ЛІНА КОСТЕНКО

Збірка поезій Ліни Костенко

•«Мати» (Вона була красуня з Катеринівки.)

• «У селі одному на Поділлі …»

• «Любов Нансена» (Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж…)

• «Шалені темпи. Час не наша власність…»

• «Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора…»

• «Я не скажу і в пам'яті - "коханий"…»

• «Вже почалось, мабуть, майбутнє…»

• «Страшні слова, коли вони мовчать…»

• «Розкажу тобі думку таємну…»

• «Шукайте цензора в собі…»

• «Я дуже тяжко Вами відболіла…»

• «Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану…»

• «Світлий сонет» (Як пощастило дівчинці в сімнадцять…)

• «Моя любове! Я перед тобою…»

• «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить…»

• «Пелюстки старовинного романсу» (Той клавесин і плакав, і плекав…)

• «Біла симфонія» (Було нам тоді не до сміху…)

• «Вечірнє сонце, дякую за день!»

• «Двори стоять у хуртовині айстр…»

• «Є вірші — квіти…»

• «Пісенька з варіаціями» (І все на світі треба пережити..)

• «Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!..»

• «Пастораль ХX ст.» (Як їх зносили з поля!..)

• «Незнаю, чи побачу Вас, чи ні…»

• «Старесенька, іде по тій дорозі…»

• «Доля» (Наснився мені чудернацький базар…)

• «Не знав, не знав звіздар гостробородий…»

• «Між іншим» (Коли я буду навіть сивою…)

• «Коректна ода ворогам» (Мої кохані, милі вороги…)

• «І скаже світ: — Ти крихта у мені…»

• «Пишіть листи і надсилайте вчасно…»

• «Очима ти сказав мені: люблю…»

• «Заворожи мені, волхве!..

• «Усі вже звикли: геніїв немає…»

• «Обступи мене, ліс, як в легенді про князя Хетага…»

• «Відозва до балакучого гостя» (Ображати тебе не хочу я…)

• «Я кину все. Я вірю в кілометри …»

• «Криши, ламай, трощи стереотипи!..»

• «Біле-біле-біле поле…»

• «Красива осінь вишиває клени…»

• «Хай буде легко. Дотиком пера…»

• «Осінній день березами почавсь. ..»

• «І не дивуй, що я прийду зненацька…»

• «Мій перший вірш написаний в окопі…»

• «Велосипед ночує на балконі…»

• «Тут обелісків ціла рота…»

• «Життя іде і все без коректур…»

• «Чекаю дня, коли собі скажу…»

• «Проводи» (Хрести дубові туляться в берізках…)

• «Віяло мадам Полетики» (Ідалія Полетика, прославилася бабонька…)

• «Ті журавлі, і їх прощальні сурми...»

• «Ти знов прийшла, моя печальна музо…»

• «Пейзаж із пам’яті» (Ледь-ледь торкаю слово аквареллю…)

• «Коли поетів буде, як машин…»

• «Недобрий жарт зіграла з нами доля…»

• «Не треба думати мізерно…»

• «Осінній день, осінній день, осінній!..»

• «Страшний калейдоскоп…»

• «Чорна магія ночі» (Це не чудо, це не чад, мені страшно такого кохання…)

• «Я вранці голос горлиці люблю…»

• «Незнятий кадр незіграної ролі…» (Іванові Миколайчуку). Іваночку! Чекає кіноплівка…)

• «Повернення Шевченка» (Заслання, самота, солдатчина…)

• «Ті, що народжуються раз на століття…»

• «Кольорові миші»

• «На ковертики хат»

• «В дні, прожиті печально і просто…»

• «Українське альфреско»

• «Ван-Гог»

• «Я пішла як на дно»

• «Міс істина»

• «Не треба класти руку на плече…»

• «Всі ми – яблуні, облиті купоросом…»

• «Ображений Торквемада»

• «Великі поети не вміють писати віршів»

• «Тунгуський Бог»

Мати

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже нас.

Купляла нам гостинчика за гривеник,

Топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,

коли в степах там хто не воював, -

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі,

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі –

Щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш - хочеться літати.

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювать шуряк.

Вона сказала: - Перестань, бо вижену.

У тебе, - каже, - небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні

зробити небо взявся за харчі.

Були у нього пензлі Боговгодні,

став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,

уже почав і сонце шюмінке.

Вона сказала: - ні, ви не зумієте.

Злізайте, - каже. - Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!

Вона така була ще молода!

Та якось так - то не знайшлося маляра.

Все якось так - то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки, -

коли над нею не було вже стелі,

а тільки небо, небо і зірки.

***

У селі одному на Поділлі –

все життя, а й досі не знайшов –

дід Карпенко ходить щонеділі

у степу шукати бозна й що.

Бо якийсь там гетьман чи отаман

закопав нечувані скарби –

біля груші дикої, отам он,

через довжик до тії верби.

Правда, груша двісті літ як всохла,

зарівняла й місце борона.

Та була могила там висока,

Тільки ж там могила не одна.


Десять кроків од тії могили,

Тихі трави… гайворон кричить…

Сірий ідол, витесаний з брили,

От хто знає, але він мовчить.

Був тоді там, кажуть, кущик глоду.

Кущик є, та – терен, а не глід.

І дурний в очах всього народу –

Вже вкоторе! – йде додому дід.

І сміються люди вже у вічі:

треба ж так от збутися ума,

щоб оце в двадцятому сторіччі

та шукати те, чого нема!


Смійтесь, люди. А діди зникають.

Сивий сон у вічність однесе…

Є скарби, допоки їх шукають.

Перестануть – от тоді вже все.

Любов Нансена

Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.

Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.

Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.

Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.

Світла мрія про Вас співає мені як сирена.

Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю.

Розумію, це щастя. але щастя - воно не для мене.

Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.

Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду.

Корабель попливе, я не вдержу його в берегах.

"Фрам"- це значить "Вперед". Ви залишитесь, Єво, позаду.

Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах.

Тиждень буде все добре. цілуватиму Ваше обличчя.

Може, навіть, не тиждень, а цілі роки минуть.

Будем дуже щасливі. Але раптом Воно покличе.

Ви зумієте, Єво, простити це і збагнууть?

Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?

Не зіткнуться в мені два начала - Ви і Воно?

Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.

Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.

Ваш теплі долоні і мої відморожені руки...

Як вуста відірву від такої сумної руки?

Чи зумієти жить від розлуки і знов до розлуки?

А якщо доведеться чекати мене роки?

"Фрам" застрягне в льодах... А якщо не вернуся я звідти?...

Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!

Ви, така молода!.. Ви, що любите сонце і квіти!

- Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя.

Все, що є найсвятіше в мені, називається Нансен.

Хай співає сирена, вона перед нами в боргах.

Я сама розіб'ю об "Фрамові" груди шампанське,

Як покличе тебе вічний пошук у вічних снігах.

Моя Пісня Пісень! Вічний саде мій без листопаду!

Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.

Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.

"Фрам"- це значить "Вперед". А на обрію буду я.

***

Шалені темпи. Час не наша власність.

Фантастика - не мріяв і Жюль Верн.

Кипить у нас в артеріях сучасність.

Нас із металу виклепав модерн.

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,

І руки матері, що яблука внесли?!

***

Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,

а вже мені будень диктує дощі та й дощі.

І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,

для смутків сутулих - непродощимі плащі?


Вмовляю себе, що тиждень - це так небагато.

Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.

При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті.

Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.

Дороги розмиті, і чується крик журавлиний.

І ніч проминула, і сон не приніс забуття.

Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.

А якось жила ж я усе попереднє життя!

***

Я не скажу і в пам'яті - "коханий".

І все-таки, згадай мене колись.

Ішли дві долі різними шляхами.

На роздоріжжі долі обнялись.

***

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось...

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!


Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

Людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

Торкнуть вам серце і вуста

***

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.


Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.



***

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн,-

на сьогодні, на завтра, назавжди!-

ти залишишся в серці моїм.


А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти - окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

***

Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас - із вас.

Залишиться одна лиш оболонка.


***

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було, як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?! -

такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів - вона була недовгою.

Цей світлий сон - пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! -

воно лишилось на усе життя.

***

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.


Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози - це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

***

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, - тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.


***

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди —

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутніть.

Пелюстки старовинного романсу

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Старий співак співав, як пелікан,

проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.

Той голос був як з іншої акустики.

Але губив під люстрами романс

прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,

своє гніздо щодня звивають будні,

упав романс, як він любив її

і говорив слова їй незабутні.


Він цей вокал підносив, як бокал.

У нього був метелик на манішці.

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так.

Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.

Були слова палкими й несучасними.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

Біла симфонія

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу —

біла симфонія снігу

пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий...

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:

— Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання...

В такому віці людина

завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности —

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідности

мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка...

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана...

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту...

А нам з тобою — до сміху!

А нам з тобою не смутно!

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це вже не декорація...

Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило...

Ти — моє перше кохання.

Останнє уже було.

***

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

***

Двори стоять у хуртовині айстр,

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно — відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина, —

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно — музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

***

Є вірші — квіти.

Вірші — дуби.

Є іграшки — вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є —

каторжани.

Крізь мури в'язниць,

по тернах лихоліть —

ідуть, ідуть по етапу століть...

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.


Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!


Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

***

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!

Великий світ, холодні в нім вітри.

У нас ще й досі круппівське залізо

виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси — чи гримлять у Відні?

Як доктор Фауст — бореться зі злом?

У нас навіки хлопці наші рідні

живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?


ПАСТОРАЛЬ ХX ст.

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.


А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте – мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

***

Незнаю, чи побачу Вас, чи ні

А може власне і не в тому справа.

А головне, що десь, вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не своє

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас,

Я знаю, що Ви є!

Моя душа й від цього вже світає!


***

Старесенька, іде по тій дорозі

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здоров’я – де тепер воно?

І знов іде. Зникає за деревами.

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно…

Горить ліхтар – ніхто не погасив…

Моя бабуся! Старша моя мамо!

Хоч тінь, хоч слід, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

Що ти в мені повік не одболиш!!!

Земля без тебе ні стебла не вродить –

І молоді ума не добіжать!

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,

І насіння у вузликах лежать!


Ну – космос, ну – комп’ютер, нуклеїни –

А ті казки? Те слово? Ті сади?

І так по крихті, крихті Україна

Іде з тобою. Боже ж мій! Куди?

Ну озирнись! Побудь іще хоч трішки!

Ще й час є в тебе! Пізно, але є ж!

Зверни до мене з білої доріжки.

Ось наш поріг – хіба не впізнаєш?

Ти не приходиш. Кажуть, що ти вмерла.

Тоді був травень. А тепер зима.

Зайшла б – чи що… Хоч сльози мені втерла.

А то пішла й нема тебе, й нема…

Старесенька, іде чиясь бабуся.

І навіть хтозна, як її ім’я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

Щоб думати, що, може – то моя…


ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хту купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,

душею покликала очі…

– Ти, все одно, не візьмеш мене, –

Сказала вона неохоче.

– А може візьму?

– Ти собі затям, –

сказала вона суворо, –

за мене треба платити життям.

А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така?

Як твоє ім’я?

Чи варта такої плати?

– Поезія – рідна сестра моя.

А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претенсій нема

до Долі – моєї обраниці

***

Не знав, не знав звіздар гостробородий,

Що в антисвіті є антизірки,

Що у народах є антинароди,

Що у століттях є антивіки.

Це знаю я. Жалій мене, звездарю!

Це знаю я, і голову хилю.

У антисвіті зірочкою марю,

В антинароді свій народ люблю.


***

МІЖ ІНШИМ

Коли я буду навіть сивою,

і життя моє піде мрякою,

а для тебе буду красивою,

а для когось, може, й ніякою.

А для когось лихою, впертою,

ще для когось відьмою, коброю.

А між іншим, якщо відверто,

то була я дурною і доброю.

Безборонною, несинхронною

ні з теоріями, ні з практиками.

і боліла в мене іронія

всіма ліктиками й галактиками.

І не знало міщанське кодло,

коли я захлиналась лихом,

що душа між люди виходила

забинтована білим сміхом.

І в житті, як на полі мінному,

я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

— Люди, будьте взаємно ввічливі! —

і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ


Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги,—

людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.

Марудна справа — жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.


Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі —

то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

***

І скаже світ:

— Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов — на грані маячні

і віра — у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,

зробити для вселюдського прогресу?

— Я можу тільки кинути життя

історії кривавій під колеса.


Хоч знаю: все це їй не первина.

Але колись нап’ється ж до переситу!

Захоче випити не крові, а вина

за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

***

Пишіть листи і надсилайте вчасно,

Коли їх ждуть далекі адресати,

Коли є час, коли немає часу,

І коли навіть ні про що писати.

Пишіть про те, що ви живі-здорові,

Не говоріть, чого ви так мовчали.

Не треба слів, навіщо бандеролі?

Ау! — і все, крізь роки і печалі.

***

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

***

«Заворожи мені, волхве!

Заворожи мені, волхве…»

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,

Респектабельні пілігрими

в комфортабельних «Волгах»

«ходять» по шевченковських місцях.

Вербують верби у монографії.

Вивчають біо- і гео-графію.

Полюють в полі на три тополі…

А цікаво, багато б із них потрафили

пройти шляхами його долі?

Давайте чесно.

Не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

в тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

Побував би ще й на Соловках,

Загартований, заґратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би

реа

білі

тований.

Хоч посмертно, зате — своєвременно.


Звісило з трибуни блазенський ковпак

забрехуще слово.

Було так, було так, було так, було так…

А може, було інакше?

«Чуєш, батьку?

Чую, синку!..»

Пропадали ж люди ні за гріш.

Передсмертно лаявся Косинка.

Божеволів у тюрмі Куліш.

Курбас ліг у ту промерзлу землю!

Мовчимо.

Пнемося у багет.

Як мовчанням душу уяремлю,

то який же в біса я поет?!


***

Усі вже звикли: геніїв немає.

Поснулим душам звелено хропти.

Епоха несприятлива - ламає

іще в колисці геніям хребти.

Колись, давно, були якісь гіганти.

Тепер зручніші виміри - пігмей.

Напівнездари чи напівталанти,

в космічний вік - дрімучий Птолемей.

І живемо. Земля ще нас тримає,

А вже мистецтво ждать перестає.

Усі вже звикли: геніїв немає.

А що, як є? Зацькований, а є?!

А що, як він між нас десь ходить, геній?

Вивозить з бруду цей потворний час.

Що, як за це вже зараз в наших генах

нащадки наші зневажають нас?!


***

Обступи мене, ліс, як в легенді про князя Хетага,

коли й кінь був убитий, і він уже ледве брів.

Обступи мене, ліс! Хай зупиниться вся ця ватага,

хай удариться люттю об спокій твоїх стовбурів.


Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.

Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.

Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.

Розпитаю як справи у сосен, і звірів, і птиць.

Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.

Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.

А коли я, беззбройна, їм потім вийду назустріч,

то вони позадкують, самі не знають чому.



ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ

Ображати тебе не хочу я,

прошу тільки, щоб ти зрозумів -

не розстрілюй часу робочого

кулеметною чергою слів!

Поки ми собі на здоров'я

тут говорим про сотні тем, -

гине час, спливаючи кров'ю

не написаних нами поем.

***

Я кину все. Я вірю в кілометри -

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

котра була Богинею землі.

О, розмотай шляхи мені, Богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене, бо гине

моя душа, задивлена в чужу.

Так ніжно, так беззахисно, так віддано,

так всупереч тверезому уму.

Врятуй мене розлукою і віддаллю, -

ні спогаду з собою не візьму.

В гірких оазах сонячної цедри,

де грім тримає зливу в рукаві,

де тільки версти, деревяні зебри,

пасуться в запорошеній траві, -

хай буде степ, хай буде ліс і гори,

хай вибухне земна твоя пралють,

коли лихі на око сем�0фори

мені дорогу смутком переллють!

***

Криши, ламай, трощи стереотипи!

Вони кричать, пручаються - ламай!

Хоч давня звичка з полядом Ксантипи �

благає, плаче, просить: "Не займай!"

Відкинь її в м'яку дрімоту спалень.

Вона тобі нелюба. Ти болиш.

Гори. Щезай в пожежах самаспалень,

в гірких руїнах власних попелищ!

Обвуглюйся. З дияволом грай в теніс.

Згори на попіл в думах і літах.

Хай вилітає не той самий Фенікс,

а зовсім інший, неймовірний птах!

***

Біле-біле-біле поле.

Чорний гомін. Вороння.

Посідало та й замріялось

про убитого коня.

Скаче кінь, копитом цокає,

тонко вухами пряде...

Ще ви,чорні, передохнете,

поки кінь цей упаде!

***

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: – Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!

Сади прекрасні, роси – як вино.

Ворони п'ють надкльовані горіхи.

А що їм, чорним? Чорним все одно.

***

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ — березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

***

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.



***

... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

***

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро - водою і вогнем.


Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім'ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -

кривавий світ, обвуглена зоря! -

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, -

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам'ятаю.

Снаряд упав - осипалась стіна.

***

Велосипед ночує на балконі,

наставив роги на туманне скло.

Сміються всі ретроспективні коні,

уздрівши ту пародію - сідло.

Сміється кожна квітка конюшини,

регоче пилом Сагайдачний шлях.

Сміються гори, доли і вершини,

і всі підкови, згублені в полях.

Сміється хміль, повитий на балконі.

Сміється місяць, він іще поет.

А що із того, що сміються коні?

Нема тих коней. Є велосипед.


***

Тут обелісків ціла рота.

Стрижі над кручею стрижуть.

Високі цвинтарні ворота

високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,

які несказані слова...

Тут на одному обеліску

є навіть пошта польова.

***

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, - час.

А ми живі, нам треба поспішати.


Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.


Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш - то уже навіки.



***

Чекаю дня, коли собі скажу:

оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть, я затужу!

І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

...Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно.

Він богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

тьмяніли фрески, і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях -

усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля мстилися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

його в одне на плитах базиліки...

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки.

Нажився він. І недругів нажив.

Було йому без року дев'яносто.

Життя стужив, і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки... стежечка сльози...

і жаль безмірний однієї втрати:

«В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати...»

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік -

лише ази! - ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,

тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів,

усі митці, художники й поети.

Всі генії.

На вічні терези

кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.

ПРОВОДИ

Хрести дубові туляться в берізках.

Квітує поле в пахощах медове.

Прославши скатерті при обелісках,

своїх солдатів поминають вдови.

Вже оддзвонили дзвони великодні.

Вже на гробках молебні одслужили.

Такі сумні й задумані сьогодні,

ой, �7а� ужили вдови, затужили!

Що мій лежить за Віслою, далеко.

Якби землі хоч рідної на труни.

А ті ж обличчя - як скрипкова дека,

�що вже на скрипці�порвані всі струни.

А мій пропав десь безвісти, не знаю.

Чи хоч над ним горбочок нагорнули?

Як я ж тепер чужих тут поминаю,

щоб і мого десь люди пом'янули!

А я ж нічого в бога не просила,

мені ж тоді було хоч в ополонку,

що я ж дитя під серцем ще носила,

а вже мені прислали похоронку.

Великий день... Великдень Перемоги..

Все ж наче вчора. А літа минають...

На проводи, в степу біля дороги,

своїх солдатів вдови поминають.


ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ

Ідалія Полетика,

прославилася бабонька,

цькувала собі генія, знічев'я, просто так.

Тепер в музеях Пушкіна

зі стін очима кліпає,

за віяло ховається, коли екскурсовод

ні-ні та й скаже: - Ось вона,

та сама світська дамочка,

котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона

отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,

і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?

Безсмертя річ безвихідна.

Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!

А що, мадам Полетико?

Позиція невигідна.

Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.


Він щедрий, незлопам'ятний,

він вивів тебе з ницості.

Без нього, без убитого, ну ким би ти була?

А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,

вже років сто розплутують усе, що ти плела.


В Дантеса були крильця - сріблясті еполетики.

Він пурхав, ти звивалася - як жевжик і змія.

Воно, звичайно, бувши

дружиною Полетики,

годилось би залишити достойніше ім'я.


Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,

дитя розпусти графської, рождене без вінця.

Як ви цькували генія!

Безжалісно, толокою.

Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,

ну, як тобі сичалося?

Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.

Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,

щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,

царі, Дантеси, Дубельти,

Ідалія Полетика, і всі на одну масть!

То небезпечно - генія цькувати.

Він у безсмерті страшно вам воздасть.

***

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...

Тих відлітань сюїта голуба...

Натягне дощ свої осінні струни,

торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко,- рученьки вербові! -

по самі плечі вкутана в туман.

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Я не скрипковий ключ, а журавлиний

тобі над полем в небі напишу.

***

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип'ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одна-однісінька вночі!

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

ПЕЙЗАЖ ІЗ ПАМ'ЯТІ

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю -

прив'ялий ранок, тиша, парапет.

З кленового туманного тунелю

виходить Рильський, майже силует.

Різьба по небу - дерево черлене.

Я теж з туману обрисом з'явлюсь.

Він сумно-сумно дивиться на мене,-

хто я така, чого я так дивлюсь.

А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...

І розминулись. Тільки силует.

Оце і все. Зустрілись дві епохи.

Дурне дівчатко і старий поет.

Кружляє листя, і не чутно кроків.


Пейзаж, котрому років, років, років.



***

Коли поетів буде, як машин,

вони вже не ходитимуть ногами.

Тоді старі критерії вершин

покриються навіки вже снігами.


І буде форма, буде навіть зміст,

шасі, таксі, готелі і мотелі...

Благословен останній альпініст,

що буде вгору дертися по скелі!

***

Недобрий жарт зіграла з нами доля.

Стояли дні у черзі ні за чим.

А це прийшло - як спалах, як сваволя,

без дозволу, без права, без причин!

Ця непритомність розуму і серця,

цієї казки несходимий ліс...

І ні причин, ні просвітку, ні сенсу.

Летить душа над прірвою навскіс.

***

Не треба думати мізерно...

Безсмертя є ще де-не-де...

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила,

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

***

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

Останні айстри горілиць

зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць,

летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав,

багдадський злодій.

І плаче коник серед трав

— нема мелодій...

***

Страшний калейдоскоп:

в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель.

Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух.

Десь вулкан.

Руйновище.

Заглада.

Хтось цілиться.

Хтось впав.

Хтось просить:

«Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета.

Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!


Чорна магія ночі

Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання.

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік —

ця тривога, ця ніжність,

незатьмарений рай без вигнання,

заворожене щастя,— чи буває таке навік?

Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм?

Як сахається розум! Втомилась душа від шулік.

Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним.

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.

***

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? —

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...


Незнятий кадр незіграної ролі

Іванові Миколайчуку

Його в обличчя знали вже мільйони.

Екран приносить славу світову.

Чекали зйомки, зали, павільйони, -

чекало все! Іван косив траву.


О, як натхненно вміє він не грати!

Як мимоволі творить він красу!

Бур‘ян глушив жоржини біля хати,

і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.

Іван косив аж ген десь по корчі.

Хрести, лелеки, мальви і жоржини

були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.

Русалки виглядали із річок.

Щоденні старти кіномарафону

несли на грудях фініші стрічок.


Десь блискавки – як бліци репортера,

Проекція на хмару грозову.

На плечі стрибне слава, як пантера, -

він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.

Лишай косу в сусіда на тину.

Іди у кадр, екран – твоя домівка,

два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.

Кореспонденти прагнуть інтерв‘ю.

Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..

Іван косив у Халеп‘ї траву.

Повернення Шевченка

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.

Нічого - Оренбург. Нічого - Косарал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого, якось жив і якось не вмирав.


Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі -

після таких років такої самоти! -

Овацію таку йому зробили друзі! -

коли він увійшов. І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони.

Сльоза чомусь набігла до повік.

Бо,r>

О�те... із каторги в салони...

не зразу усміхнеться чоловік.



***

Ті, що народжуються раз у століття,

Умерти можуть кожен день.

Кулі примхливі, як дівчата,

Вибирають найкращих.

Підлість послідовна, як геометрія,

Вибирає найчесніших.

В’язниці гостинні, як могили,

Вибирають вільних.

Криваві жоржини ростуть

над шляхом у вічність.

Тріпочуть під вітром

короткі обривки життя.

І тільки подвля людського духу

Доточить їх до безсмертя.

КОЛЬОРОВІ МИШІ

Давно, іще в шістсот якомусь році,

ну, цебто більш як три віки тому,

коли носили шпаги ще при боці

і розважали стратами юрму,

коли відьом палили при народі,

коли наук не знали ще ладом, —

кажу, давно,r>�ажу, у Вишгороді

підсудна Анна стала пред судом.

Було тій Анні, може, десять рочків,

Її привів розлючений сусід.

Багряне листя, кілька тих листочків,

останнє листя із кленових віт

було на стіл покладене, як доказ,

і шаруділо тихо на сукні.

Осіннє сонце, яблуко-недоквас,

стояло в голих кленах у вікні.

І той сусід сказав тоді у тиші:

— Панове судді! Я її привів.

Вона робила... кольорові миші

з оцих ось жовтих і сухих листків.

Ото складе листочок до листочка,

два рази хукне — так і побіжать.

У мене діти, в мене син і дочки,

у них цяцьки так жужмом і лежать.

Вони були нормальні і здорові,

а ця чаклунка збила їх з пуття.

Вночі їм сняться миші кольорові.

Од тих мишей немає нам життя!



Тоді суддя в судейській чорній мантії

сказав: — Життя — це справа без гарантії.

Чаклунок ми караєм по закону.

Перехрестіться, пане, на ікону.

С>�ажіть суду: вона із димаря

вночі літала чи згасила зірку?

Чи вам ті миші згризли сухаря,

а чи прогризли у підлозі нірку?


Сусід сказав, що миші ті якраз

такої шкоди не чинили зроду,

що в господарстві наче все гаразд,

а йдеться швлѴше про моральну шкоду.

Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?

— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —

Два рази хукнув писар на печать.

СлѴіла тихо дівчинка на лаві.

Був сірий день. І сірий був сусід.

І сірий стіл. І сірі були двері.

І раптом нявкнув кольоровий кіт.

Залив чорнилом вирок на папері.



***

На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.

Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.

Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.

Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.

Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.

На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.

Під склепінням печалі така хороша акустика.

Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін.


Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.

І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.

Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.

Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.



***

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: - Люблю. –

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його голубе…

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з невідомих нікому країв…

Є для серця така покута –

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.



УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.


Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…



Ван-Гог

Добрий ранок, моя одинокосте!

Холод холоду. Тиша тиш.

Циклопічною одинокістю

Небо дивиться на Париж.

Моя муко, ти ходиш по грані!

Вчора був я король королів.

А сьогодні попіл згорання

Осідає на жар кольорів.

Мертві барви.

О руки-митарі!

На мольбертах розп‘ятий світ.

Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі.

Кипариси горять в небозвід.

Небо глухо набрязкло грозою.

Вигинаються пензлів хорти.

Чорним струсом палеозою

переламано горам хребти.

Струменіє моє склепіння.

Я пастух. Я дерева пасу.

В кишенях дня,

Залатаних терпінням,

Я кулаки до смерті донесу.

Самовитий – несамовитий –

Не Сезан – не Гоген – не Мане –

Але що ж я можу зробити,

Як в мені багато мене?!

Він божевільний, кажуть. Божевільний!

Що ж, може бути. Він – це значить я.

Боже – вільний…

Боже, я – вільний!

На добраніч, Свободо моя!



***

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.

Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.

Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,

як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,

Хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.

Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних –

все пливе наді мною… усе наді мною пливе…

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.

У високому небі обгорілої віри хрести.

Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.

Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.

Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар…

Так зате хоч одне: перетлілі мої канати

в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.



Міс Істина

Красива жінка – Істина відносна.

Найперша міс на конкурсі оман.

Порадниця духовним альбіносам,

коли вчиняють вірші чи роман.

У неї сукня з правди перешита,

і мозок є, завбільшки, як горіх.

І вельми зручно з нею согрішити –

вона ж сама і відпускає гріх.

Вселенська шльондра, вміє дівувати.

Під ліхтарем тупцюючи старим,

ще й святістю потрафить здивувати.

Воістину, велике діло грим!


З часів прапрадіда Гомера

аж до сьогоднішнього дня

немає кращого гримера,

ніж добросовісна брехня.

Підновлює затаскану весталку,

що продавалась біля різних ватр.

Давно пора подати у відставку.

Не ті часи. Не той театр.

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра – звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.


Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку,

Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов‘їв,

він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

і цей спектакль йому вже не прем‘єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.



***

Всі ми – яблуні, облиті купоросом.

Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі

яблучка.

І коли наш господар чіпляє на нас рум‘яні

бутафорські плоди –

ілюзію урожаю –

коріння наше болить у нашій землі.

Я вийшла із цього саду.

Наді мною нема господаря.

Мені дорога лиш земля, з якої я росту.

Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях

передчуваю свої перші справжні яблука

***

Ображений Торквемада

Я інквізитор. Ну, і що із того?

Чи то такі вже злочини страшні?

Я не хвалюся. Віку золотого,

звичайно ж, не було і при мені.

Ну, катував. Ну, навертав до лона.

Палив багаття вищі голови.

Я їх убив, ну, може, півмільйона.

Ану згадайте – скільки вбили ви?



***

Великі поети не вміють писати віршів.

Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.

Графоманові краще. Графоман вирішив

написати –

і написав.

Про що завгодно.

Коли завгодно.

Скільки завгодно.

І завжди всує.

Головне, що не антинародно.

Народ засилосує.

А геніальні поети – такі бездарні!

Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.

А ті клаптенята паперу – то смертельні плацдарми

самотньої битви з державами,

з часом,

з самим собою.

Тунгуський бог

Я ж тебе вистругав, боже,

З такого смаглявого дерева!

Я ж вороною пір‘їнкою вуса тобі малював!

Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!

Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!

Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!

Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!

Я ж тобі в ніздрі сережку!

Щоб ти не світив мені пупом,

Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!

Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!

Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!

Землі мої віднято… Діти мої повмирали…

Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?

Зорі мої кедрові кров‘ю моєю нагусли.

Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.

Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,

То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!

Я ж був ладен валятись в тебе тут під ногами,

А ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!

Може, клячать даремно люди перед богами?

Може, іноді треба бити своїх богів?

Може, іноді варто кидати їх у полум‘я?

Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?

Я ж тобі губи мазав кров‘ю найкращого оленя!

А ти мені так віддячив?!

Так на ж тобі, на тобі, на!!!