Всі публікації щодо:
Коломієць Олексій

Кравцов

ПОВІСТЬ ПРО ВІРНІСТЬ

НА 2 ДІЇ

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Кравцов.

Оленка.

Тамара.

Мишко.

Аза.

Дід.

Скирда.

Конопліцький.

Васильков.

ДІЯ ПЕРША


КАРТИНА ПЕРША

Сцена освітлюється повільно, мовби в ніч запливає ранок. Узлісся. Прихилившись до стовбура, сидить Мишко, наче дрімає. Голова впала на груди, автомат на колінах. Пауза. Раптом стрепенувся, автомат напоготові. Принишк, насторожився. Входить Тамара, теж з автоматом через плече. Мишко подивився на неї і знову розслабився, прибрав попередню позу.


Тамара. Втомилася! (Не підходить до Мишка, на віддалі опускається на землю). Вперше так втомилася. Дід лютий-прелютий. Що, каже, вони в розвідку пішли чи на вечорниці? Послав мене розшукати вас, а решту він зробить сам. Думаю, відшмагає нагайкою.


Пауза.


Біля дикої яблуні натрапила на ваш слід. (Засміялась). Взяла слід, як мисливський пес, і майже бігом кілометрів тридцять... Мишко, всі розмови потім, а зараз хвилин десять подрімаю перед дорогою. (Скинула і простелила фуфайку, прилягла).


Довга пауза.


(Підхопилася, в голосі тривога). А чому ти мовчиш?! Мишко!!! (Підбігла до нього, шарпнула за плече).


Мишко подивився на неї довгим поглядом, і вона прочитала в його очах щось страшне... аж відсахнулася від нього.


(Тихо). Де моряк? (Закричала). Де моряк?!


Мишко зробив повільний жест, мовляв, там, за деревами.


(Виходить, не відриваючи погляду від Мишка. По довгій паузі повертається. В одній руці тримає стягнуту з голови хустку — коса впала на плечі, в другій — широкий німецький багнет, на ньому прилипла земля).

Мишко. Отим багнетом і руками викопав... Цілу ніч копав. У зріст викопав... і листям вистелив могилу. Моряк любив запах листя осіннього. Казав, воно йому нагадує запах моря.

Тамара. Як же так?..

Мишко. За млинами німці групу червоноармійців оточили, притисли до провалля — і з автоматів... Стогін недобитих вдень не так, а вночі далеко йде. Пробували люди туди пробратися, та німці охорону виставили. Хто наблизиться, зразу: не добивали червоноармійців, може, навмисне, щоб приманка для живих людей була, або — хай помучаться. (Примовк). Ми з моряком теж почули стогін. Аж попід землею наче той стогін ішов. (Важко підвівся, підійшов до Тамари). Ось його вахтжурнал. (Вийняв блокнот, розгорнув, читає). „Людина за бортом... Як же жити, коли не попробую врятувати людину? Той стогін літатиме за мною чорною чайкою. Все життя — чорною чайкою... Хай що не каже Мишко, а я піду“. (Важко зітхнув). Що я не казав, а він таки пішов. Його зразу ж на підступах автоматною чергою. Доповз я до нього, він уже не говорив. Доніс сюди. Ти ж знаєш, очі в нього ясно-голубі, а то стали чорними... Смерть уже почорнила йому очі.


Пауза.


(Підвівся). Піду в загін навпростець, щоб швидше, а ти зайди (жест) — там зв'язківець чекатиме. (Вийшов).


Тамара лишилася сама. Нетвердим кроком підійшла, опустилася біля дерева, під яким сидів Мишко, навіть позу прибрала його.


Пауза.


Повертається Мишко.


Не подумай сама пробиратись до провалля... Туди й муха не пролетить. (Постояв, ніби хотів ще щось сказати, і відійшов).


Тамара поволі гортає сторінки вахтжурналу. Потім починає прислухатись, наче вловлює якісь далекі звуки. Сцена темніє, а Тамара насторожилась, вся в полоні тільки їй чутних звуків. Підводиться обережно, наче боїться загубити почуте...

Переміна світла.

На простеленій шинелі лежить Кравцов. Весь перев'язаний, просто сповитий. Біля нього стоїть на колінах Тамара. То припадає вухом до грудей, то ловить пульс.


Тамара. Серце то стріпнеться, як поранений птах, то не чутно зовсім, мов зупинилося. Не вмирай! Чуєш, солдатику? Тяжко було тебе звідти забирати. Я повзла туди й назад тихіше, ніж лунь літає. А знаєш, як лунь літає? Наче тінь понад землею, травинка не захитається... Ти спочатку видався легеньким, як дитина, — висох же увесь. А потім ставав все важчим. Донесла сюди — і більше ні кроку.


Пауза.


Розповідаю, а він не чує. Глухий, німий, невидющий! Не помирай, солдатику! Ти живучий. Серед усіх один аж до сьогодні дожив... Мабуть, твій стогін і моряк чув. (Бере кухоль). Ось я тобі назбирала роси. По краплинці цілий ковток назбирала. Люди кажуть: ковток роси — відро здоров'я! (Обережно вливає йому воду, приглядається). Ледь-ледь розплющив очі. ї й-богу, дивиться! Бачиш мене? (Схаменулась, застібає фуфайку, вдягнену на голе тіло). Не лякайся... я все, що можна, пошматувала тобі на бинти... Увесь же ти в ранах. А ось листя горіха. (Прикладає листя до лоба). Воно жар забирає. Вже добу отак над тобою, і тільки вперше помітно затепліло життя.


Тихо, мовби випливає на сцену Оленка в яскраво-червоній накидці. Золотаве волосся розсипалося по плечах. На устах — щасливий усміх. Зупинилася на віддалі, дивиться на Кравцова.


(Нахиляється, прислухається). Щось шепоче. Слава богу. (Знов прислухається), Ілонка. Роксолана... Імена якісь дивні називає. Марить... Хай поживе в світі марення, кажуть, марення роздмухує життя. Хай! А я крапельку передрімаю. (Схилила голову на коліна, задрімала).

Оленка. Як тихо... Мабуть, війни не стало. Мабуть, війна померла... Чого я в червоному? Ти, Кравцов, називав мене сонцем — і я вдяглася в червоне, щоб ти подумав — сонце сходить... Не подобається? (Скидає накидку, лишається в білій сорочці, довгій-предовгій, і по ній червоні квіти. Широкі рукава теж у квітах). Бабуня мені вишила... Хай, каже, лежить, а я для тебе вдягла... іще раз одягла її, коли ставала русалкою. (Одягає вінок з білих лілій).


Сцена заливається місячним світлом.


(Танцює танець русалки. Танцює, наче заманює кого, потім кличе). „Кра-ав-цов!“ (Ось вона наче взяла його за руку). Обережно іди, тут квіти — їм боляче. Вони живі, Кравцов! Тепер ніч. Вони сплять. Може, їм сниться теплий дощ або ранок... (На якусь мить зникає і знову з'являється в червоній мантії, а в руках велика квітка, що палає голубим вогнем. Вона її тримає над головою, як факел).

Голос Кравцова. Знову ти в огнистому вбранні. Воно аж очі мені палить... чи, може, то синій вогонь?

Оленка. Не палить — гріє... Не синій вогонь — це нічна фіалка, або нічниця, або знаєш, як іще вона називається? Люби-мене, не покинь.

Голос Кравцова. Палить!!!


На сцені знову звичайне світло.


Тамара. (прокинулась, нахилилась над Кравцовим). Що ти шепочеш? Ти весь гориш. Знову кров! Аж очі заливає. Пов'язку зрушив на голові. Ось так. (Протирає йому чоло). Зараз стане легше. Дощ надходить... що ж робити? Тут за десять кілометрів хата лісника недобудована. Треба ж туди добратись, але не дійдемо ми до лісникової хати, солдатику. Не вистачає сили донести тебе, і не можна нести. Тобі б лежати, не рухатись. А ти коли мариш, то пробуєш підвестись, а сили ж то, як у підбитого пташеняти. Марить... То жар його палить, то холод обіймає. (Прислухається). Рани ж болем пронизують наскрізь, а він знову щось розповідає, кличе Ілонку, Роксолану, Жанну, а вуста без кровинки, наче аж усміхаються... імена дивні чи вичитав, чи придумав... Знову його пропасниця катує! Як же тебе зігріти? (Після деякого вагання знімає фуфайку, залишається в одному ліфчику, фуфайкою прикриває Кравцова). Не дивуйся на моє вбрання, все тобі пошматувала на пов'язки. (Усміхнулася). Я, мабуть, і себе б покроїла на бинти, аби вижив... Виживи, солдатику мій!


Сцена темніє, тільки висвітлюється коло.

Знову з'являється Оленка в червоному вбранні. Вона дивиться, наче тут близько перед нею Кравцов. У голосі прохання, вимога, надія: „Виживи, Кравцов!..“ Стоїть в якомусь напруженому чеканні, а відлуння повторює: „Виживи, Кравцов!“, „Виживи, Кравцов!“


Переміна світла.


Входять Тамара і Кравцов. Тамара з автоматом у руках. Кравцов у цивільному. Помітно, що не зовсім видужав. Зупинились.


Тамара. (продовжує розповідь). Ось така одіссея. Збудувала тобі курінь, там і одужав.


Пауза.


Тяжко йти?.. Треба було б ще полежати.

Кравцов. Належався. Далеко, йти?

Тамара. З незвички може здатися далеко. Німці в цьому районі щось будують. Військ нагнали, і наш загін трохи відступив у глибину лісу.

Кравцов. (роздивляється). Дорога — ніби нею вже колись проходив чи снилося.

Тамара. Тобі багато снилося-марилося... В тебе є сестричка?


Пауза.


Кравцов. Ходімо.

Тамара. Тут ми розійдемося на деякий час. Мені треба заскочити на хутір. А ти, щоб скоротити дорогу, підеш навпростець. Перейдеш через спалене село, за ним буде невеличкий гайок — у ньому і зачекаєш мене... Зрозумів?

Кравцов. Довго чекати?

Тамара. Години три-чотири... Не заблудишся? Гайок примітний, кругом нього тополі. Забачиш кого — то уникай зустрічі. Поліцаї переодягнені нишпорять. Партизанів висліджують.


Розходяться в різні боки.


Висвітлюється сцена — згарище села. На чорному тлі попелища біліють комини — це все, що лишилось від дворища, від хати. Хоч на коминах чорні язики сажі, хоч де-не-де повипадала цегла, але дуже помітні в чорному обарвленні згарища намальовані на них голубі олені, якісь дивовижні квіти, птахи і напис червоною фарбою: „Кохаю!“, „Чекай!“. Третє слово майже зовсім вкрите сажею...

Промені вечірнього сонця впали на малюнок, і він ніби засвітився. На комині пучок ще свіжих осінніх квітів. Входить Кравцов. Зупинився, скручує цигарку. Примощується на якійсь обгорілій колоді — і раптом його погляд упав на комин, на голубі олені. В нього перша думка — йому привиділось? Ні, справді. Підвівся. Неприпалена цигарка випала з рук, ступив кілька кроків до оленів, зупинився... Захитався, ніби вражений кулею. Шарпонув рукою груди, мов хотів вирвати з них розпач. Світло, як і його свідомість, погасло, а потім знову повільно засвічується. Стоїть Кравцов, заморожений горем. В освітлення вплітаються голубі кольори... Наче із-за комина виходить Оленка — вродлива дівчина, біляве волосся перехоплене стрічкою, плаття в квіточках, у руках велика, чимось схожа на неї, лялька. Погляд на Кравцові. Не відриває від нього здивованих, замилуваних очей. Все це він бачить у своїй уяві... І коли розмовляє з Оленкою, навіть не міняє пози, навіть не підводить голови. Стоїть нерухомо, наче боїться, щоб не зникло намальоване уявою.


Кравцов. Здрастуй.

Оленка. (відступила крок, наче хоче запросити в хату). Добрий вечір.

Кравцов. (відрекомендовується). Ординарець командира...


Пауза.


(Жест у бік ляльки). Як її звати?

Оленка. (підняла ляльку), Ілонка.

Кравцов. А тебе?

Оленка. (вже опанувала себе). Сьогодні мене теж можна називати Ілонкою.

Кравцов. А вчора як називалась?

Оленка. Роксолана.

Кравцов. Азавтра?

Оленка. Жанна. (Жест, наче в неї хотять забрати ляльку). Не займай!

Кравцов. Дивачка! Й досі з ляльками грається.

Оленка. Цього року уже в інституті була б.

Кравцов. У художньому? (Поглянув на розмальовані комини).

Оленка. Подобається?

Кравцов. Трохи подобається, а трохи ні. Все ніби і схоже, і ніби не з цього світу.

Оленка. Все з мого світу.


Пауза.


(Схвильовано). Ти... поранений? Давай я тебе лікуватиму! Баба — командира, а я — тебе.

Кравцов. Дрібниці. Я хоч і сьогодні в бій.

Оленка. Лоша!

Кравцов. Що?!

Оленка. Я тебе називатиму лошам.

Кравцов. Легше, громадяночко. А то попрошу звідси...

Оленка. Мене з моєї хати?

Кравцов. Ви що, куркулі? Дві хати маєте?

Оленка. Це — мій палац! А то — хата!

Кравцов. Палац... А живете де?

Оленка. День — у палаці, а день — у хаті.

Кравцов. Прийдуть німці — і хату, і палац спалять.


Пауза.


Оленка. Не відступайте — не прийдуть!

Кравцов. Про Кутузова чула? Отак і ми.

Оленка. Аж до Москви?!

Кравцов. Військова таємниця.

Оленка. А ти герой! Поранений і не признався.

Кравцов. У нашій частині всі герої.

Оленка. А як називається ваша частина?

Кравцов. Енська.

Оленка. Назва якась дивна...


Пауза.


Давай вечеряти, Кравцов... А як тебе звати?

Кравцов. А яке тобі ім'я подобається?

Оленка. Максим.

Кравцов. Називай мене Максимом, я теж хочу мати кілька імен. А сьогодні, справді, мій день народження. Стукне дев'ятнадцять. Піде двадцятий... Летять роки!..


Пауза.


Оленка. Давай потанцюємо, Кравцов!

Кравцов. Без музики?

Оленка. Згадаємо ту, що на випускному.


Звучить вальс.


(Наче з партнером, танцює одне коло, друге... Зникає за комином).


У цей час входить Аза в чоботях, френч туго перетягнутий ременем, на голові кубанка, з-під якої видніється закручена коса. В руках пістолет. Здається, вона не торкається землі, так тихо підійшла до Кравцова.


Аза. Руки!


Кравцов наче не чує.


Ну, бог з тобою, іди на той світ і так!.. Вбігає Тамара.

Тамара. Зупинись! Наш!

Аза. (опускає пістолет). Запізнилася б на пару секунд — і був би мій... Тут німецькі пси бігають, думала — один із них.

Тамара. Я тебе сподівалась за левадою зустріти.

Аза. Це той врятований? (Заходить так, щоб бачити обличчя Кравцова). Йому ще треба багато сала з'їсти, а тоді вже в загін. У нього сльози на очах від переляку. Не бійся, ми тебе в бій не пошлемо, будеш опеньки збирати.

Тамара. Щось балакучою стала...

Аза. Довго мовчала. (Виймає папір, передає Тамарі). Дідові віддаси, а мені ще треба подихати свіжим повітрям у цих краях. (Виходить).

Тамара. То наша розвідниця і контррозвідниця... Вона безстрашна, її ненависть до фашистів інколи перетворюється на таку лють!.. І ми її в такі хвилини боїмося. Відпочив?


Повертається Аза, кладе пучок польових квітів на комин.


Аза. Як твоє прізвище, ім'я, ангел небесний?


Кравцов повертається, мовчки дивиться на Азу.


А в його погляді ошмаття ночі... Іграшки любиш? Візьми... (Виймає з кишені, подає наган).

Тамара. Знову?

Аза. Знову зустріла поліцая. Він упав на коліна, просить: „Візьми зброю“. Я взяла, і він замовк, царство йому небесне. (Виходить).

Тамара. Ти їй сподобався. Бач, зброю тобі подарувала.


Пауза.


Я вже розповідала про моряка, який хотів тебе врятувати. Перед війною він капітаном був на невеличкому судні. Гордився цим, а послухаєш мову, наче він тільки-но з корабля. І блокнот-щоденник свій називав вахтжурналом. Візьми. (Подає записну книжку). Візьми на пам'ять про моряка. (Виходить).


Кравцов поклав у кишеню наган. Потім записну книжку розгорнув, наче хотів читати, але передумав, поклав до кишені. Погляд знову — на голубі олені.


(Заходить, теж кладе на комин лісові квіти. Перехопила погляд Кравцова). Німці село спалили і людей, до одного. Тут, кажуть, жила баба з онукою, їх теж...


Пауза.


Все згоріло, а комини залишилися. Бачиш, хтось написав „кохаю“, „чекай“... Тепер так повелось — проходять тут партизани — квіти кладуть. Комини — як пам'ятники коханню! Ходімо! Ти такий блідий. На базі трохи ще підлікуєшся...


Пауза.


І птахи навіть не перелітають через згарище. Село тепер — як могила.


Переміна світла.

Узлісся. Поблизу — партизанський табір. Біля величезного пня, який править за стіл, на саморобній лавці сидить Кравцов — розглядає вахтжурнал. Розгорнув, читає голосно, чітко:


„Виписка з правил ведення вахтового журналу, параграф п'ятий: записи у вахтовому журналі повинні писатися чітко, а зміст їх мусить бути короткий, але вичерпно ясний“. (Пауза. Про себе). Людина, яку я не знаю, яка не знала мене і віддала за мене життя. Є подяка? Є ціна, якою можна розплатитися за це? Немає!.. (Пауза. Перегорнув кілька листочків). Записи мусять бути короткими, але вичерпно ясними. (Записує. Голос Кравцова наче читає запис). „Вахту прийняв Кравцов!“ (Згорнув книжку, заховав до кишені).


Входить Дід. У крутих плечах вгадується неабияка сила. Мова спокійна, розважлива; усмішки не побачиш, а може, не видно за бородою, що ховає півобличчя. Зупинився, дивиться на Кравцова. Той деякий час не помічає його, потім забачив Діда, підхопився, став по команді „струнко“.


Дід (зробив жест рукою, мовляв, сідай. Сам зайшов з другого боку пенька і теж сів на лавочці). Звання армійське?

Кравцов. Рядовий.

Дід. Звідки родом?

Кравцов. З Сибіру...

Дід. Де вчився?

Кравцов. Перший курс політехнічного.


Пауза.

Дід запалює люльку.


Дід. Казки любиш?

Кравцов. (іхні погляди зустрілись). Дивлячись які. Дід. В казках не придумане, в казках справжнє, тільки в стонадцять разів збільшене, аж не пізнаєш — так збільшене. Є казки веселі, радісні, а є — страшні. Ось тепер самі живемо у казці кривавій. Рубаємо голову змію, а в нього їх аж сім собачих, скажених...


Пауза.


Хлопче, можеш правду зараз говорити — говори, не можеш — почекаю.

Кравцов. (підвівся, зробив кілька кроків до авансцени, ніби тримаючи на плечах непомірний тягар, потім знову повернувся на своє місце). Запитуйте.

Дід. Чого я буду ритися в твоїй совісті? Сам вибирай і показуй.

Кравцов. З інституту — в Червону Армію, потім — штрафний батальйон. А тоді нас у тил — міст підірвати. Завдання виконали. Частина бійців назад прорвалася, а нас до провалля притисли — і з автоматів...

Дід. За що штрафний?

Кравцов. Не знаю.

Дід. Такого не буває.

Кравцов. Дівчину зустрів...


Пауза.


Я колись, а зараз...

Дід. До правди не готовий — почекаємо! Як здоров'я?

Кравцов. Вже добре. А коли на завдання посилають — мене обходять.

Дід. Встигнеш. Війні кінця ще не видно. (Підвівся). Розмова в нас не закінчена.

Кравцов. (теж підвівся). Не довіряєте, може?

Дід. Розмова, кажу, в нас не закінчена. (Виходить).


Пауза.


Кравцов. Не закінчена. А що сказати вам, командиру... Один командир уже не повірив.


Змінюється колір освітлення, потім залишається лише освітлення, в якому стоїть Скирда.


Голос Кравцова. В чім моя... наша вина?

Скирда. Мовчать!!! Батько її на фронті загинув, а ти насміявся з дівчини! Воїн червоний! Не воїн — бандит!

Я сам, без трибуналу! (Виймає пістолет).


Знову освітлення, як і було. Стоїть Кравцов, а голос Скирди ще звучить: „Насміявся з дівчини. Не воїн — бандит!“


Переміна світла.


Згарище села. Комин з голубими оленями. На обгорілій колоді згорблений, обхопивши голову руками, сидить Кравцов. Весь у полоні спогадів.


Висвітлюється Оленка в червоному платтячку.


Кравцов. Ілонка... Азавтра будеш Жанна... Дивна ти... Придумала — кожен день нове ім'я!

Оленка. А квіти ж мають по кілька назв. Є така квітка. Любка-дволиста, а ще вона називається нічниця, нічна фіалка, і ще вона має назву знаєш яку?


Пауза.

Люби-мене, не покинь.

Кравцов. Я приїду до тебе. Ось на них, на голубих оленях! У заметіль таку, що тільки в нас буває, — непроглядну, як білий дим... На голубих оленях! Вони мчатимуть, як ось ці... Вітром мчатимуть!

Оленка. Голубих оленів не буває, я їх придумала...

Кравцов. Раз ти придумала —то вони є! І я їх знайду! Приїду і скажу: Ілонко, Роксолано, Жанно д'Арк, поїхали!

Оленка. Куди?!

Кравцов. Світ дивитися! Я тобі покажу такі дивовижні краї!

Оленка. А ти їх бачив?

Кравцов. Снилося або уявляв! Може, поїдемо в краї далекі...

Оленка. Не боїшся?

Кравцов. Завтра в бій, і я піду! Хай уб'ють, не боюся!

Оленка. А хто до мене приїде?

Кравцов. Я виживу... Щоб до тебе повернутися!

Оленка. Виживи, Кравцов!


Пауза.


Кравцов. Приїду і скажу... (Голос наче не може вирватися з грудей, а потім вибухає), Ілонко! Роксолано!!


Непомічене заходить Аза. Вона пильно вдивляється в малюнки на коминах, потім хусткою стирає сажу з третього напису, і там чітко проступає слово „Кравцов“.


Аза. (повернулась до Кравцова і по довгій паузі). Оце ти такий, Кравцов!


Німа сцена.

КАРТИНА ДРУГА


Узлісся. На лавочці біля пенька сидить Кравцов, щось записує у вахтжурнал. Заходить Тамара. Сідає по другий бік „столу“.


Тамара. Як почуваєш себе?

Кравцов. (тільки тепер помітив її). Навіть не чув, коли підійшла.

Тамара. Вже звичка нечутно ходити. Іноді помічаю — пташка не чує, коли проходжу поряд. Поживеш у лісі, і ти навчишся. Пишеш?

Кравцов. Пишу. (Ховає блокнот).


Пауза.


Раптом залп — один, другий, третій. Кравцов і Тамара підвелися, стоять, наче над могилою. Кравцов і шапку зняв. Через кілька хвилин знову сідають.


Тамара. І п'ятий не повернувся. Там загинув.

Кравцов. Не повернувся? А як же ховають?

Тамара. А Дід завів такий порядок. Де б не загинув боєць, хоч і останків його немає, але ховають у розташуванні загону. Насипають могилу, кладуть вінок із жита, калини і дубового листя. Неподалік виявлено величезне сховище пального, яким харчуються німецькі танки. Наказ командування будь-що знищити сховище. А там численна охорона, укріплення, прямим боєм не взяти. Отож і посилають по одному. Посилають, а вони гинуть.

Кравцов. А що ж далі?

Тамара. Пошлють шостого. А може, й не пошлють. Бо тепер ясно — це вірна смерть.

Кравцов. Де ховають ?

Тамара. Ходімо поклонимося його могилі.


Виходять.

Заходять Мишко і Дід, вони чимось схожі між собою. Мовчки сідають біля „столу“, мовчки скручують цигарки... Головне вже сказано ними.


Мишко. А що? Піду...

Дід (наче розмірковує чи виправдовується). Тебе доводиться посилати. А кого? Іншого пошлю, а тебе прибережу, бо ти мій син?


Пауза.


Не можна так! Це проти совісті!

Мишко. Розумію, не маленький.

Дід. Там...

Мишко. Знаю, дорога в один бік.

Дід. Що?

Мишко. Туди йдуть, а звідти...

Дід. Злякався?!

Мишко. До слова прийшлося.

Дід. Не вправишся — комусь знову йти...


Пауза.


І десятий піде. Наказ командування виконаємо!

Мишко. Виконаєте...


Пауза.

Дід. Чоботи не давлять?

Мишко. Ні.

Дід (дістає з кишені, подає Мишкові). На.

Мишко. Цукерка? Де взяли, тату?

Дід. Завалялась.


Пауза.


Мишко. (підвівся). Піду. (А сам стоїть, не йде). Тату, давайте шапками поміняємось. У мене тепліша і якраз на вас.


Міняються шапками.


Дід. Придумав... (Теж підводиться).

Мишко (одягнув батькову шапку, натягнув на лоба). Бережіть себе, тату! (Швидко виходить).


Дід тримає в руках синову шапку, потім рвучко притис її до обличчя.

Сцена темніє.

В темряві жіночий тужний крик з відлунням... Потім тиша. Три рушничні залпи.

Освітлюється сцена. Виходить Дід, сідає на лаву, кладе шапку на коліно...


Пауза.


Ще тричі лунають трикратні залпи все тихіше й тихіше. Це вже вчувається Дідові.


Дід (гладить шапку, наче голову дитини). Немовлям іще був ти, Мишко, і року не було, коли прихворів. Плачеш і плачеш... А візьму на руки — затихнеш. То я цілу ніч і проношу тебе на руках. А ще коли до школи у перший клас повів тебе... Побриньдзювало з малечею. Мені чомусь так стало тебе шкода, а ти ніби відчув, зупинилося мале, я підійшов, поцілував тебе. А ще якось на трактор до себе посадив. Двоє гонів з тобою обійшов. (Ковтнув беззвучний плач). А то завжди, як з дорослим.


Пауза.


А це, бач, узяв та й послав на смерть! Батько сина послав!.. Чи ти хоч устиг до мене, до матері думкою шугнути? Може, й не встиг... куля прямо в голову...


Пауза.


Мишко, чому я хоч на прощання не обняв тебе, не пригорнув до себе, щоб серце твоє живим почути! Почути, як б'ється!


Пауза.

Чому, Мишко?


Пауза.


(Глухим стогоном-криком). Батьки, цілуйте їх, дітей своїх, поки вони маленькі. Дорослі стануть, а ви їх обнімайте, слухайте, як б'ється їхнє серце — то шматочок вашого серця. Треба їх любити! Дихати ними! Ось бачите, не стало мого сина... Холодно мені в грудях... Холодно!.. Як у відчинені двері, мороз увійшов у душу.


Пауза. Знову чутно три віддалені залпи.


Простіть, батьки тих синів, яких я знову пошлю. Може, на смерть! Простіть, як я собі прощаю, інакше не можна! Вітчизну свою, край свій, цю землю свою (розкинув руки) Треба захищати!


Пауза.

Ось і тепер піде слідами мого сина командир третього взводу, найкращий у загоні. (Підвівся, стоїть згорблений, постарілий. Шапку так і тримає в руках).


Входить Кравцов, майже стройовим кроком наблизився до Діда.


Кравцов. Товаришу командир, дозвольте. (Помітив, що Дід не бачить і не чує його, повільно, тихо ступаючи, виходить).

Дід (не міняючи пози). Що хотів, Кравцов?

Кравцов. (повернувся на місце). Я прошу послати мене туди...

Дід. Куди не дійшов Мишко? (Дивиться на Кравцова, наче не збагне, що той сказав).

Кравцов. Куди ішов Мишко. (Ступив кілька кроків до командира, той вдивляється в нього, наче хоче розгадати його).

Дід. Сам, чи хто підказав?


Пауза.


Чується голос Кравцова, наче читає запис: „Вахту прийняв Кравцеві“


Кравцов. Сам собі підказав.

Дід (твердо). Піде командир третього взводу.


Пауза.


(Наче сердито). Чи гадаєш, ти кращий, хоробріший, досвідченіший?


Пауза.


Чого в тебе очі червоні? Випив?

Кравцов. Не спав... за старостою ходили.

Дід. Поспи... Хто може рівнятися з комвзводом-три!

Кравцов. На це діло мене краще...

Дід. Ти кращий, відважніший? Іди з моїх очей. Скромник.

Кравцов. У мене більше шансів виконати це завдання.


Пауза.


Не той тепер час, щоб думати про скромність. І я не з лякливих.


Пауза.


В мене план інший — не від лісу і не від поля підкрадатися до об'єкту, а з села.

Дід. Там штаб польової жандармерії, аж кишить німцями.

Кравцов. Саме тому охорона не чекатиме з боку села.

Дід. А в село як?

Кравцов. На місці вирішу.

Дід. Треба думати.

Кравцов. Я вже думав. Скільки ж іще думати?


Пауза.


Дід. Рідня є?

Кравцов. Я дитдомівець.


Пауза.


Дід. Придумали слово — дитдомівець. (Виходить).

Кравцов (говорить, наче вона поряд), Ілонко, як ми вирішили з тобою, так і зроблю, піду. Ми не прощаємося, бо ми завжди разом.


Заходить Дід.


Дід. День і ніч вистачить тобі зібратися? І підеш. Підете вдвох з Азою.

Кравцов. (підвівся). Я сам.

Дід. Підете вдвох. Адресу, якщо є кому... даси.

Кравцов. Обійдеться без адреси...


Стоять двоє людей, мовчки прощаються, і кроку один до одного не зробили. Переміна світла.


На авансцені Аза з вузликом у руках. На ній широка довга циганська спідниця. Поверх фуфайки велика циганська хустка. Кравцов у звичайному одязі сільського парубка. Обоє зупинились, обирають дорогу.


Аза. Підемо ліворуч, поза березняком.

Кравцов. Праворуч яром — дивився по карті.

Аза. По карті. Іди за мною, я тут не тільки кожне деревце — кожну гілочку знаю. В мене очі — як фотоапарат: гляну — і на все життя. І потім — хто в нас старший?

Кравцов. Не запитував у командира.

Аза. А я запитувала.

Кравцов. Що ж він сказав?

Аза. Хто розумніший, той і старший, а хто розумніший — діло покаже... Ще кілометрів тридцять!


Пауза.


Ти вже за ніч пройшов сорок. Ходив на згарище? Стоять комини? Біжать олені?


Пауза.


Скільки їй років було?

Кравцов. Вісімнадцять.

Аза. А мені дев'ятнадцять. А тобі? Вже сивина пробивається. Мабуть, за тридцять.


Кравцов прислухається, насторожився.


То листя падає. В лісі, коли голі дерева, — листок падає, а чути далеко, здається, ніби хтось крадеться. Через кілька годин будемо в хаті лісника.


Переміна світла.


Сільська хата. Недобудована — вікна і двері не вставлені. На підвіконні фуганок. На стіні на гвіздку висить полинялий піджак. На долівці кинутий оберемок сіна, на ньому лежить Аза. Кравцов стоїть, обіперся об одвірок.


Аза. Старий самотній лісник майстрував собі хату. Війна почалася, а він майструє. Якогось дня поклав фуганок на підвіконня і пішов у село по тютюн, навіть піджак залишив. Пішов — і не вернувся. Може, десь на війні вже.

Кравцов. (підійшов до вікна, взяв фуганок, провів раз, другий). Хазяїн повернеться, добудує.

Аза. Гарно тут. Якби мені після війни таку хату. Ні, не таку, а цю. Жодних меблів, тільки сіно. Щодня свіже сіно в цей куточок носитиму і буду лежати, слухати тишу, думати. А потім потанцюю. Я люблю сама собі співати, танцювати. Людина, яка співає для когось, — вона на роботі, як і та, що рубає дрова, підмітає вулиці чи зводить будинок. А та людина, що для себе співає, вона летить. Летить на крилах смутку або на крилах радості. Вона й земного тяжіння не відчуває, вона летить!..

Кравцов. Ти справжня циганка?

Аза. А ти як гадаєш?

Кравцов. Чого я буду гадати? Хочеш — скажеш. Ні, так ні. Давай про діло.

Аза. До чого просто на війні — або тебе вб'ють, або уб'єш ти.

Кравцов. Присмеркне, спробую підійти до села, оглянути.

Аза. Це завдання мені!.. Ти прийдеш у село — зразу помітять. А я прокрадусь... Чого крадеться циганка, ніхто не здивується. Не здивується, бо циган і євреїв фашисти мовчки вбивають.

Кравцов. За що?

Аза. Одна вина — за те, що народилися на світ.

Кравцов. Вони за це заплатять.

Аза. За людське життя розплатитися не можна... Хоч мільйон років плати.


Пауза.


Зайду в село, розвідаю, а ти полежиш тут, поспиш або помрієш. Я в мріях стільки країв, стільки людей набачилась. І женихи в мене були. Високі, стрункі, красені, та й годі. А такого, щоб ранив мене, не було. Не змогла намалювати.


Пауза.


Розкажи мені про себе.


Пауза.


Кравцов. Іншим разом. Якщо ти йдеш, то пора. Вже звечоріло.

Аза. (підвелася). Іду. Коли через добу мене не буде, іди сам. Коли хочеш, можна і в загін повернутися, — ніхто нарікати не буде. Це так Дід сказав.

Кравцов. Дивись, обережно.

Аза. Ех, Кравцов!.. Мені відомо, тобі теж двадцятий! А знаєш, чому ти видаєшся старшим? Тому що сивина пробивається? Ні. Тому, що в очах твоїх ошмаття ночі... Бувай! (Виходить).


Переміна світла.


Кравцов сидить на сіні, записує у вахтжурнал. Відклав вахтжурнал, ліг, підклавши руки під голову... Вечорів.


Кравцов. А час наче не йде, а повзе.


Якось непомітно зайшла Аза і стала в дверях.


Аза. Лежиш, Кравцов?

Кравцов. (підвівся). Нарешті!

Аза. Лежав і не спав — по очах бачу. І за мене переживав. А як не переживати?.. Мене, молоду, красиву, уб'ють. І планета стане біднішою. Зникне гарна людина — і земля біднішає. Хто так станцює, як я? Ніхто. Може, краще, може, гірше, але не так, як я. Хто заспіває так? Ніхто. (відійшла до Кравцова). Посунься...


Кравцов підвівся, відійшов, примостився на вікні.


(Шпурнула хустку на сіно, прилягла. Вже іншим тоном). До села можна пробратися яром, а там городами. Село невеличке, а фашистів — як пацюків у коморі. Бігають, ситі — аж вилискують, а люди принишкли, по хатах сидять.


Пауза.


На вигоні троє повішених гойдаються.


Пауза.


Кравцов. З сільськими ні з ким не говорила?

Аза. Я ж циганка — ворожила, розпитувала... (Посміхнулась). Ворожити зараз так легко, у всіх важке горе на серці та надія в душі — отак, горе і надія тільки і є в людей зараз.


Пауза.


У першу хату, що за селом біля тополі, можна зайти. Коли що — перечекати. Там жінка самотня живе.

Кравцов. Їй вірити можна?

Аза. Сина убито на фронті.

Кравцов. Де комендатура?

Аза. Біля церкви.

Кравцов. Дорога до складів?

Аза. Я домовилася з господинею. Завтра корову поведу пасти і роздивлюся.

Кравцов. На світанку підеш?

Аза. А знаєш, що таке світанок? Це коли ніч прощається з землею. Глянеш на небо, світає... а ніч до землі припада, мов боїться, що більше не побачить її.

Кравцов. Поспи.

Аза. (розстеляє фуфайку, лягає. Пауза). А що, коли останні два метри життя проспиш? Шкода буде.

Кравцов. Як це?

Аза. А так. На світанку піду і не повернуся... і пошкодуєш, що примусив мене спати!


Довга пауза.


Ти хотів знати, чи я циганка? (Схопилася). Затанцюю тобі, Кравцов... (Починає танцювати під музику безслівної пісні, зупинилась, заспівала).

Іди до мене, іди до мене,

Іди до мене...

Смаглі ніжки — стежку вкажуть,

Груди білі — ніч засвітять,

Губи ніжні — втому вип'ють,

Руки теплі заколишуть.

Іди до мене, іди до мене!

Іди до мене...


Знов танок — незвичайний, дедалі стрімкіший, вона наче літає. Розстебнулася блуза — забіліли груди, коса розплелася. Аза то зупиняється, не зводячи очей з Кравцова, то знову кидається у вихор танцю. Кравцов стоїть чи то вражений, чи то розгублений. Тьмяніє світло, і вже в темряві повторюється пісня.


Довга пауза.


Сцена освітлюється. Аза вдягає фуфайку, запинається. Кравцов стоїть біля вікна, ніби теж зібрався в дорогу.


Аза. Нас було чотири сестри: дві білі, як ранок, а дві — чорні, як вечір... Я в драмгуртку циганку Азу грала, Кармен розучувала. (Ступила кілька кроків до Кравцова, ніби хотіла побачити, що в його очах). Відпочинь, Кравцов, роботи завтра багато. (Виходить, у дверях повернулась). Кравцов, коли б ти сю ніч... прийшов до мене, убила б... Ось і ніж приготувала. (Відвернула полу фуфайки. Пауза. Знову відійшла до дверей, зупинилася). Мені тепер легше жити. Вірю — є велике кохання! Думала, це казка, а воно насправді. А так убила б, як зрадника, і рука б не здригнулася! Спасибі, Кравцов, що ти є, що я зустріла такого! (Хоче йти).

Кравцов. Зачекай... За звичаєм нашого загону я хотів Ілонку поховати і вінок зробив. (Виходить і повертається з вінком, сплетеним з калини, жита і дубового листя). Вона, Ілонка, Роксолана... загинула мужньо, як боєць... Я вибрав місце, затишно їй буде. А то не повернусь — хто її поховає?


Аза стоїть, вражена болем і жалем...

Сцена темніє. Три залпи з двох пістолетів, голоси вже в темряві.


Кравцов. Ніби живу поховав...


Пауза.


А що, коли вона жива?


Пауза.

З вогню живим не вийдеш...

Аза. Мені вже треба йти, Кравцов.


Переміна світла.


На авансцені стоїть Тамара. Задумалась.

Входить Дід з погаслою люлькою в руках...


Дід. Що з тобою, Тамаро, не прихворіла?

Тамара (прокинулась від думок). Пробачте, не помітила...

Дід. І я біля тебе постою, воно хоч трошки сонце глянуло, а теплить. Чи не простудилась? Погода ж нікудишня...

Тамара. Я тепло вдягнена.

Дід. Он підошва в чоботі відірвалась, треба підбити.

Тамара. Як там наші?

Дід. Поки не чутно.

Тамара. Товаришу командир!..

Дід. Хочеш піти дізнатись?

Тамара. Так.

Дід. Не треба йти в той бік. Не треба привертати увагу. Може, німці мають у лісі свої очі, свої вуха.

Тамара. Я кружним шляхом.

Дід. Почекаємо.

Тамара. Кравцов...

Дід. Не певна за нього?

Тамара. Ще рани не позагоювалися як слід.

Дід. Тихо. На переміну погоди.


Пауза.

Тамара. Дозвольте, я розвідаю.

Дід. Я вже сказав.

Тамара. А коли без дозволу піду?..

Дід (розпалює люльку, наче нехотя. З нотками вибачення). Такий час! Берегти дисципліну треба!.. Без дозволу підеш — розстріляю!


Переміна світла.


Хата лісника. Кравцов стоїть біля вікна. Задумався. Входить Аза. В ній ніби щось змінилося, ніби кроки стали чіткіші, зразу й не помітив, що триматись їй на ногах і навіть говорити надзвичайно важко, а вона ніби ще й усміхається.


Кравцов. (з полегшенням). Ледве дочекався.

Аза. Слухай! Повторювати не буду... До сховища треба пробиратися повз церкву вузенькою вуличкою, порослою резедою. А далі — чисте поле, затемна повзтимеш. А там — огорожа дротом. Вартові проходять уздовж дроту кожні двадцять хвилин. Ось план. (Дає папір).


Кравцов підійшов, узяв папір.


Іди зараз, тепер вечір у ніч переходить. Очі найгірше бачать у такій темряві. Бо вона схожа на величезну тінь. Ти теж, як тінь, будеш, і вартові ще не насторожені... Іди, Кравцов. (Хитнулась).

Кравцов. Що таке?

Аза. Поранена. (Вона б упала, якби Кравиов не підхопив її, підвів до сіна, обережно поклав).

Кравцов. Як же я тебе залишу?

Аза. Тебе послали підривати сховище, а не оберігати поранену циганку.

Кравцов. Азо!

Аза. Іди, Кравцов, я дочекаюсь тебе.


Сцена темніє.

В темряві спалахують різнокольоровим світлом шматки дороги, якою, очевидно, проходила Аза... Ліс, кущі, дерева, колючий дріт, химерні переплетіння гілок. Сцена висвітлюється.

Кравцов стоїть біля вікна. Аза підвелася, сіла. їй неймовірно важко робити кожен рух, але біль хоче приховати усмішкою... а воно й усмішка болюча.


Кравцов. Як себе почуваєш?

Аза. А ти — справжній, ти... живий?

Кравцов. Який же я ще можу бути?

Аза. Сон, марення мені напоказували всього... Скажи ще раз... Ти — Кравцов?!

Кравцов. Я, Азо! Все зробив. Тільки, коли з села виходив, чиркнула куля — дрібниці...

Аза. І я не почула вибуху?

Кравцов. Ще почуєш через десять хвилин.

Аза. Десять хвилин це багато...

Кравцов. Вже дев'ять залишилося.

Аза. А коли міна не спрацює?

Кравцов. Відлежуся, як недобитий пес, і знову повзтиму туди.

Аза. А знаєш, жито — то вічна пам'ять про тих, хто пішов, пам'ять серед живих... Калина — то краса, яка після них житиме. Дубове листя — то труд тих, що пішли, труд, що лишили живим... Кравцов! Хороша традиція в нашому загоні!


Пауза.

А вінок з Флонки прийми і могилу розрівняй... Для людей її немає, а для тебе вона лишилась жити... її кохають, вона жива...


Кравцов. Ти вгадала, циганко. Я й вінок прийняв, і могилу розрівняв... Живе Ілонка... В мені живе.


Віддалений вибух, як удар грому, ввірвався у хату.


Аза. (спочатку тихо, а потім все голосніше сміється). Ми їх... Ми сильніші!

Кравцов. (тепер уже помітно, що він поранений. Йому вже важко стояти. Він тримається за підвіконня). Сильніші...


Довга пауза.


Аза. Кравцов! (Подає папір). Читай!


Кравцов підійшов, йому важко, але старається не показувати, взяв папір. Читай голосно!


Кравцов. (читає повільно, чітко). „Я, Кононенко Марія Дмитрівна, в загоні прозвана Азою, знаю Миколу Кравцова сорок вісім годин. Були разом на завданні. Микола Кравцов — чесний, мужній, відданий Вітчизні. Ще я знаю: він, Кравцов, уміє кохати і вміє бути вірним у коханні.


Пауза.

Вищезазначене дає йому право бути комуністом. Прийміть його в партію. Безпартійна Марія Кононенко“.


Пауза. Кравцов тамує біль, а може, й сльози.


Аза. (їй дуже важко говорити). Кравцов, добудуєш хату після війни... коли час буде...

Кравцов. Добудую. Для тебе добудую.

Аза. Кравцов, у тебе залишилась ще крапелька сили?

Підведи мене...

Кравцов тільки неймовірним зусиллям волі тримається на ногах. Підійшов, обережно підвів Азу.

Подай хустку.


Кравцов подає хустку, розгортає її й кладе на плечі дівчині.


(Взяла хустку за кінці, розкинула над собою, як крила). Хтось казав, що найкраще (голос усе тихішає) прощатися з цим світом у танці... Хочу востаннє станцювати...


А сама ледве тримається, голову схилила на плече Кравцову. Чути стукіт каблуків під безсловесну пісню Ази. Стукіт переходить у дріб. Трохи погасло світло. Вони обоє ледве стоять у великому колі танцюючих тіней.


Як легко танцювати, і землі не чую під собою... (Опустилась на коліна, потім упала, розкинула хустку, як крила).


Кравцов захитався, він теж не може втриматися на ногах. Стукіт каблуків затихає — коло з тінями зупиняється... Темрява.

Коли освітлюється сцена, ми бачимо: Аза лежить уже накрита циганською хусткою. Кравцов розпластаний серед хати. Тамара стоїть біля них, вражена побаченим.


Тамара. (підійшла, трохи підняла край хустки рукою, наче закрила очі Азі. Підійшла до Кравцова, опустилась на коліно, прихилилась, слухає серце і тихо). Виживи, Кравцов!


А відповідає луна голосом не Тамари, а Оленки:

„Виживи, Кравцеві Виживи, Кравцові Виживи, Кравцові“

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ТРЕТЯ


Ніч. Закуток товарної станції. В колі світла, що падає від ліхтаря, двоє вантажників. Навіть їхні пози свідчать про крайню перевтому. Чутно то віддалені, то близькі гудки паровозів. Долинають голоси станційної обслуги. Довга пауза.


Конопліцький. Глянувши на нас збоку — хто б догадався, що міністр і академік розвантажують вагони з вугіллям? Нікому б і в голову не прийшла така божевільна думка! Вугілля, та ще вночі, та ще на голодний шлунок!


Пауза.


Я так зголоднів, що хотів сунути в рот шматок антрациту, але зуби пожалів.

Кравцов. Чи вправимося до ранку?


Пауза.


Конопліцький. Чому ти завжди набусурманений? Тебе за це й дівчата не люблять. А до Конопліцького (жест, мовляв, до мене) липнуть, як оси до варення. Вони липнуть, а мені байдуже! У них завжди усмішечка напоготові. Оченята ніби хотять повистрибувати — всі вони на один копил.


Пауза.


Не мовчи, розмовляй, бо засну, і вже не розбудиш. Розкажи щось.

Кравцов. Що розказати?

Конопліцький. Дитинство, кохання, мрії. Або, наприклад, як ти бачиш свою доріжку в житті?

Кравцов. Закінчу інститут, одержу призначення і працюватиму.

Конопліцький. Куди пошлють, туди й підеш, — теля...

Кравцов. А як же ще?

Конопліцький. Постав мету і йди до неї, як ось я. Я обов'язково стану міністром! Міністр Конопліцький! Звучить? Отож-то! Стою в трамваї, а за спиною — „міністр!“, „міністр!“. Приїду додому — буду матері покрівлю перекривати — люди питатимуть: хто то. А потім дізнаються та аж роти пороззявляють... Міністр на хату виліз!


Пауза.


Так їсти хочеться, що, якби зараз побачив ситого чоловіка, убив би із заздрощів.


Пауза.


Взагалі передчуваю, що з мене буде щось велике... Хочеш факти?

Кравцов. Давай!

Конопліцький. На фронт я пішов рядовим... Від Чорного до Білого моря рядовішого, ніж я, не можна було знайти. А ким закінчив війну? Єфрейтором! Від рядового до єфрейтора! Стрибок? Стрибок. Перший курс інституту — рядовий студент! Четвертий курс — староста кімнати! Стрибок? Стрибок. Дійду і до міністра... А ти — до академіка. Не витрачаєш часу на балачки, цінні думки записуєш у вахтжурнал.


Пауза.


Коли голодний — таке відчуття, наче у роті хто кропивою пожалив.

Кравцов. Не думай про їжу.

Конопліцький. Я не думаю, а нутрощі думають та ще вголос.

Кравцов. Досить відпочивати.

Конопліцький. Ще п'ять хвилин. (Видно, чимось збентежений). А можна збожеволіти від голоду?

Кравцов. Мабуть...

Конопліцький. (прислухається, принюхується). Я вже божеволію! Вчувається запах ковбаси, та не якоїсь там ліверної (з натхненням), а домашньої!

Кравцов. На, з'їж, а то справді збожеволієш. (Подає йому окрайчик).

Конопліцький. Як ти економиш? Я, поки принесуть суп, хліб з'їдаю протягом трьох секунд.

Кравцов. Ти свій пайок віддав технічці і добре зробив. В неї — діти...

Конопліцький. (вже з'їв хліб). А ковбаса пахне... Це або новий вид галюцинацій, або...

Кравцов. Або...

Конопліцький. Починається. (Жест, мовляв, божеволію, потім знову принюхується). Далі терпіти не можу — піду на запах... (Встає, виходить).

Кравцов. Дивак! (Розмовляє про себе). Розвантажувати вугілля — тяжка робота, але мені чомусь здається, чим тяжча робота, тим більший перепочинок душі.


Пауза.


Конопліцький хоче стати міністром, а я? Через рік призначення. Куди?..


Пауза.

Однаково...


Заходить Конопліцький.


Конопліцький. Піймав! По запаху вислідив. За вагоном знайшов — до нас, видно, приглядалась.

Кравцов. Ковбаса?

Конопліцький. Виходь, чого боїшся, ми не урки...

Кравцов. Нічого не розумію...

Конопліцький. (тихіше). Пішов по запаху, як по стежці, глядь — за вагоном тінь... Я ж колись „язика“ брав — знаю. Підкрався і за руку — хап! А вона — „відпусти“! І так глянула... В темряві побачив її очі, а вони в неї злі, як у пуми, і рука моя сама опустилась.

Кравцов. Де ж та пума?

Конопліцький. Виходь, мара, — ми чесні люди, вантажники. Іди ближче, на світло.


Тамара виходить на світло.


Тамара. Не скажете, де тут студенти вугілля розвантажують?

Конопліцький. О другій годині ночі, на коліях товарної станції шукати студентів?


Тамара підійшла на кілька кроків, вдивляється в Кравцова. Той уже пізнав Тамару, але ще не вірить своїм очам.


Тамара. Кравцов?

Кравцов. Тамара? Коли приїхала?

Тамара. Сьогодні пізно ввечері. Знайшла ваш гуртожиток, а там сказали, що вугілля вантажите. Хотіла до світанку на вокзалі перебути, але не спиться. Я і пішла навмання... Бач, і знайшла.


Пауза.


Який ти замурзаний — ледве впізнала.

Кравцов. Хоч би написала, що приїдеш.

Тамара. Не збиралася їхати...

Конопліцький (кидає підкреслено зацікавлений погляд то на Кравцова, то на Тамару). Якщо давно не бачилися — розцілуйтеся.

Кравцов. (підійшов до Тамари). Здрастуй! (Поцілував).

Тамара. (відвела погляд від Кравцова). Не збиралася їхати, а воно якось в один день найшло на мене і...


Пауза.


Влаштуюсь десь на роботу, а якщо вийде — і в інститут на той рік. Допоможеш, порадиш?

Кравцов. Подумаємо.

Конопліцький. Дрібниці, і роботу, й інститут я беру на себе. Роботи — хоч греблю гати, а в інститут? Декана десь у темному куточку попрошу, він фронтовиків любить і боїться. Та ще для користі справи підкинеш, що й ти була на фронті.

Тамара. Я серйозно.

Конопліцький. А хто ж серед ночі жартує?

Кравцов. (жест у бік Конопліцького). Мій товариш, однокурсник.

Конопліцький. (з поклоном). Друг і соратник Кравцова — Петро Конопліцький. Міністр. Без портфеля поки що...

Тамара. (подає руку). Тамара.

Конопліцький. „Прекрасна, как ангел небесный, как демон, коварна и зла“.

Кравцов. Ми через пару годин вже закінчимо роботу.

Тамара. Може, поїсте? Я з дому взяла дещо — ковбаса домашня і хліб...

Конопліцький. Ні! Ні! Коли я працюю — їсти не хочеться. Примушували б — і шматочка не взяв... Поговоріть, а я піду. Відпочивати для мене теж шкідливо. (Виходить).


Кравцов і Тамара стоять у напруженій мовчанці. Розмова між ними або навіть кілька слів, якими вони можуть обмінятись, і визначать їхні стосунки зараз, а може, і на все життя.


Пауза.


Тамара. Могла б і ближче від дому влаштуватися, а я... (Не підібрала слів). Ти тут, і я теж сюди...

Кравцов. З роботою і в інститут влаштуватися, думаю, можна.


Пауза.


Тамара. А не думав, що аж сюди приїду?

Кравцов. (теж наче хотів знайти інші слова, але не зміг). Ні.


Заходить Конопліцький.


Конопліцький. (до Тамари). Оце розсудив: не можна вам іти самій — ковбаса бандитів приманить. Вона ж пахне на три кілометри, і пограбують.

Тамара. (посміхнулася). Не віддам, для вас прибережу. Чекатиму на вокзалі. (Виходить).

Конопліцький. Гарненьке, ніжненьке дівча. Влаштуємо її на роботу. Що вона вміє?

Кравцов. Стріляє без промаху.

Конопліцький. (здивовано). Що?!

Кравцов. Розвідницею була в нашому загоні.

Конопліцький. В неї в очах є щось від зарядженого револьвера.

Кравцов. Безстрашна.

Конопліцький. Ти закоханий в неї? Ні? То я почну облогу, а потім штурм цієї фортеці. Що за лихо? Глянув — сподобалася! Глянув—втоми як не було! Глянув — їсти перехотілося! З такою можна одружитися. Помітив, яка вона горда? А в загоні в неї не було об'єкта, як би сказати, спостереження?

Кравцов. Не було.

Конопліцький. Кравцов, цей нічний метелик залетів мені в душу. Я відчиню віконечко і скажу йому: лети звідси. Конопліцький — людина, яка не любить кайданів, навіть золотих.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА


Лавочка десь у саду. На лавочці сидить Кравцов, біля нього розкладені книжки, конспекти. Він читає, занотовує.


Кравцов. (видно, давно вже працює. Встав, зробив кілька фізичних вправ, як людина, що засиділась. Говорить, наче вмовляє себе). А чого, власне, я тут, наче мене хто прив'язав? Біжи, Кравцов. Куди? В кіно. Не хочу. Просто пройдись... Як це — просто пройтись? А так, по вулиці. Теж не хочу. Ну, тоді сиди, гризи граніт науки... Ну й що, буду гризти. (Сідає, продовжує працювати).


Заходить Конопліцький, зодягнений, як на свято. Все на ньому випрасуване, хоч, видно, ношене-переношене, та ще й з чужого плеча.


Конопліцький. Кравцов, ти маєш нагоду лицезріти найелегантнішого мужчину. (Поволі повертається на всі боки). Ну?! Заціпило... Це все Тамара. Якось вона сказала, що хоче бачити мене в цивільному. Я намотав собі на вус і оце... Галстук — з четвертої кімнати, сорочка — з восьмої, піджак — з двадцятої, штани — з першої, черевики — з дев'ятнадцятої. Всі кімнати гуртожитку перетрусив. (Жест). Красень!

Кравцов. Нічого!

Конопліцький. Але після військової форми, здається, ніби голий, і потім все ледве тримається. Боюся крок широкий зробити, боюся рукою махнути, але раз Тамара хоче, я можу для неї і кольчугу вдягти.

Кравцов. Куди зібрався?

Конопліцький. Хіба я знаю? Тамара знає: куди мені йти; що я буду робити; чи треба мені дихати, чи не треба; як Тамара скаже — так і роблю. Рік минув з того часу, як на товарній станції я її побачив. Рік, а вже немає Конопліцького — є раб! Ох і Тамарочка!

Кравцов. Чого в тебе одна щока червоніша?

Конопліцький. Це теж її робота. Вона виховує в мені високі моральні якості... Взагалі нема в світі нічого прекраснішого, ніж жінки, і загадковішого немає. Як швидко вони переходять від гніву до ласки.


Заходить Тамара, вдягнена в гарненьку сукню, проста, але до лиця, зачіска.


Тамара. Ходімо, запізнюємося. Конопліцький. Встигнемо. Кравцов. Куди?

Конопліцький. В кіно.

Кравцов. А чого Тамара не вітається?

Тамара. Ми ж ранком віталися. Забув?

Кравцов. Пам'ять щось підводить.

Тамара. Вона в тебе й була слабенька.

Конопліцький. Ходімо, Тамаро. Тільки за мене братись не можна — все, як павутинка, розлізеться.

Тамара. (оглянула). „Как денди лондонский одет“.

Конопліцький. Красивий чоловік! Як тобі пофортунило, Тамаро! Зустріти мене, покохати... Чого так дивишся?.. Пожартувати не можна?

Тамара. Ходімо з нами, Кравцов.

Кравцов. Попрацюю.

Конопліцький. Ох, який я гарний! Хоч на виставку.

КАРТИНА П'ЯТА


Кабінет директора заводу. За столом сидить Васильков, йому за тридцять, впевнений у собі. Ця впевненість відчутна і в голосі, і в манері розмовляти, і в жестах.

Він відкинувся на спинку крісла, ніби задумався. Заходить Кравцов, підходить до столу, сідає.


Васильков. Ось тепер поговоримо. Почитав анкету, характеристики, хоч вони часто й необ'єктивні, але знати їх треба. (Посміхнувся). Ми з тобою з одного гнізда... Один інститут закінчували. Я — до війни, а ти — після. Хороший інститут. Між іншим, я просив міністерство, щоб саме з цього інституту прислали мені інженера. Рвався в Сибір чи за призначенням?

Кравцов. За призначенням.

Васильков. ( посміхувся). А міг би сказати — рвався. Про завод наш маєш уявлення?

Кравцов. Можна сказати — ні.

Васильков. Яку б ти роботу хотів?

Кравцов. Не знаю.

Васильков. І я не знаю. (Пройшовся кабінетом, усміхнувся). Мені хороші інженери дуже потрібні і навіть посередні, на жаль, теж потрібні. Де тебе притулити?

Кравцов. Ви мене не туліть, а призначте, і я буду працювати.

Васильков. ( наче вивчає поглядом). Ти сердитий чи така вдача?

Кравцов. Вдача.

Васильков. Одружений? В анкеті щось не запам'ятав цю графу.


Пауза.


Кравцов. Це стосується роботи?

Васильков. Так.

Кравцов. ...Одружений.

Васильков. Ваш характер має значення для дружини, а мені потрібна лише ваша робота. До речі, дружина з вами приїхала?

Кравцов. Ні... Я не знаю, де вона зараз.

Васильков. Зареєстровані, чи подруга?

Кравцов. Давайте про діло.

Васильков. Це теж діло. Я зобов'язаний знати все про керівний склад заводу.

Кравцов. Про керівний, а я при чому?

Васильков. Тобі б попрацювати помічником майстра, майстром кільканадцять років, а потім уже до цеху, а так людей немає, і я змушений призначити тебе виконуючим обов'язки начальника цеху... Збагнув? В. о. начальника цеху.

Кравцов. Збагнув.

Васильков. Ну й що?

Кравцов. Нічого.

Васильков. Чому не відмовляєшся? З студентської лави — до начальника цеху?

Кравцов. Ви ж кажете, людей немає.

Васильков. ( розсміявся). Чогось мені здається, що ти або простий і хороший хлопець, або кар'єрист чистої води. Не гнівайся — це думки вголос. Хочу тобі сказати ще одне: у війну я не покидав заводу ні вдень ні вночі. В мирний час чотирнадцять-п'ятнадцять годин на роботі. (Підвівся).


Пауза.


Звикай, Кравцов, до заводу, до свого заводу, вивчай його пульс, відчувай подих. Щоб він став твоїм життям.

Кравцов. А більш конкретно?

Васильков. ( його починає трохи дратувати манера розмови Кравцова). Три дні походи вільним екскурсантом, а потім — у дев'ятий цех. І запам'ятай: твої знання, вміння, характер, здібності — все визначається тільки двома показниками: план і якість.

Кравцов. Можна йти?

Васильков. Зачекай, я ще на тебе подивлюся, може, помилився... Щось ти „чувств никаких не изведал“, одержавши призначення. Чи не забагато я тобі даю...

Кравцов. Давайте менше.

Васильков. Гаразд, іди. Моя інтуїція мене ще не підводила. Заглянь до заступника по госпчастині.


Кравцов виходить.


(Бере трубку). До тебе зайде інженер Кравцов, з випускників. Ти звик, щоб тебе просили, а цей не буде, тому сам запропонуй. Талони на черевики, пальто, шапку, подумай, де йому жити... (Про себе). Кравцов! Я чув це прізвище чи здалося?..

КАРТИНА ШОСТА


Квартира Кравцова. Простора кімната, троє дверей. Ті, що ведуть до кабінету, — прямо на глядача. Меблі в кімнаті не нові і не комплектні. На стіні — жито, калина, дубове листя. Кравцов сидить у кріслі, видно, не відпочиває, про щось думає. Блідий. Погустішала сивина. Після паузи підвівся, пройшовся по кімнаті, опустився в крісло. Дістав вахтжурнал, щось записав. Телефонний дзвінок.


Кравцов. (бере трубку). Слухаю, так пізно? Вже перша година... Будь ласка, буду радий. (Кладе трубку). Чим же вгостити?.. А нічим — хай подише свіжим повітрям. (Підійшов, відчинив вікно, прислухається). Дихає завод.


Пауза.

д ихає, але не на повні груди...


Заходить Васильков.


Васильков. ї ду додому, — глядь, у тебе світло горить, от і завітав.

Кравцов. Дякую, сідайте.

Васильков. ( окинув поглядом кімнату). Так і живеш. Я ж тобі казав — купи хороші меблі, а то заходиш, як у пустку. Ввімкни світло, не люблю темряви.


Кравцов вмикає світло.


Що ти зараз робиш?

Кравцов. Збирався лягати спати.

Васильков. І тобі спиться?

Кравцов. Снотворного не вживаю.

Васильков. А я вживаю, і все одно не спиться.

Кравцов. Лікуватися треба.

Васильков. Кравцов, ти прийшов на наш завод прямо з студентської лави, я поставив тебе в. о., а потім начальником цеху. Щорічно премії, орденом нагороджений... Не тому, звичайно, що я до тебе добре ставлюсь, а тому, що цех твій один з кращих. Я рідко в людях помиляюсь, як і не помилився в тобі. Пиво є?

Кравцов. Немає. Коньяк є!

Васильков. Навіть не знав, що ти вживаєш спиртне...

Кравцов. Зрідка.

Васильков. По п'ятдесят грамів коньяку до розмови...

Кравцов. (дістав чарки, розливає коньяк). Досить лимона чи ковбаси нарізати?

Васильков. Обійдемось. (Бере чарку, випиває). Ти, Кравцов, прекрасний працівник. Мені стало легше, як ти з'явився на заводі...

Кравцов. (випив чарку). Ви мене так розхвалюєте, товаришу Васильков, ніби збираєтеся звільнити з роботи.

Васильков. ( трохи розгубився). Я просто висловлюю свої думки. На чому ми зупинились?

Кравцов. Коли я з'явився на заводі — вам стало легше працювати.

Васильков. Так, стало легше працювати. Незамінний ти інженер, серйозний, роботящий. Ось тільки я став помічати — подався ти трохи, змарнів. Здоров'я, видно, почало здавати. Ти скільки років не був у відпустці?

Кравцов. Сім.

Васильков. Сім років відмовлявся, а зараз я наполягаю — їдь відпочинь. Навіть наш лікар жалівся, що ти не слухаєш його, не хочеш підремонтуватись. І потім, як бачиш, завод наш почав потроху відступати на лівий фланг. Нам доведеться попрацювати до ломоти в кістках. Тож набирайся сил.

Кравцов. Це так несподівано.

Васильков. Є путівка в Ялту.

Кравцов. Не хочу в Ялту.

Васильков. Тоді просто на море, але щоб завтра я тебе на заводі не бачив. Повернешся — продовжимо розмову про заводські справи.


Пауза.


Ти якийсь завжди захмарений, Кравцов.

Кравцов. Коли ж мені їхати у відпустку?

Васильков. Із завтрашнього дня.

Кравцов. Подумаю.

Васильков. Виконуй розпорядження. Спасибі за частування, бувай. До зустрічі після відпустки. (Виходить).


Кравцов залишається сам, міряє кімнату з кутка в куток.


Кравцов. (про себе). Завтра — так завтра! Але куди? (Зупиняється посеред кімнати, задумався).


Довга пауза. Потім йому почулися далекі три залпи з пістолетів.

КАРТИНА СЬОМА


Хата лісника. Здається, в ній нічого не змінилося, навіть облинялий піджак висить на стіні. На чемодані сидить Кравцов, обхопивши голову руками. По довгій паузі чути віддалені три постріли з двох пістолетів, як у попередній картині. Вони ніби повертають його до дійсності. Підвів голову, оглянув кімнату, підійшов, торкнувся піджака. З підвіконня змахнув порохняву.


Кравцов. Зупинився час! У цій хаті час стоїть на місці! Навіть тривога війни мов притаїлась, дихає десь у кутку... (Посміхнувся). Може, я відвик від лісу, і мені страшно? (Підійшов, взяв, потримав фуганок в руках, потім сокиру, попробував, чи гостре лезо). Мабуть, з того часу тут ніхто й не був. Не диво — глушина. Аза мріяла після війни тут відпочивати і слухати, як іде час. Мріяла, просила добудувати хату, а я забув? Ні! Не забув! Того й приїхав. Приїхав добудувати хату!..


Затемнення.

Якась дивна музика. В ній і тишина лісу, і відгомін війни, і радість, і туга.

Сцена освітлюється. Та ж хата, впадають в очі нові вікна, двері, свіже сіно в кутку... І калина, жито, дубове листя на стіні.


Кравцов. Два дні сиджу у цій хаті, слухаю, а час не йде, він повертається, пливе назад у війну.


Пауза. Стук у вікно.

Що це? Почулося?


Знову стук.

(Відчиняє двері).


Заходить Дід. Здається, він і не змінився, хіба що зсутулився та білі пасма в бороді... І для нього, і для Кравцова ця зустріч несподівана. Стоять на віддалі, уже й упізнали один одного, але ще мовчать.


Це ви, товаришу командир?..

Дід. Я, Кравцов. (Підходить, подає руку. Оглянув хату). Прочув, що хтось у лісі хату добудовує. Хто б це, думаю? (Оглянув). Сам?

Кравцов. Сам. Роботи небагато, а митарств чимало: дошки, скло, цвяхи...

Дід. Сказав собі: піду погляну хто. Господар повернувся чи так хто?

Кравцов. А чому серед ночі?

Дід (засміявся, не розтуляючи вуст). Вдень у лісі боюся... Вдень і заблудитись у ньому можу. А вночі ліс для мене — як своє дворище. Вночі він мені звичайний.

Кравцов. Як ви?

Дід. Нічого. А ти?

Кравцов. Теж нічого.

Дід (обійшов, подивився на двері, вікна попробував руками). Добряче зробив. А чого це надумав?

Кравцов. Колись тоді... Аза просила мене, коли господар не повернеться, то щоб добудували. Збиралась тут жити.

Дід. Довго думав.

Кравцов. Раніше не випадало.

Дід. З наших кого зустрічав?

Кравцов. Тамару.


Пауза.


Дід. Вона тебе двічі від смерті врятувала. Прямо-таки врукопашну зі смертю билась за тебе... В цій хаті тоді вона знайшла Азу вже... а ти ще дихав. Сама принесла в загін. Вона в землянку для тебе якоїсь трави м якої наносила. А ліків треба було, так німецьку санітарну машину підірвала... Згоріло все: і машина, і німці, і таблетки.


Пауза.


Повз землянку, де ти лежав, ходили навшпиньки, бо Тамара, як тигриця, берегла тебе. Вона ладна була вітер зупинити, аби тобі було тихо. Тепер ви побралися, мабуть.

Кравцов. Ні.


Пауза.


Дід. І таке буває. А ти ж як? Столяруєш?

Кравцов. Ні, на заводі.

Дід. Нічого живеш?

Кравцов. Нічого.

Дід. А я один. Ось бачиш, і літом, і зимою в Мишковій шапці. (Обережно зняв з голови, погладив). Сам. І хата хороша, і пенсія персональна, і шана, а в душі — протяг, холод... І дружина, і Мишко пішли... Пішли і не зачинили дверей у моїй душі — так холод і находить. Думав, час затамує, а воно — ні.


Якісь звуки музики, наче спогади.


Довга пауза.


Ті, що пішли, вимагають, аби ми по совісті жили. По чистій совісті.


Наче його хто запитує.


Це так! Совісті немає сірої, рябої, в крапочку. Совість або чиста, або не чиста.


Пауза.


Дивись, Кравцов, щоб і ти (по паузі)... по совісті.

Кравцов. Ніч яка темна.

Дід. Гроза буде — хмара аж на землю лягає.


Довга пауза. Затемнення.


Лишилося тільки світлове коло на Дідові, на Кравцеві. З'являються ще світло-голубі кола, а в них — Мишко, Аза, Оленка. Німа сцена. Спалахнула блискавка, вдарив грім, погасив голубі кола.


Кравцов. Завтра поїду.

Дід. А я, мабуть, сюди переберусь, ближче до... Лісником уже пропонували. Погоджусь.


Довга пауза.


Знову випливають у світлі Дід і Кравцов. А в голубих колах — Мишко без шапки. Аза, Оленка. І здалеку ледве чутні три залпи.

КАРТИНА ВОСЬМА


Кабінет Василькова. Обстановка та ж, але впадає в око крісло, на якому сидить директор. Оббите шкірою, просторе: в ньому, здається, і спати можна.

Васильков щось пише, коли заходить Кравцов, він на мить відірвався від роботи, жестом запросив сісти.


Васильков. ( дописав аркуш, переглянув, узяв телефонну трубку). Я в себе. Чекаю Москву. (Поклав трубку, підвівся, подав руку Кравцову). Привіт відпускникам! Засмаг, схуд — це непогано, але чому не добув, приїхав раніше? За заводом скучив?

Кравцов. Скучив.

Васильков. Отак я за останні роки жодної відпустки не добув до кінця. Тягне на завод. Усе здається, ніби там щось трапилось. Повіриш, заходжу на завод, наче в свою хату, — огортає якимсь теплом.


Пауза


Що нового?

Кравцов. У мене нічого, а у вас?

Васильков. По-старому. Остання декада — штурмуємо. Нового? (Посміхнувся). Ось крісло поставили мені нове. Люблю зручність. Та й проводжу я в ньому півжиття. До пенсії п'ятнадцять років, якраз його й вистачить. Шкіра добряча, не протреться. (Спохватився). Кравцов, чому ти так пізно зайшов? (Глянув на годинника). Зараз же дванадцята ночі. Міг би і завтра.

Кравцов. Справи...

Васильков. По очах бачу — ініціативу приніс. Викладай! Економія буде? План буде? Основні показники ініціативи?

Кравцов. Важко сказати. “

Васильков. Про що ж говорити, коли не продумав?

Кравцов. Продумав.

Васильков. Слухаю. Люблю нові думки. Чаю хочеш?

Кравцов. Дякую.

Васильков. Людина може придумати таке, що потім слухаєш і дивуєшся. (Відкинувся на спинку крісла). Цікаво, що ти за відпустку надумав?

Кравцов. Ви, товаришу Васильков...

Васильков. ( жест). Знаєш, Кравцов, я не так уже й набагато старший за тебе, а на вигляд, пробач, ніби ровесник. Давай на „ти“, зручніше.

Кравцов. Давай на „ти“.


Пауза.


Вислухай мене уважно, Васильков.

Васильков. В неуважності мене ще ніхто ніколи не звинувачував, тим паче, коли йдеться про ініціативу, подавай її коротше.

Кравцов. Можу коротко! (В голосі повна переконаність). Тобі треба відмовитись від посади директора заводу, товаришу Васильков!


Пауза.


Васильков аж відкинувся на спинку крісла, на обличчі якась непевна посмішка. Такими безглуздими здалися слова Кравцова.


Васильков. Ти... (Не знайшов слів, але йому ще здається, що це жарт).

Кравцов. Ми з тобою комуністи... А комуніст, якщо перекласти на просту, звичайнісіньку мову, це той, хто добровільно взяв на себе клятву служити людям! Робити добро людям! їхні інтереси ставити вище своїх власних інтересів.


Пауза.


Обидва мовчать. Васильков уже збагнув, що Кравцов не жартує. Він якось глибше втиснувся в крісло.


(Кравцов пройшовся кабінетом і знову зупинився перед Васильковим). А недавно одна у вищій мірі шановна людина нагадала мені відому істину, що совість не може бути сірою, чи рябою, чи в крапочку — совість може бути або чистою, або не чистою. Отже, поговоримо з позицій чистої совісті — з позицій комуністів!

Васильков. Хто тебе уповноважив на цю розмову?

Кравцов. Я ж тільки-но пояснив!


Пауза.


Не тобі розповідати про значення нашого підприємства.

Васильков (уже з нотками злості). Скорочуйся.

Кравцов. Коли завод був меншим, продукція простішою, ти, Васильков, справлявся з роботою.

Васильков. А тепер розлінився, зазнався...

Кравцов. Залишився чесним, відданим роботі, але...

Васильков. Коли почав, то не заникуйся!

Кравцов. Але тепер завод виріс, і керувати ним тобі просто не під силу. Ти це сам відчуваєш. Відчуваєш свою, пробач на слові, безпомічність... Від цього на заводі і зайва суєта, штурмівщина, безліч летючок, нарад...


Пауза.


Васильков. ( з нотками зла). Став балакучим! (Вийшов з-за столу, ходить по кабінету. Видно, намагається заспокоїтись, і це йому ніби вдається. Нараз він підходить дістає телеграму, подає Кравцову). Міністр дякує, а ти знімаєш з роботи!

Кравцов. Міністр менше знає тебе, ніж я. І потім, це подяка заводу.

Васильков. Може, вже й кандидатуру підібрав на директора заводу? (Зупинився, чекає відповіді).


Пауза.


Кравцов. Товаришу Васильков, те, що я сказав, ти сам десь розумієш і відчуваєш, але боїшся собі признатися.

Для цього треба бути мужнім.


Пауза.


(Знову пройшовся по кабінету). А щодо призначення... Це справа міністерства.


Пауза.


Васильков. Може, тебе рекомендувати директором?

Кравцов. Рекомендуй. Я, певен, справу повів би краще.

Васильков. ( на його обличчі розгубленість, здивованість, врешті він щиро сміється). Я всього чекав, тільки не цього... До того неприкритий кар'єризм, безсоромність, нескромність! Кравцов, вас треба лікувати довго й серйозно.

Кравцов. (залишається спокійним). Повторюю, для справ заводу це було б краще!

Васильков. ( сідає в своє крісло і вже з якоюсь цікавістю в голосі). Я можу припустити, хоч це для мене несподівано боляче, але я можу припустити, що у вас, так би мовити, у перебільшеній формі кар'єризм, але щоб не приховувати, а так напоказ... Це вперше.

Кравцов. Того, хто на фронті пропонував себе, щоб його послали на смертельно небезпечні завдання, ніхто не звинувачував у кар'єризмі, безсоромності, нескромності. Коли вибував зі строю комбат, — підводився комроти і вів батальйон в атаку, його не звинувачували в кар'єризмі, безсоромності.

Васильков. Закони війни перенести хочеш...

Кравцов. Закони найвищої мужності, чесності, відданості Вітчизні, народу — ці закони існували у війну, і їх не треба забувати і сьогодні.


Васильков вийшов з-за столу, став навпроти Кравцова. В нього згасає неприязнь. Німа сцена.

Чується голос Кравцова, наче читає запис: „Вахту прийняв Кравцов!“ Темніє світло.

Знову музика, як спогади війни, як роздуми, як пісня мужності. Поступово світло розгорається.

Кабінет директора заводу. Впадають в очі на одній із стін жито, калина і дубове листя. Заходить Кравцов, знімає плащ, сідає за стіл. Дістає якісь папери. Потім знімає трубку.


Кравцов. До дев'ятої мене по можливості не турбуйте.


В цей час заходить Скирда, у військовій вицвілій одежі, без погон.


Скирда. А я потурбую...


Кравцов здивований: хто так рано міг зайти.


Скористався, що секретарка ще не прийшла, робота починається о дев'ятій, а зараз вісім.

Кравцов. (виходить з-за столу, наблизився до Скирди. Ще деякий час дивиться мовчки, ніби хоче переконатись, Що не помилився). Товариш капітан?! Скирда? Здрастуйте! (Потиснув руку). Яким вітром?

Скирда. А я вже й без вітру, як перекотиполе. І тихо, а воно котиться.

Кравцов. Сідай. Аж не віриться!

Скирда. Не віриться... І мені не віриться. Кравцов — директор такого заводу! Виходить, хлопець ти не дурний. Правда, різне говорять люди.

Кравцов. Звідки начувся?

Скирда. Я на твоєму заводі служу.

Кравцов (здивовано). Ти служиш?

Скирда. На прохідній, охоронником.

Кравцов. А я і не знав.

Скирда. Комкор солдатів усіх не знає і не бачить. Так, кажу, говорять різне. Більше хвалять: діловий, штурмівщини менше. Видно, є в тебе струнка.

Кравцов. На завод до нас випадково?

Скирда. Обличчя твоє в газеті побачив — те, дев'ятнадцятирічне згадалося, впізнав тебе — і приїхав...

Кравцов. Спасибі.

Скирда. Обірвала мене війна, обкарнала, обпалила.

Один — ні родича, ні півродича, ні чверті родича на всій землі. Мільярди людей, а в мене нікого — тільки ти один, Кравцов.


Пауза.


Колись хотів розстріляти тебе, а тепер у родичі набиваюся. Ось так. Люблю чи не люблю я тебе, Кравцов, а житиму поруч... І хочу попросити — інколи, як дозволиш, до тебе додому зайду, ти ж один. Вечорами заходитиму — вони для мене такі довгі, а ночі ще довші...

Кравцов. А ми родичі з тобою — кров поріднила нас.


Пауза.


І самотність...

Скирда. Кравцов, ти плакав коли-небудь після війни?.. Ні!.. І я теж. Сліз немає, а так інколи хочеться заплакати, коли тяжко, щоб легше стало... Подумав якось гніздо собі зліпити. Ні. Те, перше, зруйноване, з очей не сходить... і гніздо, і пташенята. Так дозволь заходити до тебе... Ти ж один. (Іде, потім зупинився). Те, що між нами було... (Потоптався на місці, слова потрібного не знайшов. Виходить).


Кравцов сів за стіл. Схилив голову на руки. Довга пауза.

І в кабінеті з'являється Оленка. Боса. В довгій білій сорочці, по якій розкидані квіти. Квіти на широких спадаючих рукавах. Сорочка розстебнута, волосся розсипалося по плечах. Оленка дивиться на Кравцова і голосом тихим і чутним: „Ти ні в чому не винуватий, і я — у нас кохання велике, велике...“ Підняла, розкинула руки, наче хотіла показати, яке велике, безмежне кохання. Розстебнуті рукава сорочки опали. Сцена темніє. Лишається світло тільки на закритому руками обличчі Кравцова та на розкинутих руках Оленки. Переміна світла.

Кабінет у квартирі Кравцова. Вся стіна, що перед глядачем, розмальована — точне повторення малюнків Оленки на комині в її „палаці“. Навіть яскравіше. Саморобний столик-трикутник, табуретки. Біля столика стоїть Кравцов у важкій задумі. Одягнутий по-святковому. На столі лежить калина, два наповнені червоним вином келихи. Пауза. В абсолютній тиші голос Оленки: „Справді, сьогодні твій день народження?“


Кравцов. (мовби відповідає їй). Летять роки!


Довга пауза. Телефонний дзвінок


(Виходить з кабінету, піднімає трубку). Слухаю!.. Проведете без мене! Ні-ні, я зайнятий! (І вже іншим голосом). Сьогодні мій день народження! В мене повно гостей, як же я їх залишу? (Кладе трубку. Ніби про себе). Раз у рік я маю право на святий вечір? На зустріч з Ілонкою. (Підійшов, сів біля столика. Взяв келих, не випив — тримає в руках). Летять роки... І ти вже не дівча. Не дівча, Ілонко...


Міняється колір освітлення.

Заходить Оленка. Не дівча — красива молода жінка в чорній оксамитовій сукні. Ступила кілька кроків до Кравцова, зупинилася.


Пауза.


Оленка. Тобі нелегко, Кравцов, чекати мене? Чекати, знаючи, що я не прийду?

Кравцов. Дуже важко. Наче хто увігнав у груди ніж і не вийняв... Ось так усі роки!

Оленка. А ти ж знаєш — не прийду. І не чекай... Чого самотнім жити? На роботі ще нічого, а вдома — як у камері.

Кравцов. Так.

Оленка. Багато гарних жінок.

Кравцов. Багато...

Оленка. Одружуйся і живи, як усі... Життя є життя... Не його пристосовуй до себе, а себе до нього.

Кравцов. Так.

Оленка. Ще не пізно і сім'ю мати.

Кравцов. Не пізно...

Оленка. Ія швидко забудусь.

Кравцов. (наче прокинувся). Що? І це говориш мені ти, Ілонка?


Пауза.


Оленка. Ні, це я проказала твої думки.

Кравцов. Так, вони іноді прокрадаються до мене... Прокрадаються і тікають, нашого кохання вони бояться. Ілонко, як давно ти запалила свічку в моєму серці... А той вогонь і досі — і теплить, і гріє, і палить мене!.. Люди мене не зрозуміють?!!


Пауза.


Хай тут переді мною буде сто, тисяча чоловік, я скажу їм: прислухайтесь до себе! В кожного з вас або жевріє вогник того першого, чистого, справжнього кохання, або ви чекаєте, коли він спалахне...


Пауза.


А може, хто сам погасив його, той карається все життя.


Пауза.


Кравцов! А коли з тої тисячі вийдуть кільканадцять і скажуть тобі: кохання справжнього немає! Кохання — то рожеве марево!


Пауза.


Я їх запитаю: як же ви живете серед людей? Забирайтесь на інші планети! На Землі вам місця немає!!! (Підійшов, опустився на табуретку. Дивиться на голубі олені). Ви не видумані! Ви є! Мої голубі олені!


Повільно темніє.

Народжується музика. Сцена в смугах світла і темряви. Кравцов і Оленка танцюють вальс.

Переміна світла.

Кравцов сидить у кріслі — заснув. Чути дзвінок. Кравцов прокинувся. Швидко зачинив двері до кабінету, впускає гостей. Заходять Конопліцький і Тамара, їх змінили роки, але вони обоє ще молоді на вигляд.


Кравцов. Ви?..

Конопліцький. Ми... (Вітається з Кравцовим).

Кравцов. (цілує руку Тамарі). Молодці, що згадали. Правда, щороку телеграми поздоровчі одержую, а щоб просто — то ні.

Конопліцький. На весілля запрошували листом. Пам'ятаю, я ще і план нашої квартири намалював.

Кравцов. Це було давно.

Тамара. Ранній ранок, а ти вже наче зібрався кудись іти. На роботу? Сьогодні ж вихідний...

Кравцов. У нас менше вихідних. (До Конопліцького). Ростеш, Конопліцький! Чув, уже член-кореспондент!

Конопліцький. Не думав, не гадав — само прийшло!

Кравцов. Задаєшся. Я читав твої роботи. Варті уваги.

Тамара. Як здоров'я?

Кравцов. Відмінно.

Тамара. Змарнів.

Кравцов. Роки. Сідайте в моїй хаті — я пригощу шампанським, коньяком, консервами і ковбасою,

Тамара. Холостякуєш?

Кравцов. А чим погано?

Конопліцький. Ми так і думали...

Кравцов. Будемо снідати?

Конопліцький. Я людина долі, та спершу про справи.

Кравцов. Будь ласка. Якщо так терміново.

Конопліцький. Чим почати розмову, давайте сядемо. Щоб було чинно, благородно.


Пауза.


А ти трохи подався, мій дорогий Миколко. Видно, працюєш як каторжний. І товариш хороший, і люблю я тебе...

Кравцов. Оце та ділова розмова?

Конопліцький. (до Тамари). Почнемо, Тамарочко?

Тамара. (по ній видно — чимось занепокоїлась). Може, Кравцов кудись поспішає?

Кравцов. Я до ваших послуг.

Конопліцький. Починаю! (Схопився. Ходить по кімнаті). Дуже важко, майже неможливо жити з жінкою, яка говорить правду!

Кравцов. Сумнівна істина.

Конопліцький. А ти її постарайся засвоїти. Я вже збиваюся з послідовності.


Пауза.


(Зупинився). Я привіз свою дружину тобі. Знак оклику, пауза. Повторюю — свою дружину — тобі! Все почалося з правди, яка мала такий вигляд: „Дорогий мій друже Конопліцький, ти найпрекрасніший чоловік. Я була певна, що жити будемо добре і навіть покохаю тебе, але з цього нічого не вийшло. Я кохаю іншого.


Пауза.


Кохаю Кравцова... Більше критися перед тобою не можу“. Ось основний зміст промов, які вона почала все частіше проголошувати.


Пауза.


І поїхала до тебе... Я теж приїхав, аби ти не подумав, що вона втекла. Ми — по-доброму.


За бравадою слів відчутно гіркоту і жаль, що так сталось. Запала напружена мовчанка. Кожний по-своєму переживає почуте.


І ще додам: знай, Кравцов, як там ви домовитесь — не знаю, але для Тамари в мене завжди серце (посміхнувся) відкрите.


Пауза.


Я пройдусь, місто ваше подивлюся. (Швидко виходить).


Кравцов устав, ходить по хаті, видно, не знає, як почати розмову з Та марою. Та й про що? Мовчанка затягнулась.


Тамара. Кравцов, не сердься. Може, не так треба було сказати, як це зробив Конопліцький, але суть вірна. Я роками готувалась до цієї розмови. До розмови з тобою, а тепер не стало слів.


Пауза.


(Відійшла в протилежний бік кімнати). Так, мабуть, з того, певно, з того почалося... коли я тебе винесла... Коли ти напівживий марив нею, Ілонкою, марив, і шукав, і вірив, і побивався за нею... Я ще тоді наче напилася чужого кохання, напилася і сп'яніла... Гадала — пройде, а воно ні.


Пауза.


Кравцов, тобі важко жити самому? Все думаю, які в тебе рани! Болять і досі? Я ж кожну твою... Я не хочу, не думай, наче прошу вдячності, ні, Кравцов!


Довга пауза.


Кравцов. Ти врятувала мені життя. І я не забув — забути гріх.

Тамара. Але я не для цього кажу. Згадаю твої рани — в самої біль народжується. Відчула: без тебе, Кравцов, життя моє пощерблене.


Пауза.


Ілонку не забув? Ні! Я знала, ти не з тих, хто забуває. Дозволь десь біля тебе жити! Хоч на заводі у вас працюватиму. Вечорами буду заходити, чай готувати... Ми ж друзі, Кравцов! Так мені легше буде.


Пауза.


(Зовсім тихо про себе). А може, з часом...


Довга мовчанка.


Заходить Скирда, вже в цивільному.


Скирда. Чого це в тебе, Кравцов, двері розпанахані? (Пабачив Тамару, здивований погляд).

Кравцов. Знайомтесь, друзі мої...


Тамара й Скирда, перш ніж подати руку, обмінялись вивчаючим поглядом.

Переміна світла.

Міський скверик. На лавочці сидить зіщулившись Оленка. В руках, опущених на коліна, газета. Поруч стоїть невеличка валізка. Оленка заслухалась, задивилась у свої скаламучені думки.


Пауза.


Оленка (знов погляд на газету, на портрет). Посивілий, немовби змарнів.


Пауза.


Все про тебе написали, Кравцов: і діловий, і організатор, і план виконує... А взяли б та й написали: „...Ілонку шукає“.


Пауза.


Не ти, я тебе знайшла, Кравцов! Випадково? Ні! Мабуть, півсвіту знало, що я тебе шукаю. (Ледь торкнулась уст гірка посмішка). І газету, бач, з твоїм портретом прислали. А ти не знайшов мене — бо не шукав!


Пауза.


А може, шукав, але як знайти? Війна начисто сліди замела... Хоч би й побував у моїх краях — села немає. В одну ніч фашисти і село спалили, і людей до одного вигубили!.. Ніхто ж не відав, що я напередодні тої ночі втекла на фронт...


Пауза.


У сотий раз я звинувачую себе, і в сотий раз виправдовую... Дні, місяці, роки — для мене були не плином часу, а білим полотном чекання... І ось тепер ти так близько від мене, он у тому будинку. Всього кілька хвилин, щоб до тебе дійти... Роками ішла до цих хвилин і зупинилась... Боюся... Я жила коханням, дихала ним... А коли ти, Кравцов, забув мене, а коли... Тоді все... все в прірву!.. (Її наче пронизав гострий біль, аж серце притисла рукою).


Виходить Тамара. Пройшла мимо, потім повернулась, зупинилась.


Тамара. (до Оленки). Пробачте, вам зле?

Оленка (тільки тепер помітила Тамару). Ні, це так...


Зустрілись поглядом. Пауза.


Тамара. Може, зайдемо до мене, перепочинете. Я тут поруч живу.

Оленка. Дуже вдячна, але я почуваю себе добре.

Тамара. Видно, приїхали у відрядження? На наш завод?

Оленка. У приватних справах. Чекаю автобуса на станцію. Через годину мій поїзд.

Тамара. Ви з України?

Оленка. Так.

Тамара. По вимові відчула. З яких місць?

Оленка. З Полісся.

Тамара. Та ми земляки, навіть близькі. І я з Полісся. Це ж треба — в такій далечині зустрітися. Там у вас іще купаються, а тут уже холодом дихає. Як наше місто, сподобалось?

Оленка. Недовго була. Як слід не роздивилася. Зовсім нове, ніби трохи суворе, черстве...


Пауза.


Тамара. Хочете, я дам вам свою адресу! Іншим разом приїдете — гостею будете. (Шукає, на чому б написати адресу).

Оленка. Дякую. Сюди я більше не приїду. А он автобус мій їде.

Тамара. Щасливої дороги. Привіт Поліссю. Скучила за ним.

Оленка. Повертайтеся на Полісся.

Тамара. Не можу! (Посміхнулась: і гіркота, і щастя в тій посмішці). Тут моя доля.


Коротка пауза.


(Обмінялись поглядом). Щасливої дороги. (Виходить, ще раз озирнулась).

Оленка. (дивиться їй вслід). Вродлива жінка! І вона може бути дружиною Кравцова... (Підняла газету, знову вдивляється в портрет). Не треба нам зустрічатися, Кравцов! Не будемо руйнувати мого, а може, й твого щастя. (Підвелася, взяла валізку). Роками ішла, а на останні кілька хвилин не вистачило мужності... (Поглянула на його будинок). Прощай, Кравцов!


Пауза.


Моя доля... (Затиснула вуста рукою, наче злякалася, що вирветься з грудей плач. Повільно виходить).


Квартира Кравцова. Кравцов сидить на своєму улюбленому місці, у кріслі. Тамара — на канапі, гортає ілюстрований журнал. Скирда стоїть посеред кімнати, наче роздумує, що йому треба зробити. Налив келих вина, випив. Тамара краєм ока спостерігає за ним.


Скирда. Кравцов, не здається тобі, що ти директор так ніби (жест) і нічого, але з плямочками?

Кравцов. Мені здається інше — що ти, Скирда, захоплюєшся вишукуванням плямочок.

Скирда. Не подобається?

Кравцов. Як бачиш — терплю.

Скирда. Кравцов, ну, хай уже ти, як то кажуть, і днюєш, і ночуєш на заводі. Для тебе на заводі світ починається і кінчається. А люди? Людям потрібен відпочинок. А куди вони підуть? Клуб малий, кінотеатр один-однісінький, розваги в парку — ні гу-гу. І стадіончик би теж...

Кравцов. Якісь у тебе побажання, я б сказав, цілеспрямовані.

Скирда. (жест, мовляв, ось хто я). Фабзавком, культ-сектор — відпочинок трудящих.

Кравцов. Пробач, забув.

Тамара. Скирда має рацію. Сьогодні одна жінка в розмові назвала наше місто навіть трохи суворим.

Скирда. (жест). Дякую за підтримку.

Тамара. (до Кравцова). А коли ти береш відпустку, Кравцов?

Кравцов. (не відриваючись від газет). Попросив дозволу.

Скирда. План не пустить і командарм...

Кравцов. подивився в його бік: що, мовляв, за командарм?

На твоєму заводі людей до корпусу, виходить, — ти комкор, а над тобою — командарм...


Пауза.


Кравцов. (тільки посміхнувся). А мені після фронту всі роки здаються відпусткою.


Дзвінок. Скирда і Тамара перезирнулися, кому йти відчиняти. Кравцов підвівся, вийшов, тут же повернувся з телеграмою. Кладе її на стіл.


Кравцов. (посміхнувся). Відпочив!..


Скирда підійшов, взяв телеграму, прочитав.


Скирда. У Москву викликають? Це — перед наступом, Кравцов.

Тамара. Можна і я з тобою? На роботі мене відпустять.

Скирда. (про себе). Ад'ютант.


Знову дзвінок. (Виходить).


Тамара. поправляє зачіску. Повертається Скирда, за ним — Оленка з валізкою в руках. Зупинилася. Хвилювання наче заморозило її. Глянула на Тамару, на Скирду і зупинилася поглядом на Кравцові. Скирда вдивляється в Оленку. Тамара в якомусь недоброму передчутті підвелася з канапи. Кравцов поволі опустив газету, дивиться на Оленку, їхні погляди зустрілися. Валізка випала з рук Оленки. Кравцов, не відриваючи від неї погляду, підвівся. Стоять одне проти одного...


Завіса



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.