РИБАЛЬЧИНА РУСАЛОНЬКА - ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ

ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ

РИБАЛЬЧИНА РУСАЛОНЬКА - ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ

Було те давно, давно...

В той час ще жили на нашiй землi хоробрi та славнi лицарi — козаки-запорожцi. Були вони такi смiливi та завзятi, що їхня слава лунала не тiльки по Днiпрових порогах та по Вкраїнi широкiй, а знали їх по всьому бiлому свiтi.

А помiж тих козакiв був один молодесенький козаченько, на наймення Iваненко, самiтнiй сирота. Був вiн, як i всi козаки, хоробрий вояка, мiг сам-один йти на трьох бусурманiв, та тiльки не любив вiн вiйни, боротьби та бою. Мав лагiдну, добру душу, й жаль йому було бити навiть ворога лютого. Знав бо вiн, що кожному живому створiнню найдорожче на свiтi — життя, й тяжко було козаковi те життя у когось вiдбирати.

От i покинув вiн Сiч Запорозьку, де жили вояки лицарi-запорожцi. Покинув та й подався в монастир. Пробув там, мiж ченцями, якийсь час, але ж i там не прийшлося йому до душi. Помiтив вiн, що й помiж добрих святих ченцiв є багато грiшних, лукавих та несправедливих. I цих недобрих було бiльше, як добрих.

Отож, коли те на власнi очi побачив наш козаченько Iваненко, то й сказав вiн сам собi:

— Коли вже я не лишився мiж козаками-лицарями, де бiльше добрих, як поганих, то не лишуся й мiж ченцями. Пiду краще свiт за очi, знайду собi десь мiсце гарне, безлюдне й буду сидiти тихесенько та працюватиму смирненько.

Як сказав, так i зробив.

Пiшов вiн та й пiшов лiсами, болотами, порожнiми степами та велелюдними мiстами. Та й прийшов вiн аж у Полтавщину, над рiчку Псел. I так йому тут подобалося, як в Божому раю. Степи, гори, небо, рiчка прудка та з такою прозорою водою, що й в найглибшому мiсцi дно видно. Все те було йому любе та миле. От i ухвалив вiн тут оселитися. Викопав собi на кручi яму, обшив її дошками, очеретом накрив, зложив пiч, поробив вiкна та дверi й став собi жити. Навколо своєї землянки посадив городину, ягоди, грушок, яблунь, слив. Їв садовину, ягоди, а коли-не-коли ловив рибу.

Правда, було йому шкода й риби, тiльки ж що там казати, коли створено рибу на поживу людям?! Знав-бо козак, що навiть сам Христос годував голодних п'ятьма рибами.

Кiлька рокiв прожив отак козаченько. Та якось поприходили до того чудового мiсця й iншi люди. Побачили, як там гарно та красиво, то й собi побудували хатки. Й став там хутiр, що почали його звати Iваненкiв, бо ж перший осiв тут козак Iваненко.

Коли ж там уже стало бiльше людей жити, почали вони козака прохати, щоб ловив вiн риби не тiльки на себе, а так само й їм. Бо тi люди не мали ще нi човнiв, нi волокiв, а Iваненко вже став добрим рибалкою.

От якось однiєї мiсячної ночi пiшов козак-рибалка по рибу. Закинув вiн свою сiтку й не встиг оком моргнути, як почув у руках, що вловилася йому якась велика риба.

Почав вiн тягти сiтку на берег. А коли витяг до половини на пiсок, то аж сам здивувався: була вже на березi частина величезної рибини, на якiй, мов срiбло, блищала луска. Смикнув тодi вiн волока з усiєї сили та так, що разом витяг його на кiлька крокiв на сухе.

Витяг — i остовпiв.

Була то не рибина, а незвичайної краси нiжна дiвчина з риб'ячим блискучим хвостом замiсть нiжок.

— Русалка! — скрикнув козак.

I хоча вiн був не з полохливого десятка, однак хотiв мерщiй тiкати. Таж зразу вчув тендiтний, як плюскiт легенької хвилi, голос:

— Русалка, козаче! Чого ж ти тiкаєш? Ти бачиш сам, що впiймав не те, чого тобi треба. Тож не кидай мене в сiтях, а випусти знов у воду.

Спинився козак, пiдiйшов до тiєї дiвчини ближче й очей вiд неї вiдвести не може: така вона була гожа, тiльки трохи блiда й мала сумнi, задумливi очi. Обережно почав вiн розплутувати її з волока, розгорнув його всього та й говорить:

— Ну, тепер ти — вiльна. Пливи собi з Богом.

— Менi самiй тяжко доповзти до рiчки,— каже йому тодi Русалонька.— Коли ж ти такий добрий та до мене прихильний, що враз згодився мене вiдпустити, то вже зроби таку ласку: вiднеси мене до води.

Не зважився козаченько Iваненко вiдмовити дiвчинi, взяв її з сiтки, на руках вiднiс до рiчки й обережно поклав на воду. Русалка пiрнула до половини, тiльки лишилися над водою її нiжнi, мов з рожевого мармуру висiченi, руки та чарiвна, бiлими квiтками уквiтчана, голова. Вона вдячно посмiхнулася й промовила:

— Спасибi тобi, рибалонько. Буду вiдтепер твоєю вiрною слугою. Чого тiльки вiд рiчки захочеш, тої ж митi все матимеш...

Усмiхнувся й козак.

— Дякую тобi, красна дiвчино! Але ж що я можу вiд рiчки хотiти? Тiльки одного: щоб давала менi стiльки риби, як буде треба. А цього я й сам добуду. Вiд дiвки ж помочi я нiколи не просив i не проситиму.

— Добре! — вiдповiла Русалка.— Буде по-твоєму. Тiльки ж не забувай про мене.

— Про мене: не забуду! — вiдповiв козак.

— Ну, прощавай, козаченьку... Нi,— перепинила вона сама себе.— Коли вже ти мене не страшишся, то... До побачення!..

— Пливи здорова! — вiдповiв козак, дивлячись, як вона легесенько поринає у воду, аж на тихiй рiчцi жодного кола не набiгло...

Хотiв рибалка вже й додому йти, таж коли пiдiйшов знову до волока, то угледiв там з десяток йоржiв та сомика. Саме стiльки, як йому було треба вловити.

— От так штука! — помислив вiн сам собi.— Чи бач, яка несподiвана знайомiсть!..

З того часу i вдень, i вночi не виходила йому з голови та чарiвна Русалонька. Що б вiн не робив, все тiльки про неї саму думає. Однак минув i день, i другий, i третiй, а все не йде рибалка на рiчку по рибу. Не хоче вiн, щоб Русалка дала йому риби, бо ж таки не личить, щоб козаковi молодому в роботi дiвчина допомагала.

Та п'ятого дня було в Iваненковiм хуторi весiлля. От перед тим й просить його батько нареченої, щоб вловив вiн риби на весiльний обiд. Не мiг рибалка чоловiковi вiдмовити. Взяв свого волока та й поплив човном вгору по рiчцi, далеко-далеко вiд того мiсця, де вiн вловив був Русалку. Мислив, що так далеко вiн її не спiткає й не доведеться йому користати з її помочi.

А було вже увечерi. Тiльки вкинув вiн сiтку у воду, а сам думає: “Пiймаю й без неї бодай пару щук на товченики. Та, може, ще й лин якийсь попадеться на смажене...“ — й вмить почув, що риба сiтку смикає.

Витяг вiн сiтку на човен. Так i є: двi добрих щуки та здоровецький лин!..

— Так он ти яка! — усмiхнувшись, вголос промовив козак.— Тобi навiть i говорити не треба: сама вгадаєш.

I бачить, як бiля його човна виринула Русалонька та й говорить:

— Добривечiр, козаченьку! Впiймав, що хотiв?

— А впiймав! Спасибi тобi...

Й почав плисти вниз. А Русалонька — бiля його човна.

Пливуть та розмовляють. I так тому рибалцi гарно-прегарно на серцi.

— Нiколи я,— каже,— й в головi не мав, що ви. Русалки, такi милi. Завжди старi люди говорили, що ви тiльки рибалок у воду заманюєте, християнську душу загубити хочете.

А Русалонька лише срiбним смiхом посмiхається, мов дзвiночками трусить.

— Коли б люди менше вигадували, то мали б вони й з нас, та й з iншої Невидимої Сили бiльше пожитку. Ось послухай сам...

Оглянувся рибалка, а по нiй вже й слiду нема!

— Що за штукерiя? — промовив вiн.

Обернувся сюди-туди й угледiв на березi якогось чоловiка. Тiльки тодi зрозумiв вiн, що не хотiла вона перед iншими людьми показуватись. А як кортiло козаковi Русалоньку знову побачити, то й почав вiн ловити тiльки вночi. Риби ж завжди ловилося за одним заходом саме стiльки, скiльки йому було треба, то й мав вiн багато вiльного часу.

Добре й цiкаво було йому тепер жити. Русалонька була гарна й мила, сама багато розповiдала про всякi дива пiдводнi, про життя старого Водяника, Дитинчаток-Потерчат, про рибу, про ракiв, про пiдводнi рослини. Так само i їй було цiкаво слухати оповiдання про життя людей, коли говорив їй про те козак-рибалка. Часом, наговорившись, вона спiвала пiсень, а козак i собi грав на бандурi, навчав її пiсень козацьких та бурлацьких.

I незчулися вони, як минуло веселе лiто. Потемнiло небо, пожовтiв та осипався лiс, щоранку по травi замiсть перлової роси лягала срiбна паморозь. Одної ж ночi вдарив мiцний мороз й товстою прозорою кригою, мов зеленкуватим склом, накрив увесь Псел.

Затужив козак-рибалонька, бо не мiг вже вiн бiльше бачити своєї любої Русалки. Сидiв вiн вдома, мов немiчний, в своїй землянцi й не знав, куди йому подiтися, за вiщо взятися, щоб розвiяти свою тугу...

Попрорубував потiм на льоду ополонки, щоб було рибам пiд кригою повiтря, але ж риби не ловив...

А час утiкав.

Минула вже й Варвара, про яку люди кажуть, що вона “ночi урвала, а дня приточила“. Минули й Микола та Савка, що “без гвiздкiв на рiчках мости будують“, з чистої, мiцної, гладенької криги. Наближався вже й святвечiр.

Й почали хуторяни умовляти рибалку, щоб наловив вiн риби на багату кутю. Не можна ж було в такий вечiр людей без риби лишити, от i взяв козак волока та сокиру й подався рiчкою до своїх ополонок. А була надворi велика завiрюха. Лапатий снiг так крутив, неначе хтось пух з перин випускав...

Дiйшов рибалка до старої верби, що над водою стояла проти того мiсця, де вiн прорубав найбiльшу ополонку, скинув свого кожуха, взяв у руки сокиру й почав шукати тую ополонку. Та тiльки ж як затягло її тонкою кригою, а зверху товстим шаром снiгу притрусило, то й помилився вiн: шугнув ногою на тонкий лiд. Лiд проломився, булькнув козаченько Iваненко у воду та й пiшов пiд кригу...

Однак вiн не втопився. Врятувала йому життя його Русалонька, що з своїми сестрами винесла його з води на лiд. Та того ж було мало, бо рибалка був непритомний. От, щоб його оживити, вилiзла Русалка й собi нагору та й почала козака снiгом розтирати, до життя доводити. Довго-довго вона його розтирала та грiла, аж поки не розплющив козак Iваненко свої очi й зiтхнув на повнi груди. А як угледiв бiля себе свою милу Русалоньку, то й про снiг та про холод забув. Накинув мерщiй на неї кожуха, й почали вони радiсно розмовляти. Та й говорили так довго, що тая ополонка знову замерзла. Коли ж прийшов вже час розлучатись, почав рибалка сокири шукати, аж її нiде нема. Видимо, впустив її, поринаючи, пiд лiд. Що ж його робити? Вже й пiвнi в хуторi спiвають, а не може вiн пустити Русалоньку у воду. Тодi загорнув вiн її у свiй теплий кожух та й понiс до своєї землянки. Там поклав її на бiлу постiль, добре землянку витопив, дав своїй гостi й пити, а сам, тiльки стало на свiт благословитися, подався знову мерщiй по рибу. Не хотiв-бо вiн допустити, щоб до нього в землянку люди приходили та його любу Русалоньку побачили.

Як i влiтку, так само й тепер враз вловив козак риби, швиденько роздав її по хатах, а сам мерщiй подався до мiстечка. Купив вiн там своїй милiй жiночцi вишиваних сорочок, керсетку плисову, намиста доброго з дукачем, шовкову хустку, тiльки не купив черевикiв, бо ж не було в неї нiжок. Як накупив всього, що треба, подався хутчiй додому.

Та тiльки ж мiстечко було неблизько. Отож як вiн не поспiшав, однак коли вже до свого хутора пiдходив, то показалася на небi вечiрня зiрка, тобто зайшов вже й святвечiр. Поспiшає козаченько Iваненко та сам себе попрiкає:

— Бiдна ж моя голiвонька! Вона ж, сердешна, встати з лiжка не може, а я так спiзнився, що й час вечерi прогаяв! Коли ж тепер я наварю кутi та узвару?!

Та тiльки ж у свою землянку дверi вiдчинив, i очам своїм не повiрив. Стоять на покуттi, на зеленому сiнi два горшечки, мов близнятка: в одному — кутя, в другому — узвар! А на столi — гора бiлих пирогiв й з кашею, й з картоплею, i з вурдою*. Там же й риба смажена, й борщ пiсний з в'юнами. Пiд всiм цим — чудовий бiлий убрус, срiблом гаптований, а посеред всiєї тiєї страви, в блискучiй мушлi — розкiшна водяна лiлiя!..

А на лiжку, як лежала, так i лежить його мила жiночка, ласкаво йому посмiхаючись...

От з того часу й зажили вони собi, козак-рибалка Iваненко та рiчна Русалочка з Псла удвох любо-мило. Рибалка ходить рибу ловити, а Русалка неначе нiколи й з лiжка не встає, а тiльки ж все в неї в хатинцi-землянцi вчас пороблено, прибрано, вичищено, як в раю, та й годi. А сама вона така добра та чула, ну, як теплий травневий вечiр.

Щасливий був з того часу козак Iваненко. Та тiльки недовго те щастя тривало.

Побачили-таки люди, що має рибалка жiнку. Побачили й те, що вона “немiчна“, бо ж нiколи вона з лiжка не встає. Почали вони спочатку його жалiти. А потiм дехто став говорити, що вона не така немiчна, як ледача. Стали тодi з неї глузувати та часом i козака-рибалку допiкати. Здавалося, що то ж i не їхнє дiло, та тiльки вже люди: завжди вони втручаються, куди не слiд!..

Було те неприємно й козаковi, й Русалоньцi. Але ж не те рибалку засмучувало. Почав вiн помiчати, що, й справдi, його мила жiночка щодалi стає недужою: тане вона, мов жовтий вiск. Важко їй дихати, худне вона, знесилюється без води живучи, тяжко їй в невластивих умовах жити. Все одно, що рибi на пiску або ж вiльнiй пташцi з теплого краю жити в клiтцi, в холоднiй, чужiй сторонi. От одного дня, вже наприкiнцi зими й почав її козак питатися:

— Скажи менi щиро: що тобi, моя любо жiночко? Скажи менi всю правду: чого тобi бракує?

— Не бракує менi нiчого, мiй чоловiче милий. Але ж признаюся тобi щиро: журюся я, що недовго менi жити лишилось. Випросила я у свого тата Водяника, щоб дозволив менi покинути воду, перейти на землю, бо ж хотiла я бути з тобою вкупцi. I дозволив вiн менi жити з тобою до весни. А як пригрiє тепле сонечко, як зiйде крига з рiчки, як випливуть першої мiсячної ночi мої сестри та подруженьки на берег, буде менi кiнець. Розвiюся я, мов та хмаринка вранiшня, й упаду прозорою росою на першу траву...

Схилив козак свою голову. Довго мовчки сидiв, сумний-невеселий, а далi й говорить:

— Ну, то лишається одно: вiднесу я тебе вночi знову до рiчки. Пущу я тебе у воду: пливи собi та живи довгий вiк. Нехай вже я тебе втрачу, аби тiльки ти лишилася жити.

— Спасибi тобi, чоловiче мiй добрий! — каже Русалонька.— Тiльки ж тепер те вже менi не допоможе. Коли вже я з води вийшла, коли вже до тебе, мого коханого, в хатинку прийшла, то нема вже менi вороття й до води. Але ж я не жалiю, я ж бо й наперед знала, що за твоє кохання мушу заплатити своїм життям.

Заплакав козак-рибалка й говорить:

— Ну, що ж, моя люба,— мали ми щастя вкупi, вкупi й помремо. I менi без тебе свiт немилий. Раднiший i я за наше щастя життям заплатити.

От як почало сонце пригрiвати, як почав снiг танути та лiд на рiчцi хрущати, й говорить Русалонька своєму чоловiковi:

— Наш час надходить. Пусти мене, коханий, сю нiч до рiчки. Буду я прохати батька Водяника, щоб вiн нам щось порадив. Знаю я, що не схоче вiн i не допустить, щоб загинула жива людська душа твоя.

Згодився на те козак-рибалка. Взяв вiн Русалоньку на руки, вiднiс її до рiчки, пустив у холодну воду. Пустив, а сам лишився на березi. Сидiв, дивився, як лiд з рiчки сходить, як перша трава на узгiр'ях зеленiє... Вже й нiч глибока настала, вже й мiсяць почав за гору сiдати, вже от-от першi пiвнi заспiвають, а рибалка все сидить, голову на руки схиливши: чекає, сумуючи...

Коли ось вчув вiн Русалчин голос:

— Чоловiче мiй любий! Я прийшла по тебе!

Наче зi сну прокинувся козак Iваненко.

— Куди ж ми пiдемо? — питає.

— Змилосердився над нами мiй тато могутнiй й дарував нам ще довге життя. Тiльки не будемо ми жити нi на землi, нi у водi, а в повiтрi, понад рiчкою лiтатимем, бо ж обоє ми любимо Псел наш рiдний. Оце ж i прийшла я тебе ще раз запитати, чи й справдi така я тобi мила, що радий ти й людиною не бути, аби тiльки нам удвох жити?

— Ти ж знаєш, моя рибко! — радiсно вiдповiв козак.— Нема що й питатися!

— Ну, то хай так i буде! Нахилися ж, мiй соколику, обнiми мене й поцiлуй мiцнiше!..

Плигнув у воду козаченько, пригорнув дружину-красуню, прилинув до неї губами...

А це вмить закрутилася виром навколо вода. На небо насунула чорна хмара. Загуркотiв страшний грiм, звився вiтер прудкий, покотила висока хвиля по тихому Пслу...

Якийсь час на хвилях гойдались, обнявшись, два тiла: рибалка-козак Iваненко та його дружина, Русалка чарiвна. Й побачили вони, як з шуму хвиль весняних встає старий сивий Водяник. Звiвся вiн над ними й махнув рукою...

А це в хуторi заспiвав перший пiвень. I раптом вiддiлилися вони вiд води, десь узялися у них чорнi, мов оксамитовi крила з бiлою кромкою, махнули вони й заквилили...

Знялося над водою й полетiло в парочцi двi рiчкових чайки...

А були то не чайки. Був то рибалка-козак Iваненко та його вiрна дружина, Русалонька з Псла.

* Вурда — варений невитриманий сир.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.