Всі публікації щодо:
Литовченко Тимур

Натиснути на гашетку

(Уривок з фантастичного роману “Приречений жити“: Видавничий Дім “Панорама“, Львів, 2005)

(Публікується з люб'язного дозволу автора)

— Все, годі з тебе!

Демін не зрозумів, чого вимагає від нього цей тупий конвоїр з абсолютно пустопорожніми очима.

— Годі! Я кому сказав, слимаче?!

Автоперекладач у конвоїра працював справно, та Демін все одно продовжував сидіти за столом й возити ложкою по дну порожньої пластикової миски, немовби там було ще повно їжі. Конвоїрові це страшенно набридло, він дуже й дуже розлютився. Але попри розлюченість, навіть пальцем до Деміна не доторкнувся, всього лише силоміць вирвав з рук бранця ложку й миску та просичав:

— Якби ти, лайновоз, не був такою важливою персоною для моїх командирів, я б тебе!..

Демін продовжував сидіти й бездумно рухати пальцями, немовби досі тримав у них посуд. Конвоїр знав, що за ними пильно стежать, а тому просто вхопив бранця за комір сорочки, потягнув догори, поставив біля столу й гримнув:

— Пішли! За мною, слинько!

Втім, Демін рушив з місця, лише коли конвоїр дав йому стусана - щоправда, зовсім слабенького. Першу ознаку розуміння, що довкола нього щось-таки відбувається, бранець виявив лише перед дверима одиночної камери, коли конвоїр зупинив його (знов-таки схопивши з комір і утримавши на місці) та рикнув:

— А ну, бидло, роздягайся!!!

— Навіщо?.. - слабким голосом спитав Демін.

— Щоб у тебе не було одежі, яку можна розірвати на стрічки, сплести з них мотузку та удавитися. В нас уже ставалися прецеденти, і я не хочу, щоб мене скарали на смерть через самогубство якоїсь блідої погані...

Не відповівши нічого, бранець почав покірно роздягатися. Конвоїр усе чекав, що вилупок не захоче знімати білизну, але Демін бездумними механічними рухами стягнув і її та лишився посеред коридору голий-голісінький, у чому мати народила. І що найбільше розвеселило дарка - бранець все продовжував водити руками уздовж тіла, немовби шукав скинутий одяг. Але в конвоїра й інших справ вистачало, тож він відкрив двері камери, заштовхнув туди Деміна. Бранець розтягнувся на підлозі, а дарк на прощання вигукнув:

— Усе, до завтра, лайновозе! Пішов спати! Тільк дивись мені - не подохни за ніч... А закортить випорожнитися - навалюй просто в куток. Бо хто вас, шморкачів, знає - може, ви сунете голову до параші, щоб втопитись у власному лайні!..

На цьому недолугому, у казарменому дусі жартику двері зачинились, і Демін лишився на самоті. Скільки часу він провів на підлозі, було абсолютно незрозумілим. Аболютно кубічна камера (сторона куба - близько трьох з половиною метрів) не мала жодного віконця, тільки контури дверей ледь вгадувались на тій стіні, ногами до якої він лежав. А так - суцільні голі, без будь-яких отворів та продуховин стіни й підлога, оббиті м'якою темно-синьою тканиною. Недосяжно-висока стеля, здається, була матово-скляною, згори линуло якесь невірне тьмяно-синє сяйво. Єдиними “меблями“ (якщо це можна так назвати) у камері була чудна пародія на ліжко: просто частина підлоги біля лівої стіни розміром приблизно один на два метри була вищою від загального рівня підлоги, а один кінець цього “звишення“ вигинався у формі невеличкого напівциліндру. Канапа, не канапа... Коротше, якась лежанка. Темно-синя, як і все інше.

Коли до затьмареної свідомості Деміна нарешті дійшло, де він і чому тут опинився, він раптом сіпнувся, потім швидкими рвучкими рухами заповз на лежанку, там зіщулився у позі ембріона, обійняв руками себе за плечі й клацаючи від переляку зубами, віддався на поталу жорстоким думкам.

Господи, Боже милостивий, яким же тупоголовим ідіотом він був! Навіщо тільки погодився прийняти підступну пропозицію наглядача?! Навіщо послухався голосів примар власного сина й упертюха-сектанта?! (До речі, може, то якийсь дистанційний гіпноз був - навмисно влаштована клятими дарками пастка?..) Адже завтра на тій самій “Ґолден Глорії“, яку він зобов'язався знищити власноруч, рейсом двадцять сім-сорок на Сьому Альдебарана мала прибути його сім'я!!! Паола і троє діточок - Сплінт, Маленький Мук і Крихітка Доріс...

Так вони спланували заздалегідь. Як поважний батько сімейства (нічого собі - добрий батечко!..), Демін мав першим вилетіти на нове місце проживання і роботи. Як дорослий чоловік, особисті потреби якого не надто великі, подорожувати вирішив без особливого комфорту на середніх розмірів вантажному “антеї“. Прибувши на Сьому Альдебарана, мав подбати про пристойне житло для родини і облаштувати його з найбільшим комфортом. Тоді Паола з дітьми прибували не на голе місце, а у заздалегiдь підготовлену ласкавим турботливим татусем домівку, а подорожувати мали з усіма можливими зручностями, тому що “Ґолден Глорія“ - це старовинний комфортабельний лайнер на тисячу чотириста п'ятдесят осiб, плюс напівсотенний екіпаж.

І ось четверо з півтори тисячі - це родина його, Деміна Валявскі! Найдорожчі йому люди, заради яких він ладен був би у вогонь і в воду, заради яких прожив останні п'ятнадцять років свого життя!!!

Паола, у величезних карих очах котрої він тільки й міг читати невисловлені думки, серце котрої усі ці солодкі щасливі роки билося в унісон з його серцем...

Переможець іграшкових дарків Маленький Мук...

Їхня солоденька донечка - Крихітка Доріс...

І, звісно, Сплінт з його безглуздою гордістю за батька, котрий на повірку виявився таким нiкчемою, що не витримавши тиску, погодився власноруч знищити їх усіх... Нічого собі - “добрий татусь“!!!

А може, вони й не летітимуть зовсім?! Справді, навіщо їм сьома планета Альдебарана, коли Паола мусила дізнатись, що транспортний корабель, яким подорожував Демін, підірвали дарки?! Без сумніву, про напад на транспортний караван стало відомо того ж таки дня... Господи, Боже мій, ну, будь ласка: зроби так, аби Паола злякалася і здала квитки, відмовившись від польоту...

Але ж - ні, ні й ще раз ні!!!

По-перше, дарки зазвичай не повторюють подібних операцій в одному й тому ж секторі через такий короткий проміжок часу - адже їхнi кораблі поступаються нашим, отже, вони намагаються не з'являтись там, де на них можуть чекати. А де ще можна чекати на зустріч з ворогом, як не на місці попереднього нападу?! Це ж елементарна логіка: злочинця завжди тягне на місцє злочину, бити супротивника краще туди, де рана вже з'явилася...

По-друге, Демін не міг пригадати, щоби за всі роки їхнього знайомства Паола бодай раз чогось злякалася! Ні, вона не з полохливих... Тому його дружина напевно захоче розібратися з ситуацією на місці - а тому полетить обов'язково. А з нею діти...

Ні, ні, ні! Ні-і-і-і-і!!! Господи, Боже мій, Вседержителю - тільки не це!!! Нехай загине хто завгодно - але тільки не ці четверо!..

І чому саме вони?! Чому вони, Господи-и-и?..

Невже розвідмережа дарків настільки глибоко угніздилась у лавах людства, що ці прислужники диявола здатні майструвати отакі от жорстокі пастки, підсовуючи під удар кандидатам їхні власні сім'ї?! Або ж це всього лише випадковість, прикра випадковість...

Ні-ні! Десять, сто, тисячу разів - ні! Нічого випадкового у світі не буває. Все, що стається - закономірне. Кожна подія коріниться у чомусь - у вчинку, в думці. Кожна має свою причину...

Демін несподівано завмер, потім сів на лежанці дуже прямо.

Він здогадався...

Так, усе має свою причину. І нинішнє його нещастя - теж.

Безперечно, Бог покинув його напризволяще... точніше, дозволив даркам - цим пекельним створінням захопити його у полон та дістати повну владу над його тілом. При цьому він, Демін Валявскі, чомусь одразу вирішив, що Всевишній покинув напризволяще не його тіло, а саму душу! Але чи так це насправді?..

Покинути праведника напризволяще, віддати його на поталу грішникам - це беззаперечне право Бога. Бо це - найнадійніший спосіб випробувати пересічних людей на вірність! Так сталося з багатьма: наприклад, з Йовом, в якого померли всі сини, або з апостолами, човен яких мало не потонув у Тіверіадському озері під час бурі, доки Христос приліг поспати... Але нібито покинувши якогось праведника напризволяще, Всевишній насправді продовжував пильнувати його. І от тепер Бог зробив вигляд, що полишив Деміна Валявскі сам-на-сам з катами-даркми. І що ж із цього вийшло?!

А те, що він, досі незаплямоване, духовно чисте Боже дитя, одразу ж впав у найгірший з усіх можливих гріхів: всім його єством заволоділи гордість та марнославство. Якщо його, Демінове життя, його душа й тіло більш не належать Ісусу Христу, він поспішив... зайняти, здавалось би, порожнє місце Спасителя! Він уявив себе самого не те що невизнаним праведником - ні, не менше, ніж новим Христом!!! Бо ким іще може бути такий собі “великомученик за все людство“?!

Але при цьому якось забув, що в жодному разі не є й не може бути другим Сином Божим, що він, Демін Валявскі - всього лише жалюгідне людисько з маленької літери. Христос міг спокійно випити чашу гіркоти й піти на Голгофу, щоби померти за гріхи інших - а Демін Валявскі цього не може... Не може з різних причин - та хоч би й тому, що на відміну від Ісуса, в нього є дружина й діти! Родина, за яку він мусить відповідати! Це його надуразливе місце, яке він сам же собі й створив п'ятнадцять років тому! На відміну від розумаки Христа, що не мав серед людей рідних, окрім Матері Божої та братів і сестер, народжених потім Марією від Йосипа...

От за свою безмірну гордість він, Демін Валявскі, й покараний з усією жорстокістю. Він не був ні безгрішним, ані навіть просто досконалим, але взявся грати роль безгрішного Христа, причому не на підмостках сцени й не перед об'єктивом камери, а в реальному житті! Та куди Демінові рятувати людство, якщо навіть своїх страждань йому забагато, та й власну сім'ю врятувати він не в змозі...

Хоча... чому це не в змозі?! Якщо він зараз же, негайно знайде якийсь спосіб вчинити самогубство, то зуміє зірвати пекельні плани дарків! Бо завтрашня атака на “Ґолден Глорію“ автоматично відміняється!!! То нехай його душа навіки потрапить у вогонь уявного - потойбічного, а не дарківського пекла, тільки б сім'я вціліла...

Тільки от як вчинити самогубство?!

Демін зіскочив з лежанки, вийшов на середину камери й огледів її прискіпливим поглядом. Нічого, ніяких зачіпок... Хіба що біля приголів'я лежанки помітив щось темне. Підійшов, схилився: це виявилась невеличка вузесенька ніша, сунувши руку до якої, Демін витягнув знайому книгу:

Реувен бен-Галеві

Єфай, син хвойди

(Історичний роман)

Мабуть, дарки знайшли книгу у його багажі та з невідомих причин підклали у цю камеру. Немовби земні тюремники минулих століть, які підкладали в'язням-смертникам Біблію в останню ніч перед стратою.

Остання ніч... Так, у певному розумінні, це його остання ніч. Він зараз ніщо - напівмертва душа у змученому тілі. Як там називали колись живих мерців у одній земній секті? Зомбі? Так - він зараз справжній зомбі. І вихід в нього один - вмерти по-справжньому. Якщо знайде спосіб померти зараз же - це добре. Якщо не відшукає цього способу і змушений буде знищити власну сім'ю - цього не витримає його серце. Ніяк не витримає! Отже, як не крути, це його остання ніч в іпостасі зомбі! Тільки от біда: книжка померти аж ніяк не допоможе...

Різко відкинувши книгу на лежанку, Демін із розчаруванням огледів себе. Голий, голісінький! Так, недарма дарки роздягли його, перш ніж увіпхнути до камери... Кляті вилупки!!!

З чого ж тоді зробити удавку? І головне - до чого причепити?! Гаразд, потім розберемось, куди в'язати - зараз головне інше...

Демін впав на коліна, підповз до лежанки і спробував відірвати бодай шматок від м'якої синьої тканини. Дарма! Так само не відривалася тканина ні від стін, ані від підлоги.

Тоді Демін почав у відчаї битися головою об стіни, підлогу та лежанку, щоб розтрощити череп. Але все це було таким м'яким на дотик, що жодних результатів це не дало, окрім дзвону у вухах.

Спробував Демін й інші “способи“. Розганявся і стрибав на стіни, щоб доскочити до стелі, розколотити скло на ній і перерізати собі горлянку - втім, стеля була надто високо... Кидався з розгону на підлогу, щоб звернути в'язи - знов-таки не вийшло, бо падати було надто м'яко... Намагався засунути голову до ніші, у якій знайшов книгу, щоби підстрибнувши, скрутити в'язи у такий спосіб - та не зміг засунути туди навіть руку... Пробував прокусити шкіру на зап'ястках рук, щоб у такий екстравагантний спосіб вскрити вени - але тільки з неприхованим розчаруванням дивився на сліди зубів на шкірі... Нарешті, вирішив пити власну сечу (у якомусь романі читав, що від вживання солоної морської води матроси давніх кораблів божеволіли) - та коли пересиливши огиду, помочився у куток, то з розчаруванням побачив, як м'яка синя тканина миттю всотала усю рідину...

Коли жодна спроба нанести собі будь-яку шкоду не дала результату, Демін поплентався до лежанки, впав на неї й зовсім по-звірячому завив. Мало того, що кляті дарки неодмінно стежать за ним, а відтак не дадуть довести справу до самогубства (якщо він усе ж таки знайде прийнятний спосіб розлучитися з життям!..) - його смерть все одно навряд чи щось змінить! Просто дарки почнуть шукати нового кандидата на посаду голови розвідмережі. А для цього їм потрібен новий людський “матеріал“. А отже, завтра вони все одно нападуть на “Ґолден Глорію“, і його дружина та діти все одно загинуть - хай навіть і не від його власної руки...

Неможливо описати ступiнь відчаю, коли Демін усвідомив усе це! Тоді він у знемозі впав на ліжко й почав голосно молити Бога про будь-яке диво, яке би врятувало Паолу та дітей. А потім просто бозна про що: щоб зараз же, цієї ж миті у цій “м'якій“ в'язниці виник такий собi книжковий Венслав Кручек з пігулкою... ну, хоча б ціанистого калію, аби Демін міг спокійно отруїтися! Чи щоб пігулка виявилась фантастичною субстанцією невидимості, і дарки... не знайшли б його, увійшовши до камери завтрашнім ранком! Щоб усе тут негайно вибухнуло. Щоб усе провалилося кудись у Тартарари...

Ясна річ, все залишилося, як і до того. Ніякий супергерой з пігулкою невидимості чи отрути посеред камери не з'явився. І тут Сплінтова думка виявилася слушною: чудодійні пігулки існують лише в книжках, а не у реальному життi... Сину мій, синочку!.. Ці книжки і справді годяться лиш для того, щоб їх...

Раптом до розпаленої свідомості Деміна дійшло, що якийсь гострий предмет впився в його голе стегно. Озирнувся: виявляється, то був роман Реувена бен-Галеві, який він кинув на лежанку і про який зовсім забув. А що, як бодай ця книжка містить сяку-таку підказку, як найкраще вийти з тупикової ситуації?! Адже прочитати її Демінові рекомендував сам Моралізатор - чого він так і не зробив...

* * *

Інтерлюдія 7

ДОНЕЧКА, ЯГНЯТКО МОЄ МИЛЕ...

Попри те, що тендітна дівчина тягнула на своїх ніжних плечиках величезну в'язанку хмизу, призначену для ритуального багаття, вона далеко випередила батька свого Єфая, котрий ледь переставляв ноги. Якби хтось сторонній зараз глянув на нього, то навряд чи впізнав би у зморшкуватому сивочолому старці красеня-воїна, відважного ватажка ізраїльського війська, під мудрим проводом якого були розгромлені й розсіяні в усі кінці пустелі банди загарбників-амонитян. Сонце рубіново виблискувало тоді на лезі здійнятого над головою меча - адже лезо почервоніло від свіжої крові порубаних ворогів. А командирський голос Єфая перекривав радісне ревіння баранячого рогу-шофара, який віщував в усі кінці Ханаану: “Перемога, перемога! Торжествуй, Ізраїлю! Радій, Сіоне! Кінець, кінець воїнам Амона!..“

Безперечно, долетіли переможні звуки шофара й до стін рідної Машифи. І треба же, щоб найпершою з воріт його дому під радісні вигуки натовпу та чарівні звуки музики вийшла, пританцьовуючи, його дочка...

А зараз - чому це зараз вона зупинилася? Може, притомилось бідолашне дитятко? А може?..

Раптом Єфай, що з усіх своїх немічних сил заспішив до донечки, відсахнувся й ледь встояв на ногах: так, вони прийшли! Жертовник Абрахама був просто перед ними! Тому дівчина й зупинилась, скинула на землю величезну в'язанку хмизу: бо далі йти було нікуди. Саме тут, на цьому жертовнику мав закінчитись її земний шлях.

— Татоньку, що таке?! Що з тобою трапилось? - перелякано зойкнула дівчина, кидаючись до батька. Бо переможець грізних амонитян, суддя ізраїльський Єфай, а зараз - просто нікчемний немічний дідуган безсило впав на розпечену полуденним сонцем землю й розридався, немов хлопчисько, в якого відібрали улюблену іграшку.

Дівчина обережно, обома руками взяла голову батька та повернула її обличчям до себе. “Яка ж вона мужня, бідна моя ластівка!“ - подумав Єфай, і серце його защемило від невисловленої туги. І вкотре вже він прокляв найгіршими, найстрашнішими, найбрутальнішими, але в той же час найбезсилішими у світі прокльонами той день і ту хвилину, коли заради перемоги у війні з амонитянами дав святу обітницю перед Богом Абрахама, Іцхака та Якова-Ізраїля: “Нічого не пошкодую, о Всемилостивий Адонаю, для нашої перемоги! І навіть перше, що вийде до мене з воріт дому мого, без жодних вагань принесу тобі у жертву заради власної перемоги...“

Еге ж - без жодних вагань!.. Коли б знав він, нікчема роду людського, хто саме вийде першою привітати його із блискучою перемогою!!!

Зараз він абсолютно знесилив - а в неї, в його бідолашної дівчинки звідки стільки сил, стільки мужності?! І питає в свого майбутнього вбивці так ніжно, так лагідно:

— Що з тобою, батечку?

Ледь зібрав тоді суддя Єфай сили, аби відповісти:

— Донечко моя люба, дитинко єдина! Зараз і тут мушу я своєю грішною рукою обірвати нитку роду свого нікчемного...

А дочка голубить його постаріле, зараз зовсім некрасиве, пилюкою притрушене обличчя, втирає солоні сльози, що ллються з потьмянілих очей, та й промовляє дзвінким своїм голосочком:

— Не кажи так, батечку, любий мій татусю! Ти ж справжній герой! Ти герой мій і всього Ізраїлю, переможець хижих амонитян! Якби ж ти знав, як я пишаюсь тобою...

— Ні-і-і-і!!! Недостойний я такої дочки, чиста моя голубонько! Не торкайся мене, бо кров твоя невдовзі обризкає мої руки, лице та одяг! - заволав Єфай.

— Але ж тільки завдяки твоїй обітниці наш народ ніколи вже не відчуватиме на собі дужої руки лютого ворога...

— Краще б мені язик відсох, перш ніж я дав ту обітницю. Бо Всемогутній Адонай пощадив колись праотця нашого Абрахама, коли замість сина його Іцхака дозволив принести в жертву безневинне ягнятко. А мене, дурня нікчемного, він не помилує. Відчуваю, дитинко моя люба, остання надія всього мого життя, якій не судилося збутись - відчуваю, донечко, що милим моїм ягнятком станеш саме ти й тільки ти...

Мовив це суддя ізраїльський Єфай - і сльози потекли з його очей, немовби другий Йордан...

* * *

Дочитавши роман до цього місця, бідолашний Демін скрикнув, немов смертельно поранений, і щосили жбурнув книгу геть від себе. І такою була сила кидка, що вдарившись об приголів'я лежанки, книга підстрибнула, відлетіла до стінки й розірвалась навпіл. Немов собака, що кидається на дичину, Демін на карачках підбіг до розірваної книги й заходився виривати її сторінки одну за одною, а потім шматувати кожну з них настільки дрібно, доки пальці могли вхопити клаптики паперу.

Адже він згадав, чим уславився навіки суддя ізраїльський Єфай і водночас збагнув, чом досі не зміг примусити себе прочитати рекомендований Моралізаотором роман Реувена бен-Галеві.

Так, заради перемоги над ордами амонитян суддя ізраїльський Єфай пообіцяв Всевишньому принести в жертву “перше“, що вийде йому назустріч з воріт дому його, коли він вертатиметься з перемогою до Масіфи - свого рідного міста. Першою вийшла єдина дочка Єфая, тож він змушений був принести в жертву Богові її. Причому дочка сама наполягла, аби бідолашний батько виконав дану Богові обітницю - хоча це й коштувало дівчині життя...

Прочитавши цей фрагмент Старого Заповіту колись дуже давно, ще у підлітковому віці, Демін дуже перелякався: адже як міг добрий біблійний Бог (якщо Він, звісно, добрий та милосердий!!!) дозволити таке гріховне дійство?! Тому читаючи й перечитуючи Святе Письмо надалі, Демін старанно оминав цей епізод Біблії, доки він повністю не забувся: добре, що людська пам'ять здатна блокувати такі от шокуючі моменти...

І от тепер, в “останню ніч зомбі“ на нього, приреченого на вбивство власної сім'ї, подвійним тягарем звалилося горе Єфая, який теж змушений був вбити власну дочку - а вона якраз і складала усю його сім'ю...

То що ж це коїться у світі?!

Чому?!

За що?!

Розшматувавши книгу на найменші клаптики, Демін поступово впав у стан глибокої прострації. Він не знав, що станеться завтра. Він знав лише, що неодмінно не виконає зобов'язань, взятих перед дарками: чи то не зуміє поцілити у корабель, чи у корабель дарків, на якому летітиме він, влучать винищувачі охорони, чи родина Деміна якимось дивом все-таки не потрапить на лайнер, чи замість “Ґолден Глорії“ гіперкоридором полетить звичайнісінька “болванка“, порожня ракета без жодної людини на борту, iз самими роботами або навiть без них...

Отже, щось все-таки має статися! Бог любить людей, любить його, Паолу та їхніх діточок, тож нізащо не допустить, щоби вся сім'я Деміна загинула від руки непутящого батька. Яким чином це станеться, він не знав. Але що саме так станеться неодмінно - у це Демін твердо вірив!

Бо йому тільки й лишалося, що сподіватись на диво...

* * *

Коли двері “м'якої“ камери нарешті відчинилися, Демін ніяк не відреагував на появу одразу декількох дарків, включаючи наглядача. З приводу чого останній не без крижаної іронії, яку зумів вловити навіть автоперекладач, зауважив:

— Воно й справді сумно бачити, на яку жалюгідну істоту перетворює людину ваша огидна релігія вселенської любові та філософія неможливості вбивства. Давайте, В-а-л-я-в-с-к-і, бадьоріше, бадьоріше! Адже це не вас збираються вбивати, а навпаки...

І розсміявся крижаним сміхом.

Втім, він мав абсолютну рацію: Демін і справді став схожим на безвільну медузу. Руки, ноги й голова в нього желейно тремтіли, у мозку повільно варилась неймовірна суміш з уривків думок та різноманітних молитов. Дарки змушені були підхопити Деміна під лікті, тому що сам він не міг зробити жодного кроку. Його тягнули кудись, немов важелезну валізу, потім везли і знов тягнули нескінченним лабіринтом коридорів...

Як Демін опинився в пілотському кріслі, сказати було важко - він так і не зміг пригадати усіх подробиць тих жахливих годин. Просто раптом виявилося, що він перебуває у кораблі, який, судячи з усього, давно вже мчить гіперпросторовим коридором, а наглядач сидить поруч і тихенько так нашіптує через автоперекладача:

— ...найменша спроба непокори, В-а-л-я-в-с-к-і, тільки найменша... або ж якщо негайно не облишите цю вашу “роблену“ розслабленість... і я таки відстрелю вам голову!!! Чи зрозуміли мене нарешті - ви, смердюча купка гною? Рознесу макітру, так це у вас зветься?!

Демін спробував бодай трішечки сконцентрувати думки й відразу ж відчув, що його голову щось стискає по колу. Підняв шуйцю - пальці одразу ж намацали холодний метал обруча...

— А ну руки на місце й не сіпатись!!! - рикнув дарк. Демін відсмикнув ліву руку, немовби від гарячого. А наглядач одразу ж змінив тон:

— Ну от, нарешті ви бодай якось відреагували на мої слова... І це добре, бо я вже побоювася, що вночі ви не тільки підмочили один з кутків вашої камери, але й ненароком збожеволіли, доки билися головою об стіни.

Дарк ухопив бранця за підборіддя, трохи нетерпляче повернув його голову так, щоби Демін дивився прямо перед собою, і прошипів:

— Коротше, для такого ідіота, як оце ви, повторюю знов: головне - по сторонам баньками не лупати, головешкою не крутити, дивіться поперед себе - і тільки поперед себе!

Потім додав трохи стриманіше:

— Ну що ви за ідіот, В-а-л-я-в-с-к-і?.. Інші на вашому місці реагували набагато спокійніше. І зізнаюся щиро, я не розумію психоаналітиків, котрі порекомендували призначити вас главою усієї нашої резидентури. Проте у психоаналітиків свої підстави, не мені їх критикувати.

Тут дарк прошипів щось нерозбірливе. Очевидно, на рідній своїй говірці.

— Мені байдуже, - мовив Демін похмуро, - я зроблю все, що накажете.

Він і сам не знав, як спромігся видавити з себе такі слова. Насправді ж йому хотілося збунтуватися, зірвати з голови застережний обруч, якнайшвидше розшукати будь-яку зброю і спалити вщент все довкола, пошматувати всіх дарків, які потраплять під руку, й застрелитись самому... I однак при цьому він продовжував безвільно й апатично сидіти у кріслі під контролем наглядача. А їхній космічний корабель мчав гіперпросторовим коридором назустріч мирній “Ґолден Глорії“...

Втім, перші слова, вимовлені після тривалої мовчанки, справили на дарка приємне враження. Він полегшено зітхнув і сказав:

— А ви міцніші, ніж здаєтесь на перший погляд. От уже й заговорили, от і дихати почали вільніше... Нічого, В-а-л-я-в-с-к-і, нічого, це уперше вбити страшно. Правда, страшно: по собі пам'ятаю - а я ж далеко не таких гівнюк, як от ви... Потім це дається легше, потім звикаєш. І тепер я починаю схилятись до думки, що психологи, можливо, все ж таки не помилилися щодо вашої кандидатури. Тримайтесь бадьоріше: ви починаєте мені подобатись. І повірте, на шляху співпраці з нами на вас чекає блискуче майбутнє!

І тут Демін зненацька найбезглуздішим чином розреготався! Але зовсім не тому, що повірив обіцянкам дарка. І не тому, що не вірив у них від самого початку. Просто йому спали на думку одразу дві речі. По-перше, він остаточно вирішив, що дарки все ж навмисно влаштували так, щоб головний агент (тобто він) спробував убити свою сім'ю (хоча звідки їм знати, що його родина летітиме на Сьому Альдебарана саме сьогодні і саме на “Ґолден Глорії“?..). А по-друге, Демін раптом абсолютно точно здогадався, що ні Паоли, ані дітей на лайнері нема. Він достеменно знав це!! Голову готовий був покласти на плаху!!!

Звісно, це було якесь божевілля, самонавіювання, несподіваний вибрик хворобливої уяви чи щось подібне. Зате йому одразу ж полегшало, і він знов уявив себе святою безневинною жертвою в ім'я усього людства, майбутнім невизнаним великомучеником і все таке інше. Просто обставини вимагали, аби він здійснив масове вбивство, розсекретив усю ворожу агентуру і з гордо піднятою головою відправився на заслання, щоби померти там. Ба навiть на плаху. Зате його родина, дружина й усі троє діточок житимуть і надалі, оточені пошаною й загальною повагою. Кохана Паола, Сплінт, Маленький Мук і Крихітка Доріс...

Ну, чи не божевілля?!

— Чом ви смієтеся? - запитав між тим дарк.

Демін напустив на обличчя найсерйозніший вираз (і звідкіля тільки сили взялися грати перед дарком якусь роль?!), відкашлявся і сказав перше, що спало на думку:

— Просто прийняв рішення, і все. Де там той корабель? Та розкажіть, як у нього поцілити, бо я ж не військовий і ніколи такими речами не займався. Так що давайте, розповідайте хутчіш!

Дивна річ: дарк схилився до бранця і зовсім людським жестом лагідно поплескав його по плечу! Це дуже здивувало Деміна: адже він ніколи не думав, що ці істоти здатні бодай на найменші прояви будь-яких теплих почуттів не те що до своїх бранців, а навіть один до одного. Як він там казав? Мужні, а отже безжальні - чи навпаки?.. А тут - долонькою по плечику... Х-х-хе!..

Дарк між тим почав пояснення:

— Не хвилюйтеся, В-а-л-я-в-с-к-і, наводити вам не доведеться. Ви лише вчасно натисніть гашетку.

Тут перед бранцем просто з підлоги висунувся важіль із кнопкою на верхівці. Дарк поклав на рукоятку важеля його праву руку та пристібнув спеціальним зажимом. Одразу ж Демін відчув, що окрім смертоносного обруча, його голову також зафіксували захвати.

— Вибачте за необхідні міри перестороги, В-а-л-я-в-с-к-і. Якщо за п'ять секунд після моєї команди ви не натиснете гашетку, вам рознесе голову, як я й обіцяв. Все робиться автоматично, - спокійно вів далі дарк, - натиснете гашетку - вимкнете контур, не натиснете - прощавайте назавжди й не ображайтеся. І руки з рукоятки не заберете.

Рукоятка була теплою, гладенькою і надзвичайно зручною. Демінові й справді закортiло натиснути кнопку... І він узяв та й натиснув!!!

— Не зараз, трохи згодом, - так само лагідно мовив дарк. - “Ґолден Глорія“ ось-ось з'явиться на зустрічному курсі, її спіймають у приціл, тоді й стрілятимете. А поки що енергетичне коло нашої гармати вимкнено, тож вона мовчить і не відповідає на ваші забавки.

Демін навіть пошкодував, що пострілу не було, а наглядач мовив:

— Але невдовзі гра скінчиться, тоді усе станеться по-справжньому. І от тоді - саме тоді, В-а-л-я-в-с-к-і! - вам неодмінно треба буде натиснути гашетку, інакше...

На мить приміщення, в якому вони перебували, осяяло мертвотно-синє світло, і трохи праворуч від обличчя Деміна, десь на периферії поля зору його правого ока виникло довгасте чорне табло.

— “Ґолден Глорія“, - видихнув дарк.

Стіна перед бранцем перетворилась на подобу екрану, виникло зображення трубоподібного тунелю з сірувато-зеленими рухливими стінами. Стіни сходилися до центру екрана, у цій точці дуже швидко набирало сили яскраво-біле світіння. Це й був гіперпросторовий коридор (варто сказати, у художніх фільмах режисери зображували його набагато красивішим, ніж він є насправді), по якому зустрічним курсом рухалась “Ґолден Глорія“. І загалом, усе виглядало не так, як у фільмах. Це трохи ошелешило Деміна, хоча як людина з високою технічною підготовкою, він знав, що кораблі у космосі не можна бачити неозброєним оком (адже там немає достатнього освітлення!) і що насправді всі “зображення“ вимальовуються на екранах завдяки надпотужним радарам та іншій “розумній“ техніці...

Між тим, світіння на стіні розпалось на три плями, одна з яких була більшою за дві інші. Так і є: сподіваючись на те, що дарки не нападають двічі поспіль на один і той самий сектор Космосу, командир пасажирського лайнера викликав конвой лише з двох винищувачів. Ну що за кретин, прости Господи!..

— Готуйтеся, - скомандував дарк.

Винищувачі-конвоїри увімкнули форсаж, а “Ґолден Глорія“ спробувала загальмувати, тому що тепер дві плямки навпаки стали яскравішими за третю, велику. Ясна річ, лайнеру краще було б розвернутись і рухатися назад, проте коридор був завузький для такого маневру. Перетинати ж стіни, що ворушились, небезпечно: судно могло втягнути бозна у який вимір, звідкіля немає вороття.

Все це Демін зрозумів інтуїтивно, тому що як людина цивільна, не мав жодного уявлення про тактику бою у гіперпросторі. А поки що збагнув лише одне: конвой обігнав “Ґолден Глорію“ й зараз почне перестрілку з кораблем дарків...

Точніше, з кораблями: по кутках і краях екрану одразу ж виникли бляклі контури дарківських винищувачів, і все його поле перекреслили яскраві віяла променів. Демін не встигав стежити, як розгортається сутичка, оскільки на табло перед його обличчям замиготіли п'ять лиховісно-червоних вогників, і дарк ревонув:

— Вогонь!!!

Підсвідомістю Демін встиг второпати, що червоні лампочки відраховують відведені йому на постріл секунди. Коли найлівіша з них згасла, він міцно стиснув долонею рукоятку важеля.

“Ґолден Глорія“ все-таки не зуміла загальмувати, i тепер її було видно досить виразно (Демін побачив навіть коротенькі плазмені факели гальмівних двигунів). Це було насправді струнке і красиве, старовинне судно класу “медея“...

Згасла друга лампочка.

Один із винищувачів конвою землян луснув, немов повітряна кулька, розбризкуючи довкола хмару вогню й іскор. А це означало... що й сім'я Деміна невдовзі так само розлетиться на шматки!!!

Згасла третя лампочка.

Цієї ж миті він вже абсолютно точно усвідомив: Паола з дітьми все-таки перебуває на цьому кораблі...

Господи, Боже Милосердий, який це жах!!! Зроби що-небудь, Господи! Заклинаю тебе!..

Спалахнули одразу ж два кути екрану: це вибухнули одразу два винищувачі дарків. Спасибі Тобі, Боже, за цей знак! Але... але чом винищувачі землян не поцiлять у корабель, на якому перебуває він, підневільний стрілець?! Тодi б усе миттю скiнчилося... А так вони розстрілюють ворожі винищувачі прикриття, хоча головна загроза виходить аж ніяк не від них!..

Згасла четверта лампочка!!!

Дивна річ: у художніх фільмах про війни з дарками при демонстрації сцен космічної війни всі вибухи неодмінно озвучуються. Чому? Адже в космосі немає атмосфери, отже, не може бути й звуку, тому насправді усе відбувається абсолютно безшумно: уражена “мішень“ мовчки розвалюється на шматки...

Між тим зображення “Ґолден Глорії“ зайняло вже півекрану, проте його раптом заступило обличчя Сплінта. Хлопчина глянув на Деміна з докором і твердо мовив: “Ну, чом же ти розгубився, тату? Давай, врятуй людство, доки не згасла остання лампочка. Адже ти можеш врятувати. Можеш, татусю! А я пишатимусь тобою“.

І Демін до болю в суглобах пальців натиснув кнопку на рукоятці важеля.

Останній вогник на табло так і залишився горіти.

Немовби від передсмертних судомів, весь корабль струсонула сила потужного поштовху. Але жодного звуку знов-таки не було, просто від верхньої частини екрану до центра простягнувся сліпучий жмут променів і вперся у борт “Ґолден Глорії“.

Це було схоже на жахливий сон: променевий шнур розпанахав обшивку лайнера, немов ніж риб'яче черево. Ймовірно, наводчик вибрав якусь “особливу точку“ в конструкції корабля землян, тому що корабель вибухнув, від поздовжньої відокремилась поперечна кільцева тріщина, і корпус судна розколовся навпіл. Гнана працюючими двигунами хвостова частина розвернулася ліворуч униз, прошила стіну тунелю і зникла за нею, лише яскраво-зелені еліптичні хвилі побігли в обидва кінці “труби“, що утворювала стінки гіперпросторового коридору. Носова ж частина лайнера пропливла повз зграю дарківських кораблів, і Демін чомусь дуже виразно побачив, як разом з повітрям із неї вилітали якісь уламки... і зовсім манюсінькі, такі крихітні фігурки! Люди. Вони безпомічно смикали ручками, ніжками й голівками, звивались, корчились, а потім переставали корчитися, звиватися й смикатися і пливли у гіперпросторі такі ж мертві й застиглі, як уламки корабля довкола них.

І ще здалося Демінові, що серед каші уламків корабля та людей він виразно побачив... усю свою родину! Паола тримала на руках вже мертву Крихітку Доріс, з презирливим докором кивала головою, немовби кажучи: “Як ти міг, Демі? Як посмів?..“ Та попри жест осуду, в глибині її величезних карих очей читалося співчуття: бо за оцю єдину мить вона якимось чином дізналасґ про всі тортури, яких зазнав Демін у полоні... Й від цього вбивці зробилося навіть трохи легше.

Маленький Мук заховав руки в широкі рукава курточки, він тремтів і пхенькав: “Мені холодно, тату... холодно й боляче!“ А потім роздувся, як мильна бульбашка, луснув, як і обшивка лайнера - тільки, ясна рiч, без диму, іскор i вогню. Загалом, всі люди у космічному вакуумі лопались, просто з Муком це сталося... якось виразніше.

Зате Сплінт батька не підвів: навіть мертва рука Паоли не змогла вгомонити його щирого захоплення цим історичним моментом! Хлопчина зрадів несамовито, просто до нестями, він посміхався по самісінькі вуха, махав обома руками, шалено дригав ногами й кричав немов навіжений: “Молодець!!! Я пишаюся тобою, татку, таточку мій золотенький! Ти зміг, зміг!!! Тепер вони тобі повірять, неодмінно повірять і точно відпустять. І ти зробиш те, про що ми потайки домовились: ти здаси контррозвідці усю їхню розвідмережу й одним махом виграєш війну!..“ Так він і поплив далі - крижаною мумією, щиро посміхаючись навіть у смерті...

— Однак, ви ледь не спізнилися з пострілом, В-а-л-я-в-с-к-і. Раджу наступного разу бути моторнішим, - мовив дарк десь здалеку, немовби перебував десь за мільйон парсеків від Деміна. Бранець повільно повернув голову: наглядач нависав просто над його вухом, поруч на табло так і лишився горіти останній зловісно-червоний вогник. Демін бездумно подивився на дарка, на табло, кліпнув очима. Поводив туди-сюди перед обличчям рукою, яку вже не утримував захват на гашетці. “Стрілець“ бачив усе це, розумів, що воно відбувається не просто поруч із ним у реальному світі... Але водночас перед його очима - перед очима зомбі, що нарешті таки помер остаточно, розгорталася зовсім інша трагедія...

* * *

Інтерлюдія 8

ЖЕРТВА СУДДІ ЄФАЯ

Справді, таки покидьки, як оце він, просто недостойні продовження роду! От на чому ґрунтувалась його трагедія від самого початку: він, красунчик Єфай, що так пишався своєю красою, силою та кмітливістю, був сином достойного батька, але негідної матері. Його обійняла неприпустима гордість за те, що він лише силою власного розуму переборов родове прокляття, коли став на чолі війська ізраїльтян. Він загордився настільки, що й Самого Всемогутнього Адоная почав вважати рівним собі...

І внаслідок обітниці, що була дана у мить найбезглуздішого розквіту самомилування, він тепер власноруч змушений обірвати тоненьку ниточку свого нікчемного роду.

Ось перед ним на жертовнику прабатька Абрахама лежить зв'язане за всіма правилами жертовне ягнятко - власна його дочка. Лежить, не ворухнеться. Бо чудово усвідомлює, розумниця така, що нині вона стає жертвою за весь Ізраїль та його майбутнє! Старий дурень Єфай міг би її не зв'язувати: все одно не ворухнулась би. Бо вона - чиста, непорочна, як і належить бути справжній жертві. Щоправда, ягня мусить бути чоловічої статі, але ж в Єфая не було сина, котрий першим вийшов би з воріт його дому привітати батька з блискучою перемогою над амонитянами...

Не було синочка - тепер не стане й донечки...

Крізь потоки сліз, що мимоволі линули з очей, Єфай востаннє замилувався своєю дівчиною - доки ще живою... Її гарненьким личком, що так нагадувало обличчя одразу двох жінок - його непутящої матері, колишньої повії, та його любої дружини, що так рано пішла з життя. Її білим лоном, яке невдовзі розпатрає ритуальний ніж і яке ніколи не подарує життя його онукам...

— Ну, чого ж ти забарився, тату? - раптом почув він ніжний дівочий голос. - Сміливіше, татоньку, сміливіше! Я не боюся цієї жертви - не бійся і ти.

— Доню!.. - тільки й зміг вимовити старий дурень.

— Але ж ти - суддя всього Ізраїлю! Ти не можеш... ні - просто не мусиш виявляти слабкість!..

Почувши такий докір навіть не від жінки - з вуст юної дівчини, що так і не пізнала у своєму житті чоловіка, Єфай схилився до неї, востаннє поцілував у чисте ясне чоло й мовив:

— Дитятко моє єдине! Будь благословенна, йди до своїх праматерів Сарай, Рівки, Рахілі та Лії - вони сьогодні пишаються тобою, твоїм подвигом, що більший за всі мої, а не тільки твої страждання!..

Потім поволі розпрямився, витер сльози. Здійняв високо над головою руку, у якій сяйнув добре нагострений ніж...

* * *

Побачивши замість обличчя дарка стиснутий у немічній руці судді Єфая жертовний ніж, Демін знепритомнів.

Потім, вже у своїй камері оклигав, і життя потекло бурхливою рікою повз нього - бо багатогрішна його душа померла, хоча тіло продовжувало жити. Він тепер взагалі нічого не сприймав. Та й став нічим - так, вже мертвим зомбі...

Він лише старанно поспішав закріпити свій новий статус в очах дарків: дев'ять інших кораблів знищив не вагаючись, першої ж секунди після команди. Під час знищення трьох останніх кораблів дарк-наглядач заради експерименту навіть не надягав Демінові на голову “смертельний обруч“ - але й без цього контрольного заходу бранець вправно натискав на гашетку. Дарк був цiлковито задоволений такою покірністю й лише промовляв щоразу:

— От бачите, В-а-л-я-в-с-к-і, я ж казав: вбивати моторошно лише уперше, далі піде легше. Як у вас кажуть - немов по маслу. Але які молодці наші психологи: хто би міг подумати, що вони настільки праві!..

Демін лише мовчки кивав у відповідь.

Врешті-решт, провівши у полоні майже місяць, він був забезпечений найдетальнішими інструкціями та повним комплектом компромату на підлеглих сотників. Після якоїсь навіть задушевної прощальної бесіди з цілою групою дарків (його наглядач виявився там лише дрібною сошкою) Деміна таємно висадили на одній із віддалених планет, нещодавно колонізованих людством. Як i раніше, він перебував у напівсонно-напівсліпому стані, схожому на сомнамбулізм. І немовби скерована чужою волею сомнамбула (або той-таки зомбі, або ж запрограмований заздалегідь робот - це вже кому як подобається), одразу ж попрямував на місцеву військову базу і попрохав терміново доправити його до найближчої філії контррозвідки...


Олексій Спейсер Кацай

Остання спокуса Моралізатора

(Нотатки з приводу фантастичного роману

Тимура Литовченка “Приречений жити“)

Отже, маємо наступний варіант. В далекому майбутньому земляни, завдяки відкриттю у Всесвіті гіперпросторових коридорів, розпочинають потужну космічну експансію. Але, як відомо з фізики, дії завжди дорівнює протидія. І ударний фронт розповсюдження земної цивілізації закономірно зіштовхується з таким само фронтом зловісної цивілізації дарків. А оскільки дарки й дійсно демонічно зловісні, то вони першими розпочинають бойові протидії рухові землян. Для того, щоб якнайшвидше припинити війну й здобути бажану перемогу, топ-менеджер металургійно-оборонної галузі Землі, Демін Валявскі волею обставин змушений зрадити свою планету й стати керівником агентурної мережі інопланетян для того, аби зруйнувати її зсередини. Більше того, для досягнення цієї мети він змушений власними руками розстріляти зореліт, на якому перебувають члени його родини. Тобто, Валявскі трагічно здіймається над особистим задля досягнення перемоги людства. Загальні оплески.

На перший погляд, роман Тимура Литовченка “Приречений жити“ виглядає “фантастикою антуражу“. В якій задля комерційної привабливості реальні обставини перенесені до гіперпросторово-космічного та зоряно-військового майбутнього людства. І, дійсно, що могло заважати авторові, не ламаючи голову, закинути свого героя до терористичної мережі сучасної “Аль-Каїди“? Для цього тому потрібно було б лише власноруч розстріляти реальним “стінгером“ реальний “боїнг“ з дружиною та дітьми на борту. Аналогія, здається, стовідсоткова. Але...

Але дія “Приреченого...“ розгортається не в умовах сучасної ліберально-глобалізованої, такої, що за Ф.Фукуямою пахне “кінцем історії“, цивілізації, а в умовах цивілізації жорстко армірованої релігійними догматами. Догматами об'єднаного християнства. Тобто, на відміну від комуністичного майбутнього І.Єфремова (“Туманність Андромеди“) чи С.Лема (“Магелланова Хмара“), на відміну від тоталітарних візій Є.Замятіна (“Ми“) чи Д.Орвелла (“1984“), на відміну, врешті решт, від нескінченного ряду електронно-середньовічних чи постіндустріально-кібернетичних світів, які нам пропонує сучасна фантастика, від усіх цих “Зоряних воєн“ та “Матриць“, на відміну від усього цього, Т.Литовченко створює та аналізує світ Землі майбутнього, заснований на вибухонебезпечній суміші прогресуючої техніки та догматизованої релігії.

Загалом, як на мій погляд, однією з найвдаліших спроб залучити “клерикального персонажа“ - лише персонажа! - до художнього осмислення можливого майбутнього була спроба вже згадуваного С.Лема в романі “Фіаско“ з його отцем Араго. Але те осмислення торкалось в основному проблем контакту з позаземними цивілізаціями. “Приречений жити“ аналізує, насамперед, цивілізацію земну. Не дивлячись на присутність інопланетян, які, втім, виявляються лише певною антитезою самому її існуванню. До того ж, антитезою діалектичною.

Для підтвердження останнього зауваження достатньо проаналізувати головний конфлікт роману - внутрішній психологічний конфлікт Деміна Валявскі. Конфлікт вибору між героїчною самопожертвою та, зовні зовсім не героїчною, зрадою. Яка, втім, за всіма законами діалектики, може виявитися найвищою формою втілення цієї самої самопожертви. І якщо вже Т.Литовченко намагається розмовляти з читачем в релігійних тонах, то і докази останньої тези шукатимемо саме в цій площині.

А вони, ці докази, лежать на поверхні. Варто лише розкрити головну книгу, хоча й подрібненого на церкви та секти, але єдиного в головному, християнства - Біблію. (В лапках зауважу, що, як переконаний атеїст, я відношусь до останньої не в якості якогось критерію віри, а в якості звичайного джерела інформації. Тому, з повагою ставлячись до вірних усіх конфесій, прошу і їх з повагою ставитись до моєї точки зору.) Отже, в багатоплановості Книги книг є один план, який викликає певні суперечки якщо не в колах фахівців-теологів, то, певним чином, в колах мистецьких. І стосується цей план взаємостосунків Ісуса та Іуди. Рятівника та зрадника. Які в діалектичному сенсі не можуть існувати один без одного. Ось як розшифровує цю тезу в своєму творі “Шлях сновидінь: Птах“ Герман Гессе: “...хіба зрадництво Іуди, спокутна жертва й загибель Спасителя не були необхідні, священні, наперед визначені й пророковані у найдавніші часи? Хіба була б користь..., була б хоча й найменша користь, якщо змінилося б хоча на йоту божественне приречення і не здійснилося б справа спасіння, якщо ухилився б той самий Іуда з міркувань моралі або розуму від призначеної йому ролі і не пішов би на зрадництво?“ І в цьому сенсі Іуда постає найтрагічнішим мучеником в історії людства. Точно так само, до речі, як і Демін Валявскі в очах його сучасників.

Крім того, деякі митці прямо кажуть про можливу попередню змову щодо наступної зради між Ісусом і найулюбленішим (!) його учнем - Іудою, яка передувала здачі Спасителя до рук римлян. Особливо яскраво можливість цього була показана в романі Никоса Казандзакиса “Остання спокуса Христа“. І з цієї точки зору, як на мій погляд, до ткані “Приреченого жити“ варто було б внести уривки з подібних творів, а не вигадану притчу про Єфая авторства вигаданого рабі Реувена Бен-Галеві. Втім, Єфай (Офі) з Нетофафи і дійсно повзбіжно згадується в Священному Писанні (“Книга пророка Єремії“, 40:8). А ось Галеві... Мабуть, автор “Приреченого жити“ асоціював цей образ з визначним середньовічним єврейським поетом та філософом Ієгудою Галеві. На самому ж ділі, не асоціювати його з дев'ятим директором ізраїльської розвідки “Моссад“ Ефраїмом Галеві!

Але річ не в цих забавних асоціаціях. Річ в тому, що притча про “Єфая, сина хвойди“, вставлена автором “Приреченого...“ до тексту роману, стосується більше вірності даній клятві, ніж порушенню її задля досягнення більш величної мети. Ось тільки, хто визначає величність або ницість тієї чи іншої цілі? Сама людина або зовнішній чинник? Бог чи електронна машина?

І ось тут з'являється Моралізатор.

Виявляється, що земна цивілізація майбутнього не лише побудована на релігійних догматах, а й до того ж управляється в своїй діяльності надпотужним комп'ютером. Таким собі “богом з (електронній) машини“. Deus ex machina, Моралізатор, був створений задля повсякденної допомоги кожній окремій людині через аналіз її сповіді з наступним наданням слушних порад. Здавалося б, нічого страшного немає. Але уявіть собі мільярди людей, що сповідуються водночас мільярду одиниць периферійного устаткування всесвітнього (бо машина протягнула свої мацавки і до інших планет), може й морально запрограмованого, але - павука. Ми бачимо техніку на службі людини, яка щомиті спокушується змогою стати самою людиною задля задоволення її благ. Додамо, не лише електронно, а й “біблійне унормованих“, благ.

Як будь-яка складна система, Моралізатор не може не виявляти потягу до саморозвитку та самовдосконалення. Природно, у своєму машинному розумінні. І саме тому йому доводиться вже не лише розраджувати окремі людські одиниці, не лише надавати прогнози розвитку усього людського суспільства, а й виступати в ролі його ненав'язливого керівника. Тобто, враховуючи масштаби завдань, в ролі Бога. І хоча сам Моралізатор каже, що область його керування обмежена, що “Всесвітом я не керую, на те є інший Керманич - Всевишній“, але чомусь не хочеться йняти йому віри.

Мабуть, через те, що єзуїтська ненав'язливість “обмеженого Керманича“ стає рельєфно помітною лише тоді, коли стає зрозумілим, що трагедія Деміна Валявскі відбулась не через випадковий збіг обставин, а була... ретельно й по-механічному холоднокровно спланована Моралізатором. Приречений жити опісля вбивства власної родини та зради планети, головний герой роману став ще й механізмом для наступного “божественного“ вдосконалення земного цивілізації, яку кібер-Бог своїм кібер-Мозком вже поділив на “божих овечок“, “овечок агресивних“ та “вовків в овечій шкурі“. Панувати в цьому світі, за електронним його розумінням, мають “агресивні вівці“, які керуватимуть “вівцями божими“, використовуючи в кризових ситуаціях “вовків“, і потім знову заганяючи останніх до їхніх лігв.

Ця теорія перманентного використання зла для перемоги добра і є основою релігійно-кібернетизованої цивілізації майбутнього. Чи, може, вже й нашої, сьогоднішньої? І ось дитяча казка зненацька перетворюється на сумну притчу, а утопія на антиутопію, оскільки, чому б і злу не використовувати перманентного добра для досягнення своїх власних зловісних цілей? І з цієї точки зору, може здатися, що сама поява дарків на космічних обріях, виявляється закономірною. Закономірною для спасіння людства від... Моралізатора. Адже механізмом чергового перетворення Бога на Диявола знову має стати Демін Валявскі, який вже зрозумів правила цієї нелюдської гри.

Втім, це може бути і його, чудом врятований (за допомогою, до речі, того ж Моралізатора) син - Маленький Мук. І тоді події можуть набути й дійсно біблійного звучання, і Син Людський зведе нанівець останню спокусу Моралізатора - стати неподільно єдиним Богом релігійно унормованого людства. Бо трійця “Демін-Мук-Моралізатор“ набуватиме сенсу зовсім іншої Трійці. Але, це зовсім інша історія.

Як могла б бути іншою історією і історія про те, що ж таки відбувається за стінками гіперпросторових коридорів. Людство майбутнього цього ще не знає. Воно просто користується цим феноменом так само, як ми користуємось електрикою, докладно не розуміючи сутності цього явища. І дійсно, для отримання побутового зиску завжди вистачало побутових знань. Мавпа звикає отримувати банан при вмиканні червоної лампи, людина звикає не лізти пальцями до кімнатної розетки. Але, не дивлячись на це, Знання, Знання з великої літери, нікуди не зникає. Воно існує. І якщо заглиблюватись у нього, то:

“- Можливо, я й невіглас, але знаю напевне: там, за межею того коридору, - Всевишній!

— Що-о-о?

— Не “що“, а “Хто“! - переможно мовив Шварцманн“.

І ось тут особисто в мене виникає таки запитання: що ж тоді існує ПО ЦЕЙ БІК тунелю у просторі? В якому світі, розвиток якого намагається дослідити Т.Литовченко, живемо усі ми в якості далеких предків героїв “Приреченого жити“? Адже в ньому, в цьому світі, чомусь не викликає почуття святості побудова нових і нових церков, що зростають на пострадянському просторі наче гриби опісля дощу, і на які потрібні чималенькі кошти, в той час, наприклад, коли по вулицях малих та великих міст цього самого простору никаються бомжі та безпритульні діти. Ні, в цьому світі почуття від усього цього виникають полярно протилежні.

Втім, можливо, я помиляюсь. Як і рабі Шварцманн. Може, все правильно і за стінками гіперпростових коридорів на людство чекає зовсім не Всевишній? А істота, що протистоїть йому і з якою довелося зіткнутися екіпажу зорельоту “Льюїс і Кларк“ з фантастичного трилеру Пола Андерсона “Крізь обрій“, провалившись до неї крізь чорну дірку у космосі. Що ж, тоді все стає на свої місця. І наш світ дійсно наповнений божеською сутністю, яку, втім, часу від часу треба захищати від позагіперпросторових істот. Спокушуючись тоді, якщо не роллю Бога, то що роллю Моралізатора - точно.

“Зрозумівши все, Демін замружився, міцніше обійняв Мука. Як і годиться, диво сталося зненацька. Але Моралізатор заздалегідь спланував і ретельно підготував його. То що, все-таки стерти цю паскудну машину на порох? Або - навпаки - пристати на його пропозицію і разом з ним та Президентом Людства відділяти вовків від овечок?..“

Питання залишається відкритим. Спокуса триває.

2005 р.


Тимур Литовченко

Дві “няньки“ одного людства

(Порівняльний аналіз деяких аспектів романів

“Приречений жити“ Тимура Литовченка та “Пандем“ Марини і Сергія Дяченків)

1

З суто особистих мотивів не маю найменшого бажання давати ту чи іншу публічну оцінку творчості дуета Марини та Сергія Дяченків. І не робив би цього, якби не дискусія на інтернет-ресурсі “Літфорум“ (http://www.litforum.net.ua), в ході якої виник невеличкий прецедент. Читачка, яка користується ніком IRYSKA, настільки високо оцінила написаний мною в 2005 році роман “Приречений жити“, що започаткувала спеціальну гілку для обговорення творчості письменника Тимура Литовченка. Зокрема, глибоке враження на неї справив Моралізатор - суперкомп'ютер-порадник, що аналізує ситуацію, базуючись на всьому огромі християнської та навколохристиянської літератури. На що письменник Сергій Батурин (на “Літфорумі“ має нік MERCENARY) зауважив: на нього Моралізатор враження навпаки не справив - це, мовляв, такий собі дяченківський Пандем.

Моя відповідь (однойменного роману Дяченків не читав, створюючи “Приреченого жити“, спирався лише на власне оповідання “Фантом“) викликала щире здивування Сергія Батурина. Колега не вгамувався, доки не скинув мені електронною поштою текст роману, розміщений в “Библиотеке Фензина“ (http://www.fenzin.org). Наполегливість Сергія Батурина, якого щиро шаную, надто інтригувала. Годинне нічне читання “по діагоналі“ електронного тексту - ще більше. Насамкінець довелось витратити кілька днів відпустки, аби прискіпливо двічі “перелопатити“ текст роману “Пандем“.

Результат осмислення - перед вами.

2

Хоча...

А й справді, навіщо писати розгорнутий відгук, коли все елементарно вирішується на рівні співставлення дат?!

У читачів, не знайомих з моїм творчим доробком надто докладно (як от колега Сергій Батурин), справді може скластися враження: в романі “Приречений жити“ Тимур Литовченко... м-м-м... творчо використав доробок подружжя Дяченків, за прообраз свого Моралізатора взявши їхнього Пандема. Тому що:

— роман “Пандем“ Дяченки написали у 2001-2002 роках;

— роман “Приречений жити“ писався у період 8.03-31.05.2005 року.

Все так.

Тільки трішечки не так.

Оскільки, повторюю, при написанні “Приреченого жити“ я спирався на власне оповідання “Фантом“, написане в період 21.02-13.03.1994 року - себто, років за 7-8 до того, як Марина і Сергій Дяченки створили свого “Пандема“. Це оповідання під назвою “Страта через помилування“ було опубліковане в подвоєному №1-2'1995 журналу “Наука і суспільство“ (надалі журнальна назва віднесена в підзаголовок - “Фантом, або Страта через помилування“) - а отже, знов-таки до публікації роману подружжя Дяченків.

До речі, я написав роман так швидко (менш ніж за 3 місяці) саме тому, що не створював його на порожньому місці, а лише розгортав готове оповідання по давно продуманій схемі. Аби зайнятись цією роботою, не вистачало видавця, який би зацікавився подібним проектом. Зокрема, я запропонував це братам Капрановим ще у 1999 році, але до “Фантома“ вони були байдужими. На відміну від Романа Фернези з львівського Видавничого дому “Панорама“ у 2005 році...

В противному разі “Приречений жити“ міг бути написаний (саме як роман!!!) навіть до дяченківського “Пандема“.

3

Звісно, Моралізатор в романі виписаний значно докладніше, ніж в базовому оповіданні. В останньому відсутні такі елементи, як, наприклад, хатні “каплички“, де люди сповідуються Моралізатору, або його теорії поділу людства на “овечок Божих“, “овець агресивних“ та “хижих вовків“ - тож формально Дяченки описали “альтанки“ для бесід з Пандемом і “червоний шар“ суспільства (а був же ще більш глибинний шар!..) раніше.

Але все-таки...

Все-таки, наприклад, мій Демін Валявскі наприкінці оповідання допетрав, що “божествений“ Моралізатор ненав'язливо керує людством. Все-таки людина замислилася над необхідністю чинити спротив цьому новітньому божку. Все-таки Демін був помилуваний... тобто, покараний життям у променях слави, хоча мріяв якнайшвидше померти, за рекомендацією того ж таки Моралізатора!

І все це не тільки написане, але й опубліковане за декілька років до дяченківського “Пандема“. Просто оповідання писалося з розрахунку можливості публікації в періодиці, а тому мало бути максимально наближеним до 1 авторського аркуша (близько 40000 друкованих знаків). Тому в оповіданні “Фантом“ центр тяжіння перенесений на самого Деміна і його “подвиг“ - розстріл власної родини заради перемоги людства у зоряній війні. Тоді як Моралізатора з його “керівною“ роллю відсунуто на другий план - та інакше “згорнутого“ оповідання не вийшло б.

Що ж до решти подробиць...

Як мої “хатні каплички“, так і дяченківські “альтанки для бесід з Пандемом“ мають прообрази історичні: це і “хатні церкви“, що існували не тільки в середньовіччі (при садибах заможників), але вже у перші роки зародження християнства, і відомі всім кабінки-сповідальні у католицьких храмах. А розшарування суспільства... Будь-яке стабільне суспільство в широкому розумінні, як і громада - у вузькому має бути розшарованим. Як навіть стадо тварин або “суспільство“ комах.

Враховуючи сказане, можна було би просто повернути Сергію Батурину його закид з точністю до навпаки: Пандем, виведений в однойменному романі Марини та Сергія Дяченків, враження на мене не справив - це всього лише монстр, подібний до Моралізатора з мого раннього оповідання “Фантом“.

Проте не піду таким шляхом з трьох причин:

1. може здатися, нібито я натякаю на творче використання подружжям Дяченків мого авторського доробку - а це абсолютно невірно оскільки...

2. оскільки при уважному розгляді виявляється, що Моралізатор, створений Тимуром Литовченком, і Пандем, створений Мариною та Сергієм Дяченками - це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці, а отже...

3. а отже, варто докладніше розібратися у відмінностях цих нібито схожих героїв фантастичних творів.

4

Наскільки подібні між собою й наскільки відрізняються ліва та права ноги, ліва та права руки?.. Адже всі вони - парні кінцівки, нижні або верхні...

Ба ні, не так...

В чому подібні й чим відрізняються православ'я та католицизм? Західний і східний різновиди протестантизму? Адже все воно - християнство... А з точки зору войовничого атеїста - “опіум для народу“, попівщина, фідеїзм...

А можна навіть значно ширше...

Наскільки подібні між собою та наскільки відрізняються об'єктивний і суб'єктивний ідеалізм? Тобто, і те, й інше - ясна річ, не матеріалізм. Але у першому випадку первинна “ідея“ перебуває поза людською свідомістю, тоді як у другому джерелом всього сущого є людське ego.

Тож при всій зовнішній подібності неможливо ставити знак рівняння між лівою та правою кінцівками - хоча суто теоретично хірург може пришити ліву руку до правого плеча, “вилікувана“ таким чином людина буде калікою.

Навряд чи можливо в найближчому майбутньому загнати під дах єдиної екуменістичної церкви православних, католиків і різномастних протестантів - хоча у період розгортання дії “Приреченого жити“ (ХХІІІ століття) це все-таки є реальністю.

А ті, хто бодай щось тямить у філософії, вважатимуть спроби прирівняти, наприклад, гегельянство та беркліанство щонайменше облудними... якщо не вдаватися до брутальніших епітетів...

Але все це - за умови уважного, прискіпливого “закопування“ в суть речей.

Оскільки ідея пришити ліву руку до правого плеча може не викликати в пересічного обивателя здорового протесту: “Ну то й що?! Цікавий експеримент, не більше... А може, не так вже й важко бути подвійним шульгою?! Нехай обидві руки ліві - проте це все ж краще, ніж одна шуйця!..“

Оскільки у програмних документах сучасної Комуністичної партії України читається “раціональна“ ідея, запозичена з радянських часів: з патріотичних міркувань “дозволити“ одну-єдину офіційну православну церкву; хто з віруючих захоче - нехай ходить до неї; решту ж християн оголосимо шкідливими “сектантами“, і вони або мусять змінити свої переконання - або переслідуватимуться згідно з нормами законодавства... комуністичного...

Оскільки ідеалізм - він завжди й усюди ідеалізм. Не матеріалізм, себто. А тому яка різниця, де знаходиться джерело творчої ідеї - поза межами ego або в самому ego?!

На те й існують фахівці, щоби пояснити недоречність ідентифікації лівої та правої руки, православ'я та католицизму, трясунів та квакерів, гегельянства та беркліанства.

А в даному конкретному випадку - Тимур Литовченко, автор оповідання “Фантом“ та роману “Приречений жити“, який бачить своїх героїв так, як не бачить жоден з читачів - “із середини“.

5

Для початку (в порядку хронології створення) придивімось до Моралізатора - хто він такий... Точніше - ЩО воно таке?

З контексту роману “Приречений жити“ (в оповіданні “Фантом“ розгорнути всю цю теорію просто не було можливості) випливає, що в період створення глобальних інформаційних мереж виникла ідея: звести в єдину базу даних разом з Біблією весь масив біблійної та навколобіблійної літератури, створеної за двотисячолітню історію християнства, і підключити до цієї бази даних логічно-орієнтований суперкомп'ютер. Так виник Електронний Носій Істини, що використовувався як консультант керівництва Об'єднання Демократичної Землі - на мою думку, людству не уникнути утворення такої собі глобальної наддержави, що успадкує всі плоди християнської (в усіх проявах) цивілізації. Саме завдяки ЕНІ вдавалось відводити “паршивих овець“ з усього масиву претендентів до управлінських структур Об'єднання. Справді, чом би не тестувати майбутніх посадовців на вірність морально-етичним біблійним принципам?! Як на мене, в умовах загострення протистояння західної цивілізації, що в тій чи іншій формі всотала християнську етику, з войовничим ісламізмом це цілком можливо.

(В дужках зауважу, що Анатолій Удодик, автор рецензії на “Приреченого жити“, розміщеної на “Літфорумі Романа Кухарука“, загалом вважає, нібито я написав роман під впливом подій 11 вересня 2001 року у США. Олексій Кацай в нарисі “Остання спокуса Моралізатора“ теж схиляється до такої думки: “На перший погляд, роман Тимура Литовченка “Приречений жити“ виглядає “фантастикою антуражу“. В якій задля комерційної привабливості реальні обставини перенесені до гіперпросторово-космічного та зоряно-військового майбутнього людства... що могло заважати авторові... закинути свого героя до терористичної мережі сучасної “Аль-Каїди“? Для цього тому потрібно було б лише власноруч розстріляти реальним “стінгером“ реальний “боїнг“ з дружиною та дітьми на борту...“

Через необізнаність у моєму творчому доробку і Удодик, і Кацай не врахували, що “Фантом“ був написаний за 7 років до “чорного вівторка“. Отже, про майбутній широкомасштабний “похід“ ісламістського фронту на західну цивілізацію я замислювався ще тоді... просто прослідкував цю “ниточку“ трохи далі у часі. Бо і в оповіданні, і в романі показані можливі віддалені наслідки такого конфлікту для християнської цивілізації, якою вона може стати в майбутньому. Антураж, засоби дії, обставини теж відповідні.)

Поступово на ЕНІ переклали й інші функції. Так виник Моралізатор, що вже не просто тестував кандидатів в управлінці на “християнськість“, але замість священників приймав сповіді всіх чесних християн, давав їм поради, як заправський душпастир. А також консультував всі щаблі адміністративно-бюрократичного аппарату об'єднаного (на засадах християнства) суспільства під час ухвалення тих чи інших управлінських рішень. Від найменшої фабрики аж до Президента Людства включно. По мірі заселення людством Ближнього й Далекого Космосу окремі філії Моралізатора були створені на всіх колонізованих планетах.

Далі стає зрозумілим, що Моралізатор не просто сповідує, радить і консультує, але й прораховує можливі варіанти розвитку ситуацій, на базі чого ненав'язливо, хоча й по-машинному холоднокровно керує людством... Але тут варто зупинитись. Бо подальший аналіз змусить заглибитися в перипетії оповідання “Фантом“ і роману “Приречений жити“, що не є предметом даної розвідки. Зараз саме час переходити до “Пандему“ подружжя Дяченків.

6

ЩО таке Пандем (або радше, ХТО такий), автори так і не пояснюють.

“Предположим, что некое существо... Нет, не так. Предположим, что информация, преодолев некий порог, получает способность... Нет. Предположим, что есть такой комплекс свойств - всеведение, вездесущесть и всемогущество...“

А в іншому місці:

“Я - паровая машина нового поколения. Искусственный мальчик на диодах и транзисторах. Материализовавшаяся ноосфера. Взбесившаяся программа, разумный вирус, да как угодно меня называй, я соглашусь и не обижусь...“

Або ще:

“Сперва на Земле откуда-то взялась жизнь... Затем у жизни откуда-то взялся разум, затем у этого разума откуда-то появился Пандем...“

Під час прочитання роману в мозку саме собою з'явилося вчене словечко “егрегор“ - наскільки мені відомо, так називають інформаційне поле, що містить інтегрований досвід тієї чи іншої сукупності людей. Проте Пандем не може бути тільки егрегором людства в чистому вигляді, оскільки має всі ознаки особистості. Навіть суперособистості - адже він здатен “підключитись“ до свідомості будь-кого з людей.

Версія, що Пандем є нібито “сукупною особистістю“, яка інтегрується з особистостей всіх існуючих людей, також може бути справедливою. Це нібито підтверджує, зокрема, такий діалог Кіма Каманіна і Пандема:

“- А если на Земле останется один человек, единственный - ты уцелеешь?

“Да“.

— А если никого не будет? Ни одного человека? Допустим, что связь, техника, компьютерная сеть - все сохранилось... Ты не создашь себе новое человечество?

“Нет, Ким. Если отрубить тебе руки и ноги, содрать кожу, выколоть глаза... ты все равно сможешь жить. Некоторое время. Я - нет. Мир, лишенный человека, не представляет для меня интереса...“

Здається, висновок очевидний: існує на Землі бодай одна людина - існує Пандем; зникне остання людина - Пандем теж зникне...

Та при уважному прочитанні в очі нагло б'ють останні слова цитати: “Мир, лишенный человека, не представляет для меня интереса...“

Ні, разом зі зникненням останньої людської істоти Пандем не зникне! Просто світ без людей стане йому нецікавим - так буквально й написано. Очевидно, тоді він полишить світ без людей...

З метою пошуку нового світу - заселеного людьми?

Чи з якоюсь іншою метою?

Байдуже.

Головний же висновок:

1. Пандем не є сукупною особистістю, інтегрованою з особистостей усіх інших людей;

2. справедлива інша формула: Пандем - це надособистість, підключена до егрегора Землі (а можливо, породжена цим егрегором на певному етапі його зростання), яка керує людством з певною прихованою метою.

7

Для наочності складемо таблицю головних докорінних розбіжностей між обома аналізованими персонажами:

Риса Моралізатор Пандем

“ЩО“ чи “ХТО“? Логічна суперпрограма, Надособистість, підключена

підключена до християнської до егрегора планети Земля

бази даних (або ж до іншого егрегора)

Засіб виникнення Створений людьми Самозародження або виникнення

на певному етапі незалежно від волі людей

розвитку людства

Засіб існування Як комп'ютерно-інформаційна Незалежно від мереж

надмережа та інших технічних засобів

Можливість Моралізатор не здатен Якщо людина навіть

розірвання безпосередньо контролювати оголошує себе “беспандемною“,

зв'язку людину, яка перестає все одно продовжує

з контрольованою сповідуватись - тільки пасивно контролювати

особистістю непрямо, через інших її життя і вчинки

“вірних“ християн

Моралізатор по відношенню до людства є суб'єктивним неживим творінням.

Пандем по відношенню до людства є об'єктивною живою особистістю - наприкінці роману один з другорядних героїв, священнослужитель отець Георгій навіть починає... молитися за душу загадкового Пандема!

Молитися ж за душу Моралізатора?! Нонсенс!

Сподіваюсь, тепер зрозуміло, наскільки некоректною виглядає порівняння Моралізатора і Пандема. Все одно, що порівнювати об'єктивний і суб'єктивний ідеалізм: хоча в обох випадках ідея первинна, матерія вторинна, проте в першому випадку джерело ідеї знаходиться поза особистістю, тоді як в другому - в свідомості самої особистості!..

Власне, на цьому порівняльний аналіз романів можна припинити. Але якщо Пандем - це особистість, якщо він - “ХТО“, а не “ЩО“, тим цікавіше продовжити аналіз його, Пандемової природи. Можливих логічних пояснень, як на мене, виникає рівно два. Хоча не виключено, що їх значно більше - але на всеосяжність я не претендую...

8

Пояснення перше: Пандем - “супердитина“, що поступово дорослішає.

Згадаймо доробок класиків радянської фантастики братів Стругацьких - такі класичні твори:

— “Важко бути богом“ (“Трудно быть богом“);

— “Казка про трійку“ (“Сказка о тройке“);

— “Пікнік на узбіччі“ (“Пикник на обочине“);

— “Понеділок починається в суботу“ (“Понедельник начинается в субботу“);

— “Місто приречене“ (“Град обреченный“).

Під час вченої застільної бесіди замаскований спостерігач землян дон Румата спровокував доктора Будаха проханням “дати богові пораду“, як найкраще поводитися з людством, чим йому допомогти. Один з варіантів порад Будаха: боже, зроби так, щоб сильні й гадки не мали гнобити й ображати слабких - тоді всім буде добре!.. Дон Румата подумки лише зітхнув: так, ми це вже проходили - супутники на геостаціонарних орбітах, суцільна позитивна реморалізація... Вголос же відповів: знаєте, докторе, то буде вже зовсім інше людство. Малось на увазі - модифіковане...

Практична спроба позитивної реморалізації продемонстрована в “Казці про трійку“. Згадайте епізоди, коли Едік Амперян за допомогою польової моделі реморалізатора намагається поставити на місце ТПРУНЯ. Але якщо з Фарфуркісом та Хлєбовводовим це на деякий час вдається, то сутність Лавра Федотовича Вунюкова поглинає всю енергію мініатюрного реморалізатора, і експеримент зривається.

Герої “Пікніка за узбіччі“ шукають у відвідуваній іншопланетниками зоні загадкову “золоту кулю“, яка нібито здатна вирішити всі проблеми, що з ними до неї звернутись. В фіналі твору Редрік Шухарт і справді знаходить артефакт... і звертається до нього з дурнуватим проханням: зроби так, щоби всім було добре... щастя всім і кожному...

Не надто віриться, що “золота куля“ виконає прохання. Адже ноги Серв'ятнику Барбріджу вона так і не відростила... Хоча життя зберегла. І неабияких діточок дала... Тільки от з приводу Діни Барбрідж радіти не варто - то лише душевна “пустушка“ з гарним тілом секс-машини...

Що “щастя всім і кожному“ в принципі дати не можна, наочно демонструє ще “Понеділок починається в суботу“. Згадайте долю найпотужнішого мага НДІЧАВО: Саваоф Баалович Одін кинув практичну магію, коли у своїх дослідженнях дійшов необхідності задовольнити бажання кожної живої істоти у Всесвіті - такого дива не міг вигадати навіть він!..

9

Безсумнівно, ці думки великих радянських фантастів мали б закарбуватися в егрегорі Землі, до якого підключився (або з якого зародився) дяченківський Пандем. Останній же абсолютно свідомо:

— виліковує абсолютно від усіх хвороб;

— вберігає від будь-якої можливості передчасної загибелі;

— виводить з ладу абсолютно всю зброю на планеті;

— залякує, підкупає... коротше, у різноманітний спосіб примушує триматися в рамках моралі будь-яких злочинців;

— дає всім і кожному цінні поради;

— постійно грається з дітлахами;

— професійно переорієнтовує цілі суспільні прошарки;

— і таке інше.

Коротше - валить “щастя“ в незмірній кількості на голови всіх загалом і кожного зокрема. Незалежно від віку, статі, соціального статусу тощо.

Погано?

Здавалось би, аж ніяк.

Та чого там - дуже добре!

Навіть виникає ілюзія, нібито Дяченки обійшли на крутому віражі братів Стругацьких - адже замість приреченої на провал позитивної реморалізації покидьків Пандем “переконує“ їх зовсім іншими методами...

Та ба - це тільки здається.

Оскільки...

Дон Румата лише зітхнув: це вже буде зовсім інше людство!..

Справді, досвід Пандема підтвердив: за півтора десятки років він примудрився модифікувати сучасну цивілізацію в збіговисько зав'язаних на вищого “контролера“, проте абсолютно інфантильних егоїстів, існуючих у ним же створених надкомфортних умовах!

Схоже, у захваті від результату такої модифікації Пандем не був. Бо надалі влаштував відбір екіпажу першої міжзоряної експедиції таким чином, що викликав здивування в одного з другорядних героїв роману: “Сто шестнадцать человек, мужчин и женщин, все они родились либо при Пандеме, либо незадолго до него. Разные этнические группы, разные типы темперамента, складывающиеся тем не менее в гармоничный узорчик экипажа, которому предстоит прожить в замкнутом пространстве черт знает сколько лет... Все отлично социализированы. У всех развита способность к волеизъявлению. Если отбросить некоторые специфические критерии... есть гипотеза, что команда Первой - отобранные Пандемом по известным ему признакам удачные особи, которые где-то там составят удачный социум...“

Перша космічна полишила Землю. З нею нібито відбув... і сам Пандем?! Зайве підтвердження, що він не може бути уособленням егрегору Землі - лише надособистістю, що підключилась до егрегора нашої планети й паразитує на ньому. Але кидає, втративши цікавість. Разом з набридлим людством.

Так мале дитинча кидає остогидлу ляльку заради нової забавки.

Або ж підліток кидає улюблену ляльку, коли підростає - бо просто змінилася сфера його інтересів. Тоді стару іграшку заміняють більш серйозні предмети інтересу.

На початку роману Пандем виглядає маленьким хлопчиком, наприкінці - людиною невизначеного віку: “Пандем был теперь вне возраста. Ему можно было бы дать и “плохие“ тридцать, и “хорошие“ шестьдесят - в зависимости от освещения. И еще в зависимости от того, как он смотрел“. І хоча Пандем попереджав Кіма Каманіна, що для спілкування з людьми лише надягає “маску“, під якою його легше сприймати, враження про еволюціонування суперособистості в ході роману це не розвіює. Насамперед тому, що явно змінюються Пандемові плани щодо людства. Яке, здається, елементарно не виправдало його надій. Тож врешті-решт Пандем і кинув його.

Супердитинча виросло...

Тільки не треба говорити, що Пандем максимально “попіклувався“ про перехідний період до “безпандем'я“ завдяки так званому “шлюзу“! Згадаймо, що німий двірик Герасим дуже добре нагодував Муму, перш ніж втопити...

10

Що відрізняє немовля від дитини, дитину від підлітка, а підлітка від дорослого? В усякому разі, не вік “за паспортом“, не розвиненість вторинних статевих ознак і не наявність зморшок на чолі. Головні ознаки - це зрілість особистості й здатність відповідати за свою долю та свої вчинки. На цій шкалі дві крайні точки: від абсолютно безпорадного й безвідповідального немовляти - до абсолютно самостійної й відповідальної за свої (а часом і не тільки свої) вичнки зрілої дорослої людини.

Цілком зрозуміло: якщо Пандем замкнув весь “головний біль“ людства на себе, надмогутнього і майже всевідаючого, рано чи пізно людство мало би перетворитися на скупчення інфантильних егоїстів.

Так і сталося.

В зв'язку з чим згадується “Місто приречене“ братів Стругацьких: що ж це в тебе виходить - перчику йому в життя, перчику?! Пандем і починає густо “перчити“ безтурботне життя людей, дедалі сильніше. А коли бачить, що у перспективі людство готове захлинутися “перечними слізьми“ - втікає.

Маленький Принц казав: ми відповідальні за того, кого приручили. Саме розпач від власної безвідповідальності змушував накладати на себе руки японських діточок, чиї тамагочі “помирали“. Їхня помилка лише в тому, що тамагочі - не живі істоти. Пандем же повівся по-дитячому безвідповідально.

Між іншим, саме тоді, коли вирощені під його патронатом діти почали кидати “майже живих“ ляльок напризволяще.

Аналогія надто разюча.

Катастрофічний (для людства) фінал тут прораховується настільки явно й чітко, що потрібно бути не просто дурнуватим дитинчам, але радше справжнім дебілом, аби не додуматись до цього! При майже неосяжній всеобізнаності Пандема в подібну версію щось не надто віриться.

Тому - версія друга...

11

Пояснення друге: Пандем - класичний нечистий дух християнства.

Автори старанно обходять в романі релігійний аспект, хоча зовсім уникнути цієї теми не вдалось би нізащо. Тож подружжя Дяченків іноді обережно згадує про християнство. Наприклад:

“Что говорил Пандем каждому верующему и сомневающемуся, какие доводы, исторические примеры и цитаты из Библии приводил - Киму неизвестно; тем не менее бури и бунты понемногу стихли, а храмы стояли, как прежде, правда, прихожан стало ощутимо меньше... Потом иерархи всех конфессий каждый своим постановлением признали Пандема полноправным обитателем материального мира - не богом, не чертом, а чем-то вроде нового Интернета... Лишь особо непримиримые церковнослужители продолжали свою войну - рутинную, бесконечную, как лента Мебиуса...

Интересно, а если дикарь сочтет Пандема своим богом - Пандем сможет ему доказать, что это не так? И станет ли доказывать?“

Характерно, що згадки про інші світові релігії в романі загалом (!) відсутні, за винятком однієї-єдиної (!!) побіжної - про іслам:

“Циник увидел в тебе циника, мусульманин - мусульманина...“

Якої думки про Пандема були буддисти, юдаїсти, вудуїсти та адепти інших релігій - повна загадка.

У радянській літературі або про культових служителів загалом не згадували, або їхні образи виводили в сатирично-негативному ключі - так Ільф і Петров увічнили отця Федора у “Дванадцяти стільцях“.

Наслідуючи радянські літературні традиції, Марина і Сергій Дяченки “проскочили“, так би мовити, “сатанинську“ версію щодо походження Пандема. Максимум, на що вони здатні - обіграти питання “Пандем є чи не є богом?“

Шкода. Бо відповідь на інше питання: “Пандем є чи не є дияволом?“ - лежить, що називається, на поверхні.

“Помнится, сразу после прихода Пандема его объявили антихристом...“

Знаєте - це справді так! Адже в романі Пандем:

— на відміну від Бога, самою своєю появою позбавляє людей свободи вибору;

— копіює Боже диво тілесного зцілення, при цьому “не відміняючи смерті“ як такої;

— бреше людям і старанно приховує цю брехню (наприклад, як бути з обіцянкою про перехід людства на новий енергетичний - небілковий рівень, коли смерті загалом не буде?!);

— не з'являється перед людьми у своєму справжньому вигляді.

Сказаного вистачить, аби будь-хто з побіжно згаданих в романі “ієрархів усіх конфесій“ без найменших вагань діагностував диявольську природу Пандема. Дивно, що натомість священнослужителі з часом дружно визнали його ні Богом, ні дідьком, а чимось на кшталт нового Інтернета... Тим самим християнські ієрархи (за версією Дяченків) виявили колективну безвідповідальність - оскільки таким рішенням фактично ввели в оману християнський світ. Мабуть, Пандем справді вмів умовляти, підкуповувати, залякувати... будь-яким чином зупиняти супротивників!

Чим і займається сатана, до речі...

Все це дуже сумно. Оскільки виходить (знов-таки за версією Дяченків!), що справжніх правовірних християн, здатних не просто “сидіти в обороні“ (як отець Георгій), а дієво протистояти нечистому духу, в сучасному світі немає. Фраза Нікаса Отіса про те, що Пандем “старался соответствовать... представлениям о добре - приблизительно-христианским, умеренно-либеральным“ повною мірою розкриває позицію авторів: всі ми сповідуємо “приблизно-християнські, помірно-ліберальні“ погляди, тож перед обличчям сатани виявляємо повну безпорадність...

Дуже показовим є ставлення путани Агати-Зої до контролю Пандемом її свідомості: “Все, что происходило на огромной кровати под балдахином, происходило теперь как бы публично - Пандем наблюдал за ней, Пандем видел ее изнутри и снаружи, и одна эта мысль делала ощущения стократ острее“. Замисліться на хвилинку: коли Зоя раніше, у “допандемні“ часи мерзла на кільцевій трасі разом з іншими хвойдами, їй чомусь не спадало на думку, що Бог теж спостерігає за нею, бачить її злягання з клієнтами ззовні, читає її думки - тоді як “в епоху Пандема“ думка про це чомусь заволодіває повією!

Насправді все просто: герої роману поголовно вірять у Пандема, але ніхто з них не вірить у Бога. Сумнівно навіть, що отець Георгій також твердий у своїй вірі, а не просто “працює при церкві“, виконуючи заучені обряди.

12

Розплата не забарилася. Люди спочатку масово повірили Пандему. (Або точніше - повірили у Пандема.) Потім він безперешкодно відібрав 116 найбільш вольових, найталановитіших землян і відправив їх у космічну безодню. Але хто сказав, що влаштована нечистим духом Перша космічна експедиція має бодай колись досягнути успіху?!

Якщо Пандем кинув напризволяще людство - що завадить йому так само кинути напризволяще 116 добровольців-експедиціонерів?!

Останнє в житті видіння Кіма Каманіна (срібляста сигара космічного корабля, що несе до інших зірок його гени): хіба воно не може бути такою ж облудою, як і обіцянка, що він житиме до ста років! Кім помирає на восьмому десятку - чому ж вірить Пандемові до кінця, всупереч елементарній логіці?..

До речі, це видіння зайвий раз засвідчує, що Пандем... насправді не полишив Землю разом з експедицією. Справді, Пандем не зміг би влаштувати Кіму останнє видіння, якби не причаївся поруч.

Отже, поміж рядками фіналу роману легко прочитується такий підтекст. Пандем відправив у далекий Космос на вірну загибель “ядро“ зі 116 добровольців, найбільш придатних до відродження людства після скорої всепланетної катастрофи. Катастрофа ж розпочнеться невдовзі - бо розбещені тепличними умовами, навмисно інфантилізовані егоїсти не здатні відповідати за свої вчинки та долю рідних і близьких, а “мастодонтів“ на кшталт Кіма Каманіна на порятунок усіх потерпаючих просто не вистачить. Пандем при цьому навіяв усім думку, нібито він відбув разом з добровольцями - але насправді відсиджується тут же й насолоджується глобальною катастрофою людства...

***

Пандем - це не Моралізатор. Моралізатор - явно не Пандем.

Загадкова ж “нянька“ людства може бути і суперхлопчиком, який поступово подорослішав, і дияволом, що нарешті з'явився в нашому світі.

Обирай, читачу, який світлий образ тобі миліший!

3-6 серпня 2006 р.

Кемер (Туреччина)



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.