Всі публікації щодо:
Копиленко Олександр

Хіба від нічого так тікають?

Погляньте, який кольористий стоїть ліс! Влітку він був зелений, а зараз осінь, і листя пожовкле. Ніби хтось пофарбував ліс у таку світло-жовту фарбу.


А підійдіть ближче: одне дерево жовтувате, інше темніше, а цей кущ прикрасив себе, бач, яким червоним листям!

Пішли хлоп’ятка в ліс гуляти. Весело бігати по м’якому й жовтому листю. Шелестить під ногами.


Біжить Василько, за ним Миколка, а потім ціла юрба.

— Погляньте, скільки шпаків сидить на деревах! — крикнув Миколка.

— Ой, багато! — перебив Василько. — Це в них осінні збори. Нарада... Збираються летіти у вирій, обговорюють, яким шляхом вирушати. От багато!


— Ходім зженемо! — крикнув хтось із дітей.

Шумно затріпотіли крила, засвистіли пташки. Чорна хмара піднялася над лісом і понеслася швидко в напрямку півдня. Шпаки полетіли від нас до весни.

— Прилітайте, ми вам нові шпаківні поставимо! — гукали їм услід діти. Та навряд чи шпаки їх чули — вони вже були далеко.


Довго гуляли діти в осінньому лісі. Холодне сонце почало ховатися за дерева. Тоді повернулися додому.

Майже вийшли на узлісся, коли Миколка своїми меткими очима щось помітив.

— Хлопці, під пеньком щось є, — показав він на старий трухлявий пеньок, під яким була нора, засипана листям і травичкою.


— Нічого там немає, — відповів Василько.

— А я кажу, є! Давай посперечаємось, — знову заявив Миколка. — Ось давайте розкопаємо цю нору. Може, цікаве щось знайдемо.

— Ну, давай розкопаємо. Мені не жалко. Тільки немає ж нічогісінько, — сказав Василько.


— Нічогісінько, нічогісінько... Сам ти нічогісінько не знаєш. Беріть ломаки й давайте копати, — запросив Миколка.

Діти швидко повиламували палиці й почали розкопувати нору. З’юрмилися навколо пенька, оточили його і розкопують.


Та копати їм довелося недовго. Бо там і нори не було, а просто яма...

Копнуло кілька душ, розрили листя і побачили — під пеньком лежав цілий клубок гадюк. Вони переплелися одна з одною так, що, мабуть, і розірвати їх було б важко. Тільки голівки їхні гадючі Стирчали зверху.


Як побачили хлопці стільки гадюк, перелякалися, покидали палиці й давай тікати скільки є духу. Аж на луках спинилися. Спинилися, відпочили. Миколка тоді тільки промовив;

— А ти казав — нічого немає. Хіба від нічого так тікають?


— Подивіться на нього, ніби він не тікав, — відповів Василько. — Ото так гадюк! Ніколи стільки не бачив.

— Що вони роблять? — спитав Миколка.

Але ніхто з товаришів йому на це не міг відповісти. Потім вони дізналися від мене, що то вужі зібралися гуртом зимувати.