КОСТЯНТИН КОВЕРЗНЄВ

“Елітарне” не означає “непопулярне” - КОСТЯНТИН КОВЕРЗНЄВ

На тлі запанування в українському культурному просторі маскультурного чужоземного продукту, переважно, російського виробництва або зробленого під значним впливом чи в кооперації з росіянами (численні кримінальні серіали, що далеко перевершують їхні американські аналоги за рівнем жорстокости й насильства, ідіотична поп-музика, дешева книжкова продукція, що розчиняє в собі україномовні видання, виховуючи в пересічного читача спротив нерідко взагалі до читання по-українському) зусилля поодиноких українських ентузіястів сприймається іноді як духовний подвиг...

При цьому їхня праця ризикує взагалі не дістати визнання. Бо за відсутности широкої професійної мистецької критики вона витісняється на периферію культурного життя. Фактично, в Україні елітарне мистецтво стає синонімом марґінального мистецтва. А це вже тривожний симптом. Адже “елітарне” зовсім не означає “непопулярне”. Скажімо, мало хто в Америці не знає про Енді Варгола (до речі, за походженням словацького русина, а русинів, як відомо, офіційна наука в Україні вважає українцями), але ж його мистецтво розуміють далеко не всі. Те саме можна сказати про Пікассо, інших геніяльних мисців ХХ століття.

Минулого року зусиллями патріарха української модерної літератури з діяспори Богдана Бойчука вийшов перший у нашій країні альбом чудової художниці Христі Оленської. Ним же підготований до видання альбом її сестри Аркадії Оленської-Петришин, що незабаром з'явиться друком. Про молодшу з сестер Оленських, Христю, добре знають на Заході. Дасть Бог, невдовзі про Україну буде відомо світові не лише в контексті Чорнобиля й нестабільної гри в єврокубках київського “Динамо”, а і як про історичну батьківщину Оленської. Саме тому перше українське видання творів мисткині має таку вагу. Нині йдеться лише про резонанс. Про те, як культурна еліта України сприйме повернення Оленської і чи зможе належно поцінувати такий дарунок. До речі, з розмови з паном Бойчуком я довідався, що мати Христі збирається передати частину її робіт Україні. Гадаю, що з будь-якого огляду це був би правильний крок.

Докладніше про сестер Оленських можна дізнатися з їхніх альбомів. Я ж пунктирно розповім лише про те, чого не можна оминути увагою. Отже, і Аркадія, і Христя прожили коротке, але насичене життя. Старшій сестрі вкоротив віку її чоловік, що страждав на психічну хворобу. А молодша, Христя, померла, як подейкують, від зловживання наркотиками у 38-річному віці.

Є у творчості Оленської-молодшої багато чого інфернального. Скажімо, на одній з фотографій, що поміщена до альбому, Христя позує із власноруч створеною біжутерією, а в волосся її вплетена ратиця чорта. Якби знати про Оленську лише за роботами пізнього періоду, то можна уявити, що вона уклала угоду з самим дияволом, такий її твори мають дегуманізований характер. Різкі, жорстокі, потворні в естетизації потворного (перепрошую за тавтологію), її скульптури з пап'є-маше в Америці, очевидно, не могли не викликати сенсації.

Мистецтвознавець Галина Скляренко досить влучно оцінює метафізичне мистецьке значення цих робіт: “Тут уже немає гумору. Скоріше сарказм, жорстока іронія, що переоцінює звичні уявлення, побутові стереотипи, властиві людям прагнення “не знати”, не помічати, не говорити про сумні і гіркі речі: про страх самотности й безвихідь старости, про жорстокість дитинства, про незворотність часу, людську слабкість і безпорадність, про те, що людське тіло – це не тільки краса і гармонія, а й біль, каліцтво і потворність...”

Ну, а Богдан Бойчук колись написав, що “рушійною силою в її працях були не безнадійність, а презирство і ненависть до самого існування...”

Слід також сказати, що сестри Оленські були залучені до культурного життя української діяспори. Вони входили до товариства, що збиралося в нью-йоркській каварні “Орхідея”, а пізніше дістало назву Нью-Йоркська група. Це неформальне утворення об'єднувало українських літераторів і художників, сприяючи як особистим взаємовпливам, так і взаємному діялогу двох видів мистецтва. Не дивно, що в особі саме літераторів Нью-Йоркської групи Оленські дістали вдячних критиків, котрі й творили їм пабліситі... (Гарний приклад для наслідування, як на мене, для сучасних мистців).

Отож, до нашого культурного обігу повертаються імена художників світової величини. Сподіваюся, що феномен сестер Оленських захоплюватиме наших інтелектуалів так само, як, скажімо, феномен сестер Бронте, а не залишиться просто неусвідомленим у тіні чужоземної попси...

2003