Натурнi Оповiдки- ЮРІЙ ЛОГВИН

ЮРІЙ ЛОГВИН

Натурнi Оповiдки- ЮРІЙ ЛОГВИН

Юрий Логвин.

Натурнi Оповiдки

ІМЕНІ НЕ ПАМ'ЯТАЮ

Проблем з моделями в мене не було. Проблеми були з приміщенням. Так з

цією дівчинкою трапилось. Вона вже який день тут на пірсі нудилась, її

матуся все жувала біляші та виноград. І все на дочку цикала.

Я теж на пірсі не один день висиджував -малював сліпучо вохристі урвища

берега та спалену на руде траву. Від прямого сонця піт виїдав мені очі. Та

піти геть не міг - фіалкові гори, іржава трава, темно малахітові тополі,

смарагдові хвилі моря. Що не етюд, то здача.

Дівчинка нудилась І все зазирала до мого малювання. Певно тому на неї й

цикала мати. Крім того, дівчині не давала спокою ще й здоровенна чи то

дівиця, чи то молодиця. Висока, м'язиста із зародковими пилками. Під якимись

зеленими бікіні. Щоб зрозуміти, що вона кобел. не треба було великого

розуму. І досвіду. Але мати цього геть не усвідомлювала. Навіть коли бігала

за біляшами та випити пива, то лишала цю лесбіянку, щоб та назирала за

дівкою.

Коли мати пішла черговий раз на базарчик, а дівиця-гусар залізла у

парку воду, то дівчинка враз опинилась біля мене.

— Не боїшся позувати?

Покрутила головою: “Ні!“

Я схопив ящик з-під консервів з усім причандаллям і поспішив до елінгу

в початку пірса.

Із сліпучого сяйва і спекоти ступили у сутінки і легку прохолоду.

Льоха. Сан-Санич і козак кубанський Філіпович давили “анапульку“ (Портвейн

“Анапа“, 0.85 л, міц. 19% ). Але закусь! - ставридка “з гар'ю“. Мені слиною

аж рота залило. Але запрошення до столу відхилив. Попрохав “діжурку“ в

аренду. Знав - корифани не підглядатимуть. По-перше, люди вони солідні,

по-друге - три пляшки “анапульки“ І перша в сезонi ставридка!

Філіпович поворушив тараканячими вусами і жестом римського оратора

показав на двері. На дверях висів червоний трубчатий замок.

— Камуфляж, - пояснив Філіпович. - Там засувка. Тебе нема?

— Все правильно. Мене тут нема!

Світло падало смутами через залізні штаби. Дівчинка сиділа на стільці.

Спочатку зробив легесенький контур і почав проробляти руки та лице.

Дівчина, зрештою, подивилась на мене. Перехопив погляд і показав

мовчки, щоб спустила бретелі купальника.

Вона попустила очі на свої оголені пипки.

Надивившись досхочу, перевела погляд на попередню точку.

За якийсь час вона підвела голову і подивилась на мене. Я кивнув. І

вона стягла до лона.

— Та зніми вже зовсім...

Не дивлячись на мене, різко крутонула головою: “Ні!“

І зразу ж за дверима почувся голос її матінки. Голос верескливий,

суджений. А тріо пропитих голосів - баса, баритона І тенора - заспокоювали

її.

Я дивився на важку засувку і переконував себе. шо корифани вже одну

пляшку заробили. Враз за моєю спиною гуркнув стілець. Мені все стисло в

середині. Обернувся -дівчинки тримаючись одною рукою за стільця, виступала

із купальника...

У пополуднє був тільки Льоха. Тому пляшка дісталась йому одному.

Коли пляшка була щедро почата прибіг Філіпович. Щосили ворушив вусами і

страшенно вирячав очі.-

— Юрій Григорович! Я взяв сто!

— “Не заливай, Філіпович. Ноги не витримають! - Тулуб у нього, як добра

шафа, а ноги -яіс ніжки столика з тераси.

— Не віриш?! Пішли, покажу! Чимчикуємо за елінг, де стоїть штанга та

гирі.

Філіпович. замість схопитись за гриф штанги, показує на даму під

кручею. Я дивлюсь на товстенну, спечену до багряних пухирів, пляжницю.

—Присягаюсь, сто! Ми пішли і зважились... Вона трохи більше ста. Я тобі

правду кажу, що взяв, а ти не віриш... Слухай, Юрій Григорович, намалюй мені

її... на пам'ять... Ну намалюй.

— Далеко і, до всього, проти сонця.

— Еть... Шкода... Правда, в мене минулого сезону була це пікантніша

дама... Сто двадцять... Але я взяв, хоч не вірила, що я щиро нею

захоплений... Ця всього сто, але теж прекрасна...

Я в захопленні.

Коли мені трапляється перекладати малюнки тих років, і я бачу той

малюнок дівчинки, то не можу пригадати як її звали І як ми з нею

розпрощались. А от у всіх деталях бачу, як ми стоїмо за елінгом і Філіпович

показує мені свою пасію. 1 кожного разу я аж здригаюсь, так чітко бачу

чотири складки жиру замість шиї, грудей і черева.

І6.III.98.

ОСТАННЯ МОДЕЛЬ АГЕНТА “ЯРЕМИ“

Я чомусь завжди думав, що Акторка набагато молодша за мене. Вона почала

приходити до мене в гості пiсля того, як я, зрештою, одержав квартиру. Хоча

були ми з нею знайомі ще раніше. Від iншої артистичної братії вона

відрізнялась нормальною поведінкою. Тобто не впадала в зайву афектацію де

треба i де зовсім не треба. Вона пробувала себе ще в жанрі казки. Такої собі

герметичної міської казки, може скоріше навіть містечкової. Спроби були

непогані. Але в тих умовах останніх солодких судом Великого Застою про їх

реалізацію годі було й думати.

Якось мені не випадало попрохати її про позування. Хоча я знав, що часу

з неї тоді вистачало. Навіть якось було незручно прохати милу Акторку після

всяких розумних і дуже розумних діалогів постояти голяка.

Тим пак, що вона мені сама привела кількох своїх подруг. А ті в

пластиці руху були просто казкові!

Та все ж якось, от не пам'ятаю з якої нагоди, а все ж роздягнув її. Я

саме тоді заново опановував малинок тушшю очеретиною та гусячим пером.

Людина вона була до всього цікава, отож і попрохала мене десь на

половині сеансу показати їй малюнок.

— О! Як все чітко... А от Микола Петрович завжди робив якось все

загадково, недоговорено...

— А хіба ви знайомі з Миколою Петровичем? Ви ж нiколи не згадували...

— Микола Петрович малював мене багато разів. Я, можливо, без

перебільшення сказати, його остання модель... З ним було так цікаво... він

стільки всього знав... Ну й до всього, дуже приємно, коли тебе малює такий

майстер “акту“, як Микола Петрович...

— Це правда. Коли я вчився в художньому, то заприятелював із

бібліотекарками. Вони й дозволяли мені годинами колупатись у старих

зарубіжних журналах із мистецтва. Були там знамениті “Студіо“, “Бух арт“ та

ще й всякі інші. Майже в кожному номері було по “нюшці“ Глущенка. Голенькі

зовсім, у чорних панчохах, у якихось лише дивних капелюхах. Тоді це для мене

було вражаючим відкриттям. Бо ще зі школи я звик до його чудових пейзажів.

Особливо мені подобався один “Азовське море“ - зелені прозорі хвилі з

фioлетовими відблисками на гребенях... Ну, а якщо по-правді. то нас,

школярів, не стільки цікавила його слава пейзажиста, як постійні iсторії з

його нащадком Шурою. Шура був чи на клас чи на два попереду мене. Майже

щодня з'являлась на велику перерву його матуся. Як рудий метеор влітала

Марія Давидівна в наш довжелезний темний коридор з постійно включеними

лампочками. Від тих лампочок пускала зайчики діамантовими сережками. На

швидкому кроці розкривала редикюль і висмикувала відтіля Шурин сніданок. Як

правило, французька булочка, розрізна навгад, щедро вмащена маслом, а згори

теж щедро наложене варення чорної смородини.

— У-у-у! - Здригнулася i повела плечима Акторка.

— Отож бо! Шура теж верещав: “У-у-уууу“ і кидав мамі в обличчя... Ну.

Марія Давидівна піднімала булочку - i тихенько відносила в коридор Саші. Щоб

той допоміг Шурі з математики.

— Я знаю, що Марія Давидівна весь час боролась із Шурою. А Микола

Петрович не дуже мішався... Він мені сам розповідав таку iсторію. Коли Шурі

було років три, пішов він із ним до зоопарку. Побачив Шура лотошницю з

тістечками. І затявся: “Купи, купи!“

Микола Петрович купив. Шура враз їх пожер. Знов кричить: “Купи, купи!“

Микола Петрович ще купив. Шура і це вмолов і зразу ж: “Купи, купи!..“

Об'ївся до блювоти й проносу... Ледь відкачали.

І Микола Петрович, і Марія Давидiвна всю ніч не спали. А вранці Шура,

як тільки прокинувся, щосили заволав: ''Хочу тістечок!!!“

“ Тут я зрозумів, - сказав Микола Петрович, - що він безнадійний. І

щось передбачити неможливо...“

— Це точно. Коли помер Сталін, нас всіх зібрали в найбільшому класі. І

наш викладач військової справи і фіз-ри Сергій Касьянович. плачучи,

повідомив про те. про що ми вже всі знали. І тут Шура Глущенко щосили

зааплодував... Я тоді так злякався. Думав, що Шуру загребуть, а всіх нас, як

свідків, затягають. Бо в моєму розумінні тоді Шура був просто хуліганом, а

не ідіотом. Ну, а що його батько знаменитий агент НКВД, то я й не снив. Про

те, що Микола Петрович мав псевдо “Ярема“ і був “секретним сотрудніком“, а

простіше - “сексотом“, взнав тільки десь в кінці шестидесятих з однієї

передачі “голосів“. В тій передачі говорили, що “Ярема“ з дружиною “пасли“

та “опікали“ Володимира Винниченка та його дружину Розалію Яківну...

— Ну, мені цього Микола Петрович не розповідав!... - Засміялась

Акторка.

— Зі мною ще більше того - зі мною Микола Петрович тільки вітався. І

хоча бачились із ним ми дуже часто, жодного разу не розмовляли.

29. III. 98

НЕБОГА ПЕРЕКЛАДАЧКИ

Як пам'ятаю, в той час Ігор Петровим більше всіх крутився у спілці.

Делегації, гості, місця в готелях, машини, автобуси, квитки на всі види

транспорту.

Я з Ігорем Петровичем був у прекрасних стосунках.

По перше, Ігорю Петровичу дуже подобались мої малюнки. Особливо голих

дівчат. По-друге, він збирав книги по мистецтву. По-третє, він встигав

перечитати всю пресу і завжди був у курсі (дозволеному) всіх поточних справ.

Ну а крім того, він завжди виручав мене з квитками. Але цього разу квиток

потрібен був моїй дивній моделі.

Мені тоді дуже погано велося. Проте я був веселий і бадьорий, бо до

мене приїхали гості. Мої найдорожчі гості. І я повів їх по старому Києву.

Отож біля Софії вона й підкотилась до нашого маленького гурту. В

бадьорому настрої я нічого не мав проти ше однієї слухачки. Не пам'ятаю, щоб

колись ще на мене зійшло таке натхнення до оповідок. Моїх базаринок

вистачило без передиху до самісіньких сутінок.

Домовились, шо малюватиму в квартирі її тітоньки. Тітонька наче

перекладачка iз німецької. А зараз десь у відрядженні.

Коли ми побачили одне одного, то я так зараз розумію, просто сяяли від

радісної зустрічі. Але коли Н. перейшла вулицю, завернула за ріг і

попрямувала до єдиних дверей на фасаді, думаю, що я вже не сяяв. То був

кагебешний будинок і були 70 роки.

Чергова з-за бар'єру мовчки подала їй ключ. Охайна, але темна, кімната

на першому поверсі. Поки Н. хлюпалась під душем, я із сутінок середини

кімнати у театральний бінокль обдивився супротивні вікна цього замкненого

двору. Тільки в одному вікні рухався чоловік. Майка, військові штани.

Вичавлював крем із тюбіка і розтирав по виголених щоках.

Н. вийшла голенька, залізла на канапу з ногами і пожадливо затяглась

сигаретою. Мов із труби пускала дим і зі сміхом розповідала про відвідини

минулої ночі ресторації. Потім легко i невимушене перейшла до своїх пригод у

рідному Пітері. Деталі були виразнi. Чулося з тембру розповіді, що “Кама

сутру“ вивчала не з машинопису.

Щиро скажу, малювалося важко. Не знаю, хто б малював при такій

“агітації“ краще за мене, але вона сама кинула мені рятівне коло - пиятка з

трьома французами. Отож, чим більше вона розпалювала себе спогадами з

“картінками“, тим більше тверезіла моя голова i впевненіше йшов малюнок. А в

неї цей словесний вибух був завершальним кроком до початку регулярного

фізіологічного дійства...

Так шо перелюбу, о радість, не відбулось...

Але малюнки вийшли добрі. Тільки от де поділись ті малюнки, не знаю.

Лишився перший начерк у записній книжці. Більше її не малював. Хоча ще

кілька разів разом із друзями і її водив по київських кручах.

Щоб все завершити красиво, довелося звернутись по допомогу до Ігоря

Петровича. Прохала два квитки ніби для себе і свого малого брата. Дуже

поспішала до Пітера.

Любязний Ігор Петрович все влаштував якнайкраще. Наступного дня ми з

ним здибались у спілці.

— Іду на Хрещатик. За журнальчиками...

І ми спустились разом до метро. Тоді там стояв усього один кіоск, в

якому продавали “іноземні“ журнали І газети.

— А! Ігор Петрович! Що не заходили?.. Ну нічого. Все одно я для вас

лишив останній номер “Доокола швята“ з гарненькими дівчатками. Ось вам

“Доокола швята“ і Блокнот агітатора“. Правда, ви можете його не брати,

тільки заплатіть... Ви кажете -дорого? За двох дівчат рубь двадцять

—дорого?.. По-перше, вони завжди з вами, в кишені. По-друге, вони завжди

голі... Правда за ті ж рубь двадцять за пляшку “біоміцину“ отам за кахве

можна запізнатись із живою. Але після неї у вас можуть бути дуже погані

спогади... Це вже. по-третє... Я вас ще не переконав?

— Переконали, переконали... - поспішив Ігор Петрович заплатити рубь

двадцять і забрати лише “Доокола швята“.

Коли ми з ним прощались, Ігор Петрович обома руками потис мою руку і

проникливе сказав:

— Юрочка, ти знаєш - ці малюнки прекрасні... І модель... теж.

25.III.98.

ЛЕДАЧИЙ КІТ

їхали з концерту в однім тролейбусі. Вийшли одночасно на площі

Толстого. Я спинив її й кажу:

— Я Юрій Логвин. Малюю все прекрасне. Хочу вас намалювати.

— А я про вас знаю. Мені розповідали... - І сміється приязно.

— Невже? Де?

— На побаченні у в' язниці...

— Ха! Он куди про мене чутка дійшла... А сам думаю: “Не поспішай питати

— як треба, то сама розповість.“

Домовились про зустріч через три дні. А за цей час я домовився з моїм

приятелем, тепер відомим на всю Україну лікарем, що на кілька годин я можу

скористуватись його помешканням. Власне не його, бо він там тимчасово

перебував - доглядав i за квартирою, і кота годував.

Він зустрів нас уже в дверях і попередив, що за три години він

повернеться

Тільки за лікарем зачинилися двері, стягла з себе блакитну суконочку,

чорну шовкову комбінацію і вмостилась на канапі. А на краю канапи спав

смугастий котяра. Зрештою, моя

Модель стомилась І розляглась на канапі.

Тут котяра встав, потягся, потерся вусатою мордою об її коліна І

вмостився в неї на ногах.

Довелося кота зняти і поставити на підлогу. Малював тепер вже Модель

лежачу. Кіт важко вистрибнув на канапу і знов вмостився в неї на стегнах.

Довелося викинути кота до кухні. Котяра ображено і хрипко понявчав та й

замовк. Один за другим пішли кілька начерків чорнильною ручкою.

Нараз угорі щось хруснуло, дзенькнуло. Обертаюсь до широкого світлого

вікна. З одного боку штора відірвалася. На ній завис котяра і перелякано

нявчав. Довелося ставити стільця і знімати кота. Кинув це ледащо на канапу і

воно стало на чотири лапи і не зрушилось.

Тоді укрутився калачиком біля Моделі і солодко замуркотів... Тепер

можна було добре попрацювати... але вийшов час.

Тільки встигла Модель причепуритись у ванній, як клацнув замок і

вступив мій пунктуальний приятель.

— До речі, як вашого кота звати? - Проникливе спитала Модель.

— Він не мій. моїх друзів... Кузя. Кузя! -Покликав лікар.

Котяра нашорошив вуха, кліпнув одним оком і зараз же знов заплющив.

Тоді лікар взяв кота за передні лапи і перевернув на спину. - Отако й

лежатиме, поки я повернуся із магазину з рибкою.

Ми пройшлися до тролейбусної зупинки, випрошались із Моделлю і

повернулися вже вдвох до помешкання.

Здоровенний смугастий кіт Кузя лежав у тій самій позі навзнак із

піднятими лапами.

Р. 8. З Моделлю ми ше не один раз бачились, але чимдалі мені ставало

незатишніше з її оточенням. Не кажу нічого поганого про жіноцтво. А от

молодики дуже вже були натреновані, накачані, а літні чоловіки занадто

ввічливі й уважні до кожного мого слова. Взагалі до моєї персони. Як всякий

странній. я це відчув навіть раніше, ніж мене почали по-справжньому брати

під зябра... А тут ше так добре обставини склались, що я на пару років

полишив “мать городів Руських“...

Коли, зрештою, повернувся, то лікар сказав мені, що кіт Кузя захворів

на чумку і його довелось приспати.

А з Моделлю я більше не зустрічався...



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.