КОСТЯНТИН КОВЕРЗНЄВ

НАШЕ ПРОЩАННЯ (РЕФРЕНИ І САНТИМЕНТИ) - КОСТЯНТИН КОВЕРЗНЄВ

НАШЕ ПРОЩАННЯ (РЕФРЕНИ І САНТИМЕНТИ)

Київ. Видавничий центр “Просвіта”. 2002 рік


ПРОЕКТ “НЕЗАЛЕЖНА КРАЇНА”

Пропонований проект – це серія поетичних книжок молодих авторів, чиї вірші вирізняються в контексті загальних традиційних течій, напрямків і форм. Незаанґажованість, розкутість – ті риси, які притаманні цій поезії. Вона, радше, пошукова, має випробовчий характер, проте і не пориває цілковито з традицією. “За плечима” у молодих літераторів – Гнат Михайличенко, Євген Плужник, Михайль Семенко, Микола Бажан, Патриція Килина, Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Григорій Тименко, Василь Голобородько, Іван Семененко, Станіслав Вишенський, Григорій Чубай... Не маю сумніву, що читач належно поцінує поетичні книжки з серії “Незалежна країна”, оскільки його увазі пропонується українська поезія з глибинними традиціями творчої і мистецької самодостатності і “модерним” лицем.

Не виключаю, що серія також може сприйматися як вияв духу незалежности, адже всі пропоновані в ній імена – це поети, які пережили злам епох (відхід старої, комуністичної, доби і початок нової) в уже свідомому віці (15-20 років). Як правило, покоління, що їм випало змужніти в переходові часи, унікальні за своїм світовідчуванням. Згадаймо хоча б “втрачене покоління” (Ремарк, Гемінґвей) або українських шістдесятників...

Старе відходить не безболісно, нове народжується в боротьбі. Відомий режисер Френсіс Форд Коппола зафільмував колись стрічку “Аутсайдери”, що стала знаковою для американських вісімдесятників. У картині зображено, як енерґія людей, що їх не заторкує американський “мейн стрим”, виривається на волю. І вона (енерґія) може бути як руйнівною, так і творчою. Ми не встигли отямитися, як значна частина інтеліґенції опинилася в становищі копполівських аутсайдерів. Ці українські інтелектуали просто виявилися не готові до здобуття Україною незалежности. Саме тому, коли вступали в дію економічні важелі, українська культурна продукція (хоч як це не звучить по-споживацькому) виявлялася нерідко неконкурентоспроможною. Потрібен був творчий вибух еліти. А його не було... Була еліта. Без вибуху...

Поети, чиї книжки пропонуються для серії “Незалежна країна”, свій прорив зробили у царині іґнорування псевдокультури. Щоби підтримати Україну, їм треба було дистанціюватися від конформістів... Відтак залишалося одне – самоствердити себе як альтернативу. Хтось сей шлях подужав, хтось – ні. Одначе, “аутсайдери” починали діяти. Таким чином виникає незалежна країна. Країна нової поезії. Країна нової України.

Павло МОВЧАН,

голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім.. Т. Шевченка


* * *

стужавілий погляд

уп'явся в обличчя

всі предмети відмагаються чорної тіні

мати проклинає той день

коли я народився

поблизьке сумування

зими за містом

оточило віхолами

гострими шпилями

сліпими ліхтарями вулиць

холодною стриманістю дахів

реаґуючи на спеку

раптом запраглося

віддати всесвіту

всі порожні душі

допити до денця вино у пляшці

дириґування

міріядами поштовхів

запальних зізнань

залинуло нас дуже далеко

і ми зглянулися над

чорними страхами

най існують у твоєму і моєму серці

як згадка

що мати проклинає той день

коли я народився


Глід полуниці сором

і сором співчуття хвороба

ласкава пані вибачає глоду солодкі пластівці

людині що живе й страждає ніяк пізнати

правди незворушної омани

дратування нічних зустрічей

розбитих полуниць

у серці проминущих жил

артерій ненавмисних очевидностей

пірнання у драглистий ґрунт

над головою блазнів

у черешок всесвітнього спасіння

як кілька років випаде із пам'яти

бороти дальній шлях уже не жаско

три суть одне

три більше ніж один

три щирі друзі вічного життя

не можуть поділити мить на три

три правильні кути

три рівні сороми

три справжні співчуття

на три хвороби нескінченних митей


* * *

спека падає з неба

небо падає спекою

а до осени бризки

і кривавий кришталь

се обмова обмовлених

се погорда байдужих

і вигнання загублених

се життя через край

небо житиме в тисячах

вікон

лицях

у сутінках

забобони відкинувши

в намогильних вінках

се напрочуд все легко

се напрочуд все злущено

не добігти до зустрічі

не ввірватися в осінь

на спекотних плечах

спека падає в нори

небо топиться воском

восени нема певности

у звичайних речах

до обмови обмовлених

до зневаги загублених

неможливо вже звикнути

і не вірячи в час

в неземній прохолоді

у безгучнім відлунні

спека топиться воском

небо падає в нори


* * *

...і було мені слово говорячи

я потисну на тебе

як в дуплі жовті жолуді тиснуть

а з гілок скрапує мед

я поцілю тебе бджолою

її велетенськими крилами

і безжальним гострим дзьобом

я проллюся на тебе воском

що від нього позбавляються розуму

і було мені слово говорячи...


* * *

струги твого віддиху

оплітають мої сни

чи далеко до ночі

три свічки

і чорні кола під стелею

розплескують ненавмисність

роздушують твій голос

чи далеко до ночі

повні жадоби

фіранки ілюзій

наповнюють безперечність

твоє вікно лишається

для вітру потаємним

у хащу роззяплених вулиць

ходи ходи

між іклами докорів

і страху заплутаних доріг

цілунок ночі

три свічки

постеріг


* * *

у відчаї у спразі в самому пеклі

засвідчення незрушности кохання і б'ється

серце і метелик б'ється і небо розіллється

синім оцтом у вимірах незглибного прощання

прощайте всі і все у пеклі буде рай

в раю постане пекло

шалений чорний знак

у нашому житті все перебуде

всіх перетриває мовби сперма

що витікає малою цівкою

і повниться червоною рікою на лицях

яр за долиною неупізнанний ирій

де ми чекали щастя

де хотіли вмерти

зібравши весь нектар

квіток сяйливих

над нами познущався ницо

лишаймо всіх і все

себе лишаймо

у відчаї у спразі в самому пеклі


* * *

чорні вирви дощу

рій круків

на жовтих фіранках

череда безсоння

сепсис

вилиці чоловіка і жінки

напинаються

під тягарем зобов'язань

дощу стало більше зучора

дощу було забагато

хтось безугаву молився

і небо полишало сумління

отак серця розходяться врізнобіч

і кожне смокче кров

підступним павуком

і кожне невситиме

а у неї в грудях

оселилася черепашка

у нього в грудях

дихає гарячий пісок

спокійне мовчання

пролягає караваном

сотні кілометрів

у серцях

поглинаючих кров

як вода поглинає пісок


(Вічне кохання)

1.

усе просковзує

без всяких забобонів

дивовиж

хвороба є роботою

сухітний і дочасний крик

що нам править за віру

як морфій вибавляє

із безвиході

усе просковзує

не маючи наймення

суворо зберігає тишу

ти намагаєшся страждати

так безжалісно

ніби на світі всі страждання

надхнула своїми муками

жіночим пальцям

варто доторкнутися

як ліс ожив

і враз уже заникнув

у прохолоді

перед тінню власною

усе просковзує

як відчуття ненависти

до тих хто називав тебе

пропащою


2.

ти світишся

ти маєш дельфінові очі

ти побожна

і боги мармурові

брудними руками

зривають колосся

щоб їсти

а дикі тубільці

танцюють у світлі багаття

для них ти пропаща

ти сяйво над ґрунтом

ти сяйво

над вогкими мурами

ти світишся

наче ікона в церкві

ти світишся

наче дрібна монета

віск розтоплюють сльози

серце діткає розум

і щастя будить у мене

легку огиду

зникають мої хлоп'ячі надії

згасити сонце

перерізавши вени


* * *

пальці притискав до

пальців мережива свободи

шляхом у гру

мчав подірявив скроню

закохано кохав саму одну

механіку

носій

носійка

і пальці притискав

до коміра в пальті

ідилія займання єдности

моїх пучок з твоїми

близька була тоді як

пив ім'я

молився імені

і сам був наче літери

єдиного наймення

не озвучений

а пальці були скарлючені

а пальці скарлючені

як літери з наймення


* * *

щоразу Бог замикає двері

і серце сонця

і правду слова

тікати нікуди

викресав я повну розради

у сонячній темряві

іскру любови

подув на неї і задихнувся

кораблі припливають

розбитися на каменях

біля мого порогу

і тільки синиця

дротяними ніжками

термосить стріху

і ми їмо пісні страви

фуркає з гілки

і ми чіпляємося за поріг

розбиваючи лікті

батьківськими наказами

слідом за сонцем

темрява тишу вішає

наречена іде садом

шукати торішнє листя

неначе відблиск любови


* * *

скорботний день

на виноградині чужого зиску

як швидко ти скінчився

як швидко розікрали твій гарем

як швидко розігнали челядь

лишився страчений льокай

який уп'яв півнеба

оддихався

за відчай більш як триста

богатирів зійшло

на прю

і золоте намисто

огудиною зникло

знов виноградом

золотило сон

але було байдэже

цей сон що

розпізнав весь світ

безсилий наче триста

богатирів як виноградний сік

мов золоте намисто


* * *

ця пісня

назавжди пішла з життя

з мого

і поховали друга

при пустій труні

нараз

уповні місяць

нестражденно невблаганний

у днині днить

порожнє тло


* * *

дорога відчинена в двері

коли око шукає шпарини

де кидають шпарко світлі місця

в діямантових бризках

аж несила ввійти

потягнути за вирій до себе...

несито вгамується пристрасть

аж несила чекати...

чорний лизень вогню

коли серце не схоче стискатись

охолоне вустами

залежаним словом...

що ж —

дорога відчинена в двері

і в замку повертається докір

це все принагідно для тебе

це все лише принагідно


Ті, хто очікують

коли хтось пильно вдивляється у вечір

мить вислизає з губ

жовтими падолами і схилами

імлисто

і розгублено

наче у лісній норі

колючі молитовники

і гарячий ґніт свічки

після молитви

заступають святий розлад

закопаного черева

коли хтось пильно вдивляється

і розніжений завмиранням серця

коли хтось вдивляється і

свідомий своєї пильности

задоволення від побаченого

не варте нагороди

пожадана зустріч не гостинна

коли хтось пильно вдивляється у вечір

мить вислизає


* * *

зажевріла надія

розмова суцільна

прозора льодинка

дивилася в руку

наче до вогню зазирала

легковажний як перед

початком чогось нового

той хто хотів задихнутися

твоїм попелом

зазирав у щастя

немов би у великий екран

що вказує час температуру

і пропонує рекляму

пральних порошків

розчавлений вуж

що не міг заподіяти шкоди

у клубку машкари

вів стежечкою крізь папороть

ковчег хитався

крига розтоплювала страсті

у квітах гойдалось мертве тіло

було так радісно як перед

початком чогось нового


Наше прощання

листя заходить у гілку

очі ховають прощання

день не згадає нічого

білого понад себе

певно дитину навчали

жити довше краси і любови

але вчитель давно уже мертвий

і жінки розкручують пуповини

як пожежні гідранти

падають поруч мужі

безсилі від страху

людське серце бубнявіє

вибухає від милосердя

і несе усіх потяг

усіх нас несе ніби потяг

і вона дуже маленька

махає так пристрасно і відчайно

мені на прощання рукою

в якій ніби біла хустинка

і далебі я не знаю

хто навчив її

нестямно сміятись

і хто навчив листя

заходити в гілку


Цвіт попелу

Цвіт попелу

цнотливих попелюшок

сузір'я риб у проблисках води

ховає море у шаленім тиску

сюди... завжди... вряди-годи;

Закохується хворий у ліжник

у піт зідхань

у власний нежить

і кожен зойк

оркестром прозвучить

і ґвалтом радісним

уб'є бентежність;

А серце розірвавши цю аорту

заходить у безвладні м'язи

земля у м'язи запинає квіти

і небо в м'язи заганяє хмари

і м'язи раптом починають жити;


Сон

я прокинувся як звикло

в своєму дитинстві

і побачив що нарешті

почалася зима

але блискавка розрізала світ

а грім нагадав

спроневірену тишу

годі спати

я встигну все це

іще раз прожити

дарма

що очі мої

ледве вирізняють з пітьми

обличчя

які супроводжують тишу

кожен віддих у ній

відлунює пострілом

і кожен поцілює мене у серце

і воно б'ється за двох

потойбіччя замулює душу

не жахає і жах

бо слова упівголоса

набучавіли радістю

і крейда ріже пітьму

під моєю рукою зима

як в дитячому сні

із дитинства


* * *

зльодяніла віра

пружина речей

обростає бажанням

порушити спокій

щасливих

що муки забули свої

тропічна земля

у спекотному фосфорі

на стежці де рінь

під моїми ногами

топче дім мій гостями

викрадає вітчизну

на волю

нотує у книзі

рекорд

міцний мур

старовинна фортеця

роззяплений келих любови

до всього

дотичний

до того копита безсмертя

що нами пойняло жагу

і кинуло в пазурі часу

за плечима життя

за душею подібних коханок

за півправдою смислу

про безліч загублених смислів

про чиюсь героїчну турботу

не забути нічого

щоб нічого не взяти

з собою

в дорогу


* * *

звідтам чую

жиє понад пагорбом час

на обличчях дрімоти

порятунок зими

то якийсь дивний сон маячить

не барись на роботу

тварини що дітям

годяться у друзі

тікають до річки

вони невідступно

шукають своїми очима

потоки води

і витончують кригу

як спрагу

як голод

променисті шпиці їхніх очей

загоряються дикою злістю

начувайся

світе овочів

і овочевих салатів

правда про срібло

для хорих частин

безпритульних тварин

оповила все місто

очеретяні пси вже

вартують заповідане болотяне царство

їм нестерпна ненасить води


* * *

відчувати присутність

зберігати мовчанку

чути стримані згуки

життя пішло своїм плином

хижий вищир тварини

під тягарем нелюдських звинувачень

невже я самотній з нею

невже не вгадаю

котрий із численних цілунків

належить моїй нареченій

а вона хоче спекатися спасіння

а вона хоче відчувати присутність

чавунців склянок тарілок

прозорої рідини

дверей зачинених протягом

що до них не знайти ключів


* * *

сходить на пси вразливе життя заскороджене мріями

ніхто не повинен занапащати себе заради життя ніхто

не повинен аж тут аж тут кілька инших імен заспокой-

ся ця гра не найкраща але не найгірша бо сходить на

пси металеве життя залюднене жалістю щоранку ви-

щирені зуби милосердя будять тебе і мене добрий

ранок кохана і ці слова лунають так зворушливо що

ти плачеш сходить на пси вразливе життя


Кіно

твоя долоня підхопила мої слова розгублено

твоя долоня зависла на ниточці руки

твоя долоня розтоплювала воском тепла

усі мої слова

і ми собі запарювали чаю

аби хоч на коротку мить не бракувало слів

аби вдихати царство поцейбіччя потойбічного

мовчати й говорити знов

і від чашок обрусу білого і цукру

все дужче віяло на мене відчуттям

реальности біжучого фраґменту

з мого кінематографічного життя

усе між нами свідчило про прощення

та гру акторську видавала гра

байдужним і безжальним голосом

казав я що любов пройшла


* * *

перевитий сміхом

увесь плетеник

увесь оксамит

і на те він є вразливий

аби мене зупинити

і згубити назавше

за дерево ніс і поле

за обличчя і огорожу

хай там що

але я буду

хоч мене від

землі не видно

сіяти сміхом

плетеники

в плетиві оксамиту

і збирати кружечки

страху

і дякувати небові

за незглибне світло

і коритися словам

як повія


Світло

царице

я оборонець віри

твій вітер у моїх ранах

очі відчаєм світять

при руці заспокійливі ліки

чимало ниток

чорних червоних і білих

з яких можна ткати ліжник

і чимало дверей і сходів

що ними можна тікати

до притулку безсмертя

на тарелі у діви Марії

полон

урановий вітер

і чиїсь голоси

і безглузді образи

і чужі образи

череп'яні уламки

коло діви коханці

сотні

тисячі бранців

і смакує вона

божественні пранці

на тарелях їхніх облич

царице

твій вітер у моїх ранах


* * *

виміри трьох утилізованих тіл

світло пишається сяйвом облич

сяйво гниє повільним танґом

а на небі хрустять зорі

лопаючися ніби величезні таргани

руда задихана самиця

вчиться дбати за потомство

три тіла випинають вітрила

і животи бубнявіють життям

вітер блазень у вогкій задусі

вабить вітрила нестримним коханням

і особлива великодушність

розтулює безмовні вуста кораблів

Бог-отець Бог-син і Святий Дух

малюють невідомі морські шляхи

пробі

пробі

амінь


* * *

перетворення яру на огорожу дерев має в собі

проґрес і визнання молекул і в будинкові гарно

тепло порядно все чесно і червень двигтить у

розтопленім небі зазираю у комин і бачу там

спеку дерев і бачу себе і не вірю тому що бачу

розкіш ростеш? вікно зазираєш? провалля впа-

деш? ще і зараз у мене перехоплює подих від

серця твого блискучого зануреного у вино леле-

чого ока що виросте в пагін і буде вигинатися

в дивному ритмі перетворення яру на огорожу

дерев


* * *

варто лише визирнути до віконця

після вечері

б'ють хвостами у великому колі

рибини

падає сніг усе долі та долі

і нікого одвідати

заворожений лід

умирає і нехай не болить

хто тобі їсти наварить

удосвіта

нехай з'явиться гість

і заростає стежина

а долоні розкриваються пелюстками

аби узяти решту з гривні

сонце

ген-ген на краю світу зникає

аж не видко з віконця


Ґільйотина

проминаю з-помежи серця

нерівними лініями

мій співрозмовник

посадив птаха до клітки

а про мене

дівчина була птахом

і вміла літати

між звуками

з мокрими губами

спраглими дощу

і очима засліпленими блискавками

мої слова цибеніли

шибениця погорди

ховала футляр з-під тіла

пелюстка сокири

розкривала свої обійми

шалено лагідно

співрозмовник міг покохати дівчину

якби не її звичка

ширяти над словами

але між звуками

що в них як у маслі

тоне лезо сокири

дівчина злетіла в клітці

і мені здалося

що я в людській подобі

наче мій співрозмовник

вийнятий із футляра


Агонія

чи може встати

солодка мати-земля?

чимдуж стисну пісок зубами

– смачна

я тут

між пальцями кров

кінець кінцем

слова запашні

прип'яті до рота

– смерти лезо

вона схилилася перед росиною

вона дула рослиною

але виявилася книжкою

зачитаною до дірок

за деревом не

не питай мене

за вечором не

не знайди мене

за ранком не

не зідхай

птах на снігу

виклював собі очі

сніг розтанув

а зір уже не повернеться

вірш нарешті дописаний

а ненаписані сховано

в один схололий рядок


* * *

майже за Ода Канкей

поки чорні метелики

об лямпу палили крила

я читав книжку

коли ж вони втомилися

я вимкнув світло


* * *

моя годувальниця

співає Лазаря

складає речі

до засліпущої валізи

сідає на ослінчика

сідає

речі

розкидані

ослінчик

моя годувальниця

не може ті речі

докупи скласти

моя годувальниця

не може всі пальці

розчепірити так

аби ухопитися

за свою білу

засліпущу валізу

вона доти тут

доки її молоко

по всіх животах розтікається

чорним приходом

кривавою стежкою

щирооблудними молитвбми


* * *

червень вустами змерз

ідуть розумом пранці

а тілом червінець

зісподу мідяк

ой не ходи ґріша

та й на пікнік

гріш грошеві

варив їстоньки

слав спатоньки

і співав гімну

осторонь походжайте

осторонь цих дітлахів

вони битимуть на забій

своїми іграшками


* * *

се не є мій дім

але в нім живе наша родина

і собака заховався під стіл

він хоче

бути покараним

аби потім винувато-віддано

зазирати в очі хазяїна

себто в мої очі

і кожен згук

спруженим повітрям

темрявою перед світанням

несилою книжкових полиць

знайомий до нестями

і геть усе знане мені

розбуркує м'язи

кепсько

незграбно

житло своє пестить пес

найбільшого ворога

найкращого друга

живиться поріг слідами

себто твоїми і моїми ногами

в чужому взутті


* * *

з усіх щілин і відтулин

відсутність тепла

ліс нагодований глицею

в піжмурки грав

темно

скрадався і крав

потерпав пив вино

радісно світу звістив

ось вона

світла розріджена кров

на потраву вогню


* * *

Заколисано осінь

Нащо заколисано

Осінь через чекань

силу знищена

Яр

де сич кричить

ятрить

нехіть цілого краю

Огудили сон цих тиш

йду як життя хтось хитає


Сарана

а про мене

то йшла сарана

немов Божа навала

і дощило

і щокожен починав

готувати свою релігійність

захищати від креозоту

розломлені трухляки

на відстані поклику

в серці моєму

як добрі старі плянети

щиро замість люб'язно

ми наближалися

і скивували головами

на знаки поваги

і миготіли крила

з панічною рівновагою

падав пісок

і дощило дощило

і не було деревця

щоб на ньому птиця

не чигала

чорною плямою

похлинені ноти

затоплені квіти

забруднені згуки

а про мене

то йшла сарана

і тікали дощі


* * *

кордони мого серця зупинилися

коли ми запізнали перші речі

цей дощ і сніг

і павзу вулиці

задушену удавану свободу

було так холодно

що ввечері подумалось

про смерть своїх сестер

з нестриманою пристрастю

і мріялось про

знищення братів

й бажалося відчути

в океані спраги

розпечений пісок

гарячий вітер

що б'є тобі в лице

що топче в писок

гнила матерія

струпілля

сад із дичок

виноградні хащі

усе мені кориться

кордони мого серця зупинилися


* * *

праведним сном засинає

все що тече

пересування меблів

безповоротні дими і пахтіння

святий самогубцю

живуть

володіють

п'ють мед

завмирають у ліжку

і ти тут

і в мирі з усім

проклинаєш усіх

чоловік володіє дружиною

чернець володіє безсмертям

породілля дарує молозиво

і ближчає

сяйво каміння

лице за портьєрою

близнюки в пелюшках

і очі ковтають повітря

і вже здобич

вислизає із рук завойовника

і праведним сном засинає

все що тече

бо прийшла порожнеча

закланна й розвінчана


Питання часу і терпіння

ніс закохався ув обличчя

грайливість янголів і увертюра сатани

у філармонії зрадливих виконавців

маестро запізнився на початок

десь заблукав у символах

між партитурою і смертю

а вічність ніби опустилась на музик

і сміх для них коли існують люди

які не вболівають за єдиний згук

що ним заплаче всесвіт

і розсуне мозок

на тлі подушки і заліза ґрат

в рожево-заспаному небі

у тій країні де народжуються ноти


* * *

я жадав нестерпного пороху

у шалених смужках акваріюма

але виросло море неспокою

справжнім плястиком і лятексом

і розходилися врізнобіч

полонені що ситцем задушені

не змагалися чужі руки

на старезних важких обличчях

розпорошені клаптики ситцю

даленіли незримим шовком

на болоті кричали вулиці

у дуплі на рогатці сосни

у шерезі машин і автобусів

рух знаходить нестримний спин


Remix

ми намагалися розчерепити

черепицю слів

щомиті клапоть падав

аби відмагатися світу

ми погноблено мовчали

бо ще не минула побожність

земля пашіла дощем

час зумкотів “я тебе полюбив“

земля

з білими держаками прапорів

підтикала воду

ніби спідницю

видива минулого

жужмилися навколо

мого гніву

що я аж прагнув

живої крови

сильніше за воду

сильніше за

нестримне бажання

не чути спраги

тут уже не зарадиш

стій

Христос воскрес

і це найліпше про що

нині говорять уголос

воістину

безлюдно

вітер безсило шамотів

і ми забавляючися

підмінювали поняття

я був Христос

який шукав свою матір


Пастухи з торби

Постаті пастухів і тварин

замкнені вписаним у коло трикутником

облягають прадавні звичаї

спілкування ніг і слідів

із голосами батька-матері

Боїться моя вишивана торба

не витримати всіх спраглих

Западає ніч

і пастухи починають

пошуки череди

Під ранок

вони так стомлюються

що полем блукають

лише їхні стегна

і руки в капелюхах

а голоси батька-матері

спроквола вказують дорогу

додому

в торбу


Пень воскрес

линіють закони сторуко

стостеле стотисну рукопис

пустив пень у бороду мишку

і свище у вирваний волос

губа закусила губище

на тілі знайшовсь біль подряпин

намлів ув опеньках добряче

аж вигулькне вже

у шлях грязький


Місяць у місті

приречене до страти життя

що оббиває пороги

міських молочарень

ніби згадало дитинство

імперія повернулася

місто нахилилося до райдуги

місяць уповні вийшов на битий шлях

сталося все що бажалось

ішли рибалки з цеберками

ішли й розхитувалися

в дивному ритмі

світило сонце

річка шуміла

рибалки заховали вудки

аби не злякати рибу

моя мати і мій батько

були молоді

вони щойно познайомилися

бабки літали

низько-низько над водою

де-не-де проїжджала

урядова машина

було так спекотно

що всі вдягли капелюхи

моє місто поволі

ставало місяцем уповні


* * *

самітно і болісно

вважай що несамохіть

наче викручений

мокрий рушник

западають слова у пам'ять

вологою обвивають лице

хіба це щось важить

чи сміявся дехто

як чув

подзвін по нашому страху

за розбитий глечик

або недопитий чай

і за тією крихкотілою жінкою

що мала великий хист

розпізнавати плями на сонці

та все'дно як маленька

гризла в задумі нігті

а вночі знемагала

від комарів

і по всьому

ховала в рукавах

жагучі обійми

самітно і болісно

вважай що і несамохіть

ми винаходимо

аби сподіватися

такі дивні речі

що просто стає инколи

самим собі заздрісно

до нестями


* * *

шерхіт голів

докука лиця

півгалявини дідівщини

скошено м'ясом свійських тварин

повідгортати б усю траву

аби виплюнути твоє стегно

учворити стукіт очей

нікчемниця сердитих уламків

я полював за тим

що було найсмачніше

я сортував

пучки грудей у волосся долонь

усюди мене дневі було більше млосно

і він блював

фотокартками зустрічей

облямованими поцілунками

м'яса сухої трави


Танок

змирися

затям

несхибно квітне сонце

як наші неписьменні предки

лічать час

оздоба блакитного звіра

як наші скажені предки

зводять величезний палац

аби у ньому ґвалтувати віру

змирися

на розі вулиць

патруль спинився

холод

сніг

чуже обличчя

“ваші документи“

ніщо не зникне попри нас

як наші неписьменні предки

лічать час


* * *

погибельна сукня

прикриває обличчя

безсоромному страхові

у безрозмірній шафі

ольга волога вільгло і збуджено

пірнає в ляґуну глузливу і змучену

скошена зав'язь плодів навесні

і суходіл полонили водорості

доторк весна призьба вуста

за даними перепису

це щоденна рослина

нужденна раса

ляґуна гладить перса

зухвалій мілині

кватиря крісло ліжко

картина і оркестра

у сплескові весла


As Tears Go By

чиї думки у скруті

камінні ґрати

комин

дух тепла свободи

комфорт

о люба пані М.

це місце зарезервоване

під сонце

курорт

о люба пані М.

що пестить дітлахів

чия земля під сонцем

розпечена смолою

пелюстка вишні

і руки у теплі

і плечі на свободі

зелений комин на стегні

квітучий сад

і лише ґудзик твого бажання

тільки ґудзик

о люба пані М.

тремтить в пальті


* * *

ті човни що захлинулися

у сонці

більше ні до чого

не торкнуться

а на тих човнах

три тисячі верблюдів

роздирають спокій капітана

викликають у матросів

спротив

і навіть на одній палубі

босий батько

і його блудний син

ніяк не можуть зустрітися

просякнуті могильним

запахом антикваріяту

з дубового цебра

на морських хвилях

пухирці нестримного щастя

накривають усю землю

невидимими барханами

і матроси одчиняють трюми


Сотворіння світу

палахкотіння матері

забуті числа днів

у білих халатах

злиденного сяйва

це паморозь а не иній

і лице замість обличчя

нетоптана призьба любови

беззахисне відлуння

повертається та' як

день верне до дня

і вчиться покорі

все слабшає

йде на північ а хоче на запах

а насправді

нікуди не йде

як повія

тримає п'ястук у долоні

як байдужна вдовиця

береже льокон милого

для свого медальйона

і щезають напади хоті

шепотом анотацій

серденько сонечко

довічна лактація

навчання покорі


* * *

пласка сила

плеще в спину

рівно о

буруни котять весло

повзуть по деревині мурахи

висвітлювати мовчазну

терплячу навстіж

кожну розсипану колесом

поранену повну життя

і гіркого мигдалю

принаду

ринва

озерної дороги

шелестить листям зів'ялим

я дозволив тобі

літати над лататтям

гребінцем недовіри

вичесувати з волосся рибу

патрати її гострими зубами

обвивати ногами корчі

і зникати за обрієм

у судомі виру


Вміння

і в гурті найкращих друзів

я пам'ятав

що треба вміти нудьгувати

доглядати дашок поперечин

що ними тримається все

дошкаємо

себто шкандибаємо трошки

дошками

від колишньої тіні яких

в'юниться смужка


Дарниця

у промислових реґіонах

чужі фігури наражаються

на небезпеку

з'їдають себе людожери

шукаючи вбивцю

документально

тулумбаси – мідні труби

зима приходить суворо

і ти на лижах

рушаєш у мандри

зупинити

мить неблизького потяга

крапля

кривавого досвіту

галаслива ніжність

клює долоні снігом

чужі фігури

від дірок дахів-димарів

намацують стебла

вони шукають тортур

але знаходять себе


* * *

марно гострий вітер

слухає серпня окраєць

мені повертає безсмертя

до серця

видирає розваги із очей людини

що вона витікає розпеченим словом

на ошатне верхів'я

і падає ув ошатне верхів'я

і летить поверх цього безладдя

напинаючи роздерті груди

посічені важкою водою

на вітрила срібні від сонця

і лагідно повертає життя

до кількох запитань

у колодязь

а хліб

дайте хліба

і спеки землі

у петельках очей

і рослинах просвітлого дня

не лишайте траву

біля ситого темного лісу

роздеріть на клаптики небо

попринаджуйте сірого вовка

щоб навіки пропало бажання

кохати вчорашньою спрагою

випивати скалки озера

і дивитись на себе в сонце

і заздрити свому відображенню


* * *

зайнявся спів

і заснував порядок

тут чапля наллята ставком

хвиля долає згуки

цілого тіла мертвих садів

повзе і виринає з темряви

клекіт у каяття багна

снопи чернечих поглядів

вертають із вечірки

де ти живеш? де ти?

де безконечна втома

жовтавих бухт

палає відпочинком?

ми спатимемо в

темних сховах

нашого будинку

уламки кораблів

стримлять з усіх щілин

і небо обезболює стосунки

чи бачиш ти

когось поперед себе?

я не знайшов собаки

і майже приручив кохану

майже

як засинаємо у потаємних сховах

мене ковтає рабство

і вже не смію повернутись

але втікаю знову

аби себе втопити між уламків

розбитих кораблів

і заснувать порядок


Баляда про порожнечу

реґулятор пожадливої крови хоче замінити мене

иншим мною

але я тепер по-новому зовсім дивлюся

на старі речі

курс лікування закінчився зненацька

пощезали усі лікарі пречудового ранку

та й навіщо вони потрібні

коли рештки сну в рештках тіл

одчинилися двері казкового замку

а там по всеїдних кімнатах

порожні шафи здивовані

бо з них нічого взяти

і в них нема чого класти


* * *

щомісяця тепер у реґіонах

уважно читають газети

статистика свідчить

жінки у білих халатах

арсеном убивають нерви

і ловлять метелика

три ложки трави

на склянку окропу

чудодійний бальзам

і крильця як павутинки

витягнені із зіниць

не можу ходити

бо в'язко

а-а-а

мій зуб

мій біднесенький зубик

заткни свою пельку

мої губи пахнуть арсеном

її груди пахнуть арсеном

і вона безпам'ятна

стає метеликом


* * *

і знехотя у поцілунок дощ

спроквола випадає сон

слова слова слова

дорога будучність

як рештки глузду

повітря концентроване в нудьгу

турбота про стіну

весільне сонце

виправданий блиск

розв'язані усі завдання

ніч повертає простір

розведені мости

слова слова слова

брехати і говорити правду

брехати правдою

плювати кров'ю

м'ясом суперек

немає геть спасіння

є тільки радість

є згук

є блиск

є сповнені стражданням

веселі танці

у твоїй душі

хай буде так

хай так

назад повернуться слова

назад

завжди

прозорі та легкі

на самоті

нехай і не завжди


* * *

я завойовував принади

й складав до горнятка

і уявляв собі звіра

що гризе золотий камінь

і він стає м'який на дотик

покрівля неба

загорнена брудним ліжником

не віщувала загрози

у кольорі відчувалась волога

у голосі відчувались вуста

і я уявляв собі жінку

що засинає з перекривленим обличчям

як дитина

не вміючи приховати свої відчуття

я радів як радіє бешкетник

бо люди помирають од чеснот

і так весело тягнеться їхнє життя

ніби насмішка

і не рік і не два

я уявляв що крижина

може стрімко розтанути

в необережних руках

а вона не танула

хоч я її довго тримав

між пальців

і горнув до грудей

і ховав ув одежі

і навіть відкрив дорогу до серця

але конаючий звір

у моєму серці

зібрав забагато принад

і йому не вистачало чеснот

аби вмерти


Пуста кімната

випинаються мов вагітні

об'явлені міста

чимало є нерозв'язаних питань

чимало з них безглузді та смішні

всьому правда

по всьому відпочити

відпружити очі

й заблукати в тумані

я хотів сказати все що треба

і мимохіть просто попрощався

в пустій кімнаті

безоглядно

на одній полиці

стояли поруч дві книжки

в одній малося про ченця

і в иншій про блудницю

і обстали біологічні потреби

і сходилися вони докупи

і орудували викруглими словами герої

і кохання

не потребувало заохочень

линула блудниця до Бога

як ошурка до магнету


Убивча насолода

щастя прилетить в моє вікно

заб'ється об шибу

і фуркне геть з образи

ляльки

однолітки долі

помріть всі боягузи

ви хворобливо самолюбні

ви – хворі

щастя прилетить в моє вікно

прилине до шиби мов собака

прип'ятий ланцюгом

душі шпарина

накинеться на хвору ляльку

відкрутить їй голову

і вирве рукиноги

щастя прилетить в моє вікно

розіб'є шибу

і матиме вигляд дитини

що не одержала

обіцяної винагороди


* * *

колись я дуже переймався

його немає

вам одвіт

мене питали

............................................

коли у вас

викликає підозру

його шкіряний пасок

сорочка смерти

вам треба

класти до рота

жувати ковтати

їсти помаранчові шкуринки

невже це зупинить завзяття?

не переймайтеся

їсти помаранчові шкуринки

і уявляти що голод

висотує поступово сили

і одбирає розум

як вели мене на розп'яття

спитали чи люблю висіти

а ще запитали

чи віра сильніша за біль

бо я переймався

я висмикнув слово з одежі

й сказав їм за правду сильніше

про кістки що ними рухають м'язи

вони не почули бо

серце

– як миша

а голод підточує мозок

і щупальця тягне з безодні

здається нічого немає – зовні


Петтинґ

пальці зіскакують з рук

уся життєва філософія

ти не впізнаєш себе

коли подорослішаєш

а руки голубляться пальцями

пригорщі слухають очі

нетрі здобич піймали

вії анішелеснуть

зуби розімкнуться

на всі боки

визбирувати собі їжу

віщуни пророки прислуго

тіло було нове

серце було молоде

слова були недолугі

весна фіялки

топить у вині

фаланги довгі

грають на сопілці

і гра як спрага

і вино водою

тече крізь пальці


* * *

немає золота у нас

втираєм стронцій в скроні

день згаснув

і залишився вільним

ніби не чув не бачив

і не знає нічого

ми хочемо

усе згадати

і бути вищими за біль

але плекають прокльони

серця матерів

і теслярі

забувши місце й час

нам тешуть скроні


* * *

людина без споминів

просить води

моя печаль до біса болить

дитячі ігри

шабаш відьом

стріли летять

в рядно і сито

неначе вперше вгледіти

переповнений ущерть

безголовий місяць

без споминів і снів

так само мучить спрага всіх

хорих і здорових і таких

що їм відомий

смак прожиття

на чотирьох вітрах

пакет вина

і Божий страх горбатий

похилений оспалий

він згадує дитинства друзів

і що робити

як усі їхні лиця зітерті?

тільки бігти навпростець

шукаючи дитинства смерти


* * *

дівчина напинала рушники

так хочеться мати білого коня

суцільні композиції

холоднеча чітких рисунків

передають почуття

великі вузли

зелене тло

і протилежності

як у попередні роки

два полюси

яскравий діямант

гострокінцевий ритм серця

останніх слів

і все зрівноважене

плесо

і тиха вода

непередбачуване полотно

паморока в грудях загусла

кров'ю густою отруєна голка

уявна чистота

дівчина чекала осолоди

поранила пальчика

біль до неба метнувся

нікого не вразивши


Задоволення

домашні кішки дичавіють

– люди інтелектуальної праці –

суспільство вирвалося вперед

мертво держить скелет

моторошний спірічуелс

фото у рамці

хапає повітря ротом

цвях у стіні

добре вибране місце

безперервного серцебиття

узяв рурку

передає слова

запалює жарівку

закурену світлом

говорить для

власного задоволення

доземний уклін

занадто щасливим

брунатним і терплячим

з виглядом мерця

світло ранку розійшлося

на шрамах дерев

атмосфера долі

дорога що стомлює

вдихає в світ життя

вона так хотіла померти

аж усе трусилося від смерти

на фото у затишку

скрутилася кішка в калачик

задля свого задоволення


Фотографування

(вогонь і порох)

ні

вечір – ніц

неначе він вогонь і порох

потопив у воску

ти – потопельниця

не випливла із золотої клітки

в чужому оці

обавлена чеканням

запобігаєш зблискові

як чудово

так

вечір

поховати разом

у кольорі

у черевиках

у крові

вогню і воску

з липким і порохнявим язиком

начиненим

в смертельному чеканні

гарматним м'ясом

у жерлі тому

вечір – ніц

нічого він не вартий

уперше –

все тут безшелесне

без руху –

безперечна вічність

у русі –

непомильна святість

видніє

вечір мертвий –

страшний талан


* * *

є думки

що подібні до натовпу

підлі жваві

лівий збоку

брудні енерґійні

правий прямий

розкуті веселі

є добрі думки

(здається що має від

них бути добре)

п'яниця вивчає

питання про гріх

витривалість і стійкість

але місто далеко

тут нема стількох

затишних місць

є елеґантні думки

працюй

лівий збоку по корпусу

правий збоку в голову

лівий прямий у голову

правий короткий прямий у голову

задовольняйся

як людина

що святкує свій

день народження

у веселій компанії

затишно мати безсмертну душу

зручно мати впевнений вигляд

коли кожен

хто купує залізничного квитка

застрахований автоматично

знищуй свою безтурботність

червоним вином

лівою в корпус

правою в голову


* * *

серед наших ретельно

поголених облич

чую симфонію бритв

ось де

переляк

що зветься життя

гризуча туга

за явищами

фізіологічного взірця

в моєму порожньому гаманцеві

цілі скарби

і вони так

легко даються до рук

і так важко

проковзують крізь пальці

здираючи шкіру

і всі обличчя зазирають

мені в кишені

і все земне повітря

напинається мені в легені

серед різних ганчірок

не видко наших ніг

за які хапаються змії

і життя з переляку

отруюється тілом

і вивищується плитою

над могилою

і вивищується духом

над взуттям


* * *

хто хоче бути камінням

а хто – губами

сливе як птиця

хопити повітря

деякі сторінки

дитинства

суцільна втеча

гострі вилиці капелюха

погляд

що заворожує псів

предтеча їхнього завзяття

ікла їхніх щелеп

невдача

хто хоче гладити рукою

лице

цілувати очі

шукати ґудзики

на сорочці

потороча

хто хоче зірвати ягоду

остання могила людства

узяти птаха за плечі

і вивести на світ

сяйво двох сонць

гордість чоловіче

і мерва тьми

хто хоче –

жмут собачої шерсті


Люди і тварини

йолоп –

людина сумної вдачі

листя що зідхає

велике зачудування

загнаний гураґан у консервну бляшанку

неможливо проминути

сміятися над незнайомцем

і діставати запевнення

що тварини люблять рідний дім

і хочуть бути вдома

передні зуби

точить хвороба

у бльондинки з білборду

маленькі дівчатка отруюються

не з мого пальця скрапує кров

заблизько обід –

винагорода

заблизько вечеря –

покара

я дихав у кільце диму

хмарою повітря

життя точилося з ранки

не на моєму пальці

йолоп –

людина сумної вдачі


* * *

у так званій зоні відпочинку

опрозорені рукомесла

звичка жити поза часом

все що я заберу з собою

лічба діб

кохання з одчаю

розпатрані животи риб

лежать на дивані

у візерункові білої крови

великі опуклі голови

іще дихають гарячими ротами

іще трохи останнього задоволення

і я запрошу тебе їсти

поживну страву

сьогодні рибний день

і останній присуд

у зубах застрягатимуть кістки

нашої любови


У дзеркалах

побачення з собою

нас заохочує

антракт

пальці-собачки

бігають по ґудзиках

запах нагадує прибуток

світло нагадує дитинство

а тепер тільки відблиск

і жінка нагадує видатки

отож люди бувають

опуклими рибами

і їхні беззгучні вуста

вимовляють погрози

і коли губи

цілують ясна

нічому стримати подих

майже як люди

подібні до власних кишень

ґудзики у полоні пальців

і неогрівані руки

у дірявих кишенях

мертвотно сині

і у нас від жаги з рота

вилітає приск

просто на чисте скло


* * *

коли я був богом

то прокляв квітку

їй груди важко надималися

пелюстки об'їдала гусінь

в повітрі анішелесне

здавалося забракне відваги

але серце фіялки

було тендітне

божа воля нищівна

хоч вона і ниділа світом

і їй було боязко межи люди

любить не любить

любить не любить

чим можемо поможемо

так не хотілося в'янути

як важко все тримати

в покорі

очі дивились фіялково

в очах відбивалась інтриґа

стеблом пробігали корчі

знову страх прийде опівночі

страх звичайний божий


Три вірші

1.

птахи ледве втримують на своїх крилах

міріяди тонн повітря

безживного немов лезо бритви

яким я порізав сьогодні собі підборіддя

без певної причини

не хочеться ні про що думати

з радіо ллється музика

ніби хтось зосереджено гризе сухар

і все відбувається сьогодні а не вчора

у квадратових вікнах коливається світло

геть скрізь куди не піткнуся

я знаходжу сліди свого перебування

2.

коли я повірю в Його любов

то стану беззахисним як немовля

тісто повинне нагадувати густу сметану

коржі слід пекти за високої температури

нехай усі люди набивають гарячим тістом свої животи

і стають невситимими посланцями Бога живого

і лише мій корабель оточений морем з усіх боків

буде черкатися об хвилі бортами

аби виправдати їхнє існування


3.

. . . . . . . . . .


* * *

ти розчісуєш косу

я пірвана струна

я поранений палець

що розірвав струну

я густа кров

що витікає з пальця

що розірвав струну

ти розчісуєш косу

і твоя постать скоцюрблена

під тягарем волосся

відсутністю згуків кричать

мої слова про любов до тебе

яка згасла


На небі й на землі

поступливі веселі звірі

котрим годі відчути рівну місцевість

урізаються в пам'ять ляндшафту

(ніби все инше повинне зникнути

через власну незугарність)

невідхильно муляють очі

гаснучі сади

висять над землею

і падають яблука десь над головою

і в'януть квіти

і розпускаються квіти

а десь унизу

в замерзлих калюжах

застигли паперові човники

уламки дитячих катастроф


Кімнатний бог

кімнатний бог

маленьких і ніжних сердець

квола нудьга довгих літніх сонячних днів

лялька з фарфоровим обличчям

усі одноманітні вечори

злилися в один вечір

почережно працюють

щоби світ перемінити

ріжні механізми

але

кожне дзеркало криве

кожне поле заросле бур'яном

кожне тіло переходить в абзац

кожній вірі бракує богів


* * *

відімкнеш листа

й замкнеш його до бюрка

дивуєшся як речення з листа

іще не розповзлися

змійками в ріжні боки

а хвилі минають

як згуки злизують

полум'я солом'яні хащі

і дивишся на плями

зоря змигнула

завмерли гураґани

і в тілі твоєму

така утворилась тіснява

ти обираєш долю

а вона приходить

аби засліпити

і збити з дороги


* * *

не руш

я п'ю твої квіти

цілую твої осяйні пелюстки

і паніматка в строї Еви

невламна

скупа на слова

од голосу дрижить стеблом

і моє щастя

обростає салом

тиняється по товаришах

я склав тобі молитву

й заклав тобі життя

а ти омана –

фікція

ти ні чорта не варта

гола правда

і носії твоєї інформації

підступно

закрались у мої вуста


Вугілля

моє слово

стало вугіллям

я збирав його і попікся

а ти весело сміялася

це було о тій порі

коли тільки-но в кіосках

у вільному продажу

з'явилися кондоми

а вилицюваті чашки з чаєм

прип'ялися до губ у поцілунку

я скинув із плечей обов'язок

мити посуд

ніби старий плащ

а ти витягала

жмутик лискучих голок

і церувала шкарпетки

що в них зяяли розпачем дірки

і світло від лямпи

і твоя похилена тінь

і нитка в голці

шепотіли про затишок

і тихо жевріли

у кошику для сміття

мої слова