Іван Корсак

З криниці минувшини - Іван Корсак

З криниці минувшини

Таке мальовниче село Вихилівка: довга вулиця круто збігає згори у пониззя і знову стрімко злітає вгору, чепурні будинки визирають з осінніх садів, що оранжем гарячим аж клекотять, стеляться сизі дими з полів, які лаштуються у передзим'я.

Назустріч бабуся літ під сімдесят із замашним мішком буряків за плечима.

—   Чи можна у вас про одних людей запитати?

—   То питайте, - спинилася на мить.

—   Та поставте мішка, вам же важко...

—   Нітрохи, - сміється бабуся.

Розговорилися врешті, ще трійко літніх людей підійшло, став я розпитувати про родину священика Пилипа Левицького, що правив колись у їхньому селі.

—   А, пам'ятаємо, нам переказували батьки, - гомоніли гуртом.

Слово за словом, справді пригадують Левицьких, от тільки не та сім'я то була, з'ясувалося, інша, яку вимордувала влада радянська в тридцятих. А отця Пилипа звести на пам'ять ніяк не вдалося, тим паче, сина його Модеста.

—   Хіба в школі документи які збереглися, вчителі щось підкажуть, а може, у церкві?

—   Немає тепер в нас ні церкви, ні школи, - відказують бабусі. - Вісім школяриків зосталося, їх у сусіднє село автобусом возять.

—   А колишній будинок отця Левицького не зберігся?

—   Нема давно того дому, на його фундаменті школу почали будувати, та й покинули.

Їду на вказане місце: справді, на старому, що зеленим мохом узявся, фундаменті, цегляні стіни стоять, голісінькі геть, без дверей і вікон, без даху. Тільки з дерев уже підросток-самосів вище від вікон, а посеред найбільшого класу клен молодий метрів хіба на п'ять обігнав ті стіни.

Такий гіркуватий дим з осінніх полів... То вже потім дізнаюся, що помилилися бабусі з дідусями, не те вони показали місце, насправді фундамент дому Левицьких за кількасот метрів углиб, стара школа на ньому стоїть - у вибитих вікнах шугає вітер і дошки навхрест...

Добре, що в бабусі найпершої ще стачає сили балакати, тримаючи ваговитий мішок за спиною, шкода лишень, що не має такої сили пам'ять про славетних своїх земляків.

Що казати про літній люд рідного села Модеста Левицького, коли навіть у районному центрі Ярмолинцях з подивом зустрічають звістку про вулицю в Ковелі імені видатного українця, класика нашої літератури, посла і міністра УНР Модеста Левицького, про клопотання надати ім'я славетного подолянина луцькій гімназії № 4 - і таки надав Кабінет Міністрів... Той гіркуватий дим забуття з осінніх полів Вихилівки покладає обов'язок сповна повернути і нашу історію, і наші визначні імена.

Література взагалі непросте заняття, а тим більше - твори на історичну проблематику, а тим більше - про західноукраїнський край, де чужинський чобіт так довго і безцеремонно човгався, топтав і витоптував усе живе. Схід із Заходом вічно чубляться, а з цієї землі пір'я летить: ще не зовсім заросли окопи Другої світової, до сьогодні лишаються дзоти, які діяли у Першу світову, передається пам'ять про дві наполеонівські дороги у волинському краї, досі зветься Шведським поле біля села Боровне на Камінь-Каширщині, де стояло постоєм військо Карла Великого... І кожен чужинець вельми ретельно замітав за собою сліди, вивозив не тільки цінності, а й документи, щоб не полишити свідчень кривд і лиха в час своєї окупації.

Недавно я завершив новий роман “Отаман Чайка” про вельми непересічну особистість - Міхала Чайковського, польського письменника, військового і політичного діяча, розвідника та дипломата, а водночас і неабиякого прихильника української справи. То він першим написав роман про Івана Виговського, то він є автором “Повістей козацьких”, саме Чайковський наполягав на публікаціях у французькій та польській емігрантській пресі про Кирило-Мефодіївське товариство, публікаціях на захист Т.Шевченка, М. Костомарова, М. Гулака й інших наших славетних людей. З Добруджі і всіх країв навколишніх М.Чайковський сформував військо козацьке, яке присягу складало під прапором Дорошенка, що його подарував, а точніше, повернув козакам Патріарх Константинопольський... А починав М. Чайковський з повстання у волинських лісах супроти російської займанщини, істинно за вашу і нашу свободу, починав з боїв під Ковелем, рівненським Березним, а ще Коднею, Молочками на нинішній Житомирщині. У повстанських лавах 1831 року хіба десята частинка, як свідчать польські джерела, була польської шляхти, а решта - сини православних та уніатських священиків, міщани тутешні, селяни волинські; мовою війська була українська, а пісні в поході, як подають ті джерела, співали “козачі”. Отаман Чайка, як називали його козаки, зажив поваги та довіри польського емігрантського уряду, та все ж вельми ревниві й ревні доброзичливці застерігали екзильний уряд:

— Новий Богдан Хмельницький іде!

Щиро кажучи, коли шукав матеріали і зібрався в обласний архів, то не тішив себе запашними бубликами. Надто багато вітрів мело зі сходу на захід і навпаки. Та завірюха вимела, звісно, чи не всі найважливіші документи. І все ж, завдяки працівникам архіву, зокрема таким самовідданим людям, як Антоніна Кравчук та її колеги, завдяки керівництву архіву, знайшлося чимало цікавих документів. Особливий інтерес становили судові справи. Певне, як відступав черговий чужинець, то вельми похапцем їх переглядав... Кому потрібні, гадав, справи про крадіжку коней в поліського дядька, що її скоїли цигани, суди за межу двох поміщиків, розтрату казенного кошту? А між тими справами залишилися суди про склад зброї в Чарукові під Луцьком для повстанців 1831-го, суд над жінкою, яка не “стукнула” царським нишпоркам, що її чоловік пішов до повстанців у ліси - жінку з дітьми на багато літ у Сибір засилають. Суд росіян над фельдшером, який надав допомогу пораненому повстанцеві - того в солдати на багато років запроторили. Навіть у другій половині 40-х років, тобто через п'ятнадцять і більше літ, йшла розправа над учасниками повстання та їхніми родинами. Чи не правда, знайомий почерк загарбника, який пізнаватимемо у визвольних змаганнях більш ніж через століття?

У кожного письменника свій шлях широкий, своя тематика. Після двох книг оповідань: “Тіні і полиски” (вид. “Радянський письменник”) та “Покруч”, (вид. “Надстир'я”), книги публіцистичної “Оксамит нездавнених літ” (“Волинська обласна друкарня”), я несподівано захопився історичною тематикою. І те захоплення вже ніяк не хоче минати, підозрюю, що й не мине. Бо скільки є? прекрасних імен, незаслужено забутих, нерідко заборонених раніше, а про них зовсім мало або й нічого не написано. Інколи начебто й були публікації, особливо у зарубіжних виданнях, але все так розкидано і розсіяно, що цілісний образ хоч би по частинці дрібнесенькій, мов вітраж, потрібно збирати.

У кожного письменника свій шлях широкий... У мене, як і в багатьох з мого покоління, він не був вельми гладеньким: борсаючись, повільно виплутувався із сітей совкового світогляду, набиваючи ґулі, йшов до розуміння історичної долі свого краю. Але... Але була прекрасна школа в рідному селищі Заболотті Ратнівського району. У ній за чимало літ до публікації я мав змогу слухати рядки Віктора Лазарука: “Гей, королю, у замок твій прокралися компрачикоси!” і брати участь у постановці “Демона” Миколи Вінграновського, де (в найглухіші роки!) зі сцени лунало:

Я знищив сто народів і культур,

Я зґвалтував красу і ніжність людства.

Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,

Ганьба людини, я взірець безпутства.

Українська сільськогосподарська академія (тепер Національний аграрний університет) допомогла, певне, глибше зрозуміти природу, бо таки від неї невіддільна людина, її світобачення, менталітет, доля та історія. А ще дивовижний зв'язок краси природи і суворих та точних законів світобудови - зараз бачу, як математичними формулами на дошці викладач фізики пояснює, чому птахи у вирій летять саме ключем, а не інакше. Або унікальна схожість манюсінької клітини з... будовою держави. В тій цяточці-клітинці, помітній лише під мікроскопом, є своя “столиця”, є “заводи”, де сонячний промінь з поміччю хлорофілу творить таїнство фотосинтезу, є своя “поліція” і навіть “митниця”.

Диво – дивнеє, в студентські аудиторії, де, видавалося, повноправною царицею мала б бути лише Її Величність наука про життя Біологія, інколи вривалися політичні вихори.

Не забудеться, як на першій лекції першого ж курсу в 1963 році сивий професор з гордістю оповідає про свій виступ на гіркої пам'яті серпневій сесії ВАСХНІЛ, як він громив вчення Грегора Менделя та підтримав істинно праведного марксиста Трохима Лисенка. А в другому корпусі академії, де серед іншого складали заліки з предмета “науковий атеїзм”, навіть висів величезний, мало не на всю стіну, лисенківський портрет.

Минуло десь років з чотири. І ось одного ранку заходжу в той корпус і відчуваю якісь зміни: еге, на тому ж місці, де вчора увечері висів портрет “академіка” Лисенка, тепер такого ж розміру висить портрет монаха Августинського монастиря з чеського міста Брно Грегора Менделя, одного з фундаторів генетики...

Мине ще два десятки літ і мені, тоді редактору газети в Камені-Каширському, випаде стати в поміч, коли “Мосфільм” знімав фрагменти чи не першого радянського телесеріалу “Миколай Вавилов”, де вперше визнається Голодомор. Роль Трохима Лисенка блискуче виконуватиме Богдан Ступка - ті кадри, “наживо”, як і цілонічне спілкування на вельми непрості й гострі ще теми, закарбуються в пам'яті.

Неймовірними доріжками та стежками історія може входити в обставини життя та письменницьку долю.

Далеко неоднозначний вплив навчання на відділенні журналістики у вищій партшколі в Києві. Значилися серед викладачів відділення такі, від чиїх лекцій зів'яли б, напевне, вазони, але й немало достойного люду було, насамперед, з професури Київського університету імені Т. Шевченка, який працював в нас одночасно. Літературу викладав нам Дмитро Прилюк - хто посміє кинути камінь у цього письменника і людину? Унікальне, істинно музичне чуття рідного слова у мовника Тетяни Ярмоленко. Право вів у нас Леонід Юзьков - то він очолюватиме робочу групу з розробки проекту Декларації про Державний суверенітет України, стане першим Головою Конституційного суду нашої держави. А ще закарбувалися в пам'ять творчі зустрічі з Борисом Олійником, Володимиром Яворівським, Іваном Драчем, іншими митцями.

Через тридцять з лишком літ після навчання зателефонував однокурсник Віктор Ганоцький і, поміж іншим, поцікавився:

—   А знаєш, як тепер розшифровують “ве-пе-ша” ?

—   А як? - спантеличено перепитую.

—   Вища письменницька школа: з нашої групи, де було, як пам'ятаєш, дванадцять душ, шестеро стали членами Національної спілки письменників України. І ще є достойні...

Справді, антидержавників у Спілку не приймали ніколи. А вчитися можна за різних режимів і різних часів: із закладу, який за задумом мав готувати лише яничарів, інколи виходили зовсім інші випускники. Через роки довелося зустрітися із колегою з відділення журналістики, який обіймав посаду помічника голови Львівської обласної ради Вячеслава Чорновола, - коли брав я у Львові перше “нормальне” інтерв'ю у щойно народом обраного голови...

Навіть кумедні якісь випадки можуть стати штрихами до становлення світогляду... Хмара анекдотів у ті часи ходила про так звані комуністичні суботники. А мені вони згадуються з приємністю. Я просився в бібліотеку, ми совісно працювали весь день, а за поміч бібліотекарі нам віддячували - дарували старі списані книги, видані на початку XX століття, ще до радянської цензури. Ті книги, звісно, потріпані, з давно пожовклими сторінками, інколи без обкладинок. Але то був Метерлінк, Ж-П. Сартр, Вебер чи (о, жах, сякий-перетакий, колабораціоніст!) Кнут Гамсун...

Вельми славно, що історична проблематика в Національній спілці письменників України ніколи не вважалася другорядною, мало того, авторів історичних творів вона щомоці захищала й підтримувала, коли радянські функціонери по них топталися. Загальновідомі приклади мужності О. Гончара, І. Драча та інших славних майстрів слова. Маю особисті підстави твердити про таку ж достойну позицію Волинської обласної організації Спілки письменників.

Я не був тоді ще навіть у Спілці, тільки перша книжка у видавництві лежала, - редагував газету в Камені-Кашиському. І коли місцева партійна влада стала силувати передруковувати нікчемні історичні матеріали з інших видань, пропонувати до друку папіруси, в яких чорнили знакові українські імена, то я надіслав телеграми про ті неподобства у Верховну Раду, Спілку письменників, обком тощо. Наступного дня телефоную додому Д. Павличку.

—   Ні, телеграми в Спілку не надходили, - відповідає Дмитро Васильович.

То вже потім з'ясується, що телеграми з міста... і не виходили.

Зрештою, ставлю їх в черговий газетний номер, але майже весь тираж за рішенням місцевої влади спалюють, хіба частинку вихопили робітники сусіднього з друкарнею лісозаводу.

Прошуся з цього приводу на збори обласної письменницької організації. Їх я згадую з особливою теплотою. Письменники старшого покоління, чиї імена давно вже знані та шановані в усій нашій державі, попри присутність представника обкому, достойно підтримали мене, - хоча були й такі, що боялися ще, в'юном викручувалися. Не забуду ніколи, як світлої пам'яті Віктор Ревуха штрикає ліктем мене під ребро:

—   Тримайся, Іване! Не вік їм на нашій землі порядкувати...

Звісно, для все ще тоді всесильного обкому письменницькі збори аж ніяк не указ, але на якийсь час шаблею біля вуха не так прудко махали.

Дуже часто історична проблематика особисто для мене надзвичайно... сучасна. Візьму для прикладу згаданий вже роман “Отаман Чайка”.

Отже, це роман про минувшину? Немає на те однозначної відповіді, бо коли автор у будь-якому творі порушує серйозні проблеми, то неминуче вони суголосні з днем сьогоднішнім. Люди різного етнічного кореня, яким доля судила народитися на українській землі, - хто вони? Чи душа їхня чує біль і радість полів та перелісків, поміж яких пролягли перші стежки, чи згадається смак води з криниці дитинства? Не таке вже простеньке питання, надто у час глобалізації, коли “броунівський рух” люду й товару вельми прудкий, аж в очах мерехтить... Тоді чим і яким такий край постане: вокзалом чи колискою, прохідним і минущим чи рідним навіки?

Для України ця проблема є особливою - ще коли ж бо австрійські інженери встановили на нашій землі знак Центру Європи.

За твори на історичну тематику, за відновлення істинної картини нашої минувшини, очищення її від потухлих мулів та ідеологічного жабуриння не завжди авторові плещуть в долоні. Опускаючи лайку та витримуючи орфографію, наведу лиш одну цитату з “рецензії” на мою книгу “Гетьманич Орлик” Алєксєя Хаврюченка, що взявся з себе вдавати літературного критика і письменника: “Книга в жанрі пасквіль. Присвячена життю сина Пилипа Орлика та тому, як звіроподібні москалі гнобили неньку Україну за часів царя Петра І. Незважаючи на деякі цікаві історичні факти, книга мені категорично не сподобалась.

По-перше, підбір та інтерпретація фактів. Так, я знаю, що історія - це не оранжерея з квітами. У мене є цілком адекватне уявлення про особу Петра І та нрави тієї епохи. Але...

Для прикладу, в прикінцевих поясненнях (де наводяться дані про історичних осіб) автор зводить всю характеристику Петра до факту його незаконнонародження, нелегітимності прізвища Романов, схильності до спустошливих воєн, богохульства, до вбивства сина та смерті від сифілісу. Чудова за своєю об'єктивністю характеристика. Та біс уже з ним, але ж чому не давати відповідні характеристики й іншим діячам тієї епохи? Чому б не написати про Мазепу, що він 20 років був улюбленим “холопом Івашкою” того ж Петра? Чому така вибірковсть?”

Хоча, до слова, інший автор дещо вгамував “літкритика”: “Тільки чомусь жодного факту з тої роботи не спростовано, одна лайка ординська нікчемна. Мазепа ж композиційно міг бути в окремій речі, тут інші зав'язані постаті. Що ж до холопа, то в уяві такий хіба тільки раба безнадійного, невиліковного до віку. Справжній Мазепа не в хаврюченків, він в інших: Лорд Байрон - “Мазепа”, поема (1818); Віктор Гюго - “Мазепа”, поема (1829); Юліуш Словацький - “Мазепа”, поема (1840); Ференц Ліст - “Мазепа”, симфонічна поема (1851); Михаел Балфе - “Сторінкова” кантата. (1861); Тарас Шевченко - різні вірші; Кіндрат Рилєєв та інші. А “Гетьманич Орлик” свого читача знайшов - два видання, перекладений російською, Національна премія імені В'ячеслава Чорновола”.

А ще письменницькій праці таки гарно у поміч стає журналістика, закономірне переростання журналістської творчості в літературну. Найпростіше підтвердити це мені прикладом своїх колег - з Надією Гуменюк, Клавою Корецькою, Віктором Вербичем, Андрієм Криштальським працював редактором на початку дев'яностих років у луцькій газеті “Народна трибуна”. Своїм значимим у краї словом вони пришвидшували державну незалежність та підтримували її становлення; і ось виходить у них книга за книгою, здобувають вони літературні імена, стають членами Національної спілки письменників України, лауреатами поважних літературних премій.

Низку років очолюю газету - “Сім'я і дім”. І тішуся, що гарні книги в сьогоднішніх моїх колег - Олександра Сінкевича, Наталії Шепель, Віталія Клімчука, Оксани Головій, готується до друку книжка Юрія Конкевича...

В кожної творчої людини по-своєму складається. В одних з-під пера зросте гінке поетичне дерево, в інших витворяться блискучі радіоп'єси, а ще іншим, і мені в тому числі, заманеться зазирнути в ніколи до денця не пізнану криницю минувшини.

Іван Корсак


—