ВАЛЬКО КРАВЧЕНКО

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО ВЕПРИК ПРОТИ РОСІЙСЬКОХ СЛАВИ СЕВАСТОПОЛЯ - ВАЛЬКО КРАВЧЕНКО

АБЕТКА ДЛЯ “СТАРШОГО БРАТА“

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО ВЕПРИК ПРОТИ

РОСІЙСЬКОЇ “СЛАВЫ СЕВАСТОПОЛЯ“.

НЕСТОР АМБОДИК і ЛЕОНІД ДУХОВ.

17 січня 1998 р. “Слава Севастополя“ в розділі “Севастопольцам о Севастополе“ надрукувала таке: “Русский врач XVIII века Нестор Амбодик считал, что запах и вкус пряных растений “явственно оживляют и ободряют телесные чувства здоровых и лечат недуги одержимых“.

Отже, лави “русских“ поповняються - до “русского путешественника“ Миклухи-Маклая, “русских моряков“ Козарського й Нахиміва та багатьох інших долучився “русский врач“ Нестор Амбодик.

Насправді ж Нестор Максимович Амбодик-Максимович(7.11.1744 - 5.08.1812) був українцем, полтавцем.

Він народився в селі Веприк Гадяцького полку в сім'ї місцевого священика. Освіту здобув також на Україні, закінчивши Київську академію, а потім вчився в Страсбурзькому університеті, де захистив докторську дисертацію в 1775 році. Він став ученим-енциклопедистом із світовим ім'ям, письменником, перекладачем(володів багатьма іноземними мовами), ботаніком, фітотерапевтом, лікарем-педіатром.

У другій половині свого життя він дійсно працював у Росії, і росіяни мусять бути йому вдячні і не кривдити його, позбавляючи Батьківщини. В Росії він викладав у військово-морських шпиталях Кронштадта й Петербурга, видав грунтовні праці з медицини, підручники з акушерства(1784-1786), ботаніки (1795), посібник з лікарських трав. Це були перші підручники з цих галузей в Росії. Український педіатр Амбодик став основоположником повивального мистецтва(акушерства) в Росії. Його брат Левко також був відомим на той час лікарем.

Веприк вперше згадується як козацьке містечко в літописах першої чверті XVII ст. Воно виникло на високому правому березі річки Веприк, притоки Псла, за 12 км на схід від Гадяча. Зараз це північ Полтавської області.

До наших часів частково збереглися давні вали фортеці. Крім землеробства і скотарства, розвивалось ткацтво(виробництво полотна, ряден, скатертей), кравецтво (шили свити, чумарки). Веприцькі ремісники були відомі також своїми підковами, заслінками до печей, кочергами. Славився Веприк і своєю історією. Зберігся запис про те, що 29 квітня 1649 року “З Гадяча, з Миргорода, з Опішні, з Веприка козацькі отамани і полковники, і сотники з усіма козаками пішли до козачого гетьмана Богдана Хмельницького“. Козаків у Веприцькій сотні було тоді 700, а також було 800 міщан. Після горезвісної Переяславської угоди російський цар Олексій Михайлович відразу став розпоряджатись на Україні, як у себе вдома. Він подарував Богданові Хмельницькому в особисте володіння кілька українських сіл і містечок, в тому числі й Веприк. Шльондра ж Катерина ІІ у 1764 р. подарувала Веприк гетьману К. Розумовському. Під кінець XVIII ст. Веприк потрапляє у власність російських поміщиків Масюкова і Тімофєєвої, котрі примушували покріпачених селян і козаків відбувати панщину 5 днів на тиждень. Масюков побудував у селі цукроварню й гуральню. Вепрівці всіляко опирались російському свавіллю: подавали скарги до сенату, і той змушений був звільнити декого з них від кріпосної залежності; в 1798 році відмовились брати участь у виборах до волосного правління; влітку 1905 року піднялися на повстання, яке тривало майже місяць і було жорстоко придушене надісланим до села військом; шукали волі й добробуту в інших місцевостях, доходячи навіть до Сибіру.

Та попри такі несприятливі умови життя у Веприку продовжували народжуватись талановиті люди. Мабуть, ніщо не могло знищити здібності нашого народу.

Син старого козака Духа і його дружини, далекої родички матері Гоголя, Леонід працював фельдшером на цукроварні у Веприку(до 1903 р. був солдатським фельдшером). Леонід Вікторович Духов (хвоста “ов“ до свого прізвища він отримав від російської влади) не став таким знаменитим лікарем, як Амбодик, зате його син Микола Леонідович Духов (26(13).10.1904 - 1.05.1964) після навчання у Веприцькій початковій школі, Гадяцькій гімназії(1914-1918) та Харківському геодезичному і Ленінградському політехнічному інститутах став знаменитим конструктором танків. Його танк “ИС“ стоїть на Сапун-горі, тому його неодноразово згадувала “Слава Севастополя “, - звичайно, не відзначаючи, що в своїх анкетах у графі “національність“ він писав “українець“(а якже - вони ж “не делили людей на русских, украинцев и др. - все были единый советский народ“ і танк “ИС“ був “советский“, а то й “русский“, як писав один придворний поет, якийсь Абрамов).

У 1939 р. Духов створив важкий танк “КВ“, броня якого була практично невразливою для німецької артилерії, і вдосконалив середній танк “Т-34“, сконструйований також перед війною на Україні в Харкові. А восени 1943 року він здав перші два танки “ИС“ і наприкінці року налагодив їх серійне виробництво. Танки Духова називали “звіробоями“, бо перед ними не могли встояти німецькі “тигри“ й “пантери“, не говорячи вже про їх попередників з менш міцною шкірою. Німці називали їх “Духов-панцер“. Це був наймогутніший танк другої світової війни.

Микола Духов був надзвичайно яскравою особистістю. Однією з рис його характеру співробітники в своїх спогадах відзначають те, що він ніколи не присвоював чужих думок, хоча його самого присвоїла собі Росія. За вміння знаходити компромісні інженерні рішення співробітники Духова називали його “хитрим хохлею“, а українці з його оточення дали йому прізвисько “Миць“ (швидкий, спритний, тямущий). Духов володів англійською, французькою та німецькою мовами і читав технічну літературу цими мовами. Головний конструктор танків не був лише “технарем“: він захоплювався театром, збирав книжки й платівки, фотографував і сам проявляв і друкував світлини, співав, акомпанував собі на роялі або гітарі - був артистичною особистістю.

Духов тричі отримував звання Героя Соціалістичної Праці, одержав Ленінську премію і 5 державних премій СССР, був доктором технічних наук і членом-кореспондентом Академії наук СССР. Мав звання генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби. Після війни продовжував роботу в військовій галузі і взяв участь в розвитку атомної промисловості, працював разом з Курчатовим. Один з видів совєцької таємної зброї називався “Дух“, а його творець відзначав і Духів день.

Скільки їх було - визначних вепричан, щирих патріотів, котрі так любили своє село і свою Україну, всесвітньовідомих і менш знаних... Назвемо ще двох - батьків краснодонської підпільниці Уляни Громової, котра писала в школі твори гарною українською мовою, бо ж була вона полтавка, і батько її був не Громов, а Громовий. Це російсько-совєцькі володарі й пропагандисти спотворили її прізвище і зобразили її членкинею організації “Молода гвардія“, створеною буцімто комсомольцями Краснодону та ще й під керівництвом комуністів. Насправді ж у цьому шахтарському містечку діяла одна з похідних груп УПА, а деякі місцеві юнаки виконували її завдання, а також передавали відомості про німців совєцькій розвідниці Любці Шевцовій. Про це розповів Євген Стахів, керівник цієї групи УПА, якому вдалося уникнути і німецького, і совєцького полону(він мешкав в США, а після проголошення незалежності України повернувся до Києва).

Чи можна порівнювати розміри території Росії та села Веприк? Населення у Веприку зараз усього біля семи тисяч. Але така велика Росія не посоромилась інтелектуально пограбувати таке маленьке українське село, оголосивши “русскими“ його славетних уродженців. А “Слава Севастополя“ підтримала Росію в цій неблагородній справі, як робить це завжди. Чи додасть це їй респекту?