Юрій Краснощок

Лідера знайти і знищити (Полювання на красунь, або агент у спідниці) - Юрій Краснощок

Документальний детектив

СПОВІДЬ СЕКС-АГЕНТА

Невдовзі після розвалу СРСР у московській газеті „Труд“, яка інколи друкувала мої нариси, я натрапив на газетний матеріал, котрий мене дуже зацікавив. То був лист читачки газети, під яким замість прізвища стояло тільки одне ім'я – „Наташа“. Ще, не знаючи, як і коли використаю цього листа, я поклав його до свого досьє про таємні розвідки …

Минуло майже десять років, і якось, переглядаючи досьє, я натрапив на вирізку з газети з листом „Наташа“. Я давненько вже виношував задум написати документальний детектив про жінок-агентів таємних служб ХХ століття, але ніяк не міг примусити себе сісти за письмовий стіл. Усе щось заважало. То інша книжка, над якою я працював, то неповна ясність щодо своїх персонажів. Я ще не знав, які саме агенти-жінки мають потрапити до цієї книжки. І, мабуть, саме цей лист і став отим головним поштовхом, який поклав початок моєї роботи над рукописом книжки, яку я спершу збирався видати під назвою „Полювання на красунь“ (в остаточному варіанті ця назва пішла в підзаголовок). Чому я хотів дати їй таку назву, читач зрозуміє із сюжету книжки і з листа невідомої „Наташі“, текст якого подаю дослівно в перекладі українською:

„Шановна редакціє!

Я довго вагалася, писати Вам цього листа чи ні. У цьому був певний ризик. Я давала клятву. Після довгих роздумів я таки вирішила написати цього листа до газети. Може, моя доля декого з жінок насторожить, і хай вчаться на моєму гіркому досвіді.

Народилася я в селі. Закінчила педінститут у нашому обласному центрі – факультет іноземних мов, вивчала французьку. Але в школу після закінчення вищого навчального закладу працювати йти не хотілося. „Вершиною“ призначення після закінчення педінституту серед моїх однокурсниць на той час вважалося „вискочити заміж“ за радянського офіцера. Красива уніформа, перспектива: чоловік – майбутній генерал, гарна платня – не те, що у вчителя чи слюсаря …

„Вискочила“ заміж за офіцера і я. І відкрилася переді мною неприваблива перспектива – тинятися зі своїм чоловіком гарнізонами нашої неосяжної країни – СРСР і мріяти: коли нарешті мій чоловік виб'ється в полковники і осядемо ми десь у місті й матимемо гарну квартиру…

Нарешті така можливість випала. На мене звернула увагу… наша військова розвідка. І пішла я на екзамени. Завдяки моїй удачі пощастило і моєму чоловікові. Спочатку кілька років ми жили в Москві і готувалися до роботи в одній з трьох країн – Бельгії, Франції, Швейцарії. Нам випав Париж. Незважаючи на мерзенність того, чим доводилося займатись (досягненнями в ліжку з наміченою жертвою вербування), воно певною мірою стало компенсацією за мої моральні збитки. Був також і певний азарт. У системі ГРУ (Головне розвідувальне управління Радянської Армії – був такий „інститут“, існує він у Росії, мабуть, і зараз) ту установу ми називали „інститутом“ тому, що там визначали нам кількість балів у залежності від цінності інформації, яку здобували ми – агентки. Своїми „балами“, чого тепер приховувати, я пишалась.

Щоб установити за нами тотальний нагляд, наше керівництво оточило нас тісним колом радянської колонії, куди тоді входили: Морфлот, Аерофлот, посольства, представники преси і телеграфного агентства. Начальство панічно боялося нашого „обуржуювання“ і пильно стежило за тим, хто „розслабляється“. Ось тут у багатьох з нас і випадала ще одна можливість заробляти „бали“. Хоч як огидно було „стукати“, але цією можливістю ми не нехтували. Моя знайома з представництва Морфлоту мала трьох коханців і на всіх „стукала“. Я також не гребувала цим, бо розуміла, що так треба. А ще за нами стежили працівники держбезпеки, яких ми називали „барабанщиками“. Тому, розмовляючи зі своєю подругою, ти не мав жодної впевненості, що завтра тебе не викличуть до Москви. І тоді ти розумів – хтось на тебе „настукав“.

Коли я дійшла висновку, що моя робота, фактично, є працею звичайної повії, яка заробляє гроші не для себе, а для свого таємного відомства, конкретно дня і місяця не пригадую… Але інше пам'ятаю …

Мені дали завдання завербувати в агенти парижанина, зв'язаного з авіаційним виробництвом у Франції. І виділили мені для цієї роботи 700 франків. За паризькими мірками – це копійки. Навіть найневибагливішого француза неможливо було завербувати не тільки за сімсот, але навіть за сім тисяч, зрозуміло, якщо не знайти якісь додаткові важелі впливу: шантаж або секс…

Та у цього „об'єкта“, за нашим досьє, мався грішок, який називають „сексуальним збоченням“. Я вивчила його щоденні маршрути по місту й одного разу з'явилася на його дорозі. І ось уже відчуваю, що він приклеївся до мене ззаду і почав усе сильніше притискатися… Подальші деталі я обмину… Але коли поверталася додому, його візитка вже лежала у мене в кишені.

Нас, таких як я, спеціально добирали з привабливою зовнішністю та іншими потрібними для роботи в розвідці якостями. „Конкурс“ влаштовувало начальство, причому на всіх рівнях просування до заповітної межі. Спочатку гарнізонне, що давало чоловікові направлення у військово-дипломатичну академію. Потім академічне керівництво. І нарешті ГРУ. Зрозуміло, неофіційно мені натякнули, що без цього ніяк не обійтися. Десь в „неофіційній“ обстановці я мусила співати, десь роздягалась, а деколи… Мабуть, у мене все виходило гарно…

Ви можете мені заперечити, що мовляв, у мене були альтернативні методи роботи. Бувало, інколи нас повчало начальство: треба шукати співчуваючих комунізму, готових співробітничати не так за гроші, як за ідею.

Але, на мій погляд, на той час розуміння нашого керівництва про співчуваючих у Франції занадто застаріло. Зате один із наших товаришів по роботі, співробітник ГРУ, тихенько навантажив на своє авто цінні речі, посадив дружину, мою колегу, і розчинився в якійсь західній країні. Безсумнівно, це – зрада. Але тоді я подумала: чи не тому він утік, що йому обридло – як його дружиною розпоряджаються директивно, мовляв, спочатку думай про батьківщину, а потім… про свою дружину. Навколо нас було багато людей, які думали так само, як і я.

Спочатку „проколовся“ мій чоловік. Попався він у бістро. Там він призначив побачення своєму агентові, якого я завербувала. Той мав передати моєму чоловікові ксерокопії секретних документів. Французька контррозвідка стежила за ним, і коли відбувалася передача матеріалів з рук у руки – мого чоловіка схопили на гарячому. Потім його відвезли до поліцейського відділку і кілька місяців тримали під арештом, але він нічого про цього агента не знав, бо виступав у ролі зв'язника. Усе мало погані наслідки. Його, як „персону нон грата“ – небажану особу – видворили із Франції, хоча могло бути гірше …

Після цього мій чоловік запропонував мені розлучитися. Спочатку я подумала, що так потрібно для роботи. За чинними положеннями радянському розвідникові розлучатися не дозволяється. Бо йому треба було створювати враження, що він чудовий сім'янин. Тому мені слід було придумати вагому причину. І я вирішила заявити про свою подружню невірність.

За кодексом розвідки, за яким нас навчали, жінка – це зброя радянської розвідки, а вродлива жінка – це зброя масового знищення. Але використання цієї „зброї“ проти своїх – ні-ні! Тому ми мусили мати бездоганну сімейну поведінку. З французом, американцем – будь ласка, – це вірна служба батьківщині. Сексуальні зв'язки зі службовцями радянських установ за кордоном – це розпуста. Незважаючи на таку абсурдну постановку жіночого питання в радянській розвідці, нам – жінкам-розвідницям – рекомендувалося мати дітей. Така умова вимагалася (діти залишалися в Союзі), щоб тримати нас під контролем і утримувати від утечі або перевербування. Тобто, діти ставали заручниками влади.

Отже, коротше. Чоловік мене покинув. Навіщо йому в мирному житті б…? На роботу за спеціальністю вчителя я йти не могла. За цим фахом ніколи не працювала. Чоловік почав тиснути на мене, щоб відібрати московську квартиру. Вона йому була не так потрібна, як він хотів викинути мене зі свого життя геть-кудись до батьків на село.

Так я стала „відпрацьованим товаром“. Від мене відвернулися всі – чоловік, знайомі, колишні співробітники, і залишилась я сама – у становищі повії, яку обібрали й викинули. Повії було легше – вона знала, для чого старалася все життя і на що могла розраховувати в старості. У мене ж не залишилося жодних засобів для існування. Підтримували мене родичі із села, односельці. Знайшлися добрі люди в Москві, які мені допомагали. В їхніх очах я не читала презирства або докору – тільки співчуття до людини, якій скалічили життя.

Мого чоловіка запроторили до Хабаровська, де йому, як ви розумієте, спеціалістові по Швейцарії, Бельгії та Франції, важко було знайти застосування. І в цей час, загнана в кут, я необдумано вийшла заміж удруге. Я не знала, що він рецидивіст і сидів у в'язниці. Наслідок був сумний. Він зґвалтував мою тринадцятирічну доньку…

І ось тепер я гірко думаю: чи це не розплата за моє неправедне життя?..“

Прочитавши вдруге й уважніше листа секс-агента „Наташі“, я довго сидів над ним у глибоких роздумах. Мені було дуже шкода цієї жінки зі знівеченим життям. Перед моїми очима, як у німому кінематографі, пропливали постаті і обличчя „резидентів у комбінаціях“, „Джеймс Бондів без спідниць“, випадкових жертв служб безпеки, і у кожної з них були долі, схожі на драми й трагедії Шекспіра…

Зустрічаючись з ними на сторінках мого документального детективу, хай читач буде об'єктивним, згадає заповіді Христа: „Не судіть і не судимі будете!“

ТАНЦІВНИЦЯ БОГА ШИВИ

На світанку 15 жовтня 1917 року двері камери смертників Сен-Лазарської в'язниці заскрипіли й відчинилися. Вона ще спала. Її розбудили словами: „Мужнійте, час покари настав…“ Від сповіді у священика ув'язнена відмовилася, тільки попросила чарку коньяку. Потім передала лист доньці, випила коньяк, підвелася й сказала: „Я готова!“ Потім упевнено під вартою в супроводі священика, адвоката та начальника в'язниці вийшла з камери смертників. Їх посадили в закрите авто і в супроводі кількох автомобілів повезли на Венсенський полігон під Парижем.

На полігоні їй зачитали вирок, потім поставили біля стовпа і прив'язали. На пропозицію зав'язати їй очі – відповіла відмовою. Заторохтіли барабани, і дванадцять солдат французької армії підвели свої рушниці. Прозвучала команда, луснув залп пострілів. І тендітне тіло жінки звисло на стовпі. Один із солдатів, побачивши цю картину, знепритомнів і повалився на землю…

Так було розстріляно за рішенням французького військового трибуналу німецьку шпигунку на прізвисько Мата Харі.

Минуло вже багато років, але й ще досі точаться розмови й суперечки: кого розстріляли? Професійну шпигунку, авантюристку чи невинну жінку?.. Написано стоси книжок і публікацій, опубліковано сотні всіляких романтичних вигадок і пліток.

Її справжнє ім'я – Маргарита Гертруда ван Залле. Вона народилася у містечку Лоувардан, що в Голландії, 7 серпня 1876 року в сім'ї шанованих голландців Адама ван Залле й Анни ван-дер Мелен. 1895 року її видадуть заміж за капітана голландських колоніальних військ, із яким невдовзі після весілля вона виїде з Голландії на острів Яву. Капітан Маклеод, її чоловік, за походженням шотландець, на багато років старший за свою дружину, був гультяєм і випивохою. Бундючний і грубезний, він рідко бував тверезим, чим викликав неприязнь оточення. Він часто нещадно бив свою дружину і тягав її за волосся. Своєю жорстокістю він наживав собі ворогів серед яванців.

На острові Ява Маргарита народила сина, якому дали ім'я Норман. Служник-туземець, аби помститися своєму жорстокому кривднику капітану Маклеоду, отруїв малолітню дитину. Маргарита покарає вбивцю своєї дитини, підсипавши йому, в свою чергу, отруту в їжу.

П'ятирічне перебування на Яві не мине даремно для молодої жінки. Коли її чоловік ганятиметься по джунглях за місцевими повстанцями, пиячитиме й плутатиметься з туземками, Маргарита віддасться вивченню буддистської культури, яка прийшла на острів з Індії.

У легенді про Мату Харі є одна дуже цікава деталь, яка дещо розкриває таємницю еротичної танцівниці. Там розповідається, що молодий офіцер, шотландець за походженням, перебуваючи на Яві, нібито знайшов молоду танцівницю в храмі і допоміг їй утекти. Потім вони поїхали до Європи, одружилися, а після його смерті вона стала танцівницею ритуального еротичного танцю. У цій легенді прихована якась таємниця з життя Мати Харі.

Можна припустити, що Маргарита під впливом трагічної смерті маленького сина і не бажаючи бачити остогидлого чоловіка, який знущався над нею й неславив її своїми походеньками, втекла від нього і якийсь час переховувалася в буддійському храмі, яких у той час було ще багато на острові.

Схожа зовнішністю на жінок Яви – мабуть, в її роду був якийсь виходець зі Сходу, – вона видає себе за яванку, вивчивши для цього місцеву мову.

Вона переховувалася в буддійському храмі, де мешкали жінки, які присвятили себе служінню богу Шиві. На Яві в той час, незважаючи на посилену експансію ісламу, були індуїстські храми, засновані ще на початку минулого тисячоліття.

Яванські жінки, які стали жрицями Шиви, займалися ритуальними священними танцями і храмовою проституцією. Прибутки від свого служіння Шиві вони передавали на утримання храму. Мабуть, саме там Маргарита Зелле досконало опанувала мистецтво ритуальних танців. Бо по її виступах у Європі відчувалося, що самотужки вона не змогла б так навчитися еротичного танцю. Можливо, там, у храмі Шиви, вона й прийняла буддизм, отримавши ім'я Мата Харі, що в перекладі з місцевої мови означало: „Око ранку“. Про те, що вона поміняла релігію, свідчить, зокрема, її відмова від передсмертної сповіді у християнського священика.

Вона настільки оволоділа мистецтвом танцю Шиви, що згодом, коли стане відомою танцівницею в Європі, парижани, добре знайомі з танцями Сходу, не матимуть сумнівів, що це справжня жриця кохання з Яви.

Не виключено, що після того, як Маклеод силоміць забрав Маргариту з храму Шиви, вони 1901 року терміново повертаються до Європи з маленькою дочкою Марією-Луїзою.

Ось тут, десь між 1901 і 1905 роками, „щезає“ голландка Маргарита Залле і народжується танцівниця Шиви з острова Яви Мата Харі.

Її характер визначився, її воля й бажання стати танцівницею зміцніли, і вона вступає в боротьбу зі своїм чоловіком. Мата Харі намагається кілька разів розлучитися з ним. У серпні 1902 року Маклеод жорстоко побив її і вигнав з дому, забравши з собою шестирічну Марію-Луїзу. І жінка починає чинити рішучий опір, вона домагається рішення суду, за яким Маклеода зобов'язали повернути дочку Маргариті й утримувати їх обох. На це рішення він відповів брудними наклепами й брехнею. Її тітка, до якої вона звернулася за допомогою, повірила Маклеоду, а її вигнала геть. Маргариті намагався допомогти її батько, але Маклеод залякав його скандалами. І тоді вона залишає провінційну Голландію і їде до Парижа шукати щастя на артистичній арені. Кому не відома доля танцівниці в Європі й особливо в Парижі? Про це писали й Віктор Гюго у „Дамі з камеліями“, й багато інших письменників. Артистка, щоб зробити кар'єру, мала стати куртизанкою або утриманкою якогось багатого буржуа, який сплачував би її витрати на вбрання, квартиру, служниць, модисток і так далі.

Багата уява, відчайдушна рішучість, бажання сяяти на сцені примушували її ставати винахідливою і виробляти імідж танцівниці із загадковим і авантюристичним минулим. І все це вона робить сама – псевдонім, легенда про народження: батько – європеєць, мати – яванка, поширення міфу про те, що вона навчалася танцю жриць у храмі Малабара.

Їй було 29 років, коли вона майже миттєво досягла успіху. Гонорари за свої виступи вона брала величезні. Коло її утриманців було широке – вищий світ Європи. Тут були генерали і кронпринци, міністри і високі урядовці. Кому з можновладців не хотілося мати в ліжку жрицю кохання з Яви? Але за це треба було й платити великі гроші. І часто траплялося, що ці гроші йшли з державної кишені Франції, Голландії, Німеччини.

Таким чином, її кар'єра танцівниці розпочалася майже за десять років до початку Першої світової війни. Це були роки шаленого успіху яванської танцівниці.

Берлін зустрів її не менш гостинно, ніж інші столиці Європи. В день оголошення війни французькі агенти бачили, як вона роз'їжджала на авто в компанії начальника німецької поліції фон Ягова, з яким уже до цього була добре знайома. Дехто вважає, що якраз тоді Мата Харі отримала пропозицію вступити на службу до німецької розвідки. Але в такому разі виникає багато запитань. Навіщо було заарештовувати стратегічну шпигунку перед французькими агентами і демонстративно підкреслювати її контакти з німецькою розвідкою? Вона мала багато даних для того, щоб бути цінним агентом, але разом з тим дуже впадала в очі своєю зовнішністю й популярністю. Бо якби німці добре все обміркували, то зрозуміли б, що такий агент не зможе безкарно діяти протягом усієї війни.

Виникає й інше запитання: чим пояснити, що агент Н-21, така розумна і щедро оплачувана шпигунка, протягом року перебувала поза театром війни і польової таємної служби? Такого у професійному шпигунстві не буває, вона мала вкорінитися у Франції до початку війни і не афішувати своїх зв'язків із німцями. Вона ж поводилася як розбещена куртизанка, роблячи все навпаки, і повернулась до Франції тільки 1915 року.

За кілька днів до цього італійська розвідка (союзниця французької) надіслала телеграму до Парижа:

„Проглядаючи списки пасажирів японського пароплавства в Неаполі, ми встановили серед них Мату Харі – відому індуську танцівницю, яка збирається виступати нібито в ритуальних індуських танцях в оголеному вигляді. Здається, вона відмовилася від індуського походження і зробилася берлінкою. Німецькою вона розмовляє з легким східним акцентом…“

Копії цієї телеграми були розіслані у всі країни Антанти як попередження про небезпечну шпигунку. Французька контррозвідка організувала стеження за танцівницею. Паризька „Сюрте-Женераль“ (служба безпеки) також узяла цю жінку під підозру. Поліцейська префектура, в якій Мата Харі видавала себе за мешканку Бельгії, зробила на її паперах відмітку: „Слідкувати“.

Незважаючи на такі заходи, Мата Харі умудрилася навіть танцювати свої еротичні танці в погано освітленому театрі військової таємної служби. До 1916 року французька контррозвідка була спантеличена демонстративною поведінкою цієї шпигунки. Вона ніколи не конспірувалася, нічого не боялася і нічого не приховувала. Тим важче було зрозуміти, яким шляхом вона передавала їхні військові таємниці, факт викрадення яких їм не вдавалося встановити й довести. У танцівниці було багато приятелів у дипломатичному світі, серед яких були шведський, датський та іспанський військові аташе. Дипломатична пошта нейтральних країн не перевірялася французькою службою безпеки і цензурою, тому виникла підозра, що листи, які надсилала Мата Харі за кордон, не проходять французької цензури. І тоді французи вирішили перевірити дипломатичну пошту. І нібито знайшли там, у шведській і нідерландській дипломатичній пошті, якісь серйозні докази для майбутнього процесу. І все ж вони не наважилися заарештувати танцівницю, хоча стверджували, ніби вона передавала викрадені таємниці в листах, які писала невидимим чорнилом, якого їм прочитати і розшифрувати не вдалося. Вагомих доказів, щоб передати її справу до військового суду, не було. Листи нею були написані своїм приятелям – герцогу Брауншвейському, німецькому кронпринцу, голландському прем'єр-міністрові ван-ден Ліндену та іншим важливим особам, тому важко було знайти переконливі докази.

Нарешті було встановлено, що вона клопочеться про перепустки у Віттель, курорт на півночі Франції, з тим, щоб побачитися там із коханцем – російським капітаном Маровим, який втратив зір на війні і потребував догляду. Її зв'язки з цим російським офіцером не викликали сумнівів, але недалеко від Віттеля, незадовго перед цим французи збудували новий аеродром, а їхня розвідка в цей час перехопила шифровку німецьким шпигунам про необхідність зібрати інформацію про цей аеродром. Маючи надію, що танцівниця остаточно викриє себе, французькі контррозвідники потурбувалися, щоб їй цю перепустку видали. Але у Віттелі вона поводилася досить обережно.

Поразки на фронті підштовхували французьку владу на рішучі дії: спіймати шпигунку на гарячому і цим хоч якоюсь мірою виправдати свої поразки на фронті, зваливши їх на невловиму Мату Харі.

Ось тоді виникла ідея – чи не вислати її з країни? І це було зроблено. Після того, як їй оголосили про висилку, Мата Харі клятвено заявила, що ніколи не працювала на німців. І висловила готовність працювати на французів. У розмові з капітаном Ладу вона вихвалялася, що має вплив на багатьох владоможних осіб у Німеччині, і дала згоду поїхати туди й добути для французів військові таємниці німців. Начальник відділу французької контррозвідки капітан Ладу зробив вигляд, що вірить їй.

Оскільки танцівниця заявила, що німецький генерал-губернатор Бельгії, яка була захоплена німцями, фон Біссінг перебуває під її чарами, їй запропонували поїхати до Брюсселя і вивідати все, що стане можливим, в окупаційної німецької влади. Причому їй повідомили прізвища шести агентів в Бельгії, з якими вона могла там законтактувати. Усі ці агенти в Парижі вважалися сумнівними, бо повідомляли постійно завищені дані про німецьку армію.

Після прибуття Мати Харі до Брюсселя один із цих шести бельгійців був заарештований німцями і розстріляний. Цей факт ніби свідчив проти танцівниці. Але страта цього агента разом із тим спантеличила французьку розвідку. Від нього вони не одержували жодної цінної інформації про німецькі збройні сили і вважали, що він пише донесення під диктовку німців. Тому, коли німці його засудили до страти, французи зрозуміли, що помилилися, бо він, як виявилося, повідомляв таки цінну інформацію про німецьку армію. Через деякий час про такий висновок повідомили Парижу й англійці. Один із їхніх агентів був загадковим шляхом виданий німецькій контррозвідці якоюсь жінкою, яка встигла зникнути, але її ім'я вони не встановили.

Отже, перевірка французькою контррозвідкою нічого не дала, розкрити Мату Харі як німецьку шпигунку їм так і не вдалося. Через деякий час вона з якихось причин через Голландію та Англію їде до Іспанії. І, зрозуміло, що коли б вона була тією жінкою, яка видала англійського агента німцям і, знаючи, що вона під „ковпаком“ двох розвідок – а була вона розумною жінкою, – вона ніколи б не поїхала до Англії. Бо одразу ж після прибуття на острови Альбіону її запросили до Скотленд-Ярду.

Тут у розмові з Базилем Томпсоном, начальником карно-слідчого розшуку відділу, вона чомусь заявляє, що є німецьким агентом, але приїхала сюди шпигувати не на користь Німеччини, а на користь Франції. Томпсон, скептично вислухавши „флірт“ куртизанки, порадив їй від щирого серця на стромляти свого носа куди не слід і дав дозвіл на від'їзд до Іспанії. Вона подякувала його за щиру пораду і відбула до Мадрида.

Слід зауважити, що всі її переїзди супроводжувалися виступами в театрах і вар'єте. Вона витрачала грошей більше, ніж заробляла, до того ж головні її глядачі й прихильники були в армії, отож її вистави великих заробітків не приносили, і їй постійно потрібні були гроші. Крім того, вона утримувала на свій кошт свою доньку Марію-Луїзу, яка жила в Голландії, допомагала своїм рідним. Йшла війна, і Мата Харі розуміла, що гроші є у військових. Вона була доволі здібною актрисою і мала шалений успіх серед військових і аристократичних кіл, однак розмови про її високопосадових коханців легендою значно перебільшені. Як з'ясувалося, вона насправді ніколи не вчилася в німецькій розвідувальній школі в Лоррахі у Баварії. Справді, вона пропонувала свої послуги агентам німецької розвідки в Голландії, але, можливо, не збирала для них ніякої шпигунської інформації. Та сама історія повторилася і з французькою розвідкою, але, скоріше за все, її керівники були її коханцями. Не вдалося знайти жодних вагомих доказів того, що Мата Харі справді займалася шпигунством, не знайдено ніяких документів про численні французькі військові таємниці, які нібито вона передавала німцям.

Спроба Мати Харі поступити на службу до Другого бюро швидше пов'язана з браком грошей, про що вона свідчила на слідстві. Не виконувала вона ніяких доручень і капітана Ладу, а це підтверджує, що Мата Харі не робила нічого такого, за що могла бути покарана згідно з законами Франції. Навпаки, коли б вона була шпигункою, то її повернення до Франції важко пояснити. Після Першої світової війни, коли німцям уже не було ніякого сенсу замовчувати її успіхи, керівники кайзерівської військової розвідки заперечували, що танцівниця працювала на неї.

Після арешту Мати Харі попереднє слідство у її справі було доручено вести слідчому військового міністерства Франції капітану Бушардону. До цього він уже займався кількома політичними процесами і тому одразу надав новій справі політичного забарвлення. При ознайомленні з матеріалами слідчий змушений був визнати, що числені донесення французьких агентів про дії та переїзди Мати Харі та безпідставні підозри аж ніяк не розкривали справу. Справді, танцівниця отримувала певні суми з Голландії, але це не були гроші від розвідки німців, а фінансове утримання, що надсилав її коханець – барон ван-дер Капеллен, який, зрозуміло, потім відмовлявся, що гроші йшли від нього. Але цей факт і перехоплення донесення з Мадрида про „Х-21“ становили в матеріалах слідства головні аргументи, які ніби свідчили про її шпигунську діяльність. „Речові докази“, що були знайдені у неї при арешті, важили для слідства ще менше. „Секретне чорнило“, за твердженням арештованої, було звичайними яванськими ліками, які вона вживала.

На допиті Мата Харі виклала історію свого життя, визнавши, що висловила згоду шпигувати на користь німців, але заперечувала, що на ділі збирала яку-небудь розвідувальну інформацію. Бушардон на допиті заявив їй, що вона приховала від Ладу те, що дала згоду працювати на німців, і в той же час, за її визнанням, повідомила німецькому військовому аташе в Мадриді фон Калле про її вступ на службу до французького Другого бюро.

Інакше кажучи, за твердженням Бушардона, вона була подвійним агентом і зраджувала не німців, а французів. Іншим вагомим аргументом Бушардона були її зв'язки з великою кількістю офіцерів різних армій. І, мовляв, – як стверджував Бушардон, – якби вона вибирала собі коханців і керувалася грошовою „компенсацією“, то могла б знайти собі більш заможних коханців.

На такий закид слідчого Мата Харі відповіла, що її вибір завжди залежав від її особистих симпатій. Коли капітан Ладу, даючи свідчення, підкреслив, що Мата Харі приховала від нього, що влаштувалася на службу в німецьку розвідку, вона відповіла, що не наважилася йому повідомити про це. І додала, що Ладу нічого їй не платив, тому вона і не зобов'язана була розкривати свої таємниці, з допомогою яких вона здобувала потрібні їй гроші.

Під час процесу, що розпочався 24 липня 1917 року, Мата Харі повторила свої зізнання, які вона дала на попередньому слідстві. Свідки, що виступали на процесі: колишній міністр і високопосадовий чиновник, – дружно заявили, що вони є коханцями Мати Харі, але ніколи не розповідали їй державні таємниці, і вона сама жодного разу не цікавилася жодною військовою інформацією. На суді фігурував любовний лист до Мати Харі від якогось міністра Франції.

Незважаючи на те, що засідання трибуналу проходило в повній таємниці і без сторонніх, преса повідомила, що той лист був підписаний прізвищем, яке починалося на букву „М“ і закінчувалося літерою „І“. Газети зробили висновок, що мова йде про колишнього міністра внутрішніх справ Луї Жане Мальві. Але, як з'ясувалося пізніше, той лист був підписаний прізвищем Мессімі, тобто генералом Мессімі, який у 1914 році, на початку війни, займав посаду військового міністра Франції. Але цей бабій, бездарний генерал, підлабузник, що завдав великої шкоди французькій армії, залишився поза вироком трибуналу, бо був узятий під захист реакційною військовою клікою.

На процесі не було наведено якихось додаткових фактів шпигунської діяльності танцівниці, крім тих, що були встановлені під час слідства. Але для членів військового трибуналу, який поставив на меті прикрити поразки французької армії на фронті, до яких призвели бездарні дії французьких полководців, потрібен був жупел великої шпигунки, на яку можна було перекласти вину французьких генералів.

Спроба адвоката Клюне поставити під сумнів непереконливі докази закінчилася невдачею: трибунал закрив йому рота. Після смертного вироку, який винесли Маті Харі, прокурор Морне зауважив одному своєму приятелеві: „Так. У цій справі не було нічого, що дозволяло відстьобати кішку…“

Через багато літ, 23 серпня 1934 року, в англійській газеті „Дейлі експрес“ було надруковано повідомлення, що в санаторії біля Цюріха померла тяжко хвора Анна-Марія Лессер. Перед смертю вона зізналася, що її справжнє ім'я Елізабет Шрагмюллер. Це була німецька шпигунка з легенди. Перед смертю Анна-Марія Лессер заявила кореспондентові газети, що це вона зрадила Мату Харі, оскільки німецька розвідка вирішила позбавитися непередбачуваного і малоконтрольованого їхнього агента. В організації цієї підступної акції брав безпосередню участь сам адмірал Канаріс, керівник абверу при Гітлері, а в часи Першої світової війни – молодий офіцер розвідки німецького кайзера.

Коли відбулося це зізнання, в Німеччині до влади прийшли фашисти на чолі з Гітлером, тому перевірити цю інформацію не було можливості. Крім того, побутує версія, згідно з якою Канаріс особисто вжив рішучих заходів, аби ця інформація про Мату Харі, коханцем якої він був, не потрапила на сторінки європейських газет. Допитати адмірала Канаріса після закінчення Другої світової війни теж не вдасться, бо в квітні 1945 року його за наказом Гітлера повісять як зрадника.

Отже, ні німецька, ні французька розвідки не мають бажання розтаємничувати трагедію жінки, яка насправді не була професійною шпигункою й увійшла в історію як танцівниця бога Шиви з утаємниченим псевдо – Мата Харі („Око світанку“). Ми так і не дізнаємося, хто вона: агент у комбінації розвідок чи жінка зі скаліченою розвідками долею.

У той час, як Мата Харі чекала суду і вироку у Сент-Лазарській в'язниці, інша жінка очікувала суду в Трубецькому бастіоні Петропавлівської фортеці в Санкт-Петербурзі. Її заарештували за рішенням Тимчасового уряду Росії як німецьку шпигунку.

І я мав дослідити її долю, яка за драматизмом ситуацій дуже нагадувала справу танцівниці бога Шиви – Мати Харі. Я мав провести приватне розслідування щодо злочину сановитої фаворитки – фрейліни її імператорської високості дружини самодержця Миколи ІІ, цариці Олександри…

Мені потрібно було також з'ясувати: хто ж вона така – Анна-Марія Лессер, німецька шпигунка з легенди, яка „заклала“ Мату Харі …

АГЕНТ НА ПУАНТАХ

Новорічний карнавал з нагоди нового 1912 року в Ейс Арені Берліна був у самому розпалі. Кружляли пари на танцювальному майданчику, а навколо нього, за столиками ресторану, стріляли корки шампанського, чулися тости, дзенькіт кришталевих бокалів.

Раптом за одним із столиків зчинився гамір. Розливаючи вино, офіціант необережно звалив бокал на чудову сукню жінки, яка сиділа в колі німецьких офіцерів. Вона зойкнула і підхопилася зі стільця, рятуючи свою дорогу сукню. Кельнер, як муха, спритно крутився біля офіцерів, швидко витираючи серветкою розлите вино на столику, розгублено вибачався за свою неоковирність і весь час перелякано приговорював: „Майн гот, фройляйн, бітте шьон!“

У липні 1913 року в Палаті громад британського парламенту розгорівся скандал. Депутат від ліберальної партії Кінг виступив із заявою, в якій вимагав від секретаря у справах Шотландії Мак-Кінона Вуда, щоб той розповів правду про німецького шпигуна Карла Гравіса. Останній мав сидіти в одній із шотландських в'язниць за шпигунство, але якимось чином опинився на волі ще в грудні 1912 року. Кінг вимагав пояснити, яким чином німецький шпигун опинився в Нью-Йорку, де написав свою книжку „Таємниці німецького військового відомства“, яка розповідала про його двадцятирічну службу в секретній розвідці Німеччини. Головною ідеєю книжки було попередження про нову світову війну. На жаль, в Сараєво прозвучав фатальний постріл Гавриїла Принципа, і книжка німецького шпигуна й авантюриста стала дуже популярною в ті роки. Проте вона практично залишилася невідомою для радянського читача. Більшовизм боявся її публікації, бо розповідь торкалася й підготовки більшовиками революції в Росії та їх планів захоплення влади. Була в цій книзі і згадка про ту даму, якій кельнер у берлінській Ейс Арені облив шампанським розкішну сукню. Ось що агент кайзерівської розвідки оповідає про цю подію:

„…Німецька таємна служба, в якій я служив 12 років, складалася з трьох основних підрозділів: армійської розвідки, військово-морської розвідки і розвідки особового складу. Армійська та військово-морська розвідки підпорядковувалися Генеральному штабу в Берліні, можливо, найдивовижнішій установі у світі. Армійська і військово-морська розвідки займалися пошуком секретної інформації про озброєння, військові плани, фортифікаційне будівництво та інші військові таємниці сусідніх імперій. Політична розвідка вела стеження за зустрічами людей з імператорського оточення, засіданнями кабінету міністрів та іншими службами імператора Вільгельма. Управління особового складу підлягало безпосередньому керівництву особового секретаріату імператора й було останньою інстанцією, яка вирішувала всі його особисті питання. Служба в цьому управлінні вважалася найпочеснішою. В ній служили представники всіх класів та станів. Принци і герцоги, адвокати і лікарі, актори й актриси, представники вищого світу, офіціантки і вантажники – кожен з цих людей міг бути залучений до виконання якогось завдання. Вважалось можливим, що ваш чарівний компаньйон за чайним столиком у готелі „Ріц“ або красуня, якою ви зацікавилися, є оплачуваними агентами якогось уряду.

Великі співаки, танцюристи чи артисти, особливо російського або австрійського походження, дуже часто перебували на утриманні якоїсь секретної служби. Це стосується, наприклад, знаменитої, відомої на весь світ російської балерини Анни Павлової.

Під час її гастролей у Німеччині імператор Вільгельм особисто дав розпорядження взяти балерину під охорону, аби з нею нічого не трапилося…“

Так пише у своїх спогадах Карл Гравіс. До речі, його книжка побачила світ у той час, коли Анна Павлова саме перебувала на гастролях в Америці, і, безсумнівно, велика балерина читала її, зокрема й той розділ, де розповідалося про подвиги „агента на пуантах“. Америка – своєрідна країна, де сенсація робить рекламу. Там навіть існувало неписане правило, за яким визначалося, що таке сенсація. Якщо собака покусала поліцейського, казали видавці американських газет, – то це газетна інформація, а коли поліцейський – коп – покусав собаку, то це вже сенсація. Щось подібне трапилося і з балериною Анною Павловою, гастролі якої проходили в Америці. Якби Павлова була проста шпигунка, то на неї ніхто б не звернув уваги, але коли газети роздзвонили про те, що російська прима-балерина виманювала таємні секрети у самого німецького імператора Вільгельма в інтересах країн Антанти, куди входили і Сполучені Штати, то це стало неабиякою сенсацією, а отже – й рекламою для балерини. Публіка сприймала її з захопленням. Газети друкували її портрети, розповідаючи біографію „попелюшки“.

…Холодного зимового ранку, останнього дня січня 1881 року, в сім'ї відставного солдата Матвія Павлова та петербурзької пралі з'явилася на світ, раніше, ніж очікували, крихітка-дівчинка. Вона була такою слабенькою, що ні породілля, ні її сусідки, які бігали навколо ліжка молодої матері, не мали надії, що це дитя виживе. Побоюючись, аби дитя не вмерло без імені, її охрестили і нарекли Анною на честь святої Анни, свято якої саме на той день значилося в церковному календарі.

Дівчинка після народження часто хворіла, життя ледь жевріло в її кволому маленькому тільці. Але завдяки турботам матері й бабусі дитина вижила.

Батька свого, відставного солдата Матвія Павлова, майбутня балерина не пам'ятала. Він жив окремо в селі й був уже немолодий, бо прослужив 25 років у царській армії, до того ж іще й мав поранення на війні, тому прожив після народження доньки всього два роки.

Анна Павлова залишила після себе мало спогадів про своє дитинство – воно було жебрацьке, малорадісне. Майже нічого вона не згадує про своє навчання в Петербурзькій театральній школі. Та й які можуть бути спогади у дівчини-сироти – дочки пралі, яку прийняли до цієї школи тільки завдяки обдарованості дівчини та благодійникам матері і відставного солдата.

Не так багато спогадів про Анну Павлову можна знайти і в книзі „Анна Павлова“ Віктора Дандре, її чоловіка й антрепренера. Ще менше згадано про неї у мемуарах людей, які близько знали балерину. Майбутня всесвітньовідома танцівниця росла невеличкою, але дуже стрункою дівчинкою з пластичним тілом і чудовим музичним слухом.

У невеличкому будиночку на околиці Петербурга в Лігово пройшло її сирітське дитинство. Тут у неї з'явився потяг до танцю, вона пурхала по кімнаті, ніби той метелик, наспівуючи вигадану нею самою мелодію. Вона ніби справді відривалася від землі, перебуваючи в якомусь казковому польоті: то складала свої руки крильцями, то завмирала, ніби чимось зачарована, а потім знову пурхала з квітки на квітку…

Її мати, розповідаючи про свого метелика-донечку господарям, яким прала білизну, говорила з радісною усмішкою: може, колись, буде воля Божа, і вона стане балериною…

У дуже короткій автобіографії Анна Павлова пише: „Перші мої спогади – маленький будиночок у Петербурзі, де ми жили вдвох із матір'ю. Ми були бідні, дуже бідні… Моя матуся примудрялася на великі свята робити мені приємні подарунки. На паску – велике яйце, всередині якого були маленькі чудові іграшки: на Різдво – маленьку ялиночку, прикрашену золотими горішками. А одного разу, коли мені було вісім років, вона з радістю повідомила мені, що ми поїдемо до Маріїнського театру…“

Цей епізод запам'ятався дівчинці на все життя. У своїй автобіографії вона передає ті враження, які пережила під час цієї казкової подорожі. Цікавості дівчинки не було меж – вона все випитувала у матері, що там виставлятимуть і як люди перетворюються на казкових героїв. Любов Федорівна, її мати, знову і знову переповідала їй казку про Сплячу красуню, яку дівчинка знала до дрібниць.

Сніг тільки-но випав, і столиця Росії мала чепурний вигляд – здавалося, що всі готуються до радісного свята. Мати і донька їхали до Маріїнського театру на санях візника, які, ніби в казці, тихо пересувалися по снігу, ледь-ледь подзенькуючи дзвоником. Щаслива дівчинка слухала звуки міста, і крізь них до неї долітав голос матері:

– Донечко, ти зараз побачиш чарівників…

„…Ще кілька хвилин, і переді мною відкрився чарівний світ, – згадувала Анна Павлова. – З перших же нот оркестру я вся затремтіла. Піднялася завіса, переді мною відкрилася роззолочена зала палацу, і я тихенько зойкнула від радості“.

Партію юної принцеси Аврори виконувала в дуже ефектному костюмі італійська балерина Бріанца. Костюм дуже гармонував з її темним волоссям. Вона танцювала легко і граційно, зачаровуючи глядачів досконалістю техніки. Дівчинка бачила на сцені, як король готував подарунки для фей, запрошених на хрестини своєї дочки. Урочисто з'являлися в танці добрі чарівниці, серед них була і фея Бузку, хрещена мати принцеси Аврори. З нею шість помічниць, які підтримували довгий шлейф її сукні. „Пам'ятаю, – писала Павлова, – я затулила обличчя, коли на сцену виїхала стара чаклунка в кареті, запряженій щурами“. То була горбата і страшна фея Карабос, яку забули запросити. Її різкі рухи, загрозливі обертання в танці були такі виразно ворожі, що дівчинка скам'яніла.

У третьому акті балету маленька дочка пралі побачила, як на сцені з'являються Біла Кішечка і Кіт, Блакитна Пташка, принцеса Флорина, Червона Шапочка, – і добро перемагало зло. Дівчинка була в захваті. Цей спектакль став дороговказною зіркою усього її життя, назавжди визначив її долю.

З 1 травня 1906 року прима-балерині Петербурзького імператорського Маріїнського театру встановлюють річну платню три тисячі рублів. До цього як солістка балету вона отримувала значно менше. Але корифеям театру платили дуже мало, вони постійно потерпали від безгрошів'я і тому часто зупиняли її, молоду балерину, за кулісами й, ніяковіючи, опустивши очі, питали:

– Анечко, у тебе не знайдеться зайвих двох рублів?

– Аннет, три рублі до платні…

І вона нікому не відмовляла. Відчувши скруту в дитинстві, вона розуміла бідність. Висока платня дозволила їй зняти квартиру з репетиційним залом, де вона могла відточувати свої балетні па. Але визнання її таланту прийшло тільки у 26 років. Проте це вже було немало для актриси Маріїнського театру, де точилася боротьба за те, кому стати прима-балериною. Майже у кожної балерини в цьому театрі були сановиті й багаті покровителі, Павлова ж була низького походження – дочка пралі й солдата; і куди їй було тягатися з фавориткою царя Миколи ІІ, прима-балериною театру Матильдою Ксешинською, якій вінценосний покровитель подарував палац у центрі Петербурга. Провідні партії у спектаклях Павловій діставалися рідко, тому вона з радістю прийняла пропозицію балетмейстера Дягілєва взяти участь в гастролях за кордоном у так званих „російських сезонах“ у Парижі, Берліні, Лондоні та Нью-Йорку.

Павлова мала надію, що під егідою Дягілєва в цій балетній трупі відбудеться об'єднання талантів. Вона мріяла про те, що зможе в цій балетній трупі повністю розкрити себе. Однак ці мрії не виправдалися. Об'єднання талантів під егідою антрепренера і режисера Дягілєва не сталося, та й не могло статися. Уся увага маестро приділялася Ніжинському, котрого той виділяв у трупі. Павлову помітили, але вона не стала для глядачів єдиною і неповторною. Навіть її портрет роботи художника Сєрова викликав більше відгуків, ніж балетні образи, створені балериною. Попрацювавши в дягілєвській антрепризі лише один сезон, Павлова покинула її з почуттям глибокого розчарування.

Повернувшись у Росію, в інтерв'ю „Петербурзькій газеті“ Павлова ось як оцінила свій літній сезон:

– Я була схвильована успіхами, які випали на мою долю у Швеції, Данії, Німеччині, Чехії. Німці особливо мене розуміють і цінують… Вони люблять класичне мистецтво… В Парижі, – продовжувала вона з іронічною посмішкою, – російське мистецтво підносили, як і російську їжу, за звичаєм – дуже розкішно і занадто ситно. Взяли все, що було кращого у всіх галузях, і піднесли одразу все. Окремі виконавці загубилися. Та й не танцювала я там того, чим створила собі ім'я тут і в Німеччині. Просила Дягілєва поставити мою улюблену „Жизель“ без усяких зайвих прикрас, без розкоші декорацій, але він побоявся…“

На жаль, як антрепренер і постановник Дягілєв не надав можливості Павловій показати найкраще з її репертуару. Разом з тим він без особливих вагань створив такий репертуар для Ніжинського – „незвичайно обдарованого юнака“, як його тоді називали в колі прихильників „мистецтва для мистецтва“. Обдарованість Ніжинського не викликає ні в кого жодних сумнівів. Цей талановитий юнак, що походив з Києва, вніс свою частку в розвиток світового балету, але шкода, що Дягілєв не зрозумів обдарованості й особистості балерини Павлової.

Разом з тим на Заході багато хто оцінив її мистецтво. Коли Камілл Сен-Санс побачив Павлову, яка виконувала танець Лебедя на його музику, він домігся зустрічі з нею для того, щоб сказати:

– Мадам, коли я побачив вас у „Лебеді“, я зрозумів, що написав чудову музику.

Викликає подив, чому з такою легкістю Дягілєв розійшовся з Павловою. Це дещо насторожило артистів трупи, і в першу чергу Фокіна, який з жалем писав про це:

„У перший сезон („російський“. – Ю. К.) Павлова була чарівна в „Сильфідах“, чудова в „Арміді“, зворушлива в „Клеопатрі“. Але реклама, розкручена навколо Ніжинського, майже обійшла велику танцівницю. Зрозуміло, що вона не утрималась у цьому ділі, тому в інших сезонах не брала участі в дягілєвській антрепризі. Це велике художнє починання залишилося без своєї кращої танцівниці, а Павлова була позбавлена художнього ансамблю…“

Через кілька років те ж саме трапилося і з Фокіним: він також змушений був залишити антрепризу Дягілєва. Але з Павловою він підтримуватиме дружні і творчі стосунки аж до її смерті.

Це вона підказала йому ідею створення іншої редакції балету на музику Шопена з кількома сильфідами, фантастичними духами і мрійником поетом. „Шопеніада“, чи „Сильфіди“, відома нашим любителям балету. Майже всі театри світу мають у своєму репертуарі цей ліричний одноактний балет. Але неповторним творінням Павлової і Фокіна став танець „Лебідь“. Пізніше, коли його почали виконувати інші балерини, він одержав назву „Помираючий лебідь“.

Історія появи цього шедевру дуже проста й випадкова. Павлова попросила Фокіна створити для неї номер – вона мала брати участь у концерті Петербурзького дворянського зібрання, в бенефісі хору Маріїнського театру. М. Фокін – талановитий балетмейстер і танцівник – закінчив ту ж саму Петербурзьку школу балету саме тоді, коли туди прийшла Анна Павлова ще маленькою дівчинкою. Він схилявся перед талантом Павлової і не зміг їй відмовити. У той час Фокін учився грати на мандоліні. Разом зі своїм товаришем він розучував „Лебедя“ Сен-Санса.

– А може, тобі слід поставити „Лебедя“? – запропонував він балерині. Павлова на мить уявила себе Лебедем і зрозуміла, що ця роль підійде їй якнайкраще. Її тонка і граційна фігура була ніби створена для ніжного Лебедя.

– Це те, що я хотіла станцювати! – захопилася балерина.

Фокін за короткий час створив мініатюру. Це була мить казкового натхнення. Він танцював перед балериною, а вона повторювала всі його рухи. Потім вона створила цей образ одна, а балетмейстер пересувався поруч, показуючи їй, які рухи-крила мають бути у Павлової – Лебедя. Цей танець зачарував навіть самого автора музики Сен-Санса.

Повідомляючи про успішне завершення „російського сезону балету“ 1909 року, „Петербурзька газета“ писала про „Мандрівний балет“: „Взимку цього року балетні артисти перебувають весь час у бігах. З легкої руки Дягілєва, який показав нашому балету дорогу за кордон, балетні трупи рвуться до Парижа, Лондона та Берліна. Пані Преображенська запрошена до міланського театру „Ла Скала“, Сєдова в паризьку Велику оперу, пані Павлова в лютому поїде до Лондона, а звідтіля до Парижа, а потім знову до Лондона. Балерина запрошена також до Нью-Йоркського театру „Метрополітен“. Фокін з дружиною безперервно то від'їжджає, то приїжджає із закордону…“

Отже, Павлова знову їхала на гастролі до Європи зі своєю балетною трупою і мала виступати в Берліні. Досить часте перебування її у Німеччині наводило на думку, що свідчення Карла Гравіса щодо Анни Павлової як російської розвідниці мали під собою якийсь ґрунт. Тому я мав або визнати звинувачення Карла Гравіса на її адресу, або ж відмести їх як наклеп на велику балерину. У цьому випадку мені слід було встановити істинність ряду вагомих аргументів, які спростували б цю брехню, але це я міг це зробити, тільки ознайомившись із деталями свідчення Карла Гравіса. А він свідчить у своїй книжці ось що:

„…Можливо, шановна мадемуазель пригадає невеличкий інцидент у Палаці танців у Берліні, який газети назвали: „Скандал: Анна Павлова проти герцога Ліхтенштейнського“…

Або ж, можливо, пригадає іншу невеличку пригоду, яка трапилася в Єйс Арені в Берліні під час новорічного карнавалу, коли повернення – а не втрата – її прикрашеної золотом сумочки стало приводом для її деякої розгубленості? Так трапилося, що в Управлінні особового складу таємної служби Німеччини дуже зацікавилися сумочкою балерини. У той час мадемуазель мала любовну інтрижку з молодим офіцером-ад'ютантом гарнізону в Потсдамі. Взагалі таємна служба не дуже прихильно дивиться на зв'язки офіцерів з дамами, подібним до Павлової. Того вечора він подарував їй нову сумочку. Вона ж додумалася покласти до неї листа, який мав компрометуючі її відомості. Ризикована помилка, дорога леді! Ховайте подібні речі в корсаж або ж у панчохи, але ніколи в сумочку…“

„Я гадаю, – свідчить далі Карл Гравіс, – що з цього моменту німецька спецслужба стала дуже уважною стосовно до мадемуазель Павлової. Того новорічного вечора пані Павлова разом із друзями сиділа за столиком біля Льодової Арени. Я, так трапилося, сидів за сусіднім столиком і добре бачив, як усе відбувалося, а потім чув про цю подію в коридорах Служби. Сумочка лежала на столі поруч з ліктем балерини. Офіціант, який, зрозуміло, був агентом розвідки, підійшов до столика Павлової і став наливати шампанське в келих балерини. Як здалося всім присутнім, він випадково зачепив келих, і той перекинувся на стіл. Розрахунок був на те, що мадемуазель стане швидше турбуватися про те, аби шампанське не пролилося на її сукню, ніж про свою сумочку. Офіціант, вибачаючись, почав витирати стіл серветками. Однією з них він ніби випадково прикрив сумочку. Коли операцію з урятування сукні Павлової було проведено вдало, кельнер швидким рухом зібрав серветки й пішов до підсобного приміщення ресторану. Дорогоцінна сумочка була у нього поміж серветками. Протягом двох хвилин кельнер-агент устиг витягти з дорогоцінної сумочки листа, який виявився посланням закоханого офіцера з Потсдама. З очима, повними відчуття провини, він кинувся знову до столика з вибаченнями: „Даруйте, будь ласка, мадмуазель, але я помилково захопив разом із серветками з вашого столу цю сумочку. Пробачте, але мені здається, що це ваша сумочка. Після слова „так“ Павлова взяла сумочку, але, відкривши її, побачила, що в сумочці листа немає.

Карл Гравіс продовжує: „Я бачив, як очі балерини напружено звузилися, а потім мені довелося з захопленням спостерігати за можливостями жіночого розуму. – „Ні, – несподівано заявила вона кельнеру. – Це не моя сумочка. Я ніколи не бачила її раніше. Я раджу вам знайти власницю…“

Отже, з цього свідчення можна зробити висновок, що під час гастролей в Берліні за Павловою німецька таємна служба встановила нагляд. У неї були підстави вважати, що балерина Анна Павлова виконує „делікатні“ доручення таємної розвідки Росії, й ось чому.

Інцидент, про який розповідає Карл Гравіс, трапився на Новий 1913 рік. До початку Першої світової війни залишалося півтора року. Початок ХХ сторіччя ознаменувався розподілом колоній на земній кулі. Левова частка цього розподілу дісталася Англії, Франції і Росії. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія одержали від цього розподілу об'їдки. Такий розподіл ніяк не міг задовольнити ці країни. І тому вони почали готуватися до військового перерозподілу. Внаслідок чого виникає коаліція держав центрального блоку („Союз трьох“) на чолі з Німеччиною. Країни-колонізатори – Франція, Англія – у відповідь створюють свій військовий союз – Антанту.

Зрозуміло, що в такій ситуації активізувалася діяльність таємних розвідок ворогуючих сторін. Імператорові Росії Миколі ІІ було дуже цікаво, що готує і як збирається діяти його головний суперник, кайзер Німеччини Вільгельм І. Для того, щоб мати таку інформацію, треба було зробити неординарний хід – заслати в оточення кайзера свого інформатора, який би став у певних випадках передавальною ланкою. І ось тут таємна служба міністерства іноземних справ звернула увагу на Анну Павлову. Її любили в Німеччині, вона мала знайомства з сановниками цієї країни, з її офіцерами і генералами. Її знав особисто Вільгельм І. До того ж, вона створила власну балетну трупу, яка вимагала значних витрат, і часто прибутки не перекривали видатків. Про все це знала російська розвідка. Мені слід було врахувати ще й те, що до того, як вона покинула Маріїнський театр і танцювала спочатку в антрепризах Дягілєва, а потім створила власну балетну трупу, ролі їй в імператорському театрі давали дуже рідко.

Розробляти Павлову як агента російська розвідка, мабуть, почала ще в 1910 році. З цього часу вона, слід вважати, почала виконувати „делікатні доручення“ царя Миколи ІІ. І, мабуть, не тільки за гроші, а з певних патріотичних мотивів. Її батько багато років служив у царській армії, воював за Росію проти турків та інших ворогів і мав певні солдатські відзнаки за двадцять п'ять років солдатської служби. Отже, не могла дочка солдата не допомогти державі в боротьбі проти ворогів!

Для того, щоб підтвердити мої припущення щодо виконання балериною агентурних завдань російської розвідки, я звернувся до свідчень російської преси, яка багато писала про Павлову. Ось що розповіла в 1910 році Павлова „Петербурзькій газеті“: „Німці особливо мене розуміють і цінують. Можливо, тому, що я танцювала для них без будь-яких прикрас, – це те, що подобається глядачам і на моїй батьківщині…“

Як і багато інших великих артистів, Анна Павлова вважала, що захвалювання без міри може негативно вплинути на її балетну трупу, яку вона створила після того, як розійшлася з Дягілєвим. І дуже сердилася на глядачів, якщо, на її думку, висока оцінка того чи іншого спектаклю її трупи було незаслуженою.

Сама ж вона, як велика балерина, вже не могла обходитися без поклоніння та схвальних і захоплених овацій. Ця риса теж розігрувалася розвідкою і використовувалася при її розробці як агента.

З цього приводу з нею навіть трапився казус. На одному спектаклі в Берліні, на якому був присутній кайзер, публіка після її виступу чомусь не нагородила її аплодисментами. Вибігши за куліси, Павлова розплакалася. Про цю подію розповіли кайзерові Вільгельму, і той послав свого ад'ютанта до балерини з квітами й вибаченням. Ад'ютант пояснив балерині, що в Німеччині існують свої традиції. У них не прийнято аплодувати комусь у присутності самого кайзера без його ініціативи. На жаль, – сказав їй ад'ютант, – кайзер у цей час розмовляв з канцлером про важливі державні справи і відвернувся від її чудового танцю. На знак прихильності до таланту балерини кайзер особисто посилає їй ці квіти.

– Цікаво, – сказала балерина одному зі своїх інтерв'юєрів у 1913 році. – „Надмірна обережність“ (опера. – Ю. К.), яку у нас в Росії хочуть здати до архіву, в Берліні дуже сподобалася. Ось і розбирайтеся в смаках після цього… В Берліні, – продовжила вона, – ми станцювали вісімнадцять спектаклів, весь час репетируючи їх. Репетиції починалися з десяти ранку і закінчувалися о третій, а о п'ятій друга репетиція. Взагалі ми задоволені берлінськими гастролями…“

Перебуваючи на гастролях у Берліні зі своєю балетною трупою, Павлова намагалася постійно бути в центрі аристократичного життя столиці Німеччини. А оскільки більшість німецьких аристократів були військовими офіцерами та генералами, то, зрозуміло, що вона могла почути в їхніх розмовах і важливі воєнні та державні таємниці, які розкривали політику кайзера і німецького генерального штабу щодо Росії, а також країн Антанти.

Ось що пише Дандре, чоловік і антрепренер Павлової, у спогадах про балерину:

„…Кожного ранку дуже тиху вулицю Унтер ден Лінден у Берліні прорізала, розбуджуючи мешканців, голосна сирена автомобіля, яка примушувала підхоплюватися Павлову, котра мала чудовий музичний слух, – сигнал різав їй вухо. На цій вулиці стояв готель, в якому жила балерина.

– Наш кайзер їде до свого палацу, – пояснила покоївка російській артистці. – Ніхто, крім кайзера, не має права користуватися такою сиреною…“

По дорозі до театру Павлова інколи зустрічала цей автомобіль, і ад'ютант, який їхав на передньому сидінні, побачивши балерину, кивком голови вітав велику танцівницю, даючи зрозуміти, що кайзер її пам'ятає. У Тіргартені вона зустрічала кайзера під час його прогулянок верхи на коні. Почет кайзера, побачивши балерину, шанобливо схиляв перед нею голови.

Досліджуючи творче життя зірки світового балету, я весь час намагався розібратися в тому, на якій підставі й чому її звинуватив німецький розвідник Карл Гравіс. Бо був дещо вражений, прочитавши спогади німецького агента. В моїй голові ніяк не вкладалося два поняття: брудне шпигунство і мистецтво чистого балету. Тому мені дуже хотілося докопатися до правди і зрозуміти:, як і чому це трапилося? Я мав дізнатися: хто керував „агентом на пуантах“, як завербували її і хто був її „благодійником“ – керівником. Я добре розумів, що зірка балету зі світовим ім'ям не могла просто так стати „агентом у комбінації“. У мене були певні підозри, що в російську військову розвідку вона потрапила не без втручання сановників царського двору самодержавця Миколи ІІ. Але кого саме – я не знав. Мені треба було шукати цю людину, і деякі факти підказували, що я на вірному шляху. З одним із таких фактів я мусив розібратися…

Улітку 1909 року на Знаменській площі в Петрограді відбулося урочисте відкриття відомого пам'ятника російському царю Олександрові ІІІ – батькові молодого імператора Росії Миколи ІІ. Це був „важкий“ монумент: огрядний імператор сидів верхи на міцному, як і вершник, коні. Через десять років після більшовицького перевороту пролетаріат під керівництвом нового комуністичного сатрапа Мойсея Зинов'єва і більшовицького інквізитора Якова Урицького стягнуть з п'єдесталу імператора зашморгом за шию, а кам'яний постамент підірвуть динамітом.

Та це буде дещо пізніше, а тоді мало хто задумувався, що чекає Росію та її імператорський двір через вісім років.

…На урочисте відкриття пам'ятника зібралася родовита знать Росії і вся царська сім'я. Приїхали міністри, генерали, офіцерство. Гримів артилерійський салют, військові колони крокували повз імператорську сім'ю, яка розташувалася на невеличкій трибуні, гусари салютували цареві шаблями, проїжджаючи повз нього на баских конях. Парад приймав сам наступник Олександра ІІІ – Микола ІІ.

Анна Павлова приїхала з подругою на урочистості з запізненням. Вона не стала проштовхуватися через юрби народу і зупинилась на тротуарі неподалік від пам'ятника. В цей час великий князь Сергій Михайлович, що проїздив верхи на чолі гусарського полку, помітив балерину в юрбі, віддав їй честь і пильно подивився на неї. Павлова привітно помахала царедворцю рукою.

Після цих урочистостей балерина Матильда Кшесинська, прима-балерина Маріїнського театру, запросила Анну Павлову до себе на бал, що відбувався в палаці на Невському проспекті, який їй подарував, як своїй коханці, цар Микола ІІ. Цей палац увійшов в історію як „палац Кшесинської“, з балкона якого вождь революції В. І. Ленін у квітні 1917 року виступить із закликом до збройного повстання й захоплення влади. На цьому мітингу він проголосить свої відомі „Квітневі тези“, які стануть програмою збройного перевороту в Петербурзі і повалення Тимчасового уряду Росії на чолі з Керенським.

…У палаці лунала музика, кружляли пари і дзенькали кришталеві бокали із шампанським „Мадам Кліко“. Павлову, як тепер стає зрозуміло, запросила до себе на бал Матильда Кшесинська не з почуття великої дружби до балерини. Дружби тут не було ніякої. Вони були запеклими конкурентками на сцені Маріїнського театру. Свого часу Павлова залишила театр не без „дружньої допомоги“ Матильди Кшесинської, і на те були вельми серйозні причини – співіснувати дві прими-балерини на одній сцені не могли. До того ж „вагова категорія“ Матильди Кшесинської“, коханцем якої був наступник престолу великий князь Микола Олександрович, значно переважала „благодійників“ Анни Павлової.

Цього разу Матильда Кшесинська запросила Павлову за дорученням її нового коханця великого князя Сергія Михайловича Романова. Чому вона виконувала це завдання, мені слід було розібратися. Отже, це була не якась інтимна зустріч і намагання великого князя Сергія завести собі нову коханку, а якийсь діловий розрахунок. Але для того, щоб з'ясувати причину цієї зустрічі, треба було дослідити особу великого князя.

Великий князь Сергій Михайлович народився і виріс на Кавказі. Він був сином дядька царя Миколи ІІ – великого князя Михаїла. Тобто доводився двоюрідним братом імператорові Росії Миколі ІІ. Він був високий і стрункий. В юнацтві брати потоваришували й були близькими друзями. Але так склалося, покохали одну і ту ж жінку – балерину Матильду Кшесинську. Хоч Микола тоді ще не був на престолі, але вважався наступником-цесаревичем. Тому двоюрідний брат не наважився перебігти дорогу майбутньому імператорові. Після коронації на престол Микола ІІ, попарубкувавши в цесаревичах, зав'язав свій роман: подарував Кшесинській палац і назавжди залишив її. Але „естафетну паличку“ одразу перехопить його двоюрідний брат, великий князь Сергій Михайлович. Згодом по Петербургу ходили плітки, що батьком дитини, яку народила Матильда Кшесинська, був двоюрідний брат російського царя, князь Сергій.

Але великий князь Сергій Михайлович був не тільки бабієм і царедворцем, а й досвідченим артилеристом і непоганим розвідником. У 1913 році він здійснив таємну поїздку за кордон. Інкогніто побував у Франції, нелегально відвідав Німеччину і Австро-Угорщину, де таємно, як приватна особа – турист, оглянув німецькі й австрійські оборонні заводи. У Парижі він зустрічався з військовим аташе у Франції, сином царського міністра графом Ігнатьєвим, який приятелював з великим князем Сергієм. Не виключено, що тоді він зустрічався з балериною Анною Павловою, яка в той час гастролювала в Німеччині.

Усе свідчить про те, що там, у палаці Матильди Кшесинської, на балу в 1910 році й відбулася зустріч великого князя Сергія Михайловича та графа Ігнатьєва з балериною Анною Павловою. Тоді балерині була зроблено пропозицію послужити батьківщині і не безплатно збирати інформацію про підготовку Німеччини й Австрії до війни проти Росії. Для підтвердження своєї версії я наведу два документи, які свідчать, що після зустрічі Павлової з князем Сергієм і графом Ігнатьєвим ставлення царського двору до неї різко змінилося.

„Рапорт

На запит розпорядчого відділення контори про кількість виступів балерини Павлової у сезон 1911/1912 років, маю повідомити, що названа балерина виступала у вказаному сезоні в таких спектаклях:

5 жовтня 1911 р. – балет „Жизель“

2 жовтня 1911 р. – балет „Жизель“

25 вересня 1911 р. – балет „Баядера“

21 вересня 1911 р. – балет „Баядера“

18 вересня 1911 р. – балет „Баядера“

Н. Сергєєв 2 березня 1912 року“

Слід, мабуть, залучити до цього розслідування ще один рапорт:

„Режисера балетної групи

Рапорт

Маю честь довести до відома, що балерина Павлова брала участь у сезоні 1912/1913 р. в нижче перелічених спектаклях:

Січень 29 1913 р. – балет „Дон Кіхот“

Січень 23 1913 р. – балет „Дон Кіхот“

Січень 27 1913 р. – балет „Дон Кіхот“

Лютого 3 1913 р. – балет „Дочка фараона“

Лютого 6 1913 р. – балет „Дочка фараона“

Лютого 10 1913 р. – балет „Дочка фараона“

Лютого 17 1913 р. – балет „Дочка фараона“

Лютого 20 1913 р. – балет „Дон Кіхот“

Лютого 23 1913 р. – балет „Дон Кіхот“

Лютого 24 1913 р. – балет „Баядера“.

Н. Сергєєв 28 лютого 1913 року“

Крім того, балерина Павлова брала участь у парадному спектаклі опери „Життя за царя“ 23 лютого.

Якщо вдуматися в ці два рапорти і проаналізувати їх, то виникає деякий подив щодо форми рапорту і кількості спектаклів у першому і другому рапортах. У першому тільки п'ять, у другому – одинадцять спектаклів. Відрізняється і сама форма викладу рапортів. Якщо в першому рапорті відчувається офіційна відповідь на запит контори театрів і звучить: „На запит розпорядчого відділення контори маю повідомити…“, то в другому рапорті відчувається, що запит був з царської канцелярії, тобто запит російського царя Миколи ІІ. Тому й тон рапорту має форму вірнопідданого царській особі: „Маю честь довести до відома…“. Виникає запитання: кому довести до відома? Сумнівів немає – царю або комусь із великих князів. Таким князем міг бути Сергій Михайлович.

Невдовзі після цієї зустрічі Анна Павлова вирішила осісти на землі Великобританії і орендує у відомого англійського художника Джона Тернера на тривалий термін будинок під назвою Айві-Хауз (у перекладі – „будинок, обвитий плющем“). Лондон стає її постійним місцем проживання. У цьому будинку вона проводить репетиції своєї трупи й організовує школу балету для англійських дівчаток.

Виникає запитання: звідки Павлова взяла такі великі гроші на довгострокову оренду? Прибутки балетної трупи були не такі великі, щоб винаймати такий дорогий будинок. І напрошується відповідь: а чи не були це ті 50 тисяч рублів золотом, про які свідчив німецький розвідник Карл Гравіс і які вона щороку одержувала за рішенням царя Миколи ІІ за клопотанням великого князя Сергія Михайловича? І, мабуть, було за що.

Щоб зрозуміти таку увагу російського царя і його царедворців до відомої балерини, дочки пралі і відставного солдата, та матеріальну турботу про неї, слід було розібратися, що творилося тоді в Європі і яка обстановка складалася в Берліні, Відні, Парижі і Петербурзі.

Була ще одна таємниця у балерини, яку, на перший погляд, було важко пояснити і прив'язати до її життя: чому Павлова обрала місцем перебування своєї трупи Лондон – Англію, а не Берлін – Німеччину чи Париж – Францію? Париж, зрозуміло, відпадав – там царював Дягілєв. Берлін для розвідниці європейського масштабу був ризикований – тут вона потрапила під „ковпак“ німецької контррозвідки і могла бути заарештована кожної миті, бо після випадку на Ейс-Арені із золотою сумочкою певні підозри у німецьких контррозвідників відносно Павлової вже були, але вона була настільки популярною балериною, що вони могли заарештувати її тільки при наявності вагомих фактів. Тому був певний ризик, що вона могла у Берліні „проколотися“. До того ж їй як агенту був потрібен надійний канал для передачі таємної інформації. Такими каналами могли бути військові аташе Росії в Парижі та Лондоні – на територіях союзних Росії держав. У Парижі таким резидентом був полковник граф Ігнатьєв. У Лондоні резидентом російської розвідки був граф Бенкендорф, з яким у ході розслідування читач іще має зустрітися.

У 1912 році в Петербурзі сталася подія, яка теж пов'язана з агентурною діяльністю Анни Павлової. Там відбувся судовий процес над людиною, з якою доля Павлової була пов'язана дуже міцно. Судили за хабарі у великих розмірах і шахрайство Віктора Дандре – коханця і благодійника Анни Павлової.

Віктор Дандре, юрист за фахом, був головою ревізійної комісії Петербурзької міської думи. На процесі суд звинуватить його у зловживанні службовим становищем, хабарництві та шахрайстві і присудить до 3-х тисяч рублів штрафу. Його звільнять з роботи в Петербурзькій думі і заборонять займатися адвокатською діяльністю.

Дивним є те, що Дандре, якому загрожувала каторга, одержує таке легке покарання. А ще більший викликає подив, що невдовзі він опиняється в Лондоні і стає розпорядником-антрепренером трупи Анни Павлової.

І тут знову відчувається чиясь „рука“ з монаршого палацу. Гадаю, що Дандре врятувало від каторги втручання Павлової. Вона попросила великого князя направити Дандре їй у помічники, щоб той допоміг їй у виконанні завдань царської розвідки у зв'язку із загостренням політичної обстановки в Європі. За рішенням російського царя Миколи ІІ це й було зроблено. Дандре підписав зобов'язання працювати на російську розвідку і таємно зник з Петербурга, випливши в Лондоні в Айві-Хаузі восени 1912 року, де взяв на себе комерційне керівництво трупою. Не виключено, що хтось із російських балерин з трупи Павлової також був залучений до розвідувальної роботи під час гастролей по Європі і передовсім в Австро-Угорщині та Берліні.

…Перший вихід Анни Павлової на петербурзьку сцену після її майже річної відпустки в 1912 році відбувся 21 січня 1913 року. Під час виступів її трупи публіка сприймала балерину бурхливими оплесками. Це був тріумф балерини в Росії.

Кореспондент петербурзької газети писав у той час:

„…Учора в балеті „Баядера“ попрощалася з публікою А. П. Павлова… Павлова знову їде за кордон і повернеться до Петербурга у вересні на короткий час. У цей приїзд балерина брала участь в Маріїнському театрі одинадцять разів, крім того, вона виступала в одному спектаклі в московському Великому театрі і дала три вечори танців у Петербурзі, Москві, Гельсінгфорсі…“

І тут знову виникає запитання: чому раптом таку увагу приділили організатори її балетних виступів після деякого забуття в 1910 – 1911 роках? Балерину публіка приймала захоплено, але для того, щоб організувати ці балетні спектаклі її трупи, потрібна була велика зацікавлена робота організаторів. До цього в Маріїнському театрі, де танцювала Матильда Кшесинська, коханка двоюрідного брата царя, не завжди йшли Павловій назустріч. А тепер така увага?..

Головним болем російського царя в цей період стала Туреччина. Її поразка в Першій Балканській війні примусила уряди Німеччини й Австро-Угорщини до складання таємних планів розділу не тільки європейських, а й азіатських територій Оттоманської імперії, що ставало загрозою для інтересів Російської імперії.

Міністр іноземних справ Росії С. Д. Сазонов 23 листопада 1912 року представив імператору Миколі ІІ доповідну записку, в якій говорилося: „Швидкий розпад Туреччини не може бути для нас бажаним… Якщо розрахунки Відня та Берліна будуються на спробі підірвати довіру Балканського союзу до Росії, то Австро-Угорщина має на меті мати свободу рук на заході Балкан, висуваючи для Росії приманку в районі проток…“

Отже, російський уряд уважно стежив за тим, що відбувалося в Берліні, і Анна Павлова, обертаючись у колі кайзера Вільгельма, мала збирати інформацію стосовно „турецького питання“.

Нам невідомо, яку інформацію передала Павлова в Петербург, але, мабуть, вона була оцінена дуже високо царським двором. Валеріан Свєтлов у „Петербургской газете“ писав: „Балерина була зустрінута абонементами „першого скликання“ не тільки захоплено, а навіть тріумфально…“. І весь час відчувалося, що її гастролі 1913 року кимсь дуже впливовим опікалися. Хтось на шляху її тріумфу прибирав усі перешкоди.

А в цей час у Німеччині відбувалися події, про які дуже хотів знати російський уряд. В кінці 1913 року російсько-турецькі відносини помітно ускладнилися і, як стало відомо, до Туреччини таємно виїхала велика німецька військова делегація на чолі з досвідченим працівником німецького генерального штабу генералом Ліманом фон Сандерсом. Він мав, за завданням турецького султана Мехмеда V, розпочати реорганізацію збройних сил Туреччини і в перспективі стати радником султана у випадку війни з Росією. Усе це свідчило про підготовку до війни Німеччини й Австро-Угорщини проти Росії. До того ж, Стамбул уклав угоду з Німеччиною й Австрією про військовий союз. Але ця подія на стала несподіваною для Петербурга. Бо у російського царя вже лежав на столі цей важливий документ – його копія. Чи не пояснює це, навіщо німецька розвідка викрала у Анни Павлової її коштовну сумочку? Можна припустити, що вона шукала копію угоди між Німеччиною й Туреччиною, яку німецький офіцер, прихильник Анни, передав балерині. Але в сумочці був тільки любовний лист, і ніякого таємного документа в ній не знайшли.

Навесні 1914 року Павлова їде до Берліна. По дорозі, в Парижі, вона зустрічається зі своїми „друзями“ – Наталією Трухановою і графом Олексієм Ігнатьєвим. На цих особах слід також дещо зупинитися.

Дочка артиста оперети і француженки, Труханова, як і Павлова, своє свідоме життя починала в нужді. Її батько залишив сім'ю, коли дочці було тринадцять років, і їй довелося самій пробивати собі дорогу в життя. Вона відмовляється від батькового прізвища і з того часу стає Трухановою. Закінчивши курс у музично-драматичному училищі при Московській філармонії, де викладав у той час В. І. Немирович-Данченко, вона стає драматичною актрисою, а віддає перевагу навчанню танцям. Праця у приватному театрі в Москві її не задовольняє, і в 1905 році вона їде до Франції. Там вона виступає в невеличких театрах, гастролюючи в Берліні, Мадриді, Відні, Лондоні.

Граф Ігнатьєв був військовим аташе Росії у Франції. Слід відзначити, що військові аташе в посольствах різних країн взагалі були керівниками-резидентами розвідок. Не був винятком і граф Ігнатьєв.

Ось із цими людьми й зустрілася весною 1914 року Анна Павлова. Під час цієї зустрічі граф Ігнатьєв попередив балерину про можливість війни з Німеччиною.

– О боже, а як же мій контракт! – розгублено вигукнула балерина.

Павлова виїхала до Берліна схвильована і занепокоєна. За порадою Ігнатьєва вона займає в Берліні небагатий номер у готелі „Брістоль“ на Унтер-ден-Лінден, майже поруч із російським посольством.

28 червня 1914 року в Парижі на Лошанському іподромі, де розігрувався Великий приз президента республіки, зібралося багато людей.

Глядачі голосно вітали свого президента. Раптом серед публіки з'явилися продавці газет, які розмахували свіжонадрукованими газетними аркушами:

– Убивство герцога Фердинанда! Убивство герцога Фердинанда!

Схопивши у першого ж стрічного продавця газету, військовий аташе Росії кинувся на телеграф і дав телеграму-блискавку: „Контракт укладено. Терміново виїжджай!“

Телеграма була закодована для Павлової, яка перебувала в Берліні. Вона мала зі своєю трупою негайно залишити Німеччину, бо як росіянка німцями була б інтернована, а до того ж, оскільки у німецької розвідки були певні підозри щодо балерини, то це загрожувало їй в'язницею.

Керуючись телеграфними інструкціями свого чоловіка і антрепренера Дандре, Анна Павлова, залишивши Берлін, зуміла вивезти свою балетну трупу мало не останнім поїздом. Вона встигла проїхати через Бельгію до Англії і, нашвидку зібравши балетну трупу, відплила до Сполучених Штатів Америки. Там їй і потрапила на очі книжка німецького агента Гравіса, де він згадував відому на весь світ балерину і її „контакти“ з німецькою контррозвідкою.

Творчість Анни Павлової мала великий вплив на розвиток мистецтва танцю. А сама балерина залишалася все тою ж простою, запальною, нетерплячою, доброю і наївною людиною.

Дорогоцінності радували Павлову як витвори мистецтва. Вона носила їх рідко, майже все зберігалося в банківських сейфах. У розкішних готелях вона займала зазвичай прості кімнати без розкоші, аби вони були зручними і затишними. Але талановита балерина не могла жити без роботи. Вона не берегла себе ні в житті, ні в роботі. Сміливості балерини при виконанні технічних трюків міг позаздрити будь-який цирковий артист.

Такою вона приїхала до Парижа 1926 року. Спектаклі Павлової мали відбутися в Театрі на Єлисейських полях. Маючи час, вона вирушила у Сен Жермен, передмістя Парижа, старою залізницею, яка була побудована колись першою у Франції. З вокзалу поїхала до Труханової візником. Їй хотілося побачитися зі своєю подругою. У візника вона спитала, чи знає він, де живуть граф Ігнатьєв і артистка Труханова.

– Знаю, я всіх тут знаю. Вони живуть у кам'яному будиночку, розводять шампіньйони і продають їх… Справа прибуткова…

– Та це, мабуть, не ті люди, які мені потрібні! – засумнівалася балерина. – Він генерал, граф… Які шампіньйони?!

– Це вони, вони… – наполягав візник, – самі побачите…

Зайшовши у садок при будинку, Павлова справді побачила графа й танцівницю серед грядок і кинулася їм допомагати, але її відсторонили, щоб не забруднилася в землі.

Зрадівши зустрічі з друзями, балерина розповіла про свої кругосвітні турне і з жалем відзначила, що на батьківщину її чомусь не кличуть. Тоді Ігнатьєв витяг із шкіряного портфеля аркуш паперу з якимось дивним гербом.

– Цього листа, – сказав він, – посол Радянської Росії Красін передав мені 15 січня 1925 року.

То був лист до Ігнатьєва, підписаний повноважним представником у Франції Л. Б. Красіним. Ігнатьєв продовжив:

– Тоді я передав йому всі справи царського посольства у Франції… Тепер у нас 1926 рік, але Москва мене на роботу не бере і в Росію не запрошують. Тому ми розводимо шампіньйони…

– Що ж робити? – спитала Павлова.

– Чекати. Дійде черга і до нас, і нас покличуть до нової Росії…

– Але на це я не здатна, – відповіла Павлова. – У мене на руках трупа… Доведеться виплачувати велику неустойку… Контракти, гастролі… ні, ні…

Граф Ігнатьєв був не зовсім відвертий з балериною, він щось приховував. За існуючими порядками в ОГПУ кожен російський емігрант, який хотів повернутися до СРСР, мав щось зробити за кордоном для радянської батьківщини, тобто визначити свою лояльність своїми вчинками до влади. На таких умовах ОГПУ вербувало Скобліна й Плевицьку, Цвєтаєву й Ефрона – про них мова піде далі. Загалом це були терористичні акти і шпигунство на користь СРСР.

Граф Ігнатьєв і його дружина Труханова приїдуть до Радянського Союзу тільки аж у 1937 році.

Була, мабуть, ще одна утаємничена причина, чому вона не хотіла приїжджати на батьківщину.

Граф Ігнатьєв, аби одержати собі прощення й повернутися до Радянської Росії, передав НКВД не тільки справи, гроші і таємні рахунки російського посольства у Франції. Безсумнівно, що передав він також НКВД і картотеку російських агентів у Франції й Англії. Зрозуміло, що в цій картотеці було й досьє на агента Анну Павлову: „Метелика“, і її чоловіка Дардьє – „Гравця“. Повернувшись до радянської Москви, граф Ігнатьєв продовжував керувати царською російською агентурою в країнах Європи, перевербовуючи їх в агентів НКВД. Мабуть, мала місце спроба перевербовки й Анни Павлової та Дардьє, але вона була безуспішною. Анна Павлова не була професійним шпигуном. Вона була агентом за патріотичним покликом, робила це для батьківщини, і тому розірвала всі стосунки з радянським генералом Ігнатьєвим. Павлова з різних мотивів не захотіла працювати на НКВД, яке було таємною службою деспотів-більшовиків.

Що це мало місце, свідчать такі факти. До 1937 року, майже 10 років, Ігнатьєв виконував завдання радянської розвідки за кордоном, а Кремль створював враження, що нібито Ігнатьєв не їде до СРСР, бо йому радянський уряд не дає на це дозволу. Приїхавши до СРСР, граф Ігнатьєв одержить від Сталіна звання генерал-лейтенанта. У тридцятих роках, і особливо в 1937 – 38-му, коли НКВД розгорне диявольські репресії проти колишніх царських офіцерів, які перейшли на бік радянської влади, Ігнатьєв буде під захистом Сталіна, і його не репресують. Він навіть напише книжку під назвою „50 років у строю“, яка вийде в СРСР великим тиражем і користуватиметься популярністю.

До Росії Павлова більше ніколи не повернеться, незважаючи на те, що її радянський уряд неодноразово запрошував. І я мусив з'ясувати, чому балерина, яку так любили в Росії і заради якої вона ризикувала життям, не хотіла їхати на батьківщину. Це була ще одна таємниця балерини.

Вона уважно стежила за життям у новій радянській державі. У перші роки революцій і громадянської війни, коли Петербург потерпав від голоду, Павлова посилала за власний рахунок продовольчі посилки всім артистам балету рідного театру.

Жорстока до себе як балерина, сувора до своїх підопічних солісток, Павлова разом з тим була дуже гуманною і доброю людиною, і її дуже вразило те, що творили Ленін, а пізніше і Сталін у Росії. Вона була шокована, коли довідалася про те, як більшовики знищили всю царську сім'ю і дітей російського царя, яких вона добре знала, бо вони часто приходили на спектаклі з її участю. Вона прочитала спогади членів комісії, яку створив Колчак і яка проводила слідство з приводу звірячого нищення царської сім'ї. І вона дізнається, як садистськи вб'ють її благодійника й керівника великого князя Сергія Михайловича, а разом із ним інших членів царської сім'ї: Єлизавету Федосіївну – вдову великого князя Сергія Олександровича, якого більшовики-терористи вб'ють у Москві ще в 1910 році, а також князів Романових: Іоанна, Ігоря, Костянтина та Володимира Палея.

Усіх їх, після арешту в січні 1918 року, в арештантському вагоні перевезуть із Петербурга до міста В'ятки, а потім до міста Алапатьєвська.

У ніч на 18 липня, позбавлених юридичного захисту, заарештованих піднімуть з ліжок і повезуть у бік села Синячихи, де було багато покинутих шахт, у яких видобували вугілля. Там п'яні чекісти і червоноармійці бездушно почнуть скидати в шахти членів приреченої царської рідні. Зрозумівши, що його чекає, великий князь Сергій Михайлович, неофіційний чоловік балерини Матильди Кшесинської, кинувся голіруч на своїх катів, але йому прострелили з нагана голову і також скинули в шахту.

Пізніше, коли в ці місця прийдуть білі війська Колчака, адмірал накаже підняти останки загиблих родичів Миколи ІІ і перепоховати таємно, щоб після перемоги над більшовиками по-християнськи поховати. Прах великої княгині Єлизавети Федосіївни хтось із її родичів, відступаючи після поразки адмірала Колчака, перевезе до Китаю, а пізніше її поховають у Єрусалимі. Російська православна церква канонізує цю жінку за її самовіддане служіння за життя калікам і хворим й причислить її до лика святих.

Як встановить комісія, закатовані будуть у шахті вмирати довгою смертю, бо дехто з них лежатиме на дні шахти скалічений, але ще живий.

Адмірала Колчака більшовики підступно схоплять і пораненого втоплять у річці, інші члени комісії Колчака, які ховали останки страчених, загинуть або ж помруть. Тому місце поховання великого князя Сергія Михайловича, друга і благодійника всесвітньо відомої балерини Анни Павлової, досі так і залишається невідомим.

Мабуть, ніколи зірка балету не вибачила більшовикам звірств і терору…

Восени 1930 року в Парижі зустрілися дві зірки світового балету: Анна Павлова і танцівник Парижа – Сергій Лифар з України. Зачарований її мистецтвом, він сказав Павловій:

– Я ціную у вас не просто чарівне, а щось піднесене, казкове й незрозуміле! Я ціную настільки, що здатний вбити вас для того, щоб це бачення залишилось останнім образом, не скаліченим вами самою, щоб ніколи не бачити вас недостойною вашого генія!..

Холодної ночі 1931 року, тяжко хвора на запалення легенів, вона віддала своє останнє розпорядження:

– Приготуйте мій костюм Лебедя…

23 січня 1931 року її не стало!

Одному з організаторів англійського балетного „Товариства Камарго“ Філіпу Річардсону пощасливилось при розпродажі особистого майна Павлової придбати її шкатулку з дорогоцінностями, подарованими балерині в 1913 році її ученицями. Оглядаючи безцінну покупку, Річардсон в одному з ящичків знайшов шість срібних сердечок, по одному від кожної балетної учениці, які брали участь у придбанні цього подарунка. Риічардсон віддав цю шкатулку Королівській академії танцю у вигляді премії для щорічного конкурсу групового танцю: „Конкурс на шкатулку Павлової“. Переможець конкурсу одержував одне із шести сердечок. Так тривало шість років.

Михайло Фокін, її партнер по балету, писав після її смерті: „Павлової немає, немає і її мистецтва. Але чарівний вплив її залишився. Павлова буде мрією багатьох поколінь, мрією про красу і радість руху, про чари одухотвореного танцю…“

І хай вибачить мені читач: я не можу назвати її агентом, вона була патріотом і людиною з великої літери, яку ніщо не могло зіштовхнути з Парнасу чарівного танцю.

…У своєму детективному розслідуванні справи славетної балерини Анни Павлової я випадково натрапив на слід ще однієї непересічної жінки, яку сучасники причислили до німецьких шпигунок і шляхи якої протягом їх довгого й драматичного життя неодноразово перетиналися з життєвими дорогами Анни Павлової. Доля цієї жінки-подвижниці складна і наповнена стражданнями.

У роки Першої світової та громадянської воєн її знали як Анну Вирубову – фрейліну російської імператриці Олександри, дружини російського царя Миколи ІІ. Поховали її у Фінляндії під прізвищем Анна Танєєва. Це – ще одна драматично-детективна історія про „агента в спідниці“, про яку я маю розповісти…

ЛІДЕРА ЗНАЙТИ І ЗНИЩИТИ

Розділ 2

СПРАВА ПРО САМОГУБСТВО

7 липня 1933 року за таємничих обставин несподівано вчинив самогубство лідер українських комуністів-більшовиків, голова Держплану УРСР, заступник голови Раднаркому УРСР, кандидат у члени політбюро ЦК КП(б)У Микола Скрипник. Це була знана в Україні людина, відомий радянський політик, особисто знайомий з Володимиром Леніним, побував з ним на засланні. Був знайомий Скрипник і з лідером Центральної Ради України Симоном Петлюрою, убитим радянськими агентами. Петлюра і Скрипник активно виявили себе на політичній арені Лютневої революції в Росії, під час Жовтневого більшовицького перевороту в Петрограді і громадянської війни на Україні, але різні погляди на майбутнє України поставили їх по різні боки політичних барикад. Їх об'єднувало одне – вони були патріотами України, любили свою землю, свій народ, його культуру і літературу.

Микола Скрипник любив співати українських пісень, захоплювався віршами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Грабовського. Петлюра теж виписував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки у свій зошит для Закону Божого, який він вивчав у духовній семінарії.

Скрипник пізніше напише у своїх творах і в своїй автобіографії: „Вірші Шевченка спонукали мене вивчити історію України і особливо епохи визвольних війн. Цікавість, що збудила в мені українська література, штовхнула мене захопитися лінгвістикою, первісною історією“.

Тобто він хотів знати історію українського народу, його глибокі культурні коріння, його багатостраждальну літературу, заборонену царатом.

Цих двох лідерів, які, в принципі, обидва бажали щастя своєму народові, роз'єднала непримиренність у розумінні „Заповіту“ Тараса Шевченка:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте...

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Слова Кобзаря: „В сім'ї вольній, новій“ вони сприймали по-різному. Симон Петлюра розумів Тарасову „сім'ю вольну, нову“ як державу демократії і народовладдя. Микола Скрипник – як диктатуру пролетаріату. І це для комуніста Скрипника стане не тільки душевною, а й фізичною трагедією.

Микола Скрипник народився 13 січня 1872 року у селі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії у родині залізничного службовця. Після закінчення реального училища в 1900 році вступив до Петербурзького технологічного інституту. Поринув у революційний рух, став активним учасником марксистського гуртка. Бойове хрещення проходить у березні 1901 року, коли в Петербурзі, на Казанській площі, відбулася полі¬тична демонстрація протесту. За участь у ній Миколу Скрипника вперше заарештовують і висилають до Катеринослава. Потім його заарештовуватимуть ще 15 разів, 7 разів відбуде заслання. Загалом Скрипник був засуджений на 34 роки і один раз до страти. Шість разів тікав з царських тюрем. Під час Жовтневого перевороту стає членом Військово-революційного комітету при Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів.

В Україну Скрипник прибув у грудні 1917 року з мандатом Леніна на посаду Голови Народного Секретаріату (прем'єр-міністра радянського уряду України). І це в той час, коли в Україні з травня 1917 року існувала Центральна Рада і її уряд – Генеральний секретаріат на чолі з Чехівським. Центральна Рада на виборах до Всеросійських установчих зборів отримала близько 8 млн. голосів виборців України, тобто 90%, а більшовики – 744 тисячі голосів – 10%. На жаль, Скрипник, уражений пролетарським інтернаціоналізмом, включається в ту авантюрну гру, про що потім дуже жалкуватиме. Він не розумів, що більшовики ніколи не визнають незалежності України – навіть соціалістичної. Прокинеться в ньому національний патріот тоді, коли Ленін розіграє карту з українськими історичними клейнодами, про долю яких невідомо ще й тепер: чи то їх загубили і втратили під час громадянської війни, чи вони й досі переховуються в Росії, щоб у зручний момент бути використаними у великодержавних політичних інтересах цієї країни.

Отже, кількість мотивацій щодо знищення Миколи Скрипника з приходом радянської влади в Україні щороку збільшувалася. Він став неугодною особою в складі українського радянського уряду і особливо шовіністично-сіоністського уряду в московському Кремлі. Тому недовго перебуває на посаді голови українського більшовицького уряду – йому вже не довіряють. З 1920 року Скрипника починають перекидати на різні другорядні посади в керівництві соціалістичної України. І тут я маю зупинитися докладніше на одному з найімовірніших мотивів злочину, що через 15 років „вистрелить“ у прем'єр-міністра першого соціалістичного уряду України. Аби встановити, кому це „самогубство“ було вигідне і що сприяло скоєнню цього „самогубства“, я мусив повернутися до буремних подій громадянської війни в Україні і протистоянню Симона Петлюри та Миколи Скрипника. Але спершу – один випадок з біографії Миколи Скрипника.

Як згадують товариші по партії і спільники по ув'язненню в царських тюрмах, у лідера російських більшовиків Леніна і лідера українських лівих комуністів України стався перший ідеологічний конфлікт, який і буде, мабуть, початком цього утаємниченого „самогубства“.

Микола Скрипник був великим патріотом України. Син телеграфіста, він отримав певне патріотичне виховання від своїх батьків, а до того ж, був вихований батьками щирими, відвертими і правдивими і мав надію, що більшовики на чолі з Леніним приведуть Україну до свободи і незалежності. Але у Леніна та його оточення було дві правди: одна для своїх близьких і таємних прихильників, інша – для лідерів народів Росії.

...У просторій холодній камері пересильної тюрми дорогою до східного Сибіру Микола Скрипник з сумом заспівав народну пісню на вірші Тараса Шевченка:

„Така її доля, о Боже мій милий...“ Можливо, він уявляв собі, як загнаний Тарас Шевченко десь у в'язниці чи в солдатчині теж співав цей вистражданий вірш. І тут раптом підхопився Ленін, який теж був у камері, і роздратовано вигукнув: „К чогту эту долю!“ І розмахуючи руками, голосним фальцетом заспівав, диригуючи обома руками:

„Смєло, товагіщі, в ногу, духом окгєпнєм в богьбє...“ В'язні неголосно і недружно підхопили пісню пролетаріату. А в Скрипника тоді чи не вперше з'явився сумнів, що Ленін і партія більшовиків підтримуватимуть ідею незалежної комуністичної України. У 1918 році він запише в своїх нотатках:

„Для більшості членів нашої комуністичної партії України як національної одиниці не існувало. Була Малоросія, нерозривна частина єдиної неподільної Росії, щось невиразне – як особливим характером своїх стосунків до Росії, так і щодо самої території та навіть мови. У цьому разі значна частина комуністів допускала існування Малоросії чи навіть України в межах так званого Південно-Західного краю, тобто Київської, Волинської, Подільської та Полтавської губерній. А, наприклад, Херсонщина, Катеринославщина, Донецький та Криворізький басейни у свідомості передової сили робітничого класу – більшовицької партії – це є територія поза Україною, їх треба протиставити Україні“.

Читаючи ці рядки відомого політика, можна зрозуміти, чому Скрипник ніяк не вписувався в комуністичні лідери України. Вибори Президента України у 2004 році ще раз за-свідчили, що сьогоднішня Росія так і не відмовилася від національної політики недавньої радянської Росії, або ж СРСР.

Першому урядові УССР довелось працювати в екстремальних умовах воєнного часу. Пошуки М. Скрипником шляхів розв'язання щонайскладніших проблем національно-державного будівництва, відносин з іншими державними утвореннями виробили в нього своєрідну методу, якій він не зраджував і в майбутньому, намагаючись іноді штучно поєднувати суперечливі елементи, хоч доконечної потреби в цьому й не було. Це призводило до нових ускладнень, коштувало самому М. Скрипникові нелегких моральних переживань.

Слід зазначити, що, руйнуючи Російську імперію, Ленін і його „гвардія“ насправді дурили український народ своїми гаслами про незалежність України як соціалістичної держави з власними збройними силами, міністерством іноземних справ і власною економікою. Насправді це було політичне махлювання. Ленін і його політбюро не збиралися надавати незалежність Україні, бо готували радянську деспотичну імперію, яка мала прийти на зміну царській імперії Росії.

І цю загрозу відчув більшовик, голова уряду радянської України Микола Скрипник.

У 1918 році під тиском військ Директорії України, якими командував Симон Петлюра, та військ генерала Денікіна Центральний Виконавчий Комітет Рад і уряд радянської України змушені були евакуюватися у Таганрог. Тут 18 квітня відбулася сесія ЦВК Рад України, яка ухвалила реорганізувати центральні органи державної влади, створила Бюро з дев'яти осіб у складі більшовиків А. С. Бубнова, В. П. Затонського, Г. Л. Пятакова, М. О. Скрипника, а також представників лівих есерів та лівих українських соціал-демократів (Народний Секретаріат) для керівництва повстанською боротьбою проти „окупантів“. На сесії бувло прийнято Маніфест до робітників і селян України, який закликав до нещадної боротьби проти Центральної Ради. Тоді ж у Таганрозі відбулася партій¬на нарада, на якій було вирішено скликати з'їзд більшовицьких організацій України та обрано Оргбюро для його підготовки.

Проекту резолюції правих – „Створити автономну партію зі своїм ЦК і своїми з'їздами, але підпорядковану спільному ЦК і з'їздам Російської комуністичної партії“ – М. Скрипник протиставив власний: „Створити самостійну Комуністичну партію, що має свій ЦК і свої партійні з'їзди і зв'язану з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал).

II Всеукраїнський з'їзд Рад сприяв посиленню боротьби не тільки на фронті, а й у тилу „окупантів“, які на той час захопили значну частину України, у тому числі великі міста – Київ, Одесу, Чернігів, Миколаїв і Херсон.

У зв'язку з постановою ЦВК Рад України наприкінці березня 1918 р. до Москви виїхало надзвичайне посольство Української Радянської Республіки у складі М. Є. Врублевського, Ю. М. Коцюбинського та М. О. Скрипника (керівник делегації). Посольство мало оголосити Декларацію про незалежність радянської України, врегулювати фінансові та економічні взаємовідносини між обома братніми республіками. Раднарком гостинно зустрів посланців України і 3 квітня 1918 р. ухвалив резолюцію, в якій вітав робіт¬ничо-селянський уряд України і висловив своє захоплене співчуття героїчній боротьбі трудящих і експлуатованих мас України, які в ті дні були „одним з передових загонів всесвітньої соціалістичної революції“.

У зв'язку з військовою загрозою і потребою врегулювати фінансові питання почалися переговори між Народним Секретаріатом і Донським урядом, в ході яких виникла ідея федерації південних радянських республік. Про це Затонський повідомив наркома національностей Сталіна. Останній 4 квітня 1918 р. заявив: „Ми всі тут вважаємо, що ЦВКУ повинен, морально зобов'язаний, залишити Таганрог і Ростов. Досить гралися в уряд і республіку, здається, вистачить, пора кидати гру“. Ця заява суперечила позиції Раднаркому, який напередодні урочисто засвідчив визнання незалежності радянської України і своє прихильне ставлення до її уряду.

Заява Й. В. Сталіна викликала законне обурення українського радянського уряду. Його голова М. О. Скрипник 6 квітня 1918 р. подав офіційний протест, у якому говорилося: „Ми мусимо заявити найрішучий протест проти виступу наркома Сталіна... Заяви, подібні до зробленої наркомом Сталіним, скеровані на підрив радянської влади на Україні і не повинні допускатися“.

„Територіальне непорозуміння“ сяк-так було вирішено, але Ростовська область, Кубань, Краснодарський край, населені українцями, від України відірвали, як відірвуть пізніше Воронезьку і частину Брянської областей. Микола Скрипник виступив проти цього, але соціалістичним урядом України і комуністами України не був підтриманий, вони посупово віддавали обмежену державність України Москві.

Отже, кремлівське керівництво висловило різке незадоволення проявами національного державництва у лідера української соціалістичної держави, а це дало привід ЧК, на підставі вказівок Леніна і Дзержинського, занести Миколу Скрипника до категорії нестійких більшовиків з проявами ворожого більшовизмові націоналістичного ухилу, який може перекинути керівника уряду України у ворожий табір Петлюри.

Такий підхід до Миколи Скрипника лідерів більшовизму став ще одним мотивом, який спонукав ЧК до екстремального рішення, а Політбюро ЦК ВКП(б) – до фізичного усунення його з політичної арени радянської України.

У 1919 р. М. Скрипник перебував на фронтах громадянської війни. Повернувшись у 1920 р. в Україну, працював народним комісаром робітничо-селянської інспекції і народним комісаром внутрішніх справ. У 1922 – 1927 рр. М. Скрипник – народний комісар юстиції і Генеральний прокурор. Значним був його внесок у вирішення питань національно-державного і культурного будівництва, коли він з березня 1927 р. по лютий 1933 р. очолював Народний комісаріат освіти. Загалом усі свої можливості він намагався максимально використовувати для всебічного розвитку рідного народу, для здійснення політики українізації. Було досягнуто значних успіхів у справі підготовки кадрів різного рівня кваліфікації з представників корінної національності, суттєвого розширення сфери вживання української мови, розвитку української культури, створення сприятливих можливостей для активізації національно-культурного життя за межами УРСР. Водночас багато робилося для забезпечення національно-культурного розвитку всіх національних меншин, які проживали в Україні. Зусиллями М. Скрипника та його оточення УРСР було перетворено на своєрідну „лабораторію розв'язання національного питання“.

Однак демократична, гуманістична спрямованість цього процесу дедалі більше конфлік-тувала з процесом зміцнення тоталітарної системи в СРСР. Та й сам М. Скрипник не міг примирити, органічно поєднати два начала, які боролися в ньому, – прагнення якнай¬більше прислужитися рідному народові й бажання якнайпослідовніше здійснювати „інтернаціональний курс“, що на практиці ототожнювався з перетворенням СРСР із федеративної на унітарну державу з обмеженим національним розвитком усіх республік.

Причетність до українізації почала кваліфікуватися як дії, ворожі соціалізму і радянському ладу. У лютому 1933 р. М. Скрипник був увільнений з посади наркома освіти і призначений головою Держплану і заступником Голови Ради Народних Комісарів УРСР. Цей, останній рік у житті М. Скрипника, відзначився ганебною кампанією проти нього. В його творах знаходили „перекручення ленінізму“, „націоналізм“ і „шкідництво“, його грубо критикували на останніх пленумах ЦК КП(б)У. Старому більшовикові навіть висунули вимогу написати покаянний документ із визнанням своїх „помилок“.

Це була справжня трагедія свідомого, переконаного комуніста. Читаючи в газетах наклепи, Скрипник відчував, як щоразу в душі закипає образа. Невже робітники, селяни, інтелігенція повірять у те, що він бореться проти соціалізму? Він, революціонер із старої гвардії, який пройшов арешти, тюрми, громадянську війну?.. А таки, розумів, повірять. Особливо, коли він сам, як і деякі інші, „зізнається“ і „покається“ у своїх „помилках“.

Народжувалися й інші думки. Микола Олексійович поступово дійшов розуміння, що жодні каяття не змінять ситуації – плани погромної кампанії були розраховані на перспективу. Сподіватися, що після „каяття“ його залишать у спокої, було б наївно. То ж єдиний вихід – залишитися незламною, чесною, порядною людиною. Не зрадити своїх ідеалів і переконань... Рішення визрівало поволі, дедалі зміцнюючись, залишаючи все менше місця для сумнівів і сподівань на дивовижну зміну страхітливих тенденцій.

Щоб з'ясувати мотиви „самогубства“ Миколи Скрипника, доцільно пригадати ситуацію, що утворилася на той час в СРСР і в Україні. Для цього я звернувся до дуже важливого документа – „Історії ВКП(б)“, примірник якого, виданий в 1938 році, зберігається у мене. У розділі ХІ цієї книги, яку редагував сам Сталін, під назвою „Партія більшовиків у боротьбі за колективізацію сільського господарства (1930 – 1934 роки)“, зокрема, зазначається: „... Перехід до масової колективізації відбувався не в порядку простого і мирного вступу до колгоспів основних мас селянства. Суцільна колективізація означала перехід усіх земель до рук колгоспів, але значна частина цих земель перебувала в руках куркулів, тому селяни зганяли куркулів з землі, розкуркулювали їх, забирали худобу і машини і вимагали від радянської влади арешту і виселення куркулів...“

Про злочинність партії більшовиків написано багато, але про цей період розказано народові України ще далеко не все, ми будемо ще й у ХХІ столітті розкопувати матеріали цієї трагедії. Не здоровий глузд, не життєва мудрість, накопичені віками, правили Україною, а воістину рука диявола – більшовизму – намагалася перетворити вільних людей на рабів деспотії. І тут марксисти-більшовики вдалися до такого геноциду, якого ще не було в історії людства. Хвилі державного терору котилися Україною. На вершину цього державного беззаконня й свавілля висувалися авантюристи, нероби, кар'єристи, п'яниці, а то й просто відверті злодії, які потім, під час війни, стануть дезертирами, а багато хто піде у війська НКВС. У 1929 – 1930 роки українські селяни, які мали худобу і не вступили до колгоспів, були оголошені куркулями. Їх висилали на Соловки, на будівництво Біломорського каналу, на Урал та до Сибіру. Це стало першим етапом жорстокого геноциду україн¬ського народу. Під „червону мітлу“ розкуркулення потрапили не тільки „міцні“ господарі та середняки, а й бідняки, які не хотіли йти до колгоспів. Було розкуркулено і виселено близько 500 тисяч селян, зруйновано стабільне сільське господарство України. Всього на сьогодні, за даними Міністерства юстиції України, в нашій державі статус жертв політичних репресій мають ще близько 150 тисяч чоловік, це в основному діти та внуки розкуркулених. А штучно створений більшовиками голод 1933-34 років забрав близько 10 млн. чоловік.

5 – 7 лютого 1933 року терміново було зібрано пленум ЦК КП(б)У, який заслухав і обговорив доповідь С. В. Косіора „Підсумки хлібозаготівель і завдання КП(б)У в боротьбі за піднесення сільського господарства України“. Рішенням цього пленуму Миколу Скрипника було увільнено з посади наркома освіти і призначено головою Держплану УРСР та заступником голови Раднаркому УРСР. Це був єзуїтський хід Сталіна і Косіора відносно Миколи Скрипника – перекласти вину за голод на свідомих українських патріотів-комуністів, а потім звинуватити їх у контрреволюцій діяльності і в такий спосіб знищити національну опозицію в компартії України.

У цей скрутний для України час Микола Скрипник пише особисто Сталіну листа, в якому звинувачує Голову Раднаркому УРСР Власа Чубаря та секретаря ЦК КП(б)У Стані-слава Косіора в умисному нищенні українського народу шляхом прискореної індустріалі-зації і створення штучного голоду та вимагає виділення з держрезервів хліба і зерна для посівів.

Нелегку справу доручив пленум Миколі Скрипнику. В Україні вирував страшенний голод, у південних областях почалася епідемія тифу, мерців на вулицях ніхто не прибирав, почалося людожерство. Я особисто – живий свідок того голоду. Мій батько, працюючи в 1933 році начальником Чернігівського обласного лінійно-технічного вузла, рятував опухлих від голоду селян з південних областей, приймаючи їх на роботу в лінійні бригади, що працювали в Чернігівській та Полтавській областях, де зв'язківців ще сяк-так годували. Для важливих підприємств і установ України, серед них були і лінійні бригади зв'язківців, виділялося зерно і крупи. Кожна така організація, в тому числі й батьківський ЛТВ, отримували зерно, яке возили на млинзавод, а потім у пекарню. Випечений хліб роздавали робітникам-зв'язківцям, які, економлячи його, відвозили своїм сім'ям, рятуючи їх від голодної смерті. За це мого батька звільнили з роботи і завели на нього судову справу. Довго безпартійний старий спеціаліст доводитиме в органах свою невинність, а скориставшись можливістю та за допомогою друзів, утече з Чернігова і влаштується на випадкову роботу в Києві, один, без сім'ї, і так житиме, доки наша родина вже у 1938 році приєднається до нього.

Я пам'ятаю дівчину Дашу, яку моя мати підібрала спухлою, вмираючою у нас під воротами. Наша сім'я стала ще більшою. Тітка моєї дружини Єлизавета Захаренко, їй тоді було 13 років, з Бобровицького району Чернігівської області, розповідала мені про жорстокість прод-загонів. Один з „продкомсомольців“ витяг у неї з-під голови на ліжку – вона лежала знесилена від голоду – маленьку торбинку з насінням, яке її батьки заховали, щоб весною 1934 року щось посіяти та якось врятуватися від голоду. Вони забрали останнє, не залишивши надії врятуватися від смерті.

У той час головою Ради народних комісарів УРСР (1923 – 1934 рр.) був Влас Чубар з села Федорівка Запорізької області. Він був одним з винуватців голоду в Україні. Разом з поляком Станіславом Косіором, секретарем ЦК КП(б)У, вони були прихильниками прискореної індустріалізації СРСР і тому навіть не намагалися доповісти Сталіну про катастрофічний стан сільського господарства в Україні, про посуху, про те, що розвалене колективізацією україн-ське село вмирає від голоду. Микола Скрипник прийшов заступником Чубаря і головою Держплану УРСР у самий розпал голоду. Він почав активно порушувати питання перед Косіором і Чубарем про термінове забезпечення села зерном для посіву озимих, щоб голод не посилився навесні 1934 року. Але Чубар і Косіор не підтримали його, а, навпаки, надсилали до Москви реляції про перемогу соціалізму в Україні. А Сталін на Пленумі ЦК ВКП(б) у 1933 році розігруватиме диявольську карту перед народами СРСР, заявляючи: „Колгоспний лад знищив жебрацтво і бідність на селі – десятки мільйонів бідаків піднялися до становища забезпечених людей...“. Ці слова я не вигадав, вони чорним по білому записані в „Історії ВКП(б)“.

Політбюро ЦК ВКП(б), членом якого був і сам Косіор, зіткнулося з проблемою голодного повстання в Україні. Для рятування ситуації марксисто-більшовикам терміново потрібно було знайти винуватців голоду і цапів-відбувайлів, і такими „цапами“ стали „українські буржуазні націоналісти“. Лист Миколи Скрипника злякав Сталіна, він зрозумів, що багато комуністів-українців піднімаються на захист свого голодуючого народу і стають загрозою для більшовицької імперії.

7 липня 1933 року чергове засідання Політбюро ЦК КП(б)У розпочалося з розгляду „питання Скрипника“. Його звинуватили у буржуазному націоналізмі, потуранні контрреволюційним силам, пасивній позиції як голови Держплану в боротьбі з голодом, у розпалюванні національної ворожнечі між народами України, проштовхуванні свого українського правопису. Як міг, Микола Скрипник захищався, доводив Політбюро, що голод в Україні штучний і що українці як нація мають право мати свою літературну мову. Але Косіор, Затонський, Чубар звинуватили його у ворожій діяльності, в зраді „правого дєла большевіков“. Не витримавши цих інсинуацій, Скрипник сказав, що він зараз доведе свою правоту на фактах, тільки візьме у себе в кабінеті документи... і вийшов з будинку ЦК. Перейшовши площу Дзержинського, він піднявся до свого кабінету в будинку Держпрому і зателефонував дружині. Потім узяв свій особистий наган і нібито вистрелив у себе. Коли пролунав постріл, до кабінету забігли приголомшені працівники.

Як потім писали харківські газети, Скрипник ще був живий і ледь устиг їм щось сказати.

...І тут варто докладніше зупинитися на цій трагічній події і спробувати з'ясувати: що це було – самогубство чи заплановане вбивство? Бо щось у цьому „самогубстві“ було не так і ставило під сумнів суїцид державного діяча України. До таких „щось“ слід віднести кілька суперечливих фактів: людина, яка намірилася покінчити життя самогубством, не буде телефонувати своїй дружині перед тим, як застрелитися, якщо вона – не психопат. До того ж, достеменно невідомо, чи взагалі телефонував Скрипник дружині, яку після цієї події було взято під арешт. А може, це тільки версія ГПУ? Викликали сумнів і останні передсмертні слова, які нібито Скрипник сказав: „Це була друга помилка Скрипника...“ А може, насправді він назвав ім'я вбивці, а ГПУ перекрутило передсмертні слова, аби приховати вбивство? Викликав сумнів і сам факт цього „самогубства“. Микола Скрипник був людиною міцної волі і загартований небезпеками. Він пережив численні арешти та ув'язнення, заслання до Сибіру, кілька разів тікав з місць за¬слання. Він не повинен був вчинити суїцид під впливом інсинуацій на свою адресу під час засідання Політбюро. Отже, „самогубство“, я вважаю, слід категорично відкинути і констатувати: вбивство!

З усіх можливих замовників цього вбивства найпереконливіші мотиви для нього мали Сталін і Ягода – нарком НКВС. Але це, звичайно, потрібно ще довести. Як на мій погляд, таємниця „самогубства“ ховалася в самих методах розслідування цього злочину органами НКВС.

За існуючими правилами криміналістики, слідчі мали встановити наявність слідів пороху на руці, наявність власної зброї – „нагана“, судмедексперт мав скласти акт про кількість смертельних поранень „самогубця“, експерт зі зброї мав встановити, чи кулі були випущені з „нагана“ власника, чи з якоїсь іншої зброї. Але цих актів не було. І взагалі, справи не було, а якщо й була, то її знищили. Не було й протоколу допиту свідка, якому Скрипник сказав свої останні слова. Свідок зник, твердять, що його заарештувано. Зникла й особиста зброя Скрипника – „наган“, з яким він пройшов усю громадянську війну. Не було й передсмертної записки. Заступник начальника НКВС УРСР Кацнельсон, як писала харківська преса, порвав її, обурений слабкодухістю Скрипника, порвав одразу ж на Політбюро, коли прийшов доповісти про його самогубство. Одразу ж виникає запитання, чи то була справжня передсмертна записка Скрипника? А може, її взагалі не було? Гадаю, що то була фальшивка, інспірована українським НКВС, і була одним з елементів політичного спектаклю, розіграного Сталіним і Ягодою з дискредитації вже мертвого Скрипника.

Я добре знаю цей будинок Держпрому в Харкові, в якому розміщувався кабінет голови Держплану, – там багато закутків і переходів, де вбивця міг сховатися після того, як застрелив Скрипника. Невідомо куди поділася секретарка, щезли свідки. Сліди вбивства так швидко ховалися, що там же, на Політбюро, було прийнято рішення: „… поховати Скрипника М. О. як самогубця на околиці міста за кладовищем, край дороги…“.

І лише з далекого зарубіжжя на захист Миколи Скрипника пролунав голос його ідейного ворога – першого голови Директорії УНР Володимира Винниченка: „Ця смерть викликає немало думок і висновків, які мусять увійти до акту обвинувачення тих, хто вбиває таких людей. Я не кажу вже про почуття великого суму і пригнічення, які теж додають свого“.

НКВС явно замітав сліди злочину. Скрипника поховали як злочинця в безіменній могилі. В труну було насипано негашеного вапна, щоб на випадок ексгумації знищити ку-льові отвори в тілі. А через деякий час могилу взагалі знищили. Дружину Скрипника за¬арештували, але потім випустили, позбавивши пенсії за чоловіка.

Ідей, які відстоював Микола Скрипник, марксисто-більшовики боялися навіть після його смерті. Його твори вилучили з бібліотек. Його шельмували у своїх виступах Косі¬ор і Постишев, Чубар і Петровський, та всі їхні потуги вислужитися перед кремлівським партійним босом закінчаться трагічно. Косіора, Постишева, Затонського як свідків злочину за наказом Сталіна НКВС розстріляє. Петровський помре під домашнім арештом. А Чубарю буде уготовано повільну смертну кару.

Завершуючи це розслідування, я маю зазначити, що Микола Скрипник добре знав цих людей. Коли Політбюро ЦК КП(б)У розглядало „Справу Скрипника“, то там фігурували і звинувачення у причетності самого Скрипника до „Спілки визволення України“, в цьому ж звинуватять і двох братів Чехівських – політичних діячів України. Звинувачувався Скрипник і в справі Симона Петлюри. Бо в той час, коли Петлюру вбив у Парижі єврейський терорист, Скрипник був Генеральним прокурором УРСР, а пізніше – наркомом юстиції УРСР, і на завдання Москви був змушений готувати „свідків“ на Паризький процес Петлюри, але виступив тоді проти фальшування процесу. Це означало, що він добре знав, як Москва, особисто Сталін, Менжинський, Ягода і Каганович готували це вбивство.

Отже, Скрипник стає загрозою розтаємничення цього, спровокованого марксисто-більшовиками, терористичного акту, а відтак – небезпечним і зайвим свідком. І Кремль виносить йому вирок!

Питання про вбивство Миколи Скрипника я вважаю вичерпаним, але питання боротьби українського народу за свою незалежність не знімалося. І дуже помилялися українські комуністи, в тому числі й сам Скрипник, що більшовицько-шовіністична верхівка Москви колись надасть Україні незалежність. Це не входило у плани Кремля і особисто Сталіна. Він виношував таємну ідею світової держави комунізму і тому знищував україн-ських комуністів, які плекали надії на свободу, – під корінь.

У чергу на знищення стануть ще кілька однопартійців Миколи Скрипника.

Розділ 3

ЗЛОЧИН ПАРТІЙНИХ ЄЗУЇТІВ

Невдовзі після того, як я закінчив приватне журналістське розслідування вбивства двох лідерів українського народу, які різними шляхами хотіли домогтися незалежності для свого народу: українського cоціал-демократа Симона Петлюри і більшовика-комуніста Миколи Скрипника, – мене зацікавило одне повідомлення у програмі Українського радіо. Йшлося про те, що Москва передала СБ України історію хвороби голови Центральної Ради України Михайла Грушевського, яка нібито знімала звинувачення з ГПУ і НКВС у скоєнні цього вбивства. Мене це трохи здивувало: навіщо виправдовувати злочинців через сімдесят років після скоєння ними злочину? Ясна річ, московське керівництво, проводячи політику нової Російської імперії, намагається „відмити“ репутацію органів безпеки СРСР, правонаступником яких ця влада сьогодні стала...

То не була звичайна смерть старої людини, як пнеться довести Москва, а таємне вбивство історичної особи, яка дуже заважала амбіційним планам створення світової держави комунізму.

Слід відзначити, що в двадцятих роках ЧК і ГПУ поставили собі завдання знищити будь-який спротив у радянській державі після завершення громадянської війни. А для того треба було ліквідувати центри української закордонної еміграції, які активно впливали на зростання руху опору проти більшовицької деспотії в Україні.

Єзуїти діяли за двома напрямами:

1. Знищували лідерів і керівників національно-визвольного руху України в еміграції з допомогою терористів-агентів, яких засилали за кордон у середовище української еміграції.

2. Виманювали з-за кордону лідерів українського національного визвольного руху в Україну обіцянками і знищували їх тут.

За першим планом було ліквідовано Симона Петлюру. За другим до СРСР заманили Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Юрія Тютюнника та багатьох інших, серед яких було багато командирів Української народної армії. Тільки Володимир Винниченко, відчувши загрозу свого знищення, після повернення в Україну терміново емігрував удруге за кордон. На жаль, Михайло Грушевський чомусь плекав надію, що його як ученого визнають на батьківщині й оберуть головою Української академії наук...

Він повернувся до Радянського Союзу 1924 року. Життя в Україні складалося нелегко. Політбюро ЦК ВК(б)У і особисто Сталін „забули“ про свою обіцянку підтримати кандидатуру вченого на посаду президента ВУАН (Всеукраїнської академії наук). Непрості стосунки склалися у нього і з президентом ВУАН та й у самій академії, де чинилися перешкоди в очолюваній Грушевським історичній секції. Перебуваючи в Києві, куди переїхав із Харкова радянський уряд, він був оточений агентами і сексотами, які постійно доповідали в ГПУ про його поведінку і діяльність його доньки, яка теж була вченим-істориком.

На початку 1931 року М. Грушевського одного з перших починають шельмувати на „диспутах“ за вказівкою згори. Спочатку – в колишньому Будинку Центральної ради, потім у конференц-залі Академії наук, а затим в Оперному театрі у присутності численної публіки з довгими доповідями виступатимуть критики з партійних органів, їм підспівуватимуть учені й співробітники колишнього президента, принижуючи всесвітньо відомого академіка. З колективу історичної секції лише кільком виступаючим вистачило мужності утриматися від наклепів на великого вченого.

Одним з наукових агентів ГПУ, якого приставили до Грушевського, був Костянтин Штепа – він же Медведєв, він же Лохвицький. Доктор історичних наук, професор Київського університету, за сумісництвом – агент НКВС, який регулярно поставляв інформацію про настрої і розмови в середовищі Київського університету. Можна з упевненістю твердити, що він „заклав“ не одного патріота України і так чи інакше мав стосунок до розгрому „Спілки визволення України“. До цієї „Спілки“ ГПУ намагалося втиснути й Грушевського, зробивши з нього керівника неіснуючого „Українського національного центру“, та не вдалося.

Однак залишати не дискредитованим колишнього голову Центральної ради України побоювалися, і на початку 1931 року надійшло розпорядження терміново привезти лідера українського визвольного руху до Білокам'яної. Опального українського президента з дружиною і дочкою поселили на вулиці Погодинській, 2/3, квартира 102. Це приміщення кілька років тому придбала ВУАН для своїх працівників, що приїжджали до Москви.

Умови життя колишнього українського президента, політичного діяча, відомого академіка-патріота аж ніяк не відповідали мінімальним потребам старого вченого. І його терпець увірвався. 4 вересня 1934 року М. Грушевський пише листа голові Раднаркому СРСР В. Молотову. Цей документ зберігається нині в Державному архіві Російської Федерації. Для того, щоб показати, як відбувалося моральне і психологічне вбивство ще недавнього керівника Української незалежної держави, я наведу кілька уривків з цього листа:

„Вельмишановний В'ячеславе Михайловичу!

Ось уже четвертий рік живу я підневільно в Москві, відірваний від Києва, в якому я налагодив свою наукову роботу, позбавлений можливості її вести, бо піддаюсь усіляким незручностям і нестаткам морального і навіть матеріального характеру. Моє київ¬ське академічне утримання повністю йде на податки і на ремонт київського будиночка – залишків будинку нашої сім'ї, спаленого під час наступу Муравйова на Київ. Він був повернутий мені ВЦВК під час мого повернення з-за кордону за на-укові заслуги, а тепер обернувся для мене на тяжкий тягар, що з'їдає моє утримання і стає джерелом моїх по-стійних тривог, у зв'язку з усілякими „утисками“ нової столиці. (В 1934 році уряд УРСР переїхав з Харкова до Києва. – Авт.). У цьому київському приміщенні, ціною великих для мене витрат, мені вдалося влаштувати більш-менш пристойну квартиру і зібрати деяку бібліотеку (третю, якщо рахувати залишену у Львові...).

...Тепер, витрачаючи свої кошти на утримання київського приміщення, я маю тулитися в Москві з дружиною і дочкою, старшим науковим співробітником Української академії наук, яка допомагає мені в зв'язку з послабленням мого зору, у двох маленьких кімнатках, сирих, нездорових, гамірних —зовсім не придатних для наукової роботи, без меблів, без найнеобхідніших книг.

...Українська академія і Українське державне видавництво припинило друкування моїх наукових робіт і видань: книжки ж, уже готові вийти в світ, не були випущені або ж вилучені з продажу, а ті, що їх почали друкувати, – друк припинено, набір розсипано, хоча всі інстанції вони пройшли і схвалені до друку. Більше того, за роботи, які вийшли з друку і розповсюджуються, дочці гонорару не виплачують. За видавництвом „Пролетарій“ – державним видавництвом України – вже четвертий рік лишається борг, за його власними підрахунками, на сьогодні понад 9 тисяч карбованців. Раніше хоч потроху платили, а тепер відмовилися зовсім, що ставить мене в доволі скрутне становище. Навряд чи такі репресії входять в задуми радянського уряду...“.

Далі академік з болем говорить про ті свої заслуги перед Україною і радянською владою, за які отримує таку невдячність. Я наведу останній абзац цього листа, який розкриває душевний стан старого академіка напередодні його смерті:

„...Бути в очах націоналістів мучеником за українство від радянської влади і уряду за все те, що мною зроблено для українського визвольного руху, не тільки образливо, але й безглуздо, та й самому урядові, гадаю, невигідно...“.

Після цього листа вченому повернутися до Києва не дозволили, натомість відправили його до фешенебельного санаторію в Кисловодськ. Але було вже пізно. В ослабленому на нервовому ґрунті організмі розвинулися запальні процеси. Кілька операцій вже не здатні були врятувати вченого. 25 листопада 1934 року М. Грушевський помер.

Труну його везли в Київ вимираючою від голоду Україною. Перед Косіором, секретарем ЦК України та українським урядом, який очолював Постишев, постало питання: як ховати вченого? Спочатку хотіли віддати його тіло землі потайки, не привертаючи уваги громадськості, побоюючись заворушень голодного люду, який ще не забув свого першого президента, – та зрозуміли, що це неможливо. Тому створили урядову комісію, до якої увійшли В. Затонський, О. Богомолець, О. Палладін та інші. Сім'ї покійного призначили персональну пенсію в розмірі 500 карбованців.

Море квітів, об'єднаний оркестр, дубова труна в металевому футлярі... З вокзалу тіло привезли до конференц-залу Академії, який перетворили в „ліс тропічних рослин“. Показна помпезність на кожному кроці. На прощання з Михайлом Грушевським прийшли тисячі киян, біля труни мінялася почесна варта – партійні діячі, академіки, наукові працівники. А в куток, де сиділа сім'я вченого, – дружина, дочка, сестра, брат з дружиною – ніхто не підходив, щоб висловити своє співчуття, їх обминали, як чумних, побою¬ючись сказати необережне слово, за чим вони потім пожалкують.

Зранку 27 листопада почалося траурне проходження з труною М. Грушевського. Вся територія навколо будинку ВУАН була оточена кіннотою, а вздовж дороги на Байковий цвинтар стояли солдати-червоноармійці з багнетами. Партія і ОГПУ чогось дуже боялися, стягнувши до Києва стільки військових. За процедурою поховання стежив особисто Сталін, таємно приїхав до Києва Ягода.

На траурному мітингу на Байковому кладовищі від урядової комісії виступив хитрий і слизький Затонський, який до цього виконував не одну „делікатну“ місію вождя. У своєму виступі член політбюро ЦК КП(б)У крутився, як жук на шпильці. З його слів випливало, що цей похорон, такий урочистий, викликаний політичними міркуваннями, але більшовики, мовляв, нічого не вибачили великому вченому і лідерові визвольного руху України. Затонський заявив, що радянська влада з цієї сумної події видобула для себе політичну вигоду. Як це розуміти, партійний функціонер не став пояснювати, але між рядків читалося: вони позбулися того, кого боялися. Але єврей-інтернаціоналіст Затонський, не обтяжений моральними принципами, переживе академіка на якихось три роки. Він стане „каліфом на годину“ – так назве сталінських підлабузників Федір Раскольников у своєму відкритому листі Сталіну. Вождь розстріляє Затонського як „ворога народу“ в 1938 році. А це ж він так допомагав йому прийти до влади і розгорнути репресії ОГПУ в 1934 – 1937 роки в Україні...

На цьому похороні були присутні і колишній боротьбіст, голова Чернігівського губвиконкому, а в той час секретар ЦК КП(б)У Панас Любченко, і заступник голови Раднаркому УРСР, голова Держплану УРСР Юрій Коцюбинський, який змінив на цій посаді Миколу Скрипника, застреленого у власному кабінеті рік тому. Вони йшли за труною, ніби на страту. Мабуть, відчували, як розкручується сталінський терор, але ще не знали, яку роль у цьому трагедійному спектаклі уготовано кожному з них особисто. Напевно, підозрювали, що академік Грушевський помер не своєю смертю, але як це зробив „вождь народів“, вони не знали. Не відали й того, що Ягода за вказівкою вождя ГПУ відкрив на Луб'янці лабораторію „Х“, очолену професором Майрановським. У ній розроблялась отрута для знищення „ворогів радянської влади“. Ця лабораторія проіснувала в КДБ до 1954 року. І дотепер при СВР (служба зовнішньої розвідки) є лабораторія, яка постачає отруту для вбивства своїх агентів...

Одну з таких отрут і було введено під час ін'єкцій ліків хворому Михайлові Грушевському. Істинність свого припущення я доведу в подальшому розслідуванні на прикладі смерті лідера українських комуністів Олександра Шумського.

...Я часто буваю на Байковому кладовищі (старому), там недалеко від могили Грушевського поховано моїх батьків і, символічно, зниклих безвісти на війні двох солдат Червоної армії – моїх рідних братів. Проходжу повз могилу цієї видатної людини. Його очі дивляться на мене і ніби хочуть сказати свої пророчі слова: „Біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна!!!“.

Розділ 4

ПОСТРІЛИ В СПИНУ

Увечері 29 серпня 1937 року несподівано розпочався пленум ЦК КП(б) України з одним питанням: „Про розкриття націоналістичної організації“. Відкрив його секретар ЦК КП(б) України С. В. Косіор, який заявив членам пленуму: „Товариші, я повинен доповісти всім про розкриття націоналістичної організації, керівництво якої складалося головним чином з колишніх боротьбістів, а також про зв'язки з цією організацією члена політбюро ЦК КП(б)У голови Раднаркому України тов. Любченка. У всякому разі за тими матеріалами, які у нас є по цій справі, ми можемо зробити такі висновки“.

У своєму виступі Косіор звинуватив у націоналізмі командувача Харківського військового округу командарма 2-го рангу Івана Дубового. Наступного дня на цьому пленумі Косіор спробував домогтися зізнання від Любченка про причетність до антирадянської націоналістичної групи, але йому це так і не вдалося. Під час перерви П. Любченко поїхав додому, але на пленум більше не повернувся.

Після перерви Косіор відкрив пленум з деяким запізненням – після чергової розмови з Москвою. У відсутності П. Любченка було прийнято такі рішення:

1. Вивести П. Любченка зі складу політбюро ЦК КП(б)У та ЦК;

2. Зняти П. Любченка з посади голови Раднаркому УРСР;

3. Порушити перед ЦК ВКП(б) питання про виключення П. Любченка з партії;

4. Передати справу П. Любченка до НКВС.

На пленумі Косіор повівся дивно. Спочатку він затвердив цю постанову голосуванням членів пленуму, а потім зробив повідомлення: „Я, товариші, мушу спочатку сказати, що поки ми з вами тут приймали рішення, Любченко застрелився сам і застрелив свою дружину, тим самим підтвердивши, що ми правильно цю справу розібрали...“.

Що ж трапилося в особняку на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) 29 серпня 1937 року? Зрозумівши, що зізнання Любченко на пленумі не зробить і своєї провини не визнає, Косіор зателефонував Сталіну. Вождь відповів секретареві ЦК України, що розбереться з цією справою і передзвонить. Невдовзі Сталін викликає Єжова, який після розмови з вождем телефонує до Києва начальникові управління НКВС України Балицькому. Слід гадати, що цей сценарій зі смертю Любченка розробив Сталін разом з Єжовим і Балицьким: якщо він на пленумі публічно не визнає своєї причетності до націоналістичної контрреволюційної організації, то слід організувати його „самогубство“. Цей хід потім дозволить їм твердити, що, злякавшись покарання, Любченко покінчив життя самогубством – застрелив спочатку свою дружину, а потім себе.

Косіору зателефонували з ЦК і повідомили про скоєне. Після цього почалися масові арешти і знищення всіх вищих командирів Червоної армії – українців: командувача Харківського військового округу, командарма 2-го рангу Івана Дубового; командувача Ленінградського військового округу командарма 2-го рангу Павла Дибенка, заступника командувача Київського військового округу комкора Миколу Криворучка, комкорів Петра Соколовського, Георгія Кушнурюка, Дмитра Кучинського та багатьох інших полководців Червоної армії – вихідців з українського народу.

Командарма 2-го рангу Івана Федька, нового командувача Київського військового округу, який у травні 37-го року змінив на посаді розстріляного Якіра, в січні 1938 року несподівано переводять, ніби на підвищення, заступником наркома оборони, замість уже розстрі-ляного як польсько-литовського шпигуна маршала Єгорова. 23 лютого командарм Федько ніби ще в довір'ї вождя – його нагороджують орденом Леніна і присвоюють йому звання командарма 1-го рангу. У Сталіна на столі вже лежало подання Ворошилова на присвоєння Федькові терміново, як заступникові, звання маршала, адже всі його заступники – Тухачевський, Єгоров – були маршалами. На маршалів у Радянському Союзі виявився дефіцит: було п'ять, залишилося двоє – Ворошилов і Будьонний. Тухачевського та Єгорова Сталін уже розстріляв, Блюхер сидів у в'язниці під слідством. Якщо всі три маршали стали у Сталіна шпигунами: Тухачевський – німецьким, Єгоров – польсько-литовським, Блюхер – японським, то про Федька і досі незрозуміло – в чому його зрада. Більшовицький ЦК усіма засобами приховував національно-визвольний рух в Україні. Все вище керівництво Червоної армії було вичищено від корінних українців, і потім до самого розвалу Радянського Союзу вищих командних посад вони вже не займатимуть.

Аби не викликати заворушень, командармів-українців переводили в Росію або ж інші республіки і там заарештовували. Так сталося і з заступником командувача Київського військового округу Миколою Криворучком. Його спочатку перевели в Білорусію на таку ж посаду, а потім за-арештували.

З командармом 1-го рангу Іваном Федьком вийшов цілий спектакль, організований Сталіним і Берією. На той час були вже розстріляні або сиділи у в'язницях Ягода, Шпігельглас, Єжов, Балицький та багато інших керівників НКВС. Заарештували Косіора і Петровського – вождь діяв за принципом кривавого вбивці: свідки його злочинів не повинні залишатися серед живих.

Товариші Івана Федька, яким вдалося врятуватися від сокири, потім свідчили: „Група співробітників НКВС вночі під'їхала до підмосковної дачі командарма. Але охорона їх всередину не пустила і попередила про приїзд енкаведистів заступника наркома. Той наказав охороні і порученцям зайняти кругову оборону, а сам викотив кулемет. Енкаведисти зрозуміли, що так вони командарма не заарештують, і вдалися до переговорів. Вони за-пропонували Федькові зателефонувати до Ворошилова. Командарм зв'язався з наркомом:

– Клименте Єфремовичу, дзвонить Федько. Нічого не можу зрозуміти: у вас там що в Москві – заколот?

– Командарме! – обурився нарком, – ви що, з глузду з'їхали!

– То чому якісь озброєні бандити оточили мою дачу і намагаються захопити мене? Я зайняв кругову оборону!

– Товаришу Федько, – заспокоїв його Ворошилов, – партія веде боротьбу з ворогами народу!

– То це мене, – захлинувся від обурення заступник наркома, – як ворога народу за¬арештовують за вашою згодою?!

– Це рішення політбюро і товариша Сталіна. Тому складіть зброю і їдьте до Москви. Товариш Берія тут розбереться...“

І товариш Берія разом з товаришем Сталіним розібралися. Тільки в період з травня 1937 року по серпень 1938 року репресивна система Сталіна і політбюро знищила в радянській країні 36761 червоного командира – від маршала до командира полку. З п'яти маршалів знищено трьох. З чотирьох командармів 1-го рангу знищать всіх чотирьох, і серед них – Івана Федька. Із 10 командармів 2-го рангу знищать усіх десятьох. Із 18 комкорів знищать дванадцять. Із 199 комдивів репресують 136, загине 125 із 397 комбригів, з кількасот командирів полків репресують половину. Серед них майже третина – українці або вихідці з України, – наш народ втратить всю свою військову еліту. У цей же час Сталін і політбюро розгромлять повністю весь ЦК України і його уряд – буде знищено кращі кадри республіки. Після пленуму заарештують і розстріляють: В. П. Криха – наркома радгоспів УРСР; М. С. Василенка – голову Київського облвиконкому; М. Г. Зиненка – секретаря ЦВК УРСР; І. Ю. Кулика – голову республіканського радіокомітету; М. Н. Нестеровича – наркома радгоспів СРСР; Г. Ф. Гринька – наркома фінансів СРСР; П. М. Косячного – заступника голови Чернігівського облвиконкому; В. Я. Конотопа – заступника голови Донецького облвиконкому; П. П. Маркітана – секретаря Чернігівського обкому партії; А. А. Хвилю – начальника управління у справах мистецтв, заступника голови Раднаркому УРСР; В. І. Порайка – редактора газети „Вісті“ та багато інших керівників України.

У своєму виступі Косіор звинувачував А. П. Любченка у слабкій боротьбі з націонал-ухильниками – Шумським, Хвилею, Скрипником – та в тому, що він прикривав їх. Він же звинуватив голову уряду і в співпраці з військовою троцькістською організацією Й. Якіра.

А невдовзі після цього розгрому розстріляють і самого секретаря ЦК КП(б)У та члена політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіора та начальника українського НКВС Балицького, які були сліпими виконавцями цього трагедійного спектаклю.

Одразу після загибелі Панаса Любченка заарештували всіх його родичів і родичів його дружини – викладача Київського університету Марії Миколаївни Крупеник. Матір і батька зашлють у табори Кіровської області, там вони і помруть. Сестру Ганну, студентку КДУ, – розстріляють. Сестра Тетяна в таборах накладе на себе руки. В табори зашлють і сестру Варвару. Вона потрапить до ГУЛАГу разом зі своїм чоловіком професором О. М. Панченком, який там і загине, а Варварі і сину Панаса Любченка в таборах пощастить вижити...

Цікавим є в цій справі один документ – протокол обшуку на квартирі П. П. Любченка в Києві на вулиці Богдана Хмельницького (колишня Леніна), 60. У протоколі записано, що вилучено такі документи і речові докази: партквиток П. П. Любченка № 0000095, партквиток М. М. Крупеник № 1654881, орден Леніна № 1337, посвідчення ЦВК УРСР № 9, посвідчення члена ЦВК СРСР № 552, посвідчення Раднаркому України на ім'я Ю. М. Коцюбинського. Юрій Коцюбинський був заступником голови Раднаркому УРСР і головою Держплану УРСР...

Я довго міркував над тим, чому в справі Панаса Любченка опинилося посвідчення Юрія Коцюбинського, його заступника в Раднаркомі. Чому Панас Любченко зберігав посвідчення Юрія Коцюбинського, з яким під час громадянської війни був на різних позиціях? Любченко належав до партії боротьбістів – українських комуністів, а Юрій Коцюбинський – до партії інтернаціоналістів-більшовиків. Боротьбісти пізніше, під тиском Сталіна, увійдуть до ВКП(б). Я розумів, що цей факт має велике значення у моєму розслідуванні, бо відкриває ще одну сторінку в цьому кривавому злочині. Мені стало зрозумілим також інше – Панас Любченко і Юрій Коцюбинський були добрими друзями, які вболівали за долю України, і Любченко не вірив у злочини, приписані Ю. Коцюбинському як ворогу народу.

У 1919-20-х роках Юрій Коцюбинський працював головою Чернігівського губвиконкому, на цій посаді в 1921 році його змінив Панас Любченко. І з того часу вони підтримували добрі зв'язки, бо у Юрія Коцюбинського в Чернігові проживала рідня, було створено музей його батька, письменника Михайла Коцюбинського. Мої батьки жили поруч цього музею. Батько, який працював начальником Чернігівського телеграфу в той час, був добре знайомий із Юрієм Коцюбинським, а потім і з Панасом Любченком. В його фотоальбомі я якось бачив знімки, на яких він був разом з цими політичними діячами. Потім, у 1937 році, вони кудись зникли. Батько мені пізніше розповідав, що він спалив ці фото, бо сам був під загрозою арешту.

Що ж відбувалося з українським урядом у період з 1930 до 1940 років? У цій ситуації слід розібратися, бо інакше не можна буде зрозуміти суть не тільки „київ¬ської трагедії“, а й трагедії всього українського народу.

У квітні 1933 року Юрія Коцюбинського несподівано призначають першим заступником народного комісара землеробства УРСР, а через кілька місяців, у вересні 1933 року, він став заступником голови Раднаркому УРСР і головою Держплану УРСР. Розібравшись зі станом сільського господарства і причинами голоду, що наступив на горло селянинові, він виступив проти такого геноциду українського народу, коли хліб відправлявся за кордон, а на золото і валюту за нього НКВС розгортав терористичні операції проти визвольних сил за кордоном, а також утримував свій величезний штат.

Його знімають з посади заступника голови уряду України і голови Держплану УРСР і виключають з партії. Без санкції прокурора засуджують „за антирадянську діяльність“ на п'ять років заслання, а через рік, уже на засланні, 2 березня 1937 року заарештовують „за шпигунсько-терористичну діяльність“ і за рішенням „трійки“ розстрілюють. Першого наркома з військових справ України вб'ють таємно, і мало хто знатиме, де і як загинув той, хто встановлював радянську владу в Україні. Його розстріляють трохи раніше, ніж „застрелиться“ Панас Любченко.

Не вибачить Сталін „помилок“ і наступникові Панаса Любченка, члену ЦК ВКП(б), новому голові Раднаркому УРСР Власу Чубарю. Невдовзі після вбивства Любченка його теж звинуватять в „українському буржуазному націоналізмі“, волею вождя переведуть до Москви і призначать на „вакантну“ посаду наркома фінансів СРСР, яку до нього обіймав українець, націоналіст і троцькіст Григорій Гринько (його ліквідують майже одночасно з Панасом Любченком). Влас Чубар став для Сталіна своєрідною жертвою – „мавром“, на якого можна було звалити голод 1932-33 років. Він допоміг Сталіну знищити волелюбну генну основу українських хліборобів – середнє селянство, назване „куркулями“, – і більше диктаторові він був не потрібен.

У 1938 році Чубаря висилають до Солікамська. Лише кілька місяців пробуде він там. Безсонними ночами прислухатиметься до скрипу дверей і весь час відчуватиме, що ось-ось за ним прийдуть. Передчуття його не підведе. Однієї ночі за ним таки прийдуть і розстріляють там же, у Солікамську. Де його могила – невідомо. А в Україні ще на одного лідера-українця стане менше... На той час вже буде знищено понад тисячу українських академіків, професорів, світил науки – всесвітньо відомих науковців. На всі сто відсотків від українців „очистять“ Раднарком УРСР і партійний апарат ЦК КП(б)У.

Я випадково натрапив на слід ще одного прихованого більшовиками злочину – знищення лідера, який стояв біля колиски народження суверенної держави – Української Народної Республіки.

Народився Володимир Мусійович Чеховський на Київщині в селі Горіховатці (тепер на його місці Голосіївський район нашої столиці) в сім'ї священика. Майбутній полі¬тик пішов стежкою батька – вступив до Київської духовної академії, виявивши великі здібності до богословських наук.

Після закінчення духовної академії отець Володимир кілька років викладає у Кам'янець-Подільській семінарії. Видає багато робіт, що висвітлюють активну роль церкви в питаннях соціальної справедливості. В цей час у поглядах молодого богослова формуються націонал-патріотичні та ліві переконання. Він вступає до соціал-демократичного гуртка „драгоманівців“. А невдовзі – до Революційної української партії (РУП). Під час революційних заворушень 1905 року приєднується до українських соціал-демократів і через певний час стає членом ЦК УСДРП. 1906 року В. Чеховського обирають депутатом 1-ї Державної думи Росії, де він формує національну фракцію – Українську парламентську громаду. Напередодні революції редагує газету „Українське слово“ – орган визвольного руху України, що стояв за широку автономію України в складі демократичної Росії.

Режим Павла Скоропадського Володимир Чеховський як член ЦК УСДРП сприйняв вороже. Він відстоював парламентську республіку, стикуючись на цих позиціях з Володимиром Винниченком, Михайлом Грушевським та Симоном Петлюрою.

В грудні 1918 року В. Чеховський очолює перший уряд УНР часів Директорії, а також одержує портфель міністра закордонних справ України. На плечі сорокадворічного голови уряду України лягає величезний тягар державної праці.

А в цей час більшовицька Москва стягує сили проти України. На південному заході розгортається військова група полковника Муравйова, понад сто тисяч червоноармійців, куди входили українські радянські з'єднання: „богунці“ Миколи Щорса, „таращанці“ Василя Боженка, „червоні козаки“ Віталія Примакова і Юрія Коцюбинського. Другий „ударний кулак“ Троцький сформував у районі Мозиря (Білорусія), тоді це була Чернігівська губернія.

Керівник українського уряду Володимир Чеховський весь час намагався уникнути війни і підтримувати добросусідські відносини шляхом великих поступок Радянській Росії. У січні 1919 року він посилає до Москви мирну делегацію уряду України на чолі з членом ЦК УСДРП Семеном Мазуренком. Але білокам'яна зустріла її дуже холодно. Мовляв, усі ті війська, що наступають на Київ, належать українському радянському уряду, тому розбирайтеся в цьому протистоянні самі. Усі мирні пропозиції Києва Леніним і Троцьким були відкинуті.

6 лютого 1919 року Київ став радянським, це й призвело до відставки уряду УНР Володимира Чеховського. Він не пішов з Петлюрою в Польщу. Розчарувавшись у полі¬тиці протистояння лідерів національно-визвольного руху України, Володимир Мусійович певний час викладає в Українському державному університеті в Кам'янці-Подільському.

Слідча комісія Раднаркому УРСР реабілітувала його від звинувачень у контрреволюційній діяльності. У 20-х роках йому дозволяють навіть викладати у Київському медичному інституті.

А в цей час в Україні розгортається „совєтизація“, колективізація і боротьба з україн¬ським буржуазним та „куркульським“ націоналізмом. Володимира Чеховського заарештовують у Києві, і в карній справі він проходить як „заступник голови Президії „Спілки визволення України“. Трибунал ОГПУ виносить вирок – розстріл, але потім його замінюють на десять років „Соловків“. Його брата Миколу засудять на три роки концтабору.

У 1937 році, коли застрелять голову Ради народних комісарів УРСР Панаса Любченка, прем'єра уряду УНР Володимира Чеховського та його брата, героя 1-ї світової війни, а багатьох інших в'язнів „Соловків“ посадять на баржу і затоплять її серед Білого моря. А політв'язням передаватимуть, що їх перевезли на материк.

Я не міг закрити цю справу, бо по ній проходила ще одна людина, трагічну історію якої я мав приєднати до справи таємного самогубства Панаса Любченка. У 1935 році мого батька в Чернігові заарештували, і тільки завдяки випадковості й допомозі добрих людей він вискочив з тієї „мишоловки“. Відчуваючи загрозу нового арешту, звільнений з роботи, він вирішує виїхати з Чернігова і зникнути з очей чернігівського ОГПУ. За допомогою свого близького приятеля Іллі Івановича Климкова, керівного працівника Наркомату зв'язку УРСР, він влаштовується на малопомітну рядову роботу в органах зв'язку Києва. А мати нашвидку продає хату в Чернігові, і в 1936 році ми непомітно зникаємо з Чернігова.

У Києві батьки купили невеличкий будиночок на Деміївці. Неподалік, на вулиці Васильківській, розташований Київський ветеринарний інститут, тоді він існував окремо від Сільськогосподарської академії. У той час, у 1936-37 роках, його директором був менший брат Панаса Любченка Володимир. Мій батько був знайомий з ветлікарями інституту і знав особисто його директора (ми тримали корову, поросят, а ті інколи хворіли).

Коли по Києву поповзли чутки про самогубство Панаса Любченка, його брата за¬арештували. Тільки через багато років я дізнався про долю цієї доброї людини. На допиті в управлінні республіканського НКВС слідчий звинуватив його в контрреволюційних діях у складі військової організації УВО – Володимир Любченко, як і його брат, був прапорщиком колишньої царської армії, учасником першої світової війни. Слідчий також повідомив, що його рідний брат Панас Любченко визнав себе ворогом народу і, побоюючись покарання Радянської влади, застрелив дружину і застрелився сам. Почувши такий наклеп, Володимир схопив стільця і проломив голову слідчому, а сам викинувся у відкрите вікно четвертого поверху, розбившись насмерть.

…Під час реабілітації після XX з'їзду КПРС прокуратура Київського військового округу дійде висновку, що справу Панаса Любченка було сфабриковано, ніяких зв'язків у нього з ОУН за кордоном не було. Один з викладачів Київського медичного інституту, в'язень ГУЛАГу, засвідчив, що він обстежував мертвого Панаса Любченка і встановив, що у нього були два отвори від куль у спині. У кримінальній справі і серед речдоказів не буде знайдено особистої зброї – „браунінга“, з якого нібито Панас Любченко застрелив дружину і застрелився сам. Не було в справі й куль, нібито витягнутих з тіл Панаса Любченка і Марії Крупенник, відсутня експертиза зброї, від якої вони загинули. З цих фактів можна зробити висновок, що, одержавши вказівку Сталіна вбити Любченка, енкаведисти застрелили його, а дружина Марія Крупенник була просто небажаним свідком...

ЛІДЕРА ЗНАЙТИ І ЗНИЩИТИ

Розділ 5

ШОКОЛАДНІ ЦУКЕРКИ З СЕКРЕТОМ

1937 року керівництво НКВС одержало таємну інформацію від свого агента Волюха, засланого в оточення Євгена Коновальця, що полковник збирається нелегально повернутися в Україну, очолити визвольний рух проти більшовизму і проголосити незалежність України.

Та, на жаль, здійснити свої плани йому не вдалося. Ось що повідомила голландська газета „Де телеграф“ 24 травня 1938 року: „Вчора, 23 травня 1938 року, в центрі міста Роттердама пекельною машинкою підірвано біля готелю „Атланта“ невідому особу. Тяжко поранено кількох перехожих. Після детального обстеження місця події і документів вбитого голландська поліція встановила, що вбитим є емігрант з України, колишній полковник української народної армії, керівник ОУН Євген Коновалець...“

Після вбивства Коновальця виступила московська газета „Правда“, яка повідомила, що керівника ОУН вбили агенти німецького „абверу“, яких не влаштовував полковник як керівник української націоналістичної організації, на яку німці робили ставку в майбутній війні. „Правда“ робила припущення, що Коновальця могли вбити й агенти польської дефензиви-розвідки за терористичні акти його організації в Польщі.

Німецькі газети з цього приводу писали, наводячи народне прислів'я: більше всього скавучить собака, в якого поцілили каменюкою. Західна преса прямо вказувала на адресу вбивці – Москва, Кремль.

Таємниця загибелі Євгена Коновальця довго не розкривалася. Були припущення, але конкретного вбивцю назвати не наважувалися.

І тільки в 1992 році в газеті „Труд“ з'явилася інформація, в якій наводилася заява генерал-лейтенанта НКВС-КДБ Судоплатова Павла Анатолійовича до XXIII з'їзду КПРС, в якій він писав, що його, заслуженого працівника НКВС-КДБ, несправедливо засуджено у справі Берії на 15 років, хоча він ніякого злочину проти партії і радянського народу не чинив... Навпаки, писав він, за завданням ЦК ВКП(б) 24 травня 1938 року підірвав бомбою у місті Роттердамі (Голландія) Євгена Коновальця, організатора і засновника Організації Українських Націоналістів (ОУН). Просив урахувати ці заслуги, реабілітувати його й помилувати.

Реабілітації та помилування генерал Судоплатов, убивця Коновальця, так і не дочекався. Бо в разі його реабілітації треба було реабілітувати і Берію. Цього ЦК зробити не наважився, і відсидів генерал-убивця „від дзвінка до дзвінка“. У часи Андропова йому повернули звання, нагороди і повністю реабілітували, чого не зробив Хрущов, до якого потрапила заява Судоплатова. Десь на початку 90-х років за кордоном він видає свою книжку з одіозною назвою: „Записки небажаного свідка“.

Щоб мене не звинуватили у фальсифікації, я змушений залучити генерал-лейтенанта НКВС-КДБ Судоплатова у свідки з розслідування злочину, який трапився в Києві.

Як пише свідок, вдале виконання розвідувального завдання в Західній Європі значно поліпшило становище його, молодого співробітника НКВС, уродженця міста Мелітополя в Україні. З допомогою своєї дружини-єврейки, співробітниці ОГПУ, яка знала особисто Генріха Ягоду і була добре знайома з секретарем ЦК КП(б) України Менделем Хатаєвичем, заступником С. Косіора, Судоплатову вдається перевестися з України в Москву, де він починає працювати як спеціаліст з питань українського націоналізму. За рішенням ЦК ВКП(б) і особисто Ягоди Судоплатова закидають на Захід і вкорінюють в оточення Євгена Коновальця у ролі „керівника національно-визвольних сил Східної України“ – такою була легенда радянського агента.

Про його роботу за кордоном, після вдалого повернення в Москву, доповідали особисто Сталіну, секретарю ЦК КП(б) України С. Косіору, голові Президії Верховної Ради УРСР М. Петровському. А одного дня Судоплатова (він же Норберт, Павлусь, Фоменко – під такими прізвиськами він проходив у закордонних організа-ціях національно-визвольного руху) до себе в кабі¬нет запросив начальник іноземного відділу НКВС А. Слуцький – теж єврей. Агент Судоплатов на цій нараді доповів керівництву іноземного відділу НКВС про хід виконання завдання у Франції та Німеччині і про своє проникнення під виглядом керівника українського національного руху в Києві в оточення проводу ОУН, а також про те, що він особисто увійшов у довіру Євгена Коновальця, ставши його „добрим другом“. Я називаю національність для того, щоб показати, як „любимий вождь“ потім знищить і цих євреїв.

На цій нараді „лідера“ визвольних сил Східної України представили головному спеціалісту НКВС з питань терористичних актів Серебрянському (теж єврей), співробіт¬никові секретаріату Сталіна Васильєву. Відбулася тривала розмова про терористичні акції за кордоном. Після цього його представили особисто Сталіну. Ось що свідчить терорист-убивця про цю акцію:

„У листопаді 1937 року, після святкування двадцятиліття Жовтневої революції, мене разом зі Слуцьким викликали до Єжова, тодішнього наркома внутрішніх справ. Я зустрічався з ним уперше, і мене дуже вразила його непоказна зовнішність...

Вислухавши моє повідомлення відносно моїх зустрічей з українськими націоналістами, Єжов несподівано запропонував мені супроводжувати його до ЦК. Мене це вразило, коли наша машина в'їхала до Кремля, куди допуск мала обмежена кількість осіб, але моє здивування стало ще більшим, коли Єжов повідомив, що нас особисто прийме товариш Сталін. Це була моя перша зустріч з вождем. Мені було тридцять, але я не навчився стримувати свої емоції. Я був сповнений радості і не зовсім вірив, що керівник країни захотів зустрітися з рядовим оперативним працівником. Після того, як Сталін потис мені руку, я ніяк не міг прийти до тями. Я був безмежно радий. Посміхнувшись, Сталін зауважив:

– Не хвилюйтеся, юначе. Доповідайте основні факти. У вашому розпорядженні лише двадцять хвилин.

– Товаришу Сталін, – відповів я, – для рядового члена партії зустріч з вами – визначна подія. Я розумію, ви мене викликали у справі. Через хвилину я візьму себе в руки і зможу доповісти основні факти вам і товаришу Єжову.

Сталін кивнув головою і спитав мене про стосунки між політичними фігурами в україн-ському емігрантському русі. Я коротко поінформував його про безплідні дискусії поміж українськими націоналістичними політиками і стосовно того, яку роль відіграватиме кожен з них у майбутньому уряді України. Реальну загрозу, на мій погляд, являв Коновалець.

– Ваші пропозиції? – спитав Сталін.

Єжов зберігав мовчання. Я теж. Потім, зібравшись, я наважився сказати, що зараз не готовий відповісти.

– Тоді через тиждень, – зауважив Сталін, – підготуйте ваші пропозиції...“.

І далі Судоплатов свідчить: „Повернувшись на Луб'янку, Єжов одразу ж дав вказівку терміново приступити до роботи разом зі Шпігельгласом (також єврей. – Авт.). Наступного дня Слуцький як начальник іноземного відділу надіслав підготовлену розробку Єжову. Це був план інтенсивного укорінення в ОУН, передусім, на території Німеччини. Для цього було запропоновано заслати трьох осіб – співробітників українського НКВС – слухачами в партійну школу ОУН. Нам здавалося необхідним разом з ними заслати для підстраховки одного справжнього українського націоналіста, бажано не дуже кмітливого. Єжов не поставив жодного запитання, а тільки сказав, що товариш Сталін дав вказівку порадитися з товаришами Косіором і Петровським, у яких мають бути свої пропозиції з цього питання. Мені наказано було терміново виїхати до Києва і наступного дня повернутися до Москви...“.

Про цю зустріч агент НКВС, „лідер“ національно-визвольного руху України Фоменко (він же Судоплатов) свідчить таке: „Наша бесіда відбувалася в кабінеті Косіора, де був присутній і Петровський. Обидва зацікавилися запропонованою подвійною грою. Однак більше всього їх цікавило проголошення тоді незалежної Карпатської Української республіки. (До цієї трагедії ми ще повернемося. – Авт.)

Рівно через тиждень після мого повернення до Москви Єжов об одинадцятій годині вечора знову привів мене до кабінету Сталіна. Цього разу там був Петровський, що мене не здивувало. Всього за п'ять хвилин я виклав план оперативних заходів проти ОУН, підкресливши, що головною метою є ліквідація ОУН.

Сталін запропонував Петровському висловитися з цього питання. Той урочисто оголосив, що на Україні Коновалець заочно засуджений до смертної кари за злочини проти українського пролетаріату. Бо, мовляв, це він особисто керував стратою революційних робітників київського „Арсеналу“ в січні 1918 року.

Слід відзначити, що Петровський був необ'єктивним. Повстання в „Арсеналі“ було органі¬зовано московськими емісарами Івановим, Гамарником та іншими більшовиками, які влаштували заколот проти законного уряду Центральної Ради України. І більшовицькі емісари просто підставили робітників „Арсеналу“, які своїм повстанням сприяли захопленню Червоною армією Києва і приєднанню України до Росії. До цієї акції більшовиків, спровокованої Леніним і Дзержинським, ми в цьому розслідуванні ще повернемося. А поки що знову звернімося до свідчення агента Судоплатова про те, як розвивалися події в Кремлі.

„...Сталін, перебивши Петровського, сказав:

– Це не акт помсти, хоча Коновалець є агентом німецького фашизму. Наша мета – обезголовити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати один одного в боротьбі за владу, – одразу ж він звернувся до мене з запитанням:

– А які смаки та уподобання має Коновалець? Постарайтеся їх використати...

– Коновалець дуже любить шоколадні цукерки, – відповів я і додав: – куди б ми з ним не їздили, він перш за все купував гарну коробку шоколадних цукерок.

– Обміркуйте це, – запропонував Сталін.

За час нашої бесіди Єжов не сказав ні слова. Прощаючись, Сталін спитав мене, чи правильно я розумію політичне значення одержаного мною бойового завдання.

– Так, – відповів я і запевнив його, що віддам життя, якщо в цьому буде потреба, при виконанні завдання партії.

– Бажаю успіхів, – сказав Сталін, тиснучи мені руку. Мені було наказано ліквідувати Коновальця!

Після моєї зустрічі зі Сталіним Слуцький і Шпігельглас розробили ще кілька різних варіантів операції.

За першим варіантом я мав застрелити Коновальця, але його постійно супроводжував помічник Барановський, псевдо „Пан інженер“. Тому знайти момент, коли я залишуся з Коновальцем наодинці, було малоймовірним.

Другий варіант передбачав передачу „цінного подарунка“ з вмонтованим вибуховим приладом. Цей варіант здавався найбільш вдалим. Якщо пристрій спрацює за годинниковим механізмом, я зможу втекти.

Співробітник відділу оперативно-технічних засобів Тимашков отримав завдання виготовити вибуховий пристрій з годинниковим механізмом, який зовнішньо виглядав би як коробка шоколадних цукерок...“ І далі Судоплатов свідчить: „Аби прикрити мене, спе-ціальним розпорядженням мене зарахували радистом на вантажне судно „Шилка“. Плаваючи на ньому, я зустрічався з Коновальцем у портах Антверпені, Роттердамі та Гаврі. На зустрічі зі мною Коновалець приїжджав за фальшивим литовським паспортом на ім'я Новака. Гра тривала понад два роки...“.

Ось що свідчить убивця про сам акт замаху: „Нарешті вибуховий пристрій у вигляді коробки шоколадних цукерок виготовили, причому годинниковий пристрій не треба було приводити в дію особливим перемикачем. Вибух мав статися рівно через півгодини після зміни положення коробки з вертикального положення в горизонтальне. Тому мені належало тримати коробку у вертикальному положенні у великій внутрішній кишені піджака. Передбачалося, що я передам „подарунок“ Коновальцю і залишу приміщення до того, як міна спрацює...“

Далі П. Судоплатов свідчить: „Шпігельглас, заступник начальника іноземного відділу НКВС, провів мене до кабінету Єжова, котрий захотів прийняти мене перед від'їздом. Коли ми вийшли від нього, Шпігельглас сказав:

– Тобі належить у випадку провалу операції і можливості захоплення тебе поліцією чи ворогом діяти як справжньому чоловікові і ні за яких умов не потрапити до рук поліції.

Фактично, це був наказ умерти. Малося на увазі, що я скористаюсь пістолетом „Вальтер“, якого він мені вручив.

Шпігельглас провів зі мною понад вісім годин, обмірковуючи різні варіанти моєї втечі з місця акції. Він забезпечив мене сезонним залізничним квитком, що діяв на території західної Європи протягом двох місяців, вручив фальшивий чехословацький паспорт і три тисячі американських доларів, на той час то були дуже великі гроші“.

Після цього, як свідчить агент-терорист, він на кораблі „Шилка“ під виглядом радиста поплив до Роттердама. Дорогою до Голландії він з Норвегії повідомив Коновальцю про своє прибуття, і було домовлено, що вони зустрінуться в ресторані готелю „Атланта“ в Роттердамі. Та хай про свій злочин розповість сам терорист НКВС:

„...23 травня 1938 року. Після того, як пройшов дощ, погода покращала – стало тепло і сонячно. Годинник показував за десять дванадцяту. Прогулюючись вулицею біля ресторану „Атланта“, я побачив за столиком біля вікна Коновальця, який чекав мого приходу. Цього разу він був один. Я зайшов до ресторану і підсів до нього. Після недовгої розмови ми домовилися зустрітися в центрі Роттердама о 17. 00. Я передав подарунок, коробку шоколадних цукерок, і сказав, що мені терміново потрібно повертатися на корабель. Виходячи з ресторану, я підсунув коробку ближче до нього. Ми потиснули один одному руки, і я вийшов з ресторану, ледь стримуючи себе, аби не кинутися бігти. Пам'я-таю, як вийшов з ресторану і одразу звернув у невеличку вулицю, обабіч якої розміщувалися численні магазини. У першому з них, що торгував чоловічим одягом, я купив собі капелюха і світлий плащ. Виходячи з магазину, я почув вибух, що нагадував звук, ніби лопнула камера автомобільної шини. Люди, які були поруч мене, побігли у бік ресторану. А я заспішив на вокзал, де сів на перший поїзд, що відправлявся на Париж...“.

Отже, бомбу, яку за рекомендацією Сталіна, заховали у коробку з шоколадними цукерками, нібито виготовленими в Україні, у Києві, агент-терорист Судоплатов привіз Коновальцю як подарунок з України (Сталін знав, як використовувати людські уподобання). Коробку перед Коновальцем агент поклав горизонтально, чим запустив годинниковий пристрій. Після цього пекельна машинка мала вибухнути через півгодини в будь-якому положенні. Вийшовши з ресторану, Коновалець ніс коробку біля ноги, тримаючи її за яскраву стрічку, зав'язану бантиком. Вибух стався біля кінотеатру „Люм'єра“. Він не тільки вбив керівника українського національно-визвольного руху, відірвавши йому ногу і розірвавши живіт, а й покалічив кількох перехожих голландців.

Приїхавши поїздом до Парижа, агент-терорист через радянське посольство надіслав до Москви телеграму: „Подарунок віддав. Посилка зараз у Парижі, а шина автомобіля, на якому я мандрував, лопнула, коли я ходив до крамниці“. Після цього з фальшивими документами на ім'я польського громадянина вбивця виїхав до Барселони, де зустрівся з резидентом НКВС у Іспанії, радником республіканського уряду з питань розвідки Олександром Орловим – Фельдбінгом. Звідтіля пароплавом прибув до Одеси, а потім до Москви.

Після цієї акції Судоплатов швидко поліз щаблями кар'єри в НКВС. Його нагородили орденом Червоного прапора, і він став довіреною особою Сталіна. Пізніше Сталін, ведучи жорстоку боротьбу за владу з Левом Троцьким, з допомогою Миколи Єжова очистить НКВС від євреїв – загинуть Слуцький, Шпігельглас, Фриновський – заступники Єжова, знищить усю радянську резидентуру, яка на 90 відсотків складалася з євреїв, серед приречених буде і Олександр Орлов, якому, проте, вдасться втекти до Америки, а Судоплатов служитиме при Сталіні до самої смерті вождя. Він переживе Ягоду, Єжова і Берію.

Розслідуючи цей злочин, я довго не міг відповісти на запитання: чому Сталін у 1938-39 роках раптово знищить усіх командармів Червоної армії – українців? Вони не були пов'язані зі справою маршала Тухачевського, не були прихильниками Троцького, як, наприклад, Якір і Гамарник. Навпаки, після розкриття „заколоту військової опозиції“ у 1937 році командарми-українці опинилися у вождя у фаворі. Випадково ключ до цієї таємниці я знайшов у справі агента-терориста Судоплатова. Не бажаючи цього, він випадково розсекретив таємницю. Ось що він засвідчив:

„...Десь 1937 і частково 38 року я неодноразово виїжджав на Захід кур'єром. „Дахом“ для мене служила посада радиста на вантажному пароплаві. Зустрівшись з Коновальцем (навесні 1937 року. – Авт.), я довідався, що ОУН передала німцям дезінформацію про те, що деякі командири Червоної армії з числа українців – Федько, Дубовий та інші – виявляють симпатії до справи українських націоналістів. Пізніше мені довелося прочитати в українській емігрантській пресі, що такі командири, як Дубовий, Федько та інші, виявляють прихильність до українського націоналізму. Коновалець попросив мене, щоб я „як організатор українського підпілля“ з'ясував – так воно чи ні. Коли у 1937 році я повідомив про це Шпігельгласу (заступникові начальника закордонної розвідки. – Авт.), то він припустив, що контакти Дубового та інших червоних командирів-українців з україн¬ськими націоналістами могли мати місце“.

Спираючись на інші документи і свідчення, можна зробити висновок, що Шпігельглас цю інформацію агента Судоплатова доповів Єжову, а Єжов, відповідно, Сталіну. Ця інформація мала такий зміст: серед вищих командирів Червоної армії командувач Київ¬ського військового округу Федько, командувач Харківського військового округу Дубовий та інші є прихильниками Коновальця і ОУН, які можуть підтримати повстання в Україні, що могло б розпочатися після розкуркулення, голоду, репресій і геноциду, до того ж ці командири підтримують дружні зв'язки з головою Ради народних комісарів УРСР Панасом Любченком. Вони всі – колишні прапорщики царської армії, і це їх об'єд¬нує. До того ж колишній „боротьбіст“ Панас Любченко – національний комуніст, який примкнув до ВКП(б).

Після бесіди Єжова і Шпігельгласа зі Сталіним вождь сказав їм: „Якщо це не виключено, то це можливо. Провести слідство із застосуванням методів, дозволених рішенням ЦК“.

Після цієї розмови у вождя події почали розгортатися швидко і невпинно, як снігова лава, набираючи все більших і більших розмірів. Ось тоді і виникла справа голови Раднаркому УРСР П. П. Любченка.

Розділ 6

НАВКОЛО „ПЕРЕЛЯКУ“ ОЛЕКСАНДРА ШУМСЬКОГО

Минув рік з дня перемоги в Другій світовій. Одного літнього дня генерал-майора держбезпеки Павла Судоплатова викликав до себе міністр державної безпеки Абакумов. Після недовгої розмови вони сіли у величезний броньований „ЗІЛ“ і поїхали на Стару площу до Центрального комітету партії. У великому кабінеті секретаря ЦК Кузнєцова, який був куратором служб безпеки і відповідав за кадри в ЦК, вони зустріли члена Політбюро ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича і члена Політбюро секретаря ЦК компартії України Микиту Хрущова.

Кандидат у члени Політбюро, генерал-лейтенант Кузнєцов, який до цього працював першим секретарем Ленінградського обкому партії, був на вершині своєї кар'єри. Ходили чутки, що старий вождь шукав собі заміну на партійній і державній посаді – і його перст вказав на Кузнєцова. Іншим претендентом на посаду голови ради народних комісарів мав стати фаворит вождя Андрій Вознесенський, заступник Сталіна і голова Держплану СРСР. Усі ці партійні перипетії Кремля дуже добре відчували соратники Сталіна і тому нового фаворита остерігалися. Сам же Кузнєцов до присутніх ставився зверхньо, але теж обережно – він ще не знав, хто в боротьбі за владу стане його друзями, а хто ворогами. На жаль, і Кузнєцов, і Вознесенський невдовзі опиняться в підвалах Луб'янки – Маленков разом з Берією сфабрикують на них справу ворогів народу, і їх там розстріляють. Але це станеться через два роки. А тоді соратники Сталіна, керівники служби безпеки заглядали йому в рота.

На цій нараді Кузнєцов інформував присутніх про те, що Центральний комітет вирішив таємно ліквідувати керівника українських націоналістів Олександра Шумського. Він повідомив членам політбюро і керівникам МДБ, що, за даними політичної розвідки, Шумський встановив контакти з емігрантськими колами на Заході й інтригує, щоб увійти до складу уряду, який формується за кордоном Українською Головною Визвольною Радою.

Ось що говорить єдиний свідок – інших або постріляли, або вони за старістю повмирали – генерал-лейтенант КДБ П. Судоплатов:

„...Нам з Абакумовим стало також відомо, що пропозиція про знищення О. Шумського надійшла від Кагановича і Хрущова. Кузнєцов розповів нам, що, за даними МДБ України, Шумський уже купив квиток на поїзд і має намір повернутися в Україну, щоб організувати збройний націоналістичний рух або втекти за кордон і там увійти до складу українського уряду в еміграції. Абакумов додав, що, оскільки я є спеціалістом з цього питання, то мені й слід простежити зв'язок Шумського з націоналістичним підпіллям та українськими емігрантами“.

Хто ж такий Олександр Шумський, що його долею переймалося політбюро на найвищому рівні? На це запитання можна відповісти прямо: він разом з Михайлом Грушевським стояв біля витоків проголошення незалежної Української держави. Може, Шумський мислив трохи лівіше, ніж учений, але мета була у них одна, і переслідування дісталися їм однакові.

Для більшовиків Олександр Шумський був українським буржуазним націоналістом, для націонал-патріотів – більшовиком. Для перших він буде контрреволюціонером і ворогом народу, для інших – зрадником і відступником.

Але можна з упевненістю сказати, що не було б таких, як Олександр Шумський, – не постала б сьогодні самостійна держава.

Ось що пише про нього „Історія Української РСР“ (том 2, видання 1967 року): „У травні 1918 року на з'їзді партії українських есерів ліві на чолі з В. Елланом (Блакитним), О. Шумським, Г. Гриньком, Г. Михайличенком завоювали більшість і утворили нову партію українських есерів (соціал-революціонерів. – Авт.) – партію боротьбістів, назву вони взяли від газети „Боротьба“. Але „боротьбісти“ ще не позбулися ілюзії дрібно-буржуазного демократизму, не порвали з ідеологією українського буржуазного націоналізму. Проте вони не пішли на співробітництво з окупантами і гетьманщиною, а перейшли на нелегальне становище і включилися в боротьбу з ними...

Після І з'їзду Рад СРСР почалась розробка проекту Конституції СРСР. 10 січня 1923 року була створена Конституційна комісія на чолі з М. І. Калініним. Від Української РСР до її складу увійшли М. О. Скрипник, В. П. Затонський, Д. З. Мануїльський, О. Я. Шумський, М. Г. Хвильовий... Водночас у Конституційній комісії розгорнулася запекла боротьба проти місцевого націоналізму. Українські націоналісти О. Шумський, М. Хвильовий, блокуючись з троцькістом X. Раковським (голова уряду України. – Авт.), знову виступили за створення конфедерації, тобто союзу держав, а не єдиної союзної держави...

У 1928 році рішучу боротьбу розгорнув ЦК КП(б) України проти групи націонал-ухильників О. Шумського – М. Хвильового. Ряд буржуазних націоналістів, зокрема М. Волобуєв, зробили спробу економічно обґрунтувати погляди шумськістів. Перекручуючи факти господарської політики Радянського уряду, буржуазні націоналісти намагалися довести, що для України з економічної точки зору недоцільно перебувати в складі СРСР. Вимагали примусової українізації... Помилкові погляди націонал-ухильників у рядах КП(б) України поширилися і в КПЗУ (комуністична партія Західної України. – Авт.). Л. Каганович, який в той час працював на Україні (секретар ЦК. – Авт.), огульно звинуватив ЦК КПЗУ в націоналізмі і зрадництві. Це було однією з причин, які в січні 1928 р. привели КПЗУ до розколу, а потім до ліквідації...“.

На той період, коли відбулася зустріч у секретаря ЦК ВКП(б) Кузнєцова, з усіх керів-ників партії боротьбістів, що увійшла до складу комуністичної партії СРСР, фактично залишився живим тільки Олександр Шумський. НКВС знищить на той час М. Волобуєва, П. Любченка, застреляться М. Хвильовий, М. Скрипник, розстріляють X. Раковського, все керівництво КПЗУ – отже, Україна залишиться без лідерів. А зі сміливого й чесного О. Шумського відверто знущатимуться в сталінських таборах.

Тяжко хворий, він рватиметься в Україну. Напише листа Л. Кагановичу, який був тоді секретарем ЦК КП(б) України, з проханням сприяти його переїзду на Батьківщину. В цьому листі він писатиме: „Не такий вже страшний шумськізм, як його малюють...“. Але старого і хворого, беззахисного українського політика Кремль боявся і робив усе, щоб цей лідер українських комуністів в Україну не приїхав.

Я поставив собі за мету з'ясувати ставлення цієї людини, яку ганяли по концтаборах, до першого президента України Михайла Грушевського і в комплексі розслідувати трагедію цих лідерів, бо долі їхні дуже пов'язані. Мене зацікавив так званий „переляк“ Шумського під час їхньої зустрічі в Москві. А також його лист Сталіну з приводу тієї зустрічі. Дослідники у зв'язку з цим роблять висновки про деяку неетичність поведінки Шумського.

Що ж, політик, обертаючись в урядових колах, був дуже добре обізнаний з терором, який розкрутили Сталін, Менжинський, Каганович, Ягода в країні і особливо на українських землях, ставши на прямий шлях геноциду нашого народу як головного носія повстанської ідеї в країні. На той час ще не закінчилася широкомасштабна операція, організована ОГПУ на чолі з Менжинським по очищенню Червоної армії від контрреволюційного елементу, що відбувалася під назвою „Весна 30-го року“. Це була перша Голгофа офіцерства в СРСР, серед якого близько тридцяти відсотків становили українці. До всього в Україні розгортається боротьба проти „куркульства“ як класу...

У 1931 році Олександра Шумського було переведено з посади наркома освіти УРСР на посаду вищу – голови ЦК профспілок освіти СРСР. Це був підступний крок Сталіна і Кагановича, спрямований на те, щоб витягнути Шумського з України й ізолювати від національно свідомих патріотичних сил. Сам Шумський розумів, що таке почесне підвищення є таємним арештом і ув'язненням, аби взяти під контроль усі його контакти з Україною. Це була стара метода царату й більшовизму, коли лідерів садили під „крило Кремля“. Так було з гетьманом Дорошенком, якого зробили воєводою під Москвою. Так буде з секретарем ЦК КП України націоналістом Юхимом Шелестом, якого пізніше Брежнєв зробить заступником голови Раднаркому СРСР, забравши з України до Москви – дасть йому платню і позбавить будь-яких службових обов'язків.

І це Олександр Шумський розумів, коли до нього прийшов Михайло Грушевський. Він не був переконаний, що його відверта розмова з „возвращенцем“ Грушевським не стане відомою ОГПУ.

Бо Шумський добре знав, що за Грушевським стежать агенти ГПУ.

Ось що свідчить про цю зустріч відомий історик і вчений Юрій Шаповал у своїй науковій роботі „Загадка смерті Михайла Грушевського“:

„Справа в тім, що М. Грушевський 19 березня 1931 р. у Москві пішов до Олександра Шумського як до голови ЦК працівників освіти СРСР. Академік просив допомоги, оскільки дізнався, що поки він у Москві, його виселяють із київської квартири. О. Шумський, колишній нарком освіти УРСР, який був давно знайомий з М. Грушевським, обіцяв допомогти. Інше прохання вченого полягало в тому, чи не допоможе йому Шумський підшукати якусь роботу у Москві, „допоки все не з'ясується“.

О. Шумського, напевно, налякало це прохання. Гадаю, що налякав і сам факт появи у нього академіка. Він вирішив повідомити не кого-небудь, а самого Сталіна про зустріч і розмову. Того-таки дня лист був написаний, його чернетка збереглася. Ось як описує Шумський розмову з академіком: „На моє запитання, що саме з'ясується і які мотиви його рішення, він заявив, що у Києві дуже багато чуток про близьку війну і дуже тривожна атмосфера, а тому він хоче перебратися до Москви. Важко сказати, чи є цей мотив справжньою причиною втечі з Києва, оскільки він багато плакався на неможливі умови для роботи. Безсумнівне лише те, що поведінка цього старого відбиває панічні настрої частини української інтелігенції. По суті його прохання я йому відповів, що оскільки він не знає, де і що він хотів би робити, то мені буде важко його куди-небудь адресувати, і порадив йому подумати над цим питанням“. Надзвичайно виразним є post scriptum до листа: „Чорт забирай, і тут мене нелегка зіштовхує з Грушевським“...

...З протоколів допиту генерал-лейтенанта МДБ П. Судоплатова у справі Лаврентія Берії:

„...Шумський мав дурість, перебуваючи на засланні в Саратові, вступити в контакти з українськими діячами культури в Києві та за кордоном. Переоцінивши свій авторитет серед українських емігрантів, він звернувся з зухвалим листом до товариша Сталіна, погрожуючи покінчити життя самогубством, якщо йому не дозволять повернутися в Україну...“

З матеріалів МДБ:

„...Було також відомо, що в розмовах зі своїми друзями він проявляв неповагу до Сталіна, заперечував його думку з національного питання і питань партійного будівництва. Висував свою версію обговорення зі Сталіним питання про склад українського уряду наприкінці 20-х – початку 30-х рр. Шумський користувався авторитетом і був відомий у націоналістичних колах як людина, яка на початку 30-х років (коли уморили Грушевського. – Авт.) була репресована під час внутрішньопартійної боротьби. Його ім'я піддавалося анафемі на всіх партійних з'їздах в республіці, а на волі він опинився тому, що був частково паралізований, і його довелося за станом здоров'я випустити з в'язниці...“.

Щоб розтаємничити трагедію людини, яка боролася за волю свого народу, проти сталінської деспотії, я маю знову повернутися до особи поета Івана Багряного, який унаслідок своєї політичної діяльності мав певні стосунки до політика Олександра Шумського.

Тікаючи з України від енкаведистсько-більшовицького терору, І. Багряний, із залишками ще не винищених національно-визвольних сил поступово відходить на захід. У 1944 році він у Львові, де встановлює зв'язки з українським підпіллям. Пише для воїнів УПА пісні та марші, які місцеві композитори кладуть на музику, і вони набувають широкої популярності серед народу. Перебуваючи пізніше в розташуванні УПА на Волині та в Карпатах, він працює у відділі пропаганди – пише статті, малює плакати. За його ініціативи створюється підпільний уряд – Українська Головна Визвольна Рада. З наближенням фронту Багряний залишає Україну і опиняється спочатку у Східній Європі, а потім у Німеччині.

Після закінчення Другої світової війни на території Західної Німеччини розпочинається еміграційний період його діяльності. Він бере участь в організації Мистецького Українського Руху (МУР), фундує в Новому Ульмі Українську революційно-демократичну партію та її органи – журнал „Наші позиції“ та газету „Українські вісті“. Обирається віце-президентом Українського уряду в екзилі.

Сталін ставить завдання повернути цього відомого поета в комуністичний табір. Багряний на ці пропозиції пише відповідь-статтю „Чому я не хочу повертатися до СРСР“, яка фактично стала маніфестом нової української еміграції. Ця книжка виконала певну роль у вирішенні долі України, бо на неї чекали на засіданні Об'єднаних Націй. Тільки завдяки таким, як Багряний, та іншим борцям за волю України Сталін не зміг перешкодити тому, щоб Україна стала одним із засновників ООН і членом Ради безпеки ООН, що юридично визначить Україну як державу і це через 50 років дасть їй можливість проголосити свою незалежність.

Тоді ж УРДП, якою керував Багряний, висуває однією з своїх тез „бій з ВКП(б) за українські кадри“, після цього крайні ліві члени ОУН(р)* інкримінують Багряному зраду української справи.

Для характеристики політичної концепції Багряного могли б прислужитися такі його слова: „Найстрашніша загроза для української справи – це загроза громадянської війни за „ізми“... А тому – якщо ми хочемо здобути Україні незалежність, ми мусимо виключити громадянську війну за всяку ціну. До наймогутніших засобів усунення громадянської війни належить ідея Української Національної Ради як форма співдії і співпраці всіх українських партій і ідеологічних течій, як засіб створення єдиного національного фронту“. Тези про кадри майбутньої української революції та про орієнтації на власні сили висловлювалися в його публіцистичних творах-памфлетах: „Наші позиції“, „Молодь Великої України“ та „Комунізм, фашизм і революційна демократія“.

Все життя Іван Багряний боровся за визволення України. Хворий і безсилий, він своїм публіцистичним пером проривав блокаду російського шовінізму навколо вистражданої незалежності України. Серце поета й українського політика зупинилося 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн, Шварцвальд у ФРН. Поховано його на цвинтарі у Новому Ульмі. На могилі стоїть пам'ятник з викарбуваними на ньому словами з поеми „Мечоносці“:

Ми є. Були. І будемо ми!

Й Вітчизна наша з нами.

Таким був заповіт борця-поета нам, українцям, які й досі ще не зрозуміли всієї відповідальності за долю народу.

І тут я маю повернутися до свідчення генерал-лейтенанта КДБ Павла Судоплатова щодо вбивства лідера боротьбістів Олександра Шумського.

Кого ж мав на увазі Судоплатов під „діячами культури за кордоном“? Одним з них міг бути Іван Багряний – лідер УРДП. Що зв'язувало їх? Тут треба пригадати бажання повернутися в 30-х роках до СРСР відомого українського політика-соціаліста і письменника Володимира Винниченка. Спроба Сталіна прибрати Винниченка „до рук“ не вдалася – письменник своєчасно виїхав за кордон. Але, перебуваючи в Україні, Винниченко спілкується з Шумським, вони знаходять спільні позиції, та письменник, побоюючись за своє життя, поспіхом залишає Україну, уникнувши таким чином арешту.

Є підстави вважати, що Винниченко й був зв'язковою ланкою між Іваном Багряним і Олександром Шумським, що пізніше інкримінуватиметься Шумському.

Бо в той час, як Олександр Шумський перебуватиме в таборах, а потім на засланні, з'явиться друком новий роман Івана Багряного „Сад Гетсиманський“, з приводу якого Винниченко напише листа авторові: „Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присилку книги і за книгу. Вона великий вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документа перед світовою опінією? Чи робляться заходи про переклад її на чужі мови? Я зроблю все, на що сили моєї буде, для Вашої великої книги...“

Роман І. Багряного автобіографічний. Але певною мірою, бо має багато узагальнень. Зачином, можна сказати, чернеткою до роману „Сад Гетсиманський“ була драматична повість „Морітурі“. Напруженість сюжету сягає межі. У центрі – романтичний штурман Чорноморського флоту, надлюдина, котра приречена на фізичну смерть у застінках ГПУ, але й на перемогу „по той бік добра і зла“. У романі Багряний вводить у камеру смертників... Карла Маркса, пролетарського месію. Могутній вождь пролетаріату, опинившись у самому пеклі, стає безпорадним, трясеться над шматком хліба, а пізніше тюремники утикають йому „клейноди“, голять шевелюру і бороду. Все це – гіпербола, гротеск, абсурд, але він пов'язаний з реальністю країни Рад – країни таборів і в'язниць.

Можна вважати, що І. Багряний знав, що О. Шумський був запроторений до концтабору, а потім опинився на засланні – „штурман“ – лідер визвольного руху, близького по духу Багряному. Не виключено, що примірник цього роману потрапив і до Шумського нелегальним шляхом.

З протоколів допиту генерал-лейтенанта МДБ Судоплатова у справі Берії:

„...Абакумов сказав мені, що направить до Саратова спецгрупу, яка ліквідує Шумського. У моє завдання входило організувати так, щоб прихильники Шумського не здогадалися, що його ліквідовано...“.

З протоколу допитів начальника токсикологічної лабораторії МДБ доктора медичних наук, професора Майрановського:

„...Мене викликав до себе Абакумов і дав завдання їхати до Саратова для виконання спецзавдання. Приїхавши до Саратова зі своєю групою, я поїхав до лікарні, де лікували Шумського. Я зробив Шумському ін'єкцію отрути, розробленої в нашій спецлабораторії, яка викликає параліч серця. Після ін'єкції Шумський невдовзі помер. Офіційно вважалося, що він помер від серцевої недостатності...“.

Як згодом з'ясувалося, старий і хворий Олександр Шумський ніяких зв'язків з закордоном майже не мав. І контактів з еміграцією не було. Мабуть, події підштовхнула операція МДБ, яку було проведено у Ленінграді. Тоді в бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна службою безпеки СРСР було знайдено старий архів ОУН, в якому проходило і прізвище Олександра Шумського як лідера визвольного руху в Східній Україні. Боротьба УПА в цей час набула свого найбільшого поширення, і це дуже турбувало Сталіна і політбюро. Цій „операції“ надавалося таке велике значення, що до Саратова приїжджав заступник міністра МДБ Огольцов, якому підпорядковувався Майрановський. У цей час там перебував і Лазар Каганович, який відповідав особисто перед політбюро за вдале проведення цієї „операції“, і тому на власні очі хотів переконатися, що справу зроблено чисто.

Своє приватне розслідування по карних справах лідерів українського визвольного руху я, вважалося, завершив. Але як письменник і журналіст я не мав права закінчувати рукопис, якому дав назву: „Лідера знайти і знищити!“, бо боротьба українського народу за незалежність по війні наростала, і радянська влада підступно продовжувала нищити його лідерів. Наступною жертвою стане людина дуже складної долі. Загине вона теж від отрути...

Розділ 7

ОТРУТА З КРЕМЛЯ

Хто він – „бандит“ Степан Бандера, яким комуністичні органи інформації, особливо російські, лякали дітей і жінок, змальовуючи його у вигляді кровожерливого злочинця?

Народився Степан Бандера 1 січня 1909 року в с. Старому Угринові на Івано-Франківщині в родині священика. На початку 20-х років вступає до Стрийської гімназії. Заробляє на життя репетиторством. У той час майбутній лідер захопився націоналізмом.

„Ми всі тоді були націоналістами, – згадує його сестра. – Якось, коли вже навчався у Львівському політехнічному інституті, він приїхав додому на канікули. Під Різдво ми збиралися всією родиною до церкви. Але до Степана прийшли друзі, і він устиг тільки на закінчення ранкової служби. Батько був роздратований. Вигнав усіх нас, дітей, і довго на нього гримав. Не пам'ятаю, чи відповідав Степан, але вийшов з хати страшенно блідий і, озирнувшись, крикнув: „Насамперед нація, а потім Бог!“

Про те, у що вірував тоді Бандера, розповідають рядки його автобіографії: „Найбільше енергії в студентські роки я вклав у революційну національно-визвольну діяльність. Вона захоплювала мене дедалі більше, відсуваючи на другий план думку про завершення навчання.

Виховуючись змалку в атмосфері українського патріотизму, я встановив контакти з підпільним рухом, який на той час очолювала Українська військова організація. З її ідеями ознайомився під час роботи у підпільній гімназичній організації. У вищих класах почав виконувати завдання УВО: розповсюджував листівки, підпільну літературу. У 1928 році став формально її членом, одержавши призначення до розвідувального, а пізніше пропагандистського відділу“.

У 1932 році Бандера – йому було лише 23 роки – стає заступником голови, а з 1933-го – головою ОУН на західноукраїнських землях. „Комуністична Росія, – свідчить сестра, – була для нього страшніша за Польщу. Його родичі з боку батька, що втекли з Донецька, розповідали йому про тамтешній голод 1932-33 рр., про колективізацію, арешти ГПУ. Сталінський більшовизм згадували тільки лихом. Після цього Степан Бандера казав: „Дома ми під панами, наше життя – боротьба, прийдуть ради, нашому життю настане смерть“. Він був справжнім націоналістом, поборником ідеї самостійної України.

Від куль оунівців за жорстоке переслідування українців-націоналістів загинули комісар львівської поліції Чеховський, депутат польського сейму Голувко, секретар радянського консульства у Львові Майлов. Навесні 1934 р. Бандера і його найближчі соратники почали готувати замах на польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького. Вже влітку вони його вбили. А через рік верхівку ОУН заарештували. Суд відбувся у Варшаві. На процесі Бандера тримався сміливо, не зрікаючись ідеї національного визволення. На казанках він постійно вишкрябував: „Здобудемо Українську державу чи помремо в боротьбі!“

За Перацького суд виніс вирок: Бандеру – стратити. Пізніше страту замінили довічним ув'язненням. Узимку він уже був в одиночці познанської в'язниці „Святий хрест“.

Йшов 1936 рік. Коли Бандера сидів ще у в'язниці, агенти Єжова в Роттердамі вбили лідера ОУН Євгена Коновальця. Його місце посів Андрій Мельник, теж полковник, один із соратників Симона Петлюри. Він запропонував Гітлеру підтримку проти СРСР. Передбачалося, що Німеччина надасть оунівцям шанс самим знищити більшовизм на Україні і проголосити незалежність. Узимку 1939 р. в Мюнхені почалося комплектування українського визвольного легіону з двох батальйонів націоналістів: „Нахтігаль“ і „Роланд“. За це Степан Бандера виступить проти Мельника. Він тоді скаже: „Ця спілка позбавить нас національної чистоти. Гітлерівський фашизм не менш страшний, ніж сталінський. Довіряти німцям – те саме, що росіянам і полякам, які століттями торгують Україною“. Він ще зазначав: „Ідея свободи – свята, і брати її з кривавих рук ворога – ганьба!“

Із в'язниці Степан Бандера вийшов у вересні 1939 р. і почав готуватися до серйозної зустрічі з Мельником.

Завершилися переговори повним розривом між молодими і старшими націоналістами, ОУН розкололася на два крила – мельниківське і бандерівське.

Бажаючи поліпшити образ Німеччини у відносинах з українцями, німецькі служби вдалися до поширення чуток, за якими нібито після розгрому Англії і Франції Німеччина виступить проти більшовиків і створить вільну Україну.

З приходом Червоної армії на Західну Україну понад 30 тисяч українців, побоюючись радянських репресій, перейшли до окупованої Польщі, серед них, окрім багатьох членів ОУН, були керівники й активні діячі різних партій (УНДО, Фронт національної єдності та ін.).

Українці зовсім не знали справжніх намірів Німеччини. Обидві націоналістичні організації прийняли рішення взяти участь у можливій війні проти радянської Росії, відкритого ворога незалежності українського народу. Німці щось обіцяли. Москва ж – нічого. Навпаки, Кремль вів запеклу терористичну боротьбу проти самостійників.

На початку 1941 року Ріко Ярий, член проводу ОУН(р), за дорученням Бандери встановив контакти із представниками ОКВ, щоб обговорити можливість створення української військової частини, вишколом якої зайнявся б вермахт. Передбачалося, що ця частина воюватиме на Східному фронті проти радянської Росії. Бандера не розкривав своїх планів німцям: головним завданням цієї частини стане підготовка воїнів, які утворили б кістяк збройних сил нової вільної України.

Була й інша причина, чому провід ОУН(р) йшов на угоду з вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині угоди з вермахтом і абвером забезпечували ОУН(р) прикриття, за яким вони могли здійснювати певну політичну діяльність – як у Німеччині, так і в Польському генеральному губернаторстві, де фактично опинився весь провід цієї організації.

Нарешті, не менш важливою була й третя причина. ОУН Бандери (як і ОУН Мельника) мала намір якнайскоріше проникнути в Україну і заволодіти територією одразу ж після того, як пройде фронт.

Переговори між Ріко Ярим і офіцерами резерву ОКВ (професори Г. Кох, Т. Оберленд і Г. Геруліс) завершилися у квітні 1941 року. Німці погодилися підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальйони: „Нахтігаль“ і „Роланд“.

Більшовицька пропаганда провела дуже велику роботу, щоб змалювати ці дві військові частини як карателів, що нищили євреїв. Але цих звинувачень міжнародний трибунал у Нюрнберзі не підтвердить.

Розкол в ОУН, на жаль, не сприяв консолідації національно-визвольних сил напередодні війни і визвольної акції. Ця розпорошеність не піднімала авторитету націоналістів в очах німецького керівництва. Національно-визвольні сили не являли собою серйозної сили, з якою німці могли б і мусили б рахуватися.

Ще в серпні 1939 року А. Мельник погодився сформувати у Чехословаччині невеликий український загін з 200 чоловік, який би заклав основу повстання українців у Польщі. Але ігри Гітлера з Москвою з метою пошити Сталіна в дурні, примусили абвер переорієнтуватися, а Розенберга – вжити заходів. Після підписання пакту Берлін – Москва до Берліна, як свідчать німецькі архіви, викликали керівників Андрія Мельника та Ріко Ярого і порадили не порушувати, до відповідного часу, питання незалежності України перед німецьким керівництвом. Водночас Сталін і ЦК вживають заходів щодо ліквідації лідерів ОУН і розвалу національно-визвольного руху. Цю роботу вони розпочали ще за рік до союзу з Гітлером. Свідченням тому „Інформація із досьє на агента НКВС „Яценка“. Звіт про виконання оперативного завдання.

...Під час нашого перебування в Парижі Коновалець запросив мене відвідати разом з ним могилу Петлюри, який після розгрому частинами Червоної армії втік до столиці Франції, де в 1926 році був убитий. Коновалець боготворив цю людину, називаючи її „нашим прапором і найулюбленішим вождем“. Він говорив, що пам'ять про Петлюру має бути збережена. Мені було приємно, що Коновалець бере мене з собою, та одна думка не давала мені спокою: на могилу під час відвідування мають класти квіти. Тим часом мій гаманець був порожній, а нагадувати про такі дрібниці Коновальцю я не вважав за доцільне. Це б виглядало безтактним по відношенню до людини, яка займає таке високе становище, хоча по суті – клопотатися про квіти в даному випадку належало йому, а не мені. Що робити? Весь час дорогою на кладовище мене гризла ця думка.

Ми пройшли через все кладовище і зупинилися перед досить скромним надгробком на могилі Петлюри. Коновалець перехрестився, я за його прикладом перехрестився теж. Деякий час ми стояли мовчки, потім я витяг з кишені носову хустку і загорнув у неї жменю землі з могили.

– Що ти робиш?! – вигукнув Коновалець.

– Цю землю з могили Петлюри я відвезу на Україну, – відповів я, – ми в його пам'ять посадимо дерево і будемо його берегти і вирощувати для нащадків.

Коновалець був у захваті. Він обняв мене, поцілував і похвалив за цю чудову ідею. Після цього наша дружба ще більше зміцніла...“.

Ось так підступно влазили в душу українця агенти Сталіна і більшовиків-комуністів, аби одержати змогу ліквідувати вождів українського національно-визвольного руху.

Коновальця буде вбито за рік до того, як Сталін вступить у змову з фашистами, і Москва звинуватить у цьому абвер Німеччини. У процесі розслідування з'явилися документи, які свідчили, як радянська влада, забравши у народу України хліб під час голоду 1932-33 рр. і продавши цей хліб за кордон за валюту, потім тринькала ці гроші на розваги своїх терористів. До речі, вбивця Коновальця, одержавши три тисячі доларів на виконання завдання, зустрівшись зі своєю дружиною Еммою в Парижі, гарно розважався на Монмартрі...

Для того щоб перемогти більшовицький Радянський Союз, Німеччині необхідно було відірвати від СРСР Україну, тому німці намагалися піджеврювати національно-визвольний рух. Керівництво ж національно-визвольних сил вважало, що коли Німеччина вступить у війну з СРСР, Україна має скористатися винятковим випадком і проголосити свою незалежність, поставивши німців перед фактом.

У такій міжнародній ситуації ОУН Бандери вирішила поєднати всі українські сили й угруповання, щоб підготуватися до відповідального моменту в історії України. Після попередніх переговорів у середині червня було скликано нараду українських політичних діячів, приналежних до всіх течій, за винятком ОУН Мельника, яка відмовилася брати участь у цій ініціативі.

Трагічна помилка Андрія Мельника стане кривавою для України. Партійна розпорошеність національно-визвольних сил призведе до фатальних помилок і невиправданих жертв.

Тоді ж нарада завершилась створенням координаційного центру Українського національного комітету, керівництво яким було довірено генералу Всеволодові Петріву, який перебував у Празі. Першим заступником став В. Горбовий, юрист за фахом, який фактично і стане тимчасовим головою.

А за місяць до цього до рейхсканцелярії надійшов меморандум ОУН Мельника, в якому роз'яснювалося, що завдання цієї організації – відновлення незалежної і суверенної Української держави.

ОУН Бандери, в свою чергу, завершила працю над своїм меморандумом до німецького уряду за тиждень до початку німецько-радянської війни. Але меморандум був переданий у рейхсканцелярію тільки 23 червня 1941 року, наступного дня після початку військового вторгнення. У ньому ОУН Бандери висловлювала переконання, що вирішення українського питання повинно відповідати українським інтересам, і що тільки в цьому разі воно принесе користь і Німеччині. Проте німецькі інтереси не повинні переважати над інтересами України. В меморандумі було сказано, що якщо навіть німецькі війська спочатку зустрінуть як визволителів, то „це ставлення може скоро змінитися, якщо Німеччина увійде на Україну без наміру відновлення української держави“.

Ситуація війни між СРСР і Німеччиною диктувала об'єднання всіх сил, що боролися за волю України. Виходило ж навпаки – два крила ОУН не мали ні спільної тактики, ні спільної стратегії визвольної боротьби, до того ж ці групи ніяк не хотіли йти на компроміси. Ось що свідчить провідний керівник північної похідної групи на Київ, член проводу ОУН(р) Микола Климишин: „Неділя 22 червня 1941 року була прекрасним, погідним днем. У Кракові всі телефонічні апарати, що їх ми мали в своєму розпорядженні, були зайняті. Почалася війна! Війна! Повідомляли одні одних. І всі члени ОУН в еміграції зразу перейшли на похідний стан, їхні наплечники вже давно були готові, напрямок для кожного визначений, завдання відомі. Ще тільки була трудність з переходом кордону.

Перші зв'язкові звітують з прикордонних теренів: десь близько 4. години вистрілили німецькі гармати, ще вдень націлені на важливі прикордонні об'єкти на совєтському боці. В той самий момент у бистрі води Сяну і Бугу шубовснули гумові човни, які перевозили німецькі авангардні відділи. Усі мости зайняті та щільно обставлені протилетунськими відділами. На тих річках появилися нашвидкоруч побудовані допоміжні мости. Кілька наших членів уже потрапили на кордоні до рук німецької польової жандармерії за те, що заскоро хотіли вертатися з еміграції додому.

Після чотирьох днів хід подій виглядав приблизно так: ті, які мали завдання у Львові, знайшли спосіб перейти кордон швидким маршем – одні пішли, інші поїхали роверами або підводами. Уранці 30-го червня до Львова вмарширував курінь ДУН під командою Романа Шухевича.

Разом з передніми відділами Середньої Похідної групи прибули до Львова Ярослав Старух, Ярослав Стецько та інші, які негайно повідомили про все, що було потрібно для проголошення державного акту. Ще цього самого дня все було готово, щоб виконати найважливіший наказ Степана Бандери. Були скликані Національні збори українців, на яких проголошено відновлення української держави.

Зайнята нашими людьми радіостанція, названа іменем Євгена Коновальця, послала в простори історичне повідомлення українському народові і всьому світові, що „Волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України“.

Уряд на чолі з Ярославом Стецьком, створений у Львові 30 червня 1941 р. на підставі Акту незалежності, німці на початку липня 1941 р. заарештували. До концтаборів потрапив і Степан Бандера зі своїми рідними братами. Цим актом Гітлер продемонстрував, що йому не потрібна незалежна Україна в його расовій геополітиці. ОУН(б) стала на позицію збройної боротьби проти фашистського окупанта.

Німці звільнять з тюрми Степана Бандеру лише в грудні 1944 р. Зазнаючи поразок на радянському фронті, вони згадають про ОУН і Українську Повстанську Армію і намагатимуться знайти примирення, але Бандера заявить: „Ми не можемо бути п'ятою колоною вермахту. Ми перша колона України“.

Коли вУкраїну дійшла звістка, що німці випустили з концтаборів лідерів ОУН, то Роман Шухевич скликав у лютому 1945 р. конференцію ОУН. На ній головою ОУН було обрано Степана Бандеру, який знову стає політичним лідером національно-визвольного руху українського народу.

Але боротися проти озброєної багатомільйонної армії Москви голій та босій, без зброї і харчів, УПА було дуже важко.

І все ж С. Бандера не втрачає надії на вільну Україну. Він веде підпільну роботу і готує націю до майбутнього змагу. У 1953 р. у ФРН він напише роботу „Комунізм повністю су-противний духу української нації“, в якій обґрунтує, чому український народ не сприймав і не сприйматиме марксизму й ленінізму, і зробить висновок: „Визвольна боротьба цього періоду має головну мету – розбудити в українському народі протибільшовицькі революційні потенції, мобілізувати їх, підняти їх на визвольну боротьбу“.

15 жовтня 1959 р. на одній з тихих вулиць Мюнхена Крайтмаєр штрассе, 7 відбулася подія, яка розбурхала тишу цього району. Будинок несподівано оточила поліція. Хтось здійснив замах на одного з його мешканців. Як потім з'ясувалося, біля дверей своєї квартири вбито українського емігранта Стефана Попеля. Під цим прізвищем тут жив лідер ОУН Степан Бандера.

Радянські засоби масової інформації повідомляли, що десь у пивному барі якийсь оунівець убив свого лідера пострілом з пістолета. Але це була дезінформація, для чого в системі КДБ діяла спе-ціальна служба.

Тридцять років радянська влада приховувала від українського народу цей злочин. А 27 вересня 1991 р. начальник першого управління КДБ Леонід Шебаршин у телепередачі „Взгляд“ нарешті визнав: „Степана Бандеру, лідера ОУН, та Лева Ребета вбив агент КДБ“. Цей факт він підтвердив і в своїй книжці „Рука Москви“.

За кордоном таємниця розкрилася ще в 60-х рр, але її весь час приховували від українського народу.

Для розкриття цього злочину я маю зупинитися на особі Богдана Сташинського – кілера КДБ.

Богдана Сташинського КДБ завербувало за вже не раз випробуваною в цій таємній службі методою... Одного літнього дня у Львові в трамваї пасажирами було затримано кишенькового злодія-студента і передано міліції. Міліція, згідно з вказівкою КДБ, мала затримувати всіх місцевих молодих чоловіків і жінок, які попалися на крадіжках, спекуляції, валютних операціях, і передавати всіх для допитів у місцеве КДБ. Так трапилося і з Богданом Сташинським, недовченим студентом і кишеньковим злодієм. Він, як і багато інших українців, потрапив до лабет КДБ, де його почали погрозами, шантажем і підкупом примушувати стати таємним агентом радянської безпеки для роботи серед місцевого населення. У процесі роботи з ним з'ясувалося, що він підходить для роботи за кордоном як нелегал-кілер. Після вербовки він проходить підготовку спочатку в розвідувальній школі в Києві. Потім його закидають у місто Карлхорст під Берліном, де містилася головна резиденція радянського КДБ, яка опікувалася всією Німеччиною – Східною і Західною зонами. У цій резиденції дещо пізніше працюватиме агентом і теперішній президент Росії Путін.

Там, у Карлхорсті, Сташинський проходить додаткову підготовку, а потім його як агента перекидають до Західної Німеччини. Йому було 25 років, коли він убив одного з лідерів ОУН, заступника голови уряду України, створеного у Львові в червні 1941 року, Лева Ребета. Засіб для вбивства було розроблено у збройній лабораторії КДБ. Зброя мала вигляд газового пістолета, який стріляв струменем отруйного газу, що вилітав під тиском розбитої ампули з ціаністим калієм. Коли газ потрапляв в обличчя жертви, у неї зупинялося серце. КДБ вважало, що патологоанатом, який нічого не підозрює, зробить висновок, що людина померла від серцевої недостатності.

Сташинський спочатку перевірив дію пістолета на собаці: відвів його в ліс неподалік Карлхорста і вистрелив. Собака забився в конвульсіях і за кілька секунд помер. Переконавшись у безвідмовності зброї, Сташинський став готуватися до вбивства.

Після вдалого вбивства Лева Ребета Сташинського знову нелегально перекидають до Карлхорста, де йому вручають грошову премію за теракт і нагороджують фотоапаратом. Невдовзі Сташинського починають готувати до замаху на Степана Бандеру. Він мав увійти в довіру до оточення Бандери і в зручний момент знищити його. Так уже судилося, що цей агент познайомився в НДР з німецькою дівчиною Інгою Поль, в яку закохався. Тому він спробував ухилитися від другого теракту, але керівництво КДБ попередило агента: не виконає завдання – йому і дівчині буде погано.

Першу спробу замаху на Бандеру Сташинський зробив 1958 р. Травневого ранку біля однієї з могил роттердамського кладовища стояли люди. Вони прийшли вшанувати пам'ять засновника ОУН Євгена Коновальця. Греко-католицький священик читав молитву, майоріли стрічки траурних вінків. До зібрання наблизилася людина, яка вже давно походжала поміж сусідніми могилами. Вгледівши в натовпі чоловіка років п'ятдесяти – невисокого, вузького в плечах, з великими залисинами і міцним великим чолом, – невідомий запхнув руку в кишеню... і пополотнів. Агент КДБ Богдан Сташинський загубив браунінг, що випав через дірку в кишені пальта. Ця непередбачена обставина врятувала життя Степану Бандері, але ненадовго.

Того трагічного дня, 15 жовтня 1959 р., о 13-й годині, Сташинський під'їхав до будинку, де мешкав Бандера. Відкрив підробним ключем головний вхід і, причаївшись, став чекати на жертву. Коли Степан Бандера зайшов до будинку, Сташинський прикинувся, що він нібито зав'язує шнурок на черевику. Бандера на якийсь час затримався, розшукуючи ключі від квартири. Скориставшись такою нагодою, Сташинський вистрелив з пневматичного пістолета, який був заряджений скляною ампулою з ціаністим калієм. Заряд з краплями отрути потрапив Степану Бандері в обличчя...

Усе це з'ясується на суді, що проходив у ФРН, після того, як Сташинський з'явиться в поліцію з каяттям.

З матеріалів цього процесу стало відомо, що засіб убивства розробили у Москві в лабораторії, якою керував кадебіст Желєзний. Ключ від дверей будинку і зброю Сташинський викинув після злочину в рівчак з водою і терміново виїхав до Східного Берліна, де доповів резидентові КДБ в НДР, який мав псевдо „Сергій“, про виконання завдання. З Берліна літаком його перевезли до Москви. Там убивцю особисто представили шефу КДБ Олександру Шелепіну, який поздоровив його з нагородженням орденом Червоного прапора.

Скільки крові і смертей на цьому орденському „червоному прапорі“ – терорист Орлов його отримав за вбивство Петлюри, Судоплатов – за вбивство Коновальця...

Страх Сташинського, що його можуть покарати месники українського народу або знищить як зайвого свідка сам КДБ, стає сильнішим за „славу“ і „орден“. Убивця починає шукати виходу і відпрошується поїхати до Берліна, щоб забрати свою дружину, німкеню Інгу Поль. Під впливом своєї антикомуністично налаштованої дружини Богдан Сташинський разом з нею за день до того, як встановлять у Берліні стіну, переходить на захід і йде з каяттям до німецької поліції.

Ось як описує появу Богдана Сташинського й Інги Поль у Західному Берліні після його втечі з Карлхоста світова українська еміграційна преса:

„...Гайнц Фільрок з Берліна є чоловіком тітки дружини Сташинського Інги Поль. Він зізнався, що 12 серпня 1961 року в сутінках приїхали до них несподівано Інґа і її чоловік, якого вони звали „Йоші“ (фамільне ім'я Йозеф) і схвильовано просили зв'язати їх негайно з американською розвідкою. Фільрок поїхав зразу з ними до поліції і там повторив їхнє прохання. Німецький поліційний урядник вагався спочатку, тоді „Йоші“ сказав йому твердо, що він є російським офіцером і мусить негайно говорити у важливій справі з американцями. Ця фраза заскочила Фільрока, немов удар молотом по голові. Він швидко зник з поліції, щоб не мати нічого спільного з таким „швагром“.

Також зізнання обох криміналістів повністю підтвердили зізнання Сташинського. Інспектор Фангауер заявив, що він і інші кримінальні урядники ставилися до зізнань Сташинського скептично і з недовір'ям, але чим далі тривало слідство, тим більше вони переконувалися в його вірогідності. Усе, що Б. Сташинський розказував, кримінальний уряд намагався перевірити, і вдалося підтвердити, що в названих Сташинським готелях були в книгах гостей записані його прибрані прізвища, в поліційних архівах знайдено заповнені ним листки; в архівах летунських ліній, якими Сташинський літав з Берліна до Західної Німеччини і назад, знайдено у списках пасажирів прізвища людей, про яких Сташинський розказував. Вдалося також перевірити, що описувана Сташинським зброя може справді бути виготовлена і застосована для вбивства.

Майстер Фукс підтвердив, що в замку квартири на Крайтмаєрштрассе, 7, де жив Провідник Степан Бандера, знайдено уламки двох ключів – одного із сталі, другого з алюмінію – так, як це показав убивця .

Суд над убивцею Ребета і Бандери розпочався 9 жовтня 1962 р. в західнонімецькому місті Карлсруе під головуванням д-ра Ягуша. На суді були присутні донька С. Бандери Наталка та вдова Л. Ребета Одарка. Після оголошення звинувачення почався допит свідків.

Свідок Бутлем, представник німецької контррозвідки, був на процесі експертом. Він подав характеристику КДБ, більшовицької агентурної діяльності і оцінив з фахового боку зізнання Сташинського, стверджуючи, що вони цілком вірогідні. Таку саму оцінку дав убивці професор психіатрії з Гайдельберга д-р Раух: Сташинський не має нахилу до фантазії, він не є істериком і не шукає собі слави через самообвинувачення. Поза тим він є нестійкою, м'якою людиною, на яку можна легко впливати. Це й було причиною, що він підпав під авторитет дружини. Без неї він не мав би сили розірвати з КДБ.

З експертів виступали перед судом перекладач з російської мови, який переклав принесені Сташинським документи, між ними – характеристику КДБ, дану йому для вступу до педагогічного інституту. У цій характеристиці, написаній езоповою мовою (майже зашифрованій), говориться про нагородження його орденом... Бутлер визнав, що документи Сташинського – оригінальні. Про отруйні речовини та отрутоносну зброю говорив професор Мюллер з Гайдельберзького університету. Він ствердив, пославшись на експерименти з реконструйованим пістолетом, що вистріленою в людину отрутою можна негайно її вбити. Кількість отрути, що її жертва вдихне лише одним вдихом, у десять разів більша, ніж це потрібно, щоб убити людину. Експерт підтвердив також, що препарати, які давали йому в пігулках та ампулах, справді протидіють ціаністому калію. Він не міг лише цілком погодитися з іншим експертом – професором Раухом щодо наявності пігулок, які могли б впливати на атентатника, себто позбавляли б його моральних відчуттів і робили брутальним і напасливим.

Наступного дня Сташинський демонстрував на процесі зразок пекельної московської зброї для прихованого і підступного вбивства людей.

Криміналіст Фукс пояснив також, чому не можна було знайти жодного пістолета, хоч їх Сташинський кидав аж тричі в потік біля Гофгартена: потік цей дуже рвучкий у тих місцях, крім того, в ньому завжди багато намулу і різних відходів. Його чистять двічі на рік. Розуміється, що за чотири роки від зброї не лишилося в потоці й сліду. Одначе поліція шукала її півдня, що вказує на старанність у провадженні слідства.

Лікар з Мюнхена д-р Шпанн давав свідчення перед судом як експерт медичний. Він робив розтин тіла Л. Ребета та був асистентом при дослідженні тіла С. Бандери. У першому випадку констатувалось, що Ребет помер природно від хвороби серця. При вивченні тіла Бандери стверджувалось, що смерть настала від ціаністого калію. Крім того, в Бандери виявлено маленькі поранення навколо вуст і носа, а також ранку в вушній оболонці – поранення від шматочків скла. Це підтверджує зізнання Сташинського, що отрута містилася в скляній ампулці. Поранення в середині вуст було, мабуть, спричинене також склом.

Однією з проблем було зізнання Сташинського, що він вистрілив отруту в лице Бандері при вході до будинку, з внутрішньої сторони дверей, але вмираючого Провідника знайдено на сходовому майданчику першого поверху. Було неясно, як він міг сюди дістатися. Експерти ствердили, що це можливо, якщо отрута була вистрілена не фронтально в жертву, а дещо збоку.

Сташинський пробував у суді захищатися тим, що він був вихований комуністом, тому вважав боротьбу проти українського підпілля справедливою. Він у дитинстві пережив брутальність боротьби проти поляків і такою ж мірою почав відчувати аморальність своєї діяльності, коли дістав доручення вбити Лева Ребета. При виконанні завдання він мав користуватися особистим документом НДР на Зігфрида Драгера.

Після отримання фальшивих документів, а також фото й опису зовнішності Ребета Сташинський у квітні 1957 р. почав виконувати завдання. У Мюнхені, де він перебував близько тижня, йому вдалося впізнати Ребета, коли той виходив з дому на Карлсплац, 8, і стежити за ним у трамваї. Під час чергового перебування в Мюнхені у травні 1957 р. він винайняв у готелі „Грюнвальд“ кімнату, з вікна якої можна було бачити бюро Ребета. Далі йому вдалося пройти за Ребетом до його помешкання та наступного дня оглянути його. У липні 1957 р. Сташинський здійснив третю поїздку до Мюнхена, присвячену також стеженню за Ребетом.

Після того, як Сташинський доповів про свої спостереження, присланий з Москви співробітник КДБ ознайомив його влітку 1957 р. у замкненій зоні Карлсхорста зі зброєю, про яку „Сергій“ висловлювався як про таку, що вже часто з успіхом була вживана.

У ході допиту Богдана Сташинського відчувалося, що він добре підготувався до цього процесу. Можливо, таку тактику йому запропонували його адвокати – розповідати не всі деталі цих злочинів, аби не викликати в суду відрази до себе як злочинця. Тому він поводив себе дуже обережно і на запитання прокурора й адвокатів жертв відповідав дуже стримано. Це дало підстави журналістам зазначити: „3нає більше, але не все висловлює...“ Оце „не все“ стосувалося, насамперед, засобу вбивства Ребета і Бандери, розробленого за кілька років до цього.

Судовий процес у місті Карлсруе над убивцею провідника ОУН Степана Бандери і доктора Лева Ребета тривав шість днів. Удова Ребета та дочка Степана Бандери Наталка просили суд виявити поблажливість до Сташинського на тій підставі, що він діяв за примусом.

Оборонець убивці апелював до суду про помилування Сташинського на тій підставі, що той діяв не з власної волі, а за наказом Кремля, рятуючи таким чином своє життя. Протягом процесу Сташинський повторив свої зізнання і додав, що відчув небезпеку для себе тоді, коли знайшов у своїй кімнаті в Москві вмонтовані підслуховуючі апарати і зрозумів, що начальники йому не вірять і що після вбивства Степана Бандери КДБ його також знищить. Прокурор д-р Альбін Кун домагався для підсудного досмертної в'язниці за вбивство, 10 років за шпигунську діяльність і 3 з половиною роки за фальшування документів.

19 жовтня 1962 р. голова суду д-р Г. Яґуш виголосив вирок: cовєтського аґента Богдана Сташинського засуджено на 8 років тяжких робіт. У мотивах вироку д-р Ягуш підкреслив, що Сташинський – лише інструмент вбивства, організатором якого була Москва. Під маскою соціалістичної справедливості за Хрущова далі тривають сталінські методи терору.

Процес виявив і довів, що наказ убити провідника ОУН Степана Бандеру винесли ЦК КПРС і уряд СРСР під проводом першого секретаря ЦК КПРС і голови ради міністрів СРСР Микити Хрущова. Доручення виконати атентат видав тодішній шеф таємної поліції і терористичного апарату Шелєпін, який потім особисто нагородив Сташинського за вбивство Бандери орденом Червоного прапора.

Тому родини Бандери й Ребета та їхні захисники виступали на процесі зі слушною і справедливою вимогою засудити керівників партії й уряду СРСР. Колишній конгресмен Чарлз Керстен заявив у своєму слові, що на Шелєпіна і Хрущова буде внесено скаргу до Міжнародного трибуналу і до комісії з прав людини при ООН.

Таким же чином трактувала процес у Карлсруе вся українська спільнота у вільному світі, розуміючи, що провідник ОУН Степан Бандера став жертвою московського колоніалізму і народовбивства так само, як головний отаман Симон Петлюра і полковник Євген Коновалець, а з ними – мільйони синів і дочок українського народу, розстріляних, закатованих у тюрмах, на засланні та в часи голодомору, влаштованому також Москвою. На суд Москву! – такою була вимога українського народу, висловлена у вільному світі на масових демонстраціях і вічах перед і під час процесу.

На окрему увагу заслуговує схвалена на Конгресі УККА телеграма, надіслана до уряду Західної Німеччини з проханням вирішити питання про передачу висліду процесу до Об'єднаних Націй.

Українська спільнота у вільному світі намагалася розгорнути широку акцію, щоб уряди західних держав винесли проблему московсько-більшовицького колоніалізму і народовбивства на сесію Генеральної асамблеї Об'єднаних Націй з вимогою волі для України й усіх інших уярмлених Москвою країн; схвалення резолюції про ліквідацію російського колоніалізму, а також організації Міжнародного трибуналу над клікою міжнародних злочинців – московських народовбивць із Хрущовим на чолі.

Цивілізований світ тоді на це не спромігся. Сьогодні, коли Україна здобула незалежність, саме час повернутися до цього питання: судити московських народовбивць Міжнародним трибуналом.

Що стосується Сташинського, то його після суду ніхто більше не бачив і про його подальшу долю нічого не відомо. Є припущення, що його використала американська розвідка. І можливо, використовує й досі...

Розділ 8

ТАЄМНИЦЯ ПОЛЮВАННЯ НА „ВОВКА“

Мовчу...

І в ніч оцю несамовиту

Пера у руки не беру...

О, скільки можна

на задвірках жити,

Яки пес, коли несуть труну?!

О, скільки можна все

про те ж спочатку,

Про свій народ, про себе,

про усіх?

Змилосердься,

мій небесний батьку,

Зніми мій біль,

верни щасливий сміх!...

Цей вірш написала Марта Гай (Галина Голояд), зв'язкова командувача Української Повстанської Армії генерал-хорунжого Романа Шухевича. Чи не про його трагічну загибель цей вірш соратниці по боротьбі?

...Марта увійшла у Львів уранці, дочекавшись, коли селяни їхатимуть і йтимуть на базар, аби прослизнути повз військові патрулі, що стояли на околицях міста. За попередньою домовленістю, вона мала зустрітися із зв'язковою провідника ОУН в Україні командувача УПА Романа Шухевича неподалік собору Єлизавети, на лавочці. Сівши, вона відчула страшенну втому, ноги гуділи від болю – дорога була далекою і нелегкою. Де можливо, під'їжджала попутним транспортом, з дядьком на возі чи на „газоні“ водія-калимщика, а решта – пішки. На якусь мить розслабилася, випростала задубілі ноги і заплющила очі.

Вона згадувала те, що їй сказав, коли вона пішла із Закарпаття до Львова, провідник Полтава – керівник ОУН краю і командир загонів УПА. Це були інструкції, як поводитися, коли її схоплять кадебісти, і що вона має розповісти Роману Шухевичу, коли його зв'язкова виведе її на провідника…

Для того, щоб з'ясувати мету її завдання і дізнатися про те, що вона мала тоді, понад п'ятдесят років тому, розповісти Шухевичу, записувати їй не дозволили ні слова, все вона мала передати на словах або забрати ці відомості з собою в могилу, коли її схоплять кадебісти. Вона не залишила спогадів про те, що мала передати Шухевичу, і тому я мусив розшукати ту інформацію в матеріалах КДБ. У цьому мені допоміг начальник спеціального управління КДБ з боротьби з національно-визвольним рухом в Україні генерал-лейтенант КДБ Павло Судоплатов у своїй книжці „Спецоперації. Луб'янка – Кремль. 1930 – 1950 роки“. Він мав безпосередній стосунок до тих подій і знав інформацію, яку несла ця жінка керівникові національно-визвольних сил в Україні. Ось що пише про це Судоплатов:

„…Отримана нами в 1947 році інформація з-за кордону про те, що Ватикан шукає підтримки американської та англійської влади для надання допомоги уніатській церкві і бандерівському підпіллю, яке тісно пов'язане з нею, було нами передано не тільки Сталіну і Молотову, а й Хрущову, першому секретареві ЦК Компартії України. Хрущов звернувся до Сталіна з проханням дозволити йому таємно ліквідувати усю уніатську церковну верхівку в колишньому угорському місті Ужгороді. У листі, надісланому на дві адреси – Ста-ліну і Абакумову (міністр МДБ СРСР. – Авт), стверджувалося, що архієпископ української уніатської церкви Ромжа активно співробітничає з керівниками „бандитського руху“ і підтримує зв'язки з таємними емісарами Ватикану, що ведуть активну боротьбу з радянською владою і надають різноманітну допомогу бандерівцям. Вони писали також, що Ромжа і його група священнослужителів є великою загрозою для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу…“.

Судоплатов свідчив у своїй книзі й про таке: „Крім того, Хрущов має інформацію про те, що Ромжа знає про наміри Радянської влади, про стан у керівних колах України, які планують заходи з нищення національного руху. Цю інформацію Ромжа одержав від монашок-уніаток, які перебували в тісному контакті з дружиною Турениці, першого секретаря обкому партії і голови облвиконкому. Ці дві посади він займав одночасно і користувався великою популярністю серед народу. Інформація про наміри українського керівництва просочилася за кордон, а звідтіля бумерангом до Москви. Усе це створювало реальну небезпеку для Хрущова. Не справившись з ситуацією, Хрущов став ініціатором фізичної розправи з Ромжою. Міністр держбезпеки СРСР Абакумов показав мені листа Хрущова і Савченка і попередив, що не сприятиме українським органам держбезпеки до одержання прямої вказівки Сталіна.

Сталін, – пише далі Судоплатов, – погодився з пропозицією Хрущова, що настав час знищити „терористичне гніздо“ Ватикану в Ужгороді. Однак напад на Ромжу був підготовлений погано: внаслідок автомобільної аварії, організованої Савченком і його людьми, Ромжа був тільки поранений і доставлений в одну з лікарень Ужгорода…“.

Тут я перерву свідчення генерала Судоплатова і внесу деяку ясність в історію цього замаху.

Українське КДБ для цього терористичного акту, спрямованого на вбивство архієпископа Ромжі, спеціально підібрало 3-тонну вантажівку „ЗІЛ“, яку заховали в кущах на малолюдному шляху, яким постійно їздив Ромжа на візку, запряженому, кіньми. Коли архієпископ під'їхав до місця, де на нього планували замах, „ЗІЛ“ вискочив з кущів на дорогу і на повній швидкості врізався в маленький візок. Візника було вбито, коней поранено, а покаліченого Ромжу відкинуло на узбіччя. Вантажівка з місця аварії зникла. Через кілька днів її знайдуть, покинуту водієм – агентом КДБ, – в одному з сіл. Населенню ж оголосять, що п'яний водій наїхав на візок архієпископа випадково, а сам з місця події зник. Мовляв, винуватця дорожньої пригоди міліція розшукує.

„…Хрущов запанікував, – пише далі Судоплатов. – І знову звернувся по допомогу до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопосадовим зв'язківцем з Ватикану. Я виїхав з Ужгорода зі своєю групою, щоб вистежити зв'язки і контакти Ромжі, тому що особисто знав усе керівництво українських націоналістів з того часу, коли був вкорінений в штаб-квартиру ОУН.

В Ужгороді, – свідчить він далі, – я перебував майже два тижні. У цей час мені зателефонував Абакумов і сказав, що через тиждень до Ужгорода приїздять Савченко і Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко і Майрановський розповідали мені, що в Києві на вокзалі у своєму залізничному вагоні їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіхів. Через два дні Савченко доповів Хрущову по телефону, що для виконання операції все готово, і Хрущов дав наказ провести акцію. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки – це була медсестра в лікарні, де лежав Ромжа. Вона й зробила смертельний заштрик…“

Саме про цю терористичну акцію через монашок та через інші канали дізнався провідник ОУН на Закарпатті Полтава, і цю інформацію мала передати Марта Габ командувачеві УПА і керівникові ОУН Роману Шухевичу як попередження того, що радянська влада розпочала терор проти греко-католицької церкви в Україні. На той час уже сидів у колимських таборах львівський архієпископ Іван Сліпий. Тепер було вбито архієпископа Ромжу. Це свідчило про те, що радянська влада стала на шлях повного винищення греко-католицької церкви в Україні. Марта мала розповісти провідникові про те, що в осередки уніатів укорінені агенти КДБ…

У роздумах її пильність на якийсь час послабилася. Сидячи на ослінчику біля собору святої Єлизавети, вона ще не знала, що людини, на зустріч з якою вона йшла, вже немає: вистежений спецгрупою МДБ провідник ОУН вУкраїні Роман Шухевич загинув у нерівному бою у Білогорщі під Львовом . Поринувши в думки, Марта не відчула небезпеки.

Ось як вона розповідала про свій арешт: „Я сіла почекати, бо година зустрічі ще не прийшла, повернулась плечима до вулиці. Кагебісти підкралися безшумно по піску і рванули ззаду за руки так, що пістоля випала з руки. „Марта, Маруся, – сказав мені офіцер-кавказець у машині, – я тебя долго іскал!“ Що ж, сказала я йому у відповідь, тепер дістанете ще одну зірку. Так я опинилася на Лонцького (резиденція МДБ-КДБ у Львові. – Авт.)“.

Міністерство державної безпеки УРСР завело слідчу справу на підсудну Галину Голояд (псевдо Марта Гай), активну діячку ОУН і УПА, зв'язкову голови проводу на Закарпатті Ореста Полтави. Її звинуватили в антирадянській діяльності й збройній боротьбі проти радянської влади в складі „банд Бандери“. Справа констатувала, що Галина Голояд народилася у Львові 1923 р. в сім'ї українця-робітника з націоналістичними поглядами. Навчаючись у школі, стала членом націоналістичної юнацької організації ОУН. Потім працювала в жіночій мережі націоналістів. Вийшла заміж за активного діяча ОУН Мирона Голояда. Особисто Романом Шухевичем, командиром УПА, була направлена в Карпати для антирадянської діяльності у складі загону провідника Ореста Полтави. Займалася пропагандистською антирадянською діяльністю в підпільних виданнях ОУН, де пропагувала ідеї укра-їнського націоналізму. Виконувала оперативні завдання керівництва ОУН і особисто командира УПА Романа Шухевича та інших командирів націоналістичного підпілля – Тершаківця та Полтави. Нагороджена Срібним хрестом заслуги ОУН. До радянської влади налаштована вороже, переконана патріотка вільної України, затятий ворог КПРС і Радянської держави...

І ось вирок: іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік Галину Омелянівну Голояд (Марту Гай) за ворожу антирадянську діяльність та збройні виступи проти радянської влади у складі націоналістичних „банд Бандери“ засудити на 25 років ув'язнення в особливих закритих таборах, без права оскарження.

Про загибель свого командира – командувача УПА Романа Шухевича Марта Гай дізнається вже у в'язниці з тюремної пошти.

НКВС, а потім МДБ СРСР безперервно полювало за генерал-хорунжим Романом Шухевичем, більше відомим у народі як Тарас Чупринка. Ось що стає відомо з його досьє на Луб'янці.

З 1943 до 1950 р. Шухевич очолював бандерівське підпілля в Україні. Цей чоловік був надзвичайно хороброю людиною і мав досвід конспіративної роботи, що дало йому змогу ще через шість років після відступу німців займатися активною підривною діяль-ністю. У той час, коли його розшукували на Львівщині, де УПА користувалася великою підтримкою населення, він перебував у кардіологічному санаторії на березі Чорного моря під Одесою. Потім органам стало відомо, що він об'явився у Львові, де зустрівся з деякими відомими діячами культури і навіть поклав вінок від свого імені на похороні одного з них. Його ризикований жест викликав розмови в місті, і агент НКВД, колишня актриса театру „Березіль“ у Харкові, підтвердила присутність Шухевича в районі Львова...

Після цієї інформації міністерство державної безпеки СРСР розгорнуло широкомасштабну акцію, яку очолив начальник бюро МДБ №1 генерал-лейтенант служби безпеки П. Судоплатов. Це бюро насправді було спецслужбою розвідки і диверсій МДБ. Цей затятий енкаведист, який сичав ненавистю до українського народу, на совісті якого були смерті Коновальця, Шумського, Ромжі та інших українських патріотів, тепер спрямував усю свою службу на знищення Романа Шухевича. Ось що він свідчить: „...До аеропорту я прибув разом з Ейтінгоном, який супроводжував мене (заступник Судоплатова. – Авт.). Тут на нас чекав генерал-лейтенант Селівановський, заступник Абакумова. Лише коли ми підлетіли до Києва, він сказав: кінцева мета нашого маршруту – Львів. Однак густий туман завадив літаку приземлитися у Львові, і він повернувся до Києва, звідкіля ми до Львова поїхали поїздом.

...Разом з Лебедем, в минулому відомим діячем ОУН (провокатор. – Авт.), ми поїхали в глухе село на Львівщині. Там розшукали родичів Лебедя – двоє його племінників „керували“ місцевою бандитською групою. У Львові я залишався ще півроку – розв'язка хоч і була неминучою, але, як часто в житті буває, сталася несподівано. Шухевич занадто покладався на свої зв'язки військового часу і тому послабив пильність... На той час нам вдалося перетягнути на свій бік і зв'язкового Шухевича, гравця місцевої футбольної команди „Динамо“... Шухевич між тим зробив ще одну фатальну помилку. Коли в будинок, де він жив зі своєю охоронницею Дариною Гусяк, зайшов міліціонер для звичайної перевірки документів, нерви його не витримали, і він його застрелив. А всі троє – він сам, Дарина і її мати – втекли. Пошуки привели нашу оперативну групу в далеке село, де ми знайшли тільки матір Дарини. Шухевича там не було, але присутність цієї жінки вказувала на те, що він переховується недалеко. Наша група, яка мала захопити Шухевича, розмістилася в будинку, де жила мати Дарини. Невдовзі туди приїхала молода симпатична студентка-медичка зі Львова, племінниця Дарини. Вона приїхала побачитися з рідними і виступити, як вона нам розповіла, за дорученням інститутського комітету комсомолу, з бесідами про шкоду націоналізму. Під час нашої дружньої розмови (я представився новим заступником голови райвиконкому) на моє обережне запитання, де перебуває її тітка, дівчина відповіла, що вона живе в гуртожитку її інституту і час від часу навідується до Лісової академії, куди збирається невдовзі вступати.

Група зовнішнього стеження швидко встановила, до якої „академії“ ходить Дарина. Вона здійснювала регулярні поїздки в село під Львовом, де годинами затримувалася в кооперативній крамниці. І ми дійшли висновку, що там у цей час буває і Шухевич. Та, на жаль, молоді офіцери, що проводили стеження в березні 1950 року, були недосвідчені і для прикриття почали до неї залицятися. Коли лейтенант простягнув Дарині руку і сказав українською мовою, що хотів би познайомитися ближче з такою чарівною жінкою, вона, відчувши пастку, вихопила пістолет і застрелила його впритул. Дарину ми надійно ізолювали, а я і генерал Дроздов та двадцять оперативників оточили сільпо, щоб блокувати можливість втечі Шухевича. Дроздов крикнув Шухевичу, щоб той склав зброю, – і йому буде гарантовано життя. Але у відповідь застрочив автомат Шухевича, і він спробував прорватися через кільце оточення, кинувши з укриття дві гранати. Зав'язалася перестрілка, внаслідок якої Шухевич загинув“...

Операцію знищення Шухевича розробляли не у Львові. Керував усіма оперативними заходами представник Москви Нікітін. Загальний контроль здійснював керівник відділу спеціальних (терористичних) операцій МДБ СРСР Судоплатов.

Ще 1944 р. у штаб УПА (за свідченням колишнього офіцера МДБ СРСР) увели жінку-агента на ім'я Марія, і вона весь час перебувала в колі Шухевича. До речі, служба безпеки УПА відчувала небезпеку, підшуковувала нові конспіративні квартири, їх для командувача підбирали досить ретельно. Три квартири були на теперішній вулиці Личаківській, біля дріжджового заводу та поруч з кафе „Під горою“. Усі ці квартири знала агент МДБ Марія. Вона не знала тільки однієї квартири в Брюховичах, біля залізничної станції.

Шухевич здогадувався, як свідчить колишній офіцер МДБ, що в його оточенні є агенти МДБ, тому мав двох двійників – схожих на нього людей, які збивали радянську службу безпеки зі сліду.

Свідчення офіцера МДБ розбігаються зі свідченнями Судоплатова. Він про агента Марію не згадує, а більше акцентує чомусь увагу на Дарині Гусяк.

Анонімний свідок, який дав відомості кореспондентові газети „Експрес“ про арешт Шухевича, навпаки дає відомості про агента Марію, яку Судоплатов не став називати, аби не розтаємничити свого агента. Але цю деталь офіцер МДБ розкрив. Ось що він засвідчив: „Конспіративну квартиру в Білогорщі емдебісти знали. 5 березня 1950 року агент Марія повинна була о шостій ранку підсипати ІІІухевичу в каву сильного снодійного. Сонного головнокомандувача мали живим привезти з ескортом автоматників на вулицю Дзержинського у Львові“.

Марія, за свідченням офіцера МДБ, завдання виконала, всипала велику дозу сно-дійного, але Шухевич тієї кави не випив. Коли емдебісти прийшли брати сонного Шухевича, він зустрів їх вогнем автомата.

Згідно з оперативною справою на Романа Шухевича, агент Марія була не місцевою, удавала себе переселенкою з Польщі. Насправді вона була полькою і перейшла як агент дефензиви до НКВС. Це була молода симпатична жінка.

Роману Шухевичу, до речі, аби створити йому негативний імідж, дали прізвисько „Вовк“. Для ліквідації командувача УПА було розроблено „план чекістсько-військової операції із захоплення або ж ліквідації „Вовка“. Цим планом передбачалося:

„На світанку 5 березня 1950 р.:

а) зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви: 62-гу стрілецьку дивізію внутрішніх військ;

б) ввести по тривозі в операцію військові частини, що дислокуються у Львівській області, та задіяти прикордонні війська...“

Отже, для захоплення командарма Шухевича було задіяно кілька дивізій Червоної армії, а солдатам вбивали в голови, що вони ловлять страшного, аморального маньяка-злочинця, який зі своєю бандою вбиває мирних людей.

Свідчення генерала КДБ Павла Судоплатова щодо загибелі Романа Шухевича мене не задовольнило. Воно було плутаним і не зовсім зрозумілим. Чи він забув ті події (адже писав свою книжку майже через п'ятдесят років), чи не хотів розкривати таємниці КДБ –тепер важко сказати, бо він помер і ніяких уточнень уже зробити не зможе.

Але я мав ще одного свідка. Упродовж років боротьби Шухевича в підпіллі поруч нього була мужня і досвідчена зв'язкова командарма „Тараса Чупринки“ Галина Дідик. Доля призначила їй залишитися живою, і під кінець свого життя вона записала на магнітофон спогади про останній день Романа Шухевича. Це свідчення відрізняється від свідчень генерала КДБ Судоплатова. Отже, я спробую в цьому розслідуванні звести кінці з кінцями. Ось що свідчить Галина Дідик.

„...Настали дуже тяжкі часи. Гинуло тоді багато наших людей, особливо в 1947 – 1949 роках. У Львові почалися масові арешти, на людей найшла паніка, боялися прийняти будь-кого з нас. Але все-таки мені вдавалося знайти хати у Львові. В такі трудні часи спасінням був ліс, а також криївки в селах. Місця часто змінювали.

...У 1946 році мешкання на Знесінню треба було міняти. Провідник тоді перебував на Рогатинщині, а також довший час на Бібреччині, у Львові, звичайно, взимку. Я знайшла хату в пані Яремкової, на Личакові. Там було добре, бо був це окремий будиночок з високою огорожею. Там ми прожили спокійно одну зиму...

...Врешті ми зупинилися під Львовом, у Білогорщі. Маленьке сільце з лісочком, за Левандівкою. Хата в центрі села, двоповерхова. Навпроти була школа. Внизу мешкав голова сільради, а в боковому приміщенні був кооперативний магазинчик. Нагорі було вільне мешкання – дві кімнатки, кухня, а також досить великий стрих. Там ми замешкали. Треба було дуже обережно пробиратись, ми заходили туди вночі. На коридорі зі сходів хлопці зробили перегородку, на яку я вішала всякий посуд, щоб було менше помітно. За перегородкою була своєрідна криївка, дуже мала – ледве могло там стояти три особи. Господиня цього мешкання – маленька жінка, учителька, в селі звали її панею Ганею, а я – Нусею. Це була дуже порядна людина. Правда, вона дуже боялася того всього, але не зробила жодного докору, не вимовила жодного необережного слова. Навпаки, якось підтримувала нас, підбадьорювала. Не раз, коли я приходила пізно вночі, а спали ми на одному ліжку, то вона годину-дві не могла заснути, але лежала тихенько, не ворухнувшись. Там ми провели майже півтора року, хоч літом там не бували, тільки взимку. Місце було дуже добре, бо затишне і біля Львова.

В 1950 році арештували Одарку. А якраз перед арештом я мала ще з нею зустріч. Усі захвилювались, бо зустрічалася я з Одаркою у п'ятницю (тобто 3 березня), а в суботу нам стало відомо про арешт. Вирішили в понеділок залишати цю хату. В неділю у Білогорщі мали відбуватися якісь вибори. В сільраду приїхала комісія, щоб подивитися, як будуть проходити вибори. Наша господиня Нуся вийшла з хати. Раптом хтось дуже сильно стукає у двері. Провідник відразу заскочив до криївки, а я пішла відчиняти двері. Побачила, що там стоять озброєні люди, один – із наставленим до дверей дулом. Стало зрозуміло, що справа кепська. У нас із Провідником було домовлено: якщо якась неясна ситуація, я йду відчиняти двері, а він за цей час може мати можливість вискочити. Я подумала: якщо їх один-два, то поки вони увійдуть, поки обшукуватимуть хату, то Провідник зможе зникнути чи сховатись.

Але мене відразу взяли за руки. Коли мене вели сходами вгору, я почала голосно говорити: „Що ви тут хочете, чого шукаєте?“ Я спеціально майже кричала, щоб дати знати Провідникові, хто сюди увірвався. Мене запхали в кімнату, посадили на табуретку і вимагали сказати, хто ще є у хаті. Спочатку було їх тільки двоє. Але, чую, що сходами йде їх більше – справа погана! Мене все тримають за руки. Чую: „А, Галина, Галина... Ось тут родимка... Знаємо її“. Я заперечую, що я не Галина, що я Антоніна Кулик (так я тоді називалась), переселенка. Говорю голосно, а все прислухаюся, що діється там, у криївці. А мене питають: де Роман? Твердять, що вони знають: він десь тут... І обіцяють, що буду мати добре життя і т. д. А я кричу, що нікого не знаю, що нікого тут більше нема. Безсумнівно, Провідник зрозумів, що діється.

У нас була ще така домовленість: коли почую один постріл, то це означає, що кожен із нас може робити, що вважає за доцільне: чи рятувати себе, чи другого, чи приймати якісь інші рішення.

Я почула один постріл. Вирвалась із рук, кинулася у другу кімнату з криком: „Ой, лягаймо!.. Зараз будуть стріляти!..“ І лягла на підлогу. Вони обоє за мною кинулися на підлогу. Але ті – інші, що підійшли пізніше, не лягали: видно, були відважніші. От тепер, лежачи, я почала розжовувати ампулу з отрутою, яку я взяла під язик ще тоді, коли йшла сходами відчиняти двері. Я відчула, що вже непритомнію. Я мала відчуття, що моє тіло немовби стягує якась ґума, і все те підходить до горла. Запам'ятала ще таке: один з них був у цивільному одязі і говорив: „Это я все сделал, это я все сделал“. Що він мав на думці, що він „сделал“, я не знаю. Я ще чула постріл, один, другий, третій... Постріли були десь на вулиці. Я зрозуміла, що це вже кінець. А потім ще чула: „Єсть!.. Он убіт!“... Значить, Роман Шухевич загинув... Потім до мене доходили відомості, що він застрелив ще якогось офіцера і солдата.

Потім, через деякий час, коли я говорила з Катрусею (Зарицькою), то їй говорили, що зрадила вчителька Нуся. Але то було неправдою, це робилося навмисне, щоб посіяти недовіру.

...Потім, коли я трохи одужала, почалося слідство. На слідство мене приносили на ношах: я не ходила. Що їх дуже цікавило? Де архіви і гроші. За ті гроші мене жахливо катували. Але це потім. Мені спочатку давали листи, які нібито писав Провідник. Почерк був схожий. Він нібито писав, що все вже пропало, що треба вести себе розумно, берегти життя. Я цьому не вірила: я знала, що він уже не живе. Листи давали тільки на хвилину. Але я собі сказала: хто б то не був, що б мені не казали – нікому не вірю! І навіть якби то були мої найрідніші, я буду поводитися з ними так, як із сексотами. І кінець.

До мене приїздили якісь дуже високопосадові особи, якийсь заступник міністра Овсієнко. Приїздив на слідство подивитись: казав „вести себе добре“, бо „у нас є всякі можливості“, – погрозив делікатно. Про ці „можливості“ я прекрасно знала і в майбутньому ознайомилася з ними в повному обсязі... Спочатку мене годували через шланг, а потім почала я ковтати з великим трудом. При обіді постійно був лікар, і при ньому мені треба було їсти. Мені давали кілька ложок вина. Я спочатку відмовлялася, але за це мені діставалось, і я почала їсти. Але те їдження я розтягувала надовше, на годину-дві, щоб за цей час трохи відпочити від слідства.

...Я повністю знепритомніла, прокинулася у тюрмі на Лонцького. Кілька днів була непритомна, хоч бували моменти, що немовби до мене поверталася свідомість. Чому я вижила, не розумію. Отрута, яку мені дістали, повинна була подіяти безвідмовно, це мав бути ціаністий калій... Спочатку я зовсім не могла рухатися і надовго втратила здатність ковтати: було враження, що зовсім паралізоване горло. До мене викликали лікарів – і львівських, і київських: вони повинні були втримати мене при житті. Приїжджав Ковальчук (здається, він тоді був головним енкаведистом України), казав робити все, щоб я жила. Лікував мене знаний тоді лікар Цвєтков. Мене оглядали, кололи, давали якийсь наркоз, після чого я почала щось відчувати, бачити. А раз давали мені повний наркоз. Я жадібно вдихала, вдихала, думала, що вже більше не пробуджусь. Цікаво, що свідомість приходить скоріше, ніж здатність рухатися і бачити. Я вповні усвідомлювала, де я і що зі мною. Правда, не раз мені здавалося, що я ще в Білогорщі, що зараз будуть стріляти, що мені треба оборонити маленьку дівчинку, що жила по сусідству. Але маячіння минали. Цей якийсь наркоз моїм „лікарям“ не давав результату. Я не могла рухатися. Мене перенесли в інший кабінет, намагалися годувати. Годування через горло не йшло – ковтати я не могла, годували через ніс – не йшло, підтримували мене уколами. При мені постійно були лікарі. І так я вижила... Неясним все-таки залишилось питання – як, звідки довідалися енкаведисти про перебування Шухевича в Білогорщі?

Моє припущення таке: заарештували Одарку. Одарка сиділа з першого дня з Мединською, яка називала себе Ромою. То була інтелігентна, рафінована стукачка. Одарка їй напевно нічого не сказала. Але потім стало відомо: Одарці вона сказала, що має можливість передати записку „на волю“. І Одарка скористалася тією нагодою, передала записку в Білогорщу, але не прямо до вчительки Нусі, в якої ми мешкали, а до її сестри. Енкаведисти могли зорієнтуватися, що в тієї сестри, де жила ціла сім'я, неможливо було, щоб хтось сторонній непомітно заховався. А в Нусі, яка проживала сама, це було можливо. Я не звинувачую Одарку ні в чому, вона була відданою людиною, але була молода, недосвідчена, хотіла зробити добре, попередити, а могло вийти на зле. Одарці потім у тюрмі було дуже важко, їй влаштовували „побачення“ з заарештованою матір'ю, яка була вся скатована, але Одарка поводилася добре“.

І ось тут я мав нарешті розібратися в кількох питаннях, що дозволило б мені завершити це розслідування: хто видав схованку Романа Шухевича? Чому радянська служба безпеки, розробляючи акцію зі знищення командарма, назвала її: „Операція зі знищення „вовка“?

Слід зауважити, що вся пропагандистська система радянської влади, як в Україні, так і в Росії, докладала багато зусиль, щоб прищепити, особливо українцям, ненависть до національно-визвольного руху України, до ОУН, до націоналістів-бандерівців, до вояків УПА, аби цим розділити український народ на лівих і правих, на червоних і жовто-блакитних і, користуючись протистоянням, не давати змоги свідомим українським патріотичним силам об'єднуватися проти державного і національного гноблення. Тому українському народові їх підносили як бандитів і вбивць. Солдатів УПА називали „лісовими вовками“. Намагалися ізолювати Повстанську Армію від народу. Це була своєрідна пропагандистська кампанія серед офіцерів і радянських солдат, які мали схопити генерал-хорунжого Шухевича. До речі, до цих підрозділів МВС та бойових частин радянської армії, що перебували на Західній Україні, українців майже не направляли.

Мав я також встановити: хто видав конспіративну квартиру Романа Шухевича?

Слід вважати, що всі оперативні групи мали фото Галини Дідик, і офіцери цих груп добре вивчили її обличчя. І натрапили вони на неї, обходячи підозрілі хати напередодні виборів. Недаремно ж один із оперативників, заскочивши її в дверях, назвав „Галиною“... Отже, він знав її в обличчя.

Гадаю, що ніякої зради серед оточення Романа Шухевича не було. КДБ випадково наскочило на конспіративну квартиру...

Марта Гай, Галина Дідик, Дарина Гусяк до кінця виконали свій святий обов'язок воячок УПА і не зрадили свого командира. Слава їм!

У житті бувають парадокси. Недарма кажуть, що Бог шельму мітить! До в'язниці у місті Володимирі, де перебували під час свого ув'язнення Галина Дідик і Дарина Гусяк, після невдалого перевороту Лаврентія Берії в 1953 році потрапив і їхній давній „приятель“ генерал КДБ Павло Судоплатов, якого Верховний Суд СРСР за злочини засудить на п'ятнадцять років.

Гусяк і Дідик звільнять з таборів кількома роками раніше, ніж Судоплатова, який відбуде свій строк у в'язниці від дзвінка до дзвінка – всі п'ятнадцять років.

Своє розслідування цього злочину, яке я назвав „Таємниця полювання на вовка“, завершу поезією Марти Гай, і нехай її вірш буде доброю пам'яттю солдатам УПА і їхньому командирові Роману Шухевичу (Чупринці)...

Перейду по калиновім мості

Через моє життя,

Щоб прийти із минулого в гості

У нове майбуття.

Щоб пронести віночки світанків

Із нездійснених снів,

Щоб підняти криваві підранки

Весняних солов'їв.

Щоби друзів моїх краплі крові

В чашу Граля зібрать,

В невмирущій, безсмертній любові

Навесні умирать...

Перейду по калиновім мості,

Перейду, перейду!

Піднімусь на вершину високості,

На гору кам'яну.

Подивлюся з гори кам'яної,

Як дивився Мойсей,

На призначення долі гіркої

Мільйонів людей.

Й помолюся, як буду конати,

І крізь муки свої

Буду край свій з біди проводжати

В обітовані дні.

Розділ 9

„Антуіс ін герба“

Про ці події я почув ще в роки німецької окупації, понад 60 років тому. І тепер, через багато років, працюючи над книжкою „Лідера знайти і знищити“, цей розділ після довгих роздумів я назвав „Антуіс ін герба“, що в перекладі означає „Гадюка в траві“. Чому я назвав цю розповідь саме так, читач зрозуміє, прочитавши цю книжку.

...Це були перші страшні дні фашистської окупації в Києві. Жовте листя осені почало вже опадати. Жовтень уже повіяв холодом, ніби попереджаючи про те, що наповзає, як страшна потвора, холодна і голодна зима 1941-42 років. Кияни, ніби відчуваючи біду, почали готуватися до осінньо-зимової негоди. Окупант ще тільки призвичаївся до завойо-ваного міста. Гестапо і жандармерії німецької тут іще не було. Хазяїном у місті було військове командування німецької армії. Багато військових частин ворога готувалося до наступу на Москву. Внаслідок вдалого захоплення Києва вони перед походом відгодовувалися на багатих харчах, що захопили на складах.

Активно почали працювати київські базари – йшов натуральний обмін: борошно на сіль, крупу на сірники і мило на горох, саморобні запальнички на хліб. Євбаз (колишній єврейський базар, що розміщувався на теперішній площі Перемоги) гудів. Порядок підтримувала місцева муніципальна поліція, яку створили національно-визвольні сили міської інтелігенції. Адже в місті було багато дезертирів, мародерів і бандитів, яких НКВС, відступаючи з Києва, випустив на свободу. Вони грабували і вбивали по ночах. І тоді німці ввели комендантську годину з 9-ї вечора до 6-ї ранку. Пересування вночі киянам було заборонено. У того, хто потрапляв на очі патрулю, стріляли без попередження: розбору не було – чоловік то чи дитина, жінка чи старий дід. А вдень базари оживали знову, кияни тягли туди все, що можна було обміняти на харчі.

Бульварно-Кудрявською, вгору до Львівської площі – тоді там був Сінний базар – сунув довжелезний натовп: покупці і торговці, міняли і шахраї, селяни на возах.

Я посувався у гомінливій людській хвилі вгору по Бульварно-Кудрявській. Трамвай не ходив, автомашин було мало, інколи тягся нагору віз із сіном, яке привезли продати власникам корів, кіз, коней, яких немало залишилося в Києві.

Коли я порівнявся з будинком, де розміщувалася друкарня – тепер там книжкова фабрика, – то звернув увагу, що людський потік уповільнив свій рух і оточив кількох молодих чоловіків, які виходили з друкарні. Відчувалося, що високого чоловіка і тендітну молоду жінку охороняють кілька хлопців. Вгадувалося, що в їхніх кишенях схована зброя, і вони її використають, якщо треба буде захистити цього чоловіка і цю жінку, що привітно всміхалися одне одному.

Серед натовпу почулися голоси.

– Дивись, ота жінка – поетеса Олена Теліга, а то поруч – Олег Ольжич...

– Який Ольжич?..

– Та той худорлявий, це син Олександра Олеся...

– А хто він, той Олесь?

– Тю, неук, – кинув сивовусий чоловік, – це наш славетний український поет, його весь народ український знає, на його вірші пісні написано... – І він загув басом тихенько:

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди...

Цілуй її, цілуй її,

Знов молодість не буде...

– Гарна пісня, – погодився „неук“. – А де він, той Олесь, зараз?

– У Чехословаччині залишився, старий він... А син приїхав до Києва відновлювати нашу українську державність. Самі вони десь із Житомирщини...

Олена Теліга і Олег Ольжич, проштовхавшись через юрбу, поволі попрямували до центру міста. Вони не виступали перед людьми, які оточили їх. Окупанти забороняли всякі зібрання.

Я, тоді п'ятнадцятирічний підліток, ще не знав ні віршів поета Олександра Олеся, не чув нічого і про Олега Ольжича, його сина. І ось тепер, глибинно ознайомившись із творчістю поета, провівши детективне розслідування загибелі його сина Олега Ольжича, вивчивши документи, я побачив у його особі одного з лідерів українського національного визвольного руху, яких нещадно нищили спільно фашизм і більшовизм.

З початку окупації до Києва прибули похідні групи Організації українських націоналістів, які створили міську адміністрацію, розбудували громадське, культурне і видавниче життя. То були групи ОУН Андрія Мельника. Вони почали видавати газету „Україн-ське слово“, яка спочатку виходила в Житомирі, а потім у Києві. Були сподівання на відновлення української державності. Газета „Українське слово“ тоді писала – я добре запам'ятав ті рядки:

„Звільнення українських земель з-під московсько-більшовицької окупації повертає Українській Нації природне право користуватися своїми національними символами і святощами. Всюди по наших містах і селах піднімаються жовто-блакитні прапори, як прапори волі, як знаки визволення з-під чужонаціонального ярма, як наочне свідчення, що ця земля йде до світлого майбуття під гаслом національного пророка Тараса Шевченка – „в своїй хаті своя Правда, і Сила, і Воля!“.

Але, на жаль, у своїй хаті не було єдності в боротьбі за волю. 5 жовтня 1941 року „Українське слово“ надрукувало вірш, підписаний Анатолієм Виховцем і названий „Ніч в Києві“.

Ще й наче ствердження надії,

Яку плекали ми давно,

Маячить на святій Софії

Жовто-блакитне знамено...

Колектив газети відверто наражався на небезпеку, сіючи підозру в гестапо, що терористичні акції коять націонал-патріоти, домагаючись визнання Берліном незалежності України самі вони ще не знали, що більшовицький Кремль своїми теракціями підставляє їх під сокиру німецького окупанта).

Для того, щоб дати уявлення про ті складні умови, що створилися у Києві в перші дні окупації (все це я бачив на власні очі), наведу спогади киянина Ростислава Василенка, який волею долі, тікаючи від більшовиків, як активіст національно-визвольного руху, опинився в Америці.

„19 вересня німці зайняли Київ, по дорогах ходили люди військові, на цивільних не звертали уваги, і я повернувся до міста. На Києві позначилась війна, місто було паралізоване, елементарні умови життя, як світло, вода, опалення, харчові магазини, транспорт, – перестали існувати. Німецька військова влада, а потім їхня цивільна адміністрація налагоджували постачання для своїх, а місцеве населення, „унтерменш“ було залишеніонапризволяще.

Кияни голодували, але поволі національно свідомий елемент намагався хоч трохи якось зарадити лихові. Створилася міська управа на чолі з професором О. П. Оглобліним, що примістилася десь на Подолі. З'явилась газета „Українське слово“ (започатковане ще Коновальцем у Франції), її редактором став Іван Рогач, а Олена Теліга видавала літературний журнал „Литаври“, додаток до „Українського слова“. Інтелігенція почала жертвенно працювати для міського населення – Олег Ольжич (Кандиба), професор М. Грунський, І. Кавалерідзе, О. Чеварда, В. Волконович, С. Драгоманов, В. Завітневіч, Ізідора Косач-Борисова, Дмитро Кислиця та інші. Бути головою міста професор О. Оглоблін не захотів, і виникла потреба зміни. Заступником Оглобліна був аспірант викладач з методики мови Володимир Пантелеймонович Багазій. Людина велетенського зросту, пристойний і вольовий, він у цій розтерзаній ситуації найкраще підходив на посаду голови міста...“.

Олег Ольжич закликав пригнічений більшовицькими репресіями і фашистською окупацією український народ на боротьбу за своє визволення:

О Україно! Хай нас людство судить, –

Тобі одній думки і кожен рух,

Твоїм щитом – гарячі наші груди,

Твоїм мечем – ці мільйони рук!!!

Хто ж він такий – цей відомий і невідомий Олег Ольжич? Як і чому він зробив щитом українського народу свої власні груди?

У цій таємниці щось було таке, чого дуже боялися фашисти і енкаведисти – Берлін і Москва. Чому? Для того, щоб відповісти на це запитання, слід звернутися до його біо-графії.

„Автобіографія

Я народився 8. VIII. 1907 року в місті Житомирі на Україні. Середньошкільне навчання я проходив у Пущі-Водиці біля Києва і на матуральних курсах Українського Громадського Комітету у Празі, де я 11. XI. 1924 року закінчив навчання. В зимовому і літньому семестрах 1924-25 років я вступив як слухач на філософічний факультет Карлового Університету. Одноразово відвідував, як звичайний слухач, лекції головно з передісторичної археології та історії мистецтва... Його праці у професора Стоцького: „Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку“, „Розкопки в Галичині 1928 р.“, „Галицька мальована кераміка“, у Фоустека „Погляди Грушевського на початки людської громади“.

Студії на філософічному факультеті я закінчив в літньому семестрі 1928-29 р.

Прага 29.IV. 1930.

Олег Кандиба“.

Уже з цієї автобіографії стає зрозуміло, що в Україні з'явилася нова політична постать, чиї переконання збігаються з поглядами першого президента України Михайла Грушевського. До того ж, Кандиба був вихідцем зі Східної України, сином відомого кожному українцеві поета. І ніхто інший, як він, став у Києві організатором перших державних установ відновленої української держави. І це для Москви ставало небезпечним. Мельник, який жив у Відні життям малоактивного лідера руху, не являв такої загрози для Радянського Союзу, як активний керівник ОУН на східних землях України Олег Ольжич. І радянська розвідка, за завданням Сталіна і Берії, починає активні пошуки цього лідера, аби знищити його.

Для того, щоб з'ясувати, наскільки Олег Ольжич цікавив Москву, я дещо повернуся в часі до події, яка, на перший погляд, не дуже пов'язана з загибеллю Ольжича, але якщо проаналізувати глибше, встановлюється прямий взаємозв'язок.

12 жовтня 1941 року, як свідчать записи в журналі прийомів Й. Сталіна, вождь народів прийняв щойно призначеного резидента НКВС у Сполучених Штатах Америки В. М. Зарубіна, який їхав до Вашінгтона під прикриттям посади секретаря радянського посольства. З ним їхала і його дружина Єлизавета Зарубіна як його помічниця, теж агент НКВС.

Про що йшла розмова Сталіна з Зарубіним, ніхто не знає, бо бесіди вождя, особливо з агентами розвідки, як і багато чого іншого, не стенографувалися. Але можна дослідити теми їхньої розмови з огляду на ситуацію у Радянському Союзі. Що ж відбулося в жовтні 1941 року? Розвідка Берії передала Сталіну інформацію, одержану з Вашінгтона: американський уряд прийняв рішення, що коли німці захоплять Москву, він розірве відносини зі Сталіним і визнає законним уряд Олександра Керенського, який висадиться з американськими військами і тех-нікою на Далекому Сході і продовжуватиме війну проти Німеччини.

Становище радянських військ під Москвою було вкрай важке, німецькі війська стояли вже біля околиць столиці, а в Берліні готувалися подарункові годинники для переможців. Москва евакуювалася, і її готували до знищення.

Іншим важливим питанням була Україна. Що зробить Олександр Керенський з Україною, коли стане на чолі уряду Росії, і як він залучить її до боротьби з німцями?

Як відомо з історії, 28 червня 1917 року до Києва приїхали міністри Тимчасового уряду М. Терещенко, І. Церетелі і О. Керенський, які дійшли згоди з Центральною радою України розглянути питання самостійності України після проведення Всеросійських установчих зборів. Але ця обіцянка Тимчасового уряду не була виконана, більшовики здійснили жовтневий переворот і кулеметами розігнали Установчі збори. Отже, зрозуміло, що Керенський, очоливши уряд Росії, віддразу ж проголосив би визнання незалежності України під егідою Сполучених Штатів Америки, чим би підняв повстання в тилу у німців.

Виходячи з цієї ситуації, Сталін і дав доручення В. Зарубіну як радянському резидентові: таємно з'ясувати позицію американського уряду щодо Керенського, можливості згаданого варіанту, а також ставлення американців до проголошення незалежності України. У зв'язку з цим Зарубін мав скласти досьє всіх лідерів ОУН: які у них зв'язки з Америкою, як їх підтримують фінансово і яких агентів мають в Україні.

І ось тут я маю зупинитися на особі резидента в Америці Василя Зарубіна. Він походив з України – тут народився і виріс, батько його під час окупації Києва німцями перебував у цьому місті. Про діяльність його сина німцям не було відомо. Офіційно він був штатним працівником посольства СРСР у Сполучених Штатах, секретарем посольства. Насправді ж він був резидентом НКВС у Вашінгтоні. Його псевдо – Василь Зубілін. У 1944 році Зарубін, він же Зубілін, таємно зник з Америки (був вивезений до Москви радянською розвідкою). Його звинувачували в тому, що він завербував у радянські агенти американського розвідника. Доброю його помічницею в розвідувальній акції була його дружина Єлизавета Зарубіна, псевдо – Горська, дівоче прізвище Розенцвейг. Народилася на Буковині в єврейській сім'ї. У 30-ті роки була агентом ГПУ в Чехословаччині – там займалася українською еміграцією, вкоренившись туди як акти-вістка українського національно-визвольного руху. Була знайома з батьком Олега Ольжича Олександром Олесем. Отже, Єлизавета Зарубіна-Горська, вона ж Розенцвейг, як агент ГПУ обертаючись серед закордонної еміграції, опікувала ОУН в Чехословаччині й добре знала Олега Ольжича та його батька Олександра Олеся. Їй було відомо про діяльність Ольжича як молодого керівника. (ОУН не був тоді ще розколотий на два крила: реформаторів-мельниківців і революціонерів-бандерівців). Знала вона і про його поїздку до Америки.

З початку війни з фашистською Німеччиною НКВС СРСР пильно стежила через своїх агентів за пересуванням похідних груп як мельниківців, так і бандерівців, що йшли за німецькими військами по Україні. Провід ОУН призначив Олега Ольжича керівником груп, що діяли в Україні, і заступником голови Проводу мельниківців у Східній Україні. Керівництво СРСР, особисто Сталіна турбували ці групи Ольжича. Бо якщо Бандера мав великий вплив у Західній Україні, то Мельник і Ольжич мали його в Центральній та Східній Україні – адже сам Ольжич і багато його прибічників були зі сходу і воювали проти більшовиків під час громадянської війни у військах Симона Петлюри.

Сталін добре розумів, що коли в Києві Ольжич проголосить відновлення незалежної України, що Мельнику обіцяло німецьке керівництво з Берліна, то це буде загибеллю для СРСР. Кожний третій солдат у Червоній армії на фашистському фронті був українець. А це означало, що в разі проголошення незалежності України вони заатиркнуть багнет у землю, стануть під прапор відновленої України, і Радянський Союз впаде, як глиняний колос, сталінському деспоту настане кінець.

Сталін, політбюро ЦК ВКП(б), Берія оцінили таку ситуацію, коли популярний лідер, син відомого українського поета, може підняти проти більшовицької диктатури мільйони розкуркулених селян, сотні тисяч сімей репресованої інтелігенції. На боротьбу проти сталінської тиранії повстане чорноземна Україна, виморена голодом, піднімуться шахтарі і робітники проти комуністичної зрівнялівки – і розвалять комуністичну державу.

Тому на знищення цього лідера були кинуті терористичні групи НКДБ, радянські агенти Кудря, Полуведько, Штепа, Медведєв та багато інших законспірованих у німецьких установах прислужників НКВС. За ним полювали по всій Україні, чинячи переслідування і облави в тилу німців.

Для того, щоб з'ясувати, як коївся цей злочин проти одного з лідерів українського народу, я і мусив розібратися в тому гадючому клубку енкаведистських терористичних груп.

Вивчаючи обставини загибелі засновника ОУН Євгена Коновальця, якого підірвав бомбою, закладеною в коробку з шоколадними цукерками, агент НКВС Павло Судоплатов, я натрапив на прізвище радянського розвідника і терориста, спільника Судоплатова Кіндрата Полуведька, вчителя з Вінниччини. Полуведько спочатку стає інформатором ОГПУ, а потім агентом НКВС. Завдяки своїй таємній службі він робить добру кар'єру. Від учителя сільської школи (маючи освіту випускника короткотермінових учительських курсів) він вибивається у відповідальні працівники наркомату освіти України, де його вкорінюють в оточення наркома освіти Олександра Шумського. Пройшовши курс навчання в органах політичної радянської розвідки, Кіндрат Полуведько під кодовим ім'ям „Павло“ опікає наркомат освіти України.

Скористаймося довідкою українського КДБ про діяльність Івана Кудрі, яку надіслали до Москви в 1963 році у зв'язку з його реабілітацією.

„... Невдовзі (після захоплення Києва німцями – Ю. К.) на вулицях Києва можна було побачити типового „щирого“ українця, за одежею і поведінкою схожого чи то на вчителя, чи то на провінційного художника, чи то на діяча культури з паспортом та іншими документами на ім'я Кондратюка Івана Даниловича, а незадовго до окупації Києва він оселився на колишній Інститутській вулиці в будинку № 6 (відомим під назвою „Будинок Гінзбурга“)...“.

Насправді „щирий українець“ був працівником 5-го відділу Управління держбезпеки НКВС УРСР. Ось що свідчать мельниківські джерела.

„...Ще двоє керівників ПУНу поспішають на побачення до Києва – Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський. Олег Ольжич мав приєднатися до них.

30 серпня 1941 року на Бердичівській вулиці в Житомирі пострілами в спину провокатор, що мав документи на ім'я Степана Козія, застрелив Сціборського і Сеника-Грибівського, сам же вбивця був застрелений німецьким офіцером у формі льотчика, знайти цього „льотчика“ оунівцям не вдалося – якось пояснити це вбивство німці не змогли. Сліди злочину, за їх версією, вели до „революційного бандерівського штабу“.

Провід ОУН-р категорично заперечив свою причетність до вбивства двох активістів національно-визвольного руху. Це обговорювалося і на зустрічі Мельника та Бандери. Чому саме було взято на приціл цих двох людей? Це змусило мене знову повернутися до Кіндрата Полуведька.

Ось що свідчать учасники тих давніх подій:

„...В час, коли в Роттердамі сталося вбивство Коновальця, Полуведько, якого не підозрювали як спільника теракту, бо він у той час перебував у Берліні, дізнавшись про терористичний акт, терміново виїжджає до Фінляндії. Невдовзі починається війна між СРСР та Фінляндією, і Полуведько зникає з поля зору ОУН. До того ж відбувається розкол, і його не дуже шукають. До всього, кордон у Фінляндії стає після смерті Коновальця небезпечним для контактів з Україною...“.

Коли ж німці зайняли Львів, а Фінляндія почала воювати на боці Німеччини, Полуведько одразу випливає у Львові серед оунівців. Своє зникнення він пояснює тим, що війна ізолювала його у Фінляндії, а тепер він під прикриттям фінської армії приїхав продовжувати свою визвольну роботу. Але версія ОУН-мельниківців відносно агента-чекіста Кіндрата Полуведька збігається з матеріалами, що зберігаються в архіві КДБ України. По них писали свою книжку автори „У клубі зрадників“. Ось рядки з характеристики: „Полуведько – відданий, досить досвідчений розвідник. Може бути використаний для виконання будь-якого завдання...“.

А ось що повідомляють автори книжки про Полуведька на підставі його особової справи: „...У червні 1941 року Полуведько, який працював тоді вчителем однієї із чернігівських шкіл (це було його прикриття, зарплату енкаведиста-розвідника він отримував окремо – Ю. К.), був викликаний до Києва. Він зрозумів, що мова йтиме про якесь важливе доручення. Розмова з чекістом Іваном Даниловичем Кудрею затяглася надовго... 21 червня 1941 року Полуведько, одержавши документи на ім'я викладача німецької мови Половенка, виїхав у відпустку, яку він вирішив провести, за легендою, в санаторії на Стані-славщині. До Станіслава він прибув за день до захоплення міста фашистськими військами, там він влаштувався викладати німецьку мову в сільськогосподарському інституті. Після приходу німців до Станіслава пробирається у Львів, де приєднується до групи мельниківців, яку очолює Олег Ольжич – заступник Мельника...“.

Але мені треба було якось звести кінці з кінцями: дані з особової справи Полуведька-енкаведиста і дані зі свідчень оунівців про Полуведька як націоналіста. Ось що свідчить член ПУНу ОУН-м Ярослав Гайвас:

„...Обидва (Сеник і Сціборський – Ю. К.) прибули до Львова нелегально більш як за тиждень після втечі совєтських військ. Перед їхнім прибуттям зголосився до нашої квартири на Академічній вулиці дивний чоловік, який назвав себе Полуведьком і повідомив, що він є давнім зв'язківцем між ПУН-м і підпільною націоналістичною організацією на Наддніпрянщині. На щастя, з Кракова прибув найближчий співробітник Сціборського – Чемеринський-Оршан, і він мене поінформував, що знає Полуведька з Парижа, де той переховувався якийсь час перед нелегальним поворотом на Наддніпрянщину, і що в тій справі триває слідство, з чим докладніше обізнаний Сеник. Оршан порадив мені зачекати до прибуття Сеника, що я й зробив. Розмова Сеника з Полуведьком, в якій брав також участь Сціборський, відбулася при замкнених дверях.

Через декілька днів Сеник сказав мені приблизно таке: „Не все ясне з Полуведьком. Треба багато чого перевірити“. Він, Сеник, і надалі буде за Полуведька відповідати та забере його з собою на Схід.

Перед від'їздом до Житомира Сеник повідомив мене, що може прийти звістка з Фінляндії, яку слід терміново передати йому. При цій нагоді Сеник утаємничив мене дещо у справі Полуведька. Полуведько виїхав перед убивством полковника Євгена Коновальця з Берліна на організаційну станицю – переправочний пункт – у Фінляндії. Зразу після вбивства він нелегально перейшов кордон до СРСР, а тепер пояснює це наказом, який він отримав від свого фінляндського зв'язкового, майора фінляндських військ. Власне, до того майора Організація звернулася за підтвердженням інформації Полуведька.

Повернувшись в Україну, Полуведько, як пояснював він, не мав змоги вирватися на захід. Удалося йому це перед самою війною, але кордону він уже не зміг перейти, бо був обложений совєтськими військами, тому переховувався в полях, аж доки не відступили більшовики, а тоді прибув до Львова й відшукав організаційну квартиру. Після прибуття до Житомира Полуведько жив на одній квартирі з Сеником і Сціборським. Перед їхньою смертю він запропонував, що поїде до Вінниці та інших міст, щоб пошукати зв'язки або зав'язати нові. Сеник погодився на це, і він поїхав туди...“.

Як повідомляє далі свідок, німці чомусь не змогли знайти офіцера люфтваффе, що застрелив убивцю Козія. Вони не дозволили побачити і тіло невідомого, але подали їм документ, що мав при собі терорист, який було видано установою в Берліні „Україніше Фертрауенштеле“, тобто УНО, але він був фальшивий. Керівництво ОУН-мельниківців тоді зробило висновок, що це заподіяв бандерівець.

Ярослав Гайвас далі свідчить:

„Я негайно поїхав, щоб віднайти і спровадити до Житомира Полуведька. Першим пунктом, куди я подався, була Вінниця. Тут Полуведько був коротко, зустрічався з людьми, а потім поїхав до Гайсина та Умані. Я подався туди. Одначе ані в Гайсині, ані в Умані його ніхто не бачив. Не дочекавшись Полуведька в Умані, я через Гайсин і Вінницю вернувся до Житомира і тут застав Полуведька, одначе розмовляти з ним не міг, бо саме впав Київ... Німці в'їзд до міста заборонили. Але Федак Смок улаштував нам трьом – Романові Біді, Богданові Коникові і мені – транспорт туди, і ми, заховані під брезентом у вантажній військовій машині, дісталися до місця призначення. Через кілька днів туди прибув Ольжич і багато інших членів ОУН, і з ними Полуведько. Перед тим як говорити з Полуведьком, я запитав про нього Ольжича, чи він міг щось цікаве сказати. Тоді Ольжич сказав мені приблизно таке: „Я Полуведьком ніколи не займався. Він хотів залишитися в Києві, але я дав йому доручення виїхати негайно до Харкова, де ним займуться Коник, Бабій (Олекса) та Кивелюх (Роман)“.

У тому, що вбивство Сеника і Сціборського було провокаційною акцією, спрямованою на те, щоб посварити бандерівців і мельниківців і зруйнувати визвольний рух, сумнівів уже не було. Але мені треба було ще вислідити, як ця провокація була зроблена. По-перше, треба було з'ясувати, хто був більше всього зацікавлений у вбивстві саме цих політичних авторитетних діячів руху. Зрозуміло, що найбільше це потрібно було самому Полуведьку, який стояв перед викриттям як радянський агент, і викрити його могли тільки ці двоє. По-друге, готувалася більш широка акція, в яку повинен був потрапити і Олег Ольжич як представник Мельника у Східній Україні. Але, побоюючись викриття, операцію прискорили. Зникнення Полуведька з Житомира пов'язане з його зустріччю і розробкою плану акції разом із тер-групою, яка здійснила знищення Сеника і Сціборського.

Щоб довести це, мені знову доведеться повернутися до документів НКВС. Ось що написано в особовій справі Полуведька: „У жовтні 1941 року Кіндрат Полуведько з'явився у місті на Дніпрі, щоб негайно зв'язатися з Іваном Кудрею, який дав згоду на поїздку Полуведька до Харкова з завданням вкоренитися до складу харків-ської організації українських націоналістів. Кудря також дав йому явки для зв'язку з центром...“.

Полуведько поспішав зникнути з Києва, бо тут його могли швидко викрити і з'ясувати його причетність до вбивства. Це було для мене зрозуміло. Але хто став виконавцем цього теракту? Полуведька знали найкраще Сушко, Грибівський, Сеник. Він також добре знав, що похідні групи ОУН просуваються на Київ та Харків, і національно-визвольний рух в Україні зростає, незважаючи на жорстокий тиск окупаційної влади. Тому залишитися у Києві без таких агентів, як Полуведько, Кудря, Штепа, радянській політичній розвідці було те саме, що залишитися без рук. Отже, передусім було потрібно знищити тих людей, які можуть викрити її агентів-нелегалів. З цією метою й було створено групу чекістів під командою Єлізарова, яку підпорядкували Полуведьку, а він мав вивести її на вбивство намічених жертв.

Отже, Полуведько зник із Житомира для зустрічі з групою Єлізарова, яка чекала його повідомлення для початку операції, яку я дещо умовно назвав би „Каїн“.

На підставі тих документів і свідчень, які я маю, можна впевнено твердити, що Степан Козій – убивця Сеника і Сціборського – був членом терористичної групи, котра мала завдання керівництва НКВС у Москві скоїти цей злочин. Він був смертником, не знаючи про це. Такого смертника вибирали із заарештованих націоналістів, сім'ї яких були в руках НКВС, – йому обіцяли, що коли він виконає своє завдання, він одержить амністію, а сім'ю його випустять.

Операцію „Каїн“ було розроблено за кращими зразками підступності з використанням агента-„окупанта“ у формі офіцера люфтваффе, який застрелить смертника. Такий хід був більш вдалим, ніж коли б убивця біля тіл розстріляних у спину залишив своє посвідчення на прізвище Степана Козія. Довідка фальшива, і її важко в тій обстановці перевірити. Це зроблять з роками, але на той час сліди було заметено. Вдало підібрали й офіцера люфтваффе (німецька військова авіація), який зник потім невідомо де, і німці не змогли його навіть допитати, тому вони нічого конкретного й не сказали Олегові Ольжичу.

Але це вбивство досягло своєї мети, воно забило остаточний клин у стосунки між двома крилами ОУН і посіяло ворожнечу між ними. Цю операцію міг організувати тільки той керівник НКВС, який дуже добре знав ситуацію в ОУН і її слабкі місця. Такою людиною був комісар НКВС Судоплатов.

Але у енкаведистів не все вийшло, як планували. Головного керівника ОУН-м Олега Ольжича знищити не вдалося.

Вивчаючи довідку КДБ про діяльність Івана Кудрі, я раптом натрапив на слід. Ось що там повідомлялося:

...Несподіваною і в той же час корисною була зустріч „Максима“ (Іван Кудря – Ю. К.) в кінці дня 3 листопада зі співробітником НКВС т. Єлізаровим, який з групою чекістів виконував оперативне завдання і потрапив в оточення, а потім у полон і утримувався в Дарницькому таборі військовополонених. Тут їм вдалося підкупити перекладача за ручний годинник, що зберігся в одного із співробітників, і таким чином 16. Х. 1941 року їм вдалося звільнитися з табору, одержавши перепустки українців і мешканців Києва. Ідучи втрьох по місту, Єлізаров і два його співробітники випадково зустріли колишнього співробітника НКВС Великого В. І. (Стасюка), що жив у Києві під прізвищем Заремба, на квартирі якого вони й переховувалися кілька днів, поки Єлізаров не перейшов на квартиру Бремер за рекомендацією Окіпної.

...На останній зустрічі з Єлізаровим 6. ХІ. 1941 року „Максим“ розповів йому все, що йому треба передати в НКВС, забезпечив невеликою сумою грошей і наступного дня направив Єлізарова з товаришами на „Велику землю“. Єлізаров у свою чергу рекомендував „Максиму“ „Великого-Зарембу“, якого один з товаришів Єлізарова зв'язав з мешканцями Києва, які могли б зацікавити „Максима...“.

До цього уривка з довідки КДБ про Івана Кудрю слід зробити деякі коментарі. По-перше, потрібно з'ясувати, хто безпосередньо керував боротьбою НКВС проти українського визвольного руху. Для того, щоб визначити це, я залучу до свого розслідування лист, направлений в'язнем Володимирської в'язниці Павлом Судоплатовим Президії XXIII з'їзду КПРС щодо своєї реабілітації.

„Цілком таємно № 298302.

...3. У 1941 році наказом по НКВС СРСР було створено Особливу групу при Наркомі на чолі зі мною та моїм заступником Ейтінгоном (він же Леонід Котов за кодовим прізвиськом „Льоня“, організував убивство Льва Троцького – Ю. К.). З перших же днів війни Особливій групі було доручено: організацію агентурної, розвідувальної, диверсійної та партизанської роботи в тилу ворога, підготовку і проведення такої ж роботи щодо вкоріненню чекістської агентури в районах, які підлягають окупації...“.

Отже, головним керівником українського радянського підпілля НКВС був убивця Євгена Коновальця комісар держбезпеки 3-го рангу Павло Судоплатов, він же „Павлусь“, він же „Волюх“, який дуже добре знав стан речей в ОУН і про те, хто є там агентом-нелегалом НКВС. Він добре розумів, що як Іван Кудря – „Максим“, він же „Українець“, так і Кіндрат Полуведько, він же „Половенко“, перебувають під загрозою викриття. Кудрю добре знав член Проводу ОУН полковник Роман Сушко.

Що ж стосується групи терористів Єлізарова, то у зв'язку з оточенням більшої частини Південно-Західного фронту вони, після вбивства Сеника і Сціборського, переодягнені в цивільне, потрапляють у полон. Улітку 1941 року німці українців-червоноармійців, якщо за ними приходили родичі, звільняли з полону. І не тому, що вони були такі добрі, а тому, що їм потрібна була робоча сила, яка б годувала німецьку армію і розбирала руїни підприємств. Робилося це дуже просто. Тому, хто звільнявся з полону, інші полонені давали адреси і записки на волю родичам, ті приходили з тими записками і забирали своїх батьків, братів, чоловіків. Подібну записку передав на волю і Єлізаров Окіпній, яку добре знав. Вона залучила до справи Бремер та ще якусь жінку фронтовика, і вони забрали „своїх чоловіків“ з полону. Допоміг у цьому ще й годинник, який вони подарували перекладачеві, про що свідчить довідка НКВС.

Єлізаров мав після цього вийти на зв'язок з Кудрею, але резиденцію агента НКВС, як свідчить довідка, підірвала міна, закладена радянськими мінерами з ГРУ в „будинку Гінзбурга“. Побачивши руїни, Єлізаров почав шукати Кудрю в місті і зустрів його за кілька кварталів на Пушкінській, де Кудря влаштувався на новій квартирі.

Розслідування цієї трагедії потребувало глибокого вивчення суті справи для того, щоб зняти звинувачення, які партійна і енкаведистська пропаганда начіпляла на визвольний рух України, і глибше розкопати діяння Особливої групи НКВС при Берії, про яку свідчить комісар Судоплатов і яка була створена не так для боротьби проти німців, як проти визвольних рухів у союзних і автономних республіках СРСР, котрі потрапили в німецьку окупацію і почали відроджувати свою державність.

„Цілком таємно.

Довідка КДБ при Раді Міністрів УРСР про диверсійну розвідувальну діяльність групи підпільників м. Києва під керівництвом І. Д. Кудрі.

Серпень 1941 р. – листопад 1943 р.

...На початку серпня 1941 року, коли загроза окупації Києва стала реальною, Кудря без коливань прийняв пропозицію залишитися у Києві для проведення розвідувальної роботи у тилу ворога.

З цього моменту Кудря, що став „Максимом“, з допомогою групи чекістів таємно від своїх друзів став готуватися до виконання вельми почесної, відповідальної і нелегкої роботи розвідника в тилу німецьких окупантів.

...Коли співробітник НКВС УРСР після змістовної попередньої розмови спитав власницю вказаної квартири Груздову Марію Іллівну, чи змогла б вона у випадку окупації німцями міста залишитися в інтересах радянської влади у Києві, вона в якусь мить розгубилася і не дуже повірила, що їй, дружині репресованого радянськими органами письменника, пропонують залишитися в тилу у німців для виконання важкого завдання, їй довіряють життя чекіста...“.

Я дещо перерву виклад цього таємного документа, щоб зробити свої резюме до цієї довідки. Слід відзначити, що НКВС „купило“ дружину письменника тим, що пообіцяло звільнити її чоловіка з концтабору, заявивши, що він живий і його випустять на волю. Але коли її вербували, чоловіка вже в живих не було, він помер у таборах. Бо далі в довідці про нього немає ніякої згадки. Ось так підступно НКВС вербувало своє підпілля в Україні.

В інтересах розслідування я змушений буду прокоментувати всю довідку і через неї глибоко розкрити ту складну ситуацію, що утворилася в Києві і в Україні під час німецької окупації. Звернімося знову до довідки про Кудрю:

„Сусідам про свого квартиранта вона (Груздова) розповідала, що він викладач української мови і літератури з Харківської області, з яким вона познайомилася на курорті в Сочі, і тепер, після дворічного листування, вирішила нарешті вийти за нього заміж. Батько у нього священик і свого часу був також репресований. В останні дні перед окупацією міста Кондратюк і його наречена на очах сусідів запасалися продовольством, створюючи враження, що вони не збираються евакуюватися. Під час цієї роботи вони зав'язували знайомство з тими, хто відверто чекав німців, готуючи з них своїх поручителів. У той же час група оперативних працівників готувала „Максиму“ помічників, кур'єрів, закладала радіостанції, схованки зі зброєю, бланками, документами, шифрами і т. п.

Особливу складність становила конспіративна закладка і випробування стаціонарної радіостанції...“.

І далі:

„Однак перший день роботи „Максима“ в тилу у ворога почався з невдачі – встановити радіозв'язок з центром не вдалось. Друга невдача трапилася 24 вересня, коли було підірвано „будинок Гінзбурга“ і під його руїнами залишилися різні документи, бланки паспортів та інших документів, гроші, зброя, шифри, адреси потрібних людей і т. п. „Максим“ залишився не тільки без квартири, що було зрештою не дуже суттєво, але загинуло майже все, без чого не можна було розпочинати роботу в окупованому місті...“.

У подальшому розслідуванні я ще торкнуся того, як і чому заклали штаб-квартиру Кудрі в замінованому радянськими військами будинку. Коли почалися вибухи в сусідніх будинках, агент НКВС вискочив зі своєю „нареченою“ з „будинку Гінзбурга“ в самій білизні, а через кілька хвилин будинок злетів у повітря разом із мешканцями, які не встигли залишити заміновану споруду... Та знову продовжу цитувати довідку:

„Та не такий був „Максим“, щоб втрачати голову від невдач, він наполегливо почав збирати дані про політико-економічний стан у Києві та на Україні, про діяльність українських націоналістів... Використовуючи свої знайомства і свою незаперечну репутацію серед осіб, що відкрито чекали німців, він оселився в новій квартирі на вул. Пушкінській, № 37.

У місті тим часом не припинялися пожежі і вибухи, які набули особливого розмаху в період з 24 по 28 вересня 1941 року, в тому числі було підірвано склад з прийнятими від населення радіоприймачами, німецьку військову комендатуру, кінотеатр для німців і таке інше. І хоча ствердно ніхто не може сказати, хто конкретно здійснював подібні вибухи, що забрали в могили сотні „завойовників“, немає сумнівів, що до цього доклали руки особи, які мали відношення до групи „Максима...“.

Особливо підкреслюю цей абзац із довідки КДБ про Івана Кудрю, бо в ньому „закопано“ одразу кілька таємниць московського більшовицького Кремля і беріївського НКВС.

По-перше, до цих вибухів група Івана Кудрі – „Максима“, якщо й мала, то тільки побічне відношення, бо якщо розглянути ситуацію, то керівник групи „Максим“ на той час, з 27 по 28 вересня, мав у своєму розпорядженні тільки двох радистів і господиню квартири – помічницю-„наречену“ Груздову. А після вибуху в „будинку Гінзбурга“, як було вже сказано, він утратив у підпільній резиденції все – навіть адреси агентів НКВС. До відома читача, автор – живий свідок тих подій: німецька комендатура, склад приймачів, кінотеатр „Комсомолець України“, „будинок Гінзбурга“ вибухнули майже одночасно.

Отже, можна з упевненістю вважати, що підриви здійснила інша радянська сила, про яку Іван Кудря дуже мало знав. А група його почала діяти пізніше, вже після вибухів. Відносно ж тих, хто палив місто під час вибухів, то з попередньої розповіді відомо: агентів-терористів НКВС залишило в Києві багато, і вони не знали один одного.

У той час, коли за спиною національно-визвольних сил України в Києві розгорталася ціла мережа диверсантів, шпигунів і провокаторів НКВС, активісти ОУН продовжували боротьбу проти двох ворожих сил – більшовизму і фашизму.

26 грудня 1941 року вночі у конспіративній домівці на вулиці Кузнечній Ольжич та Я. Дубовий детально інформують організаційного референта голови ПУНу-мельниківців про стан підпільних груп та політичну діяльність на переломі 1941-42 років. „Над Ольжичем нависла смертельна небезпека, – згадує О. Дніпрова, на квартирі якої він переховувався. – Він знав, що його чекають не лише смерть, а й нелюдські катування, але на його обличчі не відбивалося хвилювання. Проте він страшенно переживав арешти друзів, арешти тоді були щораз частіші“.

На цій зустрічі Ольжич, проаналізувавши становище в Києві, запропонував усім розконспірованим членам ОУН виїхати з Києва, якщо можливо – за межі рейхскомісаріату, решті – перейти на нелегальне становище. В підпілля пішла й Українська Національна Рада. ОУН приступила (разом із Тарасом Бульбою-Боровцем) до утворення Української повстанської армії. Як свідчить Бульба-Боровець, таке рішення було прийнято ще в серпні 1941 року: переговори відбулися у Львові і тривали три дні. З Боровцем тоді зустрічалися полковник Микола Сціборський, сотник Омелян Сеник-Грибівський та Осип Бойдуник – члени проводу ОУН-мельниківців.

У січні 1942 року Олег Ольжич був викликаний на консультацію з полковником Андрієм Мельником. Перед від'їздом Ольжич провів останню нараду активу ОУН у Києві. Після цього він побував іще в деяких пунктах міста, аби збити зі сліду німецьких та більшовицьких шпигунів і донощиків і якнайдовше тримати свій від'їзд у таємниці. Ярослав Гайвас згадує: „Завжди скупий на слова, Ольжич тим разом розговорився. Почав він з тих великих надій, якими ми були окрилені, коли прибували до столиці України. Тепер з тих надій залишилося ніщо. Їх заступила безнадія: в існуючих умовах нам не вдасться осягнути своєї остаточної мети, відбудувати державність чи покласти тверді основи для неї. Нам залишалася тільки боротьба, продовження тієї боротьби, яку ми вели дотепер. І хоч умови дуже важкі і будуть ще важчі, ми від свого не відступимо...“.

На думку Ольжича, саме тепер на Наддніпрянщину надходив найгірший час. На місце військової влади прийшла або приходила тупа партійна гітлерівська адміністрація. Ті гітлерівці, які менш за все розуміли місцеві умови, мали більше шансу для кар'єри і ступання по щаблях в адміністрації. Було ясно, що вони щораз більше покладатимуться на силу. Очевидно, що буде посилено терор проти населення і пограбування України для ведення війни. Організацію вони будуть намагатися остаточно розгромити...“.

Зустрівшись у Кракові з головою ПУНу Андрієм Мельником, Олег Ольжич повертається до Києва в лютому 1942 року і зупиняється на законспірованій квартирі, про яку майже ніхто не знав, навіть з його близького оточення. Він майже не виходив на вулицю і тримав зв'язок через Ярослава Гайваса. Він зустрівся з поетесою Оленою Телігою і запропонував їй залишити Київ, але вона відповіла йому: „Києва я більше не покину! Тут має залишитися хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає...“.

Хоч як переконував її Ольжич, вона стояла на своєму.

– Я знаю, – відповіла Теліга. – А тому, що я така сама, як і Петро, і Микола, я з ними залишуся...

– Ми почули, – згадує Ярослав Гайвас, – що вони попідводилися з крісел. Стояла довга мовчанка. Потім рух, може мужній стиск рук, а може, дружній поцілунок.

Олена швидко вийшла, за нею її охорона, що мала в умовленому місці перебрати від неї плащ і капелюх...“.

Аналізуючи і зіставляючи факти й події національно-визвольної боротьби в Україні в 1941-42 роках, я маю констатувати, що розкол ОУН на два крила був не зовсім зрозумілий для рядових членів ОУН, які слабо розбиралися в концепціях протистояння ОУН-бандерівців і ОУН-мельниківців. Не розрізняли їх енкаведисти і німці. Бо провести роздільну межу між цими двома угрупованнями могли тільки амбітні керівники розірваної ОУН.

Концепція створення Української Національної Ради – революційного передпарламенту стала провідною лінією в політиці ОУН-мельниківців. У той час ОУН-бандерівці створюють своє правління, тимчасовий уряд на чолі з Ярославом Стецьком, причому ними виношувалася думка створення „Ради Старших“, щось подібне до мельниківського передпарламенту. Отже, розбіжності між двома гілками руху були не дуже принципові, а проти окупанта вони виступали часто розрізнено, нескоординовано, полегшуючи справу СД і гестапо, які цю різницю не дуже бачили або ж не хотіли бачити. І ті, й ті виступали проти окупантів, тому їх заарештовували і знищували як ворожу силу – і більш лояльних мельниківців, і революційних бандерівців, використовуючи провокаційну „дезу“ агентів НКВС, що підкидали компромат у гестапо на оунівців ніби як на виконавців терористичних актів, які чинили самі, провокуючи німців на терор проти визвольних сил.

„Донесення про події у СРСР № 156

Берлін, 16 січня 1942 року

Секретна справа рейху

Начальник поліції безпеки і СД

Діяльність ОУН

Айнзацкоманда звернула увагу на нелегальну діяльність прихильників Бандери. Допити багатьох українців, звільнених зі школи міліції, виявили стосовно революційних планів ОУН новий матеріал і підтвердили істинність попередніх констатацій.

У Києві тепер перебувають принаймні два важливих члени ОУН: один з них має псевдонім „Запорожець“ або „Косар“, так би мовити, планується на міністерську посаду в державі Бандери. Зв'язки ОУН сягають у Києві аж до керованої людьми Мельника міліції. Ці зв'язки стали, у всякому разі, настільки важливими, що людям Бандери часто вдавалося звільнити членів своєї партії, заарештованих міліцією. Удалося заарештувати частину посередників, винних у цій ситуації...

1/Р 58/220 ф 193-194“.

9 лютого 1942 року Олену Телігу заарештували в Спілці письменників (на вулиці Трьохсвятительській). Свідчить Олег Штуль-Жданович: „Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялися арешту. Ми були добре законспіровані і приготовані на втечу. Зрештою, тієї ночі ми були так прибиті, що хотіли бути заарештованими. Ситуація була зрозуміла. Ольжич сказав, звертаючись до мене:

– Пане Олеже, Рогач та інші не живуть. І перед нашими заарештованими стоїть гола смерть. Це – рішальний момент. Карти кинені раз назавжди. Відкривається новий фронт нашої боротьби!“.

Для О. Ольжича це були страшні удари, і він розумів, що цих втрат не відшкодуєш. А німецький терор набував дедалі більшого розмаху. Вибивали самий цвіт, витоптували національну еліту. Як свідчать його прибічники, він і вдень, і вночі мав зустрічі з людьми, що залишалися в Києві, давав інструкції, розробляв систему боротьби в нових умовах терору.

У березні він, одягнений в старий кожух сторожа, таємно залишить Київ. А через годину після цього на квартиру прийдуть з обшуком гестапівці.

Не все вдало склалося і в Івана Кудрі. Його переслідували невдачі з самого початку перебування в окупованому Києві. Гестапо йшло по його слідах, заарештувавши колишньо-го енкаведиста „Великого Зарембу“, а через нього почали „пасти“ Кудрю. І він у квітні приймає рішення перейти на „Велику землю“ – у нього не було радіозв'язку, зброї, шифрів, грошей, велися арешти його команди. Та спроба була невдалою. За 80 кілометрів від Києва його затримують німці, і він потрапляє до табору військовополонених.

Завдяки своїй „дружині“ Груздовій Кудрі вдається вирватися з табору, німці ще тоді випускали з таборів полонених українців, якщо за ними приходили родичі ще й приносили подарунки. Але на волі він був недовго, його групу гестапо забрало – всіх підряд, а він опинився під ковпаком служби безпеки.

Івана Кудрю заарештують у липні 1942 року. З того часу він зникне в невідомості. У жодних списках розстріляних німцями його радянські органи після визволення Києва не знайдуть, ніхто з живих свідків не скаже, де він подівся. Так на двадцять п'ять років він потрапить в радянські списки „зрадників“, тих, хто „розколовся“ і продав німцям своїх товаришів.

Олегу Ольжичу доля підкине ще жорстокіші випробування в боротьбі проти ворога за незалежність України. Він стане відомою і популярною людиною в Україні – його визнаватимуть петлюрівці і скоропадці, мельниківці й бандерівці як молодого і перспективного лідера, який здатен об'єднати визвольні сили в боротьбі проти ворога. Це й лякатиме як окупантів, так і „визволителів“. Тому Олег Ольжич стане і для тих, і для тих особою „нон грата“, ворогом номер один, і вони почнуть разом, не змовляючись, переслідувати поета, отож йому весь час доведеться бути віч-на-віч зі смертю.

...3 серпня 1943 року, за кілька місяців до визволення Києва, Олег Кандиба, він же Олег Ольжич, візьме церковний шлюб з Катериною Білецькою. Свідками були сестра Омеляна Сеника-Грибівського Елеонора та інженер Василь Починок, друг і соратник О. Ольжича. Шлюб був таємний, і нікому про нього не повідомили. Всі мають мовчати до закінчення світової війни, аби він не був використаний у будь-яких інтересах. Олег Ольжич прийняв рішення віддатися повністю боротьбі за волю України, але на який шлях стати?

Німці з України відходили, більшовики поверталися. Що мало робити українське підпілля? ОУН-революціонери схилялися до концепції масового партизанського руху і активної боротьби проти комуністів. Ольжич вважав збройну боротьбу після приходу Червоної армії неперспективною, такою, що призведе до невиправданих людських втрат на українській землі.

Зі спогадів полковника Андрія Мельника: „Свій ресорт (підпільну діяльність на Східній Україні – Ю. К.) Ольжич вів сам безпосередньо до кінця 1942 року і передав його щойно, коли по призначенні його заступником голови ПУНу й намісником на рідних землях – виявилося, що треба відтяжити його з того ресорту...“.

У жовтні 1942 року Олег Ольжич уже був на нараді вузького проводу ОУН у Львові. Станом на 1944 рік 95 відсотків членів ОУН, що прибули на Східну Україну в похідних групах, загинули на території рейхскомісаріату під ударами гестапо і підступних дій НКВС, про які велася розмова вище.

26 січня 1944 року гестапо провело широкомасштабні арешти членів ОУН (активу) обох угрупувань. Андрія Мельника заарештовують у Відні. Обов'язки голови проводу ОУН перебирає на себе Олег Ольжич. Він ховає вагітну дружину у батьків у Празі, а сам займається перегрупуванням сил організації. В цей час він зустрічається з командиром УПА Романом Шухевичем, який був підпорядкований проводу ОУН-революціонерів і фактично заступав Степана Бандеру, який зі своїм проводом перебував у концтаборі Заксенхаузен.

Під час зустрічі Ольжича і Шухевича позиції цих обох угруповань ОУН зближуються, але розбіжності в стратегії і тактиці залишаються. В цей час Ольжич увесь у русі – по-стійно переміщується за маршрутом Львів – Перемишль – Самбір. Оперативна обстановка вимагає його присутності на Прикарпатті в розташуванні партизанських загонів, які він планує перекинути на Волинь.

У середині травня 1944 року він пробирається до Львова. 25 травня Олега Ольжича заарештовують на приватній квартирі у Львові на вулиці Личаківській, 32, в помешканні літературознавця Романа Маланчука. Ця людина ніколи не належала до ОУН, і в колі друзів його називали Ромеха. До нього на квартиру часто приходили люди розважатися і погомоніти. Але у Львові Ольжича чомусь уже чекали. Отже, хтось із квартири „Ромехи“ міг подати сигнал гестапо. Побутує кілька версій арешту поета, і я спробую в них розібратися.

Гадаю, що Ольжича весь час вела радянська агентура, з моменту від'їзду його з Києва через Рівне на Львів. Слід припустити, що в підпілля ОУН вкоренився радянський агент, який постійно інформував Центр про місцезнаходження керівника національного підпільного руху у Східній Україні. Таким агентом міг бути київський професор Костянтин Штепа, завідувач відділу культури в Київській міській управі, радянський агент на прізвисько „Костя“. Після від'їзду Олега Ольжича з Києва він займає посаду головного редактора пронімецької газети „Нове Українське слово“, яку під назвою „Українське слово“ започаткував у Києві Олег Ольжич.

Після визволення Києва Штепу заарештують як подвійного німецько-радянського агента і розстріляють. А поки що він міг бути інформатором для гестапо і НКВС СРСР, який, маючи зв'язки в колах, близьких до Ольжича, довідувався про явки і маршрути пересування Ольжича по Україні.

Ось як згадують арешт Ольжича очевидці: „25 травня 1944 року він вийшов із внутрішньої кімнати по вулиці Личаківській, 32 назустріч гестапівцям і – посміхнувся. Командував цією операцією такий собі Яворський, прибалтійський німець, скоріше онімеччений слов'янин (перед війною він викладав російську мову десь у Литві). Обшук не дав бажаних результатів. Ані зброї, ані документів і дуже мало грошей у гаманці (80 злотих). Посвідчення фальшиве, але відчувалося, що вони знають, кого схопили. Відповідати заарештований відмовився. Удари по обличчю, по голові, ногами в тулуб. Мовчання. З Личаківської його везуть на вулицю Перчинську – львівське гестапо. Зі Львова поїздом під посиленим конвоєм допроваджують до Берліна. З Берліна автомобілем везуть у Заксенхаузен – концтабір. Така несподівана поведінка німців викликає певний подив. Щось у їхніх діях вибивалося з загальної позиції ставлення до ОУН-мельниківців. Що? Ще в листопаді 1941 року у них були певні нерепресивні погляди на ОУН-лібералів (мельниківців).

З „донесення про події в СРСР № 133

Берлін, 14 листопада 1941 року

Секретна справа рейху

Начальник поліції безпеки і СД

(...)

Айнзацгрупа

Місце дислокації: Київ

Ситуація і настрої на Волині

1. Політична ситуація.

(...) 2. Бандера та інші українські політичні течії. Серед українських політичних течій (на Волині) ОУН Бандери розгортає, як завжди, найбільшу діяльність. Виглядає, що міліція Рівненської області перебуває під сильним впливом цього руху. Симптоми звичні: вони діють самочинно, коли розпорядження німецьких інстанцій не відповідають інтересам ОУН, в окремих випадках вони йдуть на свідомий саботаж німецьких заходів.

Група ОУН Мельника має ті самі цілі, що і група Бандери, а саме – створення суверенної України, але вони виражені в менш грубій формі. Через брак ініціативи, характерний для цієї течії в ОУН, її існування у даний момент не становить гострої безпеки...“.

Отже, ОУН-мельниківці, як твердить це донесення гестапо, на кінець 1941 року не становили загрози для окупантів. Що стосувалося Андрія Мельника, то це зрозуміло. Він сидів у Відні. Що ж до Олега Ольжича, то тут треба було розібратися.

Шлях Ольжича пролягав через Рівне, де він пробув недовго, а потім поїхав далі на Львів. Але його весь час „вів“ спецпідрозділ московського Центру, яким керував Судоплатов, так званий загін спеціального призначення „Победители“, командиром якого був чекіст, полковник Медведєв. Для виконання цього завдання йому було надано і професійного агента, терориста Миколу Кузнецова. Він мав завдання, оскільки був дуже схожий на Ольжича, „організованими“ провокаціями і терористичними актами нацькувати гестапо на „американського агента-резидента на Україні“ Ольжича, псевдо „Доктор“.

Для того, щоб встановити, як і хто виконував цю акцію, я використаю свідчення самого полковника НКВС, агента під прізвиськом „Митя“ – Медведєва і його безпосереднього керівника, комісара держбезпеки, вбивцю Євгена Коновальця Павла Судоплатова.

Наприкінці літа 1942 року Кузнецова закинули літаком до Сарненського лісу (120 км від Рівного), де базувався загін Медведєва. Дотримуючись конспірації, партизанам відрекомендували новачка як Миколу Грачова. У Рівному він мав діяти у формі німецького офіцера. У жовтні він уперше пройшов вулицями Рівного як обер-лейтенант вермахту Пауль Зіберт.

...З архівних документів НКВС. Медведєв повідомив, що Кузнецов „одет не по сезону и требует: „Первой оказией вышлите документ офицера, пехотные шинели, плащ-накидку № 50-51 с погонами обер-лейтенанта пехоты, офицерскую фуражку 58-60, сапоги – голенища бутылками № 43. Все должно быть изящным“.

Командування загону подбало про створення проміжних баз („партизанських маяків“) на хуторах, а влітку – в лісах поблизу автошляхів. Коли Кузнецов повертався з операції, на „маяку“ його зустрічала група охорони. „Обер-лейтенант“ переодягався, і його відвозили до табору. Одну з успішних операцій партизани провели в лютому 1943 року на шосе поблизу Рівного. З „офіцером“ були його помічники – „група поліцаїв“. Коли до них наблизився німецький автомобіль, Кузнецов подав знак, і в машину полетіла протитанкова граната. У розбитому легковику живих пасажирів не залишилося. Другий автомобіль „зупинили“ кулеметною чергою, захопивши живими радника військового управління доктора Райса та технічного інспектора телеграфів обер-лейтенанта Планерта.

Ось що пише з цього приводу Судоплатов:

„...Кузнецов (кодове ім'я „Пух“) особисто ліквідував кількох губернаторів німецької адміністрації на Галичині“. (Судоплатов тут дещо перебільшує – то були в більшості другорядні офіцери окупаційної влади, які вагу мали невелику, але терор за їхнє вбивство був жорстокий. Як свідчить сам Медведєв: „У зв'язку з убивством Геля і Кнута та пораненням Даргеля, імперського комісара, Функ видав наказ про розстріл усіх в'язнів рівненської в'язниці...“).

Судоплатов свідчить далі:

„...Одягнений у німецьку форму, він сміливо підходив до ворога і оголошував про винесення йому смертного вироку та стріляв упритул“.

(Комісар безпеки тут приховує одну дуже важливу деталь: оголошуючи вирок, М. Кузнецов оголошував його від імені українського народу або кидав написаний вирок поруч з убитим, чим перекладав відповідальність на національно-визвольні сили України і спрямовував на них терор гестапо).

„...Навколо особи Кузнецова ходить багато розмов, що ставлять під сумнів довготривалість його перебування в ролі німецького офіцера“, – пише далі Судоплатов. І керівник Кузнецова тут недалекий від істини. Але познайомимося з його характеристиками далі.

Так, комісар держбезпеки Судоплатов свідчить: „Німцям було передано підроблені документи, виготовлені нами на ім'я обер-лейтенанта Пауля Зіберта (псевдо Кузнецова), і частину повідомлення Кузнецова Центру з подробицями знищення високопосадових німецьких представників на Україні...“.

От із цим повідомленням ми й маємо ще розібратися, щоб розкрити повністю „героїзм“ Кузнецова і спецзагонів НКВС в Україні, а також причину загибелі Олега Ольжича. Для цього ми знову залучимо іншого свідка – енкаведиста, Героя Радянського Союзу полковника Д. Медведєва, автора книжки „Сильные духом“.

„...Ми взялися читати всі газети, які принесли Куликов і Галузо. Преса висловлювала глибокий сум з приводу смерті імперського радника з фінансів. У повідомленні про його смерть, між іншим, писалося, що хоча вбивця і був у формі німецького офіцера, але владі добре відомо, хто це... Ми зрозуміли, що гітлерівці „напали на слід“. Ми побоювалися, щоб не залишився непоміченим „загублений“ Кузнецовим гаманець. Цей гаманець мав свою невелику історію.

В одній із сутичок з бандою націоналістів до нас у полон потрапив один з емісарів-націоналістів, що приїхав з Берліна... У цього емісара й було вилучено його гаманець – новенький, гарної шкіри з клеймом берлінської фірми. Наявність документів у гаманці повністю підтверджувала свідчення полоненого: паспорт з візою на право в'їзду на територію Західної України, членський квиток берлінської організації українських націоналістів і директива керівництва про роботу ОУН. Ми почали з того, що поповнили гаманець. Ми поклали до нього приблизно те, що мало бути у гаманці полоненого націоналіста: десятка півтора рейхсмарок, стільки ж американських доларів, купюру у п'ять фунтів стерлінгів, радянські гроші. Поклали також кілька золотих коронок від зубів...

Гаманець було наповнено. В останній момент, намагаючись передбачити все, щоб гітлерівці цей фокус сприйняли як справжню знахідку, ми додали в гаманець ще й три золоті десятки царської чеканки. Що ж стосується директиви, то ми її замінили новою, написаною тим самим почерком, у якій повідомлялося:

„Дорогий друже! Ми дуже здивовані, що ти до цього часу не виконав нашого доручення. Німці війну програли – це зрозуміло всім. Нам украй необхідно переорієнтуватися, а ми скомпрометовані зв'язками з гітлерівцями. Батько не сумнівається, що завдання буде тобою виконано найближчим часом. Ця акція стане сигналом для подальших дій проти швабів.

Підпис ми підробили“.

Так свідчить командир спецзагону НКВС Д. Медведєв, затятий чекіст. Але простежимо далі за його свідченнями про те, яку мету ставили керівники ЦК і НКВС у Москві, проводячи таку акцію проти ОУН, і який злий задум стояв за цим злочином. Медведєв пише:

„...Переглядаючи газети, ми переконалися, що гаманець досяг своєї мети. На похоронах Геля у своїй промові над труною урядовий президент Даргель гнівно звинуватив „панів отаманів“, докоряючи їм за невдячність до Німеччини... Стало відомо також, що в Рівному за підозрою в убивстві Геля заарештовано і розстріляно 38 відомих українських націоналістів... був заарештований редактор газети „Волинь“, що видавалася українською мовою, та деякі інші „діячі“. Арешти не обмежилися тільки Рівним“. І далі Медведєв пише: „Подібні повідомлення викликали серед нас почуття задоволення. Але вони не приносили полегшення Кузнецову“.

Слід зазначити, що роль терориста Миколі Кузнецову не дуже подобалася, – він бачив, до яких жертв серед українського народу призводять його терористичні акції, і скільки заручників – жінок, чоловіків і дітей – гине під кулями окупанта. Він неодноразово вимагав використати його як професійного розвідника з великим досвідом у тилу німецьких військ як агента-легала. Він твердив, що полювання на українських націоналістів – не його профіль роботи. Але Центр вважав, що його доцільніше тримати на „Українському фронті“. Зрештою його поведінка і протести викликали в Москві велике невдоволення, і постало питання про його відкликання до Москви, а це не виключало там його арешту. Його переконали, що Олег Ольжич – його останнє завдання у Львові, а після цього він буде вкорінений у німецьку армію як агент-легал. Але львівська операція закінчилася для нього трагічно.

Група Кузнецова залишалася в Рівному аж до втечі німців. Дізнавшись, що фашисти полюють на „свого“ обер-лейтенанта, командування загону „підвищило“ Зіберта у званні, незабаром гауптман (капітан) дав про себе знати у Львові. У будинку, де містився штаб військово-повітряних сил гарнізону, 31 січня 1944 року вбито підполковника Ганса Петерса та обер-єфрейтора Зайделя. 9 лютого на Лейтенштрассе „невідомий“ допоміг розпрощатися з життям віце-губернаторові Бауеру та докторові Шнайдеру.

...З матеріалів НКДБ СРСР. Медведєв 10 лютого 1944 року надіслав повідомлення: „Когда „Колонист“ с „Кантором“ и „Ил“ (Камінським і Бєловим – Ю. К.) выезжали во Львов, мы условились каждый четный день в 12 часов по немецкому времени встречаться у главного входа в большой театр. При объезде „Колониста“ с группой у нас были слабые перспективы пробиться с отрядом во Львов, и мы обусловили с ним, что... он проводит операцию во Львове (планувалося ліквідувати губернатора Галичини Отто Вехтера – Ю. К.), после чего переезжают в Краков и, окончив там дела, будут пробиваться к нам или, уйдя в подполье, будут ждать Красную армию“.

Олег Ольжич був для радянської влади чи не найстрашнішим лідером визвольного руху, навіть важливішим, ніж Мельник. Вихідець зі Східної України, син відомого всій Україні поета, пісні якого співав увесь народ, він своїми справами був добре знаний у Києві як створювач Української Національної Ради, української газети, міської управи. Тому в зручний момент ситуація могла висунути його як лідера визвольного руху на Сході України, за яким піде народ.

Тому в Москві й було відпрацьовано акцію знищення Олега Ольжича (Кандиби) за системою „підкидання гаманців“, про що свідчив полковник НКВС Медведєв. У „гаманці“ вкладалися долари й фунти, компроматні документи, які вказували на причетність цієї людини до американської розвідки.

З убивством віце-губернатора Галичини Бауера стає зрозумілим, що Кузнецову не потрібна була конкретна особа німецького окупаційного адміністратора, йому потрібна була будь-яка впливова особа, біля якої він міг би залишити „гаманець“, можливо, з фото Ольжича, і листівку з вироком – ім'ям українського народу! Усі ці документи готувалися в Москві. На основі цих документів та речей гестапо одержувало „випадкову“ інформацію, що це – терорист Кандиба, псевдо Ольжич, резидент американської розвідки при ОУН на Західній Україні.

Подаю уривок з донесення гестапо в Берлін, підписане обер-групенфюрером Таубергом.

„...У той же час і в тому ж місці та сама особа вчинила невдалий замах за допомогою вибухівки проти заступника Коха, Даргеля і начальника відділу (пропаганди) Пальцо. Факти і обставини створюють підозру, що автором (замаху) був український націоналіст...

ВАР 55/1483 ф 10“.

Поліція і жандармерія Львова на той час уже мали прикмети Зіберта й розшукували його, влаштовуючи облави. Залишатися в місті групі Кузнецова було небезпечно. Вранці 12 лютого сірий „пежо“ із трьома „німцями“ виїхав у напрямку лінії фронту. Біля Куровичів машину зупинив пост польової жандармерії. Майор Кантер, який надто прискіпливо вивчав документи гауптмана, дістав кулю. Після стрілянини автомобіль довелося кинути, й далі розвідники рушили в напрямку села Ганачівка (Перемишлянський район).

Кілька днів Кузнецов, Камінський та Бєлов провели в лісових землянках єврейської групи самооборони. У Ганачівці Микола Іванович побачився з двома розвідниками загону Медведєва Василем Дроздовим та Федором Приступою, які заслабли на тиф і до одужання залишилися в селі. Рації у них не було. Ймовірно, тоді Кузнецов склав письмовий звіт про виконану ним роботу в тилу ворога – підстрахувався на випадок можливої загибелі. Папери підписав кодовим ім'ям „Пух“, відомим лише Центру. Пакет документів адресував „генералові Ф.“ (Петрові Федотову).

Далі група „Колоніста“ з провідником Самуїлом Ерліхом вирушила в напрямку фронтової смуги. Шлях був нелегкий, провідник загинув...

У ніч проти 9 березня 1944 року розвідники прийшли до села Боратин неподалік Бродів на Львівщині. Саме там сталася фатальна зустріч Кузнецова з боївкою УПА. Подробиці кривавої сутички у хаті селянина Степана Голубовича викладено в архівних документах радянських органів держбезпеки (наприкінці 50-х років проведено розслідування обставин загибелі розвідгрупи).

Гості з лісу – двоє озброєних автоматами невідомих у німецькій військовій формі – опівночі зайшли до хати, де перебували господар, його мати, дружина та двоє дітей. Високий (Кузнецов) спитав німецькою, чи є в селі більшовики або бандерівці. Потім знаками пояснив, що він і його супутник голодні: кілька діб не їли й не спали. Господар звелів дружині подати на стіл – сало, хліб, молоко.

Приблизно за півгодини до хати ввійшов озброєний вояк із боївки повстанців. Він мовчки поручкався з „німцями“, спитав господаря, звідки гості. За кілька хвилин підійшли ще люди з гвинтівками й наказали „німцям“: „Хенде хох!“. Високий підвівся, запитав, чи це українська поліція, і, дізнавшись, що перед ним вояки УПА, зауважив, що не визнає їхніх повноважень і все це незаконно. Але автомати після наполегливих вимог „німці“ мусили віддати. Пауза затяглася ще на півгодини: упівці чекали на когось зі своїх. На стіл насипали тютюну, Кузнецов першим згорнув самокрутку і, припалюючи від гасової лампи, „ненароком“ погасив її. Біля печі стояла ще одна лампа. Господиня пішла по неї, а „високий німець“, помітно нервуючи, шукав у кишені „запальничку“. Раптом у його руці побачили... гранату. Присутні кинулися до дверей. Цієї миті другий „німець“ устиг залягти.

Поранений Кузнецов упав на підлогу поруч із Камінським (є підстави вважати, що саме він був „другим німцем“) і щось устиг сказати Янові. Той вибив вікно, вистрибнув у двір і побіг городами. Навздогін йому лунали постріли... Є свідчення, що в Боратині тієї ж ночі „другого німця“ було вбито. Про місце його поховання відомостей немає.

До вояків УПА, а відтак до німців, потрапили документи й записи Зіберта, який помер від тяжких ран. З-поміж паперів був звіт „Пуха“ про вчинені теракти. Стало зрозуміло, що Зіберт – бойовик, на якого давно полюють гітлерівські спецслужби.

Тепер зведемо все до купи. Як ми тепер знаємо, вищезгадані замахи здійснив Микола Кузнецов. Свої останні „вироки“ він виконав 9 березня 1944 р. і продовжував залишати „слід“ випадковими вбивствами до 28 квітня, потім утік зі Львова. Дізнавшись, що у Львові діє український терорист, гестапо перевернуло весь Львів. Ольжича заарештують 28 травня 1944 року, невдовзі після того, як у Львові здійснить свій теракт Кузнецов... Після детального вивчення всіх матеріалів у справі цих двох осіб – Ольжича і Кузнецова – у мене немає ніякої іншої версії загибелі Олега Ольжича-Кандиби. Бо подив викликає те, чому, за наявності в концтаборі Заксенхаузен ув'язнених лідерів ОУН Андрія Мельника і Степана Бандери, чомусь так жорстоко й довго мучили-розпинали та допитували саме заступника Андрія Мельника – Олега Ольжича. Про що гестапо хотіло дізнатися від нього? Чи не найлегше було допитати Андрія Мельника і одержати від нього те, чого добивалися від Ольжича?

У той час, коли Кузнецов тікав зі Львова зі своєю терористичною групою, прориваючись через лінію фронту до своїх, Олега Ольжича продовжували люто катувати в концтаборі Заксенхаузен. Мене як автора цього розслідування, дуже цікавило: чим так допік Ольжич фашистам? І тоді я почав зіставляти дати й події, аналізувати ситуацію і нарешті знайшов відповідь на цю загадку.

20 червня 1944 року, невдовзі після загибелі Миколи Кузнецова, в Берліні начальник штабу резервної армії полковник Штауфенберг підклав під стіл, де сидів Гітлер під час наради, бомбу, і тільки випадковість урятує фюрера. Після невдалого замаху на Гітлера в німецькій армії застреляться або отруяться багато генералів і офіцерів: фельдмаршал Клюге, фельдмаршал Роммель, генерал-полковник Бек і багато інших офіцерів та генералів. Гестапівці стратять близько 5 тисяч військових. Повісять у концтаборі керівника абверу адмірала Канаріса, в сейфі якого знайдуть документи, які свідчитимуть про те, що Канаріс разом з американською та англійською розвідками готував заколот проти Гітлера. По всій Німеччині почнуть шукати англійських і американських розвідників. Канаріс позитивно ставився до створення самостійної України і підтримував цю ідею, а оскільки радянська розвідка в особах Зарубіна – Розенцвейг підкинула німцям „компромат“ на Ольжича, що він американський резидент в Україні, гестапо взяло його в роботу як американського агента в ОУН.

Привезли заарештованого Ольжича до Заксенхаузена автомобілем. Цей концтабір під містом Оранієнбург зажив сумної слави. Заснований 1936 року задля „перевиховання“ німецьких антифашистів, Заксенхаузен проковтнув загалом понад двісті тисяч політв'язнів з усієї поневоленої гітлерівцями Європи, і не тільки Європи. Там було декілька філіалів, де запроваджувалися й випробовувалися на ув'язнених варварські способи нищення.

Відгороджений муром від табору, в Заксенхаузені функціонував секретний об'єкт „целленбаум“ – залізобетонний барак-бункер, в якому тримали надто небезпечних і дуже важливих злочинців. Там свого часу сиділи син Сталіна Яків Джугашвілі, племінник Молотова Гриша, американські й англійські офіцери високих рангів: латвійський міністр оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горія Сіма, французький міністр закордонних справ Рібо, соціаліст Леон Блюм, ад'ютант колишнього партайгауляйтера Гесса, колишній прем'єр-міністр Німеччини Лютер. Садовили туди і українців: це – два непримиренних крила, майже весь провід ОУН – Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник, Андрієвський, Мушинський, Онацький, Штуль-Жданович, Бульба-Боровець та Мельник. Це був барак посиленого режиму, де в'язнів зодягаули в смугасті сіро-сині куртки і штани.

Був серед ув'язнених і Володимир Стахів, брат Євгена Стахіва, якого Олександр Фадєєв у своєму романі „Молода гвардія“, дискредитуючи дезинформацією визвольний рух України на Донбасі, вивів як „зрадника“ Євгена Стаховича. Ось що засвідчив Володимир Стахів: „Він (Ольжич) ішов рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одягнутий він був у темну блузу, брунатні штани, гірські куті черевики. Він йшов з камери № 14, де звичайно були закуті в кайдани в'язні, приречені на смерть“. Керівництво Заксенхаузена робило все, щоб жодна інформація не просочувалася з камери № 14. Закутого в кайдани в'язня тут садовили ще й на ланцюг, прикріплений до цементної підлоги. В сусідній камері № 15 сидів колишній ад'ютант маршала Юзефа Пілсудського капітан Єжі Кунцевич. Прислухаючись до тюремного буття Ольжича, він чув, як дають їжу, як бряжчать кайдани, як водять на допит. З допитів Ольжич повертався поволі, ледь волочив ноги. Вранці Кунцевич побачив Ольжича біля камери і почув від нього те, про що, власне, й сам здогадувався: „Б'ють страшенно“. „Тримайтеся“, – тільки спромігся мовити Кунцевич, і Ольжич кивнув головою.

Допитували О. Ольжича троє: оберштурмбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник IV відділу у відомстві Гіммлера Вольф, гауптштурмбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шульце, прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, який видавав себе за латиша, проте, як свідчать деякі факти, був прихованим енкаведистом. Вони тягли О. Ольжича на допити і вдень, і вночі і годинами вибивали від нього зізнання. Він розмовляти з ними категорично відмовився. Олівцем, якого ледь тримали розпухлі пальці, тільки написав: „Ні про своїх друзів, ні про свою працю в ОУН говорити нічого не буду“.

Востаннє його забрали на допит у кінці червня. Вночі занесли до камери напівмертве тіло. Єжі Кунцевич, хоч як прислухався, не почув ані стогону, ані дзенькоту ланцюгів. Наступного ранку наглядачі виявили в камері № 14 неживого Олега Ольжича. Він, кинутий на цементну долівку, захолов, не приходячи до тями. О 19 годині 45 хвилин небіжчика понесли до крематорію...

Гестапівці, відчуваючи, що передали куті меду, а вони ще мали певні розрахунки на ОУН, заявили, що він сам повісився у камері. Через декілька місяців Андрій Мельник, звільнений із Заксенхаузена у зв'язку зі зміною політичної ситуації, звернувся до коменданта концтабору штандартенфюрера Кайнделя з проханням віддати рідним тлінні останки Олега Ольжича, щоб поховати його по-людськи. Комендант пообіцяв, але обіцянки не дотримав – попіл спалених жертв у таборі відправили на миловарний завод.

Доля „близнюка“ Олега Ольжича Миколи Кузнецова склалася не менш трагічно.

Є свідчення жителів Боратина про пошуки вночі боївкою УПА якогось „третього німця“. З архівних документів випливає, що вранці наступного дня місцева селянка бачила невідомого в німецькій формі. Жінка пішла по сіно до стодоли (метрів за 200 від хати, у якій стався вибух) і там натрапила на пораненого. Він наставив автомат і заговорив німецькою. Селянка нічого не зрозуміла. Тоді незнайомець сказав українською, що його поранено в руку й ногу , і попросив жінку сходити до хати, біля якої вночі лунали постріли, з'ясувати, що там сталося. Попередив, щоб вона нікому про нього не розповідала, бо за це „буде помста“.

Селянка виконала прохання. Потім принесла пораненому молока й окраєць хліба, допомогла перев'язати рани. Надвечір боєць пішов у напрямку села Суходоли. Прощаючись, сказав, що він радянський офіцер і після війни обов'язково повернеться, віддячить за добро.

... З матеріалів КДБ при РМ УРСР.

„Кто были те немцы, которые тогда находились в доме Голубовича и один из них подорвался на гранате, мне этот мужчина не говорил и не говорил, что сам был в доме Голубовича, но этот мужчина тогда меня просил, чтобыя узнала, где будет похоронен подорвавшийся на гранате в доме Голубовича немец. Он тогда записал в свой блокнот мою фамилию, имя, отчество и фамилию Голубовича, в доме которого подорвался на гранате немец...“

Селянка, що дала свідчення про пораненого вояка, упізнала його на фотокартці (Іван Бєлов) під час розслідування, проведеного наприкінці 50-х років.

Отже, з архівних матеріалів випливає, що Микола Кузнецов із двома помічниками в лютому – березні 1944-го йшов лісами до фронтової смуги. Опівночі, залишивши пораненого товариша у стодолі, двоє шукали харчів. Далі сталося непоправне...

Розділ 10

ЗАКОЛОТ

Того дня в моїй квартирі задзеленчав телефон. У слухавці я почув знайомий чоловічий голос, який зневажливо і недоброзичливо спитав:

– Це той Краснощок-фальсифікатор, про якого писала газета „Комуніст“?

По голосу я впізнав цю людину. То був чоловік приятельки моєї дружини, з якою вони колись працювали в одному з науково-дослідних інститутів. Через неї я й познайомився з ним. Він був майором радянської армії і служив черговим офіцером в оперативному центрі ППО в Києві, а потім пішов у відставку. Військової освіти він не мав, політехнічний інститут закінчив з труднощами на вечірньому відділенні, тому фах радіоінженера у нього був невисокий. Вийшовши у відставку, він залишив сім'ю і пішов у прийми до вдовички, в якої були свої „Жигулі“, квартира і дача.

Свого часу його було виключено зі членів КПРС. Проте згодом він був поновлений у її рядах і вступив до „Союзу радянських офіцерів“. Прізвища я його не називатиму, бо в нього є дочка, є онука, хоча він з ними майже й не підтримує зв'язків. Останнім часом він десь підробляв в охоронниках. У принципі він був непоганою людиною, але на старості, як кажуть, трохи поїхала „черепиця на даху“. Я теж офіцер колишньої радянської армії, і це до якоїсь міри нас пов'язувало. Але те, що я почув від нього по телефону, вкрай мене обурило.

– Я тебе знаю як справжнього радянського офіцера і доброго журналіста, – почув я у слухавці, – ти був і політпрацівником в армії, і парторгом великого підприємства. Чому ж ти тепер чорниш колишню радянську владу?

– Бо я прозрів, – відповідаю, – коли наші офіцери ППО (я теж належав до військ ППО – Ю. К.) заарештували і розстріляли Берію! Прозрів, бо за те, що я добре виконував рішення ЦК КПРС, мене мало не запроторили на Колиму!

– А я цього не знав…

– Ти багато чого не знав та й сьогодні багато чого не знаєш, – відповів я йому.

Я розмовляв з ним різко і неввічливо, бо він мене справді образив. Двадцять років я розкопував таємниці руйнування більшовиками в 1941 році культурного центру столиці Київської Русі Києва і злочинного підступного підриву святині Київської Русі – Успенського собору Печерської лаври. Цей злочин комуністи готували 50 років, а після того, як я в українській пресі надрукував свою документально-детективну повість „Терористична акція „Смерч“, центральний орган українських комуністів надрукував на своїх сторінках пасквіль „Відсіч фальсифікаторам“, звинувативши мене у спотворенні історичної правди. Хоча насправді це комуністи дурили український народ, – мовляв, ці злочини скоїли фашисти. Невдовзі я видав книжку під назвою „Диявольська гра“, де як свідок тих подій і на підставі свідчень та документів остаточно довів, хто ж таки був Геростратом ХХ століття.

Розмовляючи з ним, я висловив своє обурення ще й тим фактом, що нащадки Сталіна і Берії, користуючись анархією, яка запанувала в країні з легкої руки олігархів і комуністів, тепер знову рвуться захопити і узурпувати владу в Україні. З цією метою вони вдаються до залякування й інсинуацій, викрадень і вбивств. Саме перед цією розмовою було викрадено журналіста Георгія Ґонґадзе, і вся Україна здригнулася від обурення і гніву. Я тоді болісно розмірковував: за що вбили Ґонґадзе? І, чесно кажучи, сам побоювався, що мені за розкопування більшовицько-московських злочинів можуть, образно кажучи, скинути цеглину на голову.

Та в цей час моя дружина вихопила у мене слухавку з рук і виказала нашому приятелеві, якого вона знала краще, ніж я, все, що думала про нього: як про людину, так і про офіцера-українця. Після такої „роз'яснювальної“ роботи колишній радянський офіцер швидко повісив слухавку.

Я б, може, не надав уваги цьому епізодові, якби у пресі невдовзі не з'явилися сенсаційні повідомлення, котрі неабияк заінтригували мене. Вони здалися мені якимсь чином пов'язаними з тим телефонним дзвінком колишнього радянського офіцера, який зловтішався з приводу опублікованого на мене пасквіля.

Ось який матеріал вмістила газета „Демократична Україна“ 20 вересня 2000 року:

„Повідомлення прес-центру СБ України

Готували переворот

У ході здійснення оперативно-розшукових заходів співробітників СБ України встановлено групу осіб – мешканців Чернігівської, Запорізької і Сумської областей, які протягом останнього часу цілеспрямовано готувалися до повалення конституційного ладу в Україні. Вони розробили план дій, розпочали формування бойових груп, з'ясовували дислокацію військових частин та місць зберігання зброї, обговорювали спосіб їх захоплення; визначили перелік об'єктів для проведення диверсійно-терористичних акцій (Чорнобильська АЕС, гребля Київського водосховища, магістральні газопроводи), спрямованих на дестабілізацію обстановки в країні. Крім цього, виготовили листівки із закликами до збройного повстання, підготували проекти документів для їх прийняття новими органами влади. З урахуванням наявності в діях зазначених осіб складу злочину, передбаченого ст. 56 Кримінального кодексу України („дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади“), прийнято рішення про припинення протиправної діяльності. Управлінням СБУ в Чернігівській області 21 вересня цього року порушено кримінальну справу № 585, ведеться слідство. У ході здійснення попередніх оперативно-слідчих дій вилучено листівки, топографічні карти, проекти документів, робочі записи стосовно організації повстання та інші речові докази“.

З цього ж приводу агентство ДІНАУ оприлюднило коментар Івана Плюща:

„Повідомлення СБУ коментує Іван Плющ

Голова Верховної Ради Іван Плющ прокоментував повідомлення ЗМІ про розкриття СБУ спроби державного перевороту в Україні. „Сьогодні в Україні є політичні сили з достатньо численним електоратом, які, скажімо так, ще не до кінця повірили в те, що Україна – суверенна держава надовго і назавжди. Ці сили комуністичного спрямування намагаються агітувати за відтворення Союзу з Білорусією та Росією у новій формі, за інші форми міждержавних об'єднань, що можуть призвести до часткової втрати державного суверенітету. По-перше, я дуже не хотів би, щоб ці сили, про які я говорю, сьогодні хтось пов'язував із групою людей, яка, за твердженнями СБУ, готувала державний переворот. По-друге, я б не радив саме тому, що потім їм стане дуже важко відмежуватись від таких випадків, як цей, що був розкритий СБУ. Хочу підкреслити, що і на цій проблемі хтось спробує нажити політичних дивідендів. На мою думку, повідомлення Служби Безпеки зроблене, з одного боку, для упередження чуток і об'єктивного інформування громадськості, з іншого – для того, щоб люди знали про такі випадки і були пильними, захищаючи завоювання 9 років нашої незалежності“.

Я не стану обговорювати коментар екс-спікера Верховної Ради України, єдине тільки зауважу – він видав бажане за дійсне. Насправді ж ситуація з антиукраїнським заколотом складалася і складається значно серйозніше, ніж говорив про неї Голова Верховної Ради України. Скоріше за все, він робив вигляд того дворецького з пісеньки: „Всё хорошо, прекрасная маркиза!“.

Повернувшись у своїх роздумах до дзвінка мого колишнього приятеля, офіцера Глибіна – так я назву його – я не міг позбутися дивного враження. Він так затято захищав радянську владу, від якої навіть не одержав квартири, а змушений був будувати кооперативну. У його мові були ті пропагандистські трафарети, які йому всі двадцять п'ять років служби у Збройних Силах Радянського Союзу втовкмачували в голову органи партійної пропаганди. І я подумав, що повідомлення СБУ таки мало під собою ґрунт. Подібних людей неважко підняти на заворушення фальсифікованими гаслами: влада – народу! Хоча кому не відомо, і це я можу підтвердити як колишній радянський офіцер, що величезну армію більшовики підготували, особливо командний склад, за рахунок народу таким чином, аби вона була здатна стріляти у свій народ.

Можливо, я й після цього не надав би великого значення тому телефонному дзвінку, якби невдовзі не мав розмови з одним полковником із Міністерства оборони України.

Не стану викладати суть усієї розмови, вона була в принципі дружньою, але зупинюся на тому, що стосується тільки мого розслідування.

Я, зокрема, сказав йому, що Міністерство оборони погано виховує в українського солдата почуття державного українського патріотизму. Що в солдатських бібліотеках української армії, крім застарілих книжок, серед яких є й історія ВКП(б), нічого немає, та ще й поповнюються ці бібліотеки антиукраїнською літературою, що надходить з Білорусі та Росії.

На що полковник мені відповів:

– А що, я вважаю, що історія ВКП(б) має бути в солдатських бібліотеках, і її не слід звідти вилучати. Вона висвітлює історичні події.

– Які історичні події?! Як висвітлює?! У ній же все перекручено і сфальсифіковано! – не погодився я.

– Ну, не кажіть, – відповідає він мені, – солдати мають знати про Жовтневу революцію…

І тоді я зрозумів, що в ньому заговорив радянський офіцер, що він іще мріє одержати полковницьку пенсію, і йому неважливо, хто її дасть, ту пенсію, – чи Україна, чи Союз слов'янських держав.

І я сказав йому:

– Не дивно, що у нас в Україні почали організовувати змови під прапором „Союзу радянських офіцерів“…

– А ви вірите, – дещо знервовано запитав він мене, – що така змова була?!

– Вірю, – кажу.

– А я не вірю! – зірвався він. Потім зрозумів, що ляпнув щось не те, й почав викручуватися…

У те, що такий заколот був, не зовсім повірили і деякі українські ЗМІ.

А мені пригадалися події 30-річної давності.

Десь у 1970 році – я тоді працював начальником управління Держкомвидаву УРСР – нас, начальників управлінь міністерств і заступників міністрів республіки, за планом заходів так званого Штабу цивільної оборони УРСР зібрали на десятиденні курси з відривом від виробництва. У той час точилася жорстока холодна війна поміж НАТО і Варшавським пактом. Ми посилено готувалися до гарячої війни і виготовили стільки зброї, що можна було озброїти нею всі армії світу. Самих танків і бронетранспортерів у нас було понад сто тисяч. А атомних бомб і ракет було достатньо, щоб знищити всю нашу грішну планету.

Отож на цих курсах ми мали десять днів сушити голови, що мають робити наші міністерства, коли несподівано вибухне гаряча війна. Нам читали лекції з різних питань цивільної оборони, після яких ми мали складати заліки.

Одну з таких лекцій з картами і схемами, яку вів полковник – прізвища його не пам'ятаю, – було присвячено питанню: що мають робити міністерства УРСР у випадку початку війни або стихійного лиха, коли буде зруйновано Київську ГЕС і саму греблю. Він розповідав нам, як хлине на Київ 11-метровий водяний вал, що змітатиме все на своєму шляху, і що коли не буде відкрито шлюзів інших гребель на Дніпрі, хвиля Київ-ського моря зруйнує нижні греблі і так дійде до Чорного моря, руйнуючи села й міста, заливаючи водою луки, поля і ліси на сотні квадратних кілометрів.

Після того, як він закінчив свій виступ, ми почали задавати йому запитання. Один із нас запитав:

– А в якому разі зруйнується гребля?

– У трьох випадках, – відповів він. – Перше – це коли буде війна, і ворог скине на греблю атомну бомбу. Друге – стихійне лихо, коли греблю прорве, і третє – коли в інтересах стратегічної оборони під час війни потрібно буде зупинити на лінії Дніпра ворога, тоді греблі підірвуть…

– Що ви маєте на увазі, – спитали ми, – під стратегічною обороною?

– З досвіду минулої війни, – почав він нам розповідати, – ми знаємо, що Дніпро не став, як планувалося, оборонним валом Радянського Союзу. Німець швидко форсував Дніпро і захопив промислові центри України, досягши Сталінграда. Отже, Дніпро було легко форсувати, і тому, готуючись до війни з НАТО, наше радянське командування врахувало цей недолік в нашій обороні. Ми побудували в стратегічних інтересах насамперед кілька гребель на Дніпрі, які в мирний час забезпечують промисловість електрикою, а під час війни ці моря мають стати великим водним рубежем оборони, який ворогу буде важко форсувати. Зараз збудовано греблі на Україні. У подальших заходах оборони будуть побудовані греблі до самого верхів'я Дніпра в Білорусії з тим, щоб перегородити і там шлях ворогу на Москву. В разі необхідності буде зруйновано і Чорнобильську АЕС – вона перекриє радіоактивною зоною цю оборону на Дніпрі.

Хтось із присутніх захоплено обговорював такий геніальний план оборони по Дніпру, а я з жахом думав, що чекає Україну після цих „оборонних“ заходів. Десятки років точаться на нашій землі війни, Україна стала полігоном протистояння армій у першій світовій війні, її рубали шаблями під час громадянської війни, орали гарматами і боронували танками під час Великої Вітчизняної, а тепер у новій війні з НАТО на її чорноземах планують влаштувати світовий потоп…

Площа ставу, що прорвав греблю на Куренівці, була всього один квадратний кілометр, площа Київського моря – майже 1000 квадратних кілометрів. Що діятиметься, коли, не дай Боже, прорве його греблю?! Оболонь загине на третій хвилині, Троєщина – на п'ятій, до Подолу гідрохвиля дійде на десятій, до Русанівки – на п'ятнадцятій, до Березняків – на двадцятій, по Харківському масиву вона вдарить через 20 – 25 хвилин, потім знесе Корчувате. Тобто постраждає фактично увесь лівий берег і пониззя на правому березі Дніпра.

Висота хвилі буде десь метрів 15. Прокотиться вона на рівні мосту метро, мосту Патона зі швидкістю 150 км/год. Крім того, рине в річки Ірпінь, Козинку і заллє водою землі до Фастова і Обухова, вода Десни потече проти течії, затоплюючи землі до самого Чернігова. Гіпотетична катастрофа у Києві стане початком всеукраїнської катастрофи, бо Київське море – це початок Дніпровського каскаду. Попереджені диспетчери на гідро-електростанціях, які розташовуються нижче Київської ГЕС, відкриють повністю всі шлюзи, аби запобігти удару хвилі по інших греблях, і вода почне затоплювати землі до самого Херсона.

Хай читач уявить собі, що готувала йому радянська влада у разі війни, створюючи оборонний вал по Дніпру, або що б сталося, коли б Союз радянських офіцерів виконав свій зловісний намір підірвати греблю на Київській ГЕС:

а) Київське море має 922 квадратних кілометри загальної площі води, його довжина – 165 кілометрів;

б) Канівське море – 675 квадратних кілометрів загальної площі, довжина 123 кілометри, ширина 15 кілометрів;

в) Кременчуцьке море – площа 2250 квадратних кілометрів, довжина 149 кілометрів;

г) Дніпродзержинське море – загальна площа 410 квадратних кілометрів, довжина 129 кілометрів;

д) Дніпрогес (Запорізька ГЕС) – площа 567 квадратних кілометрів, довжина 144 кілометри;

е) Каховське море – загальна площа 2155 квадратних кілометрів, довжина 250 кілометрів.

Загальна довжина цих штучних морів 860 кілометрів, ширина від двох до 20 кілометрів, глибина в середньому близько 20 метрів. Отже, якщо випустити воду з морів на поля, ліси і луки України, біблійний світовий потоп здаватиметься звичайною повінню. Вода морів заллє таку територію, яка дорівнюватиме за територією всій Київській області – 6700 квадратних кілометрів. А коли штучні моря розливатимуться по долинах і луках, по полях і лісах, вони заллють територію вдесятеро більшу, ніж займають зараз самі моря, і вона дорівнюватиме території європейської держави Данії.

Ось такий оборонний вал було споруджено на українській землі. Ідея Дніпровського каскаду була офіційно втілена в документах ще в 1926 році і підписана самим Сталіним. Проект не був розрахований на розвиток народного господарства. Для цього достатньо було підняти рівень води на 4 – 5 метрів. Інакше річки, які впадають у Дніпро, не могли б у нього впадати, бо опинилися б нижче його рівня, і води штучних морів погнали б води річок угору. Зараз маємо систему могутніх компресорних станцій, які перекачують ці річки. На перекачку витрачається коштів у п'ять разів більше, ніж дають електро-енергії всі ГЕС каскаду.

У тому, що цей проект мав військово-стратегічний характер, немає жодних сумнівів. План, що про нього нам розповідав полковник на курсах цивільної оборони, існував насправді. Згідно з ним дніпровські моря мали при відкритті гребель розрізати Україну на дві половини водним масивом, який форсувати звичайними понтонними засобами військам НАТО було б неможливо. Разом з тим, цим планом від України відрізалася промислова її частина – Запорізька, Луганська, Донецька, Харківська, Чернігівська, Сумська та Миколаївська області, де зібрано всю важку, оборонну, суднобудівну промисловість. Причому, було розроблено додатковий план стратегічної побудови нових морів на Дніпрі з тим, щоб залити водою і в Білорусі всі підступи на Москву. У кінці книжки я подаю таємний план будівництва нового каскаду на Дніпрі, за яким мали побудувати у 80-х роках ще вісім гідроелектростанцій зі спорудженням штучних морів: Любецьку – біля міста Любеча, Речицьку – біля Гомеля, Жлобинську – біля Жлобина, Біляхівську – нижче Могильова, Могильовську – вище Могильова, Смоленську – біля Смоленська, Дорогобузьку – південніше Вітебська.

Отже, читач може собі уявити, що було б з Україною при виконанні радянським командуванням плану стратегічного перекриття дороги на Москву військами НАТО. Площа потопу на українській землі, яка могла б ринути на неї з висоти 14 метрів, зросла б удвічі і зрівнялася з територією Норвегії.

Нас дурили роками, буцімто Дніпро – ріка рівнинна. А він (в усякому разі, по Україні) постійно тече по похилій. Тому, коли зруйнується найвища гребля, всі нижчі впадуть одна за одною – за принципом доміно. Коли Сталін, розглядаючи проект, ненароком зачепив греблю на макеті (там ще й води налили для більшої наочності), то цей принцип і спрацював. Вождь, вражений, спитав, чи справді таке може статися. Вчені закричали: „Ні, ні, ніколи!“ „Ви мене не зрозуміли, – відказав Сталін. – Я питаю, що потрібно зробити, щоб таке сталося?“ „Підняти воду вище 10 – 11 метрів, – відповіли йому, – але потім треба буде перекачувати всі річки, що впадають у Дніпро, а це дуже дорого“. „Вас це не повинно цікавити!“ – відповів вождь. – ЦК дав завдання, працюйте…“.

І вчені, маючи таку вказівку вождя, почали працювати. До чого допрацювалися вже після смерті Сталіна, виконуючи його наказ, читач зрозумів вище. У разі війни Україна знову стала б заручником агресивної політики Росії, внаслідок чого загинули б у потопах мільйони людей, а український чорнозем загинув би назавжди.

У секретних документах Міністерства оборони СРСР писалося дослівно таке: „У разі наступу військ НАТО Київська гребля та всі греблі Дніпровського каскаду буде зруйновано…“.

У цю систему оборонного валу по Дніпру включалася і Чорнобильська АЕС, яку в разі наступу військ НАТО на Москву належало підірвати, утворивши зону радіоактивного зараження, яка охопила б райони України, Білорусі й Росії в радіусі на сотні кілометрів і через яку без спеціального одягу і транспорту солдати НАТО не могли б пройти, наступаючи на червонозоряну Москву.

Тому в своєму розслідуванні я маю зупинитися ще на одному злочині диявольської гри, яка весь час розкручувалася навколо України. У повідомленні прес-центру СБУ було написано: „Вони (змовники) визначили перелік об'єктів для проведення диверсійно-терористичних акцій… Чорнобильська АЕС…“.

Я добре пам'ятаю той злощасний трагічний день 26 квітня 1986 року, коли вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС. То була страшна трагедія. Тим часом 1 травня кияни, молодь крокували Хрещатиком у легкому весняному одягу, а керівництво ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР тихенько літаками відправляло своїх дітей, онуків і рідню подалі від Києва. Я ж особисто на травневі свята того року лежав під своїми „Жигулями“ на дачі, за сімдесят кілометрів по прямій від Чорнобиля, й ремонтував свою машину, ні слухом, ні духом не знаючи, що на голову мені сиплеться радіоактивний пил 4-го блоку зруйнованої ЧАЕС.

Тепер, через багато років після цієї ще однієї трагедії українського народу, можна, на підставі документів, відповісти на запитання: чому українська партноменклатура втікала з Києва, як щури з корабля, що тоне? Вона добре знала, що трапилося в Чорнобилі і до чого це може призвести. Тому ховала правду від свого народу, залишаючи його напризволяще, як це зробили більшовицькі керівники в 1941 році, залишивши свій народ в окупації фашистів, а самі повтікали до Москви чи за Волгу.

Що ж знало ЦК Компартії і приховувало від народу? Чого боялося? Сьогодні на це запитання вже можна з впевненістю відповісти, хоча ще багато документів про Чорнобильську трагедію приховано в московських архівах.

Як відомо, атомна бомба зроблена з двох половинок критичної маси урану-235. Вибух може статися тільки за умови, коли звичайним зарядом вибухівки з'єднуються ці дві критичні півкулі, і тоді починається ланцюгова реакція розщеплення атомів урану-235 та відбувається атомний вибух.

Воднева бомба зроблена за принципом, коли в ній поєднують дві бомби. Звичайна вибухівка, критична маса урану-235 і заряд плутонію. Для створення ядерного вибуху потрібно, щоб вибухнула спочатку атомна бомба, яка має утворити надто високу температуру і надмірно великий тиск, після чого починається ядерна реакція, внаслідок якої плутоній перетворюється в нову речовину – цезій, при чому виділяється така величезна енергія, яка в кілька десятків разів перевищує ту, що утворилася при розщепленні атомних ядер урану.

Від українського народу приховувалася ще одна таємниця: Чорнобильська АЕС була арсеналом з виготовлення плутонію, до того ж, першим в СРСР, де з допомогою атомних реакторів марки РБМК-1000 у графітовому захисті вироблялася у великих кількостях ця речовина.

Отже, виробляючи атомну енергію для електротурбін, цей реактор виробляв одночасно і плутоній як сировину для ядерної зброї. Весь цей плутоній зберігався на Чорнобильській АЕС і перебував там, коли стався вибух реактора.

Москва і Київ були в шоку. Ніхто не знав, що буде далі. Якщо станеться атомний вибух, то він викличе ядерний. Тому передусім потрібно було вивезти з Чорнобиля запаси плутонію, який зберігався в спеціальних контейнерах. Для цього потрібно було пригнати спеціальний залізничний состав з вагонами-контейнерами, і, поки цю операцію не було проведено і плутонію не вивезено, партпропаганда чіпляла громадянам України на вуха локшину, – мовляв, ситуація тримається під контролем, – і людей вивели на першотравневу демонстрацію.

І ось тут я хочу залучити до матеріалів розслідування свідчення Віталія Врублевського, які він дав у своїй книжці „Владимир Щербицкий: правда и вымыслы“. Це досить поінформована особа, колишній помічник першого секретаря ЦК Компартії України, і тому його свідчення про Чорнобильську трагедію ширше розкривають злочин партії комуністів проти українського народу. Ось що він пише: „…Колосальні прорахунки, на мій погляд, що межували зі злочинністю, були допущені в розвитку атомної енергетики, особливо на Україні. У світовій практиці немає аналогу подібної концентрації електростанцій на невеликій площі у верхів'ях рік, і в першу чергу всього Дніпра та його головної притоки – Прип'яті. У басейні проживають десятки мільйонів людей. Але разом з тим у радіусі 250 – 500 кілометрів експлуатувалося і будувалося дев'ять атомних енергооб'єктів: Чорнобильська, Рівненська, Хмельницька, Південно-Українська, Запорізька, Курська, Смоленська, Ігналінська АЕС і Мінська АТЕЦ…“.

Я перерву свідчення В. Врублевського і зверну увагу читача на те, що, коли він подивиться на карту, то побачить, що каскад дніпровських морів (оборонних) перекривали атомні реактори АЕС по тій же лінії оборони, що й моря. Тобто всі атомні енерго-блоки були стаціонарними атомними бомбами при відступі за Дніпро радянських військ. Під натиском НАТО було б зруйновано всі ці енергоблоки, які б накрили Україну хмарами радіоактивного пилу, після чого тут припинилося б усяке життя. Як же таке могло трапитися? Для розуміння суті цього злочину і демонстрації того, як він міг бути втілений в життя, я знову залучу свідчення В. Врублевського:

„…Політико-економічні рішення приймали політбюро ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР. Республікам дозволялося „просити“, в кращому випадку „заперечувати“ і „пропонувати“, однак не переходячи визначеної межі. В іншому разі це могло бути розцінено як хуторянщина або націоналізм та зневажання союзних інтересів…“.

У 1998 році в № 1/210 газети „Дзеркало тижня“ від 10 – 16 жовтня було надруковано публікацію під назвою „Реактор зірвала брехня?“. Для підтвердження своєї аргументації я скористаюся уривком з цієї публікації:

„В американській пресі з'явилося повідомлення про те, що трагедія в Чорнобилі сталася зовсім з іншої причини, ніж вважалося раніше. Журнал „Вісті українських інженерів“, що видається Товариством українських інженерів Америки, умістив статтю, в якій стверджувалося, що загальноприйнята гіпотеза, яка пояснює причину катастрофи на ЧАЕС, не відповідає дійсності. Аварія на четвертому блоці, на думку автора, сталася внаслідок дуже грубого порушення технології: в активну зону реактора завантажувалося не штатне паливо, а стержні, що мали високозбагачений уран. Це робилося, щоб одержати збройний плутоній. Якщо, згідно з технологією, що застосовується на реакторах РБМК, для збагачення урану-238 використовується 1,8 % урану-235, то окремі тепловиділяючі елементи (твели), які завантажувалися в реактор четвертого боку, мали збагачення, що досягає 27%. При їхньому вигоранні створювалися можливості налагодити промислове одержання плутонію, що використовується з воєнною метою.

Отже, наскільки цей новий погляд на причину чорнобильської катастрофи відповідає істині?“ – запитує „Дзеркало тижня“. Це запитання кореспондент газети поставив відомому українському радіобіологові, голові Національної комісії із захисту населення від радіації при Верховній Раді України, завідувачеві відділу клітинної біології і радіобіології Інституту клітинної біології і генетичної інженерії НАН України, академікові Дмитру Гродзинському.

Ось що відповів академік Гродзинський:

„…Таку версію не можна легко заперечити, – вважає вчений. – Відступ від звичайного збагачення урану справді дозволяв одержувати збройний плутоній, в чому були зацікавлені військові. Які ж факти маються у нашому розпорядженні, щоб зробити по-дібний висновок? Насамперед це окремі частини ядерного палива, збагачення якого виходить далеко за межі 1,8 %… Правда, є одне „але“… Збагачення палива неможливо провести з такою точністю, щоб воно повністю перемішалося. В цій „каші“ завжди знайдеться кристалик солі значно більший, ніж інші. І все ж дані припущення уявляються мені досить реальними. А ось другий аргумент. Під час аварії в навколишнє середовище потрапила доволі велика кількість плутонію. Ви спитаєте, за якими ознаками я роблю такий висновок? Існує порівняно з коротким періодом існування гамма-випромінюючий ізотоп цезій-144, який викидається з реактора у збалансованій відповідності стосовно до плутонію, – пояснив учений. – Так ось, ми зустрічали цезій у дуже великих концентраціях. Деякий час його активність навіть перекривала активність гамма-випромінюючих радіонуклідів. А це свідчить про те, що плутонію з реактора було викинуто куди більше, ніж якби твели були „заряджені“ строго за технологією…“.

На запитання кореспондента: чому радянські спеціалісти не висунули подібних міркувань? – академік Д. Гродзинський відповів:

„Така точка зору в СРСР просто не розглядалася. У перші дні і тижні після аварії, коли я намагався її висловити, мені в багатьох інстанціях різко затикали рота, даючи ясно зрозуміти, що про плутоній у нас не говорять і ніколи не говоритимуть…“.

Отже, про те, що Чорнобильська АЕС була заводом з виготовлення плутонію для радянських ядерних ракет, жодних сумнівів немає. Але який парадокс: експериментами з виготовлення плутонію на ЧАЕС радянський уряд викличе катастрофу, яка коштуватиме україн-ському народові десятки, а то й сотні мільярдів доларів збитків, запаси плутонію, які були вироблені на ЧАЕС і коштували знов-таки кілька мільярдів доларів, вивезли до Росії, на закриття ЧАЕС Європа виділила знову мільярди доларів, – а Росія, незважаючи на це, вимагає мільярди доларів з України на придбання твелів для атомних електростанцій України. Тому, будуючи таку велику кількість атомних реакторів для виробництва електроенергії в Україні, виробництво з виготовлення твелів розташували в Росії, і тепер по всіх усюдах Москва волає, що Україна – її велика боржниця… То хто ж кому винен?!

Розкриваючи цю таємницю, я хочу, щоб мій читач уявив собі, які підступні задуми мали керівники „Союзу радянських офіцерів“, намагаючись знову випустити джина з пляшки Чорнобиля.

Отож чи була змова „Союзу радянських офіцерів“ проти суверенної України, чи не було її? І чого хотіли таємні радники цієї терористичної групи?

У 2001 році під час святкування Дня Конституції в Росії, виступаючи у програмі ОРТ, Президент Росії сказав слова, які мене приголомшили: „Настав час збирати державу!“. Не „наводити порядок в державі“, а саме „збирати державу“! У чому ж справа? Адже держава Росія зібрана, Чечню і Дагестан загнали до неї силою, Татарстан і Якутію прибрали до рук. Отже, постало питання, що керівництво Росії має намір збирати у цю державу когось іншого? Кого? Білорусь із допомогою „Союзу радянських офіцерів“ уже „зібрали“, Молдову за допомогою фальсифікованих виборів поставили на два кроки до вступу в цю державу. На черзі стала Україна… Але як це можна було б зробити?

Звернімося до історії: як більшовики захопили Україну? Всупереч проголошенню незалежності України, створений більшовиками український радянський уряд під захистом багнетів Червоної армії втік до Харкова і там, на Лівобережній Україні, проголосив створення Радянської республіки України у складі Російської Федерації. Після того, як Червона армія, укомплектована в більшості росіянами, зайняла Київ, український радянський уряд з Харкова переїхав у 1934 році до Києва вже як уряд Української радянської республіки, члена Радянського Союзу.

Викладаю свою версію щодо плану, розробленого „Союзом радянських офіцерів“, до якого входило завдання підірвати Київську ГЕС і Чорнобильську АЕС. Внаслідок такої терористичної акції, якби розлилися дніпровські моря, після підриву Київської греблі, Лівобережна Україна була б надовго відрізана від Правобережної. Вал води Київського водосховища на своєму шляху знищить хімічні заводи і нафтові термінали, Деснянську і Дніпровську водогінні станції, зруйнує три ТЕЦ у межах Києва, а також Трипільську ДРЕС, Бортницьку очищувальну систему. Не вціліють жоден міст і жодна комунікація через Дніпро. Київ залишиться без води та електроенергії, життя столиці України буде паралізовано надовго.

У такій катастрофічній ситуації російський уряд прийме рішення надати допомогу Україні і введе свої війська в Лівобережну Україну. У Харкові буде проголошено новий уряд України, який прийме рішення про входження до Союзу слов'янських держав на чолі з Росією. Користуючись ситуацією, Росія свої війська з Лівобережної України ще довго не виводитиме, і певний час існуватимуть дві України – Лівобережна і Правобережна. Можуть бути два варіанти вирішення цієї проблеми: Лівобережна Україна приєднується до Росії, а Правобережна буде куцою (як це зробили з Придністров'ям), ніким не визнаною державою, яка загине, бо Польща може приєднати до себе знову, на правах автономії, Західну Україну.

Подібні варіанти ми вже в недавньому минулому мали: відокремлення від Грузії, з допомогою російських військ, Абхазії і відокремлення Придністров'я, знову-таки з допомогою російських військ, від Молдови.

У мене немає сумнівів, що такі розробки в російському генштабі відносно ліквідації України в зручний момент існують, і про це керівництво українського „Союзу радянських офіцерів“ знало й на щось розраховувало.

Аналізуючи ситуацію, що склалася за останні два роки в Україні, можна дійти висновку, що наш великий сусід так і не відмовився від ідеї об'єднання України з Росією. Після того, як у Росії замість президента Єльцина, який стояв біля колиски рішень Бєловезької пущі при створенні незалежних держав Росії, України і Білорусі, прийшла людина із зовсім іншим мисленням і комплексами КДБ, на озброєння було взято старе гасло царів і компартійців: „Даёшь Великую Россию!“ І тому в досягненні цієї мети всі засоби будуть добрі, бо, як казали колись лідери більшовизму, „цель оправдывает средства“, для чого в Росії зараз об'єдналися шовіністичні сили з дивізіями російської армії та комуністичними загонами і великодержавними олігархами. Тому фраза, кинута Президентом Росії В. В. Путіним: „Настав час збирати державу!“, – в цій інтерпретації набирає зловісного змісту. Настане ще час, і ми дізнаємося, яким чином маловідомий кадебіст прийшов у Росії до влади, хто стояв за цим тихим переворотом, як використали російських військових, міністра оборони Росії генерала армії Сергеєва, якого потім за віком відправили тихо на пенсію, призначивши на його місце президентового друга Сергія Іванова, теж недавнього полковника-кадебіста, керівника ФСБ Росії.

Але це вже не моя тема – це проблеми Росії. Та насторожує кілька моментів у проблемах, що стосуються України. Мене цікавило, хто стояв за спиною „Союзу радянських офіцерів України“ і надихав їх на чорнобильсько-дніпровські справи. На це запитання я випадково знайшов відповідь. Якось, напередодні виборів до Верховної Ради України, я зайшов до київського універмагу. На сходах якийсь молодий чоловік роздавав листівки. Одну із них він сунув мені до рук.

Вдома, виймаючи з кишені ключі, я наткнувся на цю листівку і уважно прочитав її. Це була ксерокопія документа, який мав прямий стосунок до мого розслідування.

Подаю цей документ у перекладі з російської.

„Комуністична партія України. Центральний комітет.

254070, м. Київ-70, вул. Борисоглібська, 7 тел. (044) 416-23-79, 416-50-56, факс 416-54-87

№ 23/101-к

13 жовтня 1998 р.

Першому секретареві ЦК КПРФ тов. Зюганову Г. А.

За наслідками візиту голови Державної Думи РФ товариша Селезньова до України нами проведено позачерговий закритий пленум ЦК КПУ, на якому обговорювалися питання, порушені товаришем Селезньовим під час візиту. З питання використання грошей, представлених фінансовим управлінням ЦК КПРФ для проведення передвиборної кампанії, нами було подано повний звіт. Останні надходження з фондів ЦК КПРФ використані для розгортання виборчої кампанії, а також значною мірою для активізації діяльності Союзу радянських офіцерів і формування бойових дружин із їх складу. Несправедливі, на нашу думку, докори товариша Селезньова з приводу низької ефективності фракції КПУ, а також фракції братської партії у Верховій Раді України.

Відповідно до побажань ЦК КПРФ нами зроблено таке:

1. За допомогою комуністів – членів уряду і працівників адміністрації Президента України підготовлено передачу безкорисливої продовольчої допомоги братському російському народові на суму 1,5 мільярда доларів.

2. З трибуни Верховної Ради ведеться постійна агітація за інтеграцію до СНД та відновлення Радянського Союзу.

3. Робиться все можливе, щоб не допустити приєднання України до Європейської структури і розширення НАТО на Схід.

4. Фракцією КПУ, а також фракціями братських компартій заблоковано прийняття всіх законів і рішень, спрямованих на зміцнення капіталістичних відносин на Україні, приватизацію землі та іншої загальнодержавної власності. З метою полегшення проведення агітації за відновлення соціалістичного ладу комуністи – керівники підприємств та органів соціального забезпечення затримують виплату заробітної плати і пенсій, що значно погіршує соціальну обстановку в суспільстві і підігріваються класові антагонізми. Невиплачені гроші передбачається використати на президентських виборах.

5. Проводиться робота щодо заборони діяльності неонацистських бандерівських партій (КУН, Тризуб, УНСО та інших), осуду та ізоляції від суспільства їхніх керівників. Робота проводиться за активної участі керівників правоохоронних органів, органів прокуратури, суду та місцевих властей.

Протягом найближчих місяців фракція комуністів виступить із законодавчою ініціативою про вступ до Міжпарламентської Асамблеї СНД, а потім про проведення всеукра-їнського референдуму про відновлення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Просимо розглянути питання про виділення додаткових коштів для проведення президентської кампанії 1999 року.

Перший секретар Центрального Комітету Комуністичної партії (підпис) Симоненко П. М.“.

Уважно ознайомившись із цим документом, я спочатку вирішив, що це фальшивка. Хтось із правих, вдавшись до нечесних методів у передвиборчій боротьбі, змайстрував такий опус. А потім подумав: а що ж у цьому документі може бути вигадкою? Всі пункти цього листа ЦК Компартії України до ЦК Компартії Росії відповідають дійсності. Та ж улеслива мова васала перед сувереном, як це було при СРСР. У тому, що це справжній документ, особливо мене переконав факт, який стався у 2001 році. З друку вийшла моя книжка – документальний детектив „Гільйотина для маршалів“. У ній йшлося про те, як в 1937 – 1941 роках напередодні Великої Вітчизняної війни Сталін, Молотов і Ворошилов знищили понад 50 тисяч червоних командирів, обезголовивши Червону армію напередодні нападу фашистів. У книжці розкривалася таємниця знищення радянською владою так званої військової опозиції на чолі з маршалом Радянського Союзу М. Тухачевським. Більшість радянських полководців вважала, що ці широкомасштабні репресії в Червоній армії й були головною причиною наших тяжких поразок на фронтах Великої Вітчизняної війни і величезних втрат, які становлять 20 мільйонів радянських солдатів. Книжка вже майже розійшлася через торгівлю, і залишалося десь із 500 примірників, які я вирішив розповсюдити серед ветеранів війни напередодні Дня Перемоги. Я – стара людина, якій перевалило на восьмий десяток, квола і хвора, – особисто обійшов і об'їхав кілька великих київських підприємств і домовився з головами місцевкомів, що вони придбають мою книжку за собівартістю (3 гривні), а я в свою чергу зроблю авторський автограф для кожного ветерана підприємства на книжці, за списками, які мені дасть профспілка. (До речі, у книжковій торгівлі, в тому числі в українському парламенті, книжка продавалася за ціною від 5 до 9 гривень за примірник). Згоду профспілкових організацій було одержано, невеликі кошти для придбання книжки пообіцяно знайти і до свята Перемоги вручити ветеранам війни ці гіркі сувеніри, які вони, може, й хотіли б придбати за власний кошт, але нелегко пенсіонерові знайти сьогодні троячку на книжку. Все було ніби гаразд. Але раптом від деяких заводів почали надходити відмови. Я поцікавився у голів профспілкових організацій – що трапилося. І тоді вони почали викручуватися переді мною: мовляв, ми „за“, а ось голови ветеранських заводських організацій чомусь проти.

Я докладніше з'ясував цю проблему. І що ж вийшло? На чолі майже всіх ветеранських організацій великих підприємств Києва стоять комуністи. При деяких великих підприємствах Києва створено первинні компартійні організації, а на окремих заводах – навіть райкоми компартії України…

І стало зрозуміло: ці партфункціонери компартії України правду про терор радянської влади нізащо не пропустять. Вирішувати ж проблему якимись іншими способами не стало сили: у мене стався серцевий напад, і я потрапив до лікарні.

У мене на війні загинуло троє близьких людей – батько і два рідних брати. В лісах і на полях ще лежать мільйони останків радянських солдат, згублених бездарністю полководця-терориста Сталіна, а компартія України намагається повісити замок мовчання на цю трагедію радянського народу тепер, через 50 років. Зрозуміло, що в архівах ЦК Компартії України приховуються ще й не такі таємниці.

І я втямив, що й цей документ з канцелярії ЦК КПУ, мабуть, взяли патріоти України, які теж є серед апарату ЦК Компартії України, і оприлюднили його.

Не аналізуватиму весь документ – усі його пункти можна почути на мітингах в доповідях керівників цієї партії, і вони не є відкриттями для українського народу. Але оскільки я зупинився на діяльності „Союзу радянських офіцерів“, зверну увагу читача на один пункт вищенаведеного листа: „Останні надходження з фондів ЦК КПРФ використані значною мірою для активізації діяльності Союзу радянських офіцерів та на формування бойових дружин із їхнього складу…“.

І тут напрошується запитання – чи не з цих бойових дружин до Львова на 50-річчя визволення міста від фашистів приїхав загін „радянських офіцерів“, одягнений у форму російських морських піхотинців, для демонстрації сили? Чи не на московські гроші обмундирували їх, поїли і годували?

Мені чомусь усі ці акції нагадали німецький аншлюс Австрії 1939 року, коли Гітлер приєднав силоміць Австрію до Німеччини.

А як же тоді із заколотом „Союзу радянських офіцерів“, спитає мене читач, – адже був суд? Ось що повідомила наша українська преса з цього приводу:

„…Минулої п'ятниці (тобто 3 жовтня 2000 року – Ю. К.) Служба безпеки так і не змогла переконати Верховну Раду в достовірності інформації про державний переворот. Повідомлення глави СБУ Леоніда Деркача про змову стареньких членів Союзу радянських офіцерів народні депутати сприйняли з іронічною посмішкою: мовляв, у нас не може бути перевороту, бо нема чого „перевертати“…“.

Чи не нагадує читачеві позиція українських нардепів позицію австрійських парламентарів у 1939 році, коли вони говорили з трибуни парламенту, що Гітлер ніколи не захопить Австрії, бо у нього немає для цього можливостей і бажання? Але аншлюс відбувся.

Документи мого досьє стверджують, що такі можливості існують, і певними силами в Росії та Україні робиться все, аби досягти своєї підступної мрії – зробити з України повного сателіта Великої Російської імперії.

Відчуваючи, що військовими методами Україну до рук не прибереш, певні сили в Україні й Москві посилили економічну експансію на нашу державу. Ніби збираючись розвивати власну авіаційну і аерокосмічну промисловість (в якій країні це могло статися?), продають росіянам те, від чого залежатиме обороноздатність України, – глиноземний завод у Миколаєві, який виробляє сировину для алюмінію, і алюмінієвий завод у Запоріжжі. Красиво робиться! Україну оббирають на російських кордонах високими митами на експорт, і за ці ж гроші купують нашу „оборонку“. Чи не абсурд?!

Навесні 2001 року, завдяки затіяному певними силами перевороту в українському уряді, несподівано „завалили“ прем'єра українського уряду Віктора Ющенка. І це при всьому тому, що при уряді Ющенка Україна досягла певних економічних досягнень. Народові України було зовсім не зрозуміло, чому першого прем'єра, який довів світові, що Україна може піднятися економічно, при якому зріс валовий продукт, так несподівано скинули. Зробили це антиукраїнські сили (комуністи і олігархи) цинічно, безцеремонно, домовляючись за лаштунками.

Націонал-демократична преса ще задовго до цієї події була переповнена аншлагами: „У нас є серйозні побоювання, що комуно-олігархи під тиском Москви скинуть уряд Ющенка!“. На жаль, так і сталося.

Ось що писала тоді, коли навколо прем'єра Ющенка ще тільки плелася павутина змови, „Народна газета“ від 16 – 22 квітня 2001 року: „До Києва приїздив голова адміністрації Путіна Волошин з єдиною метою: змусити Кучму скинути Ющенка. Мовляв, скільки можна „тянуть резину“. Юлія Тимошенко і все інше – це результат вказівок з Москви. Внутрішньо Кучма проти Ющенка. Але проблема глобальніша. За Ющенка Захід. Перед Кучмою дилема: що буде, якщо, припустімо, почне падати гривня? На чию підтримку сподіватися? Американського долара чи російського рубля?..“.

У численних інтерв'ю пресі один з лідерів КПУ Георгій Крючков, не приховуючи, заявляє, що у комуністів і олігархів щодо відставки Ющенка „мнения совпадают“.

Хай читач пригадає як „совпали мнения“ у Леніна і його соратників-есерів, коли вони, готуючи жовтневий переворот, зв'язалися з німецькими банками, і до чого це призвело Росію і Україну в тому числі.

Та невдовзі після „совпадения мнений“ комуністів і олігархів сталася ще одна подія, яка свідчила, що аншлюс по-московськи до України наближається все ближче й ближче.

Несподівано Кремль змінив свого посла в Україні. Явище ніби звичайне, але те, як це було зроблено і кого призначено новим послом Росії в Україні, насторожувало.

Наведу публікацію в газеті „Московский комсомолец“ під назвою „Посланный Президентом“:

„…Коли ситуація на якійсь ділянці дипломатичного фронту стає вкрай гарячою, на амбразуру, зазвичай, кидають політичних „важковиків“… Призначення Черномирдіна належить до тієї серії. На нього покладено місію, яка під силу тільки „важковикові“. Протягом останніх 10 років дипломатична ситуація була дуже сприятливою для української влади, і Київ постійно вигравав на суперечностях Москви і Вашингтона. В результаті Україна одержувала пільги і від тих, і від інших. Але тепер ситуація різко змінилася. Після скандалу навколо вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе Кучма повністю втратив підтримку Заходу. У Москві сприйняли цю ситуацію як подарунок долі і винятково історичний шанс повернути собі хоча б частину втрачених унаслідок розпаду СРСР політичних позицій…“.

Отже, виходячи з цієї публікації впливової московської газети, можна зробити висновок, що Москва була дуже зацікавлена у створені „ситуації Ґонґадзе“. І чи не слід шукати кілерів та їхніх керівників не тільки у Києві, а й у Москві та Мінську?

Для того, щоб довести правильність моєї версії про те, що Георгій Ґонґадзе знав про цей заколот радянських офіцерів, і це могло стати причиною того, що „орли“ Кравченка його викрали і вбили, скористаюся свідченням плівок майора Мельниченка. Я вже тоді звернув увагу на дивний збіг у часі – викрадення Георгія Ґонґадзе, заколот радянських офіцерів і розмови Леоніда Кучми з Литвином, записані на плівки майором Мельниченком.

Отже, Георгія Ґонґадзе викрали 16 вересня 2000 року. Публікація про заколот в українській пресі з'явилася 20 вересня 2000 року. Слід припустити, що заколот почав готуватися рано навесні того ж року, і Георгій Ґонґадзе міг тоді ж довідатися про нього. У цей же час СБУ України заарештувало заколотників, і інформація про це лягла на стіл Леонідові Кучмі на початку травня того ж року. Одночасно його поінформували, що Георгію Ґонґадзе про цей заколот теж стало відомо, і він готує великий матеріал в опозиційній пресі про можливе захоплення влади комуністами при підтримці Росії і потуранні Президента України Кучми.

Ця інформація СБУ дуже стурбувала Леоніда Кучму, у зв'язку з чим між Литвином – тодішнім керівником адміністрації Президента і Кучмою відбулася конфіденційна розмова, зміст якої зафіксував майор Мельниченко.

Ось фрагменти розшифрованих записів у кабінеті Президента України Леоніда Кучми, які визнані Службою безпеки України достовірними. Подаю ці матеріали, як це виклала на своїх сторінках газета соціалістів України „Товариш“ у жовтні 2005 року.

Леонід Кучма – Володимир Литвин (травень 2000 року)

КУЧМА: Мне давай этого самого, по „Украинской правде“, нужно решать, что с ним делать. Он просто оборзел уже... „Украинская правда“ тут просто, конечно, уже оборзела. Подонок грузин этот.

ЛИТВИН: Ну, он активно сотрудничает с „Гранями“ (в той час опозиційна газета – Ю. К.),

КУЧМА: В суд может дать, пусть юристы да подадут в суд. Этим же прокуратура занимается?

ЛИТВИН: Я думаю, Кравченко сказать, чтобы они другими методами подействовали…“.

Дізнавшись про те, що журналістові Георгію Ґонґадзе стало відомо про спланований заколот проти незалежності України, кучмівське оточення провело операцію з переорієнтації цього заколоту на такий собі фарс про стареньких радянських офіцерів, які хотіли, мовляв, пожартувати і пограти в ігри так званих заколотників. А справа, на мій погляд, мала вигляд значно серйозніший – у разі заворушень проти Кучми і його промосковської політики на Правобережжі Україну мали „розрізати“ на дві частини, випустивши воду з Київської ГЕС.

Мені можуть закинути, що це, мовляв, вигадки і фантазії автора. Тоді я запитаю: а як же пояснити виступи сепаратистів Харкова, Донецька, Луганська та інших регіонів, тобто майже всієї Лівобережної України після перемоги помаранчевої революції, про відокремлення від держави Україна, за що інспіраторів лівобережного сепаратизму викликбли до Генеральної Прокуратури України і було заведено кримінальну справу – хіба це не той же варіант розривання України на дві частини, яке хотіли здійснити радянські офіцери-заколотники, але тільки дещо видозмінений в сепаратистське відокремлення східних областей України і приєднання їх до Росії?

9 січня 2006 року Апеляційний суд Києва розпочав розглядати справу про вбивство Георгія Ґонґадзе.

Ось що повідомляла з цього приводу „Газета по-киевски“ в 4-му номері за 10 січня 2006 року:

„…Підсудні. Їх поки що троє – всі вони екс-співробітники міліцейської „наружки“ (відділ Міністерства внутрішніх справ України за часів Президента Кучми, який вів стеження за підозрюваними – Ю. К.) Валерій Костенко, Микола Протасов, Олександр Попович. Останній, між іншим, безпосередньо журналіста не вбивав – він був водієм машини, яка відвезла нещасного журналіста в ліс разом з його катами. Звинувачені вже неодноразово заявляли про те, що головним злочинцем, який безпосередньо задушив журналіста, був генерал Пукач, який зараз у розшуку. Цей генерал є четвертим злочинцем, заочно звинуваченим у вбивстві. Костенко, Протасов, Попович стверджують, що вбивали журналіста всі разом, – ролі були визначені кожному і кожний робив своє діло“.

За наслідками свідчень цих трьох підсудних було знято фільм, де звинувачені разом і кожний окремо демонструють, як вони вбивали Гонгадзе. Звинувачені стверджують, що Ґонґадзе задушив особисто Пукач – ременем.

Самого генерала на суді поки що немає. Його бачили то в Ізраїлі, то ще десь – але для українського правосуддя він поки що невловимий. А проміжна ланка між замовником і виконавцями злочину, за версією майора Мельниченка, – генерал Кравченко – закінчив життя самогубством, двічі вистреливши собі в голову з пістолета. Але я з твердженням про нібито самогубство не згоден. Висловлюють свої сумніви і десятки журналістів України. Не вірять у самогубство Юрія Кравченка і спецслужби інших європейських держав, бо це замасковане під самогубство вбивство.

Повідомлення про смерть Юрія Кравченка в українській пресі було дуже лаконічне, але багатозначне. Ось що повідомила газета „Правда Украины“ від 10 березня 1995 року. „На своїй дачі в елітному дачному селищі „Золоті ворота“ в Кончі-Заспі під Києвом було знайдено мертвим одного з головних „фігурантів“ плівок Мельниченка, екс-міністра МВД, генерала Юрія Кравченка…“.

Підбиваючи підсумки свого розслідування у справі викрадення Бойчишина, автокатастрофи з Ярославом Чорноволом і вбивства Вадима Гетьмана, я звернув увагу на одну важливу закономірність. У двох останніх випадках розслідування злочинів Президентом Кучмою доручалося міністру МВД України Юрію Кравченку. В обох випадках він безпосередньо керував і тримав на контролі слідство у цих справах. В обох випадках він обіцяв громадянам України знайти вбивць і їх замовників. Але нічого з цього не вийшло. Чи знав щось утаємничене про ці вбивства Юрій Кравченко? На мій погляд – так! Більше того, він „влип“ ще й у справу вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе, що стало відомо з плівок майора Мельниченка. Він так забруднився в кілерних справах, що Леонід Кучма, аби „відмити“ його, спочатку перекине керівником Податкової інспекції, а потім губернатором Херсонської області, тобто примусить „лягти на дно“. Але занадто багато знав Юрій Кравченко таємниць Банкової. І він постійно відчував, що рано чи пізно його теж, як і тих кілерів, що проходили у справі Гетьмана, буде відстріляно.

Розділ 11

СЛІД ВЕДЕ ДО КРЕМЛІВСЬКИХ ВОРІТ

15 січня 1994 року по одній з вулиць біля Львівської площі міста Києва швидко крокував з портфелем в руках молодий чоловік у хутряній шапці і великих окулярах. Раптом поруч з ним зупинився непримітний сіренький мікроавтобус, вікна якого були затягнуті шторками. З мікроавтобуса вискочив чоловік у теплій спортивній куртці і підбіг до людини, яка крокувала вулицею.

– Пане Михайле, – звернувся він до перехожого в окулярах, – В'ячеслав Чорновіл терміново розшукує вас. З якоїсь нагальної справи ви йому потрібні. Він зараз у Верховній Раді. Ми заїжджали до вас додому, але двірник сказала, що ви щойно пішли на роботу. То ми за вами слідом…

Відчувалося, що перехожий знав людину, яка його зупинила, тому не виявив ніякого здивування. Мабуть, таке вже було з ним не вперше. Тому без заперечень пішов слідом за ним до мікроавтобуса і заліз усередину. Був початок робочого дня, люди поспішали на роботу, тому ніхто не звернув уваги на вуличну сценку біля мікроавтобуса, ніхто не помітив номера цієї машини, яка, хряснувши дверцятами, швидко зрушила з місця і зникла за рогом…

Я не стверджую, що саме так було здійснено викрадення одного з лідерів Народного Руху України, який очолював В'ячеслав Чорновіл. Це лише моя версія. Справа про викрадення лежить „мертвяком“ у Прокуратурі України, і слідство по ній тягнеться до цього часу.

Наступного дня українська преса сполошила киян сенсаційним повідомленням під заголовком: „Таємне зникнення одного з лідерів Народного Руху України“, в якому повідомлялося: „… 15 січня 1994 року пішов на роботу зі своєї квартири по вулиці Обсерваторній Михайло Бойчишин – голова секретаріату партії Народний Рух України і безслідно пропав. Ніхто його більше не бачив, і додому він не повернувся…“.

Прочитавши це повідомлення, я відчув душевний щем. Ця подія була новим передвісником біди для українського народу, який тільки-но почав виплутуватися з тенет комуністичної деспотії. Викрадення Бойчишина було для мене болючим іще й тому, що я особисто знав цю людину. Доля звела нас іще в 1972 році. Тоді я приїхав до Львова як начальник управління кадрів та навчальних закладів Держкомвидаву УРСР на розподіл випускників Львівського поліграфічного інституту. Я познайомився з Михайлом Бойчишиним при врученні дипломів, а потім мав коротку розмову з ним у ректораті. Стрункий, високого зросту парубок-випускник у великих окулярах справив на мене враження розумної і поміркованої людини. Як керівник кадрів Комітету, який займався видавництвами і поліграфією республіки, я одразу ж після короткого знайомства з цим тямущим інженером-механіком уявив собі його в недалекому майбутньому головним інженером поліграфічного підприємства, директором, але, звісно, тоді не думав, що колись він стане політичним діячем.

Та й хто тоді міг сказати, як розгорнуться події в СРСР, який поступово розсипався, мов трухляве дерево? Мало хто міг передбачити, де опиниться Україна і як складеться її майбутнє. Та вийшло так, що доля посміхнулася нашому народові. У 1991 році Україна здобула незалежність, якої домагалася кілька сторіч.

Поруч з В'ячеславом Чорноволом Михайло Бойчишин швидко виросте в обдарованого політичного діяча. У 1990 році він стає депутатом Львівської міськради першого демократичного скликання. У 1992 році на всеукраїнських зборах Руху його обирають заступником голови Народного Руху України, а згодом і головою секретаріату.

До свого викрадення Михайло Бойчишин встиг зробити для Руху і України багато. З його участю громадсько-політична організація Руху перетворилася в партію. Він був співучасником розробки рухівської стратегії, став представником нової генерації державотворців. Він, першим в Україні піднявши синьо-жовтий прапор над Шевченківською райрадою Львова, образно кажучи, поніс цей стяг завдяки Рухові по всій Україні. Його було обрано головою оргкомітету конференції опозиційних партій країн міжмор'я, які наприкінці січня 1994 року у Києві обговорили питання співдружності Балто-Чорноморського нафтового комплексу, котрий міг би послабити залежність України від Росії та зблизити Київ з державами Середньої Азії. Тому просто так зникнути Михайло Бойчишин не міг. Виїхати за кордон з грошима каси Руху теж ні – всі гроші були на місці. До того ж, у нього в Києві залишилася сім'я.

А те, що він міг заважати комусь – у цьому не було сумніву. Якимсь темним силам в Україні він став поперек горла. Михайло Бойчишин був начальником генерального штабу Руху, багато знав про його тактику й кошти, вдало керував секретаріатом, ставши правою рукою В'ячеслава Чорновола. Давньоримські судді колись казали: для того, щоб розкрити злочин, треба з'ясувати „кюі продест“ – кому це вигідно. Капіталів Бойчишин не мав, власності теж, – отже, кримінального мотиву в цьому злочині не було. Що ж до політичного мотиву, то на цьому слід зупинитися.

Пригадаймо, що відбувалося в Україні у 1994 році, тобто через три роки після проголошення незалежності. На осінь були призначені вибори нового Президента України. У вересні 1993-го прем'єр-міністр України Леонід Кучма, „побивши горшки“ з Президентом України Леонідом Кравчуком, пішов у відставку. Хоча історія ще має розібратися, чи вони насправді посварилися, чи то був таємний зговір задля встановлення диктатури олігархів у розбурханій Україні.

Пішовши у відставку, Леонід Кучма одразу взявся за підготовку до нових президентських виборів. Ставку колишній генеральний директор „Південмашу“ передусім зробив на дніпропетровсько-донецький клан „червоних директорів“-олігархів.

Активну участь у цій президентській операції брав і дніпропетровський олігарх Лазаренко з його капіталами, які він одержував у вигляді хабарів від „Єдиних енергетичних систем“. Були залучені до цієї справи також сіоністські кола, контакт з якими налагодила дружина Леоніда Кучми Людмила Талалаєвська – дочка заступника генерального директора „Південмашу“, за допомогою якого малопомітний інженер-конструктор КБ заводу Леонід Кучма стає генеральним директором промислового ракетного гіганту. Підтримували ідею обрання Президентом України Леоніда Кучми і московські комуношовіністи, які аж ніяк не могли погодитися на відокремлення України від Росії, внаслідок чого руйнувалася російська деспотична імперія. Президент Леонід Кравчук не влаштовував московський Кремль, бо не міг забезпечити міцну прив'язку України до Росії. Його президентське крісло все більше розхитувалося національно-визвольними силами Народного Руху України. Комунобільшовицьке оточення президента Кравчука втрачало авторитет у країні, і Кремль боявся, що на чергових президентських виборах до влади в Україні може прийти представник націонал-патріотичних сил, яким був голова Руху В'ячеслав Чорновіл. Тому Москва, замість уже непопулярного Леоніда Кравчука, кинула всі сили на підтримку „темної конячки“ – Леоніда Кучми.

Я вважаю, що Леонід Кравчук був певними колами Москви і Києва підготовлений до повної „капітуляції“ перед новою кандидатурою Президента України.

Під час виборів не тільки в мене, а й у багатьох журналістів створилося враження, що в країні було розіграний спектакль з виборами Президента. Було допущено великі порушення „Закону про вибори“, були підтасовки, зловживання. Як зараз пам'ятаю, напередодні виборів десь після півночі я повертався від свого приятеля – письменника Івана Білика, що живе на вулиці Прорізній. Я вийшов тоді на Хрещатик і став чекати тролейбуса, щоб їхати додому на Печерськ. За законом про вибори всяка агітація за кандидата мала бути припинена, але перехожим на Хрещатику і мені особисто (а народу було ще багато) розтикували великі агітаційні листівки: „Голосуйте за Леоніда Кучму!“. Ці листівки валялись по всьому Хрещатику. Ще зранку в день виборів питання – кому бути Президентом України – фактично було вирішено. Кравчук, який ішов на другий термін, нічого не робив, щоб перемогти на виборах, а команда Кучми робила все, щоб її кандидат став черговим Президентом України.

І тоді мені стало зрозуміло, що викрадення Михайла Бойчишина, другої людини Народного Руху України, провідного політика національно-патріотичних сил українського народу, було добре спланованою терористичною акцією реакційних сил України і Росії. Воно було спрямовано на потрясіння національно-визвольних сил українського народу і дестабілізацію їх напередодні виборів Президента України. Зрозуміло, що злочинці хотіли дізнатися і про таємниці Руху та його керівництва. Безсумнівно, що Михайла Бойчишина було піддано тортурам з тим, щоб завербувати його як свого агента в середовищі Руху, але гадаю, що він не піддався вербовці, тому й був убитий і десь закопаний, як і журналіст Георгій Гонгадзе, про долю якого я ще вестиму розмову в своєму розслідуванні.

Але обрання Президентом Леоніда Кучми не усунуло загрози, що рано чи пізно Народний Рух України може прийти до влади, і тоді вже Кучмою і Ко було прийнято рішення розвалити Народний Рух України всіма можливими засобами і знищити лідера, аби він не став поперек дороги Кучмі під час його виборів у президенти на другий період. СБУ України було насичено агентами Росії. Багато хто з працівників Служби безпеки України, досьє на яких зберігалися в Москві на Луб'янці, стали заручниками і агентами ФСБ Росії. Бо у викраденні Бойчишина відчувалася чітка рука агентів НКВС-КДБ. Чимось дуже вже нагадувала ця акція операцію з викрадення в Парижі у 1926 році одного з керівників РОВЗ білогвардійського генерала Кутєпова, коли агенти НКВС, переодягнувшись у французьких поліцейських, зупинили його на вулиці й запропонували генералові поїхати до поліції для з'ясування якоїсь справи. В автомобілі вони його вбили, а тіло закопали на дачній ділянці одного з російських дипломатів, агента НКВС. Де воно перебуває до цього часу.

Ось на які роздуми наштовхнула мене таємнича подія, яка сталася дванадцять років тому і сліди якої, на моє глибоке переконання, слід шукати у найвищих владних кабінетах не лише Києва, а й столиці сусідньої держави.

Розділ 12

Постріли в ліфті

Того дня надвечір, повертаючись додому, я проходив по вулиці Суворова, що на Печерську. Я добре знав цей район, бо живу там уже понад тридцять років. На цій вулиці колись розміщувався старий іподром з красивим будинком і ложами для глядачів. У сімдесятих роках рішенням Ради Міністрів УРСР та ЦК КП України той іподром ліквідували і перенесли на територію колишнього села Теремки, де тепер і побудовано однойменний житловий масив. Красивий будинок іподрому з богинями на фронтонах передали Міністерству сільського будівництва УРСР, а тепер в цьому будинку – Академія сільськогосподарських наук України.

Замість того, щоб побудувати на полі іподрому дитячий стадіон, як планувалося, бо поруч мали збудувати Республіканський палац піонерів, тут збудувати житловий масив для партійно-адміністративної еліти, який народ назвав „панські хороми“, бо вони дуже відрізнялися від будинків-„хрущовок“, що їх будували для „звичайних смертних“. Тут були і тенісні корти, і спортивні майданчики, і привабливі алеї. Багатьох мешканців цих будинків я знав особисто, інколи заходив до них у гості або у справах.

Скупчення людей і машин біля будинку № 13 змусило мене зупинитися. Тут був „Омон“, міліція на машинах з мигалками, „Швидка допомога“ і юрба мешканців. Нікого в під'їзд цього будинку міліція не пускала. І я зрозумів, що тут скоїли „мокруху“. В цьому будинку жило двоє моїх добрих знайомих, і серце моє тьохнуло: „Невже когось із них?!“.

Через деяких час з парадного під'їзду вийшли люди в білих халатах, які несли ноші. В юрбі зашепотіли: „Це його понесли…“. „Кого – його?“ – не зрозумів інший. „Гетьмана… – відповів інший голос, – кажуть, його вбили у ліфті…“. „Та ні, його тільки поранили, – втрутився інший голос. „Вбили насмерть!.. – я живу у сусідній квартирі“, – пояснила огрядна білява жінка. Біль защемів у моєму серці. Особисто я з убитою людиною не був знайомий, але мав добрі стосунки з його співробітниками, які мені багато розповідали про свого шефа. Я уважно стежив за його політичною діяльністю і симпатизував цій людині як фінансистові і державному діячеві. Гіркі слова спали на думку: „Продовжують відстрілювати…“.

Наступного дня уважно переглянув українські газети – всі вони друкували сенсаційне повідомлення. Для того, щоб краще зрозуміти таємні коріння цієї змови і злочинів, які вона потягне за собою, я вирішив скористатися свідченням української преси для з'ясування „кюі продест“ (кому вигідно?)…

„Робітнича газета“ від 24 квітня 1998 року. Ця публікація має назву „Вбито банкіра Вадима Гетьмана!“. Ось уривок звідти: „22 квітня о 20 годині 30 хвилин у ліфті будинку № 13 на вулиці Суворова було виявлено тіло народного депутата України Вадима Гетьмана. Було з'ясовано, що Гетьмана вбито з пістолета „ТТ“ чотирма пострілами. На місці події вилучено шість гільз. На вулицю Суворова виїжджали працівники всіх правоохоронних органів, керівники місцевої державної влади, створено слідчу оперативну групу на чолі з керівниками правоохоронних органів, від МВС групу очолив міністр внутрішніх справ Ю. Ф. Кравченко. Розробляється три версії. Перша, що вбивство скоєно у зв'язку з діяльністю вбитого в Українській міжбанківській валютній біржі; друга, що вбивство було скоєне у зв'язку з участю вбитого в передвиборній кампанії; що вбивство було скоєно у зв'язку з протиріччями, які виникли в результаті придбання Українською міжбанківською валютною біржею „Торгового дому“ на Контрактовій площі“. „Робітнича газета“ від 28 квітня 1998 року: „Постріли на вулиці Суворова: хто наступний?“ Наведу кілька уривків з цього повідомлення, аби якось відповісти на запитання: хто і навіщо усунув цю дуже відому і потрібну для України людину з політичної арени.

„…Щоразу, коли руйнівним вихором в нашу свідомість вривається повідомлення про резонансне вбивство, – писала „Робітнича газета“, – мимоволі постає запитання: „Хто наступний?“. А в той момент не віриться, що це повторюватиметься, бо, мовляв, остання трагедія – найразючіша, найзухваліша, най… Та й охоронці так щиро обіцяють захистити людське життя, що мають обов'язково знайти вбивць. Наводяться факти, що злочинність падає, відсоток розкриття злочинів зростає, – одне слово, ось-ось – і золотий ключик від дверей суспільства без криміналу і злочинів матимемо у своїй кишені. Такі кінці бувають тільки в казках…

Україна й досі ще не оговталась (і навряд чи оговтається найближчим часом) від жахливого вбивства шановної і знаної людини, народного депутата Верховної Ради 2-го скликання та екс-голови Національного банку України, голови біржового комітету Міжбанківської валютної біржі Вадима Петровича Гетьмана. Вітчизняна і зарубіжна преса вже охрестила це вбивство найрезонанснішим злочином у постсоціалістичній Україні і навіть на теренах СНД. Українська політична еліта розгублена та приголомшена.

Правоохоронці у черговий раз сповнені рішучості знайти вбивцю та замовника, навести лад у державі.

Не хочеться наврочувати безрезультативність пошуків, хочеться вірити у перемогу справедливості, яка цього разу, попри всі складнощі, восторжествує, і злочинці будуть покарані.

Хоча… спостерігається небезпечна тенденція: кожне наступне вбивство на замовлення забирає людину, на ранг вищу від попередньої жертви…“.

Надамо слово тодішньому голові Національного банку України Віктору Ющенку. Ось що він сказав у квітні 1998 року: „…Убивство Вадима Гетьмана – це ганьба для України… Це досить невдала демонстрація контролю над економічною та політичною ситуацією в країні і є дуже серйозним сигналом для інвесторів, що, звичайно, прикро, тим більше, що це сталося напередодні виборів ЄБРР, які мають відбутися у Києві, коли ми зустрічаємо тисячі банкірів“.

Залучимо ще одного свідка – на той час іще живого В'ячеслава Чорновола, лідера Народного Руху України, народного депутата України:

„… Я не пов'язую вбивство (В. Гетьмана – Ю. К.) з політикою, хоча у нього були труднощі з виборами. Це, думаю, зведення рахунків на ґрунті економічному та фінансовому…“.

На жаль, В'ячеслав Чорновіл, на мій погляд, дещо помилився у своєму висновку і не відчув небезпеки, яка зависла і над його головою, не зрозумів, що занадто вже серйозні сили зорганізувалися проти національно-демократичного руху України. Що боротьба пішла не на життя, а на смерть. І це коштуватиме йому життя, як і Вадимові Гетьману…

Заглибившись в матеріали цього злочину, я інтуїтивно відчув, що знову наш український менталітет (корова здохла, але все гаразд) – недооцінка супротивника і „наш хутір скраю…“ – й цього разу відіграв свою трагічну роль в історії України, як це було вже не раз.

Невдовзі після загибелі Вадима Гетьмана я зустрівся з одним із його недавніх співробітників, людиною досить близькою до загиблого. Прізвища свого він просив не називати. Ми сиділи у скверику, і я задав йому одразу пряме запитання: „Це політичне вбивство чи бандитські „розбірки“? Ти був дуже близький до вбитого і маєш щось знати…“.

З виразу його обличчя я зрозумів, що він щось знає або підозрює, бо воно у нього враз напружилося, і він озирнувся. Потім дещо таки розповів, але попросив не посилатися на нього. Відчувалося, що він чогось і когось боїться. Кого й чого – мені не сказав.

На той час щодо цього злочину матеріалів у моєму досьє було вже досить багато, але я йому теж не сказав, що мені відомо. Проводячи це розслідування, я розумів, що я не слідчий прокуратури і не служба безпеки. Назвати замовника цього вбивства або ж найманого вбивці я не маю права, виходячи з положень презумпції невинності, але зробити журналістський висновок, не називаючи прізвищ, мушу.

Отже, я мав шукати, бо не вірив у те, що Вадима Гетьмана було вбито за якісь фінансово-кримінальні ґешефти. Це було вбивство політичне, але сфальсифіковане як кримінальна „розбірка“.

Ось що ще свідчить „Робітнича газета“: „Поки правоохоронні органи розробляють свої версії, вибудовують свої логічні ланки слідства, спробуємо порозмірковувати над іншим. Офіційне трактування загибелі Вадима Гетьмана – вбивство на замовлення. Але у середовищі політиків з кожним днем міцнішає думка: Вадима Гетьмана вбили саме з політичних мотивів. Певно, для обивателя вбивство депутата, який до того ж утретє вирішив балотуватися до Верхової Ради, мало б логічне пояснення, якби це сталося до виборів. Не виключено, що ті, хто готував це вбивство, навпаки, – аби більше заплутати версії, виконали вирок вже після виборів. Більше того, після виборів, які Вадим Петрович програв. Тільки тепер стало зрозуміло, що за скандалом між політичними партіями, за судовими процесами та за зволіканнями із офіційним та повним оприлюдненням результатів виборів 29 березня, якось пройшло поза увагою журналістів те, а що ж відбулося у 198-му мажоритарному окрузі Черкащини, де втретє, не зраджуючи своїм виборцям, балотувався Вадим Петрович до Верховної Ради? Пройшов повз увагу і той факт, що конкурентом йому була людина також з владних структур. Хоча зовсім маловідома навіть нам, журналістам: заступник міністра інформації Михайло Онуфрійчук. Не ставлячи під сумнів ділові та професійні якості новоспеченого депутата, пана Онуфрійчука, а також вибір черкащан, ця перемога все ж викликає подив. Надто в різних вагових категоріях суспільної значущості виступають Вадим Гетьман і Михайло Онуфрійчук. А як багато агітували незаангажовані на партії та особистості журналісти, політологи за те, щоб у парламент обирали професіоналів-політиків. Про Вадима Петровича можна стовідсотково твердити, що він був суперпрофесіоналом, одним з небагатьох депутатів, які достеменно розумілися на економіці та фінансах. Саме на тому, що так нині потрібно при прийнятті реформаторських законів. Він був улюбленцем журналістів, адже належав до, на жаль, невеликої когорти із 412 колишніх народних депутатів, які могли аргументовано доводити необхідність того чи іншого кроку, зрозуміло пояснювати економічні тонкощі або недоліки документів, які обговорювалися. Саме його слово часто було вирішальним при прийнятті документів економічного блоку…

Останнім часом з іменем Гетьмана був пов'язаний ряд принципових політичних кроків. Це стосується звернень до Конституційного Суду. Саме він із групою однодумців одним з перших заговорив про недосконалість прийнятого закону про вибори. Конституційний Суд практично погодився з усіма зауваженнями до закону групи Вадима Гетьмана. Наступні вибори, якщо навіть нові депутати достеменно не змінять нинішній „Закон про вибори“, все одно відбуватимуться вже за тими правилами гри, які намагався справедливо встановити Вадим Петрович.

Лише недавно стало відомо, що Вадим Петрович подав до суду позов про фальсифікацію на його виборчому окрузі – „диму без вогню не буває“… Та навіть без статусу депутата Вадим Гетьман лишався дуже впливовою постаттю. Найперше – на фінансових теренах держави. До речі, у фінансових колах вважається, що стабільність гривні, яка, на щастя, не похитнулася після виборів, – це, безумовно, заслуга Національного банку та головного банкіра країни Віктора Ющенка. Але при цьому Вадим Гетьман виконував роль негласного покровителя та порадника у найважливіших справах банкірів. З цього приводу має право на існування ще одна версія мотивів убивства – переділ фінансового ринку України після виборів, тим паче, що у депутатських виборах перемогла значна кількість впливових і потужних бізнесменів. Такий післявиборний перебіг подій традиційний, бо ж кожен хоче замовляти свою музику. Інша справа, що в нашій державі нетрадиційні методи його впровадження – середньовічні, варварські.

Ще одна причина, яка також лежить на поверхні і одразу ж спадає на думку, – комусь вигідно зірвати проведення в Україні щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку, до яких так ретельно і водночас сумбурно готувався Київ. У такому випадку замовника вбивства варто шукати за межами держави. Адже проведення в Україні високого форуму банкірів має пожвавити потік іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. Наступного дня після вбивства Вадима Гетьмана прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко, ніби намагаючись випередити інсинуації, оптимістично заявляв, що ніхто не ставить під сумнів проведення в Києві з 8 по 12 травня зборів ЄББР. Та вже за день з'явилася інша думка, і належала вона Вікторові Ющенку: „Є ймовірність, що до Києва погодяться приїхати не всі учасники зборів. До того ж, як можна ставитися до країни, в якій не лише затягли економічну нестабільність, а й в самісінькому центрі столиці, елітному районі, за кількасот метрів від міліції та прокуратури розстрілюють людей такого рангу! Київ ще не знав такої вакханалії…“.

„Про ще одну політичну версію вбивства не кажуть уголос, але нею ніби насичене повітря: президентські вибори, від яких, після виборів до Верховної Ради, уже ніщо не відвертає уваги. Вадим Петрович не заявляв, принаймні публічно, про намір балотуватися на пост третього Президента України. Але справа не в цьому. Сьогодні навіть політолог середньої руки, який має перед очима майже остаточний склад новообраної Верховної Ради, може спрогнозувати: імпічмент Президентові ініціювати не вдасться… А після вбивства такої людини, даруйте, „під носом“ Адміністрації Президента, й справді постає резонне запитання: то хто же керує державою? І вкотре доводиться запитувати: невже буде наступний?.. Хто?..“.

Так писала на своїх сторінках „Робітнича газета“ 28 квітня 1998 року, через тиждень після загибелі Вадима Гетьмана.

Я вже звертав увагу мого читача на те, що, проводячи своє приватне журналістське розслідування, я не можу робити висновки: хто вбивці і хто замовник. Я можу тільки своїми публіцистичними роздумами підвести мого читача до висновку, який він зробить сам: кому це було потрібно. З цією метою я звернувся до іншого свідка – газети „Галицькі контракти“.

„…Вадим Гетьман збирався оскаржити результати виборів у своєму окрузі в суді, і навіть був переконаний у перемозі. Повернення депутатства – найбільший скандал, який останнім часом пов'язували з фінансистом. Тому одна з головних версій слідства базується саме на виборчих колізіях… Проте деякі співрозмовники „ГК“ вважають, що пов'язувати смерть Гетьмана з його прагненням реваншу на виборах не варто, бо при нинішній системі судочинства довести неправоту представника виконавчої влади практично неможливо. Логічним є інший сценарій: фінансиста поступово нейтралізували, відсуваючи від важелів впливу на фінансову систему“. Я звертаю увагу читача на цю останню фразу уривку: „…поступово нейтралізувати Гетьмана, відсуваючи від важелів впливу на фінансову систему“, яка багато про що говорила.

У мене є підстави вважати, що при замовленні вбивства Гетьмана головною метою була саме ця. І до такого висновку я спробую привести мого читача.

Отже, Гетьман вибори програв. Кажуть, що незадовго до 29 березня 1998 року, дня виборів до Верховної Ради, цей український фінансист зустрічався з Леонідом Кучмою і тоді начебто запитав: „Навіщо проти нього виставили замміністра?“ – „Ви все одного виграєте…“, – такою, за деяким джерелом, була відповідь Президента. Так само кажуть, що після поразки 29 березня фінансист повторював: „Навіть не знаю, що я комусь такий невгодний…“. А був Гетьман невгодний багатьом антиукраїнським силам. Бо як це могло трапитися, що напередодні виборів заступник міністра Михайло Онуфрійчук кинув на передвиборну кампанію, як розповідав перед смертю Вадим Гетьман, 700 співробітників свого міністерства і підлеглих підприємств. Хто дозволив? З чиєї санкції? За які гроші? Як міг розгорнути таку агітацію бідний, як церковна миша, заступник міністра? Отже, за ним хтось стояв – хто?

Кілька років тому я вів колонку фейлетону в газеті „Час“, де шеф-редактором газети був Ярослав Чорновіл. І ось тоді я написав фейлетон „А де моє золото?!“. Це була тема золотого запасу Радянського Союзу, великої частки в ньому, що належала Україні, і її таємничого зникнення. Мене дуже цікавило це питання, і з цього приводу я вів своє досьє, плануючи колись написати книжку. Але книжки так і не написав, а фейлетон у газеті „Час“ було надруковано в одному з номерів у 1998 році.

Оскільки цей фейлетон торкається ще однієї „шестерні“ вищезгаданого вбивства, дозволю собі його, як документ, залучений до мого розслідування, навести повністю:

„А де моє золото?!

Нещодавно в одній з українських газет я прочитав, що ми, українці, теж маємо свій золотий запас! І у мене одразу піднявся тонус. Нє, тепер нас – „хохлів“, голими руками не візьмеш! І від радощів заплескав у долоні. Хіба це жарти – 272,5 кг дорогметалу. Але тут мені на очі потрапила інша газетна інформація, в якій повідомлялося, що на якомусь задрипаному Тайвані на 11 мільйонів громадян накопичено понад 600 тонн золотця. І тут моя ейфорія відносно нашого національного багатства розтанула. Тайванці за 40 років самостійно зібрали по 55 грамів золота на одного суб'єкта – від маляти, що ссе мамину цицьку, до старого столітнього пердуна, вибачайте за фамільярність. А ми, нація, яка відома вже цивілізації понад півтори тисячі років, накопичили того золотця на один малоросійський ніс, чи носик, аж по 0,0005 грама.

І тоді я задав собі запитання: невже ми, українці, такі ледачі, що за сімдесят років з гаком „в сім'ї вольній новій…“ нашкребли тільки оті золоті нулі? А де ж тоді моє золото, накопичене моїми пращурами за триста років об'єднання з Москвою? Те золото, що добували в колимських копальнях ГУЛАГу мої діди і батьки? А де те золото, що я 50 років особисто заробляв у радянській промисловості і соціалістичному сільському господарстві?!

І тоді я згадав Кузьму Пруткова. Розумна була голова. Він радив – дивись у корінь! І ось тоді я й подивився на те братське золото „пополам“ з іншого боку. Радянський уряд, наш дорогий і любий, і наша рідна партія – щоб їй… ніколи не інформувала громадськість СРСР – скільки ж ми „намили“ – 16 союзних республік разом – за роки радянської влади того золота і скільки його зберігається в сховищах великої соціалістичної країни.

Правда, інколи, утаємничено, соромлячись, як та коломенська дівка, що втратила цноту, вони інколи, хизуючись, заявляли, що за запасами золота СРСР займає у світі одне з перших місць і навіть ось-ось переплюне Америку.

Для підтвердження моєї версії я залучу у свідки щотижневик „Совершенно секретно“ № 1 за 1999 рік, яка наводить свідчення московського професора Г. М. Боларовича, який багато років курирував добування золота в СРСР. Так, цей відомий вчений засвідчив, що в 50-тих роках у резервному фонді країни (Радянського Союзу) було 2,5 тисячі тонн золота. Професор зауважує, що, мовляв, при Микиті Хрущові багато золота було продано на придбання хліба для голодної країни. Але продано було сотні тонн, а куди поділася тисяча тонн? У 1997 році в державному фонді Росії, як я зазначав раніше, чомусь залишилося всього тільки 400 тонн. Яка дурниця! В той час як золотий запас Сполучених Штатів Америки на той час становив 8,5 тисяч тонн золота.

То куди ж поділося радянське золото? Чому Україна не отримала при розпаді СРСР свою четвертину державного золота – 750 тонн? На всі ці запитання знав відповіді Вадим Гетьман. Спілкуючись з банкірами різних країн, маючи конфіденційну інформацію щодо запасів золота по кожній країні, він добре знав, куди поділася українська частка золота і де вона зберігається. Поінформованість Вадима Гетьмана про стан російських золотих запасів добре знав Кремль. І тому побоювався приходу до влади на Україні таких як Чорновіл, Гетьман, а нові президентські вибори в Україні наближалися… І це могло бути однією з причин убивства Вадима Гетьмана…“.

Отже, з радянським золотом „старший брат“ прокручував аферу, тобто, „відмивав“ чужий скарб. І при цьому уряд Росії розпинався, що у нього ніякого золотого запасу СРСР не залишилося... Ось така була суть мого фейлетону про наше золото.

А невдовзі по тому в Україні трапився ще один терористичний акт, який, як з'ясувалося, має теж пряме відношення до стратегічного золотого запасу СРСР і його таємниць.

…Під час нічного патрулювання було вбито в місті Луганську старшого сержанта міліції Дмитра Яковенка. Вбито несподівано і цілеспрямовано – пострілом з обріза мисливської рушниці в голову. Преса піднесла це вбивство як звичайний кримінал. Мовляв, двоє бандитів йшли „на діло“, і їх зупинили для перевірки документів міліціонери Дмитро Яковенко і Дмитро Прокопчук. Один із злочинців вихопив обріз і вистрелив Яковенку в голову… Потім злочинці втекли, але вбивцю таки затримали.

У цьому вбивстві була одна подробиця, на яку ні міліція, ні преса, на жаль, не звернула уваги. Ось що писала про цю трагедію газета „Факти“ 26 квітня 2001 року:

„…16 лютого Дмитру Яковенку виповнилося 29 років. Закінчивши СПТУ, в 1990 році пішов служити до армії. Служба йому дісталася, як він сам говорив, золота: два роки хлопець охороняв стратегічні запаси золота Країни Рад, що розташувалися в підземних бункерах десь в Уральських горах. Повернувшись додому в 1992 році, Дмитро вже знав, що стане міліціонером…“.

Отже, стає зрозумілим те, про що довідалися журналісти – мабуть, від членів його сім'ї і його друзів: де і як служив солдат Дмитро Яковенко. Можна припустити й те, що солдат Яковенко щось розповідав близьким і друзям про стратегічні запаси золота країни, які він пильно охороняв. Служив він саме в той час, коли розпався Радянський Союз, і керівництво КПРС, КДБ та Президент Росії як тільки могли ховали золотий запас, який належав усім республікам Радянського Союзу. І ховалося те золото десь в утаємничених сховищах в Уральських горах. Солдат Яковенко про ці махінації керівництва Росії дещо таки знав.

Проходячи службу в охороні стратегічного золотого запасу СРСР, солдат Яковенко, звісно, дав підписку про нерозголошення державної таємниці: де служив, що охороняв, що знав про цей стратегічний запас золота Росії. Проте не утримався і якісь подробиці все-таки повідав рідним, знайомим і друзям. Така необережність молодому міліціонерові коштувала життя. Справу про вбивство представили як випадковий напад бандитів – це трапилося в центрі міста біля цирку. Відчувалося, що вбивство було спрямоване, і його ніколи не розкриють, бо цієї версії органи міліції навіть не розглядали.

Але те, про що знав старший сержант міліції України Яковенко, певна річ, добре знав також і банкір Гетьман. На підставі утаємничених документів СРСР, закритих досьє зарубіжних банків та іноземних розвідок, які він як банкір одержав конфіденційним шляхом, він міг бути добре поінформований про те, скільки золота було напередодні розвалу СРСР в сховищах Росії.

Тому я вважаю, що головним у розслідуванні вбивства політика і банкіра Вадима Гетьмана мав бути „золотий слід“, який, на жаль, нашими органами держбезпеки не розглядався, і гадаю, що це було великою помилкою слідства. Які у мене, журналіста, що розслідував це вбивство на замовлення, були мотиви для того, щоб розробляти таку версію? По-перше, у своїх розмовах і виступах у пресі Вадим Гетьман на цьому зупинявся неодноразово. І, як мені відомо, мав певні розрахунки з цього приводу. Так, у газеті „Киевские ведомости“ від 31 січня 1996 року Вадим Петрович надрукував статтю під назвою „Драма з розділом зовнішніх боргів наближається до фінішу“. Ось що він в ній писав:

„…Росія обіграла Україну по всіх статтях. Переговори з Паризьким клубом відбулися 24-25 січня 1996 року, через два місяці після вдалих для Росії переговорів у Франкфурті-на-Майні. Росію знову представляв Віце-Прем'єр Давидов. За інформацією, одержаною з надійних джерел, пан Давидов виявив дуже гарні здібності, щоб і цього разу схилити західні країни піти на відстрочку в погашенні залишкових боргів. Виплата біля 50 мільярдів доларів США може бути розтягнута на 25 років з наданням канікулярного періоду на перші 7 років. Незважаючи на те, що цього разу західні партнери проявили несподіваний супротив напористому російському дипломату, підписання широкомасштабної угоди слід невдовзі чекати. Внаслідок цього Росія одержує стартову економічну перевагу перед своїми сусідами по СНД“.

– Ну, а що дісталося Україні? – питає в цій статті Вадим Гетьман. І відповідає: – На жаль, Україні довелося тільки зітхати з приводу власного нехлюйства, відсутності твердої волі, послідовності і професіональної позиції. І справа не тільки у складі уряду, який постійно змінюється. Дивує непередбаченість парламенту, депутатів з числа радикалів-націоналістів, з одного боку, і комуністів з іншого. То вони виявляють вражаючу принциповість і протягом року на трьох обговореннях вирішують, брати чи не брати кредит у 10 мільйонів доларів на створення овочевого ринку в Києві, аби не потрапити в боргову залежність від „зажерливого“ Європейського банку реконструкції та розвитку, то виявляють дивну байдужість до підписання за своєю спиною так званого „нульового варіанту“, внаслідок чого „старшому брату“ дістається разом нажитий капітал, що рахується сотнями мільярдів доларів США, а Україні – „бараночний нуль“. Найбільш прикре в цій історії те, що ніхто не знає, що приховується під можливим нулем. Адже на всі офіційні запити Росія на сьогодні так і не надала Україні відомостей про справжнє становище з активами і пасивами колишнього Союзу. З моменту бездарного виходу з рубльової зони ми так і не маємо роздільного балансу колишнього Держбанку СРСР. Нас обдурили, як горобців на полові, з дійсною величиною золотого запасу, алмазного фонду і наявності нерухомості за кордоном. Ми так і не знаємо до сього часу реальних розмірів валютних авуарів на рахунках зарубіжних банків.

Пригадую один епізод, – розповідав далі в цій статті Вадим Гетьман. – Того дня, коли у Франкфурті-на-Майні проходило чергове засідання німецько-української банківської комісії, до мене підійшов відповідальний співробітник Бундесбанку (Центрального банку Німеччини) і довірливо повідомив, що Росія зовсім нещодавно просила повернути їй залишки колишнього Держбанку СРСР, що перебували на рахунках Бундесбанку. „І як ви думаєте діяти?“ – спитав я. – „Ми дали зрозуміти, що зробимо це тільки тоді, коли Росія врегулює свої фінансові відносини по активах і пасивах колишнього Союзу, в першу чергу з Україною“, – відповів представник Бундесбанку. Цю інформацію я терміново довів до відома одного з керівників уряду, зауваживши при цьому, що подібні рахунки розкидані Держбанком СРСР напередодні розподілу Союзу, і слід було запитати про це Росію. На мій великий подив, моє повідомлення не зацікавило мого співбесідника (Прем'єр-Міністра Фокіна – Ю. К.), оскільки він сам перебував у полоні „нульового варіанту“, мовляв, не слід сваритися з великим сусідом…“. Як тут не пригадати відомий народний афоризм, – пише Гетьман: – „Ми бідні тому, що дурні, а дурні тому, що бідні“. Я й зараз переконаний в тому, що ще не пізно віддати в парламент на ратифікацію підписаний договір з Росією про так званий „нульовий варіант“, за яким мало шансів одержати майно. Але й в цьому випадку я не бачу трагедії. Більше того, в уряду України з'являться вагомі аргументи вести з Росією взаємовигідний переговорний процес не тільки за рівнем транзитних тарифів за газ або, скажімо, про розподіл Чорноморського флоту, але найголовніше – домогтися вигідної для України структуризації накопичених за останні три роки зовнішніх боргів на таких же пільгових умовах, які виставив Захід Росії. І це буде справедливо. Адже мова йде про капітал, разом нажитий як російським, так і українським народам. Ну, а коли Росія в цьому випадку великодержавно покаже нам на двері, то ще не пізно звернутися до Паризького клубу кредиторів з проханням відкласти підписання з Росією угоди до того часу, поки не буде знайдено рішення, що відповідає інтересам України.

Вадим Гетьман,

координатор депутатської групи „Незалежні“.

Отже, хто-хто, а Вадим Гетьман добре знав, скільки українського золота було приховано в Уральських горах. І він боровся за це золото, за майно і мільярди доларів, що їх Росія собі присвоїла, отож був небажаною особою для Росії.

Тоді українська прокуратура подала інформацію про те, що, мовляв, Вадима Гетьмана вбили на замовлення кримінальної групи „Топ-Сервіс“, залучивши сюди і Павла Лазаренка, який через своїх адвокатів довів, що він до вбивства Вадима Гетьмана причетності не має. Можна припустити, що „Топ-Сервіс“ і мав причетність до цього терористичного акту, але тільки як організація підставна, яка виділила для цієї операції кілерів, котрі й виконали замовлення якогось дуже відповідального працівника… От тільки питання: з Москви чи Києва?

Читач може запитати мене: а що це може дати, коли „поїзд уже пішов“? Гетьмана до Верховної Ради не обрали, і довести чи є те золото, чи нема його, буде важко. Ось тут і ховається головна таємниця…

Справді, Вадим Гетьман вибори програв і народним депутатом втретє не став. Здавалось би, навіщо було вбивати людину, що зійшла з політичної арени? На перший погляд, це так, але слід урахувати те, чого ми ще не знаємо, а саме – які політичні плани мав Вадим Гетьман. А вони були, і в цьому слід добре розібратися.

У мене є підстави вважати, що Вадим Гетьман не збирався так просто зійти з політичної арени. У нього ще був великий шанс. Він мав намір висунути свою кандидатуру на президентських виборах. Гроші у нього були. Авторитет серед фінансових кіл Заходу також був. Людина він відома, і те, що його „обплювали“ в одній області, було мало відомо всій Україні. Але у нього були „козирні тузи“ – програма повернення доларів, золота і алмазів, що їх приховала Росія. І коли б він вихлюпнув усю „золоту правду“ на суд українського народу, я вважаю, за ним народ пішов би. Потім, прізвище у нього – Гетьман, це теж грало б на його виборчу кампанію. Його б активніше підтримав фінансовий Захід, і проблем з траншами теж не було б. Леонід Кучма, який ішов на другий президентський термін, впевненості в перемозі не мав, Гетьмана підтримала б і група депутатів „Незалежні“, де він був координатором…

З метою більш глибокого вивчення карної справи щодо вбивства Вадима Гетьмана я знову звернувся до інформації, яка була опублікована в українській пресі. Ось що писала про цей терористичний акт одна газета: „За даними слідства, 9 січня 1998 року Лазаренко, зустрічаючись з одним із керівників донецької злочинної групи Кушніром у Будапешті, запропонував йому при першій можливості здійснити ще одне вбивство. Цього разу мова велась про впливового політика і фінансиста, голову Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі, народного депутата України Вадима Гетьмана.

Одержавши згоду Кушніра, Лазаренко дав вказівку своєму помічникові перерахувати на названий Кушніром рахунок всю суму гонорару – 850 тисяч доларів. Вся сума надійшла в один з паризьких банків на ім'я двоюрідного брата Кушніра. А 26 січня 1998 року з цього рахунку в Парижі на особистий рахунок дружини Кушніра в тому ж банку було переведено 350 тисяч доларів. Фактично ці гроші й стали капіталом для підготовки вбивства Вадима Гетьмана…“.

Чи не нагадує тобі, шановний читачу, якщо ти стежив за публікаціями мого роману „Лідера знайти і знищити“, спосіб убивства лідера української нації Симона Петлюри якимось єврейським месником Шварцбардом? Тоді на суді в Парижі виставлялися різні анархісти, що прикидалися націоналістами. А при перевірці з'ясувалося, що вбивство Симона Петлюри фінансувалося Кремлем, через радянське посольство і його посла.

Так тепер було і з Вадимом Гетьманом. У замовники підставляють опального прем'єра Лазаренка, що сам Лазаренко фактично спростував в суді в Америці і тепер навіть має намір приїхати до України. Він що, дурний?! Бо якби він відчував свою провину як замовник убивства Гетьмана, знаючи, що на нього заведено відповідну судову справу, то навряд чи збирався б приїхати до Києва, де його негайно б заарештували.

Однак слідство, що проходило у справі Лазаренка в Сполучених Штатах Америки, не підтвердило вищезгаданої сплати злочинцям Кушніра. Отже, створювалося враження, що хтось чіпляв на Лазаренка нерозкриту справу вбивства Вадима Гетьмана.

Ось що далі повідомляла українська преса про хід цього судового процесу з Луганська.

„…Однак Савчук не хотів брати участь у вбивстві Гетьмана і запропонував це зробити своєму знайомому Валерію Пушнякову – Пуху. Пух керував луганською бандою і був знайомий з Кушніром по участі у виконанні інших замовлень…

Пушняков, як свідчив один з підсудних Сергій Кулєв, член цієї банди, їздив до Києва. Повернувшись, він нібито розповідав, що Кушнір зустрічався за кордоном з Лазаренком, і вони, нібито, обговорювали вбивство якоїсь високопосадової особи. Але, як свідчив на суді Кулєв, одного Пушнякова для виконання такої відповідальної операції було недостатньо, тому Кушнір залучив до цієї справи ще одного кримінального злочинця Фішука (вбитий 30 жовтня 1998 року) та ще трьох кримінальних злочинців: двоє з них – Косигін, Володченко (прізвиська „Косий“ та „Дракон“) – на той час були арештовані, і їхня справа розглядалася в Луганському суді. Третій, прізвище якого на суді не називалося, на той час нібито перебував у розшуку.

Врешті-решт, як свідчать матеріали Луганського апеляційного суду, було створено єдину таємну банду кілерів. До неї увійшла ще одна людина Кушніра – Семен Ігнатенко (ім'я та прізвище слідством було змінено. Чому це було зроблено, і досі залишається таємницею).

Члени банди, як свідчать матеріали суду, знали, що після ліквідації Вадима Гетьмана потрібно буде знищити одного з виконавців убивства. Пушняков у бесіді з Кулєвим сказав, що одного з донеччан на ім'я Семен також слід буде знищити.

Як твердять матеріали суду в Луганську, після того як банду було сколочено і почали готувати напад на Вадима Гетьмана, 28 березня 1998 року в Ясинуватському районі Донецької області невідомий здійснив озброєний напад на Кушніра. Внаслідок чого той отримав вогнепальне поранення. А 2 квітня того ж року Кушніра несподівано заарештовує донецька міліція і 2 травня в Донецькому СІЗО при нез'ясованих обставинах організатор замаху Кушнір несподівано помирає.

До слідства в такій ситуації виникає кілька запитань. Хто стріляв в організатора замаху на Гетьмана? Хто руйнує злочинний зв'язок змови „Кушнір – Лазаренко“? Кому треба було обрубати кінці зв'язку справжнього замовника, а не фіктивного – Лазаренка – і керівника банди?

„У березні 1998 року, – свідчив на цьому суді і в слідчих документах член цієї злочинної банди Кулєв, – Пушняков відвіз до Києва пістолет „ТТ“ і „Браунінг“. Приблизно в цей же час на мобілку „Пуху“ подзвонив Савчук і повідомив, що Кушніра поранили, а потім заарештували і зараз він перебуває в Донецькому СІЗО. Невдовзі Пушняков зустрівся із Савчуком і Фіщуком, якому зі слідчого ізолятора передали від Кушніра записку. В ній говорилося: „Все заплановано! Незважаючи на труднощі, завдання треба виконати!“.

Таким чином, на підставі „ксиви“ Пушняков став, як стверджує слідство, фактичним керівником убивства Вадима Гетьмана. У березні – квітні 1998 року, готуючись до теракту, він розробив план розстрілу фінансиста в під'їзді його будинку на вулиці Суворова. Група бандюків, яка тепер складалася з Пушнякова, Фишука, Косигіна, Володченка, Івченка і Трохимовича, зібрала всю необхідну інформацію: про звички, маршрути пересування жертви. Ретельно обстежили місце його роботи, мешкання, відпочинку.

За матеріалами слідства Сергію Кулєву відводилася роль кілера. Передбачалося, що Івченко, переодягнувшись в жіноче вбрання, чергуватиме у дворі будинку Вадима Гетьмана і вестиме спостереження – щоб Кулєву і Пушнякову з появою працівників міліції або якоїсь іншої перешкоди вжити заходів, а коли Кулєв не в змозі буде виконати теракт, виконати це завдання самому.

„18 квітня, – розповів Кулєв слідчому, – Пушняков останній раз провів завершальний інструктаж. Після того, як від Едіка Косигіна надійде телефонний дзвінок, я мав одразу вийти з автомобіля, зайти до під'їзду і піднятися на другий поверх і коли Гетьман зайде до під'їзду, він мав мені сказати про це по рації. Я мав спуститися ліфтом назустріч Гетьману і одразу відкривати вогонь по ньому. Семен в цей час мав перекривати вхід до під'їзду. А для того, щоб з вулиці можна було стежити за фойє, біля ліфту під вхідні двері вставили дерев'яний брусок, щоб вони не зачинялися“.

За свідченням Кулєва, 21 квітня 1998 року Фіщук подзвонив Пушнякову, а потім поїхав до нього на зустріч. Повернувся він під вечір, привізши з собою бежевий брючний костюм і темно-коричневі жіночі черевики, жіночу сумку, фарбу, пудру і помаду, а також перуки темно-русявий жіночий і русявий чоловічий.

Прихопили з собою кілери й пістолети з глушниками „ТТ“ та „Браунінг“ і дві маленькі японські рації з навушниками.

Ось що Кулєв засвідчив на допиті далі: „Вирішили, що люди Фіщука (Володченко і Косигін) вивезуть нас повз пости ДАІ до будинку Гетьмана. Це потрібно було, щоб ми встигли загримуватися. Під'їхавши ближче до будинку, пересіли в крадене авто з „лівими“ номерами. Після цього „Дракон“ і „Косий“ мали їхати до банку і звідти стежили за Гетьманом. Після того, як „Мерседес“ з майбутньою жертвою поїде додому, вони мали зателефонувати мобільним телефоном Пушнякову.

Однак наступного дня – за свідченням того ж Кулєва – довелось дещо змінити. Пушняков вирішив не чекати вечора, а перенести операцію на денний час. Він вважав, що Вадим Гетьман заїде додому протягом дня, можливо, на обід. Тому, приблизно об 11 годині 22 квітня Кулєв і Пушняков почали готуватися до операції. Кулєв одяг жіноче вбрання, зброю поклав у жіночу сумку, підфарбувався і причепив кліпси, на шию пов'язав хустку. Близько 12-ї години Кулєв та Івченко були привезені до будинку на вулиці Суворова, 13. Приблизно о 19.30 Пушнякову повідомили по мобільнику, що Гетьман поїхав додому. Кулєв, згідно з планом, піднявся на другий поверх і став чекати.

„Незабаром, – розповідав далі слідству Кулєв, – Пушняков передав мені по рації: „Об'єкт удома!“. Я почав спускатися сходами, тримаючи в руках знятий із запобіжника пістолет. Гетьмана я пізнав по фотографії. Коли він зайшов до ліфта, я взяв пістолет у ліву руку і одразу почав стріляти. Перша куля пролетіла мимо. Від другого і третього пострілів його розвернуло до мене обличчям і кинуло на стінки ліфта, і він став осідати на підлогу. Я зробив ще два постріли і постріл у скроню…“.

Після вбивства Кулєв та Івченко вийшли на сусідню вулицю і сіли в авто, в якому їх чекали „Косий“ і „Дракон“, і „залягли на дно“ в одній з найнятих ними квартир. Усі розраховували, що шукатимуть жінку, яку помітили на місці злочину. Тому Івченко був приречений, його знищили як зайву ланку, яка могла вивести на замовника. До того ж, четверо сусідів, по фотороботу пізнали Івченка як ту жінку, що сиділа у дворі.

У явці, написаній влітку 2001 року, Сергій Кулєв повністю визнав свою вину у вбивстві Вадима Гетьмана, хоча разом з тим він твердив, що, мовляв, не знав, що людина, в яку він стріляв, є народним депутатом і важливою особою.

Підсудні Едуард Косигін і Сергій Володченко своєї вини у вбивстві так і не визнали і в ході слідства взагалі відмовилися свідчити у справі.

Можна було б вважати, що слідство завершено, суд над бандюками відбувся, якби без відповіді не залишилося головне запитання: хто був замовником убивства Вадима Гетьмана?

При розгляді цієї карної справи у мене весь час виникали підозри, що в цьому слідстві і судовому процесі було щось не так. Хтось уміло приховував головного вбивцю-замовника. Навіщо замовником зробили Лазаренка, коли той був уже в бігах і рятувався від переслідувань Леоніда Кучми? Це була версія для дурнів. Хто стріляв у Кушніра, якому нібито Лазаренко за Гетьмана заплатив великі гроші? Хтось знищив ланку зв'язку між Лазаренком і Кушніром, і тепер важко було б довести, чи така зустріч Лазаренка-замовника і кілера-Кушніра справді мала місце. Дезінформація про Лазаренка кинута громадськості – спробуй тепер її спростувати.

Навіщо з'явився з повинною у вбивстві до прокуратури кілер Кулєв? Затриманий за інші злочини, він мав надію, що донецька міліція вибачить йому і врятує життя за лжесвідчення. Чому не визнали себе винними у вбивстві Вадима Гетьмана підручні Кулєва Косих та Володченко?

Отже, про те, що влада олігархів створила для замилювання очей громадськості фальшиву бандитську групу для того, щоб пустити за фальшивим слідством і слідство, і журналістів, приховавши справжніх замовників злочину і справжніх кілерів, свідчить той факт, що Кулєв – убивця Вадима Гетьмана, який нібито прийшов з повинною у скоєнні цього злочину до прокуратури, за останніми повідомленнями, відмовився від своїх попередніх свідчень і заявив, що він Гетьмана не вбивав. Таким чином судова справа на злочинців, яку так важко „ліпила“ стара влада, розпалася, так і не давши відповіді – хто замовляв і хто вбив Вадима Гетьмана?

Мабуть, Кулєв, якого примусили взяти на себе цю вину і допомогти організувати спектакль „справедливого“ суду, зрозумів, що після закінчення процесу він не тільки не одержить обіцяної волі і документів, з якими виїде за кордон і там сховається під чужим прізвищем, а, навпаки, – як свідка, який багато знає, його, як і того Кушніра, відправлять у потойбічний світ у дерев'яному „смокінгу“.

Отже, справа про вбивство Вадима Гетьмана так і не завершена, і, може, колись ми дізнаємося, хто ж таки замовив і хто вбив цього відомого політичного діяча, який увійде в історію України як перший головний банкір багатостраждальної держави, який створив і поставив свій підпис на давньоруській грошовій одиниці – гривні, відновивши історію Київської Русі – праматері українського народу.

Розділ 13

Трагедія на трасі під Борисполем

Ще не вщухли розмови про вбивство Вадима Гетьмана в ліфті будинку по вулиці Суворова, як нова трагедія потрясла Україну. Київська преса вийшла із сенсаційними заголовками: „Убивство лідера Руху В'ячеслава Чорновола!!!“.

Ось як тоді повідомили інформаційні засоби про цю трагічну подію: „В автокатастрофі загинув народний депутат України, лідер Руху В'ячеслав Чорновіл. Як стало відомо кореспондентові ДІНАУ, трагедія сталася 25 березня близько 23.30 на автотрасі поблизу села Городище Бориспільського району. Автомобіль „Тойота“, у якому був В'ячеслав Чорновіл, зіткнувся з автомобілем КамАЗ, що належить КСП імені Б. Хмельницького (село Олександропілля Дніпропетровської області). Разом з В. Чорноволом загинув його помічник-консультант Є. Павлов, який перебував за кермом. Ще один пасажир, прес-секретар Руху Дмитро Понамарчук, травмований, його госпіталізовано до Центральної районної лікарні. Причини катастрофи з'ясовуються…“.

Я був приголомшений цим повідомленням. Мої передчуття справдилися: вороги незалежної України вирішили зруйнувати, а потім знищити головний загін національно-патріотичних сил молодої держави – Український Народний Рух. Ця трагічна подія, що сталася на шосе під Борисполем, ще раз підтвердила той факт, що потужні антиукраїнські реакційні сили Банкової і Кремля об'єдналися й повели рішучий наступ на Народний Рух, і вони не зупиняться доти, доки не ліквідують цю народну українську партію визволення. Викрадення Михайла Бойчишина, а тепер убивство самого В'ячеслава Чорновола недвозначно засвідчили це. Після смерті лідера Рух буде легко розколоти і розтягти на шматки, і „не так тії вороги, як добрії люди“…

Отже, почався масовий відстріл українських національних лідерів. Убито вже другого претендента на президентське крісло України. Першим був Гетьман, тепер Чорновіл… Звичайно, мало хто з мислячих українців повірив інформації силових структур України про те, що, мовляв, це просто надзвичайна дорожня пригода. Я добре знав ту дорогу, якою рухався автомобіль Чорновола. Сам неодноразово їздив цим шляхом на своєму власному автомобілі і в Дніпропетровськ, і в Кіровоград, і в Кременчук і вважав його зручним та безпечним. Цією дорогою проходило небагато автотранспорту, а вночі вона взагалі порожня, коли-не-коли промчить поодинокий автомобіль.

В'ячеслава Чорновола я знав особисто, бо виступав на сторінках його газети „Час“ з фейлетонами і памфлетами. До того ж, ми були „однокашниками“, разом вчилися в університеті на факультеті журналістики, тільки я на два курси молодший. Ось дещо з біографії В'ячеслава Чорновола часів його боротьби за незалежну Україну.

Після арешту в січні 1972 року В'ячеслава Чорновола знову заарештовують у Львові разом з Іриною Стасів-Калинець, І. Гелем, С. Шабатурою, М. Осадчим. У Києві в цей час ув'язнюють І. Світличного, Є. Сверстюка, З. Франко, Л. Плюща, В. Стуса та інших. Чорновола засуджують на шість років, а потім додають п'ять. У 1983 році звільняють без права проживання в Україні.

В'ячеслав Чорновіл стояв біля підвалин проголошення незалежності України. Ставши лідером Руху, він доклав багато зусиль для того, щоб Україна стала суверенною державою. Він відстоював національну гідність свого народу, різко виступав проти тоталітаризму, за розвиток демократії в нашій молодій країні.

Він був справжнім лідером Народного руху визволення, справжнім народним вождем, любив народ, і його ненавиділи вороги.

Ця людина навіть у в'язницях і таборах досить багато попсувала „крові“ радянській владі і нажила собі багато ворогів серед партійних функціонерів компартії, КДБ відчайдушною боротьбою за волю України. У цій боротьбі він не шкодував життя. Ознайомившись з матеріалами ЗМІ про цю трагедію, можна було відразу зрозуміти, що це – обдумане і заплановане вбивство.

У цій чітко розробленій операції явно простежується слід НКВС-КДБ. Пригадаймо хоча б загибель секретаря ЦК КП Білорусії Машерова, коли напереріз його автомобілю-„членовозу“, що мчав з дуже великою швидкістю, вискочив вантажний колгоспний „ЗІЛ“. Машерова прибрали за вказівкою Брежнєва, Андропова і Крючкова, оскільки боялися, що його можуть обрати першим секретарем ЦК КПРС. У загибелі В'ячеслава Чорновола повторилася та ж картина. Прорадянські, проросійські сили – комуністи, шовіністи – боялися зростання авторитету Руху і можливості Чорновола стати Президентом України.

У мене є підстави вважати, що водій КамАЗу Куделя навіть і не знав суті цієї операції, а його підставили як жертву випадкової аварії. Швидше за все, Куделю інформували про те, що вони по дорозі мають продати зерно якомусь клієнту, який зустріне їх на легковому автомобілі. Один з трьох, а може, двоє були кілерами, виконавцями цього вбивства, а Куделя – „зайцем“.

КамАЗ довго блукав серед ночі дорогами Київщини, не маючи точного визначення місця проведення операції „Зіткнення“. За кортежем Чорновола весь час стежили і в Кіровограді, і по дорозі до Києва, бо терористична група не знала точно, яким маршрутом він повертатиметься до столиці – через Кагарлик чи Золотоношу. Особисто я їздив і через Кагарлик, і через Золотоношу. Дорога через Золотоношу більш спокійна і не так завантажена, особливо вночі.

Отже, кортеж Чорновола мали чекати у двох місцях: між Золотоношею і Борисполем, між Кагарликом і Києвом. На розробку й проведення цього терористичного акту, безумовно, потрібні були великі витрати. Чорновола на обох шляхах чекали одночасно два КамАЗи, і стежило за рухом його „Тойоти“ кілька легкових автомобілів з радіостанціями. У кабінах обох КамАЗів теж були радіостанції. В обслузі, яка проводила зустріч Чорновола з виборцями в Кіровограді, теж був інформатор, у завдання якого входило роздобути і передати інформацію про те, коли і якою дорогою поїде кортеж Чорновола на Київ. Можна лише здогадуватися, хто це був, але, на жаль, це тільки підозри.

Коли ж „хвіст“, що супроводжував кортеж від Кіровограда, у Смілі зрозумів, що Чорновіл поїхав на Золотоношу, КамАЗ Куделі одержав сигнал, розвернувся і після довгого блукання, аби не бути засвіченим, поїхав на місце, вибране організатором-кілером на під'їзді до Борисполя. Куделя чув розмову свого супутника по радіотелефону, але йому пояснили, що покупець зерна їде назустріч, і вони мають там зустрітися, а потім їхати слідом за ним. Стоячи на узбіччі дороги під Борисполем, супутник Куделі одержав новий сигнал по радіотелефону про те, що кортеж Чорновола наближається: „Їду по зерно“… В цей час машина Чорновола наближалася до фатальної межі. Кілер пояснив Куделі, що „замовник“ має побачити їх автопоїзд, зупинитися, і що вони після розмови потім поїдуть слідом за ним. І коли „Вольво“ наблизилося, Куделя за командою кілера різко поставив КамАЗ поперек дороги, гадаючи, що замовник побачить КамАЗ і зупиниться. І в цей момент, не чекаючи появи перешкоди на дорозі, „Тойота“ Чорновола, гальмуючи, щосили врізалася в автопоїзд – між КамАЗом і причепом, завантаженим зерном.

Така моя особиста версія загибелі Чорновола. Але розгляньмо ті факти трагедії, які нам відомі.

КамАЗ Куделі довго кружляв навколо Борисполя, ніби когось чекав. Кого? Є кілька свідчень, що цей КамАЗ бачили в різних місцях Бориспільського району Київщини. Доїхавши до Борисполя, як свідчили учасники трагедії і сам Куделя, й побачивши дорожній знак „Проїзд транзитному транспорту заборонено“ – було це вночі, – вони, ніби, повернули з цієї причини назад.

Куделя – „далекобійник“, їздив у далекі рейси і добре знав, що глухої ночі він може, як виняток, поїхати під цей знак. Чому ж він вирішив розвернутися? Бо місце катастрофи було вибране кимось іншим, і представником цього іншого був хтось у кабіні з радіотелефоном.

Куделя потім засвідчив, що він почав розвертатися, і тільки аж тоді побачив, що на нього мчить на великій швидкості якась машина. І тут Куделя лжесвідчить. „Тойота“ Чорновола справді їхала на великій швидкості, але з увімкненим дальнім світлом, і його видно було за кілометр. Куделя через заднє оглядове люстро мав ще здалеку побачити це світло, яке на близькій відстані взагалі сліпить водія в зустрічній автомашині.

Викликає подив поведінка кваліфікованого водія Куделі: він розвертав свій автомобіль з причепом у такому місці, де з'їзду на узбіччя не було, а об'їхати його поїзд теж не було можливості. Причому, „поїзд“ було поставлено під таким кутом, що „Тойота“ Чорновола мала обов'язково вскочити в пастку і врізатися в дишло причепа, зробленого з товстого таврованого заліза. Завантажені зерном КамАЗ і причеп, товсте дишло – все було розраховано на те, щоб КамАЗ при ударі не перевернувся, а „Тойота“ вскочила, як у капкан.

Куделя засвідчив, що коли він побачив, що на них мчить якась легкова автомашина, він вискочив з кабіни КамАЗу і почав махати руками, щоб її зупинити. Але Куделя брехав і працівникам ДАІ, і слідчим Міністерства внутрішніх справ. У ході цього розслідування я ще зупинюся, як і чому лжесвідчив Куделя та його „напарники“.

А для більшого розуміння цієї трагедії слід було знайти додаткових свідків. У цій кримінальній справі була одна дуже важлива деталь, на яку чомусь не дуже звертали увагу слідчі органи. КамАЗ був поставлений на дорозі так, щоб „Тойота“ при зіткненні мала улізти під дишло причепа, внаслідок чого був розірваний бензопровід і зруйнований бензобак „Тойоти“, тому він мав вибухнути. А оскільки він заліз мало не під бензобак КамАЗа, то в такому випадку завантажений автомобіль з повним баком солярки від високої температури горіння „Тойоти“ мав би теж вибухнути. Отже, всі люди, що сиділи у „Тойоті“, мали б згоріти живцем, бо деформовані дверцята легкової автомашини було неможливо відчинити зсередини. Але з якоїсь причини бензобак і бензопровід не вибухнули, і це стало „накладкою“ для замовників – згорів би з людьми і КамАЗ – і кінці у воду. Проте цього не сталося.

Чому я зробив такий висновок? На підставі свідчень водіїв КамАЗу. Згідно з матеріалами слідства, в кабіні КамАЗу сиділо троє: водій Куделя, головний інженер „ООО Луговське“ В.Чернецький і працівник КСП Шолом. Коли вони побачили, що легковик мчить на них, вони, мовляв, усі вискочили з кабіни і кинулися в поле. Таку поведінку вони пояснюють тим, що боялися, аби „Тойота“ не врізалася в кабіну КамАЗа. Насправді ж вони боялися вибуху автомашин. Куделя збрехав слідчим, що він вискочив з кабіни КамАЗу і став махати руками водієві „Тойоти“, попереджуючи про небезпеку.

У моєму досьє є інтерв'ю, яке дав 23 березня 2001 року безпосередній свідок цієї трагедії, член Центрального проводу НРУ Андрій Ніцой газеті „Факти“. Інтерв'ю взяла у нього журналістка Вікторія Андрєєва. З метою розслідування я скористаюсь деякими абзацами цього інтерв'ю.

„В. А. У всіх матеріалах, що розповідають про загибель В'ячеслава Чорновола, згадується ваше прізвище. Але ніде не вдавалося ознайомитися з вашою розповіддю про те, що ж відбулося. Чому?

А. Ніцой. „Факти“ – друга інстанція після слідчого Пастушенка (і єдиний орган мас-медіа), який звернувся до мене з питаннями про той фатальний день.

В. А. Давайте подумки повернемося до нього.

А. Ніцой. Поїздка до Кіровограда була однією з багатьох у той період. Невдовзі перед цим ми їздили на Житомирщину. Зрозуміло, атмосфера в Рухові і навколо нього через недавній розкол з групою Юрія Костенка стала складною, напруженою, але повторююсь, відрядження було до того звичайним, що думати про щось страшне, коли ми поверталися з нього, не було ніяких підстав. Першим їхав автомобіль, в якому сиділи В'ячеслав Чорновіл, прес-секретар Руху Дмитро Понамарчук, за кермом – помічник Чорновола Євгеній Павлов. Слідом, у другому автомобілі, їхали ми: Геннадій Удовенко, його охоронник (екс-міністрові іноземних справ надається охоронник протягом року), я – керівник апарату Руху, водій.

В. А. Чому автомобілі їхали в такій черзі – це випадковість? Чи машини мінялися місцями по дорозі?

А. Ніцой. Ні, так весь час і їхали. Це пояснюється тим, що існує свій протокол – в партіях машина лідера їде першою. Так прийнято. За Черкасами ми завернули у придорожнє кафе, зупинились. Тут В'ячеслав Максимович підзарядив „мобілку“, подзвонив додому (За його „мобілкою“ влада стежила. – Ю. К.). У кафе наша спільна бесіда торкалася в основному бомбардування Югославії військами НАТО. Десь лилася кров, це не могло нас не турбувати. На вулиці Чорновіл відвів мене вбік, ми коротко переговорили про конкретні справи – про те, як подолати розкол Руху і про необхідність створення сильного блоку з партією „Реформи і порядок“. Шеф дав кілька доручень організаційного плану, і ми попрощалися: в Києві машини мали роз'їхатися: ми – на Харківське шосе, він – на Південний міст.

В. А. Ходили чутки, що по дорозі до Києва хтось пересідав з машини в машину, мінялися місцями. Ще кажуть, що другий автомобіль в якийсь момент дуже відстав від першого.

А. Ніцой. З машини в машину ніхто не пересідав, як виїхали з Києва о шостій ранку, так і поверталися пізно ввечері на тих же місцях. За поворотом на Переяслав-Хмельницький друга машина справді почала відставати. У всякому випадку, я час від часу втрачав з виду „Тойоту“, в якій їхав В'ячеслав Максимович. Тому габаритні вогні „Тойоти“, що застигли без руху перед чорною фурою КамАЗу, – здавалося, ніби автомобіль зупинився перед несподіваною перешкодою, – я побачив метрів за двісті.

В. А. КамАЗ із причепом перегородив дорогу на під'їзді до столиці… Про що ви подумали? Що зробили?

А. Ніцой. Наш автомобіль загальмував метрів за п'ять. Я побіг до „Тойоти“. Ні про що страшне я не подумав. Якщо чесно, я подумав, що зараз керівник апарату партії „дав по шапці“ Євгену Павловичу за те, що він зупинився так близько і небезпечно перед несподіваною перешкодою. Потім я побачив, передня частина „Тойоти“ влипла в перешкоду. Я спробував вирвати двері… Зрозуміло, ніяких чітких думок у мене в той момент не було. Двері не відчинялися, але я побачив, що в „Тойоті“ на задньому сидінні ворушиться Дмитро Понамарчук (він до аварії задрімав і приліг). Разом з водієм другої машини, що підбіг, ми вибили заднє скло. Витягти Дмитра через нього не вдалося. І ось тоді (це дуже важливо, якщо конкретно, на цьому я зупинюсь дещо пізніше) до нас підійшло троє з КамАЗу. Всі разом ми відчинили задні ліві двері і, нарешті, витягли пораненого Дмитра. Я заліз до машини, порізав руки розбитим склом. Водій був мертвий. Я доліз до В'ячеслава Максимовича. Мій одяг був у крові. Кровоточили порізи, але вони не повинні так сильно кровоточити, – подумав я. І тут побачив… Пробачте, мені важко про це говорити. Я зрозумів – його більше нема. Виліз з автомобіля. Назустріч йшов Геннадій Удовенко. Я сказав йому про те, що побачив в автомобілі. Він зупинив якийсь транспорт, що проїжджав, і через них викликав „швидку“ і ДАІ…“.

Ось так виклав події Андрій Ніцой у ту трагічну ніч.

Я вже констатував, що група, яка супроводжувала КамАЗ, побоюючись вибуху обох автомашин, відбігла у поле. І Куделі біля КамАЗу з причепом теж не було. Отже, Куделя, виходить, лжесвідчив. Для чого? Що він цим хотів приховати? Спробуємо з'ясувати це, залучивши свідчення Андрія Ніцоя, який підбіг до розбитої „Тойоти“ першим, тобто через кілька хвилин після автокатастрофи. Про що він і розповів кореспонденту газети „Факти“.

„В. А. Так що ви мали на увазі, говорячи про час, коли біля машини з'явилися водій і пасажири КамАЗу, що це дуже важливо для слідства?

А. Ніцой. Хоча б те, що з першого дня я заявляв слідчому і готовий підтвердити сьогодні: коли я підбіг до „Тойоти“, коли ми зі своїм водієм намагалися відчинити її, поруч, на шосе, не було жодної живої душі. А шофер КамАЗа Куделя говорив на слідстві, що він, коли його машина перегородила дорогу, біг назустріч авто, що мчало на його машину, і махав руками… І слідчі прийняли цю версію. (Чому? Кому це вигідно? Ю. К.).

В.А.: А що було далі – тоді, на нічному шосе?

А. Ніцой. Я відвіз Дмитра Понамарчука в найближчу лікарню. Дмитро був у шоку, він, мабуть, не відчував, що серйозно поранений, тому весь час питав про загублений туфель, – мовляв, як піду, як встану? Мова йшла не про „встану“, а про термінову операцію. Я ховав очі, говорити неправду не хотілося. Не хотів Дмитрові казати про те, що сталося: „З В'ячеславом Максимовичем працює „швидка“ на шосе“. Почалася операція. Я повернувся на трасу, де трапилося зовсім недавно непоправне… З допомогою іншого КамАЗу, який зупинився біля місця пригоди, намагалися відтягнути КамАЗ-убивцю. Не виходило. Приїхав вантажний кран. Ним піднімали причеп, але розбита „Тойота“ піднімалася в повітря разом зі з'єднувальним дишлом, ніби приклеїлася до нього. Десять міцних чоловіків – міліціонери, водії, в тому числі і я, обчепили „Тойоту“, щоб її відірвати. І вона нарешті лягла на землю. Тіло В'ячеслава Максимовича було вивільнено з покрученого металу. Уже світало…

Надрукувала газета „Факти“ роздуми і сумніви Андрія Ніцоя з приводу загибелі В'ячеслава Чорновола, які для слідства дуже вагомі і несуть у собі дуже цікаву інформацію, а також його особисті спостереження. Ось що він з цього приводу розповів: „Про те, що це – вбивство, я подумав одразу наступного дня, після того, як міністр внутрішніх справ (Ю. Кравченко – Ю. К.) заявив, що мова йде про дорожньо-транспортну пригоду. І це тоді, коли розслідування офіційного ще не було, запитань багато, і раптом – така однозначність. Тим більше, що і слідчий з самого початку вперто не хотів брати до уваги жодних інших версій, відкидаючи всі наші сумніви по конкретних моментах, мовляв, усе це ідеї… Але давайте розглянемо лише кілька фактів, пов'язаних із зіткненням… Вантажний автомобіль міг закінчити розворот протягом кількох хвилин. Але він чомусь рух припинив, перегородивши нічну дорогу. Видимість була відмінною, тобто, якби КамАЗ, що зупинився поперек дороги, неможливо було помітити, в нього врізалися б і ми на другій машині. Але ми побачили автомашину поперек дороги і зупинилися. Отже, виходить, перед першою машиною перешкода виникла несподівано. „Тойота“ врізалася в КамАЗ із ввікненим ближнім світлом. Кожний водій розуміє, про що йде мова: під час нічної поїздки вільною трасою світло з дальнього перемикається на ближнє в тому випадку, коли водій виконує маневр, щоб з кимось розминутися, – він перемикає світло на ближнє, щоб не засліпити передню машину. Отже, виходить, що в момент наближення „Тойоти“ КамАЗ не загороджував дороги, і водій Євген Павлов бачив реальну можливість розминутися з ним. Але КамАЗ несподівано став поперек дороги, виконавши свій смертельний маневр. Незрозуміло й те, чому КамАЗ вночі збирався їхати через Київ…“.

У зв'язку з неточностями в справі загибелі Чорновола я ще раз залучу до свого розслідування журналістську публікацію – інтерв'ю Валерії Андрєєвої в газеті „Факти“ як документ-свідчення Андрія Ніцоя, живого свідка спровокованого вбивства.

„В. А. Проводячи це розслідування, Рух не відчував якогось політичного тиску?

А. Ніцой. Складається враження, що не було проведено елементарних слідчих дій. Наприклад, КПП ДАІ біля Переяслава зобов'язаний був вести облік усього транспорту, що проходив уночі. І коли проводилося партійне розслідування, ми просили надати нам ці дані, але їх не знайшли. Ми проводили його разом з колишнім старшим офіцером МВС рухівським активістом Миколою Степаненком. І ось саме тоді в Київській організації НРУ, яку він очолив, як на замовлення, почався розкол… і нам довелося витратити багато сил і часу на те, щоб подолати скандальну ситуацію в партії, а не на розслідування. А Микола Степаненко, виснажений чварами, змушений був врешті-решт піти з посади голови обласної організації і відмовитися від активної роботи в Рухові.

В. А. Як ви вважаєте, чи є надія витягти цю справу з шухляди і довести розслідування до кінця, встановивши правду?

А. Ніцой. Гадаю, що така надія є і є підстави повернутися до цієї справи. Хоча наявність (а тепер відсутність) такого відеозапису, що стосувався загибелі В'ячеслава Чорновола, який передали Євгену Марчуку і яку він „загубив“, не звернувши на неї уваги. Якщо влада захоче повернутися до об'єктивного розслідування, якщо зможуть це зробити – є про що говорити, є шанс відкрити правду. 19 березня (2001 р. – Ю. К.). я побував у Генеральній прокуратурі і під час допиту наполягав на скасуванні рішення про припинення слідства і на всебічному розгляді всіх можливих версій загибелі В'ячеслава Чорновола…“.

Свідчення Андрія Ніцоя, який безпосередньо був на місці катастрофи, поставили переді мною багато запитань. Головне з них – це: чим налякав В'ячеслав Чорновіл певні антиукраїнські сили? Про те, що Рух і його лідер стояли поперек горла антиукраїнським, проросійським, прорадянським та олігархічним силам – відомо всім. Але не самий Рух їх лякав – як їх лякало те, що Рух може стати стабілізатором і організатором боротьби за права українського народу, який є автохтоном України, його основою і його стрижневим коренем і який досі живе без мови, без культури, без преси.

Отже, цілком очевидно, що вбивство Чорновола і розкол та дискредитація Руху – це ланки одного ланцюга. І щоб остаточно в цьому переконатися, варто проаналізувати політичну обстановку, що склалася в Україні напередодні загибелі лідера Руху.

Хтось дуже розумно і підступно розвалював і так уже ослаблений Рух, який ще тримався на Чорноволі. Але після його трагічної смерті тріщина почала поглиблюватися. Такий наш менталітет – коли над народом нависає смертельна загроза – наші лідери починають рвати булаву кожен собі.

Отже, мотив убивства Чорновола „плавав“ десь на поверхні: ліві дуже боялися об'єднання правих. Комуністи і олігархи у Верховній Раді об'єдналися – міцна сила проти ослабленого Руху і дрібних партій націонал-патріотів. І хай нікого не дивує, що може мати спільного олігарх Медведчук і комуніст Симоненко. Першому потрібні гроші, другому – влада. Але всім відомо – влади без грошей не буває, а грошей без влади. Тому об'єднання давало б одним, тобто комуністам, можливість одержати владу, а олігархам – одержувати від влади можливість роботи гроші.

Отже, гроші не пахнуть, а влада не смердить. Таке об'єднання мало на меті поєднати гроші і владу – створивши комуноолігархічну деспотію в Україні. І в цій підступній операції грошових мішків і політичних авантюристів сильний і об'єднаний Рух міг на виборах до Верховної Ради 1999 року попсувати комуноолігархам усю „кашу“, яку заварював наш східний сусід. Згадайте, як „варилася каша“ Жовтневої революції: гасла більшовицькі, гроші – німецькі.

З матеріалів преси відомо, що катастрофу на Бориспільському шосе (я вважаю, що загибель Чорновола – це й катастрофа Руху) органи МВС та Служби безпеки України громадянам України піднесли як ДТП свідомо. Дуже вже поспішав з цією заявою міністр Юрій Кравченко. Чому? Хто підганяв його? Хто нав'язав йому цю думку? Гадаю, що люди з Банкової. Я не буду чіпляти до цієї історії Леоніда Кучму і судити, наскільки він причетний до цієї трагедії. Для цього настане свій час. Але поза всяким сумнівом, що вказівку оголосити громадянам України констатацію про вбивство В'ячеслава Чорновола як ДТП Кравченко одержав від самого Кучми. Тільки він міг дати таку команду.

І вийшла цікава ситуація. Києвом і всією Україною побігли плітки: п'яні рухівці на чолі з самим Чорноволом, повертаючись після пиятики з Кіровограда, втулилися в машину бідолашного, багатодітного, ні в чому не винного хлібороба-водія.

І тут знову хотілося б задати запитання: чого боявся пан Кучма? А він справді боявся! Бо якби міліція заявила, що В'ячеслава Чорновола вбито підстроєною аварією, то народ України міг вийти на вулиці. Тому знайшли гарний хід: вимазали брудом мертву людину. (Згадаймо, як свого часу зробили це з мертвим Петлюрою).

Завершуючи своє розслідування про таємничу загибель лідера Руху В'ячеслава Чорновола, я весь час намагався з'ясувати, чи збігатиметься моя версія злочину з фактичними даними офіційного розслідування. Мені було відомо, що офіційне розслідування ні Генеральною прокуратурою України, ні МВС України не закрито і слідство триває. А Микола Степаненко – громадський слідчий Руху, який став помічником міністра внутрішніх справ України і який тепер займається справою В'ячеслава Чорновола, нещодавно дав інтерв'ю з приводу цієї справи, яке взяла у нього співробітниця газети „Комсомольская правда“ Інна Золотухіна. В інтересах мого розслідування залучу це інтерв'ю як документ, який дасть іще одне підтвердження моїй версії.

„І. З. …Миколо Леонідовичу, більшу частину свого життя ви пропрацювали в органах внутрішніх справ, а після звільнення з міліції вступили до Народного Руху України. Крім того, на момент загибелі В'ячеслава Чорновола ви були членом Центрального проводу Народного Руху України і головою Київської обласної організації НРУ…

М. С. Абсолютно правильно. Після загибелі Чорновола НРУ прийняв рішення створити групу, яка мала провести незалежне розслідування загибелі лідера партії. Оскільки я мав досвід роботи у правоохоронних органах, мене й попросили очолити цю групу.

І. З. У той час ви стверджували, нібито маєте вагомі докази того, що загибель лідера НРУ була невипадковою. Правоохоронні органи так і не скористувалися зібраною вами інформацією?

М. С. На жаль, у1999 році слідство розглядало тільки одну версію того, що трапилося, яка стверджувала, що зіткнення КамАЗу і „Тойоти“ сталося з вини водія „легковушки“. І як наслідок, карну справу щодо факту загибелі керівника НРУ закрили. А відновили її знову лише тільки після Помаранчевої революції.

І. З. Сьогодні ви займаєте посаду заступника міністра внутрішніх справ України. Юрій Луценко запропонував вам курирувати розслідування справи В'ячеслава Чорновола. Як посувається робота? Що нового вдалося встановити?

М. С. Безпосередньо розслідування цієї справи здійснює слідчий, а я йому допомагаю. Треба віддати належне колегам: вони залучили до справи всі матеріали, які я зібрав ще в 1999 – 2000 роках.

І. З. Наскільки я пам'ятаю, тоді ви зацікавилися тим, чому 25 березня 1999 року нещасливий КамАЗ виїхав з Олександрополя Солонянського району Дніпропетровської області о 12 годині 30 хвилин. Адже зазвичай в далеку дорогу (фургон прямував на Волинь) водії виїжджають рано вранці. Тим більше, що машину підготували до поїздки ще 24 березня. Ви вважаєте, що водій вантажівки Володимир Куделя знав про те, що о 23 годині В'ячеслав Чорновіл буде проїжджати Бориспільською трасою, і планував опинитися там у потрібний час?

М. С. Я не думаю, що водій був у курсі операції. Виходячи з усього, можна зробити висновок: він отримав від керівництва КСП ім. Богдана Хмельницького (цьому підприємству справді належить КамАЗ) розпорядження виїхати о 12 годині 30 хвилин. Ось і все.

І. З. Ви вважаєте, що керівництво колгоспу знало про те, що на Чорновола готується замах?

М. С. Я не маю права розголошувати таємницю слідства. Скажу тільки, що люди, які організували вбивство лідера НРУ, не мали намірів інформувати про свої злочинні плани „пішаків“. Вони мали всі можливості домогтися свого шляхом шантажу керівництва агрофірми. Погодьтесь, що майже на кожного керівника КСП при бажанні можна знайти компромат. Внаслідок чого налякана людина зробить усе, не ставлячи зайвих запитань шантажисту.

І. З. Після загибелі Чорновола ходили чутки про те, що його вбивство організували „орли“ екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка.

М. С. У зв'язку з цим слід згадати про міні-касету, яку хтось підкинув у Верховній Раді Євгенові Марчуку. На записі чоловік у чорній масці повідомляв про те, що співробітникам спецпідрозділу міліції доручено організувати вбивство В'ячеслава Чорновола. Він також стверджував, нібито дехто з його колег попередив водія Удовенка, що він має триматися на відстані від іномарки Чорновола. Однак касету сприйняли як фальшивку і до справи не залучили…“.

…Отже, як свідчить у своєму інтерв'ю Микола Степаненко, водія Удовенка через когось із співробітників міліції могли повідомити, що на машину Чорновола готується замах, і тому йому рекомендують триматися подалі від його машини. Хотілось би зупинитися на цій подробиці. Я вважаю, що попередження Удовенка про небезпеку могло бути, але зроблено було це згідно з планом організаторів замаху. Загибель Чорновола терористам можна було якось звалити на п'яного водія Павлова і легше було б прикрити справу, а от коли на швидкості автомашини Чорновола і Удовенка, які мчали нічною трасою одна за одною на близькій відстані, обидві врізалися б у КамАЗ, то це вже був би міжнародний політичний скандал, і відкрутитися п'яним водієм, що перевищив швидкість, владі вже б не вдалося. Удовенко – недавній міністр іноземних справ, тимчасовий голова Організації Об'єднаних Націй, якого держава зобов'язана була охороняти. І це не входило в розрахунки замовників убивства Чорновола. Їм був потрібен лише Чорновіл, а вбивство Удовенка могло б їм принести багато неприємностей. Тому-то вони й попередили через когось із співробітників міліції водія Удовенка. Цей факт свідчить про те, що замах готувався на державному рівні і за ним стояв хтось із Банкової. Але я продовжу свідчення Миколи Степаненка і повернусь до його інтерв'ю.

І. З. Але ж Удовенко справді під'їхав до місця аварії, коли Чорновіл був уже мертвий!

М. С. Так, це той факт, який свідчить про те, що в 1999 – 2000 роках розслідуванням справи про вбивство Чорновола займалися формально.

І. З. Під час першого розслідування водій вантажівки Володимир Куделя стверджував, що на місце ДТП він потрапив тому, що проїхав поворот на дорогу Харків – Київ. Потім він нібито побачив знак „Проїзд вантажним транспортним засобам заборонено“ і вирішив розвернутися. В цей момент в нього і врізалася „Тойота“. Ви ж тоді стверджували, що, приїхавши на місце аварії за годину до трагедії, водій зупинив КамАЗ на трасі, а коли побачив „Тойоту“, що наближалася, проїхав кілька метрів і почав розвертатися. Хто, на ваш погляд, наказав Володимирові Куделі чекати іномарку Чорновола?

М. С. Є думка, що зупинитися на трасі о 22 годині наказали ще в КСП…“.

…Я як автор цього журналістського розслідування вважаю, що такої команди Куделя не міг одержати від керівництва КСП, що воно не знало, якою дорогою поїде Чорновіл, а по-друге, там також не знали, коли виїде з Кіровограда кортеж Чорновола. Для того організатори замаху і стежили за машиною Чорновола і вели її всю дорогу до місця трагедії, даючи команду своєму агентові, що сидів у КамАЗі. Команду про наближення кортежу Чорновола і про розворот автофургона поперек дороги було також передано радіотелефоном. Та я продовжу виклад інтерв'ю М. Степаненка:

„М. С. У призначений час до КамАЗу підсів незнайомець зі зброєю, який спочатку наказав водієві набрати швидкість 15 км/год, а потім розвернути машину. Після ДТП цей незнайомець швидко залишив місце злочину.

І. З. Наскільки мені відомо, ще у 2000 році ви намагалися відновити подробиці ДТП, використовуючи свій досвід роботи в міліції і комп'ютер. А нещодавно джерела в органах внутрішніх справ повідомили мені, що спеціалісти нарешті провели повноцінну експертизу аварії. Чи збігаються ваші висновки з висновками експертів, а чи є якісь відмінності?

М. С. Відмінності мінімальні, але повідомляти результати експертизи я вам поки не можу – не маю права.

І. З. Тоді розкажіть про те, що вам вдалося з'ясувати в 2000 році. Яка була ширина траси, довжина КамАЗу. І чи була можливість у водія „Тойоти“ Павлова уникнути аварії?

М. С. Ширина траси – 7,6 метра, ширина обох узбіч – 7,5 метра: з одної сторони 4 метри, з іншої – 3,5 метра. Довжина КамАЗу з причепом – 15 метрів, а довжина „Тойоти“ – 4,1 метра. При цьому швидкість іномарки була приблизно 120 км/год. Дуга розвороту вантажівки – 20 метрів. Зазначу, що під час встановлення обставин ДТП ми використали такий же самий КамАЗ і з'ясували: для того, щоб розвернутися (за умови, що він стояв), знадобилося 22-44 секунди. Отже, коли вантажівка рухалася зі швидкістю 15 км/год, на розворот їй потрібно було не більше 4 секунд.

І. З. Коротше кажучи, Володимир Куделя міг би встигнути розвернутися до зіткнення з „Тойотою“?

М. С. У нього вистачило б часу розвернутися чотири рази! На підставі нашого експерименту він би мав помітити світло фар іномарки вже за 1100 метрів!

І. З. Вам вдалося встановити момент зіткнення?

М. С. Безперечно. Водій легковика Павлов мав побачити КамАЗ, що зупинився, в дальньому світлі фар, за 280-300 метрів. Вантажівка почала рух, „захопила“ узбіччя і набрала швидкість. А через 4-5 секунд (до зіткнення залишалося 133 метри) водій іномарки переключився на ближнє світло фар і побачив КамАЗ, що посувався в бік Борисполя. Що залишалося робити Павлову? Він приготувався до обгону, практично не знижуючи швидкості. Але вже через дві секунди помітив, що фура розвертається і починає займати праву проїжджу частину, перетинаючи осьову лінію.

І. З. Невже водій Чорновола не зрозумів, що КамАЗ перекриває йому дорогу?

М. С. Відстань була невеликою і не давала змоги зрозуміти, що робиться на дорозі. Він зрозумів ситуацію тільки через кілька секунд, коли під'їхав ближче.

І. З. І навіть не спробував уникнути зіткнення?

М. С. Можливо. Павлов, мабуть, мав намір об'їхати вантажівку зліва, але фургон уже відрізав йому шлях і зупинився. Коротше кажучи, у водія Чорновола вже не було часу думати і маневрувати. Йому залишалося тільки вдарити по гальмах. Після цього машина пішла юзом і протаранила КамАЗ.

І. З. А коли б фура не зупинилася і продовжувала рух?

М. С. Тоді, думаю, у Чорновола, що сидів у „Тойоті“, і Павлова з'явився б шанс на спасіння.

І. З. Мене цікавить ще одне запитання. Крім Куделі, в КамАЗі було ще два чоловіки. Один з них – головний інженер КСП Чернецький, він міцно спав і прокинувся вже після аварії. Хоча мені особисто незрозуміло, як можна було не прокинутися в момент зіткнення. Другий пасажир, робітник КСП Іван Шолом не спав. Невже ці люди не повідомили органам під час першого розслідування про невідомого зі зброєю?

М. С. За словами Куделі, Шолома і Чернецького, вони перед аварією пили спиртне. І, судячи з усього, Чернецький був украй п'яний і справді міцно спав. А Іван Шолом загинув за загадкових обставин ще у 2000 році.

І. З. Тоді, я пам'ятаю, ви говорили, що друзі і близькі Шолома стверджували, нібито його отруїли…

М. С. Згідно з офіційною версією, 42-річний Іван Шолом помер від інфаркту. Але він ніколи не скаржився на хворобу серця! Відомо, що напередодні його смерті до нього приїжджали якісь незнайомці і про щось довго з ним вели бесіду. А коли вони поїхали, чоловік помер.

І. З. Можливо, Іван Шолом кому-небудь розповів про те, як саме загинув В'ячеслав Чорновіл?

М. С. Слідству відомі люди, з якими він бесідував на цю тему.

І. З. Нещодавно провели ексгумацію тіла Шолома. Чи встановила експертиза рештки отрути?

М. С. Я вже пояснив, що не маю права розголошувати таємницю слідства. Але можу сказати, що одразу після його смерті експертизи ніхто не проводив. Висновки про смерть Шолома від інфаркту зробили на підставі історії хвороби (і це при тому, що, за свідченням родичів, він був абсолютно здоровою людиною), яка потім була втрачена. Крім того, відомо, що коли він умирав, у нього з рота йшла піна“.

…Отже, я маю знову перервати виклад інтерв'ю Миколи Степаненка і зробити своє резюме, оскільки стежив за цими подіями і збирав матеріали з моменту загибелі В'ячеслава Чорновола.

Я вважаю, що невідомий, який підсів у КамАЗ по дорозі, був головним кілером. Він одержував команди радіотелефоном від своїх „командирів“, що переслідували кортеж Чорновола на автомашині. Керівництво КСП розпорядилося, не знаючи, з якою метою (за вказівкою „заявників“), дорогою підхопити „сідока“ до Борисполя. Цей пасажир підпоїв на зупинці всіх, хто їхав у КамАЗі, а сам не пив чи робив вигляд, що п'є. В горілці, мабуть, було підмішано снодійне або наркотик, і всі „відключилися“. Сівши на місце водія, „гість“ у той час, як наближалася машина Чорновола, поставив фуру поперек дороги, одразу ж вискочив з вантажівки і побіг у поле. Всі інші отямилися, тільки коли у фуру врізався автомобіль Чорновола, і, перелякавшись, що вибухне бензобак, вискочили з кабіни вантажівки й теж побігли у поле. Це засвідчує Ніцой, який свідчив вище. Але я знову повернуся до інтерв'ю Миколи Степаненко, щоб з'ясувати, чому ж „усунули“ Чорновола і кому це вигідно.

„І. З. Виходячи з усього, можна зробити висновок, що В'ячеслав Чорновіл загинув не випадково і що замах на нього планували та організовували співробітники міліції, які, судячи з усього, здійснювали його за вказівкою високопосадового керівництва. Але який був сенс у екс-міністра МВС Кравченка вбивати В'ячеслава Чорновола?

М. С. Справу В'ячеслава Чорновола слід порівняти зі справою Георгія Гонгадзе. Лідер НРУ був дуже незручною особою для чинної влади. Він був безкомпромісною людиною, що не брала хабарів. Тому я повною мірою припускаю, що екс-президент Кучма міг доручити Юрію Кравченку розібратися з негідним політиком, а той „перестарався“…

І. З. Пам'ятаю, напередодні загибелі Чорновола почався розкол у Народному Русі України…

М. С. Так. Деякі члени НРУ вважали, що партія повинна використовувати свій вплив на те, щоб отримувати посади в уряді, а також вирішувати бізнесові питання і брати за це гроші. Але Чорновіл категорично виступав проти цього. Якось у нього в приймальні я зустрів відомого підприємця, який мав розстроєний вигляд і поскаржився мені, що запропонував В'ячеславові Чорноволу на розвиток НРУ велику суму грошей в обмін на лобіювання його інтересів у парламенті. Однак Чорновіл без будь-яких пояснень виставив його зі свого кабінету…“.

Завершуючи своє приватне журналістське розслідування у справі вбивства В'ячеслава Чорновола, я маю викласти і власну версію, чому тодішня влада так боялася його.

Мабуть, мало хто звернув увагу на те, що напередодні своєї загибелі Чорновіл надрукував у пресі та оприлюднив на радіо і телебаченні звернення до народу. За трагічним збігом обставин це звернення було надруковане в той самий день, коли загинув Чорновіл. У друкарнях ще не знали про трагедію під Борисполем. Тому я залучу до свого розслідування і цей документ, повністю передрукувавши його з „Робітничої газети“ за 25 березня 2001 року.

„Народний Рух України звертається до пані Слави Стецько, пана Миколи Боровського, пана Левка Лук'яненка, пана Володимира Яворівського, пана Віталія Журавського, до всіх лідерів та керівників партій демократичного та патріотичного спрямування.

Ви пропонуєте громадянам України голосувати за виборчі списки очолюваних вами партій. Більшість партій не має шансів подолати 4% бар'єр, що передбачений Законом про вибори. Про це свідчать численні опитування, про це говорять наші виборці під час зустрічей. Це розумієте і ви самі. Як, зрештою, розумієте і те, що голоси, віддані за партії, котрі не перетнуть межі 4% бар'єрів, будуть поділені між партіями, які цю межу подолають, насамперед між комуністами і Рухом.

Ми пропонували вам відкликати виборчі списки за умови гарантованої спільної підтримки наших представників в одномандатних округах. Наша пропозиція не знайшла відгуку.

Створюється враження, що ви готові передати голоси своїх прихильників комуністам, тільки б зашкодити Рухові.

Чи усвідомлюєте ви, що не Рухові шкодите – Україні?!

Настане час, коли новий парламент прийматиме рішення, ухвалюватиме закони. Від них залежить розвиток чи занепад суспільства, добробут чи подальше зубожіння співвітчизників, життя чи смерть нашої держави.

Ці закони і ці рішення будуть такими, якою буде більшість Верховної Ради. З вашою допомогою більшість може бути комуністичною.

Де будете тоді ви – ті, хто нині не хоче чути голосу розуму?

Що говоритимете людям, які вам вірили, як дивитиметесь їм у вічі? Чим спокутуєте провину перед Україною, за яку віддали життя наші попередники? Чим відповідатимете перед вашими дітьми та онуками, яких позбавили можливостей жити в людських умовах, у цивілізованому суспільстві, в незалежній і багатій країні?

До виборів залишаються лічені дні. За ці дні ви зважите, якими будуть доля України і ваше місце в її історії.

Нею може бути єдність – не розбрат, вдячність – не зневага нащадків, слава – а не ганьба. Спам'ятайтеся, недавні наші друзі і соратники! Відмовтеся від ворожнечі з Рухом, допоможіть Рухові, закличте своїх прихильників підтримати Рух!

Це єдиний шанс урятувати Україну! Цей шанс може бути останнім!

За дорученням Центрального проводу Народного Руху України

В'ячеслав Чорновіл“.

Це була остання заява Чорновола в пресі. Був це і смертельний вирок лідерові національно-визвольної боротьби українського народу. Але що ж вийшло після цієї заяви Чорновола? По-перше, його вбивають, по-друге, відбувається цілеспрямоване руйнування самого Руху як масової авторитетної політичної організації.

У цій заяві Чорновіл відкрито попереджував Україну про загрозу, яка нависла над нею. Він відчував, що день у день зростає загроза узурпації влади в державі і що в цьому дуже зацікавлені Росія та КПУ. І він не помилився, його глибока інтуїція патріотичного політика відчувала драматичні події, які невдовзі вихлюпнуться на вулиці давнього Києва.

Але про це далі, в наступному розділі…

Розділ 14

ЗАМАХ НА ЛІДЕРА ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

То були незабутні дні для більшості громадян України. Багатотисячний глас народний час від часу ще й тепер відлунює в душі емоційними спогадами.

Я, у свої майже 80 років, був активним учасником Майдану. Разом зі своєю старенькою дружиною, лікарем за фахом, ми носили на Майдан борцям Помаранчевої революції ліки, гроші, теплий одяг. І хай не брешуть затяті вороги українського народу, що Майдан утримувався на гроші олігарха Березовського та на американські субсидії. Дурниця! Без допомоги киян, без підтримки громадян України, особливо центральної і західної, – Майдан не вистояв би і не переміг би!

Разом зі своєю дружиною я шість годин простояв під Верховною Радою України і скандував у числі десятків тисяч громадян України: „Ющенко! Ющенко! Ющенко!“. Це була пісня волі. Це був Гімн свободі! І слово „Ющенко“ нами не ототожнювалося з конкретною людиною. Це було щось більше. Це було гасло свободи, голос народу, що встав з колін. Ці люди добре розуміли, що поразка Помаранчевої революції означатиме прихід на землю України диктатури комуноолігархів і перехід незалежної України під „їжакову“ руку Російської імперії. Вони не хотіли влади кучмістів і „бандюковичів“. Вони не хотіли, щоб їхнім президентом став колишній „зек“, що грабував на вулицях і ґвалтував дівчат. Вони не хотіли вважатися „козлами“, які віддадуть свої голоси за „десятку“ чи пляшку горілки.

А я, письменник і журналіст, хотів якось допомогти цьому затурканому народові, що встав з колін, допомогти розібратися в тому, хто є ворог, а хто друг, і де правда української нації.

Тому й домовився з редакцією щотижневика „Нація і держава“, друкованого органу Конгресу українських націоналістів, друкувати на його сторінках з номера в номер під час Помаранчевої революції мій новий документальний детектив під назвою „Лідера знайти і знищити“. У ньому я розповідав, як комунобільшовики вбивали і нищили лідерів українського визвольного руху, аби не дати українському народові вирватися з лабетів деспотичної радянської держави. Це були розповіді про трагічну загибель Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Миколи Скрипника, Панаса Любченка та багатьох інших, кого більшовики знищили під час свого володарювання.

Під час революції я щотижня носив на Хрещатик новий розділ цієї книжки. Тижневик виходив тоді тиражем 60 тисяч і одразу розповсюджувався серед борців Майдану та розсилався по Україні. Від читачів я одержував багато листів, в яких вони просили мене продовжувати публікацію цього детективу, і намагався виконувати їхні побажання. Тоді вийшло 20 номерів щотижневика, у кожному з яких відводилися дві сторінки для мого документального детективу, який насторожував людей, готував їх до можливих провокацій, спрямованих на придушення Помаранчевої революції. Трагічними історіями своєї книжки я намагався попереджати чільників Майдану: „Будьте пильними! Влада може вдатися до замахів на лідерів визвольного руху!“.

Так воно й сталося.

У 47 номері газети „Нація і держава“ від 17 – 20 грудня 2004 року, в якому я оприлюднив матеріал про вбивство лідера Української народної республіки Симона Петлюру, вчинене у 1926 році в Парижі більшовицьким агентом Самуїлом Шварцбардом, було надруковано повідомлення під таким заголовком:

„ВІКТОР ЮЩЕНКО БУВ ОТРУЄНИЙ ДІОКСИНОМ!!!“

Це екстрене повідомлення я передруковую повністю:

„Це стало відомо в суботу, 11 грудня, коли керівництво австрійської клініки „Рудольфінерхаус“ оголосило остаточні висновки експертизи. У крові та тканинах Ющенка була зафіксована концентрація діоксину у 1000 разів вища за норму.

Тести показали, що діоксин потрапив до організму Ющенка через ротову порожнину. Щоб діагноз був об'єктивним, клініка „Рудольфінерхаус“ при вивченні аналізів співпрацювала з вченими Англії, Франції та Німеччини, консультувалася з Центральним розвідувальним управлінням США, відсилала зразки до шпиталю в Амстердамі, де використовують новий аналітичний метод тестування на діоксин. Вміст діоксину був менше, ніж один міліграм. Основні симптоми отруєння діоксином – ураження шкіри й внутрішніх органів організму. На початку захворювання у Ющенка, зокрема, була в 12 разів (!) збільшена печінка. Зараз він цілком працездатний і потребує тільки терапії, яку можна проводити амбулаторно. Лікування шкіри на обличчі займе два-три роки, і за правильного харчування та лікування обличчя прийде в норму. Такі висновки зробили вчені клініки „Рудольфінерхаус“.

Як доказ скоєного злочину щотижневик умістив на першій сторінці два фото лідера Помаранчевої революції. На першому був зображений вродливий чоловік з відкритим доброзичливим поглядом. На другому – ця ж людина з враженим і покаліченим обличчям.

Це сенсаційне повідомлення стало предметом обговорення не тільки в Україні. Представник дирекції Єврокомісії зі зв'язків зі ЗМІ Емма Юдвін заявила, що якщо отруєння Ющенка мало місце, то його отруйники повинні постати перед судом.

Шоковані цим повідомлення були і в Раді Європи. Генеральний секретар РЄ Террі Девіс у понеділок на прес-конференції в агентстві „Інтерфакс-Україна“ сказав: „Це дуже шокуюча новина, це нас дуже турбує, як турбує українців“. Він побажав Ющенкові якнайшвидшого видужання.

Прес-секретар Білого дому Скотт Макленнан назвав „жахливою новиною“ повідомлення австрійських лікарів про отруєння кандидата в Президенти України Віктора Ющенка.

А ось що пише з цього приводу зарубіжна преса. Газета „Обсервер“ повідомляє, що колеги Ющенка не схильні вважати, що в його отруєнні була задіяна Росія. Але вони наголошують, що Віктор Ющенко отримував погрози про можливий замах на нього ще з липня, і що в Україні вистачає людей, які не хочуть бачити його Президентом.

Британські газети вважають, що в отруєнні Ющенка вбачається російський слід.

Газета „Гардіан“ наполягає на версії отруєння Ющенка, за якою це зробили агенти СБУ. „Отруту, напевно, підсипали до їжі, якою частував Ющенка на київській дачі Ігор Смешко – голова СБУ, і де також перебував його заступник Володимир Сацюк“, – пише „Гардіан“ у статті „Агент Смешко та отруєний борщ“. У цьому матеріалі оглядач часопису Д. Аронович пише: „Віктора Ющенка було отруєно низкою хімічних компонентів виключно з мікотоксином, речовиною, яка випробовується на мишах, і, власне, цю речовину можна знайти у дефоліанті, відомому під назвою „Ажан Оранж…“. Хоча оточення пана Ющенка відмовляється назвати прізвища, а також ті страви, якими частували провідника опозиції гостинні господарі, важко уявити собі, як ті дефоліанти змогли б потрапити до організму Віктора Ющенка без потурання панів Смешка і Сацюка, котрі, як відомо, після того обіду не відчули жодного дискомфорту… А ми думали, що цим припинили займатися у тридцяті роки минулого століття…“, – робить висновок „Гардіан“.

Стаття кореспондента „Дейлі Телеграф“ Джуліуса Стросса називається: „Розпочинається полювання на тих, хто отруїв Ющенка“. „Результати поновленого розслідування отруєння Віктора Ющенка, цілком можливо, стануть політично вибухонебезпечними, – пише газета, – у той час як висловлюються припущення, що він став жертвою отруєння у стилі часів „холодної“ війни, яке здійснили співробітники українських спецслужб“. Призначення нового Генерального прокурора України, а також наявність кількох перебіжчиків з табору українського керівництва до табору пана Ющенка посилюють ймовірність того, що правду щодо спроби вбивства лідера опозиції таки буде зрештою оприлюднено“. На думку часопису, саме оприлюднення інформації, що Ющенкові було домішано до їжі діоксин – надзвичайно рідкісну отруту, збільшує підозри, що режим Президента Кучми мав безпосередній зв'язок зі спробою отруєння провідника опозиції. „Деякі політики в Україні вже висловлювали підозри, що до справи про замах на Віктора Ющенка можуть бути причетні російські спецслужби. Кремль, у свою чергу, надзвичайно наполегливо підтримував на українських президентських виборах провладного кандидата і опонента Віктора Ющенка – пана Януковича“, – пише газета.

„Індепендент“ друкує матеріал свого спеціального кореспондента у Києві Аскольда Крушельницького „Історія влади та отрути зараз відобразилася на обличчі українського героя. Нині важко повірити в те, що отрута може бути складником сучасної політики в країні, яка бажає стати членом Європейського Союзу“… У той-таки час сіре і понівечене віспами обличчя провідника української опозиції Віктора Ющенка є жорстоким доказом того, якими методами оперують деякі політики у ХХІ сторіччі“, – йдеться в газеті. „Індепендент“ наводить слова депутата Верховної Ради Юрія Павленка, який висловлює підозри багатьох своїх колег щодо безпосередньої участі російських спецслужб у спробі усунути Віктора Ющенка шляхом отруєння. Також часопис на підтвердження цього посилається на представників українських служб розвідки, які стверджують, що не мають у своєму арсеналі хімічних чи біологічних лабораторій, а такі препарати, як і в часи Радянського Союзу, надходять з Москви.

У той же час колишній полковник радянського КДБ Олег Гордієвський, який також працював на британські спецслужби, а тепер живе в Лондоні, вважає, що немає жодних сумнівів у причетності Москви до отруєння діоксином лідера української опозиції Віктора Ющенка. Як зазначає Гордієвський, „КДБ у Москві не має дозволу надсилати отрути іншим державам самостійно, виходить, їм треба було подавати прохання до найвищого керівництва країни – політичного керівництва“.

Тепер справу про отруєння Віктора Ющенка поновила Генеральна Прокуратура України. Згадану справу було порушено 21 вересня 2005 року за статтею „Замах на життя державного чи громадського діяча“, потім її було передано для розслідування до СБУ, потім знову повернуто до Генпрокуратури і врешті-решт закрито 22 жовтня. Тепер, сподіваємося, злочинців знайдено і передано до суду. На це чекає український народ. Цього вимагає весь світ“.

Про те, що це був замах, спрямований на вбивство лідера Помаранчевої революції і провісника Майдану, у мене не було ніяких сумнівів. Що це була терористична акція Кремля, теж не дивувало мене. Дуже вже чітко було проведено, в стилі НКВС-КДБ, цю операцію. Стара українська влада не здатна була таке затіяти, вона могла тільки сприяти цьому підступному терористичному акту, та й діоксин на Україні не виробляється.

З цією речовиною я вперше познайомився ще в часи, коли у В'єтнамі точилася війна, і американці, воюючи проти в'єтконгівців, застосовували речовину під назвою „оранж“. Така назва пішла від того, що на залізних бочках, в яких розміщувалася ця речовина, були намальовані для розпізнання оранжеві кола – це й був знаменитий діоксин, який, після війни у В'єтнамі, як зброю почали виготовляти і в Радянському Союзі, а після розпаду СРСР ці заводи залишилися у власності Росії.

Я тоді, як журналіст з міжнародних проблем, зацікавився цією ядучою речовиною. Коли її розтрушували над лісами, в яких ховалися в'єтконгівці, листя все опадало, дерева гинули. Коли ж отрута потрапляла на шкіру, на ній з'являлися опіки і виразки. А коли вода чи їжа з отрутою потрапляли до рота, люди в корчах помирали.

Наскільки це був підступний план нищення лідера українців, який мав загинути в страшних муках, важко було собі уявити. Зараз прокуратура проводить розслідування цього злочину – є підозрювані у злочинних діях, є слідчі розробки, тому я не хочу втручатися в дії слідчих органів, але свою версію – як і чому це сталося – спробую викласти.

Цієї версії дотримуються і деякі політики України, і серед них – лідер партії захисників Вітчизни, колишній народний депутат України Юрій Кармазін. Ось витримки з його інтерв'ю журналістові Юрію Барнацькому, яке надруковано в газеті „Кримінал, політика, закон“ від 21 – 27 лютого 2006 року.

„Ю. БАРНАЦЬКИЙ. Багатьох здивувало, невже Леонід Кучма, володіючи таким адмінресурсом, реально робив ставку на заздалегідь „непрохідного“ кандидата із зеківським минулим?

Ю. КАРМАЗІН. Це був добре спланований хід, зрежисований Кучмою та його найближчим оточенням. Тодішня влада спеціально підшукала непрохідного кандидата. Януковича висунули не для того, щоб провести в Президенти, а щоб виснажити їх обох з Ющенком, після чого мав вийти на арену їхній реальний кандидат.

Ю. БАРНАЦЬКИЙ. – І хто ж він?

Ю. КАРМАЗІН. Про це добре написала газета „Свобода“: „Надворі 2020 рік. В Україні чергові президентські вибори. І знову вперше у десятий раз кандидатом висувається Л. Кучма“.

Він до останньої миті був не готовий ні фізично, ні морально віддати владу. Кучма не вірив нікому із свого оточення. І гарантію безпеки собі та своїй сім'ї він мав дати сам. Тому планувалися кілька десятків таємних варіантів залишити його при владі. А два з них були головними.

Перший – знищення лідера від опозиції Віктора Ющенка. Те, що він після отруєння залишився живим, – це воля Господня. До речі, під час тих перегонів ми неодноразово переконувались в особливому Всевишньому заступництві України.

Сценарій кучмістів був простий. Вони прорахували: якщо трапиться нещастя з опозиційним кандидатом, в багатьох регіонах України почнуться масові заворушення, і тоді гарант звернеться до нації, мовляв, шановні співвітчизники, трапилося горе, але ми не можемо констатувати, від чого саме помер Ющенко… Разом зі смертю опозиційного кандидата не стало б можливим провести альтернативні вибори, тому припиняємо президентські перегони. Вибори переносимо на „енний“ термін, коли мав би „вперше у десятий раз висунутися Кучма“.

Ось на цих словах Юрія Кармазіна я й маю зупинитися і розкрити їх у світлі сьогоднішніх подій в українському суспільств та докладніше розібратися в тому, хто сьогодні плекає надію правити Україною. Отже, спроба пропхати в президенти України свого кандидата сіонокомуноолігархам, завдяки Майдану, не вдалася – ні фальсифікації, ні фальшування виборів, ні сервер їм не допомогли. Народ України обрав у народні президенти мученика Помаранчевої революції Віктора Андрійовича Ющенка.Чому я назвав його саме так? Бо мало який лідер, опинившись після важкого отруєння на межі життя і смерті, не відмовився б від подальшої боротьби за владу. Але він розумів, що перст Божий вказав саме на нього стати лідером боротьби українського народу за свою свободу і незалежність.

І тоді, після провалу свого попереднього плану, сіонокомуноолігархи вироблять новий підступний план усунення народного президента і обезголовення України. Аби розчистити дорогу для приходу в президентський палац свого ставленика, вони примушують новообраного президента, викручуючи йому руки, підписати поправки до Конституції України. За цими поправками президент обмежується в правах, а Україна перетворюється з президентської держави на парламентсько-президентську, в якій В. Ющенко стає чимось на зразок англійської королеви, котра сидить на троні, а править країною прем'єр-міністр. Але те, що гарно для Великобританії з її усталеними законами і давніми традиціями, для нестабільної України – смерть. Ворожнеча і протистояння партій та кланів, відсутність судової системи, корупція дають змогу олігархам скупити весь український парламент і, створивши за величезні гроші конституційну більшість у Верховній Раді України, шляхом імпічменту повалити народного президента, а парламентом обрати проросійського васала, вкотре обдуривши український народ.

Той, хто розробляв цей диявольский план, мав очевидні задуми: дестабілізувати управління державою, протиставити гілки влади і в каламутній воді спіймати рибку – кланового президента замість демократичного Ющенка.

Вони вичікували, що отруєний президент або стане непрацездатним, або взагалі помре, тому передбачили два варіанти: перший, коли хвороба не дасть Ющенкові можливості працювати, – тоді іпічмент у зв'язку з хворобою. Другий – коли президент помре, тоді його місце посяде „віце-президент“ – голова Верховної Ради, куплений на гроші сіонокомуноолігархів. Але президент не хворів і не вмирав.

Так, газета „Правда Украины“ від 25-31 січня 2007 року під заголовком „Як здоров'я Президента?“ повідомила таке: „Віктор Ющенко виводить діоксин з організму в Швейцарії“. І далі зазначається: „Прес-секретар керівника української держави Ірина Ваннікова стверджує, що стан здоров'я Віктора Ющенка найкращий за останні два роки. За її словами, головний лікар Президента Василь Князевич зазначив, що „обстеження розраховано на термін від п'яти до восьми днів. Однак, – зазначив головлікар, – оскільки динаміка виведення діоксину з організму дуже позитивна, то ми не виключаємо, що В. Ющенко повернеться в Україну вже на цьому тижні…“.

Далі газета пише: „Після Різдвяних свят Президент перебуває в одному з науково-дослідних центрів Швейцарії на плановому обстеженні з метою динамічного контролю реалізації лікувальної програми з виведення діоксину з організму…“.

Під час передвиборної кампанії у 2004 році, повідомляється далі, В. Ющенку було поставлено діагноз „гострий панкреатит“ з ускладненнями, що сталися внаслідок отруєння токсинами.

Перед від'їздом до Швейцарії Президент Ющенко розповів в Українському домі представникам українських ЗМІ, що справа про його отруєння просунулася настільки, що можна прийти з наручниками і заарештувати винних у скоєному. За словами генерального прокурора України О. Медведька, Генпрокуратура вже має зразки російського і американського діоксинів, і проводиться хімічна експертиза. Залишилося лише довести, хто здійснив цей злочин. Над цим ми зараз працюємо разом зі Службою безпеки України, заявив генпрокурор. Проте в багатьох в Україні складається враження, що цей злочин комусь дуже не хочеться розкривати, бо в такому випадку може виявитися, що в декого із сьогоднішніх можновладців рильце в пушку.

А ось що повідомила газета „Україна молода“ від 30 січня 2007 року: „…Минулої неділі в ефірі на каналі „Інтер“ лікар швейцарської клініки, де лікувався Президент України В. Ющенко, Жан Сора заявив, що близько 80 відсотків отруйної речовини з організму Президента України виведено. Пан Сора також зазначив,що Віктор Ющенко здатен працювати тривалий період. На запитання журналістів про те, чому нинішнього Президента України труїли саме діоксином, якщо його сліди в організмі можна визначити, швейцарський лікар відповів: Якби після цього отруєння людина померла б через три тижні, ще до того, як з'явилися ознаки на шкірі, тоді ніхто не зміг би довести, який тип отрути було використанио. Діоксину ніхто б не шукав“. Також Жан Сора спростував припущення, що разом з діоксином було використано для отруєння Президента якусь іншу хімічну сполуку…“.

Сіонокомунооліхархам разом з Кремлем – бо отрута, скоріше за все, привезена від нашого „старшого брата“ – не вдалося вбити Президента України, але вони не полишають своїх підступних планів і виношують злочинні наміри знищити В. Ющенка якщо не фізично, то морально, оточивши його зрадою, вибиваючи з-під нього підвалину за підвалиною президентської влади. Про це яскраво свідчить українська преса.

„Газета по-киевски“:

„….Антикризова коаліція у принципі нічого не хоче або генетично не може поступитися президентові. Тільки добити – іншого варіанту немає...“.

Газета „Товариш“ – орган соціалістів:

„ …Якщо Президент не підписує у встановлений строк прийняті парламентом закони, тоді Голова Верховної Ради (О. Мороз) має право ввести їх в дію за своїм підписом…“.

Сіонокомуноолігархи шантажем, економічним тиском, підкупом українських парламентаріїв заганяють їх до партії регіонів з тим, щоб створити у Верховній Раді конституційну більшість у 300 голосів і при нагоді народному Президентові Ющенку оголосити імпічмент, і тоді тимчасовим президентом стане Мороз….

Прокручуючи в пам'яті серію злочинів проти українського народу, з гіркотою думав: „Боже милосердний! За віщо ти так караєш мій добрий, роботящий, незлобливий і довірливий народ?! Народе український, куди ведуть тебе новоявлені вожді? Яке твоє майбутнє, які твої реалії і чи настануть на твоїй європейській вулиці щастя й добробут?“...

І не знаходив відповіді….

А перед моїми очима, як у багатосерійному телевізійному серіалі, пливли в масовках розстріляні солдати Народної армії України, яку створив геній Симона Петлюри. Повзли валки з вимореними голодом 1932-33 років, яких намагалися якось рятувати Микола Скрипник, Панас Любченко та Юрій Коцюбинський. Я бачив тисячі тисяч хліборобів-„куркулів“ з України, що довбали мерзлу землю на Біломорканалі та на комуністичних будовах ГУЛАГу, – людей, на захист яких виступив Олександр Шумський і за це поплатився власним життям. Я бачив сотні заґратованих вагонів з ув'язненими вояками УПА та їхніми сім'ями, яких підняли на боротьбу за свою свободу і незалежність Степан Бандера, Юрій Шухевич та Олег Ольжич...

І я знову і знову питав себе: чому вбивцеві Симона Петлюри Самуїлу Шварцбарду в Ізраїлі поставлено пам'ятник як герою єврейського народу, а його жертві, як одному із засновників української держави, і досі немає пам'ятника в Києві, де він проголошував незалежну Україну і своїм талантом створював Народну армію України?

Чому в Україні й Росії вславляють убивцю Євгена Коновальця – кадебіста Павла Судоплатова, а засновника національно-визвольної організації України ОУН і досі плюндрують і топчуть в Україні?

Чому й досі стоять у київських парках кам'яні комуністичні монстри – кати українського народу, але немає достойних пам'ятників класикові української літератури Михайлу Коцюбинському та його синові Юрію Коцюбинському, який намагався врятувати український народ від комуністичного голодомору?

Моє серце свердлить болюча думка: чому немає пам'ятників справжнім комуністам-антимарксистам: Миколі Скрипнику, Панасові Любченку, Олександрові Шумському? І забриніли болючою струною в моїй душі слова Кобзаря:

Я ридаю, як згадаю

Діла незабутні

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників: кого, коли

За що розпинали!



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.