самого світанку.

День після того довелося вартувати в окопі, і на вечір ми мали право на зміну для відпочинку.

Так тяглося з тиждень. Кокін зловтішався з моїх невдач, за всякої нагоди призначав у дуже небезпечні місця, добре знаючи, що не піду я протестувати, а свою компанію пильнував він тримати, та й сам терся, більше коло самого штабу, де й тепліше, і затишніше, і зовсім для життя безпечно.

Але на злість йому сталося раз якось так, що в приміщенні вартового телефоніста коло штабу, коли саме він, вартовий телефоніст, десь вийшов, подзвонив телефон, і я, бувши тут, узявся записувати телефонограму з окопів. Була вона нескінченно довга, досить плутана, але я хутко ловив слова, низав їх дрібним письмом на “книжці телефонограм одержаних“, і не бачив, що за моєю спиною стоїть начальство.

Коли я скінчив телефонограму, поручник Травінський поклав мені на плече руку:

— Е-е, да ти, виходить, грамотний?!

Йому, мабуть, очортіло розбирати курячу дряпанину Кокінових приятелів, і він тут таки сказав:

— Так ти, брат, лишайся тут, у нас.

З цього можна було тішитись. Бо у всякому разі, не тільки від кулі, а й від одмороження ніг та рук тут захисток певний.

Сталося, проте, якось так, що вже другого дня Кокін, блискаючи втішно очима, передав мені наказа-наряда - вартувати в землянці батальйонного, під верховиною 1100, недалеко від окопів. Чи забув до ранку поручник Травінський свою обіцянку, чи унтер Кокін був за нього дужчий, але потюпав я знову ближче до куль, до вогню, до небезпеки.

Правда, небезпека була тільки в час переходів од штабу до землянки. Треба було вийти на гору, пройти з кілометр чистим місцем, попід лісом, потім узенькою, крученою стежкою через ліс у долину (а ліс аж стогне, аж реве від пострілів, од вибухів шрапнелів), далі підвестися до половини 1100-ї верховини, а там і землянка - “штаб“ підполковника Корвін-Круковського.

Рідко коли стрічав я на своєму віку таких дурних підполковників. Він ані трохи не соромився нашого брата - солдата, складаючи свої щоденні галасливі реляції про блискучі перемоги над ворогом на його бойовій ділянці. А що ті реляції він диктував кожного дня перед вечером одному з нас, телефоністів, уголос, то, зрозуміло, що й усі, хто був у землянці, чули і добре знали, як начальство втирає очки своєму вищому начальству.

Він, знову, ані трохи не соромився присутніх, читаючи листи від жінки й готуючись писати їй, наперед хвалився про все, що має написати. А в тих листах до жінки мали фігурувати і тьми вошей, що вже “всю рослинність, уяви собі, скрізь, геть чисто всю пооб'їдали на мені“, і що від сидячого життя “одна половина заду, моє золотко, загниватися почала“, і що “не знаю, як там ти, а я готовий на бревно лізти“, і т.д. і т.д.

В землянці й коло землянки батальйонного Корвін-Круковського я пробув беззмінно щось із місяць, часто носив його переможні реляції до полкового штабу ночами, і вони просто пекли мені руки, бо, здавалося, і конверти з ними повинні би були пашіти з сорому за серйозну, дорослу, відповідальну людину, що так безмежно бреше. Коли б бо підрахувати всі перемоги бойової ділянки підполковника Корвін-Круковського за самий тільки той місяць, то вийшло би, що ні фронту, ні взагалі війни давно вже не повинно бути - все бо розтрощили, зім'яли, потоптали “доблестні“ частини другого батальйону шостого фінляндського полку стрілецького...

Правда, ділянка підполковника Корвін-Круковського була таки неспокійна. Траплялося, і досить часто, що впродовж доби відбувалося по ,вісімнадцять атак на цій ділянці, з перемінними завжди успіхами. Правда, людський склад батальйону за місяць цілком обновлявся кілька разів, але сам підполковник за весь той час жодного разу навіть не визирнув із землянки. Він навіть “генерала“ вживав, щоб не виходити, не наражатися на небезпеку, і його денщик мав не зовсім приємний обов'язок - виносити кілька разів на день (а після посиленої гарматної стрілянини - особливо часто) підполковницький послід геть-геть за землянку, в зарослий віковими смереками переярок...

За всю цю хоробрість підполковник Корвін-Круковський, ще за моєї пам'яти, одержав найвищу воєнну нагороду - солдатського георгієвського хреста. Всі інші нагороди - Анни, Володимира, золоту офіцерську зброю він мав іще до Карпат, напевно, за такі самі блискучі бойові перемоги...

ВИПАДОК ІЗ ТОВАРИШЕМ ПРАЙСОМ

Якось так сталося, що товариш Прайс - баптист, чи євангеліст-проповідник із жидів (про нього я згадував, коли писав про часи фінляндського нашого життя) потрапив за вістового кур'єра для зв'язку між ротами та полковим штабом.

Це був дуже симпатичний, зовсім культурний хлопець, і коли б тільки не фанатична відданість його своїм проповідницько-сектантським забобонам, я не мав би, здається, кращого товариша на той час.

Треба сказати, що, може й нерозважно, я часом висміював перед товаришем Прайсом його забобонні переконання, що аж ніяк не в яжуться з тим, що навколо нас відбувається. Товариш Прайс дивився тоді на мене своїми великими очима якось співчутливо, як на людину, гідну тільки і тільки жалю, і пильнував тему нашої розмови змінити. А в вірі своїй сектантській залишався непохитний, як мур.

І от, товаришеві Прайсові довелося нести якогось пакета від полкового штабу до окопів п'ятої роти, в землянку ротного командира, капітана Каракатиці. Як справді капітана звали, я забув, але ввесь полк звав його Каракатицею, і ця прозва страшенно пасувала до його мізерної, маленької, присадкуватої постаті, з великими, виряченими очима під окулярами з дуже товстого скла, що робило ті очі маленькими, гадючими.

Капітан Каракатиця, - це ми всі добре знали, - живе з своїм денщиком, як із жінкою. Капітан Каракатиця, крім того, кожного разу, як починалася посилена гарматна стрілянина, лягав у землянці на долівку й наказував своєму нещасному денщикові лягати поверх його - захищати від можливого удару уламком гарматного набою. Капітан Каракатиця в поводженні з солдатами був лютий звір.

До капітана Каракатиці приніс пакета товариш Прайс. На той час денщик капітана Каракатиці занедужав. Капітанові сподобалися широкі стегна товариша Прайса. Товариш Прайс учинив офіцерові опір - не дався на ганьбу. Капітан Каракатиця написав до командира полку, що рядовик Прайс виявив непослух у якійсь військовій справі йому, капітанові.

Впродовж двадцяти чотирьох годин відбувся військово-польовий суд і, коли б не стала була відома всім справжня причина опору товариша Прайса, повісили б його, сердегу, на високій смереці на науку іншим.

Але навіть члени військово-польового суду - полкові офіцери - не наважились цього вчинити. Можливо, що голова суду, командир полку, полковник Кельчевський (наш перший командир, полковник Карєєв потрапив десь у Німеччині ще в полон із усією своєю бригадою, він бо після перших уже боїв на німецькому фронті дістав генерала - і в полоні застрелився), можливо, що полковник Кельчевський не наважився так одверто йти на очевидний злочин, і військово-польовий суд, за його головуванням, ухвалив - випороти товариша Прайса...

На екзекуцію скликано було всіх штабних нижніх чинів по одному представнику від кожної роти. Керував екзекуцією капітан Каракатиця. Цього огидного видовища не можна забути довіку. Треба було бачити, як горіли гадючі оченята; капітанові, як солодко прицмокував він, коли шпіцрутени впивалися в оголений зад товаришеві Прайсові, бризкаючи навколо фонтанами крови; треба було бачити, як уся істота капітанова випромінювала надприродні почуття втіхи, - треба було все це бачити, щоб надовго втратити і апетит, і смак до життя взагалі, і загорітися лютою зненавистю до вилюдка Каракатиці.

Після кари товариш Прайс із тиждень валявся, без догляду й жодної допомоги, в землянці, а потім - не стало товариша Прайса. Лишилася, натомість, сувора, замкнена в собі, тінь людини, відлюдько, що уникав зустрічів і розмов із усіма навколишніми. Рідко ставав далі на розмову товариш Прайс і зо мною, при чому з того часу рішуче почав уникати суперечок на тему його віри.

ЩЕ ОДИН ПОДВИГ КАПІТАНА КАРАКАТИЦІ

Була атака, яких на добу відбувалося на лінії полку багато. В Карпатських горах уже запахло весною: коли зійти з верховин униз, там і струмки дзюрчать веселі, і трава починає зеленіти - дарма, що на горах лежать товсті брили снігу. На верховини в ці дні часто спускалися низько-низько, обкутуючи собою і штаби, і землянки, і окопи - густі повісма хмар, а це, як казали нам тубільці - бойки, - віщували скорий прихід весни.

Була атака, підготовлена, за всіма правилами воєнної техніки, гарматним і кулеметним огнем. Супроти п'ятої роти вискочйла з окопів ціла військова частина ворога, на чолі із офіцером, із підійнятими вгору руками, здалека гукаючи чистою російською мовою:

— Сдайомся! Сдайомся! Спереду біг офіцер, далеко набік одкинувши свою зброю. П'яту роту в атаку вів капітан Каракатиця, чого з ним, як казали, ніколи раніш не траплялося: він, як і всі офіцери, під час атак одлежувався в землянці.

І коли вже беззбройна ворожа рота добігла до нашої, коли їх почали оточувати й вишиковувати, щоб переможно вести до себе, підбіг Каракатиця до офіцера чеха (вся частина була чеська) й усадив у без збройного відразу п'ять куль із свого нагана...

Я був саме в полковому штабі, коли на ношах принесли того пораненого чеського офіцера. Я бачив, як він, з неймовірними труднощами, схопився з нош, упав навколішки перед полковником Кельчевським і болючим, жахливим голосом людини, засудженої по-дурному на смерть, гукав:

— Господін полковнік, за что он меня убіл? Господін полковнік... Я жіть хочу... жена... двоє дєток...

А потім витягся на підлозі непритомний, закривавлюючи килими в полковницькій кімнаті.

Капітанові Каракатиці за те нічого не було... Тільки гостра ненависть до нього в його роті зросла після того до найвищої міри.

Я не знаю дальшої долі капітана Каракатиці, але мені хочеться глибоко вірити, що перші громи революційного вибуху, коли він дожив до них, упали на голову цієї спотвореної людської подоби...

ПОЛКОВНИК КЕЛЬЧЕВСЬКИЙ РОЗВАЖАЄТЬСЯ?..

Не всі, звичайно, офіцери були схожі на капітана Каракатицю. Третьою ротою, наприклад, командував одставний майор Гроте-де-Скуло - симпатичний дядя, років з п'ятдесят, високий на зріст, зарослий увесь сивою рослинністю, з-під якої блищали живі, юнацькі й добрі-добрі очі.

Мало буде сказати, що його любила вся рота - його за рідного батька вважали, і з ним, коли треба було, справді кидалися і в огонь і вводу, не міркуючи. І звали його в його роті “батьком“, і нічого в тому дивного чи перебільшеного не було.

Треба бо сказати, що це був не тільки командир, а й людина, що, насамперед, жила болями й злиднями солдатського життя, що ніколи не посилала людей на убій заради примхи чи безголового молодецівства. Майор Гроте-де-Скуло, де тільки можна було, а часом і де й не можна, оберігав людське життя, безмірно сумував, часом плачучи, як за рідною дитиною, за якоюсь черговою жертвою з-поміж своєї роти; майор Гроте-де-Скуло ніколи не користувався харчами з офіцерської кухні - від од початку до кінця відбував сувору школу звичайного солдата на війні; майор Гроте-де-Скуло ніколи не карав, навіть коли варто було (а таке в його роті траплялося надиво рідко), винних за порушення воєнних приписів.

І коли його, тяжко пораненого (йому відірвало набоєм ногу) вивозили з полку, не було в роті солдата, що не зідхнув би гірко, а більше половини роти таки по-справжньому плакало...

Непогана була людина і з поручника Травінського. Боягуз тільки неймовірний. Коли мені доводилось проводити його від полкового до батальйонного штабу через ліс, де безнастанно лунали постріли, поручник Травінський зовсім забував, що він офіцер, тулився до мене, як до кам'яної гори, низько вклонявся, майже падав перед кожною кулею, і викликав у мене глибокий жаль і співчуття. Одного разу, під час такого переходу, він дізнався, що я вмію фотографувати й маю вдома апарата, і вхопився за цю для нього новину. Виходило, що вони давно мріяли про те, щоб мати історію полку в поході, що їм треба було мати свого фотографа, і що я, на думку Травінського, дуже на це придався б, Перед Великодніми святами з полку їхатиме до Києва комісія добувати продукти, і мене до неї припишуть...

Од Києва недалеко до Канева - моїм радощам не було міри. Але про це - потім.

Не можна нічого особливо поганого сказати і про полковника Кельчевського, ми ж усі добре знали, що то він був проти смертної кари товаришеві Прайсові, ми знали, що він часто заговорює з солдатами за пані-брата, вдаючи з себе ліберала великого, часто зводить мову на земельку - він був великий поміщик десь із Волині чи Поділля - і в розмові про землю, здавалося мені, випитує думку солдатів: як вони після війни щодо земельної власности...

А незабаром стався випадок, що ще раз підкреслив полковникову “добрість“.

Якийсь молодий костромич-ополченець із поповнення, вжахнувшися карпатських окопів та окопного життя, другого чи третього дня, як прибув до полку, пішов до лісу рубати дрова і відрубав собі сокирою великого пальця на лівій руці. Відрубав, безперечно, навмисне, щоб потрапити до шпиталю, щоб позбутися воєнних жахів. Але, з недосвідчености своєї, зробив це так наївно-невдало, що самопокалічення відразу кидалося в вічі, і на його запевнення, що пальця відірвало уламком гарматного набою, лікарі, а за ними й офіцери, тільки посміхалися, вкриваючи недотепу закрученими матюками.

Хутко відбулося засідання військово-польового суду, і хлопця, на підставі недавно заведеного Миколою другим до воєнного кодексу артикулу, присудили до розстрілу.

І от, полковник Кельчевський - чи ведучи далі свою лінію жалю до людини, лінію показно го лібералізму, чи з яких інших мотивів, почав клопотатися перед бригадним штабом про полегшення кари молодому ополченцеві. Йому дали в штабі згоду винайти самому інший спосіб покарати, на страх іншим, винуватого. І наш симпатичний полковник Кельчевський надзвичайно “дотепно“, “по-наполеонівському“, як казали штабні підлабузники з полкового штабу, вирішив цю справу: він наказав поставити винного, серед білого дня, на бруствер бойового окопу, з повною солдатською викладкою, на дві години під рушницю...

Треба сказати, що окопи в Карпатах сходилися на 50-60 кроків, що часто наші солдати перегукувалися з австріяками, що з окопу не можна було висунути й пальця, коли ви не хотіли, щоб того пальця в ту саму мить не розторощила ворожа куля.

Коли засуджений виліз на бруствер і став на ввесь зріст, як свічка, попрощавшись заздалегідь із молодим життям, стрілянина з ворожого боку на мить, на одну тільки мить, ущухла - наче там були здивовані з такого нахабства... Потім там зміркували, що це - покараний, стрілянина відновилася з ще більшою силою, але кулі летіли на всі боки, пильно обминаючи засудженого...

Так він і вистояв, неушкоджений, свої дві години, а коли зліз, напівмертвий од переживань, услід йому пролунало з австрійських окопів голосне “ура!“

Простоявши перед обличчям смерти дві години, ополченець-костромич набув повні права громадянства і, з ласкавої згоди начальства, його таки послали до шпиталю лікувати відрубаного пальця.

В полку ця подія викликала багато розмов. Багато хто хвалив полковника Кельчевського, що так чудодійно урятував життя солдатові, багато хто, а з ними й я, схилялися до того, що пан полковник просто розважався.

“ТИ ВПАВ, ЗВАЛИВСЬ, А Я ЩЕ ЙДУ...“

Третю добу сидимо з батальйонним штабом у довгій кам'яній повітці серед поля, безперестанку обстрілювані тяжкою німецькою артилерією. Ні вдень, ні вночі звідси вибратись не можна.

Недалеко перед нами, за невеличким кряжем - дієва позиція нашого полку, за пів кілометра проти неї - німці, а за ними ліс, і ото з лісу бухає й бухає - ритмічно, безнастанно, кожні три-чотири хвилини батарея гавбиць плює на нас славетними чемоданами.

Коли чемодан летить, довго чути його гостре, противне металеве дзижчання (неначе хто широкою мідяною плитою в повітрі грається).

І перше, ніж упаде це знаряддя руїни й смерти і з несамовитою люттю вихопить із землі стовп мокрої, чорної маси, підкинувши її на десятки метрів угору та залишивши на місці широку й глибоку вибоїну, - кожного разу чекаєш, що звалиться цей ворожий подарунок саме на повітку, рознесе її нестійкі, тремтливі, глиною позліплювані кам'яні стіни й поховає живцем, чи пошматує, як ото шматує чорний, для іншого в природі призначений, грунт східньо-пруських земель.

І так - годину, дві, три, добу, другу, третю. А позавчора, коли велосипедисти перебігали ранком до цієї повітки полем (пробігти від ліска, що понад дорогою, треба було може з пів кілометра), трапилася ще одна пригода, що надовго врізалася втямки, а в ті дні стояла ще перед очима, застеляючи, в поєднанні з пекельною музикою чемоданів, рештки свідомости.

Цим самим полем за хвилину перед тим, як ми кинулися перебігати з велосипедами, надала лиха година промчати вскач кільком верхівцям-ординарцям, що їм треба було нав'язати зв'язок із іншим батальйоном з боку від нашого. А ворожа артилерія смертельно 'не любить верхівців, а німецька артилерія в кожному вершнику вбачає ненависного козака і, вирішивши, мабуть, що готується від нас кіннотна атака, миттю перенесла всю лють свого оскаженілого харкання саме на ту лінію, що нею треба було, вслід вершникам, перебігти й нам.

Ми витяглися довгою низкою - один за одним - десять велосипедистів, і підтюпцем, підштовхуючи збоку свої осоружні машини, мали добрий намір - проскочити цей невеликий простір у доброму здоров'ї й благополучії. Але, призначувані для уявлених німцями козаків, чемодани вже намацали нас, намацали лінію нашого перебігу - ось один ряд їх гакнув позад нас (переліт!), - другий - недалеко спереду (недоліт!), - наступної порції треба було чекати в наш рядочок.

— Комусь, а може й багато кому, не минути наступної черги! - блискавкою промайнула в мене та, мабуть, і в усіх інших, думка.

Але згадав я свою віру непохитну - вернутися живим, неушкодженим із цього пекла і, не міняючи напрямку й темпу, наче байдуже, безжурно, але з захололим на одну коротку мить серцем, біг далі рівно, розмірено.

Поруч мене, відставши від попереднього товариша на кілька кроків, тупцяв, прихилившись низько до велосипеда й жадібно ловлячи шалені звуки набоїв, біг веселий, вертлявий, енергійний хлопець і вправний велосипедист Антошкін із смоленських.

— Давай ліворуч! - гукнув він мені, блиснувши , сповненими веселощів, бадьорости й молодечого задору очима.

Я відмахнувся: у мене своя лінія. А здалеки вурчить, наближається страшним, неминучим фатутом, зловісно заздалегідь виспівуючи похоронні хорали, один, два, три, чотири чемодани.

Ще хвилина, ще мить... Ось-ось уже вони, всі чотири.

Хлопець одскочив од мене, як від зачумленого, й за ,ту хвилину відбіг може на п'ятнадцять, може на двадцять кроків ліворуч, усе нижче й нижче схиляючи голову до велосипеда, неначе в цій тендітній машині шукаючи захисту перед страшною небезпекою.

— Дззз-жжж-рррах!

— Ррррах!

— Ррррах!

— Ррррах!

Неначе сам пекельний управитель роздирав, лютуючи на непорядки, небесні запони.

Мене кинуло повітрям, перекрутило, покотило по землі, обляпало грязюкою й обсипало викопаними з глибини сухими грудочками. Диму в чемоданах небагато - він розвіявся дуже швидко, поки я встиг схопитися на рівні ноги й потягтися рукою до відкинутого геть свого велосипеда.

Мої очі повернулися в той бік, куди відбіг, і мене за собою запрошуючи, веселий, вертлявий, енергійний хлопець і вправний велосипедист Антошкін.

Там не зовсім іще розвіяний димок курів над розверзтою пащею землі, там кумедно крутилося на передніх вилках велосипедне колесо, заплутуючи в заіржавлені спиці шматок закривавленої сорочки з підтяжками .- все, що залишилося від веселого, вертлявого Антошкіна.

Це про нього, вже геть-геть пізніше, сидівши в затишній кімнатці мадярського села Дуначебу над Дунаєм, теплого травневого вечора записав я до свого щоденника:

ПОВЗ ТРУП ТОВАРИША

“Ти впав, звалився, а я ще йду:

Мені нема коли спинятись,

Останню честь тобі віддать -

Ще з теплим, трупом, розпрощатuсь...

Я йду туди, де кожну мить кінець один усіх чекає:

Впаду і я, і хто ж мій труп

Останнім. словом попрощає?

Ніхто з живих, бо всі спішать

Вперед в шаленому запалі,

І всі впадуть, - на що ж тоді слова чуття, жалю, печалі?!“

Так, спинятись, і зідхати, і жаліти, і обурюватись, і думати взагалі - “нема коли...“ Та й навіщо?

Он же знову летять-сичать чорні круки, і через мить і з мене може залишитись, накручуючись на велосипедне колесо в передніх вилках, хіба шматок брудної солдатської онучі...

Прокляття війні!


Я доганяв товаришів.

Третю добу сидимо після того в повітці під безнастанним риском - бути похованими, розшматованими, лущимо й жуємо горох, якого в цій повітці дбайливі господарі запасли досить, жуємо, бо всі, навіть “недоторкані“ запаси поживи вичерпали, мучимося без води, а надії вирватися звідси - дорівнюються нулеві...

Високому, чорнобородому й чорногривому отцеві Василієві сьогодні, як і вчора і позавчора - досить роботи. Дивно, як це опинився він тут, у такій небезпеці, коли ми знали, що наш славетний батюшка тримався ввесь час на дуже й дуже поважній відстані від сфери досягнення набоїв.

Отцеві Василієві сьогодні досить роботи. Набиті за день в окопах тіла відтягають за ніч сюди, поза повітку, а щоб вони довго тут не залежувалися - закопують нашвидку, та не відразу до великої ями, бо ніколи, та й нікому з великою ямою вовтузитись, а по кілька штук, у невеличкі копанки, і отцеві доводиться, перелякано пригинаючись перед кожною черговою порцією чемоданів, поспішно відспівувати “воїнів, на бранному полі за другі своя жівот положівша...“

Це його, видимо, нервує, злостить, бо всуміш із тужливим, важким і гнітючим “Со святимі упокой“, отець щедро обсипає приглушеними матюками свого денщика, рядовика Пантелєя - таку собі потріпану, кошлату постать, що править отцеві разом і за дячка в нескладній процедурі нашвидку влаштовуваних похорон.

Боляче було дивитись на цю нещасну людину з її рабською покорою отцеві духовникові, з її покірнопринизливим реагуванням на вибухи найбруднішої лайки, безпосередньо після проголошення священних слів похоронної відправи. Пантелєй, видно, намагався сприймати лайку отця Василія, як щось належне, неминуче, як прояв особливої уваги отця до його маленької, грішної фігурки. Він пробував деколи навіть посміхатися, але, мабуть, десь і його душа глибоко обурювалася, а щоб не виявити того обурення назовні, денщик-дячок Пантелєй кожного разу, як тільки просичать на його адресу чергові поверхи отцевої лайки, починав сконфужено-посилено махати кадилом, одвертаючи очі від грізної постаті свого зверхника десь далеко-далеко вбік.

Естонський барон чи баронет, однорічник фон-Лямпе, чуючи лайку отця Василія, кожного разу здригався, зщулювався і посилено сопів носом. А то якось, не витримавши своєї лінії мовчазного сприймання всього, що навколо нього діялося, несподівано зашепотів до мене, коли ми поруч за клунею посилено обидва лущили горох, тут таки ним запихаючись, як виголоджені тварини:

— Яке то безкультур'я, Боже, яке безкультур'я у російських священиків!.. Наші пастори нічого подібного, ніколи собі б недозволили...

Сам фон-Лямпе належав до ісповідників лютеранської, отже, вільнодумної релігії, і вільно йому було критикувати (пошепки, правда) духовну особу іншої віри, як йому хотілося, і вбачати в страшному блюзнірстві отця Василія тільки безкультур'я. Тим часом я з сумом констатую (для себе самого), що епоха милих, симпатичних “старосвітських батюшок і матушок“ Нечуя-Левицького для України давно-давно і безповоротно минулася, що Україна віддавна насичена прототипами отця Василія, посланцями петербурзького найсвятішого синоду - звичайними слухняними урядовцями складного апарату царсько-колонізаторського ладу, в більшості, або й поголовно - агентами зненавиджених не тільки українським народом царської охранки і жандармського управління. Я констатую (для самого себе), що тому така популярна назва “піп“ для священика на Україні, що тому занепадає віра християнська православна, що тому ростуть, як печериці після дощу, незліченні секти віровідступників - шукачі Правди, шукачів Божої Істини. Людська бо душа прагне Бога. І вона шукає Бога.

А фон-Лямпе тим часом шепотить далі:

— А піди - зачепи, обсмикни такого батю, він тобі швидко допоможе перед очі польового суду стати (бо гинемо ж “за віру, царя і отєчєство“ - віра на першому місці, а він же - могутній репрезентант тієї віри), ще й не відспіває, після виконання вироку, собачий син...

Тоді я ще з приємністю вже констатую (для себе самого), що в західній частині Великої України - Галичині - наші люди не знають попів типу отця Василія. Там і православний, і покатоличений в наслідок нещасливої “Унії 1596 року священик - завжди і всюди - рідний батько і друг парафіянам, найбільший порадник і рятувальник і в духовних, і в громадсько-національних, і взагалі в життьових, буденних справах. Від того на душі трохи легшає. А в шепіт фон-Лямпові кажу:

— Але яке то нечуване блюзнірство, святотатство, соковитішим словом висловлюючись, перед Обличчям Самого Великого, Всюдисущого Бога, перед містерійною, незбагненною маєстатичністю Смерти!..

Фон-Лямпе погоджується кількома покивами голови. Чемодан ударив у куток повітки і вбив двох зв'язкових од рот. Один саме підніс до рота жменю налущеного гороху, і так і залишився з напівроззявленим ротом, з міцно затиснутим у жмені зерням гороху та широко розплющеними очима, а другий застиг зігнутий над солдатською торбою, де перебирав своє немудре майно, може вишукуючи кришок од сухарів.

Захололи обидва в такому стані, як і сиділи, закопувати їх було незручно, незадоволено бурчали санітари, ще красномовніше крив свого денщика отець Василій...

Важко... Ой, важко!

Перед вечором четвертої доби прилетів німецький аероплян, довго крутився над повіткою, пролетів уздовж фронту й неначе дратуючися, граціозно завернув, опустившись зовсім низенько, і подався до себе.

Фон-Лямпе й Мухін із тих одвідин аеропляну зробили такий мудрий висновок: треба з повітки тікати конче, хоч би там що.

Зробило, мабуть, такий самий висновок тихцем і наше батальйонне начальство, бо вночі перебралося кудись у захисніше місце, залишивши в повітці й коло неї з десяток зв'язкових од рот велосипедистів.

А фон-Лямпе й Мухін, зовсім непогані, виходить, знавці воєнних тонкощів, випросили дозволу поїхати днів на два до Августова - здається, щоб велосипеди полагодити. Випросили вони такий дозвіл і на мене, і вночі, коли прокляті гавбиці на якийсь короткий час, неначе натомившися, перепочивали, ми вихопилися з того пекла - кожен про себе плянуючи - більше ніколи сюди не повертатися.

І повертатися, справді, нам сюди не довелось. На світанку в повітку влучило відразу кілька порцій чемоданів (аероплян добре визначив, куди саме поціляти), і від повітки залишилася тільки купа обгорілого каміння - горохове ж бадилля було дуже пересохле! Од покинутих у повітці людей не лишилося нічого.

І от, ми в глибокому запіллі - кілометрів за двадцять од чемоданів, од гнітючого, безнастанного жаху чекання смерти, від отця Василія з Пантелєєм та матюками. Ми - в Августові.

Порожньо в місті. Без кінця повзуть обози, рухається військо, скачуть порожніми від населення вулицями верхівці. В якомусь розгромленому будинку ми знайшли досить не цілком поламаної обстановки, щоб улаштувати собі ліжка, піймали на подвір'ї отетерілу курку, знайшли картоплі, наварили чудового варива і, наївшись, здавалося, вперше в житті, спали і спали 48 годин.

Підійшов обоз другого розряду нашого полку. Там ми знайшли нашого вайлуватого, але поважного Боярського і, зовсім несподівано для мене, він запропонував мені стати йому за спільника в багатій на перспективи справі. Полк одержав два мотоцикли. Боярський уже одного дістав - на мотоциклі не доведеться так близько триматися коло фронту, бо треба обслуговувати обоз, і він пропонує мені домагатися другого. Марки “Індіян“, чудова машина на три з половиною кінські сили...

А коли б та спасенна машина була тільки на три, на дві, на пів кінської сили - хіба я з меншою надією, з меншим запалом кинувся до начальства проситися на неі - я, мовляв, знаю, я вмію їздити, я буду якнайсправніший моторист! (А мотоцикла я в руках у житті не тримав).

Боярський підбадьорив - він навчить. Головне - добути згоду начальства. Згоду начальство дало.

А я того самого дня піймав в Августові ще одну курку і вперто хотів, щоб її всю - чисто всю - з'їв сам симпатичний товариш Боярський...

У ВІДРЯДЖЕННЯ ДОДОМУ

Цей розділ моїх спогадів буде найкоротший, бо не вистачає снаги переказати ті переживання, що опанували всього мене на звістку, що, нарешті, наша комісія таки вирушить до Києва, і мене до неї приписано. Іхав якийсь незначний офіцер, здоровий, високий унтер із обозу і я.

Кілька днів чекали, поки все буде оформлено, в обозі другого розряду, в тій самій Мізенці, під Карпатами, де обоз зупинився з самого початку. Тут містилася й полкова канцелярія. Тут працював і мій любий Хома Мельниченко. Але товариш Хома саме тоді переживав трагедію суперництва з Мишею Бурловим, теж писарем, за дівчину. Через те мені уваги він оддавав менше.

Це була Муся - дячкова дочка, що в їхній хаті містилася й канцелярія. Господар хати, старий Микола Костів, був пресимпатичніша в світі людина, м'яка, чула, тонкосльоза.

Почалося з того, що старий Костів, зачувши, що я їду до Києва, кинувся мене обіймати й залився гарячими слізьми... У Києві живе його син - Кость Миколаєвич, може чулись-те, пане добродію, композитор Верховинець. А якже, а якже, він і одружився там... І ще минулого року, коли не було цього нещастя на нашу голову, цієї проклятої війни, приїздив із своєю дружиною в гості до старого. Аякже.. І що ми тоді пережили, пане добродію, як вони поїхали!.. Бо як тільки поїхали, то донесли на нас сусіди, пане-добродію, що то царський наслідник із Росії приїздив із моїм сином, передягнений за дівчину - а вона ж у нього, пане-добродію, маленька, дрібненька, як хлопчик... То й почали мене тягати... А тут війна вдарила... Другого сина мого, прошу вас, заарештували й смертельно побили шандарі - вже три місяці після того кров'ю харкає...

Старий оповідав усе це у власній хаті, а тим часом боязко озирався на кутки - чи не підслуховує хто, чи не донесе, бува, коли повернеться військо з-поза Карпатських гір назад...

Почувши, мою чисту українську мову, старий відразу якось довірився мені, і видно було, що радий з того неймовірно, бо “поміж тих ваших, вибачайте, москалів багато...“

Менша донька його, чотирнадцятилітня Зося, того самого дня, пильно вдивляючись у мене великими дитячими, повними жаху, очима, оповідала мені, так само пошепки, тулячись до старшої сестри як довелося їй бути за випадкового свідка страшної картини.

“Коли прийшли до нас мадяри, виказав хтось на Боруха, на отого, що шинок тримав, наче він російському військові щось переказував...“

І того Боруха, на очах маленької Зосі, вішали мадярськl гусари під мостом - “он під отим самим, що недалечко від нашої хати...“

“Та й не відразу повісили, прошу вас, - отак підіймуть, потримають-потримають, та й знову опустять, та й знову підіймають. Аж поки задушився зовсім - ні рукою, ні ногою й не дригне... Тоді покинули, а самі пішли, виспівуючи...“

В дитячих оченятах Зосі світився глибокий, нелюдський жах, що, я певний втому, не вивітриться з свідомости цієї майбутньої людини усе її життя.

Прокляття війні!


Увечорі, коли гори Карпатські дихали в широко розчинені вікна невимовними, чарівними пахощами молодої весни, Зося з Мусею, схилившися на вікно, напрочуд гарно і зворушливо співали:

“Лети, моя пісне,

Мов той цвіт вишень

Солодка, як мрія,

Палка, як вогень...

...

А де б не торкнулась

Крайчиком крилець, -

Там спливала б радість

До сумних сердець...“

Я з природи людина сентиментальна, але здавалося мені досі, що пережите на фронтах за останній рік навіки вибило з мене ту чутливість, що часами примушувала здригатися й посилено блимати очима, щоб не дати политися непроханим сльозам...

Того вечора я відчув, що ця моя вада мене ще не покинула: та журлива дівоча пісня примушувала посилено битися серце, поза спиною й на голові бігали уїдливі мурашки, сама собою, розмагнічувалася воля, занепадав запал ненависти до всього, що коїлося в світі навкруги...

Ні, не треба закам'янілому солдатові слухати таких чарівних пісень!..

Коли другого вечора до невеличкого гурту пристав і товариш Хома з своїм чарівним оксамитним баритоном - це було тріо незрівняної сили й краси.

І здавалося мені, що всі переваги на боці товариша Хоми.

Ось тільки послухати, як змагається, як переплітається його принадний голос із високим, глибоко-ліричним сопраном Мусі, як вони випереджають один одного, неначе двоє діток, за ручки взявшися, навперегони розквітлим лугом біжать-біжать, доганяючи золотавих метеликів, невловимі, над повноцвітними килимами...

А проте - товариш Хома не вийшов на вроду. Не треба було бути досвідченим спостерігачем, щоб побачити, як горнулася Муся до Миші Бурлова - людини, здається, чужої їй і психікою, і мовою, і всіма чуттями...

А товариш Хома неймовірно страждав. Для ньото це кінчилося трагічно. Коли до його суперечки з Мишею було якось притягнуте трохи вище начальство, товариш Хома, людина горда й незалежна, не втримався, наговорив чогось зайвого, і сердешного друга мого відразу ж погнали в окопи.

А в окопах уже першої ночі товариш Хома загинув під час атаки...

Прокляття тобі, ненажерна пащеко війни!


У Києві на вулицях незвично багато військового народу, більше, ніж дочорта генералів, що їм треба віддавати честь, зупиняючись. І щоб пройтися солдатові Хрещатиком один квартал, треба потратити трохи не годину часу. Зате тут таки, здивований і гордий, побачив я, як козиряють мені, - ні, не мені, а хрестам моїм георгієвським - цілі команди юнкерів, кадетів... (у Карпатах мені дали вже й другого хреста за те, що зв'язував порвані телефонні дроти під гарматним обстрілом, не раз виразно ризикуючи життям).

У вагоні, в дорозі з Києва до Миронівки, кілька годин не давали мені спокою якісь дві молодиці-солдатки:

— Об'язательно заїжджайте до нас, солдатику, перепочинете, покушаєте, як слід, ви ж там голодуєте, бідненькі!?

А очі блищать їй невимовною тугою за чоловічою ласкою, і бачиш, як хоче в саму душу тобі вскочити, - проситься, благає...

Я - дуб.

— Може б випили, солдатику, - ось у мене з собою пляшечка гардиману, - вірите, наче думала, що стріну ось тут вас - важко добути, а добула...

— Я - не п'ю.

Мені було і боляче, і прикро, бачивши, що ось-ось зайдеться гістеричним криком ця, виснажена тугою за чоловіком, молода, повна сил і здоров'я, людина... Але я по вагонах не віддаюся. Я хочу спати...

І на станції Ольшаниці, де їм треба було вставати, вони, нарешті, посварилися між собою. Крізь сон уже я чув люту лайку, нелюдські вигуки, що в них клекотів глибокий протест покаліченого війною молодечого життя!

Прокляття війні!


З Дівчиною в Каневі я умовився. Вона чекатиме, поки я, живий і неушкоджений, повернуся додому.

Мого фотографічного апарата, що я до нього в Києві докупив новісіньку, хорошу камеру, вкрали разом із маиже всім маином і продуктами, які везла наша комісія, десь на перегоні між Бродами та Львовом. Везли 59 великих скриньок, у Львові одержали тільки 19...

Украли й пакуночка з цукром та коржиками, переданого для старих Костєвих його сином, композитором Костем Миколаєвичем Верховинцем та невісткою, що їх я розшукав був у Києві, за дорученням старото, в театрі Садовськото.

Найприкріша мені була ця втрата. І хоч я й компенсував старих, віддавши їм кількамісячну свою солдатську порцію цукру й усе печиво власне, що віз із собою з дому в торбі за плечима, а проте, зауваження старої (Костєвої, що “краще б ви вже були самі поїли, на здоров'я, ніж ото воно вкрало, бодай йому...“ прикро пекло: все мені здавалося, що в їхній свідомості таки я залишався винний за крадіжку в дорозі дорогого їм пакунка...

А ще прикріше було згадувати, як симпатичний Верховинець, після кількагодинних розпитувань про життя-буття батьків (при чому плакав він, як дитина), не знайшов нічого кращого, як сунути мені, на прощання, в руку срібного карбованця. Так; воно, мабуть, із солдатом і не можна було інакше, але мені той карбованець, що я його тут таки повернув товаришеві композиторові, і досі пече долоні...

Полкове начальство лаштувалося віддати до суду всю комісію, погрожуючи неймовірними карами якже: в вантажі загинуло 10 000 цигарок, яких так чекали пани-офіцери!), але події на фронті не дали тим погрозам здійснитися.

ПОЧАТОК КІНЦЯ

В середині травня 1915 року генерал Радко-Дмитрієв, десь далеко праворуч од нас, усадив, як чортові в зуби віддав, цілий свій корпус, і фронт захитався, розчахнувся й побіг - бігом побіг назад із Карпат, у галицькі долини, на галицькі українські поля, не скрізь поорані й не всі засіяні...

Тікали ми, не спиняючись, сімдесят дві години, і тільки на четверту добу, дощенту виснажені, зупинилися. Наш контр-удар коштував Галичині двох спалених до цурочки сіл, а австрійському війську - шістьох тисяч полонених, захоплених самим тільки нашим полком. А потім - знову тікати, тікати й тікати. Без води, без шматка хліба чи сухаря, без хвилини відпочинку, бо слідом гналася незчисленна ворожа сила й погрожувала відрізати, захопити, полонити...

За контр-ударний бій, коли впродовж кількох днів і ночей безперервно я не відтуляв ні на мить телефонної рурки від ушей (обоє ушей понапухали), тягаючи за ротою знаряддя зв'язку, мені виписали ще одного, вже третього, (золотого) хреста.

А коли ми всі, безмірно виснажені, зупинилися на відпочинок у селі Буянові, Жидачівського повіту, коли так хотілося впасти в клуні на солому й дати змогу хоч на годину відпочити здерев'янілому тілові, унтер Кокін викликав мене, чомусь мене одного, - трясця тобі в печінки! - і послав темної, дощової ночі, до окопу четвертої роти з телефоном. Окопи були “заздалегідь підготовлені“, на півметра завглибшки, вщерть позаливані дощовою водою. Довелося, нашвидку, підкопувати збоку такі собачі конури, щоб хоч трохи захиститися від дрібного, надокучливого дощу, що сіяв зверху, та від ковбань, що стояли в окопах - під ногами...

На світанку німецька артилерія (це були таки німці, вже не австріяки) за якусь годину зрівняла наші окопи з рівним полем, а все, що лишилося живого після вбивчого, гураганного, як казали тоді, вогню гармат і кулеметів, потрапило в полон.

Між живими був і я.

Було це на світанку 23 травня 1915 року.

Цілу ніч ішов дощ, у “заздалегідь підготовлених“ окопах було повно води - мокро знизу, мокро згори, непривітно й утомно зсередини. На світанку прийшов на допомогу мені худющий, як кістка, кадровик Коваленко з Таврії, приніс пачку махорки й добрий окраєць хліба. Хліб йому в торбі так розкис, що скоринки геть повідставали, а з м'якушки можна було заново балабушки пекти. Проте, хліб ми з ним одразу, до останньої кришечки, з'їли, а закурити так і не пощастило - сірники змокріли.

Німецька артилерія намацала нас чуть-світочок. Кілька черг перелету, кілька недолету, а потім - оскаженіло, люто, невблаганно-ритмічно почала закидати мізерний окіп наш важкими набоями.

Вже після першої черги пострілів, уздовж окопу, пригинаючися в три погибелі, протупав командир цієї роти, капітан Павіян, а згодом - за ним услід, до затишної землянки знов таки того самого підполковника Корвін-Круковського, пробіг і командир сусідньої - п'ятої роти, капітан Орло - сувора, серйозна, але чесна і в поводженні з солдатами людяна, людина.

Капітанові Орло, коли пробігав він повз нас, телефоністів, мабуть трохи ніяково стало (нас бо таки вважали за публіку трохи свідомішу), бо він зупинився на хвилину перед нашою собачою конурою в окопі, геть залитою водою, подивився на нас якось крізь нас і вимовив винувато:

— Піду, знаєте, до батальйонного по інформації...

— А якже, йдіть, пане капітане, - життя кожному, дороге, а в підполковника Корвін-Круковського землянка в ярку, за межами досягнення ворожих набоїв - затишна, надійна схованка...

Я ручуся, що так от ми подумали обидва з Коваленком, і подумали воднораз, глянувши тільки один одному в вічі.

Над нами, попереду нас, позад окопів і взагалі кругом - пекло. Ні на мить не перепочивають німецькі гармати. В повітрі - рев сотень тисяч розлючених левів - диявольська музика уламків... Лунають зойки поранених, покалічених. Мовчать мертві.

Розвиднілося. Вже разів з п'ять ми з Коваленком, по черзі, вилазили з свого сміхотворного захистку на чисте поле - розшукувати та зв'язувати шматки вщент набоями потерзаного телефонного дроту. Важко підтримувати зв'язок із штабом...

Реве оскаженіла, пекельна музика ворожих пострілів, ворожих вибухів. Мовчить артилерія з нашого боку.

— Хай наші гармати хоч обізвуться! - з наказу ротного командира, якогось унтера з поляків, гукаю я хрипким голосом у телефон (жодного офіцера ні в цій роті, ні, як потім виявилося, в усьому полку нашому, що розтягався півпідковою ген-ген ліворуч і праворуч од нас, не було - в затишній підполковницькій землянці їх збіглося “по інформації“ аж дев'ять чоловіка ... Там їх усіх і забрали живцем німці).

— Хай наша артилерія хоч обізветься! - надриваюся в телефон, але неголосний мій голос тане в осатанілому ревінні безнастанних вибухів - над нами, попереду нас, позад окопів...

— Нема набоїв . .. - обзивається, нарешті, здалека голос штабного чергового.

— А-а-а, пся-крев, то нас тут, як куріпок, постріляють! - гукає несамовито ротний унтер із поляків, і я бачу, що з нього вже й не командир, і не вояка...

Чемодан ударив у голову нашої конури, в ,самий окопний насип, мене привалило землею.

— Прощай, світе, Канів... моя Дівчино люба... моя любов нерозквітла... Мамо! Рідна мамо моя!..

Мить, я почуваю, що живий. Нічим дихати. Дригаю незасипаною ногою - може ж та живий Коваленко - визволить!

Коваленко визволив - одкопав, одгріб, здається, і лопаткою, і руками, й ногами, і навіть зубами розривав, поки розрив мою могилу.

— Живий? - радісно питає, а сам трясеться як осиковий лист.

— Живий, - спасибі.

— А не ранений?

— Ні, здається, не ранений... Спасибі.

Знову дріт нам десь порвало, а перша й третя роти вже здалися...

Несподівано відчуваю початок кінця. Неначе тисячопудовий тягар спадає із серця - глибоко зідхаю, побачивши крізь вибоїну в окопі, як на місці нашого правого флангу вже маршують розстрільною, заходячи нам у запілля, сині німецькі мундири.

А над нами пекельна какофонія не вщухає... Здається, не Коваленкова черга зв'язувати дріт, але я - старший, він мій помічник - то дарма, що він мене тількищо відкопав, - я чиню юдине діло - посилаю Коваленка... Його трясе пропасниця, але він лізе і востаннє налагоджує наш зв' язок із штабом шостого фінляндського полку стрілецького. Сонному поручникові Травінському я гукаю в телефон, що треба штабові тікати, що й лівий і правий фланги наші здалися в полон, що німці обходять, оточують, і чую в відповідь майстерно закрученого матюка.

— Што ти єрунду болтаєш, трах-трах-тара-рах! Забуваю, що він - офіцер, не своїм, владним голосом наказую покликати до телефона полковника Кельчевського.

Щось раптом змінилося в світі. Секунда, дві, три - немає вибухів. Хвилина, дві - мовчать німецькі гармати й проти нашої ділянки...

На окіп вискакує розкуйовджений, увесь у глині, ротний - унтер із поляків, і перемішуючи лаику рідною йому, польською мовою, з російськими матюками, командує своїй роті:

— Кидай зброю, вгору руки, й до них, пся-крев, бо переріжуть, як собак, усіх!

Полковник Кельчевський вислухав нервово і, як належало порядному командирові, не забув спитати:

— А що ж із тобою, голубчику, буде?

— А до мене ось біжить німець із настовбурченим багнетом - як не заріже, то житиму, пане полковнику... До побач...

Німець своїм багнетом перерізує мій зв'язок, і ще за двадцять кроків рухами показує, щоб я підвів руки вгору.

Коваленко витягся - блідий, як сама смерть: його піднесені вгору руки не хочуть його слухати, тремтять, зводяться, корчаться.

Ліворуч од нас, геть позад нашого окопу, кар'єром вилетіла з долини німецька батарея - чотири гірські “плювалки“ - миттю розташувалася і вже б'є в наше глибоке запілля, не дає відступати.

Все це спостерігаю в одну мить, коли випростовуюсь в окопі і, згадавши, що за емблему миру всюди править біле, лізу в кишеню по мою, не зовсім білу, хустинку, щоб нею махнути ворогові.

А він біжить - у нього налиті кров'ю, розпалені очі, на його довжелезному багнеті-ножі блищать крапелинки дощу, як роса на схід-сонці - значить, він ще нікого не зарізав сьогодні...

Мій рух до кишені здався німцеві за ворожий рух: може, я гранату поліз діставати, - він зупинився за десять кроків од мене, клацнув замком, наставив цівку - одна тільки манісінька часточка моменту... і я дістав свою хусточку і махнув нею в повітрі... Рук угору так таки й не підняв.

Німець миттю опустив цівку

ІІІ. В НЕВОЛІ

ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!

Нас пильно обшукали; до цього гефрайтера 221-го регіменту інфантерії (піхотного полку), незабаром підійшло ще кілька розпорошених по полю німців, і коло нас почалася у них розмова.

З дому я знав кілька німецьких слів - отаких, як “дер тіш“ (стіл), “дас васер“ (вода), але тут вони не здалися мені ні до чого...

Дарма намагався наш переможець заговорити до нас, і говорив щось довге й запальне, щось переконливе - ми стояли, як два молоді дубки тихої погоди...

— Правда, німчику, гефрайторе 221-го полку, я знаю ще двоє ваших слів - “лебен“ і “лібен“ - жити й любити. О, як я хочу жити, і які багаті у мене перспективи на життя, тим часом, як у вас, а, зокрема, у тебе, мій переможцю, ті перспективи - ой, та й невиразні...

Я не скажу тобі про це, бо однаково ти мене не зрозумієш, як нічого з твоєї мови не розумію я - пізніше, коли я проиду всі ваші чистилища и залишуся живий, я присвячу тобі свого воєнного вірша, що звучатиме отак:

“Як німець з окопу мене забирав,

Він руку мені по-братерськи подав:

“Альзо, камерад, - забезпечений ти,

А я ще в те пекло повинен іти...“

І в чорних очах, як здалося мені,

Погасли на хвилю завзяття вогні;

Скривилися в усмішку юні уста:

“Бог знає, що там. ще мене дожида...“

“Форверрртс!“ - настовбурчивсь, оскаливсь багнет,

Знов блиснули очі - подався він вперед...

Заходило сопце. Я сонце вітав,

І “завтра“ зустріпути впевнено ждав.

Минали мінялися ночі і дні, -

Я двічі співав уже гімни весні,

Та їх ляйтмотивом: “Альзо, камерад,

Давно б я з тобою мінятися рад...“

А тепер, німчику... ой, чого то в тебе так погано блищати стали очі? Чого ти так пильно роздивляєшся мого нагана? Чого ти зводиш його мені до чола цівкою й несамовито гукаєш:

— Дум-дум?!

Свідомість мені прорізує блискавка здогаду: та ж він звичайні наганівські, з укороченими носками, кулі, вважає за “дум-дум“ - розривні кулі, а за “дум-дум“ є навіть за теперішньої “гуманної“ війни - нікому і ніякого милосердя...

— Ні, ні, ні! - кричу я несамовито і пропоную (дією, образом, а не словом) німцеві спробувати ці кулі он на тому обрубкові дерева...“

Моя смерть удруге сьогодні шкодує мене - наган опускається із-перед мого обличчя, німець стріляє поспіль тричі в обрубок дерева поблизу нас - кулі проходять крізь той обрубок, не розриваючись, як розірвалися б “дум-дум“, і мої перспективи на життя знову пишним цвітом розцвітаються...

Наган імій, після того, видно, німцеві сподобався - він одразу переможно присобачив його собі до боку, крутнувши при тому свої вусики - ріденькі-ріденькі, а закручені, проте, по-вільгельмівському, вгору.

Мене опановує невимовна радість. Хочеться пригорнути цього німчика і щиро-щиро, по-братерському, поцілувати... Йому ж, сердешному, ще воювати та й воювати... їх троє коло нас - вони полягали, просто на мокру землю, відпочивати, а ми з Коваленком чекаємо, що буде далі. Їхня розмова починає мені не подобатися. Якийсь курносий, дегенеративного вигляду, опецькуватий німець щось дуже часто вживає слова “капут“ і поглядає на нас недобрими, без людського виразу, очима. У них суперечка - хто з них має вести нас у запілля, і якимись невідомими шляхами до свідомости моєї добирається зміст їхньої розмови: дегенеративний тип, щоб не водитися з нами, пропонує зробити нам “капут...“ Дивлюся збоку на Коваленка й бачу, як хлопець теж пильно вслухається в невідому, незрозумілу мову, очі иому широко розплющуються, він полотніє й якось інстиктово тулитося до мене, як до матері дитина...

Перемагає в суперечці (я так і досі непевний, чи справді була саме така суперечка) наш гефрайтер, він суворо гукає на дегенеративного, той підводиться, наказує мені начепити на плечі обидва телефонні апарати - один жовтий, новенький, полірований, що я його з Києва привіз недавно, а другий чорний, старого зразка, дуже важкий, - наказав поверх того начепити на шию котушку з телефонним дротом на 500 сажнів, навантажив на Коваленка цілого кулемета нашої четвертої роти з повною, непочатою стрічкою набоїв, і суворо по командував рушати.

Проходимо повз землянку батальйонного. З землянки ледве чути благальний голос:

— Братци, помогітє...

Несміливо дивлюся на свого провідника, він вагається, потім, підштовхуючи нас наперед, доходить до землянки і через наші плечі заглядає.

В землянці - тяжко поранений наш пограничник. Він ледве доплазував до порогу землянки і тут звалився. Під ним калюжа крови.

Наш провідник багнетом закочує йому полу шинелі, ми мимохіть зщулюємося, - під полою оголені кишки. Пограничник живий, повний свідомости. Він благає не кидати його, довести до медичного пункту, згадує про Бога, про жінку, про діток, але щодалі - слабіє й слабіє.

Наш провідник покрутив головою й командує нам іти далі. На мої, не зовсім сміливі протести, враз нагороїжується, замахується прикладом, і ми з Коваленком, похнюпивши голови, тупаємо, навантажені чужими трофеями, до ворога в запілля.

Ось із-за переярку виходить стрункою, широкою лавою якась німецька військова частина. Простує до нас. На правому фланзі - молодий, в'юнкий, червонощокий фельдшер із великою червонохресною торбою-аптекою через плече. Я забуваю, де я, що я, і до чого я - кидаюся до фельдшера й белькочу (як на його розуміння), белькочу йому про те, що там поранений наш камрад лежить, що треба його взяти, що нехай нам поскидають оце чортовиння з плечей, а ми його хоч і на руках удвох з камрадом Коваленком...

Фельдшер, розуміється, з того всього не втнув нічого. Пояснив йому щось наш провідник, фельдшер хутко кинувся з нами до землянки, нахилився над пораненим, дбайливо відгорнув полу шинелі - вже не багнетом, а руками, але тільки скривився, махнув безнадійно рукою, і вимовив тільки одне слово:

— Капут...

І хутко подався доганяти свою роту. А наш дегенеративний конвоїр узявся виливати свою злість на нас, помщаючись за невільну затримку. Він гнав нас, не даючи духу перевести, дарма, що у бідного Коваленка од тягару кулемета очі на лоб вилазили, а мене моя вага, невимовно боляче ріжучи в плечі, просто в землю вганяла...

Відходячи від землянки, ми чули, як, зібравши останні, може, сили, сердешний пограничник гукав:

— Братци, нє оставтє, помогітє, по-мо-г-і-тє!

Те благання його лунає в душі моїй і досі.

Прокляття війні!


А з нашим полковим штабом - оповідали пізніші полонені - сталося таке. Полковник Кельчевський, не зовсім одягнений, роззутий, почувши мою інформацію з поля бою й хутко зорієнтувавшися, схопив полкового прапора (пам'ятаєте: “што такоє знамя?“ - “знамя єсть священная хоруговь...“ і т.д.), гукнув по дорозі з кімнати:

— Підполковнику Давидов, передаю вам командування полком!

А сам - на осідланого коня (коні стояли всю ніч напоготові) - і за Стрий...

Підполковник Давидов теж не промах - він устиг на товсте черево натягти мундира, вискочив услід за Кельчевським, гукнувши по дорозі:

— Капітане Преображенський, передаю вам командування полком!

А сам - на осідланого коня - і за Стрий...

Капітан Преображенський проробив те саме з поручником Травінським, поручник Травінський - з прапорщиком Даніловим, той, нарешті, “передав командування полком“ якомусь унтерові, і - штаб розтанув.

Проте, вихопитися за вороже кільце пощастило тільки полковникові Кельчевському з полковим прапором та з підполковником Давидовим. Як тільки перескочили вони нашвидку влаштований ще звечора нашими понтонерами місток через Стрий, з наказу полковника Кельчевського, підривники підпалили коротенький бікфордів шнур на містку, і міст полетів у повітря.

Вся решта полкового штабу, як і ввесь “людський склад“ полку, потрапили в полон.

Наш провідник підганяє нас, сам ступаючи широкою, поквапною ступою, сердиться, лютує, часто вимовляючи незрозуміле ще тоді нам слово, але слово прикре, дошкульне в самій уже його вимові - “фарфлюкте гунде!“ (прокляті собаки!).

— Куди ти поспішаєш, і чого ти гніваєшся, чоловіче в синьому мундирі? - хотілося запитати його, і запитав би, якби вмів.

І коли б одповів він, що поспішає збутися нас, бо його “рідна, близька його серцеві“ військова частина переможно жене розбитого ворога, і йому, досі невизнаному героєві, може належаться не абиякі військові заслуги в тій гонитві, може кортить йому, оцьому опецькуватому, дегенеративному на вигляд, Гансові добути найвищу кайзерську нагороду - залізного хреста на груди, - коли б отак одповів він, я заспокоїв би його - випадкового подорожнього, що зустрівся отак несподівано на моєму життьовому шляху, щоб сьогодні ж із-перед очей зникнути й ніколи-ніколи більше не зустрічатися:

— Не поспішай, чоловіче в синьому мундирі, по залізного хреста, бо за одного залізного хрестика - ти ж сам добре це знаєш - дають тисячі дерев'яних нашому братові, а часом і по одному дерев'яному - на тисячі чоловіка. Або покинуть тебе на чужому, незнаному полі, як отого нашого пограничника, і будеш ти покорченими пальцями дряпати землю й гукати безнадійно в небесну порожнечу:

— Братіки, помо-о-жіть!..

За кілометр од окопів догнали довгу-довгу, що їй ні кінця, ні краю не видно, низку наших полонених, а ще через півкілометра несподівано дали нам змогу кілька хвилин перепочити. Несподівано, бо за поворотом дороги ми зустріли, просто на шляху, на ногах... цілий німецький штаб, де було щонайменше п'ять генералів і з десяток високої ранги офіцерів. Усе це улесливо тупцяло коло старого-старого, як молоко сивого, генерала (може це й є сам Людендорф?), а цей старий-старий, як молоко сивий, генерал німецький, коли проходили повз нього ми, раптом звертається до перших лав чистою російською мовою:

— Здорово, молодци!

Вражені такою несподіванкою, чи може тому, що необізнані, як треба відповідати генералові чужому, обізвалися наші молодці-солдати дуже не влад, розхрістано, невпевнено.

Це викликало посмішку на виплеканому обличчі пана німецького генерала, і він якось по-панібратському, трохи зневажливо, ще вимовив:

— Ну, значіт, навоєвалісь, довольно с вас?!

І відвернувся від наших рядів, продовжуючи перервану нараду з своїми штабовиками.

А нас погнали далі.

Всі мої намагання полегшити - коли не свою, то Коваленкову долю - перекласти, хоч ненадовго, трофеї на чиїсь інші плечі, кінчалися на нічому. Солдатики-братіки - це така черства, егоїстична маса, що її не допросишся в таких обставинах так допомогти...

На лінії вогню народ добріший, чутливіший. Перебираю в пам'яті всі події сьогоднішнього дня, натрапляю на мій нетовариський, нелюдський вчинок, коли послав я в небезпеку, замість самому йти, оцього бідного товариша Коваленка, пригадую, як почав був лякати мене кожен, навіть далекий вибух гармати після того, як для нас уже все було закінчене, коли ми вже були полонені; пригадую, як ганебно вклонятися почав кожній випадковій, здалеки заблуканій кулі, і заспокоююся на тому, що й з усіма, значить, сталося отаке переродження після закінчення останнього акту трагедії на лінії бою... Вклонятися бо випадковим кулям почали рішуче всі.

Проте, мені шкода, до гострого болю в серці шкода бідного мого камрада Коваленка - худющу, малосилу, виснажену людину: я пропоную йому свою допомогу - до свого вантажу погоджуюся взяти половину його, і ми кількадесят кроків несемо кулемета вдвох. Але далі не витримуємо. В Коваленкових очах я бачу і вдячність, і глибоке співчуття його до мене, бо й мені тепер неймовірно важко. Він рішуче відбирає від мене кулемета, маршує з ним неначе бадьоро, щоб показати мені, що це йому “наплювать “, іще десяток кроків, і, нарешті, падає...

Такий незначний випадок не повинен зупиняти заведеної суворою рукою воєнної машини. Коваленка провідники негайно приводять до пам' яти прикладами, суворо відштовхують від нього мене, його заступника, і за мить ми знову йдемо далі - неначе нічого й не сталося - в довгому ланцюгу сірої, вимученої й лютої та недоброї людської маси, навантажені - я двома телефонними апаратами і котушкою з телефонним дротом на 500 сажнів, а товариш Коваленко - кулеметом із закладеною, зовсім непочатою стрічкою набоїв.

І так - три кілометри, п'ять, десять, двадцять... Але це ще - не “горе переможеним!..“


Тільки надвечір добираємось до якогось великого галицького села, де нашого, беззбройного тепер, колишнього війська набито, як іоселедців у діжці.

Ми з Коваленком здаємо в якомусь великому подвір'ї свій вантаж. Тут навалено військової здобичі цілі гори, а в глибині двору, вишикувані ладненько вряд, стоять цілісінькі, неушкоджені, колишні “наші“ гармати - одна батарея, дві, три... Це ті самі, що не хотіли підтримати нашого духа бойового в сьогоднішній ранковій пригоді, невідомо для чого заощаджуючи набої, бо набої таки були - ось тут таки поруч - п'ять, десять, дванадцять двоколок із “зарядними ящиками“ , і всі вони повні...

Гармати встигли довезти сюди якимись шляхами раніше, ніж дотупали ми.

В селі метушня, безнастанний рух, але в усьому чути залізну, непереможну руку воєнщини, порядку, дисципліни.

Нас хутко вишиковують перед якоюсь кухнею, ми з Коваленком, донестямки зголоднілі, легко зідхаємо, передчуваючи принадні смаки німецького варива (в крайньому разі, хоч кавою напоять, - шепоче блідими губами Коваленко), і ми бадьоро дивимося в наше безпросвітне майбутнє.

В черзі поволі починаються розмови - бадьорі, надійні. Маса наших полонених у цьому селі справляє на всіх певне вражіння. Здається мені, що й усі так само думали, як без кінця мріяв я:

— Раз стільки народу нагнали, значить - немає більше фронту, значить - не сьогодні-завтра мир.

Але минає чверть години, пів години, година ціла, а наша кухня стоїть непорушно - нам нічого не дають, і розмови, в міру спливання часу, набирають усе темнішого й темнішого забарвлення, поки не сходять на вислови повного песимізму:

— Хіба їм діло тепер до нас?

— У них і самих їсти нічого...

— Держи рота, - він тебе нагодує...

— Ох, і їсти ж, братіку, аж душа болить...

Коваленко мовчить, і я бачу тільки, яким жадібним, по-вовчому голодним, огнем блискають у вечірніх сутінках його глибоко запалі очі.

Мовчу й я.

Ще через пів години нас завертають ні з чим од кухні й розганяють по дворах.

У наше тісне подвір'я набили чоловіка п'ятсот і наказали лягати спать негайно.

Тут, серед двору, на мокрій землі, полягали, щільно попритулювавшися один до одного...

...Місяцю-місяченьку! Коли б ти не так високо, та коли б ти не черстве сферичне тіло, а пухка... та ні! Коли б ти хоч давня, зачерствіла й цвіла паляниця...

...Зорі мої, зорі золотії! Коли б ви не так високо, та коли б ви, зорі, на шматочки звичайних житніх сухариків перетворилися, та коли б із вас, зорі, лагідний дощ на змучену землю, на наші засмажені уста, до наших порожніх шлунків...

Угрівшися коло Коваленкового боку, дрімаю і чую, як шепоче напівсонний мій камрад:

— Ох, і їсти ж, братіку, - здається, німця без соли з'їв би...

Ранком підіймають на ноги вигуки вартових:

— Авф! Авф! (Вставати! Вставати!).

— Чого вони гавкають? - питає Коваленко, пробуючи жартувати.

Але я бачу, що з тими жартами йому непереливки... Коли б підійшов якийсь благословенний із тих гавкалів, та, як милостиню, подав хоч малесенького сухарика, здається, Коваленко, та й не він тільки, заплакав би сльозами радощів, і ті гавкання, без ніяких заперечень, визнав би за дзенькіт срібних дзвоників, чи за солов'їне тьохкання над затуманеною повноводою рікою...

Та нема й близько таких благословенних. Нас провадять селом і для чогось спиняють поблизу церкви, коло священицької садиби. Тут - штаб. На ганку купка наших офіцерів. Пізнаю своїх, бачу капітана Орло. Він, спитавши дозволу якогось набундюченого обер-ляйтенанта, сходить із ганку до нас, стає перед нашою лавою в позу проповідника й починає промову.

Чулу, теплу (може, це йому так здається), патріотичну промову на тему про те, що от, мовляв, братці, кінчилася для нас із вами війна ганебно, але ми й у полоні не повинні забувати, що ми - солдати “доблестної російської армії“, мусимо гідно поводитися, слухатись нового свого начальства й пам'ятати, що наша невільна “зрада“ (?) батьківщині - це Божа на нас кара... На очах капітанові виступили й покотилися вниз, аж на пишні вуса, рясні сльози...

Потім він прощався з нами. Підійшов і до мене, пригорнув і поцілував.

— Ой, пане капітане, хороша ти, людяна людино! Краще б тобі не підходити, та й не цілувати. Бо... несе з тебе спиртом, як із сороквідерної діжки, бо, значить, випивав ти й заїдав ти може в компанії з німецькими офіцерами - твоїми переможцями і може, цілу нічку випивав саме тоді, коли ми, знесилені й голодні, чаклували над місяцем та ясними зорями, даремно намагаючися їх на звичайні житні сухарики перетворити...

Лють, обурення й болюча образа несподіваними шляхами перетворюються у мене на... сміх, що вибухає слідом за обіймами капітана Орло.

— Ти чого смієшся? - вражений спитав капітан Орло.

— Та... це я так, пане капітане, - анекдота одного пригадав.

— А-а-а! - заспокоєно протягає капітан, і лізе далі цілуватися ще з одним-двома “братцамі-солдатамі“.

На виході з села нам роздають по маленькій торбинці на двох - білих-білих, чудових коржиків (на кожного припало із чверть фунта, але яка то була несподівана радість!). Через п'ять хвилин ні в кого не лишилося й кришечки.

Почалися знову надійні, бадьоріші розмови про те, що такі торбинки роздаватимуть тричі на день, а, значить, жити можна...

Та ті надії дуже швидко розвіюються, як ранковий туман під палючим промінням травневого сонця бо йдемо безупинно галицькими лугами й степами годину, три, п ять, десять, день ідемо, вечір, проходимо пишноцвітними селами (травень же в цвіту!), простягаємо жадібно руки до випадкових зустрічних селян - “води!“, “хліба!“, але відскакують од нас, як од зачумлених, і хутко ховаються за ворота, за тини, або ще здалека, побачивши цю довжелезну гадюку з спотворених, замурзаних людських постатей, що суне, здіймаючи навколо себе густі хмари задушливої куряви, - спритно звертають з дороги і зникають...

Заночовуємо голодні, спрагою палені, десь серед поля, потайки від конвоїрів обсмикуємо й жуємо колоски пшениці, що ще й не поналивалася, і заздро згадуємо Христа, що вмів навіть колосками скрутної хвилини прогодувати своїх учеників.

Другого дня - знову те саме.

Але вже без коржиків.

Тільки надвечія доплазували, і на команду “гальт“! (стій!) обрубками попадали коло залізничної станції Стрий. Тут метушня й гамір іще більші, як у тому селі, де ми вперше після фронту заночували були. Кипить-клекотить людське муравлище, клацають об брук густо підковані солдатські чоботи, брязкотить зброя, лунають вигуки усіма мовами всіх народностей картатої Австро-Угорщини, іржать по вагонах невпокійні коні.

Несподівано до свідомости доходить радісна звістка, що блискавкою облітає всі наші напівмертві людські купи:

— Зараз роздадуть вечерю!

Роздали по банці консервів на двох, без хліба. А консерви з мяса і чомусь зовсім несолоні.

А потім навантажували - геть-геть аж за північ, - у сірі вагони, де зовні красуються того самого змісту написи, що й у нас: “6 пфердів (коней), 36 ман (людей)“. Дарма, що вагони і менші й нижчі за просторі російські теплушки (там же 8 і 40), нас набивають сюди не по 36, а по 72 і по 75 чоловіка, садовлять по два озброєних вартових із кожного боку вагона, і ми рушаємо в невідоме.

Ідемо ніч, їдемо день, проїздимо задушливі підкарпатські тунелі, коли з ясного дня в вагонах раптом робиться ніч, коли у всі щілини вагонів просотується отруйна хмара вугле-кисню з паровоза і ми, і так безсилі в задусі, в пекельній спеці, остаточно чманіємо...

Ідемо ще ніч і день. Без ніяких натяків на їжу. На станціях довгі зупинки, наші вагони щільно з обох боків зачиняють, вартові замикають нас, а самі десь ідуть - може снідати, може обідати, може вечеряти.

Коли поїзд рушає, вартові відсовують двері вагона з кожного боку рівно стільки, щоб лише їм умоститися, спустивши вниз ноги, і всі наші благання пустити до нашого вагона більше повітря, розбиваються, як об нечутливу, байдужу кам'яну стіну.

Вартові мовчать, або байдужісінько наспівують, дикої мадярської, ще предковічної степової пісні, і для них - немає нас на світі. Правда, їм часто, дуже часто доводиться доступатися своїм місцем, щоб дати змогу кожному з нас, виставивши з вагона оголений зад, оддавати данину природі... Не в кожного з цим виходить гаразд, вагон забруднюється, повітря ще більше отруюється, вартові, загинаючи ще соковитішу за російську лайку - “Басса Мега іштем...“ (у Бога, значить), примушують старанно витирати, дбайливо підстеляють під себе клапоть газети “Песті Хірляп“ (Будапештський Вісник), а через хвилину їх знову просять посунутися, бо прийшла черга іншому...

Дивне вражіння, здається мені, повинне було скластися у підкарпатського, закарпатського, а далі й угорського населення, що працювало ж тоді подекуди на полях, - дивне вражіння про те російське військо, везене в довгих-довгих, один-з а-одним, безнастанних ешелонах, про те російське військо, що так кумедно показує свої обличчя...

На станціях, на мертвотно-довгих зупинках, коли вагони щільно замкнені, люди мліють, люди задихаються в смороді, бо природа не хоче визнавати неймовірно диких наказів начальства. Важко було визначити настрій цієї напівзаконсервованої людської маси в вагоні. Проте, ні скарг, ні проявів гострого обурення, аж ніяк не спостерігалося. Тільки в одному куточку вагона, поблизу коло мене, мимохіть підслухав я, ведену тихцем, розмову, може напіввимріяну вкрай розладнаною психікою розмовців:

...І їхав отакий самий ешелон, і душилися люди, а він (вартовий), як звірюка - зовсім надвір оправитися не дає... Тоді зговорилися парні з дужчих, та й зарізали обох конвоїрів темної ночі і трупи в степу повикидали, а самі тоді - двері навстіж, і с..., скільки хочеться!

— ...Тільки ж як довідалося про це їхнє начальство, висадили ввесь ешелон на якійсь станції, та кожного п'ятого й порозстрілювали... Так то...

Вони говорили, озираючись на всі боки, боязко прислухаючись, чи не чує тієї розмови який вартовий, забуваючи, засліплені, що хоч би й почув який, то нічого не второпав би з незнаної йому, чужої мови...

Третього дня ранком приїхали на станцію Дебрецен, де вперше широко розчинили двері вагонів і наказали вилазити.

Дебрецен - це велике повітове місто в Угорщині, де населення більше за сто тисяч чоловіка, де зосереджено бавовняну, млинарську й хемічну промисловість. Та ще працювала колись у степу, під самим Дебреценом, велика цегельня, що стоїть тепер пусткою, і що їй так багаго судилося відіграти в нашій долі. Але про це - далі.

А тпер - про те, що на станції Дебрецен нам, нарешті, роздали по шматочку хліба й по ополонику чудового картопляного супу, вареного навіть із м'ясом.

Правда, ополонички були, як на наші зголоднілі шлунки, мікроскопічно малі, але вся наша очманіла маса відразу якось одродилася, пожвавішала, загомоніла, подекуди навіть почала сипати веселими солдатськими дотепами.

А потім почалися нові муки.

Дебрецен - місто велике, з безліччю вулиць і вуличок, З безліччю завулків і закалабків. І от, починаючи десь із дев'ятої години ранку, після того, як ми, поснідавши, трохи розім'яли свої задублі члени, нас вишикували в безкраю лаву, по четверо вряд і повели через місто. Даремно здавалося спочатку нам, що перейдемо десь якоюсь однією вулицею через місто і, нарешті, нам таки дадуть десь чи відпочити, чи приставлять до якоїсь роботи... Даремно!

До пізнього вечора, не зупиняючись ні на хвилину, нас водили по тому сім раз клятому Дебрецену, по всіх його проспектах, вулицях, завулках і закалабках, під музику - переможну, бравурну музику, де не останню ролю відігравав гучний барабан, - водили на показ населенню... Може це на те, щоб підвищити патріотичні настрої угорського міщанства, може на те, щоб запаморочити голови десяткам тисяч населення, з якого ще не раз і не два доведеться черпати “поповнення“ на фронт, запаморочити голови блискучими перемогами, показом такої незчисленної маси полоненого російського війська...

А була з нас таки добра маса. Я ані трохи не помилюся, що того дня на станції Дебрецен із кількох ешелонів зібрали нас понад п'ять тисяч чоловіка. І коли цю масу провести за день по кілька разів тими самими вулицями, видаючи за все нові й нові лави розтрощених російських армій, то вражіння буде справді надзвичайне.

Угорське червневе сонце - немилосердне сонце. Нестерпучо пече спрага, очі сліпить брудний піт, крізь розпалені чоботи проступаючи, чавкотять мокрі онучі.

— Пити, ой, пити, питоньки...

Але ще немилосердніші наші провідники - мадярські гусари в червоних штанях.

Проходимо через якийсь майдан із смоком артезіянської криниці. Коло смока працює дівчина - струнка, сіроока, в неї волосся, як витіпаний на терлиці льон, неслухняно пробивається крізь прозору, газову хустинку, у неї високо позакачувані рукавчатка кохточки. Її гнучкий стан щільно облягає такий симпатичний, картатенький сарафан.

Але що нам до її добрих очей, до її льонового волосся, до симпатичного сарафана на гнучкому стані, коли її милі ручки добувають із-під землі такі благословенні, життєдайні, прозорі струмки води!

Коли наближаємося до дівчини, кілька чоловіка відразу кидається з простягнутими казанками, дівчина охоче відставляє своє недолите відро й простягає руку по перший казанок, щоби сповнити його сцілющою рідиною...

Але в ту саму мить підлітає до неї начальник конвою - маленький і молоденький - безвусе хлоп'я ще - ляйтенант, брутально вихоплює з рук дівчинки казанка, кидає його геть на брук майдану, хапає недолите водою дівчинине відро, з несамовитою люттю гакає його об землю, а потім, як розбундючений півник, вихрить їй перед очима стуленими кулаками і отруює повітря майстерною мадярською лайкою...

Нам захоплює дух. З обурення, від пекельної спраги, від жалю за дівчиною, від сорому за цього юнака, одягненого в офіцерську уніформу, ряди наші розладналися, ми мимохіть зупинилися, збившися в купу.

Я озирнувся навколо. Так, і вони всі, оці нещасні пасинки долі, випадкові бранці часів великого божевілля, іменованого світовою війною, і вони всі ось зараз, у цю мить думають те саме, що опанувало непереможно всю мою істоту:

— Ударить. .. ударить, звірюка, дівчину!.. А нехай тільки наважиться!..

І здавалося мені, що з молодого і малого мадярського ляйтенанта клоччя не лишилося б, коли б довів він до краю свої очевидні наміри - фізично покарати випадкову нашу прихильницю, людину, яка відчула в нас замучених людей і, заохочувана високими, людяними почуттями, прагнула допомогти цим нещасним...

Але він не наважився. Угледівши, що наші лави збилися, він миттю перекинув свою лють на нас, і за хвилину ми вже знов виміряли неслухняними ногами розпалений брук мадярського міста Дебрецена, в якому понад сто тисяч чоловіка населення, в якому так багато, ой, багато! - завулків та закалабків!..

Я ще кілька разів обернувся в той бік, де лишилася стояти непорушно - так само, як стояла вона ввесь час, гордо підвівши вгору голову й презирливо, сміливо, не зморгнувши, дивилася в вічі розлюченому когутикові в офіцерському вбранні, ця краща представниця угорського суспільства.

Благословенна будь ти, дівчино-угорко! Я знаю, я глибоко вірю, що коли нареченого твого лиха доля кинула десь у полум'я світової пожежі, він вернеться до тебе неушкоджений, я знаю, що виховаєш ти діток своїх так, щоб вони все життя соромилися всього, хоч найменше подібного до вибриків отого зарозумілого, дурнуватого земляка твого в уніформі ляйтенанта!

Спасибі тобі, молоде серце, за твої добрі наміри - тобі не пощастило полегшити муки фізичні жодній з оцих тисяч сірих, замучених людських істот, але своїми добрими намірами ти, неначе подихом весняного легенького вітерця, обвіяла запалені обличчя сотень, що бачили твій людяно-героїчний вчинок, ти багатьом із нас вернула втрачувану віру в те, що й твій народ має не тільки червоноштанних гусарів та пришелепуватих міщан, що он зловтішаються з нас, засіявши рясно пішоходи великого міста Дебрецена.

— Спасибі тобі!

Я бачив, як у Києві проводили вулицями полонених твоїх земляків, і бачив, якою жалісливістю до них палали погляди щонайменше трьох четвертин усіх, хто випадково зустрічав їх, проходячи пішоходами і коли й зупиняючись, то тільки для того, щоб скрушно похитати головами й співчутливо вимовити:

— За що народ мучать?..

Я бачив це на власні очі й хотів уже був приставати до думки очманілої воєнщини своєї, що вустами офіцерні (полохливої, мерзотноі), рядками наказів та відозв проповідувала не шкодувати ворога, а надто мадяра, бо то - звір...

Тепер я до такої думки не пристану, бо бачив Тебе, прекрасна в Твоїх намірах, самаритянко!

А нас ведуть, і ведуть, і ведуть... А звуки переможної музики з задерикуватим барабаном вертають незабаром знову до дійсности, галаслива юрба дітвори, що біжить підтюпцем уздовж наших рядів і, під'юджувана дорослими - нечулим, колодоподібним міщанством - улюлюкає, присвистує, знову роздратовує, знову примушує нижче опускати голову.

А ось із голярні вискакує якийсь облізлий, очманілий перукар із скрипкою в руках, награє козачка, пританцьовує (пам'ятаєте славетні угорські концерти по російських шантанах і дешевих притулках розваги?), стає на чолі галасливої дітвори, і сам, як породження самого пекла, кривиться, висолоплює язика назустріч нам, робить непристойні рухи...

Невідомими шляхами приходять на пам'ять давно колись (ой, як це давно було!) не раз вичитувані в книжках двоє слів латинських “Vае vісгіs“! - горе переможеним! - наша безнастанна, безцільна, безглузда тупотня по всіх напрямках міста під палючим промінням червневого, немилосердного червневого сонця, сплітається в уяві з думкою про безглузду, дику й жорстоку форму знущання з героїв “Записок із мертвого дому“ Достоєвського, примушуваних довгими роками переносити з кутка в куток на тому самому подвір'ї, ради процесу переношування, важке каміння, і я глибоко, всім єством своїм, тільки тепер починаю розуміти те, таке привабливе й таке гірке:

— Горе переможеним!

ТРИ ТИСЯЧІ ЗА ТИЖДЕНЬ

Пізно ввечорі загнали в величезне подвір'я законсервованого заводу якогось хемічного виробництва. Завод, видно, не працює давно - може від самого початку війни, бо подвір'я встигло густо позаростати шпоришем і бур'янами, по подвір'ю валяється багато поіржавленого устаткування.

Зупинившися вперше за цілий день, уся ця п'ятитисячна маса, здавалося, разом, одностайно, колодами попадала на землю, зідхнула глибоко, на всі груди. Й відразу почали перебігати від гуртка до гуртка, від краю до краю двору, вимріяні голодними людьми сподівання:

— Зараз дадуть їсти...

— Цілий день у місті варили...

— Цілі транспорти продуктів наготували... (Це хтось бачив на власні очі).

— Похідні кухні давно наготовлені - ось-ось приїдуть... (І кухні хтось бачив на власні очі).

І на застережливі, саркастичні чиїсь зауваження:

— Роззявляй рота! - вони тебе нагодують, як удень напували! - гаряче обурювалися, ладні пошматувати невіру...

Довго, неймовірно довго метушаться конвоїри, вигукуючи якісь слова команди, наказів, розпоряджень, поки в залізні ворота не входять наші останні ряди, поки залізні ворота не зачиняються за нами й на воротах стають з нагороїженими багнетами гусари. З одного боку подвір'я заводу обперезане широкою й мабуть довгою канавою, що в ній до місяця так привабливо поблискує вода... Це миттю добачають ті, що розташувалися понад канавою, і миттю кидаються з казанками до канави, товпляться, давляться, плюхкають у воду, черпають повні казанки, щоб хоч водою залити порожні шлунки, поповнити нестачу в організмі рідини, випаруваної за день струмками й річками поту під палючим дебреценським сонцем.

Зчиняється галас, вартові кидаються в той бік двору, кричать:

— Нем легет! Нем собат! (Не вільно! Не можна!)

Але сотні очманілих людей встигають уже понабирати повні казанки, жадібно припадають до них і п'ють-п'ють, не добираючи смаку, не зважаючи на сморід, лаються, видираючи один-одному казанки з рук, б'ються...

На ранок бачимо, що вся вода в широкій канаві заросла іржаво-зеленою ряскою, що вода це - стояча, смердюча, що в кожній краплинці її й неозброєним оком можна бачити, як ворушаться міріяди всякої черви.

Багато тих, що встигли понапиватися, валяються по подвір'ю колодами, з мертвотно-жовтими, зеленавими обличчями, з глибоко позападалими очима - заригані, безсилі.

Припікає сонце. На широкому подвір'ї довго вартові наводять порядки, дають лад нашій багатотисячній масі, неодмінно для чогось намагаються вишикувати всіх в один, довгий, ужем закручений ряд - по чотири чоловіка поспіль. І коли цього з великими труднощами досягають, наказують усім роздягатися - як мати на світ породила - складати одіж і все немудре майно, що в солдатських наших торбах, зв'язувати все в окремі вузлики й здавати до парового дезинфектора в кутку подвір'я.

Припікає сонце. Стоїмо, сидимо, валяємося на землі - голісінькі - годину, другу, третю, п'яту, поки дійде черга кожному з п'ятьох тисяч дочекатися ще й особистої дезинфекції: під дерев'яним наметом стоїть величезний чан-цистерна, з двох боків коло нього два величезні мадяри напівоголені (спека навіть під наметом!), як дияволи в пеклі, з довгими черпаками в руках, обливають кожного - з голови до ніг - аж чорною, уїдливо смердючою карбовкою. А через кілька кроків - холодний водяний душ має ту карбовку змити, і тоді продезинфекційованого випускають у протилежний, одгороджений живим ланцюгом варти, куток двору.

Наші пакунки вертаються з дезинфекції не скоро.

Я завжди вірю в велику силу застережливих, профілактичних заходів, я з побожністю ставлюся до дбайливого ворога, що так пильнує нашого здоров'я, і ладен щиро пригорнути одного чи й обох цих височезних дияволів із довгими коряками коло цистерни з карбовкою, і коли один із них обливає мене смердючою рідиною, забігаю з другого боку - до другого чорта й показую рухами, що хочу ще карбовки на своє розпечене червневим сонцем тіло.

У відповідь чую голосне, втішне “га-га-га!“, і на мене ллється поспіль і другий, а навздогінці ще й третій коряк “спасенної“ рідини дезинфекційної...

З очима, щільно заплющеними, щоб не потрапила в них уїдлива карбовка, поспішаю на кілька кроків уперед - до рятівничого душу, але мефістофельське “га-га-га!“ обслуговувача карбовкової цистерни раніше долітає додоглядача душу, і він, зметикувавши, чи, може, переморгнувшися з попереднім оператором, просто проштовхує мене попід душем, обливаючи водою мого наступника, а я вискакую з-під намету зовсім не обмитий, й тільки легенько побризканий кількома струмочками душу.

Словом, - чортам закортіло пожартувати.

Ввесь трагізм цієї операції починаю розуміти тільки через якоїсь пів години, коли в голому, продезинфекційованому натовпі відчуваю, як під гарячим промінням сонця карбовка розпеченим залізом уїдається в усе тіло...

Таких прихильників профілактичних заходів знайшлося, крім мене, ще багато, і впродовж довгих-довгих страдницьких годин ми побитими цуциками тупцяємо, бігаємо по подвір'ю в межах, суворо означених вартою, виємо, не знаходячи собі місця.

А сонце щодалі пече дужче й дужче, а тіло горить мов у пекельному, повільному вогні згоряє...

Аж надвечір, коли люте сонце починає вже трохи здавати, одержую з дезинфектора своє лахміття. Штани й гімнастерка темно-зеленого кольору, під впливом гарячої пари, пожовкли, кожна ворсинка солдатського сукна голками понагороїжувалася, і приторкнутися до спаленого тіла одежею - це значить завдати собі ще більших, ще страшніших мук.

Зовсім згорів у дезинфекції, скрутившися пружиною, мій солдатський пояс, скрутилися в три погибелі, закам'яніли чоботи - їх довелося відразу викинути в смердючу канаву, з мукою, з страшними зусилями натягти на себе руду білизну, взяти штани й гімнастерку з славетною карпатською шапкою попід руки і марш-маршем із двору - в строю, по чотири, вже ввечорі, геть-геть у поле, за кілька кілометрів од цього симпатичного місця законсервованого заводу, що мимохіть усім нам стало за прокляте місце несподіваних мук та знущання...

Ні їсти, ні пити.

Але в цей день голоду не відчуваємо. Попечене зовні тіло забуло за голод - воно всіма порами, всіма атомами свого складу непереможно вимагає собі прохолоди зсередини - ввесь цей день п'ять тисяч людських істот голосно, дико стогнали:

— Пити... Пити... Ой, питоньки!

За п'ять кілометрів од Дебрецена, на лузі, стоїть законсервована цегельня, огороджена високим, цегляним парканом. По цей бік цегельні, просто на лузі, вже лежить покотом п'ять тисяч нашого брата, за кілька днів перед тим сюди приведених. Вони вже пережили найгостріші наслідки карантинної дезинфекції і тепер, коли догнали сюди нас, огорнених темрявою синьої червневої ночі, ми вже сходили їм за “сєрих“, недосвідчених.

— Ну, як там, братці, з поливаннячком?

— А як воно, після окопів, мадярське годуваннячко?

— Слухайте, земляки тульські, калузькі, тамбовські, - що там із дому пишуть?

— Лягайте, братці, на м'які ліжка, кому не дуже в зад пече!..

— На матраци, на пухові, на перини шовкові...

І здавалося, що в тих глузливих вигуках більше чути було братерського співчуття до гіркої нашої долі, ніж уїдливого, нестримного глузування, бо вривалися ті запитання й пропозиції в темінь ночі, ні в кому не викликаючи ні сміху, ні посмішки, ні півпосмішки.

За м'які ліжка мала правити пухка, зелена трава, вже досить витолочена цим багатоголовим людським табуном, і здавалося, що трава справді полегшить наші муки - ось тільки впасти, простягтися на ній на всі чотири, занурити погляди в глибоке зоряне небо, і відпочивати-відпочивати... Але, прошу вас, попробуйте лягти та притулитися навіть до м'якого оксамиту цього ліжка, коли все тіло під пожовклою в дезинфекційній камері білизною пухирем узялося, коли ні поворухнутися, ні торкнутися ні до чого жодною ділянкою всієї постаті не можна.

А Угорська ніч у червні навдивовижу холодна.

Такої раптової зміни в природі між днями й ночами ми ніколи досі не знали ні в Україні, ні в Росії, ні , в далекій Фінляндії, і цей перший гіркий досвід особливо боляче відбивається на наших виснажених і вимучених тілах.

— Холодно... Ой, холодно!

Але холод ані трохи не полегшує пекучого болю, не втишує полум'я, що ним горить попечене тіло, холод примушує зщулюватися, примушує невгамовно цокотати зубами, примушує люто ними скреготати.

І так цілу ніч - на ногах. Ні прилягти, ні присісти, ні закутатися в лахміття продезинфекційованої солдатської одежини.

І коли вже пригріває перше проміння вранішнього сонця, розігнавши вночішню холоднечу, можна стає, отак присівши через силу, на якомусь горбочку, подрімати.

Тільки ненадовго.

Раннім ранком лунають по всьому лузі голосні покрики нашої варти - мадярських червоноштанних гусарів:

— Стройся!

— Штирі-по-штирі!

Для цієї нагоди вони вже знали цих двоє слів нашої мови: “шикуйся!“, “чотири-по-чотири!“.

І за пів години всі десять тисяч полонених поставлено на ноги, по чотири поспіль, довгою, закрученою кілька раз гадюкою, на широкому просторі дебреценського лугу.

Коли ми бачимо, що шикують перед похідною кухнею, яка стоїть і курить, і парує по той бік шляху, радощам нашим краю немає. На мить забуваються всі образи дебреценського маршування, забувається, що горить пекельним огнем спечене дурноголовою дезинфекцією тіло, забувається, що не було минулої ночі й години спасенного сну-відпочинку, - народ заговорює, починає густи, тішитись, як мала дітвора:

— Значить, житимемо...

— Підгодують який тиждень, а там, дивись, і мир...

—Тай додому...

— Привезли транспорт чистого пшеничного хліба.

— Щоправда, не пшеничного, а чистого кукурудзяного...

— І то хліб...

— Аби було що жувати.

Поперед мене в ряду стоїть високий, на сажень росту, рудий, аж червонуватий, і дебелий дядько Максим Кувіка з Таврії й веде з сусідом смачну, мрійну розмову:

— Як тільки приїду, зараз їй: “Вари, собача душо, великий золінник борщу, печи, чорти б твою душу взяли, пухкі паляниці, бо я страждав“, - і їстиму-їстиму... Розпережусь, та й ще їстиму...

“Собача душо“ й інші, не зовсім ніжні епітети у ньото виходять лагідно, по-хорошому, як вислів найвищої людської ласкавости.

У його сусіда такі розмови, мабуть, викликають корчі в порожньому шлунку, він якось образливо махає руками, неначе настирливі примари відганяє, й жалібно видушує з себе:

— Ви б уже, дядьку Максиме, хоч не дратували...

Дядько Максим солодко позіхає (не виспався ж), і загинає крутого матюка на адресу своєї далекої жінки. І знову це виходить у нього якось доброзичливо, ласкаво, більше тужливо, ніж справді сердито, роздратовано.

Коло мене ввесь час тулиться худий, як скіпка, мій побратим Коваленко; глибоко запалі очі блищать йому гарячково - він на тисячу ладів перебирає можливі способи продертися наперед у черзі, щоби швидше дістатися до кухні, щоби швидше одержати коряк спасенної їжі.

Коваленко не відступить від мене й на крок навіть найтяжчої хвилини, і то не тому, що ріднить нас колишня команда зв'язку колишнього шостого фінляндського полку стрілецького (ой, як же давно-давно це було!), атому, що навантажений з поля бою важким кулеметом, він покидав у дорозі все своє причандалля солдатське: торбу, казанка і навіть ложку - точнісінько, як от пілот, під час неминучої, видимої катастрофи, викидає з літака ввесь зайвий баласт, щоб так швидко вниз не тягло... І тепер Коваленко прив'язаний до мене неподільно, він тулиться до мене, як дитина в галасливому ярмарку до матері, щоб не загубитися, він тримається мене, як рідного брата.

Припікає люте червневе угорське сонце. Мене починає злостити Коваленкова прив'язаність - я знаю, що все це через казанка, а в мене чудовий мідний казанок! - та через дебелу солдатську, дерев'яну ложку.

Мене злостить, що Коваленко такий невдалий ще й на винахідництво: ось уже кілька годин, як він намагається задовольнити гострі вимоги свого шлунку зовсім неоригінальним способом: Коваленко намагається пристосувати свій організм до рослинної їжі; він спочатку вишукує в траві під ногами рідкісні стеблини щавлю (виступати за лави гостро забороняють червоноштанники, караючи неслухняних зовсім неделікатними ударами прикладів), а далі просто рве і пхає в рот потоптану, запорошеними солдатськими чобітьми, траву.

Я бачу, що Коваленко зовсім необізнаний з фізіологією людського організму. Я бачу, з якими неймовірними муками він намагається пережувати зовсім не для його зубів припасовану їжу, як йому сльозяться, червоніють, вилазять на лоба очі. Я відчуваю, як Коваленкові нудно, бачу, як кожної хвилини його рве, але в мене стільки накипіло злості і на війну, і на п'яного капітана Орло, і на ляитенанта, плюгавого хлопчину, що так болюче образив льоноволосу дівчину в Дебрецені, і на самого Коваленка, що не додумався винести з поля бою найцінніший солдатський скарб - казанка та ложку, а тепер усі надії покладає на мене, - в мені стільки накипіло тієї злости, що я не хочу поділитися з Коваленком своїм винаходом, який тримає мене на ногах.

Я відразу ж одкинув невдалу спробу обдурювати свій голодний організм обсмоктуванням камінчиків, і вже кілька годин підтримую себе тим, що безнастанно ковтаю гаряче угорське повітря. Отак роззявлю рота, наберу повно повітря і через велику силу, правда, заганяю його в шлунок.

Ковтнувши разів із десять, я почуваю, що в животі мені повно; великим напруженням волі примушую себе думати, що шлунок має що робити, і міцно й бадьоро тримаюся на ногах. Правда, через кілька хвилин проковтнуті мною десятки порцій повітря, облазивши по всіх закалабках порожнього шлунка, з непереможною силою відригуються назад, але я знову й знову посилаю шлункові нові порції, створюючи ілюзію насичености, і почуваю себе, у всякому разі, краще, ніж Коваленко.

Ми вже бачимо і тих щасливих, що потрапили в перші ряди нашої довжелезної людської гадюки, і що їх нещедрі мадярські куховари понаділяли вже коряками ріденької мамалиги, - бачимо, як вони, не відійшовши й двох кроків од кухні, накидаються на свої казанки й миттю спорожняють їх, облизуючи вінця просто язиками, а в середині казанків - пальцями, що їх потім довго обсмоктують.

Коваленкові не стоїться на місці. Несподівано він виявляє непогану обізнаність свою з аритметикою. Ми стоїмо, може, за який кілометр од кухні, коли рахувати всі ряди, на четвертому чи п'ятому закруті людської гадюки - неначе й зовсім недалеко від чародійних мадярських куховарів, але Коваленко швидко вираховує, що наша черга до коряка мамалиги дійде тільки завтра вранці.

Він має рацію. Щоб наділити порціями мамалиги всіх десять тисяч полоненних із однієї кухні, розрахованої на задоволення відразу тільки 250 чоловіка, треба мамалигу варити ні більш, ні менш, як сорок разів. Ми в черзі майже передостанні, а від часу, коли роздадуть одне вариво й до того часу, поки звариться в тій самій кухні друге, минає не менше, як година...

Тому то Коваленкові не стоїться на місці. Не припиняючи своїх даремних спроб наїстися травою, він нишпорить своїми блискучими, глибоко запалими, розчервонілими очима, вишукуючи найменшої нагоди, щоб перескочити якось ближче в черзі до кухні. Я бачу, як важко йому обдурити уважність сотень і тисяч голодних істот, що стоять поперед нами, я бачу, як неймовірно, просто неможливо трудно проскочити йому повз розлючених червоноштанних дозорців, і думаю, що коли б Коваленко був сам, він би, мабуть, уже давно стояв спереду. Але йому конче хочеться перебігти наперед разом зо мною, а перебігти двом - це вже річ дуже й дуже мудра.

До моєї свідомости доходить ця Коваленкова стратегія. Я забуваю на мить, що це ж він тому не хоче покинути мене, що я маю казанка, а голіруч мамалиги він не набере, - я забуваю про це, і мені хочеться гаряче пригорнути мого сердешного побратима і втішати всім, чим тільки я можу.

Я вже починаю ділитися з ним своїм винаходом, хочу розповісти йому, як можна годуватися повітрям, але в цей час, переступивши кілька кроків за чергою наперед, Коваленко несподівано знаходить аж дві стеблини зеленого щавлю поспіль, озирається крадькома на мене, рвучко нахиляється по них, вириває і, відвернувшися від мене, пхає обидві стеблини в рот. Досі щавлем ми ділилися по-братерському...

— Ага, ти такий!

Мені відразу відпадає охота давати Коваленкові спасенні поради, і я міцно замикаюся в собі із своєю злістю.

Коваленко обертається до мене, неначе нічого й не сталося, і знову починає плянувати й плянувати, як би перебігти ближче до кухні.

Люто пече сонце.

Починає крутитися в голові, темніє в очах, мимохіть присідаю, падаю на землю, а очунявши, підводжуся знову - світ іде обертом... Поволі втрачається свідомість часу, стаються перебої з ковтанням повітря, і тільки страшні, болючі вимоги порожнього шлунку знову вертають до свідомости і примушують іще й ще напихати кишки повітрям.

Коваленко не вгамовується. Ось на якомусь, ближчому до нас, закруті, несподівано виникає метушня. Хтось великий у сірій шинелі падає на всі чотири й починає дригати ногами. Там одразу наростає купа людей, збігаються галасливі червоноштанники, в повітрі лунають верескливі вибухи мадярської лайки, майорять приклади, гупають по спинах, шиях, головах збаламученої юрби.

Знепритомнілого відтягають набік, юрба слухняно вишиковується знову по чотири, а ми з Коваленком, дякуючи тимчасовому заколотові й постійній настороженості Коваленка, опиняємося далеко спереду, залишаючи позад себе багато-багато, може й тисячі рядів. Нас пробують тут не визнавати, відпихають назад, але Коваленко так переконливо й так уїдливо доводить, що ми тут стоїмо з самісінького ранку, що з нами, нарешті, миряться, і ми пізно-пізно ввечорі уже коло кухні.

Мамалига ріденька й кисла на смак. Уже багато пізніше, через кілька днів, нам оповідають наші фельдшері, що цю мамалигу варено з якоюсь кислою хемічною рідиною, щоб випробувати стійкість наших шлунків проти інфекційних захворувань.

Але хіба в той час нам про те було думати? Всі наші почуття, всю лють, усю міць образи було зосереджено коло того, що проклятущий мадяр-куховар дав нам на двох тільки один коряк їжі, а на несміливий Коваленків протест телепнув його по голові з усієї сили гарячим коряком.

Ложка в нас одна на двох. Мені належить, як власникові, право першому занурити ложку в гарячу рідину, але Коваленко використовує цей момент на те, щоб усіма десятьма пальцями зчищати з набитої мадяром на голові йому гулі рештки мамалиги й переправляти її в рот.

Цей Коваленків маневр не уникає моєї свідомости, я хочу ковтнути відразу дві ложки поспіль, але Коваленко блискавично спостерігає цей мій намір, судорожно хапає мене за руку, і я передаю йому ложку. Потім - він мені, я знову йому і т.д.

Мамалиги дуже мало. Поївши, ми, здається, голодніші, ніж були. Але я маю глибоко приховану надію на те, що Коваленко так і не виявить незчищеної ним із голови, трохи нижче гулі, порядної плями мамалиги, що стала вже присихати, і що вона дістанеться мені. В тих цілях я настирливо раджу Коваленкові не надягати на гулю кашкета, а вночі, коли ми, щільно пригорнувшись один до одного, примостились на горбочку і Коваленко швидко заснув, я довго злизую сухим, зашерхлим язиком рештки засохлої мамалиги трохи нижче набитої мадяром на Коваленковій голові гулі.

Ця ніч - була страшна ніч. Іще десь далеко до півночі заворушився густо встелений людськими постатями дебреценський луг, і над ним тисячами повісом повисли, даремно рвучись до далекого, синього, зазореного неба, людські стогони, зойки. Тут не заснеш...

У вночішній темряві я бачу, як ворушаться купки людських тіл, як лазять вони навкарачки, мов розворушена черва, як голосно й страшно блюють.

На ранок увесь широкий луг, оточений досить густим ланцюгом немилосердних мадярських гусарів, забльований так, що просто ступити ніде.

Може то діяла кисла хемічна рідина в мамализі, а може - смердюча вода з канави навколо законсервованого хемічного заводу в Дебрецені, - ніхто з десятьох тисяч про це не думав. Люди лежать, сидять, плазують од купки до купки, витираючи одежею загиджений уночі луг, - мовчазні, сірі-сірі, аж зеленкуваті.

Уночі було чути постріли - Коваленко десь довідався, що якась група полонених хотіла втікати, на них стріляли, когось убили, кількох поранили, кількох повбивали прикладами...

Може про такі наслідки годівлі кислою мамалигою, чи водопою з канави щось і думали представники мадярського начальства, бо вже раннім ранком забігали по лузі ,мадярські цуреки (Цурек - цугс-фірер по німецькому - унтер-офіцер, і “цурек“ - або-німецькому - назад. Цуреками, глузуючи, дражнили наші полонені вогрожих унтерів, що тільки й уміюгь, мовляв одступати, тікати назад на фронтах), загадуючи всім колишнім санітарам із полонених зголошуватися й ставати до роботи. Із Дебрецена привезли багато нош, і до пів дня півсотні добровільних санітарів переносили на подвір'я цегельні, вибираючи з-поміж гущі розкиданих по лузі тіл тих, хто корчився, безнастанно блював і вже не міг стояти на ногах.

До полудня настягали їх туди шістсот чоловіка. А тих, що залишилися, знову вишикували в ряди перед єдиною кухнею, але сьогодні вже не давали стояти марно: кілька загонів мадяр обходили ряди, наказували розкривати солдатські наші торби, вивертали кишені й відбирали все цінне. Гроші, годинники, ножики, бритви, солдатські георгієвські хрести й медалі, нагрудні срібні хрестики (матірні благословення), біноклі, компаси, мапи, - все було відібрано безповоротно.

Позабирали у всіх і мідні казанки, правда, тут таки позамінявши їх на свої бляшані. Коваленко трохи не плакав за моїм казанком. Він пробував використати цю нагоду, щоб обдурити загін реквізиторів і одержати собі мадярського казанка за начебто відібраний і від нього мідний, але, діставши доброго стусана прикладом, заспокоївся.

Наша черга цього дня до кухні не дійшла. А другого дня на подвір'я цегельні відтягли, вже мало й ноші вживаючи, ще понад тисячу чоловіка.

Може на подвір'ї цегельні було організовано шпиталь, може там подавали хворим медичну допомогу?

У наївності своїй ми так довгий час і думали, але незабаром пересвідчилися, що ці півтрупи наших земляків затягають на подвір'я цегельні тільки на те, щоб вони повільно вмирали там, не на очах живої ще людської маси.

Третього дня на цегельню потрапило ще з півтори тисячі півтрупів.

Жоден із них не повернувся звідти живий, а вже другого дня після першої годівлі рідкою, кислою мамалигою, мобілізовано ще кілька десятків санітарів, що дістали нове завдання: тут таки, коло нас, праворуч дороги, звичайні рядові полонені копали широкі та довгі братерські могили, санітари витягали з подвір'я цегельні голі трупи одежу з них здіймали й палили в цегельні, - звалювали їх у могили, як дрова, присипали негашеним вапном, поливали водою й закопували. Десь узявся високий, худий, як дрючок, густо зарослий сіруватою бородою, румунський священик із кадилом, і над змертвілим лугом, під палючим промінням червневого сонця, цілий день лунали його скорботні, монотонні вигуки:

— Домне, мілуешту! Домне мілуешту! (Господи, момилуй! Господи, помилуй!).

Нас уже встигли обтягти колючим дротом. І сьогодні вже цієї напівзмертвілої багатотисячної маси не вишикуєш стрункою гадюкою, по чотири в ряд, навіть за допомогою мадярських прикладів, навіть перед кухнею. Люди, як мухи, валяються купками, сидять, лежать, гомонять про щось, про своє, людське.

Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш, чи скрутить тебе через мить, і чи не потягнуть тебе за ноги до цегельні, а звідти - по три, по чотири на ношах - до широкої братерської могили?

Зранку я розмовляю з вартовим через дріт. Лежу на животі на голій, утоптаній землі під самим дротом, спрямувавши погляд у той край, де Україна, де Дніпро, де Канів, де веселі луги зелені, де гора Ганчариха над потоком, а в потоці густі верби з тисячами соловейків, що оце саме тепер повинні втрачати вже голос - ячмінь, десь, виколосився...

Вартовий - не мадяр, не румун, не німець; ледве добираю з його чудних, мало зрозумілих мені слів, що він - словак, довідуюся, що він нудьгує за своїм селом над Дунаєм, за жінкою й дрібними дітьми, що ось уже скоро рік, як їх не бачив, бо й досі не мав “урляпу“ (відпустки), а коли ще дадуть його - невідомо...

На моє прохання, він навчає мене єдиної мадярської фрази, що складається з того, що, очевидячки, болить і йому, моєму вартовому, і мені - його невільникові: “Йов вуна хотьха ель муна о хабуру“ - це має значити: “Добре було б, коли б швидше кінчилася війна“.

Авжеж добре, чоловіче добрий...

Може не повторювалося б оце божевілля, що навколо нас сьогодні діється (те, що діялося вчора й позавчора на фронтах, поволі забувається); може б перестали тягати оцих учорашніх людей з усіма притаманними людям чуттями радощів і журби, може б не тягали їх, як поліна дров, та не засипали б негашеним вапном по пів сотні в братерській могилі, може б не лютували так, невідомо за що нас ненавидячи, оці червоноштанні мадярські потвори, що он один із них, чоловіче добрий, побачивши, як ти розговорився зо мною, вже кричить несамовито на тебе здалеки, а ти відскакуєш од мене, як од зачумленого, й раптом вишкірюєш проте мене зуби, які тількищо посміхалися доброю, лагідною посмішкою, коли ми говорили про твої дрібненькі діти, і кричиш на мене не своїм, чужим голосом, щоб я відсунувся далі від дроту, бо ти, мовляв, стрілятимеш...

— А так, так, чоловіче: “Йов вуна хотьха ель муна о хабуру“... Бо та проклята “хабуру“ робить із нас усіх, з людей із душами й серцями, звірів бездушних, звірів без серця...

...Лежимо з Коваленком непорушно у закутку дротяної загороди, а за дротяною загородою санітари роблять своє страхітне діло. Вони приносять учотирьох на великих ношах по три й по чотири заригані, сині, покорчені, неймовірно виснажені, худі трупи з 'цегельні, і скидають їх ломаками в яму. Священик махає кадилом і монотонно, тужливо вигукує свое “Домне, мілуешту...“

Я не знаю, чи бачить що Коваленко, бо охляв він так, що й говорити вже не може й лежить непорушно, зануривши в небо каламутні очі, - але я бачу, як ворушаться, поводять руками конвульсивно, страшно блимають білками очей деякі принесені санітарами і звалювані в братерську могилу недавні бійці імператорської армії...

Я бачу, як підкочують на тачках діжечки з вапном, вартовий мадяр пильно доглядає, щоб у яму потрапило ні більше, ні менше, як п'ятдесят трупів (для статистики!), наказує засипати яму вапном, заливати водою й закопувати. А то вже священик, мабуть, подбав за те, щоб над кожною такою ямою було поставлено невеличкого, на аршин зросту, білого хрестика з пахучої карпатської смереки. Таких хрестиків, над такими самими братерськими могилами (ні більше, ні менше, як по п'ятдесят трупів у кожній) поставлено на дебреценському лузі за тиждень рівно шістдесят...

Коваленко непорушно лежить і не бачить, і не цікавиться, що за двадцять кроків од нас - тільки перейти через дорогу - перед самою огорожею цегельні, стоїть задумана, підгорілою вже травою заросла, невисока могила з старовинним надгробком - на мурованому постаменті кам'яним хрестом.

Коваленко не знає й не знатиме, бо я йому не скажу, що на тому хресті золотими літерами вибито:


Зд ѣ сь погребены русскіе воины

в борьб ѣ съ гидрой венгерской революціи животъ свой положивша.

Имена же ихъ ТЫ, ГОСПОДИ, ВЕСИ. 1849 г.


Це - російською, німецькою й угорською мовами.

Історія дивовижно повторюється. Я прикидаю в голові й вираховую, що з того часу, коли на цих самих лугах одбувалася трагедія - нерівна боротьба поневоленого Габзбургами угорського народу, на чолі з героїчним Ляйосом Кошутом, проти об'єднаної чорної реакційної сили австрійського Франца-Йозефа та російського Миколи першого, що погнав запаморочені ломачною дисципліною свої полки тушити революційне полум'я, - я вираховую, що з того часу минуло тільки 65 років, і констатую, що нічого відтоді не змінилося в світі, що запаморочені такою самою ломачною дисципліною наші полки знову потрапили сьогодні сюди, на цей самий дебреценський луг. Потрапили за трохи відмінних, правда, умов, для того, щоб залишити на цьому чужому клапті землі вже не одну могилу з надгробком - кам'яним хрестом на мурованому постаменті, а цілих шістдесят, з маленькими, білими хрестиками.

Я припускаю, що через п'ять чи десять років ті білі хрестики погниють, невисокі горбочки над братерськими могилами розоре працьовитий угорський селянин, а на кістках трьох тисяч десь отак у червні-липні тільки буятимуть широкі хвилі золотої пшениці.

Од царя Миколи першого думки стрибають до замученого ним в Аральських степах нашого велетня Шевченка, в затуманеній голові примарними літерами починають грати рядки його невмирущого твору:

“Нас тут триста, як скло

Товариства лягло...“

Ці рядки заполонюють усю мою свідомість, мені все хочеться додати до цифри 300 одного тільки нолика, але нічого з того не виходить: губиться музичність вірша, і я з сумом і жалем усвідомлюю, що ніхто, ніде, ніколи й ні за яких обставин не оспіває трагічної смерти цих трьох тисяч нікому не відомих полтавчан, киян, тавричан, туляків, костромичів, вологодців, сибіряків, - цих трьох тисяч сірих одиниць великої імператорської армії, зареєстрованих десь по своїх полках, як “без вєсті пропавшіє“, - я усвідомлюю це й жахаюся.

Пекучий біль стискає мені серце, я знову хочу кричати в повітря: “для чого?“ “за що?“ - хочу поділитися своїм болем з Коваленком, але увагу мою несподівано привертає інтимна розмова, що точиться поруч, між двома сусідами.

Праворуч од нас лежить здоровенний дядько Максим Кувіка, підклавши під голову солдатську торбу, а на ній - закладені під шию руки. Він мрійно проводить поглядом легенькі, пухнаті хмарки на блакитному небі і стиха говорить до свого сусіда.

Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш..?

Дядько Максим Кувіка з Таврії цього разу говорить уже не про борщ і не про паляниці...

Шкварчить, закипаючи, поливане водою вапно в братерських могилах, здіймаються над могилами клубки гарячої білої пари, дивовижно вплітаються в них похоронні вигуки румунського священика “Домне, мілуешту!“, дзижчать, чіпляються надокучливі, чорно-сині мухи над головами живих, бо не дають їм поживитися над мертвими, а дядько Максим Кувіка довірочно говорить своєму сусідові:

— Знаєш, голубе, я тобі скажу: тільки було й..., що з кумою... Така ж, чортова баба, була гаряча, як той гардиман. Тільки кум одвернеться де з дому, а ми вже з нею у клуні, на просяній соломі...

— Домне, мілуешту! Домне, мілуешту!

— Штирі-по-штирі, басса мега іштенем!..

— Ве-ее-е-е... Ге-х-ве-ве-ве! (Це ригають на лузі).

— Бов-дзе-лень, бов-дзе-лень, бов-бов... (Це дзвонять у Дебрецені).

Хаос... А дядько Максим Кувіка не чує, що діється навколо - він уже зовсім припав до вуха сусідові й шепоче йому так, що я й хочу, але не можу не чути:

— А ще, голубе, як хочеш, щоб і стара за молоду здавалася...

Коваленко не витримує - і він, коли б і хотів, то не міг не почути дядькової Максимової поради, Коваленко зиркає на мене, десь у нього в пересохлому роті набирається повно слини, і він люто спльовує вбік дядька Максима.

І тоді Коваленко вдесяте оповідаає мені, що в нього - хороша маленька донечка вдома, що їй тільки другий рік пішов, а вона вже простягає руці і “тату, “тату“ - зовсім, як доросла, вимовляє.

Надвечір якогось, дуже близького після того, дня, не дочекавшися в черзі своєї черги по мамалигу, дядько Максим Кувіка з Таврії на моїх очах у ряду скручується, падає, синіє, як падали й синіли вже тисячі, і добре організована тепер бригада санітарів швидко тягне йото на подвір'я цегельні...

Прокляття війні!


На п'ятий день зранку зарипіли з Дебрецена вози, понавозили тисячі кілків, сотні качалок колючого дроту, за один день нашу загороду розбили на сім окремих, задротованих ділянок, порозпихали в ці ділянки нас, як овець, по тисячі в кожну, роздали кожній тисячі відмінного кольору церату і наказали попришивати по маленькому шматочку до кашкета чи шапок - це були перші спроби реестрації та обліку полонених.

Я з Коваленком потрапив до “чорної“ тисячі. Того самого дня до нашого табору під'їхало блискуче авто, з нього вилізло чоловіка шість членів якоїсь високої комісії з представників невтральних держав, усі члени комісії від підметок до голів були закутані в сірі, примарні балахони - тільки з глибоких прорізів на обличчях блищали їм очі.

Члени комісії пройшлися повз табір шляхом, тримаючись на досить пристойній відстані від дроту, і тільки зрідка позираючи в наш бік. На подвір'я цегельні зайти не наважилися - тільки заглянули в розчинену браму, потупцяли на місці, про щось жваво поговорили, а через п'ять хвилин блискуче авто помчало високу комісію назад до Дебрецена.

В наслідок тих одвідин, того самого дня над нашим табором, на високій щоглі, замайорів великий білий прапор із червоним хрестом.

А ранком шостого дня, проти кожної задротованої ділянки, невідомо звідки, з'явилися військові похідні кухні (де вони раніше були?!), нам почали давати їсти тричі на день, і вже не мамалигу, а чудові м'ясні супи, і вже сьомого дня санітарам робити було нічого.

Тільки шістдесят могилок (по п'ятдесят довічних мешакнців у кожній) залишилися німими свідками “гуманного“ ставлення ворога до полонених бійців.


Цей мій розділ не був би повний, коли б я не згадав, як мій хороший Коваленко, нарешті, виплутався з свого скрутного стану безказанкового існування.

Ще поки їсти давали нам раз на день, ще поки люди, як мухи, падали в черзі, не дочекавшися своеї порції, ми з Коваленком так-сяк обходились одним казанком, бодай на зовнішній погляд неначе охоче мирилися з такою незручністю. Правда, кожен із нас на тисячі ладів пильнував обдурити другого - чи зайву ложку сьорбнувши, чи непомітно для другого виловивши гущу з денця казанка.

А вже тричі на день переживати такі муки взаємного обдурювання було занадто. Мабуть, це досить виразно позначалося на всіх моїх і його рухах, на всіх наших розмовах, що якось одразу тепер припинилися, на тому, як недоброзичливо ми зрідка зиркали один на одного, посилаючи до всіх чортів зайвого рота на таку мізерно малу порцію чудового, смачного супу.

І одного вечора я спостеріг, що Коваленко, видно, щось надумав. Йому для чогось неодмінно хотілося перевершити мене в неспанні того вечора, він часто повертався з боку на бік, підводив голову й хижо зиркав навколо. Тоді мені здавалося, що він стежить за мною, і робилося моторошно. Проте, заснув ятого вечора таки раніш за Коваленка.

А раннім ранком другого дня, прокинувшися з хворою від тривожних снів головою, я, на своє глибоке здивування, побачив, що Коваленко, зовсім добродушно посміхаючись, ретельно начищае розтертим у руках груддям землі незнайомого нам казанка. На моє німе запитання, приклав пальця до губів і по-змовницькому засичав:

— Тсс... сс... с...

Вже геть пізніше він оповів мені, що попрацював цілу ніч, підкопуючись руками під дротяну загороду сусідньої, “зеленої“ тисячі, і вже перед світом, ризикуючи життям (бо за таке й свої вбивали), потяг цього чудового казанка з-під голови якогось сонного йолопа.

А без ложки Коваленко обходився легко - або випивав суп навхилки, або робив ложки з скоринок кукурудзяного хліба.

Ще через тиждень, дослідивши всі сім тисяч на стійкість проти інфекційних захворувань уже іншими, медичними способами, і, поприщеплювавши всіх від тифу та дифтериту, нас почали вивозити з проклятої дебреценської долини.

ВЕЛИКА СЕРБСЬКА МОГИЛА В ЕСТЕРГОМІ

Нашу “чорну“ тисячу пильно перевірили, перерахували, приготували до вивозу.

В комісії, що навантажувала нас в ешелон, активну участь брав якийсь вертлявий цивільний панок. Він пильно придивлявся до стану здоров'я полонених рабів і немилосердно бракував малосилих, худих та виснажених. Замість забракованих, до повної тисячі, йому додавали міцніших на вигляд із інших тисяч.

Це він таки, мабуть, той самий цивільний панок, подбав про те, щоб на дорогу нам роздано по пів буханки кожному запашного, чисто кукурудзяного хліба, а перед івиїздом нагодовано ще раз добрим супом. Це дало нам привід дивитися на цього панка вдячними очима, а всю дорогу будувати всякі здогади про те, що це - наш майбутній господар, що їдемо ми кудись на роботу, і що буде там, значиться, добре.

Коваленкові страшенно не хотілось лишатися в Дебреценській долині, а йому, малосилому, вкрай виснаженому хлопцеві, це, безперечно, загрожувало. Але Коваленко - з Таврії, Коваленко - хитрий. Цілий той день, поки перебирали й сортували нашу тисячу, він ходив набундючений, не ходив, а літав жвавим метеликом; коли ставав перед очима цивільного панка, витягався струнко вгору, надимав запалі щоки, всякими іншими способами виявляв свою жвавість, і таки обдурив уважність панка. Його з нашої тисячі не викинули.

Щоб дістатися з Дебрецена до Естергому, куди нас везено, можна залізницею їхати двома напрямками: або, взявши на північний захід, проїхати величезні степові рівнини, не менше великі низини, густо засіяні золотою пшеницею, перебратися через річку Тіссу, звернути на південний захід на місці, де залізнична колія перехрещується і звертає на північ, через місто Егер - на Берлін, або, взявши від Дебрецена на південний захід, проїхати такі самі степи й низини, через міста Каргац, Терек-Сент-Міклош, Солонок, на Будапещт, а звідти, круто піднявшися вгору, на північ, звернути коло міста Вац на захід - отам недалечко вже буде й Естергом, що стоїть на межі етнографічної Чехії, у закутку охвістя Альпійського хребта, де з трьох боків збігаються залізничні колії.

Нас повезли цим другим напрямком. Цього разу їхати було веселіше, бо й у вагонах нас не так було напхано, як із фронту, і вартові були напрочуд добрі люди: вони всю дорогу двері вагонів тримали широко розчинені, давали на зупинках змогу вилазити з вагонів - це були вже не червоноштанні гусари, а здебільшого вояки слов'янського походження, що й до пісень наших ставилися прихильно, а часом і підтягали за нами, разом із нами.

Але на те, щоб проїхати таку, власне, незначну відстань під воєнний час, довелося нам витратити дві доби. Бо залізниці були неймовірно забиті, увесь час нам назустріч сунули безнастанні ешелони свіжого війська, військового знаряддя, амуніції, і це часто примушувало наш потяг стояти на зупинках довгі години.

Коли ми зустрічали ешелони мадярського війська нас обсипали поганою мадярською лайкою, блимали зпід лоба сторч поставленими очима, люто скреготали зубами. Німецькі ешелони ніколи не минали нас без того, щоб не помахати з вагонів погрозливо шаблюками, щоб не кинути навздогінці уїдливе:

— Фарфлюкте русіше швайне! (Прокляті російські свині!).

Мовчки проїжджали повз нас ешелони з вояками слов'янами і навіть угорськими румунами.

Від усіх тих зустрічей було і боляче, і тоскно на серці.

В Естергом приїхали третього дня зранку й відразу рушили до недалекого табору. Це було зовсім добре впорядковане пристановище для полонених: під високою горою, що за нею невеличка річка Гран зливається з широкими водами Дунаю, величезний простір, обгороджений дротами, забудований безліччю фундаментальних бараків, з десятком величезних літніх “офіцерських“, як нам казали, палаток, дуже подібних побудовою до наших каруселів.

Естергомський табір - це невеличке, добре впорядковане місто з усіма службами - каналізацією, водогоном, електрикою, величезними кухнями та провіянтськими складами.

Ще тільки ми почали входити за гостинно розчинену перед нами браму табору, а нам уже видають по парі штампованої солдатської білизни, ведуть до добре впорядкованої лазні, а потім наказують ставати в чергу до кухні з приготовленою вже їжею.

Пропускна здібність Естергомської кухні - просто неймовірна: за пів години всій нашій тисячі напрочуд щедрі куховари понасипали повні казанки густої, смачної “менажі“ (їжі) - ячменю, вареного наполовину з квасолею. Тут таки голосно всім заявлено, щоб приходили ще і ще, коли кому буде мало його порції.

Ця доброзичлива заява багатьом зголоднілим, Нестримним на шлунок землякам моїм, коштувала аж надто дорого: за цілком перевіреними даними, того самото дня з нашої тисячі сотні людей серйозно захворіли на шлунки, одинадцять чоловіка померло від розриву кишок, а між ними був і мій сердешний Коваленко. Він на моїх очах, не зважаючи на перестороги, виїв три повні казанки густого варива...

Я знову лишився самотній, без друга, без близької людини.

Наша тисяча жила в окремих чотирьох бараках, цілком по-казарменому, з уранішніми й вечірніми перевірками та молитвами, про що пильно дбали наші полонені фельдфебелі, які й тут несподівано, заохочувані австрійською військовою владою, почали виявляти себе за начальство над нами.

І день, і другий, і третій, і п'ятий такого життя, коли вдосталь насичений шлунок і цілковита бездіяльність зовсім паралізують волю, обезкрилюють думки, підтинають прагнення, - і день, і другий, і п'ятий такого життя починають мене жахати.

Цілими днями блукаю по табору, ранками зустрічаю схід сонця, що викочується з-за гори, з того краю, де мій Рідний Край, вечорами години простоюю, поки закотиться за протилежні гори прекрасними кольорами обарвлене, натомлене за день, життєдайне світило, й нудьгую, нудьгую, нудьгую... Тут уперше, десь глибоко в підсвідомості, зароджується божевільна на ті обставини думка - тікати. Тікати, хоч би там що, з неволі - туди, де руху не обмежують оці колючі сизі дроти навколо, де не чути таких остогидлих, чужих і диких покликів мадярських вартових у цьому пристановищі нудьги й печалі з раз навіки заведеними порядками суворої солдатчини.

Немає друга, ні з ким слова товариського мовити. В бараках-казармах удень порожньо, а вночі, при зачинених щільно дверях і вікнах, неймовірно важке повітря - двісті п'ятдесят щедро відгодовуваних людських істот цілі ночі чадять немилосердно.

Нудьга, нудьга, нудьга...

Днями прислухаюся до розмов місцевих старожилів, несподівано натрапляю на оповідання, цілком варте уваги й віри, з історії естергомського табору.

Он ота гора коло самого табору, на південно-східньому боці, може документально підтвердити правдивість цього оповідання. На тій високій-високій горі бовваніє почорнілий уже від часу, невеличкий хрестик, а під тим хрестиком закопано в братерській могилі дев'ять тисяч трупів сербів.

То були і вояки сербської армії, захоплені в полон за перших уже боїв у серпні 1914 року, і тисячі цивільного населення - з жінками й дітками - зігнані до Естергому розпаленими Сараєвським убивством, “доблестними“ полками старого Франца-Йозефа, з тих, що їх не дорізали славетні саксонські полки смертників із адамовими головами на касках - емблемами безмірного героїзму й безмежної жорстокости. Славетні саксонські (чи вестфальські, хіба не однаково?) полки німецького кайзера, вирізуючи сербів, бродили в крові людській по коліна, і цей нечуваний героїзм, коли щасливо для Німеччини скінчиться війна, безперечно, дасть тим полкам смертників обновку до уніформи: вони, напевне, матимуть на казенних чоботях, отак десь на горішньому кінці халяв, червоні смужечки з сап'яну на спогад про людську кров, що в ній треба було так глибоко бродити... Усіх тих дев'ять тисяч сербів зігнали сюди, коли ще в Естергомі й натяку не було на добре впорядкований табір, огородили колючим дротом і тримали осіннього й зимового холодного часу під одкритим небом - обідраних і голодних - доти, поки всіх дев'ять тисяч не перетягали на оцю високу-високу гору, під той маленький, почорнілий уже від часу, хрестик.

Прокляття війні!

Один тиждень нудного, ситого, бездіяльного життя в Естергомі здався страшніший за багато попередніх поневірянь наших, і коли нам оголосили, що виряджають таки, нарешті, на роботу, вся тисяча легко зідхнула.

ГАЙМАШКЕРСЬКА КАТОРГА

Перед тим, як вирядити з Естергому далі нашу, неповну вже, тисячу ще раз перевіряють, доповнюють, іще раз миють у лазні, взувають. На мої босі ноги дістаються новісінькі австрійські солдатські черевики, з густо підкованою цвяхами, дебелою підошвою - не в міру великі й важкі, але й за те спасибі. Я вже не буду тепер збивати до крови, до струпів свої ноги в переходах кострубатим бруком, у перегонах приспішеними маршами од станцій залізниць до таборів.

З Естергому повезли на південь. Проїздимо Будапешт, Цеглед, Кечкемет і, нарешті, зупинка коло невеликого містечка південної Угорщини - Гаймашкеру, що його й на порядних мапах не знайдеш, як не знайдеш на порядних мапах мого далекого-далекого, рідного Канева з восьма тисячами населення за переписом 1897 року.

Із дорожніх вражінь тільки й лишилося в пам'яті, що незрівняна краса угорської столиці Будапешту, розташованої по обидва боки тиховодого Дунаю, та невеличка пригода, що сталася мені в цій столиці.

Тут, у Будапешті, на вокзалі, з чверть години стояв чогось наш поізд, і нам дозволено було повиходити з вагонів. Добре пам'ятаючи, що на кожній станції у нас, на безмежній Росії, завжди можна добути окропу, чи, бодай - літепла - перевареної води, я, трохи розміркувавши, подався від свого натовпу з казанком до вокзалу. На дверях стояв чисто, навіть шикарно одягнений у сіро-синій, новісінькій уніформі, австрійський унтер-офіцер.

Місяць перебування в оточенні, де лунала тільки угорська чи німецька мова, не минув для мене марно: я вже знав зліпити кілька фраз по-німецькому, гірше - по-мадярському.

Ще здалека міряю очима струнку постать набундюченого унтер-офіцера коло вокзальних дверей, вирішую, що подібний він більше до німця, ніж до мадяра, підбігаю, стаю струнко і, козирнувши, випалюю поспішно, надзвичайно чемно:

— Гер цугс-фірер, заген зі, біте... де тут окропу дістати? (Пане унтер-офіцере, скажіть, будьласка... - кінець фрази вийшов у мене і не по-німецькому, і не по-мадярському, а по-своєму, по-українському...).

Герові унтер-офіцерові неприємно пересмикнулося обличчя, він оглядає мене блискавичним, зневажливим поглядом, і рубає:

— По-чеську, брате! По-чеську!

І в тому “по-чеську“ я відразу почуваю всю його люту зненависть до всього німецького, пригадую те, що знаю з історії віковічної боротьби чехів за свою культурну й національну незалежність проти німецького поневолення, - мені стає неприємно й соромно - аж моторошно. По-чеському я не знаю жодного слова.

Але пригадую спорідненість слов'янських мов і белькочу - невпевнено, правда, чистою українською мовою:

— Та я, пане унтер-офіцере, хотів би тільки спитати, де б у вас тут окропу на чай розжитися...

Набундючений унтер-офіцер мило посміхається - він удає, що зрозумів мене якнайкраще, і пропонує негайно вертатися до вагонів, бо до вокзалу вхід нам заборонено, окропу у них не роздають по-дурному, а до речі, вже й потяг наш має зараз рушати... і сипле-сипле, як горохом, чеськими фразами, з яких ледве десяте-двадцяте слово доходить до моєї свідомости.

Я знову таки цілком упевнено, вдаю, що геть чисто все зрозумів, козиряю йому, вдячний за лекцію з науки про національні святощі, за пояснення в справі окропу, рвучко повертаюся бігти до свого вагона, і в спину чую ще зливу швидкої-швидкої мови:

— Так то, брате! По-чеську, по-чеську треба!

З того роблю висновок про високу національну свідомість, про гарячий патріотизм мого випадкового співрозмовника, і всю дальшу дорогу - вже до самого Гаймашкеру - в голові рояться думки про долю багатьох народів, неприродно об'єднаних австрійською монархією. Доходжу думки, що ніде й ніколи українець унтер-офіцер не обстоював і не обстоюватиме так своєї національної культури, чіпляючись навіть до дрібничок, як робив цей переконаний чех, і від того робиться сумно... Заспокоюю себе на тому, що, не живши вже ось триста років національно-державним життям, ми, українці, не повинні в тому божевіллі, що діється зараз у світі, підпаленому пожежами патріотизму й національної ворожнечі, що ми ще колись маємо сказати своє слово, але яке?

Гаймашкер - не Естергом. Тут теж табір, але табір цей більше скидається на дебреценську долину - на голому, згористому місці, недалеко за самим містечком, обтягнуто дротом чималу ділянку землі, поставлено двадцять, нашвидку зліплених із дощок, бараків, що в них ні дверей, ні вікон, а тільки дірки попрорубувано. Дахи повкривано толем, але вже перший дощ показує всю недосконалість вкривальницької роботи й непристосованість цих бараків до людського житла.

В середині бараків, розрахованих на 350 чоловіка кожен, у два ряди нари дерев'яні - третій ряд має спати покотом на підлозі. Кожному належиться напханий соломою матрац, але що то були за матраци вже того дня, як ми приїхали!..

Часті дощі, що зовсім не хотіли визнавати толю за дах, наливали в бараки цілі баюри, матраци кисли в тих баюрах, непровітрювані місяцями, а по непровітрюваних місяцями матрацах кишіли мільйонами голодні, довгі, якісь особливі, гостроносі й плисковаті мадярські воші.

Та хіба варто звертати увагу на такі дрібниці, як воші, коли ось нагодували нас уже першого дня по саме нікуди густою, солодкою кашею з чистого рижу - бери казанок, два, три - скільки подужаєш! Ранком дають добре насолоджений чай; то дурниці, що заварюють окріп не чаєм, а березовим листом, і солодять не цукром, а сахарином; такий чай іще смачніший, пахучіший і, здається, здоровіший за китайський.

Хе! Можна жити! Вже першого дня почалася реєстрація нашої тисячі. Перша справжня реєстрація з анкетами, з записами відомостей про походження, професію, військовий чин, військову частину, місце полонення.

Крім нас, тут уже живе шість тисяч полоненого народу (знову наша тисяча - сьома!). Мають вони, а тепер, значить, і ми, таке завдання: на схід од Гаймашкеру, на кам'янистому, голому узгір'ї, що його треба зрівняти - збудувати майже голими руками велике військове місто на двісті п'ятдесят казарменого типу двоповерхових кам'яниць, із сіткою вулиць, майданів та всіма комунальними службами.

Покищо, на місці майбутнього військового міста тільки голий, пустинний степ, що в ньому грунт суцільне каміння, тільки мохами дикими поросле, та й то зрідка...

Наші попередники - шість тисяч, зігнані сюди з усіх кінців фронту, потрапили до Гаймашкеру зовсім недавно і встигли тільки побудувати оці самі двадцять бараків, завошивити всі матраци по всіх бараках, та тількищо почали кам'яні роботи на території майбутнього військового міста.

На запитання реєстраційної комісії про мою довоєнну професію, я, несподівано для самого себе, заявляю, що я - професіонал-фотограф, а це, як дуже скоро по тому виявилося, багато полегшило мою долю на гаймашкерській каторзі, а може й урятувало життя.

І справді, яку собі професію міг я зазначити? Сказати чисту правду, що завідував шкільним відділом повітового земства, що ретельно вправлявся в писанні кореспонденцій до єдиної на царській Україні української газети, сказати, що писав і видав збірку недолугих віршів - не повертався язик.

Ні завідування шкільним відділом, ні газетна робота в невідомій нікому маленькій “Раді“, що й передплатників мала всього кілька сотень, ні мої юнацькі вправи з віршомазства, нічого мені тут не дали б, бо все це було аж надто чуже й незрозуміле не тільки членам реєстраційної комісії - мадярам, а й тому присадкуватому, з довгими вусами, військовому писареві з наших полонених, що, знаючи німецьку мову, править тут за толмача і дивиться на мене, як і на кожного, чогось так зневажливо, сторч поставленими очима, крізь золоті окуляри.

Чи мала стати мені в пригоді так несподівано вигадана професія фотографа (а був з мене, насправді, тільки звичайний аматор), я так само не знав і не вірив, як не вірив і не вірю своїм здібностям віршомаза. Проте, перші вже дні каторжної роботи коло Гаймашкера показали, що й до важкої фізичної праці здатний я мало.

З усієї нашої тисячі заявив себе на реєстрації за фотографа ще тільки один полонений Ілля Симонія симпатичний грузин із-під Тифлісу, та знайшовся ще один товариш палітурник - Іван Фйодоров із книговидавничого підприємства Ситіна з Москви. Решта були всі хлібороби, або люди незначних сільських кустарних майстерств: теслярі, ковалі, бондарі, та ще кілька інтелігентів - учителів, дрібних акторів, канцеляристів.

В день приїзду ми в гаймашкерському таборі - за гостей. На роботу відразу не послали, а реєстрація, розташування по бараках та вечірня перекличка, вже з вигукуванням прізвищ кожного полоненого - це ж не робота. Був початок липня, була тепла, оксамитна літня ніч над гаймашкерським табором, така неподібна до пронизливої, холодної дебреценської; крізь широкі щілини в толевій покрівлі з бараків видне далеке небо, і поодинокі зорі довго підморгували, не даючи заснути мабуть не одному нововиявленому “фотографові-професіоналові...“

А може то міріяди плисковатих, довгоногих мадярських вошей так непокоїли нашу третину тисячі, що ніяк не могла вгамуватися цієї ночі до самого світанку. А як почало надворі сіріти, заграла в таборі сурма горниста, до бараку вскочив низькорослий, з пишними колись вусами, підстаркуватий мадяр - цугс-фірер, і закричав хрипким голосом:

— Кеф-але! Кеф-але!

Нічого не розуміючи, ми посхоплювалися з вошивих матраців - хто спросоння, а хто й так із важкою, як казан, головою.

“Кеф-але“ мало значити “виходь!“, як це красномовно пояснив рухами, не знати чим роздратований, підстаркуватий мадяр цугс-фірер.

— Кеф-але! Кеф-але, басса мега, стройся, руський, штирі-по-штирі!

“Басса мега“ і “штирі-по-штирі“ ми чули вже не раз і в Дебрецені, і в Естергомі, швидко зрозуміли, чого від нас хоче це нове плюгаве начальство і, висипавшися з бараку, вишикувалися вздовж улички, що веде вниз, повз бараки, похідним строєм, по чотири поспіль.

Мадяр наказав повернути кругом, підвів нас до кухні, де водночас чотири куховари хутко наливали нам у казанки пахучої березової рідини; з другого боку нам тикали по пів буханки кокурудзяного хліба, і все це поквапно, поспішаючи, щоб не згаяти й хвилину часу.

Березовий чай ми мали тут таки, на ходу, випити, бо вже через п'ять хвилин наш мадяр гукає:

— Індуй! (Рушай!)

Те саме робилося коло кожного з двадцятьох бараків гаймашкерського табору, і за чверть години після перших звуків горнистової сурми, крізь широко розчинені ворота дротяної загороди, посунуло на роботу сім тисяч дарової робочої сили.

На місці роботи ми були вже о четвертій годині ранку.

Та миттю порозбивали нашу тисячу на десятки, поприставляли до кожного десятка пригінчого з наших таки полонених старших унтер-офіцерів, а на кожні десять десятків дали одного доглядача мадяра, що, крім рушниці з притороченим багнетом за спиною, мали ще в руках по довгій гнучкій ломаці з в'ялого, недавно зрізаного дерева.

— Ну, якщо то ломака на те, щоб показувати межі кам'янистих ділянок, які треба десятками розробляти, то що ж, - нехай собі носять ломаки на здоров'ячко...

Десяток мав завдання: на заздалегідь позначеній ділянці кам'янистого грунту п'ять чоловіка довбають каміння кайлами, часом продовбуючи свою ділянку, як того вимагала нівелізація місцевости, призначеної під побудову рівного, як на долоні міста, - на кілька метрів завглибшки, а п'ять інших - негайно надовбане каміння підбирають у тачки й відвозять геть-геть, на кілька сот кроків, і там цей вантаж скидають, негайно знову й знову повертаючись по нові порції.

Даремно лінькувата натура нашого солдата (до речі, добре від роботи за рік відвиклого), намагається працювати - аби день до вечора: за сотнями пильно доглядає мадярський дозорець із ломакою, а ломака, виходить (дуже скоро це виходить), призначена зовсім не на те, щоб показувати пильно позначені межі ділянок для десятків, а за десятками доглядає ще лютіше, ще пильніше вдесятеро - своя “шкура“.

Не мосжна ні зупинитися відпочити, ні розігнути спину, щоб випростати наболілі кістки, ні на мить присісти - скрутити цигарку...

Бо що значить доглядачева ломака, я спробував, як спробувала, безперечно, й уся сотня, до якої я належав, уже першого дня.

А що значить хамське вислужування нашої унтерофіцерської шкури перед мадярським начальством, важко переказати: для цього не вистачить мені всієї сили огиди, закладеної в людині, огиди, помноженої на мільйонні цифрові знаки. Робота важка. І від кайла, і від тачки однаково швидко набігають на руках червонаво-білі пухирі, і від кайла, і від тачки однаково швидко вони, ці пухирі, лопають, завдаючи нам нестерпучих мук. А “свій“ унтерофіцер пригінчий, ота своя “шкура“, що її так люто ненавидів російський солдат, походжає, “ручкі в брючкі“ позакладавши, та пиляє, пиляє, пиляє...

І тільки хто з виснажених тяжкою працею, знесилених муками болю від пухирів, випростається чи зупиниться з тачкою, він уже налітає лютим шулікою і криє в Бога, віру й “отечество“, а на найменший опір чи непослух негайно підкликає мадярського доглядача, і солодко прицмокує, коли ломака починає гуляти по голові, плечах і спині неслухняного раба.

Я не знаю, чи були де пригінчі з наших унтер-офіцерів кращі, але в нашому десятку був саме такий, а з інших ділянок щось не чути було про них доброго слова.

Не можна ні зупинитися відпочити, ні випростати спину, ні на мить присісти - скрутити цигарку...

І так до четвертої години дня - дванадцять годин безперестанку.

О четвертій сурмить горнист, нам наказують кидати кайла й тачки на місці роботи, вишиковують усіх сім тисяч по чотири і підтюпцем женуть до табору (пів кілометра). Знову повний казанок крутої, солодкої рижової каші, ввесь процес обіду тягнеться щонайбільше чверть години, і без хвилини відпочинку - знову на роботу, до десятої, а часом і до одинадцятої вечора.

І так день, і два, і три, і десять...

Третього дня у мене з якимось тульським унтером, моїм пригінчим, що йому геть усе обличчя заросло густою рудуватою шерстю, а з-під неї блищать зелені котячі очі, стається невеличкий інцидент, який трохи не кінчається для обох нас трагічно.

Десь отак на десятій годині праці, коли все тіло вмлівало від тяжкої втоми, а спину неначе тиждень гупали ціпами молотники, коли за один ковток води, за одну мить відпочинку, чи за одну затяжку махорки, здавалося, віддав би всю рештку життя, я, скориставшися з того, що мадяра-доглядача десь близько не видно, а наша “шкура“ стоїть і закурює, спиною до мене, випростовуюся, поквапно витягаю з кишені свого засмальцьованого кисета - подарунок невідомої “невідомому солдатикові“ ще на фронті, і хочу крутити цигарку.

Неначе відчувши своїм собачим нюхом, що я випростався, блискавично повертається до мене руда морда пригінчого, очі його зупиняються на мені - тепер це гадючі очі, і він сичить:

— Роботай!

— Я закурю...

— Роботай!!

— Я тільки закурю...

— Роботай, бо мадяра покличу, - трах-трах-таррр...

Я, здається, не дав йому докінчити його гидкої лайки. Моя недокручена цигарка полетіла, разом із кисетом, на тількищо надовбану мною купу каміння, у руках, не знаю коли і як опинилося кайло не знаю коли й як кайло підлетіло, разом із напруженими руками, вгору, над самою головою “шкури“, а тільки знаю що хтось із товаришів якраз своєчасно схопив мене за руку і попередив дикий вчинок несамовитої людини.

Тільки знаю, що пригінчий якусь мить стояв смертельно блідий на місці непорушно, а потім, не спускаючи з мене своїх гадючих очей, почав задкувати, задкувати, задкувати від мене далі, все далі й далі...

Того дня наш пригінчий не промовив ні до кого з нашого десятка жодного пригінчого слова, а другого дня тихцем попросив у мадярського начальства переводу на інший десяток, не знаю вже, чим мотивуючи своє прохання, бо мені за мій замах ніхто з мадяр нічого не казав.

А в моїх дев'ятьох спільниках я придбав собі великих друзів.

Другого дня мали ми іншого пригінчого-десятника, ні трохи не кращу собаку за першого, але ввесь десяток наш був уже “організований“.

Наука з вибухом моєї люті проти тульської унтерської потвори не пішла намарно.

Нехай тобі важко гикнеться, коли ти живий ще, огидний яничаре!


На десятий день тяжкої праці, на вечірній перевірці, мені заявлено, що я маю завтра зранку стати до таборової канцелярії - чогось викликає начальство.

Промайнула й стривожила думка - чи не поскаржився мій “приятель“ пригінчий унтер; роїлося в стомленій голові тисячі інших неймовірних думок і припущень, і тільки другого дня зранку, коли в таборовій канцелярії зійшлись, крім мене, Ваня Фйодоров із Москви та Ілля Симонія з-під Тифлісу, що жили в інших бараках і їх теж покликали сюди сьогодні, - все з'ясувалося.

Таборовий писар у золотих окулярах, що правив одночасно й за “толмача“ (перекладача), сказав нам, що нашої професії робітників потрібно до інженерно-будівельної контори, що на території будованого міста.

З того самого дня ми всі троє позбулися тяжкої, каторжної праці на кам'яноломнях, і потрапили до маленької, відокремленої, в самому центрі майбутнього міста, наспіх збудованої, з одним вікном, конторки.

Я з Іллюшею Симонієм, як кваліфіковані фотографи, мали... копіювати на світлочутливому папері, в рямках проти сонця, безліч копій технічних плянів нобудов, а Ваня Фйодоров - дбайливо їх обрізувати й складати в окремі течки. На роботу ми приходили разом із усіма сьома тисячами, взагалі, всі інші умови нашого життя аніяк не змінилися, круто тільки змінилася для нас сама робота.

Щоранку до нас приходив опецькуватий, із самозадоволеною, життєрадісною мордою, ординарець воєнного інженера, ляйтенанта Дітріхса, молодий мадяр Бем і приносив на цілий день завдання - велику пачку креслених на кальці будівельних плянів.

Першого дня ми ретельно взялися до роботи, виконали завдання за пів дня, а далі не мали що робити.

Ляйтенант Дітріхс, очевидно, це зважив із цілковитою німецькою пунктуальністю (це був невеличкий на зріст, із маленьким, як кулачок, обличчям і тоненьким, дитячим голоском, зовсім молодий ще, чистокровний німчик), і з другого дня відразу почав нам роботу збільшувати та збільшувати.

Незабаром дійшло до того, що ми вже за найбільшої спритности в роботі, чергового завдання виконувати не встигали. Особливо, коли ще на перешкоді ставали такі непереможні обставини, як саботаж угорського сонця. На цьому грунті згодом почали виникати неприємні суперечки у нас із ординарцем Бемом, що одного разу привели до гострої моєї з ним зутички, яка кінчилася б для мене зовсім трагічно, коли б не надзвичайна добрість симпатичного інженера Дітріхса.

Але про це - потім. Зараз я хочу згадати, як несподівано круто змінилося на гірше наше загальне таборове життя.

Поки годували нас аж занадто добре густими рижовими, ячмінними та квасольними кашами, здавалося, що і з тими неймовірно тяжкими умовами роботи по вісімнадцять годин на добу, вся маса мириться й тягтиме ярмо мовчки, без нарікань, без протестів, до безкраю.

Але однієї, зовсім неприємної п'ятниці, - сталося це вже десь через три тижні, як ми прибули до Гаймашкеру, - усім нам, замість звиклої, густої наїдної “менажі“, розлили куховари в казанки по корячку брудної, несолоної водички, що мала являти собою суп із квашеної капусти. Ми хутко дізналися, що на п'ятдесятвідерні кухонні казани кидалося тієї капусти по одному кілограму. Виходило так, що “капустина за капустиною ганяється з хворостиною...“

Ніхто того дня не обідав, вариво всі повиливали в убиральні - довгі й широкі ями, побудовані тут же, відкрито, на подвір'ї, з довгими кладочками над ними, що на них сідає відразу по тридцять-сорок чоловіка, - але нікого це особливо не стурбувало, бо вважали, що це явище цілком випадкове.

— Не інакше, як через те, що сьогодні - п'ятниця...

— Авжеж, люди вони віробожні...

— А хіба раніше п'ятниць не було, а не постили ж отак?

— А може це особлива яка п'ятниця?..

— Дурниці: просто вирішили люди дати переміну...

— Бо й правда, що очортіла вже та щоденна густа кваша...

— Глядіть, хлопці, щоб не плакали за квашею...

— Подумаєш, - не бачили горя!..

Так потішали себе, розважали, з сьогоднішнього дня засуджені чиїмось зловісним розпорядженням на повільне голодове вимирання, виснажувані каторжною працею, сім тисяч гаймашкерських рабів.

Бо другого дня була вже й субота, а третього - неділя, а потім знову всі дні тижня, а за ними дні й другого і третього, і т.д. тижнів, а в наші казанки однаково щодня потрапляла брудна, несолона рідина, де - коли не горошина за горошиною, то пшонина за пшониною ганялися з хворостиною...

Удвічі зменшили й порцію хліба: досі видавали кілову буханку на двох, відтепер - на чотирьох на добу. Скасували сахарин до ранкового й вечірнього чаю, а варили його в тих самих казанах, де й “гімель-зупи“ (небесні, тобто, порожні, повітряні супи), ніколи казанів не миючи.

Багато пізніше ми дізналися, що так щедро годував нас напочатку, недовгий час, приватник-підрядник, що взявся був будувати це воєнне місто під Гаймашкером, на власні кошти, але хутко відмовився від підряду, чи був од нього усунутий, а нас узялося тепер харчувати австрійське військове інтендантство, прокляття на його голову!..

Коли досі, - дарма, що робота, здавалося, до краю виснажує людей, - часто липневими ночами вибиралися з бараків гуртки молодших і годинами виспівували, найбільше українських, мелодійних пісень, то тепер починаючи від нашої “страсної“ п'ятниці, гаймашкерський багатоголовий табір одразу неначе завмер.

Поприходивши з роботи, люди камінням падали на вошиві матраци, часом блукали попід бараками тінями, тинялись навколо кухонних смітників, довго й уперто порпалися в покидьках, вишукуючи хоч лушпиння з картоплі, чи кістку з оселедця, обсмоктану куховарами-мадярами. І спали, спали ночами невпокійно.

Рідко коли спав тільки сербський барак. Був такий окремий барак, повно набитий сербами полоненими - стрункими, високими, чорнявими краснями, яким мадярське начальство ніколи не давало спокою ні вдень, ні вночі. На кам'яноломнях серби працювали однаково з нами, але наглядачів мали найлютіших; до них приставляли навмисне тих мадяр вояків, що або самі зазнали болючих поразок на сербському фронті, або повтрачали на тому фронті когось із своєї рідні.

За найкращий зразок такого бузувіра-доглядача, що в ньому сконденсувалася вся лють, яку тільки можна вигадати найбуйнішій фантазії, правив віце-комендант робіт, обер-ляйтенант Беньку. Але про нього - пізніше.

Коли сербський барак повертався з роботи до табору разом із нами, і коли ми, напившися мадярського “чаю“, мали право на відпочинок, сербів гнали чистити ями-убиральні, запрягали їх у двоколки з діжками і на цілу ніч гнали вивозити “золото“ десь далеко за межі табору й самого містечка Гаймашкеру.

А на світанку - знов на кам'яноломні. І тільки зрідка чути було від сербського бараку, в рідкісні хвилини вільного часу, коли, пригнавши з роботи, не встигли поставити їх до нової, чути було, як молоді, зажурені голоси виспівували, неначе скарги болючі в далеке небо посилаючи, якоїсь тужливої сербської пісні, що за приспів їй правили такі незабутні рядки:

“Порція ма-а-ла

Ста-а-ла в окопі...“

Мабуть і в окопах несмачно жилося сердешним. А тут - гинули вони, як мухи, але на їхнє місце приганяли з фронту ще й ще...

Прокляття війні!


Всі чуття опановує страшенна нудьга, туга, важка, непереможна туга. Записую:

“Тісно... Душно... Сірі стіни...

Місто мертвих, чи пустиня?

Сірий натовп... Душі сірі -

Ні думок, ні прагнень буйийх...

Як же, як триматись вірі

В тих обставинах отруйних?

Лиш ночами... Сяють зорі,

Манять дух в свої простори...

Та чом скоро так зникають?

Гасне небо... Вітер віє,

Сірий попіл розсипає.

Знову день - і все німіє.

Тісно... Душно... Сірі стіни...

Місто мертвих, чи пустиня?

Суне-лізе гад страшенний,

Хоче в грудях примоститись -

Гад зневіри навіжений,

І нема чим боронитись...

Згинуть, а не покоритись!“

І ще - про сироту-полоненого:

“Ніхто не згадає, ніхто не зідхне -

Він змалечку в чорному тілі, -

І спину натомлену нижче все гне,

Хоч ломить кістки наболілі.

А часом у грудях як що й защемить,

Неначе образою стисне, -

Він кайлом, махне, - тільки камінь тріщить,

І полум'ям-іскрами бризне...

За кого, для чого забрали з села,

І нащо послали у поле,

І як його куля ще там не знайшла?

Він навіть не думав ніколи...

І буде все гнутись, аж поки впаде,

Конаючи, може, спитає:

Чи Бог розпорядок у світі веде,

Чи Бога на світі не має?!“

Незабаром надійшла осінь - холодна, дощова, непривітна. Віяли холодні, дошкульні вітри, вивіваючи з нас рештки тепла, затримуваного організмами ще від часів народження.

У бараках чавкає під ногами. Давно взялися цвіллю наші вошиві матраци. Трохи зменшилися робочі дні, але ані трохи не поліпшала їжа. Довші, нудьготніші стали осінні заплакані ночі; кожної такоі ночі, вливши в себе з вечора казанок брудного літепла, кожен із нас мусить вибігати по шіснадцять-вісімнадцять разів за ніч - отуди, де довгі й широкі ями з кладочками, де й осінніми холодними ночами вовтузяться коло діжок із “золотом“, нещасніші й за нас, побратими-серби...

Можна було спостерігати, як люди, найчастіше представники інтелігентних професій, на очах хиріють, тануть, поволі втрачають людський образ, перестають умиватися, не доглядають за собою.

Ці вже зовсім не вибігають ночами, а через те на ранок у бараці смердить уїдливим аміяком - навіть люті осінні вітри неспроможні постачати в бараки потрібні запаси кисню крізь широкі проруби для вікон, про людське око позаставлювані рядами дощок.

Часто на ранок на мокрих, смердючих матрацах знаходимо якогось “м'ягкотілого“ інтелігента, а то й просто ще з дому виснаженого каторжною працею в наймах громадянина якогось ведмежого закутку великої Росії, що в невідому хвилину ночі наказав нам довго жити. По його знекрівленому обличчю тільки важко плазують загони вошей, даремно шукаючи собі поживи.

Тоді трупа витягають на подвір'я, старший барака призначає когось за гробокопателя та двох-трьох за носіїв, і цей причет ховає земляка свого, під доглядом варти, отут недалеко, по той бік дроту. А за його спадщину - зайвий матрац та солдатську торбу -часом зчиняється бійка між його колишніми найближчими сусідами.

Були такі, що їм вистачало мужности перерізувати собі горлянку бритвою, коли вона, бритва, й досі збереглася після трусів та реквізицій - пам'ятаєте, ще з Дебрецену? Були такі, що вішалися на скручених із онуч поворозках.

Помічник бухалтера якогось великого залізо-скоб'яного торговельного підприємства з-над Волги, з таким виплеканим інтелігентським обличчям, завжди ніжно закрученими вусиками й борідкою-еспаньйолкою, давно вже не вмивається, світить голим задом, одна пола брудної шинелі завжди тьопається йому по підлозі, з носа, через усі губи, тече... Але він, цей колишній помбух, знаходить у собі мужности вибратися вночі з барака, підплазувати до загородженого дротом кагату напівгнилої, перемерзлої картоплі, заготовленої для нас на зиму, - у нього вистачає мужности про стягтикрізь дріт руку, витягти картоплину, і тут таки, коло дроту, ненажерно запхати її в рот. Він так захоплений єдиною ідеєю - підтримати своє існування якимось їстивом, йому так атрофувалися всі інші людські почуття, що він нічого не бачить, він не чує застережливих покликів вартового, аж поки вартовий підходить до нього й заганяє йому в зад багнета - по саму цівку...

Тоді він несамовито кричить недорізаною худобою, але крики його тонуть у темряві осінньої ночі, не сполошуючи нікого в холодних, мокрих бараках, крім кількох вартових мадяр, що збігаються на подію, на “допомогу“ своєму побратимові-вартовому.

Хліб тепер роздають уже не самі мадяри, а через наших старших бараків. За старших правлять, звичайно, наші унтер-офіцери з тих, що досі найбільше відзначались за ретельних пригінчих на роботах.

І коли одного разу такий унтер Богданов, - я так і досі не знаю, з якого краю великої Росії він походить, хоча це тоді докладно записав до свого щоденника наш однорічник, семінарист Богорський, що все похвалявся своїм родацтвом із якимось учителем Т.Г.Шевченка - Богорським, - я так і досі не знаю, з яких країв походив старший нашого барака Богданов, а коли одного разу цей унтер Богданов роздає ввечорі нам оті мікроскопічні, як на дані умови, порції кукурудзяного, наполовину з якоюсь брудною, сірою мішаниною, хліба - кілограм на чотирьох, стається страшенний злочин.

Молодий, може вісімнадцятилітній хлопець із добровольців - отих, знаєте, що “за вєру, царя і отечество“ - що вже теж, очевидячки, почав “здавати“: не вмивається, світить голим, обдертим тілом і т.д., цей хлопець краде, на очах у Богданова, зайву пайку - чужого пів фунта хліба.

Тоді Богданов кидається на нього, перед очима всіх трьох з половиною сотень мешканців барака, що стоять, чи байдуже лежать, коли вже свої пайки одержали, і б'є хлопця люто, нещадно... Він б'є доти, поки хлопцеві з рота густо починає ринути кров, і жертва вже не кричить, і навіть не хрипить...

Другого дня побитий помирає в таборовому шпиталі. Шпиталь - нічим не кращий від інших бараків, трохи менший розмірами барак, тільки й того, що дошки крейдою побілені. Над Богдановом мадярське начальство наряджає слідство.

Тоді унтер Богданов, - про це ми всі знаємо, - запрошує до себе в комірчину толмача нашого барака Елькіна, стоїть перед ним годину навколішки, молить не сиротити його діток - він благає толмача так переказати мадярським слідчим усі свідчення несподіваних оборонців убитого з-поміж полонених, щоб вийшло, наче той хлопець - узагалі злодій, начеб то його давно й скрізь по всіх бараках бито не раз за крадіжки хліба, і що помер він, значиться, своєю природною смертю.

Елькін так і перекладає. І Богданов далі роздає щовечора хліб і доглядає за порядками в бараці.

Прокляття війні!


Щотижня видають нам по пачці, що в ній 50 грамів, легкого тютюну, а тютюн, так само, як і порції хліба швидко починає правити за товарову цінність, і в великому гаймашкерському таборі, де сім тисяч населення, на майданчику щоночі збирається базар.

Тут можна за порцію тютюну виміняти порцію хліба - знаєте, запеклий курій може три дні нічого не їсти, а не проживе три години без затяжки, - тут можна, заставивши наперед на кілька тижнів свої приділи тютюну й доплативши крону (сорок копійок) грошима, добути непогану гімнастерку, що якимось чудом збереглась у якогось дбайливого дяді.

Тут можна виміняти чи купити кращі, ніж у вас, черевики, тут можна загнати й свої, коли вони чогось іще варті. Тут таки відбувається й широкий розпродаж кустарних, часом високої художньої майстерности, виробів наших полонених із чудового карпатського червоного й білого буку.

— Мєняю,мєняю!..

— Гей, навались, у кого гроші завелись!

— Налітай, налітай - крону ставит, три береш, - Три поставиш - ... візьмеш! (Тут була і своя рулетка).

— Каму сапагі карпатські, заліхватські...

— Сорочку, сорочку, з вошима, з вошуночками - безплатноє пріложеніє, як до журналу “Ніва!“

— Гей, у кого табачок, у того и празничок, - налітай!

— Вот она, вот она, ночью работана! (це - про табачниці).

Купували табачниці й усі інші вироби, звичайно, тільки вартові мадяри, спроваджували їх до міста, а там попит на наші вироби щодалі збільшувався, а, значить, почали припливати якісь матеріяльні цінності до табору.

Я тільки не знаю, коли й як устигали обтяжені 18-16 годинною працею на добу коло кам'яноломень наші майстрі-кустарі видовбувати, обстругувати й художньо прикрашати всякими візерунками ті сотні, а далі й тисячі табачниць, скриньок, ковіньок та патиків із головами Т.Шевченка та Л.Толстого, що стали за об'єкт жвавого торгу між табором та мадярським населенням.

А знаю тільки, що це, і тільки це, не зважаючи на неймовірно мізерні ціни - 15-20 крайцарів за поліровану, вкриту візерунками й написами табачницю, правило за єдине джерело підтримки існування коли не всього табору, то багатьох тих, хто так чи сяк умів майструвати.

Цю обставину хутко зважили й ми - я, Симонія та Фйодоров і, хоч ми й були аж надто далекі від теслярського майстерства, проте, маючи більше за інших вільного часу, взялися й собі заробляти. Правда, то були гіркі заробітки.

Для того, щоб щось робити, треба мати струмент. Ми його не мали. Я загнав на таборовому базарі якомусь мадярському воякові свої чудові австрійські черевики з густо підкованою цвяхами дебелою підошвою, одержав від нього давно вже засуджені на викидку на смітник, добре потерті патинки, крону грошей і шматок хліба. Мені страшенно завжди бракувало хліба, і я часто промінював свій тютюн, хоч і сам курив запоєм іще з окопів. А за кропу уже можна було замовити тим нашим полоненим ковалям, що працювали в кузнях на будівлі, якесь причандалля - обробляти дерево.

Коваль мене здорово нагрів, зробивши струмент - шило, стамеску й долотце - страшенно незграбні, незручні для роботи, але за те з чистої криці, добре загартованої.

Може минув тиждень, може два, поки пощастило мені насобачитися - не табачниці робити, ні, - це дуже тонка для мене робота, - а тільки вирисовувати на готових виробах написи й візерунки, видовбувати їх шліфувати наждаком і крити лаком. Наждак і лак приносили нам із міста мадяри вартові.

Але яка то була радість, яке велике творче задоволення, коли пройшла моя перша робота, давши мені цілих десять крайцарів заробітку! Десять крайцарів, крім того, це - порція хліба, це - пачка тютюну. То дарма, що відібрало це мені тиждень чи й більше упертої, марудної праці: надалі я буду вдосконалюватися і роботу виготовлятиму швидше.

Мій успіх заохотив і моїх товаришів - і Симонія і Фйодоров добули собі струмент і цілими днями майстрували, шліфували, полірували, пильно доглядаючи, щоб не потрапити на очі з цією роботою не тільки начальству, ай поганцеві Бемові.

У мене виробилась коло цієї роботи надзвичайна терпеливість, десь узявся художній смак до виписування на всяких скриньках і табачницях таких написів, як“ Wilag haburu emlek“ - по-мадярському: “Світової війни пам'ятка“, “Andenken an den Weltkrieg“ - по-німецькому: “На спомин про світову війну“ і просто: “Пам'ять війни: 1914-...“ років“. Останній рік мали видовбати самі майбутні власники наших виробів, бо ні ми, ні вони, ні сам сатана десь не знав, коли кінчиться це божевілля, що зветься, мовою імперіялістичних дипломатів, “визвольною війною...“

Трохи повільніше і невдаліше працював Фйодоров, і вже зовсім нічого не виходило у сердешного Симонії. Справа втому, що це був надзвичайно милий на вдачу хлопець, глибоко відданий і щирий товариш, але текла йому в жилах дуже гаряча кавказька кров. Досить було під час напруженої його роботи коло табачниці зіскочити стамесці і порушити правильність виведеного мною йому напису чи візепунка, що завжди легко можна було виправити (а зіскакувала йому стамеска беззмінно з кожної табачниці), - як у товаришеві Симоні вибухали вулкани люті, він шпурляв струменти і табачницю на підлогу, несамовито топтав табачницю ногами на дрібненькі цурочки, а через дві хвилини, відійшовши, сідав смиренно на табуретку, складав на грудях руки і скрутно говорив:

— Ах, какой я дурной!..

Сміятися при цій нагоді не варто було: товариш lлюша міг вибухнути кожної хвилини знову, і тоді потрощити і щось цінніше за чужу табачницю, що за неї потім мав одплачуватися своїми порціями хліба.

Словом, - “гіркі наші, сестро, заробітки...“

Десь на початку жовтня, коли осіння сльота особливо дошкуляла виснаженому тілові мешканців гаймашкерського табору, коли сонце цілими днями ховалося за суцільні, сірі запони хмар і зовсім унеможливлювало нашу роботу - копіювання, коли таборове начальство, зваживши, що на кустарні вироби полонених витрачається забагато цінного буку (а перші місяці, з наказу того самого начальства, було зроблено кілька тисяч тачок - перевозити каміння - з того самого чудового червоного буку!), рішуче заборонило всяке майстрування, суворо караючи винуватців; коли ординарець Бем чогось став особливо уїдливо до нас чіплятися, - сталася у мене з ним прикра сутичка.

Якогось дощового дня приніс він, геть уже по обіді, кілька чергових плянів будівель і наказав неодмінно скопіювати сьогодні до вечора.

Роздратований - і понурими осінніми дощами, і кризою виробництва, що насувалася в зв'язку з недавньою забороною використовувати на майстерні вироби обрізки букових дощок, - кризою, що загрожувала погіршити й так голодне життя й примусила мене вже витратити всі запаси крайцарів на додаткові порції хліба, - роздратований усім цим, я відповів ординарцеві Бемові може й не зовсім увічливо, що навряд чи сьогодні ми виконаємо це завдання, бо сонце ж, напевне, до вечора не вигляне; мадяр одразу оскаженів і почав кричати та погрожувати.

Мені втрачати було нічого, крім гаймашкерської каторги, в перспективі не було жодного проблиску, з дому - жодної вісточки, бо й досі нам не дають права написати звідси про себе, і там не знають, чи живий я, як не знаю я, чи живі вони, - мені нема чого втрачати, і скаженію й я.

Він мені по-мадярському: “Басса Мега іштенем!“ а я йому по-українському, що він нахаба, що він собачий син, і взагалі - нехай не задається...

Тоді Бем бомбою вилітає з нашої конторки, на прощання люто грюкнувши дверима й вигукнувши, що це мені даром не минеться, що він буде “мельдувати“ (рапортувати) оберляйтенантові, я вискакую за ним на ганок і голосно, задирливо плюю йому вслід...

Після цього мені залишалося сісти на табуретку, скласти на грудях смиренно руки і скрутно вимовити:

Ах, какой я дурной!..

Але цього не роблю - не хочу малпувати Іллюту Симонія; мені треба, крім того, показати обом товаришам, що негаразд вони вчинили, коли, замість підтримати мене в суперечці з нахабою, мовчки стояли і споглядали, вирячивши очі, мою баталію.

І я напосідаюся на них обох, вони гаряче виправдовуються, запобігливо доводячи мені, що я цілком-цілком правий, і що так і треба було реагувати на вибрики зарозумілого лакея.

Мене це мало тішить, і я чекаю кари.

На ранок мене забирають із контори озброєні вартові і ведуть до комендантської. На моє щастя, потрапляю на зуби не лютому оберляйтенантові Беньку, а трохи лагіднішому, вже через свою діжкоподібну комплекцію - червонощокому й пузатому оберляйтенантові Кум'яті.

Як тільки це виявляється, мені відразу відлягає від серця і, коли поганий мадярчук тут таки, при мені, починає переказувати начальству всю вчорашню пригоду, я бачу, що на добродушного, жирного помічника коменданта табору Кум'яті ця історія не справляє бажаного Бемові вражіення і, вловивши момент, коли начальство чогось одвертається, презирливо показую своєму ворогові довгого язика... Тоді мадяр закипає ізнову, і починаєтться “мельдування“ й про язик.

Начальство суворо повертається, а я стою святою невинністю і глибоко вражено знизую плечима:

— Дивіться, пане оберсте (полковнику) - я навмисне перебільшую оберляйтенантові чин, знаючи, як у дев'яносто дев'ятьох випадках із ста це благодійно впливає на настроі всякого начальства, - дивіться, мовляв, пане оберсте, як цей хлопець уміє всячину вигадувати. Учора, мовляв, сонця зовсім не було, а копіювати без сонця зовсім не можна, - я тільки це йому й сказав, а тут він, чогось на мене лютий, ще й язика якогось вигадує...

Коли мої виправдання перекладає оберляйтенантові толмач, начальство хвилину задумується, а я, тим часом, зиркаю на Бема: він полотніє, зеленіє, мало аж не лусне від злости. І не в міру суворий, несподіваний для мене, вирок “добродушного“ оберляйтенанта Кум'яті мене вже якось не тривожить - я почуваю, що примусив ворога безсило лютувати, і це мене тішить.

А вирок був простий: від сьогоднішнього дня я маю знову працювати на кам'яноломнях.

Один із тих самих вартових, що привели мене до комендантської, відводить мене на одну ділянку, а Бем проводить нас і всю дорогу щось переконливо доводить вартовому - я тільки догадуюся, що просить він вартового відвести мене туди, де працювати найгірше, де пригінчі й доглядачі найлютіші.

Так воно й сталося, бо того дня пізно вночі, повернувшися з роботи до табору, я приніс на своїх плечах і спині багато кривавих синяків, хоч і працював справді щиро, ні на хвилину з рук не випускаючи кайла...

Тоді мені остаточно дозріває зароджена ще в Естергомі думка - тікати, тікати з цієї каторги, хоч би там що. Крізь ліси, через гори, через ріки і провалля, через фронти й огонь; нехай тільки один шанс на сто, що я видеруся з цього пекла, а я таки тікатиму.

Побувши кілька днів, на роботі з кайлом, я побачив, що умови роботи аніяк не поліпшали, коли не погіршали бо тепер працювати доводиться і голодним, і в холоді. А керує роботами оберляйтенант Беньку - втілення всіх шакалів у людському образі. Це низенький на зріст, підстаркуватий мадяр із сіро-жовтуватим, дуже поморщеним обличчям, із товстими, сивими, куцими вусами під широким, картоплиною, носом. Ці вуса весь час стоять нагороїжені, як у тхора.

Він командував на фронті кавалерійським полком і втратив у боях із росіянами геть чисто ввесь полк, разом із трьома рідними синами, що полягли во славу батьківщини. Якимсь чудом урятувався сам, - може так, як наш полковник Кельчевський (пам'ятаєте?), і тепер його прислали сюди спокутувати свою провину та виливати злість на російське “падло“ - він інакше нас не звав.

Оберляйтенант Беньку має на військовому австрійському кашкеті з правого боку, сріблом вишиті, цифри “22“, ходить по території робіт, підкрадаючись, як кіт до мишей, і тільки де спостереже випростану спину чи сидячу постать “падла“, налітає хижаком і немилосердно б'є товстою, сучкуватою ломакою, а коли перебиває її об потрощені кістки ледачого раба, вихоплює нагана і докладає залізом. Убиває.

Це був об'єкт лютої, нестримної зненависти всьото табору, і безмежного жаху кожного з нас. Так уже й повелося: як тільки Беньку з'являється на одному краю робіт, по всій території - від десятка до десятка - блискавкою летить застережливе гасло:

— Перебор!

— Перебор!

— Перебор!

І випадково випростані спини низько схиляються над тачками, сім тисяч пар рук починають нечувано-ретельно працювати, сім тисяч сердець наливаються мовчазною люттю й жахом.

“Перебор“ - це та сама сакраментальна цифра “22“, що її носить на своєму кашкеті оберляйтенант Беньку, і що вона завжди, як відомо, приносить нещастя учасникам гри в двадцять одно).

Ні, я таки втечу!

МИ ВТIКАЄМО

Власне, тікаємо не “ми“, - ми тільки зговорюємося, провадимо підготовчу до цієї втечі роботу, гарячково обмірковуючи маршрути.

Ми - це я, потім старший унтер-офіцер пограничник, родом із Полтавщини, та ще два молодші унтерофіцери однієї з полтавчанином військової частини. Вони належать до тих унтерів, що ні за пригінчих на роботах не ставали, ні в бараках не старшинували, а сумували за рідним краєм, тяглися додому всім серцем і помислами так само, як і я.

Полтавчанин має компаса, чудом пронесеного крізь усі реквізиції, а в мене невеличка мапа Австро-Угорської держави, добута ще в Естергомі, коли мені вперше так нестерпуче захотілося тікати.

Отже, обидві сторони були рівноцінні: я нічого не вартий був без їхнього компаса, вони - мало важили без мапи. Це й споріднило нас, здавалося міцно неподільно, навіки. Була у них іще одна перевага: вони обіцяли, що на час утечі зможуть придбати не менше, як чотири повні кілограмові буханки хліба.

Але й мене матеріяльний бік мало тривожив до останнього дня. Я бо мав друга-мецената, в особі дуже симпатичного на вигляд, надволзького хліботоргівця, здається, Смірнова на прізвище, що в свій час постачав мені цілі партії табачниць, скуповуючи їх за безцінь недороблені, а після моєї праці над ними, збуваючи через якогось мадяра, мабуть, не за погані гроші.

Смірнов був завжди надзвичайно добра людина, я знав, що у нього ціла торба грошей, він завжди добре годувався, скуповуючи, скільки хотів, порцій, і ні в чому ніколи своєму шлункові не відмовляв. То нічого, що дядюшка Смірнов у розрахунках за мою роботу завжди надзвичайно точний, все пильнує урвати якогось крайцара, то нічого: робить він це так лагідно і тепло, що завжди залишає по собі найпрекрасніше вражіння.

Коли я поділився з дядюшкою Смірновом своєю думкою про втечу, і дуже-дуже здалека натякнув, що сподіваюся його допомоги, дядя Смірнов ухопив мене за обидві руки, щиро благословив мою “дуже розумну“ думку і наобіцяв - коли не золоті, то срібні гори.

— Хліба? Буханку, дві, три дам! А може, грошей? З грошима, знаєш, краще: скрізь можна всього дістати...

Я скромно погоджуюся і на буханки, і на гроші. Тому то я так спокійно пристав до унтер-офіцерської компанії, певний, що за тягар їй не буду.

Непокоять мене трохи черевики, що давно погубили свої підметки, але і з цим вирішується якнайкраще.

Треба сказати, що вдруге на кам'яноломнях я працював зовсім недовго. Симпатичний інженер Дітріхс випросив для мене “помилування“, і вже четвертого чи п'ятого дня мене радо зустріли в нашій конторці Ваня Фйодоров та Іллюша Симонія.

Трохи чи не того самого дня до нас випадково зайшов якийсь мобілізований чех-інженер - сивенький, літній чоловік, що працював на будівництві, але раніш ніколи не мав до нас справи. Він побачив мої, позбивані гострим камінням, напівбосі ноги, побачив геть пошматовані солдатські штани, пильно позв'язувані на місцях проривів шпагатом, і сумно, співчутливо похитав головою. А коли ми розговорилися, і він дізнався, що я з України, йому раптом заблищали очі, він сказав, що гаряче любить нашого геніяльного Шевченка, і тут таки почав деклямувати “Кавказ“, часом зловживаючи тільки наголосами, в чому я негайно його поправляв, на велике його задоволення.

Він попросив проказати йому повний текст “Заповіту“, тут ,таки записав його до свого блокнота, а коли я звернув його увагу, що такі уступи “Заповіту“, як “Поховайте та вставайте...“ у нас і досі царський уряд забороняє співати, інженер, щоб висловити мені своє глибоке співчуття, на прощання гаряче потис мені руку.

А на другий денв ранком приніс мені пару ще добрих своїх черевиків і дуже просив “вибачити“, що не спромігся ще й на штани.

Інженер Фогель - фрайвілігер (однорічник) із Галичини - той, наприклад, цікавиться нашим Кавказом зовсім з іншого боку. Він глибоко переконаний, що центральні держави розторощать Росію, заберуть Україну й Кавказ, і дуже цікавився, пильно розпитуючи Іллюшу Симонія, природніми багатствами Кавказу, а коли ми об'єднаними зусиллями всіх трьох доводили йому даремність таких сподівань, фрайвілігер Фогель “погоджувався“, в крайньому разі, на концесії...

Фрайвілігер Фогель - людина взагалі дуже практична. Одного разу він цілі години дискутував із своїм земляком, так само воєнним інженером, про те, що зовсім даремно австро-угорсько-німецька влада не використовує багатющих покладів... екскрементів мільйонів полонених, на чому можна було б нажити добрі гроші... Він годинами, з олівцем у руках, вираховував у нашій конторці, скільки це було б чудового добрива (угноєння), коли б послід самого тільки гаймашкерського табору перетворити на кубо-метри, поскладати в штабелі і закласти акційну компанію для широкої експлуатації цьото багатства... І все це цілком серйозно, глибоко продумано, з блискучими вогниками комерсанта в очах.

Цей хлопець взагалі був з головою: він зовсім недавно сконструював спеціяльного гарматното набоя - розривати дротяні загороди перед окопами, і тількищо дістав затвердження свого винаходу і похвалу австрійського військового міністерства.

І приніс (хоч і голова, але необережна голова!) рисунки всіх деталів свото винаходу до нас - перекопіювати. у мене ще нічого досі й на думці не було, але я страшенно вмовляв залишити рисунки до завтрього, бо сьогодні, мовляв, мало сонця. Дуже неохоче, але погодився Фогель на цю мою наївну пропозицію. А я вже був зовсім готовий до втечі. І тількищо пішов Фогель, я тут же вирішив, що, повернувшися з полону додому, я ще привезу своєму начальству й не абиякий подарунок. Деталів було аж шість окремих аркушів, ми їх миттю скопіювали на найтоншому папері. Ваня Фйодоров зробив нову оправу моїй кишеньковій записній книжці і в палітурки вклеїв усі копії Фогелевого винаходу, а потім ці палітурки довго-довго човгав по підлозі, спльовував на них, розтирав, поки нові палітурки стали видаватися за зовсім старі.

Я страшенно, смертельно ненавиджу війну, царську гнобительську владу, ненавиджу всією істотою, але я викрадаю цілком спокійно в однієї владущої банди і маю намір передати іншій - новоудосконалене знаряддя війни...

Розплутуйте, психологи, коли хочете, викриви людської душі!..


Надходив день, призначений нами на втечу. Я всіма силами намагався загітувати й моїх ближчих друзів - Симонію та Фйодорова - пристати до нашого гурту, але несподівано для мене вони виявили незрозумілу впертість:

— Я єщо жіть хочу, - сказав Ваня Фйодоров, я єщо у Ситіна мастєром буду.

Симонія, на мою пропозицію, спочатку ввесь загорівся гарячим бажанням пристати на втечу, але аргументація Вані на нього подіяла, як холодний душ.

— А єслі уб'ют?

І в очах йому замиготіла така жадоба жити, забігали такі страхопудні зайчики, що я відразу махнув на обох рукою, але ображати їх висловом того, що я про них думав, не хотів.

Призначеного дня і я, і всі три мої спільники вийшли з табору в шинелях у накидку, з розстебнутими хлястиками, бо під шинелями треба було непомітно для варти пронести свої солдатські торби.

Правда, моя торба була ще худа, як фараонська корова, бо товариш Смірнов гаряче божився вчора ввечорі, що три буханки хліба занесе мені на роботі до конторки, дасть, скільки я хочу, грошей, а за те, я маю неодмінно, прибувши благополучно “на родіну“ , заздалегіть звірившися про курс грошей, переслати цю його позику його жінці на Волгу, за точною адресою, що він її власноручно записав до моєї записної книжки. А в моїх спільників добре таки віддувалися горби на спинах - це мене надзвичайно тішило, бо хлопці, значить, зібрались.

Умова була така. Коли о дев'ятій увечорі просурмить сигнар на закінчення роботи (а тепер уже від недавна роботу кінчали о 9-й), вони, всі троє, заздалегідь залізши в цементовий тунель майбутнього водогону на території будівництва, де вони працювали, чекатимуть там годину, або й дві, поки всіх поженуть до табору і на місці роботи все заспокоїться. Тоді, плазуючи, вони перебираються через неглибоку канаву коло шляху на Гаймашкер і ховаються у високому кукурудзинні по той бік шляху, в заздалегідь обумовленому нами місці - он коло того грабка, що стоїть самотнім вартовим серед поля.

Мене мої хлопці мали замкнути на замок у нашій конторі, що ми завжди її самі замикали, - я вилажу через вікно так само о десятій годині, або пізніше, коли все-все втихомириться, і плазую, щоб не натрапити на вартового, через територію робіт, до того самого кукурудзиння.

Коли б ми якось випадково розминулися з якихось причин на початку, то вже ніяк не пізніше дванадцятої години вночі, неодмінно повинні бути коло грабка, і стороні, що перша туди приплазує, надається право тричі стиха свиснути, а через чверть години - тричі стукнути об стовбур грабка зламаною бадилиною кукурудзи...

Почалося з того, що “симпатичний“ дядюшка Смірнов не дав мені ні трьох, ні двох, ні однієї буханки, ні, навіть, звичайної нашої денної порції хліба (а свою я ще ізвечера з'їв), так само, як не дав і обіцяних (“хоч і десять крон!“) грошей.

Він дуже сердечно мене зустрів, довго, відвернувшися, порпався в своєму товстелезному гамані, де я мимоволі загледів і російські, і австрійські чималі банкноти, і, нарешті, урочисто тикнув мені в руку... п'ятнадцять крайцарів (шість копійок) і поліз цілуватися на прощання.

Я людина з природи делікатна, рідко коли вибухаю гнівом, як ото проти тульського пригінчого чи нахабного Бема, і тут я тільки злісно кусаю підставлену мені шорстку морду дядюшки Смірнова так, що він зойкає, а я поспішаю попросити вибачення, заявивши, що це - від хвилювання... А коли до сліз “схвильований“ дядя Смірнов одходить од мене далеченько, я шпурляю навздогінці йому в темряву ночі його п'ятнадцять крайцарів...

Коли надійшла дев'ята година, зо мною сердечно попрощалися мої спільники в роботі, при чому Іллюша по-справжньому сплакнув, а Ваня Фйодоров посилено просив написати до підприємства Ситіна в Москву, що він, Іван Фйодоров, живий і здоровий і сподівається благополучно вернутися “на староє мєсто“.

Мене замкнули і пішли.

Мій любий товаришу Іллюшо! Я знаю, що це ти, перед тим, як вийти з нашої тісної конторки, якось незграбно заметушився коло моєї порожньої торби, сунув туди майже цілу свою денну порцію хліба (півфунта!), тільки двічі ,сам її надкусивши...

Чим, як і коли я віддячу тобі, дорогий мій?!

Я стою, причаївшися в куточку конторки, боюся визирнути в вікно, неначе тут мене хтось побачити зможе темної, аж чорної, осінньої ночі. Надворі йде дощ - дрібненький, густий, пронизливий. Коли шум його доходить до свідомости, робиться холодно, тіло починає тремтіти - це ж не від того, що я хвилююся, і вже ні в якому разі не від того, що боюся. Я ж вирішив давно, твердо і непохитно. Я ж усе продумав, до всього себе приготував... Це - холодна, непривітна ніч, це вона напружує мої нерви і примушує зуби дрібненько цокотати...

Сьогодні - одинадцяте жовтня. Вже скоро пів року, як я в неволі. Мене тягне до Рідного Краю, мені страшне повільне вмирання на гаймашкерській каторзі. Коли йти по сорок кілометрів на добу (а ми ж уміли ходити й по шістдесят на фронті), то вже через якийсь місяць я буду по той бік вогненної завіси, буду дихати неотруюваним безнастанними мадярськими матюками повітрям; за мою сміливу втечу мені дадуть відпустку з фронту, а поки кінчиться відпустка, кінчиться війна...

Геть, прокляті дрижаки! Міцно стискую зуби, буйна фантазія малює радісну зустріч із своїми, перед очима стає заплакана (сльозами радости) моя стара мати, серце б'ється частіше, нагрівається кров, я беру себе в руки, - вже не тремчу.

Ставлю поспіль наші три табуретки, простягаюся на них на всю довжину, підкладаю під голову мою порожню торбу, пильнуючи не дуже подушити Іллюшин подарунок, і спокійно, прислухаюся, як повз вікно конторки маршують, одбиваючи розхрістані такти натомленими ногами, тисячі моїх нещасних земляків.

Ось уже пройшло кілька хвилин після того, як прогупотіли останні ряди, як у чорному вночішньому повітрі пролунав останній роздратований вигук дозорця-мадяра “Індуй!“, як за ним повис у повітрі майстерно закручений мадярський матюк і, нарешті, все стихає.

На гаймашкерській міській ратуші годинник одбиває пів годину. Ще рано. Мені так хороше, так надзвичайно тепло в цій кукібній комірці, розпалене принадними перспективами і сподіваннями тіло приємно горить, важніє голова, злипаються очі, і я боюся, що засну.

Схоплююся на ноги й починаю тихенько, навшпиньки (чого навшпиньки?) ходити з кутка в куток по діягоналі нашої конторки. Конторка мала, і скоро мені починає крутитися голова. Стаю до вікна і прикипаю гарячим обличчям до холодної, заплаканої з того боку, шибки.

Надворі темно, хоч око виколи. Ледве блимають, а, власне, і не блимають, а повільно ворушаться жовтими плямами в далечині поодинокі ліхтарі на території робіт. Прогупав важкими підошвами повз конторку вартовий.

І знову тихо.

Коли ратуша відбиває десять, мені холоне спочатку поза спиною, потім у ногах, а далі знову починають цокотати зуби...

Пробую відчинити вікно - заіржавлені шпінгалети не пускають. Прокляття! Чому я не випробував їх раніше?! Напружую всі сили, шпінгалет вилітає з гнізда, за ним другий, і на мить мені здається, що викликаний ними гуркіт звернув увагу всіх на світі дозорців.

Прикипаю на хвилинку на місці, починаю малювати собі таку картинку:

...Ось підходить до напіввідчиненого вікна мадярський жандарм (вночі вони стерегли майбутнє військове місто), у нього химерний, трохи не наполеонівський капелюх із довгим пір'їном од козирка до потилиці, як у набундюченого когута, у нього старого-старого зразка військова рушниця з довжелезним багнетом-ножакою, - він підкрадається до самого вікна і замогильним басом гаркає:

— А що це ти тут робиш, чоловіче добрий?..

Я, звичайно, знестямки присідаю, як присів був у Найдорфському лісі, переляканий табуном гусей...

З того мені робиться весело, - стримую себе, щоб голосно не зареготатися, глузуючи з самого себе, широко розчиняю вікно.

Коли я стрибаю з чотириметрової височини, мій казанок (проклятя на його бляшану голову!) голосно, пронизливо дзеленькотить, а в цю саме мить зовсім недалеко, десь трохи ліворуч, убік од тото місця, де мені треба плазувати, роздираючи чорну завісу ночі, вибухає оскаженілий крик:

— Гальт! Гальт! (Стій).

І слідом за тим лунає постріл, другий, третій...

Це вже не вимріяне...

Одну мить мені хочеться скочити назад у вікно, щільно зачинитися і пересидіти до самого ранку всю цю лякливу ніч; але мене чекають мої товариші в кукурудзинні і, не зважаючи на дальші крики й тупотню, що поволі завмирають у далечині, я лягаю на живіт і плазую швидко-швидко, міцно тримаючи казанка, щоб не зраджував уночішньої тиші своїм брязкотом.

Ось уже половина дороти за мною... Ось тільки обминути оцей довжелезний барак, де складається запаси струменту, барак, що став мені поперек шляху, а потім - десять рухів ліктями й коліньми, і спасенна канава через шлях, що веде до Гаймашкеру, а там кукурудзиння.

На повороті за ріг барака раптом натикаюся на справжнього, не вимріяного вже, жандарма. П'ять хвилин лежу непорушно, поки його важкі черевики гупають уже десь за протилежним рогом барака, і суну далі...

На умовленому місці моїх спільників ще немає. Але це - дурниці. Я ж уже майже на волі, найстрашніше зроблено. А тепер - одпочити, розім'яти наболілі від плазування і напруження кістки, легенько так собі, про людське око, вилаяти моїх товаришів, коли підлізуть, за те, що спізнилися...

Минає п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять... Міська ратуша відбиває одинадцяту, потім дванадцяту, а їх нема й нема.

Нема і в пів на першу, і о першій годині, нема й о пів на другу...

Я вже три рази по тричі свистів, як було умовлено, - спочатку тихо.. а потім голосно, пронизливо. Я вже тричі по три рази стукав об стовбур грабка, спочатку тихенько, зламаним бадиллям кукурудзи, а потім голосно, пронизливо - знайденою важкою ломакою, наражаючись на видиму небезпеку, що мої сигнали почує якийсь із жандармів, що ось тут же, зовсім недалечко, через канаву й шлях, вартують із довгими багнетами-ножаками, територію майбутнього військового міста - нашу каторгу.

І коли ратуша відбиває пів на другу, терпець мій уривається.

Тоді я встаю на ввесь зріст, взявши напрямок просто на схід од Гаймашкеру (я ж бачив і знаю, де сходить сонце) , рушаю вперед - до рідної землі, до вимріяної довгими осінніми ночами золотої волі...

Коли переходжу пустельні околиці міста, лінію залізниці, бруковані шляхи, - кожен кущик, що несподівано виринає в пітьмі ночі за кілька кроків, здається за нагороїженого жандарма, примушує зупинятися, припадати до землі, посилено битися серце...

Через годину добираюся до лісу, що густо вкриває довгий, гористий кряж навколо Гаймашкеру, все просто, рівно, нікуди не звертаючи, іду та й іду, тримаючися єдиного, здаєтьсл мені, напрямку, - на схід.

Іду годину, дві, три, продираючися через гущавину лісу так, щоб ні на крок не збочити ні праворуч, ні ліворуч, ні на хвилину не зупиняючися, - то байдуже, що оголоне гіляччя кущів боляче б'є, шматує рештки мого, спаленого дебреценською дезинфекцією, солдатського одягу.

Іду. Ніч починає вже здавати. І коли на якійсь прогалявині я зупиняюся, щоб передихнути та трохи зорієнтуватися в місцевості, то несподівано для себе виявляю, що сіріти починає зовсім не з того боку. За всіма моїми сподіваннями, сонце повинне починати боротьбу з чорною пітьмою ночі якраз поперед мене, а тут сіріє край неба чогось позаду. Це непокоїть тільки одну хвилину. Рушаю прискорено далі, а коли через годину видираюся на голий шпиль високого узгір'я, то з жахом констатую, що ганебно заблукав.

З високого шпиля, крізь сіру поволоку вранішнього туману, бачу перед собою широку панораму Гаймашкеру збоку, зовсім протилежного тому, звідки я вийшов...

Пропали мої перші двадцять кілометрів ходи! Тоді залізаю в кущі, падаю на мокрий, пухнастий килим із пожовклого листу, і проклинаю пограничника-полтавчанина з компасом, і люто мну, від безсилої злости, задубілими, покорченими пальцями, мокру, пухку постіль.

До самого вечора треба лежати в схованці непорушно, бо тепер же мене вже кинулися в таборі, пошлють шукачів, та й ліс не безлюдний.

Пробую заснути - холодно; тисячу разів переконую себе, що з'їсти відразу Іллюшину порцію - це злочин, бо це ж - єдиний продовольчий запас мій. Тисячу разів наказую собі берегти цю порцію, як запас недоторканий, як ото на фронті сухарі, але надвечір не витримую, іду з свідомістю на угодницьку комбінацію і половину пайки з'їдаю. Це дає ілюзію збільшення сил і, коли в лісі зовсім темніє, вираховую добре напрямок, використовуючи для того відомості з ботанічної географії (всі дерева мають дебелішу, зарослу мохом, кору з північного боку). Дуже помогло б орієнтуватися в напрямках листя, завжди звернуте обличчям до сходу сонця, але ліс давно вже розгубив свій пишний одяг, і тепер він може правити мені тільки за пухку постіль.

Десь опівночі видираюся, нарешті, на широку далину, з того приводу легко зідхаю, але ненадовго, бо всю решту ночі плутаюся між канавами штучного зрошення - широкими (не перескочиш!), глибокими та холодними (не перебредеш!).

Коли знаходжу першу кладку через канаву, це окрилює радісними надіями, а коли виявляється, що кладка через другу канаву аж на кілометр ліворуч, а через третю - на кілометр праворуч, душу стискае одчай.

Тільки на світанку виплутуюся з хитромудрої системи зрошення, задоволено констатую, що з напрямку на схід не збився і забираюся в густе кукурудзиння на пригорбку, на відпочинок.

То дарма, що безнастанний осінній дощ давно вже не залишив сухого рубця в одежі, то дарма, що земля в кукурудзинні розкисла, як кваша, - пригинаю кілька мокрих бадилин додолу, зручно вмощуюся, кінчаю без зайвих міркувань свій недоторканий запас поживи, і засипаю мертвим сном.

Довго в такій обстановці не наспиш, коли знизу пече пронизливим холодом мокра земля, а зверху безперестанку поливає дощем. Випростовуюся на ввесь зріст у кукурудзинні, тішу себе думкою, що мене ж у ньому не видно, і маршую далі, ледве переставляючи ноги з важкими, півпудовими тягарами налиплої на черевики грязюки.

Коли доводиться переходити польовий шлях, чи перелазити через прогалявину з ділянки на ділянку кукурудзи, треба пильно навколо озиратися, а, спостерігши десь на обрії - чи підводу, чи вершника, чи піхотинця - припадати до сирої землі й завмирати, поки небезпека зникне.

Третього дня вже треба щось думати про шлунок, бо ця проклятуща частина людського організму аніяк не хоче слухати зовсім доцільних і багатонадійних міркувань розуму, не хоче визнасвати прагнення, непереможної тяги з неволі на волю.

Йому їсти дай, чорти б тебе були маленьким іще взяли!..

— На, їж!..

Додумуюсь до того, що не всі ж качани кукурудзи позламувано, і після довгих, даремних шукань таки знаходжу, при самій землі, закутаного листям, забутого дбайливими хліборобами, величезного качана з закам'янілою вже пшеничкою, і віддаю його на поталу зголоднілим зубам, на данину неслухняному, нерозважному шлункові.

— На, їж!

Отак третій, четвертий і п'ятий день. Десь надибую на полі голий виноградник, а, поміж обібраними кущами, найбільше при землі, напівгнилі вже гронки винограду, і того дня мій шлунок справляє питну тризну, маючи обід із двох перемін: до чортиків сухоі, як залізноі, кукурудзи і м'якенького, соковитого, з цвіллю, винограду.

А курінь на винограднику, давно вже покинутий і забутий сторожами, править мені того дня за розкішні покої - в ньому хоч і не тепло, та зате ні знизу не мокне, ні зверху не поливає.

З великим жалем залишаю цей кукібний притулок аж ранком другого дня, солодко, розкішно виспавшись. Хай благословенний буде людський геній архітектури, що дійшов у своїх одвічних шуканнях такої форми затишних куренів у чистому полі!..

У винограднику надибую забуту з часів порання врожаю високу гирлигу з залізною розсохою нагорі й загнутим донизу залізним гаком - зривати та пригинати вниз високі грона винограду - озброююсь цим, первісного вигляду, знаряддям, щоб боронитися від можливого нападу псів, а в карпатських лісах - може й вовків, - рушаю бадьоро далі.

За компса править соняшничиння, з якого хоч і позрізувано давно головки, можна ще бачити, куди воно дивилося, можна добре орієтуватися в напрямках усіх чотирьох частин світу.

Іду, та й іду... І далі пильно уникаю заселених місцевостей, а ще пильшше - проїжджих та прохожих у чужому полі.

Іду день, два. Може, десять, може, вже місяць блукаю... Ще ні разу від тієї пам'ятної ночі в Гаймашкері не бачив сонця, густі сірі хмари так облягли кругом небо, що навіть на світанку важко визначити, де видніє раніше. Часом здається, що це не я човгаю важкими черевиками, пригинаючись у низькому кукурудзинні, присідаючи перед шляхами, напівплазуючи прогалявинами, на виду якогось далекого, загубленого в осінній мряці, хутора. Часом здається, що все це сон - тяжкий, невідчепний, кошмарний сон...

А коли знесилений до краю падаю отак десь у винограднику, чи в високих бур'янах на гулящїй землі і припадаю лицем до мокрого лона її, один-один на цілий світ, - здається знову, що це справді сон - із тих, що снилися в далекому, аніяк не золотому дитинстві, сон, навіяний, може, сумним епізодом казки про блукання якогось Івасика-Телесика.

Коли повертається свідомість, починаю пильно вираховувати, чи далеко ще до Карпат, прикидаю, скільки, можливо, днів я вже йду, по скільки кілометрів за добу залишаю позад себе, і втішаю себе висновками, що пройдено вже щонайменше півтори сотні, ну, нехай сто кілометрів.

І все зорю крізь мряку осінньої сизої мгички - чи не набачу десь іще спасенного куреника...


...Зустріч була страшенно несподівана для нас обох. Я тількищо виткнувся з не в міру високого бадилля кукурудзи на шлях, щоб оглянути дальші напрямки своєї подорожі, а він став, зупинився передо мною, як укопаний. Став, одразу захолонувши, і я. Потім серце часто-часто забилося, не встиг я роззявити рота, щоб щось таке принагідне вимовити, як мої вуста самі гукнули:

— Хліба-а-а!

Хе, “гукнули!“.. Так мені хотілося, щоб гукнули, бо, замість вигуку чи роздільної людської мови, з горлянки вихопилось якесь хрипке, придушене, страшне клекотіння... Невже я так застудився?

А в ту саму мить вихопилось і з його помертвілих од несподіванки губ, тільки одне, дурне, на мою думку, слово:

— Орош? (Росіянин?)

Неначе він не бачить, собача його душа, що я справді “орош...“ Але він таки не винен: він справді не бачив і не міг бачити, бо тільки найбуйніша фантазія могла йому підказати той наївний висновок, що я маю щось спільне з “орошем“. Про це я пересвідчився трохи пізніше, побачивши в люстрі дуже змарнілу, жовтаво зелену, зарослу брудною щетиною пику, з червоними, гарячково розпаленими очима, вкрай обдерту постать із попівською камілавкою колись зеленого, захисного кольору на голові - рештки славнозвісної карпатської шапки, та з великою, погрозливою гирлигою в руці.

— Орош? - іще раз запитав він, ледве вимовляючи з переляку це слово.

“Він“ - це жива: людина, що я її вперше здибав за ввесь час блукання, - а як же я довго, ой, як довго блукаю по світі! - людина, безперечно, угорського походження, безмірно, менша за мене на зріст, - це я зважив одразу, - людина квола, стара, вся в зморшках на дожовклому від літ обличчі.

Він стояв передо мною і тремтів.

А коли я і на друге запитання не спромігся нічого йому відказати, важко плутаючи клубком дум і не знаходячи в ньому краю, мій “приятель“ починає нахабніти. Він простягає свою маленьку, миршаву руку до мене, торкається мого рукава і, показуючи (дурень, хоч би не показував!) у бік залізничної станції, де обов'язково є моя загибель - жандарм, - станції, що ген-ген мріє на обрії, - показуючи в той бік, щось каже, що напевне, мало значити:

— Ходім!

І коли я ловлю в нотках його голосу вже не переляк, а ту знахабнілу самовпевненість, що так не люблю її ні в кому, не тільки в мадярах, рвучко вириваю свою ліву руку і ворушу гирлигою в правій.

Побачивши, що заворушилася гирлига, мадяр кулею відлітає від мене за десять кроків, там зупиняється, щось незрозуміле белькоче, і показує, проклятущий, знову в той бік залізничної станції.

Мені робиться смішно з його переляку, але, здається, я забувся вже сміятися - нічого з сміху мого не виходить, думки плазують повільно-повільно, поки, нарешті, вирисовують у дзеркалі свідомо сти гидку, пихату постать жандарма на залізничній станції.

Тоді мене бере лють і жаль, я питаю на віддалі:

— А чи знаєш ти, людино, Бога?..

І підводжу вгору, в небо, разом із поглядом, мою замашну гирлигу.

Бог - по-мадярському - “іштен“, а “іштена“, тобто, значить, Бога, мадяри вживають у кожному своєму матюку, і моєму “приятелеві“, напевно почувся з моїх уст їхній матюк, а підведена вгору гирлига здалася за намір почастувати його за ласкаві запррсини в гості до жандармів. Все це я зміркував тільки тоді, коли на мій запит і рух гирлиги, мадяр зірвався, як опечений, з місця і помчав од мене так прудко, як ніколи не бігав він, мабуть, і за своєї молодости.

Тоді я переконуюся, що ще сміятися вмію, падаю на обміжок і мене трясе пропасниця веселого, переможного реготу.

Через кілька днів після цієї зустрічі, перед вечором, коли особливо почав дошкуляти, просто вже з ніг збиваючи, пронизливий дощ, а ні кукурудзи, ні винограду давно вже в роті не було, несподівано надибую серед чистого поля невеличкого куреника. Роблю пильну стратегічну рекогносціровку і, пересвідчившися, що скільки око бачить, ніде на обрії не видно населеного пункту, ні тіні живої людини, підходжу до куреня обережно, здалека закрученим колом, поволі наближаюся до цілі, в міру зменшення кола. Біля самого куреника бачу заплескану дощами кабицю; з того, як розчинився в землі попіл колись кладеного тут багаття, роблю висновок, що людей тут давно не було, і крадькома заглядаю в середину.

Нема нікого. Значить, буду я. У курені знаходжу шматок старої газети з Будапешту, позначений початком вересня. Це мене ще більше переконує, що тут давно ніхто не був, зручно вмощуюся на зовсім сухій соломі і лаштуюся спати. Гирлига - вістрям до виходу. Ятакий утомлений, такий голодний, що, здається, засну оце тут і вже не прокинуся ніколи-ніколи. І ця думка, що в'яло плазує в голові, не лякає ні трохи. Ніколи, то й ніколи...

Минає не більше, як чверть години, і спочатку мені здається, що то крізь сон чую, як чиїсь важкі кроки гупають зовсім близенько від куреня, кусаю пальця - я не сплю.

Зщулююся, насторожуюсь. Через хвилину до куреня заглядає, на перший погляд, страхітна постать величезного мадяра, з довгими, вниз, по-запорізькому, вусами, з великим, карлючкуватим носом. Я хапаюся за гирлигу, а він у ту мить перелякано відскакує від куреня на недосяжну для моєї зброї відстань, і щось белькоче.

В його голосі я не чую ніяких погроз, белькочу йому без погроз, по-свойому, ховаю гирлигу далі від входу, і “дядя“ наближається до куреня. Він нічого не міг вигадати приємнішого, як простягти мені свою довжелезну люльку, що тільки ще перед тим її смоктав.

— Значить - мир, - блискавично вирішую, і теплим, гостинним рухом запрошую його до своєї господи.

Мадярський запорожець згинається вчетверо, щоб пролізти в двері куреня, сідає навкарачки коло мене, голова йому впирається в стелю, а я ж ставав тут майже на ввесь зріст. Почуваю всю велетенську нерівність наших сил, але від запашної люльки відмовляюся, відриваю клапоть будапештської газети й показую, щоб дав тютюну.

Мадяр надзвичайно радо дістає кисета, сипле на газету “свою“ пучку запашного тютюну, і в мене виходить цигарка, як добре пужално. Гарячково смокчу, затягаюся, дурманію і стаю страшенно добрим.

Нехай мене цей “дядя“ веде, куди хоче, - я вже не протестуватиму, - так вирішую сам собі, але з “дядьом“ веду дипломатичні переговори. Коли згадую йому про жандарма (а слово це - інтернаціональне, зрозуміле для мешканців усіх закутків світу), мадяр аж підскакує з обурення, крутить заперечливо головою, і я бачу, як його боляче вразило моє підозріння, що він може віддати мене до рук жандармів.

У нього - бачу до світла з люльки - аж сльози виступають на очах, а я далі веду свою дипломатію. Хоч і знаю, що він однакового нічого не зрозуміє, я розповідаю, що я - з України, що у нас - Дніпро - ще могутніший, ще чарівніший за їхній Дунай, що проклята “хабуру“ (війна) знівечила моє молоде життя, що у мене там, на Україні, Дівчина-наречена... І тут несподівано згадую, що є ще одне інтернаціональне слово: “кува-кува“. І кажу йому, що я дуже справді люблю дітей, і що я хотів би мати (але як сказати хотів би?) своє “кува-кува“. На це слово мадяр, може зрозумівши, що я вже маю, скрушно хитає головою, співчутливо крякає, і з очей йому справді капають великі, як виноград, сльозини... І коли після цього він пропонує мені йти з ним, я вже не вагаюся ні хвилини.

За кілометрів два від куреня - ці два кілометри мій “дядьо“ майже на руках несе мене, бо я дуже втомлений і зголоднілий, - у глибокій долині хутір - осередок маєтку якогось графа, а мій провідник - його управитель.

У нього затишна, тепла, прекрасно обставлена квартира, уявіть собі - справжня мирна, ніяк не зачеплена війною, квартира... Господар садовить мене до столу, застеленого свіжою білою скатертиною, щось хутко наказує своїй дружині - маленькій, сухорлявій мадярці (як вона похожа на мою матір!), а сам наливає мені великий келих чистого спирту й дає закусити шматком прекрасного пшеничного хліба з поперченим салом. Мені відразу робиться гаряче, тоді, випадково повернувшися від столу, я бачу в люстрі своє страхітне обличчя, яке не лякає мене тільки тому, що так чарівно діє цей гарячий спирт, а тут господиня розпалює піч, потім кидається в сусідню кімнату й приносить пару чистої білизни, панчохи, зовсім непогані черевики, і цілий, малоношений костюм.

Може все це - її сина, а син, може, там, де тепер усі сини?

Поки я передягаюся в сінях, у господині готовий уже незрівняний суп і пухкі млинці з кукурудзяного борошна з якоюсь підливкою - солодкою та пахучою.

...Так, любі мої люди, господарі хороші, - так само зробили б і мої батько й мати, коли б до них потрапив чужий син.

Це саме в цій незвиклій обстановці зародилися в моїй уяві неясні контури “Листа додому“, що пізніше вилилися в такі рядки:

“Як трапиться часом, - до вас забреде

У сірому вбранні людина,

Що зветься солдатом - він, здалека йде, -

Його привітайте, як сина.

Він, змучений буде, голодний вкінець -

Поїсти, спочить йому дайте;

Тягар він, несе, його доля - терпець;

За кого? За що? Не питайте...

Він, сам, вам, розкаже, що кинув діток

І жінку в далекому краю

На ласку недолі... Терновий вінок

Їх, сиріт безрадних, чекає.

І тяжко зідхає він,...

А може й не так:

Засмучений образ прекрасний

В душі своїй носить сердєшний юнак,

Тоді він, ще більше нещасний.

Розрадьте, як можете: Вислів чуття

Полегкістю хай йому стане,

Промінням, у пітьмі сумногожиття,

Бальзамом, сцілющим, на рани.

Хай буде то ворог - не треба зважать -

Він ворогом, став по неволі;

Для вас він - ЛЮДИНА, для вас він - солдат,

Він пасинок щастя і долі.

Буває, і я забреду десь на мить

Безсилий, в привітну хатину,

Розвію там смуток, що давить, гнітить,

Душею і серцем спочину.

Та тяжко буває, ох, тяжко мені

І прикро в тій хатці зустріти

Байдужість, погорду, докори страшні,

Замісто людського привіту...

І серце застогне в образі німій,

Незримими слізьми заллється;

До вас в ті часи, дорогі ви мої,

З проханням одним воно рветься:

Як трапиться часом, що зайде до вас

У сірому вбранні людииа -

Чи рано, чи пізно, хоч в північний час, -

Його привітайте, як сина...“

(Цього вірша совєтська цензура з обох видань цієї книжки з 1931 року викинула. - Автор.)

Мені все ще здається, що це - сон мій у закинутому на полі куренику, але в хату поволі набивається сила реальних людей. Це - найбільше молодиці двірської служби. Зчиняється цілий лемент, коли господар оповідає їм, як він мене знайшов, а я бачу з його рухів, що оповідає саме про це, молодиці айкають, ойкають, скрутно крутять головами і співчутливо пригортають мене зажуреними очима. А як господар вимовляє, майстерно імітуючи мій голос, “кува-кува“, вони раптом заливаються гірким плачем... Ох, і соромно, ох, і прикро ж мені було, що не вмів пояснити, що “кува-кува“ могло б тільки колись бути, бо я безмежно люблю малят... Та що робити!?

Спирт паралізує, млоїть, хилить до сну...

А коли господиня, непевна, чи я вже нагрівся, гостинно садовить мене коло печі, я раптом пригадую, що в скинутому всінях лахмітті лишилася моя записна книжка - смертний вирок мені на той випадок, коли ці симпатичні люди таки віддадуть мене жандармам... Миттю проходить сонливість, я кидаюсь до сіней, не на жарти перелякавши всіх присутніх, і зараз же повертаюся назад, міцно притискаючи до грудей у кишені нового піджачка свій скарб.

У сім страшенно хочеться зо мною говорити, але - ні вони мене, ні я їх не розуміємо. Тоді приходить “толмач“ - маєтковий свинопас, маленький на зріст, невідомої національности чоловічок, що гордо видає себе за “словена“, але зрозумілих мені слів знає тільки троє: “словен“, “гору“ і “дблу“. Коли він вимовляє двоє останніх слів, що значіння їх спочатку для мене так само незрозуміле, то відповідно підводить чи опускає руку, і я тоді розумію ці слова. А більше я не втну зйого мови нічогісінько.

Проте, він робить вигляд, що прекрасно розуміє мою - чисту українську мову і, вислухавши мою довгу тираду про те, що тікаю я з тяжкої неволі на Дніпро, до рідних, до Дівчини, і що я прошу переказати тут усім (бо вони мене не так зрозуміли), що ще не маю “кува-кува“, але дуже хотів би колись мати, він безцеремонно, по-свойому, “перекладає“ щось дуже жалісливе молодицям, бо вони просто починають вити...

На мого “толмача“ це справляє певне вражіння, він почуває себе героєм, набундючено підкручує вусики, і знову звертається до мене з якимось запитанням, і бачу, що, бестія, підморгує мені. Я навмання щось не в лад відповідаю, він знову “перекладає“ - дуже довго, вживаючи ще й образної жестикуляції - отак, мовляв, одно на руках - “а-а-а...“, а другого ще й від землі не видно... - і так добру годину чи півтори, поки господареві нестерпний стає лемент у хаті, і він делікатно випроваджує молодиць. Залишається “толмач“, поки йому хазяїн підносить такий самий келих спирту.

Я й досі думаю, що то був не “словен“, а щонайменше - суміш мандрівного цигана з північною ескiмоскою, але тоді мене мало цікавила генеалогія симпатичного дурисвіта: треба було думати, що буде далі.

Я сиджу перед жарко розпаленою грубою, потихеньку відриваю в кишені палітурки з записної книжки, а коли “толмач“ випиває і, крякнувши на всю хату, прощається й виходить, а господар одвертається до дверей (ех, Ваня, Ваня, пропала твоя праця - не дочекається генеральний штаб Миколи Миколаєвича подарунку від полоненого Кобця!...), я кидаю палітурки в жар і прикидаю зверху свіжими, сухими полінячками...

Тепер можна й до жандармів, любі господарі, бо віри в людей у мене мало... На спогад про жандармів, холодом стискається серце: не повернусь додому, не розповім - ніколи не дізнається світ про страшний злочин і оскаженілої німецько-австро-угорської воєнщини - про шістдесят братерських могил під білими хрестиками на Дебреценському лузі, з трьома тисячами замучених земляків і не-земляків моїх, що кожного ж із них десь давно виглядають дома, чекають - не дочекаються. - матері, жінки, діти...

Згодом господар пропонує мені йти спати до стайні.

Коли я тягнуся рукою по мою шинельку - єдину тепер на мені воєнну ознаку, він якось лагідно відсуває шинельку на край ослінчика і тепло вимовляє:

— Нічого, там спати буде тепло...

— Ага! Тепер я знаю твою вовчу думку! - думаю, і зажурений іду слідом за господарем до стайні.

Там він передає мене на руки якомусь наймитові, щось довго наказуючи, а сам вертається в хату.

Потім до стайні збігається ще більше молодиць, ніж було їх у хаті, знову з'являється звідкись зовсім п'яний “толмач“, і я не маю спокою далеко за північ.

Мене відгодовують три дні, ні на мить не спускаючи з очей, не даючи, правда, бити байдики - я ввесь час або рубаю дрова, або ходжу коло худоби, або ношу воду, - а четвертого дня господар, скрутно зідхнувши, заявляє, що відвезе мене до “бецірку“ (повіту), бо є такий наказ військового міністерства, щоб полонених узимку на сільських роботах не тримати.

Чого ж ти, чоловіче добрий, тримав на схованці мою шинельку, не даючи мені змоги втекти від твого добробуту темної ночі, далі від пазурів твоєї мадлрської влади?!

Ні, мій батько й моя мати з твоїм сином так би не зробили, чоловіче...


Коли раннім ранком четвертого дня надходить час вирушати з самим господарем на добре кованій і гарно мальованій тачанці, з парою баских коней, у невідому путь-дорогу, стара мадярка-господиня довго заклопотано тупцяє з ганку до кімнати, з кімнати на ганок, лице їй гірко засмучене, вона виносить великий вузлик, пхає його мені, якось не дивлячись у вічі, відвертається, а коли рушають-рвуть з місця коні, вона втирає зажурені очі фартухом...

Осіння дорога і далека й близька. Сірий бо дощовий день, і рвучкі, баскі, добре годовані й доглядані коні.

Всю дорогу мадяр-господар, що сидить коло мене поруч, пильно зорить, чи не стрибну я де на підоймі вгору з його блискучої тачанки, та чи не подамся зайцем у кукурудзиння; я розумію його настрої, і мені робиться гидко й так тяжко-тяжко... Краще б не знаходив ти мене на полі, чоловіче!..

Я знаю, що не на те везеш ти мене до влади, щоб одержати належні за кожного впійманого полоненого чотири крони (один карбованець і шістдесят копійок), належні кожному чесному мадярові, згідно з інструкціями військового міністерства австро-угорської монархії, - ні, людино, я ніколи не запідозрю в тобі такої дрібної крамарської думки, я знаю, що везеш ти мене на розп'яття, бо боїшся за власну шкуру. І мені стає жаль тебе.

Ну, що ж: вези. Може десь і твого сина, що давно вже, як переказала мені твоя залякана старенька дружина, вважається за “без вісти пропащого“ в реєстрах його полку, десь отак-о возять по бездорожних просторах моєї мачухи Росії...

Коли на якомусь повороті тачанки, не втримавши рівноваги, роблю непевний рух, щоб усидіти, здається старому козарлюзі, що його спійманий наважується вистрибнути й податися полями в далечінь, він рвучко кидається, хапає мене обома руками за стан, а потім, щоб не дати мені зрозуміти його наміру, наївно вдає, що то він так собі, тільки похитнувся на незручному повороті тачанки...

Але очі твої, чоловіче, багато мені говорять, хоч і мовчать і твої, міцно стиснуті, так само, як і мої, занімілі уста.

Тачанка голосно торохкотить брукованим шляхом, шелестить грязюкою, коли звертаємо з бруку на малопроїжджу, розкислу дорогу, що так нагадує мені шляхи від села до села на моїй Україні пізньої осени, розпалені коні фаркають, і кілометр за кілометром одміряємо недалеку відстань од кукібного затишку після мого останнього етапу блукання, до нових поневірянь, що - я це переконливо знаю - чекають мене ще, може, сьогодні.

На серці збирається стільки жалю, стільки співчуття до самого себе, до своєї гіркої долі, що в такт гупанню добре підкованих, баских мадярських коней, складаю в голові так, щоб на все життя вже не забувати, такі сантиментально-жалісливі рядки:

“Родивсь рабом в убогій хаті,

Учивсь в чужій, ворожій школі.

Не на своєму виріс полі...

Невже ж, о, Боже, і вмирати

Ще доведеться у неволі!?

Через три чи чотири години цієї невеселої подорожі ми в Кечкеметі, що від нього до гаймашкерського табору не більше, як тридцять кілометрів.

ЯК МЕНЕ БИЛИ

Били й неорганізовано, стихійно, так би сказати, били й за всіма правилами заздалегідь обміркованого порядку, програми.

У коменданта бецірку мій козарлюга-мадяр - чи про людське око, чи, може, й справді щиро - довго упрошує начальство залишити мене, його бранця, в його маєтку на роботі. Але начальство непохитне: воно знає про інструкцію військового міністерства. Мене посадили на гауптвахту.

Мадяр тим був дуже засмучений, чи вдавав засмученого, поводився зо мною тут дуже мило, перед тим, як завести мене до коменданта, почастував ще й пивом у якомусь шинку проти самої комендантської, а прощаючись, довго й гаряче тиснув мені руку й моргав заслізненими очима.

Прощавай, мій випадковий спасителю, а разом і Юдо, бо, врятувавши мені життя на своєму полі холодного осіннього вечора, ти віддав мене знову до рук оскаженілих катів, що ім'ям твоїм (ти ж - мадярський народ!) чинять своє ганебне діло!

На гауптвахті сидить із десяток проштрафлених солдатів австрійської армії, між ними - кілька поляків.

Я вже пів року не знаю, що діється в світі, а поляки такі лагідні хлопці - вони так охоче діляться зо мною найновішими новинами, що я почуваю себе зовсім у своєму оточенні. А коли польські хлопці затягають своїх військових пісень, що в них, собі навдивовижу, я чую гіркі, тужливі нотки, замість сподіваної задерикуватости, я вже зовсім ладен визнати їх за друзів.

“Там, пoд Тарновєм, чарни ляс,

Там, пoд Тарновєм, чарни ляс ...“

І після чорного, понурого, як сам “чарни ляс“, вступу, де говориться в пісні, що збирається ворожа потуга велика, що загрожує небезпекою смертельною молодому воякові, - несподівано трохи хвалькуватий, але так само затуманений журбою, приспів:

“Мам, шаблє пши боку,

Мам, шаблє пши боку -

Нє боєнсє москаля...“

І почувається у всій тій пісні і велика туга за зруйнованим нормальним життям, і жах перед “чарним лясом“, де в наслідок бою ляжуть гори трупів - і своїх, і ворожих...

Слухаєш, і здається, що над автором пісні, в момент творчого надхнення, справді витали - коли не самі чорні круки смерти, то, принаймні - страшні привиди руїнницького місця бою - “чорного лясу“.

Почуваю, що у нас - однакова доля, що всі ми - раби одного ненажерного молоха руїни й нищення, і серце стискається гарячою прихильністю й товариським співчуттям до цих знедолених.

Але... ненадовго. Один із них, продовжуючи переказувати перервані несподівано вибухлою піснею політичні новини, підсідає на нарах до мене ближче, і наче страшенно серйозно, довірочно, майже пошепки говорить:

— А знаєш, наше “вуйсько“ давно вже Київ забрало, і тепер наші жолнєри ваших маришок дівчат...!....

І при тому стає йому таке погане, слизьке обличчя й каламутніють очі - він злосливо, зневажливо посміхається. Його сусіди вибухають гидким реготом (це ж у них змова була!), а мене неначе хто раптом обливає крижаною водою з кадовба...

Я ще раз дістаю доказ безмежного хвальківства, задерикуватости й пихатої гоноровитости, що їх так глибоко ненавиджу не тільки в поляках, замикаюся міцно сам у собі, і далі тримаюся в казематі зацькованим вовком.

Не помагає й не поможе несподівана добрість моїх сусідів - їм конче хочеться і нагодувати мене ввечорі своїми порціями густих макаронів, що вони їх самі однак не їдять - годуються “з волі“ - мені досить і своєї порції, дякую.

Третього дня помічник коменданта міста їде кіньми до Гаймашкеру; аж тепер виявляється, що за всі довгі-довгі дні, тижні (а може й місяці?) мого блукання після втечі, відійшов я від Гаймашкеру, в напрямку до Рідного Краю, щонабільше шістдесят кілометрів, - помічник коменданта міста садовить мене проти себе в фаетоні, розмовляючи непогано російською мовою всю дорогу розпитує мене про організацію та устаткування нашої армії, я йому наплітаю безліч усяких дурниць, і він, розвісивши великі вуха, слухає, вдаючи, що безмежно тим нісенітницям вірить, і так минає моя остання, назад до гаймашкерської каторги, путь.

Через три-чотири години їзди, підкотивши під гаймашкерський табір, помічник коменданта “бецірку“ передає мене до рук мадяра - коменданта саме мого барака.

Цей б'є мене неорганізовано. Спочатку він вириває мені з рук і шпурляє геть від себе той вузол, що в нього так дбайливо загорнула на хуторі мадярка-господиня (ой, як же ж вона похожа на мою матір!) велику білу паляницю й шматок засмаженої качки, я встигаю тільки одним оком уловити рух комендантового помічника, що кидається й хапає мого вузлика, а потім мій комендант б'є мене уперто, розлючено, безладно. Це той самий мадяр-комендант барака, що ото ще першого дня в Гаймашкері гукав: “кеф-але!“

Спочатку він розбиває на мені на цурочки свою товсту, сукувату ломаку, потім пускає в рух кулаки, підганяючи до комендантської, а там йому страшенно хочеться розтрощити й розтерти мене закаблуками...

Але за начальника караульноі команди сьогодні - румун, високий, огрядний дядько з пишними, великими вусами - достеменний дядько Панас із нашого Правобережжя. Він суворо гукае моєму катові: “зась!“, приймає мене від нього, садовить у прохідному і продувному для холодних осінніх вітрів коридорі, на мокру, затупану підлогу і наказує прикувати залізним обручем мою праву руку до кісточки лівої ноги. Так велить дисциплінарний ритуал австро-угорських закутків для мордування.

Потім караульний начальник-румун чекає, поки прийде вартовий офіцер.

Згодом він приходить - сухий, як кощей-безсмертний, із повним ротом золотих зубів, ляйтенант Швестер - утілення всієї світової підлоти й дикунської жорстокости.

Мені байдуже, до якої нації належиш ти, звірюко в людському образі, але я знаю, як знаєш добре й ти сам, що твій народ не люблять по всіх закутках широкого-широкого Божого світу, а ти, інтелігентний син того нещасливого народу, ти, мерзенний страхопуд, утікач із фронту в тихий таборовий закуток, де можна знущатися безкарно над закутою в залізо людиною, - ти не тільки нічого не робиш, щоб якось розвіяти хмару тієї світової нелюбови до твого народу, а ще й підливаєш пального у полум'я невідомо ким і коли запаленої ненависти до нього.

Ляйтенант Швестер спочатку гупає мене, скованого, в спину носком свого лякованого (віденський шик!) черевика, а потім, розмахнувшися, з усієї своєї щурячої сили, б'є кулаком в обличчя. Я певен, що мав він намір потішатися з переможеного іще, але... Але, щоб ударити сидячого, йому доводиться трохи зігнутися. А зігнувшися, він зустрічається з моїм поглядом, і погляду, не витримує. Відпадає йому охота битися далі. Тоді, загнувши на сім поверхів люту німецьку, всуміш із мадярською, погану лайку, він плює, не влучивши мені в обличчя, і простує до свого кабінету.

З наказу Швестера, приходить знову мадяр - комендант барака - і спільно з румуном - моїм несподіваним оборонцем - беруться мене обшукувати. Мені ані трохи не шкода, що пошматували рештки моєї шинельки, порозрізувавши всі рубці, латки й закладки, а безмежно шкода добрих штанів та піджака, подарованих доброю мадяркою, і тут так само пошматованих... Довелося все це потім зшивати, зв'язувати мотузками, а як де, то зміцнювати й дротиками.

Про мого вузлика мадяр і не згадував - ні сьогодні, ні завтра, ні по завтрьому, і він так і зник для мене в безвість, а їсти тут не дають нічогісінько. Тільки як треба вийти отуди, за приміщення комендантської розковують, одводять із конвоїрами під руки (бо вже корчить од сидіння в неприродній позі, скованим, третю добу), та й знову закують, привівши.

За головного суддю був той самий Швестер. За толмача - писар у золотих окулярах, що тепер тупотить навшпиньки перед владою, трохи в вічі не вскакуючи, а суд відбувається в тій самій комендантськїй.

— Чого тікав? - запитав Швестер.

— Бо не хотів у неволі гинути повільною, голодовою смертю.

Я вже через п'яте-десяте розумію німецьку мову, і поки толмач переказує мені ляйтенантову відповідь на цей мій висновок, я вже знаю, що він, комендант і головний суддя, майстерно вилаявшись, крикнув до мене:

— Ввесь світ тепер страждає, а ти, собако... і т. д. - чого тікав?

— Тікав, щоб вернутися до Рідного Краю і згинути краще в боротьбі, ніж поневірятися тут, в умовах такої неволі.

Ще лайка, ще крик, аж піна йому з рота скаче і, нарешті, Швестер через толмача вирікає:

— Розстріляємо.

Не дочекавшися перекладу, бо й без нього зрозумів вирок, я набираюся сміливости, їм очима плюгаву Швестерову морду і рубаю:

— Міжнароднє право, не дозволяє вбивати полонених за спробу втікати: ви маєте тільки посилити за мною догляд, і не карати, і не тортурувати...

І коли толмач переказує Швестерові цю останню відповідь, ляйтенант божеволіє... Ні, цього, видно, не сподівалася його офіцерська шляхетність од цієї спотвореної людини, від цього нікчемного раба... Він схоплюється з-за столу, підбігає до мене, і люто, оскаженіло б'є в обличчя, розбиваючи до крови носа.

— Ось вам (на “ви“, бачите, по-культурному!) міжнароднє право, фарфлюктер гунде! (проклята собако) - гукае на всю комендантську, тупотить, бризкає отруйною слиною крізь золоті зуби і напомповує себе, щоб ударити ще.

Я прошу толмача сказати панові офіцерові, що він не має права так робити, і що я далі ні слова не відповідатиму на його запити. Не знаю, як йому толмач переказав це останнє моє слово, але Швестер одійшов од мене до столу, і тільки, видихаючи накопичену в собі лють, застукотів кулаками по столу, переказавши через толмача і своє останнє слово:

— Подається на затвердження панові генералові, комендантові табору, вирок - розстріляти.

Знову закували й кинули в темний закалабок у кінці коридору комендантської, де я знайшов несподівано і побратима в горі.

Там сидить, уже другий тиждень відбуваючи кару за намір утікати, підпрапорщик, фельдфебель якогось сибірського полку. Високий, білявий, здоровий на зріст і вигляд, але вже досить замучений карою, чоловік.

Він оповідає, що пробував утікати кілька тижнів тому так само з території робіт уночі, з зібраною ним компанією - вісім чоловіка. Вони натрапили на жандарма, на них стріляли (потім виявилося, що це було якраз того вечора, коли тікав і я, і коли несподівані постріли і крики так були налякали мене), одного поранили і нікому не дали втекти... Тих усіх уже повідпускали, а його засудили (кахи, кахи! - він безнастанно бухикає і в грудях йому хрипить, аж клекотить) - засудили на місяць нелюдської кари, як організатора втечі.

Два тижні вже його б'ють шпіцрутенами, а через день вішають до стовпа на дві години. Йому побите тіло взялося струпами, що вже не загоюються, і він уже, мабуть, не дотягне...

Він таки не дотяг - через тиждень помер під час чергової екзекуції шпіцрутенами.

Коли я переказую йому про присуд мені, він заспокоює:

— Брешуть. Лякають. Цього не буде. Розстріляти не мають права, кахи, кахи, кахи!..

Мені прикро викликати співчуття до себе у цього нещасного, і я промовчую про те, як мене ляйтенант Швестер учив “права“...

Другого дня ляйтенант Швестер, - він уже сьогодні не такий скажений, - оголошує мені “милостивий“ присуд пана таборового генерала: мене не розстріляють, бо він, Швестер, “дуже генерала за мене просив“, і мені призначено половину того, до чого засуджено фельдфебеля сибірського полку.

Мене мають бити день шпіцрутенами, а через день вішати до стовпа впродовж двох тижнів.

Першу порцію кари стовпом має відпустити мені той самий симпатичний начальник караульної команди румун, що так божественно нагадує дядька Панаса з Правобережжя.

Коли надходить той час, мене розковують і виводять попід руки на відкриту веранду комендантської, де в стовпі, що підтримує будинок, на аршин вище зросту людини від підлоги, забито здорового залізного гака.

Тоді караульний начальник викликає двох “гемайних“ (рядових солдат) і вони туго зв'язують не дуже товстою вірьовкою, щоб глибше в тіло в'їдалася, обидві ноги докупи нижче кісточок, трохи вище п'ят. А кінець довгої вірьовки протягають уздовж спини, крутять назад руки, зв'язують їх докупи, а кінець вірьовки закидають на залізний гак.

Зав'язувати вірьовку на гаку підходить сам караульний начальник, я з глибокою вдячністю до мимовільного ката бачу, що сам він береться за це неспроста, - про це мені кажуть його глибоко зажурені очі, а остаточно переконує те, що, прив'язуючи свірьовку з моїм тілом до гака, він робить це делікатно і попускає вірьовку стільки, щоб носки моїх черевиків торкалися підлоги.

І відвертається. Дивиться на годинника, щось каже поставленим проти мене, як ритуал вимагає, вартовим - одному з наставленим у мої груди багнетом і другому - з повною води садовою поливальницею, а сам.. не глянувши на мене, хутко зникає в караульному приміщенні.

Надворі виє лютий осінній вітер, розкидаючи жмутками мокрий сніг із крижаним дощем, гойдає мене коло стовпа, як ярмаркового комедіянта, пронизує тіло гострими голками холоду.

Тут, у незапамороченій, покищо, голові в'ються метеликами і складаються в віршовані рядки такі слова мого посланія:

ДО БРАТА

“Тепер і я вже, брате дорогий,

Пройшов той чорний шлях (як зветься?),

Куди закляті людства вороги

Зганяють все, що з темрявою б'ється.

Заковані і я вже руки мав

В кайдани сталеві, іржаві

Й осінній вітер мій півтруп гойдав

Коло стовпа культурної держави...

Але різийця навісна

Мене від тебе нагло відділила

І в тім, - трагедія страшна:

Тобі, в твоїй борні з душі світила

Ідеї ясної зоря,

А я... “за батюшку царя!“..

Я пригадую тут поневіряння мого брата в царських тюрмах та на засланнях (бо був українським ес-деком), хочу прирівняти свої страждання тепер до його тодішніх мук, але нічого не виходить: боляче стискається серце...

Минає хвилина, три, п'ять... На десятій хвилині тіло наливається жаром, починають мліти викручувані вгору вагою тіла руки, терпнуть стягнуті туго вірьовками ноги...

На п'ятнадцятій хвилині десь узявся ляйтенант Швестер, що я його досі, від часу оголошення присуду, не бачив. За ним тупотить покірний і, здається мені, трохи переляканий караульний начальник румун.

Швестер оглядає стовпа зо мною згори донизу, і, коли очі його доходять до носків моїх черевиків, що ледве-ледве торкаються підлоги, він з прокльонами кидається до стовпа і власноручно підтягає вірьовку на піваршина вгору. А тоді повертається до румуна і всю оскаженілу лють своєї офіцерської душі виливає йому в обличчя, тупотить ногами, вихрить перед самими пишними вусами кулаками. Румун стоїть струнко - не змигне.

Коли, переказившись, Швестер зникає в комендантському кабінеті, румун підходить до мене, діловито оглядає моє скручене тіло, підбадьорююче шепоче:

— Нічого, руський, терпи трошки...

І підморгує - так, щоб не бачили вартові. Ще через чверть години муки стають нестерпні, кричати й борсатися не можна, бо вартовий з багнетом має наказ колоти неспокійного.

Можна тільки вмлівати, непритомніти від несамовитого, нелюдського болю. Тоді другий вартовий збризне з поливальниці водою, щоб вернути жертві свідомість, щоб із призначених їй двох годин на пекельні муки жодної хвилини не схитрувала вона вкрасти.

За всі дві години мене одливають водою тільки двічі. Потім одв'язують, і я падаю, як лантух хляк, на брудну, затупану мокрим снігом підлогу. Тепер уже можна не поливати, та й “не полагається...“

Я чотири доби нічого не їв, а тут, після кари, приносять мені з мого барака казанок бурди, - з чого роблю висновок, що наше становище в таборі не покращало, - і мою порцію кукурудзяного хліба, з чого домірковуюся, що три попередні порції хтось у мене в бараці вкрав. Потім, коли я вернуся звідси до барака, унтер Богданов, той самий, що ото вбив хлопця за одну зайву порцію, буде дуже перепрошувати мене, що “забував“ посилати мені обід і хліб, але хліба мого за три дні так і не віддасть. Толмач Елькін красномовно підтримуватиме унтерові виправдування, що справді “забували“, - вони тепер стали нерозлучні вдвох, як два побратими.

Другого дня, після стовпа, мене розковують і ведуть знову на веранду, де тепер стоїть прилад для катування: якийсь низький ослінчик із перенчами для рук і перетинкою для голови. По боках стають чотири мадяри-вартові, що мають тримати мене за руки й за ноги, а між, ними, як дуб між кущами, здоровенний, пикатий кат.

Мені належить дванадцять ударів замашним шпіцрутеном уздовж оголеного тіла од голови до ніг...

Через те, що за всю екзекуцію, стиснувши зуби так, що повний рот набралося солоної крови, я ні разу й не писнув, ні не застогнав, здивований і розлючений тим кат у ті дванадцять ударів уклав стільки сили, що її вистачило б на дванадцять екзекуцій, і лишився дуже незадоволений, що можна було розуміти з його хрипкої лайки на мою адресу.

Прокляття війні і всім катам усього світу!


Коли треба було вішати мене до стовпа вдруге, несподівано прийшов од генерала наказ із повним мені “помилуванням“, і того самого дня до нашої контори на території майбутнього військового міста, куди мене просто з-під арешту відпровадили на дальшу працю, прибіг інженер Дітріхс і всіма припустимими його становищем способами виявляв свою радість, що я вернувся, “живий і здоровий на старое место“, як сказав би Ваня Фйодоров.

Я й досі думаю, любий мій інженере Дітріхс, що й це друге помилування мене - справа рук твоїх, хай благословенна буде твоя життьова путь!

НАШЕ ПОВСТАННЯ

Я ще в комендантській доміркувався, що таборове життя за час моєї відсутности на краще не змінилося, а тепер побачив, що воно ще й погіршало. Заходила зима, ночами вила хуга, танцювала навколо сумних бараків пекельних танців метелиця, надуваючи крізь гостинні щілини повно снігу на наші матраци.

Пів року, ще з Естергому, наша тисяча, а попередні шість тисяч іще здавніша, не міняли білизни й ні разу не бували в лазні. Від усього зовнішнього світу нас відрізано дротами; листування ні з далекими рідними, ні в межах Австро-Угорської монархії ми не провадили - не мали права; годували й досі несолоною бурдою та щодалі зменшуваною порцією хліба.

Люди ходили по замерзлому грудді, по снігу - босі, як тіні блукали і, здавалося, що ця багатотисячна маса пів трупів неспроможна вже ні на які протести, неспроможна голосно заявити про свої людські права.

Отакий собі, не в приклад іншим інтелігентам - кремезний, дужий чоловік, як учитель Дмитро Русінов із Самари, ставиться до всіх жахів гаймашкерської каторги, бачите, глибоко філософічно, дуже вже ідеалістично.

Дмитра Русінова я вперше зустрічаю віч-на-віч на таборовому базарчику, куди виношу свою пайку тютюну проміняти на хліб.

Русінов ходить трохи згорбившись, шинелька на ньому наопашки, і в усій його постаті почувається, який він далекий від усього навколишнього оточення. Він, мовчки простягнувши з-під шинелі руку, тримає сьогоднішню свою порцію хліба, і йому його гонор не дозволяє навіть вигукувати:

Міняю... Міняю!..

Він не вміє реклямувати, як належиться, свій крам так само, як не вмію цього й я, і ми собі здибалися. Мені прикро було вимінювати у товариша єдиний шматочок, яким живився його організм добу, а коли я натякаю йому на це, то відразу виявляється, що й йому дуже неприємно було б позбавити мене такої “горестно-сладостної“ втіхи, як порція тютюну...

Тут ми й здружуємося несподівано, але міцно, надовго.

Якось одразу сходимося на тому, що половина його порції хліба переходить до мене, а половина моєї пачки тютюну - до його рук.

У бараці тієї самої ночі він вилазить до мене на другий поверх на тиху, товариську розмову.

На другому поверсі я сплю принципово, не спроста. Тут я маю змогу згрібати з себе, коли особливо надокучають (а бувають такі години), пригорщами воші і, без сорому казка, скидаю їх униз, не ризикуючи тим, що хтось із гори сипатиме їх на мене, а ще менше, щоб хтось із мешканців нижніх поверхів викидав такі пригорщі нагору.

Русінов примощується на моєму матраці, ми потихеньку закурюємо з моєї півпорції, бо я знаю його курійський стаж і самовідданність тютюнові людини, що наважується міняти хліб на курево, і починаємо про те, що наидошкульніше нас повинне допікати.

Тут і виявляє товариш Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтелігентам - кремезний, дужий дядьо, з професії учитель - кращий, значить, представник оцієї нещасної маси - своє ідеалістичне ставлення до життя.

— Ні, ви скажіть мені, чого варті муки й усе життя чи смерть сотень чи й тисяч оцих сірих іванів, коли порівняти все це до одного якогось глибокодумного твердження геніяльного Гегеля, Канта, Ніцше, нарешті?..

Я знаю, що автор “Критики чистого розуму“ Емануіл Кант у практичному житті з-поміж усіх мистецтв найбільше схилявся перед мистецтвом кулінарії; знаю, що основоположник новітньої філософії й діялектичної методи думання Гегель - оборонець пруського уславленого деспотизму з усіма його атрибутами - шибеницями, тюрмами й ганебними стовпами, договорився до твердження, що все, що існує, має рацію; я з глибокою пошаною ставлюся до гострого розуму божевільного Ніцше - розуму, який я уявляю собі не інакше, як в образі лева, затиснутого в тісну клітку, лева, що почав боротися - філософувати після того, як його власник, тобто славетний Ніцше - санітар часів франко-пруської війни - випив повний келих людського божевілля, іменованого війною, - я дуже шаную великих мислителів людства, але...

...Але, як тільки сказав мені оте Русінов, заклекотала в мені кров моїх предків, кров чорноробної сили чорнозему українських степів, не визнаючи в цю мить ніякої білорукої філософії панів гегелів, і я люто повертаюся до свого співрозмовця, дихаю йому в руденьку борідку повною затяжкою і відповідаю:

— А знаєте, хороший товаришу, коли всі світові мислителі й філософи не доміркувалися досі до того, щоб позбавити світ такого дикунства, в якому він оце тепер скаженіє, коли жоден із них не зробив нічогісінько, щоб полегшити долю оцих стократ нещасних створінь, коли вже те дикунтсво розперезалося на всьому світі, виспівуючи гімни війні, то... к чортовій матері всю їхню філософію!

І сплюнув з другого поверху.

Я, принаймні, був щирий.

На моє здивування, товариш Дмитро зовсім не образився, не назвав мене анальфабетом у справах вирішення “проклятих питань“, а якось задушевно вимовив:

— А знаєте, ви мені дуже з цим подобаєтеся...

І ми повели далі розмову про досягнення людського духа, про високі матерії, до яких я ввесь час приплутував, не дратуючи товариша Дмитра, війну, причини походження її, нашу долю, наше поневіряння, наше безсилля...

В наслідок розмови у мене лишилося роздратування - лють на Русінова: він надто байдуже ставиться до земних справ, до людської долі, до долі оцих тисяч іванів...

Так от, - чи могла гаймашкерська маса, за таких настроїв інтелігентської верхівки, щось активне вчинити?

Те, що міг зробити в цьому становищі я, як малесенька часточка тієї маси, я зробив. Написав пісню. І то - російською мовою, бо три чверті населення гаймашкерського табору все ж таки були або родові москалі, або представники інших, поневолених Москвою народів, настільки вже асимільовані, що призвичаєні були тільки до мови російської. Глибоко відчуваючи ввесь безпросвітний жах і нашу приреченість, я в пісні це становище наше й змалював. Дав комусь прочитати, той хтось не тільки прочитав, а й списав собі та дав ще комусь - і пішла пісня по всьому табору з рук до рук, з уст до уст. І незабаром я мав справжнє творче задоволення, чуючи то тут, то там, як пригнічені долею одиниці, а часом і невеличкі гуртки тужливо виспівують:

“Проклятий гаймашкєрскій каторожний труд -

Тєрпєть уже нєт больше мочі...

А думи о домє заснуть не дают

В кошмарних об'ятіях ночі...“

На жаль, повного змісту пісні пам'ять мені не зберегла, але приспів після кожних чотирьох рядків мала вона такий:

“Нєт, лучше би сразу в бою умєрєть,

Чєм мєдлєнно гібнуть в нєволє...“

Автора, звичайно, ніхто не знав. І то вже не його провина, що пісню, через брак композитора, люди наспівували на мотив досить ще й тоді популярної російської военно-патріотичної пісні про загибель крейсера “Варяга“, сторпедованого японцями в час російсько-японської війни 1904-1905 років. А починалась та пісня так:

“Навєрх ви, товарищі, все по мєстам -

Послєдній парад наступаєт:

Врагу нє сдайотся наш гордий “Варяг“ -

Пощади нікто нє жєлаєт...“

Сумна то була пісня про долю приречених на видиму смерть тисячі двохсот моряків, і сумна була пісня про гаймашкерських сім тисяч (тепер уже багато неповних) каторжан, так само приречених на повільне, в муках, вимирання.

Мені здавалося, що та пісня примушувала людей задумуватись, не давала їм занепадати духом і дочасу, поки ще хоч найменші сили залишалися в вимучених тілах, триматися... За життя триматися...

...А незабаром, невідомо з чийого почину й ким написана - пізно ввечорі пілся роботи тринадцятого листопада 1915 року - облетіла всі бараки гаймашкерського табору ластівка-проклямація такого, приблизно, змісту:

“Братці доки ж нам терпіти ці страждання, що ми голі й голодні вмираємо на каторжній роботі, а вищєє начальство може про це і не знає. А тому давайте, братці, бастувати (страйкувати). Як завтра ранком виганятимуть на роботу, не ставати в ряди, а збиратися всім унизу, на майдаиі, проти вихідної брами і на роботу не йти. І требувати генерала, а йому розкажемо всі наші скарги. Коли там що, то всім співати молитву Господню і не розходитися, поки не прийде сам генерал“.

Написана хемічним олівцем, російською мовою, на дуже пом'ятому клапті паперу, а вгорі гасло: “Прочитайте й передайте в сусідній барак“.

Тієї ночі відозву прочитали по всіх бараках, мало хто дозволив собі заснути - ввесь табір сподівався великих змін од завтрішнього дня.

І коли перед світанком, як звично, залунав сигнальний ріжок на роботу, а по бараках команданти загукали: “кеф-але!“, - заворушився табір зовсім по-іншому: люди вставали, натягали на себе лахміття, виходили з бараків не кваплячись, огиналися; вийшовши надвір, не ставали в ряди, а сунули розхрістаною масою вниз табору, на майдан.

Забігали, як зацьковані, коменданти бараків, вони пробували хапати за груди й тягти поодиноких полонених, але скоро пересвідчилися, що безсилі привести до послуху розворушену масу, і манівцями, поза бараками, подалися до караульного приміщення. Тут таки заграв горнист тривогу, і з караульного бараку, що за дротом, якраз проти майдану, де на звуки тривоги враз притихла сімтисячна юрба, закам'янівши на місці, - вискочила озброєна вартова піврота, на чолі з маленьким офіцериком.

Офіцер-мадяр голосно зажадав толмача, і коли з юрби кинулося до нього відразу кілька “штатних“ перекладачів, юрба затюкала була на них, бо ніколи не любила цих годованців владущої сили, а потім чийсь голос із натовпу, покриваючи всі вигуки, крикнув:

— Нехай один докладає, а ми послухаємо!

— Офіцер наказує негайно розійтися, - переклав один із толмачів.

Тут заговорили відразу всі сім тисяч, і не можна було розібрати жодного слова. А офіцер бігає поза дротом, махає оголеною шаблею і кричить, аж присідає. Нрешті, з юрби виривається більш-менш дружний голос:

— Генерала! Генерала сюди! Хай генерал прийде!

І коли толмач щось переказує розгніваному офіцерові, той подає команду своїй півроті, веде її бігцем до брами і вскакує з вояками в табір.

Він, видимо, почуває себе полководцем і махає в повітрі шаблею, розсипає свою півроту розстрільною вздовж дроту і повертається й сам обличчям до юрби, і кричить, і кричить.

Надворі ще й досі, як слід, не розвиднілось. Уночі випав ріденький сніжок, застеливши давно замерзлу грудкувату землю на таборовому майдані. На снігу топчеться сім тисяч голодранців, що з них три чверті босі зовсім; вони химерно танцюють то однією, то другою ногою, підтримуючи на одній нозі свої постаті на снігу.

Наш полководець закінчує розташування своєї армії і знов повертається, махаючи шаблюкою до юрби; його, вже охриплий голос-крик раптом тоне в потужному хорі одночасно сімох тисяч горлянок, що враз, дуже, правда, не в лад, затягають молитву Господню.

Офіцер кричить, гукає на горниста, командує своїй півроті “на-руку!“, горнист грає сигнал на вогонь, а крізь стрункі тепер хвилі співу:

“Отче-е-е на-а-аш... Іже єси...“

Лунають поодинокі команди в юрбі:

— На коліна!

— Не бойся!

— Беззбройних не стрілятиме!

“... Да-а при-і-деть ца-арствіє Твоє...

Яко на небесі, так і на-а зе-емлі...“

А в цю саме мить офіцер махає півроті шаблюкою: “плі!“, і лунає сальва пострілів сімдесят двох рушниць, цівками спрямованих у юрбу...

Натовп наче підкинула нечуваної сили ураганна хвиля - всі сім тисяч, як один, позбавлені найменшого прояву керівництва, з лютим тваринним жахом кидаються врозтіч до бараків, за бараки...

В тісних провулках між бараками, спотикаючись ногами, падає один, а за мить на ньому виростає гора, запруджуючи ввесь провулок, пронизуючи передранкове повітря дикими зойками безмежного жаху.

Офіцер спустив свою півроту, як хортів із цепу, на юрбу, хорти кинулися тепер уже з прикладами, і почали трощити черепи, спини, ноги, руки...

Через п'ятнадцять усього хвилин населення всіх двадцятьох бараків, вишикуване в стрункі лави по чотири поспіль, посунуло мовчазне, понуре в широко розчинену браму на роботу, забуваючи тепер навіть танцювати босими ногами по снігу.

На виході з брами зупиняються коменданти бараків і, страшенно поспішаючи, молотять ломаками по головах і плечах переможених.

Не чіпають вони тільки тих, що попростягалися непорушно на втоптаному снігу, та ще тих, що звиваються на майдані в корчах із поперебиваними ногами, руками, з порозбиваними до запаморочення головами.

Непорушних було тільки сім, а помолочених прикладами - “тимчасово непрацездатних“ п'ять чи шість десятків.

Хвалилися ми поміж собою тоді ввечорі, що багато більше лягло було б трупами, коли б не складалася караульна піврота на три чверті з румун - вони, мовляв, усі стріляли вгору.

Мені того дня дісталася тільки синьо-кривава гуля на потилиці, з довгим хвостом уздовж спини від комендантської ломаки на брамі.

Коли пригнали нас з роботи на обід, майдан у таборі було вже прибрано, і нам доводилося тільки з німим одчаєм обминати незасипані, ще новим снігом червоно-чорні калюжі крови на місцях, де непорушно лягли нещасні жертви нашого “повстання“.

Генерал того дня таки приїхав, але не до нас, а до караульної півроти, на власні очі оглядав рушниці у кожного вартового, неначе міг дізнатися таким способом, хто з них насмілився стріляти вгору... І був дуже лютий, що нічого з'ясувати не міг.

Життя наше після того ані трішечки не змінилося, тільки з усіх чотирьох кінців табору, вздовж дротів, викопали мадяри, нашими силами, окопи і навперехрестя поставили чотири, з цівками на табір, кулемети з постійними, беззмінними коло них вартовими.

Весь цей стихійний вибух дуже нагадує мені гапонівщину - тільки й того, що не стояв реальною постаттю на чолі якийсь збаламучений плутаним світосприйманням, спритний і в'юнкий тип.

І нічого ми не досягли, коли навіть не погіршили умов свого життя, бо жорстокіші знову стали барачні коменданти, що вже почали були звикатися, зживатися з нами; частіші й суворіші стали сипатися на наші голови й спини кари за найдрібніші провини, та ще пильніше, стоокіше стали доглядати, щоб не втікали.

Що робили інтелігенти, навіть такі, як Дмитро Русінов, щоб допомогти тим хвилям незадоволення, образи і протесту вибухнути організовано, щоб, бодай, ціною жертв досягти якихось полегшень справаді безнадійної долі сімох тисяч чоловіка дорослого, колись міцного, роботящого люду?

Я зустрівся з Русіновом тото самого вечора.

— Ну, як - вам не дісталося ранком?

Ні, йому нічого не дісталось. Він, добре зваживши обстановку, тримався там і так, - щоб не потрапити ні під кулю, ні під приклад.

— Тільки боки трохи нам'яли, як розбігалися. А, знаєте, є якась чарівна краса в тій картині, коли сім тисяч навколішки затягли “Да святиться ім'я Твоє...“ А паніка - на це варто подивитися!..

Я плюнув перед моїм другом і навіть не розтер... Проте, він не образився. І приятелювали ми помалу й далі.

Дядюшки Смірнова я не добачаю. Як стріну, обминаю, як чужого, а унтери-пограничники перед самим “повстанням“ утекли втрьох. Вони все намагалися знову поновити зо мною зносини, кілька разів - не наважуючись заговорити особисто, - підсилали посередників, щоб на своє виправданя, переказати, як їм тоді “не пощастило“ залишитися на роботі вночі, щоб прилучитися до мене. І я тримаюся від них далі, бо почуття мої підказують мені, що брешуть хлопці: здрефили...

Вони, правда, таки втекли. Але через місяць прибули назад до табору, як підслідчі в справі якоїсь десь крадіжки харчів із льоху, з поламанням замків, та ще в справі... згвалтування якоїсь жінки. Побули вони, заарештовані, в Гаймашкері недовго, потім кудись їх повезли.

У мене найбільший тепер - після Дмитра Русінова, цікавого, як культурний сгпврозмовець, єдиний друг - Ілля Симонія. Ми з ним обробляємо тихцем табачниці на спілку.

А взагалі життя - холодне, голодне, і щодалі - безрадісніше.

ПРИЇХАЛА КНЯЗІВНА

І раптом, десь усередині грудня, незвично забігало таборове начальство, заметушилося. Поміж нами - найнеймовірніші чутки:

— Тимчасове замирення...

— Мир - справжній мир!

— Відпускатимуть додому...

— А як одпускатимуть, то спершу старші роки.

— Усіх! Усіх одпустять...

—Ніякого миру, але відпустять. Поштампують тільки, щоб удруге на війну не йшов, бо як піймають - на місці розстріл... Обміняють на штампованих їхніх...

— Приїдуть наші генерали та обдивляться табір...

— Ті що повтікали, самому цареві на доклад ставали, і все, як є, доложили...

На роботу посилають не всіх. Десь узявся десяток голярів-мадярів із машинками й бритвами - вони стрижуть, голять, молодять понурі голови, що вже місяцями не знали ніякого туалету, кожного дня причепурюють один за одним бараки. Привезли кілька вагонів чудових віденських черевиків останньої моди, блискучих, на рантах, кілька вагонів одноманітних, брунатного кольору, костюмів - штанів і гімнастерок із смугнастого вельвету, сім тисяч картузів, сім тисяч пар білизни; привезли на матраци скирту свіжої соломи.

Десь на території наших робіт наспіх улаштовують лазню, після голярів - миють, парять нашого брата, аж гай гуде...

І за якийсь тиждень - хто б упізнав гаймашкерський табір!?

В день приїзду якоїсь російської князівни з царського двору, оточеної цілим сонмом австрійських, німецьких і мадярських генералів, кількох генералів невтральних країн і червонохресних сестричок, вишикували в таборі сім тисяч (не зовсім, дуже не зовсім повних) таких чистеньких, таких умитеньких молодців у хороших, нових костюмах, у блискучих віденських черевиках на рантах, що поглянути - душа радується!

Роздали зранку того дня по пів буханки (подвійну порцію) чистого кукурудзяного, вже без брудної сіруватої домішки, хліба, наварили повні казани густого варива з каштанового борошна, - прошу вас, російська князівно, - погляньте, як живеться вашим славним бійцям у благословенній Австро-Угорській державі!..

Вона, пишна російська князівна, з усім почетом пройшлася повз наші ряди - висока, худенька, ще молода дівчина, в багатому шовковому вбранні, з червоним хрестиком на грудях і на білій хусточці, обдивилася в лорнетку послужливо показану якимось старшим барака сьогоднішню порцію хліба, її підвели до одного казана й дали при ній якомусь невтральному генералові на язик покуштувати сьогоднішього нашого обіду, а він поцмакав і похвалив; дали їй глянути в чисто виметені бараки з новими матрацами, що понадималися горами, і всім тим дуже зворушили високу гостю...

Вона стала перед серединою багатотисячного карре, вишикуваного струнко і непорушно, і зволила виголосити до нас промову, якось не вимовлячи звуків “р“ та “л“.

— Ну, что ж, бгатци, я віжу, вам тут непгохо жівйотся... Вот пошгйот Господь, ского окончітся война і ви вегньотесь бгагопогучно на годіну... Потєгпітє, а ми о вас, догогіє пгеньонниє бгатья, помогімся єщо, как могімся і тепегь на вашей догогой годінє... Ми вас нє забудєм... Досвіданія!

Зробила рукою якийсь невиразний жест і попливла, оточена генералами й червонохресними сестричками.

Треба було кричати “ура!“, але гукнули не в лад, по-дурному, тільки декілька унтерів.

Хтось поткнувся був до князівни з учорашньою порцією хліба, малою, як курячий пуп, і гливкою та сірою, як земля; хтось наважився був щось гукнути про знущання, але тих неприкаяних зацитькали, зупинили, заздалегідь начальством проінструктовані, годованці владущої сили - толмачі, старші бараків та їхні поплічники і на тому й скінчилося наше святонько!..

А скарг на знущання мадярське начальство, видно, таки боялося, бо за день перед приїздом князівни десь забрало з табору і оберляйтенанта Беньку, і найлютіших, найважчих на руку, дозорців робіт, і навіть декого з яничар-пригінчих, а між ними й унтера Богданова.

Вернулися вони всі до Гаймашкеру десь тільки через тиждень.

А тут, не встигла ще, мабуть, князівна і в поїзд сісти в поворотну на “годіну“ подорож, як од нас одібрали - і костюми, і розкішні черевики, і кашкети, і білизну, а роздали назад усім, одібране перед приїздом князівської контролі, наше вошиве лахміття.

Не відновляли вже й лазні.

Не забрали тільки свіжої соломи з старих матраців, та вже ніяк не могли поприрощувати пострижених та поголених кучм на головах і обличчях “пленьонних братьев...“

Але кучми незабаром повиростають знову, і знову позливаються в кубла, де кишітимуть необмежені в правах, постійних мешканців - міріяди мадярських вошей...

І попливли знову безнадійно-нудні, безмежно тяжкі дні й місяці голоду, каторжної праці і ні трохи не полегшеного знущання дужих над кволими.

Через місяць після відвідин, князівна прислала два чи три вагони житій святих, евангелій, молитовників - читати й молитися, і хрестиків та іконок-медальйончиків і - носити на шиях православним “пгеньонним бгатьям“.

Я певний, що тисячі агітаторів за роки не розхитали б так віри у цих тисяч украй зголоднілих, змучених істот, як захитали її того дня дорогі подарунки далекої князівни. А коли б сила людської люті й обурення мала міць діяти на відстані, то оті багатоповерхові матюки, що загиналися цілу ніч по всіх бараках гаймашкерської каторги на адресу пишної князівни з усім її родом, - царські трони й князівські крісла ще тоді, в кінці грудня 1915 року, чи на початку року 1916, здорово таки захитали б...

НА СІЛЬСЬКУ РОБОТУ

Єдине, що змінилося в нашому житті після приїзду вінценосної князівни, - це те, що, нарешті, нам дозволили листуватися з далекою домівкою. Та й то ще невідомо, чи був то наслідок приїзду князівни, - бо дозвіл листуватися прийшов десь аж через місяць після її відвідин, - чи в нашій масі знову нагромадилося стільки запального матеріялу, що треба було відчинити якусь хлипавку, а нового кровопускання, може, і саме таборове начальство не хотіло. За таку хлипавку тепер і мав правити цей дозвіл. Роздали всім бланки листівок, спеціяльних листівок для листування полонених; хемічні олівці придбати ми попильнували вже самі, за допомогою мадярських вартових, із міста, і повезли перший уже тиждень із табору на пошту віз листівок - страшенно всі однакового змісту: “поможіть... пришліть поживного...“

Я через місяць по тому, коли вже в повітрі пахло близькою весною, одержав першого пакунка з далекого Канева, а в пакунку - цукор і ціла сотня коржиків... Пухнастих, добре підпечених, із справжнього пшеничного борошна, смачних коржиків.

Тієї ночі я не спав. І то не тільки тому, що всю ніч голова обтяжена була складними вираховуваннями, на який час стане цього рятівного їстива, коли, наприклад, споживати щодня по два, ну, по три від сили, а в крайньому разі - по три з половйною коржики, ні з ким не ділячись, покладаючись і на те, що не вкрадуть. Не тому тільки не спалося, що треба було достеменно вирахувати, чи вистачить дотягти до весни, коли, може, пощастить потрапити десь на сільську роботу, бо про це вже доходять поголоски, - а й тому, що треба було моє добро, варте життя людського, пильно стерегти.

Довго примощую торбу з коржиками під головою - виходить небезпечно, підкладу під спину - бачу, як блищать голодним огнем очі найближчих сусід у бараці; вони цілу ніч очей не склеплять, нехай тільки я засну - попрощаюся з своєю надією...

Коли починає голову втомляти аритметика і гостра, до болю пекучого, гостра турбота за таке дороге майно, розтрушую коржики в торбі так, щоб не дуже муляли, вкладаю на матрац і налягаю животом - так уже не витягнуть.

За ніч відбиваю кілька атак, показуючи, що не сплю саме в той час, коли, слідом за наближенням двох фосфоричних огників, чиясь рука починає намацувати узголів'я мого ліжка. Рвучко повертаюся, голосно кашляю, і - напад відбито.

А на ранок іще більша трагедія: де приховати, кому доручити зберегти торбу з життєдайними коржиками? Довелося - шинелю наопашки, торбу з коржиками - через плечі, і так на роботу і з роботи тягатися з нею, як із писаною. Моїх найближчих друзів я почастував не дуже щедро: ніяк рука не підводилась дати більше, як по одному, - мовляв, ось, покуштуйте, які смачні коржики вміють пекти у Каневі... А потім відповідне число днів зменшувати собі призначену порцію на число розданих коржиків. Це було, здається, найраціональніше використовування дорогого пакунка - привіту дорогої, далекої матері.

Тут, може вперше в житті, відчулося, яка черства й нечутлива може стати людина, пройшовши етапи від Дебрецену, через ганебний стовп, до раптового збагачення, на виду жаденних на засоби рятування від голодової смерти тисяч. Це я - до того, що не знайшлось у мене тоді стільки мужности, щоб настояти - нехай Іллюша Симонія візьме не лише “покуштувати“, а нехай візьме і другого, може й третього коржика. Сам Іллюша дуже делікатно відмовився...

І тисячі оправдань для самого себе: чому я не настояв? Та моя ж мати пекла, десь думала про мене, про моє життя, про моє тут поневіряння, і т.д. і т.д.

І ще: ті щасливі, що так само одержали перші пакунки з далеких домівок і не встерегли їх ночами, на ранок божеволіли, два чи три в самому нашому бараці в петельку полізли...

...А весна йде непереможною ходою. Ось уже сонце навіть нагріває за день бараки, запашна солома в матрацах гріє знизу, і вже не треба десятки разів вибігати вночі до ям, де по-старому ночами працюють нещасні серби.

Іх, сербів, не пустять на сільські роботи, бо не знає милосердя до цих “винуватців“ війни, винуватців передчасної смерти наслідника австрійського трону, архи-князя Фердинанда, вся мадярська воєнщина - від найдрібнішого, миршавого цурека до таборового коменданта-генерала.

А про те, що з нашого табору будуть пускати на сільську роботу, ми вже маємо незаперечні відомості. По бараках починають складати список охочих, старші бараків - унтери - набирають, у зв'язку з цим, великого авторитету, перед ними тупцяють, плазують, молять, благають, бо виявляється, що охочі до сільської роботи, охочі вихопитися з цього пекла - всі, а посилатимуть небагато.

Коло старших бараків утворюється атмосфера протекціонізму, підкупу, підлабузництва.

Ні Русінов, ні я милостини у свого старшого барака не просимо: він - тому, що найменшого розуміння про сільську роботу не має і не впевнений, що він на цій роботі “згодиться“, а я тому, що мені взагалі відрізано шляхи куди б то не було, як утікачеві, а ще тому, що ненавиджу старшого барака Богданова лютою ненавистю, як колишнього жорстокого пригінчого, як убивцю молодого хлопця за крадіжку ним пайки хліба, і як злодія, що сам украв у мене такі самі три пайки.

У своїй конторці на роботі я безнастанно звертаю всі розмови на сільські роботи, але, на моє здивування, ні Іллюша Симонія, ні палітурник Ваня Фйодоров із підприємства Ситіна в Москві сільськими роботами не цікавляться. Іллюша, крім фотографії, нічого в світі робити не знає, а Ваня Фйодоров до села ставиться взагалі презирливо.

Тоді, зваживши, що робота в нашій конторці без мене не розвалиться, я знову використовую безмежну добрість інженера Дітріхса, хоч як мені це прикро, бо вже двічі робив він для мене аж надто багато, і прошу його допомогти мені потрапити на село.

Він довго дивиться на мене своїми розумними очима; він, може, шанує в мені гарячкову сміливість; він, може, в цей час змірковує, що з села цей юнак таки дасть дьору, вернеться до себе на батьківщину, буде з того щасливий, і на один нікчемний, мікроскопічно малий атом стане в цьому божевільному світі менше страждань, - а інженерова Дітріхсова душа - проти страждань, - і він дає мені свою згоду. Це було на початку березня 1916 року. Впродовж місяця вже точаться розмови про сільську роботу, гудуть надіями бараки, метушаться, таємниче радяться, шушукаються старші бараків, складаючи і перескладаючи списки - це теж певна хлипавка, певний засіб утримати в лабетах послуху нечувано експлуатовану й гноблену масу, спосіб розмагнічувати волю маси нездійснимими надіями.

На початку квітня виявляється, що всі списки, складані старшими бараків - липа, що з усього гаймашкерського табору посилають на різні роботи поза табором, між іншим, і на село, всього кілька сот чоловіка. Мої надії на інженера Дітріхса здійснились. Списки тепер складають мадяри - коменданти бараків. Дітріхсове слово для такого коменданта, мабуть - закон, і призначених на роботи хутко виряджають.

В гурті тринадцятьох, куди несподівано для нього самого потрапляє й Дмитро Русінов, крім нас двох - решта все хлібороби-селяни, переважно з Таврії.

За добу нас привозять до села Дуначебу, у найпівденнішому закутку Угорщини, де вона, Угорщина, межує з колишньою Сербією, тепер дуже потріпаною і сплюндрованою країною, до того Дуначебу, де повз саме село “тихо, тихо Дунай воду несе...“

До Дуначебу від останньої залізничної станції Паланки - кілометрів 16-18 хорошого брукованого шляху. Цю відстань ми проїздимо на селянських підводах; баскі, як вихор, коні, добре ковані, і мальовані вози; і ми добираємось до Дуначебу за якісь півтори години.

Уже добре зеленіє озимина, парує свіжозораний угорський суглинковий чорнозем, на полях працює багато народу. Все жінки й дівчата, а коли й чоловічої статі, то - або в три погибелі зігнуті діди, або підлітки, хлопчаки. Худоба скрізь добре вигодувана, гладка.

В Дуначебі (це - звичайнісіньке собі село) - бруковані вулиці, по боках замощені каменем канали для збігу дощової води, а вздовж рядів звичайних селянських хат, дуже веселих на вигляд, бо зовсім сніжнобілих, тягнуться кам'яні й цегляні пішоходи; у Дуначебі посеред села, в чудовому садку з культурними квітниками, двоповерховий кам'яний будинок, як сніг білий - од низу до даху - це нотаріяльна управа.

Селом заправляє державний урядовець - нотар, і в його руках керівництво всіма ділянками громадського, адміністративного, юридичного порядку. Гер нотар - тут усе: і старшина, і становий, і суддя, і радник у всіх сімейних справах. Тільки релігією керує в селі патер; праворуч од нотаріяту - висока, готична кірха, а коло неї, в не менш чудовому садочку - покої самого патера.

У нотаріяльному управлінні нас зустрічає секретар управління, шваб (швабами звуться австрійські німіці, порозкиідувані селищами по Угорщині) Йозеф Деннерт - низенький, років під сорок, чоловічок, у нього добродушне писарське обличчя з масою зморщок попід очима, він дбайливо виголений, він у вбогенькому, але чистому костюмі. Це він складав вимогу на тринадцятьох полонених, по бракує в селі чоловічої робочої сили, і це він має нас поділити між господарствами.

З нашого гуртка ніхто не знає по-німецькому зліпити жодної фрази. Дмитро Русінов уміє тільки “шкільних“ слів, і переговори з Йозефом Деннертом веду я, глибоко певний, що коли він і десяту частину зрозуміє моєї “німецької“ мови, то й то буде добре.

А я вже добре привчився шанувати мову інженера Дітріхса й використовував у Гаймашкері всяку нагоду, щоб хоч трохи навчитися цією мовою орудувати.

Тоді Деннерт виявляє велику радість, що “має з ким обмінятися думками“, переказує через мене кілька нескладних розпоряджень членам нашого гурту, складає списка - кого куди призначити і, дійшовши до мене, хитає головою.

На жаль, тринадцятий уже зайвий: те господарство, що його вимагало, несподівано дістало робітника - повернувся господар із одрубаною однією тільки рукою, а другою ніхто йому не забороняє працювати. Це господарство тепер одмовляється від полоненого. Ви, мовляв, гер Олексі, з професії фотограф, з роботою селянською напевно не обізнані зовсім, і...

— Е,ні...

Але Деннерт не дає мені заперечити. Він похапцем закінчує свою думку:

— ...і я візьму вас до себе. Господарство у мене невеличке, худоби немає, і вам буде непогано... Добре?

— Добре. Дякую.

У Йозефа Деннерта чотири сини: Йоня, Йозя, Ганс і Макс, а незабаром, уже при мені, народиться ще й Карло. Це все симпатичні пуцвірки від трьох до восьми років, і з першого дня вони не відходять од мене ні на крок.

Вони страшенно цікавляться моєю мовою, а я - не менше їхньою. І, наперед не вмовляючись, а якось так, самопливом, ми беремося взаємно навчати сторона сторону української й німецької мов.

Мої хлопці, а за ними й їхні батьки, довго не можуть нічого второпати, що то таке єсть Україна, вони знають тільки “русіш“, батько чув, що є ще “кляйн-русіш“ (мала Росія), і мені шматується серце, що я ще не вмію їхньою мовою, як; слід, оповісти, що “кляйн-русіш“ - це знущання з мого доброго і працьовитого тридцятимільйонного народу, що вже ось триста років... і т.д. і т.д.

Пізніше, вивчившися від цих пуцвірків непогано по-їхньому розмовляти, я розповім цьому доброму німецькому батькові і хорошій людині Йозефові Деннертові з Дуначебу багато з історії свого народу, розповім про гніт великодержавного російського імперіялізму над моїм Краєм, розповім про придушення культури цього Краю, і т.д. і т.д.

Тоді Йозеф Деннерт іще ласкавіший буде до мене, і ще більше визнаватиме мене не тільки за свого наймита, а й за людину, що думає.

Коли Деннерт, поділивши й роздавши дванадцятьох моїх спільників по господарствах, привів мене до себе, то дуже гостинно запрошував сьогодні нічого не робити, а відпочити з дороги в одведеній мені окремій кімнатці в кінці його довгого будинку, з вікном на вулицю (а попід вікном, просто на вулиці - густі, кучеряві волоські горіхи з пахучим листом). А що робити зранку - буде видно. Його жінці, високій і худій фрау, конче захотілося почастувати “руського“ чаєм.

Діставши на те мою згоду, вона заходилась коло кухні й вовтузилася щось із годину. А потім прибігли до мене всі чотири її сини й просили дати, якщо я маю, якусь посудину на готовий чай. У моєму казанку вони принесли мені від мами на самому денці якоїсь густої, чорної патоки, що страшенно принадно пахла чаєм...

Ризикуючи виявити себе нечемним, я, проте, не міг не зайтися веселим реготом. Я пояснив дітям, що сподівався дістати чаю повний казанок, що наш брат випиває часом і більше чаю відразу.

Тоді покотилися по підлозі, з буйних веселощів Деннертові нащадки, а, насміявшися досхочу, красномовно показували мені, що я ризикую мати отакенного живота, потягли мене гуртом до матері.

Тут довелося мені, вперше в житті, дати наочну лекцію німецькій господині на тему про те, як варять чай. За десять хвилин у мене закипів казанок окропу, мені дали кілька грудочок цукру, і я тут таки продемонстрував, як і скільки того чаю п'ють у нас.

Перший день пройшов весело і навіть радісно - десь така страхітна й далека танула в туманах забуття примарна гаймашкерська каторга, не хотілося про неї згадувати, ятрити болючі ще рани.

У Йозефа Деннерта хазяйства - як той кіт наплакав.

На вгороді, коло будинку, грядка хмелю, кілька років підряд культивованого, що його конче треба зараз викорчувати й насадити кукурудзи: хлопці на війні, і на пиво катастрофічно впали ціни.

В нього край села пів гектара левади, вже зораноі, де теж треба посадити кукурудзу, а поруч - чималенька смуга доброго виноградника. На подвір'ї - качка з селезнем та кілька родин кролів. Уздовж вікон ізнадвору - квітник, що його треба щоранку поливати, набираючи воду тут таки у дворі, з артезіянської криниці. Та ще треба щоранку пильно замітати пішоход - од брами нашого двору до двору сусіда - нотаревого помічника, що в нього така струнка, красива й така лагідна, привітна жінка.

Оце й усе. Занадто мало роботи на довгий весняний, а потім і літній день; годують, як члена своєї родини, і я почуваю себе зовсім непогано, дістаю щотижня від господаря дві крони платні, вчуся німецької мови, добувши товстезного сербсько-німецького словника, а найбільше - використовуючи за вчителів усіх чотирьох Деннертових хлопчаків.

Перед ними і я не в боргу. Незабаром вони бігають із юрбою сільської дітвори по вулиці і страшенно захоплено, голосно деклямують добре від мене завчене:

“Сорока-ворона

На припічку сиділа,

Діткам кашку варила...“ і т.д.

Деклямують на велику заздрість іншій дітворі, що не має у себе такого “(гефангена“ (полоненого)...

Моїм приятелям із Гаймашкеру живеться трохи гірше, бо важка коло господарства праця, і тієї праці більше, але ніхто з них, крім Русінова, на долю не нарікає.

Коли ми неділями сходимося до гурту, щоб побалакати між собою, як земляки, своєю мовою, та щоб поділитися вражіннями про способи та умови господарювання мадяр та швабів, виявляється, що мої земляки-хлібороби багато чого навчаються у тутешніх господарів. А найбільше, мабуть, навчаються пильности, акуратности в праці.

І шваб, і мадяр, і словенець, і серб (у Дуначебі є населення всіх цих націй) встають до роботи дуже рано, ще далеко до схід-сонця, а вертаються з поля тільки пізно вночі.

Оце, можливо, і не до вподоби Дмитрові Русінову. Але він каже, що лякає його не робота, а те, що господиня чіпляється, картає його за всяку дрібницю, з харчуванням не дотримується якогось порядку - то годує найвишуканішими стравами, то раптом махне рукою й тримає напівголодного.

Ми блукаємо з Русіновом у неділю запашними лугами вздовж Дунаю.

Який той Дунай подібний до Дніпра! Ті самі луги, очерети, верби й лози по цей бік, і хвилясті гори - по той бік, у межах сербського вже королівства... з його, Русінова, скарг на свою господиню, мені відразу зрозуміло стає, в чому тут справа...

Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтелігентам із полонених - високий, кремезний дядя, з приємною посмішкою, що завжди викриває два ряди великих, білих зубів і чарує, хоча у нього й рудувата, гостра борідка й рудуваті інтелігентські вусики, - такий дядя має подобатися жінкам, та ще коли у тих жінок чоловіки вже скоро рік, як на фронті, в полоні, або полягли головами, во славу отечества, десь у Карпатських стрімких горах, чи на пухких галицьких долинах.

А коли якось увечорі приходять до мене, як до толмача, всі вони троє - Русінов, його господиня і жандарм, що йому вона поскаржилася на неначе б то ледарство її полоненого, - мої підозріння підтверджуються.

Вона молода, дебела мадярка, на ній, як кажуть, шкура горить...

На розмові з жандармом усіма способами вигороджую мого друга, а наступної неділі, коли, викупавшися в тихих дунайських водах, ми гріємося з ним на бережку під благодатним угорським сонцем, викладаю Русінову свій особистий погляд на його господиню й на нервове ставлення її до мого приятеля.

Його це неймовірно дивує, він не хоче, наївна людина, и думки такої припустити, а я, роздратований цією двадцятип'ятилітньою дитиною, кидаю йому в вічі образливо:

— Знаєте, Дмитрику, ви - просто йолоп!

Він не ображається. І надалі лишається у стосунках із своєю господинею такою ж наївною людиною, і доводить її до того, що відмовляється вона від нього, не зважаючи на найгарячішу пору літньої роботи в господарстві.

Тоді, за допомогою жандарма, влаштовуємо обмін: товариш Дмитро переходить до якоїсь менше експансивної особи, а до цієї його господині (чоловіка її вбито ще на самому початку війни) стає хтось інший із нашого гурту, і цей інший відразу потрапляє вередливій молодиці в тон - він стає в її господарстві за робітника у всіх галузях... Немало їх, наших полонених, позалишалося за господарів коло таких молодиць, вже й по закінченні війни.

У мене з моїм господарем за все літо - всього кілька дрібних зутичок. Перша - власне, не у мене, а за мене у нього - зутичка з віробожними дуначебськими молодицями. Побачивши, що я працюю на вгороді, викорчовую хміль у святу Страсну П'ятницю, що її шанують тут більше, мабуть, за перший день Великодня, кілька молодиць, ідучи до кірхи, напосілися були спочатку на мене, щоб кинув робити, а на моє заперечення, викликали самого Йозефа Деннерта й просто влаштували йому “путч“ - трохи не побили маленького на зріст, вертлявого мого господаря. І коли він, загітований запіненою лайкою (у Страсну П'ятницю!) роздратованих християнок, казав мені роботу кинути, запротестував я: у нас, на у країні, наша православна християнська Церква не боронить людям працювати у Страсну П'ятницю, а злиденне економічне життя тих людей, експлуатованих чужинцями, ще й спонукає до такої праці... А до того... знає ж пан господар, що з наказу владущих світу цього, на війні ріжуть живих людей, як худобу, і не в такі свята.

Останнє моє зауваження, видно, дуже злякало симпатичного Деннерта (противоєнна ж агітацїя в час війни, Боже милий!). Він не тільки не переказав його по-мадярському моїм напасницям, а просто не дав мені довести його до кінця...

Недовга його дискусія зо мною на релігійні теми закінчилася на тому, що Йозеф Деннерт, якось заспокоївши і збувши з свого огороду розлючених молодиць, виніс на місце роботи великий келих чудового, жовтого, як сльоза прозорого, вина, міцно витриманого, з його власного виноградника, і заявив при тому:

— Воля ваша, гер Олексі, ви можете працювати, але мого гріха в тому немає... Добре?

І здалося мені, що отак по-змовницькому підморгнув убік кірхи й тих молодиць, що до неї посунули.

Друга зутичка була складніша. Щоранку вдосвіта, коли я замаітаю довгою мітлою ділянку пішоходу вздовж будинку мого господаря, виходить замітати й свою ділянку сусідка - струнка, красива, лагідна й привітна дружина безпосереднього начальства мого господаря - нотаревого помічника. Вона в легенькому вранішньому вбранні, що так не пасує до довжелезної мітли в її ніжних, пухких руках, у неї гора чудового, конопляного кольору, волосся під прозорим серпанком, а вітер бавиться, виграє тим серпанком, дратуючи мою молодість. Вона, моя сусідка, здалека робить такий принадний жест рукою й голосно вимовляє:

— Сервус! (Привіт!)

— Сервус! - відповідаю якнайніжніше, і мітла в моїх руках починає неймовірно страждати:

— Куди це я потрапила? Чого це мною так буйно, так рвучко мотають? - могла би подумати сердешна мітла, коли б узагалі їй дано було думати...

Зустрічаючи мою сусідку десь удень, під руку з її опецькуватим, здається вже трохи лисим і з порядним животиком, мадяром-мужем, я, на легенький кивок чарівної голівки й ніжне “сервус!“, відповідаю тим самим буйним, рвучким, задерикуватим:

— Сервус!

І міряю, з голови до ніг, цього опецькуватого лантуха з посоловілими, завжди сонними очима на безбарвному обличчі, що дістає ввесь їй, “стрункій“ і т.д. - тільки до плечей.

Мадяр скаржиться моєму господареві, а той береться читати мені лекцію з якоїсь чудернацької, заяложеної в віках і, на моє глибоке переконання, гнилої, міщанської моралі:

— Бачите, гер Олексі, - “сервус“ - це дружній, приятельський привіт. І коли дама ласкаво ним вітається з вами, вам треба побожно відповідати щось інше, бо не друг же, не приятель ви їй, ну, відповідайте щось - чи “моє поважання“, чи “добридень“, чи ще щось таке...

Я голосно регочу Йозефові Деннертові в його ображене й дуже заклопотане начальственою скаргою обличчя, і делікатно кажу, що такі лекції не входять у коло наших із ним взаємин, що я людина доросла, і що нехай пан помічник нотаря обминає мене, коли не хоче чути мого дружнього вітання з його дружиною, вітання, здається мені, зовсім не неприємного їй, бо отжеж вона так привітно мені відповідає...

А коли ношу з подвір'я нотаріяту, з великого цементового басейну, де збирається дощову воду для потреб усього села, повні великі відра на прання білизни своїй господині, проходжу повз вікна моєї приятельки й вирішую, на зло “надменному “ мадяру, “увічнити“ мою теплу симпатію до його привітної дружини, й записую ввечорі до щоденника:

“А звуки роялю, мов хвильки сріблясті,

Пливли-випливали з вікна:

Чи ночі минулої славили щастя,

Чи сяйво грядущого дня?

Невольник з вагою на юних рамеиах

В задумі пройшов повз вікно;

Йoму, в його долі, в турботах щоденних,

Не снились ті звуки давно...

Хотів би постоять, послухати ближче,

Та гнала неволя кудись;

І мусів іти, та зігнувся ще нижче,

Щоб, часом, не вгледів хто... сліз.

Вона їх піймала... Спинилися руки,

Порвався мелодій разок,

Розсипались перли, і зникли десь звуки,

Як феї прекрасні з казок...

І довго ту зігнуту постать слідила, -

В очах засвітилась печаль;

Аж поклики мужа її сполошили...

А потім - заплакав рояль...“

Третя, серйозніша зутичка у мене з моїм господарем сталася десь отак у липні, знову майже на такому самому грунті - і тут приплутане було його начальство, а четверта й остання - прикріша за попередні - вже геть пізніше, під осінь, напередодні знаменної для мене події, що взагалі круто змінили моє становище в неволі, але про все це - пізніше.

Тепер - кілька слів про село, про угорське село, заселене мадярами, швабами, словенцями й сербами одночасно.

Жило воно влітку 1916 року, як і всякий закуток земної кулі, розворушений війною і втягнутий у війну, єдиними надіями та сподіваннями: ось-ось скоро закінчиться війна, повернуться додому, якщо можуть ще повернутися, робочі руки, і попливе тихе, мирне й повноцінне життя багатого закутка багатої, родючої угорської землі.

Державна мова тут - угорська, панівна нація - мадяри, але переважна частина населення - шваби. Мадяри тримаються звисока із швабами, шваби - з словенцями, а всі разом - із невеличким числом сербського населення на селі. Серби й тут - найупослідженіша нація, і за велике диво треба вважати, що серед сільських поліцаїв є один старенький, сивий уже, добре підтоптаний серб.

Сербську мову я опановую (словник) швидко, а старий серб-поліцай не пропускає жодної нагоди, щоб поговорити зо мною наодинці десь, злодійкувато озираючись на всі боки. Він скаржиться на тяжку долю сербів під мадяром, великі надії покладає (тут голос йому завжди доходить до ледве чутного шепотіння) на те, що російський цар розтрощить тих клятих мадяр і, значить, їхньому братові буде полегкість...

Село за літо зазнає трьох чи чотирьох додаткових мобілізацій: беруть старші, надто вже старі роки, беруть зелену молодь, під кінець літа забирають уже й сімнадцятилітніх хлопчаків.

Усякі накази влади оголошують тут населенню своєрідним і, мабуть, іще спредковічним способом. Ранком чи ввечорі з нотаріяльної управи виходить старий-старий, ще, мабуть, часів угорського повстання, ветеран війни з величезним через плече барабаном, поважно, гордо ступає, стає на перехресті вулиць, п'ять хвилин підряд соковито, з смаком, голосно барабанить, задравши вгору голову з підведеними під лоба очима.

Тоді - де б і коло якої роботи не був громадянин чи громадянка Дуначебу, вони кидають і печене й варене, вилітають за ворота чи браму, і пильно, сторожко слухають.

Закінчивши барабанний вступ закрученим “др-р- р-р...“, ветеран набирає повні легені повітря і зичним, добре вишколеним, голосом гукає, зупиняючись після кожного слова:

— Громадяни... слухайте... завтра... вранці... гемайнгауз (нотаріяльна управа)... приймає... торішній хміль... по...

Або:

— Слухайте... громадяни... сьогодні... опівдні... всім... чоловічого... роду... громадянам... по сім... надцять... і п'ятдесят... вісім... років... на... вербунок!

І закінчує тим самим майстерним “др-р-р-р...“ Таке розпорядження заміняє собою всі накази, повістки, запрошення.

Живе населення в межах суворо визначних норм: усі лишки харчових продуктів давно відібрано для армії, кожна теличка, підсвинок, гуска, курка - на обліку в нотаріяльній управі.

Щоранку село об'їздить закритий фургон і запитує по дворах, чи не згинула за минулу ніч яка жива тварина. Тоді господар мусить передати фургонщикові трупв: - однаково, чи це дохла курка, чи теличка, бо тільки після такого наочного доказу з господаревого рахунку спишуть здохлу тварину, про що видають господареві величезну посвідку з актом.

Різати для власних потреб усяку живність можна тільки з особливого дозволу, якого - підіть, спробуйте дістати...

М'ясо населення їсть двічі на тиждень, але цей закон легко обійти. Мій господар, наприклад, докопався в продовольчих законах до якоїсь примітки про те, що голубів за надвірну птицю не вважають, на облік не беруть, а, значить, їсти суп із голубенятами можна хоч і щодня. У нього велика голуб'ятня, і так ми й робимо.

В жнива приїхали державні косарки, облягли облогом величезні дуначебські лани буйної, золотої пшениці, скосили всі смуги окремих господарів, населення позвозило всі снопи на одно місце в полі, повивершувало величезні скирти, тут таки з явилися машинові молотарки, спорожнили буйне колосся, люди понасипали тисячі лантухів добірного зерна, навантажили на пароплав, і повезено все це “для потреб армії“.

Населенню залишено рівно стільки, скільки мало вистачити до майбутнього врожаю, з найпильнішим обліком усіх можливих змін у складі родин господарів, з передбаченням найдрібніших потреб, як от збільшення пайки на святки, на можливі народження, христини тощо.

І все це - блискавично швидко, астрономічно точно, без скарг, без непорозумінь, без черг... І всю цю величезну статистику й плутаний, складний облік провадить нотаріяльної управи апарат, що складається з... одного мого господаря Йозефа Деннерта.

Правда, не минало, видно, й тут без зловживань, хабарців, політики “найбільшого сприяння“ за“ певну мзду, що інколи, на моїх очах, перепадала нотаріяльному секретареві, під виглядом мішечка картоплі, кошелика фруктів, торбини зерна “для голуб'ятні...“

І одного разу, коли симпатичний Йозеф Деннерт, читаючи свою будапештську газету “Песті-Хірляп“, - а читав він тільки мадярську газету, - надибав там, курсивом надруковане, слово в повідомленні про якусь чергову панаму в російських міністерствах, незрозуміле йому слово “казнокрад“, так і не пояснене від редакції, і прибіг до мене та просив роз тлумачити значення того загадкового слова, мені дуже бракувало конкретного прикладу з їхнього життя, і дуже кортіло сказати:

— Казнокрад - це трохи, знаєте, нагадує самого Йозефа Деннерта, коли він за невеличку мзду обдурює, тобто, обкрадає державну казну.

Правда, це більше скидалося на звичаине хабаршщтво, і тому, що не хотілося ображати хорошу людину, - я того разу так і не навів того прикладу, але значіння слова “казнокрад“ сільському секретарові Йозефові Деннертові розтлумачив досконало.

Ще дещо з побуту угорського села. Літніми запашними вечорами, так само, як у нас, на Україні, гримить тут улиця веселим гомоном молоді, не тріщать, правда, тини, бо тут їх немає - все більше паркани; до вранішньої зорі лунають дівчачі співи, але співи все якісь тужливі, сумовиті й не такі безмежно хвилясті, не такі мелодійні, як в українському селі.

Неділями, після Служби Божої, все чоловіче населення - діди й хлопчаки - просиджує цілі дні в “біргалках“ (пивнушках) , випиваючи за день од сили пляшку чи два-три кухлі пива.

І ще маленька деталь: хоч би на якій роботі був мадяр зранку, а коли почує, що годинник із кірхи відбиває восьму, він миттю кидає все, витягає шматок густо поперченого червоною “папрікою“ (перцем) сала та окраєць пшеничного хліба, і снідає. З цим доходить часто до курйозів: захоплений восьмою годиною ранку десь серед довгої й глибокої баюри на возі, мадяр однаково спиняє воли й починає снідати, дарма, що за цей час колеса можуть повгрузати в баюру до самого коша.

Те саме з обіданням, полуднуванням, вечерею.

А взагалі - народ працьовитий, пунктуальний, але неимовірно гарячий і в розгніваному стані лютий... куди там Іллюші Симонії!

На другий тиждень життя мого в Дуначебі я несподівано одержую з пошти на свою адресу величезний пакунок літератури.

Це - повний комплект журналу українською мовою “Вісник Союзу Визволення України“ з Відня та пачка львівських газет: “Діло“ - галичани так і вимовляють із наголосом на “ло“, як і “Свобода“, з наголосом на “да“, “Громадський Голос“ та інші.

“Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? Чи відомий вам той психічний стан, коли за один рідний звук, один образ рідний, ладен буваєш заплатити роками життя?..“

Це - не я. Це пише великий Михайло Коцюбинський у “На крилах пісні“.

Цей постулят, очевидно, добре зважили організатори Союзу Визволення України на початку світової війни, заклавши свою організацію - спочатку у Львові, а коли там, через жорстоку, запеклу боротьбу з поляками не стало їм чим дихати - у столиці Австро-Угорщини - Відні.

Вони знали, що, промовляючи рідним словом до тисяч і сотень тисяч тих, що в наслідок війни потрапляють в неволю, в чуже оточення, коли ні з ким слова сказати, коли людина розмовляти, сміятися забуває, - вони знали, що цією зброєю можна багато здобути. І пильно взялися до роботи.

Про це - в наступному розділі.

Але як потрапила до мене ця пачка літератури? Звідки у Відні адреса нікому в світі невідомого хлопця з Канева, гера Олексі, як зве мене Йозеф Деннерт, полоненого Nо. 6987, наприклад, із гаймашкерського табору?

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ТА ЙОГО “ВІСНИК“

Отже, звідки у Відні моя адреса?

Я довго ламаю над цим голову, але так таки ні до чого й не домірковуюся, і вже геть-геть пізніше ця таємниця для мене викривається.

Може це буде трохи несподівано, але нехай уже я тут скажу, щоб потім до цього не вертатися, чи щоб, часом, не забути.

“Союз Визволення України“ мав непогані стосунки з військовим міністерством австро-угорської монархії, а ці непогані стосунки дали йому, Союзові, можливість тримати у відділі цензури листування полонених дванадцять своїх довірених із полонених таки, краще утримуваних, що мали за обов'язок не тільки допомагати військовому міністерству цензурувати листівки полонених, які (листівки) неодмінно мусіли проходити цей відділ, а й виловлювати, на підставі змісту листування, національно свідоміший український елемент, щоб потім нав'язати з ним тісніші зв'язки.

Я здавна пишу додому по-українському, а цього, мабуть, було досить, щоб адресу мою з відділу цензури ретельні хлопці передали до Союзу, і в наслідок того я й одержав одного чудового літнього ранку в Дуначебі таку велику пачку українських газет.

Читаю орган “Союзу Визволення України“, щотижневий журнал “Вісник“ на шіснадцять, двадцять чотири, а часом і на тридцять дві сторінки, запоєм. Читаю вночі, закінчивши свою денну роботу й вечірнє поглядання крізь вікно на вулицю, де щовечора гуляє з подругою весела, дзвінкоголоса донька нотарева, посилаючи в моє вікно тисячі привітних поглядів оксамитних очей, читаю, прокинувшися до схід-сонця вранці, читаю вдень, як тільки вихоплю вільну хвилину поміж роботою...

Оте рідне слово, що про нього так соковито висловився М.Коцюбинський, слово, вільне від чадної царської цензури, справляє вражіння бомби, що вибухла несподівано в зовсім мирній обстановці.

Я знаю, що в царській Росії, в день оголошення війни, закрито останню і єдину газету українською мовою “Раду“, я знаю, що нацькована Савенковим та Шульгіним з “Кієвляніна “ чорна сотня громить у Києві, на очах поліції, трохи не єдину українську книгарню на Вел.-Підвальній вулиці; знаю, що моє рідне слово, слово мільйонів мобілізованих тепер на гарматне м'ясо киян, полтавчан, тавричан, жорстока воєнщина виганяє з усіх закутків громадського й політичного життя, душить його, підбурювана шульгіними та меншиковими, топче брудним чоботом осатанілого великодержавного патріота.

Я знаю, що за один рядок вільної мови “Вісника“ - там, на царському фронті, та й поза фронтом, розстріляють, розторощать, знищать, ні на мить не вагаючись.

І п'ю це рідне, вільне слово, видруковане такими милими відтепер, так званими “латинськими“ черенками, на корпус, на білому-білому папері, що відливає синюватим відтінком, - я п'ю це слово, ковтаючи від рядка до рядка, від коми до коми, і п'янїю...

Тут - програма Союзу, який має провадити національно-культурницьку роботу для усвідомлення мас полонених земляків моїх, що потрапляють і потраплять під час війни в неволю до центральних держав, має полегшувати долю тих земляків, нещадно боротися з царською чорносотенною Росією, де тільки можна - заявляти ім'ям українського народу, що він жив, живе й буде жити, всупереч лихій волі царської Росії - поневолювачки українського народу.

На перші часи я більше нічого в тій програмі не добираю, а цього для мене досить.

Тут - щотижневі відомості про становище на фронтах, і тут я вже дещо добираю: занадто пахне переможними реляціями штабу царської дієвої армії - тільки з другого боку: тут, бачите, скрізь перемагають армії центральних держав, тут із таким самим презирством пишеться про французів, англійців, росіян, як у російських повідомленнях писалося про німців, австріяків, турків.

Це вже - порядний холодний душ на мою розпалену гарячою любов'ю до вільного, рідного слова голосу.

Хочу заспокоїти себе тим, що “з вовками жити - по-вовчому вити“, мовляв, це ж тільки в повідомленнях про воєнні дії, диктованих, безперечно, генеральними штабами вільгельмівсько-франце-йозефівських корпусів, а ще ж є в журналі великий літературний розділ, де і душа й серце мусять одпочити, напившися пахучого нектару слова художнього, правдивого й високолюдяного слова моїх войовничих земляків.

П'ю й той нектар, упиваюся, а коли надибую вже серцем поета проказані рядки майже єдиного в журналі (коли не зважати ще на Бабюка, що зрідка проривається дрібними поезійками) поета Юри Шкрумеляка, такі блискучі рядки, як -

“За цісаря - ура!“ -

це в прекрасній і жахливій поезії про бій у Карпатах, - серце стискається почуттям глибокого обурення й протесту - знову проти війни, що й кращих представників людства отакими непоправними ура-патріотами робить, проти винуватців війни, що не тільки тіло людське шматують, а й душу народню плюгавлять...

Я знаю прекрасну галицьку пісню з початків імперіялістичної війни, що гуляла по Галичині від хати до хати, з уст до уст, пісню, якій судилося жити в віках:

“Видиш, брате мій,

Товаришу мій -

Відлітають сірі гуси

В далекий вирій...

Та все кру-кру-кру,

В чужині умру...

Заки море перелечу,

Криленька зітру...“

Я знаю, що в цю пісню автор її вклав усю могутню силу страдницького почуття нещасного галицького трудящого люду, застуканого між двома вогнями лютою світовою бойнею, затиснутого в лещатах подвійного гніту - австрійського цісарсько-королівського ладу й польської економічної та політичної зверхности, трудящого галицького селянина й робітника, що в корчах історичних мук мобілізував найкращий цвіт стрілецтва тридцять тисяч, яких впливові польські генерали попильнували знищити вже в перші місяці війни, затикаючи ними дірки найнебезпечніші, смертельні дірки на фронті...

Я знаю, що автор пісні (це ж він - автор?) - високої культури людина, глибокий і зворушливий поет і видатний учений - Богдан Лепкий.

Я побожно схиляюся перед високої культури людиною, глибоким і зворушливим і т.д. і т.д. поетом Богданом Лепким, але в “Віснику“ надибую його, не менш глибоким цісарсько-королівським патріотизмом надхненого, вірша:

“Ціль просто в груди:

То ж звір - не люди!..“

“Звір“ - це має бути мій брат, мій дядько, батько, я сам із Наддніпрянської України - тільки тому, що нас погнала сліпа, непереможна, дика сила царської воєнщини в ряди проти брата, дядька, батька, проти самого Богдана Лепкого (якщо тільки погнала і його самого) з Галичини...

Я не вірю, зворушливий і т.д. і т.д. поете Лепкий, щоб ви, сидівши в заливаних осінніми дощами й засипуваних зимовими метелицями окопах, тижнями не ївши, місяцями не мінявши білизни, годуючи мільйони вошей, дійшли таких незрівняно-високих художніх образів у своїй творчості!

Ви писали це десь у затишному кабінеті, виливаючи й свого кухля гасу в полум'я світової пожежі, запаленої і вашими й моїми, і моїх і ваших земляків ворогами - імперіялістичними хижаками...

Прокляття ім, прокляття війні, що й душі поетів засмоктує в багно божевільного патріотизму!

З “Вісника“, а може з галицьких газет, довідуюся, що гурток депутатів Державної Думи в Росії, невеличкий гурток з Бадаєва, Петровського й інших, наважився голосувати проти війни й потрапив на Сибір; що десь на еміграції живе ще один росіянин, що кричить проти війни (сам-один проти всього світу!), - і це повідомлення подається десь у закутку таким дрібненьким петитом, що хочеться кричати - голосно, пронизливо, через степи, ліси й гори - так, щоб почули складачі в друкарні на Йозефштедтерштрасе в Відні:

— Слухайте, чорнороби рідного друкованого слова! Та ви б же набрали ці повідомлення не петитом, а цицером, тройниковими, квадратовими літерами, золотими аршинними літерами набрали б цей голос благословенних людей, що, не втративши в часи загального божевілля ні душі, ні серця, ні розуму, щось роблять.

В галицьких газетах - часті білі плями. Є, значить, і тут цензура!

Ніколи нема білих плям тільки на тому місці, де з дня на день, особливо одна якась газета, пише про одну високу духовну персону, про яку говориться тільки у множині третьої особи - “вони сказали, вони посміхнулись, вони перестудились, їхня світлість видужують після легкої перестуди, вже менше кашляють і зовсім не чхають...“ і т.д. і т.д. І все - з великих літер... Всією істотою своєю відчуваю, що таке рабське плазування перед високим авторитетом - тільки наруга над авторитетом справді Великої Людини...

Моє любе, рідне слово! Як ти зносиш, терпиш отаку над собою наругу?!

Яке ти нелюбе й чуже стаєш, коли переказуєш такі інтимні подробиці життя й побуту їхньої світлости, коли ти вигукуєш “ура!“ благословенній людині-руїні - цісареві Францеві-Йозефові, коли ти кличеш убивати, бо то - “звір - не люди“!..

Своїми радощами, що зв'язався так несподівано з зовнішнім світом, що маю, значить, змогу хоч за перегнутими в другий бік реляціями з фронтів слідкувати, як проходить війна, що чути про мир тощо, - ділюся з моїм другом Русіновим. З того й він радіє не менше за мене, але довго не може, або й не хоче, бестія, зрозуміти моєї втіхи з рідного слова. Для нього, мабуть, це дуже чуже й дуже далеке. Вчився ж він своєю мовою, ніхто йому читати мовою його матері ніколи не забороняв.

Тоді гаряче оповідаю йому про відкритий лист Володимира Винниченка до російських письменників, щоб перестали вживати в своїх писаннях ганебного, принизливого слова “хохол“ і “малоросс“, оповідаю про паскудну відповідь “їхнього“ літератора Пипкіна; про гострий виступ проти Винниченкового підлабузнювання (мовляв, не просити, а вимагати, боротися треба!) сімох українців - студентів Томського університету, і відкриваю моєму другові вперше очі його на національну проблему в російській тюрмі народів, і ми найближчої неділі маємо з ним невичерпну тему для розмов і суперечок.

Спочатку обмінюємося парою анекдотів із цієї галузі: він оповідає, як святий Петро ходив по пеклу грішників визволяти і, запитавши в одному казані з киплячою смолою:

— А кто там сідіт? (Святий Петро, безперечно, мусів говорити тільки по-російському...), - ...почув у відповідь теж запитання:

— Ась? (що?)

І відразу відказав:

— Вилазь!

А як запитав коло другого казана й почув:

— Що?

Відповів, махнувши безнадійно рукою:

— Сіді єщо! (поки, мовляв, російською мовою не заговориш...)


Я віддячив йому досить уїдливим анекдотом на тему з побутового життя московської родини, а потім нагадав про казку Максима Горького, видруковану, в перекладі, по всіх українських періодичних виданнях саме напередодні війни. Казку про те, як російський ура-патріот із тих, що ото “разумєйте, язици, і покоряйтєся, яко с намі Бог“, шукав свого власного обличчя, і як тому патріотові з усіх представників націй, що населюють Росію і що до них патріот чіплявся, набив морду, довго й солодко перед тим почухавашись, саме українець.

Перед авторитетом Русінов пасує, і незабаром я маю з мого друга людину, що вже ніде й ніколи не дозволить собі зневажливо ставитись до жодної з національностей, які заселяють, - і він пристає до цього означення, - “велику тюрму народів“. Неділями я читаю журнал і газети моїм землякам, хліборобам із далекої Таврії. Вони мало звикли до літературної, з галицьким присмаком, інтелігентської мови, доводиться багато слів і фраз “прецінь“, “консеквентно“, “чейже“ і т.д. і т.д.) їм розтлумачувати по-свойому, бо до них це рідне слово доходить туго. Та ще з отим сакраментальним “ся“: “ся зажурив“, “ся напудив“, “ся бояв“ зовсім тяжко було до них підійти. Проте, поволі й цей контингент моїх слухачів я зацікавлюю, - бачу, як дороге й потрібне, мов повітря, стає їм рідне слово, і бачу, як проте, важко розворушити цих, затурканих воєнщиною, справниками, становими та поліційними урядниками, дядюшок на якусь вільну думку.

— Не інакше, як німецькі штучки - всі оці газети... А один навіть почав дуже обережно допитувати, з якого ж то я полку армійського...


Уже липень. Саме час, коли найкраще, найзручніше і найбезпечніше тікати.

Я вже майже вговорив мого друга Русінова - з ним безпечніше - він такий, що навіть вовка, десь у Буковинських верховинах зустрівши, не побоїться - скрутить йому голіруч шию; я вже майже загітував його втікати разом.

А коли Андрій Жук з редакції “Вісника“ прислав мені перші двадцять крон гонорару за видруковані в журналі мої віршики (в жодному з них не було ні “ура“, ні “бий!“), мої, глибокою тугою за Рідним Краєм насичені, рядки, мої пекучі, але кволі, бо безсилі слова протесту проти війни й проти нелюдського поневіряння солдатського на фронтах і поза ними, - ці двадцять крон твердо лягають в основу нашого майбутнього дорожнього бюджету.

А втішали мене не тільки ці крони, а й те, що з номера до номера, жодного з них пропускаючи, я все далі й далі почав заганяти своїми цілими сторінками “з поезій полоненого О.Кобця“ патріотичного поета січових стрільців Юру Шкрумеляка, поки він через якихось два місяці зовсім не зійшов із сторінок “Вісника“ Союзу Визволення України.

Андрій Жук - це пресимпатичніша в світі людина. Уявіть собі дядюшку з Лубень, отак під сорок років, що емігрував із царської Росії ще з часів революції 1905 року й увесь оддався українській культурній роботі в Галичині, автора книжки “Кооперація в Галичині“, редактора і коректора багатьох українських видань, середню на зріст людину, худеньку, з пергаментно-жовтим, аж сизим, наче хворим, обличчям у зморшках, такими добрими-добрими, лагідними очима, та з чарівною, дружньою посмішкою, що ніколи йому не сходить з уст... Усі свої сорок років носить він чорний-чорний, тепер аж блискучий від атмосферичного впливу в часі, лацкан, непомірно довгий, трохи йому не до п'ят, і дуже стоптані, сорок раз за сорок років латані, черевики... працює він по 16, 18, 20 годин на добу - так само всі сорок років свого життя, не розгинаючи ніколи спини, зігнутої над редакційним столом. Не розгинаючись навіть тоді, коли трагічний у творчості й надзвичайно життєрадісний у побуті Василь Стефаник сипле жмутами свої веселі, безжурні анекдоти, й коли всі навколо падають від регогу...

Оце й буде Андрій Жук - незмінний редактор і секретар усіх видань, між ними й “Вісника“ Союзу Визволення України, і неодмінний член цього Союзу. Він, Андрій Жук, разом із В.Винниченком та з моїм братом, сиділи у Лук'янівській тюрмі в Києві десь на початку 1906 року.

Дещо про себе написав він тепер мені в теплому листі, що ним супроводив мій перший гонорар, а в решті - я пересвідчився сам, зустрівши його геть пізніше, вже в Фрайштадті, що про нього мова трохи далі.

Другий член Союзу - Володимир Дорошенко. Не довелося мені зустрінутися з ним ні разу, а ходить, переказували, так само в стоптаних черевиках, і працює-працює. Він - як побратим Андрія Жука. Та ще старий есер товариш Залізняк; то начебто він, і діставши напочатку війни мільйон крон субсидії на культурницьку роботу поміж полонених, видрукував кілька брошурок, кілька проклямацій, що розкидали їх із літаків на російському фронті в коробках цигарок та сірників (друковані на цигарковому папері), а потім якось на літаку залетів, разом із рештками мільйона, до Швайцарії, не повернувшися вже звідти й, пірвавши всякі зносини з Союзом.

Та Скоропис-Йолтуховський - великий поміщик із нашої України, та ще один поміщик, так само з наддніпрянщини, з так само подвійним, химерним прізвищем, що його ніяк не запам'ятаєш. Цей посварився і вийшов із Союзу десь на початку 1917 року.

І, нарешті, славетний своєю історичною місією, товариш Меленевський - той самий, що, наслідуючи давні українські історичні традиції, поїхав на початку війни до турецького султана - офіціяльно просити від імени українського народу підмоги проти поганців - царів московських.

Оце й увесь Союз Визволення України.

З “Вісника“ я ще дізнався, що є в Австрії організований український табір полонених у Фрайштадті, що таких таборів у Німеччині - три: у Вецлярі, Раштаті і Зальцведелі; що в Австрії для польських полонених із Росії - два такі організовані табори, де ці пасинки великої мачухи Росії мають змогу не поневірятися, як поневірялися ми в Гаймашкері, а почувати себе людьми, краще годуватись, розвиватись культурно й набирати національної свідомости.

Правда, згодом я пересвідчився, що, наприклад, у справі “годуватися“ український організований табір у Фрайштадті мало чим одрізнявся від Гаймашкеру, а що всі інші відомості про цей табір цілком відповідають дійсності.

Але довідався я про це багато пізніше. Багато пізніше довідався я ще, що з прекрасно устаткованих і добре утримуваних таборів польських полонених, підданців російського царя, формують потихеньку польські генерали легіони і перепроваджують, для боротьби проти ворогів Австрії, на всі фронти, крім російського, куди, мовляв, самі полонені поляки рвуться всією душею... Але незручно, знаєте... Брат із братом може зустрінутись.

Значить, є ще, мабуть, на території Австрії й Союз Визволення Польщі, що працює в щільному контакті з воєнними австро-німецькими генеральними штабами. Дивні й знаменні діла! Німеччина й Австрія провадять політику самовизначення недержавних націй, тих... що не входять до їхнього складу, чи входять значною меншістю. Мої нелюбі, тугодумні земляки з керівничих петербурзьких штабів коли й додумаються до якої політики, то тільки до політики нагая, тюрми та шибениці всім чужородцям.

До речі - про нації, щоб не забути, а радше - про мову народів. Ви думаєте, як по-мадярському “черешня“? Так само й буде, мої панове, як сказав би шановний професор Ст.Смаль-Стоцький у фрайштадтському таборі - і по-мадярському, мої панове, - “черешня“.

“Плуг“ - і по-мадярському “плуг“, “молоток“ - “колопач“, “коваль“ - “ковач“, і т.д. і т.д.

Значить, колись ми жили якийсь час спільно, значить і мадяри - земляки нам, мої панове (це вже - я).

ЕСТАФЕТА ВІЙСЬКОВОГО МІНІСТЕРСТВА

А час, тим часом, плине, а кров людська на всіх фронтах ллється вже не струмками й не рі чечками, а сторіками, а з угорського села тягнуть і тягнуть усе, що здатне носити будь-яку зброю, і село щодалі сумнішає, неначе в чорну хмару нелюдської туги заволікаючися - менше чути, а далі й зовсім не чути дівчачих, навіть тужливих, пісень вечорами на вулиці: дівчатам доводиться працювати в господарстві за двох, за трьох, бо ні батька, ні брата, ні найменшого братіка...

І тому так злостить мене ота чорна сутана на пикатому, молодому парубкові, що так несподівано стає мені на дорозі, й що він, крилошанин якогось єзуїтського учбового закладу, мобілізації не підлягає.

Трошки послідовности. Знаєте, коли вам двадцять три роки, а нотарева донька Вері - таке собі чорнооке, чорнобриве, з жагучими вишневими губами, дівчина, що тільки цієї весни зустріло й провело свою шіснадцяту весну, щовечора влаштовує собі з трохи меншою подругою прогулянку попід вашим вікном у липні, коли так чарівно пахне розквітла липа й розпалені денною спекою листа ті волоські горіхи, та коли до того те саме чорнооке, чорнобриве і т.д. дівча, проходячи повз саме ваше вікно, стріляє, анахтемське, прекрасними оксамитними оченятами і, гірко зідхаючи, промовляє до своєї подруги:

— Се-гіт дя-рек...

А ви знаєте, що “сегіт дярек“ - це значить “бідний хлопчик“ - такий самотній-самотній, бо йому його далека, люба Дівчина, не вчуваючи одчайдушного благання, ще й досі ні словечка з далекої Батьківщини не написала, - коли ви все це знаєте, то зрозумієте, як мусіло калатати в груди моє молоде серце, які божевільні пляни могли почати роїтися в молодій, розпаленій голові...

А коли те саме симпатичне до чортиків дівча кидає вам одного вечора, аніяк не криючись, просто в ваше розчинене вікно, розкішного букетика з безсмертників, гостро надушеного до очманіння привабливими духами, - ви пропаща людина...

Ви ж повинні якось реагувати на той одвертий наступ - єдиний у світі наступ, що не вимагає ні кулеметів, ні гарматних набоїв, ні колючого дроту, чи багнетного, чи взагалі збройного контр-наступу...

Треба чимсь відплатити дівчині. Аджеж самих тільки гарячих поглядів мало такій молодій квітці, що нудьгує самотня, бо немає ж у селі хлопця, щоб із ним слово мовити, немає ні парубка, щоб йому близенько в вічі заглянути...

Пригадую свою гаймашкерську школу, миттю добуваю струмент, шматок букової дошки, вкладаю всю силу своєї душі й майструю чудову скриньочку з не менш чудовими візерунками, написом по-мадярському - “Світової війни пам'ятка“, вирізую її ім'я, називаю “вечірньою зорею“, і через два дні - через старшого пуцвірка Деннертового, коли проходить моя вечірня зоря повз вікно, урочисто дарую їй ту свою пам'ятку - продукт сорока восьми годин пильної праці.

З того в Дуначебі зчиняється велика буча.

Дуже гнівається на доньку, а, значить, і на мене ще більше, її папаша - поважний, із добрим таки пузцем, мадяр - голова всього Дуначебу. Вони, мабуть чи не телеграфом, виписують доньці “кузена“ - отого пикатого в довгій, чорній чернечій сутані парубка, що не підлягає мобілізації, і вже третього дня дівчина ходить повз моє вікно, щільно тулячись до парубка , і глибоко зазираючи йому в вічі, зовсім, значить, забувши мене (а може й не зовсім - бо чого ж таки повз моє вікно - це ж не по дорозі їй ні з дому, ні додому...), а мені папаша, через господаря мого, переказує “свою подяку за подарунок“ і пересилає велику, отак на всю долоню, срібну монету - п'ять мадярських крон...

Тут стається моя третя зутичка з Йозефом Деннертом - нотаріяльним писарем із гемайнгаузе в Дуначебі, і моїм господарем.

Я рішуче відмовляюся брати гроші: мовляв, не батькова то справа - мій подарунок дівчині. Деннерта це злостить. Він доводить мені, що мій вчинок суперечить їхній моралі, що він не розуміє, яка то мораль там у вас, на тій вашій Україні; це обурює мене, і ми досить уїдливо, по-культурному, правда, лаємося, і тоді я хутко знаходжу вихід.

Беру у Деннерта широку срібну монету, несу її на пошту і посилаю до Відня, на ресконто фонду українських січових стрільців, а другого дня, коли повз вікно проходить із своїм балбесом (бідненька моя Вері, та від нього ж середньовічною інквізицією тхне!) моя вечірня зоря, вискакую сам на вулицю, тичу їй поштового квитка й прошу передати батькові, а в чому справа? - в чому справа - він сам прочитає з квитка, бо там усе докладно написано.

От. І, гордо повернувшися, зникаю у себе в дворі.

За того квитка мав великі неприємності мій хороший Деннерт, про що розповідав мені того самого дня пізно ввечорі, майже плачучи.

— Ах, що там у вас за мораль на тій Україні, гер Олексі...

Цур вам, важкодумні, товстопузі й лисі міщани з вашим ханжівством, смертельно висміяні безсмертним Боккаччіо! І вам, чорні сутани, і тобі, моя хороша вечірня зоре, що загортаєшся в таку чорну-чорну, як і душа його єзуїтська, хмару-сутану!..

Крім незначної теми для незначного віршика (Угорочці Вері. “Той малесенький букет із нев'янучих квіток...“ і т.д.) у моєму серці не залишиться з тієї події жодного сліду.

Є й інші - глибші та складніші теми.

О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!

Я несу з левади мого господаря, кролям на годівлю, два величезні снопи кукурудзи, що її треба за літо кілька разів пасинкувати: краще тоді родить. Снопи важкі, нетовстий шнур, що на ньому прилаштовано вагу через плечі, гостро в'їдається в тіло, надворі страшенна спека, з мене піт тече річками.

Селом назустріч іде, не зовсім іще стара, швабка, зустрілася, спиняється:

— Альзо, ві гейтс? (Ну, як воно йдеться?)

— Нічого. А хіба що?

І дивлюся на цю, виспівану німецькими благообразними поетами від міщанства, благообразну фрау-матір здивовано.

— А це я до того, що от ви який: за раба отут працюєтє важко, а от у мене син - Йоганом звати його - ге-ге, він не такий!

— А який у вас, благообразна фрау, син, що Йоганом його звати, який?

О-го; він оце дістав бойову відзнаку, він ще зовсім молоденький, а вже капрал... Він у мене - герой... Не дасться живий у руки!

Тоді я ще здивованіше дивлюся на цю матір, миттю вирішую, що моя далека мати, мабуть, ніколи не пишалася б таким геройством, а стрівши її сина в таких от умовах, напевно, скрутно поспівчувала б його невольницькій долі, не похваляючись своїм... І мені стає і радісно, і гірко.

А через тиждень...

Н несу з левади великий клунок картоплі, згинаючись під ним низько-низько, бо гаряче липневе сонце заповзялося випалити з мене всю міць, а з подвір'я, з широкої брами гемайнгаузу, виходить - тінню хилитається - та сама благообразна фрау, мати героя сина, що ото він не такий, як я...

Коли підходить до мене, то стає отак непорушним стовпом, потім несамовито сплескує руками і, мабуть, уперше по одержанні звістки, починає голосно тужити, як пес на місяць - вити-голосити...

Я кидаю свого клунка, підбігаю до благообразної фрау:

— В чому справа, людино? Чого побиваєтесь отак?

— О, мій Бог! Мій Бог! Нехай би мій маленький Йоган був хоч такий, як і ви... А то ж вони... вони вбили мою дитину... О, Бог! Мій Бог!..

— То він же й загинув героєм?

Я й сам бачу, що моя втіха завдає їй ще болючіших мук: вона з такою