Всі публікації щодо:
Кононенко Євгенія

Зрада

роман

ZRADA Made in Ukraine

Що зрада є? Усе на світі зрада...

    Оксана Самара

Кожної доби настає година, коли вже не ніч і коли ще не ранок. Година найбільшогої життєвої втоми, година безнадії. Рятуй нас, Боже, від неспання о такій порі! В таку годину в убогій пошарпаній лікарні помрe Вероніка Раєвська, в заміжжі Стебелько. Вона прокинеться й відразу відчує, що зараз саме та година, коли вже нарешті поснули всі пізні птахи і ще не прокинулись ранні. Година зради й брехні. Година, коли “швидка“ допомога приїздить - або не приїздить - до невиліковно хворих. В таку годину батькові друзі приходили ховати крадене, бо знали, що менти приходять о цій порі з обшуками тільки до політичних. В таку годину в лікарні помер Вітька, її перша любов, і загинула подруга Марина. І Вероніка відчує, що надворі саме ця година, і почнеться страшне. За останні півтора роки вона позбудеться майже всіх своїх страхів. Не боятиметься свого старого батька-алкоголіка. Не боятиметься свого, можна сказати, колишнього чоловіка Дмитра. Не боятиметься глядачевого залу, більшого, ніж на вісімдесят душ в будинку дитячої творчості. Тільки рук на горлі боятиметься, як тоді...

І, хоча дні її життя вде відміряні, це станеться ще нескоро. А поки в неї перший маленький тріумф. В аматорському театрі ТРЯСОСПИС прем'єра спектаклю ДОРОГА ЗРАДИ. Глядачів прийшло значно більше, ніж їх може вмістити невеличкий зал. Прийшли просто цікаві. Прийшли друзі. Прийшли не тільки друзі...

На сцені - такі самі стільці, що й у глядачевому залі. Тільки стоять не рядами, а навколо столиків. Вочевидь, задумана кав'ярня, оскільки в кутку зроблено щось на зразок шинквасу з пляшками. Убозтво темної сцени нібито підкреслює безнадійно аматорський рівень дійства, що має відбутися. Але маленький глядачевий зал переповнений, молоді люди, кому не вистачило місця, сідають на свої рюкзаки й портфелі прямо в проході. Панує урочисте збудження, як перед спектаклем у правдивому теaтрі.

В залі меркне світло, освітлюється сцена. Спектакль розпочався. На сцену вийшов артистичний хлопець у довгому шарфі, вочевидь, філософ і ординарний хлопець в окулярах без скелець, вочевидь, зануда. До шинквасу стала дівчина. Перший хлопець бере чашечку кави і сідає за столик з газетою, поклавши ногу на ногу. Другий також бере каву i, не зважаючи на велику кількість вільних місць, сідає поряд з першим, не спитавши дозволу. Певний час панує мовчання, а потім між ними йде приблизно така розмова:

— Мене зрадила жінка.

— (не відрива.чись від газети) I що змусило її вчинити саме так?

— У вас дивний погляд на проблему. Мене зрадила жінка! Ви розумієте! ЖІНКА! ЗРАДИЛА! А ви питаєте: чому вона так зробила. Я вас не розумію.

— А я не розумію вас. Українці весь час зраджують. Скільки живуть, стільки зраджують. А ви так розхвилювалися.

— Українці - так! Але ж не українки! Українки на весь світ славились красою лебединої вірності. За чоловіком - в Сибір! На Колиму! На Далекий Схід! А не в гречку, якщо чоловік на місяць поїхав до мами.

— Ви щось наплутали. В Сибір до мужа - це московки. А на місяць від жінки до мами - то це таки по-українськи.

Зал небайдужий до вистави. Глядачі сміються реплікам, аплодують. І тільки високий чоловік з гарним, проте втомленим лицем застиг біля виходу, пропускаючи всередину нових глядачів, які все йдуть, сам лишаючись на порозі. Поряд з ним опинилася жінка, яка також не хоче йти всередину, хоча там видно краще. Вона витягає шию і стає навшпиньки, стежачи за грою акторів-аматорів. А грають вони весело й невимушено артистично жестикулюючи і легко стрибаючи по столиках і стільцях.

— Якщо ви хочете знати, зрада - це свобода.

— Хто вам таке сказав? Зрада - це гріх. Гірше за зраду тільки вбивство і самогубство.

— То за вашим християнством.

— А ви хіба не християнин?

— За вашим християнством і свобода - гріх.

— Що означає оте ваше “за вашим християнством“? Отже, ви зрадили нашу християнську віру?

— Коли зраджують нас, то це гріх. Коли зраджуємо ми, то це свободa.

— Панове, - озвалася дівчина біля шинквасу, - чи не бажаєте по чарочці горілки “Зрада“? Ми маємо експортний варіант.

— А горілки “Свобода“ у вас нема?

— Або горілки “Гріх“?

— Горілка - то завжди гріх, чи вона “Столична“, чи “Пшенична“, чи “Гетманська“, чи “Московська“. Тому вона й так солодко п'ється, хоча й гірка - сміється барменша.

— Це як кому. Кому солодко, а кому й гірко.

Вона наливає обом по чарці горілки, яку обоє із задоволенням перехиляють. На сцену витягають величезний макет пляшки з горілкою, на етикетці якої латинськими літерами написано: ZRADA Made in Ukraine.

— Того в нас в Україні й життя немає, що зрада стала нашою національною етикеткою. Ми зраджуємо і друзів, і ворогів, і подружжя, і навіть себе. Нас у світі знають, як зрадників!

Гарненька барменша спостерігає за розмовою відвідувачів. Іноді крутить третім пальчиком біля скроні, іноді показуває перший: “Клас!“, також стрибаючи по столах і стільцях.

— Ви помиляєтесь, пане Зраджений, Нас не знають у світі, навіть як зрадників.

— Ну тому й не знають, що ми весь час зраджуємо...

— А ви ніколи не думали про те, чому люди зраджують?

— Як це - чому? Що за підступне, що за провокаційне питання ви ставите?

— Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне. Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?

— Через вроджену зіпсутість... через вдсутність належного виховання... через погані приклади зусібіч... і взагалі!..

— А от і не “взагалі“! Люди зраджують тому, що бути вірним не-ви-гід-но! Вірність аж ніяк не винагороджується в цьому світі. і особливо в Україні.

— Ну й сказанули ви, ясновельможний пане! То по-вашому, вірність можна купити за гроші, а зрада там, де погано заплатили?

— Ні, зрада може бути й там, де заплатили добре, якщо поряд наявний той, хто заплатить ще більше. І не обов'язково грошима. Буває, актуальнішими стають якісь інші речі...

— Панове, - озвалася барменша, - вас, я так чую, ви вже вибачте, що я втручаюся, але ви дискутуєте дуже голосно...

— Гаразд, ми будемо тихіші.

— Вибачте нас.

— Вибачаю, але я не про те. Я бачу, вас дуже цікавлять питання вірності й зради. То запрошую вас на виставу, що матиме місце в нашому кафе за кілька хвилин. Чи не допомогли б ви посунути столи й стільці, щоб звільнити місце дії?

Філософ і Зануда хутко звільняють середину невеличкої сцени і виносять два віденських стільця, кругий стіл і табличку на підставці з написом “Тісна радянська кімната зразка п'ятдесятих“, а самі сідають на край сцени, звісивши ноги вниз. На сцену вийшло дві жінки. З розмови між ними стає зрозуміло, що то є мати і дружина хазяїна дому, який от-от має повернутися зі сталінських таборів. Дружина відкривається своїй свекрусі, як жінка жінці, що вона ні разу не зрадила коханого протягом цих шести років. А мати в завуальованій формі зауважує, що подружня вірність - то далеко не все, що повинен мати від дружини такий незрівнянний чоловіков, як її син, який є цвітом нації і взагалі людства.

Жінка, що стоїть на порозі глядачевого залу, чи то схлипнула, чи то хмикнула, і він поглянув на неї. Гарна доглянута жінка, все при ній: зачіска, парфуми. Без особливих прикмет, проте обличчя запам'ятовується. Здається, вона, так само прийшла сюди не просто як глядач.

На сцену вибіг герой, на якого чекали обидві жінки. Спочатку він обома руками пригорнув обох, а потім злився у довгому цілунку з дружиною. Мама уважно вивчала той поцілунок, обходячи навколо щасливого подружжя декілька разів.

Вистава подобалась, хотілося дивитися далі. Але чоловік пішов геть , бо щось у цьому спектаклі незрозуміло й боляче чіпляло його особисто. Він не міг пояснити, що саме. Жінка залишилася стояти біля дверей, а чоловік вирішив, що йому краще піти.

Знову зима, знову сніг, мряка, холоди, згорблені спини, чорні дерева. Час біжить швидко. Від дня того спектаклю минув рік. Той чоловік (його звуть Дмирто Стебелько), що стояв на порозі глядачевого залу, за цей рік постарів на десять років. Він втратив своє гарне мужнє обличчя, здобув мішки під очима і глибокі борозни на обвислих, часто неголених щоках. Зараз він сидить на кухні свого помешкання, чує, як дзвонять у двері, і не хоче вставати, щоб відчинити їх, бо другий рік ні на кого не чекає.

Подзвонили вдруге. То могли бути тільки сусіди збирати на похорон - хто скільки дасть. Він неохоче підвівся, рушив до дверей. На порозі стояв дід Василь із села Блюхівка, з того, де останній рік жила його мати, і де вона тепер лежить на убогому сільському цвинтарі. У мешканців таких глухих сіл ще збереглася доцивілізаційна звичка не користуватися послугами пошти, телефону чи телеграфу, а просто заходити на вогник, якщо треба побачити когось із родичів. Дід Василь сказав, що був у Києві у невістки своєї сестри, а до нього зайшов, щоб сказати, що треба поставити хрест на могилі матері, оскільки стара не має спокою. А разом з нею спокою не мають і нечислені сельчани, бо як тільки стає темно, мати зачинає ходити селом, стукає людям у вікна i зітхає. Він не вірив у потойбічний неспокій, але погодився щодо хреста, адже - які можуть бути питання? - могили предків треба доглядати.

Із трьох синів покійної Марії Стебелько тільки він може це зробити. Середній, Володька, заробляє гроші у Сполучених Штатах, Крутиться там нелегально, і, якби виїхав, то більше б туди не в'їхав, Він і на похорон матері не приїздив. Найстарший, Валерій, залишається жити в рідній Дубівці, але після смерті своєї дружини красуні Марини нещадно п'є. П'є так відчайдушно, так суцільно, так чорно, як в Україні, загалом, не п'ють, як п'ють тільки в Росії.

Дмитро також п'є по вечорах. Не так тяжко, як старший брат, але п'є. В нього також об'єктивні причини. Наприкінці минулого літа він теж лишився сам. Дружина пішла від нього. Забрала дочку і зникла невідомо де. Він шукав їх, а іноді й не шукав, а то, бувало й знаходив, і не робив останнього кроку назустріч, вертаючись до свого байдужого очманіння самоти. І коли після важкого рабочого дня - а працював він старшим майстром у бригаді так званих євроремонтів - сидів на кухні, хтось нишпорив темними кімнатами, хутко ховаючись за шторами, коли він нарешті втомлено підводився і йшов туди, звідки чулися шурхоти. Мало не щовечора, ідучи додому, він купував дві-три пляшки пива або чвертку горілки. А коли непрохані гості хазянували у кімнатах занадто нахабно, пив і те, й друге разом.

Навіщо він тяжко працює і навіть не користується свободою самотнього чоловіка, який до того ще й заробляє добре, особливо як для цієї дурної країни?.. Він уже другий новий рік зустрічатиме без своїх дівчат. То навіщо йому самому сидіти у цій квартирі і пити горілку перед телевізором? Назавтра він домовився про відпустку у своєму ремонтному офісі й рушив до Блюхівки разом з дідом Василем.

Сніг то йшов, то танув, було слизько й туманно, і він вирішив не виводити авто з гаража. Виїхали з північної платформи. Більше двох годин їхали електричкою до райцентру. Потім треба було кілька годин чекати автобуса до рідного Дубового, а вже звідти - бозна-чим до Блюхівки, куди мати перебралася останній рік свого життя. Дмитро домовився із приватним водієм відразу до Блюхівки, куди було втричі дорожче, ніж до будь-якого іншого населеного пункта цієї місцевості.

Вранці наступного дня Дмитро виготовив дерев'яний хрест, і вони з дідом Василем довезли його на підводі до засніженого сільського цвинтаря. Коняка зупинилися біля брами при вході , хоча паркану навколо цвинтаря не було. Далі дід Василь розчищав дорогу уламком лопати, а він рухався за ним з хрестом на плечі. Несу хрест, думав він по дорозі до могили матері. Він не розрахував, зробив вертикальну палицю закороткою, і хрест вийшов низький. Вечоріло. Круки збиралися на ночівлю. Дід Василь вийняв з-за пазухи чвертку горілки.

У Блюхівці Дмитро жив у холодному домі, де померла мати. Там і зустрів Новий рік. Колись тут жило дві родини - у будинку було два ґаночки. Потім він довго стояв покинутим. А потім в ньому жила мати. А від червня, від смерті матері, у хаті з двома ґанками знову ніхто не жив. Проживши кілька днів у цьому домі, він оцінив гостей, які приходили до його київської бетонки - вони були дуже чемні в порівнянні з тими, що грюкали й ревли за стіною у другій половині останнього мешкання матері. Дві половини не сполучалися із середини. Доводилось виходити у колючий зимовий садок, відмикати іржавим ключем другу половину, заходити в низьку холодну залу, де на вікнах не було штор. І тільки тоді вони ховалися у льосі, він навіть залишав для них відкритою напівзгнилу кришку.

— Неспокійна була совість у старої Стебельчихи, - казала сусідка баба Дуся, - таке іноді трапляється з тими, хоче жити тільки по совісті.

Другого чи третього січня він звалився з тяжким грипом. Вдень хтось приходив, топив у хаті, клав йому якийсь хліб, якесь сало. А вночі до нього приходили і сувора мати, і гуляща красуня Марина, і тверезий Валера, і Володя з далекої Америки. Одного разу навіть промайнуло незадоволене обличчя гонористої Лариси, дружини Володі. Живі сідали за стіл разом із мертвими, пили казенку і самогон, їли гарячу картоплю з салом, передавали одне одному миски з огірками й капустою, голубцями й пиріжками. Поряд стояли і весільні калачі, і поминальна капуста. Всі чекали на його дружину Вероніку з дочкою Вікторією, але їх не було.

Він не знає, чому вижив. Від такого грипу не виживають. Смерть була б логічним завершенням його пошуків і втрат. До нього приходили різдвяні колядники і лікар з району. Йому було все байдуже. Хотілося тільки спокою. І не спокою, а забуття. Другий рік без відпустки. Другий рік душевної безпритульності. Зникнення дружини. Смерть матері. І втрата кодексу, згідно з яким можна оцінити ці події. Він не знає, чому вижив.

Але вижив, і наприкінці січня повернувся до Києва. І мало не з порогу зняв слухавку, в якій звучав незнайомий мелодійний жіночий голос:

— Я прошу вибачення, це... Дмитро?

— Так...

— Ваша дружина, Вероніка Іванівна, дуже хвора. Вона в лікарні й хоче побачити вас.

Йому пояснили, до якої лікарні йому йти, до кого звернутися, щоб його провели до Вероніки, в якій вона палаті, і він навіть не спитав, з ким він, власне, розмовляв.

До хворих нібито нікого не пускали у зв'язку з епідемією грипу. Але у віконечку жінка з oбличчям закритим операційню маскою, продавала талончики на відвідини хворих по три гривні сорок копійок. В маленькому вистибюльчику лікарні товклося повно всякого люду з квітами і целофановими пакетами, і всі вони намагалися переконати жінку в масці пустити їх без талончика. Санітарка в білому халаті незворушно мила підлогу в цій тісноті, б'ючи відвідувачів шваброю по ногах.

— А чи можна покликати бабу Зосю? - спитав її Дмитро.

— Вам до кого? - санітарка, блимнула з напівтемряви хижими очима, не уточнюючи, хто вона: безпосередньо баба Зося чи особа, яка може виконати аналогічні функції.

— До Стебелько з дев'ятої.

— Зараз підемо, - санітарка зробила ще кілька рухів у людей під ногами, а потім ретельно замкнула відро з брудною водою і швабру з ганчіркою у коморці, декілька рaзів перевіривши, чи добре спрацював замок.

— Тільки підемо сходами, а не ліфтом.

— Сходами так сходами.

Вони піднялися на третій поверх, і він дав тій санітарці одну гривню.

— Ось відділення, - санітарка розкрила перед ним двері, - дев'ята палата друга ліворуч.

Вероніка була неприємно здивована, коли Дмитро увійшов до смердючої палати. Вона змінилась. У неї знову довге волосся, як незліченну кількість років тому. Дуже довго вона виглядала, як дівчинка. У тридцять два виглядала на двадцять. Вона не була красунечкою, як інші жіночки, але дівчача зовнішінсть робила її неймовірно милою для нього, і коротенька стрижка підкреслювала її юність. Тепер Вероніка вже не виглядає дівчиськом. На казених подушках лежить доросла жінка, дуже бліда, але їй пасує. Вочевидь, нещодавно їй було дуже погано, але зараз, певне, краще.

Він приніс розкішні троянди, яким вона навіть не посміхнулась. Біля її ліжка стояло повно розкішних букетів і навіть елітний кошик з квітами, на зразок якого дарують акторам на сцені. Вона не вимовила цих слів, але все сказане нею можна було витлумачити як “навіщо прийшов?“ Хто дзвонив, ніби від неї? Вона нікого не просила... Це точно, ніби хтось дзвонив? А звідки б він дізнався, де вона, якщо він навіть не знає, де вони живуть? А ти хіба не знаєш? Так, і що робить Вікторія по закінченні школи, також не знаю. Я нічого не знаю про вас! Вікторія вчиться, і вчиться добре. Але ж я нарешті хочу знати, що сталося тоді! Я маю на це право! Я був не найгіршим батьком і чоловіком! У нас немає до тебе ніяких претензій, в тому числі й матеріальних. Ти хотів би поговорити? Давай вже не в лікарні. Але більше я не буду слухняною дівчинкою...

В палаті багато ліжок, але більшість з них було заслані. Та одне з них стояло розібране, як вивернуті нутрощі. Він намагався не дивитись туди. А ще під час їхньої розмови в палаті весь час мили підлогу. Знову дерев'яна швабра била по ногах, і хижі очі блимали з-під білої хустки. Чи була то та сама санітарка, що привела його? Та ні, здається інша.

Він повернувся з лікарні із відчуттям великого неспокою. То не була смертна туга перших днів по тому, як Вероніка й Віка пішли. То була інша, незрозуміла тривога, на зразок тої, яку викликали рев і грюкання на другій половині сільської хати, де померла його мати, де він зустрів цей новий рік. А вранці подзвонила дочка Вікторія.

— Мама померла сьогодні вночі. Якби не ти, вона була б жива!

— Боже мій, боже мій... Але вона одужувала, в неї не було температури!

— Їй стало гірше відразу, як ти пішов. Настала друга хвиля!

— То навіщо було кликати мене! Втім, яке це має значення...

— Все має значення, все!

— Чим я міг би допомогти, Віко?

— Нічим, Боже мій, нічим! нічим! нічим! - Віка заридала і кинула трубку.

За вікном тремтів дрібний повільний сніг. Було сіро і тоскно. Він давно відчував, що його з Веронікою світ завалився, i його не відбудувати. Але все урвалося так фатально... І дочка!..

A все почалось (або все закінчилось?) того дня, коли дружина тоскно подивилась йому в вічі й ледь вимовила безбарвними губами:

— Я зрадила тебе.

Далі все сталося миттєво: він люто зчепив зуби і з усієї сили заїхав їй кулаком у вилицю - а як іще нормальний мужик має реаґувати на таке? Дружина, затулила обличчя руками, тихо, жалісно заридала, і йому здалося, що плаче вона не від його брутальності, а від невідомих йому подій її життя, яке завжди здавалося абсолютно прозорим для нього.

..Того дня дружина повернулася з відрядження вранці, а він чекав на неї увечері. Мав зустріти її, було домовлено коли і де. А вона повернулася вранці в неприбраний дім, який він обіцяв прибрати до її повернення. Він не пішов на роботу, щоб все спокійно зробити, і його роздратувало, що вона повернулася раніше, хоча він дуже сумував за нею, особливо вночі.

Він машинально увійшов до вітальні й завмер, притулившись чолом до вікна. А дружина невпинно рухалась по хаті з кухні до ванни, до спальні, до кімнати дочки. Що вона робила тоді? Прибирала в хаті? Складала речі? Кілька разів йому здавалося, вона от-от наблизиться до нього й несміливо торкне його плеча. От тоді би він кинув її на підлогу, щосили вдарив би ногою. В живіт, в обличчя! Але вона уперто робила щось своє. А він не знав, що робити йому. І він стояв, прикутий чолом до вікна і тупо дивився на будинок навпроти, довгий нудний бетонний будинок.

Зі спальні вилізла дочка, вона на канікулах вставала пізно, і вони з матір'ю довго щось шепотіли одна одній. Коли він все-таки відірвав чоло від віконного скла і тихо рушив по хаті, зустрів неймовірно люті очі дочки. А потім мимоволі відсахнувся від жахивого обличчя з одним оком і синьо-багрянистою щокою - він не відразу збагнув, хто то є...

Тої ночі дружина спала у Віти, а він, не роздягаючись, забувся на софі у вітальні. А їхнє шлюбне ложе у спальні стояло порожнє - і до цього дня його ніхто не розбирав... І досі стоїть воно, заслане тою самою білизною, на якій вони з Веронікою спали перед тим її відрядженням, з якого вона повернулася на кілька годин раніше.

А тоді наступного дня він дуже рано зібрався на роботу, щоб не бачити ні розбитого обличчя Вероніки, ні лютих очей Вікторії. Коли він грюкнув вхідними дверима, ідучи з дому, вони з дочкою спали чи не спали, але принаймні не виходили. А коли він пізно повернувся додому, ні Вероніки, ні Вікторіїї вдома не було. Вони пішли від нього назавжди. Посеред столу у вітальні лежали шлюбна обручка та інші золоті прикраси, які він дарував дружині. Був там і крихітний перстень, подарований Віті на шістнадцять років. Чомусь саме той повернений перстень особливо образив його. Все робив для тебе, а ти... Та й будівельником став заради вас із мамою, якби не ви, маленькі й безпорадні, на біса б йому треба було те будівництво?

В нього були зовсім інші плани щодо подальшого життя, поки раптом не втрутився до жахливої бійки у темному підворітті на Подолі неподалік від Дніпра, і, отримавши хоча й не сильний, але все-таки струс мозку, кров з носа і кров з рота, а також легку нудоту, не привів до себе в студентський гуртожиток неповнолітню дівчинку, що тремтіла як гілочка. І троє хлопців, він і двоє товаришів по кімнаті, зворушливо опікувалися переляканою дитиною, як до того опікувалися підібраним на смітнику сліпим кошеням Феліксом, до якого протягом тижня вставали вночі, а потім відгодували здоровенного котяру, який перейшов жити до буфету на першому поверсі і навіть не вітався зі своїми рятівниками.

І Вероніка спершу плакала вночі, до неї вставали, поїли чаєм з мелісою. А вдень її годували з тарілочки, хоча самі звикли по-братерськи їсти з пательні. І тактовно відгородили для неї куток біля вікна. Чи міг він відпровадити її назад, туди, звідки вона прийшла? Спілкування з родиною Раєвських не вичерпалися для нього бійкою в підворітті. Там, у помешканні на першому поверсі, вікна якого виходили на Дніпро і на палісадник у подвір'ї, лишались її речі й документи. Він спочатку пропонував начхати на речі, будуть у неї ще! Та свідоцтво про народження і свідоцтво про закінчення восьмирічної школи треба було якось видобути звідти. Але й начхати на речі також тоді не виходило. У неї не було ні чоботів, ні теплого пальта. Тільки старий светр, потерті джинси, стара куртка і домашні капці. Він, ще до того, як між ними щось виникло, купив їй коротенькі чобітки з гострими носиками, і вона тоді сказала йому, що до кінця своїх днів пам'ятатиме ті чобітки.

Вероніка більше не вернулася до свого тодішнього дому. Її батько, Іван Раєвський, був учасником Великої Вітчизняної і дрібним кримінальним злочинцем в одній особі. “Слухати генерала Раєвського!“ - кричав він, вважаючи себе високоосвіченим, бо чув, що в історії був такий генерал. Він двічі сидів, і його випускали під амністію як ветерана Другої світової. Він не боявся ні міліції, ні Бога. Коли Дмитро ходив до дільниці де “генерал Раєвський“ перебував на обліку, йому порадили не зв'язуватись з ним, бо він є учасником війни, і тому з ним не можна як з рядовим криміналом. І, навіть зрозумівши, що ніхто не допоможе, він все-таки пішов туди, у той притон. Боже мій, які пики він побачив навколо “генерала Раєвського“ за довгим столом під портретами Сталіна і маршала Жукова! До кінця днів не зітреться з його пам'яті та картина, гідна пензля Ієроніма Босха. То була таємна вечеря апостолів світу темряви. Ці міські алкоголіки зовсім не такі, як сільські, навіть зовні. Вони не червоні, а сині, сірі, багрянисто-коричневі, і вони не лише деґрадують, а й філософствують, включаючи катеґорії марксистсько-ленської філософії та Святого письма у нецензутні фрази. Що він тільки почув на свою адресу, які погрози, які прокльони і які компліменти! Але він все-таки вирвав з того жахливого дому усе, про що просила Вероніка... Так починалося. А отак закінчилося.

З ким була вона, коли пошла від нього? З ким зрадила його? Чи надовго лишався на її дитячому обличчі слід від його ляпаса? Минулої осені він бачив Вероніку на розі Володимирської та Житомирської, і вона була милою жінкою, а не одноокою потворою.

Вона була із білявим молодиком в тонких золотих окулярах. Невже через нього завалилася частина світобудови, яку він ретельно зводив сімнадцять років? Біляве нещастя, шмаркач, типовий матусин синок! Дмитро мимоволі пішов слідом за тою парою. Вони не помічали його, захоплені своєю розмовою. Зайшли до гастроному, стали в чергу до кафетерію. Він став за ними і почув, що вони не вуркотіли закохоно, як йому люто здалося спочатку. Говорили про якийсь незрозумілий йому предмет. Звучали імена: Ґротовський, театр в Ополе, ритм спектаклю... До того ж вони зверталися одне до одного на “ви“. Оте бльондинисте нещастя в окулярах говорило до його дружини “пані Вероніко“. Але між ними був зв'язок, на який одружена жінка права не мала. Втім, Вероніка вже тоді не вважала себе одруженою жінкою.

Та любов, од якої тьмариться світ, од якої не знаєш, на якому ти світі - на цьому чи на тому. Просто дивитися на волося кольору стиглої пшениці, на правильний профіль, на трохи іронічні губи, і більше нічого не треба! Тут всі злети, всі екстази! І триматися, щоб не кинутись на шию, не вкрити любу голову шаленими цілунками, не пестити те волося неймовірного кольору, не вдихати до запаморочення його божевільний запах - всемогутній Боже, пожалій грішну жінку! Але чи є гріхом ця любов, коли відчуваєш: це життя, життя, а поза тим немає слів. Вірніше, є безліч слів - простих, буденних: я буду пізно, але все гаразд! І просте “до побачення!“ вимовляється з особливими інтонаціями, з особливим жестом, за які можна віддати все: і земні блага, і те, що не виміряти земними мірами. А твоя посмішка, від якої в усьому світі стає світліше! І той неймовірний пекельний біль, коли думаєш: ТАК він посміхається не тільки мені...

У тебе своє велике життя, мій хлопчику! Знаю, що не варто втручатися в нього, скеровувати його. Просто зрідка йти поряд з тобою і гомоніти про пусте й незначуще, а перехожі на вулиці й не здогадуються про різницю у віці, втім, їм немає ніякого діла до нас! Не треба благати, не треба випрошувати твоєї уваги. Тільки молитися, молитися за тебе і за нас з тобою. І тоді неодмінно прийде нагорода. Ти розповісиш мені про все, що було з тобою. Розповісиш про всі свої життєві мандри. Ти розповідатимеш так неймовірно, що я бачитиму кожну людину, що зустрічалася тобі, ти переповісиш мені кожну свою думку, кожну подію твого життя. І я зрозумію і те, що ти сказав, і те, чого не сказав. Не сказав, не тому, що приховав, а тому, що сам про себе цього не збагнув. А я збагну. Бо кращoго друга в цьому світі в тебе нема. І не буде.

Ще тільки цього не вистачало на мою нещасну голову! Молода жінка тридцять чотири роки, тa ще й навіть відома, про неї в газеті писали! І тут раптом екзітус! Поки якось обійшлося, довідку про смерть підписано без усяких там прокуратур, але досить тільки заяви від родичів перевірити чи не було лікарської помилки і відразу піднімуть усі папери і розтину, і ходу лікування, а це добром не кінчається... У неї синє обличчя, видно неозброєним оком, що жінка задушилася. Це алергічна реакція, тільки на що? Вона могла не спати вночі, випити снодійне, принесене з дому, і мати на нього таку реакцію, але оскільки це сталося в стінах нашого смердючого закладу, то ми винні. в усьому. У неї на згині ліктя був свіжий слід від ін'єкції, але їй кололи тільки стрептомицин, і ніби все було нормально. І взагалі, їй ставало краще! Її можна було виписувати. Якби це сталоя з нею вже вдома, то була б не наша печаль. Що вже тут кантуватися із нашими поганими харчами, у наших умовах, єдине, в нас поки ще тепло.

І моє чергування було, Боже правий, моє чергування! От що значить на якусь ніч розслабитися, а тут хтось помре! І ніби все було спокійно, тяжких не було! От і запросила їх до себе до ординаторської відзначити день Тетяни! Вони собі поїхали наранок, ще до того, як санітарки йдуть до палат, а тепер я в усьому винна! Господи, що ж могло викликати в неї таку шалену алергію? І головне, усі спали, і вона хрипіла, задихалася, одначе, нікого не покликала. Тільки баба Зося щось знає, але також нікого не покликала. Якби родичі зв'язалися з нею, вона б їм щось розповіла. І тоді мені зовсім хоч не живи на світі! Бабу Зосю треба буде вигнати. Тим більше, в мене є куди її прилаштувати. Вона дуже любить гроші і піде туди... Аби тільки там ще збереглося те місце. Телефонувати просто зараз. Поки в ординаторській нікого нема.

— Зарику, як твої справи? Без змін? Як мама? Так само? Ти ще нікого собі не взяв? Так, можу. Так, це той варіант. Нема де жити... Прекрасна санітарка, тобi ж треба санітарку, а не медсестру?.. Це саме той випадок! Вона в мене ночує по палатах, там де хворі. Мене оштрафують за це! Я більше не можу її тримати в лікарні! Завтра вранці вона буде у тебе. Не треба дякувати, Зарику, це тобі спасибі!

Втомлена лікарка тяжко підвелася, відчинила двері в коридор, попросила медсестру, що приходила повз ординаторську, покликати санітарку Зосю. За кілька хвилин на порозі стала літня жінка з чорно-синіми вивернутими губами і кошлатими бровами. В неї не було фізичних каліцтв, але уся її постать вражало пекельною потворністю.

— Зосю, я більше не можу тримати тут тебе. У зв'язку з черговою смертю в лікарні буде перевірка, тебе виженуть вони, якщо не вижену я. Ні, працювати ти можеш і далі, і їсти тут можеш, але ночувати в лікарні щоночі більше не вийде. Тільки у зміну, коли працюєш.

— Мені нема де жити, Ольго Павлівно.

— Я знаю. Але я не поселю тебе до себе. Нас четверо на дві кімнати.

— А може якось обійдеться? Я вже два роки тут...

— Я можу тобі щось запропонувати. Мій старий колега, він також лікар, шукає жінку глядіти його стару матір.

— Я не медсестра.

— Він сам лікар, сам може робити ін'єкції.

— Ну, уколи я вмію робити. Навіть у вену можу, - похмуро відповіла Зося, і Ольга Павлівна згадала слід від ін'єкціїї на руці в померлої жінки Вероніки Стебелько. Зараз усі вміють знаходити вену, подумала лікарка, а вголос сказала:

— Він платитиме тобі вдвічі більше. У тебе тут сто гривень, він платитиме тобі двісті. Плюс кімната і харчі. Вони вдвох живуть у великому будинку. Як ти дивишся на це?

— Якщо неможна тут, то що мені лишається?

— Завтра вранці поїдеш до них.

— А тоді, може сьогодні?

— Гаразд, іди збирай речі. Я поки передзвоню.

Ольга Павлівна набрала знову телефон Зарика.

— Вона згодна. І вона глядітиме твою матір дуже добре, бо ж від цього залежатиме її житло... Так, дуже добросовісна. Єдине, вона страшної зовнішності.

— Гадаю, не страшніша за мою матір, - відповів Зарик на тому кінці дроту. Він уже давно шукав санітарку глядіти паралізовану матір. І шукав саме бездомну, бо мав недостатньо грошей платити, але мав достатньо місця у своєму домі, щоб виділити окрему кімнату для прислуги, якій нема де жити в цьому місті.

Так, баба Зося зникає з обрію. Тепер тільки молитися, щоб родичі не скаржилися. Одна надія, що дочка ще малА, ну а чоловік.. вона зуміє поговорити з тими мужиками...

Планування помешкання було європейським: великий хол, три невеличкі спальні, куди крім ліжка й шифоньєра нічого не влазило, де не можна було приймати гостей, хіба що інтимних. Але виконання європроекту було пострадянсько-безладним: із вхідних дверей йшов такий несамовитий холод, що сидіти у просторій вітальні-передпокої було вкрай незатишно. Тому й перебралися до традиційної кухні. Хазяка дому невтішно схлипувала, а двоє гостей, що прийшли побути з нею у важку хвилину, не знаходили слів, щоб заспокоїти її.

— Як вам не щастить у цьому домі, - нарешті заговорила дівчина, - спочатку дід, а потім мама. Може тут... як її... неспиятлива геополітична зона?

— Так. так, - підхопив хлопець, - таке буває! Тільки це називається геопатогенна зона, а не геополітична. Бувають цілі згубні місця у містах, але ваше не таке, тут навпаки благословенне місце, оно Святу Софію видно з вікна! Але таке буває, якщо хтось колись у цих стінах повісився або вмер не своєю смертю, то тим, хто житиме в них, не буде ні щастя, ні спокою.

— Ви ніколи не помічали тінь від шибениці на стінах? - схвильовано запитала Люся.

— Tак, у старих будинках в центрі таке буває, - впевнено підтвердив Костик.

— Але ж усі ці стіни перебудували! Тут було зовсім інше планування! Жодна внутрішня стіна не збереглася! - заговорила хазяйка дому, - ми були першими, хто в'їхав сюди після капіталки! Це, вважай, наново збудоване житло!

— Але, можливо, саме ті стіни, які відділяють мешкання від вулиці, накопичують неґативну енерґетику і передають її наступним мешканцям, які в очі не бачили попередніх.

— Ні, так не може бути, - рішуче не погоджувалася з версією гостей юна хазяечка цього мешкання Вікторія, яка в результаті двох смертей раптом стала його єдиною господинею, - зовнішні стіни повністю перетирали і наново фарбували. Що тут могло зберегтися? Ні, якщо хтось і навів біду на цей дім, то це не по лінії мого батька, а не по лінії моєї мами.

В сімнадцять років смерть матері - то не тільки втрата близької людини. То ще й втрата головної, а як немає батька, єдиної підтримки в житті. Дарма Вікторія зовсім не думає, що буде з нею, а весь час тільки про те, як там бідна мама. Вона не могла померти просто так! Жінка, яка тільки почала жити в тридцять три роки, не могла просто так померти в тридцять чотири! А ще бідна дівчина неодноразово повторювала: А може вона й не померла в ніч з неділі на понеділок, просто забулася, а померла вже від того, що її розтинали? ця остання думка була зовсім маразматична, і гості раді, що їм вдалося втягнути бідну сирітку в значно змістовнішу розмову, яка згодом захопила їх усіх.

— Але ж твій батько навіть не знає вашої нової адреси, як він міг навести лихо на ваш дім? Для того, щоб зурочити людину, треба напевне знати її міцезнаходження. Якщо комусь бажати лиха просто так, це не справить ніякого ефекту, - впенено казав Костик

— А як же, якщо в трьох церквах поставити свічку за упокій? Тоді людина неодмінно заслабне і майже напевне помре, - заперечила Люся.

— А в мене то навпаки, якщо хочеш комусь зла, то треба від нього бути подалі, - відповіла Віта.

— Хіба ти комусь хотіла зла, Віко? - здивувалися гості.

— Бувало. Хотіти комусь зла - то твій захист від зла, яке хочуть тобі. І захист від страху. То моя мама нікому не хотіла зла. Але сама людського зла боялась. Так у неї було і з її батьком, і з моїм батьком. Спочатку боялась, а коли страх минув, починала жаліти. А я їх обох ненавиділа і ненавиджу. А мама - та нікому не бажала зла. Ось воно й згубило її.

— А ваш дід... від чого він помер? І взагалі, він помер в цьому домі?

— І в цьому, і не в цьому.

— Як це так?

— А отак. Ми, коли заселилися, у нас ще довго були недороблені ґратки на балконах. А він вже погано орієнтувався і пішов з балкону на вулицю. Він звик жити біля землі. Мама народилася в цоколі біля Дніпра. Їх одного разу навіть залило в повінь, уявляєш? А тут високий поверх. Все зовсім по-іншому. Там він до останнього, бувало, вилазив і двір через вікно, так йому подобалось.

— І він розбився?

— Так, серед білого дня. Я ще в школі тоді вчилася. Одяг ордени на піжаму і пішов.

— І його, розбитого, занесли в дім? - стурбовано запитала Люся, яка уперто шукала причини смерті Вітиної мами у поганому енергополі їхньої нової квартири.

— Ні. не заносили. Його відвезли до моргу. Звідти й ховали. А мама ще наполягла, щоб його провезли по вулиці Григорія Сковороди, щоб ті, з ким він пив, могли з ним попрощатися.

— А ви освятили якщо не все мешкання, то хоча б кімнату, де він жив? - вела свою лінію Люся.

— Там хіба треба святити? Там треба знову робити ремонт. Ось дивітться.

Вікторія підвелася, пішла з кухні до безглуздо величезного передпокою, куди виходили двері всіх трьох спалень, відімкнула ключем кімнату, де жив дід, вімкнула світло. Костик і Люся побачили кімнату, яка своїм відверто жахливим виглядом відрізнялася від усіх інших приміщень цього помешкання. На стінах були порізані шпалери в патьоках від якихось ядучих рідин, а також портрети Сталіна, Чапаєва і маршала Жукова.. Паркет був порепаний від механічних пошкоджень і роздутий від вологи. Одна на одній стояли декілька дерматиново-картонних валіз старого зразка.

— У нього ще було металеве ліжко з ватним матрацом на сітці, яке він забрав з собою з Подолу, але його ми все-таки викинули, коли він помер.

Кімната справляла гнітюче враження, підсилене стійким запахом сечі. Вочевидь, дід не завжди вважав за потрібне користуватися унітазом.

— У нього в цоколі на Подолі була щілина в підлозі, і він прямо туди... Хотів і тут налагодити щось такого ж плану, он пробивав дірку, ніяк не міг збагнути, що тут так не вийде. Ми вже з мамою скільки разів мили цю нещасну підлогу, а запах все одно тримається...

Молоді люди повернулися до кухні. Поставили чайник. Дідова кімната вразила гостей. То був уламок чужого страшного життя, яке тривало десь там, поза їхніми ареалами, протягом багатьох років щоб завершитися тут, в цьому мешканні, яке дісталося його господарям в результаті неймовірної кількості неймовірних збігів. Втім, кожен наш крок є результатом немисливих збігів, ім'я яким - доля. Мама Вікторії, Вероніка, також померла молодою внаслідок збігів, от знати б тільки, яких саме. Вікторія певна, що то не трагічна випадковість, Їй видніше. Тому друзі хочуть допомогти їй розібратися, хто наслав на її маму передчасну смерть. Якщо то й правда чиєсь чорне око, то може вдасться хоча б порятувати Віку.

— А хто в тебе з боку батька міг би навести лихо на ваш дім? Невже сам батько?

— Бабуся Марія з боку батька, - впевнено відповіла Вікторія, - вона дзвонила сюди, коли мати вже була в лікарні. Я не розібрала, що вона казала, я прийшла від мами дуже втомлена. Але то була вона! Вона питала про маму, питала, чому вона не йде до неї. А взагалі бабуся мене дуже любила і хотіла мені передати своє уміння. Тьотя Лариса з Ярословом туди й не їздили, тьотя Лариса взагалі терпіти не може селюків, як тільки вона вийшла заміж за дядю Володю? А ми з мамою щороку їздили в Дубове.

— І з батьком?

— Батько частіше їздив туди без нас. А нас тільки завозив і забирав на машині.

— А яке авто в твого батька?

— Стара ЛАДА, була б радість, - скривилася Віка, - і квартира-бетонка на Лівому березі. Така зараз сім тисяч в базарний день... А скільки було розмов! Трикімнатна квартира! Окрема кімната для дитини!

— Тоді було таке життя, Віко. Для радянської людини отримати бетонну квартиру на околиці великого міста - то було те саме, що для західного обивателя збудувати будиночок в передмісті зі зручним під'їздом до хайвея.

— А у баби Марії саме був будинок в Дубовому неподалік від траси. Великий будинок на шість кімнат з двома верандами. Вона раніше була директором лісокомбінату.

— То значить вона була членом Комуністичної партії! Як же вона могла бути відьмою? - вигукнув Костик.

— Вона була далекою від політики, вона ні з якою партією нічого не мала.

— Я маю на увазі не теперешні, а радянські часи. Тоді всі керівники виробництв, навіть на селі, були членами КПРС, - пояснив Костик, який на відміну від першокурсниць Люсі та Віки навчався вже в маґістеріумі і досліджував вплив комуністичної ідеології на традиціоналістську ментальність української людини.

— А хіба члени КПРС не могли мати справу з нечистою силою? - запитала наївна Віка.

— КПРС була нетерпимою до окультних знань, про це свідчить багато джерел, - стверджував Костик, - наприклад, мені пощастило розкопати текст рекомедації по проведенню політінформацій 1982 року, де радили висміювати зацікавлення окремих несвідомих громадян своїми знаками зодіаку.

— Церква також не рекомендує займатися астрологією. А одначе все одно всі цікавляться Так і ваша КПРС нічого не могла зробити з відьмацтвом.

— Так, відьми бувають природні і навчені. Ну нехай навчених відьом було значно менше, бо жінки боялися КПРС і не вчилися. А якщо вже вродилася відьмою, то тут ніяка КПРС нічого не зробить, навіть якби відьма до неї вступила, - висунула свою версію Люся.

— Така була моя бабуся Марія. Я ніколи не могла назвати її баба Маруся, вона завжди була гарна і незламна. У неї було три сини: дядя Валера, дядя Володя і мій батько. І коли вони були вже дорослі, їхній батько, дід Микола, пішов від них. І вона його прокляла і він по тому швидко помер. Він розбився на мотоциклі, бабусі Марії й близько поряд не було! Вона взагалі в той день їздила в область.

— По селах і селищах то є одна з найбільш розповсюджених смертей. Там кожен третій так гине.

— Мій батько говорив те саме. А взагалі він дуже не любив, коли ми про це говорили.

— Але якщо вона вміла чарувати, то чого вона не повернула собі чоловіка? Багато жінок просить ворожок не вбивати чоловіка, а повернути його.

— Їй те саме казали сусіди. А ще в Дубовому жила одна бабка, ворожка, яка допомагала людям, до неї їздили навіть з Росії. Вона й казала бабусі: Маріє! забери труну від свого чоловіка! А бабуся відповідала: Не заберу! Не треба було зраджувати! А де була зрада, там нема прощення.

— Так неможна. Якщо вмієш щось таке, чого більшістьне вміє, це треба повертати тільки на добро.

— Її можна зрозуміти, - зітхнула Віка, - мама також мені казала: якби батько навіть три доби стояв на колінах і приніс би їй всі квіти світу, вона би не вибачила, як він вдарив її тоді.

— А ти кажеш, твоя мама нікому не бажала зла.

— Вона не бажала йому зла. Вона його навіть жаліла. Казала: як він там на своїй Воскресенці? мабуть, п'є. Але вона б ніколи не помирилася з ним. Він її тоді так вдарив, що в неї стояло питання про оперцію, і тоді б у неї на все життя лишився рубець на щоці. Але слава Богу, обійшлося...

Вікторія знову почала плакати, бо після того, як у мами нарешті благополучно закінчилася епопея з виличною кісткою, вона прожила не більше року... Знову довелося поїти її водою і велер'янкою, бо вона ридала мало не до блювоти. Люся і Костик збагнули: для того, щоб заспокоїти дівчину, треба відновити розмову про бабу Марію та її здатність наводити смерть. Тим більше розмова була цікава.

— Віко, ти щойно казала, що твоя баба Марія тебе дуже любила і хотіла тобі передати своє знання.

— Тим більше, ти, як її прямий нащодок повинна мати певні здібності до цього...

— Це не спадкується по крові! Це передається іншими шляхами! Наприклад, роджені в ніч повного місяця, або ще є ознаки, я всього не знаю, - повернулася до розмови Віка.

— Але б навіщо вона вбивала твою маму, якщо вона так довірливо ставилась до тебе?

— Тому що ми з мамою перестали їздити до неї, коли вона звела тьотю Марину.

— Ну й бабуся в тебе! Не дай Боже, щоб така вирішувала твою долю!

— І я про те саме. Мене минулого червня так тягло до неї поїхати! Хотілося кинути усе і приіїати до неї хоча б на день поговорити, розповісти, пояснити. Але ж були випускні спити, іспити до нашого університету, підготовка до Америки, а ще й нерви, а раптом об'явиться хтось із дідових спадкоємців - у нього іще діти є, крім мами.

— Але не об'явилися?

— Та вони всі п'яниці, як і він, тільки моя мама вийшла в люди з дідового притону. Вони й не знають, що воно таке, претендувати на спадок!

— А може їм ще хтось пояснить?

— Вже минуло півроку, все, потяг рушив! Ми з мамою перехрестилися, коли ці півроку минули. Вірніше, мама ладна була усім поділитися, але я...

Згадавши лагідну й безпорадну вдачу своєї мами, Вікторія знову заплакала, і гості знову перевели розмову на бабусю Марію.

— А звідки ти знаєш, що твоя бабуся звела твою тітку?

— А Марина була дуже гарна, я в житті більше таких не бачила, тільки в кіно, і те не в кожному. А дядя Валера дуже пив. І Марина ну.. вона зустрічалася з барменом із автозаправки. Я сама їх бачила. І баба Марія наслала на Марину апендицит.

— Але ж твоя мама, вона же не гуляла! Якщо у твоєї бабусі таке гостре відчуття справедливості, то вона... дуже неправа, якщо зводила твою маму!

— А її чоловік, батько батька, теж не гуляв.

— Ти ж казала, він пішов від неї!

— Так, він пішов від неї, але не до іншої жінки. Просто пішов.

— Просто так пішов від жінки, з якою мав трьох дорослих дітей?

— Так. Вона була директором лісокомбінату, весь час на роботі, а йому приділяла мало уваги. Мені бабусині сусідки це кілька разів пояснювали: не дуже захоплюйся роботою, бо кінець кінцем втратиш чоловіка. Якби у них була дочка, яка пекла пироги і прала, може батьків батько i втримався дому. Сусідки самі не знали, чи судити його, чи ні. З одного боку, вона батькові і правда ніколи чистої сорочки не подавала. А з другого боку, ви же знаєте, що таке очолювати виробництво! Вона розповідала, що в них були такі технології, про які в радянські часи ніхто не чув! І вона вважала, що її чоловік мав це розуміти і не вимагати від неї пирогів і сорочок. Якщо вже вони поєдналися, то значить, щоб усе винести разом.

— Скільки культурних іпостасей поєдналoся в твоїй бабусі! - захоплено вигукнув школяр маґістеріума Костик, - тут і прадавній український маґічний матріархат! І православний пуризм! І ранньокомуністична відданість великій справі, і маскулінна здатність пожертвувати родиною заради справи життя!

Дмитро Стебелько стояв біля вікна і тоскно думав, що тепер робити. Він так і не знав де оселились Вероніка і Віка, коли пішли від нього, ні адреси не знав, ні телефону. Подзвонив на роботу Ларисі. дружині брата Володі, того, що працює в Америці. Лариса сказала, що зараз говорити не може, бо дуже зайнята. І одначе, хоча й була, за її же словами, не в змозі говорити, видала напівмаразматичну ламентацію з приводу того, що тепер її черга. Вже дві невістки його матері, і старша, Марина і наймолодша, Вероніка, на тому світі, і тільки вона ще тут. Їй страшно, моторошно. Вона не знає, що тепер буде і хто подбає про її сина Ярослава, який от-от осиротіє. Як і сердешна Віточка. То, вочевидь, люта свекруха Марія Степанівна тягне своїх невісток у пекло. Він сказав Ларисі, що його мати, а її свекруха, померла більш ніж півроку тому, невже вона цього не знає? Він, саме, їздив ставити хрест на її могилі і дуже заслаб у тому селі, невідомо як вичухався... А Вероніка не вичухалася. Ти чуєш, не вичухалася! Поки про похорон нічого не відомо, спочатку мають бути результати розтину. А ввечері Лариса обіцяла неодмінно перетелефонувати.

Раніше Лариса не схотіла допомогти йому знайти дружину й дочку, коли він їх шукав рік тому. Чи озветься вона сьогодні , як пообіцяла?.. Але навіть як і подзвонить, то увечері. Як дожити до вечора? Раніше його рятувала робота, тяжка робота будівельника. Робота рятує від тяжких дум, краще, ніж горілка. Але й найсильніший мужик не може працюваьти день і ніч. Приходить вечірня втома, тяжкі думи й горілка. Але зараз ранок, і йому не треба на роботу. Ще триває відпустка, яку він оформив перед Новим роком. А він нічого не в змозі робити. Навіть пити, бо ніколи не пив ні вранці, ні в обід, і пишався, що навіть при такому собачому житті йому вдається дотримуватись хоча б якихось принципів. За вікном тихо йде сірий сніг. І в домі тихо. Загадкові шурхоти приходять до його порожніх кімнат тільки з темрявою, а зараз в усіх трьох кімнатах його бетонки тихо, аж мертво.

Він збудував цей дім, додаючи власної крові до його бетонних стін, і ввів до нього свою невелику родину. А вони, його дівчата, ще й були незадоволені: зусібіч довжелезні бетонки застять світ. Не видно дзвіниці Лаври. Якщо є хоча якийсь сенс в тому, щоб жити на Лівому березі Дніпра, то тільки, щоб бачити незрівнянний силует Правого. І стеля низька. Вероніка не раз згадувала, яка висока стеля була у тих кімнатах, де її дорогоцінні батьки тримали притончик... Так, звичайно, вона ганила не його, а сучасну архітектуру, але в нього щоразу скублися кішки на серці, коли Рона і Віта на два голоси затягали пісню, мовляв, не можуть дихати у цих бетонних комірчинах. Нічого собі комірчини! Сорок вісім метрів житлової площі, де він тепер лишився сам на сам із протягами і привидами.

А тоді їх було троє на три кімнати. Вероніка народила тільки Віту. Народжувала дуже важко, переважно, жінки справляються з цим значно легше. А вона усе це сприйняла так тяжко! Правда, вона була дуже молода, сімнадцять років. А одружились вони, коли їй і сімнадцять не було, як було, Віті коли вони пішли. Він би вбив когось, аби хтось наблизився до Віти з такими намірами... втім Віта вже давно живе без його опіки і, можливо, вже має хлопця...

А тоді вона була така маленька, і так голосно кричала щоночі. І Вероніка плакала, не пускала його до себе, поки Віточці не виповнилося шість місяців. Плакала гірко, невтішно, голосно, кричала, що в неї болять післяпологові шви, аж вибігала на коридор гуртожитку, коли він намагався пригорнути її. І він терпляче заспокоіював її, хоча бувало, так хотілося кинути увесь цей дурдом і піти світ за очі блукати вечірнім містом. А потім десь виспатися, а хоч і на вокзалі, і піти на науковий семінар, де на нього тоді ще чекали.

Коли він закінчував навчання, його цікавило моделювання надскладних систем, його однокурсники, які не полишили науки, зараз майже всі працюють за фахом у кращих наукових установах світу. Але вони всі були кияни або поодружувалися з киянками, їм не треба було будувати свій дім у цьому місті. А він за порадою брата Володі, пішов працювати на обчислювальний центр Будгіпротресту, бо тамтешня черга на житло була значно реальніше ту, яку пропонував науковий сектор на кафедрі, де він був збирався працювати, поки у підворітті на Подолі не зустрів Вероніку. Що знала та перелякана неповнолітня дівчинка про його життєвий вибір тоді, нізліченну кількість років тому, коли він вперше відчув: так, він мужчина, і значить жити і працювати треба так, щоб бути головою родини.

Кажуть, втраченим називається покоління тих, хто повернулися з війни й не знаходять собі місця в мирному житті. Про них пишуть книги, знімають фільми. А хто розкаже про тих, будував свій дім у великому місті, тих, хто просто не міг їхати додому, бо те, чому вивчився, потрібне тільки тут, у столиці? А тут нема дому, тільки брудний гуртожиток, пародія на дім. Тепер все по-іншому. Тепер дім треба купити. Невідомо як заробити гроші і купити. Це також нелегко, для цього теж доводиться пройти мало не всі кола пекла. У кожної епохи своя дорога до раю і своя дорога до пекла. Він тоді сподівався: збудує кооперативну квартиру і повернеться до наукового сектора, куди уперто мало не два роки ходив на семінари. Але щоб будувати кооперативну квартиру потрібна була не тільки наявність квартирної черги, а й гроші, які треба було заробити. Він не просив грошей у матері. Мати саме тоді допомагала будуватися старшому, Валерію. А також матір дуже образив середній, Володя. Мати подарувала йому гроші на меблевий гарнітур у помешкання куди він прийшов зятем. Але Володина теща Майя Гаврилівна, мати Лариси, повернула свасі гроші зі словами: поставить у нас свої меблі, буде себе вважати хазяїном тут!

А він сам будував свій дім. Брався за все, по вихідних будував дачні будиночки, складав копійку до копійки, щоб накопичити ті чотири з половиною тисячі радянських карбованців - перший внесок за трикімнатну кооперативну квартиру на околиці. Він накопичував ці гроші не рік і не два, а майже три роки, двічі поступався своєю чергою, бо не мав чим платити, бо заробляв тільки він. Вероніка вчилася на культурно-просвітницькому факультеті. Хотіла бути акторкою або театральним режисером. Фантазерка! Віта ходила до дитячого садочка. А коли він нарешті виплатив перший внесок, їхній будинок будувався дуже повільно. Бетонну коробку зібрали швидко, але інтер'єрні роботи йшли мало не три роки. А потім, куди вже було вертатися до тої науки, і до тих надскладних систем, якщо життя змоделювало таку систему, з якої вже не вийти, далі можна існувати тільки в її межах.

А коли збанкрутували мало не всі установи, що на повну силу працювали за радянських часів, він не став нити і вити: поверніть мені мою інтелектуальну працю. Пішов перебудовувати для нових багатіїв старі помешкання, робив усе, що їм хотілося, і по три клозети, і по дві сауни, міняв форми вікон, надбудовував мансарди, навішував кімнати-веранди для елітних собак, аби тільки в його БЕТОНЦІ був достаток. Тепер життя нібито стало набагато розкішнішим, ніж тоді, коли вони починали. На вулицях повно дорогих авт, на кожному кроці звабливі ресторани і крамниці, але більшість людей сидить у злиднях. Ковтають слину біля шинок у вітринах, а вдома їдять вермішель і ковбасу для собак. А його Ронка і Вітка і їли, і одягалися пристойно, і на море їздили. Вероніка працювала по три-чотири години на день, а не так, як робітниці в його бригаді з євроремонтів, нещасні, вічно втомлені жінки, що мали або п'яницю вдома, або були взагалі без мужика, і іноді від життєвої туги віддавалися електрикам і сантехнікам просто на підлогах тих помешкань, де вони білили стіни й стелі .

Він і сам, бувало, розважався з тими жіночками - грубе життя будівельника диктувало свої грубі безжальні закони - і те, яким він був з ними, було земля і небо в порівнянні з тим, яким він був з Веронікою. Тих жінок він і кусав, і жмакав, щоб вночі вдома бути ніжним з Веронікою. A потім з них виділилась одна, Катерина Рачко, грім-баба одного зросту з ним. Маляр першої категорії, в минулому, здається, художник-реставратор. З нею він пішов далі хуліганства на підлозі. Вона також мешкала в бетонці на Лівому березі, їм було по дорозі додому, і він, траплялось, підвозячи її, заходив до неї. Катерині Рачко подобався дикий брутальний стиль,, а він виливав з тою жінкою всю свою лють на нездарне життя, де насправді нічого не збулось.

А всю свою ніжність він беріг для Вероніки. І їй подобалось, він бачив, їй було добре з ним, вона не придурювалась, вона б ніколи не придурювалась. Коли їй не подобалось, вона відсувалась від нього якомога далі, але він знав, як цілувати, щоб вона не відсувалась. А в останні роки цього взагалі не було: вони вистраждали своє подружнє щастя. Він бачив, яким гарним було її обличчя, коли гасло світло, тільки блимало м'яке світло в рожевому плафоні. Ніколи ні вдень, ні у найкращій сукні, ні в найкращому настрої вона не бувaла такою гарною.

І як вона змогла начхати на все, що було між ними? Хто ж забрав її від нього, хто запропонував їй щось краще у цьому божевільному світі? Вона не вісімнадцятилітня топ-модель. Але ж які квіти стояли біля її ліжка у лікарні! Хто заманив її у великий непривітний світ, з якого він її колись забрав, від якого завжди оберігав! А кожуть, ніби він її вбив! То не він! Він ні в чому не винен! Як, зрештою, і його мати. Як відвести ці страшні звинувачення, як?

Лариса таки зателефонувала ввечері. Сказала, що вона щойно від Вітки, яка у страшному стані, і краще б йому не з'являтися на похороні. бо малА може викинути бозна що. Протягом останнього року вона весь час лає свого батька, мовляв, той загубив мамин талант, Вероніка була гідна стати головним режисером якого-небуть провідного театру, а не керівником студентського аматорського гуртка. Але вона, Лариса, не вважає його, Дмитра прямим винуватцем смерті Вероніки.

— Спасибі тобі, Ларисо, - гірко прохрипів він, - Aле чому ж усе-таки померла Вероніка?

— Безпосередня причина смерті - набряк гортані. Якесь ускладнення після грипу.

— Коли я бачив її, вона не виглядала смертельно хворою. Так, слаба, дуже бліда... Але... - він довго шукає слова, щоб передати свої враження від зустрічі з Веронікою в лікарні, - в неї не було печаті смерті на чолі! І... в нас не було неприємної розмови!

— Вітка таскалася до психоаналітка, і та їй наговорив, що ти весь час пригнічував Ронку, не давав їй виходу з приватної сфери до публічної, не підтримував її кар'єрних прагнень, обтинав шляхи її самореалізації, і от її організм запрограмувався на самознищення, потрібен був елементарний грип, і ... все сталося.

— Ларисо, як-ка загублена самореалізація! Вона, як жінка, мала все! Коли в неї двічі на тиждень бували вечірні заняття, я завжди зустрічав її! Як принцесу! На машині! Навіть у снігопад! Яка жінка може похвалитися таким ставленням до себе!?

— Ну і дав у пику, що призвело до множинного переламу виличної кістки, кращі професори Києва не знали, як оте заживити, щоб не різати щоку...

— Але ж вона сказала, що зрадила! Який мужик спокійно на це відреаґує?

— Дмитрику, котику, жінка на зламі тисячоліть має право на подружню зраду. Тобі ще цього не пояснили?

— Здається, таки пояснили...

— І, потім, якщо тобі вже так хотілося погратися у Домострой, бив би долонею, а не кулаком! Або схопив би за коси! Але тепер це не має ніякого значення. Похорон післязавтра, об одинадцятій, але, я вже казала, Вітка дуже люта на тебе, вважає, що ти мало не вбив Вероніку...

— Ларисо, а де Віка? І де вони живуть,... жили... я ж нічого не знаю, і, може я чимось можу допомогти, не думай, що я якийсь звір...

— То ти таки правда нічого не знаєш про них?

— Так само, як ти нічого не знала про смерть нашої з Володькою матері.

— Гаразд, давай зустрінемось коли? завтра, тільки вввечері, бо я на роботі.

— Давай, тільки де? Можеш заїхати до мене, я сам...

— Ой, до твоєї бетонки, та ще й після роботи... (знову БЕТОНКА, гірко подумав він) Давай зустрінемось у центрі, посидимо десь у барі з коньячком, пом'янемо і Ронку, і твою матір, а також поміркуємо, як тобі з Віткою жити далі.

Домовились про зустріч. Бар ВІДЕНЬ. Він знає, де це. Саме перед Новим роком вони закінчили обладнувати мешкання з двома мансардами в тому будинку кінця минулого сторіччя, в напівпідвалі якого розташовані цей самий ВІДЕНЬ. Він не любив Ларису за її науковоподібний дискурс, яким вона сама здається, дуже пишалася. Хто мав щастя хоч трошки торкнутися правдивої науки, та ще й хоч трошки відчути свої сили, той завжди зневажатиме гуманітаріїв, ґеніїв словесного шумовиння, в якому нібито ховається неіснуюча думка. Мистецтвознавець! Мистецтво як таке прийняти можна. Але мистецтвознавство - то є мастурбація в чистому вигляді. Втім, що те облудне мистецтвознавство у порівннні з життям і смертю...

Але яка б не була та Лариса, а завтра її треба буде почастувати в барі ВІДЕНЬ. Цей бар недешевий, треба мати при собі достатньо грошей. Він відчинив дверцята шафи у вітальні, де завжди лежала готівка. Там мало бути шістсот гривень. Але там нічого не було. Він взяв звідси чотириста гривень ще до нового року, коли їхав до Блюхівки з дідом Василем. Після повернення з Блюхівки, не зазирав сюди. У Рони та Віки лишався ключ від помешкання, звідки вони пішли, від цієї самої бетонки. Обручки і сережки покидали на стіл, а ключі від бетонки забрали з собою! Його знову охоплює звіряча лють: треба було поміняти замок, щоб вони не змогли увійти сюди, коли захочуть! І не тих грошей було шкода. Слава Богу, вони не останні. Але огидно ще раз пошитися в дурні.

Є в стольному граді декілька великих сірих будинків, які є Сірими будинками з великої літери. Цей, печерській, мабуть, найшляхетніший з-поміж них. Деякі мешкання в ньому поскуповували так звані “нові“. Але дехто з давніх жильців тримають себе так незламно, що “нові“ й не наважуються звернутися до них із пропозицією продати квартиру, переїхати кудись. В одному із саме таких мешкань і горить світло зараз. Тихо, тільки зрідка шумлять авта і десь люто виють бездомні собаки. Надворі - та коротка й грізна година, коли засинають всі пізні птахи великого міста, і ще не прокидаються ранні. І якби хтось зазирнув у жовте вікно на треьому поверсі, яке тривожно світить крізь морозну сизу каламуть, то побачив би жінку, що сидить на краєчку софи, і чоловіка, що лежить на цій софі й дивиться в стелю червоними очима. Нещодавно він лежав просто на підлозі вниз обличчям, і їй вартувало чималих зусиль змусити його перелягти на софу. А перед тим він кричав, що має когось вбити, щоб помститися цьому нездарному життю за її смерть. І тоді вона вклала йому в руку ніж і сказала: вбивай мене. Це його зупинило. Він поранив свою руку, і кров впала на килим, і з червоної вже стала рудою. Трофейний килим, який його давно покійний дід, військовий лікар, привіз із Німеччини. Інші килими, що з'являлися в цьому домі по тому, протиралися й блякли, а цей десятиліттями зберігав свій первісний вигляд, оберігаючи цей дім від лихої години. І от на ньому, попри все, з'явилася іржа житейського лиха.

Тиша, яка запанувала після криків і ридань, була недоброю. Жінка потихеньку сховала синові окуляри, бо знала, що без них він не шукатиме ножа. А ще вона добре знала: зараз не треба мовчати, але ніяк не могла знайти, про що заговорити. Вона уміла поговорити зi смертельно хворими, і люди забували, що їм жити на світі тиждень чи два, починали згадувати дитинство чи юність, посміхалися, сміялись давнім жартам. А тепер не знає, як заспокоїти свого сина. Казати що все минає, і це також мине? В такому стані ця мудра думка не сприймається. Тим більше, іноді для того, щоб усе пройшло, буває, потрібен чималий шмат життя. А втім, перевірено, коли треба когось заспокоїти, найкраще розповісти щось дуже тяжке зі свого власного життя. Зазвичай, це допомагає. Щоб людина, якій погано, відчула: їй довірили велику таємницю. Чужі таємниці, буває, рятують.

— Ти знаєш, Женику, коли в мене був найтяжчий день у житті? Тяжчого, мабуть, не буде... Це коли твої дід і бабуся вигнали мене зі свого дому вночі... о такій порі.... і так само взимку з тобою маленьким на руках, і я пішки йшла від Нового Ботанічного сюди.

Чоловік на софі мимоволі почав слухати цю жахливу оповідь. Він знав, що його мати розлучилася з його батьком, коли він був немовлям. Знав, що це дуже травмувало його маму. Знав, що батьки батька ставилися до мами дуже погано, хоча, здавалося б, вони були з одного кола, обоє з родин київських лікарів, більше того, обидва його діди були мало не фронтовими друзями. Одначе, мати розповідала такі деталі, які перевищували усі мислимі й немислимі жахіття в стосунках між батьками чоловіка й невісткою.

Звичайно, мама в молоді роки не була вивчена добре господарювати - вона прекрасно вчилася в медінституті, куди іще вчитися пекти пироги? Але в її родині не надавали великого значення ні домашнім пирогам, ні огіркам домашнього посолу. Важливіше було послухати улюблені платівки в родинному колі, не пропустити нові спектаклі і нові книжки. То тільки дурні кажуть, що в радянські часи не було ніякого духовного життя. Було, ще й яке! Тільки треба було вміти його собі зорганізувати.

Здавалося, ті самі цінності були й у родині, куди мати прийшла невісткою. Там теж усі були лікарі. Вони мешкали в приватному будинку біля нового Ботанічного, в їхньому домі також були стелажі книжок до стелі, велика колекція платівок, старовинні світлини на стінах. Та коли розпочалося подружнє життя, виявилось, що від молодої дружини вимагалося перш за все бути домашньою господаркою. І плита завжди в неї була брудна, і каструлі не так начищені, і бульйон ніколи не був настільки прозорим, як того вимагала свекруха. А ще до того свекри висували абсолютно безглузді звинувачення в тому, ніби невістка була гулящою. Ще невідомо, хто є батьком дитини, яка має народитися. Це було абсолютно безглузде звинувачення. Тим більше про саму свекруху в тодішніх елітних лікарських колах говорили, ніби вона була однією з коханок відомого самотнього педіатра-колекціонера.

Подружнє життя перетворювалось на пекло, яке забувалось тільки, коли молоде подружжя зачиняло за собою двері своєї спальні, А коли народився Женик, стало зовсім тяжко. Невипрані вмить пелюшки летіли невістці на голову, одного разу свекруха навіть вимазала їй обличчя брудною пелюшкою. Високоосвічена інтеліґента жінка, кандидат медичних наук, перевершила яку-небудь бабу Мотрю з п'єси Карпенко-Kарого. І от одного дня, коли втомлена молода мати і семимісячний Женик нарешті заснули, свекруха встала вночі в туалет, а потім влізла до кухні й побачила, що невістка не сховала в холодильник компоту із сухофруктів, як їй наказали звечора. Люта свекруха відразу влетіла до спальні молодої родини, вихлюпнула прямо на голову невістці той узвар разом із сухофруктами і звеліла їй разом із її малим виблядком забиратися геть. Прямо зараз. Не чекаючи ранку. А надворі була така сама згубна година між пізнім вечором і раннім ранком.

— Ти скажеш, сину, моя ситуація не була така жахлива, як твоя, бо ти зустрівся зі смертю, а в моєму випадку всі були живі. Але мій тодійшній чоловік, твій батько, не став на мій захист! Він тільки мовчки вибирав сухофрукти з нашого ліжка. Він так само помер для мене тої ночі, як для тебе померла Вероніка... Ти мав не критися від мене, сказати мені, що значила для тебе ця жінка. Може, я змогла би знайти когось зі своїх колег, хто взявся би лікувати її... Втім, грип - то настільки підступна хвороба, ніколи не знаєш, чого чекати від неї...

Женик підвівся на ліктіі, подивився на матір:

— А чого, чого твоя свекруха так ненавиділа тебе? Яка тому була причина?

— Свекрухи досить часто ненавидять невісток. Це життя.

— Але настільки, щоб викидати на голову сухофрукти з узвару!..

— Так, і ще в нас була валютна білизна, троянди на наволочках! Мої батьки подарували той комплект нам на весілля!

— Валютна білизна? - здивувався Женик

— Були в радянські часи такі крамниці, де можна було купити речі за іноземну валюту.

— Магазини для багатих?

— Не зовсім. Там треба було пред'явити документи, що валюта в тебе легальна. В Радянському Союзі було багато... м'яко кажучи... дивних речей.

— Це треба буде сказати Костику.

— Хто це такий?

— Один такий, молодий хлопець. Приятель Віки, дочки Вероніки. Він досліджує радянський побут і звичаї. Хай пошукає документацію про радянські валютні магазини.

— Навіщо документація? Стільки людей, хто все це добре пам'ятає. Хай розпитає в них.

— Це для тих, хто спеціалізується по усній історії першорядними є свідчення очевидців. А Костик, наскільки мені відомо, працює в галузі документальної історії, де свідчення людей є тільки орієнтиром для пошуків документів.

Вона таки змусила сина говорити про буденні речі. Але це ще не означає, що загрозу суїциду відсунено. Буває, люди, що пережили лихо, беруть участь у вечірках, сміються, розповідають анекдоти. А потім знаходять місце, де почепити зашморг, як це сьогодні робив Женик. Хотів задихнутися, так само, як і вона. Тепер його вдалося втягти в розмову. Це перший крок до виходу зі стресу. Cин говорить байдужим безбарвним голосом. Він щось розповідає, щось висловлює свої думки. Так, це ще нічого не означає. Але його глибоко вразили сухофрукти у шлюбній постелі. Він весь час згадує про них, намагається уявити їх, шукає в них якийсь символ. Добре, що вона згадала про ті сухофрукти. Щастя б не було, та нещастя допомогло. Можливо, давнє лихо матері допопможе синові подолати його власне лихо.

Задзеленчав телефон. О такій годині чиясь рука натискує кнопки, або крутить диск? Жінка встає, іде до передпокою, намагаючись тримати кушетку сина в полі зору.

— У вас горить світло? чого б це! а я бідний бездомний їжджу по місту на машині...- голос у слухавці звучав дуже гучно, було чутно, навіть якщо не притуляти її до вуха.

— Ви помилилися, - відовіла вона. Кинула трубку і висмикнула вилку з телефонної розетки.

Дмитро Стебелько трошки спізнився на зустріч з Ларисою Лавриненко в барі ВІДЕНЬ. Але Лариса настільки пройнялася ідеєю ґендерної рівності , що не обурюється, мовляв, що то за мужик, спізнюється на зустріч із жінкою. Більше того, Лариса вже зробила замовлення, як робить той, хто першим прийшов на зустріч одностатевих осіб. На нього вже чекає чарка коньяку, а Лариса цідить свою маленькими ковтачками.

— Що ж, за упокій... - він робить жест чаркою, випиває коньяк до дна і ставить порожню чарку на стіл. Лариса робить такий самий жест, а потім продовжує пити крихітними ковточками. До їхнього столика вмить підлітає офіціант, забирає його порожню чарку, питає, чи не треба ще чогось. Він просить попільничку, а Лариса продовжує повільно споживати бурштинову рідину.

— Бачу, для тебе цей рік був нелегким.

— Більше року. Мої біди розпочалось наприкінці минулого серпня.

— Я, звичайно дуже й дуже перепрошую, але в тебе зараз така зовнішність, що люди які тебе не знають і випадково опинились поряд, мимоволі починають перевіряти,чи на місці їхній гаманець.

— Не треба перепрошувати, Ларисо, я вже давно помічаю, що до мене ставляться саме так, - гірко посміхнувся Дмитро.

— А коли ми бачились востаннє, то я все дививлась на тебе і думала: і чого цей гарний мужчина не звертає на мене уваги!

— Але це було мало не два роки тому!

— Не два, але, я вже пригадала, коли це було, поки чекала на тебе... У липні позаминулого.

— Так, так! Володьки вже не було! Але Ронка дуже захотіла до тебе!

Вероніка з Ларисою часто передзвонювалися, хоча й бачилися рідко. Так склалося, що Вероніку в гості водили, як дитину. Якщо її чоловік Дмитро не мав наміру кудись іти, Вероніка мала просити його, і благати, і він врешті решт робив, як вона просила, але вона ніколи не йшла сама. Коли Володька поїхав за океан, Дмитрові не було причини ходити в той дім, не було! Але Вероніка таки вблагала його. Так, це було в липні позаминулого року. Лариса тоді ще не працювала там, де працює зараз, товклася вдома, пишучи якісь заумні статті або керуючи по телефону організацією якихось заштатних виставок. Йому неприємно було згадувати той день, оскільки Лариса і Вероніка тільки про те й говорили, що про смерть братови Марини, дружини старшого брата Валерки. І якби ж то тільки вони, а то й шмаркачі - його дочка Вікторія і син Лариси Ярослав. І Ларисина матінка, зануда Майя Гаврилівна, також активно втручалася в не свою справу, обговорюючи передчасну й загадкову загибель розпутної красуні і про участь його матері, Марії Степанівни Стебелько, в тому темному ділі.

За столом між салатами і ковбасами - а Лариса і Майя Гаврилівна завжди накривали стіл вкрай нездарно - прямо в його присутності, так, ніби й не було його поряд, переповідали сільські плітки про те, ніби його мати вбила свою старшу невістку Марину. Не те що вбила, а не викликала швидку допомогу, коли Марину схопив напад апендициту чи ще якоїсь хвороби живота. Дивилась, як та конає і казала: це тобі за те, що гуляла від Валерки. Марина і правда гуляла. Про це в Дубовому всі знали.

Валерчина Марина була гарна до непристойності. Джерело краси й чуттєвості було в Марининому єстві таким могутнім, що воно не всихало ні від поганого харчування, ні від тяжкої праці. Такі жінки повинні ставати професійними красунями і продавати себе на подіумах і на лискучих обкладинках. А на Марину не знайшовся спонсор, який би вивіз її з Дубового, і вона виразила свою неповторну жіночу сутність тим, що спочатку дуже молодою вийшла заміж за красеня Валерку - всі сини старої Марії були вкрай гарні хлопці. Але шлюбу з Валерієм Стебельком було не досить для творчої самореалізації секс-бомби з Дубового. І вона почала гуляти. І з водіями, і з вчителями, і з лікарями. Вона була в близьких стосунках і з удвічі старшим за неї головою селищторгу, і з удвічі молодшим барменом з кафе ДУБОВЕЦЬКІ ЗОРІ.

Всі в Дубовому судили її. Але коли вона померла молодою, то вмить стала місцевою великомученицею. А мати від людського суду була змушена облишити свій дім в рідному Дубовому і перебратися до зовсім глухої Блюхівки. Того літа Вероніка з Віткою були в Дубовому в гостях саме перед її переїздом. Він їх завіз туди на тиждень чи два, а вони вернулися на третій день.

— На мене дуже вплинула звістка про смерть Марії Степанівни, - вимовила Лариса, продовжуючи ссати коняк, оті нещасні 50 грамів, - а може це якось пов'язано зі смертю Вероніки? Як померла твоя мати, Дмитре?

— Ми збиралися говорити про Ронку. І про Вітку, - неохоче прохрипiв Дмитро, запалюючи другу цигарку від недопалка.

— Про Вероніку і про малу я розповім тобі усе, що знаю сама.

— А, між іншим, чому ти відмовилась розповісти мені, де вони, коли я звернувся до тебе рік тому?

— Ой, ну по перше, тому що покійна Вероніка просила мене, якщо раптом ти їх шукатимеш, не говорити, де вони. А по-друге, я тоді боялася зурочити, у них була саме та епопея з дідовою квартирою, яка благополучно завершилася, але тоді ще не все було ясно.

— Яка дідова квартира, Ларисо?

— Ой, ну ти і правда нічого не знаєш! Як же ти жив увесь цей час?

— Сам не знаю. Я шукав їх, але мені ніхто не хотів допомогти. Всі, кому б я не телефонував, з ким би не зустрічався, казали, що нічого не знають. Навіть там, де вона працювала у будинку дитячої творчості сказали, що абсолютно нічого не знають, а в мене не було ніяких правових підстав змусити їх говорити.

— А загальнолюдський ресурс ти вичерпав ще коли бив покійну Вероніку по обличчю... Так, вона просила, щоб тобі не давали її координат. Вона боялася тебе. Дуже боялась! Не всі діти так бояться батьків. І ми їй знайшли психоаналітика, який допомагав їй позбутися усіх її фобій. І вона стала зовсім іншою! В неї буквально виростали крила, хоч це й дуже банальна метафора, а ти же знаєш, я не люблю банальних слів... З Будинку дитячої творчості вона перейшла керівником до студентського аматорського театру ТРЯСОСПИС. Вони разом написали п'єсу ДОРОГА ЗРАДИ і поставили її! І поставили так класно, що Асоціація аматорських театрів штату Вірджінія запросили їх до себе! Вони з Віткою минулого літа були у Сполучених Штатах! Вітка склала іспити до університету ще в травні!

Отже, поки він пив, і лютував, і сотні разів називав їх маленькими нікчемами, які нічого не варті без нього, вони жили цікавим повним життям і примудрилися багато чого досягли в ньому. Він запалив третю цигарку, тоскно глянув Ларисі у вічі.

— Мені шкода тебе, Дмитрику! У тебе була чітка орієнтація на те, щоб бути головою родини, на те, що ти все тягнеш на собі, а решта слухняно і вдячно йде за тобою. І тут раптом... катастрофа... - Лариса лагідно поклала руку на його лікоть, і він несподівано відчув вдячність до цієї жінки, з якою в нього ніколи не виникало теплих родинних стосунків і яка нібито так щиро співчуває йому зараз.

— Давай ще по чарочці, Ларисо! Ти, я бачу, вже допиваєш, хоча й смокчеш по краплині

— Так, так, я замовлю, облиш!

— Це ти облиш! Будь-ласка, ще два по п'ятдесят! - гукнув він офіціанту, який замість чарок приніс їм цератову теку з меню:

— Чого саме вам по п'ятдесят? Знову “Арарат“ п'ятизірковий?

То виходить кожен мікроскопічний ковточок цього напою коштує мало не гривню, а він перехилив його, як останній алкоголік. Гаразд, він у студентські роки також умів смакувати коньяк по краплині...

— Тобі не заважає мій тютюновий дим?

— Аніскільки... - далі Лариса говрила йому речі, які можна було витлумачити як абсолютно жахливі, але він не жахався, - Мені здається, Дмитре... ти зараз не в змозі осмислити й відчути смерть Вероніки. Ти ще й досі не вибрався з-під уламків після катастрофи, коли завалився твій дім, твоє бетонне щастя. Тобі ще й досі зрада болить страшніше, аніж смерть, і горе від житейської образи видається страшнішим, аніж горе від справді трагічної необоротності... Чому померла твоя мати, Дмитре? Адже вона ще дуже міцно стояла на ногах, І потім, чому мені ніхто нічого не переказував? Я ж їй все-таки родичка. Хоч ми з Володькою не бачилися від бозна-коли,але ми не розлучалися.

Іншим разом він сказав би Ларисі, що, вочевидь ніхто з родичів не зайшов до них сповістити про смерть старої Марії тому що і вона, і її мати, Володина теща, були вкрай непривітні до своїх сільських родичів, ніколи не пускали їх далі передпокою, навіть одного разу не пустили до туалету діда Василя, який привіз мішок картоплі з Дубового, тільки намалювали план, де туалет на Лук'янівському ринку, мовляв ці селюки не вміють користуватися ватеркльозетом. Сама Майя Гаврилівна користуватися туалетом вміла. Дмитро завжди згадував, як ще давно, в радянські часи, коли туалетний папір був дифіцитним, Володьчина теща збирала в гостей за столом зужиті паперові серветки, мовляв, ще стануть у пригоді в туалеті. А також згадував несамовитий шквал сміху, коли запитав Майю Гаврилівну, чи не робить вона й навпаки? А сьогодні він вже відсміявся. Мабуть, ніколи не сміятиметься до кінця своїх днів, скільки ще йому відміряно.

— Тобі дуже цікаво, Ларисо, що говорять баби в селі про смерть моєї матері? - гірко запитав Дмитро, пригадавши як на тому липневому обіді всі його учасники, включаючи дітей, жваво висловлювали свої думки стосовно архаїчного мислення Марії Степанівни та її аґресивної цнотливості.

— Це пов'язано з Веронікою, Дмитре, і не тільки тою мірою, що все на світі пов'язано тисячами незримих таємних ниток, а ще й тим, що Вероніка їздила до твоєї матері до Блюхівки, перед тим днем, коли ви посварилися.

— А мені вона сказала, що їде зі своїм театриком до Сум на концерт до днів Незалежності, - вражено опустив свою чарку на стіл Дмитро, вихлюпнувши на стіл не менше п'ятнадцяти гривеь, - То навіщо її туди носило? І чому вона нічого не сказала мені?

— Вона саме тоді підходила до осмислення самого поняття зради в усій широті його семантичного поля. Вона хотіла поставити ОТЕЛЛО по-новому, показати Венеційського мавра рабовласником коханої жінки, а не щирим другом, якого ошукали. Адже друг, хоч би поряд було сто тисяч Яґо, ніколи не діяв би так, як ота чорна п-паскуда, - схоже, Лариса під впливом Вероніки також зненавиділа Отелло, - а потім вона зрозуміла, що силами аматорського колективу великої п'єси не поставиш. Значно краще буде виглядати яка-небудь сучасна п'єса, де всебічно будуть розкрити питання зради й вірності...

Вони просиділи з Ларисою у кафе ВІДЕНЬ ще годину, і Лариса не дозволила йому заплатити за коньяк АРАРАТ, рішуче пхнула офіціанту свою кредитну картку. А потім вони блукали по місту. А потім їли сосиски з кетчупом у дешевому бістро при гастрономі, А потім знову йшли пішки по Великій Житомирській, але не по самій вулиці, а подвір'ями понад Дитинцем, не помічаючи паскудного холоду цієї тяжкої зими, коли в самому тільки Києві від грипу померло 15 чоловік, серед них його дружина Вероніка, яка померла для нього за півтора роки до того. Але дочка! В нього ще є дочка Вікторія. Що з нею буде?

У Лариси за пазухою задзеленчав мобільний телефон.

— Зараз, Віко, зараз сонечко! Іду до тебе! Не хвилюйся, скоро буду!

Вони почали прощатися, хоча збиралися дійти до Хрещатика і розпрощатися вже там.

— Це мої мене не смикають, бо я сказала, що після роботи піду до Віки. Вони вже й туди дзвонили. Я поки не скажу дитині, що бачилась з тобою, а далі побачимо. Щасти тобі, Дмитре! Тримайся! Якось воно буде!

Баба Зося легко знайшла потрібний будинок. Навкруги були величезні садиби за високими парканами. І тільки у Захара Івановича - невеличкий цегляний двоповерховий котедж із похилим дахом і аварійним балкончиком. Cтара натисла на кнопку дзвоника біля воріт, і довго чекала. Коли ніхто не відчинив, вона увійшла в подвір'я і постукала в двері будинку. Їй відчинив високий сивий лисуватий чоловік років 50-60.

— Ви є Зося... я не знаю, як по-батькові.

— Просто Зося. Баба Зося, якщо хочете.

— Проходьте. Це всі ваші речі?

У баби Зосі не було ні валізи, ні сумки. Тільки великий клунок з казеної лікарняної ковдри.

— Всі. Більше нічого нема.

— Зо-o-орику, хто там? Хто там? - лунає голос, наче з діжки.

— Зараз, мамо, зачекай хвилину, - кричить Захар Івановіч, і тихіше до баби Зосі: - Може, щось лишилося у вас в лікарні? То я міг би підвезти на машині.

— Оце все.

— Гаразд. Зараз я проведу вас до вашої кімнати. Ви можете відпочити, переодягтися. А потім я вас поведу до мами.

Захар Іванович повів її по коридору. За скліними зачиненими дверима блиснула розкішна вітальня з кріслами і статуетками у серванті. Решта в цьому домі - старе й занедбане. В коридорі - книжкові полиці зі старими пожовклими журналами, одна з полиць завалилася, і пожовклі журнали купою лежать на підлозі. Відчувалося, що господарі не можуть дати ради всьому, що мають.

Їй відвели велику кімнату на першому поверсі. Полірована шафа, у якій висять старі поточені міллю жіночі речі. Трюмо зі старими смердючими пляшечками парфумів і великим дзеркалом - саме те, що потрібно для моєї пики. І величезне шлюбне ліжко - це також саме те, що потрібно мені, сумно подумала баба Зося. А ще їй подумалось те, що природно спало б на думку будь-кому на її місці: стільки просторих брудних помешкань у цьому місті заповнено усіляким мотлохом, і скільки бездомних у цьому місті не знають вранці, де спатимуть увечері... Гаразд, підемо подивимось на маму цього дядечка, оце ж вони тільки вдвох тут і живуть.

Спальня хворої на другому поверсі. Поряд - спальня Захара Івановича. А ванна і туалет - внизу. Отже, все виносити за нею треба буде по крутих дерев'яних сходах. Це важче, ніж пертися із емальованими судинами через коридор лікарні. Але тут фіксована койка, і взагалі окрема кімната. А в лікарні ніколи не знаєш вранці, де спатимеш ввечері. А коли хворих бувало дуже багато, траплялося спати сидячи.

У кімнаті - той паскудний і навіть трагічний запах лежачих хворих, яких у родичів немає сил добре доглядати. Мати Захара Івановича, Єлизавета Володимирівна, напівсидить у ліжку. Це жахливого вигляду абсолютно знебарвлена стара жінка. І волосся, брак якого відчувається понад чолом, в неї біле, і губи, і очі, райдужна оболонка яких злилася з білком. Тільки горять провалля чорних зіниць, і на обличчі різко окреслені чорні плями. Старість нікого не прикрашає, але з мамою Захара Івановича вона повелася абсолютно безжально. Тим більше тут же у спальні на стіні висить доброї якості чорно-білий фотопортрет довоєнної білозубої красуні з підмальованими рожевими щічками.

— То ви? - захоплено спитала баба Зося.

— Я! - з викликом відповіла лежача. Вона вже давно не встає, але пам'ять не втратила. І навіть має її досить гострою.

— Я десь вас бачила, - звернулася вона до баби Зосі, - Це, часом, не ви працювали в хлібному магазині біля Бесарабки приблизно в той час, коли йшов двадцять шостий з'їзд партії?

— Було діло. Я працювала в хлібному на Бесарабці. То було моє останнє світське місце роботи.

— Світське? - здійняла брови Наталя Володимирівна.

— А після того хлібного я перейшла до больниці на Бесасарабці. від того часу тільки по больницях. Де я тільки не працювала. Куди б я не прийшла, мене завжди впізнають. Я вже звикла.

— Мені дивно, що я не бачила вас по лікарнях, - відповіла мати Захара Івановича. Я працювала лікарем до самої перебудови. Навіть до путчу 1991 року... Гаразд, Зарику, ідіть обідайте, тільки швидко! Через півгодини ви обоє будете мені потрібні!

Кухня в цьому домі внизу, навпроти через коридор від кімнати, яку відвели бабі Зосі. Захар Іванович налив дві тарілки супу, і баба Зося від першої ложки відчула, що навіть в убогій лікарні, звідки вона прийшла сюди, готували краще.

— Я поснідала в лікарні, - сказала вона, відсуваючи тарілку, - а зараз, якщо можна, тільки чаю. Втім, я могла б і готувати для вас.

— Не знаю, чи зміг би я підняти вам платню.

— За ті самі гроші! Я бачу, як вам важко! і робота, і хвора мати!

— Може, я й знайду ще п'ятдесят гривень, як ви будете куховарити для мене. Для матері я все готую сам. Вона на дієті.

— А ви без дієти?

— Я на дієті обмежених коштів. Дуже багато з того, що щастить заробити, йде матері на ліки. Дім розвалюється. Але поки мати жива, мова про те, щоб його продати, не стоїть. Вона помре тут. А де помиратиму я - тільки Бог знає...

— Не треба про смерть, Захаре Івановичу! А де я помиратиму? Скоріш за все, під парканом, а я теж людина... А ви знаєте, я колись готувала їжу для генерала Раєвського! Він давав мені дуже небагато грошей на всю кухню. Але він був дуже задоволений усім, що я робила для нього.

— Генерал? Давав мало грошей на їжу для себе? Дивно...

— Ну, він був несправжній генерал, просто називав себе так. Він жив на Подолі в білому кам'яному будинку біля Дніпра. Я в нього довго жила. А пішла від нього тільки через його нову молоду жінку...

Захар Іванович і баба Зося сиділи біля столу на кухні один навпроти одного. Вилізло кволе зимове сонце, освітило простору захаращену кухню.

— Послухайте, Зосю, ви кажете, на Подолі... А ви не працювали біля діжки з пивом біля Житнього ринку, тільки це було дуже давно...

— Працювала, а як же? Було й таке. Це було ще до хлібного на Бесарабці, про який згадувала ваша мати.

— Я саме тоді працював у поліклініці на Подолі, і іноді по дорозі додому випивав келиха пива біля Житнього. Чи не ви мені його наливали?

— Може і я...

Хвора почала кликати згори, і син із санітаркою заквапились до неї. Захар Іванович мимоволі згадав ті давні часи, коли працював у поліклініці на Подолі, тодів його житті не відбувалося нічого особливого, просто він був на двадцять років молодший. Перед Житнім базаром тоді встановили, а вірніше поклали скульптуру лежачої колгоспниці, що мала символізувати родючість української землі. А баба Зося, сама того не усвідомлюючи, була однією з прикмет цього дивного міста, так само, як порепані каріатиди з відбитими ноcами і анфілади прохідних дворів з написами на стінах ТУАЛЕТА НЕТ. Як була прикметою божевільна бородата Людочка, що збирала по кафе на каву і назбирувала дуже швидко. Як був такою прикметою карлик Коля з дурнуватою доброю посмішкою, який жив при Центральному універмазі. Про нього розповідали, ніби його в дитинстві побив рідний батько, а до того він був відмінником з усіх предметів. Потім про Колю розповідали, ніби його знайшли потопленим у річці Либідь. Мабуть, ніхто й не шукав його убивць.

В метро по дорозі до себе, до свого бетонного масиву, Дмитро намагається cистематизувати всю ту навалу інформаціїї, яку так сумбурно вклала в нього Лариса. Все те, що розповідала вона, з одного боку узгоджувалось із тим, що він самостійно довідався про своїх дівчат, з іншого боку перевершувало усі його припущення про те, як вони існують без нього.

Отже, коли Вероніка в той фатальний день прошепотіла Я ЗРАДИЛА ТЕБЕ, за її недолугим сценарієм він мав схопити її за горло і прокричати “Хто він?“ Тоді б вона відповіла щось на зразок: Щекспір! Або Отелло! Бо вона вже давно не думає про те, як краще зустріти після роботи втомленого тяжкою працею чоловіка, а напружено міркує, або як висловлюється Лариса, РЕФЛЕКТУЄ про сутність вірності й зради, а також про їхню мистецьку інтерпретацію. От навіть їздила до далекої Блюхівки вияснити як могла стара Марія Стебелько взяти на душу гріх убивства і покарати за зраду гулящу невістку Марину. (Між іншим, нікого його мати не вбивала! Звідки вони це взяли?) А він, отой втомлений тяжкою працею чоловік, не став виясняти: хто? Просто заїхав ув око. А вона була тоді чиста перед ним. Втім, у Лариси своє бачення того, що таке чиста жінка. Якщо мужики брудні за визначенням, то чому жінки мають бути чистими? У Лариси є причини так думати. Володька підгулював. Вони сиділи на кухні в його бетонці бо в кам'яниці, куди Володька прийшов у прийми, не було місця, де можна було б сісти ввечері з братом, і він розповідав: було. А ще розповідав: відчував особливу, екстатичну насолоду від того, що зраджував Майї Гаврилівні. Так, їй, саме їй!

Але зараз не про Майю Гаврилівну, зараз про його покійну дружину Вероніку. Він так і не був у матері, і так і не дізнався про те, як раптом приїхала до неї молодша невістка розпитувати про те, як загинула старша. Значить вірно він відчув в останній день свого подружнього життя, що в житті Вероніки з'явилися невідомі йому події. Чому вона не могла поговорити з ним по-людськи, навіщо було провокуватиту жахливу сцену з підбитим оком?..

— Ти ніколи не ставився серйозно до її захоплень, - обережно зауважила Лариса, - ти завжди вважав її нікчемою.

— Якби я вважав її нікчемою, я би не одружився з нею.

Отже, питання з подружньою зрадою нібито закрите. Вероніка не мала нікого, крім нього. Чому ж йому не стає легше? Тому, що вона померла? Але Лариса права: він іще й досі не може осмислити смерті Вероніки, тому що не перетравив і не осмислив її зради. Зради, якої нібито й не було. Але в неї були таємниці від нього. І не в тому справа, що вона думала, як поставити ОТЕЛЛО в дитячій студії. Він не такий ідіот, щоб забороняти жінці мати якісь захоплення, крім кулінарних рецептів і плетення светрів. Якщо їй вже так хочеться, хай собі. Вероніка і правда, була, щебетала йому про своїх гуртківців, а він, чесно кажучи, слухав неуважно, бо не вважав роботою те, за що платять дев'яносто гривень на місяць. От в неї й пропала охота йому розповідати. Це він може пережити. Важче пережити інше. Вероніка знала про Катерину Рачко. Господи, яким чином?

— Ти хіба не знаєш, Дмитрику, що Київ - то є велике село? - говорила Лариса, - Моїм першим місцем праці був журнал “Образотворче мистецтво“, де Катя була дизайнером по обкладинках. Коли мені для моєї фірми треба було замовити проспекта, я знайшла її по телефону. А вона сказала, що давно вже зав'язала з журнальним дизайном, працює на євроремонтах у фірмі “На схилах Дніпра“. Я розпитала її про всіх знайомих і родичів. Ми поговорили про все як давні подруги.

— І ти все передала Вероніці?

— Вона саме тоді бігала лікувала свою вилицю...

А він саме тоді випадково надипав папірець, списаний рукою Вероніки:

Звичайний спогад дитинства: батько хапає маму за горло. Коли вони лаялись, він завжди ліз душити її. Весь час його тягло до горла, саме до горла. Він не доводив справи до кінця, бо завжди хтось хапав його за руку, бив ззазду, бив збоку. А він не міг відірватися від горла, і душив її, душив, а вона не могла кричати, і крик її ставав хрипом.

Він душив не тільки маму, а й тих жінок, що приходили до нього по гроші. Пам'ятаю, як душив Юлю Поволокіну з лікеро-горілчаного відділа. А коли я стала дівчиною, він іноді душив мене. Немає більшого жаху, ніж чиїсь руки на твоєму горлі. Смерть завжди БЕРЕ ЗА ГОРЛО, навіть якщо й вбиває по-іншому.

Отелло задушив Дездемону. “Яка душа велична!“ - це про нього. Так, так, про огидного ревнивця-еґоїста, який вбиває невинну жінку. А якби Дездемона і правда “тягалась із Кассіо“? То що тоді? Невже тоді венеціанський мавр був би правий? Сотні тисяч акторів виходили на сцену, вимазані чорним кремом, і ЖОДЕН не зіграв твариноподібного ревнивця, всі грали ображену честь і гідність.

Щоправда, в російській драматургії Отелло трансформувався в паскуду Арбеніна, якому вже не співчувають. Але і тут жінка не зраджувала, на неї зведено наклеп. А якщо одружена жінка таки була з кимось, крім чоловіка? Тоді вона вже не людина? Її можна топтати ногами, напустити жахливих мурашок в інтимне місце і, найстрашніше, задушити? Хто? Хто сказав, що так треба? Що це по справедливості? Що так хоче Бог?..

Чому він так пильно зберігав той папірець, і не губив його, і весь час намагався витлумачити?.. Він не вважав подружньою зрадою те, що траплялося в нього з Катериною Рачко та іншими будівельницями. Мужик, який працює так,як він, може собі дозволити таке! А до того ж усі зароблені гроші тягне в родину! На своїх попередніх він взагалі не витрачався, а Катерині Рачко хіба що купував пляшку вина або пива.

— А що як твоя Вероніка довідається про твої життєлюбні авантюрки на роботі? - запитувала його Катерина Рачко. Вона не казала: довідається про нас з тобою. Вона казала так, як казала. І вела далі:

— Ти, звийчайно, і не вважаєш, ніби зраджуваєш. Ти просто знімаєш напругу після тяжкого робочого дня. А до неї, мабуть, в тебе зовсім інші вимоги.

Мужик, який працює так, як він, має право на лівих жінок. А жінка, яка не працює, або майже не працює, прав на такі діла не має. Більше того, він цілком усвідомлював, що не хотів би мати дружину, яка б заробляла так само, як і він, а те й більше. І не тому, що вже аж так цінував домашній затишок, який жінка, що тяжко працює, не облаштує. Але як людина, яка працює багато, занадто добре знав, куди дозволяють собі забігати ті, хто добре заробляють, по дорозі з однієї роботи на іншу. Від дружини, яка не працює, або працює на якійсь дамській праці, можна вимагати вірності. До дружини, яка працює, як мужик, нібито й не висунеш отих вимог... Але навіть як маєш дружину, яка сидить вдома і не думає, де взяти гроші на це життя, а міркує над тим, як поставити ОТЕЛЛО в драмгуртку, ОТЕ ВСЕ треба робити потихеньку. Це святе чоловіче право ніде не декларують. Якщо чоловічі грішки відкриваються, то у дружини на руках козирний туз в домашній грі.

Катерина Рачко була висока білозуба молодиця. Сильна жінка, яка може й без мужика. Якій мужик потрібен тільки в койці, і те зрідка. Скільки разів він повторював собі: Вероніка не така! Вона не може без сильного чоловіка поряд! Вона просто загине без нього!

Вероніка і Катерина були для нього як дві сторони однієї монети. Коли від нього пішла Вероніка, побачення з Катериною припинились. Але вони певний час зберігали дружні стосунки. Він був боявся почути від коханки погані слова про дружину. Але коли з Катериною заговорив про Вероніку, перша рішуче взяла бік останньої. “Зміна соціокультурної парадиґми“, сумно подумав він, і йому стало огидно, що мимоволі й сам почав недоладу вживати гуманітарной дискурс. Був навіть такий час, коли Катерина допомагала йому шукати Вероніку.

— А чому б тобі не під'їхати до неї на роботу?

— Я виглядатиму ідіотом. Я мав би прийти туди ще у вересні, через кілька днів по тому, як вони пішли з дому. А як я вигладатиму, якщо прийду туди тепер?

— То ти шукаєш їх чи шукаєш способу не виглядати ідіотом?

Він помовчав. А Катерина вела далі:

— Куди вони могли піти? Ти кажеш, ніби знаєш усі х її знайомих.

— Були дві жіночки з її роботи, з якими ми, так би мовити, дружили домами. Але в них обох такі квартирні умови, що й однієї ночі не переночуєш, не те що жити кілька місяців.

— А до мами й тата?

— В неї немає мами й тата. Тобто, формально, може, вони й існують, але то не варіант.

— Не варіант?

— Колись я вирвав її від тих мами з татом усю в синцях, з підбитим оком.... - він згадав, що тоді, 18 років тому, око Вероніки було підбито не так страшно, як... і замовк, - Про що я говорив?

— Про підбите око.

— Так, так, То був якийсь жахливий притон на обліку в міліції! Чого мені було варто тоді прийти до них, забрати її документи! Вона боялася іти туди сама. Та я і не дав би! Їй було шістнадцять років, стільки, скільки Вікторії зараз. А виглядала вона на дванадцять.

— Одначе ти відразу поклав її в койку і зробив ій дитину.

— Я одружився з нею!

— І вона від того подорослішала!

— Вона вже була не дівчина! Я ніколи не питав її: хто? Бо відчував: це сталося якось страшно!

— Ах, який тактовний чоловік!

— Вона жила зі мною, як принцеса!

— Як королева чи як принцеса?

— А... яка різниця?

— Різниця є. Якщо ти її не відчуваєш, не будемо про це.

— Я розумію, що не всесильний і не всевладний. Я не дарував їй діамантів, і палацу для неї не збудував. Але як для нашої дурної країни і як для нашої дурної епохи, вона зі мною мала все!

— І свободу?

Це було якесь підступне питання з боку Катерини Рачко. Але він зумів гідно відповісти на нього:

— Звичайно! Вона ж працювала по 3-4 години, і те не щодня. Прада, далеко їздила на роботу. Але я її підвозив... Розумієш, я знав про неї все, абсолютно все! Двічі на тиждень у неї були вечірні заняття, то я її зазвичай зустрічав! Не було такого дня, щоб я не дзвонив додому з роботи, дізнатись, як там вона, як Вітка, і вона завжди бувала вдома, якщо не на роботі!

— Тобто ти контролював її?

— То був не контроль, а нормальні родинні стосунки!

— А може їй це набридло?

— Як може жінці набриднути турбота чоловіка? Та я їй дав усе! Якби я вчасно не з'явився, вона би стала дешевою повією і дрібною крадійкою!

— Али ти взяв її за дружину, а не за покоївку! Значить за рівну собі! Вона така сама людина, як і ти!

— Ні, не така сама! не така сама! Вона з тих, кого охороняють! А я з тих, хто охороняє! Це зовсім різні речі!

Вони з Катериною Рачко, шукаючи сліди Вероніки, одного вихідного дня ходили по Подолу і заходили в те підворіття і в те подвір'я, де колись, вісімнадцять років тому, відбив нещасну дівчину у декласованих родичів. На підворіття, що вело до колишніх радянських нетрищ, було навішено елітні чорні ґрати. Вони увійшли в металеву хвіртку і побачили в глибині подвір'я, що біля вікон, які належали помешканню родини алкоголіків Раєвських, встановлюють кондиціонери. Отже, як вирішили тоді вони з Катериною, приміщення, де пройшло жахливе дитинство його дружини, викупили “нові“. А діда Раєвського, якщо він ще живий, відселили в однокімнатну бетонку на околицю.

А насправді все відбулося по-іншому. Приміщення недавнього притону і правда скупили “нові“. Зручне місце для магазину чи бару. А для колишнього господаря обідраного і смердючого, проте просторого приміщення купили не однокімнатну на масиві, а трикімнатну в середмісті. Те помешкання пощастило оформити на ім'я Вероніки. То була боротьба не на життя, а на смерть і з дідом, і з “новими“ покупцями. Але його дівчата виграли ту життєву битву! Напівбожевільний дід невдовзі помер. І Вероніка з Вікторією стали власницями квартири, ціна якої чи не вдесятеро більша за ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя.

Вероніка спілкувалася зі своїм декласованим батьком давно, ще коли жила з ним, зі своїм чоловіком Дмитром. У неї навіть був спеціальний день для цього, який вона “оформила“ як робочий. Сказала чоловікові, що в неї чотори робочих дні, а насправді мала тільки три. Вікторія теж іноді бувала в діда. І в неї давно виник план, як би продати дідову хату подоржче і з того щось мати собі. Молодець! Перспективна дівчина! У сімнадцять років така життєва орієнтація! Ти маєш пишатися такою дочкою! - похвалила племіницю братова Лариса. Якби мій Ярослав був би хоч на третину такий! Останній рік у школі, планів на майбутнє ніяких, усі сподівання на те, що мама все купить! А Вікторія вступила у приватну Гуманітарну Академію і потрапила в першу безкоштовну десятку на факультет соціальної діаґностики! І вже опанувала дискурс! Знає такі слова, яких навіть я не чула! І раптом таке лихо, смерть мами!

— Ти б їй допоміг, Дімо! У дитини зараз важкий перод! За навчання платити не треба, але ж треба на щось жити! Вона проситься працювати до моєї організації, мій шеф любить молодих та ранніх, але я бережу це місце для Ярослава. Вікторія, звичайно, не пропаде. Але зараз в неї важкий час! З грошима погано, розумієш, Дмитре...

Дмитро згадав ті шістсот гривень, що зникли із секретера у бетонці. У дочки зараз погано з грошима і є ключ від батькової квартири. Він переживе цю втрату. Але прикро, прикро, що так складаються стосунки з єдиною дочкою.

Дмитро запам'ятав номер жалобного автобуса і їхав за ним сірими вулицями крізь холодний зимовий туман. Коли виїхали на Червоноармійську, він подумав: куди далі? На Байкове? Для Вероніки знайшлося місце на престижному київському цвинтарі? Втім, там поряд крематорій, де обслуговують усіх киян, навіть декласованих. А коли декілька хвилин стояли у пробці біля Стадіону, він пригадав, що братову Марину везли на вантажівці з відкинутими бортами. Цвинтар був далеко, вантажівка зі швидкістю п'ять кілометрів на годину повзла через усе Дубове, а люди за труною сунули пішки. Вітер ворушив розкішне медове волосся покійної, а люди, які ще вчора судили гулящу красуню, плакали, як це можна таку красу закопувати в землю. А матір в останню путь везла коняка на старій підводі. Після Стадіону поїхали швидше, але не повернули на Байкову гору, поїхали далі до Либідської. Об'їхали автовокзал, поїхали на Лису гору. Він здивувався: невже там також є цвинтар?

Але цвинтарів у Києві багато. І закинутих, і діючих. Нерідко, у найнесподіваніших місцях. Як оце, де з якихось дивних причин ховають Вероніку. Очевидно, тут поховано її хулігана-батька. Він припаркувався поряд з автобусом. Люди почали виходити, а він сидів у машині і дивився на них. Побачив Ларису. Побачив хлопця, що грав Філософа в аматорському спектаклі ДОРОГА ЗРАДИ. І другого хлопця, того, що зрав Зрадженого Зануду, також побачив. А це, мабуть, дочка Вікторія. На ній чорна хустка і шубка ще краща за ту, яка вже другий сезон висить, нікому не потрібна, у його бетонці. Він відчув неймовірний дрож, серце в горлі, вологу в очах. Йому захотілося втекти, він мимоволі опустив обличчя на кермо, а потім подумав, що ніде не сховає свою темно-синю “Ладу“, яку дочка неодмінно впізнАє.

Втім, ніхто не звертає уваги на темно-синю стару ЛАДУ, що стоїть біля похоронного автобуса. Відкрили дварцята ззаду, почали витягати труну. Дмитро зняв шапку, вийшов з машини. Молода незнайома дівчина тримала невідомий йому портрет Вероніки. Вона очолила процесію. За нею шість хлопців-акторів рушили з труною на плечах, а за ними - всі інші . Ні оркестру, ні священника не було. Тільки хтось, кого він не бачив, тужно грав на сопілці.

Дмитро дочекався, поки вся процесія увійшла у браму цвинтаря, а потім пішов за ними, тримаючись на відстані. Кажуть, Вероніка задохнулася. А її лице в труні ніби й не було синім. Він так і не постояв коло неї, не попрощався, і зараз не наважиться підійти до розритої могили... Сопілка плаче, і в тихому сірому повітрі чутно, як плачуть жінки. А хтось розридався. Він досить далеко від них, але в мертвій тиші цвинтаря плачі чутно здалеку.

Процесія спинилася. І він зупинився поміж старих могил за декілька кроків від того місця, де ховають Вероніку. Людей багато. Він не бачить, що діється там, не чує, що там говорять. Тільки чує тоскну сопілку і чийсь плач.

І от церемонію завершено. Люди поволі рушають до виходу. Назад він за ними не їхатиме. Але все-таки він провів свою дивну дружину в останню путь... Останніми йдуть троє: мужчина, що ридає жіночим голосом і двоє жінок, що ведуть його під руки. Коли на місці поховання більше не лишалось нікого, Дмитро витягає з-за пазухи гілку мімози, йде ближче до свіжої могили. Вероніко, люба, чого ти шукала в цьому житті? А знайшла ранню смерть. Невже аж так погано тобі було зі мною?

На свіжому пагорбі металева табличка: “Вероніка Стебелько. Померла на 36-му році життя“. В огорожі ще одна могила. На невеличкій гранітній плиті, як шкіц на папері, вирізьблено легкий силует хлопця й дівчини, що цілуються під ліхтарем. І напис на граніті: Манулін Витя. А могили батька Вероніки Івана Раєвського і близько нема. Хто такий Витя Манулін? Чому Вероніку поховано поряд з ним? А йому, її законному чоловіку, батьку її дитини, відмовлено від місця поряд і на тому світі! То значить хтось у неї таки був! Не тільки Отелло! А ще й Вітя Мнулін! Гос-споди, він мало не все життя поклав на те, щоб у родині були надійність і спокій. А потрапив у якісь богемні напасті. Вітя Манулін народився 15 серпня 1964 року, а помер, господи, він помер 23 жовтня 1979 року! У віці шістнадцяти років! За півроку до того, як вони зустрілися з Веронікою! Цей хлопчик із того її життя, з якого він її тяг усіма силами, і яке вона була не в силі забути! Вочевидь, вона заповіла поховати себе тут, і її богемні колеги виконали цей заповіт.

А йому вона ніколи не розповідала ні про якого Вітю Мануліна. А вірніше, він ніколи не слухав, коли вона бралася розповідати про своє життя до зустрічі з ним. Завжди рішуче міняв тему розмови. Тобі потрібне зимове пальто! В цю суботу йдемо купувати! Немає грошей? Для тебе знайду, хоч і під землею! А Вероніка, виходить, так любила своє босяцьке минуле, що й із ніжним сильним чоловіком ніяк не хотіла забувати його. І до батька-алкоголіка бігала, і до Віті Мануліна на могилу! І, скоріш за все, те босяцьке минуле і вбило її! Тут, на холодному цвинтарі під дрібним січневим снігом, йому стало аж жарко від несподіваного осяяння! Так, причина її смерті в її зв'язках із минулим! Недарма він беріг дружину від найменших контактів з її кримінальною родиною! Він нарешті згадав, чому саме його охопило відчуття давно приспаної тривоги, коли він ішов з лікарні від Вероніки. Санітарка! Потворна лупоока санітарка із совиними бровами і синіми вивернутими губами совала шваброю у Вероніки під ліжком! Її, саме її він бачив у притоні у старого Раєвського, коли декілька разів приходив до них за документами Вероніки! А вони щось мають до нього! Він був правий, сто разів правий, коли оберігав Вероніку від тої босоти!

Коли Дмитро зібрався йти від могили своєї дружини Вероніки і від могили цього самого Віті Мануліна, то побачив поблизу жінку. Вона стояла осторонь, а коли побачила, що він її помітив, почала уважно читати написи на сусідніх надгробках. Він відразу впізнав її. То була та сама жінка, з якої вони разом стояли на порозі глядачевого залу на спектаклі ДОРОГА ЗРАДИ.

На дев'ятини за традицією збираються тільки родичі. Друзі й колеги прийдуть на сорок днів. А поки - тільки рідня по крові. Прийдуть тьотя Лариса з Ярославом. Вони хоча й непрямі, але найближчі родичі, якщо не брати до уваги батька. У Ярослава те саме прізвище, що й у Вікторії. В різних районах стольного града проживає чимало Раєвських, дітей Івана Раєвського від різних шлюбів. І хоча всі вони давно пішли з кам'яниці на Подолі, aле ніхто з них, крім Вероніки, не вибрався з того темного світу, в який пустив Іван Раєвський своїх числених дітей. Хтось працює вантажником в овочевому магазині, хтось розливає пиво у вуличному кіоску, і всі вони мають сизо-багрянисті пики міських алкоголіків з великим стажем. Декого з тих своїх маргінальних тіток і дядьок Вікторія бачила на похороні діда. З ними контакту нема. Тільки їх не вистачало тут. Але про них не йдеться. Йдеться про батька. Тьотя Лариса переконує, що з батьком треба буде помиритися. Не обов'язково селитися знову з ним у бетонці. Але в тебе вже закінчилися гроші, які ви з мамою привезли з Америки, чи не так? І ті, які пощастило витягти з покупців дідової хати також?

— О, тих уже давно нема!

— І я про те саме. Ти, я думаю, морально не готова вдень вчитися, а ввечері стояти біля шинквасу, наливати пиво? Ще спробуй, знайди порядній бар!

— А у вашій фірмі якимось секретарем? Ви ж казали, ваші референтки народжують одна за одною, нема кому працювати...

— Доберешся хоча б до третього року навчання, я тебе порекомендую, якщо сама втримаюся доти. А поки налагоджуй дипломатичні стосунки із рідним батьком. Тим більше мами він не вбивав.

— Але ж він був у неї перед її смертю !

— Це або фатальна випадковість, або його хотіли підставити.

— Хто?

— Аби знати. Той, кому твоя мама заважала. І батько міг би допомогти вияснити: хто? Хоча б для того, щоб виправдатись самому.

— Я вже так звикла без чоловічого диктату! Я за ним зовсім не сумувала!

— Віто, я така сама феміністка, як і ти, але в мене дещо більший життєвий досвід! З чоловіків теж буває користь.

У Вікторії на порозі вісімнадцятиліття також був певний досвід, щоправда не власний. Перші місяці, як вони з мамою пішли від батька, вони прожили в домі старої акторки, в якої мама іноді брала приватні уроки режисури за символічну платню. Мамі було дуже незатишно в тому просторому мешканні з антикварними меблями та іконостасами старих фотографій. Вона весь час думала: тут неможна лишатись довго, куди далі? Зняти навіть дешеву однокімнатну на околиці немає грошей. Поневірятися по чужих людях не хочеться. До батька на Поділ страшно, хоч він вже давно не той. Але там дуже холодно, і пацюків стало ще більше, ніж було тоді. А школярка Вікторія ще не переймалася тими проблемами, їй було добре і у старої акторки, і в новій школі. Вона пила чай зі старою пані , яка все ще плекала нездійсненну мрію створити суто жіночий театр, де жінки грали б і жіночі, і чоловічі ролі. Бо саме жінки найліпше бачать тих паскуд збоку. То був би акт справедливості у театральній галактиці, де стільки чоловіків грало жіночі ролі! Грало невиразно, однобічно, безлико... Тоді як внутрішній світ жінки незрівнянно багатогранніший за чоловічий!

— Запам'ятай, руку допомоги в цьому житті тобі реально подадуть тільки жінки.. А чоловіки завжди підведуть, ошукають і зрадять. Ти можеш зійтися з чоловіком, це твоє жіноче право. Але якщо це станеться, ти маєш бути готова до будь-якої зради. Жінки теж можуть зрадити, але то неодмінно буде через чоловіка. Через пристрасть до чоловіка жінка може втратити все: усю свою порядність, усі свої грощі. Тому треба спочатку виховати в собі моральну незалежність, досягти незалежності матеріальної, а потім можна собі дозволити фізіологічну або емоційну залежність від чоловіка. Не раніше.

Сімнадцятилітня Вікторія як дівчина з порядної родини ще не дуже розуміла, що таке фізіологічна залежність від чоловіка, одначе слова старої акторки падали на вдячний ґрунт. Постать бізнес-леді в строгому костюмі спокушала юну розумницю значно з більшою силою, ніж звабливі ресторанно-курортні красуні у вечірніх сукнях чи - боронь Боже! - чепурні дружини-господарочки у мережаних фартушках.

— Так можна залишитися й без любові, - говорили Вікторії жінки й дівчата, з якими вона ділилася своїми уподобаннями. Це не лякало її. Тільки сильна незалежна жінка може дозволити собі кохання. А як жінка не така, то її ота сама любов неодмінно перетворить на статеву ганчірку, як дотепно пропонує дослівний переклад з російської*

* половая тряпка (рос.)

А тепер тьотя Лариса, яка завжди розуміла племіницю, пропонує їй поновити стосунки з батьком. Ти бачиш, як вдало вийшло, коли ви з мамою, за моєю ж таки порадою, почали шукати покупців на дідові апартаменти? Звичайно, погано, що мами нема. Але тобі все одно жити, і добре, що є де. І крім того, ми тепер маємо вияснити, чому все-таки мама не вижилa після того грипу. Я певна, то не твій батько.

— А хто ж тоді?

— Якби то знати. Але ми все дізнаємося. Ти знаєш, Віко, я в своєму житті вже розкрила один злочин. Загинула моя колега, і, здавалося б, усі кінці й не треба було ховати в воду, вони й без того були у воді, але я витягла усі ті кінці, та ще й з такої брудної каламуті!

— Так, Ярослав розповідав...

— Про це можна було б написати цілий роман! В мене є певний досвід по розслідуванню злочинів. І якщо я знайшла убивцю жінки, яка була велика стерва, то убивцю такої милої жінки, якою була Вероніка, ми знайдемо неодмінно. Якщо то й правда було убивство, а не грип.

— Це було убивство, тьотю Ларисо! Чому вона не померла за ті кілька днів, коли їй була температура сорок і галюцінації? Тому що ми з Жеником сиділи біля неї вночі!

— Теж мені, той Женик! Напівхерувімчик - напіводоробло! Він міг і недогледіти!

— Так, він потім сам захворів. Тільки я все винесла, - схлипнула Вікторія, - ще i його відвозила додому на Печерськ. Але поки він сидів біля мами, з нею нічого не було. А як прийшов батько...

— Віко, дитино, та що ж той батько міг зробити? Невже ти думаєш, ніби він її отруїв?

— Ні, я так не думаю. Але мама дуже розстроїлася, коли побачила його, і їй стало гірше, а у цій вошивій лікарні нікого не було поряд, щоб вивести її з того стану...

— Якщо мамі й правда стало аж так погано від вигляду тата, що вона померла, то це проблеми мами, а не тата. Тато за це якщо й несе відповідальність, то ніяк не кримінальну. Скільки людей помирало від інфарктів або інсультів під час домашніх сварок! І ніхто нікуди не притягав учасників тих дебошів, що лишилися живими...

— Але ж є моральна відповідальність!

— Ну то ти забагато хочеш від рядового мужика!.. Але, я гадаю, у випадку з Веронікою все складніше. Мій лікар - а наш шеф прикріпив до нас усіх лікарів зі служби святого Петра - сказав, що набряк гортані - то є алергічна реакція на щось конкретне.

— Правильно! У мами була алергія на тата!

— Послухай мене, Віко. Мене насторожує не стільки думка мого лікаря, хоча його цілком можна вважати незалежним експертом. Грип - то така напасть, від якої можна чекати всього. Навіть вузькопрофільні фахівці з грипу не можуть всього передбачити. Від цього люди і сліпнуть, і глухнуть, і навіть навпаки. Мій Ярослав був золотою дитиною до шостого класу, поки не перехворів на грип і не став негідником. Грип - це як щури або комп'ютери, які завжди можуть викинути невідомо що.

— Так, мама мені розповідала про щурів у дідовому домі. Вона для них ставила блюдечка з горілкою, щоб вони п'яніли й не стрибали в ліжко... Але ж мамі вже ставало краще! Я була в неї вранці того дня, коли ввечері був батько.

— Грип міг повернутися, я ж тобі кажу, це річ підступна, але мене насторожує не те. Я розмовляла з Дмитром. Він не міг прийти в лікарню без якогось запрошення! Він не знає вашої адреси, ви й досі на обліку в адресному бюро в його бетонці. Хто міг дзвонити йому? Якби мама захотіла побачити його, вона би попросила тебе з ним зв'язатися.

— Вона б ніколи не схотіла його бачити! Навіщо він їй був потрібен?

— Ну, наприклад, вона могла захотіти взяти другий шлюб. Для цього їй треба було б розлучитися з батьком. Адже вони були офіційно одружені до останнього.

— Мамі не треба було другого шлюбу! Щоб якийсь Женик прийшов у нашу квартиру, якої ми добилися такою кров'ю!

— Віко, то міг бути зовсім не Женик! Вероніка потроху здобувала професійний творчий рівень! А це кладе на жінку печатку обраності, робить її в якомусь сенсі особливо привабливою. Зростає ймовірність привабити цікавого й заможнього мужчину.

— А вона весь час, поки ми були в Америці, замість того, щоб знайомитись із тамтешніми викладачами, перекидалася мейлами із Жеником.

— А між іншим, як там той Женик зараз? Чи дзвонив він після похорону? Може його теж покликати на дев'ять днів?

— Тьотю Ларисо, якщо ви наполягаєте, щоб кликати батька...

— А це було б навіть ориґінально... Гаразд, з Жеником ми побалакаємо потім. Але з ним теж варто поговорити.

— Ви гадаєте, Женик щось міг заподіяти мамі? Та він саме лежав хворий вдома і не ходив до лікарні.

— Женик навряд чи міг щось заподіяти. Але він би міг дати деяку інформацію...

— Яку інформацію, тьотю Ларисо?

— Можливо, дуже цінну. Вчора мені дзвонив твіїй батько. І ти знаєш, що він мені сказав?

— Поняття не маю!

— Він сказав, що в тій триклятій лікарні працювала санітаркою жінка, яку він бачив у домі батька Вероніки.

— Яка санітарка? Ота страшненька, що мила підлогу м маминій палаті? Баба Зося?

— Я не знаю, як її звуть, але я була у мами в лікарні тільки один раз і запам'ятала одне обличчя. Його не забудеш.

— Баба Зося і правда була дуже страшна зовні. Я не знаю, чому в неї було таке сизо-чоре лице. Вона, здається, п'яницею не була. Я її ніколи не бачила напідпитку. Але вона була непогана тітка. І проводила у відділення за гривню, а не за три сорок, як у комерційніому віконечку. А до мами вона взагалі дуже добре ставилась. Вона мене навіть зворушила... як купила їй коробочку ананасного соку... на свої гроші... а які в тої бездомної баби гроші? - Вікторія схлипнула, коли згадала доброту потворної санітарки до покійної мами. A Лариса вела далі:

— Я певна, що Дмитро не брехав, коли розповів про... як її? бабу Зосю. І взагалі, він не брехав.

— Тільки бив по обличчю, коли щось не так...

— Віко, він часто бив маму?

— Тільки один раз. Тоді, коли ми пішли. Хіба мало?

— Ну то це не називається “бив“, це називається “вдарив“.

— Як би воно не називалося, але я не хочу такого паскудства у своєму домі.

— Хто таке може хотіти? Але Дмитро дуже дорого заплатив за свою... нестриманість. Ти би подивилась на нього зараз! Він страшенно постарів, спав з лиця, згорбився. а був же ж породистий кінь! З тих, які в зрілому віці стають кращими, ніж замолоду. Кращий за тата Ярослава. Я на мужиках розуміюсь!

— Ну то батько й помстився мамі за те, що вона пішла від нього. Прийшов до неї, коли вона була хвора. Наговорив їй якихось жахливих речей... А тут іще його мати...

— Віко, ми з тобою йдемо якимись хибниими шляхами! Я тобі вже казала: баба Марія померла у червні минулого року! Ти же розумна дівчина! То не будь тупуватою, як твій батько!

— Ну спасибі вам, тьотю Ларисо!

— Віко, твій батько й досі тільки те й повторює: Вероніка мала зі мною все!

— І по обличчю також.

— Віко, мама позбулася комплексів, пов'язаних з твоїм батьком! Вона не могла померти від того, що він прийшов до неї і щось їй сказав.

— Але вона була хвора!

— Ти ж сама кажеш, ніби їй вже тоді стало краще! І до того ж, коли їй і правда було дуже погано, коли в неї була маячня, вона згадувала про батька?

— Ні... Ні, не згадувала!

— Бачиш! Батька не було в маминій підсвідомості! Це те, про що я тобі говорю. А про що вона говорила? Ти можеш пригадати?

— Вона говорила про театр... Плутала фрази, просто я розуміла, що то було про театр... Але дві фрази вона повторила кілька разів до кінця, і я їх запам'ятала. Вона казала: У цієї п'єси має бути інший фінал! Віко, передай йому: у спектакля має бути зовсім інший фінал! Я її заспокоювала, казала: мамо, ти одужаєш і скажеш сама усе, що думаєш про п'єсу і про спетакль. Ось. А ще одного разу вона сказала, і мені стало зовсім страшно, бо вона мене не впізнала, а говорила, ніби не до мене: Облиште його, він же дорослий! Він сам знає, що йому робити! Потім їй стало краще, галюцінації минули, і я забула про ці слова. А вона, мабуть, подумки розмовляла з бабусею Марією. Вона ж не знала, що її нема.

— Я гадаю, Вероніка подумки розмовляла з кимось іншим.

— Але як же тоді зрозуміти дзвоники з Блюхівки за кілька днів до... до... - Вікторії важко вимовляи “до маминої смерті“.

— А ти мені не розповідала! Які дзвоники?

— Ну то я розповідала Костику і Люсі. За кілька днів до...

— Але мама вже була в лікарні?

— Так. Дзвонили сюди... Було дуже погано чутно...

— То чому ти вирішила, що то було з тих місць?

— Мені здалося, то був бабусин голос. Вона питала, чому мама забула її і не приїздила на Різдво. А потім зв'язок урвався.

— Яке Різдво? Твоя бабуся померла у червні минулого року. А на це різдво твій батько був у Блюхівці, поставив над нею хрест. Бо сельчани скаржилися, що бабуся не мала спокою і їм не давала.

— Ну от вона й покликала маму до себе! - вжахнулася Вікторія, - все сходиться, тьотю Ларисо!

— Ві-і-ко! Ві-і-ко! - застогнала Лариса, - Ти доросла розумна дівчина! Ти вивчаєш соціальну діаґностику! Ти з тих, ХТО ставить діаґноз! Чому ти стаєш на рівень тих, КОМУ його ставлять!

Після похорону Вероніки Раєвської Женик Мурченко лежав у ліжку три дні, вставав тільки в туалет. Благо, статус вільного художника і лтератора широкого профілю дозволяв йому у випадку душевних травм проводити час у такий спосіб без найменших професійно-кар'єрних збоїв. Мама залишила йому на плиті його улюблені биточки під майонезом і підсоложений рис на гарнір. Залишила йому на столі миску з огірочками, бо двадцятисемирічна дитина могла не додуматись витягти їх зі слоїка. А сама пішла на роботу до своєї лікарні. Бо нема кому працювати, і хворим нема ніякого діла, що лікарі також хворі.

А Женик протер окуляри й поринув у спогади про те, що наснилося цієї ночі. Вірніше, сон з картинкою був уже вранці. Він прокидався вночі і довго не міг заснути. Нарешті вімкнув світло, вирішив почитати Жака Деріду. Перебуваючи в черговому життєвому тупику, він завжди читав Граматологію. Відкривав грубий том на будь-який сторінці і читав, читав... Чи є у світі більше десятка чоловік, здатних зрозуміти цю писанину? Чи розумів перекладач цього тексту хоча б його десяту частину? Женик любив Граматологію. То були сильнодіючі ліки від життєвих ран будь-якої ґенези. Мама подарувала йому цю книжку, дізнавшись, що він годинами читає її біля прилавку в книгарні. Не вагаючись, заплатила сорок гривень. Тепер він має Граматологію вдома. Коли є зовсім неможливим читати сам текст, Женик розглядає гарне обличчя інтелектуала номер один на звороті книги, думає про те, як йому ведетьсяв цьому світі. І поступово стає дедалі краще. Аби тільки в безсонну ніч між гір книжок вчасно знайти Граматологію.

Цієї ночі Граматологія знайшлася напрочуд швидко - мама завбачливо поклала її навидноті. Але не знаходились окуляри. І так і не знайшлися до ранку. Він заснув після п'ятої зі світлом із Граматологією на грудях. І наснилося йому - а сон був дуже виразний: не каламутний, не диспропорційний, як воно часто буває у снах, а снилося йому русяве волосся жінки на його подушці. Він іще подумав уві сні: схоже на волосся Вероніки, але подумав це спокійно, без надриву, як наяву. А потім хтось вилив на його голову і на те волосся узвар, і сушені груші, яблука і вишні попадали на постіль. Він прокинувся і довго обмацував подушки й простирадло, ніяк не міг повірити, що насправді вони сухі.

Вранці окуляри знайшлися легко. Не те що в очманінні безсоння. Женик протер окуляри й поринув у меланхолію. Вероніки нема. Він міг взагалі не зустріти її. Але зустрів і втратив. Як жити далі? Невже то він накликав на неї лихо, коли з її слів писав: “Поховайте мене поряд з Вітькою, із моїм незабутнім другом, покладіть мені жовту квітку в руку“.

Вероніка розповідала про свого першого хлопця Вітьку. Це було ще до її одруження з цим... Дмитром. Вона була дитиною і була дитиною дна, дитям безодні. Її батько займався якимись дрібними й темними справами із відповідним способом життя. Вони жили в цоколі, в кам'яниці на Подолі біля самого Дніпра. У неї була малесенька окрема кімнатка, що замикалася ізсередини, і віконце виходило на вулицю, вбік Дніпра. В це вікно залазив до неї Вітька. Вероніка показувала йому те вікно. Тепер на ньому жалюзі й кручені грати - колишній притон Івана Раєвського скупив якийсь новий багатій. А тоді на тому вікні весіла убога штора, що ховала від цікавих очей їхню з Вітькою любов. Мама Вітьки тьотя Ліда була прибиральницею в школі, де вчилася Вероніка. Вона була хороша жінка, добра і лагідна, але Вітька народився в неї, коли вона вже була стара. Тому він і помер пацаном. Він помер від білокрів'я. Згас за один місяць. Вони з тьотею Лідою, сиділи біля його ліжка і плакали у два ручаї. За вікном була золота осінь, прозоре бабине літо. А Вітька помирав. Тьотя Ліда на хвилинку вийшла, бо відчула, що Вітька хоче сказати Вероніці щось дуже важливе. Він попросив її забрати пасмо в нього з чола, поцілувати його і сказав, щоб вона ходила до нього на могилу і носила йому восени жовті квіти.

Женика надзвичайно схвилювала історія кохання Вероніки та Вітьки. Нерідко він уявляв крихітну кімнатку з вікном на набережну, де на підлозі стояли блюдечка з горілкою для пацюків, а дірку в стіні було закладено дошкою з розкладом руху річкових трамваїв від причалу N7. Він уявляв, як цілувалися ті діти на нікельованому ліжку з брудними підзорами, поки в інших кімнатах того колоритного помешкання дорослі пили горілку і співали непристойних пісень. Цієї осені вони їздили на Корчуватський цвинтар до Вітьки, i поклали на чорний граніт жовту хризантему. Вероніка, як отримала гроші від перепродажу житла свого батька, встановила пам'ятник у Вітьки на могилі. Вона шукала тьотю Ліду але, мабуть, та лежить в іншому місці. А може вона ще жива, але Вероніка жодного разу не бачила її у Вітьки на могилі. Може, вона поїхала назад на село?

...А тоді була золота осінь, сяяло сонце, на чорному граніті лежали жовті квіти. І Вероніка сказала, що хотіла би одного дня спочити тут, поряд з Вітькою. Тоді він написав рядки, які накликали лихо.

Поховайте мене поряд з Вітькою,

Проженіть мою давню муку.

Покладіть мені жовту квітку

В руку.

Не питайте, чому так сталось

Наші душі у кров роздерті.

Як ми в холоді цілувались

І хотіли померти.

Розпитайте холодний вітер,

А мене ні про що не питайте.

Поховайте мене поряд з Вітькою,

Поряд з Вітькою поховайте!

А взагалі він написав багато віршів з голосу Вероніки. Ніби їх писала вона. У тих рядках був її досвід, її слова, її надривне бачення світу. Тільки записував він. Бо в неї не було часу прислухатись до трему свого єства, і замість неї те робив він. Як же він не вберіг її? Він сидів біля її ліжка вночі, відганяючи смерть, а наранок сам не звалився. Та потворна санітарка баба Зося поклала його до ранку в ліжко в тій самій палаті. А вранці прийшла Вікторія, дочка Вероніки, підібрала його і відвезла додому на таксі. Ще незручно вийшло, домовились, ніби в нього є гроші, але як довелося платити, то грошей в нього не виявилося, і Вікторія віддала таксисту свої. Він бачив її на похороні, але там було не до того. Треба буде зателефонувати їй, сказати, що він пам'ятає про ті гроші.

Женик поміняв піжамні штани на джинсові. Сьогодні він вирішив все-таки прибрати постіль, і йому весь час здавалося, ніби разом з подушками він пхає до тумби в головах ліжка сухофрукти з узвару. Як це так? Вилити на голову каструлю з компотом! і разом з сушеними яблуками й грушами! Сцена вигнання матері з дому свекрухи бентежить вразливого Женика майже так само, як і рання смерть Вероніки. Свекрухи часто ненавидять невісток. Але виливати узвар прямо на голову - до такого, погодьтесь, не кожна додумається!

Задзвонив телефон. Він узяв слухавку, але там мовчання. Між іншим, це вже не вперше.

— Алло! Говоріть! Вас слухають!

Мовчання. А потім кладуть трубку. Завжди хтось може не туди потрапити. Або завжди може не спрацювати зв'язок. Але коли мовчазні дзвоники повторюються часто, це викликає бозна-які думки. Мама також скарижилась на те, що вже кілька днів хтось телефонує, уважно прислуховується до “Алло! Слухаю вас!“ і кидає трубку. Хто б це міг бути? Містика якась! Чи то грип, на який зараз хворіє щось загальніше, ніж просто люди? Хворіє усе місто, хворіє його транспорт і його зв'язок, бо ж ні від кого не секрет, що саме в епідемію найчастіше потрапляєш не туди, куди телефонуєш.

Минулої зими грип обминув їх. Але він написав вірш про грипозний туман, і вона тоді сказала йому: як важко, мабуть, тобі дався цей вірш, і він був вражений, як вона вірно все відчуває.

Минулої зими у них все почалось. У мами було нічне чергування, і він запросив Вероніку повечеряти з ним. Купив шампанське, витяг з антресолей фамільні свічники. Колись покійна бабуся, мати матері казала йому: запалиш свічки у цих свічниках в ніч свого весілля. Bін до блиску начистив ті мідні свічники шматком цеглини. Вони довго говорили про п'єсу, і про трансформацію понять вірності й зради в сучасному розумінні. вона розповідала, як у дитинстві мала ідею-фікс розшукати фронтових друзів свого жахливого батька, бо мала дві мети: по-перше вона шукала методів впливу на хулігана-фронтовика. А по-друге, їй здавалося, що відкриє таємницю, ніби батько насправді не був ніяким фронтовиком, а був зрадником. Бо тільки зрадник може бити жінку і дітей, виганяти їх по п'яні з дому, і на те не було ніякої управи, бо в міліції казали: він герой війни, ми не можемо з ним, як з негероєм.

А ще того вечора Вероніка повторювала рядки з його поезії “Ми захищаємо високу вежу, з якої вже давно зняли облогу“, в яких бачила глибокий сенс. А він намагався їй пояснити, ніби хотів у цю поезію вкласти рядки про те, що висока вежа, яку варто захищати, все одно існує, тільки в нього не вийшло сказати про те надривно,але без пафосу.

— Про те буде інша поезія, - сказала Вероніка. Свічки танули у фамільних свічниках. Вероніка згадала, що в її кімнатці в батьковому домі не було світильника на стелі, і коли перегоряла лампочка в настільній лампі, вона палила недопалки прямо в емальованій кружці. Але не згадувала Вітьку, відчула, що зараз не треба. А він сказв їй, що прочитав її думки. Вероніка здивовано глянула на нього, а він сказв:

— Ти думаєш: нам так добре розмовляється про все. І не хочеться переходити до того, заради чого лишаються наодинці. Але свічки догоряють... А тепер ти думаєш: навіщо мені поряд чоловік, який контролює мої думки? Ні, в загальному випадку я не читаю думок жінки. Такі хвилини виникають дуже рідко...

То була правда. Вони з Веронікою багато разів згадували свій перший вечір, і вона саме так подумала. І вперше, і вдруге. А далі він сказав:

— Нехай те, що станеться зараз, буде ще краще ніж наші довірливі розмови...

Висока вежа висіла на містом,

І ясно зазирала у вікно.

Зітхала ніжність, рокотала пристрасть,

І зрада каламутила вино.

Мама говорила йому:

— Женику, навіщо ти дуриш голову цій милій жінці? Адже за великим рахунком жінці треба не вірші читати, а полегшувати її життя. Ти здатний взяти на себе відповідальність за неї, розв'язувати її проблеми, заробляти для неї гроші врешті решт? Женику, не думай про себе, подумай про неї! Що ти можеш запропонувати їй, крім пристрасті й ніжності?

— Це не так вже й мало! В неї вже був чоловік, що заробляв гроші! І вона від нього пішла! І це було ще ДО зустрічі зі мною!

— Я думаю не про тебе, а про неї! Для тебе це прекрасний варіант! На сім років старша, з дорослою дочкою! Ніколи не встане питання про одруження! Я тобі говорю як жінка, яка була в її стані! Скільки чоловіків хотіло проводити час зі мною отак при свічках, коли нікого нема вдома. А мені якщо й хотілося, то чоловіка собі, батька тобі. Я не піддавалась на спокуси вечорів при свічах, але не в усіх моя сила!

Ці розмови виникали нечасто, але періодично. І одного разу він сказав мамі:

— Замовкни! Більше я не слухаю твоїх розмов на цю тему!

І вона замовкла, і розмови на цю тему більше не виникали, і він пишався, що зумів усунути матір від свого особистого життя. Але сумніви “що я можу дати коханій жінці?“ скубли його і затьмарювали ті години високого щастя, заради яких тільки й варто жити на світі.

А тепер Вероніки нема. І мати сказала:

— Скільки житимемо, стільки будемо дивуватися жахливій несправедливості світобудови. Молода жінка, гарна, талановита, на злеті життя. І померла такою молодою. А моя свекруха ще й досі десь смердить. Вже шість років не встає з ліжка.

Знову задзвонив телефон. Цього разу заговорили. Але Женику здалося, що то був той самий абонент, який раніше мовчав. Чоловічий голос запитав:

— Чи можна попросити до телефону Тетяну Вікторівну?

— Віталіївну. Її зараз нема. Вона буде після сьомої. Я можу дати її робочий телефон.

— Дякую, не варто. Я перепрошую, а з ким я розмовляю?

— Це її син Євген.

— А ви... живете з мамою, чи ходите в гості?

— Живу.

— Ви мене вибачте, Євгене, але чи не могли б ви поки не переповідати вашій матінці про мій дзвоник? Ви, звичайно, можете робити так, як вам заманеться, але я вас дуже прошу виявити отаку чоловічу солідарність. Колись ми з Тетяною дуже дружили, а розійшлися не найкращим чином. Але час іде, треба забувати старі образи. Згодом все стане на свої місця. Або й не стане. А якщо ви зараз усе переповісте про мене, тоді точно не стане...

— Я поки нічого не скажу матері.

— Гаразд. Я вам залишу мій контактний телефон. Якщо у вас виникне бажання найближчим часом зустрітися зі мною, я до ваших послуг. Може, у вас є службовий телефон?

— Нема. Я працюю вдома.

— Вільний художник?

— Так...

— Ну то ми з вами колеги! На все добре! Щасти вам, Євгене! Чекатиму вашого дзвоника!

— І вам нехай щастить, не знаю, як вас звуть!

— Ми так не можемо йти далі, Дмитре. Tи весь час повторюєш те саме: Вероніка зі мною мала все, жила, як у Бога за пазухою. Ах, який я чудовий мужик, а від мене пішла підла баба.

— Не підла, а дурна.

— Як ти можеш так говорити про жінку, яка лежить в землі!

— Тому й лежить в землі, що дурна! Не влаштовула б цього спектаклю зі зрадою, то й була б жива і здорова. Ставила б своє ОТЕЛЛО і горя б не знала!

Сьогодні Дмитро дратує Ларису. Вона ледь стримує себе, щоб не вилити йому в обличчя той чай, яким він її частує біля журнального столика у своїй вітальні. Але треба триматися. Від скандалів користі не буває. Вірніше, це не той випадок, коли від скандалу може бути користь.

— Ти гадаєш, ти такий класний мужик, а вона від тебе пішла? Від класних мужиків жінки не йдуть. А як зраджують їх, то потихеньку. І не каються в тому.

І Дмитро вперше подумав, що у Вероніки були всі умови для подружньої зради, якщо вже їй так хотілося. Вона могла собі залагоджувати різні паскудні справи і ні в чому не зізнаватися. Втім, вона і не зізнавалася, вона щось наговорила таке, чого не було. Навіщо? Їй треба було грати на сцені... грати на сцені... то хто не пускав її на ту сцену? Ну то й грала б cобі...

Сьогодні субота. В понеділок - дев'ять днів. Звичайно, він хотів би прийти. І з Вікторією хотів би спілкуватися як батько з дочкою. Але дочка ставить умову: вона прийматиме батька у себе, (вона прийматиме, шма-a-aркачка!) якщо той висловить щире каяття тим своїм жахливим вчинком, який призвів до розриву між ним і мамою. І Лариса не полінувалася, у свій вихідний день приїхала на околицю до його бетонки, щоб обговорити з ним цю вимогу Вікторії. Звичайно, у Лариси свої причини так зробити. Якщо Дмитро не опікується дочкою, то Лариса як найближча родичка молодої дівчини має допомагати їй, як того вимагає моральний обов'язок. Лариса цього не хоче. В неї немає на це часу. Та й грошей шкода. Краще пропити в ресторині - живемо один раз. А зв'язки береже для рідного сина Ярослава. Тому й хоче помирити батька й дочку, вкладаючи в те дійство усі свої душевні сили.

— Ти мені можеш пояснити, Ларисо, навіщо ти переповіла Вероніці про мої стосунки з Катериною Рачко, якщо вже тобі про них стало відомо?

— Я була неправа, каюсь, - бадьоро прореаґувала на його звинувачення Лариса.

— Ти же розумієш, це ніяк не позначалось на якості нашого подружнього життя.

— Навіть позначалось в позитивний бік, - хитро посміхнулася Лариса, демонструючи великий досвід шлюбної та позашлюбної практики. Дмитро мимоволі також посміхнувся, згадавши, як добре було, коли його життя збалансувалося між цими двома жінками. Дикі зустрічі з Катериною дозволяли йому бути таким терплячим з Веронікою. Ця сучка Лариса обізнана з такого роду таємницями. Але цей жахливо грішний світ стоїть і ще не завалився мабуть тільки тому, що існують іще жінки які просто щиро кохають своїх чоловіків і не заглиблюються у темні підвалини чоловічо-жіночої каламуті. Йому дуже хотілося, щоб для Вероніки все було саме так... Втім, що вже про це говорити, як вона лежить на далекому Корчуватському цвинтарі в одній огорожі з якимось Вітею Мануліним.

— Ларисо, а чому Вероніку поховали саме на тому цвинтарі? Там десь її батько?

— Ні. Дід десь в іншому місці. Його спалили, а куди далі - не знаю.

— А чому ж Вероніка там?

— А ти був там на кладовищі? Я тебе не бачила.

— Я їхав машиною за жалобним автобусом... А потім, коли ви всі пішли назад, постояв біля могили. Чому Вероніку поховали біля якогось хлопця, що помер бозна-коли. То якийсь її родич?

— Де змогли, там і поховали, - відрубала Лариса, - ти же не займався пошуком місця для дружини!

— Мене ні про що не просили. Більш того, натякнули, що обійдуться й без мене.

— Ти півтора роки не цікавився, як твоя родина, Ти їх вигнав з дому, і вони навчилися обходитися без тебе!

— Ларисо, ти прекрасно знаєш, що усе це неправда. По-перше, я їх не виганяв, вони самі пішли. А по-друге, я їх шукав, а мені ніхто не хотів допомогти в цьому. Ти й сама мені більше року тому сказала, що не знаєш, де вони, хоча й усе прекрасно знала. Це правда чи неправда?

— Це правда. Але тоді була інша реальність. У Вікторії була мама, яка як могла, дбала про неї.

— І тато був непотрібен...

— Не те що непотрібен, але можна було й без нього. А тепер мами нема...

— І згадали про тата.

— Погодься, Дімо, - Лариса глянула йому у вічі, - ти міг би знайти Вероніку з Вікторією, це неправда, що то було неможливо для тебе!

— Як я міг? Усі знайомій родичі, кому б я не телефонував, і ти зокрема, всі відповідали, що не знають, де вони! Місце роботи Вероніка змінила, і мені не сказали, куди вона перейшла! Вікторія поміняла школу, і мені також не сказали, де вона вчиться далі! Я правду кажу, чи ні?

— Правду, але не всю. І кажеш ти її собі, а не мені! Ти бачив у будинку дитячої творчості афішу про спектакль ДОРОГА ЗРАДИ, де, як було зазначено на тій же афіші, режисером була Вероніка Раєвська. І місце, де мав відбутися спектакль, теж було зазначено. Я правду кажу, чи ні?

— Я був на тому спектаклі, - глухо відповів Дмитро, - щоправда, не дочекався кінця.

— То що тобі заважало кінця дочекатися і переговорити з Веронікою?

— Там було дуже багато людей... Не було ситуації, щоб виясняти стосунки, - похмуро відповів Дмитро.

— Але прийнаймні, ти її знайшов! Міг подарувати квіти, сказати комплімента, поцілувати руку, домовитись про зустріч на потім. Ніби ти у сорок років не знаєш, як налагоджувати стосунки з жінками.

— Я не можу пояснити, що мені заважало.

— А я можу. Якби ти розшукав Вероніку - і не треба удавати, ніби то було неможливо у місті, яке насправді є великим селом - отже, якби ти її розшукав і захотів би налагодити стосунки, то мав би почати з того, щоб попросити вибачення за свій аморальний вчинок, після якого Вероніка від тебе пішла. а тобі цього ой як не хотілося!

— А чи є моральним зраджувати!.. - крикнув він і не завершив фрази...

— Говорили, балакали!.. - роздратовано допила чай Лариса.

Дмитро вкоторе згадав, як у їхній ремонтній бригаді одна жінка весело розповідала під час обідньої перерви, як її побив чоловік через те, що вона одного разу, за її ж словами, напилася як свиня. Тоді її чоловік, з яким вона загалом мирно ділила радощі й горе цього життя, мало не переломив їй хребет. Але по тому вони досить скоро помирилися і стали жити ще краще, ніж до того, бо коли чоловік і жінка люблять одне одного, їх ніщо не розсварить. Значить не любила, - гірко думав Дмитро про Вероніку.

— Чоловік скоріше зіп'ється, здеґрадує і здохне під парконом, ніж визнає, що був неправим, особливо з жінкою.

— Якщо чоловік оберігає жінку від усіх помийниць нашого жахливого життя, то в нього теж іноді здають нерви... він може зірватися... я не кажу, що це добре...

— Але ж ти перестав їх оберігати, і вони не пішли під паркан, а скоріше навпаки. Деґрадує хтось інший... Те оберігання тобі було потрібніше, ніж їм.

— Ти знаєш, Ларисо, я якимось дев'ятим почуттям відчував, що непотрібен їм, і може тому не те що не шукав їх, але шукав не так наполегливо. Я думав: а може у Вероніки хтось є, і вони з дочкою живуть у нього, а з мене сміються. І думав: чого я попруся туди? От же ж не прийшли навіть за своїми дублянками, хоча настала зима...

— Щодо зимового одягу, то я тобі скажу, що віддала Вероніці свою шубу, а собі купила нову, коли стала працювати у фундації. Оцю, в якій приїхала зараз до тебе. А мою стару шубу Вероніка носила минулого року, тому що боялася йти до тебе, хоча Віка пропонувала з'їздити в цю квартиру, поки ти на роботі...

— І взяла гроші в ненависного тата, поки той лежав хворий на селі... - гірко подумав Дмитро, але не сказав того вголос.

— Але потім вона ходила до психоаналітика і поступово позбулася страхів стосовно тебе. Ти хоч і оберігав її, але й пригнічував.

— Ларисо, а що то за психоаналітик? Вже декілька разів я чую від тебе, ніби психоаналітик навчив Ронку не боятися мене. Вона мене не боялася! Вона могла тижнями не підпускати мене до себе! Вона могла не приготувати обід, бо в неї боліла голова, і ніхто не мав до неї нічого. Пригнічена! Залякана!

— Якщо ти хочеш зустрітися із тою жінкою, то є цілком можливом! Вона володіє трьома мовами, до неї ходять іноземці!

— А по-нашому вона говорить?

— Ой, ну звичайно говорить! Вона обслуговує нашу фундацію на предмет стресів. Тепер наш колективчик працює значно продуктивніше, ніж до того, як Наталя Никонівна зайняла зручну екологічну нішу в нашій достославній установі. Ми забули про конфліктні ситуації і щодня, прийшовши на роботу, славимо одне одного і нашого боса.

— Можливо, ти могла би познайомити мене з нею, поки я ще у відпустці? Цікаво, як вона витлумачила мою роль для Вероніки?

— Оце вже той крок назустріч реальності, який я вітаю! - зраділа Лариса, - Наталя Никонівна, як ніхто, допоможе тобі розібратися в ближніх і в собі!

— В собі я якось розберуся й сам, а щодо ближніх, які чомусь, на лихо cамим собі... чомусь вирішили триматися далеко...

Лариса вирішила клепати, поки тепле, і прямо від Дмитра телефонує Наталі Никонівні.

— З понеділка мені на роботу, якби на завтра.

— Ой, не знаю, в неї дуже напружений графік...

Але у Наталі Никонівни виявився вільний час у неділю між дванадцятою й першою. Вона погодилася прийняти Дмитра у себе вдома в цей час.


Старий ліфт підняв його на останній поверх, і він натиснув дзвоник. У цієї жінки в домі був елітний пес, привітний лагідний кобель породи чорна коллі, які зустрічаються значно рідше, ніж руді. Також у неї був величезний білий пухнастий персидський кіт з фіалковими очима і печаткою презирства до всього світу на пещеному безносому обличчі. А також у неї було просторе мешкання з кількох кімнат, і у великі вікна, півкруглі угорі, до кімнат входило небо. А в самої жінки було миле затишне обличчя, і вона була не стара, і не молода. Таких не хочеться цілувати, таким не тягне зазирати за виріз сукні. З такими хочеться розмовляти і розмовляти годинами... Вона провела його до кабінету, пояснивши, що все те, що він зараз бачить, не свідчить про нібито великий достаток: елітний пес приблудився до неї на вулиці, валютний кіт дістався їй у спадок від подруги, яка померла. А помешкання... це також спадок. Колись тут жило дуже багато людей. Це тепер тут так порожньо. До того ж потребує ремонту, подумав Дмитро.

— Що ви бажаєте? Чаю? Кави?

— Те, що й вам, - відповів Дмитро.

— Як ви не заперечуєте, я нам з вами приготую чай з мелісою.

— Із задоволенням.

Жінка приготувала чай не з чайних торбинок, вона запарила траву у великому керамічному чайнику. По ніжно-зеленій поверхні чайника було намальовано розкішні звабливі полуниці. Жінка поставила дві чашки з такими самими полуницями, налила в них пахучого чаю з травами. Він любив такий чай. Один з його сусідів по гуртожитку в студентські роки умів розкішно заварювати такий чай. Відтоді Дмитро не пив чаю з трав. Вони з Веронікою просто запарювали індійський або цейлонський чорний чай у скляному чайничку. Пару разів Вероніка ще на початку їхнього подружнього життя пропонувала йому чай, який варився прямо у великому металевому чайнику для води, як те робили її батьки.

— Ти скуштуй! скуштуй! Горілки не треба!

— Я краще вип'ю горілки, ніж такий чай! І не вари його більше, - відповідав він. А такого запашного чаю з травами не пив від часів студентського гуртожитку. Хоча б заради цього чаю варто було прийти cюди, до цієї жінки.

— Я вас слухаю, Дмитре Миколайовичу. Чим би я могла допомогти вам?

— Я втратив дружину, а жити якось треба. У нас є дочка. Дочка вважає, що я винен у смерті матері. Я так не вважаю.

Несподівано для себе він розповів цій жінці і про бійку в підворітті на Подолі, і про те, як будував квартиру на околиці, і як став будівельником, і як Вероніка пішла від нього.

— Скажіть будь-ласка, ви можете пригадати, коли ви вперше відчули закоханість до вашої дружини? Це було ще тоді, коли ви побачили, як її ображають?

— Ні! Тоді я взяв її до нас в гуртожиток, як підбирав покалічених песиків або мерзлих пташок. Нас було троє в кімнаті, і з нами завжди жило якесь створіння, яким ми опікувались. То кіт Фелікс, то песик Філімон, то горобчик - той, правда, помер ще до того, як ми йому дали ім'я. Ну а потім Вероніка з Подолу, з якою я потім одружився.

— Отже, ви привели її до себе тому, що пожаліли її, а не тому, що виникла закоханість?

— Саме так! Якби ті люди били в підворітті пацана, я б так само забрав його від них, привів би його до себе...

— Але ви одружилися з Веронікою не тому, що продовжували жаліти її, чи не так?

— Ні! мене вразило, що вона значно розумніша, ніж можна було уявити про дитя з родини алкоголіків.

Вона вперше стала для Дмитра людською істотою, а не просто переляканим горобчиком, коли раптом у конспекті сусіда по кімнаті виправила ln на lg. Він пояснив їй, що в конспекті було все правильно, у вищій матемаці переважно користуються натуральними логарифмами, а не десятковими, але дуже здивувався, що вона знала про існування логарифмів як таких.

— Я добре вчилася в школі. І в дев'ятому класі вчилася, - відповіла дівчинка, - а потім батько забрав мої документи, сказав, щоб я йшло працювати до винного магазину, але мене не взяли.

А також вона - сказитися можна! - читала напам'ять чимало віршів. І зі шкільної програми, і тих самих поетів, але не тільки те, що проходять у школі. Знала “Титарівну“ Шевченка. Неможна було слухати без здригання, як маленька дівчинка читала про вбивство і зраду. Вочевидь, сюжет із вбивством дитини був чимось близьким до буденних сюжетів того світу, де вона жила досі. І тоді він вперше обійняв і сказв: не треба, люба, думай про інше, в тебе буде інше життя, я тобі обіцяю...

— Отже, у вашої дружини виникало бажання естетично осмислити свій досвід?

— Та яка там естетика! Ви би бачили обличчя - якщо можна назвати обличчями - пики мешканців того “естетичного“ світу!

— Життєве дно нерідко ставало об'єктом естетичного осмислення, хоча в ньому нібито нема ніякої естетики. Але ми говоримо не про естетику. Ми говоримо про вашу дружину і про вас. Ви кажете, вам не подобалось, коли Вероніка розповідала про своє життя в домі батьків і ви завжди намагалися змінититему розмови. Вас настільки травмувало те, що вона вам розповідала?

— Я в першу чергу був переконаний, що ті спогади травмують її...

— А ви особисто, ви любите іноді поговорити з кимось про те, що було у вашому минулому - в дитинстві, в отроцтві...

— Як кожна людина, іноді буває. Але деякі моменти свого життя не люблю обговорювати з друзями і родичами. Ми навіть з братом про це намагалися не говорити. Говорили про інше.

— Це стосується якихось питань, коли вважали себе винним?

— Ні! Я завжди довго думаю, перш ніж зробити якийсь радикальний крок. Думаю, чи не буду шкодувати. Чи не чиню проти совісті. Тому майже не вважаю себе винним. Але є питання, коли не можу оцінити, чи вірно зробив хтось із моїх близьких. Тому найкраще для мене - не думатипро це і жити далі.

— Тобто у вас не виникає бажання розібратися у мотивах поведінки ваших близьких?

— На це пішло би дуже багато часу і багато... як би це сказати? душевних зусиль... І потім я думаю: що було, те було. Я його змінити не зможу. Зі мною не порадились, коли чинили так, чи інакше... Ну, коли старший брат Валера був у останньому класі середньої школи, середній, Володя, вчився у восьмому класі, я - в шостому..це було не в Києві, у селищі Дубове, де я народився... Тоді батько пішов від нас. Я пам'ятаю похмурі його погляди на порожнє місто матері за столом, вона весь час була на роботі... Батько теж працював, але мати працювала до ночі. В неділю варила обід на тиждень. Але обіду того нам не подавала, ми самі гріли собі обід і вечерю. Ми багато чого робили собі самі. A потім батько пішов від нас. Пішов жити в недобудований літній будиночок на протилежному боці селища, я бував там у нього. Потім він прибудував там пічку. І баби-сусідки говорили, що мама прокляла батька і що скоро він помре. Вони ніби й просили її: зніми прокляття. А вона відповідала: не зніму! Хто кинув жінкуз трьома дітьми, тому нема прощення. Я жодного разу не чув, щоб мати таке говорила таке. Але сусідки нам казали: нехає мама зніме прокляття з батька...

— І ви зверталисядо мами з таким проханням?

— Я не вірив у прокляття і зараз не вірю... І мама так і відповіла: нікого я не проклинала. А через рік батько розбився на мотоциклі. Я не люблю говорити про це! Мої дружина і дочка дізналися про це не від мене, а від сусідок, коли їздили в Дубове до матері.

— І вас не тягло більше дізнатися про ці події?

— Ні! Я б ніколи не зміг розпитувати матір про це!

— А як складалися ваші стосунки з матір'ю після того?

— Загалом нормально! Значно краще, ніж у родини брата. І у дружини з дочкою в неї також були непогані стосунки. Наскільки мені відомо, конфліктів свекрухи з невісткою в них не було! І тому мені так дивно, що мою матір звинувачують, ніби вона наслала смерть на дружину.

Він розповів про гулящу братову Марину, дружину Валерки, і про знов-таки абсурдне звинувачення проти його матері, яка нібито звела Марину. Почав розповідати про останній візит Вероніки до його матері напередодні розриву... Жінка перебила його:

— Та що ж це таке виходить? Якщо одна людина вбила іншу і всі про це знають, то, який би смутний не був би час надворі, але відкривають кримінальну справу, ведеться слідство, з підозрюваного беруть підписку про невиїзд. Міліція, здається, є й на селі! А якщо немає офіційного звинувачення, то чого це вважати людину убивцею?

— І я те саме говорив людям! А мені у відповідь: доказів нема, міліція зв'язуватись не хоче, особливо там, де є прокляття, наговір, чорне око. Сільські правоохоронці самі бояться нечистої сили, як і сільські баби.

— Так, що за світ, в якому ми живемо! Ви ніколи не думали про це?

— Я завжди думаю так: який би не був світ, треба виживати і в ньому. Треба шукати свою дорогу, дбати про родину. Завжди можна не приєднуватись до божевільних, шукати свій шлях.

— А якщо збожеволів хтось із твоєї родини. Як тоді?

— А тоді виходить те, що маю я... На це вже немає ради.

— Тобто по-вашому, усі божавілля можна пережити, аби їх не було у нас вдома?

— Я так не кажу...

— Гаразд, облишимо це... Ви казали, що вас дуже обурило, коли ваша дружина сказала, що зрадила вас. Що для вас є зрада?

— Зрада - то є найстрашніший гріх. Такий самий, як і убивство.

— Ви християнин?

— Мабуть...

— Ви здобули релігійне виховання?

— Ні. Ви же знаєте, який був час...

— А ваша дочка? Ви їй дали релігійне виховання?

— Ні. Вона народилась ще тоді... А потім... потім мабуть вже було пізно. І я був увесь час на роботі. А чому випитаєте про релігійне виховання?

— Тому що ви пояснюєте зраду з позицій християнської системи ціннностей. А самі не здобули християнського виховання. От навіть якщо я вас спитаю, де в Євангелії або в Біблії пишеться про зраду, ви мені не скажете.

— Не скажу.

— І я не скажу. А якщо без християнства, до якого і ви, і я прилучилися досить відносно, дуже поверхово... Чому зрада - то є така жахлива річ?

— Традиційно зрада є найтяжчим гріхом.

— Ну то може традиція вичерпалася? Часи помінялися і зрада не є вже такою страшною?

— Навіть і без християнства, нема нічого гіршого від зради. Ще й до християнства ніхто не шанував зрадників і зрадниць.

— Я дозволю собі не погодитисьіз вами. Античні боги мали по кілька дружин і опікувалися усіма своїми дітьми.

— Боги, але не богині.

— Щодо богинь я зараз не пригадаю, я не фахівець з античної міфолоґії... але от, наприклад, прекрасна Єлена, через яку була Троянська війна. Вона пішла з Парисом від Менелая, і жила з ним протягом усієї війни. А коли війна закінчилася, вона повернулася до першого чоловіка, і той із вдячністю прийняв її назад...

— Я знаю цей міф, і, чесно кажучи, мені ніколи не подобалась Єлена і я не розумів її чоловіків. І тих, хто через неї воював.

— Я теж. Але я згадала її як приклад того, що не всі так радикально ставляться до зради... Скажіть, а чи були у вас тяжкі моменти, пов'язані зі зрадою? Не обов'язково з подружньою, чи взагалі з жіночою.

— Так, я весь час пам'ятаю один момент мого життя. Це було ще до Вероніки. У мене в Політехі був друг. Ближчого друга в мене потім не було. Він поїхав... ну, ви розумієте, емігрували його батьки, і він поїхав з ними. Але справа була не в його від'ізді як такому. Справа була в тому, що він до останнього не казав мені, що їде. Він пішов з третього курсу, а розповідав мені, що чимось захворів і взяв академку. Він сказав мені, що їде, напередодні свого від'їзду. А я вже домовився з мамою, що ми приїдемо на новий рік до Дубового, а потім до Блюхівки... І він казав до останнього: так, поїдемо. А сам пакував валізи. І в мене було таке враження, що він зрадив не тільки мене, він зрадив усе, що було між нами, і вірші, які ми читали, п'ючи каву у кафе біля Оперного, і московські спектаклі, на які ми дивом діставали квитки. Він приїздив уже зараз, і ми бачились. Він казав, що боявся зізнатися мені, що їде. Боявся зізнатись, що лишає мене в радянському кошмарі. Я в душі я не прийняв його вибачень, але я відчував, що насолоджуюся життям, коли ми сиділи в шикарному ресторані за його гроші. І коли все це скінчилося, я відчув, що зрадив сам себе і свою юність. Мені й досі неприємно згадувати той вечір, хоча було б тільки того горя...

— А у випадку вашої дружини...

— Знаєте, я бачу, як тяжко живе більшість наших жінок! І я бачу, що їм так тяжко, тому що чоловіки покинули їх напризволяще! І я робив усе, щоб самому не бути таким чоловіком! І мені здавалося, що маю право... що мав право на вдячність від своєї дружини...

— А скажіть мені, якщо вам не важко, коли ви восстаннє відчували вдячність до когось. Глибоку вдячність.

— Я вам скажу, коли це було. Це було десь два роки тому, ще до розриву з Веронікою. До нас в дипетчерську, прийшов мій давній професор, колишній керівник моєї наукової роботи, яка не відбулася. Він хотів дізнатися про ціни на ремонт, а в нашій фірмі усе дуже дорого, ми робимо ремонти для заможніх клієнтів. Йому було не по кишені, він вибачився і пішов. А я саме зайшов до диспетчерської за новими замовленнями, впізнав його, вийшов за ним на вулицю. Я запропонував, що міг би щось зробити для нього значно дешевше, ніж через замовлення. Я був би й правда дуже радий щось зробити для нього. Колись я був його улюбленим учнем на кафедрі моделювання надскладних систем. Він відмовився від моєї пропозиції. Але він сказав мені, що хоча я й не відбувся як науковець, але мої студентські заняття не минули даремно, тому що я зумів давати раду надскладним системам в житейському просторі. Він сказав, ніщо не минає даремно, і невідомо, що важливіше: відбутися у великому світі чи збудувати і зберегти свій малий світ. Я був надзвичайно вдячний тому старому чоловікові.

— Я вас розумію. Я б теж була дуже вдячна, аби мені хтось, кого я шаную, сказав би, що я, не зважаючи ні на що, живу на світі недаремно... Скажіть, а ви любили свою дружину?

І він згадав їхні найкращі дні, найкращі години, найкращі хвилини, найкращі слова. В нього на обличчі з'явилась особлива легка посмішка, але він не знаходив слів для тих картин, що промайнули в його пам'яті. І вона сказала йому:

— Дуже прикро, що між вами й вашою дружиною сталися такі непоправні непорозуміння. Ви дуже любили її. Вона була незвичайна жінка і заслуговувала такої любові. Мене дуже вразило, що дівчинка буквально з життєвого дна ідентифікувала математичні символи і знала напам'ять “Титирівну“.

— Я дуже дякую вам за чай. Я дякую вам за розмову. Я й не знаю, про що, власне, ми говорили, але спасибі вам. І... я хотів вам сказати... напочатку березня буде спектакль ДОРОГА ЗРАДИ, який поставила Вероніка. Спектакль в аматорському театрі, але як на мене, досить цікавий. Чи нехотіли б ви подивитись його?

— З величезним задоволенням! Обов'язково передзвоніть мені напередодні! Я неодмінно знайду час! Мені так цікаво було все те, що ви розповіли про Вероніку! Яка незвичайна доля! Народилась в радянських трущобах! І поступово досягла професійного рівня, якого досягають далеко не всі, народжені в елітних родинах! І в тому виключно ваша заслуга!

Весь вечір Дмитро присидів у вітальні, гортаючи сторінки альбомів з давніми, ще чорно-білими фотографіями. Згадував у деталях їхню з Веронікою першу поїздку на морe, коли Гіпробудтрест раптом виділив їм пільгову путівку до Лiвадії. Був червень, курортників було мало, і вони насолоджувались морем, пальмами і одне одним. Вони вже були одружені п'ять років, але саме тоді був їхній спражній медовий місяць.

— Частіше повертайтесь у ті періоди, коли вам було особливо добре, - сказала йому Наталя Никонівна, - повторюйте ті слова, які казали тоді, спробуйте додумати думки, які думались тоді. Щоб іти вперед, треба іноді вертатися назад.

Чому ж ця жінка самотня, якщо вона так добре все розуміє, так добре знає, що треба робити, щоб бути щасливим. А якщо не щасливим, то принаймні... фраза не додумалась йому, але все одно... все одно... то було його перше світле сум'яття після мороку довгих місяців. Було - було, але треба жити, треба жити. Завтра на роботу. А по тому - дев'ять днів. Він зуміє переконати дочку, що, хоча на ньому й чимало тяжких гріхів, але у смерті Вероніки його вини немає. І вони разом подумають, як зустрітися з санітаркою бабою Зосею, яка неодмінно щось знає про останні хвилини його нещасної дружини. А сскоріше за все вона причетна до них особисто.

Вранці Дмитро прийшов на роботу, і його шеф, директор їхньої ремонтної аґенції, несподівано особисто висловив йому глибоке співчуття з приводу тяжкої втрати - передчасної кінчини коханої дружини... цей годований кнур із зачіскою “я тут хазяїн“ володіє мелодраматичною лексикою чи то некрологів, чи то босяцьких пісень. У диспетчерській Дмитру передали нові замовлення, але не термінові. А також передали телефонограму від Катерини Рачко. Вона дзвонила двічі, і, довідавшись про смерть Вероніки, передзвонила ще раз.

Катерина Рачко пішла з їхньої бригади ще навесні минулого року. Вона поїхала чи тодо Штатів, чи то до Канади, бо отримала ґрант для вивчення чогось на кшталт специфіки ментальності жінок-трудівниць посттоталітарної доби. Молодець, все-таки зуміла після грубого будівельницького життя повернутися до інтелектуального.

Дмитро завжди просив, щоб йому телефонували на диспетчерську, бо завжди хотів мати якусь частину життя, яка б не контролювалася родиною. Багато його знайомих навіть і не знали його домашнього телефону. Прямо з дипетчерської подзвонив Катерині. Вона була вдома, і вони домовились про зустріч.

Надворі зрадливий млявий сніг, який принесе не білу красу на деревах і дахах, яку нібито обіцяє, а чорну грязюку на асфальті, заляпані ноги, огидну вологу всюди. Але поки метушня дрібного снігу заворожує і зваблює шукати якийсь додатковий вимір у сірому просторі знайомих вулиць. Дмитро повільно рушив убік кав'ярні, де призначено зустріч. Він прийде раніше, їй іще треба доїхати з лівого берега, і тому він може не поспішати. Кав'ярня тільки почала працювати. Bін сів біля вікна з чашечкої кави, насолоджуючись ранковим спокоєм, вдивляючись у безглузду метушню дурних лютневих сніжинок. До замовників він загляне потім, оскільки замовлення не термінові. Терміновими його поки вантажити не будуть. Дуже людяно. Раніше саме він мав розбиратися з тими клієнтами, які бажали за свої гроші з громадської вбиральні протягом трьох днів зробити віллу зі скульптурами. А між іншим, вперше подумав він, яка аґенція приводила до ладу колишнє приміщення Івана Раєвського? Ох і роботи в них було! А ще, може, там і правда якесь згубне місце...

— Привіт! - на якуь мить йому стало боляче від перерваних думок.

— Ти так швидко?

— Ой, дуже повільно, на мосту Патона була пробка! - Катерина Рачко вказує йому на срібний автомобіль за вікном кафе, який вона, вочевидь, придбала за гроші, привезені з-за океану.

— Вітаю! Ти тепер зовсім сучасна жінка нового типу!

Як виявилось, перебуваючи за океаном, Катерина не лише в теорії, але й на практиці вивчала життя й побут жінок-працівниць там і тут, підробляючи у двох родинах прибиральницею і розписуючи півнями та соняхами скрині й стіни у хатах особливо патріотичних представників української діаспори.

— Дмитре, мої співчуття! Не знаю, помирилися ви з Веронікою чи ні...

— Не помирилися... - він мало не сказав Катерині, що розпочав примирення вже після її смерті, але зупинився.

— Я думаю, тобі зараз дуже погано! А я пам'ятала, як ми шукали її рік тому...

— Так, ти була одна з небагатьох, з ким я міг спілкуватися тоді...

— Але все це загальні слова. Їх годиться вимовляти, але я їх завжди намагаюсь звести до мінімуму... Дмитре, чому померла Вероніка?

— Від грипу. Якесь ускладнення. Набряк гортані.

— І у вас нема підстав вважати, ніби...

— Є підстави вважати, ніби...

— Тоді слухай, що я розповім тобі. Cкажи мені, ти не навідуєшся до того місця, де жив твій тесть - там тепер ресторан і зал ігрових автоматів...

— Я там нічого не забув...

— А я саме там була після повернення...

— Доречі, як тобі їздилось?

— Ну от же ж, от! - Катерина знову показує на срібне авто за вікном на знак того, що їздилося їй добре.

— Радий за тебе. Хай хоча б комусь буде добре в цьому світі. Так яким вітром тебе занесло в колишній дім мого, як ти вмсловилася, тестя? - Дмитро відзначив, що вперше слово “тесть“ вжито в контексті Івана Раєвського.

— У мене була мрія ідіота продати свою бетонку на лівому березі і купити невеличку хатку біля Дніпра. І коли я ходила дивитись квартиру, я завітала до того кафе, яке відкрилося у тому приміщенні. Ти, між іншим, там не був?

— Ні, не був.

— Я там випила чашечку кави, згадала усе, що ти мені розповідав про те подвір'я і про те підворіття і вирішила поспілкуватися з офіціантом чи з буфетницею, мовляв, ви тут недавно, як вам ведеться.... І мені сказали, що колишні мешканці квартири, яка була в тому кафе, регулярно приходять бити вікна, вимагають, щоб їх поселили туди знов, а один тип навіть показував форму номер три, ніби він і досі числиться законним мешканцем помешкання, яке було колись. Той тип себе іменував сином генерала Раєвського.

— Генерала Раєвського?

— Так! Себто твого тестя. Я запам'ятала те гучне ім'я. Шляхетне прізвище в алкогольно-кримінальному контексті - такого не забудеш.

— Дякую, що ти розповіла мені про це.

— Я подумала: як це дурниця, то ти його забудеш. А може це тобі в чомусь допоможе. Адже все на світі пов'язано. І особливо в цьому місті. Коли мене запросила одна жінка розписати для неї скриню півнями, а виявилося, що то рідна сестра однієї з моїх гіпотетичних свекрух, я ще раз подумала про плутанину київських зв'язків і згадала тебе...

— Так, Київ - то є велике село. І моя братова Лариа Лавриненко теж є твоєю давньою знайомою?

— Так! І вона тобі щось переповідала про мене?.. - Катерині стає трошки незручно. Дмитро відчує це, але зараз йому не хочеться ні найменших конфліктів, і він змінює тему:

— Я хочу сказати тобі, що санітаркою в лікарні, де померла Вероніка, також була жінка з компанії мого... цього самого... тестя. А Вероніка і Вікторія, як виявилось...

— Вікторія - то твоя дочка?

— Так. вони, коли пішли від мене, то примудрились налагодити стосунки з дідом.

— Себто з Раєвським?

— Так, з ним. Потім продали його оті його апартаменти чи то фірмі, чи то власнику кафе, який купив їм трикімнатну квартиру наподалік від Львівської площі.

— Молодці! Розібралися в ситуації! А діда кинули?

— Як це - кинули?

— Ну... залишили на вулиці?

— Ні, діда вони забрали з собою, але він скоро помер.

— Так, звичайно, відрив від рідної Подільської землі, від милого серцю середовища призвели до передчасної кінчини...

Вже вдруге він чує сьогодні цей протокольно-мелодраматичний штамп. І взагалі, він саме думав про дім Раєвського на Подолі, коли прийшла Катерина Рачко і розповіла про загадкових мешканців тої кам'яниці, де вони мали свій жалюгідний притулок. До з'яви нахабних продвинутих паній, яким мало було бетонки на околиці. Яким захотілося в середмістя за їхній рахунок.

— Тобто, Дмитре, чи вірно я тебе зрозуміла? Твоя дружина несподівано чи сподівано, то не має значення, стала власницею нерухомості в Києві?

— Ти мене зрозуміла вірно.

— І потім загинула, як тобі здається, не своєю смертю? Так?

— Так.

— Ну то ти можеш бути певним! Це тобі НЕ здається, а так воно і є! За нерухомість люди підуть на будь-який гріх! І на зраду, і на вбивство!

— Тобто ти вважаєш, Вероніка знайшла передчасну сметь - він мало не сказав “кінчину“ - через те, що заволоділа нерухомістю, на яку мали право ще й інші люди...

— Може вони й не мали ніякого права, але, як то кажуть, претендували. Вони собі там пили-гуляли і горя не знали...

— Горе вони, мабуть, знали...

— Але було, де випити, а тоді вже й горе не біда... Але от з'явилася якась зрадниця...

— Зрадниця?

— Так. Адже Вероніка в якомусь розумінні зрадила свою рідню, своє походження, батька й матір...

— Її мати давно померла.

— А ти ж, мабуть, її й на похорон не пустив!

— А що їй було там робити?!

— Ну от! кримінальних злочинців влада відпускає під чесне слово на похорон матері - це святе. А що таке зрада? Зрада - це ніщо інше, як недотримання сакрума, запровадженого в тому чи іншому соціумі. З точки зору свого походження Вероніка вчинила зраду. “Полоковникам стелила, блатных совсем забыла“. Зрада не є абсолютною. То є відносна річ.

Дмитро згадав свою вчорашню розмову про зраду з Наталею Никонівною, і йому чомусь стало добре. Принаймні краще, ніж було. Але все-одно повернув розмову до апартаментів Івана Раєвського.

— Тобто, ти вважаєш, квартира могла стати причиною ненависті до Вероніки з боку її підозрілих родичів?

— От послухай, що зробив мій рідний аж ніяк не підозрілий брат Сергій Рачко. Коли я їздила за кордон, лишила йому ключі від своєї хатки. Він там жив, йому там було добре, значно краще ніж з дружиною й дітьми, біля яких тільки те й тримало, що нема куди піти. А тут з'явився, так би мовити, рeзeрв. А я наївно лишила в шухляді без нагляду і внутрішній паспорт, і свідоцтво про власність на квартиру. Він довго думав, як би йому підгребти собі мою нещасну хатку, і додумався. Взяв схожу на мене бабу, взяв папір на квартиру і пішов до нотаріуса робити купівлю-продаж. Добре, нотаріус попалася уважна і спитала в тої баби ще й інше посвідчення особи, крім паспорта, а вона вже й не змогла таке показати. І тоді нотаріус написала лист на райвідділ міліції, щоб я була уважнішою до громадянина Рачка.

— Так, історія в тебе весела, - поспівчував Катерині Дмитро.

— Він би й убив мене, знайшов би як,- спокійно вела далі Катерина, - і його зупинила не мораль, не якась там заповідь, а те, що я й досі одружена з одним типом, і у випадку моєї передчасної кінчини мою неруїомість успадкував би він, а не брат.

— Ти одружена? Я й не знав.

— Так, колись розписалася з одним авантюристом. Я майже й забула про те. А брат того не знав. А як довідався, то дав мені спокій. А то все лазив у гості, намагався мене напоїти і постояти зі мною на балконі - ти же знаєш, у мене чотирнадцятий поверх.

— І ти так спокійно говориш про це...

— А що дадуть істерики, я тебе питаю, що вони дадуть? Але я не про те. Я про те, що навколо нещасної бетонки сімнадцять метрів такі страсті-напасті. От що значить нерухомість у Києві. А ти маєш якісь сумніви на цей предмет?

— Так, за житло в Києві люди кладуть життя. Якщо навіть і нікого не вбивають і нікого не зраджують за це. Але в зраді або в убивстві має бути якийсь сенс. Мені братова Лариса, між іншим, твоя давня подруга, - зробив наголос на останнє слово Дмитро - сказала, що дід Іван помер більше, ніж півроку тому. Тобто вже ніхто з інших спадкоємців не може претендувати на його майно. Тобто, нібито й не було сенсу убирати Вероніку.

— Так, але то могла бути просто помста! Як не мені, то хай і нікому! Це як бити вікна у кафе - від того в ті стіни не вернеться рідний притончик... Але постривай! Вероніка помирає, хату успадковує дочка. А якщо прибрати й дочку, то тут вже і якийсь деґенерат від попереднього або подальшого шлюбу може претендувати на нерухомість! Тобі треба бути дуже уважним щодо дочки! Подумайпро це!

Дмитрові стало моторошно. Невже й дочку може притруїти якась жахлива баба Зося? І як це Катерина Рачко може так спокійно говорити про такі речі? А вона собі вела далі, зважуючи всі “за“ і “проти“ гіпотетичних убивць його родини.

— А з іншого боку, ти залишався одруженим з Веронікою? Не розлучився з нею?

— Яке розлучення? Щоб укласти розлучення, треба було б як мінімум побачитись. А ми побачились тільки напередодні її... кінчини...- воїстину, протокольно-мелодраматична “кінчина“ звучить не так, як фатальна “смерть“.

— Прекрасно!

— Що ж тут прекрасного, Катю?

— Ак що? У випадку загибелі дочки, нерухомість Вероніки лишається тобі!

— Так що ж тут прекрасного? Ти гадаєш, мені буде потрібна та нерухомість, якщо й Вікторію пригроблять?

— Скільки тобі років?

— Яка різниця? Сорок два.

— Ти можеш іще два чи три рази одружитися і знайти в капусті ще кількох дітей. І тоді нерухомість вельми стане в пригоді. Але про такий варіант ти зараз не думаєш. Але якщо ті, хто полюють за нерухомістю твоєї дочки, довідаються ще й про тебе, то добре подумають, чи вбивати дитину, коли в розклАді є ще й здоровий дядько. Між іншим, ти й зараз можеш покачати права!

— Які права?

— У дочки! Ти є першочерговим спадкоємцем дружини, а потім іде дочка. Свідоцтво про шлюб у тебе? Отже, ти можеш сказати дочці, якщо вона не буде слухатися тебе і не буде берегтися від лихих людей, то ти претендуватимеш на її нерухомість. І не сормся цього. Я бачу, твоя дочка - дівчина сучасна і розуміє гасло доби.

— Гасло доби?

— Так! А гасло сучасної доби - це нерухомість! Ти же знаєш пророцтво Нострадамуса! Всюди будуть війни! І в Європі, і в Азії, і в Росії, і в Америці! Тільки про Україну нічого не сказано! Нерухомість в Україні скоро коштуватиме мільйони! За неї варто зрадити, і маму, і тата, і саму Вкраїну!

День наближався до середини, і донедавна порожнє кафе “Ятрань“ поступово почало втрачати свій мрійливий настрій і перетворилося на банальне приміщення, де п'ють і їдять. Дмитро Стебелько і Катерина Рачко відчули, що наразі все сказали одне одному і вирішили йти. Дмитро погодився, щоб Катерина підвезла його до замовника на бульвар Шевченка, і вона хвацько витягла з кишені дублянки ключі від своєї срібної гордості.

А в кафе залишився ще один відвідувач, який сидів тут зранку і тоскно думав, як жити далі. Його старий РЕНО стоїть поряд зі стрібною МАЗДОЮ Катерини Рачко, але від цього йому не легше. По причині немовірної заплутаності та різнорідності тих ниток, якими долі людей в цьому місті пов'язані між собою, той чоловік також має певне відношення до пердчасної кінчини Вероніки Раєвскої-Стебелько. Але не це бентежить його. Його бентежить виключно власна доля. Йому трохи більше п'ятдесяти, і він ще має достатньо чоловічого шарму, щоб справляти враження на жінок. Якби до того ще б оту саму нерухомість у стольному граді, про яку розмовляли люди за сусіднім столиком, та хоча б якісь кошти на поточні витрати, у нього б іще почалась і друга, і третя молодість, і він би знову досяг тої, як йому здавалося, повноти буття, коли життя і п'янить, і заносить, і тягне до захмарних веж. В нього такі періоди бували неодноразово. Він любив багатьох жінок, бо зрадив би собі, аби любив якусь одну. Він розпродував їхнє майно і їхню нерухомість, обіцяючи невдовзі повернути втричі більше, і тікав, і вони плакали не за своїм майном, а за ним. Нещодавно він успішно пішов по другому колу. Повертався, вертаючи частину давнього боргу, щоб невдовзі прихопити втричі більше і зникнути, тепер уже назавжди. Вже майже всі вичерпалися. Лишилися тільки дуже давні, його однолітки. Не хочеться знижувати висоти польоту, наново сходитися з цими постклімектеричними істеричками. Тим більше, як виявилося, його дами першого покоління на відміну від пізніших, переважно не сумували за ним, як йому хотілося вірити, жили собі - спокійно чи неспокійно - але майже не згадуючи божевільного епізоду далекої юності. Ось список тих баб. Одна з них нібито збиралася сьогодні вранці зустрітися з ним у цьому кафе, але вже година, як не прийшла. Може то вона зазирала у двері, довго дивилася на нього, він мало не підвівся їй назустріч, але вона постояла на порозі і пвшла геть. А тепер він сидить тут тому, що нема куди йти. На працю? Він не працював усе життя, хоча весь час числився співробітником багатьох організацій. Не вистачало в розквіті чоловічої краси йти працювати. Краще знову щось позичити, комусь повернути давній борг, а потім позичити ще і зникнути, поки все забудеться...

Але щось треба робити. Треба знову зателефонувати тій. Так паскудно, що нема мобілки! Той, який він позичив у останньої розкішної подруги, давно відключено. І говорив він по ньому не більше двох днів. Потім та ж-ж-жлобиха заблокувала номер, відкрила собі новий, а йому напам'ять лишилася тільки гарна іграшка у вигляді апарату.

Він ненавидів жіночу емансипацію, наслідком якої стало те, що жінки більше не розкривають своїх сердець коханому. З одного боку, нібито сходяться легше, не треба так довго умовляти, як раніше. Але раніше було як? Якщо вже умовив, витратив купу енергії, - іноді то була й правда здача крові! - жінка віддавался уся, до дна. Не тільки тілом, але й усією душею. А також з усім своїм майном, з усіма своїми заощодженнями. В ті часи, коли шлях жінки до інтимної близькості з чоловіком таки правда проходив крізь її серце і крізь її розум, чоловік ставав для неї богом, і така дрібниця, як заощадження, що збиралися протягом кількох років, без жалю летіли на вівтар кохання. З особливою ніжністю він згадував жіночку з аспірантського гуртожитку, яку він умовляв три місяці. А потім, коли вони нарешті дійшли до фатальної межі, вона й у хвилини Великої Близькості не бажала скидати сорочку. Це тривало ще місяць. Але коли вона врештіі решт віддалася йому оголеною, то відразу віддала й усе, що відкладала на кооперативну квартиру.

Тепер таких жінок вже нема. Тепер почалася доба Великого Блуду. Для цих нових молодих жінок зв'язок з мужчиною вже не є подією! В першу же ніч ведe до себе, якщо має куди, і віддається так пристрасно, що здається: вся твоя. Але на ранок виставляє геть, іноді без сніданку, бо поспішає до офісу на восьму. Та, в якої він позичив мобілку, коли натякнув, що хотів би кілька днів перекрутитися в її хаті, поки в нього ремонт, сказала, що їй це буде незручно, оскільки вона ще не змогла оцінити його фінансові можливості, тому й не може розглядати його як постійного партнера навіть на кілька днів. Який цинізм! І це називається жінка! А сама така ніжна зовні, і так добре приготувала вечерю! І хата в такому зручному місці, невідомо, правда, це її власна чи найнята.

Невже теплота в стосунках між чоловіком і жінкою назавжди пішла в минуле разом із портретами Брежнєва та переписаною від руки Анною Ахматовою? Він знав Ахматову напам'ять, оскільки ще якихось п'ять-шість років тому шлях у ліжко до інтелігентних жінок ішов через поезію. В останні роки перед падінням того життя йому траплялися національно налаштовані панії, для роботи з якими не вистачало російського Срібного віку. Тут вже було не обійтися без Ліни Костенко. Довелося опанувати найпопулярніші зразки її лірики. Власне, свій останній притулок, де він затримався на кілька років, він зорганізував собі в домі такої національно продвинутої дами. Вона жила з того, що примудрялась зорганізовувати якісь елітні акції широкого спрямування, а його тримала при собі для солідності. Відростила йому бороду, зробивши його невпізнаваним для поперденіх, цінувала його високу духовність і чоловічі чари. Але потім та сорокарічна мадам відчула в собі сили для тридцятилітнього адміністратора і вигнала підстаркуватого коня прямо на вулицю. Він важко пережив її зраду. От уже два роки він тиняється по друзях і по найнятих хатах, звідки тікає, не заплативши, а іноді навіть ночує у машині, цьому РЕНО кольору гнилих вишень, який виглядає шикарно тільки для власників ЖИГУЛІВ. Або для тих, хто взагалі не має коліс.

Але треба щось робити. Здаватися ніколи не можна. Ще буде свято й на його вулиці - доречі, дуже актуальне прислів'я оскільки він зараз в черговий раз залишився На ВУЛИЦІ в прямому значенні цього cумного вислову.

Дмитро попросив Катерину Рачко, якщо вона нікуди не поспішає, підкинути його до лікарні, де померла Вероніка. Він вирішив довідатись про графік чергування баби Зосі - навіщо відкладати на потім, якщо майже все зрозуміло зараз? Вони їхали мовчки по проспекту Перемоги. Сніг більше не йшов. У повітрі висіла сіра імла. Було не зрозуміло, чи морозно надворі, чи тепло.

— Ось тут зупини будь-ласка.

— Я можу тебе почекати. А потім підвезу тебе далі.

— Не варто, Катю. Я можу бути довго.

— Гаразд, дзвони! Щасти тобі у розшуку! А як надумаєш, можемо піти разом у те кафе!

Він знайшов той корпус і той вхід, куди заходив ввечері - це було, так, це було всього навсього минулої неділі. У вестибюлі, як і тоді, баба в білому халаті миє підлогу, б'ючи відвідувачів шваброю по ногах. Тільки відвідувачів зараз не так багато, як було тоді, бо зараз не та година доби. Як і тоді, висить об'ява про епідемію грипу і про те, що відвідувачі до хворих не допускаються, і талончики на відвідини у комерційному віконечку йшли не по три сорок, а по п'ять двадцять. Як і тоді, він спитав санітарку зі шваброю про бабу Зосю і та відповіла:

— Вам до кого? Тільки краще трохи пізніше, зараз іще є врачі.

— Мені не до хворих. Мені треба побачити бабу Зосю.

— Її немає.

— А ви не підкажете, коли її зміна?

— Не скажу, - сердито відповіла санітарка, знову схилившись над своєю шваброю. Тоді Дмитро витяг гаманця, побачив, що найменші купюри були тільки по п'ять гривень, з цієї баби вистачило б і двох. В нього виникла думка розміняти на касі в комерційному віконечку п'ятірку. Але вирішив не бути закінченим жлобом-українцем. Що вже ті п'ять гривень, як пропало життя. Він простяг бабі зі шваброю блакитну купюру і попросив дати інформацію про бабу Зосю.

— Вона тут більше не працює! Чесне слово! Можете в кого завгодно спитати! Із минулого понеділка! Після смерті від грипу! Вона тут раніше жила!

— Як жила?

— А отак! Просто в лікарні!

— А може, ви ще скажете, який лікар був у тої жінки, яка померла минулого понеділка?

— А в якій вона була палаті?

— У дев'ятій.

— Ходімте, зі мною.

Знову санітарка ретельно замикала відро і швабру. Потім вони пішли тими самими сходами, якими його вели до Вероніки минулої неділі. Увійшли до смердючого лікарняного коридору. Далі, щось спитавши в іншої особи і білому халаті, санітарка підвела його до дверей ординаторської зі словами:

— Ольга Павлівна. Тільки не кажіть, хто вас сюди привів.

Ольга Павлівна за довгі роки роботи з людьми засвоїла, що наступ є кращим видом оборони.

— Хто вам дозволяв сюди приходити? У нас епідемія, навіть передачі заборонені! У вас є талон? Покажіть його мені!

— Якщо я куплю і знову повернуся до вас, ви мене приймете?

— Що вам треба?- послабила напругу лікарка.

— Я щодо Вероніки Стебелько, яка померла в ніч на минулий понеділок...

— Хто ви їй?

— Я її чоловік.

— Чоловік? І де ж ви були раніше? Де ви були, коли в неї була температура сорок і галюцінації? Чогось я вас не бачила біля ліжка дружини! Я вас питаю, чому ви прийшли тільки зараз? Де ви були раніше?

— А де ВИ були, коли вона помирала? Старих людей виводять із того стану, з якого не вивели її!

— Дозвольте вас спитати, яка у вас освіта?

— Вища, не переживайте!

— Вища медична?

— Ні, не медична.

— Ото й воно! То звідки ви знаєте, кого з якого стану можна вивести, а кого не можна? Якщо я почну з розумним лицем говорити по вашій спеціальності, то що ви мені на те скажете? А ви мені краще скажіть, де ви були, коли треба було купувати ліки?

— Наскільки мені відомо, усі ліки були для Вероніки придбані. Скажіть конкретно, чого тоді не купили, що могло б її врятувати? А ще скажіть, де баба Зося, що працювала у вас у вечір напередодні загибелі Вероніки?

Згадка про бабу Зосю, певне, дуже розсердила Ольгу Павлівну - Дмитро не відводив очей від її обличчя, розмовлючи з лікаркою.

— До чого тут баба Зося? І навіщо вона вам?

— А навіщо ви не хочете сказати, де зараз та жінка?

Ольга Павлівна зітхнула і вирішила поміняти тактику.

— Я перепрошую, як ваше ім'я-побатькові?

— Дмитро Миколайович.

— Отже, Дмитре Миколайовичу, баба Зося звільнися у минулий понеділок. Ми дуже шкодували за нею, бо вона дуже добросовісно працювала. Але, вочевидь, десь їй запропонували кращі умови. І вона пішла від нас шукати іншого пристановища в цьому неспокійному житейському морі...

— І ви не знаєте, де вона?

— А звідки я можу знати?

— Скажіть, а вона жила у вас в лікарні?

— Звідки ви це взяли? Так, у нас не вистачає санітарок, але ми не можемо селити їх у нас. Баба Зося була нещасна жінка, нічого не скажеш. І добра серцем, хоча й страшна зовні.

— Знаємо ми її добре серце, - подумав Дмитро, а вголос сказав:

— Тобто ви не можете нічого підказати про можливе місцезнаходження цієї санітарки?

— На жаль, ні. А... можна дізнатися... навіщо вона вам?

— Це вже моя справа. А тепер, скажіть мені, що могло стати причиною смерті Вероніки? Я був у неї напередодні, і вона не справляла враження смертельно хворої.

— А ви би бачили, як їй погано було за кілька днів до того! Чи ви тоді приходили до неї?

— Ні, не приходив. Ми були посварені з дружиною, і я навіть не знав, що вона в лікарні. А потім мені хтось подзвонив, ніби вона хоче зустрітися зі мною. Між іншим, ви не скажете, хто б то міг бути?

— Я вам не дзвонила. Вона могла попросити когось із хворих.

— Тут усе дуже незрозуміло з її смертю.

— Послухайте, аби була б якась найменша підозра, тут були б і слідчий, і медексперт. Вам видали довідку про смерть за підписами керівництва лікарні, а ви думаєте, ніби ми тут недогледіли вашу дружину. Для нас кожна смерть - то є велика неприємність!

— А скажіть мені, якщо я все-таки маю сумніви... куди я маю звернутися?

Ольга Павлівна в черговий раз поміняла дискурс.

— Послухайте, вашу дружину це не підніме з землі. А нам будуть великі неприємності! У нас абсолютно немає коштів! ЛІкуємо вас за двісті дванадцять гривень на місяць! Годуємо хворих тільки тому, що надаємо відвідувачам платні послуги! Білизну востаннє отримували ще за Андропова! Просимо хворих лягати зі своїми простирадлами! Доречі, білизна вашої дружини... нам чужого не треба. Вам її віддадуть. Дочка за нею так і не прийшла.

— Я вам поставлю одне питання, а ви мені дасте відповідь. А я вже буду вирішувати, чи мені скаржитися на вас, чи ні.

— Я вас слухаю, Дмитре Миколайовичу.

— Якщо медпрацівник - боронь Боже, я не думаю, ніби це ви! але якщо хтось захоче скористатися безпорадністю хворого і звести з ним рахунки, наскільки це можливо?

— Такого не може бути! Лікар або медсестра можуть не мати під рукою потрібних медикаментів, щоб вивести хворого з кризового стану. Можлива така ситуація, що медпрацівник помилився, дав не ту дозу, а потім не зізнається в тому. Таке ще можна собі уявити. Але щоб лікар...

— Я не кажу - лікар, а медсестра, санітарка...

— Щоб хтось із них СВІДОМО зробив ін'єкцію, або дав випити щось таке, від чого у хворого спостерігатиметься погіршення...

— І до того ж замаскувати це під симптоми якоїсь хвороби...

— Такий гріх собі на душу жоден лікар не возьме! Це просто жах навіть подумати про таке!

— Тобто такого ніколи не буває?

— Якщо вам аж таке спало на думку, то вам треба було подавати скаргу ще тоді, коли тіло було тут. Наполягати на повторному розтині, шукати сліди шкідливих речовин, які могли призвести до зупинки серця. Ви і тепер можете це робити, але по самій лише історії хвороби встановити істину буде майже неможливо. Це я вам точно кажу. Не тому, що хочу себе виправдати, хоча й цього хочу також. Але просто я знаю свою роботу, як і ви - свою. Можете проконсультуватися в МОЗі.

— Розумієте, мені теж треба виправдатися. Перед дочкою. Ви не заперечуєте, щоб я вам поставив ще одне запитання?

— Запитуйте, Дмитре Миколайовичу.

— А чи не міг причиною Вероніки смерті стати мій прихід до неї?

— Як це? Я вас не розумію.

— Ми були посварені. Я прийшов до неї з квітами, ні слова про те, що було. Ніякої неприємної розмови - я не ідіот. Але чи не міг мій візит настільки погіршити її стан...

— Ну це вже зовсім дурниця! Ніколи не вірте, ніби люди помирають від горя чи одужують від щастя! Емоційний стан може створювати сприятливі або несприятливі умови для розвитку хвороби, але не більше того. У вашої дружини не було післягрипозної пневмонії, тому що їй кололи ліки, що запобігають їй. На них і виникла алергійна реакція. По-іншому я не можу пояснити її смерть.

— І ви могли би підтвердити, що від самого тільки мого приходу нічого жахливого не могло статится?

— Звичайно! Ваша дружина не була вже настільки вразливою. Поряд з нею в палаті лежала одна абсолютно неможлива особа, яка весь час влаштовувала істерики. Ми їй давали міцне снодійне, бо інші хворі зовсім не могли спати. То ваша дружина дуже спокійно реаґувала на ту Поліну.

Дмитро згадав жахливо перемазану постіль в палаті, де лежала Вероніка. І ще раз згадав санітарку, яка мила підлогу у палаті, але запитувати в Ольги Павлівни про неї не було сенсу. Якщо вона і знає про неї, то має свої міркування не говорити.

— Рада була з вами познайомитись, Дмитре Миколайовичу. Прийміть ще раз співчуття з приводу тяжкої втрати. Заходьте, якщо у вас виникнуть питання, спробуємо полегшити вам ваші пошуки. І не забудьте забрати білизну - нам чужого не треба. Лю-бо! Ти мене чуєш? Віддай постіль чоловіку Стебелько!

Коли він опинився на вулиці із вузлом простирадла і підковдри, Дмитро пошкодував, що відмовився від пропозиції Катерини Рачко почекати на нього. Куди тепер іти до замовників із цим клунком? Хто знав, що воно раптом так вийде? Він передзвонив з таксофону обом замовникам і передомовився на зустріч назавтра зранку. Зараз шеф не буде так ретельно перевіряти кожен його крок.

Був полудень. Поміж сірих хмар вибилося їдке зимове сонце. Вранці йшов сніг. Зараз віє гидкий вітер. Надворі лютий, місяць вітрів і кривих шляхів.

Вікторія повернулася додому після занять і почала готуватися до приходу батька. Власне, все було готове ще вчора, але вона ще раз замела майже чисту підлогу, накрила стіл на п'ять осіб - тьотя Лариса з Ярославом, вони з батьком і мама. За годину до приходу батька почала одягати те, в чому зустрічатиме гостей. Так, вона має бути в чорному. Одягла тугі чорні джинси, а з кількох чорних светрів вибрала із глибоким вирізом. Волосся прибрала назад чорною хусткою “бандана“. Все гаразд. Хай дивиться, старий розпутник. Чи старий праведник - вже не знаєш, як його іменувати. Вранці дзвонив Женик Мурчик, згадував про дев'ять днів. Ще одне диво в пір'ї. Як бідній мамі не щастило! Звичайно, це не те одоробло, що взялося сватася до них з мамою обох минулої осені. Господи, де ті мужчини? Кажуть, жінки не такі. Жінки такі, як треба! Це з мужиками проблеми!

За двадцять шоста. Годі дивитись у дзеркало, будемо накривати на стіл. Власне, все вже готово. Тільки розкласти по тарілочках. Вони з мамою любили нічого не куховарити, їсти запаковані в целофан ковбаси й шинки. Купували салати в прозорих коробочках і соки в пакетах. Споживаючи такі страви, відчуваєш себе справжніми жінками. Не те що варити картоплю й гречану кашу, як це роблять пересічні жлобіхи. Тому, мабуть, і гроші, які в них недавно були, закінчилися так швидко... Кажуть, на поминальному столі мають бути страви, що відповідають смакам того, кого поминають. Тому, продумуючи концепцію сьогоднішньої вечері, Вікторія думала про те, як продемонструвати батькові вишуканий смак його покійної дружини, чого він у своєму жлобстві так і не осяг.

Дзвоник у двері. Це він. Тітка з кузеном Ярославом будуть трошки пізніше.

— Можна?

— Заходь, як прийшов.

— Добрий вечір, доню.

— Добрий. Проходь, подивись, як ми тепер живемо... Як жили з мамою.

— Та що казати, хата розкішна. І місце прекрасне. Саме серце міста. Здається входить у Місто Ярослава.

— Ні, не входить. Але близько.

— Чи можна глянути?

— Так, звичайно!

— Але ремонт зроблено не найкращим чином. Очевидно, тут працювала дешева аґенція.

— Тобі видніше... А що то за клунок у тебе в руці?

— Це постіль Вероніки. Мені віддали в лікарні, а я приніс тобі... А ось і чашка з ложкою...

— Ти був у лікарні?

— Так, я розповім про це...

Дмитрові віддали не тільки білизну, на якій померла Вероніка, а й посуд і навіть металеву коробочку із заваркою чаю. Віддали халат і тапочки, коробочку з кремом для обличчя... Усі речі, як великі, так і дрібнички, були дуже якісні. Дивно, чому ці злидені жінки, які працюють в лікарні, не прихопили собі ці зовсім нові кімнатні тапочки чи гарненької чашечки з трояндою. Вочевидь, в їхніх колах існує своєрідне табу на речі покійних. Вікторія взяла у нього з рук той клунок, зайшли із ним до однієї з кімнат і звідти почувся її плач. Дмитро нерішуче зайшов до тої невеличкої кімнатки, вочевидь, то була спальні мами, обережно поклав руку дочці на плече. В нього також ті речі з лікарні викликали зрив почуттів. А тепер плаче Вікторія, і її плечі ледь здригаються під його рукою...

Дочка теж була його коханою жінкою. Він не раз ловив себе на тому, що натхненніше кохав Вероніку по тому, як намилувався на шіснадцятирічну Віку, що ходила по хаті в шортах і коротенькій кофтинці, яка іменувалася словом іноземного походження “топ“. Можливо, він тоді чинив якийсь неймовірний гріх? Але він давно, мало не від її дванадцяти років, не цілував дочку і не садив її на коліна. І на вулиці тільки брав її під ліктик, ніколи не клав їй руку на плече або на талію.

А тоді, в ті очманілі дні, він для себе міцно зв'язав дочку із дружиною, весь час пам'ятаючи її скажено люті очі в той день. Теж зрадниця! Все в тебе було, все! Батько все робив для тебе! Від семи років у тебе була своя окрема кімната - хто з твоїх ровесників з твого кола може тим похвалитися? Але годі про ту окрему кімнату. Ось Вікторія пішла з його бетонки і набула собі ще краще житло, ніж те, що будував для неї батько. Дай Боже, щоб у цій, як висловилась Катерина Рачко, нерухомості, не причалося лихо ще для Вікторії.

— Давай вип'ємо, батьку, - витерла сльози Вікторія, - а решту кімнат я тобі покажу потім.

Дмитро дістав пляшку Пшеничної. Вікторія ще раз схлипнула, а потім опанувала собою і сказала, що Пшеничну питиме він сам, а вона п'є тільки тільки “Холодний Яр“ або “Гетьман“. Сіли з батьком на кухні одне проти одного. Дочка дістала з холодильника пляшку елітної горілки, батько відкрутив її, налив тільки собі. Дочка розлючено налила й собі і зі словами “За упокій!“ перехилила повну чарку. Батько теж випив.

— Рано ти, доню.

— По перше, погодься, дуже поважна причина. А по друге, якщо жінки нарівні з чоловіками літають в космос, пишуть книги і довбають каміння, то мають право пити горілку і матюкатися. Бери сьомгу, заїдай.

— Дякую. Але навіщо такому юному створінню так хвацько перехиляти чарку? Навіть з поважної причини. Мама би не образилась, аби ти пам'янула її мінеральною.

— Почалося! Я так і знала! Мене не треба виховувати!

— Я не виховую, боронь Боже! Тільки ти поки не літаєш у космос, не пишеш книг і не тешеш каміння...

— Я вступила до престижного університету! На безкоштовний! Скільки батьки витрачають енергії, що прилаштувати дітей туди навіть на платний! В тебе були ці проблеми? Ну от і сиди. Заїв? То давай по другій. Наливай!

Дмитро налив Вікторії на денце, а собі повну.

— І мені повну! Що за дискримінація жіноцтва?

— Це з мого боку не сексизм, а ейджизм. Якби раптом отак навпроти мене сидів син твого віку, я би так само, як тільки міг, обмежував горілку.

— Ой, я подивилася, як би тебе слухався вісімнадцятилітній пацан, якому б ти не давав пити горілку!

— Тобі буде вісімнадцять тільки в березні!

— Ти диви! Не забув!

— Не забув, доню... І я прошу тебе, у тебе, може, спадковість з боку мами...

— Мама завжди вживала алкоголь дуже культурно!

— Я не про маму. Але її батько...

— Не говори мені про того батька, ми мали радість його тут глядіти. Я тобі ще покажу його кімнату... А щодо горілки, то в нашому навчальному закладі всі п'ють. Дівчата п'ють. А вже хлопці! Я розумію, якби я кололася. А пити - це святе!

— А я попрошу тебе зменшити свою дозу.

— А як не послухаюсь, то заїдеш у вилицю!

Це був козирний туз дочки, який йому не було чим крити. І тоді він витяг свій козир, який був, вирішив не витягати взагалі.

— Якщо ти вже така самостійна і незалежна панна, то навіщо тягаєш гроші у батька зі схованки.

— Які гроші? Я тебе питаю, які гроші?

— Шістьсот гривень. Які лежали в секретері у вітальні.

— Я щось не в'їду. Який секретер, у якій вітальні?

— Секретер у вітальні, там де ми жили разом.

— У бетонці?

— В тебе, здається, лишалися ключі від неї.

— Я ним ніколи не користувалася. А в тебе пропали гроші?

— Мене деякий час не було в Києві. Я був у Блюхівці на могилі своєї матері, твоєї бабусі. Там захворів, замість тижня пробув три. І за цей час...

— А може ти забув і поклав їх в інше місце? Ти пошукай їх.

— Я, Віко, пам'ятаю, що й куди кладу...

— Дивно... Я й забула ту хату, як кошмарний сон, а тут раптом таке. Ти пошукай гроші, добре, тату? - Вікторія перестала бути агресивною, а Дмитро спочатку відчув задоволення, що зумів приборкати язикату дівчину, а потім йому стало сумно: от уже вдаєшся до дипломатії із такою шмаркачкою.

— Ти з роботи? Я не спитала. Як ти голодний, я можу зварити суп швидкого приготування. У мене є югославський. Його навіть собаки їдять!

— Собаки? Ти хочеш мене почастувати стравою для собак?

— Страви для собак дуже дорогі, значно дорожчі, ніж для людей. А пакетні супи собаки не їдять. Але цей, югославський, їдять з апетитом.

— Дякую, Віко, твої канапки дуже класні, або як треба казати? кльові?

— Прикольні.

— Так, так, прикольні. Але давай почекаємо Ларису.

— Давай. А поки я покажу тобі наш дім.

Вікторія показала батькові усі три спальні, включаючи дідову.

— Тут, звичайно, приміщення потребує ремонту, - сказав Дмитро, роздивляючись плями на стінах і вкрай спаскуджену підлогу.

— В мене немає грошей, - зітхнула Вікторія.

— Зате в тебе є батько, який уміє все це робити.

— І... скільки це буде коштувати?

— Я ще не дійшов до того, щоб брати гроші з рідної дочки.

— Але тоді я повинна бути готувати для тебе супи з м'яса і овочей, а в мене не це немає часу! Я вчуся!

— Віко я же не плачу за твою освіту, як багато інших батьків дорослих дітей! - здогадався поміняти дискурс Дмитро, - Отже, я цілком можу виконати ремонтні роботи для тебе безоплатно і без якісних супів.

Вікторія не змогла втримати посмішку і сказала батькові, що він, здається, класний мужик. А потім згадала, що сьогодні дев'ятини по мамі і відчула, що зраджує її світлу пам'ять, заграючи з батьком, і виправила ситуацію тим, що схлипнула і застогнала, мовляв вони з мамою завжди хотіли мати хатню господиню. Такі жінки, як вони, заслуговують на таке!

Дмитро зітхнув, що він і сам доклав до того, що Віка виросла самовпевненою феміністкою. Пригадалось, як дочка незграбно несла тацю з тарілками з кухні до святкового столу, і дядько Володя присоромив її: “І що то за господарочка, яка не може спритно подати такої дрібнички! хлопці любити не будуть!“ І дванадцятирічна дівчинка люто кинула тацю на підлогу і закрилася у своїй кімнаті із плачем: не надо нам таких хлопців, які люблять офіціанток! І Дмитро напустився на Володю: які хлопці? дитині вчитися треба! І Володя за свій навдалий педагогічний випад змушений збирати битий посуд з підлоги.

У двері дзвонять Лариса з Ярославом. Коли гості чіпляють свої кожухи, вішалка падає, і Дмитро знову мав би вагомий шанс швидко врятувати ситуацію, але в цьому домі немає елементарних інструментів, щоб наново почепити вішалку. Він обіцяє зробити все це найближчим часом, а поки гості кидають верхній одяг на крісла в холі і йдуть до столу до кухні.

У Ярослава волосся змащено якимось запашним розчином. Із нагрудної кишені піджака стирчить чорна хустка, на руці жалобна європов'язка, і сам він ретельно тримає на обличчі псевдотрагічну маску. Він хапає кулончик на шиї у Вікторії, і Дмитрові хочеться дати йому по руках. Але Вікторія каже кузену “заберись“ із кокетливим смішком, і батько вирішує не втручатися.

Сіли до столу.

— Ви, як я бачу, вже почали без нас, - каже Ярослав. Лариса смикає сина:

— Батько з дочкою мають право випити самі, без будь-кого... Гаразд, хай земля буде пухом нашій незабутній Вероніці, мир її пам'яті!

Випили. Вікторія знову хватила повну. ßðîñëàâ òàêîæ.

— Êóäè òîá³ ïèòè, ìàëÿòêî, - êàæå êóçåíîⳠ³êòîð³ÿ, - òè æ ³ùå ñåêîíäàð³ ñêóë íå ïîäóæàâ.

* secondary school - ñåðåäíÿ øêîëà (àíãë.)

— У мене все попереду, - жує рибні делікатиси Ярослав, - моє майбутнє - прозоре, як сльоза.

— Від Володі немає вістей? - питає Дмитро.

— Позатої осені передав гроші. Більше ніяких знаків уваги не надходило, - байдуже відповідає Лариса і відразу переводить розмову ближче до предмету:

— Мені на роботу дзвонила Катерина Рачко. Розповідала про вашу недавню зустріч.

— Це та сама? - цікавиться Вікторія.

Дмитро люто кладе на стіл ніж і виделку. Він ледь стримується.

— Віко, ти удаєш, ніби така доросла пані. Але першою ознакою дорослості є відчуття того, що і де можна говорити.

— А бити жінку по обличчю можна? - зі сльозами в голосі відповідає Вікторія. Слово бере Лариса.

— Увага! Ми зібралися по-перше, щоб згадати Вероніку. А по-друге, щоб поміркувати, що нам відомо про її загадкову загибель. Ми зараз не обговорюємо питання вірності й зради. Залишимо всебічне осмислення цих питань філософу Мурчику. Я тебе не розумію, Віко! Ми, здається з тобою про все домовились! Я згадала Катерину не для того, щоб думати про майбутнє, а не про минуле! Ніби ти не знаєш, що в чоловікыв подружня зрада нерідко минує сереце. Все відбувається просто тому, що в деяких чоловіків...

— Сперми забагато... - підказує Ярослав і відразу ховається під стіл, бо Лариса люто замахується на нього, а потім звертається до Дмитра:

— Дмитре! Оскільки його батько зник в невідомому напрямку, я прошу тебе як найближчого родича застосувати силу і вивести цього мерзотника з-за столу!

— Це не мерзота, - виправдовується Ярослав, - це постмодерн!

— За поминальним столом не може бути ні постмодерну, ні ненормативної лексики!

— А я не вживав ненормативки, тільки медико-біологічну...

Ярослав почав дратувати навіть Вікторію.

— Ходімо, я тебе посаджу на телевізор, - каже вона кузену. Двоюрідні братик і сестричка виходять в хол, Лариса з Дмитром лишаються наодинці.

— Отакі в нас діти, Дмитре. Твоя значна краща. Вона добре вчиться, а цей ще й двійочник. Крім того, погодься, в неї є певні підстави тримати зуб на тебе. Але ми з тобою вже говорили: або ти сидиш у бетонці і ми тебе не чіпаємо, або розпочинаємо нелегкий шлях зближення...

— Я вже з усіх сил намагаюся згладжувати гострі кути... І потім, Ларисо, я був у лікарні і дещо довідався.

До кухні заходить Вікторія. Вона бере для Ярослава тарілку рибних делікатесів, чарку і півпляшки горілки, і зі словами “щоб він нам не заважав“ виходить у передпокій і знову вертається.

— Ти його не дуже пої, Віко, мені його вести назад.

— А він скоро засне, - відповідає Вікторія, - а потім проспиться і буде, як огірокчок. - І далі до батька:

— Тату! Давай так: я не нагадую тобі про твої паскудства, а ти не втручаєшся у мій спосіб життя. І тоді все буде гаразд! Домовились? Ну то наливай! Я думаю, мама не була би проти. Вона завжди натякала мені, щоб я подзвонила батьку, під'їхала до нього, випила з ним чарочку на кухні...

— Ти би не дуже пила, Віко, - каже Лариса, - бо я дуже хотіла би, щоб ми усі втрьох поговорили про все, що знаємо про останні години мами. Дмитро з нас останній бачив її живою.

— Отже, засідання веду я, - твердо оголосила Лариса, - у мене великий досвід по розкриттю загадкових убивств.

— І скільки ти їх уже розкрила? - запитав Дмитро.

— Одне. Зате яке! Мені допомагали двоє мужиків, але всі ідеї були мої! Коли мене виженуть з фундації, я матиму на шматок хліба, якщо зможу правдиво описати ті події, те вбивство і його розкриття! Але зараз не про те. Отже, всі слухають мої запитання. Запитання номер один: чому ми вважаємо, що наша Вероніка померла не своєю смертю? Прошу висловлюватись з цього питання.

— Lady іs first, - Дмитро вказав у бік дочки.

— По-перше мама не могла вмерти просто так. У неї були такі досягнення! Все було попереду!

— На жаль доню, це несерйозне пояснення...

— Серйозне! Цілеспрямованість та повнота індивідуального буття дає організму сили опиратися будь-яким хворобам! Віра у своє призначення лікyє навіть від раку! А що вже казати про грип!

— Тетяна Віталіївна казала, що грип буває непередбачуваніший за рак.

— А хто така Тетяна Віталіївна, можна запитати?

Віта і Лариса обмінялися виразними поглядами.

— Це мама Мурчика, - відповіла Лариса.

— А чи можна запитати, хто такий Мурчик?

— Це... як би це краще сказати.. це... автор п'єси ДОРОГА ЗРАДИ, яку Вероніка ставила в своєму театрі ТРЯСОСПИС.

— Між іншим, на сорок днів буде знову цей спектакль. Ти, тато, маєш його неодмінно побачити!

— Гаразд, Віко, я знаю про цей спектакль... Але, якщо вже ми тут сидимо, то давай відповідати на питання, яке поставила Лариса Вікторівна. А ти відповіла тільки “по-перше“.

— Добре. По-друге, мамі стало краще. Вона не померла тоді, коли в неї була температура сорок! а чомусь це сталося, коли їй стало значно краще. А по-третє, це те, що казали ви, тьотю Ларисо. Набряк гортані - це алергічна реакція, а не симптом грипу.

— Дмитре, твоя думка з цього питання.

Дмитро зітхнув. У нього защеміло в оці. Він ковтнув повітря, змушуючи себе говорити спокійно:

— Вероніці не було погано, коли я бачив її напередодні. Їй не сподобалось, що я прийшов, я це відчув. Але вона не була ні налякана, ні обурена. Просто дивилась на мене як на чужу людину. Я приніс троянди, вона їх взяла...

— Тобто ти стверджуєш, що твій прихід не міг викликати в неї нового загострення хвороби?

— Стверджую! І лікар Ольга Павлівна, з якою я розмовляв сьогодні, може це підтвердити. А також стверджую, що мені дзвонили напередодні. Сказали, щоб я приїхав саме до цієї лікарні. Щоб звернувся до баби Зосі. А також стверджую, що бачив бабу Зосю в домі батька Вероніки на Подолі вісімнадцять років тому, коли приходив туди за речами Вероніки.

— А може ти помилився щодо баби Зосі?

— Віко, ти бачила її сама. Другого такого обличчя нема. Її побачиш один раз, і впізнаєш через п'ятдесят років. Більше того. Саме з нею я домовився, щоб вона винесла одяг твоєї мами. І вона усе це зібрала і подала мені через вікно, що виходило на вулицю, вбік Дніпра. Щоправда, я не знав, що та жінка мала ім'я Зося.

— Я чому питаю, чи ти не помилився. Мама не казала мені нічого такого про неї. Вона не казала, ніби то її давня знайома. Хоча вона дуже багато розповідала мені про своє життя в батьковому домі.

— У тебе все, Дмитре?

— Наразі все.

— Але не все у Вікторії. Розкажи про дзвоники чи то з Дубового, чи то з Блюхівки.

— Так! За декілька днів до того, як усе це сталося, сюди дзвонили. Я була певна, що то була бабуся Марія...

— Бабуся Марія померла дванадцятого червня минулого року. Я провів її в останню путь. Я стояв біля її труни над розритою ямою. Я бачив, як накривали її труну, я кидав на неї землю. А вже цього січня я встановив хрест на її могилі.

— Я не певна, було дуже погано чутно! Я не знала, що бабуся померла!

— Але ти чомусь подумала, що то був дзвоник не з Києва? Були не такі сигнали?

— Ой, я не пам'ятаю, чи то були міжміські сигнали, чесно кажу, не пам'ятаю. Я п'яна не була, але я прийшла від мами дуже втомлена. Це було ще тоді, як мамі було погано.

— Ти не можеш пригадати, коли саме був той дивний дзвоник?

Вікторія підійшла до календаря на стіні.

— Мами не стало в ніч з неділі на понеділок, в ніч з двадцять п'ятого на двадцять шосте. А до лікарні вона потрапила сімнадцятого, ми викликали швидку. То була субота, її завезли до чергової лікарні. Вісімнадцятого я туди дзвонила, не додзвонилася, поїхала туди. мамі було зовсім погано, і ніч з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте я в неї сиділа. Вранці прийшла Олга Павлівна, вона хоч і немодна жінка, але мені сподобалась. Я пішла додому, подзвонила Женику. Ні, він сам дзвонив... Потім він пішов до мами і сидів у неї ніч, хоча потреби вже не було. Але йому хотілося виявити себе. Що далі було? Далі я хотіла іти до мами вже увечері, але мені подзвонили, то була Поліна, сусідка по палаті, і сказала: приїдьте заберіть вашого хлопчика. Він лежить у нас у палаті напівдохлий, а ми, баби, не можемо переодягтися. Я приїхала, забрала Женика, відвезда його на таксі на Печерськ... так, а мамі тоді вже було значно краще! Ніби Женик забрав на себе частину її хвороби...

— А ти казала, від нього ніякої користі.

— Так, але я його повезла на таксі додому, і він сказав, ніби має, чим розрахуватися, а потім мені довелося платити останні гроші...

— Ну то він поверне! Ти тільки йому нагадай! Але ми не про нього! Який то був день тижня? Понеділок?

— Вівторок. І той дзвоник був у вівторок. Коли я відвезла його додому, він іще язиком не ворушив, наче п'яний. Я його піднімала на поверх і боялася, чи вдома його матінка Тетяна Віталіївна. Але вона, слава Богу, була вдома. Вона іще мене почастувала кавою і спитала, в якій мама лікарні. Я встигла на третю пару до своєї бурси. Потім зайшла додому. А потім заїхала до мами. А саме того дня був той дзвінок, який я прийняла за дзвінок з Блюхівки. А ти саме в той час був у Блюхівці, тату?

— У вівторок, якого? Двадцятого? Ні, на Водохрещу я був у Дубовому, а не в Блюхівці. Я дуже хворів у перший тиждень січня. А потім влаштував собі невеличку реабілітацію. Поїхав до Дубового, був у будинку матері, бачив Валерку, він був зовсім поганий, безрадісна була зустріч... Але я бачився зі своїми шкільними друзями, багато з них там і живуть.

— Але, принаймні, в Києві тебе не було?

— В Київ я повернувся в суботу, бо мене підвіз шкільний товариш. Він їхав до Києве, а я сів до нього в його “Ладу“.

— Тату, а твоя “Лада“ на ходу? Ми б не могли з тобою з'їздити в Дубове і в Блюхівку? Мені дуже треба!

— На ходу. Але зараз важко їхати. Поїдемо весною.

— Мені треба раніше!

— Побачимо, може й раніше!

— Мені треба написати курсову про соціальні діаґнози в реґіонах!

— Тато і доня! Які ви безтолкові! Вас не мучить істина смерті вашої Вероніки?

— Ми так давно не бачились, - Вікторія сідає батькові на коліно, а щасливий тато удає, ніби відштовхує її:

— Іди геть! Від тебе смердить горілкою!

— Від тебе теж!

— Якщо від усіх і без того смердить горілкою, то давайте тоді ще по чарці за упокій! - повернула розмову в поминальне русло Лариса.

— Я був у лікарні сьогодні і хотів розповісти про те.

— Ми неодмінно все вислухаємо, але давай спочатку закінчимо із псевдодзвониками з Дубового й Блюхівки. Отже, ти твердиш, Віко, що той дзвоник був зроблений ввечері, у вівторок, двадцятого січня.

— Так, це точно! У мами ще три чи чотири дні трималася температура, але галюцінацій більше не було. І я вже ходила не щодня - пам'ятаєте, тьотю Ларисо, одного разу були ви. А з п'ятниці їй взагалі стало краще, і в неї були її актори, був оцей придурок Адріян. В сyботу вранці в неї був Женик, якому б ще не варто було виходити, але він відчув себе краще і побіг... Ні, той дзвоник був у вівторок, я точно в цьому певна.

— Я чому так точно питаю про той дзвоник? Нема сумнівів, його хтось свідомо сфабрикував. Може, нам пощастить взяти чиюсь специфікацію телефонних розмов. І то буде уліка. Гаразд, а тепер ще раз коротко, що ти тоді чула?

— Було дуже погано чутно. Говорила жінка. Вона не назвалась. Cказала: Віко! Чому ти навіть не приїздила на різдво? Я кричала: нічого не чутно, передзвоніть! Це бабуся? А там знову повторили про Різдво.

— І твоє ім'я називали? Бо може просто хтось не туди потрапив?

— Так, називали! Точно! Я чула десь таке: Віко, ти вже другий рік не їдеш на Різдво!

— Гаразд, облишимо це. Тепер ти, Дмитре. Тобі дзвонили у неділю?

— У суботу. В неділю я був у лікарні. Мені дзвонили у суботу - було темно, але зараз темніє рано... Десь, може о шостій... І тепер, щодо цього дзвоника. Я говорив сьогодні з лікаркою Ольгою Павлівною. Вона казала, що міг подзвонити хтось із хворих. А ще вона казала, що в палаті з Веронікою була якась чокнута особа Поліна.

— Не чокнута, але безтолкова та істерична. Я її знаю. Вона, між іншим, могла. Не сподобався їй Женик, не сподобався кретин Адріян, ну то зателефонуємо законному чоловіку, ніби то її діло. Це, між іншим, вона сказала мені, що ти був у мами напередодні... Це вона, Поліна. Інакше, звідки б я знала?

— A я не бачив ніякої Поліни. Бачив тільки огидно брудне ліжко.

— То було її ліжко. Значить, мама щось їй розповідала, коли ти пішов. може, навіть, щось абсолютно нейтральне.

— А тепер давайте повернемося до баби Зосі. Я стовідсотково певен, що то та сама жінка, яка була в домі Івана Раєвського вісімнадцять... ні, вже дев'ятнадцять років тому. Ці вивернуті губи, ці кошлаті брови - їх не забудеш. Я не відразу згадав, де я її бачив. Але згадав. Власне, щоб поговорити про ту бабу Зосю, я і їхав до лікарні. І Ольга Павлівна сказала, що та санітарка звільнилася з лікарні минулого понеділка! Тобто в день... в день смерті, кінчини, загибелі... - називайте це, як хочете...

— Це серйо-о-озно, - озвався від порога Ярослав, який вже виспався у кріслі у передпокої і уважно слухав хід розслідування загадкової загибелі Вероніки Раєвської. А може, та баба Зося - просто диявол? Убила бідну тьотю Вероніку і повернулася у пекло? Це дуже логічно! Тьотя Ніка була просто ангелом на землі! Я її любив! І вона мене теж! Її всі любили!

— Ярославе, облиш блазнювати!

— Її неможна було не любити! - Ярослав говорить з інтонаціями поганого актора, - а диявол таких не любить!

— Та замовкни ти зі своїм дияволом, єдина тема, яку ти здатен розробляти, - незадоволено озвалася Вікторія.

— Так, я хотів би навчатися на факультеті дияволознавства і сатанізму! Чи десь ще не відкрили такий?

— Не відкрили! Тобі треба орієнтуватися на етноґрафію. Або на українознавство... А поки не заважай нам!

— Дайте ще рибки - не заважатиму.

— Отже, баба Зося звільнилася з тої лікарні буквально в день смерті мами?

— Так! І лікарка Ольга Павлівна твердить, що поняття не має, куди вона могла подітися. А санітарка у вистибюлі сказала мені, що та баба Зося у лікарні жила. Не мала, де жити, і жила в лікарні.

— Це схоже на правду. Вона була у лікарні щодня. Зазвичай, санітарки і медсестри то є, то їх нема. А ця була завжди. Я на це звернула увагу.

— Ну то як її пригріли у лікарні, то вона мала триматися за таку роботу обома руками!

— Але якщо вона вчинила злочин, то й мала тікати подалі! І якомога швидше!

— Але вона була нібито непогана тітка! Вона купувала мамі сік за свої гроші!

— То може, вона й підсипала щось, що викликало у Вероніки спазм гортані! І ще одне. Чи можу я поставити питання щодо купівлі цієї квартири?

— Звичайно!

— Хто є власником цієї хати? Скільки осіб?

— Зараз тільки я сама. Заповіту не було. Мама не збиралася туди... Очевидно, переоформити її на себе я зможу знов-таки тільки через півроку.

— Якщо не буде інших спадкоємців...

— На що ти натякаєш, тату? У мами не було інших дітей.

— Але в неї є якісь брати, якісь сестри...

— Є. Але дочка є першочерговим спадкоємцем.

— Але - я просто це знаю, бо ми іноді починаємо робити ремонт, і виникають якісь спадкоємці, які примудряються довести, що вони непрацездатні, і тому їм належить якась частка нерухомості. Іноді власники квартир виплачують таким бідним родичам якусь суму, щоб вони відчепилися. Як би й ти не опинилася в такому стані, Віко!

— Але тоді, після смерті діда, справа була серйозніша, бо йому ті підозрілі родичі були значно ближчі. І ніхто з них ні на що не претендував. Логічніше було діяти тоді.

— А може, не було ситуації? Ці ж люди, як я розумію, не є якимись організованими мафіозі. Діють собі, як їм підкаже їхній невеличкий розум. Але й вони загрожують нам, і можуть комусь вкоротити життя... І ще одне, якщо вже ми говоримо про це... та сама... моя ранкова співрозмовниця... - Дмитро тепер боїться вимовляти ім'я своєї колишньої коханки.

— Так, вона мені розповідала по телефону про розбиті вікна у кафе біля Дніпра. У те кафе можна й піти попити кави, це дорого не коштуватиме. Але в мене заперечення проти версії кримінальних родичів. Це телефонні дзвоники Вікторії та Дмитру. Це були якісь хитрі дзвоники. Представники життєвого дна, які їдять зі смітників і б'ють вікна по кафе, не додумались би до таких прийомчиків. А конкретно це робилося для того, щоб Вікторія в усьому винуватила свого батька і його рідню і не написала заяви про те, що вона не погоджується з довідкою про смерть і не наполягає на подальшому розтині, на виясненні причин смерті... І хто б це міг таке накрутити?

— Ольга Павлівна мені так і сказала, що ми мали б відразу дошукуватися правди, поки... поки Вероніку не було поховано. А тепер все це вияснити значно важче. Але бабу Зосю все одно треба буде пошукати. Її зникнення не може не бути пов'язаним зі смертю Вероніки. Це вже занадто дивний збіг.

— Мені страшно, - сказала Вікторія, - тату, залишайся тут на ніч!

— В мене немає зубної щітки, - зітхнув Дмитро.

— Я тобі дам! Ми з мамою привезли з Америки багато зубних щіток на сувеніри! Щоб в усіх зуби були, як в американців!

І Дмитро залишився на ніч у помешканні дочки. Лариса йшла додому із глибоким задоволенням від виконаного обов'язку - батько й доня помирилися, дитина доглянута. Вікторія вийшла провести Ларису і Ярослава до ліфта:

— Тьотю Ларисо, я вас дуже прошу! Позичте мобілку! До завтра! Я вам завтра занесу у ваш офіс!

І Лариса виконала прохання племіниці.

Для батька й дочки почалися звичайні тихі будні. Дмитро ночував у домі Вікторії, але іноді навідувався на свою Воскресенку. В перші дні Вікторія дуже просила його відразу після роботи йти сюди, до нового дому, бо їй страшно. А коли через два дні після дев'ятин він сказав дочці, що буде пізно, бо йому все-таки треба заїхати додому взяти щось зі своїх речей, вона нагадала йому, щоб він пильніше пошукав грошей, які нібито вона в нього взяла... У секретері лежали шістсот гривень, і він забрав їх з собою, і коли ввечері повернувся до дочки, то віддав їй ті гроші.

— Тримай!

— Що це?

— Ті шістсот гривень, які ти поклала замість тих, які взяла раніше.

— Це твої гроші. Ти їх просто недогледів.

— Віко, дитино, там було шість сотень.

— І тут шість сотень.

— Там було шість новеньких купюр по сто гривень. А тут і двадцятки, і десятки, і навіть п'ятірки.

— То це в тебе диявол розміняв. Я тут ні до чого.

— Ти наче твій двоюрідний брат Ярослав.

— Не порівнюй мене з цим недоумком.

— Віко, і все-таки, щоб більше не вертатися до цього. Я поміняв замок у хаті на Воскресенці. Ось тобі ключ, і більше його нікому не давай.

Вікторія нічого не сказала. Але було видно, що вона зраділа і зміні замка, і поверненим грошам.

І надалі після роботи батько йшов до дочки. Співжиття батька й дочки було спокійним і трохи штучним. Вікторія купувала елітні продукти швидкого приготування, закатані в целофанові плівки - батькових грошей вистачало на те. Іноді Дмитро згадував свої студентські рокив гуртожитку і готував суп харчо або борщ. Вікторія їла. Іноді до неї заходили її студентські друзі Люсяі Костик, і вони вчотирьох пили пиво і говорили провсе і про ніщо. Інколи Костик розпитував Дмитра Миколайовича про деякі деталі радянсського життя і ретельно занотовував почуте у блокнот.

У помешканні було три спальні - та, де жив дід, кімната Вікторії та колишнія кімната Вероніки. Ту кімнату й зайняв Дмитро. У цій невеличкій кімнаті на високих білих стінах висіли картини й фотокартки з нового життя його покійної дружини, насичене цікавимим подіями, яких у неї не було в домі її чоловіка. І той чоловік годинами вдивлявся у світлини акторів театру ТРЯСОСПИС. І подовгу не відводив очей від календаря з розкішними зображеннями каньйонів, озер і узбереж великої заокеанської країни, яку покійна Вероніка відвідала минулої весни. Він дивився на всі ці свідчення її нового життя і дивувався сам собі, що вже не мучиться тим так нестерпно, коли не хотілось нічого знати, тільки люто заливати всі неймовірні припущення горілкою. Півторарічне провалля минулося. Він обережно брав книги Вероніки з її полиць і, гортаючи їх, тихо думав: це ж треба! читала Берґмана! А колись, так само, як і великий шведський митець, тікала світ за очі з дому подалі від рідного батька.

А вечорами, після роботи, Дмитро Стебелько потроху приводив доладу кімнату, яку спаскудив Іван Раєвський за той недовгий час, поки жив у ній, і думав, що все-таки не втекла Вероніка від свого жахливого батька, і не сховалась вона від нього. Як же вона тоді бігла у кімнатких капчиках, у старій болоновій куртці, з якої крізь дірки випадав ватин... Дмитро відчував серцем, печінкою, спинним мозком: Вероніку погубив той нижчий, інфернальний світ, з якого він її, виходить, так і не вирвав. І, в черговий раз перетираючи стіни, об які, дід Раєвський, вочевидь розбив не одну пляшку бозна з чим, Дмитро тоскно думав: сам винен. Якщо уже вирішив брати дружину звідти, не треба було їй забороняти спілкуватися з батьками.Треба було хоча б зрідка ходити з нею в той дім, до так званого тестя. Тоді б у його дівчат не виникло бажання потихеньку спілкуватися з ним.

Він потихеньку розпитав Вікторію, коли вони з мамою почали ходити до діда. І Вікторія розповіла, що мама зустріла на вулиці дядю Йосю, дідового фронтового друга, який розповів, що старий генерал Раєвський лишився зовсім сам, без усіх своїх дружин і дітей. А у шкільної подруги Вікторії по масивській школі також був дід з марґінального світу, і її батьки примудрилися заволодіти житлом того напівбожевільного діда а потім вигідно продати його.

Тобто, у Вероніки виникла жалість до батька, а у Вікторії був чистий розрахунок. Але праґматична Вікторія значно краще прихилила до себе старого алкоголіка до себе, ніж співчутлива Вероніка. Ще тоді, до сварки з ним, у його дівчат виник план захопити дідову хату. Тільки не наважувались розпочати розмову з ним, з Дмитром. А тут раптом дуже доречно саме життя (а, як відомо, життя - театр) зіграло сцену зі зрадою і вигнанням зрадниць із бетонки у вільний світ.

— Тільки шкода, що ти так сильно вдарив маму. Вона по тому лікувалися півроку.

Раніше Вікторія говорила, що мати лікувалася три місяці. А Лариса говорила, що два. Але не в тому справа, господи, не в тому справа...

— Мама спочатку тебе боялася. А потім все пройшло. Особливо після Америки. Усіх знайомих жінок возили до Америки чоловіки. А тут вона сама зуміла! Могла би й тебе взяти, якби ти був тоді з нами...

— І хто платив за вашу подорож?

— Звичайно, сторона, що запрошує! Сто сорок баксів добових! Мама вписала мене до список акторів-аматорів, то й мені також платили добові! В Америці зелені - як те листя на деревах!

— І ви грали по-англійськи?

— Ні, грали по-українськи, тільки роздавали глядачам синипсис п'єси по-англійьки.

— І... автор п'єси також там був?

— Мурчик? Ні, він лишався тут. Його мама саме тоді захворіла, і він не поїхав.

— Але збирався?

— Збирався. А чому ти питаєш?

Дмитро дуже важко осмислював усе, що поступово довідувався про чоловіків у житті його Вероніки. І про те, що було до нього, і про те, що після. Він нічого не знав про Вітьку. Молодесенька Вероніка вже була не дівчина, коли вони одружилися, і Дмитро ніколи не питав її, хто? Він чомусь думав, що її зґвалтували, може навіть і власний жахливий батько. А виявляється, був отой Вітька, поряд з яким її поховали. Ну гаразд, діти нетрищ рано дорослішають. Вітька так Вітька. Але вона весь час пам'ятала того бідного хлопця, і спорудила надгробок його могилі, ніби передчувала... Що ж було в нім такого, чого не було в її чоловікові? У нього також були дівчата до Вероніки, але для нього все те забулося...

А потім оцей драматурґ, з яким, як висловилася Вікторія, маму поєднувала ВЕЛИКА ТВОРЧА ДРУЖБА. Він сидів із нею в лікарні, і, між іншим, як сказала Вікторія, то він приніс до лікарні оте розкішне простирадло з віночком квітів посередині, на якому вона померла. Теж, вочевидь, щось таке давав Вероніці, чого не міг дати він. Але і йому Катерина Рачко давала щось таке, чого не могла дати Вероніка... Ні, нехай його судять відкритим судом, нехай засудять до страти, яку збираються відмінити, але він ніколи не прийме для жінки того, що підходить чоловікові!.. Якщо вимагає ситуація, він може удавати, ніби прийняв, але ніколи не прийме в душі!

А ще був отой фат Адріян. Годований сивий мерзотник весь у шкірі, з золотим перснем. Але, слава Богу, принаймні цього племенного індика тут не жалували. І Вікторія, коли він з'явився із кошиком квітів, оповитим жалобною стрічкою, покликала батька зі словами: Дмитре Миколайовичу! Покажіть цьому чоловікові, де ліфт у нашому домі! Якщо ви ненароком кинете його до шахти, за ним ніхто не буде плакати!

Але це все таке малозначуще у порівнянні з життям і смертю! Для Дмитра стало справою честі довести, що Вероніку вбив кримінальній світ, від якого він її усіма силами захищав, і який вона так не хотіла забувати. Він розпитував дочку, що за люди крутилися в домі діда Раєвського. Бо тоді, коли він забирав звідти речі Вероніки, у тих подільських “хоромах“ весь час було повно всякого підозрілого люду. Він ніколи не забуде довгого стола, за яким сиділи люди без віку, без статі, і, як йому тоді здавалося, без волосся і без зубів. Вони запрошували його випити з ними, просили не гидувати і не гордувати ними, бо вони теж люди. Більше того, саме вони є сіль землі, а не усілякі учені книжники. А Вікторія розповідала, що коли вони з мамою почали навідуватись до діда, у мешканні біля Дніпра, крім, самого діда, жили тільки протяги і великі бездомні пси. Двох з них, яких так і звали: генералісімус і маршал. Дід привів з собою сюди. Довелося порадитись з ветеринаром і підсипати їм порошку до страв. Маршала взяло відразу, а Генералісімус вив дві доби. Він помер у тому кутку, де ти зараз стоїш, тату. Біля цих ідіотських валіз, треба буде одного дня викинути їх!

Дмитро уважно перебрав усе, що було в старих валізах у кімнаті діда. Там не було нічого цікавого, принаймні в контексті загадкової загибелі його дочки. З дідових документів був тільки його військовий квиток. Не було ніяких шлюбних свідоцтв, по яким можна було б вирахувати його дружин. Вочевидь, “генерал“ не обтяжував себе реєстрацією шлюбів. У великій кількості були ордени Другої світової і посвідчення до них - схоже, Іван Раєвський був бравим воякою, а потім не знайшов себе у мирному житті. Більше п'ятдесяти років по закінченні війни пив, наче сьогодні День Перемоги... Але що робила в його домі баба Зося? І які життєві шляхи привели її до лікарні, де померла Вероніка?

Мурчик сів на ліжку і протер окуляри. Знову він спав в окулярах, і знову йому снилося, що він тихо пестить уві сні волосся Вероніки, не бачачи в темряві її обличчя. А прокинувся від того, що на голову вилили узвар із сухофруктами. І знову він перевіряв, чи не мокра постіль, і навіть зазирнув під подушку, чи немає там мокрих рудих яблук з компоту. Якби не ці сухофрукти, сон був би такий прекрасний, такий ніжний! Жодної ночі вони з Веронікою не спали разом! А вони так любили одне одного! Коли, бувало, в дні нічних чергувань матері вона приходила до нього, то ніколи не лишалася на ніч. Він так мріяв, прокидаючись серед ночі, торкатися її русявого волосся... А вона завжди верталася додому, хоча й пізно. Чи то його матері соромилась, чи то своєї дочки.

А тепер та дочка, здається, помирилася зі своїм батьком і живе з ним у помешканні, яке дісталося їм завдяки Вероніці. Він уже двічі чув чоловічий голос по їхньому телефону. Дочка запросто зрадила пам'ять матері. Вікторія казала, що хотіла би зустрітися з ним, обговорити з ним обставини загадкової смерті Вероніки. Якби від того Вероніка встала з труни. Які вже тут загадки - мама казала йому, що від грипу можна чекати всього. Це хвороба, підступніша за рак. Від грипу можна чекати всього, чого завгодно. Так само, як від комп'ютерів або щурів. Мама, хоча й не фахівець з інфекційних хвороб, вона травматолог. Але вона лікар із величезним стажем і розуміється не лише у своїй спеціальності.

Але вчора Вікторія знову телефонувала, нагадала, що везла його на таксі від лікарні за свої двадцять гривень. Так, борги треба платити. Гаразд, треба зустрітися з нею. Він пообіцяв, що зустріне дочку Вероніки після занять в її Гуманітарній Академії о другій. Зараз одинадцята. Ще є трохи часу. А втім, навіщо йому цей час, якщо його неможна ділити з Веронікою?

Вікно маминої кімнати виходить у внутрішнє подвір'я, а його - на вулицю. Мурчик стоїть біля вікна. За вікном - лютий, міяць вітрів і кривих шляхів. Здається, то лютневий вітер жене автомобілі по вулиці Січневого повстання. А оте авто кольору гнилих вишень вже давно стоїть на протилежному боці вулиці у провулку біля жовтого будинку поліклініки. З нього вийшов шляхетно сивий чоловік у довгому шкіряному пальті. На кого він чекає тут? І чому мешканець третього поверху раптом зупинив свій погляд на цій незнайомій людині, на цій незнайомій автомашині? Може, тому, що він часто тут зупиняється, і мимоволі запам'ятався, як запам'ятовуються обличчя продавців у крамницях, до яких заходиш щодня?..

Женик Мурчик відчув анeмічне бажання поїсти чогось смачненького. З'їв два яблука і апельсин. Не допомогло. Хоча й надворі лютує лютий, треба виходити на свіже повітря. Піде, не поспішаючи, прийде на зустріч зарання. Женик переодягся, знайшов ключі від хати і згадав, що знову рушає в мандри по місту без грошей. Забув вранці попросити грошей у мами. Значить, треба пошукати в її кімнаті.

Гуманітарій Женик цінує й любить свою матінку за те, що саме завдяки їй він має змогу робити в цьому житті тільки те, що йому хочеться. Бо тільки коли працюєш над тим, чого прагне твоя душа, можна досягти справді бличкучих результатів у гуманітарних дослідженнях. А як працюєш над темою, спущеною згори, це може викликати тільки болі в шлунку і ранкову блювоту. Мама Женика Тетяна Віталіївна це розуміє як лікар. Вона заробляє добре. В їхньому травматичному відділенні є спецпалати для заможніх травмованих. Тих, які ганяють по вкарїнському бездоріжжю на своїх мерседесах і джипах, розбиваючи їх разом зі своїми кінцівками й головами. Розбиті голови везуть до Інституту нейрохірургії, а поламані кінцівки - до Женикової мами. Вони, ці травмовані з дурними грошима, через посередництво матінки, є спонсорами Євгена Мурчена і його гуманітарних досліджень.

Завдяки одному з таких досліджень він познайомився з Веронікою. А потім для неї він написав п'єсу. То була його перша робота на замовлення, перша зрада статусові гуманітарія на волі... Але продукт вийшов непоганий. Спочатку він працював неохоче, але потім втягся в роботу, перечитав Шекспіра і Кольтеса. Йому сподобалось. І їй сподобалось. А тепер її нема. Нема!.. А поки треба йти на зустріч з її дочкою. Так, знову мало не вийшов без грошей.

Безтолковий Женик не знайшов маминого великого гаманця, заліз до шухляди її трюмо і там побачив кілька купюр по сто гривень. Йому не треба так багато, - двадцять повернути боргі і дві-три гривні попити кави з Вікторією - але що робити, як не знайшов інших? Мамі на роботу дзвонити не хочеться, взяв один папірець із портретом Тараса Шевченка. Треба буде розміняти по дорозі.

Але ніхто не розміняв молодому чоловікові в окулярах сто гривень. Віка вже чекає на нього біля входу до Академії. Женик прикладає руку до грудей на знак прохання вибачити його.

— Нічого страшного. Нас раніше відпустили з останньої пари.

— Ходімо на каву.

— Ходімо. Я давно вже маю тобі багато чого сказати.

Він завів дівчину до дорогої півпорожньої кав'ярні, куди студенти зазвичай не ходять. Щоб спокійно поговорити і щоб напевне розміняти гроші. Він хоче швидше повернути борг, а то й правда тоді негарно вийшло з тим таксі. Але гроші з нього візьмуть тільки тоді, коли вони будуть іти звідси, як воно й годиться в пристойних закладах.

— Та не переймайся тими грошима, - каже Віка, - я не тому так хотіла тебе побачити!

І Вікторія розповіла Мурчику про бабу Зосю і про її зникнення на наступний день після смерті Вероніки. Розповіла про дзвоник ніби від її бабусі з глухого поліського села, а насправді бабуся померла минулого червня. Розповіла про тих, хто бив вікна у кав'ярні на набережній, яка відкрилася у колишньому мешканні Івана Раєвського.

— Так, ми з Веронікою там блукали восени! Це було десь у вересні. Тоді там закінчували ремонт, було незрозуміло, що там буде.

— А перед новим роком там відкрили кафе. А потім знайома батька, доречі, його колишня коханка, з якою він кадрився, коли ми з мамою пішли, була там і почула, що колишні мешканці б'ють вікна у цьому кафе, качають права. А потім ми з батьком і з тьотею Ларисою та її сином зібралися туди в неділю пообідати, як порядні буржуа, і побачили замок на дверях! І вивіски там не було! Значить, їх ті колишні мешканці дістали!

— Ти помирилася з батьком... - сумно похитав головою Женик.

Вікторія зуміла переконати Женика, що помирилася зі своїм батьком виключно для того, щоб з його допомогою шукати убивцю мами. А також дівчині вдалося запалити вогник кримінального пошуку в душі у Женика. Ні, він більше не думає: навіщо шукати, цим Вероніку з землі не піднімеш. Він також долучається до слідства! Звичайно, до міліції поки йти не треба. Женика пару років тому забрали до міліції, бо він був без документів. І навіть не дозволили зателефонувати мамі! Що вони обоє пережили за ту добу! А відпустили його тільки тоді, як мама розшукала його, приїхала і дала хабаря. Але зараз мова не про нього. Так, він добре запам'ятав бабу Зосю. А також добре запам'ятав Поліну, сусідку по палаті.

— Поліну ми розшукали. Батько знову був у лікарки Ольги Павлівни, вона підняла історії хвороби хворих, які виписалися, підказала координати тої Поліни. Ми бачились із нею. Вона не могла дзвонити батькові, щоб він прийшов до мами, бо ніде не могла би взяти його телефону. А також... мама померла десь між третьою ночі і четвертою ранку... а вона, та Поліна, нібито була поряд на сусідній койці. Але вона нічого не чула. Їй щоночі кололи снодійне, інакше вона не спала. Правда, вона розповідала, ніби вночі по палаті ходили чи то ангели,чи то дияволи в білих одежах...

— В білих одежах мають бути ангели...

— І я про те саме. Наскільки я схильна до містики, але навіть я не розглядаю свідчення Поліни всерйоз. Але вона сказала дещо інше, чого не сприймати всерйоз неможна. Вона сказала, що в ту ніч у їхній палаті прилаштувалася на ніч баба Зося!

— Так?!

— Так! У палаті для важких були вільні місця, а вона, та баба Зося, жила в лікарні. Ми просили Ольгу Павлівну пошукати через відділ кадрів координати баби Зосі, бо їй це простіше, нас би там аж ніяк слухати не стануть. І тоді Ольга Павлівна нам, як величезну таємницю, повідала, що баба Зося таки правда у лікарні жила, бо раніше вона в цьому не зізнавалася, бо її б за це оштрафували.

— Я спитаюу мами, чи це правда.

— Спитай. Але в кожній лікарні, мабуть, свої правила. А санітарок гостро не вистачає, зарплатня мала. Завідуючі йдуть на все, аби їх чимось утримати.

— То невже вона тій бабі Зосі платила зарплатню зі своєї кишені?

— Ні, вона нам сказала, коли ми вже аж надто наполягали на інформації з відділу кадрів і погрожували міліцією, вона заговорила з нами по-хорошому і сказала, що у відділі кадрів була картка на маму Ольги Павлівни, яка насправді ніколи й не була в тій лікарні. А бабі Зосі платили гроші неофіційно. А сама Ольга Павлівна переманила її з іншої лікарні до себе, пообіцявши на двадцять гривень більше. Вона, схоже, говорить правду. Вона сказала, у якій лікарні баба Зося працювала раніше, сказала, що її прізвище Чаприга. Але вона, як то кажуть, бомжиха. А мій батько каже, що та жінка - ти же пам'ятаєш її зовні?

— Так, я б її і правда упізнав, якби побачив!

— МІй батько каже, що та жінка ошивалася в домі мого діда Івана Раєвського серед отих люмпенів і криміналів.

— Правда? То вже багато про що свідчить!

— Ну то ти зрозумів завдання? Цю жінку треба знайти!

— Якби тільки знати, як її шукати!

— Гаразд, телефонуй, як про щось довідаєшся!

— Тобі зараз куди?

— Додому, до Львівської.

— Ну то я тебе проведу. Зараз, тільки розплачуся.

Офіціант взяв у Женика сто гривень, побіг за здачею.

— Послухай, Мурчику, - раптом запитала Вікторія, - тобі,часом, моя мама не давала ключа від тої хати, де ми жили з батьком?

— Ой. чому ти мені не сказала вчора? Так, давала! Вона хотіла, щоб я дещо забрав звідти, поки ваш батько на роботі. Але я, чесно кажучи, так і не вибрався туди. Боявся. Так само, як і вона,- щиро зізнався Женик. Він усіх підкупав своєю винятковою щирістю.

— Ти знаєш, Мурчику, батько казав, ніби в нього із секретера зникли шістсот гривень. Звичайно, він думав на мене. Адже в мене ще відтоді лишався ключ від його бетонки. І я подзвонила своїм друзям - Костику, Люсі, ти їх знаєш - щоб вони мені позичили ті гроші. Розумієш, мені дуже хотілося, по-перше, бути чистою перед батьком, щоб він не міг нічого казати проти мене, а я проти нього могла. Це дуже вигідна розстановка сил із на родинному фронті. А по-друге, я не хотіла, щоб він хоча б щось міг подумати проти мами. Хлопці зібрали для мене ці гроші, і я їх туди поклала. Вперше приїхала туди після стількох місяців, поки він був на роботі.

— Ти могла б взяти з собою мене, щоб тобі не було страшно!

— А батько віддав ті гроші мені і сказав: бери назад свої гроші! В мене було шість новеньких сотеньок! Таких, як та, що ти платив у кафе!

— Віко, якби я вкрав гроші у хаті твого батька, то вже б не платив ними за каву в присутності його дочки!

— Ні, Мурчику, я не думаю на тебе, просто згадала той дивний випадок, коли побачила у тебе новенькі сто гривень. Ти вибач мене!

— Ні, я не серджуся! шістьсот гривень, ти кажеш?

Коли Женик повернувся додому, мами ще не було. Він поліз знову до шухляди трюмо і перерахував гроші, що там лишилися. Там лишилося п'ять сотень! Отже, до того, як він узяв одну, їх було ШІСТЬ! Його охопив містичний жах і він побіг телефонувати Вікторії. Вона вже була вдома.

— Віко, скажи ради Бога! На тих стогривенних купюрах, що зникли у твого батька, був підпис Гетьмана чи Ющенка?

Вікторія розреготалася.

— Женику, Мурчику, заспокойся! Скільки тих стогривенок лежить по Україні у людей по шухлядах! Іще на тебе я би могла подумати, але щоб твоя мама тягала гроші з секретера у мого батька - то вже зовсім якась макабрична чортівня! Кінець кінцем, звідки б вона дізналасся його адресу?

Женик також полегшено розреготався. Його був охопив жах не від того, що він щось подумав про власну матір. Його вразила містика грошей, підкинутих дияволом. Він подумав, де б могли бути ключі від квартири родини Стебелько, які йому давала Вероніка. У шухляді письмового стола нема, на ґвіздочку, де висять їхні домашні ключі, також нема. Містика якась! А потім він згадав, що ключ має бути у кишені його демісезонної куртки. Він і лежить там, куди його поклали! Женик уважно роздивився ключа і навіть обнюхав його. Ключ не зберігав ні відбитків пальців, ні запахів. Пахнув металом. Звичайно, він же не золотий.

Коли ввечері мати повернулася з роботи, він відразу розповів їй, що йому були потрібні гроші, він не знайшов нічого, поліз до шухляди у трюмо...

— Так от же ж гроші, Женику! - спокійно відповіла мати, - а ті й правда краще було не чіпати. То мені дала мати одного хворого, самогубця, з некомерційних! Вклала у коробку з цукерками! Я думаю якось повернути їй ті гроші, тільки не знаю, як!

В домі, де віднедавно мирно співіснували Вікторія Стебелько і її батько, була ще одна болюча тема. Вечорами Вікторія витягала батька з кімнати діда, яку він ремонтував зі словами:

— Ти втомився. Ходімо пити пиво.

Вікторія витягала іноземне пиво, куплене на його гроші, клала поряд елітні горішки або чипси.

— Я весь час думаю про бабусю Марію,- казала Вікторія, - як вона померла? Як ти довідався про це?

Для Вікторії то було просто лоскотання нервів, а для нього - дуже важка розмова. Але він не міг сказати Вікторії: Замовкни! Не лізь у не своє діло! Неохоче розповідав їй усе, що знав:

— Її знайшли у льосі. Сусідка, баба Дуся, звернула увагу, що її нема, покликала людей, а вони знайшли її в льосі.

— Мертву?

— Так.

— Але бабуся була ще дуже бадьорою. Вона не могла впасти!

— Може, в неї був крововилив. Або інфаркт. Хто робив експертизу в тому селі? А може, хтось штовхнув, коли вона стояла на драбині. Може й бармен Олекса з Дубового. Баби казали, що бачили його в Блюхівці саме тоді.

— Це полюбовник Марини?

— Один з них.

— Помстився за вбивство солодкої бабоньки?

— Віко, мені дуже тяжко про це говорити, але я певен, що моя мати нікого не вбивала. Люди на селі люблять плітки, люблять містику, в них, очевидно, така ментальність, і чомусь моя мати опинилась в епіцентрі несправедливих звинувачень. Навіть була змушена покинути свій будинок, переїхати до тої глибинки...

— А хочеш знати, що бабуся розповідала мамі?.. Це тоді, коли мама їздила до неї без твого дозволу! Мама дуже любила Марину. І до бабусі дуже добре ставилась. І тоді, коли їздила до бабусі в Блюхівку...

— Напередодні нашого розриву?

— Так! Вона розповідала, як усе було з Мариною. Це сама бабуся розповідала! Не баби! Вона розповідала, що Марина серед ночі постукала, попросилася переночувати, бо їй стало погано. Вона йшла пізно від траси до себе повз дім бабусі.

— Від бару біля бензоколонки?

— Вочевидь. Там, біля траси, бар цілодобовий. Ну, бабуся, хоча вона й не розмовляла з Мариною, бо та гуляла від її сина, але в дім пустила, бо та трималась за живіт і блювала під парканом. Вона поклала її на диван у залі й поставила поряд з нею миску на випадок нової блювоти. А сама стала думати, куди їти викликати лікаря - чи на станцію, чи проситися до сусідів, у яких був телефон. А Марина лежела і стогнала. І вона розтебнула джинси, бо їй тиснуло на болючий живіт, і бабуся побачила, що в неї... не було волосся!

— Якого волосся?

— Ну... там!...

— Ну то й що з того? - здивувався Дмитро, - жінки іноді голять там волосся.

— Я знаю. Бачила в жіночому журналі. Але за поліською демонологією, якщо у жінки ТАМ нема волосся, то вона відьма! І причому не навчена, а природна! І бабуся, коли це побачила, то почала хреститися, а потім побігла з дому вбік церкви! Уявляєш! І лишила розкриті двері і хвіртку! А хвору Марину покинула! А Марина кричала в її домі. А на світанку, ще до того, як бабуся вернулася, сусіди зайшли в дім, думали, то з бабусею щось сталося, і знайшли там Марину - чи то мертву, чи напівмертву - різні розповідають різне. Але коли викликали лікаря то він не доїхав, і вона померла у бабусиному домі.

— І це моя мати сама таке розповідала?

— Так! Вона так і говорила: сама не знаю, що зі мною сталося, як побачила, що у Марини ТАМ нема волосся! Так, ніби хвіст ззаду побачила! Їй тоді здалося, що вона саме тоді збагнула, чому дядя Валера не кидав таку гулящу жінку, продовжував жити з нею, хоча й вона так відверто гуляла! Тепер все зрозуміло! Марина була відьмою! Тому до неї так липли чоловіки!

— Господи, який жах! Марина була дуже гарна, дуже зваблива. Валерка мені казав, коли я його бачив нещодавно: хоч іншім давала, але й мені також! Нещасний чоловік, зовсім ганчірка для ніг.

— І ти розповідав йому про свій конфлікт з мамою?

— Мене питали, чому я без мами і без тебе, коли приїздив на похорон матері у червні. А цієї зими, так, я це точно пам'ятаю, мови про мою родину не було. Всі були зайняті своїми бідами...

— Отже, навряд чи хтось дзвонив мені звідти...

— Навряд... Але невже моя мати була така... неосвічена? Адже вона закінчила Ленінградський Лісотехнічний!

— Але, ти бачиш, раптом в ній заговорили прадавні архетипи! Спливло на поверхню те, чому її вчила ще її бабуся, твоя прабабуся! І в тобі збунтувалася темна пам'ять роду, коли ти вдарив маму! Всі ви, чоловіки, несете в собі архаїку! А жінка вносить у ґендерні стосунки прогресивний дискурс!

— Віко, але моя мати була, як ти розумієш, жінкою!

— Але вона мала аж трьох синів! А жінка, що має хоча б одного, неодмінно архаїзується.

— Але тоді чоловік, який має дочку, неодмінно наповнюється передовими ідеями!

— Звичайно, тату! За це й вип'ємо!

А ще Вікторія розповідала, що Вероніка дуже дружила з Мариною. Їм завжди було про що поговорити, бо в них були спільні долі - вони обідві були з декласованих родин. Тільки батько його Вероніка був синім столичним алкашем, а батько Валерчиної Марини був банальним червоним алкоголіком сільського типу...

Після розмов з дочкою на поліську тематику Дмитро остаточно збагнув, ЩО САМЕ мала на увазі його дружина, коли скзала йому те фатальне Я ЗРАДИЛА ТЕБЕ. Вероніка також кілька разів починала з ним розмову про його матір. Про те, чи правда, ніби вона вбила свого чоловіка, про її роль у смерті Валерчиної Марини. Він не знав, ЯК продовжувати ту розмову і одного разу ніжно, але твердо сказав: Вероніко! Я абсолютно щирий з тобою! Мені дуже боляче говорити про це! Якщо я бодай щось значу для тебе, облиш цю тему і не думай про це! ТОБІ моя мати завжди була хорошою свекрухою!

— Так, - шепотіла Рона, - завжди брала Віту, коли ми їхали на курорт.

Закінчився лютий, місяць вітрів і кривих шляхів. Почався березень, але ще повно криги й снігів. У такий вже весняний, але ще зимовий день дев'ятнадцять років тому Дмитро Стебелько привів до себе в гуртожиток замерзлу Вероніку в драному светрі та домашніх тапочках. Він дуже хотів, щоб Вероніка надалі святкувала свій день народження саме в цей день. Бо що за життя було в неї до зустрічі з ним? Але Вероніка уперто святкувала свій день народження, як і раніше, в жовтні, а ще й любила згадувати, як її декласована матінка одного разу подарувала їй на день народження мале руде кошеня, яке потім з'їли щури. А батько одягав на день народження дочки Вероніки усі свої ордени! Ото радість! А потім напивався і бив дочку, і хапав її за горло.

Не треба про це, не треба. Саме сьогодні рік як немає батька. І сорок днів по Вероніці. Сьогодні - вистава ДОРОГА ЗРАДИ (В англійській весії ZRADA. Made in Ukraine). Висять афіші - як українські, так і ті, які виготовили для гастрольних вистав. Тепер Дмитро не стоїть біля дверей, як рік тому, а сидить на місцях для почесних глядачів разом з Вікторією, Ларисою і Наталею Никонівною, якої він не забув запросити на виставу.

Спочатку на сцену вийшов один з акторів трупи ТРЯСОСПИС і сказав декілька душевних слів про Вероніку. А потім розповів про успішні гасторолі по університетах і коледжах Сполучених Штатів. Спочатку виникли великі проблеми з перекладом назви спекталю. В англійській мові нібито існує багато слів: treason - то є зрада батьківщині або справі життя, betrayal - то є зрада другові, adultary - то є подружня зрада. Але жодне з англійських слів не може бути таким траґедійно-всеохопне, як українське. І російські слова - вероломство, предательство, измена - не в силі передати тої концентрації думок, почуттів і всього іншого, як коротеньке українське слово. В ньому - вся нелегка траґічна доля вкраїнського народу. І, варто відзначити, що саме внаслідок гастролей аматорського колективу ТРЯОСПИС на американських теренах слово zrada почало входити до щоденного вжитку актуальної американської мови подібно до слів gorylka, pyssanka, baba...

А потім на сцену знову вибігли артичстичні хлопці, і, легко стрибаючи по столах і стільцях, заговорили про вірність і зраду, про кохання та його відсутність.

— А ви ніколи не думали про те, чому люди зраджують?

— Як це - чому? Що за підступне, що за провокаційне питання ви ставите?

— Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне. Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?

— Через вроджену зіпсутість... через вдсутність належного виховання... через погані приклади зусібіч... і взагалі!..

— А от і не “взагалі“! Люди зраджують тому, що бути вірним не-ви-гід-но! Вірність аж ніяк не винагороджується в цьому світі. і особливо в Україні.

— Ну й сказанули ви, ясновельможний пане! То по-вашому, вірність можна купити за гроші, а зрада там, де погано заплатили?..

Цього разу п'єса подобалось Дмитрові менше, ніж тоді, коли він стояв біля дверей. Що міг вигадати отой Женик, той матусин синочок в золотих окулярах? Оті софістичні балачки про те, що є зрада? Так, вони нібито звучать дотепно, але то є тільки імітація глибоких думок. В кожному з нас має бути закладений отой надчутливий детектор, який сигналізує: тут зрада! а тут її нема, тільки зовнішня імітація зради. Катерина Рачко говорила, ніби зрада - то є порушення сакруму, прийнятому в тій чи іншій системі цінностей. Ні, це не так! Загальноприйнята система цінностей може бути облудною! Найдосконаліший індикатор всередині нас. Цього неможна сформулювати, тут неможливий ні суд за кодексом, ні суд за прецедентами. Тільки прислухатися до власного сумління!

А на сцені закінчилася перлюдія, почалася дія. Отже, дві жінки, дружина й мати, нарешті дочекалися чоловіка і сина зі сталінських табоорів. На сцені - макети газет часів хрущовської відлиги. Для всіх нібито почалося нове щасливе життя. Чоловік влаштувався на роботу, дружина продовжує працювати там, де й раніше. Ввечері щасливе подружжя обмінюється новинами, як пройшов день у кожного з них. Чоловік розповідає, що затримався черз те, що в них на виробництві читали славетний лист ХХ з'їзду. Дружина розповідає, що нарешті в її колективі буде можливо позбутися неправденого шефа, або, радянською мовою, начальника, старого сталініста, який всіх і вся тягне назад. Вже в них склалася команда однодумців, які знають, як діяти, щоб зняти з посади ту жахливу людину. І жінка відчуває в собі сили для боротьби, тому що з нею поряд він, її коханий чоловік.

А мати сумує на іншому кінці міста. Їй не знайшлося місця на цьому святі. Син приходить до неї тільки з дружиною, а їй так хочеться поговорити з ним наодинці! Вона розцінює його поведінку як зраду матері, яка народила і виростила його. І також з усіх сил підтримувала його на засланні. А тепер - хіба багато вона хоче? Матір, так само, як і інших, грає молода дівчина, але вона грає найкраще за всіх. Найкращі актори, і взагалі, найкращі митці - це ті, хто вміють виходити за рамки свого досвіду. Ця дівчина - уміє. Їй віриш. А втім, хоч це й не БДТ і не Комеді Франсез, але дивитися цікаво...

У донедавно щасливу родину прийшло горе. Як виявилось, чоловік зраджує жінці. Тій, яка так віддано чекала на нього кращі роки свого життя. Але ось, вона отримала лист без підпису, і все підтвердилось, чоловік не зміг випрадатися. А в неї був шанс не бути самотньою, поки її чоловік був там, де козам роги правлять. Але хіба вона могла собі це дозволити? Вона сама перебула найпристраніші місяці, коли все нуртує в жінці, все кипить. Але вона весь час думала, як страждає чоловік там, у Сибіру чи ще далі.

Зраджена жІнка поступово деґрадує. Вона виганяє чоловіка, хоча він обіцяє їй, що більше не буде. Але вона відсилає його назад, до мами. Тепер вона бачить сенс свого життя у тому, щоб довести, що той, хто видавався героєм нації, обтятим дубом, останнім пристановищем людської гідності у ті страшні часи, насправді був зрадником своєї справи, своїх товаришів. Вона зустрічається з його табірними друзями, розпитує їх про нього, і всі їй розповідають тільки хороше. А вона уперто шукає доказів його зради не тільки дружині.

До неї приходять її колеги по роботі. Потрібна її участь у справі, яку вона розпочала. Але вона відмовляється брати участь у війні проти нечестивого начальника, і їй байдуже, що вона підводить колег. Адже в неї таке горе, як вони не розуміють того? Ні, вона не зраджує їх, то дрібниці! Її зрадили, ось де правда!

У кімнатці матері, де тепер живе й чоловік, двоє гостей. То табірні друзі головного героя. Вони сідають за стіл, мати подає страви. Застілля сумне, хоча й найстрашніші жахіття цих людей нібито позаду. Вони обоє спочатку несміливо, а потім, заохочені матір'ю, на повний голос переповідають, як приходила до кожного з них колишня дружина, як допитувалась, чи не зраджував своїх товаришів по нещастю в таборі її колишній чоловік. Розмова не клеїться, і друзі йдуть. Син і мати лишаються наодинці, і мати розповідає, що то вона написала анонімку його дружині про його зраду. Навіщо, мамо? Ти ж бачиш, яка в тебе була дружина! Ти маєш радіти, що завдяки мені ти позбувся цієї жахливої жінки. Після досить гострого діалогу з матір'ю син йде з дому, йде невідомо, куди. Він знає, що дружина його не прийме, але він йде світ за очі. А мати лишається сама святкувати свою Пірову перемогу.

— Тут раніше було не так! - збуджено заговорила Вікторія до батька, перекрикуючи оплеси, - раніше був інший фінал, який не подобався мамі! Ти чуєш? Був такий самий діалог мами з сином! Але врешті решт вона обнімала його. А потім і він її!

На сцену вийшли всі актори, розкланялися перед захопленою публікою. А потім до них приєднався блідий Женик в чорному костюмі з метеликом. Рік тому на сцену виходила й Вероніка, і він цілував їй руку. Це було ще до того, як розпочався їхній роман. То був їхній перший маленький тріумф локального масштабу. Тоді в них ще все було попереду.

Дмитро впізнав того хлопця. То з ним він бачив Вероніку на розі Володимирської та Житомирської. Навіщо він писав цю п'єсу? Навіщо Вероніка ставила її?..

— Прекрасна вистава! - сказала Наталя Никонівна, - ваша дружина зробила максимум з того матеріалу, який у неї був. Я гадаю, в неї було велике майбутнє!

Після вистави трясосписівці всіх запросили на поминальну вечерю. Вікторія пішла спілкуватися з акторами, яких добре знала, а Дмитро опинився в одному колі з Ларисою та Наталею Никонівною.

— А де Вероніка познайомилась із цим драматрґом?

— Ой, та через мене! - відповіла Лариса, яка однією половиною свого єства нібито симпатизувала Женику, але другою ставилася до нього із відвертим презирством, - він розробляв тему, під яку отримав ґрант: Високе мистецтво і соціальне дно. І брав матеріали у нашій фундації. Ми нерідко підтримуємо дітей з мистецькими обдаруваннями з соціального дна. Він не справлявся з матеріалом, йому був потрібен співавтор, а Вероніці були потрібні гроші, це було ще до того, як вони провернули справу з дідовою хатою. От я й познайомила його з нею. Тим більше, Вероніка добре знала життя радянських люмпенів. У них вийшла досить непогана спільна праця, він її має скоро видати. Я, між іншим, була рецензентом. Але потім я пропонувала йому ще взятися за праці з нашої тематики, і він відмовився, бо його те вже не цікавило. Люди хапаються за такі припозиції обома руками!

— Але драматурґ він здібний, - відзначила Наталя Никонівна, - ця п'єса і для професійного виконання могла би стати в пригоді. Але ця мати - вона вам не здається дивною?

— Звичайна українська свекруха-жлобиха, - відповіла Лариса.

— В цьому сюжеті, а особливо, якщо співставляти обидва варіанти, я бачу підсвідому боротьбу, якесь неусвідомлене бажання вийти з-під материнської опіки.

— Дай Боже, щоб хлопчик виріс, - сказала Лариса.

До гурту підійшов Женик, привітався з усіма і сказав, що після розмови з Вікторією краще зрозумів, як треба розплутувати таємницю загибелі Вероніки. Він підключив до пошуків баби Зосі свою маму Тетяну Віталіївну, адже вона працює в лікарні сама і має знайомих майже в усіх лікарнях Києва. Він вірить, що саме він знайде винуватців загибелі Вероніки.

— Хай вам щастить, - привітно посміхнулася Наталя Никонівна.

— Нашому теляті... - тихо сказала Лариса.

А Дмитро нічого не сказав. Женик пішов тусуватися в іншому гурті, і тоді Лариса сказала:

— Слава Богу, що сюди не приперся Адріян.

— Ларисо, ти, я бачу, все знаєш, хоча й весь час на роботі.

— Саме тому.

— Як Вероніка й Вікторія познайомились з цим огидним Адріяном?

— А ти його бачив?

— Він приперався до нас... себто до Вітки, а вона попросила мене спустити його зі сходів. Я це із задоволенням зробив.

— Я знаю, що цей самий Адріан певний час був громадянським чоловіком Оксани Барабанської.

— Хто це така?

— Одна дама, влаштовує різні акції за підтримкою різних осіб, а він був при ній. А тепер при ній молоденький хлопчик типу Женика. А Адріян - їй богу, не знаю, чим він займається, здається, якимось арт-бізнесом, але я б не хотіла з ним мати справу.

— І я б не хотів.

— І Вероніка не хотіла, хоча він до неї останнім часом дуже клеївся. Казав, ніби в нього ремонтується будинок біля Нового Ботанічного. А як він познайомився з твоїми - їй Богу, не знаю. Якось випадково. Щось від когось передавав... Ти спитай у Вітки...

— Я з певних причин не хотів би...

— Я тебе розумію, але тут не той випадок. Вони його активно гнали від себе, але одного разу я таки бачила їх у ресторані. Він, здаєтья, при грошах, але може тому й при грошах, що кидає всіх на всі боки... Гадаю, він більше не з'явиться на наших обширах. Мені б цього дуже хотілося.

А саме в цю хвилину Адріян Борич, про якого йшлося трохи вище, трусив килим на подвір'ї бетонного будинку, доречі, неподалік від будинку, де мирно мешкала родина Стебелько протягом більш як десяти років. Але це мало цікавило Адріана. Його цікавила власна доля. Протягом лютого він пристав жити до своєї дуже давньої пасії, яка вислухала слова про те, що саме її... стільки років... але життя складалось так... і пустила розкішного індика до своєї самотньої хати. Тепер він трусить для неї килим і думає, як би змитися звідси. Якомога швидше і назавжди. Цю бетонку неможна навіть тримати як запасний варіант, якщо не вигорять усі інші. Після Оксани Барабанської, яка замовляла для нього костюми від Valentino, (доречі, він їх чесно відробляв) трусити килими і ходити за кефіром... можна не завершувати фрази.

Він повернувся до хати, кинув килим на порозі, зачинив двері кімнати, сів на телефон. Треба спробувати знову відсвяткувати Тетянин день, який вони вже святкували в її іменини, в січні. Вона найкраще збереглася з тої ґенерації його коханих. Блискуча форма як для постклімактеричних! І для неї в нього є той гачок, на який чіпляють жінок, які вже нездатні любити. Якщо жінки більше не клюють на любов, треба опановувати інші методи. Якщо треба, шантажу й погроз. Саме цим він і займеться зараз.

— Ти так гучно розмовляв по телефону, що мені аж стало страшно, - власниця квартири несміливо відчинила двері до кімнати. Вона й досі не могла прийти до пам'яті від усвідомлення того, що в її домі став на потстій такий мужчина.

— Мені винні гроші. Вже давно винні. І багато грошей. Поїду розбиратися.

— Я буду переживати за тебе. Бережи себе, Адику! може вип'єш узварчику перед дорогою? Я свіженький зварила, він вже охолов!

Ще одна причина, чому цієї жінки неможливо терпіти. Вона щодня варить свіжий узвар із сухофруктів. А цей напій, м'яко кажучи, не належить до числа його улюблених.

Після вистави ДОРОГА ЗРАДИ Вікторія ще залишалася, а Дмитро пішов провести додому Наталю Никонівну. І по дорозі розповів їй про і бабу Зосю, і про загадкові телефонні дзвоники до нього, на Воскресенку, і до Вікторії. Розповів про своє бажання розшукати бабу Зосю, бо вона просто не може не бути непричетною до загибелі Вероніки. А також про свою безпорадність в пошуках істини смерті дружини Вероніки, яку він в якомусь розумінні починає пізнавати вже тільки після її смерті. Наталя Никонівна казала, що вірить у те, що він неодмінно знайде те, що так хоче відшукати. Адже сильне бажання саме по собі підкаже, як треба діяти. Дмитро йшов на спектакль у смутному гуморі, а, провівши Наталю Никонівну, повернувся додому з надією, що все ще якось буде. Треба буде серйозно поговорити з Вікторією і не сидіти вечорами за пивом, а щось робити. Хто шукає, той знаходить. Він, саме він, має зробити все можливе і неможливе і вияснити причину смерті його Вероніки.

Коли Дмитро повернувся додому, Вікторії ще не було. Він вийшов на балкон, той, з якого рік тому впав Іван Раєвський, запалив, цигарку, швидко викурив її, запалив другу. Навкруги тисячами вогнів блимало каламутне передвесняне місто. Дмитро довго вдивлявся у його холодну вечірню млу, палив цигарки, кидав недопалки з балкону вниз, і думав, що його великі прагнення зазвичай досягалися ціною занадто великих зусиль. У ринві захрипіла крига. Внизу ревли авта. Було рано і темно, але дні вже збільшуються. Вероніко, мила! Сьогодні твій останній день на грішній землі! Всі ми грішники, але не всі шукають свою дорогу в безвісті! Більшість іде дорогою зради. Але я вкоторе починаю шукати дорогу з безодні. І знайду її! Ти побачиш!.. Я! Я знайду правду про твою загибуль! Бо я дуже хочу цього!

Він облазить навколішках усе це місто, і обійде всі його лікарні, їх тут тільки десятки, не сотні, і знайде в цьому згубному зрадливому місті ту жінку, яка колись віддавала йому через вікно два великих клунка з речами Вероніки, а потім була, вочевидь, останньою, хто бачив її живою. Баба Зося могла перебратися тільки до іншої лікарні, і треба докласти всіх зусиль, щоб знайти її. Треба буде, як би неприємно це не було, зв'язатися з матінкою того Женика, якщо вона і правда лікар з досвідом і має багато знайомих по лікарнях Києва. І тут Дмитро розпачливо жбурнув з балкона ледь почату цигарку. Він і раніше думав про це. Але він ніколи ні за що не зв'яжеться із матір'ю коханця своєї дружини! Короткий злет закінчився, Дмитро повернувся до кімнати, безнадійно грюкнувши балконними дверима.

Але спектакль Вероніки Раєвською за п'єсою Євгена Мурченка ДОРОГОЮ ЗРАДИ, а особливо його змінений фінал, дивним чином збурив каламутну імлу навколо загадкової смерті молодої небіжчиці-режисерки. В кількох оселях Стольного града запрацювали думки: як це так: один єдиний епізод настільки змінив настрій спектаклю, поміняв акценти, зробив іншим тлумачення ЗРАДИ.

А поки в подвір'ї Сірого будинку біля потрібного під'їзду стоїть РЕНО кольору гнилих вишень. У неї останній шанс. Якщо вона не бере його жити до себе, власник цього заїждженого РЕНО буде діяти. Він розкаже матусиному синочку про сухофрукти. А там щось буде. Краще, ніж зараз. Між іншим, своє авто, оце стареньке РЕНО, яке одначе, його вже стільки років не підводить, він здобув саме завдяки шантажу. Отже, хай живе шантаж! Хай він допомагає справжнім мужчинам! У подвір'я в'їхало таксі і посигналило, щоб він посунувся. Він проїхав трохи уперед і побачив у дзеркалі заднього ряду білявого хлопця в золотих окулярах, що розплачувався із таксистом. Ото ж мабуть і є той син.

— Молодий чоловіче! Я перепрошую, ви не Євген Мурченко?

— Він самий.

— То чи не прийшов час нам з вами десь поговорити.

— Про що?

— Про все. Я забув репрезентуватися. Адріян Борич.

— То, часом, не ви чіплялися до Вероніки Раєвської?

— Ні, то був якийсь інший Адріян. Я не знав жодної жінки на ймення Вероніка. Зате дуж-же добре знав жінку по іменіТетяна.

— Тетяна?

— Сідайте до моєї машини. І не бійтесь. Ви такий гарненький, але в мене відверто традиційна орієнтація.

— Послухайте, я вже одного разу говорив з вами по телефону і сказав, що ви не дочекаєтесь моєї уваги до вашої персони!

— А чому б ні? Вам буде цікаво, я вам обіцяю...

— Відчепіться від мене! Я не слухатиму жодного вашого слова! Жодного! Що, мені може бути цікавим? Наклепи на мою матір? Ви помиляєтесь! мені це не буде цікаво! Забирайтесь геть! - Женик рішуче рушив до дверей під'їзду, а власник старого Рено, який не чекав такого повороту подій, безпорадно схопив хлопця за рукав.

— Заберіть руки, мерзотнику! І припиніть телефонувати нам! Нічого у вас не вийде! Я вас не слухатиму! Не слу-ха-ти-му!

У під'їзді сірого дому лунко загуло Женикове “не слухатиму!“ Ну й матусин синочок! От же ж виховала собі слухняного песика! Такого Адріян не чекав. Треба вертатися на Воскресенку і думати, що робити далі. Якщо синочок зараз усе розповість матінці, буде діяти зовсім важко. Одна надія, він мовчатиме, бо не захоче, щоб кохана матінка нервувала...

Наталя Никонівна повернулася додому після спектаклю ДОРОГОЮ ЗРАДИ вражена історією Вероніки Раєвської, яку до того знала фагментарно. Вона згадала, як до неї приходила та молода перелякана жінка, і їй було нелегко переконати її, що чоловік не прийде за нею, щоб силоміць забрати її додому до попереднього життя. А одного разу прийшла дочка, Вікторія, і вона дуже хотіла почути, що мамі треба рішуче порвати із батьком і негайно зосередитися на пошуках достойнішого чоловіка. Звичайно, вона не сказала такого, радила зачекати, розібратися, зосередитися на роботі, на творчості, а особисте життя може, вирішиться саме собою. Потім вони перестали ходити до неї, і, хоча в Наталі Никонівни було багато клієнтів, ті мама й дочка запам'яталися. Втім, якщо проблемні клієнти перестають ходити до психоаналітика, це, як правило, означає, що внутрішні проблеми розв'язані, пацієнт зосередився на зовнішніх, де вже потрібен не психолог, а роботодпвець, коханий чоловік, правник, книжки, музика, келих вина... Лариса розповідала про їхнє помешкання в середмісті, і про Америку, і Наталя Никонівна пораділа за них. А потім була смерть Вероніки Раєвської, і був запізнілий візит її чоловіка Дмитра Стебелька. Якби він прийшов до неї на рік раніше, можливо, все було б по-іншому. Таки правда Вероніка була обдарованою. А якби вона раніше почала... Господи, невже не можна було суміщати її діяльність і щасливе подружнє життя з Дмитром? А для Женика, з яким вона б все одно познайомилась, стала б тільки далекою прекрасною дамою, а не земною коханкою. Втім, якщо вплинути на майбутнє психолог, буває, зможе, то на минуле - ніяк...

Вистава несподівано дуже сподобалась. Наталя Никонівна любила театр, і відзначила внутрішній ритм ДОРОГИ ЗРАДИ, завдяки якому аматорський спектакль тримав увагу глядачів. Але як усе міняє фінал! Мати, яка із спасительки перетворюється на тиранку! Вона діє не заради безмежно коханого сина, а заради себе. Наталя Никонівна довга не могла заснути, думаючи про новий фінал п'єси. Завтра - її робочий день у фірмі, де працює Лариса. Треба буде під час обіду поговорити з нею про Вероніку - це ж саме вона колись познайомила їх.

А в цей самий час наподалік, за деклька кварталів від будинку Наталі Никонівни, але по той бік від Хрещатика, також осмисляли зміну фіналу спектакля ДОРОГОЮ ЗРАДИ. Коли Женик, вирававштсь із цупких лап підлого шантажиста, повернувся додому, мати зустріла його холодним мовчанням. А потім спитала крізь зуби:

— Ну то ти таки змінив фінал п'єси?

— Змінив, - винувато відповів Женик.

Напередодні він радився із матір'ю, давав їй прочитати новий варіант, запрошував її на виставу, але мати сказала, що в неї робота, а фінал вона радить не міняти. Він відповів, що вже поміняв, актори вивчили новий кінець.

— Ну то чого ти радишся зі мною, як ти все вирішив без мене? - сказала вона тоді. А зараз мати просто кипть від люті, і це так несхоже на неї.

— Твоя п'єса претендує на великі узагальнення українських культурних іпостасей! Як же виглядатиме, згідно з твоїєю концепцією, українська мати? Як виглядатиму я врешті решт?

— Мамо! до чого тут ти? Хіба я мав на увазі тебе?

— І за те спасибі!..

— Мамо, це моя п'єса, невже я не є господарем хоча б у п'єсі?

— Ти вводиш у п'єсу Матір! Це велика відповідальність!

— Мамо! Цю п'єсу було зіграно в аматорському театрі, де було три сотні глядачів, нікого від преси, хоча ми й запрошували, ніхто нічого не дізнається, не переживай!

— Я переживаю не за себе, а за твій імідж драматурга, якщо вже ти взявся за цю справу. В тебе буде більша аудиторія. Ти обдарований, в тебе все виходить... Але я хотіла поговорити з тобою не тільки про це. Ти ні з ким не зустрічався отаннім часом?

— Я зустрічався з багатьма людьми. З акторами, з новим керівником студії, з Вікторією, з Ларисою із фундації, де я робив проект.

— Я маю на увазі, чи не зустрічався ти з незнайомими тобі раніше людьми?

— Ні, не зустрічався.

— Ти можеш подивитися мені у вічі?

— Я не хлопчик, який написяв на килим, замість того, щоб піти на горщичок.

— Ти хлопчик, який живе на мої гроші!

— Ти, здається, зробила все, щоб мати при собі саме такого хлопчика!

— Женику, як ти зі мною розмовляєш?

— Скоро ти будеш в іншому настрої, і говоритимеш, щоб я не паскудив себе на дурних роботах, плекав талант, робив тільки те, що мені підказує моя геніальна інтуїція, поки усіляки власники Челенджерів розбрваються й потрапляють на твої койки.

— Женику, я хотіла тобі сказати одне: якщо хтось незнайомий...

— Якщо до мене вулиці підійде незнайомий дядя...

— Дослухай мене! Якщо тобі щось говоритимуть про мене...

— Мамо, я разом з твоїм молоком всотав огиду до шантажу і неклепництва. А тепер я хочу спати. На добраніч. Вечеряти не буду. Після вистави був фуршет.

Женик не спить уночі. Він вперше такий злий на матір. Вона перегинає палицю зі своєю материнською турботою. І, хоча він і живе на її гроші, все одно вона не може так глибоко втручатися в його духовне життя. Вперше в житті в нього виникло бажання піти й десь заробити грошей. Фінал п'єси їй не сподобався! Ну то в житейському театрі (“Життя - театр“) буде зіграно щось таке, що не сподобається ще більше. Чи не підходив до нього чужий дядя? От він піде й поспілкується з чужим дядею! Здається він записав його телефон на обкладинці книги Андре Глюкcмана.

Наталя Никонівна і Лариса обідають у невеличкому кафе на Ярославовім Валу. Потім до них приєдналася й Вікторія, яка полюбляє пообідати з тьотею Ларисою. Наталя Никонівна припускає, що, змінений фінал у п'єсі ДОРОГОЮ ЗРАДИ містить розгадку загибелі Вероніки. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматрга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці-режисерки.

Лариса також під враженням сорока днів по Вероніці. Їй дуже сподобався змінений фінал. Вікторія розповідала, що коли у мами були грипозні галюцінації, вона говорила: п'єсy треба закінчити по-іншому. Фінал спектаклю змінено. А фінал Вероніки змінити неможливо. І найсумніше, що таємницю її загибелі так і не розкрито, хоча сорок днів уже відзначили. Аби знайти бабу Зосю, але як її знайдеш? Цих осіб без роду й племені знайти можна тільки випадково...

— Тьотю Ларисо! Наталю Никонівно! Звичайно. ми з батьком недостатньо вперто шукали істону маминої загибелі. але ми все-таки щось зробили: і Ольгу Павлівну “розкручували“, і Поліну знайшли, і ходили до кав'ярні, яку були обладнали у домі діда Івана...

— Ми туди ходили разом, - нагадує Лариса.

— Так. Але, звичайно, бабу Зосю не знайшли і не шукали, хоча Женик отримав завдання давно пошукати її через свою матінку.

— А, між іншим, що за особа його матінка? - спитала Наталя Никонівна.

— Я її бачила декілька разів, то мені вона здалася нормальною жінкою.

— І не було враження, ніби вона морально тисне на сина, керує його життям?

— В мене такого враження не було. Вона завжди поводилась так, ніби все добре розуміє в цьому світі.

— Це ні про що не свідчить. Вона виховала дуже інфантильного сина. Якби я могла поговорити з нею. Або принаймні з ним.

— І мама також не скаржилась, вона спілкувалася з ним, як ви розумієте, значно ближче.

— Вікторіє, - питає Наталя Никонівна, - мати ділилася з вами своїми особистими переживаннями?

— Я ніколи не лізла їй в душу, але завжди була толерантною, коли вона дуже пізно верталася додому. Щоб потім не було ніяких претензій до мене, коли в мене буде особисте життя... Але іноді я їй говорила: мамо, невже ти не можеш знайти когось нормальнішого.

— І мати ображалася на вас, Віко?

— Я можу зрозуміти Вероніку, - втрутилася Лариса, - в неї вже був супермаскулінний Дмитро, це цілковита протилежність Женикові, але з ним їй теж не завжди було добре.

— Дмитро заплатив дуже дорогу ціну за свою керівну роль у родині, - поволі вимовила Наталя Никонівна, - він пожертвував улюбленою роботою науковця, перейшов працювати на обчислювальний центр, а потім і на будівництво, щоб побудувати свій дім. І, можливо підсвідомо, чекав вдячної жерви і від дружини.

Для Вікторії є новиною, що батько пожертував творчою реалізацією заради достатку в родині. Хто його пхав із наукового сектора? Життя, Вікторіє, тоді було таке життя. Звичайно, ваш батько міг працювати в науці й тулитися в аспірантському гуртожитку без перспективи отримати більше житло, але тоді він би не міг шанувати себе. А Вероніка, між іншим, ніколи не цікавилась тою стороною його життя. Можливо, аби вона сказала своєму чоловікові: почекаємо з житлом, а ти не кидай науки, він не став би таким авторитарним по відношенню до неї.

— Він, гадаю, не ділився з Веронікою цими своїми проблемами...

— Мама, певне, не розуміла його наукових уподобань...

— А потім він не бажав розуміти її творчих уподобань... Чи те, що сталося між вашими батьками, Вікторіє, було зрадою чи просто великим непорозумінням?..

Наталя Никонівна попросила вибачення і пішла, не дочекавшись десерту, бо на третю на неї чекав клієнт. Прощаючись, вона прохала тримати її в курсі подій, пов'язаних зі смертю Вероніки. А Лариса над вазочкою фруктового салату довго не могла забути слів психоаналітака: змінений фінал у п'єсі ДОРОГОЮ ЗРАДИ, цілком ймовірно, містить розгадку загибелі Вериніки Раєвської. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці-режисерки. Вероніка звільнилася від від власних страхів - Дмитра вона не більше не боялася, а своєї свекрухи Марії Степанівни, здається, не боялася ніколи. Швидше, у зміненому фіналі таки відбилися проблеми драматурга Євгена... Але хіба чиїсь комплекси можуть бути доказом у кримінальному розслідуванні? Єдиний матеріальний доказ, який у них є, якого ніхто, крім неї, Лариси, не сприймає всерйоз, це телефонні дзвінки до Вікторії нібито з Блюхівки і до Дмитра нібито з лікарні...

— Віко, чи не могла б ти мені дати телефон Женика?

— Можу. а навіщо вам?

— Тобі жалко?

— Мені не жалко, - Вікторія витягла записника.

— Дякую. Можливо, мені спала на думку цілковита дурниця. Але шлях до істини йте дорогою неймовірних припущень.

Тілько-но двері за матір'ю, яка пішла на роботу, зачинилися, Женик кинувся набирати телефон Адріана Борича. Можливо, нечемно телефонувати до чужої оселі на початку дев'ятої ранку, але він телефонує дуже нечемній особі. Зустріч призначили на десяту ранку у кав'ярні “Ятрань“. Нечесаний Женик прибіг раніше і стояв на холоді під зачиненими дверима, бо досвічений шантажист Адріян сказав фатальну фразу: “Ви дізнаєтесь усю правду про сухофрукти!“ Після сорокахвилинної розмови, коли Адріян заквапився втекти, не заплативши, вважаючи що його інформація коштує значно більше ціни двох чашок кави й гарячого бурерброда, Женик сидів над порожніми чашками, і думав, як йому перетравити те, що йому щойно розповіли. Спочатку виникло нестерпне бажання з кимось поділитися. Потім він болюче відчув, що в нього на двацять восьмому році життя немає друга-чоловіка, до якого можна прийти й сказати: не знаю, як бути, допоможи. Раніше цю роль блискуче виконувала мама. Потім Вероніка. Тепер Вероніки нема. Мами теж, здається, нема. Згадалия слова з класичної книги: “Я вірив вам, як Богові, а ви мені брехалти все життя“. Треба виколупуватися самому. Що ж робити? Його прізвище Мурченко, по-батькові Захарович. В Києві, здаєтья, ще існують адресні бюро. Пошукаємо Захара Мурченка, який живе біля Нового Ботанічного. Вперед, Євгене, перевіримо інформацію, отриману від Адріяна Борича. А може, то цілковита брехня? Тоді все вернеться на свої кола.

Женик сів на шістдесят другий автобус, який привіз його до Нового Ботанічного саду. Поряд з цим величезним парком був чималий масив приватних будинків. Більшість із них скупили “нові“, поприбудовували до невеличких котеджів анфілади нових приміщень, пообвішували їх тарілками супутникових антен. Потрібний йому будинок відрізнявся від навколішніх новоутворень. Це двоповерховий особнячок з рудої цегли зі скошеним дахом і маленьким балкончиком. Женик рішуче увійшов до ріденького зимового садочка. На подвір'ї нема собаки, і він легко дістався до вхідних дверей, зійшов на низенький ґаночок, подзвонив у двері. Женик тримався рішуче. Він добре знав, ЩО йому потрібно в цьому домі. Якщо господаря не буде вдома, він чекатиме на нього, скільки часу це б не зайняло.

Двері відчинила жінка огидної зовнішності з сивими кошлатими бровами, неприродного кольору щоками, якими іноді бувають недостиглі осінні помідори, та синіми вивернутими губами. То була баба Зося. От вже кого він не чекав побачити тут.

— Бабо Зосю... ви... а Захар Іванович є?.. Я хотів би з вами також поговорити... Ви ще тут будете?

— Проходьте. Я тут живу, то звичайно буду. Захар Іванович є.

По сходах згори спускається лисуватий сивий чоловік із предметом по догляду за тяжко хворими в руках. А згори лунає надривний жіночий крик:

— Зарику! Зосю! Хто там? Хто там? Кажіть мені, хто там? Ви там усі поздихали?

— Мамо, це до мене!

— Що значить до мене, що значить до мене? Я маю права знати, хто саме прийшов у мій дім!

— Зосю підіть до неї! Молодий чоловіче, хто ви, що вас сюди завело? Тут дуже хвора жінка, її усе дратує...

Баба Зося спустилася вниз:

— Вас вимагає і питає, хто там.

Захар Іванович піднявся вгору і хутко повернувся вниз, а крики згори не замовкають.

— Ви обрали не дуже вдалий час для візиту. Ви прийшли без попередження. Я вас не розумію.

— Захаре Івановичу! Батьку! Я ваш син Євген Мурченко! Я ріс без вас, двадцять сім років, і ви це розуміли. Я не створював вам проблем, коли вчився у школі, хворів, вчився в університеті, в аспірантурі. А зараз я не піду звідси, поки ви не приділете мені п'ятнадцять хвилин.

— Зосю, скажіть їй що завгодно, скажіть, що до мене прийшла коханка!

Крики нагори не вщухають. Звідти вже ллється ненормативка, якою стара пані володіє не гірше за вантажників на овочевій базі.

— Не звертайте уваги! Ходімте сюди, - він завів Женика до вишуканої, проте занедбаної вітальні.

— Сідайте... Ми маємо бути на ти. Вибач-те. Я відразу не можу.

— Я не за цим прийшов.

— Я розумію. Але я радий, що ви прийшли. Моє життя, самі бачите, яке. Не знаю, що вас завело до мене, але я радий, що ви завітали сюди.

— А ця жінка... баба Зося... ми шукали її.

— Її мені порекомендувала знайома лікарка Ольга Павлівна.

— Ми стільки разів питали її, де баба Зося, а вона казала. що не знає.

— Бо вона підтримує хороші стосунки з моєю колишньою дружиною Тетяною Маякіною, доречі, вашою матінкою.

— Я знаю. Знаю, що вона моя мати.

Батько й син мимоволі посміхнулися одне одому.

— Так от, ваша матінку була би дуже ображена, якби довідалась, що Ольга робила мені якісь послуги. Тому вона й мовчала.

— А чи можна буде потім поговорити з бабою Зосею?

— Звичайно, нема проблем. Ви заради цього прийшли сюди?

До вітальні зайшла баба Зося:

— Кричить, вимагає вас, хоче купатися прямо зараз!

— Зосю, ідіть на кухню і робіть, що ви робили до того. І не звертайте уваги.

— Вона намагається встати!

— Не встане. Я вас прошу! Ви працюєте в мене, а не в неї.

— Гаразд, Захаре Івановичу, як скажете.

— Отже, ви приїхали до мене, щоб побачити Зосю?

— Ні, Зосю я побачив випадково. Її ми теж шукали.

— Хто це - ми?

— Про це потім. А я хотів побачити вас. До мене приходив вчора один чоловік і розповідав жахливі речі про мою матір. Я вже дорослий. мені двадцять сьомий рік.

Захар Іванович підвівся, зачинив скляні двері, щоб не чути криків згори, які потроху стихли.

— Той чоловік, що розповідав вам жахливі речі, його ім'я Адріян Борич?

— Значить, усе це правда?

— Власне, речі не такі вже й жахливі, якщо подивитись на це спокійніше. Так, у Тетяни був друг в якого вона була дуже закохана. А я був хлопець з хорошої родини. Ми обидва були з хороших родин. І все могло бути більш-менш, але Тетяна вирішила зустрічатися зі своїм давнім другом Адріяном Боричем, коли ви, молодий чоловіче, були немовлям. Наша спальня була на першому поверсі, там, де зараз кімната Зосі. Там, власне, досі ті самі меблі. А батьки спали нагорі. І одного разу, а може це було й не одного разу, коли я був на нічному чергуванні у лікарні, Тетяна запросила Адріяна через вікно на моє місце поряд з собою. Вiдтоді минуло на півроку менше років, ніж зараз є вам. І коли стільки років пройшло, я можу зрозуміти і юнацьке хуліганство, і молодий авнтюризм... Для мене все давно забулося, нічого не болить. І я десь можу зрозуміти Тетяну. Моя мати і тоді мала дуже важкий характер. Погана свекруха може викликати у жінки бажання зрадити її сину, як і погана теща, відповідно... Але Тетяна, як би це вам сказати... порушила... культуру зради.

— А хіба у зради є культура?

— Є, мабуть. Вона привела коханця, доречі, достатньо препаскудну особу, я мав щастя зустрічатись з ним пізніше, він елементарно обкрадав жінок, які від нього мліли, вона привела його на шлюбне ложе. Якби я зраджував, я би знайшов для того інше місце. А вона це робила прямо поряд із немовлям, себто з вами! Моя мати почула любовні крики, яких ніколи не чулося з нашої спальні, до того ж я був на нічному чергуванні, я вже казав про це. Я знаю свою матір, то звичайно дуже важка людина. Але хіба я міг її судити за те, що вона, схопивши каструлю з узваром, увірвалася до спальні і вилила усю каструлю прямо на голову тим коханцям!?

— Тобто це сталося не тому, що мати лишила невипрану пелюшку?

— За невипрану пилюшку моя мати могла би вилаяти її зранку, але вриватися до спальні, тим більше, якби вона там була зі мною, вона би не стала, принаймні, щоб не турбувати мене.

— Коли моя мати вперше розповіла мені про ті сухофрукти, доречі, вона це зробила у ніч після смерті дуже дорогої мені людини, мене здивувала безглуздя тої акції. Я весь час думав про сухофрукти на подушці. Вони снилися мені! Я мало не щоранку перевіряв, чи не мокра подушка, чи немає груш і яблук під подушкою. А тут з'явився цей Адріян.

— Колись я дав слово вашій матері, що заради вас берегтиму цю таємницю, нікому не розповідатиму про достеменну причину нашого розлучення. А вона не матиме до мене ніяких претензій. Я беріг своє слово. А моя мати, коли ваша мати років двадцять тому зібралася заміж за одного лікаря, розповіла йому про сухофрукти з узвару. От за це я її суджу. Я її просив цього не робити. Звичайно, Бог всьому суддя. Може, я неправий, що порушив слово, дане двадцять сім років тому. Але все одно вам розкрив очі отой Адріян.

— Я вам дуже вдячний, Захаре Івановичу. Дуже вдячний. А тепер я дуже хотів би переговорити з бабою Зосею. Я її шукав, і не сподівався відшукати. Ви мені дозволите?

Баба Зося знову зайшла до вітальні.

— Впала на підлогу. Будемо піднімати.

— З вами дуже хоче поспілкуватися цей молодий пан. Доречі, це мій син. Поговоріть з ним, а я розбeруся з матір'ю сам. Робіть так, як я сказав, Зосю!

Баба Зося завела Женика до кімнати, яку їй відвели. Через це вікно, на це ліжко лазив до матері Адріян Борич. Так і хочеться перевірити, чи не лишилося на подушці сухофруктів.

— Сідайте, пане товаришу, як ви прийшли до мене. Я від вас не ховалась. Просто мені запропонували роботу тут. Тут краще, ніж в лікарні.

— А на Подолі у Раєвського вам було добре?

— Бувало й гірше. Він мене взяв, коли пішла з дому його дочка, тобто коли звільнилася кімната. Бо я йшла до тих, хто хоч якийсь куток давав. А тут ціла кімната. Не така тепла, як тут. А чого ви питаєте про генерала?

— А ви пом'ятаєте ту жінку, яка померла в лікарні?

— Я все пам'ятаю. Те, що було шістдесят років тому, пам'ятаю. А оце зараз, там де завідуюча Ольга Павлівна? Та то я ж її знайшла мертвою!

— Скажіть, ви спали у тій палаті, де лежала Вероніка?

— Я спочатку там вляглася спати, а потім не спалося, і я вийшла. Там було дуже душно, і та, друга, Поліна, дуже хропла. Я вляглася на топчані в коридорі. Я знаю, про що ви хочете спитати. Десь між ніччю й ранком до палати зайшла жінка в білому халаті. Але не тамтешня врач, я там усіх знала. Але йшла впевнено, наче врач.

Вона дуже скоро вийшла з тої палати, і щось поклала в целофановий пакет, очевидно, використаний шприць. І пішла до ординаторської. А потім, коли вашу Вероніку знайшли мертвою, синьою, я розказала Ользі Павлівні про ту жінку. А вона нічого на те не сказала. Я кажу: як знаєте. Я вам сказала, бо я на вас працюю, А ви як хочете! То ж я тоді на неї працювала! На кого я тільки не працювала! Скоро вже працюватиму на чорта в пеклі! І там свого дому не буде!

— Зосю, а ви б не впізнали ту жінку?

— Ту, яка вночі заходила до палати? Впізнала би. Впізнала! Але підтвердити десь я не можу! Мене вже багато разів просили, бо я багато темних діл бачила. Тому й сама така чорна. В мене нема паспотра! Мене нема! Нема баби Зосі! Для окремих людей баба Зося є. А для діржави її нема!

— Але мені, окремій людині, не державі, ви можете описати ту жінку?

— Вона світла, така як ото ви. Мабуть фарбована. Така, вся із себе, але вже не першої свіжості. І трошки припадає на одну ногу.

— А лице ви запам'ятали? - закричав Женик, - Ви б її впізнали, якби побачили фотокартку?

— Впізнала б! Вона довго стояла, перш ніж зайти, дивилась на мене чи я сплю, а потім подумала, то не людина спить, а колода з лісу. І пішла до дев'ятої палати. По фотографії впізнаю, а так не розкажу! Вона без особливих прикмет!

Женика почало трусити. Світле волосся, трошки припадає на одну ногу. Зовсім трошки. Але є, якшо дивитись, як іде по коридору. Без особливих прикмет “Вся із себе“. Таких багато. Як, доречі, новеньких стогривенних купюр!

— Зосю, люба, я вам покажу цю картку! Це важливо мені, а не державі! скажіть, а ви не впізнали Вероніку Раєвську?

— Ту жінку, що померла? Вероніка, але прізвище в неї було інше... А чому ви кажете, що вона Раєвська?

— То дочка Івана Раєвського, в якого ви працювали двадцять років тому!

— Я її не бачила тоді! Я прийшла на її місце, коли вона пішла з дому. Мені генерал розповідав! Я спала в кімнаті, де на стіні висіла дошка Причал номер сім!

— Так, то її кімната. Вона мені багато розповідала про неї!

— Я доглядала її матір. Вона померла десь через рік, як я прийшла до генерала. А вона так і не прийшла до матері. Ви питаєте про дочку Івана Раєвського з Подолу чи про жінку, що померла у лікарні, де я робила раніше?

— Це одна й та сама жінка! Вероніка Раєвська! Стебелько - то її прізвище у шлюбі. Але вона розлучилася зі своїми чоловіком.

— І то вона померла тоді? Яке лихо! Боже мій, яке лихо!

— Вчора по ній було сорок днів!

— Якби ж я знала, я би передала їй те, що говорила її мати, коли помирала! Стільки років ношу це в собі, боюсь померти! А тепер і вона померла!.. А потім генерал одружився з іншою жінкою, молодою! І через неї я пішла з того дому.

— Зосю, що ж сказала мати Вероніки вам тоді?

— Це я можу передати тільки самій дочці. Більше нікому.

Єство Женика не вміщає усього того, що звалилося на нього протягом минулої ночі та сьогоднішнього дня. Але він відчуває: треба триматися. Якщо не він, то хто? Гаразд, те, що мати Вероніки колись сказала бабі Зосі, може бути абсолютно незначущим. Просто сама ситуація передачі інформації могла видаватися дуже значущою. Але жінка без особливих прикмет, яка ховала шриця, виходячи з палати... І трохи припидала на одну ногу...

— Зосю, люба, - схвильовано говорить Женик, - я зможу ще раз вас знайти?

— Якщо я буду тут, то зможете, а якщо вона... - баба Зося великим пальцем вказала нагору - помре, або вижене мене, то тоді й не знаю, де я буду.

— Ніхто нікого не вижене, - Захар Іванович чує закінчення розмови, яке відбувається вже в коридорі.

— Батьку, - раптом скрикує Женик, - у вас часом немає давніх фотокарток моєї матері? Може, щось збереглося.

— Хвилиночку. Десь має бути. Зосю, ви дозволите мені щось пошукати у вашій кімнаті?

Із кімнати, де зараз живе баба Зося, а колись була шлюбна спальня молодого подружжя Мурченків, Захар Іванович виносить товстезний альбом фотокарток радянських часів із крейсером Аврора на обкладинці.

— Ось наша весільна. Ось ми в Криму. А ось, як вам, Євгене, було два чи три місяці.

— Така і в нас є. Тут вона вже схожа на таку, як вона зараз. Дивіться, Зосю!

Тетяна Маякіна дуже оберігала свій імідж одночасно і стильної, і косервативної жінки. Вона не міняла зачіски, хоча мінялася мода. Дотримувалась класичного стилю одягу: вузька спідниця, строга блуза, мінімум прикрас.

— Схоже, що вона. Але тут вона молодша. Якби новіша картка, я би точно сказала. І трохи припадає на ногу. Вже не пам'ятаю, на яку.

— Дякую. Ви сказали мені дуже багато. І вам дякую, Захаре Івановичу!

— Нема за що! Ось мій номер телефону. І, якщо у вас будуть конфлікти з матір'ю, мій дім відкритий для вас. Втім, навіть якщо й не буде конфліктів...

Був переддень Восьмого березня, але в організації, де працювала Лариса, не було команди ні вітати жінок з цим всенародним святом, ні навіть відпустити їх раніше з роботи. Тамтешній бос зорганізував взаємообмін подарунками між чоловіками й жінками на день Святого Валентина, а переривати роботу на місцеві свята, коли стільки коштів йде на зорганізацію американських, він не може дозволити. І тому в п'ятницю, шостого березня, коли по засніжених вулицях тисячі перехожих обох статей несли весняні квіти, співробітниці фундації мали сидіти над своїми паперами до останнього.

Перед Ларисою серед службових паперів лежить специфікація телефонних розмов з домашнього телефона Тетяни Маякіної та Євгена Мурченка за січень. Тут багато дзвоників на телефон Вікторії. Але й дзвоник о двадцятій годині двадцятого січня таки був. Це коли нібито телефонувала бабуся Марія. А ось двадцять четвертого січня дзвоник на телефон п'ятсот тринадцять і так далі, тобто на хатній телефон Дмитра Стебелька. Недарма після обіду вона змоталася на таксі на Печерський телефонний вузол і отримала цей папірець. Недарма в усій каламуті таємниць навколо смерті Вероніки вона виділила ці загадкові дзвінки. Але хто дзвонив? Матінка чи синочок?

Може тепер варто підключити Дмитра? Життєвої гнучкості йому бракує, зате чоловічої сили навіть забагато, і хай він розбереться з цим херувімчиком і його мамою. Втім, може треба діяти не так. Але як? Треба подумати. Але думати треба швидко. І діяти швидкою

— Ларисо Вікторівно, вас до телефону.

— Тьотю Ларисо! Це Вікторія! Поряд зі мною Женик! Він відшукав бабу Зосю!

— Він у нас Шерлок Холмс! А я маю специфікацію з Печерського телефонного вузла. Так, відшукала, звідки телефонували тобі та твоєму батьку. Де ви є?

Женик і Вікторія хутко з'явилися у подвір'ї фірми, де працює Лариса. Вона таки пішла з роботи раніше, мотивуючи тим. що сьогодні Тимофія, день ангела її діда. Вона вийде на роботу раніше дев'ятого березня. А тепер вони сідають в тій самій кав'ярні на Ярославовім Валу, де обідали з Наталею Никонівною. Женик не зрікається телефонних розмов, навпаки, він сповнений рішучості довести справу до кінця. Аби не зрадила голова. І сила духу.

— Отже, тепер в мене усі докази. Я йду!

— Зачекай, Женику, ти мене смикнув з роботи, я маю дев'ятого пертися до свого офісу мало не на сьому, щоб відробити цей ранній похід, плюс я затрималась з обіду, бігала на Печерський телефонний вузол,

— Дуже дякую вам, що ви це зробили!

— ...А ти мені нічого не розповів! Це не по-джентльменськи! Та ще й напередодні Bосьмого березня!

— Якщо я зараз сидітиму з вами і розповідатиму усе, що довідався вчора після вистави плюс сьогодні зранку, то не знайду в собі сили довести справу до кінця. А крім мене цього ніхто не зробить. Ви з Вікторією можете провести мене до моєго дому. Ви мені тим самим надасте істотну моральну підтримку.

Вікторії, на жаль, треба бігти до академії. Треба скласти залік. Якщо вона не складе його сьогодні, встане питання про платне перескладання. Отже, варіантів нема. Дівчина бере клятву з тьоті Лариси, що та відразу дзвонитиме. Схвильована Вікторія тікає. А Лариса зновуловлять таксі. По дорозі Женик Мурчик щось намагається розповісти Ларисі, але слова не тримаються купи, і Лариса каже хлопцю:

— Ти поки помовч. Я почекаю на тебе.

А коли вони висадилися навпроти сірого будинку, Лариса каже:

— Тримай свій останній доказ. - Лариса простягла йому специфікацію телефонних розмов, - якщо треба буде ще один примірник для кримінальної справи, ми з Дмитром отримаємо дублікат. А я сиджу в ресторані в будинку Іпсіланті і чекаю на тебе. Якщо тебе нема о сьомій, я викликаю міліцію до тебе додому.

— Навіщо такий дорогий ресторан, пані Ларисо?

— Пам'ять Вероніки не може бути виміряно в грошах. Ми ще раз пам'янемо її.

— Гаразд. Зараз шоста. Давайте о пів на восьму?

— Ні. Згідно з псіхологічними дослідженнями оптимальний час на домашні розборки - тридцять-сорок хвилин. Я тобі і так даю забагато часу.

...О вісімнадцятій сорок Женик перебігав вулицю Січневого повстання, хоча треба було скористатися сутереном. Його зупинила дівчина - дорожній міліціонер, і довго цікавилась його документами і тим, чому аспірант кафедри філософії не знає правил дорожнього руху. Але на сьому до Лариси він встиг. Офіціант стяг з нього кожуха, який звелів здати до гардеробу і привів до Лариси, яка палила цигарку із келихом елітного червоного. Женик дістав із внутрішньої кишені п'ять новеньких стогривенних пaпарців:

— Це треба буде повернути Дмитрові Стебельку. Однієї сотні не вистачає, але...

— А я думала, ти зібрався заплатити за нашу вечерю...

— То була ваша ідея іти до цього закладу. В мене немає грошей на неї. Я й Вероніку би не зміг сюди запросити...

Ввечері, шостого березня, Дмитро Стебелько знову заїхав до свого помешкання на Воскресенці. Взяти деякі речі, перевірити, чи все на місці. Він побачив, що, поки його тут не було, хтось намагався увійти до його хати, і він у черговий раз похвалив себе за те, що поміняв ключа. А також ще раз подумав, що гроші взяла не Вікторія. Але хто? Вони з Веронікою утягли за собою два комплекти ключів. Вероніка могла просто загубити того ключа... Але годі про це. Тепер сюди ніхто не увійде, хіба що ламатиме двері... Дмитро зібрав валізу потрібних йому речей, узяв щось із інструментів, потрібних для завершення ремонту в кімнаті діда Раєвського. І, вже одягнений, перш, ніж іти, вперше після повернення з Полісся зазирнув до їхньої з Веронікою спальні. Велике ліжко було зім'яте. На ньому хтось вовтузився, можливо, якась безсоромна пара тут кохалася. То була не Вікторія. Вона б такого не робила. То були ті, в кого старий ключ від цієї хати.

Пролунав телефон.

— Добре, що я вас застала! Дмитре Миколайовичу? Чи можу я зустрітися з вами? - жінка на тому кінці дроту мало не плаче, - я не заберу у вас багато часу! Я вас благаю!

— Хто ви?

— Не має значення! Я приїду туди, куди ви скажете.

— Я зараз їду до дочки. Ми можемо зустрітися хвилин за двадцять по лінії від мосту Патона!

— Ви на машині?

— Так.

— То вам не важко буде проїхати по вулиці Січневого повстання?

— Я саме так і їхатиму.

— А може, ви зайдете до мене - то великий сірий будинок біля метро.

— Ні. Я вас не знаю. Зустрінемось на вулиці. Я зупинюся... де ж там можна зупинитися?

— Тоді я вас попрошу: проїдьте уперед до наступного сірого будинку, там продуктовий магазин, і заверніть у тупик за рогом біля парку.

— Домовились.

Він передзвонив Вікторіїї, щоб розповів їй про дивний дзвоник, але її ще не було вдома, і виїхав. По дорозі думав: як я впізнаю її? Але з цим проблем не було: на розі, де вони домовились, в елегантному пальті з норковим комірцем, простоволоса, заплакана, стояла та сама жінка, яку він бачив на спектаклі біля входу до глядачевого залу і на цвинтарі біля могили Вероніки. І поки Лариса з Жеником вели свою розмову у Східному ресторані в будинку Іпсіланті, на вітру біля входу до Маріїнського парку відбулася оця інша розмова.

А стіни одного з помешкань Сірому будинку біля метро Арсенальної й досі дрижать від істеричного фатального діалогу, хоча його вже давно завершено:

— Мамо, де ти була в ніч з двадцять п'ятого на двадцять шосте січня цього року між третьою ночі й четвертою ранку?

— На нічному чергуванні у своїй лікарні, ти це прекрасно знаєш.

— Я сьогодні був у твоїй лікарні у твоєму відділенні. І попросив Віру Макарівну перевірити журнал чергувань. Сказав, що це дуже важливо для мене. Ти не була в цю ніч на чергуванні.

— Не була.

— Тоді я повторюю перше запитання.

— Але якщо ти мені, буває, відповідаєш: не твоє діло, де я був, то я тобі тим більше можу відповісти так само.

— Але я наполягаю на твоїй відповіді!

— Гаразд, я святкувала Тетянин день із мужчиною. Твоя мати ще не стара для цього.

— Із Адріяном Боричем?

— Якби ти таки правда був дорослим мужчиною, ти би не не питав мене про це. А де ти був сьогодні цілий день, крім моєї лікарні?

— Про це потім. А чи не святкували ви Тетянин день - чи то Тетянину ніч - в ординаторській у Ольги Павлівни?

— Ти і в неї був?

— Мамо, у мене є докази кожного твого кроку в ту ніч! Ольга Павлівна мовчала, але говорила санітарка, що бачила, як ти виходила зі шприцем із дев'ятої палати!

— Як же ти знайшов ту бабу Зосю? Навіть Ольга не знає, де вона, а вона вже б мені сказала!

— Знайшов і все! Дуже шукав!

— А ми в той день з давнім другом поїхали до Ольги, теж нащої давної подруги! Але вбивала не я! не я! То доля! Я вирішила покластися на долю! Це був деоксідомін, “гуманітарний“ заспокійливий засіб, у деяких він викликає спазм гортані, але в багатьох - ні. Але доля вирішила за мене! Це сталося само собою! Навіть злочинців вибачають, якщо в них не було наперед обдуманого плану! А то матір!

— Деоксідомін сам по собі опинився у твоїй сумці!

— Так! Я тягала його за собою, коли було багато спазмів, і МОЗ розпорядився вилучити його!

— В це ще якось можна повірити! Але навіщо було телефонувати Дмитрові, щоб він прийшов до Вероніки! І Вікторії, щоб вона щось думала про бабсю, яка прокляла Вероніку! Та бабуся померла півроку тому! А ти витягла з антресолей старий телефонний апарат, по якому погано чутно, і дзвонила Вікторії. Ось! Ось моя остаточна уліка! А це вже наперед обдуманий план!

— Так, так, так! Наперед обдуманий Ти втрачав себе поряд з цією жінкою! Я більше не могла цього бачити! Ти писав для неї бездарні п'єски! Ти брався за дурні роботи заради заробітку, хоча ми не бідуємо! Ти навіть вірші писав не зі свого, а з її голосу! І це з твоїм розумом, з твоїм інтелектом! Я десь читала, доречі, у якійсь із твоїх розумних книжок: пекло там, де, як не прагни того, але ніяким чином неможливо рухатись дорогою любові! Я жила в пеклі відтоді, як ти зійшовся з нею! Мені був не потрібен той Адріян! Я розпочала гру з ним, спочатку, щоб познайомити його з нею, щоб вона облишила тебе! Але вона розумілася на мужичках! Навіщо їй старий пес Адріян, хоча він і з грошима!..

— В Адріяна нема грошей! Які в нього гроші? Ті, які вкраде у довірливих жінок? Ти сама забрала з його кишені шістьсот гривень, які він витяг у хаті Дмитра Стебелька, коли ви кохалися там у спальні Дмитра й Вероніки! Навіть тобі стало огидно від тої крадіжки! Чому вас тоді не застукав господар хати? От було б картина!

— Женику, ти скоро каятимешся в усьому, що зараз кажеш своїй матері! Мати ніколи не бажає лиха дитині! Ти усе це мені наговорив, але це порожні слова! Ти ж мені не казатимеш, ніби наша розмова пишеться на магнітофон?

— Не пишеться.

— Якщо хтось звинувачуватиме мене офіційно, я зречусь усього, що тобі говорила! Адріян мовчатиме! Він хоробрий тільки з тобою й зі мною. За ним стільки гріхів! І ти все забудеш! Хіба можна йти до суду проти матері?

— Я й не піду. Але про все вже знає Дмитро Стебелько. Він піде. Він її офіційний чоловік. Як буде, так і буде!

— Синку! Синку! Колись і ти будеш батьком!

— Якщо я лишусь з тобою, то завжди буду тільки сином!

— Що значить “якщо я лишусь з тобою“?

— Я звільню місце для Адріяна! І поле дії для нього!

— Ні! Ні! мені непотрібен цей індик! Колись давно був потрібен, але не зараз! Ні! Не кидай мене, синку!

І Тетяна впала синові на груди. Женик відчув, що вона горнеться до нього, як кохана жінка, а не як мати. Він відштовхнув її, кинувся до трюмо, де й досі лежали ті п'ятсот гривень, чесно зароблені нелегкою працею Дмитра Стебелька, кинувся до виходу, і мати не змогла затримати його.

Зміст розмови Лариси і Женика у Східному ресторані переповідати не варто. Вірніше, якщо й варто, то лише його кінець. Лариса простягла Женику свій мобільний, хлопець набрав телефон свого батька, з яким познайомився сьогодні вранці, і той підтвердив свій намір бачити сина у себе. Поки той доїде, Зося приготує йому ванну й чисту постіль.

— Спитай, як здоров'я бабки! - підказує Лариса, якій дуже сподобалась її давня винахідливість у ситуаціїі з сухофруктами.

— Як здоров'я бабусі? - слухняно спитав хлопець.

— Я їй вже розповів про тебе... про вас...

— Про тебе... кажіть мені “ти“...

— А ти - мені... і вона дуже вилаяла мене, чому я тебе до неї не завів. Так що все буде гаразд.

Офіціант приніс рахунок на двісті вісімдесят гривень. Лариса простягла йому свою кредитну картку, а Женику сказала:

— Живемо один раз!

Коли вони вийшли з ресторану, Лариса каже Женику по дорозі до шістдесят другого автобуса:

— Купи для старої квіти, тут, у підземному переході мають продаватися. Привітаєш бабусю з Восьмим березня. Їй буде приємно.

Потім вона посадила хлопця на автобус. Він попросив дозволу дзвонити їй, а Лариса також взяла у Женика його новий домашній телефон.

Ну а інша, значна коротша розмова відбулася на розі біля Маріїнського парку. Дмитро побачив жінку, яка дивилась спектакль ДОРОГОЮ ЗРАДИ на порозі глядачевого залу. Жінку, яка наблизилась до могили його Вероніки, коли похорон вже відбувся... Але він ще не розумів, яку заяву до суду мала на увазі та жінка...

Коли Тетяна збагнула, що Дмитро не розуміє, до якого суду на кого він має подавти, вона залишила його в повній розгубленості й побігла додому зі словами: я знала, що він блефує! Тільки лякає бідну матір! Ніде він не був! Нічого не перевіряв! Скоро прийде додому!

Але додому Женик не прийшов. Коли він не з'явився о півночі, мати набрала телефон Вікторії, але, почувши у слухавці голос Дмитра, кинула трубку. А потім набрала телефон Адріяна Борича. І той відразу облишив свою стару тимчасову жалюгідну подругу, для якої сьогодні знову ходив за кефіром, і серед ночі поїхав заспокоювати подругу того ж віку, але яка значно краще зберіглася і володіла значно кращою нерухомістю. Розрахунок старого знавця жінок виправдася: син, який був якщо не тілесним, то душевним коханцем, пішов. І тут найкраще заспокоїть жінку старий незрадливий друг...

...Минулося кілька годин божевілля. Вікторія таки склала залік з основ української ментальності. Женик, мабуть, лежить у ванні в домі свого батька. Дмитро повернувся додому і приречено став до плити. Він приготував бігус з реберцями за рецептом своєї матері, небіжчиці Марії Степанівна. Бігус був її фірмовою стравою, поки вона не присвятила всю себе без останку своєму деревообробному комбінату. За столом з Дмитром і Вікторію - Лариса з сином Ярославом і Наталя Никонівна. Пані психоаналітик порушила своє залізне правило не ходити до клієнтів в гості. Але зараз - випадок екстраординарний. Якби вона, або людина її фаху втрутилися раніше, трагедії могло не бути. А втім, чужа душа є завжди чужою.

— От с-сука! От лярва! - весь час повторює Вікторія. - А такою завжди виглядала модерною, такою толерантною.

— Все сталося саме тому, - сумно хитає головою Наталя Никонівна, - що вона ні з ким не ділилася своїми материнськими комплексами. Вона страждала мовчки. Якби то була банальна люта свекруха, яка всім переповідає, яка нечистива жінка заволоділа її синочком, вона б не пішла на вбивство. Вся пара вийшла б на розмови біля перелазів.

— Поки ми додзвонилися тьоті Ларисі в офіс, Женик розповів мені, що його мати вилаяла його за те, що він змінив фінал у спектаклі. Це настільки була остання крапля! Це дуже розлютило синочка!

— А її дуже розлютило, що вона так і не вбила кохану жінку для нього. Син і після її смерті слухав її, а не матері, - пояснює ситуацію Наталя Никонівна.

— Тату, ти таки маєш піти до прокурора!

Дмитро неодмінно піде. Він зробив небагато для розкриття злочину. Більше того, його версія провалилася. Не злочинний світ погубив Вероніку, а якісь дикі ревнощі, яким і назви немає. Тим більше, як роз'яснює та сама Наталя Никонівна, якій Дмитро довіряє, все могло статися навіть якби Вероніка і Женик не стали б близькими друзями. Мати могла несамовити ревнувати і до Прекрасної Дами. В її практиці бували й такі випадки.

Але Дмитро зробить все, щоб довести вину цієї скаженої жінки.

— Це буде нелегко.

— Ольга Павлівна підтвердить, як вони святкували Тетянин день.

— І Адріян підтвердить.

— Але, як розповідав Женик, цей старий альфонс Адріян не пов'язує смерть Вероніки і Тетянин день. Женик їхав до тата виясняти ситуацію із сухофруктами. На свою голову матінка в ту страшну ніч заспокоювала синочка за допомогою узварної епопеї, яка так вразила хлопчика.

— Невідомо, чи свідчитиме він проти рідної матері, якою б вона не була...

— Так, якщо Женик цього не захоче, нічого не буде.

— Буде, - похмуро і впевнено каже Дмитро, - вона не ходитиме по цій землі так, ніби нічого не сталося.

— Але вона була і привітна, і дотепна! Хто б міг подумати? - дивується Вікторія, - Тільки одного разу я подумала про неї погано: коли вона захворіла перед Америкою. Тепер я точно знаю, що вона прикидалась! Здається, вона колола собі той самий деоксідомін, бо Женик був переляканий, казав: мама синя! мама одною ногою там! А в нього вже були і квиток, і віза!

— Краще б вона собі зараз вколола подвійну дозу, - похмуро прохрипів Дмитро.

— Але Женик молодець, що повівся так рішуче! Дай йому Боже сили так тримати й надалі!

— Йому є куди піти з дому, а як бути тим, кому нема? - сказав Ярослав, - От мені нема, то я й терплю усілякі наруги над собою!

— Можеш їхати до свого батька! Там само, як і Женик - до свого!

— Яка ви розумна жінка, Ларисо Вікторівно, - Ярослав цілує маму в щоку, а та б'є його по голові,

— І цього свого Адріяна вона нам підсовувала! - згадує Вікторія, - Я тепер пригадую: він вперше прийшов до нас, бо передавав нам якусь книгу ніби від Женика. А Женик потім казав мамі, що нічого нам не передавав, і не розуміє, як воно сталося. Тоді воно забулося, а тепер згадалося.

Сиділи довго. З'їли весь бігус. Лариса, яка за дві години до того вечеряла із Жеником у Східному ресторані, з'їла подвійну порцію, і на це помітили всі за столом. Лариса заквапилась дати пояснення: в будинку Іпсіланті вони з Жеником з'їзи тільки по салату з морених креветок з ананасами, що не робить ситим, а навпаки, збуджує апетит. І взагалі, після всіх заморських різносолів кожну нормальну людину тягне до рідних вкраїнських страв.

Обговорили всі моменти, узгодили всі неузгодженності. Незрозумілими лишились тільки слова баби Зосі про те, що хотіла сказати своїй дочці перед смертю мати Вероніки.

— Може, десь там, на Подолі, зарито клад? - кинув ідейку Ярослав, - Давайте візьмемо пляшку й поїдемо тої баби Зосі!

— А може, навпаки, вона прокляла маму, тому що та не прийшла до неї в її останні дні, - висловила припущення Вікторія, - і напророчила їй ранню смерть?

Але всі зійшлися на тому, що баба Зося не вижила з розуму і таки правда все пам'ятає. Навіть про причал номер сім у кімнаті в домі Івана Раєвського. І, наче підслухавши їхню розмову, подзвонив Женик Він сказав, що в нього все добре, і він не зійде з наміченої дороги. А також розповідав, що пив чай із бабою Зосею, і вона ще раз підтврдила, що нікому не передасть слова мами Вероніки. Навіть її дочці.

Потім був дзвоник, і кинули трубку, коли Дмитро сказав “Я слухаю“.

— Це якась імітація траґедії, - Лариса незадоволена, - для чистоти жанру Тетяна має вмерти, а перед тим вбити свого поплічника, наприклад, вколоти йому деоксідомін під час любовних розваг.

— Цього лоха, мабуть, не взяло б - каже Ярослав.

— Я гадаю, цей лох іще зіграє не останню роль у майбутній долі Женикової мами. Гадаю, його участь у свідченні проти нашої убивці буде оцінена у вартість печерської квартири в сірому булинку... - припускає Лариса.

— Òàê, - âèãóêóº ³êòîð³ÿ, - ïàì'ÿòàþ, â³í ðîçïèòóâàâ íàñ ³ç ìàìîþ, ñê³ëüêè êîøòóº îöÿ íàøà õàòà, çà ñê³ëüêè á ìè ¿¿ ïðîäàëè - âëàñíå, íàâ³ùî, íàì ç ìàìîþ âäâîõ òàêå âåëèêå ìåøêàííÿ? Саме після тої розмови ми з мамою відчули до нього особливу огиду! І вказали йому на двері. Жінок нового покоління ніколи ніякий альфонс не розорить!

— Êîëè âè éîìó âêàçàëè íà äâåð³, â³í, ìàáóòü, îñòàòî÷íî âçÿâñÿ çà Òåòÿíó, - òÿæêî ç³òõíóâ Äìèòðî, ÿêèé çãàäàâ ÿê íåùîäàâíî çàçèðàâ äî ñïàëüí³ ó ñâîºìó ìåøêàíí³, - Âîíà, ïåâíå, âèòÿãëà êëþ÷ ó ñèíî÷êà ³ ç òèì ôàõîâèì øàíòàæèñòîì ³ àëüôîíñîì ïî¿õàëà â³äíîâëþâàòè ñòîñóíêè äî ì êâàðòèðè, ïîêè ÿ áóâ ó Áëþõ³âö³. ² òî âîíè âèòÿãëè ìî¿ ãðîø³ ³ç ñåðâàíòó!

— Ой, гроші! гроші! гроші! - заспівала Лариса, - ось п'ятсот новеньких гривень! Женик їх мені повернув! Тримай, Дмитре! Та суча баба порушила заповідь НЕ ВБИВАЙ! але чомусь не могла порушити заповідь НЕ КРАДИ! Інтелігентна жінка, одне слово!

— А одну сотню Женик розміняв у кафе, коли запрошував мене на каву... Як же він тепер житиме без маминих грошей?

— Я запросили його в понеділок вранці до нашого офісу. Він сподобався моєму босу. А в нас є багато експертної роботи. Якщо він до того не помириться з матусею, то, гадаю, прийде, - сказала Лариса, - Але феноменально вона примудрялася все витягати з нього! Всю потрібну їй інформацію!

— Всі ми повідомляємо купу інформації про себе, - каже Наталя Никонівна, - тільки переважно наші співрозмовники її забувають. Запам'ятовується або те, що є винятково незвичайним, або те, що було повторено кілька разів. Тільки велика зацікавкленість змушує запам'ятовувати усе підряд а потім мати з того користь.

Вже пізно. Всі тарілки на столах порожні, тільки на тарілці посерд столу - купа обсмоктаних реберець від бігуса.

— Дмитрику, ти обіцяв нас відвезти додому, - втомлено підводиться Лариса.

— Звичайно!.. - Дмитро також підводиться, а за ним - інші гості, - А що робити, щоб світ не був таким жахливим? Не бити по обличчю, не розібравшись... І навіть розібравшись, не бити. Краще самому йти геть. Це я затямив. А що ще?

— Шанувати прагнення жінки до самовираження! - вигукує Вікторія.

— Але ж найстрашніший злочин у нашій історії вчинила жінка! - сумно каже Лариса.

— Це ні про що не свідчить, - обурюється Вікторія, - владна мати, якої боїться дорослий син - то є один з найстрашніших діаґнозів українського суспільства! То, без перебільшень, національна траґедія України!

— Будемо сподіватися, що наш хлопчик все-таки виріс, - повільно каже Лариса, поки Дмитро подає пальта Наталі Никонівні та їй, - Дякую, Дмитрику! Але як ростити тих синів? Я питаю, як їх ростити,- вона люто дивиться на Ярослава, який колупається в носі.

— Все буде гаразд для тих хто вижив у цю зиму, - впевнено каже Наталя Никонівна, - Занадто мужні стануть м'якшими. Синочки стануть дорослими чоловіками.

— Вероніка не захотіла сина, - сумно згадує Дмитро.

— В мене буде дівчинка, - з викликом відповідає Вікторія, - в жінки, у якої росте син, поступово неодмінно актуалізується приспана архаїчна свідомість!

Всі виходять на вулицю. Сідають у машину і їдуть темною вулицею вниз. Всім близько, але в цю холодну ніч їхати значно краще, ніж йти пішки. Навіть, якщо їдеш не в розкішній МАЗДІ, а в старій ЛАДІ.

Спочатку відвезли Наталю Никонівну. Тепер везуть додому Ларису з Ярославом.

— Ось клініка Женикової мами, - сказала Вікторія, коли вони проїхали повз старовинний особняк за парканом, зусібіч оточений новими будівлями. І синій лікарняний ліхтар в одному з вікон горить особливо грізно, і всім стає моторошно, і назад, відвізши Ларису з Ярославом, Дмитро їде вулицею Артема.

— Давй покатаємось по місту, тату, - просить Вікторія.

Дмитро згодний. Завтра вихідний. Він теж не від того, щоб поїздити порожніми нічними вулицями. Він іноді у такий спосіб лікувався від нестерпної журби у ті півтора роки, коли його дівчата пішли від нього, і ті стрімкі нічні прогулянки розвіювали тугу краще, ніж горілка.

— Поїхали, доню.Тільки май на увазі: скоро та грізна година, коли в цьому місті трапляється більшість лих.

— Трошки, тату! зараз тільки пів на другу... Як ти гадаєш? Що мамі хотіла передати її мати?

— Схоже, про це ми так і не довідаємось. Я більше згоден із твоїм припущенням, ніж з Ярославовим... А, як на мене, це не так і важливо... Важливіше, як маємо реагувати надалі на злочин проти Вероніки. Але про це ми будемо думати потім... А поки давай півгодинки поїздимо містом без думок.

— Давай. Тільки ти вже от-от з'їдеш на Хрещатик і будеш підніматися на Печерськ. Давай не їхати туди!

— Так, я теж не хочу до Сірого будинку. Тим більше, я там вже був сьогодні.. себто вчора... Куди їдемо?

— Прямо - Печерськ, Праворуч - Червоноармійська, я її ненавиджу.

— Я теж.

— Ліворуч - Поділ. Маму погубив не Поділ, а Печерськ... Поїхали ліворуч. Принц у казці теж, здається, їхав ліворуч.

Дмитро повернув по Хрещатику ліворуч, вбік Філармонїї, а потім - знову ліворуч, на Поділ. Промайнули темні парки, гойднув хрестом вгорі підсвічений Володимир і швидко зник у темряві. Праворуч пропливла сонна Поштова площа, і вони в'їхали на яскраво освітлену вулицю Сагайдачного, де ще й досі вирувало нічне життя.

— Поверни на Набережну, - попросила Вікторія, - не треба їхати на Контрактову.

На Ігоревській було темно, і Дмитро вімкнув фари.

Зрадливе місто, знане не з фасаду,

В тобі такі провалля небуття!

Не розібрати, де любов, де зрада,

Де світлий гріх, де чорне каяття...

— То є вірші ...

— Так, його....

— Ось тобі Набережна...

— Дякую, тату... Доїдемо до колишнього причалу номер сім, а потім - до Житнього, і - по Глибочицькій додому.

— Гаразд, доню. Як скажеш.

Дмитро злегка натис сирену, коли вони проїхали повз ТУ відреставровану кам'яницю, і тоді Вікторія сказала:

— Як ти думаєш, тату, бабуся Марія вбила твого батька? А може, вона щось зіпсувала в його мотоциклі? Ти так не думаєш?

— Я так не думаю, Віко, - різко відповів Дмитро. Знову вона про це! Навіщо це тут і зараз?

— А ти знаєш, тато, діда Івана вбила я... Не те що вбила, але то я зробила, щоб воно так вийшло. Коли ми в'їхали в ту хату, ще не було закінчено ремонт і не були приварені гратки на одному з балконів. Мама замикала на ключ ту кімнату. А я її навмисне одного дня лишила незамкненою. Дід погано орієнтувався в новому домі...

Стара ЛАДА довго їхала мовчки. Нарешті Дмитро заговорив:

— А мама знала?

— Ні! Вона б цього не зрозуміла. Хоч він “ненормативив“ її мало не щодня.

— Не знаю, чи вибачить тебе Бог, а я... не берусь судити тебе, доню.

Далі вони їхали мовчки вздовж трамвайної колії. Глибочиця також була яскраво освітлена, а з обох боків темніли прадавні Щекавиця й Хоревиця. Потім старовинні київські гори лишилися позаду, з обох боків спливли старі сонні фабрики. А потім стара ЛАДА кольору березневої ночі знову виїхала на вулицю Артема і повернула ліворуч, до Львівської площі.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.