Поразка - Олександр Левченко

Олександр Левченко

Поразка - Олександр Левченко

фантастична повість

Коли наш космолайнер вигулькнув із темпорального коридора і корабельна автоматика повернула мене з анабіозу до нормального фізіологічного стану, я спершу ніяк не міг збагнути: куди це я потрапив? Замість звичної обстановки астронавігаційної рубки чи житлового відсіку – інтер'єр готельного номера, поруч – жодної живої душі, а найдивніше – якась цілковита психологічна розслабленість, не гідна учасника Контактної експедиції. Ще мить – і я звернувся б до Адміністратора з ідіотським запитанням, але пам'ять вчасно підказала: ти – у відпустці і летиш додому, на Кліо.

Що ж, відпустка – це чудова річ, і не один раз, сидячи за пультом і дивлячись в оглядовий екран, я подумки складав грандіозні плани відпочинку або й навіть ділився ними з товаришами по вахті. Напевно, пересічній людині, котра із захопленням вимовляє саме слово „Контакт“, важко повірити у щирість моїх прагнень покинути Межу, бо те інформаційне чудовисько, вирощене репортерами на крихітному кістячку з кількох реальних фактів, наполегливо її переконує, ніби ми там ведемо сповнене захоплюючих пригод життя і, взагалі, ледь не цілуємося з Чужими. І лише нечисленні посвячені знають, що наша робота в принципі монотонна і нецікава, а справжніми контактами з партнерами по Контакту поки що навіть і не пахне.

Хоча практично два роки мого власного часу ( на Кліо за цей період минуло десь на кілька тижнів більше) пройшли на відлюдді, зараз мене анітрохи не тягне до веселого пасажирського товариства, і тому, поснідавши (термін, звичайно, дуже відносний) у себе в каюті, я відразу ж подався на оглядову палубу, замкнувся в окремій кабінці і залишився віч-на-віч із Всесвітом.

Колись, в дитинстві, я чомусь приходив у захоплення від найпростіших релятивістських ефектів і щоразу, летючи разом з батьком на Землю або повертаючись на Кліо, в ті невеликі проміжки часу, коли космолайнер із субсвітловою швидкістю долав відстань між пунктами зупинки і темпоральним коридором, так само усамітнювався, просив Адміністратора відключити коригуючі оптичні системи і з завмиранням серця оглядав спотворену картину світу. Але смішні дитячі забави давно вже зосталися в минулому, і якщо зараз серце у мене знову завмирає, то це лише від того, що я бачу перед собою рідне оранжеве сонце – неповторний, чарівний, найкраший у цілому Всесвіті Феб.

Цікаво, якими були почуття моїх далеких предків – членів Першої експедиції, що з'явилась в околицях Феба три з половиною сотні років тому? Чи розділили вони захоплення земних астрономів, котрі на півстоліття раніше, отримавши від автоматичного косморозвідника зображення Епсилон Ерідана та її планетної системи зблизька, нарекли цю красиву оранжеву зірку іменем-синонімом Аполлона, не зупинившись навіть перед тим, що новоспеченому покровителю муз бракувало ще трьох супутниць до неодмінних дев'яти? А, може, ті люди були настільки втомленими за довгі роки польоту, що їх серця залишились байдужими? Мабуть, ніколи я не перестану вражатися мужності та святій жертовності першопрохідців міжзоряного простору, які клали на вівтар Пізнання якщо не все своє життя, то принаймі значну його частину, позбавляючи себе заради доторку до непривітних чужих світів звичайних земних радощів, так потрібних кожній людині. Чи зміг би так вчинити я, коли ще не була розроблена анабіозна технологія, коли всі беззастережно вірили у спрощену модель світу як чотирьохвимірного простору-часу і не мали уявлення про темпоральні явища? Варто замислитись над такими речами, і якось веселіше стає на душі, що жереб народитися випав мені саме тепер.

Адміністратор сповістив, що незабаром почнеться гальмування й тому бажано пройти на пасажирську палубу, і в цю ж мить усередині прокинувся космольотчик. Слово честі, я ледь придушив нестерпне бажання податись до пілотського відсіку і знову зануритися в ту чудову атмосферу легкого напруження та підсвідомого божевільного очікування якогось невеличкого збою автоматики, котрий дозволить бодай на кілька секунд перейти в ручний режим. Натомість повернувся до своєї каюти, сів у протиінерційне крісло і замовив серію фільмів про зоряні війни з імітацією власної участі.

Пригадується, ще кілька років тому я завзято воював з агресивними страховидними альдебаранцями, але годі знайти ці напівзабуті і тому, здається, прецікаві ігри сьогодні, коли стало відомо про відсутність будь-яких слідів цивілізації поблизу Альдебарана. Ну що ж, хоч у чомусь повинна зберігатись правдоподібність, і мені залишалося кинутись у бій з представниками зоряних систем, достатньо віддалених від Межі. Проте не встиг я ще увійти в справжній азарт, як по тілу корабля пройшли легкі конвульсії, і бажання продовжувати гру кудись миттю зникло: почалися передспускові маневри.

Слово честі, досі я не помічав за собою надмірної сентиментальності, та коли через якусь годину над головою з'явилося зеленкувато-синє небо рідної планети, в очах стало легенько поколювати, і я, зійшовши з рухомої стрічки перехідного містка, спрямував погляд високо-високо вгору, щоб не змушувати руку астронавігатора Контактної експедиції ганебно втирати сльози. Периферійним зором я бачив, як повільно мілів, а потім враз пересох людський потік за спиною, як неспішно протупцяли до вокзалу члени екіпажу, здивовано-іронічно зиркаючи на мене, але сам не рушав з місця, аж поки не переконався, що від вологи в очах не залишилося й сліду.

Проминувши вузенький пропускний коридорчик з мерехтливими стінами, я опинився у великому приміщенні під високим прозорим куполом і відразу ж побачив Андерса. Він стояв у самісінькому центрі залу з невдоволеною міною на обличчі, зосереджено дивився собі під ноги і при цьому легенько похитувався з боку на бік, не виймаючи рук із кишень новенького льотного комбінезона.

– Андре! – забувши про всяку поважність, вигукнув я і кинувся до нього. Андерс здивовано підвів голову, вмить запалився радісною посмішкою і, широко розкинувши руки, верескнув так, що всі присутні мимоволі озирнулись:

– Артме!!!

Не помічаючи нічого навкруги, ми плескали один одного по спинах, легенько поштовхували у плечі, шарпали за рукави і перекидалися звичними у таких випадках запитаннями: „Як справи?“, „Де пропадав?“, „Що нового?“, „Чому не тримав зв'язку?“. Але тільки радісний запал трохи вщух і ми зібрались перейти до більш серйозної розмови, як раптом хтось іззаду легенько торкнувся мого ліктя.

– Вибачте, будь-ласка, – молодий службовець космопорту дивився на мене дещо винувато, – чи міг би я попросити вас зайти до чергового контролера?

– Коли зайти? – від несподіванки не знайшов нічого кращого я.

– Зараз, – ледь усміхнувся він.

– Що за чортівня?! – Андерс отямився швидше за мене і відразу ж накинувся на хлопця. – Чоловік прилетів бозна звідки, а якісь зашморгані чинуші не дадуть навіть привітатись!

– Я попросив би висловлюватись чемніше, – юнак помітно зблід, але голосу не підвищив. – Справа в тому, що контролююча система... відреагувала дещо дивно...

– Плювати ми хотіли на вашу систему! – продовжував гарячкувати Андерс. – Артме, вона ж тебе пропустила, чого їм ще потрібно? Нехай забирається геть!

– Не хвилюйся, Андре, я туди й назад, – мені раптом стало жаль ні в чому не винуватого хлопця, який похнюплено дивився на нас. Зачекай хвильку.

Залишивши розгніваного Андерса в залі, ми попрямували до службової частини космопорту. Черговий контролер, приносячи довжелезні вибачення, увесь час безцеремонно мене розглядав і врешті, не знайшовши нічого підозрілого, став скаржитись на свої професійні обов'язки.

– Коротше, – я вже починав дратуватися, – мені що, роздягнутись?

– Ні в якому разі, – замахав руками контролер, – я всього лиш прошу дозволу на ще один сеанс контролю.

– Давайте, – кивнув я без особливого ентузіазму і демонстративно зітхнув, – тільки пошвидше.

Контролер підійшов до якогось апарату, втупив у нього очі, трохи посопів і раптом, почервонівши, перевів погляд на мене.

– Вибачте, – тихо сказав він, – це, мабуть, просто збій...

Коли я вийшов у зал, Андерс відразу кинувся назустріч.

– Ну, що там? – нетерпляче запитав він.

– А-а, збій у системі, – відмахнувся я. Відверто кажучи, цей дурнуватий інцидент добряче попсував мені настрій, і розмова з Андерсом вже не викликала колишнього інтересу.

– Ну, давай тоді, розповідай, що там нового на Межі? – відразу ж напосівся приятель. – Чужаків бачив?

– Які Чужаки, Андре? – скривився я. – Ти що, віриш отим недолугим писакам? Чужі бояться нас не менше, аніж ми їх, так що справжнім Контактом, повір, навіть не пахне! Ти б тільки знав, як мені остобісіла ця гра на нервах, хай їй грець!

– Давай тоді мінятись, Артме, – засміявся Андерс, – я – в експедицію, а ти – на мій суховантаж. Правда, вже сьогодні потрібно відлітати на Базу, але зате робота – жодних тобі стресів, суцільний відпочинок!

– Ти розкажи краще, що робиться тут, на Кліо, – перехопив ініціативу я. – За два роки моєї відсутності бозна що могло трапитись.

Усмішка повільно сповзла з Андерсового обличчя, він чомусь хмикнув і знову засунув руки до кишень.

– Трапилось, трапилось... Ось тільки незрозуміло що... Але це все мені не подобається, Артме, зовсім не подобається...

Слова і тон його відповіді чимало мене здивували, і я вже зібрався закидати приятеля запитаннями, та, певно, сьогоднішня наша зустріч явно не припала до вподоби якимось вищим силам, бо не встиг я відкрити рота, як збоку вихором налетів незнайомий молодик і зарепетував:

– Андре! Ти що, здурів?! Скільки нам тебе іще чекати?! Може, накажеш затримати рейс?!

І лише вичерпавши запаси повітря та роздратування, він глибоко вдихнув, скоса глипнув на мене і недбало кинув:

– Хей!

– Вибач, Артме! – схопив мене за руку Андерс. – Я мушу бігти!

– Зв'яжись зі мною! – гукнув я йому навздогін. – Я буду на Кліо місяців зо три!

Незважаючи на дивну історію з контролером та незрозумілі Андерсові слова, хороший настрій став потихеньку повертатись до мене. Зрештою, що там важать усі наші дрібні неприємності в порівнянні з радістю повернення додому! І коли я вийшов з вокзалу і не побачив за сквериком звичного скупчення аеромобілів, то сприйняв це не як чергову прикрість, а як привід побалакати з симпатичною білявою дівчиною, котра самотньо стояла біля входу.

– Хей! – привітався я, щосили намагаючись втримати посмішку в пристойних межах.

– Доброго дня, пане! – відказала білявка. Вираз на її обличчі таким милим та лукавим, що я сприйняв це все як жарт і ледь від душі не розсміявся.

– Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, де тепер стоянка таксі?

– Он там, за павільйоном, – махнула рукою дівчина, вперто не бажаючи переходити на інтерленг. – Забрали ваші гидкі пирхавки, щоб не псували скверика.

– Ви так не любите автомобілів? – щиро здивувався я, з цікавістю розглядаючи співрозмовницю.

– Ваша техніка згубно впливає на живий світ, – пояснила вона цілком серйозно, і це виглядало так кумедно, що я не втерпів і зареготав. – Так, так, і даремно ви смієтесь, – вона глянула на мене з осудом, докірливо похитала головою і, повернувшись, так швидко зникла за напівпрозорою вхідною завісою, що я не встиг навіть вибачитись. І, йдучи до стоянки таксі, мовчки картав себе за нестриманість та, взагалі, за невміння поводитися з дівчатами. Тим більше, що білявка була такою гарненькою, і так чудово звучала в її устах милозвучна кліотійска мова...

Я вже забрався в аеромобіль, вимкнув автопілота і спробував відключити страхуючу систему (на що кібер поблажливо відказав: „Заборонено“), а білявка все не йшла з голови. „Зачекай, – раптом подумалось мені, – а чи не кліос є причиною невдоволення Андерса?“. Ще зі школи пам'ятається, як не любив він мови своїх предків, вважаючи її нікому не потрібним пережитком минулого. По-суті, Андерс правий, хоча, на відміну від нього, я інколи відчував щирий смуток від цієї незаперечної реальності нашого життя. Але що вдієш, така невблаганна хода Історії, і, на жаль, саме нам випало пережити той болісний період, поки Кліотійська цивілізація не ввіллється повністю і назавжди в лоно материнської – Земної. Часу назад не повернеш, і скільки не пробуджуй інтересу до рідної мови, як це робить зараз дехто на Кліо, життєві потреби Федерації все одно візьмуть гору.

Таке просте пояснення дивної поведінки Андерса остаточно зняло неприємний осад з душі, і я, подумки розпрощавшись нарешті з білявкою, ввімкнув двигуни. Повітряні польоти завжди захоплювали мене, і стало навіть трішки жаль, що відстань від космопорту до міста настільки мала, та й ту доведеться пройти під невсипущим оком кібера-страхувальника. Але ось внизу з'явилися перші будівлі, з дитинства знайомі вулиці та сквери, і щемливе почуття змусило груди задихати глибше і частіше. На щастя, крихітний паркувальний майданчик неподалік від мого дому виявився зовсім вільним, і я, посадивши машину, кинувся до невеличкого ошатного будиночка ледь не бігцем. Домашній Адміністратор був зовсім новим і не відчинив одразу дверей, а став допитуватись, хто я такий. Від обурення мені просто заціпило, але тут щось м'яко клацнуло, на порозі з'явилась мати і, тихо зойкнувши, притулилась до одвірка.

– Мамо, – дар мови знову повернувся до мене, – це я... А кібер не признає...

– Артемчику, синочку, – голос її здригнувся, – нарешті...

На міському кладовищі тихо шуміли дерева, акуратно підрізані кущі підкреслювали строгу прямолінійність доріжок, а довкола вигравало всіма барвами море живих квітів. Все тут настільки відрізнялося від своїх аналогів на земних цвинтарях, зусібіч стиснутих перенаселеним і надраціональним навколишнім світом, що це місце будь-який землянин міг би назвати навіть красивим, якби лише не сувора печать смерті на кожному клаптику території. Адже як і сто, і тисячу, і десять тисяч років тому, так і тепер людське життя є лише невеличким відтинком на химерній координатній поверхні Часу, хай навіть у середньому й значно довшим, аніж будь-коли раніше, та все ж обмеженим двома невблаганними точками.

З того дня, як у безглуздій катастрофі загинув мій батько, я почав думати про смерть. Не постійно, звісна річ, просто раніше для мене цієї проблеми не існувало взагалі, а ось тепер час від часу я замислююсь над тим, що встиг зробити у своєму житті, і кожен раз мушу самокритично визнати: практично нічого. Ну справді, не назвеш же участь у Контактній експедиції якоюсь власною заслугою. Але тоді з темних глибин душі виповзає по-справжньому святотатська думка: а чому ж уся планета, та й не тільки вона одна, шанобливо схиляється перед пам'яттю Прабатьків – учасників Першої експедиції на Кліо? Жорстока Доля змусила їх стати засновниками хоча й недовговічної, але яскравої Кліотійської цивілізації, та що екстраординарного зробили вони самі? Понад те, що просто боролись за своє життя?

Так, всі ці люди – незвичайні, кожен з них став героєм у день, коли погодився взяти участь в експедиції. Але те, що фотонний корабель „Астра“ зазнав аварії при посадці на Кліо, було наслідком не чийогось героїзму, а фатальної помилки експедиційного керівництва, котре не захотіло марнувати часу на перевезенні наукового обладнання невеличкими планетарними катерами. Чи ж думали ці сто з лишком людей про якусь власну цивілізацію, коли, витративши майже всю енергію на адресований Землі сигнал порятунку, в очікуванні жаданої допомоги будували перше тимчасове поселення, ще ізольоване від не зовсім прийнятної атмосфери Кліо. Не перечу, важко уявити собі їх потрясіння, коли корабель Другої експедиції, який з'явився в околицях Феба через п'ятнадцять років і з яким вже було встановлено зв'язок, раптово вибухнув від зіткнення з метеоритом, але чи має щось спільне з героїзмом те, що через кілька днів населення Кліо враз поменшало на кількадесят чоловік? Однак імена всіх цих людей викарбувані на стелі, що стоїть у центрі кліотійської столиці, а ось про тих, хто летів їм на порятунок, можна довідатись лише спеціально поцікавившись...

Впорядкувавши невеличкого квітничка і посидівши мовчки біля могили батька, ми з матір'ю неквапливо попрямували до виходу. Ех, тату, тату, ну чому все сталося саме так, дико, нелогічно і незрозуміло? Адже ти був чудовим водієм, і ніхто з твоїх знайомих не повірив офіційній версії, згідно з якою ти не зміг виплутатись із банальної ситуації, котра під силу навіть початківцю. Слідство не дало достатньо обгрунтованої відповіді на головне запитання, і привид чиєїсь злочинної волі, що завис над нами тоді, так і не розвіявся до сих пір. Мама розповідала, що в останній рік ти став якимось похмурим, неуважним і навіть дратівливим, і це ще один аргумент не на користь звичайної автокатастрофи. Але кому, кому знадобилась твоя смерть? Мені часом здається, що якби я був тоді поруч з тобою, все могло повернутися зовсім інакше, адже ми завжди знаходили спільну мову. Однак саме в той час я опановував майстерність астронавігатора у коледжі на Землі...

Вийшовши за старовинні ворота кладовища, ми одразу ж повернули до левікара, який знудьговано висів над вузеньким металевим рельсом в очікуванні пасажирів. Після тієї катастрофи мати стала панічно боятись аеромобілів, і я в її присутності теж намагаюсь триматися подалі від них. Отож ми сіли до невеличкої комфортабельної кабінки і після кількох хвилин стрімкого лету вийшли у центрі міста. За цей час надто похмурі думки встигли полишити нас обох, і мама, посміхнувшись мені на прощання, подалась кудись у своїх справах, а я потихеньку побрів давно не ходженими рідними вулицями.

Присягаюсь, у мене зовсім не було скільки-небудь чітких намірів, і лише тоді, коли серце чомусь прискорено закалатало, я зрозумів, що ноги самі ведуть по добре знайомому, сотні разів пройденому маршруту. Ще не так давно в будь-яку погоду, навіть радіючи легенькому дощику чи снігу, я повільно прогулювався, прикриваючись сутінками, повз нічим не примітний будиночок, сподіваючись хоча б на мить побачити у вікні силует наймилішої у світі дівчини. Тисячі разів я забороняв собі сюди приходити, давав тисячі найстрашніших клятв, що моя нога більше ніколи не ступить на цю вуличку, але ось знову... щось непідвладне часу веде мене по незабутому шляху. У якійсь давній-предавній, ще паперовій книзі я прочитав чудові слова: „Старе кохання не іржавіє“, і з тих пір прикриваю мудрістю предків свої ганебні вчинки.

Однак сьогодні я не дотримав основної умови – вирушати на цю прогулянку лише при настанні сутінок, і моя недбалість обернулась несподіванкою. Не встиг я подолати й чверті небезпечної відстані, як із будинку вийшла молода жінка, ступила кілька кроків униз по східцях і завмерла. Мої ноги враз стали ватяними, обличчя запалало вогнем, серце шалено закалатало в грудях, і, хоча я й не повернув голови і продовжував іти, дивлячись прямо перед собою, щось усередині безпомилково відчуло, зрозуміло все і заволало: це – вона, Вона!!!

– Артеме, Артеме! – почув я милий співучий голосок і відразу ж зупинився, неначе врісши у землю. Потім важко повернувся усім тілом, як зіпсований механічний робот, і лише тоді зважився перевести погляд на ту, яка підбігала до мене. На коротку мить в голові майнула думка, що зараз вона розкриє свої обійми, однак Леанка лише схопила мої зап'ястя, міцно стиснула їх і тут же відпустила.

– Хей, Леа! – я щосили намагався надати голосу невимушеності, але він звучав, як скрип старої гіллі під натиском вітру, а слова застрягали в горлі шорсткими кам'яними брилами. – Я очам своїм не вірю!

– Невже я так постаріла, Артемчику? – засміялась вона.

– Що ти, Леа! – вигукнув я, подумки круто лайнувши себе за незграбність. – Просто ніяк не гадав зустріти тебе саме тут!

Леанка на мить спохмурніла, але відразу ж залилась веселим сміхом.

– Та про всяк випадок вирішив остаточно пересвідчитись, – вона лукаво примружила око, і я враз відчув себе школярем, з рук якого вихопили потаємну любовну записку.

Мабуть, Леанка зрозуміла, що припустилась невеличкої нетактовності, бо легенько зашарілась і схопила мене за руку.

– Чого ж ми стоїмо, Артеме? Заходь у гості, вдома нікого немає, і ніхто нам не заваджатиме, – вона потягнула мене за собою, і я покірно зачвалав услід. – Я пригощу тебе незрівнянною земною кавою!

О, небеса, скільки разів я подумки бував у цьому домі, сидів так близько від своєї коханої і вів з нею такі чудові бесіди щирі та довірливі! Правда, там, у мріях, мої долоні лягали не лише на власні коліна, а губам дозволялося трохи більше, аніж торкатися горнятка з кавою, але хіба ж не прекрасніша найскромніша дійсність від самих розкішних фантазій! Я розповідав Леанці про те, як склалось моє життя після закінчення школи, як несподівано для себе я потрапив до Контактної експедиції і чим займаюсь тепер, далеко-далеко від Кліо, на Межі. Вона захоплено слухала, як я з дещо награним невдоволенням описував свою зовсім не романтичну роботу, скаржився на Чужаків з їх небажанням іти на прямий контакт і на просто-таки сміховинну обережність власного керівництва, і в моїй душі буяло щастя. Потім Леанка доволі довго та детально розповідала про наших колишніх однокласників, спільних друзів і знайомих, час від часу дружньо поплескуючи мене по руці і нахиляючись так близько, що я аж переставав дихати. Здавалось, це триватиме вічно, та ось Леанка, вирішивши поповнити свою картотеку, взялась розпитувати про моє особисте життя, і все знову повернулось на попередні місця.

– На жаль, нічим не можу тебе втішити, Леа, – у мене все по-старому, – сумно посміхнувся я, і це, по-суті, було правдою. Ну, дійсно, не стану ж розповідати їй про свої короткочасні захоплення, котрі завжди закінчувались однаковим розчаруванням, чи про настирливі домагання нашого експедиційного біолога, хоча взагалі й симпатичної жіночки, але надто вже якоїсь прагматичної та відвертої. І тому я не знайшов кращого виходу, як перевести розмову на інше: – Розкажи мені краще про себе... І що поробляє зараз Мартін?

Обличчя Леанки повільно змінило свій безтурботно-усміхнений вираз на суворий і навіть трішки сердитий, і я зрозумів, що мої гостини наближаються до кінця.

– Уяви собі, я знаю про це рівно стільки ж, як і ти, відповіла вона доволі сухо і заходилась підправляти розкішний букет квітів на столику. – Та й ніскільки тим не цікавлюсь, – додала по хвилі і, кинувши на мене швидкий погляд, відкрила нарешті головне: – Ми вже кілька місяців не живемо разом...

Це було новиною, причому настільки несподіваною та неоднозначною, що я навіть не знав, як на неї реагувати. З одного боку, Мартін – мій давній товариш, і його сімейні негаразди не могли зовсім не торкатись мене, але, з іншого... Як би я хотів знати, що саме трапилось і наскільки це серйозно, однак замість того, щоб розпитати Леанку, лише винувато пробурмотів:

– Даруй мені, Леа, я не знав... Сподіваюсь, усе владнається, і, відчуваючи, що час уже йти, неохоче підвівся. – Спасибі за каву...

Леанка не стала мене затримувати, однак, провівши до виходу, несподівано схопила за руку і промовила:

– Артемчику, ти навіть не уявляєш, яка я зараз самотня... Батьки поїхали відпочивати до Узбережжя, сестра полетіла на Плутон... Пообіцяй, що хоч інколи будеш навідуватись...

Ніколи ще мені не доводилось бачити Леанку, завжди веселу та впевнену в собі, у такому стані. Моє серце ледь не розривалось від довго тамованих любові та ніжності, і небагато бракувало до того, щоб втратити самовладання, вкрити поцілунками ці чудові руки з тонкими ніжними пальчиками і вилити все, що наскладалося в душі за довгі-предовгі роки безнадійного кохання. Однак я зумів подолати хвилинну слабкість, глибоко вдихнув і доволі рівним голосом відказав:

– Про що мова, Леанко! Будь моя воля, я взагалі приходив би щодня!

Вона вдячно усміхнулась, ледь помітно стиснула мені долоню, і я залишив її дім, сповнений думок про те, що ще вчора здавалося цілковито неможливим.

Яскравий оранжеволиций Феб, пройшовши вже майже половину шляху від полудня до заходу, весело поглядав з небесних висот на астронавігатора Контактної експедиції, котрий ішов, не помічаючи нічого навкруги, з обличчям, яке щохвилини міняло свій вираз. І було від чого: в душі коїлося щось неймовірне! Довгі роки я переконував себе, що мої почуття до Леанки безнадійні, що їх потрібно якомога швидше позбутися, але ось Доля послала слабкі, невиразні натяки на краще, і серце вже готове сприймати їх як очевидні та незаперечні свідчення! Однак не встигав я ще хоч трохи насолодитись рожевими мріями про майбутнє щастя, як душа заповнювалась палючим соромом від усвідомлення ницості своїх сподівань, побудованих на руїнах чужого кохання. Ех, Мартіне, Мартіне! Думки вже починали метатись у пошуках якихось виправдань, як нова крижана хвиля обдавала мене з ніг до голови: а чому це ти переконаний, що саме Леанка охолола до свого чоловіка? А якщо все навпаки, і ти потрібен їй лише для того, щоб утерти сльози і вислухати гіркі слова про нещасливе жіноче кохання? Від таких думок я починав скреготіти зубами та до болю стискати кулаки, але це були ще не всі можливі варіанти. Адже те, що сталося між ними, могло виявитись лише прикрим непорозумінням двох людей, котрі створені одне для одного. І коли я остаточно втрачав останню надію, наче хто нашіптував мені на вухо: а ти згадай, згадай, як вона дивилась на тебе, як стискала руку, як близько нахилялась і як просила зустрічі! І все починалося спочатку...

Коли я з мішаниною таких думок у голові вийшов до собору пресвятої Діви Марії і зрозумів, куди потрапив, десь глибоко в душі ворухнулося щось схоже на жаль, що я невіруючий і тому не можу попросити у богородиці зіслати просвітлення на розум і заспокоєння для розтривоженого серця. Правда, це тривало всього лиш одну коротку мить, і поблажлива посмішка вже готова була торкнутися рота, коли раптом із-за величних стін храму до мене донісся розладнаний хор незрозумілих вигуків. Заінтригований почутим, я швидко обігнув собор і підійшов до невеличкого гурту юнаків та дівчат, котрі зібрались перед адміністративним будинком духовного управління і не зовсім злагоджено скандували: „Найсвятіший Отець – Іуда!“. Звідусіль до демонстрантів підходили такі ж цікаві, що й я, і ось один із хлопців, вирішивши, що глядачів зібралося достатньо, з силою підкинув угору невеличкий предмет, і той раптом зашипів, підстрибнув іще вище і розпався хмаркою пилу, з якого поступово склалося слово „Геть!“. Учасники акції радісно загули і вже зовсім врізнобій загукали: „Геть, геть!“, „Виходь, боягузе!“, що, однак, викликало лише осудливі репліки більшості глядачів та недоброзичливі погляди кількох полісменів, котрі стояли напівдорозі між будинком та демонстрантами.

Анітрохи не розуміючи суті того, що тут відбувалося, я вирішив довідатись про це від самих демонстрантів і підійшов до гурту впритул, на ходу розмірковуючи, до кого краще звернутися: до молодика із суворим обличчям чи до симпатичної русявої дівчини, які стояли найближче від мене. Однак ця проблема так і залишилась нерозв'язаною, бо розпалена подіями русявка несподівано вихопила щось із рук сусіда і з криком „Ось тобі, негіднику!“ жбурнула його в будинок. На щастя, докинути не змогла.

Це вже виходило за межі дозволеного, і один із полісменів, підійшовши до дівчини, процідив: „Ведіть себе пристойно, тут вам не Поле кохання!“ і легенько відштовхнув її назад. Русявка густо почервоніла, повернулась, шукаючи захисту, до свого сусіда, і той із розлюченою міною на обличчі ступив було крок до кривдника, але його випередив я. Мені завжди страшенно не подобалось, коли ображають слабкіших, а дівчат особливо, навіть якщо вони й заслуговують на це.

– Гей, приятелю, – сказав я полісмену, – тримав би ти руки при собі, вони можуть іще знадобитися.

Той повернувся до мене, окинув з ніг до голови поглядом, у якому читалась суміш подиву та легкої зневаги, і, криво посміхнувшись, запитав:

– Ти гадаєш, моїм рукам щось загрожує?

– Так, – напружено посміхнувся я у відповідь, – їх можуть пообривати...

Серед демонстрантів та по юрбі цікавих прокотився легкий смішок. Дивно, до чого ж люди люблять потішатися над охоронцями свого власного спокою! Полісмен змінився на обличчі, повільно рушив до мене і раптом блискавично нахилився вперед та викинув праву руку, маючи на меті схопити моє плече та смикнути до себе. Проте я був готовий до такого повороту подій, а космофлотської підготовки цілком вистачило для того, щоб ухилитися та ще й непомітно підштовхнути нападника, і він цілком несподівано для себе під схвальні вигуки присутніх опинився на землі. Для співробітника поліції, звісно, це – нечувана ганьба, і тому я не дуже здивувався, коли він, забувши про всі права та обов'язки, просто зі своєї незручної позиції кинувся на мене. І хоча я відбив перший удар, відразу ж зрозумів, що переоцінив власні можливості. Підкоряючись виробленим рефлексам, моє тіло успішно зреагувало на кілька випадів, і коли я врешті виявив його помилку, було вже пізно. Свідомість напружилась в очікуванні потужного удару в ліве плече, однак несподівано замість нього я відчув лише короткий слабкий дотик! Наче блискавка, пронизала мене думка, що це все імітація, що хлопець вчасно схаменувся, але й вона виявилась запізнілою, бо мій кулак вже торкнувся його підборіддя, і тільки на мить я заглянув в очі, де застиг неймовірний подив.

Периферійним зором я встиг помітити, як біжать на підмогу своєму надто самовпевненому колезі решта охоронців порядку, але мене тут же підхопили під руки і потягнули за собою двоє молодиків із числа демонстрантів, а ті, що залишились, прикрили нам шлях до відступу. Проскочивши через якусь коротку вуличку на проспект, ми швидко дістались до мікроавтобуса, що стояв на паркувальному майданчику, і, зачекавши хвилю на ще кількох хлопців та злощасну русявку, круто знялися в повітря. Мої супутники явно нервували, побоюючись погоні, а я ніяк не міг відігнати від себе ті широко розкриті очі полісмена, і тому під час польоту всі мовчали. Нарешті машина опустилась на одній із людних центральних вулиць, ми здійснили ще кілька заплутуючих сліди маневрів і нарешті спинилися в гущавині тихого скверика.

– Ну все, тут вони вже нас не дістануть, – сказав один із юнаків, і ми, як по команді, разом полегшено зітхнули. – А ти, хлопче, молодець! – звернувся він до мене. – Добряче ти йому врізав!

– А ці фараони вишколені так, що дай боже! – підтримав його інший. – На власному досвіді пересвідчився!

Я за той час вже встиг заспокоїтись, не без задоволення потиснув простягнуті мені руки та швидко познайомився в усіма присутніми демонстрантами. Проте з першого разу запам'ятав лише трьох. Одного звали Вітторе, він належав до нечисленної групи природжених лідерів, що відразу проявляють себе в будь-якому оточенні. Його близький товариш, у котрому я впізнав нащодавнього сусіда русявки, представився дещо незвично: Богомилом. І, нарешті, сама винуватиця інциденту носила чудове, майже земне ім'я Джойс. Назвавшись, вона затримала мою руку у своїй маленькій долоньці і сказала:

– Спасибі, Артме, ти врятував мені честь.

В першу мить у голові промайнула думка попросити русявку більше ніколи так не чинити, однак це виглядало б недоречним за даних обставин, і тому я лише дружньо посміхнувся. Несподівано Джойс піднялась навшпиньки, обійняла мене за шию і поцілувала просто в губи. Всі довкола засміялись, і тільки Богомил метнув у мій бік косий неприязний погляд.

Слово честі, навіть будуючи найбільш грандіозні плани відпочинку на Кліо, я не міг собі уявити, що він проходитиме настільки чудово. І дякувати за це, безперечно, потрібно було Леанці. Разом з нею ми відвідували театри, проходили глісером по ріці ледь не півдороги до Узбережжя, літали в гори до Кришталевих озер, а спільні вечори віддавали танцям, хоча я й не бозна який їх любитель. І з кожним разом відчувалося, що ми стаємо все ближчими та потрібнішими одне одному, незважаючи навіть на те, що я не дозволяв собі жодних вільностей у поводженні з дружиною свого товариша. Десь підсвідомо я розумів, що матиму серйозну проблему, котру навряд чи вдасться без труднощів розв'язати, однак лиш тільки усвідомлення цього набирало якоїсь конкретної форми, як я відразу ж гнав його подалі від себе. Моє щастя було таким глибоким та ясним, наче чисте весняне небо над Кліо, і мені страшенно не хотілося, щоб воно затьмарилось хоч на хвилинку.

Що ж до решти часу, який Леанка віддавала своїм дослідженням в одному із наукових інститутів, то й тут я не нудьгував. Та легковажна бійка біля храму звела мене з організацією радикалів-федералістів, котрі вели безкомпромісну боротьбу з найменшими спробами вільнодумства у принциповому питанні – належності Кліо до Земної Федерації. В одному з будинків на окраїні міста щовечора збиралися запальні молоді люди, щоб поділитися інформацією, посперечатися, виробити тактику протидії різним течіям „сепаратизму“, позмагатися в дотепності та різкості звинувачень на адресу Найсвятішого Отця – лідера, на думку радикалів, більшості ідейних супротивників, і, зрештою, просто цікаво провести час. Взагалі-то все це було новиною для мене, ще якихось два роки тому такі питання не цікавили практично нікого, хоча опозиція возз'єднанню з Прабатьківщиною існувала завжди. І вже після кількох зустрічей з радикалами я почав розуміти, що не зовсім правильно витлумачив дивні слова Андерса про останні кліотійські події. Ситуація була набагато складнішою.

У моїй пам'яті залишились давні-предавні спогади про запеклі суперечки, які вели між собою батько з дідом. Старий Лукач був ортодоксальним кліотійцем і просто-таки навіснів, коли хтось намагався довести йому, що всі ми – земляни, бо маємо спільних предків. Він міг слугувати чудовим прикладом у підтримку безглуздої та логічно суперечливої теорії про якусь одвічну неприязнь кліотійців до уродженців Землі, пов'язану з нібито байдужістю Праматері до своїх дітей після загибелі Другої експедиції. Але ж тепер кожному відомо, що саме тоді людство розпочало жорстоку боротьбу зі смертельною небезпекою – вірусом Мейзена, і більше ста років жоден корабель не виходив за межі Сонячної системи. А який сенс було робити це пізніше, особливо після того, як з'явились перші досягнення в галузі темпоральної фізики і всі наддалекі польоти вирішили призупинити в очікуванні близьких, здавалося, практичних результатів та їх впровадження у міжзоряному космоплаванні? Чи ж винуваті земляни, що достатньо надійні темпоральні коридори, у яких завдяки локальному прискоренню часу можна досягати неймовірних відносних швидкостей, з'явились через довгі десятиліття? Але навіть все це навряд чи бралося б до уваги, якби на Прабатьківщині знали, що їх допомога потрібна комусь на Кліо. Важко повірити, однак, маючи принципову можливість вже півтора століття тому послати землянам повідомлення про себе, кліотійці так і не зробили цього!

На відміну від діда, мій батько вважав мешканців Кліо представниками єдиної Земної цивілізації, для яких назва „кліотійці“ визначає лише місце проживання, так само як „марсіани“ або „плутонійці“. Він став ровесником нової ери, котра повела свій лік від посадки на Зеленій рівнині невеличкого десантного корабля Темпоральної служби Землі, та очевидцем усіх тих колосальних змін, що відбувались на Кліо протягом останніх кількох десятиліть. Звичайно, батько віддавав належне мужності та працелюбності наших предків, які перетворили малопридатну для життя планету у квітучу космічну гавань, але часто в розмовах та суперечках любив повторювати: „Неможливо жити одним героїчним минулим!“. А майбутнє, на його думку, полягало у поверненні „загубленої, але щасливо віднайденої дитини“ в лоно міцної материнської сім'ї. Він був серед найактивніших та найвизначніших прихильників Федеративної угоди і її підписання вважав головним досягненням у своєму житті, а весь вільний від роботи час присвячував вихованню в дусі особистих переконань єдиного та улюбленого сина, прагнучи не допустити повторення гірких помилок власного батька. Що ж, я не обманув його сподівань, і хоча „кліотієць“ означає для мене трохи більше, аніж просте космографічне поняття, я ніколи не забуваю про нашу приналежність до могутньої цивілізації Матері-Геї.

Проте я відвідував зібрання радикалів не тому, що повністю розділяв їхні погляди. Наприклад, методи боротьби, які вони сповідували, одразу відштовхнули мене своєю різкістю та прямолінійністю, за що я тут же потрапив до розряду лібералів. Однак мені було цікаво проводити час у товаристві цих молодих людей, випробовувати себе в політичних дискусіях, не вельми популярних серед учасників Контактної експедиції, і навіть трохи потішити самолюбство увагою симпатичних радикалок. Що ж до небезпеки, яка нависла над Кліо і мала б затьмарити веселу атмосферу зустрічей, то більшість із присутніх намагались її не переоцінювати, так са- мо, як і я. І лише невеличка групка ультрарадикалів постійно закликала до пильності та вимагала проведення серйозніших акцій.

Не знаю, до активу чи пасиву потрібно занести те, що до сих пір у мене не було справжніх ворогів, проте, схоже, один нарешті з'явився. Признатися, після першої пам'ятної зустрічі я мало цікавився реакцією Богомила на дедалі відвертіші прояви симпатії до себе з боку Джойс, та коли нарешті звернув на це увагу, то просто вжахнувся, виявивши у його погляді стільки ненависті. Кілька разів я намагався порозумітися з диваком, пояснити, що моє серце належить іншій, однак Богомил так майстерно і вперто уникав мене, що врешті довелося ті спроби відкинути. Обізлений усім цим безглуздям, я вирішив трохи подратувати ревнивця і кілька разів при ньому дружньо пообіймав Джойс, аж поки не докумекав, що ризикую нажити собі ще одного ворога, та не облишив своїх витівок. Однак із обличчя Богомила було видно, що мої дурні жарти таки не пройшли повз його увагу.

Отак спливали день за днем, і в мене чомусь навіть думки не виникало, що потрібно якось розшукати Мартіна і зустрітися з ним хоча б заради ввічливості. І коли я побачив його за столиком вуличного кафе в товаристві кількох приятелів, то не зміг одразу й вирішити, чи варто туди підходити. Однак через мить Мартін сам помітив мене і ще здалеку енергійно замахав руками. Ми тепло обійнялись, як і личить давнім сердечним друзям, і невдовзі, зіславшись на термінові справи, Мартінові знайомі залишили нас на самоті.

– Ну, давай, Артеме, розповідай про своє життя-буття, – випередив мене Мартін. За час, що минув після нашої останньої зустрічі, він якось посерйознішав, посоліднішав і взагалі справляв враження людини, котра досягла неабиякого становища в суспільстві.

Відверто кажучи, заводити в четвертий чи п'ятий раз одну й ту ж пісню не надто приємно, і тому я спробував якомога лаконічніше описати головне, уникаючи зайвих деталей. Однак Мартін не піддався на мої хитрощі, і незабаром я почав викладати йому такі подробиці, про які, здавалося, й сам давно забув. І коли тема нарешті була вичерпана, він похитав головою і з нотками легкої заздрості промовив:

– Ну, Артеме, про таке життя можна й мемуари писати! Це тобі не моє чиновницьке животіння на Кліо.

– А ти що, Мартне, подався в чиновники? – здивувався я.

– Уяви собі, – засміявся Мартін, – та ще й не які-небудь. Перед тобою – шеф Сенатської канцелярії!

– О-го! – настала моя черга хитати головою. – І це такій людині немає про що розповісти?!

– Ну чому ж, якщо тебе цікавлять скандальні подробиці сутичок між обранцями народу або помилки, яких здатен припуститися сенатор у словах типу „плебісцит“, – тоді приготуйся слухати!

– Та облишмо їх, Мартне, хай живуть! – відмахнувся я. – Не станеш же ти стверджувати, що весь свій вільний час проводиш у канцелярії чи залі засідань. А різні там офіційні прийоми, зустрічі зі знаменитостями, великосвітські раути та інші приємні атрибути політичного життя?

Мартін поглянув на мене з легкою усмішкою, потім враз посмутнішав і взяв зі столу свій келишок.

– Давай вип'ємо, Артеме, – запропонував він, – за політику, астронавігацію та нашу з тобою зустріч.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.