Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ЮРІЙ ЛУКАНОВ

ЮРІЙ ЛУКАНОВ

ТРЕТІЙ ПРЕЗИДЕНТ. ПОЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ ЛЕОНІДА КУЧМИ.

 

Зміст

Передмова

1.Що він за один?

2.Прем`єр-міністра порівняли з камікадзе

3.Уряд у декреті

4."Останкінський яструб" проти "голуба миру"

5.Між сходом і заходом, чи між молотом і ковадлом

6."Дімократія"? "Стабілізець"? Конституційний порядок?


 

ПЕРЕДМОВА

 

В того, хто візьме цю книжку до рук, певно, одразу постане питання: чому вона має таку назву — "Третій Президент"? Адже громадяни України лише двічі приходили на дільниці, щоб віддати свої голоси за главу держави.

Коли Леонід Кравчук 1 грудня 1991 року переміг на виборах, його називали першим всенароднообраним Президентом України. Потім слова "перший всенароднообраний" кудись зникли. Але ми забули, що, хоча і не всенароднообраним, але першим главою української держави був інший політичний діяч. Правда, обіймав цю посаду зовсім недовго, бо очолювану ним Українську Народну Республіку знищили. Але факт лишається фактом: першим Президентом України є Михайло Грушевсь-кий. Другим — Леонід Кравчук. А Леонід Кучма — відповідно третім.

Відгуки на цей твір з'явилися ще тоді, коли йому далеко було до завершення. Після публікації розділу з нього у газеті "Час/Тіте" один маститий письменник, правда, не згадавши мого прізвища, написав, що дехто ваяє підлабузницьку книжку про Президента. Гадаю, це сталося тому, що в цього літератора спрацював певний стереотип. Він формувався і працював за часів комуністичного режиму, коли книжка про політичного діяча могла бути тільки підлабузницькою.

Дуже часто колеги запитували мене: "Ти пишеш книжку прокучмівську, чи антикучмівську?". Гадаю, це теж стереотип, який з'явився за роки, коли преса стала вільнішою. На жаль, підстави для утворення такого стереотипу дає наша журналістика, яка значною мірою є або хвалебною, або навпаки лайливою (не критичною, а саме лайливою). Подібні речі відбуваються через об'єктивні обставини, через відсутність матеріальної основи для розвитку справді незалежних засобів масової інформації. Отож, я не закидаю колегам, а просто констатую факт.

У країнах розвинених демократій є нормальним явищем, коли журналісти і політологи задовольняють інтерес співгромадян до того, кого останні висунули своїм провідником. Книжки про керівників держави не являють собою щось надзвичайне. При цьому в переважній більшості випадків такі твори не є ні викривальними, ні пропагандистськими. Певна річ, нам також треба ставати на цей шлях. Я здійснив таку спробу.

Якось одна шановна газета без мого відома назвала мене політологом. Коли я зауважив співробітникам видання, що не належу до представників цієї професії, то почув у відповідь: "В цьому нічого лихого немає". Звісна річ, немає. Але чому тоді мене не назвали, приміром, космонавтом? Адже і в цьому ремеслі нічого лихого немає. На жаль, останнім часом спостерігається кумедна тенденція: куди не ткнеш пальцем - обов'язково влучиш у політолога. Цим назвиськом іменують себе всі, кому не ліньки. Журналістом бути ніби вже якось і не престижно.

Веду до того, що книжка, котру ви тримаєте в руках, є твором, який вийшов з комп'ютера саме журналіста. Я не ставив собі за мету здійснити політологічний аналіз діяльності Президента Кучми. Хай цим займаються фахівці. Так само як не мав наміру хвалити або критикувати свого героя. Я спробував викласти якомога більше фактів з його життя і політичної діяльності — як позитивних, так і негативних. Намагався, аби моїх оцінок було якомога менше. Якщо вони і трапляються, то я намагався їх дуже ретельно обгрунтувати. Але переважно прагнув якомога ширше представити погляди самого пана Кучми, а також його оточення, прихильників, опонентів і фахівців-політологів. Звісно, Президент діє не у вакуумі. Його портрет був би неможливий без змалювання його колег і опонентів. Отож, портрети декого з них також представлені в цій книжці.

Я не здійснив жодної спроби зустрітися з Президентом особисто. Я не намагався проникнути в кулуари президентської адміністрації. Моя участь у деяких його прес-конференціях, висвітлення деяких подій з його участю, його публічні виступи, матеріали у різноманітних засобах масової інформації дали мені відповіді з його руст практично на всі запитання, котрі потрібні були для книжки. Мені лишалося все це систематизувати і викласти у певному порядку. Отож, цей твір — погляд на Леоніда Кучму, так би мовити, з боку.

Працюючи на Заході, я мав нагоду особисто переконатися, що буквально кожен чих національного лідера не залишається поза увагою засобів масової інформації. Журналісти досліджують приватне і дополітичне життя глави держави. В нас така традиція лише створюється. Я теж зробив свій внесок у її розвиток: з'їздив на батьківщину Леоніда Кучми і в Дніпропетровськ, де він працював після закінчення університету аж до обрання його народним депутатам. Тому сподіваюся, що наведений матеріал привабить не лише тих, хто цікавиться суто політичними справами.

Мій твір закінчується розділом про ухвалення нової Конституції України. Але на цьому не закінчується політична біографія Президента Леоніда Кучми. Отож, не виключено, що ця робота вийде другим доповненим виданням.

Автор висловлює подяку за сприяння і допомогу у написанні книжки: Лесеві Танюку, Володимиру Стретовичу, Сергієві Ясінському, Євгенові Костенку, Інститутові демократії імені Пилипа Орлика, фонду "Українська перспектива", центру "Демократичні ініціативи", Київському центру політичних досліджень і конфліктології, Інформаційному агентству США (ІІ5ІА). Також подяка часописам *Час/Тіте", "Независимость* і "Сіtу* за публікацію окремих розділів книжки.

 


 

Розділ 1.Що він за один?

 

І хоч були значні у нього вади,

він мав також достоїнства значні.

Байрон.

 

Принаймні в одному ми не відстаємо від Сполучених Штатів, їхній Президент грає на саксофоні, а наш — на гітарі. Заводські друзі Президента згадували, що скільки вони пам'ятають Леоніда Кучму, стільки він з гітарою. А дружина його Людмила в інтерв'ю для Валентини Фідер, надрукованому в "Україні молодій" 14 жовтня 1994 року, розповіла, що вони з чоловіком люб лять співати дуетом. Оця його прихильність до гітари і співу на повну котушку була використана у передвиборчому агітаційному фільмі для створення привабливого іміджу.

Та що там гітара. Попередній наш провідник взагалі опанував такий складний "інструмент", як комп'ютер і демонстрував усій країні як він обігрує розумну машину в шахи. Хочеш — не хочеш, а Леоніда Кучму порівнюють з його попередником. І найперше — манеру триматися, поведінку на людях, оскільки це те, що найбільше впадає у вічі. Леонід Кравчук поводився так стримано і говорив так округла, що навіть досвідченого майстра телеінтерв'ю Урмаса Отта змусив визнати передачу з ним невдалою. Нинішній Президент України, навпаки, ніколи не тримався, як забронзовілий монумент. З одного боку, невимушеність його поведінки приваблює до нього, а з іншого — він робив такі проколи, котрі неприпустимі для політика його рангу і не можуть минути без втрат для іміджу. Наприклад, під час церемонії підписання україно-казахстанського меморандуму, 11 вересня 1994 року, стався казус, який чомусь не знайшов відображення у засобах масової інформації. Підписання відбувалося у Білій залі Марийського палацу. Обмінявшись підписаними документами зі своїм українським колегою, Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв вийшов з-за тендітного, прикрашеного різьбленими візерунками столика і попрямував до представників "четвертої влади", котрі стояли метрах в семи-восьми від президентів за спеціально натягнутим канатом. Тим часом, Президент України Леонід Кучма кинув йому навздогін: "Згідно з протоколом випити треба." Пан Назарбаєв ніяк на це не відреагував, і вони разом провели імпровізовану прес-конференцію.

 

У листопаді 1994 року на спільній з Президентом Узбекістану Ісламом Карімовим прес-конференції один з узбецьких журналістів запитав Леоніда Кучму про його ставлення до реінтеграції України до економік республік колишнього Радянського Союзу. "Не зрозумів питання."— одказав Президент України. Журналіст повторив. "А що таке реінтеграція?"— запитав Леонід Кучма.

З першого випадку можна зробити висновок, що Президент України любитель випити, а з другого — що у нього не все гаразд із мовою і не лише з українською, оскільки слово "реінтеграція", яке на той час щойно ставало популярним у навколополітичних колах, має іноземне походження. Але найімовірніше все це свідчить лише про одне: Леонід Кучма на початку своєї президентської кар'єри почувався не зовсім у своїй тарілці під час офіційних церемоній. Тому у випадку з Назарбаєвим намагався надто буквально дотримуватися дипломатичного протоколу. А в другому випадку — повівся просто по-людськи простодушно. Певно, далеко не кожен нефілолог пояснить значення префікса "ре" у словах іноземного походження, тим більше, що у такому поєднанні "ре" й "інтеграція" воно на той час тільки починало вживатися. І чому б не запитати значення якогось слова, коли не зовсім розумієш його? От тільки політик, та ще й такого високого рангу, як президент, на відміну від простого смертного, не може робити подібні речі без втрат для свого іміджу.

Леонід Кучма, на відміну від свого попередника, не пройшов школу професійних партійних працівників вищого рангу, котрі звикли до різноманітних офіційних церемоній. На відміну від своїх закордонних колег, не готувався до найвищої державної посади роками, просуваючись вгору сходинка за сходинкою, крапля за краплею набираючись досвіду в найрізноманітніших сферах політики, в тому числі й умінні триматися і спілкуватися привселюдно. Якщо критично глянути на цей аспект його іміджу, то тут він явно програє панові Кравчуку. Отож, за цими ознаками він мав би програти вибори, але сталося навпаки.

Тому тим більше цікаво зазирнути за лаштунки його політичної активності, бо знову ж таки на відміну від країн з розвиненими демократіями ми не мали змоги простежити кожен щабель президентової кар'єри. Кожному громадянинові, певно, хочеться знати: а що ж він за один, наш Президент? Бо знаємо про нього ми не так вже й багато.

Якщо говорити про родинні справи, то, схоже, що вони в сім'ї Кучм набагато успішніші, ніж у Клінтонів. На відміну від Біла і Гіларі, Леонід і Людмила, якщо і сваряться, то принаймні так, щоб це не було відомо широкій публіці. Навпаки, та скупа інформація, котра просочується у світ, переконує український народ, що Президент і його дружина являють собою зразкове подружжя. Вони разом вже тридцять четвертий рік. Він у неї перший чоловік, а вона в нього — перша дружина. В них є дочка Олена, котра одружена з сином колишнього глави кримського уряду народного депутата України Анатолія Франчука. Зять пана Кучми — також народний депутат. Президент має онука Романа.

У Леоніда Кучми є захоплення, котре, за роками виховуваними в нас уявленнями, аж ніяк не в'яжеться з іміджем добропорядного сім'янина.

Він любить карти. А саме — преферанс. Як розповідав його заводський колега Віталій Чеховський, будучи генеральним директором "Півден-машу", Леонід.частенько з друзями гравав на дачі партію-другу в цю гру, котра подобається Президентові, бо потребує значної кмітливості.

До речі, приватна дача Президента знаходиться під Дніпропетровськом у дачному селищі "Південмашу". Вона цегляна, двоповерхова, з балконом. При ній чотири сотки землі. Ще одна втіха пана Кучми — він любить копатися в землі. На своїх чотирьох сотках посадив море квітів, кілька яблунь, вишню, черешню і горіх.

Щодо здоров'я Президента, то, будучи ще главою уряду, він переніс планову операцію у зв'язку з хронічним запаленням щитовидної залози. Як повідомляла "Правда Украини"  21 листопада 1992 року, "Післяопераційний період проходить нормально. Для завершення лікування необхідно від 7 до 10 днів". Але таке повідмолення — скоріше виняток, ніж правило. Певно, за звичкою комуністичного періоду інформація про здоров'я першої особи держави у нас широко не розповсюджується.

Оце, схоже, і все, що ми знаємо про Президента з неофіційного боку. А яким чином він формувався як особистість і як політик?

"Мені просто страшно стає від того, до якого стану доведено село. Кріпаччина." — сказав Леонід Кучма про своє рідне село Чайкине Нов-город-Сіверського району Чернігівської області оглядачеві "Демократичної України" Леоніду Даєну в інтерв'ю, опублікованому 15 жовтня 1992 року, тобто майже одразу після його затвердження на посаду Прем'єр-міністра. Кореспондентка американської газети "ТТІе ІІкгаіпіап У^еекіу" Марта Коломієць, з якою ми навідувалися на батьківщину Президента, висловилася про нього так: "Якщо Шевченко порівнював українське село з писанкою, то це можна порівняти з гнилим яйцем". Вона сказала це без жодного снобізму, а з щирим співчуттям до людей, котрі тут мешкають. Коли врахувати, що Марта неодноразово бувала в українській провінції, то можна припустити, що вона не перебільшує. Та й автор цих рядків чимало поїздив по Україні і може підтвердити: навіть серед жахливих, особливо якщо порівнювати із Заходом, умов життя в українському селі Чайкине вирізняється особливою убогістю. Йдеться навіть не про туалети просто неба з діркою замість унітазу. Інакші - все ще виглядають екзотикою у нашій сільській глибинці. Що вже не так часто зустрічається в наших селах — так це хати під стріхою. А в Чайкиному — будь-ласка. Ми зайшли до однієї такої хати по дорозі із Чайкиного до села Олександрівка. Живе там стара бабця, як вона сказала, чотирнадцятого року народження. В неї немає ніякої рідні.

Єдине місто, куди вона в своєму житті виїжджала — був Новгород-Сіверський. Бабця відмовилася назвати своє ім'я. Певно, в ній іще живе пам'ять про часи, коли приїзд незнайомих людей закінчувався великими неприємностями. Але до хати вона нас пустила. Хату підперто колодами, щоб не розвалилася остаточно. Вона складалася із передпокою і кімнати завбільшки метрів дев'ять-десять. У кімнаті стояло металеве ліжко епохи перших п'ятирічок, застелене якимось дрантям. Ще стіл. І піч. А також драні мішки з картоплею, часником і ще якимись овочами — на вкрай розхитаній і місцями прогнилій підлозі. Ні холодильника, ні телевізора в хаті не було. Раніше була стаціонарна кімнатна радіоточка. Та вона на момент нашого візиту не працювала, бо десь по дорозі до села стовпи із радіопроводкою впали від старості.

Вищеописане, певна річ, крайній варіант, але пересічні селяни звичайно живуть не набагато краще. У Чайкиному ми познайомилися з матір'ю десятьох дітей Марією Василівною Ходинко. "Мені три місяці грошей не платять. — сказала вона. — Хліба немає на що купити. От і живи як хочеш." Хата в неї зовсім розвалюха. З нею залишилося лише п'ятеро дітей. Решту поодружувала і повидавала заміж.

Донедавна в селі не було води. Як сказала троюрідна сестра Леоніда Кучми Марія Олександрівна Тимошенко, колодязі повикопували — а води немає. Хоч їдь звідси. Марія Олександрівна вважає, що це завдяки Кучмі-президентові в їхньому селі поставили колонки. І тепер воду можна накачати. Провели також і газ, але ще не остаточно. Посипали щебенем дорогу. Марія Олександрівна сказала, що раніше ми до їхнього села навесні не доїхали б. А оце недавно дорогу щебінкою посипали. Був час, коли автобус до села перестав ходити. Як поскаржилися люди Кучмі, то тепер він аж ... двічі на тиждень приходить спеціально до їхнього села. А ще є маршрут із заходом з Буда-Воробйовки. Всі ці вигоди селяни пов'язують з тим, що їхній земляк став Президентом України.

У Чайкиному є початкова школа, де свого часу вчився і Президент. Лише рік чи два тому її перевели на українську мову викладання. А так вона завжди після війни була російською. Чого ж дивуватися, що ми ні від кого із покоління Леоніда Даниловича і молодших не почули української мови. Двоюрідний брат Президента Василь Іванович Лобок, який працює головою сільради в сусідній Олександрівці сказав: "Ми не знаємо хто ми: чи українці, чи росіяни, чи білоруси. У нас тут кордони з Росією і Білорусією поруч.*

В селі немає і ніколи не було церкви. У хаті в президентової однокласниці Тоні Дмитрівни Сердюк поруч з іконою в кутку висить вирізаний з журналу портрет Леоніда Брежнєва з усіма нагородами.

- То мій хазяїн любив горілку і любив Брежнєва. І ось тепер бережу його, як зіницю ока. — пояснила господиня у відповідь на наше запитання. При цьому воно розповіла, що чоловік її помер кілька років тому. А за що він Брежнєва любив?  Горілки ж було навалом. Дешева. Я його вже не чіпаю. Хай висить.  Не заважає.

У Чайкиному є пофарбований, як у переважній більшості сіл України, сріблястою фарбою монумент із написом "Вечная слава павшим в боях за Родину". На ньому — список односельців, які загинули під час другої світової війни. Там є чотири прізвища Кучма. Другим серед цих чотирьох значиться Кучма Д.П. Це — батько нинішнього Президента України. Він залишив після загибелі дружину з трьома дітьми. При в'їзді до села встановлено ще один пам'ятний знак із написом: "В селі Чайкине у роки Великої Вітчизняної війни було спалено 234 будинки. Ніхто не забутий. Ніщо не забуте."

Колишня сусідка родини Кучм Марія Олександрівна Тимошенко розповіла, що одразу після війни в них головою сільради була самотня жінка. Коли вона побудувала собі хату, то забрала до себе маму нинішнього Президента із трьома її дітьми. А тоді вже хату спеціально для них збудували. Це була звичайна хатина із кімнатою приблизно у десять квадратних метрів, де і мешкала родина з чотирьох осіб.

На кладовищі сусіднього села Олександрівка є дві могили з однаковими монументами: металеві циліндри з червоними зірками. Написи свідчать, що тут поховані "Кучма Александр Данилович. 1928.20.111 — 1984.26.Х" і "Кучма Прасковья Тимофеевна 1906.8.УІІІ - 1986.27.УІІ". Це рідний брат Президента і його мати. Як сказав голова тутешньої сільради двоюрідний брат Президента Василь Іванович Лобок, обидва монументи були виготовлені на замовлення на Дніпропетровському заводі "Південмаш", де Леонід Данилович працював на час смерті своїх близьких секретарем парткому.

Рідний брат Президента працював десь на півночі Росії шахтарем. Він повернувся звідти додому. У 56 років в нього стався рак легенів. Сестра також на шахті працювала машиністом електровоза. Так само десь на півночі. У 48 років з нею стався інсульт. Вона десь там і похована. А мама його, як стала старша, то Леонід Данилович забрав її до Дніпропетровська. На літо привозив до свого двоюрідного брата Василя Івановича Лобка. Вона померла у нього в хаті. Леонід Данилович не був на похоронах, бо саме в цей час знаходився у Казахстані, на полігоні Байконур.

Однокласники Президента Тоня Дмитрівна Сердюк і Василь Іванович Лобок згадують, що найпомітнішою рисою Льоні Кучми була його любов до читання. Попри бідність, дістати книжку не було проблемою. Як зазначалося в "Історії міст і сіл України", виданій в Києві 1983 року, у сільській бібліотеці було 4,7 тисяч книжок. Крім того, в Льоні була чудова пам'ять.

Як стверджують його однокласники, йому навіть не треба було читати підручник. Він здатен був запам'ятати матеріал зі слів учителя. Тоня Дмитрівна згадує, що, коли в неї не виходила задачка, то вона на перерві зверталася до Льоні і він або пояснював шлях до розв'язання, або просто давав списувати. Тоня Дмитрівна показала нам випускну фотографію, де вона — разом з майбутнім Президентом. Тільки він у першому ряду, а вона ззаду. Пояснила це тим, що Льоня в чоботях прийшов фотографуватися — то його й пустили наперед. А вона у лаптях — то її назад відсунули. Але чоботи були не Леонідові, а позичені. Він звичайно, як і всі однокласники, також у лаптях ходив.

"Оце коли перший раз приїжджав через сорок років, — розповідає Тоня Дмитрівна Сердюк, — то зайшов у лавку і я стою. Він обняв і поцілував. "Тоня, це ти, здрастуй." А з ним три охоронці. Він каже їм: "Знаєте, яка це дівка була?" А й правду: я тоді була красивіша від нього. А він не дуже був. "Тоді, — каже, — не любила, а зараз, — каже, — цілуємося." Як розповіла на наше прохання Тоня Дмитрівна, Льоня "бігав" (це її вираз — Ю.Л.) за її сестренницею Марусею Тимошен-ко, яка зараз у Литві. Щоправда, і за Тонею Дмитрівною він також "бігав", але безуспішно, бо "невисокого зросту був".

 

У Чайкиному була семирічка, тому після сьомого класу Льоня Кучма з Васею Лобком пішли вчитися до села Костабоброва. Батьки винаймали для них якийсь куток. Вася врешті покинув школу, а Льоня далі навчався. По закінченні десятирічки Льоня зібрав пожитки і подався до Дніпропетровська.

Є крилате висловлювання, що всі ми родом з дитинства. Яким же вийшов зі свого дитинства майбутній Президент України? Він не боявся жодної роботи, бо, як і всі сільські діти, змалку звик допомагати матері, виконуючи найрізноманітнішу працю. Про це розповів його двоюрідний брат Василь Іванович Лобок. Льоня не вірив у господа Бога, а навпаки — в торжество комуністичних ідеалів, бо ці ідеї з першого класу до останнього забивала у дитячі голови тодішня школа. Навряд чи він усвідомлював себе українцем, про що свідчить приклад його двоюрідного брата, котрий сказав, що не знає, до якої національності він належить. Проповідувані тодішньою системою освіти ідеї "інтернаціоналізму", згідно з якими народ мав забути свою мову, скоріш за все переважали у Льоніному світосприйнятті. Як він піддавався впливові тодішнього виховання свідчить фраза, сказана в інтерв'ю дніпропетровській газеті "Прапор юності" за 9 квітня 1990 року. Леонід Кучма пояснює, чому він садить дерева у себе на дачі: "Це мій борг. Я в колгоспі рубав сади. Корів відводив з материного двору."

Льоня мав непоказну зовнішність, не дуже подобався дівчатам, а чоловіки з подібними даними часто мають підвищену честолюбність і прагнення вибитися у цьому житті. Судячи з того, що він вступив потім до університету, убогість колгоспного життя не тільки не заглушила в ньому прагнення до навчання, а навпаки — стимулювала його. Можливо, майбутній Президент усвідомлював, що тільки через навчання зможе вирватися з колгоспної кріпаччини. Його прагнення вчитися множилося на природні здібності.

До 1989 року, граючи у європейських кубках, дніпропетровська футбольна команда "Дніпро" приймала своїх суперників не в обласному центрі, а на стадіоні Кривого Рогу. Дніпропетровськ був закритий для іноземців через наявність там підприємства, котре випускало супер-секретну продукцію: ракети — як зброю, так і космічні носії. "Південмаш", куди майбутній Президент України влаштувався на роботу після закінчення Дніпропетровського університету, і генеральним директором якого він врешті став, було заборонено згадувати в пресі. Технічна документація на нестратегічну продукцію (наприклад, трактори), яка також виготовлялася на "Південмаші", маскувалася під документацію неіснуючого підприємства. Тобто робилося все, аби "потенційний супротивник" не здогадувався про існування у Дніпропетровську такого заводу. Навіть сьогодні потрапити на "Південмаш" журналістові майже неможливо. Мені довелося домовлятися про це через адміністрацію Президента України. При вході на підприємство і в певних визначених місцях стоять військові вартові.

Співробітник Леоніда Кучми Віталій Чеховський, якого дружина Президента Людмила Кучма дуже тепло згадувала у газетному інтерв'ю, сказав про свою роботу на "Південмаші" таким чином: "Я пишався, що прийшов сюди. Мої домашні знали, що я працюю на якомусь машинобудівному підприємстві. Я пишався, що я ракетник, на полігони їжджу і все це оповите таємницею. І отримували ми більше, ніж мої ж однокурсники на інших підприємствах". Колишній Голова Верховної Ради народний депутат України Іван Плющ, котрий за часів СРСР належав до найвищої української еліти, а відтак добре був обізнаний із ситуацією в промисловості, наголошує, що "Південмаш" був справжньою державою в державі і належав до найперших пріоритетів Радянського Союзу.

9 травня 1951 року рішенням Ради Міністрів СРСР Дніпропетровський автомобільний завод, який випускав вантажівки ДАЗ-150 "Українець", перепрофілювали на випуск ракетної техніки. Незабаром тут створили конструкторське бюро, начальником і головним конструктором якого став Михайло Янгель. Саме його вважає Леонід Кучма своїм учителем в ракетобудуванні.

Свою Державну і найвищу в СРСР Ленінську премію Леонід Кучма отримав саме за розробку ракет. Його також висували на здобуття звання найвищої трудової відзнаки того часу — звання Героя Соціалістичної Праці. Але не дали. В уже згадуваному інтерв'ю для "Демократичної України" Леонід Кучма так пояснив це:

"- Я був для міністерства, для центру вельми незручною людиною. У 1986 році мене призначили генеральним директором. І впродовж усіх наступних років знімали з роботи.

За що?

Надто непокірний був. А в останніх доповідних записках Горбачову  і КДБ говорилося, що я український націоналіст і що мені взагалі не  можна довіряти "оборонку". Ніяк тепер не знайду тієї записки. Треба  було б почитати. Приїздила комісія з Комітету державної безпеки, від  Крючкова, розбиралася зі мною. Ще б трошки і мене б з'їли з потруха  ми. На щастя, ті люди, які це писали, вже не при владі".

 

В останній день 1993 року надійшло повідомлення про те, що Леонід Кучма став ще й лауреатом Державної премії України за виробництво на своєму потужному підприємстві такої мирної продукції, як тролейбуси. "Випускаємо тролейбуси — двосекційні і односекційні. — розповідає перший заступник генерального директора виробничого об'єднання "Південний машинобудівний завод" Володимир Січевий. — Розробили ми їх у стислі терміни, у стислі терміни їх виготовили. Але як будь-яке новонароджене дитя, та ще й швидко народжене, його треба ще доводити. Ми зробили його суто українським. Багато комплектуючих ми виготовляємо в Україні. Природньо, вони мають певні дефекти. Але ми вживаємо заходи і роки через два вони будуть не гірші від іноземних".

У грудні 1992 року Прем'єр-міністра України Леоніда Кучму було обрано професором кафедри технології виробництва Дніпропетровського держуніверситету. Агентство "Інформ-Собор" повідомило, що "кандидат технічних наук Леонід Кучма має цілу низку наукових праць. Очолюючи дніпропетровський "Південний машинобудівний завод", він читав лекції в університеті. Конкурс на заміщення вакантної посади професора було оголошено ще до затвердження Леоніда Кучми прем'єром." ("Народна газета" №47 за 1992 рік ).

З іншого боку, серед працівників "Південмашу" є люди, котрі не погоджуються з високою оцінкою заслуг Леоніда Кучми на керівних посадах "Південмашу". "Стосовно іміджу крупного господарника і вченого. — писали 24 червня 1994 року в "Киевских ведомостях" колишні його співробітники Владислав Шапошников і Володимир Михайлов. — Заради істини нагадаємо: Л.Кучма висувався переважно по партійній лінії, змінивши 1982 року крісло секретаря парткому на крісло першого заступника головного конструктора конструкторського бюро "Південне".

На хвилі перебудови став генеральним директором." Сам пан Кучма в уже згадуваній розмові з Ларисою Жаловагою сказав, що робота секретарем парткому йому багато що дала.

До партійного керівництва Леонід Кучма керував заводською комсомольською організацією. Його навіть намагалися далі по комсомольській лінії рухати. "Було таке: викликав перший секретар райкому партії, каже: завтра підеш першим секретарем райкому комсомолу. І — баста. — розповідав кандидат у народні депутати України Леонід Кучма дніпропетровській газеті 'Прапор юності* 9 квітня 1990 року. — Але Михайло Кузьмич Янгель — генеральний конструктор, світла особистість, допоміг "відкрутитися", послав у відрядження, відстояв."

 

Ведучий конструктор "Південмашу" Віталій Чеховський, який знає Леоніда Кучму з 1962 року і ставиться до нього з неприхованою симпатією, сказав про його перебування на керівній комсомольській і партійній посаді таким чином: "Він комсомольським лідером намагався бути по-справжньому, тоді так само на партійній роботі. От, наприклад, я. Пропрацював тридцять сім років. Але в мене немає бажання такого, щоб я ішов в начальники, в адміністратори. Ні, мене влаштовує ця робота. Я знаю, що я після себе залишив школу якусь. А є люди лідери. Так ось Леонід — він один із таких лідерів. При чому не вузькоспрямо-ваний, а такий, широкого профілю, котрий стає лідером не від марнославства, а котрий бачить, що дійсно — є помилки, просто не те робиться і він через своє розуміння ситуації хотів би використати свій досвід і спробувати щось зробити".

Критики Леоніда Кучми поставили під сумнів і його дисертацію. "Тепер щодо дисертації. — писали вони. — Це для директора підлеглі постаралися 1990 року. А професором Дніпропетровського університету Леонід Данилович став ледь не наступного дня після призначення Прем'єр-міністром". Автори статті переконували, що з призначенням Леоніда Кучми на посаду генерального директора "Південмашу" розпочалася криза на цьому підприємстві.

Людині зі сторони, та ще й не фахівцеві неможливо цілковито прийняти чиюсь сторону. З одного боку, критики мають рацію: на заводі дійсно криза. "Раніше ми випускали двадцять "Зенітів" на рік, а зараз два. — каже заступник генерального директора "Південмашу" Володимир Січевий. — А в наших суміжників потужності розвинені. Але комплектуючі до двох "Зенітів" їм робити не вигідно. А заплатити їм, як за двадцять ми не можемо. Раніше ми випускали шістдесят тисяч тракторів, а зараз — порядка п'ятнадцяти." Та наскільки справедливо звинувачувати у цьому Леоніда Кучму? Адже навряд чи знайдеться в Україні хоча б одне потужне підприємство, котре б не переживало аналогічні труднощі. І причиною цьому об'єктивні обставини.

Щодо кар'єри завдяки партійній посаді, то тут важко щось заперечувати, адже за тодішніх реалій керування партійною організацією значно прискорювало просування й адміністративними службовими сходами. Правда, тут треба мати на увазі, що "Південмаш" випускав не, приміром, товари широкого вжитку, на погану якість яких дивилися крізь пальці. А ракети, котрі були одним з небагатьох радянських виробів, спроможних конкурувати на світовому ринку. Це була продукція, котра призначалася не для задоволення потреб рядових громадян, а для захисту тієї політичної системи, тому керувати таким складним виробництвом навряд чи поставили б просто собі чоловіка з партійного комітету. Він мусив ще й класним фахівцем бути. Інша річ, що за наявності кількох класних фахівців перевагу віддавали все таки тому, хто попрацював у партійних органах.

Як би там не було, але директор такого підприємства, як "Півден-маш", не міг не отримати колосальний досвід. Але досвід цей мав дещо специфічний характер. Леонід Кучма, на відміну від директора, наприклад, взуттєвої фабрики не всидів би у директорському кріслі, якби його продукція не мала супервисокої якості. За умов суцільної необов'язковості, котра була притаманна командній системі, досягти якості можливо було лише одним методом. "Жорсткий чоловік. — казав про пана Кучму Віталій Чеховський. — Якщо людина обіцяла, то вона повинна виконати. Він дуже негативно ставився до тих людей, котрі брали на себе певні зобов'язання і не виконували їх. Перший час, коли він став директором 1986 року, я був головою комісії парткому. Я приніс йому проект постанови парткому. Він пробіг його. І хоча ми в дуже добрих стосунках, подивився сталевими очима і каже: доки не будуть пропозиції з покарання винних за те, за те і за те, я розглядати цей проект не буду. Без усяких скидок на наше більш ніж двадцятирічне знайомство". Отож, на заводі встановлена була просто таки військова дисципліна. З іншого боку, директор "Південмашу" не мусив сушити собі голову з постачанням необхідних для виробництва комплектуючих. Іван Плющ розповідав, що керівництво заводу мало право зупинити на залізниці будь-який вантаж, спрямований до іншого адресата, і використати для потреб свого виробництва.

Іронія долі полягає в тому, що сьогодні людина, призвичаєна працювати за таких взаємовідносин, мусить думати над тим, як ці взаємовідносини змінити на ефективніші і не тільки на одному заводі, а у величезній країні. Тут можна скільки завгодно вимагати виконавської дисципліни і карати винних, але ці заходи самі по собі не дадуть жодного ефекту. Час вимагає пошуку інших засобів. І тут південмашівський досвід може стати як тягарем, котрий не випускає з минулого, так і своєрідною відправною точкою. Чим він став для Президента України Леоніда Кучми?

На це питання ще рано відповідати однозначно.

Напевне, жоден з журналістів, котрі писали про Леоніда Кучму ґрунтовні матеріали, не обминув того факту, що до свого призначення на посаду Прем'єр-міністра він не сказав з трибуни Верховної Ради жодного слова. Виглядало так, що він цілком темна конячка, про політичні погляди якої робили припущення з того факту, що він є представником директорського корпусу. Тим часом, Леонід Кучма засвітив свої політичні погляди задовго до виборів першого демократичного парламенту України, тобто Верховної Ради дванадцятого скликання. Яких переконань дотримувався нинішній Президент до того, як повнокровно вийшов на політичну арену? Дослідження цього питання приведе до своєрідного відкриття: Леонід Кучма виступав за незалежність України раніше від Руху і трохи пізніше від Української Гельсінської Спілки, яка складалася переважно з дисидентів. Сьогодні багато хто заднім числом намагається створити собі імідж радикала-демократа, котрий ледь не з пелюшок боровся за ідеали свободи. Але у випадку з Кучмою про це свідчать не його сьогоднішні слова, а тодішні. А заявив він про це на... лютневому пленумі 1990 року ЦК Компартії України. Опинився він там як директор "Південмашу*. Керівника такого гігантського підприємства запрошували на наради політичного керівництва найвищого рівня. Щоб усвідомити неймовірність такої заяви у стінах ЦК, треба згадати тло, на якому ці слова були сказані.

Очолювана Михайлом Горбачовим КПРС нарешті запропонувала не загальники про демократизацію суспільства, а спробувала показати як вона бачить реформування суспільства, її погляди були викладені у платформі ЦК КПРС до XXVIII з'їзду КПРС "До гуманного демократичного соціалізму". Цю платформу обговорював український ЦК. В Україні на той час вже утворився Народний Рух України за перебудову, який партійна еліта сприйняла цілковито вороже. Рухівців оббріхували у засобах масової інформації, монополію на які зберігала компартія. Комуністична верхівка відчувала, що грунт виходить у неї з-під ніг і намагалася повернутися до старого. Власне, подібні мотиви звучали і на Пленумі ЦК КПУ. Ось кілька цитат.

З постанови Пленуму:

"Дедалі активніше проявляють себе сили, які, не маючи конкретної соціально-економічної програми, ведуть пряму і відкриту атаку на партію і соціалізм. Вони організовують тиск на партійні комітети, виконкоми місцевих Рад, намагаються протиправними засобами усунути законно обрані органи від виконання покладених на них функцій...

...Пленум підкреслює, що Компартія України є сьогодні єдиною політичною силою, яка здатна забезпечити загальнонаціональні і національні інтереси громадян, переломити ситуацію в республіці на краще".

Із доповіді першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка:

 

"На повний голос заявили про себе ті деструктивні сили, які, не гребуючи нічим, ведуть пряму, відкриту атаку на партію, на соціалізм...

...Комуністи армії, органів КДБ, міліції, прокуратури зроблять все необхідне, щоб дати по руках тим, хто хотів би внести розбрат у народ нашої республіки"

Із виступу директора Миколаївського трансформаторного заводу 1.1. Трушлякова: "Адже країна вступила в суцільну смугу дискусій. Дуже комусь це вигідно, щоб не працювати, а мітингувати. І бачити, як усе руйнується у нас в Союзі...

...Наша республіка, ЦК Компартії України, Верховна Рада УРСР могли б показати приклад Союзові в наведенні порядку, дисципліни, припиненні всіх цих антирадянських явищ."

Із виступу секретаря ЦК КПУ Юрія Єльченка:

"Скориставшись тим, що криза підступилася безпосередньо до основних життєвих сфер радянського суспільства, наші ідейні вороги повели наступ на вирішальній ділянці фронту, а саме проти Комуністичної партії, намагаючись позбавити її головного — цементуючої і спрямовуючої ролі." (Йдеться про керівну і спрямовуючу роль Компартії, котра була зафіксована у шостій статті тодішньої Конституції — Ю. Л.).

Із виступу першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ М.К.Задої:

"А це значить, що настав такий політичний момент, коли в країні необхідно запровадити своєрідний надзвичайний стан. Я не маю на увазі якісь крайності... Ну, скажімо, на певний час, перше — припинити дію тих законів і рішень уряду, які не сприяють стабілізації економіки і суспільно-політичної обстановки в нашій країні. Треба рішуче на якийсь період припинити в країні і заборонити всілякі мітинги, маніфестації і страйки, які руйнують завоювання свободи, утверджують диктат, сіють ворожнечу і розбрат*.

Якщо врахувати, що на той час партійні вожді вже не могли прямо закликати посадити порушників спокою до в'язниці, то ніхто не сумнівався, що фрази на зразок "Комуністи армії, органів КДБ, міліції, прокуратури зроблять все необхідне, щоб дати по руках тим, хто хотів би внести розбрат у народ нашої республіки", або пропозиції покласти край дискусіям закликали саме до застосування репресій.

 

Лише тодішній секретар ЦК Леонід Кравчук і ще деякі промовці несміливо говорили про необхідність економічної суверенності України у складі оновленого Союзу.

А Леонід Кучма сказав таке: "...я підтримую товаришів, які виступали тут, що першим декретом нашої оновленої Верховної Ради повинен бути декрет про повний економічний і політичний суверенітет України як держави." (Виділено мною — Ю. Л.).

При чому фраза "...я підтримую товаришів", певно, була не більше, ніж дипломатичний хід, бо ніхто під час пленуму не вносив таких пропозицій.

Наступна промова Леоніда Кучми була не менш відверта і різка:

"Керівною і спрямовуючою силою суспільства завжди була КПРС. Це своєрідний капітан, який ще в жовтні 1917 року взявся вести наш соціальний корабель до вершини світлого майбутнього. Однак за відносно короткий історичний відрізок часу капітан грунтовно посадив корабель на мілину. Тепер, немов би отямившись від поштовху, звертається до лоцманів. Мовляв, допоможіть, не дайте судну вкрай заіржавіти на мілині. А сам ніби готовий залишити капітанський місток, щоб здобути друге дихання і шляхом виборів на альтернативній основі знову взятись за діло.

Він опам'ятався, коли в країні заштормило під шлюзовим натиском народних мас. Аж до лютневого Пленуму наш ЦК на чолі з Політбюро перебував, як хтось образно зауважив, під впливом Кашпіровського. Коли ж хвиля народного обурення досягла свого апогею, коли національна околиця цілком певно висловилась і за багатопартійність, і за суверенітет республік, було скликано позачерговий Пленум ЦК КПРС, який виробив проект платформи ЦК до XXVIII з'їзду партії...

... лише останнім часом ЦК запропонував концепцію соціалізму. Причому, поява цієї концепції нагадує мені передчасні пологи, оскільки вона з'явилась на світ під тиском найрізноманітніших сил і течій. Без них, мені, здається, ЦК продовжував би плекати надію на звичне становище партії в суспільстві."

Одначе, автор не збирається перебільшувати і робити з Леоніда Кучми такого собі дисидента. Тим більше, що за півтора місяці до цього в інтерв'ю, опублікованому у дніпропетровській газеті "Прапор юності" 9 січня 1990 року, кандидат до Верховної Ради Леонід Кучма не схвалював ідею виходу України з СРСР, тобто висловлював точку зору протилежну щойнозгаданій. "На жаль, я не знайомий з активістами "Руху". Але "Рух" — це інтелігенція, значить — здоровий глузд. Я особисто вірю в інтелігенцію, марно приписувати їй бажання виходу України з Союзу. Партія свого часу сказала "Ні", а треба було з першого етапу включитися в "Рух" і працювати в ньому. Ми і тут запізнилися".

Певно, суперечність у поглядах Леоніда Кучми пояснюється сумнівами, котрі на той час володіли усією інтелігенцією, за винятком хіба що дисидентів, які давно визначилися і за ідею державної незалежності України відсиділи у таборах не один рік.

Існують факти, котрі також свідчать, що Леонід Кучма поводився у Верховній Раді не зовсім пасивно і так чи інакше виявляв свої політичні погляди. Зокрема, в моєму архіві зберігається копія Заяви ініціативної групи "Демократичні реформи України" від 3 вересня 1991 року (тобто незабаром після проголошення незалежності України), яку передав мені народний депутат Верховної Ради дванадцятого скликання Володимир Філенко. Під цією заявою підпис пана Кучми стоїть поруч з підписами таких політиків, як Іван Плющ, Ігор Юхновський, Володимир Гриньов, Олександр Ємець, Юрій Костенко та інших. В заяві проголошувалося прагнення побудови "шляхом реформ незалежної, демократичної, правової української держави з ефективною ринковою економікою і соціальною захищеністю громадян". У цьому документі, зокрема, було сказано: "Ми закликаємо об'єднатися тих хто визнає рівноправність людей, незалежно від їх вірувань, партій ної, соціальної, національної та іншої приналежності,  хто намагається бути терпимим до інших думок, почуттів і віри, хто прагне до утвердження у нашому житті принципів свободи, справедливості та гуманізму, хто готовий докласти конструктивних зусиль до духовного, політичного, соціально-економічного та екологічного відродження України. Але ми не будемо об'єднуватися з тими,хто виступає за збереження радянської моделі соціалізму або за  право панування держави в економіці, хто вважає, що права класу або партії вищі за права людини,  або що заради побудови справедливого суспільства можна встановлю вати диктатуру, хто віддає перевагу класовим чи партійним інтересам над загально  людськими, хто не визнавав права українського народу на національний розвиток і організовував його русифікацію, паплюжив культуру України, зневажав її мову і звичаї." Одне слово, Леонід Кучма, підписавшись під цим документом, виявив себе як людина, котрій близькі ліберальні погляди.

Він підтвердив ці погляди, коли під час передвиборчої кампанії 1991 року став довіреною особою в Дніпропетровську кандидата в президенти Ігоря Юхновського, котрого підтримувало ліберальне об'єднання "Нова Україна".

 

Словом, постать Леоніда Кучми виглядала досить колоритно на українському політичному небосхилі. Але в людській історії вже неодноразово траплялося, що неординарні у звичайному житті люди, ставши політичними провідниками, сірішали і втрачали весь свій колорит. Певно, це залежало не тільки від сили їхнього характеру, але і від дуже багатьох.

 

Розділ 2.Прем`єр-міністра порівняли з камікадзе

 

Та цур їм всім - така вже людська вдача.

Ізмалку в них, як знаєш, бийсь, борись,

То, може, в люди й виб'єшся колись.

Й.-В, Гете.

 

Коли згадують призначення Леоніда Кучми на посаду Прем'єр-міністра, то говорять про це як про щось звичайне. Тим часом, це пересування фігур на шаховій дошці українського Олімпу є настільки своєрідним ходом, що навряд чи у найближчому майбутньому ми побачимо щось аналогічне. Сьогодні ніхто не дивується, що політики, борючись за місця на владній вершині, вдаються у цій боротьбі до найрізноманітніших прийомів — од відкритих і чесних до найбрудніших інтриг. Одначе випадок з Кучмою відрізняється від решти тим, що претендент на другу посаду в системі виконавчої влади країни, по суті, палець об палець не вдарив для того, аби цю посаду собі забезпечити. Він сидів собі спокійнісінько у сесійному залі і мовчки спостерігав, як різні політичні сили намагаються пересадити його у прем'єрське крісло. Ця боротьба проходила достатньо драматично.

Відставку його попередника супроводжували оплесками. Вони пролунали двічі з інтервалом у одну-дві хвилини. Перший раз, коли Президент України Леонід Кравчук на сесії Верховної Ради 30 вересня 1992 року повідомив про відставку Прем'єр-міністра Вітольда Фокіна. У відповідь частина депутатів зааплодувала. Відгукуючись на подібний вияв емоцій, Президент не без обурення в голосі зауважив: *Ну знаєте, я всього чекав, тільки не аплодисментів. Тому що ці аплодисменти свідчать про те, що, вибачте на слові, ніякої культури у декого немає, а морально-етичні гальма настільки втрачені, що це вже виходить за межі розуму і людської гідності." І тут знову пролунали оплески, тільки цього разу, зааплодувала та частина народних обранців, яка не хотіла, аби Фокін залишав посаду прем'єра.

Майже два роки Фокін очолював уряд, замінивши на цій посаді Віталія Масола, який склав свої повноваження у жовтні 1990 року після пам'ятного голодування українських студентів у центрі Києва з вимогою усунення пана Масола з посади. Хоча Вітольд Фокін був свого часу членом ЦК Компартії України і ЦК КПРС, але ніколи не працював власне у компартійних органах. У колишній Держплан України він прийшов, пропрацювавши керівником кількох вуглевидобувних підприємств. На Голову Ради Міністрів його висунули з посади Голови Держплану. Але, попри його великий досвід, ситуація в економіці продовжувала погіршуватися. Іван Плющ вважає, що Фокін так і не зумів стати керівником не уряду-виконавця союзних наказів, а уряду незалежної держави. Натомість Леонід Кравчук заявляє, що за часів Фокіна була найкраща економічна ситуація в країні. Але опоненти Фокіна вважали, що єдиний сміливий крок, на який наважився його уряд — було введення купонів, попередників майбутньої постійної грошової одиниці. Але і цей крок виявився невдалим, бо купони швидко знецінилися. Отож, опозиція, і не лише опозиція, неодноразово здійснювала спроби відправити Фокіна слідом за Масолом. На думку багатьох спостерігачів, єдиною політичною силою, яка тримала Фокіна при владі, був Президент Кравчук. Сам Фокін неодноразово заявляв, що піде у відставку лише тоді, коли позбавиться довіри Президента.

'Коли черговий раз постало питання про відставку Вітольда Фокіна, — згадує Леонід Кравчук, — я зібрав усі партії на консультації. Всі кажуть: Фокін не має авторитету, треба його звільняти. Я кажу: "Ну, гаразд, а кого ви пропонуєте?". "Поки що немає." "Ну тоді, — кажу, — давайте діяти по іншій лінії. Хай Фокін запропонує змінити тих міністрів, віце-прем'єрів, які не тягнуть. Але самого прем'єра не міняти." Так ми домовились. Але потім пішли вони всі разом до Івана Степановича, як я знаю, потім вже з Іваном Степановичем прийшли до мене і в досить різкій формі поставили питання про заміну Прем'єр-міністра. Я їм сказав: "Якщо так, то вирішуйте це Верховною Радою. Я не маю підстав для такого вирішення."

Втім Леонід Кравчук зустрівся з Вітольдом Фокіним і обговорив цю тему, після чого прем'єр написав заяву про відставку. "Ми в розмові з Леонідом Макаровичем вирішили, що так буде краще", — сказав він кореспондентці "Киевских ведомостей" Юлії Мостовій. Журналістка поцікавилася у відставного провідника уряду як нині із довірою Президента. "Президент, як і раніше, мені довіряє; і свідчення тому — повна підтримка програми поглиблення реформ", — відповів Фокін. ("Киевские ведомости" за 3 жовтня 1992 року).

От тільки поглиблювати реформи мав інший прем'єр, кандидатуру якого Президент Кравчук представив депутатам 13 жовтня: генеральний директор дніпропетровського об'єднання "Південмаш" Леонід Данилович Кучма. "Перш за все — це ділова людина, — сказав, зокрема, Леонід Макарович. — І то не просто слова. Наведу вам такий приклад. Зараз усі галузі працюють у надзвичайно складних умовах. І, мабуть, сьогодні найважче працювати в оборонному комплексі. І в цій ситуації величезне об'єднання працює, проводить конверсію, знаходить шляхи розв'язання надзвичайно складних проблем.

Ось така деталь. За цей час і до мене, і до Кабінету Міністрів надходило надзвичайно багато звернень від різних колективів про те, щоб подати їм якусь допомогу. І те, що могли, ми робили. Але, скажімо, годилися б для такого випадку, говорив про свій вибір, обмежившись, по суті, стандартною біографією, по-друге, Президент був, на мій погляд, дещо скутий, затиснутий і, схоже, чимось засмучений. В усякому разі я ризикнув би припустити, що рішучості в його поведінці не відчувалося. Він скоріше грав роль людини, яка слухняно виконує волю і глас державної громадськості, ніж був готовий з боєм і натиском відстоювати свою, особисто ним вистраждану кандидатуру.""

Перебуваючи на трибуні Верховної Ради того дня, коли він оголосив про відставку Вітольда Фокіна, Президент Леонід Кравчук вступив у перепалку з головою парламенту Іваном Плющем. Важливим був не стільки зміст їхньої короткої, але вельми роздратованої суперечки, скільки сам її факт. Вона вихлюпнула на поверхню ту нервозність, яка нагромадилася між двома провідниками України. Вона продемонструвала, що на українському владному Олімпі відбулося серйозне перегрупування сил. Хоча стара компартійна номенклатура, відмовившись від комуністичної ідеї, залишалася при владі, але в ній уже не існувало попередньої єдності. Там відбувалася серйозна боротьба, яка, певно, була зумовлена неуспіхом у проведенні реформ. Уособленням цієї боротьби стали незгоди між Кравчуком і Плющем. За такої ситуації кожен впливовий союзник міг схилити терези вагів на користь тієї чи іншої сторони. Ось тому така гостра боротьба точилася навколо посади Прем'єр-міністра.

 

З одного боку, незгоди у верхах носили кулуарний характер. "Розходження з Президентом у мене виникли у січні 1992 року. — розповідає тодішній Голова Верховної Ради народний депутат України Іван Плющ. — Ви знаєте, що Президента обрали 1-го грудня 91-го року, а мене Головою Верховної Ради — 3-го чи 5-го. Я, будучи Головою, сидів на третьому поверсі в тому кабінеті, де перший заступник, а Леонід Мака-рович, будучи Президентом, сидів у кабінеті Голови. До мене підходять співробітники Верховної Ради і кажуть, що ви знаєте, що завтра почнуть робити перегородки у приміщенні Ради, мовляв, така вказівка вже прийшла? Я кажу: "Добре, ви йдіть. Я вам потім скажу як бути." Дзвоню Леонідові Макаровичу і кажу, що мені треба порадитися. "Будь ласка, заходьте." Я спустився і кажу, що тут якісь перегородки будуть ставити. "Так, я закрутився і забув тобі сказати. Ходім я тобі зараз покажу." Виходимо. Він показує: ось тут буде прегородка одна, ось тут друга і так далі. Я кажу: "Ну, ходімте тепер у кабінет." Зайшли у кабінет. "Леонід Макарович, мені обідно, що ви радились не зі мною. Ну, ви тут допустили одну помилку. Тому, що це приміщення Верховної Ради. А я — Голова Верховної Ради. І треба було зразу зі мною порадиться. Так от, я вам хочу сказать, що це приміщення, збудоване архітекторм Заболотним для найвищого законодавчого органу Україи. Тому ви, Президент сьогодні, вибирайте де хочете приміщення і яке хочете. Ви можете порадиться, як вважатимете за потрібне, зі мною, а можете не радиться. Але тільки не в тому приміщенні, де Верховна Рада. Бо ми законодавча влада, а ви — виконавча. Він каже: "Ти ж тоже не Верховна Рада." Кажу: "Ні, звичайно, але я це питання завтра ж на Президію винесу." На другий день я зібрав Президію у Центральному Комітеті. А Леонід Макарович вже встиг дать інтерв'ю, що його в те приміщення і танками не затягнеш. Він взагалі так обережий, а то поспішив. Я зібрав Президію у залі Секретаріату — для мене це відомий зал, як і для нього. І сказав: "Ну що, члени Президії, будемо переходити у це приміщення, чи ми будемо у Верховній Раді?" Вони кажуть: "У Верховній Раді". "Я тоді прошу, щоб ви підтримали мене. Хто проти? Ніхто! Ну, все, будьте здорові!" Після обіду я йому дзвоню і кажу: "Леоніде Макаровичу, так уже це рішення Президії. Якщо ви думаєте вас Верховна Рада підтримає, то можете винести питання. Але я вам не раджу, не ганьбіться. Не підтримає вас Верховна Рада."

З іншого боку, у Кравчука з Плющем існували розбіжності набагато серйозніші, які стосувалися питання організації влади в Україні. Зокрема, Голова Верховної Ради критикував Президента за те, що апарати Кабінету Міністрів і президентської адміністрації дублювали функції одне одного, що, на думку Івана Плюща, породжувало конфронтацію між апаратами, а відтак вносило напруженість і хаос у діяльність уряду, котрий не знав на якого з двох апаратів молитися. Сьогодні Леонід Кравчук визнає критику Івана Плюща справедливою. Він стверджує, що скоротив ті з підрозділів свого апарату, котрі дублювали діяльність апарату уряду.

Керівники України дискутували навколо питання про функції і повноваження місцевих органів влади.

"Плющ говорив, що коли були райкоми партії і були Ради, — каже Леонід Кравчук, — то, ясна річ, Ради були для прикриття тих рішень, які йшли по партійній лінії. Але тепер, коли влада дійсно перейшла до Рад, немає партійних ланок керівної спрямованості. Це — зовсім інші Ради. Вони відповідають за територіальні проблеми в себе, які на даній території вирішуються, відповідають за екологію. Але справа в тому, які повноваження повинні мати Ради — як представницькі органи чи як державні.

Я підтримував в принципі, що Ради мають бути формою влади в Україні, але представницької. А що торкається державних повноважень, то я вважав, що це має бути від держави. Ми могли взяти досвід, скажімо, Франції і пристосувати до наших умов. Але якщо Ради знову візьмуть всі повноваження, то тоді знову буде влада Рад, яка не буде контролюватися державою, виконавською владою. Ради, на мою думку, мали б розмежуватися. Щодо виконавської влади я навіть пропонував обирати населенням не голову Ради, а голову виконавської влади, як обирають Президента. Тоді цей Голова по лінії виконавських структур буде підпорядковуватись по вертикалі. А так він є голова Ради і голова виконавчої влади. І це ускладнює ситуацію з точки зору підпорядкованості.

А Плющ стояв на тому, що народом обирається Голова Ради. Депутати творять виконком і вже виконком на місці є органом Рад."

Як вважає Володимир Філенко, Іван Плющ шукав собі підтримку, аби ефективніше опонувати політиці Леоніда Кравчука. Він гадав, що таким союзником має бути Леонід Кучма.

Ніхто не заперечує, що саме підтримка "Нової України" стала одним з вирішальних факторів, який сприяв висуненню і забезпечив затвердження Леоніда Кучми на посаді голови уряду. Але, всупереч розповсюдженому уявленню, об'єднання "Нова Україна" висунуло кандидатом на Прем'єр-міністра не Леоніда Кучму. "Засідання Ради "Нової України", де розглядалося питання кандидата на голову уряду, проходило досить нервово. — розповідає член "Нової України", голова Конституційно-демократичної партії України Володимир Золотарьов. — Там був присутній Володимир Лановий, але Леоніда Кучми не було. Результатом дискусій стало те, що провели рейтингове голосування. Переміг Лановий. Кучма посів друге місце. Але люди з грошима, підприємці, які входили до об'єднання, ніяк не могли змиритися, мовляв, як це так? Вони такі великі і поважні, а рішення приймається не на їхню користь."

Отож, на перший погляд незрозуміле: висунули одного, а прем'єром став інший. Але цей парадокс також засвідчив, що на вершині влади відбулося перегрупування сил.

Щоб краще розібратися в цьому, треба повернутися трохи назад. Установча конференція "Нової України" відбулася 8 січня 1992 року. "Головною метою створення ОНУ, — писав член об'єднання політолог Артур Білоус, — стало поєднання політичного впливу керівництва партій і фінансового капіталу підприємницьких структур. Утворення об'єднання було ініційоване Партією демократичного відродження України, яка відігравала і відіграє у ньому провідну серед політичних партій роль." (Білоус А.О. Політичні об'єднання України. — К.: Україна, 1991.)

Розповідає перший голова "Нової України", колишній народний депутат України Володимир Філенко: "Нова Україна" виникла як необхідна реакція на те, що демократичні кола президентські вибори програли, з одного боку. А з іншого боку — ми отримали державу, незалежність була підтримана на всенародному референдумі. Питання держави стало менш актуальним і стало більш актуальним питання ринкових перетворень. Ми формували організацію, яка ставила собі за мету зміну суспільного і політичного ладу. "Нова Україна" — це був широкий соціально-ліберальний блок, блок ринкових перетворень.

Фактично об'єднання формувалося на базі двох виборчих команд кандидатів у президенти. На базі команд Ігоря Юхновського і Володимира Гриньова. Можливо, робота Кучми у команді Юхновського і була однією з причин, що Кучма включився в роботу НУ. Він увійшов у фракцію і разом з ним увійшла група депутатів-директорів."

"До "Нової України" увійшла частина депутатів колишньої опозиційної Народної Ради, — каже народний депутат України Тарас Стецьків, — яка фактично розпалася після розвалу Союзу. І була тоді ідея вибрати з колишньої прокомуністичної "групи 239" тих господарських і промислових керівників, які були комуністами не за переконанням, а тому, що інакше керівником не могли б бути."

Більшість з так званих "червоних директорів" у Верховній Раді втратили свій червоний колір і шукали іншого ідеологічного забарвлення. В багатьох з них з'явився скептицизм щодо здатності вчорашніх компартійних керівників спрямувати країну в належному напрямку. Тому вони шукали можливості самоорганізуватися, аби посилити свій вплив і, можливо, навіть поставити у керівних структурах свою людину, котра могла б розпочати реформи. Хоча в них існувала і зацікавленість іншого плану. "Підприємці бачили "Нову Україну" не як політичну силу, а жили сьогоднішнім днем, — згадує Артур Білоус, — тобто вони розглядали "Нову Україну" як знаряддя для пробивання якихось сьогоденних питань, як можливість піти в Кабінет Міністрів і вирішити питання по ліцензіях, квотах і так далі. Був дуже цікавий епізод, коли на засіданні Президії "Нової України" один з відомих підприємців просто спав, а потім, коли обговорювалася економічна програма Ланового, він сказав: "Ви, хлопці, краще б мене на ліцензії посадили — і тоді всі проблеми були б вирішені". А програма Ланового якраз заперечувала оці всі речі. Отож, Лановий був форма, а фактичний зміст був інший."

Сукупність вищенаведених факторів і сприяла створенню "Нової України", яка перетворилася на опозиційну Вітольдові Фокіну політичну організацію і разом з націонал-демократами відіграла головну роль у його відставці. Фракція НУ у парламенті складалася із шістдесяти чотирьох депутатів. Одним з ідеологів організації був відставний віце-прем'єр-міністр Володимир Лановий, котрого відправили у відставку з уряду Вітольда Фокіна після того, як, за його словами, він справді намагався здійснити якісь реформи. Але в директорського корпусу були інші пріоритети. "Коли ми почали розмовляти про створення "Нової України" з директорським корпусом", — розповідає Тарас Стецьків, — то звернулися в першу чергу до тих, хто найбільше світився у Верховній Раді і ми були дуже здивовані, коли вони сказали: "Ми би радили вам ще поговорити з Леонідом Даниловичем". І тут ми зрозуміли, що в групі-промисловиків реальна влада, реальний авторитет визначається не кількістю виступів чи кількістю появ на телеекрані. Виявляється, Кучма був надзвичайно авторитетною людиною в середовищі промисловців".

"Коли реально постало питання про Прем'єр-міністра, — розповідає голова Конституційно-демократичної партії Володимир Золотарьов, — то для директорів у "Новій Україні" і їхніх прихильників сумнівів не було: треба ставити свою людину. Лановий таким для них не був — якийсь науковець з академічного інституту, котрий, за їхніми уявленнями, життя не знає. Вони воліли бачити іншу особу."

На думку Володимира Золотарьова, керівництво "Нової України" ідеологічно залежало від інтелектуалів на зразок Ланового і ще деяких, але матеріально — від директорів, а також підприємців, пов'язаних з державними структурами, які заробляли гроші за рахунок недоліків у законодавстві. Тож, можна зробити висновок, що воно мусило маневрувати. Якби воно зігнорувало волю Ради організації, де в результаті рейтингового голосування перевагу здобув Володимир Лановий, то, певна річ, втратило б авторитет. Якби воно не знайшло шлях, аби дати зрозуміти Президентові, що Леонід Кучма найбільш бажаний для директорів кандидат, то залишилося б без підтримки підприємців. Тому голова фракції "Нової України" Володимир Щербина і деякі інші члени фракції подали Президентові Кравчуку весь список учасників рейтингового голосування. Подальші події засвідчили: Леонідові Макаровичу не треба було роз'яснювати, кого потужний директорський корпус хотів би бачити на чолі уряду.

Номер 1401-й готелю "Київ", розташованого неподалік від парламенту, нічим особливим від решти готельних номерів не відрізняється. Він складається зі спальні, вітальні, невеликого передпокою і туалету з ванною. У вітальні є платяна шафа, круглий журнальний столик, два м'яких крісла, телевізор і допотопний чорний радіодинамік, котрий невідомо яким дивом зберігся тут. Колишній господар цього номеру Володимир Філенко висловив припущення, що через такі динаміки органи прослуховували розмови мешканців готелю.

Ще у вітальні є канапа. І ця канапа особлива. Зважаючи на нашу любов до увічнення пам'яті владоможців, можна припустити, що і вона коли-небудь посяде своє місце в музеї історії України. Адже саме на ній, у правому її кутку, сидів народний депутат Леонід Кучма, коли голова "Нової України" Володимир Філенко переконував його погодитися бути кандидатом на посаду прем'єра. За словами Філенка, таких розмов було кілька і Кучма дуже вагався. Найголовнішою перешкодою він вважав відсутність у себе команди.

Володимир Філенко вважає, що його аргументи відіграли певну роль, але вирішальну роль у переконанні Леоніда Кучми відіграв тодішній Голова Верховної Ради.

Розповідає Іван Плющ: "Коли я побачив, що уряд Вітольда Павловича ніяк не може стати урядом самостійної держави, а тільки урядом виконавцем, то я поцікавився політичною діяльністю Кучми, бо, як вам відомо, Кучма за весь час перебування у парламенті до висування на прем'єра жодного разу не виступав, жодного разу не подав ніякого законопроекту. Але не все те золото, що блищить. Я дістав приємне враження, що Кучма дотримується тих поглядів, які багато в чому сходяться з моїми. Тоді я став думать, яку форму вибрати, щоб з ним побалакати. Якраз мені треба було їхати до Швейцарії і я запропонував Кучмі увійти до делегації. Він з вдячністю прийняв цю пропозицію. І коли ми прибули до Швейцарії, я не говорив день чи два. А тоді ми були у віце-президента Швейцарії. Так ось віце-президент каже: "Мені приємно вас приймати, бо ми маємо таку інформацію, що ви очолите уряд України." А я кажу, що мені це приємно слухати, але є одна обставина, яка говорить про те, що не бажано, щоб ви це казали, бо серед членів нашої делегації є дійсно той чоловік, який дійсно може бути шефом уряду. Він запитує: "Хто це?" Я: "Кучма Леонід Данилович." І пішла розмова за протоколом. До цієї теми ми більше не поверталися. Ввечері, коли ми зайшли до готелю,, то у фойє підходить до мене також член делегації, народний депутат Вілен Карасик з Харкова і каже: "Іване Степановичу, а оце ви сказали сьогодні щодо уряду, то ви пожартували чи серйозно?" Я кажу: "Ну хіба можна уявити собі, що на такому рівні, міждержавному, можна так жартувати?" Він каже: "Так я вам скажу друге. Я говорив сьогодні з Кучмою. Він не хоче." А Кучма стоїть і чує цю розмову, тільки так подає вигляд, що не чує. Я кажу: "Ви скажіть Кучмі, що в народі кажуть так: не хотіла коза на базар іти, а її взяли і повели." І на цьому розмова завершилася. І от вилітаємо ми вже із Цюріха на Київ. Я запросив Кучму до салону. В урядових літаках є такі салони, де кілька чоловік можуть сісти і поговорити, якщо є така потреба. Й інші члени делегації розуміють, що це якась така розмова, конфіденційна. І при цій розмові був Павличко, як член Президії. І тоді я вперше офіційно сказав Кучмі, що як він дивиться, якщо йому запропонувати посаду Прем'єр-міністра. Кучма сприйняв специфічно цю пропозицію. Але в мене вже є великий досвід інтуїтивно відчути, як це сприймається на самому ділі і що говориться при цьому. Тому я відчув, що Кучма дасть згоду. Хоч було багато розмов. І як ми прилетіли в Бориспіль, він каже: "Ось же в мене літак стоїть. Для чого мені це? У прем'єра є і в мене є." Я підкреслюю: держава в державі — його завод. Тому що його літак персональний сидів у Борисполі. Але я відчув, що він дасть згоду. Я йому сказав тоді в Борисполі, що, Леоніде Даниловичу, я буду вносить цю пропозицію Президентові. А він мені сказав: "Президент буде проти." Я запитав: "Чому?" І кажу; "Ну, ми це побачимо." І при нагоді, а її недовго було шукати, в нас були нормальні стосунки з Леонідом Макаровичем, я сказав йому, що треба робити ставку на Кучму як на реального прем'єра і не треба тратити часу на якісь пошуки. Кравчук каже: "А як сам Кучма?" Я йому розповів те ж саме, що й вам. Він сказав: "Ну, це знаєш — треба ще поговорити." Можна ж по-різному говорити. Можна так, що людина відмовиться і можна так, що погодиться. Це вже в залежності від того, як я хочу. Я кажу: "Якщо ви не хочете, то давайте я поговорю." Відбулася розмова в них і Кучма дав згоду. І тоді, відповідно до регламенту і процедури, ми винесли це питання на сесію."

У жовтні 1992-го, як і два роки перед тим, на столичному Майдані Незалежності виросли намети. Студенти знову проводили акцію протесту. Коли погодитися з тим, що Президент Кравчук без великого бажання висував Леоніда Кучму, то з висоти сьогоднішнього дня студентська акція може сприйматися як спроба деяких навколопрезидентських кіл вплинути на призначення Прем'єр-міністра. Про це свідчать такі факти.

На відміну від 1990-го студенти поставили наметове містечко не до, а вже після відставки Прем'єр-міністра Вітольда Фокіна — 6 жовтня, тобто, коли вже не існувало потреби домагатися його відставки. 13 жовтня на сесії Верховної Ради депутат Іван Валеня заявив, що організаторами акції є Михайло Горинь і Лариса Скорик, котрі були лідерами утвореного в результаті розколу Руху Конгресу національно-демократич них сил (КНДС). У розмові з автором тодішній студентський лідер, а нині депутат Верховної Ради Володимир Чемерис не став заперечувати, що ці двоє політиків надихнули студентів на встановлення наметів. Лариса Скорик на засіданнях парламенту висловлювала жаль за Вітольдом Фокі-ним і відкидала звинувачення його у непрофесіоналізмі. Як повідомила "Молодь України" 15 жовтня 1992 року, у наметовому містечку з'являвся старший консультант служби Президента Богдан Тернопільський, який теж мав відношення до створення КНДС. Кореспондент "МУ" Людмила Шевчук повідомила, що у парламенті "вже поширилися чутки, що до студентської акції має відношення апарат Президента, бо чого б інакше його відповідальні працівники були на Майдані?"

Безпосередній організатор акції Союз українського студентства (СУС) також належав до КНДС, який, на відміну від Руху, виступав за підтримку Президента Леоніда Кравчука. Вранці 13 жовтня, тобто того дня, коли депутати мали слухати питання про призначення прем'єра, студенти здійснили спробу прорватися до стін парламенту, але цьому перешкодила міліція. Якби ця акція вдалася, то вона могла б вплинути на хід сесії. І нарешті, згідно з повідомленням Рух-прес, опублікованим у "Молоді України" 8 жовтня 1992 року, серед студентських вимог була така: "Затвердження нового прем'єра і формування нового коаліційного уряду реформаторів тільки після прийняття рішення про дострокові вибори нового парламенту у березні 1993 року," Якби цю вимогу було виконано, то призначення Леоніда Кучми відклалося б.

Одначе, лідер студентської акції Володимир Чемерис заперечує, що КНДС намагався впливати на призначення Кучми. Він стверджує, що студентська акція була запланована ще до відставки Вітольда Фокіна, якраз з вимогою його відставки і здійснення реформ. "Потім раз — Фокін знімається, — згадує народний депутат України Володимир Чемерис, — а ми вже все закрутили, скасовувати вже не було ніякого сенсу, бо все це закрутилося. Але ще неясно було, хто буде Прем'єром. Бо там висувалася кандидатура Валентина Симоненка, Ланового, Кучми і так далі. Ми вийшли і поставили намети. В ході акції в нас були зустрічі з Іваном Степановичем і з Леонідом Макаровичем. З Леонідом Макаро-вичем в нас була і розмова про прем'єра." За словами Володимира Чемериса, під час зустрічі з Президентом вони схвально відгукнулися про Леоніда Кучму. Він твердить, що в цьому питанні у СУСу і були розходження з провідниками КНДС. Як каже колишній студентський лідер, спроба прориву до Верховної Ради 13 жовтня планувалася ще тоді, коли невідомо було, що у цей день слухатиметься питання про прем'єра. "Основним завданням нашої акції, — каже Володимир Чемерис, — було домогтися виконання постанови Верховної Ради, яку вона ухвалила 17 жовтня 1990 року в результаті голодування студентів." Згідно з тією постановою парламент мав провести референдум на довіру тодішньому його складові. Але цю постанову так і не було виконано.

Працівник апарату Президента Богдан Тернопільський також спростовував свою причетність до студентської акції. Він так обґрунтовував кореспонденту "Молоді України" Людмилі Шевчук свою присутність у студентському таборовому містечку: "Було б дивно, якби, йдучи на роботу, я не заходив до наметового 'табору. — пояснював мені старший консультант служби Президента Б.Й.Тернопільський. — Це мій службовий і громадянський обов'язок, і жахливо чути цинічні заяви депутатів про те, що ми домовилися зі студентами, щоб вони сиділи в мороз на граніті. Декотрим парламентаріям навіть важко збагнути, що молоді люди можуть керуватися такими поняттями, як любов до України, свого народу."

 

Згідно з повідомленням Ірини Лукомської у 'Вечірньому Києві" за 26 жовтня 1992 року, студенти припинили свою акцію 23 жовтня на прохання Михайла Гориня і Володимира Філенка. Але студентська акція лише одна з подій, котра відбувалася навколо посади Прем'єр-міністра.

Розмови про спадкоємця Фокіна на посаді провідника уряду точилися у політичних кулуарах і засобах масової інформації задовго до відставки останнього. Ще навесні 1992 року один з лідерів Конгресу національно-демократичних сил, тодішній народний депутат Дмитро Павличко назвав можливим його спадкоємцем на посаді керівника уряду Голову Верховної Ради Івана Плюща. Але ось що сказав Президент Кравчук, зустрічаючись у першій декаді жовтня 1992 року з працівниками Рад, які навчалися в Києві на короткотермінових курсах у приміщенні колишньої Вищої партійної школи: "Коли місяць тому на цю посаду сватали Плюща, я прямо запитав Івана Степановича: "Підеш?" Він навідріз відмовився. По-людськи це зрозуміти можна: цю посаду недарма порівнюють з камікадзе." ("Правда УкраиьГ за 9 жовтня 1992 року).

Фігурувало також ім'я тодішнього заступника Голови Верховної Ради Володимира Гриньова. "Для президентських структур у цьому є свій плюс, — писала у "Молоді України" за 9 жовтня 1992 року Олена Губіна, — адже призначення прем'єром Гриньова може допомогти посварити дві могутні опозиційні сили — "Нову Україну", представником якої він є, і Рух, бо вони останнім часом почали знаходити спільну мову. До того ж Гриньов — це той демократ, який може реально опинитися при владі і незабаром стати "козлом відпущення *, що може влаштовувати нинішню партію влади. Тому цілком можливо, що коли два перших кандидати будуть забалотовані, на сцену запросять третього. Хоча нині дехто при пускає ще один розвиток подій: Гриньова назвуть серед перших двох, яких неодмінно забалотують, а третім оберуть... Симоненка чи Кучму."

Кореспондент "Демократичної України" Олександр Побігай відзначав, що за даними з різних вірогідних джерел Валентин Симоненко мав би очолити Кабінет Міністрів ("Демократична Україна" за 1 грудня 1992 року).

Співголова Народного Руху України Іван Драч в інтерв'ю парламентському оглядачеві "ПравдьІ Украйну", опублікованому 13 жовтня 1992 року, сказав: "За повної сьогоднішньої протилежності Леоніда Кравчука й Івана Плюща вони все ж зобов'язані зупинитися на якійсь одній кандидатурі. Чи зможуть вони зійтися на Валентині Симоненкові — не знаю: мені важко уявити це. Можливо, більше підійшов би Леонід Кучма... Ця людина має вплив на директорський клан, володіє значними можливостями спілкуватися з військово-промисловим комплексом, котрий багато що значить у державі."

Тим часом, Валентин Симоненко, який свого часу був головою Одеської міськради, потім представником Президента в Одеській області і після того був запрошений на посаду першого віце-прем'ера в уряд Фокіна, виявляв активність, ніби намагаючись продемонструвати, що він готовий керувати урядом. "Як стало нам відомо, — писала у вересневому 18-му номері за 1992 рік газета "Контракт", — підготовлена чергова (важко сказати яка за рахунком) програма "розвитку народного господарства України". Вона буде представлена парламентові на осінній сесії. Як заявив на прес-конференції новий віце-прем'єр Валентин Симоненко, стратегічна лінія на ринкові відносини залишиться попередньою, одначе відбудеться зміщення акцентів...

...В кулуарах тим часом ходять чутки, що Валентин Симоненко замінить Вітольда Фокіна на посаді прем'єра*.

13 жовтня 1992 року в "Голосі України" було надруковано інтерв'ю з Валентином Симоненком, де він ділився своїм баченням діяльності уряду.

Одначе, врешті Президент Кравчук вніс на розгляд Верховної Ради кандидатуру Леоніда Кучми.

"Вибір Кучми — це був вибір Івана Степановича. — каже Леонід Кравчук. — Я не вносив сам такої пропозиції. Але я не мав поганої думки про Леоніда Кучму. Я просто його мало знав. Прийшов Іван Степанович і сказав, що він консультувався з усіма групами депутатськими і комісіями, і що терези схиляються до Леоніда Даниловича. Оскільки я не знов його так, як я знав Фокіна, Масола — тих, з ким я працював тривалий час — для мене думка Івана Степановича була досить авторитетною. Тим більше, що вона спиралася на думку комісій, фракцій, депутатських груп, то я погодився з цим і вніс його на голову Кабінету міністрів."

Як свідчить віце-прем'єр, а потім виконуючий обов'язки першого віце-прем'єра в уряді Леоніда Кучми Василь Євтухов, остаточно стало відомо, що на посаду прем'єра висуватиметься саме Кучма за два дні до засідання Верховної Ради. За словами пана Євтухова, виступ кандидата на посаду писався разом із групою його прихильників у ніч напередодні засідання. Цей виступ відрізнявся від виступів попередника Кучми різкістю в оцінці ситуації, в якій опинилася країна. "Економіка країни, — сказав він, — підійшла до тієї межі, за якою треба вже говорити не про економічну кризу, а про катастрофу: стрімке некероване і майже непрогнозо-ване падіння рубля, і ще більше, купона, зростання цін на енергоносії, і, як наслідок, параліч нашої енерговитратної промисловості, зубожіння населення та загроза ланцюгової реакції страйків."

Загалом депутати прихильно поставилися до Леоніда Кучми. Лише двоє з них мали застереження. Співголова Народного Руху Вячеслав Чорновіл висловив стривоженість, що призначення робиться надто швидко. "Мене насторожила фраза: "Партії повинні припинити суперечки. — сказав він. — Якщо маються на увазі особисті випади, коли ми часом через наш політичний інфантилізм персоніфікуємо проблему, то це ще можна зрозуміти, але коли йдеться про те, що кожна політична сила виступає з якоюсь програмою, ці програми зіставляються, порівнюються, і тільки так іде рух уперед, то, якщо ми припинимо такі суперчки, це буде, вибачте, цвинтар".

Ректор Вінницького політехнічного інституту депутат В.Мокін: "І я боюся, що, ставши Прем'єром, під впливом своїх колег — інших провідних промислових генералів військово-промислового коплексу — шановний Леонід Данилович почне потихеньку зрощувати окремі шматки порубаного змія, аж поки ці шматки знову не стануть єдиним цілим. І це може статися не завдяки його наказам, а лише завдяки використанню його імені та його зв'язків.

...Я не сподіваюся від людини, все життя якої минуло під грифом таємності, розвитку гласності. Я не сподіваюся від людини, яка звикла до військової дисципліни, абсолютної покори наказам вищих начальників і абсолютного підкорення підлеглих, розвитку демократії, вільнодумства, ініціативи. А без гласності, вільнодумства, ініціативи ми ніколи не прийдемо до ринкової економіки, не побудуємо цивілізоване суспільство."

За Леоніда Кучму проголосували 316 із 378 присутніх парламентарів. Отож, директор "Південмашу", сам, певно, того не підозрюючи, зробив найширший крок по дорозі до президентського крісла.


 

 

Розділ 3.Уряд у декреті

 

 

На уряд його поставить -

Іншим заздро буде.

Іван Франко

 

18 листопада 1992 року у Верховній Раді один з народних депутатів запитав у новопризначеного Прем'єр-міністра, як глибоко той збирається зануритися у реформи. Це далеко не вишукано сформульоване запитання носило цілковито формальний характер і, власне, передбачало таку саму формальну відповідь. "По-моєму, далі нікуди", — відповів тоді Леонід Кучма. Прем'єр не міг відповісти інакше, бо навіть затятий противник реформ на його місці, якщо він прагнув залишатися на посаді глави уряду, запевнив би, що він усім серцем відданий реформам. Але цей неоковирний діалог відображав сподівання, які стомлене від очікування перетворень суспільство покладало на нового главу уряду. Леонід Кучма, певно, розумів, що він приречений піти у відставку, якщо йому не вдасться хоч трохи поліпшити ситуацію в країні.

Немає жодних сумнівів: коли пан Кучма давав згоду стати прем'єром, він усвідомлював, що йому доведеться нелегко. Але навряд чи він уявляв, наскільки драматичний період переживатиме українське суспільство під час перебування при владі першого створеного за умов незалежності уряду. Навряд чи він прогнозував, що тричі подаватиме у відставку. І коли нарешті піде у вересні 1993 року, то з ключових посадовців, котрі входили у первісний склад уряду, майже нікого не залишиться. З висоти сьогоднішнього дня можна стверджувати, що це було запрограмовано ще в процесі формування урядової команди.

Деякі висловлювання відставного Прем'єр-міністра Вїтольда Фокіна і новопризначеного Леоніда Кучми відносно формування уряду дають підстави для висновків, що в останнього існували розбіжності з цього питання з Президентом Леонідом Кравчуком. Певно, Президент був не від того, аби, помінявши голову Кабінету Міністрів, зберегти загалом склад фокінського Кабінету. Пан Фокін в інтерв'ю Юлії Мостовій, опублікованому в "Киевских ведомостях" 3 жовтня 1992 року, сказав: "Моя відставка не спричиняє відставки всього уряду. Я звернувся з проханням до всіх міністрів не залишати свої посади." "Я з великою повагою ставлюся до Президента, довіряю його точці зору. — заявив Прем'єр-міністр Леонід Кучма в інтерв'ю Олександрові Соколу, опублікованому в "Правде УкраиньІ" 15 жовтня 1992 року. — Разом з тим, думаю, що Кабінет, котрому висловлено недовіру, треба суттєво міняти. В протилежному випадку потонемо в тому, в чому потонув попередній уряд. Повинні прийти нові люди — прихильники реформ, ті, хто дійсно хоче будувати економічно і політичне незалежну державу.

Відмовляючись очолити старий уряд і декларуючи намір привести до влади нових людей, Леонід Кучма, по суті, відмовлявся від партійно-радянського принципу формування уряду. Така відмова висувала на порядок денний питання про пошук іншого принципу, котрий мав лягти в основу створення нового складу Кабміну. Новопризначений глава уряду спробував взяти за основу принцип коаліційності. 13 жовтня 1992 року у день свого призначення на посаду Прем'єр-міністра Леонід Кучма закликав створити коаліційний уряд народної довіри. Теоретично це означало, що представники політичних сил у парламенті пропорційно до свого представництва мали запропонувати кандидатури на посади. Формально це таким чином і виглядало. Але якщо розглядати фактичну сторону справи, то буквально всі оцінювали подібну коаліційність вельми критично. "Завжди, як немає якоїсь правлячої партії і кожен хотів смикнути собі портфель, — каже Василь Євтухов, — і ставив питання так: якщо віддасиш тому портфель, то ми проголосуємо за твій уряд. Така коаліція була схожа на базар." Провідник Народного Руху Вячеслав Чорновіл твердить, що той уряд в жодному разі не був коаліційним — "просто Кучма проводив такі собі консультації. Він справді зробив зустрічі із політичними партіями, але не конче враховував наші пропозиції." Разом з тим Вячеслав Чорновіл вважає, що на той час уряд ще не міг бути коаліційним, бо політична система тоді ще не була достатнім чином розбудована. У той період Верховна Рада, хоча й мала дві фракції (Руху і Нової України), але вони існували неформально, бо підстави для їхнього функціонування не були зафіксовані у регламенті Верховної Ради. Крім того, Олександр Мороз і Володимир Марченко створювали соціалістичну парламентську групу. Але це була бліда тінь тої парламентської структу риза ції, якою вона має бути в ідеалі. І природньо, що, представляючи 27 жовтня 1992 року в парламенті новий уряд, Леонід Кучма висловив невдоволення процесом його формування. "Реально ця коаліція створювалася, як кажуть, за 5 хвилин. — сказав він. — У нас, виявляється, багато генералів і обмаль солдатів. Партії, спілки, рухи, групи народних депутатів, промисловців, на жаль, консультувалися з Прем'єр-міністром і дуже мало радилися між собою... Ви чудово розумієте, — додав Прем'єр-міністр, — в яку ситуацію я потрапив. Якщо хтось із вас вважає, що за 10 днів можна сформувати уряд, думаю, він глибоко помиляється."

Словом, за тих умов принцип коаліційності не спрацьовував. Намагаючись сформувати уряд з нових людей, але не маючи власної команди і не створивши нової системи добору кадрів, новопризначений Прем'єр-міністр при запрошенні кандидатів до своєї команди керувався до певної міри рекомендаціями слабо структурованих політичних груп і власним здоровим глуздом. Але системи об'єктивних критеріїв для оцінки кандидатів на посади він не мав. Член центрального проводу Руху доктор економічних наук Володимир Черняк вважає, що за тодішніх умов, тобто за умов фактичної неможливості об'єктивно оцінити претендента на посаду, "велике значення мали чиясь протекція, уміння засвітитися.' Це стосувалося як, власне, членів уряду, так і чиновників нижчого рангу. Наприклад, завідувач вузівської кафедри Віктор Пинзеник, хоча й був відомий як народний депутат, але таких депутатів було чотири з половиною сотні. За словами одного з членів тодішнього кучмівського оточення, котрий побажав залишитися невідомим, велику роль у висуненні Віктора Пинзеника зіграла його публікація в кількох номерах "Голосу України* статті "З чого почати?*, де він викладав своє бачення реформ. Але лише сама ця публікація могла б зіграти роль у призначенні особи нижчого рангу, для віце-прем'єра її було замало. Адже на той час чимало економістів друкували подібні речі. За свідченням того ж джерела, вирішальну роль у висуненні пана Пинзеника зіграла протекція керівника групи фахівців у Державній Думі при Президентові України, розробника "Основ національної економічної політики України" Олександра Ємельянова. Така інформація цілком імовірна, бо, судячи зі слів самого пана Ємельянова, вони з паном Пинзеником контактували досить близько. В інтерв'ю Ірині Чемерис в "Україні молодій" за 9 лютого 1993 року Олександр Ємельянов наводив слова Віктора Пинзеника, згідно з якими останній "говорив, що нарешті біля мене він стає економістом, макроеко-номістом (це його слова, тому я наважуюсь їх повторити)." Олександр Ємельянов до того ж у кількох інтерв'ю підтримував економічну діяльність уряду Леоніда Кучми, ідеологом якої був Віктор Пинзеник. Крім того, пан Пинзеник дістав рекомендацію від Руху. Хоча він, як тепер згадує провідник Руху Вячеслав Чорновіл, рекомендувався на посаду міністра фінансів, але отримав вищу посаду — віце-прем'єра з економіки. Для людини, яка перебувала у становищі Леоніда Кучми, ця сукупність факторів в оцінці того чи іншого претендента на посаду могла свідчити як про його високу кваліфікацію, так і про звичайне вміння подати себе. Але переконатися у професіоналізмі чи непрофесіоналізмі кандидата Прем'єр-міністр міг лише призначивши його на посаду.

Ще один приклад добору кадрів Кабміну. Майбутній глава кучмівської президентської адміністрації після призначення пана Кучми Прем'єр-міністром з приводу цієї події оприлюднив у "Киевских ведомостях" за 24 жовтня 1992 року статтю завбільшки на сторінку, де вельми схвально відгукнувся про нового главу Кабінету Міністрів. Журналіст Ігор Ткаленко, котрий працював в апараті кучмівського Кабміну і написав дослідження "Яке оточення "робило" Кучму?" (УНІАН, "Огляди, коментарі, прогнози", №18 за 1993 рік) розповідає, що завдяки цій публікації не дуже відомий Дмитро Табачник був помічений керівником групи радників Прем'єр-міністра Віктором Чайкою і після співбесіди став прес-секретарем Прем'єра.

В оточенні Прем'єр-міністра Леоніда Кучми з'явилося чимало осіб, котрі до того мало кому були відомі і їхнє призначення, як показав час, не дало жодного ефекту. Наприклад, одразу привернув увагу своїми багатообіцяючими заявами головний радник Прем'єр-міністра з альтернативної економіки Ігор Маркулов. Кореспондентці "Киевских ведомос-тей" Людмилі Васильєвій він розповів, що прийшов на посаду не з меркантильних міркувань, бо "зарплата мене не цікавить, у мене все є, боятися мені нічого." Він повідомив також, що знайомий особисто з усіма президентами країн СНД. ("Киевские ведомости" за 11 листопада 1992 року). Кореспондент "Демократичної України" І. Ляшенко, розповідаючи про Ігоря Маркулова у номері за 22 грудня 1992 року, написав: «Він вважає, що через три місяці Україна матиме один з найбільш конкурентоспроможних торговельних флотів у світі, що українська валюта невдовзі буде вільно конвертуватися, що по всій країні скоро почне діяти мережа "супермаркетів".» Журналіст також навів запевнення пана Маркулова, що "Всесвітній банк наступного року планує надати Україні 800 мільйонів доларів на реалізацію програми економічної реформи." Ще, за словами І. Маркулова, нам уже відкриті кредитні лінії на розвиток автомобілебудування. На запитання журналіста Олександра Сокола, чи не боїться пан Маркулов вступати на посаду, той відповів словами із популярної колись дитячої пісеньки: "Трус не играет в хоккей." ("Правда УкраиньІ" за 10 листопада 1992 року). Підкреслювало колоритність пана Маркулова його головування в Ліберальній партії, центр якої знаходився у Донецьку. Про цю партію ходили розмови, що вона існувала на гроші її голови. Як показав час, обіцянки головного радника так і залишилися обіцянками, а сам він зник з політичної сцени України.

На першому етапі існування уряду чи не єдиною особою, яку Леонід Кучма знав ще до початку своєї політичної активності, був керівник групи радників при Прем'єр-міністрові і, за свідченням Ігоря Ткаленка, автор найвідповідальніших виступів Прем'єр-міністра Віктор Чайка. Він, будучи редактором дніпропетровської молодіжки "Прапор юності", співпрацював з директором "Південмашу". Ігор Ткаленко у вищезгаданій статті представляє Віктора Чайку не лише як журналіста, але й як видавця та бізнесмена. За інформацією з вірогідних джерел, пан Чайка ще до початку своєї політичної активності з допомогою Леоніда Кучми організовував у Дніпропетровську видавництво і книготорговельну мережу. Отож, Прем'єр-міністр знав керівника групи радників ще з Дніпропетровська. Але сам пан Чайка у питанні добору кадрів опинився в такій же ситуації, що й Прем'єр-міністр.

Про кадрові проблеми Леоніда Кучми при доборі уряду свідчить той факт, що з тридцяти семи його членів — двадцять один залишився із попереднього складу. І лише дванадцятеро були нові. При цьому спочатку існували чотири вакансії. Нехаючи можливості повністю заповнити уряд своїми людьми, Прем'єр-міністр зробив те, що зробив би будь-який тверезомислячий політик на його місці: він замінив ключових посадовців.

Перша ж відставка дала підстави для припущень, що ключові члени нового уряду не володіли спільною культурою апаратних взаємовідносин, вони важко знаходили порозуміння не лише у поглядах на здійснення урядової політики, але й у методах керівництва власне Кабінетом Міністрів. Перший віце-прем'єр Ігор Юхновський, який відмовився від своєї посади 17 березня 1993 року, "трошки не вписався в кабмінівську систему своїм стилем керівництва. — розповідає радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми народний депутат України Тарас Стецьків. — Він хотів керувати великим науковим вузом, де все планується, де все правильно, гармонійно. А там прийшли круті промислові керівники, які керують способом телефону, мату і так далі." "Було дуже багато скарг на Ігоря Рафаїловича з боку директорів і міністрів. — згадує Президент Кравчук. "Тому що в нього стиль був академіка. Він запрошував до кабінету,  ставив шкільну дошку, писав там формули. Для наших людей, з нашими  уявленнями, то такі речі не сприймалися. І вони весь час скаржилися.  Там були й іронія, й гумор."

 

Як твердить Василь Євтухов, "отой кучмівський уряд не був цілковито кучмівським." Колишній віце-прем'єр Юлій Іоффе написав про це у книжці спогадів "Один на один з системою" (Луганськ, "Лугань", 1995 р.): "Друга складність, з якою зіткнулася команда прем'єра, полягала у відсутності єдиної нитки, котра б зв'язувала усіх нас." "Я досі не можу зрозуміти, - стверджував співголова Міжрегіонального блоку реформ Володимир  Гриньов в "Киевских ведомостях" 18 червня 1993 року, — за яким прин ципом він (уряд — Ю. Л.) був сформований. Якщо це був компроміс, то  з ким? Адже не було якихось жорстких консультацій з різними партіями  і силами. Вплив Президента тут також був мінімальним. Плющ давав  деякі поради, але вони не сприймалися."

Словом, на ключових посадах опинилися не люди з кучмівської команди, бо такої, по суті, не існувало, а просто інші люди, котрі мали репутацію реформаторськи мислячих політиків і лише один з котрих був пов'язаний із колишньою партійно-радянською номенклатурою. Наявність групи осіб із реформаторською репутацією аж ніяк не означала, що вони являють собою команду однодумців. Урядом у декреті, якщо вірити народному депутатові з Одещини С. Дорогунцову, називали в народі Кабінет міністрів Леоніда Кучми. Пан Дорогунцов розповів про це на засіданні парламенту 19 травня 1993 року.

Коли будь-яку причетну до української політики людину запитати про найхарактернішу рису очолюваного Леонідом Кучмою уряду, то перш за все буде названо право протягом шести місяців видавати декрети, котрі мали силу законів. "Ви, очевидно, зрозуміли, що стан нашої економіки € саме надзвичайним. — переконував Прем'єр-міністр Леонід Кучма депутатів парламенту 18 листопада 1992 року. — В такій ситуації треба приймати надзвичайно швидкі й оперативні рішення в сфері економіки."

Того дня пан Кучма просто шокував депутатів вкрай відвертим аналізом ситуації в країні. Він першим, будучи на такій високій посаді, сказав, що 'намагання стабілізувати економіку неминуче наштовхнуться на протидію ієрархічної вертикалі потужних корумпованих кланів, які мають підтримку і опору навіть у вищих ешелонах влади, за якими — потужні фінансові ресурси і можливості направити ці ресурси на зрив системи надзвичайних заходів — навіть ціною руйнації держави і суспільства." Прем'єр-міністр заявив, що з боку мафії політиці "вищих державних органів країни вже оголошено війну і ми змушені цей виклик прийняти." Він запропонував створити комісію Верховної Ради і Кабінету Міністрів по боротьбі з мафією, 'надавши цій комісії всі необхідні повноваження аж до зняття в разі необхідності депутатського імунітету."

Аналіз Леоніда Кучми стану справ у країні, на відміну від аналізів його попередників на цій посаді, засвідчував, що криза в Україні має комплексний характер і охопила всі сфери суспільства. "Всі три складові джерела багатства: праця, земля і капітал — виявилися у виснаженому і занедбаному стані. — сказав Прем'єр-міністр. — Стан стагнації охопив важку промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво, зовнішньополітичні зв'язки, зруйновано фінансову систему держави, інфляція впевнено переросла у гіперінфляцію."

Спостерігачі відзначали наявність кризи влади в Україні. Звісно, новопризначений Прем'єр-міністр бачив брак у суспільстві чіткого механізму виконання рішень, до якого він звик на "Південмаші", де панувала військова дисципліна. Підкріпивши теоретичні викладки відповідними розрахунками, Леонід Кучма заявив, що "система надзвичайних заходів - єдиний варіант порятунку держави і суспільства." Він, очевидно, сподівався, що право видавати урядові декрети, замінить такий механізм, дасть йому інструмент для втілення урядових рішень в життя.

Певно, на депутатів справила враження рішучість Леоніда Кучми, котрий декларував, що його уряд бере відповідальність за ситуацію в країні на себе. І явно вигравав на фоні своїх попередників значною енергійністю. До того ж вони, очевидно, були вражені шокуючим аналізом стану справ у країні. Верховна Рада легко (308 голосів — "за", 18 — "проти") дала право Кабінетові Міністрів протягом шести місяців видавати декрети, котрі могли б скасовувати попередні рішення Верховної Ради і Укази Президента України. Правда, вони набували чинності лише тоді, коли протягом десяти днів парламент не накладав на декрети вето. Це безпрецедентне право визначило характер діяльності уряду Леоніда Кучми. Якщо його попередники існували в рамках виконавчої влади і однозначно підпорядковувалися Президентові, то новий Кабмін, отримавши законодавче право, фактично дистанціювався від Президента і перетворювався на самостійну політичну одиницю. За цієї обставини, щоб нормально функціонувати, уряд мусив, по-перше, виявляти неабияку гнучкість, маневруючи між різними політичними силами; по-друге, не тільки розпочати реальні економічні реформи, але й досягти хоч якихось зрушень на краще. Але урядові не вдалося ні перше, ні друге.

 

Як згадує віце-прем'єр обох кучмівських урядів Василь Євтухов, Вітольд Фокін фактично не передавав влади своєму спадкоємцеві. На думку пана Євтухова, старий прем'єр і новий мали б сісти і порадитися. "Мовляв, оце в уряді треба зберегти, а ось це — поміняти. Але цього не відбулося. — стверджує пан Євтухов. — 3 яких причин — я не можу сказати." Певно, колишній партійно-радянській номенклатурі не сподобалося, коли представник господарської номенклатури Леонід Кучма увів до структур виконавчої влади нових людей. Адже таким чином вона втрачала монополію на Печерському пагорбі. Зважаючи на те, що вона залишала за собою міцні позиції у владних структурах, можна було спрогнозувати, що стосунки уряду Кучми зі старими кадрами будуть далеко не безхмарними.

Перший серйозний конфлікт, який дістав широкого розголосу, був пов'язаний з Ігорем Юхновським. Особа дуже помітна в українському істеблішменті. Львів'янин академік Юхновський став політиком на хвилі демократизації. До Верховної Ради дванадцятого скликання він був обраний під національно-демократичними гаслами. Його завжди врівноважена позиція, прагнення в усіх випадках відшукати компроміс була не останньою причиною того, що представники національно-демократичної течії у Верховній Раді обрали його своїм лідером — головою, як називали її засновники, Народної Ради. Ігор Юхновський, проповідуючи ліберальні ідеї з національним відтінком, балотувався на перших президентських виборах, а довіреною особою в нього був на той час відомий в середовищі підприємців і політичних колах, але ще не знаний у народі народний депутат Леонід Кучма. Певно, вони продовжували контактувати, будучи членами створеного після перших президентських виборів і референдуму про незалежність України об'єднання "Нова Україна". Діставши затвердження на посаду Прем'єр-міністра, Леонід Кучма запросив своїм першим заступником Ігоря Юхновського.

Побувши першим віце-прем'єром приблизно чотири з половиною місяці, Ігор Юхновський виступив із заявою про відставку з трибуни Верховної Ради. Річ у тому, що чимало народних обранців зі складу Верховної Ради дванадцятого скликання дістали призначення до уряду. Але закон забороняє одній особі поєднувати посади одночасно в законодавчій і виконавчій гілках влади. Пан Юхновський заявив про відставку того дня, коли парламент обговорював питання про невідповідність законові поєднання депутатських посад із посадами членів уряду. "Беручи до уваги, що робота у Верховній Раді, — сказав Ігор Юхновський, — теж стає дуже важливою роботою внаслідок того, що не існує взаєморозуміння між Верховною Радою і урядом республіки, я вважаю за необхідне залишитися у Верховній Раді республіки і піти з посади першого віце-прем'єр-міністра України."

Причиною заяви пана Юхновського про відставку стали не лише скарги на нього з боку директорів і міністрів, про які згадував Леонід Кравчук. Якби він не зробив такого кроку, то все одно перестав би бути першим заступником Прем'єр-міністра, адже того самого дня, коли він оприлюднив свій намір залишити урядову посаду, Президент Кравчук підписав Указ про його відставку із стандартним формулюванням — "у зв'язку з переходом на іншу роботу." Радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми Тарас Стецьків твердить, що на пана Юхновського з боку Президента Кравчука здійснювався тиск у певній конфліктній ситуації. Але перший віце-прем'єр не поступився позицією і таким чином залишився без посади. А ініціатором цієї відставки, за словами пана Стецьківа, був аж ніяк не Прем'єр-міністр. Сам академік Юхновський категорично відмовився розмовляти зі мною на цю тему.

Згідно з інформацією Анатолія Скічка у "Вечірньому Києві" за 20 березня 1993 року, міністр охорони здоров'я Юрій Спіженко на прес-конференції 18 березня заявив, що, якби він міг, "то відправив би першого віце-прем'єра у відставку ще три місяці тому." Невдоволення міністра викликало рішення очолюваної Ігорем Юхновським Валютно-кредитної ради про недовіру "міністрові охорони здоров'я Спіженкові Ю.П. та заступникові міністра охорони здоров'я Мальцеву В.І. у справі забезпечення закупівлі ліків для України та використання державних валютних коштів." Валютно-кредитна рада керувалася висновками комісії Верховної Ради, котра перевіряла Міністерство охорони здоров'я на предмет "забезпечення лікувальними засобами медичних установ та населення."

За висновками комісії, до якої увійшли троє медиків, один фармацевт і троє економістів-фінансистів, в міністерстві були виявлені серйозні зловживання. Приміром, шість мільйонів доларів призначалися для імпорту препаратів, котрі не відносяться до життєвоважливих, на три мільйона і триста тисяч доларів мали намір купити медикаментів, котрих в Україні було в достатній кількості, до того ж у контрактах передбачалася закупівля за підвищеними цінами, а передоплата складала близько десяти мільйонів доларів. На двадцять два мільйона доларів було закуплено препаратів, не зареєстрованих в Україні. На підставі цих висновків очолювана паном Юхновським валютно-кредитна рада звернулася до Кабінету Міністрів з проханням розглянути питання про "адміністративну чи іншу відповідальність службових осіб МОЗ." Вона також констатувала неефективність нині існуючої системи забезпечення країни медичними препаратами.

 

На прес-конференції 18 березня міністр охорони здоров'я Юрій Спіженко та інші звинувачувані особи відкинули всі пункти звинувачення. Вони в свою чергу звинуватили керівників і декого з членів комісії Верховної Ради у некомпетентності та користолюбстві. Пан Спіженко заявив, що один з них, пан Віцяк, не від того, аби зайняти його крісло. З'явилися в пресі і публікації на захист Міністерства охорони здоров'я. Зокрема, в газеті "Киевские новости" за 23 квітня 1993 року Тамара Грабовська і Геннадій Киріндясов, відстоюючи позицію Мінздраву, писали, що, як вважають у міністерстві, комісія Верховної Ради сфальсифікувала документи.

Саме з приводу цього конфлікту, якщо вірити народному депутатові, радникові Прем'єр-міністра Леоніда Кучми Тарасові Стецьківу, Президент Кравчук і тис на пана Юхновського, домагаючись від нього, аби він не підписував відповідне рішення Валютно-кредитної ради. Діставши відмову, Президент підписав Указ про звільнення першого віце-прем'єра. "Реально Юхновського зжерла лікарська управлінська братія. — каже пан Стецьків. — І Кравчук (а Спіженко був протеже Кравчука) особисто дуже сильно до цього приклався." Аналогічної думки дотримується і провідник Руху Вячеслав Чорновіл. Він вважає, що Леонід Кравчук захищав Юрія Спіженка, бо вони були давніми друзями ще з тих часів, коли пан Спіженко був керівником з охорони здоров'я у Житомирі. "Голова постійної комісії Верховної Ради Павло Віцяк визнав, — сказано у повідомленні Рух-прес, опублікованому в "Независимости" 20 березня 1993 року, — що після засідання Ради Леонід Кравчук у телефонній розмові з Ігорем Юхновським заступався за міністра-розтратника." "В нас була розмова з Юхновським на цю тему. — каже пан Кравчук. — Він мені дзвонив, доповідав. У стилі моєї роботи не було будь-якого тиску на будь-кого. Леонід Кучма побачив, що на посаду першого віце-прем'єра треба людину, яка могла б замінити прем'єра у разі його відрядження. Це були не просто амбіції. Леонід Данилович все сказав відверто, що немає порядку у Кабінеті міністрів. Така була аргументація." Пан Кравчук стверджує, що відставка першого віце-прем'єра відбулася за поданням Прем'єр-міністра.

Як зазначав у "Голосі України" за 12 січня 1993 року народний депутат України дванадцятого скликання, член-кореспондент Академії наук України Любомир Пиріг, рішення Валютно-кредитної ради від 11 березня не виконане і не скасоване. Але тільки після нього на підставі висновків колишньої експертної групи нарешті регламентовано імпорт медикаментів. Зокрема, створено експертну комісію для закупівлі зарубіжних лікарських засобів і затверджено відповідне положення, затверджено Перелік важливих та життєво необхідних препаратів.

На перший погляд, цей конфлікт між людьми Леоніда Кучми і Леоніда Кравчука мав локальний характер, адже буквально з перших днів свого перебування в кріслі глави уряду пан Кучма підкреслював, що в нього нормальні стосунки з керівником держави. "Можу на сто відсотків сказати, що на мене ні з боку Президента, ні з боку Голови Верховної ради тиску не було. Хоча я, звичайно, радився." — відповів Прем'єр-міністр з парламентської трибуни на запитання депутата з Харкова Івана Валені, чи не було на нього тиску під час формування уряду. Леонід Кучма намагався висловлюватися про Президента коректно навіть у конфліктних ситуаціях. Після критики Леоніда Кравчука за Указ від 16 червня 1993 року "Про невідкладні заходи щодо стабілізації економічної та політичної ситуації в країні", який суттєво обмежував повноваження Прем'єр-міністра, пан Кучма все ж заявив, що рішення Президента як найвищої посадової особи для членів уряду обов'язкові до виконання — його слова навів 22 червня 1993 року в "Робітничій газеті" кореспондент Укрінформу Михайло Коломієць. Навіть в день своєї відставки 21 вересня 1993 року він наголошував, що у нього нормальні стосунки з Президентом.

І все ж траплялися ситуації, котрі ставили запевнення Прем'єр-міністра під сумнів. Наприклад, 6 липня 1993 року Президент Кравчук адресував Прем'єрові вказівку, котру в "Киевских ведомостях" за 10 липня 1993 року відтворила журналістка Людмила Васильєва. Пан Кравчук написав таке: "Мінекономіки без дозволу Кабінету Міністрів підвищив ціни на теплоенергію на виробничі потреби. Прошу розглянути цей факт і дати йому відповідну оцінку. Винних покарати. Довести до громадськості, яка обурена тим, що уряд не знає, що роблять його підлеглі." Людмила Васильєва наводить висловлювання Прем'єр-міністра з цього приводу: "Мені незрозуміла ця позиція. З таким самим успіхом Президент міг написати резолюцію Борису Єльцину чи Чорномирдіну чому, мовляв, вони підвищують ціни на нафту й газ." Пан Кучма стверджував, що Президент був поінформований про передачу повноважень на регулювання цін та тарифів до Мінекономіки. "Я не знаю, як це розцінити, інакше, як іграми, я це назвати не можу." Це непорозуміння мало б суто робочий характер, якби вищенаведена резолюція не була розтиражована засобами масової інформації. У розмові з Людмилою Васильєвою пан Кучма нарікав, що лише по російському телеканалу "Останкіно" резолюцію пана Кравчука цитували двічі.

Прем'єр-міністр Леонід Кучма 10 липня 1993 року підписав спільну Заяву голів урядів України, Білорусі і Росії про невідкладні заходи щодо поглиблення економічної інтеграції. Як стверджує віце-прем'ер обох кучмівських урядів Василь Євтухов, перед підписанням Прем'єр погоджував її з Президентом України. І хоча Леонід Кучма зазнав шаленої критики з боку правих політичних організацій, Леонід Кравчук, як стверджує Василь Євтухов, ніде й словом не обмовився про це. Леонід Кравчук каже, що Заява з ним не була погоджена. Нині неможливо встановити істину, але сам факт таких розбіжностей ілюструє стосунки, котрі складалися у глави держави і глави уряду.

"Без сумніву, тертя між адміністрацією Президента і Кабінетом Міністрів були. — твердить радник Прем'єр-міністра Кучми Тарас Стець-ків. — Тому що в адміністрації було чимало діячів, котрі намагалися вирішувати питання комерційного характеру для себе особисто і прагнули це робити через Кабінет Міністрів. Тому відбувався тиск з метою розв'язання того чи іншого питання, пробити цю ліцензію, пробити цей контракт і так далі. У Кабінеті Міністрів до приходу Кучми також зберігалася своя система вирішення конкретних комерційних питань. Значна кількість міністрів працювала на себе, створюючи різноманітні комерційні структури, пробиваючи державні замовлення і так далі."

Віце-прем'єр уряду Кучми з питань енергетичного комплексу Юлій Іоффе, котрий, як й Ігор Юхновський, досить швидко пішов у відставку, у виданій 1995 року луганським видавництвом "Лугань" книзі спогадів "Один на один з системою" змальовує Президента Кравчука особою, котра вороже ставилася до його спроб реформувати галузь і всіляко заважала йому.

Віце-прем'єр обох кучмівських урядів Василь Євтухов на запитання, чи заважав Президент роботі уряду, відповів ствердно, але факти назвати відмовився. Він сказав, що з цього приводу ведеться слідство і підкреслив: "Питання полягає в тому, що команда Кравчука робила без його відома. Я в цьому переконаний, бо з деяких питань з команди Кравчука до мене теж були дзвінки з вимогою зробити так, а не інакше. Дехто з віце-прем'єрів вважав, що раз кажуть підписати, то треба підписати. Тоді його на шпальти газет кидали — чи зразу, чи пізніше. Я цього не робив, бо після одного з дзвінків із адміністрації від імені Президента я сам зателефонував до Президента, а він був здивований. Тоді я йому кажу: "Дозвольте я буду в таких випадках до вас дзвонити?" Він погодився. До честі Кравчука подібні розмови були в нас разів п'ять. Я, як віце-прем'єр, дзвоню до Президента і кажу: чи правда, що такий-то такий-то хоче за вашим розпорядженням зробити те-то? "Ні, — каже, — це брехня." А Кучму подібні втручання дратували. Бо без кінця радники  радять і всі прикриваються Президентом."

Радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми доктор економічних наук Олег Соскін вважає, що між Президентом і прем'єром велася постійно прихована боротьба за впливи. Зокрема, за словами пана Соскіна, Леонід Кравчук постійно наполягав на тому, щоб керівник уряду ліквідував свій інтелектуальний штаб — групу радників.

Боротьба за впливи, зокрема, виявлялася в тому, що при Кабінеті Міністрів і при президентській адміністрації створювалися ідентичні структури, котрі мали на меті збільшувати вплив на становище в країні тієї владної структури, при якій вони були створені. Приміром, при Кабінеті Міністрів функціонувала Рада підприємців України на чолі з Володимиром Суміним. Як повідомляв "Голос України" 26 березня 1993 року, виступаючи на засіданні Ради Леонід Кучма заявив, що 'такі ради повинні бути тільки при уряді." Ці слова мали стосунок до Президента, котрий в той час створював таку ж раду на чолі з Валерієм Бабичем при президентській адміністрації. Трохи згодом утворилися різноманітні об'єднання, одні з яких були прокучмівським, інші — прокравчуківськими. Це яскраво виявилося у період боротьби за продовження урядові над-звичаних повноважень. 15 травня 1993 року "Голос України" надрукував звернення Національної ради Всеукраїнського об'єднання підприємців до Президента та Верховної Ради, в якому вона закликала не продовжувати повноважень Урядові, оскільки Національна рада не довіряє кваліфікації урядовців. У тій же газеті 16 травня Українська національна асамблея підприємництва заявила, що "Уряд Л. Кучми з перших кроків своєї діяльності рішуче взяв курс на кардинальні економічні реформи, прийнявши ряд декретів з питань податкової політики, лібералізації зовнішньоекономічних відносин, державної підтримки підприємництва тощо." І хоча, як відзначалося, уряд не уник багатьох помилок, але Українська національна асамблея підприємництва закликала продовжити йому строк надзвичайних повноважень.

"А уряд' вже набирав все більшої сили і автономізації від Президента. — згадує Леонід Кравчук. — Це й Іван Степанович Плющ допомагав і багато чого іншого. Лінія велася така, що уряд є виконавська влада, а Президент є просто глава держави." Звісна річ, пан Кравчук не бажав перетворення своєї посади на посаду весільного генерала і вживав заходів для того, щоб протистояти таким спробам. 20 травня 1993 року, через два дні після того, як прем'єр Кучма попросив продовжити його урядові додаткові повноваження, надані йому 18 листопада 1992 року, Президент Кравчук виступив у парламенті з такою пропозицією: "Президент бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто очолює його. Верховна Рада вносить відповідні зміни до Конституції. Вони незначні. По суті, йдеться про зміну двох-трьох статей. Верховна Рада обирає віце-президента. Президент формує уряд і бере на себе виконавчу владу." Така пропозиція була висловлена на противагу проханню Прем'єр-міністра продовжити повноваження. В кінцевому підсумку парламент відмовив їм обом і відновив становище, котре існувало до 18 листопада 1992 року. Тобто уряд не отримав права видавати законодавчі декрети.

Отож, ціну всім запевненням Леоніда Кучми про нормальні стосунки з Президентом, ймовірно, найвиразніше ілюструють слова Президента Кравчука, сказані ним у Верховній Раді 21 вересня 1993 року — в день відставки Прем'єр-міністра: "Але ще раз хочу сказати: коли люди в політиці кажуть, що вони великі друзі, то цього, повірте, ніколи не буває. Друзі тоді щирі, коли за ними не стоять партії, маси, коли не вирішуються дуже складні питання, до того ж і міжнародного характеру."

Якщо подивитися на справу з цього погляду, то суперечності між Президентом і Прем'єр-міністром мали відбуватися аж ніяк не через те, що вони, можливо, один одного недолюблювали. З одного боку клан Леоніда Кравчука не бажав поступатися владою і боровся проти нових людей на Печерському пагорбі. З іншого боку причина напружених взаємовідносин полягала у побудові влади, котра дісталася Україні від Радянського Союзу і виявилася неефективною за нових умов. Ця криза поглибилася тим, що замість кардинальної політичної реформи створювалися нові владні структури, котрі дублювали вже існуючі. Приміром, інститут представників Президента в регіонах дублював виконкоми місцевих Рад народних депутатів. У результаті відбувалися регулярні конфлікти між ними. Оскільки створена Леонідом Кравчуком адміністрація Президента і Кабінет Міністрів також існували у рамках виконавчої гілки влади й мали значною мірою тотожні функції, то й вони були приречені конкурувати між собою. Оскільки така конкуренція відбувалася між двома підрозділами виконавчої влади, вона аж ніяк не полегшувала діяльність нового Кабміну.Відсутність у нових урядовців, за винятком однієї особи, досвіду керівної апаратної роботи закономірно викликало підозри у можливості їхніх некомпетентних дій. Такі звинувачення отримав й Ігор Юхновський, котрий першим пішов у відставку. Політолог Володимир Литвин, який за Президента Кучми обіймає посаду заступника голови президентської адміністрації, вважає пана Юхновського безпомічним урядовцем. Ось як він писав про це у "Киевских ведомостях" за 18 квітня 1993 року: "Завдяки цьому засіданню (йдеться про засідання Верховної Ради, де обговорювали питання про поєднання урядових і депутатських посад і на якому Ігор Юхновський подав у відставку — Ю. Л.), Л.Кучмі трапилася нагода позбавитися І.Юхновського, котрий явно не справлявся з обов'язками першого віце-прем'єра. Щоб усі переконалися в цьому, — пише Володимир Литвин, — дав йому можливість провести переговори у Середній Азії і Росії відносно енергоносіїв. Як і варто було чекати, той їх урочисто провалив. Фактично не розв'язав жодного більш-менш суттєвого питання. І, усвідомивши свою безпомічність, скористався моментом, щоб красиво піти.*

"Урядовий кур'єр" за 12 січня 1993 року наводить слова самого Ігоря Юхновського, про "досить важкі переговори щодо поставок туркменського газу", які фактично заперечують звинувачення Володимира Литвина. "Україна заборгувала цій державі близько 8 мільярдів рублів. Наша сторона зобов'язалася повернути борг до 15 січня через російську банківську систему. У підсумку, як повідомив пан Юхновський, вдалося домовитися з туркменами про постачання газу."

Ігор Юхновський в "Урядовому кур'єрі" за 16 лютого 1993 року підтвердив, що йому не вдалося домовитися з Росією: "Щодо цін на нафту і газ, — розповідає керівник української делегації на переговорах, перший віце-прем'єр України Ігор Юхновський, — то росіяни поставили перед нами невигідні умови. Вони виставили велику ціну за газ, але неймовірно низьку ціну за проходження газу територією нашої країни. Ми вважали, що коли ціна на російський газ для нас наближається до світової ціни, то й плата за проходження цього газу по нашій території, теж повинна наближатися до світової." Заради справедливості треба сказати, що підвищити ціни за транзит російських енергоносіїв українською територією не вдалося не тільки Ігорю Юхновському, але загалом уряду Леоніда Кучми навіть після відставки першого віце-прем'єра.

Сам Прем'єр-міністр, очевидно, не зовсім схвально ставився до діяльності пана Юхновського. Про це свідчать його слова, наведені Людмилою Васильєвою в "Киевских ведомостях" за 29 квітня 1993 року. На думку Прем'єр-міністра, перший віце-прем'єр "і сам зрозумів, що не зможе бути тягловою конякою, котра повинна орати і день, і ніч."

 

Але Ігор Юхновський був не єдиною особою в уряді Кучми-прем'єра, до якого можна було поставити претензії в некомпетентних діях. Кабмін прийняв деякі рішення, котрі, як показав час, можна оцінити набагато жорсткіше, ніж просто некомпетентність.

28 трильйонів і 200 мільярдів карбованців — таку суму на 1 грудня 1995 року довірчі товариства та подібні до них структури заборгували українським громадянам і юридичним особам. Цю цифру назвав у Верховній Раді 13 грудня 1995 року голова створеної Президентом Кучмою комісії з розслідування діяльності довірчих товариств Василь Дурдинець.

Як відомо, довірчі товариства, котрі в 1992 році повиростали, як гриби після дощу (Василь Дурдинець заявив, що їх виявлено 2474), позичали у громадян та юридичних осіб гроші під колосально великі відсотки на валютні вклади — від десяти і більше на місяць. Через деякий час вони одне за одним лопалися, а їхні керівники зникали у невідомому напрямку.

Якщо вірити Василеві Дурдинцю, то на час його доповіді було закінчено розслідування чотирьох кримінальних справ. Директора товариства "Магнум" Осипова засуджено до 5 років позбавлення волі за шахрайство. *Є перспективи, — сказав пан Дурдинець, — найближчим часом завершити розслідування з передачею винних до суду ще двадцяти чотирьох кримінальних справ. Вісім справ взяли до свого провадження органи прокуратури." Але ці факти мало втішають обкрадених вкладників. По-перше, посадили явно стрілочника. По-друге, за словами пана Дурдинця, активів і майна, що залишились у довірчих товариств та інших аналогічних структур на час перевірки, недостатньо для повернення вкладів навіть без обіцяних відсотків.

"Поза всяким сумнівом, — сказав пан Дурдинець, виступаючи перед парламентарями, — однією з головних причин, які призвели до пограбування людей і краху багатьох довірчих товариств та інших небанківських фінансових установ, стало свідоме, зловмисне порушення законодавства їх керівниками, шахрайство і зловживання." Але при тому Василь Дурдинець вважає, що такі зловживання великою мірою стали можливими через недосконалість нашого законодавства.

Довірчі товариства діяли на основі ухваленого 17 березня 1992 року Декрету Кабінету Міністрів. При цьому текст декрету було сфальсифіковано. В офіційних урядових виданнях опубліковано два варіанти згаданого декрету. Обидва тексти завірені печаткою загального відділу Кабінету Міністрів. Депутати наголошували, що така печатка ставиться тільки на документи, завізовані Прем'єр-міністром або віце-прем'єром.

"У варіанті, опублікованому 22.04.1993 року в офіційному виданні "Вісник Верховної Ради", — сказав депутат Сергій Драгомарецький, виступаючи у обговоренні доповіді Василя Дурдинця, — відсутнє положення, завдяки якому довірчі товариства отримали можливість працювати з грошовими доходами громадян. Це стало можливим після опублікування фальсифікованого тексту декрету, котрий містить фразу про те, що майном довірителя є тільки грошові засоби, цінні папери і документи, котрі засвідчують право власності. Слід відзначити, що це різночитання не є єдиним."

І хоча Президент Леонід Кучма створив комісію з розслідування діяльності довірчих товариств, але рішення саме очолюваного ним Кабінету Міністрів дали законодавчу оснору для пограбування десятків, а можливо й сотень тисяч співвітчизників.

Однією з найболючіших проблем України є і ще довго буде — велетенський борг України Росії. Тим часом, перебуваючи на посаді Прем'єр-міністра, Леонід Кучма неодноразово стверджував, що навпаки — Москва заборгувала Києву. 11 січня 1993 року під час зустрічі з керівниками міських Рад народних депутатів міст обласного підпорядкування глава уряду стверджував, що Росія за прямими поставками винна Україні 426 мільярдів рублів. Ці слова навів Сергій Гайстер у "Голосі України" за 13 січня 1993 року. Михайло Сорока 16 січня 1993 року в "Урядовому кур'єрі", посилаючись на Прем'єр-міністра Кучму, пише: "Аналіз показує, що російські підприємства заборгували українським понад 400 мільярдів карбованців, а українські російським — близько 200 мільярдів. Поки що в розрахунках між підприємствами баланс на користь України. — додав Прем'єр-міністр. — Однак ця проблема була торік і залишається сьогодні дуже гострою. Олександр Сокол в "Правде УкраиньІ" за 2 березня 1993 року, розповідаючи про прес-конференцію пана Кучми, котра відбулася 27 лютого, наводить його коментар, що, мовляв, російські засоби масової інформації пишуть лише про заборгованість України "і не пишуть про те, що російські підприємства винні українським біля 700 мільярдів рублів." Віце-прем'єр Віктор Пинзеник 4 березня 1993 року у Верховній Раді, відповідаючи на запитання депутатів про позитивне сальдо у боргах між українськими і російськими підприємствами, сказав: "Щодо взаємовідносин з Росією. Позитивне сальдо, судячи з нашої звітності, дебеторська і кредиторська заборгованість наших підприємств на користь наших підприємств."

Постає запитання: звідки ж узявся понадмільярдний борг України Росії? Доктор економічних наук Володимир Черняк називає кілька причин. "Ми продавали раніше, а іноді й нині продаємо наші товари, — сказав він, зокрема, — за внутрішніми, а не за світовими цінами. Це в середньому на тридцять п'ять відсотків дешевше. Через відсутність паритету зовнішній борг збільшується. Росія забезпечує стабільний позитивний баланс через заниженість курсу карбованця по відношенню до рубля. Нереальне співвідношення курсів дає їй змогу встановлювати високі ціни за свої товари, а українські товари вивозити за заниженними."

Але в основу основ українських боргів Росії лягли деякі документи, підписані восени 1992 року урядом Леоніда Кучми.

2 листопада 1992 року віце-прем'єр Віктор Пинзеник підписав угоду про зобов'язання урядів Російської Федерації і України, пов'язаних з гарантіями забезпеченості та погашення банківського технічного кредиту. Згідно з цією угодою Українська держава взяла на себе борги своїх підприємств в той час, як Росія не зробила цього, бо, згідно з російськими законами, держава не відповідає за борги підприємств. Це й стало основою державного боргу України перед Росією.

Вищезгадані негативи урядування кучмівського Кабміну не сприймалися б так гостро, якби йому вдалося досягти хоч якихось видимих зрушень на краще в економічній сфері.

Новопризначений Прем'єр-міністр почав діяти вельми рішуче. З його ініціативи 8 листопада 1992 року було ухвалено Указ Президента "Про реформу грошової системи", згідно з яким з 23-ї години 12 листопада припинялося функціонування рубля в грошовому обігу України. Це було викликано виниклими серйозними проблемами в міждержавних українсько-російських розрахунках. "Платіжні вимоги, які з українських банків відправлялися в банк у Москву, — згадує тодішній Голова Верховної Ради Іван Плющ, — не розбиралися. Вони складувалися в банківських сховищах тюками і мішками. І сума таких платіжних вимог доходила уже до декількох сот мільйонів рублів. Мені здається, що називалася цифра десь п'ятсот-шістсот. Тоді Головою Національного банку Росії був Матюхін. І одним з головних питань на дагомиській зустрічі президентів було: як же нам далі розраховуватися? А він каже просто: "Присилайте ваших людей, нехай розбирають оті мішки, в нас нікому їх розбирати." Після цього постало питання: як же можна далі буть у рубльовому просторі? І я тоді різко виступив з критикою тих, хто казав, що не хоче виходити." Іван Плющ додає, що "через необізнаність, недостатність досвіду, невмілість, недостатність знань наші державні фінансові структури були просто обіграні нахабними зухвалими діями центрального банку Росії і її фінансових структур. А наші безсилі були щось зробити."

Тим часом, доктор економічних наук Володимир Черняк вважає, що Росія захищала свій ринок від української інфляції. Такої ж думки дотримується радник Президента України Володимир Лановий. "Українські комерсанти почали збагачуватися за рахунок гри на різниці готівкового і безготівкового курсів рубля, котрий утворився після розвалу СРСР. Вони переказували дешевший безготівковий рубль з України до Росії, там міняли його на дорожчу готівку і таким чином діставали прибутки. При цьому Київ експортував до Москви свою інфляцію." "І тоді Росія, — згадує член існуючої на той час Державної Думи при Президентові  України Володимир Черняк, — прийняла рішення, що обмін можна здій снювати тільки через єдиний центр обміну — відбулося гальмування  всього товарообігу."

Проти виходу з рубльової зони виступав тодішній Голова Національного банку України Вадим Гетьман. Пізніше він неодноразово в своїх публічних виступах підкреслював, що, передчасно вийшовши з рубльової зони, Україна зазнала значної шкоди. 'Мене у зв'язку з моєю позицією по виходу з рубльової зони звинувачують, що я виступав проти грошової одиниці України. — каже провідник групи незалежних депутатів у парламенті України Вадим Гетьман. — Це неправда. Я з цього приводу вносив пропозиції до Декларації про суверенітет, ухваленої 16 липня 1990 року. Ще до здобуття Україною незалежності ми з Ігорем Юхновським таємно, але з санкції тодішнього прем'єра Вітольда Фокіна, проводили переговори за кордоном про друкування української грошової одиниці. А противником виходу з рубльової зони я був тому, що треба було спочатку поділити алмазний фонд, валютний фонд, інші активи, а вже потім виходити. А так нас Росія обібрала.*

Володимир Черняк вважає, що гіпотетичне Вадим Гетьман має рацію. Але практично змусити Москву віддати нам нашу частку активів, котрі залишилися від Радянського Союзу було, принаймні за тих обставин, практично неможливо. "Гетьман тоді вважав, — каже Володимир Черняк, — що, оскільки тоді була різниця між курсом готівковим і безготівковим, тому можемо обхитрити Росію. Це абсолютно нереально. Що, такі дурні там люди сидять? Ми намагалися обдурити Росію. І Росія, виходячи з власних інтересів, виштовхала нас. До речі, часто ми своєю некомпетент ною політикою давали підстави для економічної агресивності Росії. Я не хочу сказати, що Росія веде себе чемно, але це той випадок, коли ми поводили себе, м'яко кажучи, не так, як 'треба.* І тому, на думку пана Черняка, рішення про вихід з рубльової зони, ухвалене з ініціативи Леоніда Кучми, було правильним. "Чим довше ми зволікали б, — твердить  професор Черняк, — тим більше збитків зазнали б. "

Але само собою рішення про вихід з рубльової зони не могло вплинути на перебіг подій в Україні. Воно могло мати успіх лише за наявності економічних реформ.

Хоча уряд Леоніда Кучми отримав величезні повноваження, та після першого енергійного рішення, пов'язаного з виходом з рубльової зони, у Прем'єр-міністра виникли явні проблеми із "зануренням у реформи*. Зокрема, з економічною програмою. Хоча Прем'єрові досить легко надали надзвичайні повноваження, але в процесі парламентського обговорення цього питання висловлювалися вельми серйозні застереження. "На мій погляд, ми знову засліплені тим, що відбувається. — казав депутат Анатолій 5]гоферов з Луганщини, виступаючи під час обговорення доповіді Прем'єр-міністра 18 листопада 1992 року. — І якщо додаткові повноваження ми дамо урядові не під конкретну дію і конкретну програму, то Верховній Раді треба буде просто саморозпуститися. Адже робити нам більше буде нічого. Думаю, ми не маємо права просто так віддати повноваження, якими нас наділили виборці.* Сумнів у необхідності надати додаткові повноваження за відсутності конкретної програми висловлювали деякі інші депутати. Зважаючи на те, що уряд протягом певного періоду часу здійснював декретотворчу діяльність взагалі без програми, а також на те, що його економічні рішення викликали серйозні нарікання у суспільстві, необхідність обгрунтування своїх дій для очолюваного паном Кучмою Кабміну була особливо актуальною. Але становище з цією справою явно не влаштовувало прем'єра, про що свідчив цілий ряд фактів.

16 січня 1993 року в "Правде Украйни*, а також в 'Киевских новос-тях* № 4 того ж року було надруковано замітку однакового змісту: "Як стало відомо з компетентних джерел, Прем'єр-міністр Леонід Кучма звернувся до екс-віце-прем'єра Володимира Ланового з проханням підготувати за два тижні програму виходу України з економічної кризи. Таку програму було підготовлено протягом десяти днів і зараз вона знаходиться на розгляді уряду. Відомо також, що Леонід Данилович відкинув аналогічну програму, розроблену Міністерством економіки України.* На перший погляд, нічого особливого у такій інформації не було, але в компетентних людей вона не могла не викликати здивування, адже розробкою ідеології економічної реформи займався віце-прем'єр з питань економіки, міністр економіки Віктор Пинзеник.

Володимир Лановий теж свого часу був віце-прем'єром з питань економіки; але в уряді Вітольда Фокіна. Тоді оглядачі висловлювали припущення, що Президентові Кравчуку і Прем'єр-міністрові Фокіну знадобився урядовець з іміджем реформатора і не пов'язаний з компарт-номенклатурою. Таким чином співробітник Інституту економіки Академії наук України дістав призначення до уряду. Але він фактично не став членом фокінської команди, що продемонстрував 3 липня 1992 року, не приєднавшись до демаршу уряду, котрий майже у повному складі залишив зал засідань парламенту на знак протесту проти певних дій Верховної Ради. Незабаром він був відправлений у відставку Президентом Кравчуком після того, як, за твердженням самого пана Ланового, спробував справді здійснювати економічні реформи. Між Віктором Пинзеником і Володимиром Лановим існували тертя під час перебування останнього на посаді. Депутат Пинзеник з трибуни Верховної Ради звинувачував віце-прем'єра Ланового у промосковських настроях.

"Я був запрошений до Кабінету міністрів на зустріч з Прем'єр-міністром, — розповідає Володимир Лановий, — приблизно 25-26 грудня 1992 року, з пропозиціями щодо можливої моєї участі в уряді, але на посаді радника. Я відмовився від такої посади, сказавши, що я готовий відповідати за ту справу, яку я розроблятиму і відповідатиму за результати цієї справи одночасно. Він сказав, що подумає. І попросив мене, щоб наш Центр ринкових реформ підготував програму діяльності уряду, наголосивши, що залишилося дуже мало часу до розгляду цієї програми у Верховній Раді. А я кажу: "Розумієте, той пише програму, хто буде її виконувати." Ну, були запевнення різного плану з його боку, що ось давай програму і все буде нормально, будеш відповідати за її здійснення. Я попросив строк до 10-го січня. В нас було два тижні і за два тижні ми, Центр ринкових реформ, дали Прем'єр-міністру спочатку концепцію цієї програми. Він подивився і каже: "Це якраз те, що потрібно. Давайте програму." Ми вчасно подали її. Я прийшов один на один і дав йому. Без вхідних і вихідних. "Ну, я вам подзвоню." Наступного разу від нього подзвонили через рік і чотири місяці."

 

Віце-прем'єр з питань економіки Віктор Пинзеник на прохання Людмили Васильєвої таким чином прокоментував у "Киевских ведомостях" за 26 січня 1993 року факт підготовки економічної програми Володимиром Лановим: "Ми не готували такого варіанту програми, котрий би базувався на якомусь одному документі. Так, Лановий передав прем'єрові свою програму, але таких програм у нас зараз десяток: розробки фахівців і апарату Кабінету Міністрів, відділів Мінекономіки і Мінфіну, радників Прем'єр-міністра, інституту економіки, науково-дослідного інституту Мінекономіки, програма Союзу промисловців і підприємців, навіть програма директора заводу "Оризон" Баннікова тощо. Ми готуємо не програму (їх уже і так було достатньо: згадаємо, до речі, що у березні минулого року парламент ухвалив Основи економічної політики в Україні), а план дій Кабінету Міністрів. І це робота цілого колективу людей. Кому з них приписати авторство? Лановий сам приніс свою програму того дня, коли засідала Президія КМ, і за рішенням Президії доручення розробити документ було дано не йому, а мені, Євтухову, Мініну."

Потім, коли 2 лютого 1993 року урядовий план економічних перетворень нарешті був представлений Верховній Раді, то у виступах деяких депутатів звучало відлуння боротьби, яка відбувалася навколо цього документу. "Одначе я виходжу з того факту, — казав з трибуни Верховної Ради голова фракції "Нової України" Володимир Щербина, — що, скажімо, програма, котра була підготовлена колишнім міністром Лановим, з котрою мали ознайомитися депутати, уявляється добрим доповненням до того, що запропонував уряд, оскільки там є цілий ряд розділів, значно більш детально опрацьованих, і мені вона видається більш цілісною."

Дехто з депутатів, критикуючи представлений паном Пинзеником план, вказував на такі його риси, котрі могли свідчити, що він готувався за вельми нервових обставин. Депутат В. Бичков з Херсонщини відзначав, що у розділі про місцеве самоврядування вживається слово "департамент". "Хочу поставити запитання людині, котра працювала над цим розділом: де в нас департамент? — запитав промовець і зробив висновок. — Що ж списували з документів, ухвалених у Росії?" А. Печеров з Одещини зауважував: "Ще потрібно звернути увагу на суперечності у висновках. Подивіться, наприклад, сторінки 13 і 19. На одній пропонується об'єднати позабюджетні кошти з бюджетом, на другій — створити нові позабюджетні фонди. Або взяти сторінку 7: вгорі — буде приріст, якщо виконаємо всі вимоги, внизу — буде спад сільськогосподарської продукції. Допущено елементарні неточності в загальноприйнятних економічних формулюваннях. Складається враження, що не було створено компетентної групи для редакційного опрацювання документа. А якщо вона й була створена, то не справилася зі своїми обов'язками."

Наявність проблем із урядовою економічною програмою однозначно підтвердило засідання Президії Кабінету Міністрів 10 січня 1993 року, на якому розглядався хід підготовки проекту програми економічних реформ уряду. "Пропозиції до Цього документу, — сказано було в "Голосі України" за 12 січня 1993 року, — підготовлені робочою групою Міністерства економіки спільно з Міністерством фінансів, визнані незадовільними. Відзначено, що вони хибують на декларативність, відсутність серйозного аналізу нинішньої економічної ситуації в Україні, не містять конкретного механізму реалізації ринкових реформ. Враховуючи це, запропоновані зазначеними міністерствами матеріали направлено на доопрацювання. Контроль за ходом роботи над проектом програми економічних реформ уряду покладено на віце-прем'єр-міністра України, міністра економіки Віктора Пинзеника і віце-прем'єр-міністра України Василя Євтухова.*

"Шкода, що цього уряду не було в січні 1992 року. Тоді Україна не була б пограбованою і розореною, ми значно швидше просувалися б шляхом реформ." — сказав депутат Михайло Швайка з Львівщини, виступаючи 2 лютого 1993 року в обговоренні представленого урядом документа. Йшлося про План дій уряду України на 1993 рік по реалізації та розвитку "Основ національної економічної політики". "Основи* були розроблені під керівництвом народного депутата України Олександра Ємельянова — головного економічного радника Президента Леоніда Кравчука і ухвалені в березні 1992 року чомусь на закритому засіданні Верховної Ради. З невідомих причин "Основи" не були призначені для опублікування. Володимир Лановий, перебуваючи на той час віце-прем'є-ром, оцінив "Основи" як недієздатний документ. Серед розробників "Основ" був і Віктор Пинзеник, який і представив на розгляд Верховної Ради план дій уряду, що мав на меті розвивати 'Основи".

План дій уряду складався із декларації заходів, які уряд має здійснити або вже здійснив. У першому пункті йшлося про відродження керованості державним сектором економіки через відповідні міністерства. "Мова йде про нову систему взаємовідносин міністерств і підприємств. — казав Віктор Пинзеник. — Міністерства призначають директора, укладаючи контракт з ним, контролюють, як і будь-який господар, фінансові результати роботи без права втручання в оперативну діяльність. Ми виходимо з принципово важливої ролі директора, а тому його зарплата безпосередньо ув'язується з результатами роботи керованого підприємства (за чистим прибутком) і максимальним розміром не обмежується. Але це покладає й велику особисту відповідальність на директора за роботу державного підприємства. Інакше кажучи, даючи великі права і можливості заробітку, ми передбачаємо й відповідну відповідальність.* Такий підхід не був випадковим, оскільки Прем'єр-міністр Леонід Кучма неодноразово заявляв про необхідність відновити керованість державним сектором економіки.

Депутат Анатолій Ягоферов з Луганщини під час обговорення у парламенті оцінив запропонований документ таким чином: "Ми очікували, що план дій виглядатиме як надзвичайні і екстрені заходи впливу для підйому економіки, наприклад, з такими конкретними рубежами й етапами: у першому півріччі 1993 року зупинити сповзання економіки вниз; в другому півріччі вийти на обсяг виробництва 1992 року; 1994 року вийти на обсяг виробництва 1991 року і в 1995 році вийти на обсяг виробництва 1990 року, тобто на той обсяг, з яким ми прийняли Україну, ставши народними депутатами України."

Делегати від Луганщини запропонували: "Відмітити, що Кабінет Міністрів програми на весь термін повноважень у відповідності зі статтею 117 Конституції не подав." Але пройшла пропозиція депутата Дубенкова, згідно з якою доповідь уряду було взято до відома. За це проголосували 277 парламентарів. Іншими словами — парламент прохолодно поставився до економічної політики уряду і не захотів розділити з урядом відповідальність за її наслідки.

Наслідки ж цієї політики були аж ніяк не радісними. Ухвалені протягом двох з половиною місяців діяльності декрети були ще більш шокуючими, ніж доповідь Прем'єр-міністра 18 листопада 1992 року, коли пан Кучма просив надати йому надзвичайні повноваження. Ухвалені в листопаді-грудні 1992 року декрети призвели до неймовірного стрибка цін. Суспільство було шоковане. Вперше громадяни України переживали таке багаторазове одномоментне підвищення цін. Як розповідала "Правда Украйни" за 19 січня 1993 року, на спільному засіданні Президії Федерації профспілок України і Постійної комісії Верховної Ради з питань соціальної політики 15 січня 1993 року наводилися такі факти. На основні продукти харчування ціни підскочили в 5-7 разів, за проїзд у міському транспорті — в 10. Переважна більшість людей не здатна задовольнити найперші житейські потреби. За прогнозними розрахунками, фізіологічний прожитковий мінімум складає на початок січня 16 тисяч купонів, що навіть на третину не компенсується заробітньою платнею і пенсією. На засіданні відзначалося, що "Надзвичайно негативну реакцію в населення викликала постанова Кабінету міністрів "Про регулювання цін*, яка по суті перекреслила всі ті оптимістичні сподівання, котрі люди пов'язували з недавнім підвищенням зарплати і пенсій."

Ось як пояснює ті рішення радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми народний депутат України Тарас Стецьків: "20 листопада була спроба реалізувати класичну модель всякого переходу до ринку. А класична модель полягала в двох факторах: заморозити зарплату і відпустити ціни. Звичайно, це означало б страшні соціальні наслідки. Але досвід наших сусідів показує, що це є найкращий шоковий варіант. Це була Пинзеникова пропозиція. І ми, група радників, її гаряче підтримали, тому що ми вважали, що якщо організм є хворий, то краще йому зробити операцію і хай йому буде дуже сильно боліти, але буде вирізана ця ракова пухлина і потім він видужає. Оця дискусія в Кабміні була присвячена тому, чи йти цим шляхом, чи йти шляхом регулювання заробітної плати. На жаль, в чистому вигляді тоді ця концепція, скажемо так, радикально ліберального підходу, не пройшла. І було прийнято концепцію, згідно з якою зарплата регулювалася, але регулювалися і ціни. Тобто це був половинчастий хід. Кучма пішов тоді на певний компроміс, злякавшись, ну, буквально, криків міністра соцзабезпечення, міністра праці. Вони говорили, що це буде катастрофа, що народ тут підніметься."

Згідно зі словами віце-прем'єр-міністра, міністра з питань економіки Віктора Пинзеника, уряд сподівався, що цей шок буде єдиним. 31 грудня 1992 року в інтерв'ю газеті "Голос України" пан Пинзеник пообіцяв, що "Новорічне підвищення цін — це останнє різке підвищення цін. Після цього не буде такого зростання. Більше того, ми сподіваємося, що через місяць-два ціни на окремі товари знижуватимуться. Хоча в цілому зниження цін не буде." Слова Віктора Пинзеника мали особливу вагу, оскільки він, як твердить радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми доктор економічних наук Олег Соскін, був автором майже всіх урядових декретів. За словами пана Соскіна віце-прем'єр писав їх зі своїм радником, а нині народним депутатом україни Сергієм Терьохіним. Це підтверджує автор статті "Яке оточення "робило" Кучму?" (УНІАН, "Огляди, коментарі, прогнози", № 18 за 1993 рік) працівник апарату очолюваного Леонідом Кучмою Кабміну Ігор Ткаленко. "Пинзеник разом з Терьохіним працювали по 15 годин на добу." — каже колишній член Державної Думи при Президенті України доктор економічних наук Володимир Черняк.

 

Одначе оптимістичні сподівання пана Пинзеника не виправдалися. Ціни як повзли вгору, так і стрімко стрибали. Ось як про це написала в "Демократичній Україні" за 11 березня 1993 року в замітці під назвою "Повзучий зашморг" журналістка Лідія Рута: "Наступного дня заходжу до магазину і очам своїм не вірю: молочна ковбаса, яку я до свята купувала по 850 карбованців за кілограм — по 1135, коротка вермішель коштує 95 карбованців (перед святом була 69), а довга — 115 замість 95. Сметану в пластмасовій розфасовці вагою 450 грамів — з 120 карбованців до — 195. Українська паляниця сьогодні — 56 карбованців замість 48 вчора."

На думку доктора економічних наук Володимира Черняка, надання уряду можливості видавати законодавчі декрети була не тільки безуспішною, але й шкідливою справою. "Намагання декретами змінити ситуацію в економіці було щонайменше наївним. — каже він. — Крім того, декрети були суперечливі, не були узгоджені між собою. Вони не були результатом єдиної, продуманої економічної політики. Декретотворчість під час прем'єрства Кучми дестабілізувала законодавчу основу. Це було школярство і примітивізм, намагання простими методами вирішити складні завдання."

Про це у книжці "Один на один з системою" виразно написав віце-прем'єр кучмівського уряду Юлій Іоффе: "Одні декрети змінювалися іншими, вони вносили поправки в діюче законодавство, а часом навіть зводили нанівець зусилля законодавців або суперечили вже ухваленим законам. Ми не зуміли створити центр, здатний здійснювати експертизу декретів прем'єра, прогнозувати можливі негативні наслідки дій декретів на певні галузі народного господарства, на процеси в суспільстві. Розумію, що часу нам відведено було мало, а хотілося зробити більше. І все ж поспішність з декретами була найсерйознішою помилкою."

Різке погіршення економічної ситуації призвело до безпрецедентних за своїми масштабами страйків у червні 1993 року.

Те, що основною причиною невдоволення було різке підвищення цін, підтверджують отримані на основі соціологічного дослідження дані банку "Інко", фонду підтримки економічних реформ в Україні та аналітичної фірми "Ексор*. їх у "Киевских ведомостях" за 18 червня 1993 року оприлюднив голова правління банку "Інко" Петро Мірошников. Згідно з результатами досліджень, на соціальну напруженість вплинуло в першу чергу зростання цін. Цей показник під час опитування поставили на перше або друге місце майже всі верстви населення, за винятком студентів.

 

В інтерв'ю Прем'єр-міністра кореспондентові Укрінформу Віктору Чамарі, даному напередодні Нового Року, Леонід Кучма про підвищення цін висловився таким чином: "Правду кажучи, я особисто дуже важко ішов на цей захід. Хоча Декрет з лібералізації цін був готовий давно, зволікав з ним, намагався все ж знайти якесь рішення, щоби не завдавати такого удару. Не знайшов. Більш того, переконався: його знайти не можна."

Було цілком ясно — і Прем'єр-міністр це усвідомлював — що за наявних економічних умов неможливо обійтися без болючих і непопулярних заходів. Питання полягало лише в їхній ефективності.

"За економічної політики, яку проводив уряд Кучми у 92-93 роках, — каже автор численних статей з критикою економічного курсу уряду Леоніда Кучми доктор економічних наук Володимир Черняк, — не тільки не могли не зростати ціни, але й взагалі жодних економічних реформ не могло вудбуватися. Автори цієї політики неправильно поставили акцент. Треба було вживати не обмежувальних заходів, тобто не обмежувати зарплату, а стимулювати виробництво і попит. Політикою стримування зростання заробітної плати, замороженням заробітної плати, невиплатою заробітної плати, контролем над фондом споживання підприємств було задушено попит. І це одна з причин, котра зумовила подальший спад виробництва."

На думку Володимира Ланового, Кабінет Міністрів Леоніда Кучми намагався зупинити спад виробництва за рахунок адміністративних рішень. "Це був помилковий шлях. — каже пан Лановий. — Він грунтувався на ідеології, яка себе вичерпала — ідеології державного утримання всіх підприємств незалежно від ефективності їхньої роботи. А це призводило до надмірної грошової маси, до ще більшої інфляції і падіння життєвого рівня.*

Економічна політика уряду Кучми викликала також невдоволення і серед директорського корпусу, вихідцем із якого був Прем'єр-міністр. Про це свідчили численні публікації в засобах масової інформації, авторами яких були директори промислових підприємств. Директор Донецького металургійного заводу, народний депутат України Володмир Слєд-нєв у "Голосі України" за 11 лютого 1993 року полемізував із інформацією прес-служби Кабміну, в котрій вина за підвищення цін покладалася, зокрема, на підприємства металургійної і коксохімічної промисловості. Автор писав, що не годиться "починати відродження національної економіки з шельмування підприємств базових галузей промисловості, ховаючи за цим відсутність економічної концепції розвитку економіки України, свої прорахунки, а, можливо, і некомпетентність."

Шахтарські страйки були ще одним свідченням директорського невдоволення. Згідно із твердженням Леоніда Кучми 15 червня 1993 року на сесії Верховної Ради, шахтарські хвилювання були страйком не шахтарів, а директорів. Ця точка зору підтверджується тим, що страйк почався не з тих вугільних підприємств, де становище було найгіршим, що було б логічним, а зовсім навпаки. 9 червня 1993 року "Голос України" повідомив: "8 червня з ініціативи донецьких шахт імені Засядька та "Жовтнева" зупинила роботу майже половина підприємств міста. Помивши руки, більше як 3 тисячі робітників зібралися на Жовтневій площі перед будинком обласної адміністрації, вимагаючи негайної відставки перших осіб держави і парламенту." "Найпершою в Донецьку застрайкувала шахта імені Засядька — найблагополучніша шахта, яка ніколи не страйкувала. — прокоментував цей факт на сесії Верховної Ради 15 червня 1993 року депутат Микола Поровський. — Підкреслюю: ніколи. Вона має свої тваринницькі ферми, підсобні господарства. Проводячи бартерні операції, за вугілля шахта отримувала,такий імпорт, який нікому й не снився, принаймні сусіднім шахтам. До речі, шахта імені Засядька не підтримала закликів профспілки гірників про страйк у дні ГКЧП."

Відповідь про зацікавлених у такому повороті подій можна шукати в черговому урядовому призначенні, котре відбулося за тиждень після початку страйків. Президент Леонід Кравчук призначив першим віце-прем'єром голову Донецької міськради, народного депутата України Юхима Звягільського і видав указ про заходи щодо стабілізації соціально-політичної ситуації в Україні, де, зокрема, говорилося: "Доручити першому віце-прем'єр-міністру Ю.Л.Звягільському вести безпосередні переговори з представниками профспілкових організацій та робітничих колективів, оперативно аналізувати ситуацію на місцях, вносити пропозиції Президенту України та Кабінету Міністрів України з питань, котрі потребують негайного вирішення."

З огляду на той факт, що Юхим Звягільський до свого обрання головою Донецької міськради працював директором шахти імені Засядька, тобто шахти-ініціатора страйку, це призначення багато хто вважає аж ніяк не випадковим. В українському істеблішменті панує переконання, що саме Звягільський був серед головних організаторів того страйку. Підтвердженням цьому, зокрема, служить той факт, що, діставши високе призначення, Юхим Звягільський швидко домовився з шахтарями і вони припинили страйк. Ось як про це сказав радник Прем'єр-міністра Леоніда Кучми народний депутат України Тарас Стецьків: "Звягільський був давнім знайомим Кучми. Але Звягільський прийшов в уряд на молотках шахтарських страйків. І умовою припинення шахтарських страйків була поява Звягільського в уряді. Шахтарська номенклатура блискуче зіграла на літніх страйках 93-го року. І Звягільський, будучи давнім знайомим Кучми, ніколи не був людиною Кучми і тим більше людиною Кравчука." Віце-прем'єр уряду Кучми Василь Євтухов висловився з цього приводу таким чином: "Ландик і Звягільський прийшли як політичне вирішення шахтарських питань. Ні позитивно, ні негативно я цих людей не характеризую, а просто називаю як факт."

Прем'єр-міністр Леонід Кучма перетворив у супротивників і націонал-демократичні політичні організації, котрі спершу ставилися до нього, якщо не доброзичливо, то принаймні нейтрально. Вони оголосили про перехід в опозицію до уряду після того, як Леонід Кучма раптово 10 липня 1993 року підписав Заяву глав урядів України, Білорусі і Росії про невідкладні заходи щодо економічної інтеграції.

"Голос України" за 27 липня 1993 року подав інформацію про ставлення Української республіканської партії та Демократичної партії України до згаданої Заяви: "ДемПУ та УРП вважають, що підписання заяви нашим Прем'єр-міністром — це наслідки банкрутства уряду Леоніда Кучми, який так і не виконав науково обгрунтованої програми виведення держави з економічної кризи. Партії наголошують, що економічну співпрацю не можна поєднувати з капітуляцією — всупереч волі населення України, висловленій на референдумі 1 грудня 1991 року.*

Згідно з інформацією Рух-прес, опублікованою у "Киевских ведомос-тях" 31 липня 1993 року, провідник Руху Вячеслав Чорновіл заявив, що "про підтримку уряду Леоніда Кучми з боку політичної опозиції віднині не може бути й мови."

Націонал-демократи, котрі й раніше насторожено ставилися до висловлювань Леоніда Кучми щодо необхідності інтеграції з Москвою, цього разу просто вибухнули обуренням тому, що згадана Заява була підписана після того, як російський парламент ухвалив рішення про російський статус міста Севастополя. "Наступного дня після ганебної вистави у російському парламенті з приводу Севастополя український прем'єр замість того, щоб летіти до Нью-Йорка із зверненням до Ради Безпеки про агресію Росії, вилетів до Москви підписувати акт капітуляції." — сказав про це Вячеслав Чорновіл, згідно з інформацією Рух-прес у "Киевских ведомостях" за 31 липня 1993 року.

З середини літа інтенсивно заговорили про введення надзвичайного стану в Україні. Про це говорив і Леонід Кучма, зокрема, на нараді представників Президента в областях, віце-прем'єрів, керівників найбільших підприємств країни. "Киевские ведомости" за 10 липня 1993 року написали про цю подію таке: "Єдину можливість врятування України від повного краху Прем'єр-міністр бачить у введенні військового становища. Правда, уточнив Л.Кучма, давайте краще називати його надзвичайним, щоб не лякати населення. Президент України з цим погодився, але відзначив, що надзвичайне становище в країні може ввести Верховна Рада, а вона ніколи на це не піде. Тому зараз "треба щось робити з цим парламентом.*

На думку Володимира Черняка, урядові не тільки не вдалося відновити контроль над державними підприємствами, але він ще й втратив контроль за становищем у країні, та й у власному уряді. З приходом у кабмін першим віце-прем'єром Юхима Звягільського було прийняте відверто антиринкове рішення про фіксований курс карбованця, після чого подав у відставку Віктор Пинзеник. А 23 вересня 1993 року з третьої спроби нарешті пішов у відставку сам Прем'єр-міністр. Зважаючи на цілковитий неуспіх його діяльності, здавалося, що йому вже нічого не світить на владному Олімпі України.

 

Розділ 4."Останкінський яструб" проти "голуба миру"

 

 

Тепер в Елладі той лиш має славу,

кого похвалить Рим.

Леся Українка

 

 10 липня 1994 року Леонід Кучма був обраний Президентом України. У передвиборчих змаганнях він мав шестеро суперників. А саме:

- Валерій Бабич — народний депутат України, президент акціонерного товариства "Українська фінансова група".

- Леонід Кравчук — Президент України.

- Володимир Лановий — народний депутат України, президент неурядового Центру ринкових реформ.

- Олександр Мороз — Голова Верховної Ради України.

- Іван Плющ — народний депутат України.

- Петро Таланчук — міністр освіти України.

Після першого туру, який відбувся 26 червня 1994 року, жоден з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів. Разом з Леонідом Кучмою до другого туру пройшов перший всенародне обраний Президент України Леонід Кравчук.

Вибори відбулися на два з половиною роки раніше від передбаченого законом терміну. Характерно, що боротьба за саме рішення про призначення дострокових виборів носила не менш гострий характер, ніж власне передвиборча кампанія.

За словами колишнього радника Прем'єр-міністра, а згодом Президента Леоніда Кучми Петра Лелика, який пішов у відставку з президентської адміністрації "у зв'язку з переходом на іншу роботу", про участь його колишнього шефа у майбутніх президентських виборах його команда заговорила ще у грудні 1992 року. Як стверджує пан Лелик, він підготував аналітичну довідку, з якою було ознайомлене вузьке коло осіб. Висновком з довідки була необхідність тодішньому керівникові уряду боротися за посаду Президента України на майбутніх виборах. Правда, слід мати на увазі, що про Петра Лелика газети писали, ніби він вельми легко інтерпритує факти.

Дізнавшись про наведений паном Леликом факт, упереджені по відношенню до Президента люди скажуть, що Леонід Кучма, будучи Прем'єр-міністром, свідомо наближав дострокові президентські вибори. Одначе парадокс полягає в тому, що коли наведений паном Леликом факт і не відповідає дійсності, або коли припустити, що на той час Леонід Кучма не ставився до боротьби за президентське крісло серйозно, то в будь-якому випадку діяльність очолюваного ним уряду була серед головних факторів, котрі спричинили дострокове проведення других президентських.виборів в УкраТні. Яким чином це сталося?

Саме в час перебування пана Кучми на посаді Прем'єр-міністра відбулися безпрецедентно карколомні стрибки цін. (Правда, впливала на це не тільки відсутність ефективної економічної політики, але й багаторазове значне підвищення Росією цін на енергоносії).

Уряд Кучми намагався контролювати черговий ціновий удар і применшити негативні наслідки від нього. З червня 1993 року було ухвалено постанову Кабінету міністрів України № 403 "Про внесення змін до регулювання цін і тарифів*, де встановлювалися граничні розміри підвищення цін на товари народного споживання і послуги, що надаються населенню. Того ж дня Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 409 'Про одноразові компенсаційні виплати працюючим громадянам у зв'язку з підвищенням роздрібних цін". Але їх можна віднести до тих рішень, котрі були суто декларативними і не мали жодного ефекту.

Починаючи з 7 червня 1993 року країною покотилася хвиля страйків. Вони відбувалися в Україні не вперше, але саме ці заворушення стали тим найширшим кроком, котрий наблизив Україну до дострокових парламентських виборів і в кінцевому підсумку спричинив до обрання нового глави держави. Вперше за час свого перебування на посаді Президент Кравчук, котрий славився своєю врівноваженістю і вмінням за будь-яких обставин зберігати холодний розум, поводився так, наче він втратив самовладання. Спочатку ознаки роздратування виявилися, коли депутат Чародєєв під час виступу 14 червня на сесії Верховної Ради сказав, що найпростішим виходом було б, якби Президент подав у відставку. «... мені здається, — додав пан Чародєєв, — для нього це найнадійніший спосіб зберегти своє обличчя і залишитися в історії, як казав поет, "незаплямованим, чистим і красивим".» Назавтра Президент Кравчук видав з цього приводу цілий монолог: "Звичайно, я, як політик, як людина, маю право і на власну ініціативу щодо моєї посади. Але це — моє право. Однак не хочу, щоб дехто з депутатів турбувався про моє політичне обличчя. Кожен має турбуватися сам про своє обличчя. А про штрих до обличчя пана Чародєєва мушу Верховній Раді сказати, тому що йдеться не про деталь, а про систему.* І тут Президент докладно розповів історію, пов'язану з лікуванням хворої дівчинки, у якій депутат Чародєєв виглядав дуже непривабливо. Пан Чародєєв оцінив виступ Президента таким чином: "Я розумію, що для агонізуючих політиків характерне опускання до таких прикладів, але це недопустимо у нашому залі.* Депутат В.І.Козаренко з Луганщини, звертаючись до Леоніда Кравчука з трибуни парламенту, сказав: «Ви вчора, захищаючи ваше моральне обличчя, опустилися до базарного рівня — "ти сам такий".» "Киев-ские ведомости" за 22 червня 1993 року наводять слова Прем'єр-міністра Леоніда Кучми з цього приводу: "Говорили ми з Леонідом Макаро-вичем і про сесію. Я сказав йому, що Президент не повинен зриватися, не повинен так хворобливо реагувати на виступи окремих депутатів. Він зі мною погодився."

Але на цьому зриви Президента не закінчилися. 16 червня він видав Указ "Про невідкладні заходи щодо стабілізації економічної та політичної ситуації в Україні". Згідно з цим Указом, мав бути утворений Надзвичайний комітет Кабінету Міністрів України з питань оперативного управління економікою України на чолі з Прем'єр-міністром Леонідом Кучмою. А сам Президент брав на себе безпосереднє керівництво діяльністю Кабінету Міністрів України, до чого Президента протягом усього його президентства підштовхувала опозиція. Та вже через п'ять днів після підписання,

21 червня 1993 року, Президент Кравчук скасовує цей указ. Пояснювалося це таким чином: "З метою більш повного визначення та належного функціонування у період до прийняття Закону про Кабінет Міністрів України механізму взаємовідносин Президента України з Кабінетом Міністрів України..." Таке безпрецедентно швидке скасування свого ж указумогло свідчити лише про те, що Президент явно нервував.

Як потім з'ясувалося, Указ "Про невідкладні заходи...", маючи пряме відношення до Леоніда Кучми, не був з ним погоджений і викликав різку реакцію з боку останнього. За словами Леоніда Кучми, які передав кореспондент Укрінформу Михайло Коломієць ("Робітнича газета" за 22 червня 1993 року), ухвалення цього указу було для нього цілковитою несподіванкою. "Указ, — як зазначалося в статті, — на думку Леоніда Кучми, негативно впливає на дієвість роботи Кабінету Міністрів, чи не єдиного ефективного органу в Україні. Хоча, як сказав Леонід Кучма, Президент є найвищою посадовою особою в Україні, чиї рішення обов'язкові до виконання, ситуація, що створилась, не дає можливості йому, Прем'єр-міністрові, нормально виконувати свою роботу". Критика з боку Прем'єр-міністра досягла мети: Президент мусив виправити поспішне рішення.

Які ж сили змусили Леоніда Кравчука вийти з рівноваги і на всю країну продемонструвати.свою невпевненість?

Існує версія, що не тільки директори доклали руку до організації страйку. Леонід Кравчук стверджує, що в нього немає документів, котрі б підтверджували причетність Юхима Звягільського до цієї справи. "Я думаю, — каже він, — що це більш широка була кампанія. Вона, мабуть, виходила за межі України. Тому що завдання повалити Кравчука, як людину, яка загалом націоналістичну політику проводить, яка гальмує розвиток СНД, ну, загалом, головного винуватця усіх складнощів, я так бачив, що ця лінія проходила через засоби масової інформації Росії, через різні структури наші в східних областях і це все було сплановане,це не випадковість була."

Леонід Кравчук не навів документи, котрі б підтверджували причетність Росії до організації того страйку. Але саме е той час досягло апогею роздратування Москви політикою Києва, котрий у міру своїх сил намагався діяти самостійно. Воно вилилося, зокрема, в ухвалення рішення російського парламенту про надання Севастополю статусу російського міста, у безпрецедентну за своєю нетактовністю фразу Президента Росії Бориса Єльцина під час прес-конференції 13 червня 1993 року, коли він пообіцяв перекрити Україні нафтовий краник, якщо вона буде надто неслухняною. Про це наступного дня згадували депутати Верховної Ради України на своїй сесії. Скидалося, що Москва була зацікавлена у зміні київського керівництва на лояльніше по відношенню до Кремля. Тому багато хто з київських політиків переконаний, що Москва використала невдоволення громадян України різким падінням життєвого рівня для спрямування їхнього протесту у потрібному для себе напрямку. Страйкарі, зокрема, домагалися проведення референдуму на довіру Верховній Раді та Президентові України. А представники страйкарів у парламенті домагалися, аби першим відбувся референдум про Президента. Депутат О.І.Чародєєв з Донецька 14 червня 1993 року казав на сесії Верховної Ради: 'Можливий наступний варіант: якщо народ висловить довіру Президентові, тоді референдум про довіру Верховній Раді проводити не треба. Ми тоді самі можемо і зобов'язані будемо ухвалити рішення про дострокові вибори. Тим самим зекономимо час і гроші." Ухвалення подібного рішення на той час, коли в народі довіра до всіх гілок влади була безпрецедентно низькою, означало б дострокову відставку Леоніда Кравчука.

Ось як депутат Микола Поровськоий 15 червня 1993 року розповідав на сесії Верховної Ради про механізм формування політичних вимог страйкарів: "Тепер про те, як формувалися політичні вимоги шахтарів, підкреслюю, політичні. Я отримав листа від шахтарів із міста Селидове, в якому вони пишуть: «На конференції представники шахт говорили абсолютно не про те, що потім опинилося в резолюції. Справа в тому, що Болдирєв, Крилов (це лідери Незалежної профспілки гірників — Ю.Л.) зі своєю командою приїхали з Донецька і почали протягувати вигідні для них пункти. Фактично було так: Болдирєв підсів до редакційної комісії і почав їй допомагати складати резолюцію і звернення. Цю резолюцію тричі відхиляли і відправляли на доопрацювання, але Болдирєв все ж таки наполіг на своєму і свого домігся. Чепак, завідувач оргвідділом Селідівського міськкому профспілки, заявив, що якби чесно складалася резолюція, то вона була б цілковито іншою." Я ще раз підкреслюю: іншою в політичному плані. "У Макіївці точно так же проводилася нарада і теж під контролем Болдирєва, про що говорить сама резолюція."

Болдирєв — керівник Незалежної профспілки гірників, складової частини такої ж профспілки в Росії.»

Депутат Юрій Гнаткевич з Києва, виступаючи 14 червня на Верховній Раді, оцінив ситуацію, що склалася, таким чином: "Якщо ми подивимося вглиб історії, то побачимо, що це вже було. Було таке, що певні сили, зовнішні сили тиснули на нас, і ми знову зверталися до цієї держави, сили якої на нас тиснули. Очевидно, десь тепер чекають, коли ж економічно Україна програє і ми знову попросимося назад. Як сьогодні по радіо сказала диктор, ми будемо йти туди не з гордо піднятою головою, а, вибачте, рачки. І мені здається, те, що сьогодні відбувається, є однією з форм тиску і результатом тиску тих зовнішніх сил."

Нервування Президента Кравчука, ймовірно, можна пояснити тим, що він уперше в своїй власній країні втратив грунт під ногами і не мав змоги впливати на перебіг подій. Очевидно, саме тому у вересні Президент України пішов на такі поступки Росії в питанні про розподіл Чорноморського флоту, що змусив навіть Міністра оборони Костянтина Морозова виступити з критикою його дій. Така позиція врешті коштувала пану Морозову урядової посади.

Але поступливість Леоніда Кравчука не допомогла йому відновити свій вплив в Україні. Він спершу мусив погодитися з рішенням про референдум на довіру собі і Верховній Раді. А пізніше мусив погодитися на проведення дострокових парламентських і президентських виборів. І це ще на один7крок наблизило Леоніда Кучму до президентського крісла.

Засоби масової інформації однозначно називали Леоніда Кучму головним суперником Президента Леоніда Кравчука на майбутніх президентських виборах, а сам головний суперник тим часом поводився так, наче не прийняв остаточного рішення висуватися йому в президенти чи ні. Апогеєм такої нібито невизначеності став конфлікт з одним із членів його команди журналістом Володимиром Малинковичем. А сталося таке. 31 березня 1994 року у "Киевских ведомостях" з'явилася замітка ось якого змісту. "Інформаційно-аналітичний центр Міжрегіонального блоку реформ (МБР) повідомляє, що один з лідерів блоку Леонід Кучма має намір виставити свою кандидатуру на посаду Президента України під час президентських виборів, призначених Верховною Радою на 26 червня. За умови, що він отримає підтримку більшості у новому парламенті." Вже другого квітня газета друкує два матеріали з цього приводу. Перший — спростування Леонідом Кучмою вищезгаданої замітки: "... бажання інформцентру МБР написати відсебеньку, прискорити хід подій чи видавати свої бажання за слова співголови організації гідне лише здивування і шкодування. Мені прикро, що інформцентр МБР підвів вашу газету." Другий матеріал — факс від Володимира Малинковича: "Я дав інформацію про наміри Леоніда Кучми висунути свою кандидатуру на президентських виборах від імені інформаційно-аналітичного центру .МБР після того, як Л.Кучма висловив цю думку в інтерв'ю радіо 'Свобода" кореспонденту РС Олені Коломийченко. Радіо "Свобода" передало цю новину у формі, аналогічній тій, що була опублікована "КВ", причому текст повідомлення був погоджений по телефону з самим Леонідом Кучмою. Він же дав "добро" цій інформації від імені ІАЦ МБР. "Шкодую, що пов'язав свою діяльність з командою Л. Кучми, розраховуючи на його порядність і щире бажання допомогти Україні, і заявляю про негайне припинення всілякого співробітництва з апаратом УСПП-МБР." До речі, Володимир Малинкович не дотримав слова і потім співпрацював з командою Леоніда Кучми у період президентської передвиборчої камапанії.

Навіть у час, коли відбувалося висування претендентами в кандидати у Президенти України, Леонід Кучма не дуже розповсюджувався про свої наміри. На прес-конференції, котру Леонід Кучма разом з Володимиром Гриньовим провели після другої всеукраїнської конференції Міжрегіонального блоку реформ у березні незадовго до парламентських виборів, колишній прем'єр заявив, що кандидатура на президентство від МБР виникне "лише тоді, коли стане зрозумілим розклад сил у парламенті." ("Киевские ведомости* за 18 березня 1993 року). Кореспондент "Киевских ведомостей" Юрій Кріль, висвітлюючи візит пана Кучми до Львова, пише у номері за 8 квітня 1994 року наступне: "Стосовно ж розповсюджених деякими засобами масової інформації відомостей про його наміри балотуватися на посаду Президента, то на цю тему екс-прем'єр говорив скупо і неохоче. Мовляв, кампанію ще не оголошено."

Не можна сказати, що Леонід Кучма до початку президентської передвиборчої кампанії не критикував тодішнє керівництво, але робив це, за рідким винятком, не дуже гостро. Ось найхарактерніший приклад такої критики. "Моє становище сьогодні достатньо делікатне. — казав він у інтерв'ю Віталієві Квітку, надрукованому 18 лютого 1994 року в газеті "Новости". — Особливо, якщо врахувати мою попередню посаду. Отож, будь-які пропозиції від УСПП, очолюваного мною, у офіційних колах сприймаються надзвичайно хворобливо, причому мені здається, крізь призму тих ідей і планів, котрі у цих колах проробляються. Мимохіть починаєш замислюватися про політичне підґрунтя незрозумілих нам ігор, кому це потрібно?" У цьому ж інтерв'ю Леонід Кучма нарікав на те, що діяльність Української спілки промисловців і підприємців замовчується засобами масової інформації України. Він сказав, що на засіданні правління УСПП, на якому "практично була присутня Президія Кабінету Міністрів", УТ-1 дало лише секундну картинку в одному з випусків новин. Якщо порівнювати ці критичні зауваження із звичайною різкістю виступів Леоніда Кучми, то вона виглядає як дуже делікатне зауваження.

Леонід Кучма неодноразово підкреслював свої вагання. Зокрема твердив, що у нього були серйозні сумніви, чи повертатися у велику політику після відставки з посади глави уряду. "Коли я ішов з посади Прем'єр-міністра, — розповідав він у програмі одеського телебачення "Поговоримо про важливе", котра відбулася ще до парламентських виборів 1994 року, — то я і собі дав слово, і сім'ї своїй, це я говорю абсолютно чесно, назад до великої політики не повертатися, тому що, будучи Прем'єр-міністром, за одинадцять місяців я наївся стільки, що одній людині дуже навіть багато. Але мені вдалося відсидітися у підпіллі коло двох місяців, а потім просто мої колеги, друзі витягли мене, сказали, що я не маю ніякого права, ні морального, ні якогось іншого відсижу-ватися, враховуючи ту ситуацію, котра сьогодні склалася в Україні. Тобто я, як колишній Прем'єр-міністр, відчуваю свою моральну відповідальність за стан справ у країні."

На пряме запитання ведучого, чи збирається він брати участь у президентських виборах Леонід Данилович відповів: "Я для себе це поки що не вирішив, оскільки я вважаю, що першою людиною повинен бути той, хто користується підтримкою більшості населення. В той же час я відчуваю, що я теж потрібний Україні. Я з нетерпінням очікую виборів до Верховної Ради, оскільки це барометр такий, котрий багато про що скаже."

Така поведінка диктувалася принаймні двома обставинами. Перша з них полягала в тому, що мало не до останнього моменту залишалася загроза, що президентські вибори буде скасовано. Президент Леонід Кравчук розгорнув широкомасштабну кампанію, спрямовану на це. Першим із заходів цієї кампанії було інтерв'ю радіо "Свобода", дане 20 лютого 1994 року. В ньому Президент України повідомив, що не братиме участі у президентських виборах. "Демократична Україна" за 22 лютого 1994 року подала аргументи, наведені в цьому інтерв'ю:

«Перше. Вибори до Верховної Ради, котрі відбудуться 27-го березня не будуть, напевне, заверешені цього дня. Отже, можливий другий тур. Нехай завершаться вони у квітні. Сформується Верховна Рада, щоб працювати у травні і тут доведеться одразу переходити до виборів Президента у всіх структурах.

На думку Л.Кравчука, за цих умов, зважаючи на економічну кризу, суспільство може бути доведене до крайнього ступеня політизації з найсерйознішими наслідками.

"Я не хочу брати участі у цьому, щоб моя участь не була предметом загострення і згоди на такі вибори. Тобто я згоден, що мають бути вибори Президента, як того вимагає народ, але моя думка така - навряд чи це доцільно в такі стислі строки." — резюмував Президент України..

"Друге — вів далі він. Стан суспільства дуже складний, економічна ситуація вкрай напружена, соціальне становище людей вкрай серйозне. Розуміючи все це можу пояснити, можу взяти частину вини на себе, частину — на місцеві органи влади, частину — на Верховну Раду, тобто можна розділити цю відповідальність. Але для людини, яка сьогодні працює, і для якої життя стало важким, дуже важким, не сприймається цей розподіл, а моя участь у передвиборній кампанії означала б, що я захищаю те становище — економічне й соціальне, яке сьогодні є. Тобто я хочу довести начебто воно нормальне.

І третє. Ті громадяни або політичні лідери, яких висувають кандидатами у Президенти, вони, з моєю участю, всі сили спрямовуватимуть не на конструктивну програму, а на доказ того, що я не справився із своїми обов'язками. Я тоді дав би їм дуже велике поле для політичного маневру і для всіляких звинувачень.

Тобто, зваживши всі ці три обставини, дійшов рішення, що моя участь у виборах не є доцільною."

Запитання журналіста: Може, ви просто боїтесь внутрішніх загострень?

Я не боюсь... У принципі поняття остраху мене не стосується як  людини. Я не боюсь... Я просто спробував пояснити доцільність моєї  участі."»

"Демократична Україна" 28 квітня надрукувала інформацію Укрінформу про зустріч Президента Леоніда Кравчука з колективом редакції "Киевских ведомостей", під час якої він підтвердив своє рішення не брати участі у виборах. Пан Президент заявляв про це так рішуче, що навіть такого досвідченого політика, як Іван Плющ змусив повірити собі. "Я не пішов би на вибори, — розповідав пан Плющ в інтерв'ю Вікторові Десятникову, опублікованому в газеті "Новости* за 6 липня 1994 року, — якби 18 квітня Леонід Макарович не сказав мені, що не буде балотуватися. Ось тоді я й пішов."-За одностайними оцінками, Іван Плющ мав приблизно однаковий електорат з Леонідом Кравчуком і на виборах мав шанс лише у випадку, коли останній не висувався б.

Національно-демократичні організації, які мали серйозні незгоди між собою в питанні ставлення до Президента Леоніда Кравчука, цього разу виступили одностайно за скасування або перенесення дострокових президентських виборів. На з'їзді Української республіканської партії, який відбувся у Києві 23 квітня 1994 року, було заявлено, що республіканці у новообраному парламенті домагатимуться перенесення президентських виборів на пізніший строк і якнайшвидшого ухвалення Конституції або закону про владу. Правління Всеукраїнського товариства "Просвіта" ухвалило звернення до громадян ('Народна газета* № 18 за квітень 1994 року), в якому міститься заклик підтримати позицію Президента про недоречність дострокових виборів "за складних і непевних умов сьогодення". Того ж числа "Народна газета" повідомляє про звернення ДемПУ до новообраної Верховної Ради, в якому йдеться про скасування ухвали про дострокові вибори Президента, бо "за нинішнього кризового стану суспільства та правової невизначеності вони зможуть призвести до подальшої політичної дестабілізації." З таких же позицій виступив й опозиційний Президентові Народний Рух України. Головний аргумент націонал-демократів полягав у тому, що в країні досі законодавче не визначено статус Президента та інших органів влади. Адже дискусії навколо Конституції України так і завершилися нічим. 25 січня 1994 року Верховна Рада відхилила проект "Основних'конституційних положень про організацію державної влади і самоврядування в Україні*. Отож, залишалася невизначеність щодо форми організації влади в Україні. "В таких умовах Мала Рада Народного Руху України вважає нелогічним, таким, що розходиться з практикою цивілізованих країн, проведення президентських виборів до вирішення існуючою чи новообраною Верховною Радою статусу та повноважень Президента України. Народ повинен знати, кого він обиратиме: тільки главу держави, чи й голову виконавчої влади." — було сказано у Заяві Малої Ради Руху, ухваленої 7 березня 1994 року. ("Рада* за 17 березня 1994 року). Позицію Малої Ради Руху підтверджено 17 квітня 1994 року п'ятими Всеукраїнськими зборами Руху.

Спільний мотив націонал-демократів полягав у тому, що вони непокоїлися, аби прихильник української державності Леонід Кравчук не програв вибори, на їхню думку, проімперськи настроєному кандидатові.

 

На завершення кампанії сто двадцять депутатів із двадцяти областей України і Республіки Крим, обраних до Верховної Ради на виборах 27 березня 1993 року, підготували і розповсюдили зверенення до народу і Президента України. ("Демократична Україна" за ЗО квітня 1994 року). Автори звернення закликали Президента України до прийняття нової Конституції України в рамках своїх повноважень призупинити дію п. З Закону України "Про дострокові вибори. Верховної Ради України і Президента України" від 24 вересня 1993 року та дію п. 2 Постанови Верховної Ради України від 3 лютого 1994 року "Про введення в дію Закону України "Про формування місцевих органів влади і самоврядування".

Опонентами до такої позиції виступили ліві. Вони набрали більшість на виборах до Верховної Ради і цілком слушно розраховували усунути ненависного їм Леоніда Кравчука з посади Президента України, їхня точка зору відображена у документах IV позачергового з'їзду Соціалістичної партії України, який відбувся у Києві 16 квітня 1994 року. "З'їзд вважає, що висока політична активність народу України на виборах депутатів до Верхоної Ради є свідченням прогресивного повороту суспільства до демократії законності і правопорядку. Не вдалися спроби певних політичних сил, президентських структур зірвати формування нового парламенту. Зроблено перші кроки до формування справжнього народовладдя в Україні. Цей успіх необхідно закріпити. З'їзд закликає трудящих, весь народ України сказати рішуче "Ні" діям, спрямованим на перенесення строків виборів Президента, взяти активну участь у формуванні органів місцевої влади і самоврядування. Вибори Президента України і місцевих Рад повинні відбутися 26 червня 1994 року." ("Товариш' №16 за 1994 рік).

Тим часом, в останній передбачений законом день Леонід Кравчук подав заяву про реєстрацію його претендентом у кандидати в Президенти України. 29 квітня Центрвиборчком задовольнив його прохання. На думку переважної більшості спостерігачів, подання заяви до Центрвиборчкому свідчило, що розмови про відмову балотуватися були не більше як маневром. Цей хід достатньою мірою проаналізований політологом Володимиром Литвином у його книзі "Політична арена України: дійові особи та виконавці" (К.: Абрис, 1994.).

А на початку другої декади травня Леонід Кравчук оприлюднив звернення до Верховної Ради, в якому обґрунтовував необхідність скасування дострокових виборів Президента України. У цьому зверненні Президент, навівши вже відпрацьовані націонал-демократами аргументи, вніс пропозицію розглянути в першу чергу питання про перенесення червневих виборів до підведення відповідної законодавчої бази, пріоритетну увагу приділити завершенню роботи над новою Конституцією України. ("Демократична Україна" за 14 травня 1994 року). Одначе, Верховна Рада, більшість у якій складали ліві сили, проголосувала за проведення дострокових виборів.

Другий мотив достатньо обережної поведінки Леоніда Кучми, очевидно, полягав у тому, що він не був упевнений у належній політичній організованості своїх потенційних прихильників. Певно, тому майбутній Президент України зосередив свою увагу не на критиці політичних опонентів, а на створенні організаційної основи майбутньої кампанії. Разом з колишнім заступником Голови Верховної Ради Володимиром Гриньовим він організував передвиборчий Міжрегіональний блок реформ (МБР), установча конференція якого відбулася 21 січня 1994 року в Харкові. Майже імпровізовано створений МБР "засвітив" прихильників Леоніда Кучми. Це були переважно зорієнтовані на Москву керівники великих державних підприємств Півдня і Сходу України.

До цієї, зважаючи на поспішність утворення, хиткої опори додалися ще й не найкраще порозуміння з Володимиром Гриньовим. Станіслав Заскусило 22 лютого 1993 року так описував у "Демократичній Україні" прес-конференцію, дану Леонідом Кучмою у Чернігові: "Довго відбувався Л. Кучма загальними словами на пряме запитання: чому сьогодні частіше звучить "Блок Кучми", аніж офіційно проголошений "Блок Кучми-Гриньо-ва"? Нарешті, затиснутий у куток, дещо відкрив карти. Від поставленого підпису аж ніяк не відмовляється, стратегію повністю розділяє, але не може сприйняти тактичних маневрів В.Гриньова, який заради хвилинних вигід піде на компромісні угоди з політичними опонентами." Як вважає член об'єднання "Нова Україна" Артур Білоус, ні Гриньов Кучмі, ні Кучма Гриньову особисто не симпатизували. "Це був шлюб з розрахунку, під впливом обставин."

Вибори до Верховної Ради показали, що розрахунок був не дуже вдалим. За словами прес-аташе Міжрегіонального блоку реформ Володимира Кацмана, з близько двохсот сорока кандидатів у депутати, яких підтримував МБР, сорок стали депутатами. Але бажання увійти до парламентської фракції МБР виявили тільки двадцять три особи, чого недостатньо для утворення фракції. Політолог Артур Білоус стверджує, що МБРівців було обрано лише дев'ятеро. Чия б інформація не була точнішою фракцію, в будь-якому випадку, утворено не було.

Тож Леонід Кучма продовжував наполегливо вербувати собі прихильників. У засобах масової інформації замелькали повідомлення про його зустрічі з промисловцями Сходу та Півдня України. Як повідомив "РозІ-Посгуп" за 8—14 квітня 1994 року Донецька обласна асоціація керівників підприємств, у засіданні якої взяв участь Леонід Кучма, вирішила підтримувати його кандидатуру на майбутніх президентських виборах. Як зазначає газета, директори сподівалися свої економічні проблеми вирішити політичним шляхом. Олександр Панченко в газеті "Новости" за 25 травня 1994 року розповів, що Міжрегіональна асоціація промисловців, чергова нарада котрої відбулася у конференц-залі запорізького "Мо.тор-Січ", оголосили про підтримку Леоніда Кучми у його боротьбі за президентське крісло. У конференції брали участь керівники найбільших заводів і фабрик південного сходу України. У другій декаді квітня відбулася четверта конференція Українського союзу промисловців і підприємців, головою якого був Леонід Кучма. Конференція визнала "діяльність уряду і особисто в.о. обов'язки прем'єр-міністра Ю.Л. Звя-гільського такою, що призвела до вкрай негативних наслідків, поглиблює хаос і руйнування в економіці, посилює соціальну напруженість у суспільстві, що може викликати непердбачені наслідки." Як зазначала Ганна Люта у "Київському віснику" за 19 квітня 1994 року, УСПП став трампліном, аби дуже швидко потрапити на президентські і парламентські посади. Журналістка навела для прикладу прізвища віце-прем'єра Євтухова та президента Спілки малих підприємств Єханурова. Звідси можна зробити висновок, що УСПП був кревно зацікавлений мати "свого" Президента. Конференція звернулася із закликом до народу України підтримати Леоніда Кучму в боротьбі за президентську посаду. Таким чином, Леонід Кучма, змагаючись за пост Президента України, не спирався на якусь визначену політичну силу. Він спирався на своїх колег-директорів Півдня і Сходу, котрі були вкрай незадоволені економічною політикою Леоніда Кравчука. Зважаючи на те, що керівником передвиборчого штабу Леоніда Кучми був впливовий у своєму регіоні представник так званої "партії влади" Валерій Пустовойтенко, звісно, частина цієї так само формально неорганізованої суспільної сили пішла за паном Кучмою. Як показали подальші події за достатньо умілої гри передвиборчої команди цього виявилося цілком достатньо.

Участь Леоніда Кучми у передвиборчій.президентській кампанії 1994 року відбувалася не без кримінального присмаку. Зокрема, у Криму на кілька днів таємниче зник московський тележурналіст Володимир Мукусєв. Потім він з'явився цілий і неушкоджений у Москві і дав інтерв'ю газеті "Сегодня". Пан Мукусєв повідомив, що від анонімного джерела отримав надрукований на бланку в/ч А-0515 Міністерства оборони України документ за підписом начальника Головного управління розвідки згаданого міністерства, депутата Верховної Ради, генерал-майора Олександра Скипальського. Як повідомляв УНІАН, у тому документі йшлося про фізичну ліквідацію Леоніда Кучми, якщо він буде обраний Президентом України. "Вважаємо необхідним довести до відома Президента України інформацію, отриману нами в результаті оперативної розробки "Керівник" каналами військової розвідки. — було сказано в документі. — Згідно з інформацією наших співробітників, отриманою з Москви, двоє найманих убивць кавказької національності отримали завдання за 150 тисяч доларів США ліквідувати Леоніда Кучму у випадку його перемоги на президентських виборах. Строк ліквідації — перший-другий день після виборів. На жаль, можу лише констатувати, що замовлення зроблено з України без фіксації конкретного замовника. Також наявна оперативна інформація, що виконавці теракту будуть негайно знищені.

Вважаю, що активне втручання для запобігання і протидії терактові недоцільне, оскільки матиме негативні наслідки з точки зору державності і незалежності України, враховуючи відверто проросійські погляди Леоніда Кучми.

Додаткову інформацію готовий надати тільки особисто у зв'язку з тим, що існує реальна можливість витоку інформації як у Міністерстві оборони, так і в апараті Президента."

Міністерство оборони у свою чергу розповсюдило заяву, в котрій назвало цей документ "дешевою фальшивкою". "Мета цієї політичної інформації очевидна, — сказано у ній, — штучно ускладнити обстановку навколо президентських виборів в Україні, скомпрометувати посадових осіб Міністерства оборони нашої держави."

Хоча одразу після виборів Леонід Кучма був, по суті, без охорони, на нього не було здійснено навіть такого кумедного замаху, як під час кампанії 1991 року, коли у Харкові якийсь п'яний подряпав ножем охоронця кандидата у Президенти України Леоніда Кравчука.

Кримінальний відтінок спостерігався в деяких оцінках діяльності Леоніда Кучми. На думку деяких угруповань, цей кандидат у президенти мав би відповідати на запитання не виборців, а слідчих органів. Львівські крайові організації Всенародного Руху України, Української республіканської партії, Української консервативно-республіканської партії, інших організацій правого спрямування, як повідомив УНІАН 18 червня 1994 року, звернулися до парламенту з вимогою притягти Леоніда Кучму до кримінальної відповідальності за "антидержавну діяльність". "Леонід Кучма підписував міждержавні угоди на кабальних для України умовах, що принижувало нашу державу, вело до посилення інфляції та ще більшого зубожіння громадян. Його крилатий вислів "Хватит играть в незави-симость" підхопив Володимир Жириновський, який сподівається, що шляхом економічного тиску вдасться ліквідувати нашу незалежність і державність. Враховуючи неспростовні факти і документи, — сказано у зверненні, — просимо Верховну Раду України через Генеральну прокуратуру організувати слідство й обговорити антидержавну діяльність Леоніда Кучми на найближчому засіданні, а Центральну виборчу комісію переглянути рішення про реєстрацію Леоніда Кучми кандидатом на посаду Президента України." У випадку неврахування їхніх вимог автори звернення залишали за собою право вдатися до актів громадської непокори, (хні вимоги враховані не були, але жодної акції непокори з цього приводу не сталося.

Якщо робити висновки за оцінками, які давалися одному з двох головних суперників на президентських виборах — Леонідові Кучмі, то можна вирішити, що йдеться про політика, який стоїть на діаметрально протилежних політичних позиціях від Леоніда Кравчука. Насправді ж спостерігачі неодноразово відзначали, що передвиборчі програми панів Кравчука і Кучми принципово нічим не відрізнялися одна від одної. Вони обоє виступали за якнайшвидше прийняття нової Конституції України. Відмінність полягала хіба що в намірі Леоніда Кравчука реалізувати свої плани щодо Конституції через круглий стіл. Суперники зійшлися в тому, що треба здійснити розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову, іншими словами провести політичну реформу. В програмах передбачалося надання широких повноважень регіонам. Леонід Кравчук уточнював: він за президентсько-парламентську форму правління та унітарну децентралізовану державу. Обидва суперники висловлювалися за дружні відносини — насамперед з Росією — і входження України у світове співтовариство, за прискорення приватизації і боротьбу з корупцією. І навіть у такому гострому питанні, як мовна політика, погляди суперників зійшлися: вони вважали, що російській мові треба надати статусу офіційної. Журналіст Вадим Фоменко писав про це в "Правде УкраиньІ" за 7 липня 1994 року: "В цілому ж, якщо накласти програму одного кандидата на програму іншого, То вийде одне до одного. Обидва вони за сильну самостійну Україну, за процвітаючу економіку, за ринкові реформи, за соціальну справедливість, за допомогу незахищеним прошаркам суспільства, за дружбу з Росією. Таке враження, що один підспівує іншому: замість дуелі вийшов дует." Про схожість програм говорив і Леонід Кучма, виступаючи 4 липня 1994 року в телепрограмі "100 хвилин з пресою". Відповідаючи на запитання кореспондента УНІАН, що у програмах Леоніда Кравчука і його особисто є відмінного, Леонід Кучма відповів: "Усі програми кандидатів останнім часом наблизилися до моєї, і мені це приємно. Єдине, з чим я не згоден у програмі Леоніда Кравчука, то це з тим, що Україна за роки незалежності посіла чільне місце у Європі." На думку Леоніда Кучми, не треба кидатися словами у ситуації, коли країна ходить з простягнутою рукою.

Але, попри схожості програм, проти Леоніда Кучми з усією можливою різкістю виступили навіть ті, хто перебував в опозиції до Президента Леоніда Кравчука. Вячеслав Чорновіл, промовляючи 16 квітня 1994 року під час другого етапу П'ятих всеукраїнських зборів очолюваного ним Руху, висловлювався на адресу Леоніда Кучми навіть різкіше, ніж відверті прихильники Леоніда Кравчука. Один з найпослідовніших антикомуністів, голова Руху, поставив небезпеку, яка приховується за Леонідом Кучмою, вище від комуністичної небезпеки: "Вважаю, що сьогодні найнебезпеч-ніший ворог української держави, а значить і ворог Руху', - навіть не комуністи, які доживають свій історичний вік за інерцією, живлячись сліпим соціальним протестом східних регіонів.

Найбільший наш ворог сьогодні — ще не дуже всім відомий Міжрегіональний блок реформ на чолі з Кучмою-Гриньовим.

Вони тісно пов'язані з місцевою номенклатурою, мають кошти, мають підтримку, в тому числі пропагандистську з боку Росії, експлуатують проросійські гасла, сьогодні ще популярні на Сході України. Нарешті, мають лідера, який знає чого він хоче: захопити владу. І задля того не перебирає ні в засобах, ні в людях, оточивши себе, зовсім не бездарними, але цинічними захланними жевжиками, які задля Мамони і втіхи владою можуть продати і рідну неньку, не тільки Україну.

За рік-другий ця не дуже помітна сьогодні політична сила (втім, Ті лідеру уже запраглося президентства...) може стати найпотужнішим антиукраїнським угрупованням у нашій державі. І протистояти цій ембеерів-ській хвилі треба вже сьогодні, бо завтра буде запізно." ('Рада" за 21 квітня 1994 року). В ухвалі зборів 'Про участь Народного Руху у виборах" було сказано: "Неприпустимим вважається обрання представників проімперських і прокомуністичних сил — Леоніда Кучми і Олександра Мороза". ("Независимосгь" за 8 червня 1994 року). Що стосується підтримки конкретного кандидата, то це рішення збори Руху передали на відкуп крайовим організаціям. Деякі з них висловилися за ліберала Володимира Ланового, а деякі — за Леоніда Кравчука.

 

Інша частина націонал-демократів, утворивши демократичне об'єднання "Україна", однозначно підтримувала Леоніда Кравчука. 17 червня 1994 року об'єднання ухвалило звернення до всіх суперників Леоніда Кравчука за винятком Олександра Мороза і Леоніда Кучми із закликом зняти свої кандидатури на користь Леоніда Кравчука. У заклику містилися наступні аргументи:

"Леонід Кучма, один з претендентів на посаду Президента України, виступає за військово-політичний союз з Росією, що неодмінно призведе до втрати незалежності України...

...Росія, навіть її демократичне крило (Є.Гайдар, С.Шахрай), сподіваючись на зміну державної політики в Україні, посилює політичний наступ на нашу державу, пропагуючи план об'єднання колишніх республік СРСР, передусім Росії, України, Білорусі в конфедеративний чи федеративний союз.

Наростає загроза нашій незалежності. Вважаємо, що становище можна виправити в разі перемоги на виборах 26 червня нинішнього Президента України Леоніда Кравчука, який показав себе послідовним захисником української незалежності і демократичного розвитку країни." ("Народна газета" №25 за червень 1994 року). Правда, ніхто з тих, кому це звернення адресувалося, не відгукнувся на нього - всі кандидати боролися до кінця.

Всупереч розповсюдженому уявленню, керівні органи лівих партій не висловлювалися на підтримку Леоніда Кучми. У першому турі вони мали свого кандидата — висунутого»! 6-квітня 1994 року IV позачерговим з'їздом Соціалістичної партії України Олександра Мороза, який не пройшов у другий тур. Хіба що Компартія Криму за рішенням свого пленуму навіть у першому турі мала намір підтримувати Леоніда Кучму. Про це 6 травня 1994 року повідомили "Новости" у колонці "за повідомленнями інформагентств* з посиланням на секретаря Компартії Криму Леоніда Грача. Він сказав, що "це рішення буде реалізовано за дотримання двох умов: екс-прем'єр-міністр повинен публічно заявити про своє прагнення до єднання (починаючи з економічного співробітництва і закінчуючи створенням єдиної держави) (безсумнівно, йшлося про Росію, але це слово, певне, через недогляд редакції було пропущене — Ю.Л.) і про пріоритет соціалістичної направленості суспільства."

2 липня 1994 року, тобто після першого туру виборів, відбувся черговий об'єднаний Пленум Центрального Комітету і Центральної Контрольної Комісії Комуністичної партії України, який записав у своїй ухвалі: "У програмі другого претендента (йдеться про Леоніда Кучму — Ю.Л.) приваблює прагнення на розширення економічних зв'язків і тісніше співробітництво з Росією та іншими країнами СНД, розв'язання проблеми двомовності, встановлення керованості народним господарством, неприйняття націонал-екстремізму. Але ми не можемо погодитися з його пропозиціями про купівлю-продаж землі, про обмеження ролі Рад народних депутатів, закриття усіх нерентабельних підприємств, перш за все шахт, і появою у зв'язку з цим масового безробіття, з програмою реформ, що передбачає посилену капіталізацію суспільства.* ('Комуніст* № 16 за липень 1994 року). У рішенні пленуму не містилося заклику підтримувати Леоніда Кучму. І в той самий час інформагентство "Інтер-факс-Україна* з посиланням на члена ЦК КПУ, який побажав залишитися невідомим, повідомило про рішення пленуму ЦК КПУ про підтримку в другому турі Леоніда Кучми. Цю інформацію, опубліковану в 'Киевских ведомостях* за 5 липня 1994 року, навряд чи можна вважати помилковою, бо ось як в день публікації цієї замітки в інтерв'ю УНІАН прокоментував згадане рішення перший секретар Київського міськкому та обкому КПУ Олег Грачов: 'Для кожного комуніста сьогодні зрозуміло, що робити, оскільки ми однозначно заявляємо: Кравчуку — ні, Кучмі, хоча ми не в усьому з ним погоджуємося, — так.* Отож, комуністи, не роблячи прямих закликів, давали зрозуміти своїм прихильникам, кого треба підтримувати.

Політрада Соціалістичної партії вирішила звернутися до виборців, які голосували за єдиного представника лівих сил Олександра Мороза, із закликом "залишитися вірними своєму вибору, оскільки інші кандидати виступають за рекапіталізацію України, в тому числі за прискорену приватизацію та продаж землі." Як уточнив на прохання УНІАН ЗО червня член політради СПУ Володимир Пронін, регіональні партійні організації матимуть право або не голосувати зовсім, або самостійно прийняти рішення, кому віддати перевагу.

Перший секретар Львівського обкому КПУ Олександр Голуб 7 липня 1994 року сказав кореспондентові УНІАН, що львівські комуністи і соціалісти голосуватимуть за Леоніда Кучму, бо, за словами провідника львівських комуністів, важливо, що Кучма не має схильності до націоналізму.

По завершенні виборів 18 липня секретар Харківського обкому КПУ Леонід Стриженко сказав кореспондентові УНІАН, що в другому турі харківські комуністи підтримували Леоніда Кучму, бо їх з ним "єднає спільна позиція з двох кардинальних питань. Найперше і найголовніше — це інтеграція країн співдружності та відновлення Союзу, друге — збереження на основі загальнодержавної власності економічного потенціалу України."

Аналогічну позицію займали ліві в інших регіонах. Щоправда, були і винятки. Як повідомив УНІАН 7 липня 1994 року, ні комуністи, ні соціалісти Донеччини не мали наміру підтримувати на виборах 10 липня жодного з кандидатів. Що не завадило Леонідові Кучмі отримати за себе у цьому регіоні 2006417 голосів, тобто 79 відсотків. Лише в Луганській області і Автономній Республіці Крим він мав кращі відсоткові показники.

Тим часом, власне висловлювання Леоніда Кучми вельми контрастувало з політичними оцінками, котрі він отримав у процесі передвиборчої кампанії.

"Кор.: — Вас звинувачують, що ви хочете приєднати Україну до Росії.

Леонід Кучма: — Це або хворий каже, або негідник! Так і запишіть."

Так сказав майбутній Президент в інтерв'ю газеті "Независимость", опублікованому 6 липня 1994 року.

У газеті "Новости" за 23 червня 1994 року вміщено інтерв'ю Павла Береста з Леонідом Кучмою, яке має дуже характерну назву: «"Леонід Кучма: "Я обома руками за державність України"». Говорячи про те, що втратить Україна, приєднавшись до Росії, майбутній Президент сказав: "Перш за все державність. Разом з нею — право розпоряджатися своєю долею. Що може бути більш принизливого для народу, котрий так довго ішов до незалежності, нарешті домігся її і ... сам же добровільно відмовляється від права бути господарем у х:воїй державі. І я ніколи не міг би навіть мислити про це.

Є багато інших аспектів цієї проблеми — політична, економічна. Не хочу детально на них зупинятися. Найголовніша, на мій погляд, моральна сторона. Відмовившись від державності, ми назавжди накладемо на себе тавро другорядного народу. З таким, вибачайте, тавром держава приречена на роль статиста у міжнародних процесах. А що вже говорити про соціальний потенціал народу після такого рішення.

Значить Ви за державність України?

Обома руками. Але це не означає, що я відмовляюсь від своїх  думок про необхідність тісного економічного співробітництва України з  сусідніми країнами, особливо членами СНД і, підкреслюю, в першу чергу  з Росією. Як би ми того не хотіли, а саме Росія і економічно, і  геополітично — це наш партнер номер один."

І все ж, попри палкі патріотичні заяви Леоніда Кучми, його опоненти мали достатньо підстав не довіряти йому. По-перше, пана Кучму відверто підтримували російські політики і російське телебачення. "... пробиватися до нього (до президентського крісла — Ю. Л.) він вирішив через Москву, а вірніше — через "Останкіно". Я здивувався, побачивши до болю рідне і знайоме обличчя у програмі "Діалог" у прямому ефірі. — писав у газеті "Независимость" за 15 червня 1994 року політолог Вілен Зерчані-нов. — її учасниками, як правило, були керівники нових країн колишнього СРСР. А тут — голова українських промисловців і підприємців, кандидат у Президенти України. Напевне, не варто говорити про неетичність журналістів 'Останкіно", котрі надали ефір Леонідові Кучмі, поставивши таким чином інших кандидатів у президенти у нерівні з ним умови. Не сумніваюсь, що було це зроблено не так просто. Чому? Леонід Кучма - єдиний з претендентів, котрий готовий не торгуючись віддати все, що хоче Росія. Флот? Будь ласка. Крим? Нате, Крим. Знову прив'язати Україну до російської економіки? Немає проблем. Там, дивишся, і до незалежності справа дійде. Аби залишитися при владі. І грати у піддавки з російськими політиками, котрі вважають Україну губернією Росії. 'Независимость* навіть охрестила Леонда Кучму останкінським яструбом. Тоді як його головного суперника голубом миру, оскільки той використовував у своїй пропаганді тезу про те, що Кравчук — це мир і стабільність, тоді як Кучма — війна і кров.

Згідно з повідомленням пресової служби Руху "Рух-прес", опублікованим в 'Независимости" 24 червня 1994 року, голова Руху Вячеслав Чорновіл назвав подібне висвітлення передвиборчої кампанії інформаційною інтервенцією Росії. Під час зустрічі з представниками англійської, російської та французської преси і телебачення він для прикладу запитав у журналістів, як зреагував би офіційний Париж на агітацію мас-медіа Німеччини за опонента Франсуа Міттерана. Або — Москва, якби, маючи щось на зразок "Останкіно", Україна нав'язувала російським виборцям кандидатуру Жириновського. Вячеслав Чорновіл сказав, що, користуючись прозорим інформаційним кордоном з Україною, російська державна!!) телерадіокомпанія "Останкіно" розгорнула безпрецедентну в стосунках між суверенними державами агітацію за 'ставленика радянського ВПК" Леоніда Кучму.

Виступи по російському телебаченню мали значний ефект, адже згідно з даними соціологічних досліджень фонду "Демократичні ініціативи", опублікованими у бюлетені фонду №5 за 1994 рік, 43 відсотка громадян України діставало інформацію через російське державне телебачення. Тоді як через українське — на десять відсотків менше.

 

"Ні в кого не виникає сумніву, що вістрям зацікавлення було допомогти Кучмі здобути голоси виборців. — говорилося в заяві Конгресу національно-демократичних сил з приводу агітації за Леоніда Кучму з боку російського телебачення. — Тим паче, що голова комітету Державної Думи РФ із зв'язків з СНД Затулін заявив, що росіянам небайдуже, хто буде обраний на найвищу посаду в Україні. Затуліну і його однодумцям більше підходить екс-парторг ВПК Кучма, який виступає за тісний союз України і Росії..." ('Народна газета* №27 за червень 1994 року).

Як повідомив УНІАН, 13 червня 1994 року на прес-конференції після установчого з'їзду "Демократичного вибору Росії" його лідер Єгор Гай-дар пов'язав вихід України з кризи із обранням на посаду Президента Леоніда Кучму.

Другою причиною, яка давала підстави не довіряти панові Кучмі, було його співголовування в утвореному в січні 1994 року Міжрегіональному блоці реформ, у програмі якого містився ряд положень, котрі з погляду націонал-демократів брутально перекручували ті процеси, які відбувалися в Україні, і мали на меті ліквідацію державності, знищення української мови і культури. Зокрема, в програмі МБР було сказано: "Питання про "державні мови" носить завідомо надуманий і провокаційний характер, і повинно бути раз і назавжди знято з обговорення." "Необхідно негайно зупинити соціальна небезпечні спроби втілити в суспільство націоналістичну ідеологію, раз і назавжди покласти край мусуванню національно-мовного фактора у практиці державних органів, в т.ч. у кадровій політиці." МБР мав також на меті відновити спільний економічний простір із країнами СНД. (Материальї первой конференции Межрегионального Блока Реформ. — Харків: СІА, 1994.).

Як пояснити заяви Леоніда Кучми про відданість ідеї незалежності України і водночас головування в МБР, котра проголошувала засади, від яких Кучма-Президент відмовився? Певну відповідь на це питання дає наступна розповідь голови Руху Вячеслава Чорновола: "Влітку 1994 року за місяць до президентських виборів прихильники Кучми, які не хотіли, аби Рух активно проти нього воював, попросили мене зустрітися з Кучмою. Повезли мене до нього на дачу. За ним ще зберігалася невеличка прем'єрська дача в Кончі-Заспі. Спочатку по чарці випили, мова була ні про що, а потім він так делікатно запитав про наші претензії. Я кажу: "Леоніде Даниловичу, ви мені особисто симпатична людина. (Я справді до нього маю людську симпатію.) Але я, як керівник великої організації, хіба я можу погодитися із ось таким?" І цитую йому програмні моменти із МБР про єдиний економічний простір, про двомовність і так далі. А він мені каже: "Та то щось Гриньов понаписував." Тобто він просто хотів стати президентом, а політиком він почав ставати вже після (виділено мною — Ю. Л.). Ми тоді боялися МБР, бо вони йшли з гаслами реформ і разом з тим по суті з гаслами ліквідації української державності. Для нас це був найнебезпечніший противник."

Член передвиборчої команди Леоніда Кучми, а потім виконуючий обов'язки начальника інформаційно-аналітичної служби Президента України Віктор Небоженко відповідне ставлення до головного суперника Леоніда Кравчука пояснює створеним іміджем. "Оточення Кучми розуміло, що перемогти Кравчука можна лише, створивши відмінний від нього політичний образ. — каже він. — Одним із елементів цього образу було протиставлення. Якщо Кравчук західник і націоналіст, то в команді Кучми ставилося питання про якісь м'які форми інтеграційних орієнтацій на Схід і більш така інтернаціональна орієнтація." У процесі передвиборчої кампанії "інтернаціональне орієнтований" колишній Прем'єр-міністр став для одних монстром, котрий готовий продати українську незалежність, для других — рятівником, який шукатиме порятунку українців від голодної смерті у відновленні зв'язків з колишніми республіками СРСР. Відповідно, його суперник для одних був державником, котрий всі зусилля спрямовує на зміцнення незалежності, а для других — націоналістом, який відірвав Україну від Росії, спричинивши таким чином зубожіння народу.

Отож, під час передвиборчої кампанії 1994 року суперничали між собою не програми виведення України з кризової ситуації, а міфи про "націоналіста" Кравчука й "інтернаціоналіста" Кучму. Ставлення до кандидатів визначалося за принципом — "за" чи "проти" дружби з Росією. Приміром, ліві сили, особливо комуністи, котрі наріжним каменем своєї політичної пропаганди зробили відновлення зв'язків з колишніми республіками СРСР, підтримували Леоніда Кучму попри те, що в його програмі містилися неприйнятні для них положення. Наприклад, він виступав за продаж землі. Переважили настрої виборців східного та південного регіону України. Згідно з даними центру "Демократичні ініціативи", оприлюдненими 9 червня 1994 року через УНІАН, серед головних причин кризи мешканці цих регіонів називали розвал Радянського Союзу, а серед головних завдань влади вважали курс на відновлення СРСР. У цих регіонах Леонід Кучма здобув незаперечну перемогу. Спостерігачі сходяться на думці, що російський фактор в українській політиці продовжуватиме відігравати дуже велику роль, доки в Україні не відбудуться хоч якісь зміни на краще і її громадяни не переконаються, що їхній уряд здатний здолати кризу.

Як повідомив журналістам керівник штабу Леоніда Кучми Валерій Пустовойтенко, приблизно о 7-ій ранку 11 липня їм зателефонували з аналітичної служби Президента і визнали себе переможеними. 14 липня 1994 року "Правда УкраиньІ" писала: «"У чорний для команди Кравчука понеділок Президент на роботу не з'явився. В адміністрації на Банківській, 11 (відома в народі будівля, як приміщення колишнього ЦК Компартії України) був не оголошений офіційно траур. Багато робочих кабінетів виявилися замкненими... Зсередини. Люди кинулися шукати роботу...

 

5.Між сходом і заходом, чи між молотом і ковадлом

 

Ніколи сусід не розумів сусіда — завжди

дивувалася його душа, чому сусід злий,

чудний такий.

Ніцше

 

Між першим і другим туром президентських виборів Леонід Кучма не просто собі розкритикував зовнішню політику Президента Кравчука, а заявив, що такої взагалі не існує. Він сказав в інтерв'ю газеті "Новос-ти", опублікованому 6 липня 1994 року, що вся розгалужена структура Міністерства закордонних справ України діє вхолосту, "об'єктивно сприяючи падінню України до політичної і економічної прірви." Леонід Кучма сказав також, що відповідальні за зовнішню політику особи 'намагаються виправдати постійні провали у зовнішній політиці, котрі стали вже своєрідною традицією. Достатньо згадати Чорноморський флот, ядерну зброю, постійну штучну напруженість у взаємовідносинах з Росією, бурхливу імітацію інтеграції до Європ.ейського співтовариства, Придністров'я, Балкани. Заради об'єктивності слід зауважити, що винен у цьому, звісно, не лише сам пан Зленко — вельми суттєвий внесок зробили і комісія Верховної Ради під керівництвом Д.Павличка, і служба Президента із зовнішньої політики, очолювана А. Бутейком." Він розкритикував підготовлені Міністерством закордонних справ і схвалені Верховною Радою "Основні напрями зовнішньої політики України" і додав до цього: "...Нічого хоча б схожого на зовнішньополітичну доктрину ні Зленко, ні Павлич-ко, ні Бутейко не запропонували і, певно, вже ніколи не запропонують."

 

Така нищівна критика не залишала жодних сумнівів: у випадку перемоги Леоніда Кучми на виборах Анатолій Зленко не залишиться на посаді міністра. Щоб чіткіше усвідомити, від якої саме політики хотів відмовитися пан Кучма, варто трохи докладніше зупинитися на особі Анатолія Зленка, який цю політику уособлював.

Якщо не спостерігати за Анатолієм Зленком спеціально, то про нього дуже важко сказати щось специфічне. Він, на відміну від деяких його колег-урядовців, не робив нерозважливих заяв, не брав безпосередньої участі у жодних скандалах і тим більше не ловився на нафтових махінаціях. Він завжди мав підкреслено доброзичливий вираз обличчя, за яким неможливо було щось прочитати. Він неодмінно виглядав вельми респектабельно. Чи не єдиний неформальний момент, пов'язаний зі Зленком, який став широко відомий — це перемога над його російським коллегою Андрієм Козирєвим у тенісному матчі під час їхніх переговорів в Одесі восени 1993 року. Журналісти тоді особливо підкреслювали, що Зленко на десять років старший за Козирєва.

Якщо погортати українські газети, то можна ще натрапити на інтерв'ю пана Зленка, в яких він доводив, як тяжко йому працювалося. "За чотири дні, буває, по п'ять літаків треба міняти. Зліт—посадка, зліт —посадка... — розповідав він Ларисі Остролуцькій з "України молодої* 2 липня 1992 року. — І ти маєш блискавично адаптуватися до нового середовища, нових людей ... нової води навіть. Хоча часу на адаптацію якраз не відведено. Відразу з трапу вступаєш у переговорний механізм. На день може бути по 12 зустрічей, і тягнутися вони можуть до пізнього-пізнього вечора." Оце, здається, всі більш-менш живі риси, які домальовувалися до портрета призначеного на посаду 28 липня 1990 року першого керівника не фіктивного міністерства, яке мало на меті приховати відсутність власної зовнішньої політики УРСР, а реального зовнішньополітичного відомства.

Біографія колишнього міністра закордонних справ засвідчує, що він має настільки багатий дипломатичний досвід, наскільки його можливо було здобути в українському підрозділі Міністерства закордонних справ СРСР. Хоча він вивчав життя не лише з висоти міністерських кабінетів, а й з низин, причому в буквальному розумінні: закінчивши свого часу гірничий технікум, Анатолій Зленко працював гірничим майстром на шахті "Максимівка-Полога" у Кадіївці. До цього свого досвіду він додав три роки служби в армії, а також освіту перекладача-референта з іспанської мови. Володіє ще двома іноземними мовами, крім російської. Очевидно, на якомусь етапі свого життя "простий" хлопець із села Ставище, що на Київщині, Анатолій Зленко дістав дуже серйозну підтримку. Адже відразу по закінченні 1967 року київського університету він опинився на роботі в Міністерстві закордонних справ. В ту пору на подібну працю приймали не лише найперевіреніших з перевірених, не лише найлояльніших з лояльних, але й тих, у кого була солідна підтримка, як тоді казали, "рука" або "лапа". Відтоді Анатолій Зленко крок за кроком чіпко піднімався дуже престижними дипломатичними сходами. Зокрема, працював відповідальним секретарем комісії УРСР при ЮНЕСКО, співробітником Секретаріату ЮНЕСКО. Він має статус надзвичайного і повноважного посла України. Пізніше пан Зленко був заступником міністра, першим заступником і нарешті очолив міністерство.

Якщо повірити статті Анатолія Зленка "Міжнародні обрії суверенної України" в одинадцятому числі журналу "Комуніст України" за 1990 рік, то "завдання перед її автором, якого за кілька місяців до публікації призначили на міністерську посаду, стояло не таке складне: згідно з цією публікацією Україна вже мала високий авторитет на міжнародній арені завдяки своїм ініціативам в ООН та інших міжнародних організаціях, отож, міністрові лишалося цей авторитет лише підтримувати та й годі. Насправді ж, якщо хтось у світі й цікавився українськими ініціативами, котрі аж ніяк не мали вирішального значення для світової політики, то лише наївна людина гадала, що Україна здійснює самостійні кроки, а не робить їх за вказівкою або з дозволу Москви. Якими б мотивами не керувався Зленко, друкуючи статтю, але очевидно одне: він мусив отой самий авторитет, про який писав, завойовувати. А для цього в нього був лише міністерський офіс у Києві, кілька представництв України при міжнародних організаціях, не було жодного посольства у країнах світу і майже не було досвідчених кадрів. Але найсуттєвіше: Україна ніколи не мала власного дипломатичного досвіду і абсолютно не усвідомлювала що ж їй треба від світу, як вона повинна поводитися на міжнародній арені. Треба віддати панові Зленку належне: із здобуттям Україною незалежності Міністерство закордонних справ наполегливо розбудовувало мережу дипломатичних представництв по всьому світу. Якщо не враховувати кілька скандальних історій, то розширення дипломатичної служби відбувалося досить гладко. Крім того, МЗС розробило "Основні напрями зовнішньої політики України', котрі Верховна Рада ухвалила у липні 1993 року. В них зафіксовано прагнення до мирного співіснування з іншими країнами. 'Засади, на яких держава реалізує свою зовнішню політику, — сказано в цьому документі, — грунтуються на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського заключного акта, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ.'

'Українська зовнішня політика не € достатньо активною.* — таким чином був оцінений стан у цій сфері за підсумками засідання у січні-лютому 1994 року робочої групи з питань безпеки Українсько-Американ-ської Ради, куди входять відомі науковці, політичні і громадські діячі обох країн. Здається, така оцінка аж ніяк не в'яжеться з тією активністю, твердістю і послідовністю, яку в деяких випадках виявляли пан Зленко і очолюване ним міністерство. Наприклад, він посеред бурі емоцій, яка здійнялася навколо проблеми української ядерної зброї, з притаманною йому незворушністю твердо стояв за відмову від неї. Виступаючи на сесії Верховної Ради 3 червня 1993 року, пан Зленко проаналізував ситуацію і навів сім пунктів — від відсутності належної науково-технічної бази для утримання ядерної зброї до браку полігонів для її випробування — які унеможливили утримання ядерної зброї на українській території. Пан Зленко доводив також, що Україна мусить дотриматися взятих на себе зобов'язань стати без'ядерною державою. Ця справа фактично була вирішена, коли в Москві у січні 1994 року президенти України, США і Росії підписали тристоронню заяву з приводу української ядерної зброї. Перемогла позиція, яку відстоював Анатолій Зленко. Він виявив також безприкладну активність, коли Україні було запропоновано підписати зініційовану американцями програму співпраці з НАТО 'Партнерство заради миру". Він зробив безліч необхідних візитів і врешті-решт його підпис з'явився під цим документом першим серед підписів міністрів закордонних справ країн-членів СНД.

З іншого боку, нерідко траплялися ситуації, коли очолюване паном Зленком міністерство неефективно реагувало на події, навіть якщо вони розгорталися неподалік від українського кордону і могли становити загрозу для її безпеки. "Нерішучість української зовнішньої політики взагалі, у тому числі на території колишньої Югославії, підтверджує невміння Києва реагувати на будь-які суперечки, навіть у себе під боком. — писав у 'Народній газеті* № 29 за 1993 рік працівник Інституту стратегічних досліджень з Лондона бритієць українського походження Тарас Кузьо. — Тимчасова анексія Москвою Придністров'я і створення "нових російських воріт на Балканах" відбувалися просто у нас на очах. Цей "другий Калінінград" біля нашого порогу особливо дивує, оскільки росіяни складають лише третю за чисельністю етнічну групу в Придністров'ї після українців і молдаван, до того ж не слід забувати, що ця територія є етнічно українською і належала до Української РСР у період між двома світовими війнами. Нерішучість української зовнішньої політики на Балканах особливо непокоїть, зважаючи на те, що в районі Баня-Лука, де серби проводять етнічні чистки, мешкають понад сто тисяч українців."

Існує також цілий ряд пов'язаних з діяльністю України на міжнародній арені випадків, коли її інтереси відверто ігнорувалися. Наприклад, щодо закордонної власності колишнього Радянського Союзу, або відшкодування збитків, завданих Україні в результаті санкцій ООН щодо колишньої Югославії. Приміщення майже всіх посольств колишнього СРСР належать зараз Росії. Москва, по суті, не поділилася ними з новими незалежними державами. Тому Україна, як бідна родичка, орендувала у Росії приміщення під свої посольства, або купувала нові, витрачаючи на це чималі кошти. Дунайське пароплавство через санкції щодо колишньої Югославії втратило від заборони перевезення вантажів десятки мільярдів доларів. За підрахунками до кінця року воно мало втратити ще півтора мільярда. Були з боку нашого МЗС певні кроки у напрямку розв'язання цих проблем і навіть ухвалювалися певні рішення, наприклад, резолюція ООН з приводу відшкодування. Але вжиті політичні заходи не дали жодних практичних результатів.

Нічого дивного в такій розбіжності у результатах немає. Бо неможливо сподіватися від початкуючої дипломатії однакового ефекту в усіх справах. І все ж у діяльності Анатолія Зленка та його відомства простежувалася певна логіка. Річ у тому, що в "Партнерстві" та ліквідації української ядерної зброї були безпосередньо зацікавлені Сполучені Штати, а вони, як відомо, являють собою найпотужніший політичний прес на світовій арені. І в цих випадках вустами Анатолія Зленка, здавалося, глаголив сам Білий дім, запевняючи Україну в збільшенні асигнувань. "Ця сума, звичайно, не покриє всіх витрат, які має нести Україна у зв'язку з виконанням Договору про СНО, — казав пан Зленко на Верховній Раді 3 червня 1993 року, говорячи про 175 мільйонів доларів, запропонованих американцями для роззброєння, — але ми вважаємо, що з часом вона буде збільшена за рахунок асигнувань з боку США, так і за рахунок залучення до цього інших західних країн (виділено мною — Ю. Л.)." Анатолій Зленко діяв у цих випадках рішуче, бо убезпечив свої дії патронажем Вашингтона. У інших випадках інтереси України не збігалися напряму з інтересами потужніших держав або навіть суперечили їм, зокрема, Росії. І тут сама лише рішучість дипломатичних зусиль держави, яка ледь спинається на ноги, навряд чи могла принести результат, потрібно було вдаватися не лише до заяв, декларацій та інформування громадської думки, а до нестандартних дипломатичних ходів. В цьому плані Анатолій Зленко нічим похвалитися не міг.

Лише невиправний мрійник може уявити, що країна, яку роздирали внутрішні суперечності, питання про територіальну цілісність якої не сходило на той час з порядку денного та й до сьогодні залишається актуальним, може продемонструвати дипломатичний блиск. Тим більше, що значна частина кадрів формувалася з людей, котрі взагалі жодного стосунку до дипломатії не мали. Отож, така "ніяка" зовнішня політика цілком відповідала внутрішній ситуації в країні. Підстави для подібних тверджень дає хоча б той факт, що керівник нашого зовнішньополітичного відомства, будучи призначеним на свою посаду 28 липня 1990 року, обіймав її у складі трьох урядів. Подібна непотоплюваність свідчить про те, що Анатолій Зленко органічно вписувався у внутрішньополітичні обставини, котрі склалися на той час в Україні. Якби він був інакшим, то його замінили б набагато швидше.

Певно, сподіваючись переконати новообраного Президента України Леоніда Кучму в своїй здатності запропонувати зовнішньополітичну доктрину, Анатолій Зленко надрукував у "Голосі України" за 10, 11, 12 серпня 1994 року статтю у трьох подачах, в якій розмірковував про світові тенденції розвитку і місце України в цьому процесі. Але публікації ніяк не вплинули на Президента. І Анатолій Зленко відправився до Нью-Йорка на посаду постійного представника України при Організації Об'єднаних Націй.

Певно, найкумедніший факт з біографії наступного після Анатолія Зленка міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка полягав у тому, що він, маючи диплом факультету міжнародних відносин Київського держуніверситету, з 1955 по 1959 рік працював головою колгоспу імені Дзержинського Сквирського району Київської області. Майбутній дипломат потрапив у рух так званих тридцятитисячників, коли компартія відправляла своїх членів піднімати сільське господарство. Втім сільськогосподарський досвід не завадив зробити йому кар'єру в сфері міжнародних відносин. Серед високих посад, які він обіймав, — заступник Міністра закордонних справ, постійний представник України при ООН. Геннадій Удовенко головував на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради ООН. Словом, він, як і його попередник, також один із небагатьох українських дипломатів, котрі мали солідний досвід міжнародної роботи. Після президентських виборів 1991 року його відправили на пенсію. Розмови ходили, мовляв, сталося це через те, що співробітники представництва України в ООН проголосували на виборах переважно за суперника Леоніда Кравчука — Вячеслава Чорновола. На пенсії він просидів не так довго. У вересні 1992 року його призначили послом до Польщі.

Судячи з усього, Геннадій Удовенко умів творити собі відповідну репутацію і співпрацювати як з тими, хто при владі, так і з опозицією. Американець українського походження журналіст Ростислав Хом'як розповідав, що після ухвалення Декларації про суверенітет у липні 1990 року пан Удовенко встановив інтенсивні контакти з українською діаспорою в США. Зважаючи на перебування України у складі СРСР і недавнє трактування наших земляків за кордоном як українських буржуазних націоналістів, такий крок на той час ще міг спричинити до неприємностей на службі. Навесні 1991 року Геннадій Удовенко не відмовився зустрітися з одним із одіозних з точки зору тодішніх владоможців лідерів опозиції Вячеславом Чорноволом, котрий перебував у США з робочим візитом. 'Наскільки мені відомо, пан Удовенко незабаром після проголошення Україною незалежності провів роботу серед дипломатів, представлених в ООН, роз'яснюючи, що Україна готова відмовитися від ядерної зброї, але взамін вимагає гарантій власної безпеки. — розповідає колишній американський громадянин, директор центру демократичних реформ "Демос", що у Києві, Роман Зварич. — Про це тоді ще ніхто не хотів слухати. Удовенко був першим, хто так поставив питання." Нинішній міністр закордонних справ відомий також тим, що перед відбуттям послом до Варшави він зробив візити до провідників політичних партій і провів з ними консультації на предмет того, якою вони хотіли б бачити нашу політику в Польщі, що було досить незвичним кроком.

Отож, 25 серпня 1994 року, згідно з Указом новообраного Президента Леоніда Кучми, з крісла посла у Варшаві до крісла керівника зовнішньополітичного відомства пересів чоловік із дещо виразнішим від свого попередника іміджем. Новий міністр, очевидно, мав творити нову зовнішньополітичну лінію.

24 січня 1995 року Президент України Леонід Кучма під час свого робочого візиту до Москви постав з подачі телекомпанії "Останкіно" у ролі підлеглого, котрим дуже невдоволений його начальник. Здається, всі українські газети відзначили, що у випуску останкінських новин розмова двох президентів справляла таке враження, наче Борис Єльцин сварив свого українського колегу. Валентина Бондаренко в "Правде Украйни" за 26 січня 1995 року написала, наприклад, що все виглядало так, наче "Російський цар-батюшка суворо вичитував своєму васалові-боржникові." Пізніше в інтерв'ю кореспондентові "Киевских ведомостей" Ларисі Жаловазі, опублікованому 23 лютого 1995 року, Леонід Кучма скаже про цей епізод таким чином: "Бувають ситуації, коли я не можу реагувати просто як Кучма. Я — Президент України. За моєю спиною 52-мільйонний народ. У такі хвилини особливо відчуваєш, яка важка шапка Мономаха."

Це був не просто собі, хай неприємний, але рядовий епізод у біографії українського президента. Йшлося про набагато принциповіші речі. Адже саме на необхідності нормалізації стосунків з Росією, в чому об'єктивно зацікавлені обидві країни, Леонід Кучма побудував свою передвиборчу президентську кампанію.

Вже у перші дні перебування при владі Леонід Кучма накреслив основні риси нової зовнішньополітичної лінії. Викладені ним ідеї не могли не сподобатися Москві. 19 липня 1994 року в промові після прийняття присяги на вірність українському народові новообраний Президент заявив, що Україна є частиною євразійського економічного та культурного простору. "На сьогодні саме на цій території зосереджені життєво важливі національні інтереси України." "Ми повинні бути не просто присутніми у Співдружності незалежних держав, а навчитися активно впливати на політику всередині Співдружності, рішуче відстоюючи свої інтереси, не забуваючи, зрозуміло, і про наших партнерів. Якщо ми не будемо брати участь у встановленні "правил гри", то ці правила все-таки встановляться, але без нас і на шкоду нашим інтересам." Президент згадував у своїй промові західні країни, відносини з якими повинні бути наповнені "новим реальним змістом", але стратегічним партнером України він називав Росію.

Все виглядало так, що новий Президент сповнений рішучості відкори-гувати "ізоляціоністський курс" Леоніда Кравчука і здійснювати політику, спрямовану на дружбу з Росією і встановлення зв'язків з державами, котрі утворилися на пострадянському просторі. Питання полягало в тому, який варіант "дружби" з Росією вибере нова адміністрація: лукашенків-ський, коли країна поступово перетворюється у російську губернію, чи намагатиметься встановити рівноправне партнерство. У випадку з Леонідом Кучмою ця проблема виглядала особливо делікатною, оскільки у передвиборчій кампанії він дістав підтримку Москви і було само собою зрозумілим, що він боржник східного сусіда.

Про варіант стосунків з Москвою говорив Геннадій Удовенко, виступаючи перед Верховною Радою 15 вересня 1994 року в день його затвердження на посаді міністра закордонних справ. "Наша позиція відносно Росії чітка, проста і зрозуміла: хочемо нормалізувати відносини з Росією, розвивати їх, хочемо найтіснішої співпраці, але як рівний з рівним, як вільний з вільним. — сказав пан Удовенко. — Думаю, в Росії це теж розуміють і підуть на нормальне, цивілізоване, партнерське співробітництво з Україною."

Судячи з деяких наступних висловлювань Президента Кучми Москва не виявила захоплення його прагненням до рівноправного співробітництва. Наприклад, як пише кореспондент інформаційного агентства "Рейтер" Рон Попескі, під час зустрічі з керівництвом цього агентства 7 лютого 1995 року Президент України, описуючи ситуацію в СНД, сказав: "Нині ми граємо у футбол в одні ворота. Росія стоїть на одинадцяти-метровій позначці і б'є усім голи. За нинішньої ситуації я віддав би перевагу двостороннім відносинам." Леонід Кучма сказав, що він чітко і повно уявляє, що "така безформена організація, як СНД не має майбутнього. Досвід СНД до сьогоднішнього дня підтверджує, що жодне рішення не працює." Він заявив також, що Росія намагається несправедливо використати решту колишніх радянських республік. Український президент так само висловлював невдоволення двосторонніми україно-російськими взаємовідносинами. Як повідомило агентство Інтерфакс-Україна, 26 жовтня 1995 року Президент Кучма, перебуваючи у Бразилії, заявив, що "Росія у відносинах з іншими країнами Співдружності неза-лежчних держав діє лише з огляду на власні інтереси."

Втім, уважні спостерігачі не могли не відзначити, що зміна поглядів українського президента дуже схожа на досвід українського Прем'єр-міністра Леоніда Кучми. На початку свого прем'єрства він неодноразово висловлювався про необхідність нормалізації україно-російських відносин. 'Треба навчитися домовлятися з Росією на рівні двох незалежних держав, на рівні банків, на рівні підприємств. Необхідно приборкати амбіції тих українських чиновників, котрі вчора молилися на Москву, а сьогодні на неї плюють, потрібно солідно і спокійно, але домовлятися, вести плодотворний діалог." — казав Леонід Кучма 13 жовтня 1992 року, виступаючи у Верховній Раді як кандидат на посаду Прем'єр-міністра. У своєму виступі він погоджувався навіть на таке: 'Будемо відверті: вони (стосунки з Росією — Ю. Л.) можуть носити характер міцного, але не завжди зручного політичного союзу. Коли наша політична підтримка оплачується економічними пільгами." "Наш уряд обов'язково покладе край "холодній війні" в економічних стосунках з Росією." — обіцяв він з трибуни Верховної Ради 27 жовтня 1992 року. На прес-конференції 27 лютого 1993 року Прем'єр-міністр Леонід Кучма кинув фразу, котру кілька газет поставили у заголовки. "Краще виживати разом, — сказав він, — ніж вмирати поодинці." Йшлося про Співдружність незалежних держав-. Він категорично висловлювався за найтіснішу співпрацю колишніх радянських республік. "Є певні сили, які намагаються посіяти ворожнечу між Росією і Україною. Я думаю, що великої перспективи вони не мають. — сказав прем'єр журналістам. — Але крові попсують." У доповіді Верховній Раді 18 травня 1993 року з вуст Леоніда Кучми пролунало: "...останнім часом ми уклали з Росією і іншими країнами СНД ряд договорів з різних питань господарської діяльності, маємо добрі особисті стосунки з членами урядів країн СНД. Вважаю, що це уряд наш робить правильно і буде й надалі продовжувати співпрацю з країнами СНД."

Одначе згодом у настроях Прем'єр-міністра з'являються нотки розчарування. "Свого часу я заявив, що припиню холодну війну з Росією. — казав він в інтерв'ю японським газетам "Токіо сімбун" і "Тюніті сімбун", текст якого 5 березня 1993 року надрукувала "Правда Украйни". — І сьогодні можу сказати однозначно: з боку України її припинено. Але, на превеликий жаль, ця війна є з боку Росії." І додав щодо СНД: "Поки не знаю жодної людини, котра, проаналізувавши діяльність СНД, сказала б, що в ній є якийсь сенс. Я завжди прихильник практичних результатів. Що ж маємо ми в рамках СНД? Підписано понад 250 угод — і жоден документ не працює. Чому? СНД — просто якась ширма і не більше." В інтерв'ю Леонідові Капелюшному, надрукованому .в московських "Из-вестиях" 4 травня 1993 року, Леонід Кучма поскаржився, що з росіянами дуже тяжко домовлятися: "Іноді мені здається, що ми розмовляємо з російськими партнерами різними мовами." "Ви знаєте мою політику по відношеню до Росії з першого дня моєї роботи Прем'єром. — казав він з парламентської трибуни 15 червня 1993 року. — Я виступав і виступаю за добрі взаємовідносини з нею. Але сьогодні політику Росії по відношенню до України дружньою і нормальною не назвеш. Роздягають і роззувають нас брати-росіяни цінами на енергоносії як хочуть, користуючись нашою слабкістю."

Коли такі оцінки давав 93-го року і дає сьогодні не який-небудь "ура-патріот" і не "ізоляціоніст" Леонід Кравчук, а щирий прихильник співпраці з Москвою Леонід Кучма, то це багато кого змушує дійти висновку, що тривале напруження між двома країнами має значно складнішу природу, ніж просто 'бажання українського керівництва відгородитися залізною стіною від усього світу" — саме такі закиди робилися адміністрації Леоніда Кравчука.

 

Треба сказати, що, попри невдоволеним висловлюванням Президента, міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко 26 грудня 1995 року на брифінгу, присвяченому підсумкам року, достатньо оптимістично оцінив стан стосунків між двома країнами. "Значним досягненням, — сказав він, — слід вважати і виведення на нормальний, діловий рівень діалогу України з Російською Федерацією. Знято цілу низку проблематичних питань, які стояли на порядку денному двосторонніх відносин."

Але позбавлену дипломатичної округлості оцінку україно-російських відносин міністр дав дещо раніше. Про це стало відомо 4 жовтня 1995 року, коли газета "Независимость" надрукувала службового листа Міністерства закордонних справ України, надісланого Президентові України. Він, звісна річ, не призначався для обнародування. В листі аналізується "Стратегічний курс Російської Федерації з державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав", який Президент Росії Борис Єльцин затвердив своїм указом 14 вересня 1995 року. З нього стає зрозумілим, з чим саме не погоджується Маріїнський палац у ставленні до себе Кремля. "У відносинах з державами-учасницями СНД, - говорилося в листі, — Росія не має наміру будувати свої відносини у відповідності з нормами міжнародного права, тобто на основі поважання їх територіальної цілісності, суверенітету, невтручання у внутрішні справи одне одного. Щодо цього документ навіть формально не містить будь-яких посилань. Навпаки, Стратегічний курс накреслює шляхи та можливості втручання у внутрішні справи країн СНД...

..."Курс" відкрито ставить завдання забезпечення домінування Росії в регіоні. Зокрема, одним з основних завдань "політики Росії з державами СНД... є зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних, політичних і економічних відносин на території пострадянського простору." Територія країн СНД взагалі розглядається в концепції як регіон, який є, перш за все, зоною інтересів Росії, що мають розуміти не тільки треті країни, а й міжнародні організації. "Інтеграція", потреба та корисність якої широко декларується в документі, на практиці означає розмивання суверенітету держав-учасниць СНД, підпорядкування їх діяльності інтересам Росії, відновлення централізованої наддержави."

Президент України погодився з таким аналізом. Перебуваюча з візитом в Аргентині у жовтні 1995 року, він так оцінив указ Президента Росії про стратегічний курс щодо країн СНД: "Цей курс нас не влаштовує. Ми про це сказали вголос. Борис Єльцин був борцем проти імперії і за демократію і ми б хотіли, щоб він не відходив від цих позицій." ("Всеукраинские ведомости" за 31 жовтня 1995 року).

Сьогодні в пана Кучми поменшало впевненості щодо доцільності та ефективності Співдружності незалежних держав. 19 січня 1996 року після чергової зустрічі керівників країн-членів СНД він заявив, що бачить в СНД колективний консультативний орган, але віддає перевагу двостороннім взаєминам. Скептицизм його пояснюється тим, що, буваючи на зустрічах глав країн СНД, Президент України мусить відбивати ініціативи Росії політичного характеру, котрі спрямовані на створення нового наддержавного утворення на основі колишніх республік СРСР (за винятком країн Балтії), в якому Росія має на меті диктувати решті держав свою волю. Наприклад, Леонід Кучма відмовився підписувати угоди про так звані зовнішні кордони СНД, утворювати митний союз із Росією за умов, що, на думку українського провідника, послаблюють суверенітет України. Не підписав він також і конвенцію про Міжпарламентську асамблею СНД.

Деякі висловлювання Президента України дають підстави припустити, що двосторонні стосунки з Росією в нього також не викликають захоплення. Кореспонденти "Файненшинал Таймз" Христя Фріленд і Месью Ка-мінські в статті, опублікованій 25 листопада 1995 року, наводять цитату з інтерв'ю пана Кучми для їхньої газети: "Ми повинні співпрацювати з росіянами, але це не означає, що ми повинні довіряти їм."

Росія не відмовляється від тиску на Україну в різних сферах, зокрема, на світовій арені. Раніше, як відзначалося в аналітичній довідці за 9 липня 1993 року вашингтонського Центру розробки політики в галузі безпеки (його правління складається із значної кількості урядовців адміністрації Рональда Рейгана — Ю. Л.), один із західних дипломатів в Україні розповів, що російські офіційні особи попереджали країни Східної Європи, щоб ті "не турбувалися про будівництво великих посольств у Києві, бо за півтора року їхній статус знизиться до консульських відділень." У цій же довідці йшлося про те, що радник Президента Росії Сергій Станкевич "попереджав Польщу не встановлювати з Україною тісніших зв'язків. Він також описував Україну і Бєларусь як країни, що перебувають у російській сфері впливу." З часом російські урядовці відмовилися від тези про те, що Україна — явище тимчасове. Але вони намагаються переконати світ, що вона — неповноцінна держава. Колишній міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв несподівано з'явився у Вінніпезі наприкінці жовтня 1994 року на зустрічі високопоставлених представників західних держав, котрі обговорювали питання партнерства та економічних перетворень в Україні. Як написав Чарльз Трухарт у "Вашингтон Пост" за 28 жовтня 1994 року, його поява мала на меті "підкреслити роль Росії в проведенні Україною економічних реформ." Російський міністр заявив, що "там, де йдеться про Україну, яка є найбільшим боржником Росії, треба мати на увазі не велику сімку, а велику вісімку." Російський міністр закордонних справ також сказав представникам Японії, Європи та Сполучених Штатів, що Росія сподівається отримати певну частину фінансової допомоги Заходу Україні. Ще одним кроком в цьому плані стало звернення Прем'єр-міністра Росії Віктора Черномирдіна до світового співтовариства в особі директора Міжнародного валютного фонду Мішеля Камдесю в березні 1995 року з проханням визнати Україну державою-банкрутом з усіма наслідками, що з цього випливають.

Тактика відбивання російських ініціатив та російського тиску далеко не завжди приносить позитивний результат. Приміром, дуже неоднозначну реакцію в Україні викликала російсько-українська угода по Чорноморському флоту, підписана президентами двох країн у Сочі 9 червня 1995 року. І найбільшу критику викликало навіть не те, що Україна, всупереч першим своїм заявам після постановки Москвою цієї проблеми, погодилася передати Росії левову частку кораблів. Адже експерти висловлюють думку, що ці судна вже морально застаріли і не являють собою грізної бойової сили. Найбільше невдоволення у критиків цього рішення викликало те, що російські морські бази розміщуватимуться на території України. "Виконавча влада фактично підклала бомбу уповільненої дії на півдні України. — вважає народний депутат Іван Заєць, заступник голови постійної парламентської комісії у закордонних справах і зв'язках з країнами СНД. — Адже Чорноморський флот є надзвичайно дестабілізуючим фактором як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Він є дестабілізуючим фактором для всієї Європи. Військові постійно втручаються у справи влади. Наприклад, керівництво ЧФ висловлювало незгоду з позицією президентів. Я маю копію листа провідників ЧФ, де вони роз'яснюють депутатам Держдуми, як треба діяти в тій чи іншій ситуації. Тобто військові вказують політикам, що ті мають робити. Частина російського істеблішменту сприймає Чорноморський флот як таку собі політичну партію, через яку можна тиснути на Україну, через яку можна проводити певну політику в Росії. Отож, питання треба було ставити не про умови розташування російського флоту на території України, а про тимчасовість його перебування тут.* Критика Івана Зайця, котрий представляє праве крило парламенту, набуває особливого забарвлення в світлі того, що, згідно з інформацією Олександра Ляска в "Комсомоль-ской правде" за 27 жовтня 1995 року, російський "Независиммй институт оборонних исследований", фінансований Міністерством оборони Росії, розробив "Концептуальні положення стратегії протидії основним зовнішнім загрозам національній безпеці Російської Федерації", які передбачають розташування російської ядерної зброї серед інших територій на базі Чорноморського флоту в Криму. Київ також піддається тискові Москви, котра намагається отримати частку української власності в оплату за українські борги. Справжній скандал у парламентських кулуарах викликали урядові рішення про створення спільного російсько-українського закритого акціонерного товариства Тазтранзит", майно якого повинні були складати українські магістральні трубопроводи. Згідно з аналізом фахівців, залучених до справи фракцією 'Реформи", російська сторона повинна була мати контрольний пакет акцій у Тазтранзиті", що давало б їй можливість диктувати свою волю Києву в справі транспортування газу через Україну до Європи. 'За дорученням парламентської фракції 'Реформи* фахівці проаналізували цю ситуацію і дійшли висновку, — розповідає народний депутат України Юрій Оробець, — що якби Росія чинила так само зі своїм боргом, то вона мусила б віддати Чехії 70 відсотків своєї металургійної промисловості, включаючи кольорову. Німецькі економісти твердять, що за 60 мільярдів марок, котрі Москва заборгувала Бонну, можна кілька разів приватизувати всю промисловість Росії. Я вже не кажу про те, що така постановка питання є відвертим порушенням Декрету Кабінету Міністрів (на той час його очолював Леонід Кучма) від 31 грудня 1992 року, згідно з яким магістральні газопроводи не підлягають приватизації, оскільки є об'єктами стратегічного значення. Іншими словами — їхня приватизація та ще й російською стороною загрожує національній безпеці України." На думку Юрія Оробця, ідея розплати власністю за борги накинута Україні Москвою і підхоплена певними політичними силами, котрим наплювати на інтереси України. З ініціативи фракції 'Реформи* ведеться розслідування цієї афери.

Українські аналітики ^попереджали що *... найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин є позиція самої Росії.* Такий висновок було зроблено у глобальній аналітичній роботі українського Національного інституту стратегічних досліджень 'Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір", випущеній у світ навесні 1994 року. У цій же роботі передбачені всі складові тиску Росії на Україну, котрі ми спостерігаємо на сьогоднішній день. Та Леонід Кучма, керуючись звичайним здоровим глуздом, щиро вірив, що Росія погодиться встановити рівноправні партнерські стосунки з Україною, оскільки обидві країни, залишаючись найбільшими торговельними партнерами, маючи найбільш взаємопов'язані економіки, об'єктивно зацікавлені у нормалізації відносин. Але він виявився не готовим до того, що Росія аж ніяк не прагне визнавати рівноправність України, а зовсім навпаки: Москва намагається домінувати у стосунках двох країн.

Якщо Росія осмислює ситуацію, розробляє механізм реалізації своїх зовнішньополітичних інтересів у вигляді вищезгадуваного указу Президента Єльцина щодо країн СНД, то в Україні ніякого подібного документу не розроблено. Якщо не брати до уваги загальні декларації про необхідність дружити, Київ досі чітко не сформулював, а що ж йому потрібно на своєму східному напрямку і яким чином діяти відносно країн СНД, зокрема, відносно Росії. Президент Кучма прагне розв'язати вузол україно-російських проблем, терпляче схиляючи свого московського колегу підписати широкомасштабну угоду про дружбу і співробітництво, котра змусила б Росію взяти на себе ряд зобов'язань щодо України і таким чином зменшила можливості московського тиску. У цій ситуації український президент рухається шляхом свого попередника, котрий також намагався підготувати цю угоду. Як повідомив на брифінгу 19 квітня 1994 року тодішній начальник договірно-правового управління МЗС України Олександр Чалий, президенти обох країн під час наради глав країн СНД 14—15 квітня 1994 року домовилися, що 'найближчим часом Президент Борис Єльцин здійснить офіційний візит в Україну, під час якого планується підписати українсько-російський міждержавний Договір про дружбу і співробітництво." Одначе 17 травня 1994 року той же Олександр Чалий на брифінгу в МЗС України повідомив, що ще 21 квітня 1994 року надіслало ноту, в якій було запропоновано розпочати найближчим часом переговори між українською і російською делегаціями. За словами Олександра Чалого, протягом 1993-94 років українське зовнішньополітичне відомство неодноразово виходило з аналогічними пропозиціями. Але, попри існуючої домовленості між президентами, жодної офіційної відповіді на адресу української сторони не надходило. Завоювавши крісло Президента України, Леонід Кучма вже в інагуараційній промові 19 липня 1994 року заявив, що першим кроком до нормалізації стосунків з Росією може стати комплексна широкомасштабна угода, підготовка якої, за словами новообраного Президента, була на той момент практично заверешна. Словом, з приходом пана Кучми до влади українсько-російські переговори були нібито завершені і погоджено текст договору. Декілька разів з надуманих причин відкладався візит Бориса Єльцина до Києва, під час якого мав бути підписаним цей договір. Наприкінці лютого 1996 року під час візиту до Києва новопризначеного Міністра закордонних справ Росії Євгена Примакова знову було оголошено, що Борис Єльцин приїде до Києва на початку квітня. Та за кілька днів прес-служба Президента Росії спростувала це повідомлення. Отож, за підрахунками українського телебачення, вшосте відкладено візит пана Єльцина до української столиці.

Визнавши непорушність нині існуючих кордонів України, зобов'язавшись визнавати її державний суверенітет, як це передбачено у погодженому тексті угоди, Росія втратить серйозні важелі політичного тиску на свого західного сусіда. Чи захоче вона з цим погодитися? Якщо так, якщо Леонідові Кучмі таки вдасться підписати угоду, то він зможе вважати, що розв'язав чи не найзаплутаніший вузол в українській зовнішній політиці.

Перші стосунки із Заходом у Леоніда Кучми пов'язані з не найкращими спогадами. 8 квітня 1993 року кореспондент "Нью-Йорк Таймз" Майкл Р. Гордон з посиланням на чільних представників адміністрації Президента Клінтона розповів, що адміністрація негативно відповіла на прохання Прем'єр-міністра України Леоніда Кучми про зустріч з Президентом США Білом Клінтоном або ж віце-президентом Аланом Гором. Як писала газета, таке прохання'передав міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, перебуваючи з візитом у США. "Адміністрація вирішила повідомити Київ, що така зустріч не може бути гарантована заздалегідь, а це стало фактичною відмовою на прохання української сторони." Про це розповіли й інші американські засоби масової інформації. Та якщо вірити прес-секретареві українського прем'єра Дмитрові Табачнику, то прем'єр, хоча його й запрошували, не збирався відвідувати Штати. "У Прем'єр-міністра є запрошення від Конгресу США здійснити візит протягом квітня цього року. — говорилося в заяві пана Табачника, опублікованій 13 квітня 1993 року в "Урядовому кур'єрі. — Оскільки Прем'єр-міністр має погоджені строки візиту до ряду країн і одночасно зайнятий рядом невідкладних внутрішніх проблем, цей візит не може відбутися в зазначені строки, про що американська сторона буде поінформована."

За цим принизливим епізодом стояло невдоволення західних столиць і Москви, як вони вважали, відмовою Києва втілювати в життя положення української Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, згідно з яким Україна проголосила свій без'ядерний статус. Та як говорилося у повідомленнях американських засобів масової інформації, Вашингтон поблажливіше поставився б до прохання українського Прем'єр-міністра, якби Україна швидше просувалася на шляху роззброєння. Леонід Кучма не став шукати поблажливості Вашингтона, а викликав іще більше роздратування Заходу. Виступаючи 4 червня 1993 року на спеціальному закритому засіданні Верховної Ради він запропонував, ратифікувавши угоду СТАРТ-1 і відповідно погодившись позбутися 130 стратегічних ядерних ракет СС-19, залишити при тому 46 ракет СС-24, та кілька сотень ядерних боєголовок на стратегічних бомбардувальниках. Цим самим він аж ніяк не завоював собі прихильність керівництва економічно розвинених країн, оскільки така пропозиція сприймалася* ними як палка у колесо роззброєння.

Хто б тоді міг подумати, що через півтора року той самий Леонід Кучма в якості Президента України не тільки побуває у Вашингтоні з державним візитом (21—23 листопада 1994 року), а й почує з вуст господаря Білого Дому на свою адресу такі слова: "Ваша мужність перед обличчям неймовірних проблем нагадує нам про нашого президента Франкліна Рузвельта, який очолив державу у час великої скрути." Будь Леонід Кучма президентом країни з іще скрутнішою ситуацією, але без ядерної зброї, такий комплімент навряд чи прозвучав би. Отож, суть полягала не в мужності, а в тому, що Україна, за президентства Леоніда Кучми, приєднался 16 листопада 1994 року до Договору про нерозпо-всюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерна держава. Тобто дала зобов'язання цілковито позбутися розташованої на її території ядерної зброї. Президент підтримував це рішення Верховної Ради.

Така суттєва зміна поглядів відбулася не тому, що Леонід Кучма на шляху від прем'єрського крісла до президентського "продався Заходові". Адже саме цей період часу був сповнений драматичних подій як у внутрішньому, так і зовнішньому житті нової незалежної держави. Саме в цей час відбувалося чи не найінтенсивніше осмислення Україною свого місця в світі. Боротьба навколо ядерного роззброєння України продемонструвала її реальну вагу на світовій арені. Забезпечила достатнім матеріалом для висновків про те, наскільки Київ може бути самостійним у своїх зовнішньополітичних кроках. За цей час розвіялися ілюзії дуже багатьох політичних діячів. Недарма, ставши першою посадовою особою держави, він сказав якось, що Кучма-президент дуже сильно відрізняється від Кучми-прем'єра.

 

Пропозиції Кучми-прем'єра залишити частину ядерної зброї на території країни були викликані прагненням досягти компромісу у конфліктній ситуації, котра склалася на той час навколо української ядерної зброї. Як відомо, українська столиця неодноразово відповідними офіційними документами підтверджувала свою готовність цілковито відмовитися від ядерних арсеналів. Але Київ непокоївся, що, відмовившись від них, він залишиться беззахисним перед можливими загрозами. Крім того, Марийський палац вважав, що демонтаж ядерного озброєння коштуватиме надто багато і власними силами нова незалежна держава не зможе впоратися з цією проблемою. Тому за своє роззброєння Київ вимагав гарантій безпеки і відповідної фінансової компенсації, про що ЗО вересня 1992 року заявив в Організації Об'єднаних Націй тодішній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко. У відповідь на Заході висловлювалися підозри, що Україна такі аргументи наводить для того, аби відмовитися від своїх намірів стати без'ядерною. Політолог Микола Томенко, посилаючись на контент-аналіз деяких газет США та Великобританії за 1993-94 рік, стверджує, що у цей період "Нью-Йорк Таймз", наприклад, писала про Україну, як правило, в негативному контексті. Крім теми ядерної зброї, газета описувала чорнобильські проблеми, міжетнічні тертя, напруження в регіонах і кризовий стан економіки. Більшість статей мали тенденційний характер. Україна, по суті, не згадувалась.

У той же час Кучма-президент мав змогу переконатися, що розташована у центрі Європи країна з п'ятдесятидвомільйонним населенням, попри всі свої економічні негаразди, виявивши певну наполегливість і послідовність, здатна змусити прислухатися до себе. Зокрема, ядерні держави погодилися гарантувати її безпеку. Про це говорив міністр закордонних справ Геннадій Удовенко на сесії парламенту, присвяченому ДНЯЗ: "Хотів би тут зазначити, що жодна держава, що приєднувалася до ДНЯЗ, таких гарантій не отримувала. Переговори з цієї проблеми ми вели постійно на всіх рівнях, у тому числі на найвищому політичному рівні ... Внаслідок цієї роботи, внаслідок позиції, яку зайняли ядерні держави, ми одержали офіційні повідомлення від Сполучених Штатів Америки, Великої Британії і Росії, я повторюю, офіційні повідомлення у вигляді нот, що ці держави підтримують пропозицію про надання і закріплення гарантій національної безпеки у спеціальному Меморандумі, який буде підписано главами цих ядерних держав ... Спроба багатьох неядерних країн вирішити у своїх інтересах проблему отримання гарантій незасто-сування сили проти них в рамках Женевської конференції з роззброєння досі не увінчалися успіхом." Він також підкреслив, що приєднання до ДНЯЗ жодної неядерної країни не супроводжувалося подібним зустрічним крококом з боку ядерних держав. Жодна держава, що приєднувалася до ДНЯЗ, таких гарантій не отримувала.

У грудні 1994 року під час зустрічі в Будапешті глав країн-членів Наради з безпеки і співробітництва у Європі Україна дістала такі гарантії. Вони мали вигляд підписаного провідниками Росії, Великобританії та США Меморандуму та односторонніх декларацій Франції і заяви Китаю. Одначе, Київ не цілковито задоволений міжнародними гарантіями, оскільки вони подані у вигляді не зобов'язань, а декларацій, їх людина буде оцінювати позитивно лише у випадку, коли ядерні країни далі просуватимуться на шляху роззброєння. Які б неприємні для самолюбства Леоніда Кучми спогади не були пов'язані з процесом відмови від ядерних озброєнь, але саме рішення про ДНЯЗ стало поворотним моментом у стосунках Києва із західними столицями. Адже ця ухвала українського парламенту поклала край неого-лошеній політичній блокаді України з боку Заходу. Незабаром після при єднання Києва до ДНЯЗ мешканці української столиці отримали можливість не тільки спостерігати Біла Клінтона на своїх вулицях, але й випити за його здоров'я горілки "Президентська", етикетка якої була прикрашена портретом Президента США у козацьких жупані та шапці, — випуском партії напою з такою назвою українські підприємці відгукнулися на офіційний візит до Києва американського провідника, котрий пройшов 11—12 травня 1995 року. Президент Клінтон, який незадовго до того виявляв явне невдоволення Києвом, перебуваючи у ті дні в столиці України, всіляко демонстрував свою приязнь до Президента Кучми і народу, який його обрав. Ніби намагаючись показати, що він комфортно почувається у Києві, пан Клінтон вранці бігав у спортивному вбранні вулицями Києва під об'єктивами кінокамер. Підкреслюючи своє дружнє ставлення до українців, він завершив свій виступ перед багатотисячним натовпом біля Київського державного університету фразою українською мовою: "Слава Україні!" Західні спостерігачі відзначали, що візит Біла Клінтона до столиці України однозначно свідчив про підтримку спроб Леоніда Кучми здійснити реформування української економіки.

Протягом другої половини 94-го і протягом 95-го року Леонід Кучма побував з візитами в усіх, за винятком Франції, країнах "великої сімки". Усі керівники розвинених західних країн декларували приязне ставлення до України і висловлювали готовність сприяти Києву в процесах демократизації та здійснення реформ. З ними було підписано ряд вигідних для України угод.

 

Крім того, Леонід Кучма, перебуваючи з візитом у Брюсселі, 1 червня 1995 року підписав з Європейським Союзом двосторонню Тимчасову угоду про торгівлю та питання, що до неї відносяться. Як відзначалося, цей документ став першою угодою такого типу, укладеною з новою незалежною державою. Сторони надали одна одній сприятливі умови для здійснення торгівлі.

Хоча співробітництво з промислово розвиненими країнами, а також європейськими міжурядовими структурами відкрито не ставилося в залежність від роззброєння України, але це малося на увазі. Якби не приєднання до ДНЯЗ, то, певне, Леонідові Кучмі не вдалося б, як це називають популяризатори його діяльності, прорубати вікно до Європи.

Знявши напругу навколо своєї ядерної зброї, Київ отримав пакет західних кредитів, котрі допомогли стабілізувати фінансову ситуацію і погасити частину боргів за російські енергоносії. Країни "великої сімки" виділяють значні кредити для здійснення економічних реформ в Україні.

Згідно з угодами, виділяються кошти на демонтаж озброєнь. Представники президентської команди наголошують на тому, що приєднання до ДНЯЗ значно поліпшило імідж України в світі й дозволяє Києву активніше відстоювати свої інтереси на міжнародній арені.

Втім, це не означає, що Україна під проводом Президента Кучми вже вийшла в світ упевненою ходою. Приєднання до ДНЯЗ є хай і дуже вагомим, але тільки етапом цього процесу, розвиткові якого сприяють не тільки дипломатичні зусилля Києва, але й зміна деяких зовнішньополітичних обставин. Річ у тім, що Україна, ніби скромна і ненав'язлива дівчина, терпляче чекала своєї години, мовчки спостерігаючи за романом хвацького парубка із примхливою дівулею, розбещеною увагою. До 'дівулі*, тобто до Росії, після розвалу СРСР було звернено всю увагу Вашингтона. Він, проводячи так звану політику "найперше Росія*, упадав навколо Москви з усією елегантністю, на яку був здатен. *США орієнтувалися в першу чергу на Росію тому, — вважає Пол Гобл — керівник відділу досліджень Джеймстаунської фундації, котра у Вашингтоні, — що тут переважала думка, що стабільність у Росії збереже стабільність в усіх колишніх радянських республіках. І не усвідомлювали, що стабільність у Росії так само залежить від стабільності у нових незалежних державах, котрі постали на місці СРСР, як і навпаки.* Інші західні столиці дотримувалися або схожої із США, або нейтральної позиції. Як наслідок: на перших порах Росія отримала більше пільгових кредитів, ніж усі колишні радянські республіки разом узяті. Але найголовніше — насамперед відводилася ключова роль у розвиткові пострадянського простору. Протверезіння у світі почалося, коли на грудневих виборах 1993 року до Державної Думи Росії значного успіху досягла радикально настроєна антизахідна Ліберально-демократична партія Володимира Жиринов-ського. Чеченська війна дала світові зрозуміти, що до реальної демократії і стабільності в Росії ще далеко. Незабаром після початку чеченської війни Президент Росії Борис Єльцин у Будапешті під час зустрічі провідників країн-членів Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ) оголосив про можливість холодного миру із Заходом замість холодної війни. Москва також розпочала певні переговори з Тегераном, що, на думку західних аналітиків, могло призвести до створення в Ірані ядерної зброї. Заходові не вдалося вплинути на дії Москви. І коли Росія через свій нестерпний характер розчарувала не тільки Вашингтон, але й усію західну компанію, погляди їхні раптом звернулися до України. Усі несподівано усвідомили, що, попри песимістичні прогнози, вона зберігає спокій на своїй території. А в порівнянні з колишніми радянським республіками (за винятком Балтійських країн) виглядає просто-таки бастіоном стабільності. Формальне підтвердження того факту, що Європа вже не сприймає Україну як щось незрозуміле, а визнає державою, котра рухається у напрямку побудови правового демократичного суспільства, відбулося 26 вересня 1995 року. Саме цього дня наша країна стала членом Ради Європи (РЄ). Тридцять шість країн-членів цієї найбільш представницької міжурядової європейської організації одностайно проголосували за прийняття України.

Вступ до цієї організації суворо регламентований. Але обмеження стосуються не кількості держав-учасниць. Членами РЄ стають лише ті країни, котрі визнають верховенство права і продемонстрували своє прагнення працювати над приведенням свого законодавства до міжнародних стандартів, а також ті, хто у своїй практичній діяльності керуються виключно мирними методами. Відповідно, Президент Леонід Кучма може додати до плюсів свого урядування два ключові моменти, котрі відіграли найвагомішу роль у рішенні європейських політиків прийняти Україну до своїх лав. По-перше, всупереч побоюванням західних аналітиків, Крим не став яблуком розбрату в Україні, кримський вузол вдалося розв'язати конституційним шляхом. По-друге, Президент і Голова Верховної Ради, підписавши Конституційну угоду, не дозволили перерости напруженню в стосунках виконавчої і законодавчої гілок влади у кризу. Крім того, європейські пблітики відзначали відсутність порушення в Україні прав людини і національних меншин. Завдяки цим факторам Україна переступила поріг об'єднаної Європи. Щоправда, переступивши поріг, вона стоїть і роззирається на всі боки, ніби роздумуючи: а що ж, власне, далі робити?

Питання про те, яке місце посяде Україна в системі міжнародних координат, стає дедалі актуальнішим. Адже після розвалу СРСР у світі формуються нові взаємовідносини. І вже цитовані слова Президента Кучми, які він сказав під час інагуараційної промови, можна сміливо віднести не лише до участі в СНД, а й загалом до діяльності України на міжнародній арені: "Якщо ми не будемо брати участь у встановленні 'правил гри", то ці правила все-таки встановляться, але без нас і на шкоду нашим інтересам." Така постановка проблеми зараз тим більше злободенна, бо Київ сьогодні ризикує опинитися між молотом і ковадлом. Між утвореним з ініціативи Москви Ташкентським військовим блоком, котрий складається з країн СНД, й блоком НАТО, існуючим з 1949 року як альтернатива радянській загрозі. Хоча представники північноатлантичного альянсу запевняють Москву, що НАТО продовжує існувати як оборонний союз і аж ніяк не спрямований проти Росії, Кремль не дуже довіряє подібним твердженням. Конфлікт між ними був би особливо небезпечний для України. Адже в цьому випадку, як вже неодноразово траплялося в історії, вона опиниться на перехресті вогнів і це може стати для країни фатальним.

Пошук відповіді на питання про місце України в світі ускладнюють і міфи, до яких свого часу доклав руку нинішній президент. Колись підтримувані паном Кучмою уявлення в народі передав 31 жовтня 1995 року з трибуни Верховної Ради депутат з Донецької області Володимир Моїсе-єнко: "Ви, напевне, всі знаєте про те, що з'їзд шахтарів і Всеукраїнська конференція робітників, і мітинги протестів 25 жовтня однозначно висловилися за зміцнення економічних, політичних, міжпарламентських зв'язків з СНД, вбачаючи в ньому розв'язання 95 відсотків, можливо, і всіх 100, економічних проблем, з якими стикнулася Україна." Інакше кажучи, свої внутрішні проблеми, за словами депутата, Україна може розв'язати виключно завдяки зовнішньому чинникові. Характерним для таких поглядів є підозріле ставлення до Заходу, — чому теж колись сприяв нинішній Президент України. 'Захід ставив за мету в усіх цих наших перетвореннях і перебудовах, — казав пан Кучма під час свого перебування у ранзі Прем'єр-міністра в Севастополі взимку 1993 року — зруйнувати все дощенту і перетворити величезний Радянський Союз, в тому числі і незалежну сьогодні Україну, в сировинний придаток робочої сили, ресурсів і т. ін. ... Нікому — ні США, ні Англії, Франції та Німеччині — не потрібна сильна Росія, сильна Україна. І нам самим треба виходити з кризи, не чекаючи допомоги." ("Українська газета*, №2 за 1993 рік). Відповідно в суспільстві побутує міф протилежного змісту про цілковито ворожу Росію і вкрай доброзичливий Захід.

Незадовго до своєї відставки попередній глава зовнішньополітичного відомства Анатолій Зленко, розмірковуючи про місце України між Сходом і Заходом, писав у надрукованій в "Голосі України" за 10, 11, 12 серпня 1994 року статті в трьох подачах: "Для України з її унікальним геополітич-ним положенням, надмірний ухил в будь-яку сторону означав би-— або повний відрив від реальної ситуації, яку маємо в національній економіці, або небезпеку відокремлення себе від інтегрованої Європи своєрідною "економічною лінією Керзона", що безумовно сповільнило б реформування її соціально-економічної структури і поступове входження в європейський і світовий економічний простір." Цей погляд відповідає підходові нинішнього керівника МЗС Геннадія Удовенка, який декларує, що Україна є мостом між Сходом і Заходом. Він додає також, що зовнішня політика повинна бути збалансованою і різновекторною. Пан Удовенко позитивно оцінює підготовлені своїм попередником "Основні напрями зовнішньої політики України", розкритиковані Леонідом Кучмою напередодні другого туру президентських виборів. «Я не бачу необхідності розробляти нову зовнішньополітичну доктрину. — каже міністр. — Я вважаю, що наше головне завдання виконати те, що було затверджено "Основними напрямами". Курс там виважений, поміркований. В цьому й полягає повага до нас, що ми не змінюємо наш курс якимось кардинальним чином. Ми послідовні і передбачувані." Українське керівництво підтримує ідею загальноєвропейської системи безпеки, у якій би взяли участь усі європейські країни. І, либонь, активніше від інших колишніх радянських держав співпрацює з МАТО за індивідуальною програмою, розробленою у рамках "Партнерства заради миру".»

Представники президентської адміністрації видали одразу три книжки, в котрих так чи інакше зачіпається проблема місця України в світі. Глава президентської адміністрації Дмитро Табачник і радник Президента Дмитро Видрін в аналітичній роботі "Україна на порозі XXI століття" (К.: Либідь, 1995.) ставлять питання так: "Задвірки Європи" чи серцевина Євразії?". Автори прагнуть довести переваги євразійської орієнтації. Співробітники адміністрації Президента Андрій Деркач, Сергій Веретен-ніков та Андрій Єрмолаєв у творі "Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пути." (К.: Либідь, 1995.) стверджують, що "збереглися всі підстави для того, щоб з допомогою тісної і стратегічно розрахованої економічної кооперації на основі транснаціоналізації економік країн СНД створити нове політичне об'єднання держав євроазіатської зони, котре базувалося б на спільному проведенні регіональної геополітичної лінії і політичному партнерстві сторін." Автори обох цих творів змальовують Захід як неприхильна налаштовану до України силу. Добродії Видрін і Табачник стверджують, що США прагнуть бачити територію СНД так званою зоною стратегічного відставання. Радник Президента Володимир Гриньов у книзі "Нова Україна: якою я її бачу" (К.: Абрис, 1995.), пишучи про зовнішньополітичну спрямованість України, жодним сгіовом Ме згадує Захід, зупиняється тільки на її стосунках з Росією. Він закликає до найтіснішої кооперації з Москвою. Секретар Ради національної безпеки при Президентові України Володимир Горбулін критикує засадничий пункт української зовнішньополітичної доктрини — положення про позаблоковість. В інтерв'ю журналу "Політика і час" №2 за 1995 рік відзначає, що позаблоковість можуть собі дозволити лише сильні, промислова розвинуті держави. Він вважає, що в даний момент говорити про статус нейтралітету передчасно. "За конкретних умов, — сказав пан Горбулін, — необхідно буде розвивати партнерські взаємини, об'єднуючи зусилля в економіці, промисловому виробництві, військовій галузі, особливо з суміжними країнами, країнами Європи, а також державами, готовими навіть у критичний для України момент надати їй допомогу."

Так само не існує єдності з цього питання і в парламенті. Лідери Комуністичної партії засвітили свої позиції, організувавши збирання підписів за відновлення союзної держави. Праві сили орієнтовані на Європу. "Сьогодні і далі президентські структури сповідують принцип політики балансів, — каже член парламентської фракції Руху Іван Заєць, — намагаючись балансувати між Сходом і Заходом. А сьогодні треба сповідувати принцип пріоритетів. Ми чітко повинні визначитися, що ми є європейська держава. Україна є складовою частиною європейської цивілізації і вона може мати майбутнє тільки як складова об'єднаної Європи. А розгортатися ця загальна теза повинна таким чином, що наша домінанта - це європейський інтеграційний вектор, при широкому співробітництві зі Сходом." На думку пана Зайця, наші політики плутають інтеграцію і співробітництво. За його словами, вони кажуть, що можна здійснювати інтеграцію одночасно на Захід і на Схід. Він вважає, що такого в природі не буває і ми повинні належати до якогось із цих двох процесів: або евроазійського, або загальноєвропейського.

Попри євразійські настрої у власній адміністрації, президент Кучма у своїй щорічній доповіді перед парламентом 4 квітня 1996 року заявив: "Інтеграція у Європу — це наш свідомий і стратегічний вибір." Хоча така заява і пролунала, але боротьба думок навколо цієї проблеми триває. Вона свідчить про те, що Київ досі чітко не сформулював своїх інтересів у світі, не визначив пріоритетів свого розвитку. За таких обставин той декларований міст між Європою і Азією насправді являє собою вельми хитку кладку, котра легко може зламатися.

 

Розділ 6."Дімократія"? "Стабілізець"? Конституційний порядок?

 

 

Десь проявились якісь нігілісти —

Кажуть, що се людоїди,

 хотять Русь нашу, матінку, з кашею з'їсти,

Перевернути теперішній лад.

Іван Франко

 

9 грудня 1994 року Старокиївський районний суд м. Києва отримав безпрецедентний позов: народний депутат України, харків'янин Леонід Гармаш домагався притягнення до відповідальності Президента України Леоніда Кучми. Позовна заява називалася "Про відновлення порушених прав Народного депутата України". Автор заяви стверджував, що Президент Леонід Кучма порушив його депутатські права, не відповівши на кілька його депутатських запитів. Суд спершу взявся за розгляд цієї справи, а потім відмовився це робити, бо, як випливало з визначення судді Ф. Ружицького, такі позови має розглядати Конституційний суд, а за його відсутності Верховна Рада України. Не допомогла і апеляція до міського суду. Тим часом, в депутатських запитах Леоніда Гармаша Президентові Кучмі, на які останній не відповів, йшлося, зокрема, про те, що "Законодавство України не приведене у відповідність до Конституції України. До Конституції України не внесено необхідні зміни у зв'язку із новоухваленими законами." Йшлося також про відсутність в Україні Конституційного Суду. І найголовніше: на думку народного депутата, Президент порушив цілий ряд статей Конституції.

 

Цей епізод не мав значного впливу на українську політику, але він став черговим свідченням суспільного невдоволення владою. Якщо народ дедалі більше розчаровувався у владі як такій, то політичний істеблішмент виявляв невдоволення саме відсутністю будь-якого реформування системи організації влади в країні. "Сучасний державний устрій України є, по суті, конгломератом елементів парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. — казав на сесії парламенту 13 квітня 1995 року депутат Валентин Ландик з Донецька. — У результаті державницьке влаштування в Україні не є цілісним, системним і не. відповідає повною мірою сучасності, менталітету народу, його традиціям і звичкам, має багато внутрішніх суперечностей. Чинна нині Конституція України являє собою сукупність норм, частина яких не тільки не узгоджується, а навіть знаходиться у принциповій суперечності між собою."

Проблема організації державної влади викликала загострену реакцію у всіх політичних сил суспільства, в тому рахунку і в Президента Леоніда Кучми, що продемонструвало засідання Верховної Ради 12 квітня 1995 року. Депутат Олександр Стешенко з Луганщини почав свій виступ з того, що виконавчій владі за самою її природою властиве прагнення до відриву від народу, до збюрокрачування, до необмеженого авторитаризму. Це загальна тенденція." Далі він висловив переконаність у тому, що ухвалення пропонованого Президентом законопроекту "означатиме, по суті, ліквідацію системи Рад народних депутатів — основи української державності". Після цих слів у залі здійнявся шум, бо Президент, який брав участь у засіданні, повівся так, як свого часу повівся уряд Вітольда Фокіна — він вийшов із сесійного залу Верховної Ради. Такий екстраординарний вчинок не міг не викликати бурю пристрастей. Після того, як Президент пішов, депутати "обмінялися люб'язностями", котрі мали гостріший, ніж звичайно, характер. Депутат від Києва Сергій Головатий заявив, що "сьогодні відбувся запланований сценарій на загострення кризи в нашому суспільстві. Розіграв цей сценарій Голова Верховної Ради Мороз, який порушив регламент. На порушення регламенту він надав слово Стешенкові, який не був уповноважений виступати у процедурі розгляду законопроекту в другому читанні. Головуючий не перервав виступ Стешенка, коли він образив честь і гідність Президента України — глави держави. Коли глава держави покинув зал, головуючий не перервав Стешенка, на порушення регламенту надав йому десять хвилин для виступу. Головуючий Мороз не перервав Стешенка, коли той перевищив надані десять хвилин і так далі." Депутат Іван Чиж з Хмельниччини, який виступав після пана Головатого, сказав наступне: "Я не думаю, що істерика, з якого б боку вона не виходила, є аргументом сили розуму, є аргументом виваженості. Не можна такі речі допускати. Навіть якщо якась думка Стешенка, який виступав від Комісії, не сподобалася, то до неї треба було просто прислухатися." Депутат Степан Хмара зі Львівщини висловив думку, що Президент "теж повинен контролювати свої емоції, навіть якщо він вважає, що хтось із народних депутатів уразив. І цьому депутатові це не робить честі. І ми всі готові вибачитися, якщо це справді так." Така гостра суперечка була викликана тим, що у парламенті обговорювалося питання, пов'язане з проблемою влади, а саме: депутати в другому читанні розглядали представлений Президентом проект закону "Про владу і місцеве самоврядування".

Проблема влади постала перед Президентом Кучмою одразу після того, як він був обраний главою держави. "За роки незалежності ми не спромоглися створити якісно нову, збудовану на демократичних засадах державну владу, — сказав з цього приводу пан Кучма, виступаючи 22 грудня 1994 року у Верховній Раді, — яка за ефективністю впливу на суспільство не поступалася б державним інститутам розвинених країн. А це просто необхідно в умовах реформування суспільства, коли різко зростає загроза анархії чи охлократії. Без сильного уряду неможливо ефективно управляти державним сектором економіки, який ще й донині складає в Україні понад 85 відсотків.' Президент Кучма назвав помилкою, що Верховна Рада зразка 1991 року не спромоглася передати виконавчу владу спочатку урядові, а потім і всенародне обраному президентові. На думку промовця, до липня 1994 року в Україні існувала не президентська, а парламентсько-президентська республіка, котра, на його переконання, довела свою неспроможність. Леонід Кучма як негативний момент відзначив прагнення парламенту прямо контролювати уряд. Він заявив, що парламент за своєю природою не може виконувати управлінські функції. Додав також, що уряд не може виконувати нормально свої функції, бо є "козачком двох панів*.

Певно, Леонід Кучма прагнув посилити свою владу, щоб уникнути дестабілізації через ситуацію в економіці, котра, попри оголошення економічних реформ, продовжувала погіршуватися. Треба нагадати, що країна дісталася нинішньому Президентові в стані дуже далекому від нормального. Ніхто не намагався полемізувати з ним, коли 11 жовтня 1994 року Президент Кучма, виступаючи у парламенті з доповіддю про основні засади своєї політики, сказав таке: 'Ми можемо стати першою в світі країною, яка виявиться неспроможною впоратися з власним промисловим та військово-технічним потенціалом, створить екологічну небезпеку сусіднім країнам. Це буде моральне позорище нації.*

Щоб уникнути «морального позорища», Леонід Кучма у своєму виступі запропонував ряд заходів. Передбачалося внести зміни у податкову систему, прискорити приватизацію, сприяти випереджаючому розвиткові галузей із швидким оборотом капіталу, утвердити «достатньо широкий простір для приватної власності на землю».

Попри гостру критику лівих, які були незадоволені деякими намірами Президента, зокрема, прагненням запровадити приватну власність на землю, 19 жовтня 1994 року Верховна Рада в цілому схвалила основні положення доповіді. Президентові рекомендували визначити перелік законопроектів і проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку країни і терміни їхнього винесення на розгляд Верховної Ради. Але, на думку Президента, для реалізації програми йому бракувало політичного інструменту. Адже 22 грудня 1994 року в своєму виступі перед парламентом він сказав, що однією з двох причин економічної кризи він вважає недосконалу організацію державної влади.

Проблема влади мала для Леоніда Кучми не тільки об'єктивний, пов'язаний з відсутністю політичних реформ, але і суб'єктивний характер. Адже перші дні його перебування в президентському кріслі значною мірою нагадували його дебют на посаді Прем'єр-міністра. В обох випадках Леонід Кучма виявлявся генералом без війська. 1994-го року це сталося, зокрема, тому, що, вигравши президентські вибори, Леонід Кучма був поставлений перед фактом: в Україні вже діє щойно сформований уряд на чолі з Віталієм Масолом. Самого Прем'єр-міністра Верховна Рада призначила за поданням пана Кравчука за дев'ять днів до президентських виборів. Це було друге призначення пана Масола на цю посаду. Перший раз він став главою уряду ще за часів Української Радянської Соціалістичної Республіки. Судячи з його книжки "Втрачений шанс*, яко вийшла у видавництві "Молодь* 1993 року, пан Масол був прихильником централізованих реформ, висловлював невдоволення розпадом Радянського Союзу. Він пішов у відставку в жовтні 1990 року в результаті масового голодування студентів, котрі вимагали усунення Прем'єр-міністра. Його повторне призначення на посаду Прем'єр-міністра 16 червня 1994 року один з лідерів студентського руху 1990-го року депутат Київради Олесь Доній оцінив як намагання Леоніда Кравчука перед завершенням президентського марафону завоювати симпатії лівих сил, котрі на той момент явно домінували у парламенті. Отож, Прем'єр-міністр аж ніяк не був людиною Леоніда Кучми.

У Верховній Раді на той час переважала ліва команда на чолі з лідером Компартії України Петром Симоненком. Хоча новообраного Президента і єднала з лівими обіцянка відновити зв'язки з Росією та іншими країнами СНД, але він не мав на них жодного впливу. Зокрема і через те, що надто різними були в них економічні програми. Праві ставилися до Леоніда Кучми підозрілива з огляду на його промосковські гасла у період передвиборчої кампанії. До того ж союзник Леоніда Кучми по Міжрегіональному блоку реформ Володимир Гриньов, який переміг на парламентських виборах по одному з харківських округів, не дістав підтвердження своїх депутатських повноважень. Таким чином нечисленні депутати від Міжрегіонального блоку реформ втратили парламентського лідера, а пан Кучма не отримав у парламенті навіть того мізерного впливу, котрий він міг мати потенційно.

Отож, як не парадоксально це виглядало, але, ставши президентом де юре, Леонід Кучма мусив боротися за те, щоб стати президентом де факто. Іншими словами, як і за часів свого прем'єрства, пан Кучма відчував брак інструменту, котрий би дав йому змогу здійснювати свої владні функції. "Ідея надзвичайних повноважень уряду дискредитована", заявив Леонід Кучма 21 вересня 1993 року з парламентської трибуни в останній день свого керування урядом. Виступаючи з тієї ж трибуни 22 грудня 1994 року в якості Президента, він сказав, що не погодився з пропозицією Голови Верховної Ради про надання Президентові права протягом року видавати акти законодавсятва, як це було за часів його прем'єрства. "Президент не претендує на функції законодавчої влади". сказав пан Кучма. Очевидно, з власного досвіду він переконався, що інструмент реалізації владних повноважень не повинен залежати від бажання або небажання законодавчого органу, а повинен бути зафіксований у відповідному законі. "Він (Президент — Ю. Л.) хоче мати тільки ті повноваження, — продовжив пан Кучма 22 грудня 1994 року, — які природно належать виконавчій владі. І я хочу, щоб вони були конституційна закріплені.

Та вже з перших днів свого президентства Леонід Кучма мусив думати не лише про зміцнення своєї влади, але й про те, аби не розгубити вже здобуті надбання Президента. Спонукала його до цього Верховна Рада, яка 14 липня 1994 року прийняла у першому читанні закон «Про місцеві Ради народних депутатів». Якби такий законопроект став законом, то прагнення Леоніда Кучми зміцнити свою президентську владу залишилися б на папері, а він сам перетворився б у весільного генерала на чужому політичному банкеті. Адже згідно із проектом вищезгаданого закону в Україні зберігалася вертикаль місцевих Рад із виконавчими структурами, котрі перебували у підпорядкуванні Рад. *3 питань здійснення повноважень державної виконавчої влади, — було сказано у законопроекті, — голови Рад і виконавчі комітети підпорядковані Кабінету Міністрів України, а також головам і виконавчим комітетам Рад вищого рівня.* Про Президента України у проекті закону 'Про місцеві Ради народних депутатів* не згадувалося жодним словом. Такий підхід цілковито відповідав неодноразово продекларованому прагненню лівих сил скасувати інститут президентства як такий або перетворити Президента на особу із суто представницькими функціями, котра не має конкретних важелів впливу на політику.

Теоретично Президент мав два варіанти дій у ситуації, що складалася. Погодитися на представницькі функції, або вжити заходів, щоб законопрект  'Про місцеві Ради народних депутатів* не було ухвалено. Оскільки в Україні вже діяла президентська гілка влади, оскільки більшість політичних сил не дозволили б її скасувати одним розчерком пера, оскільки сам Леонід Кучма пройшов виснажливий президентський марафон аж ніяк не для того, щоб врешті-решт отримати лише представницькі функції, то практично Президент мав єдиний варіант дій — домогтися, щоб законопроект "Про місцеві Ради народних депутатів* не став законом. Зважаючи на те, що проект вже пройшов перше читання, це означало, що зупинити продовження його розгляду у парламенті могли тільки якісь надзвичайні обставини. Президент Кучма мусив докласти колосальних зусиль, аби другого читання не відбулося. Вже на першій своїй прес-конференції на посаді Президента 13 липня 1994 року, тобто за день до розгляду проекту закону "Про місцеві Ради народних депутатів" у першому читанні, він заявив, що намагатиметься «переконати Голову Верховної Ради Олександра Мороза відмовитися від ідеї обмеження повноважень Президента». Леонід Кучма висловив переконання, що Україні потрібна сильна президентська влада. За повідомленням Інтерфаксу-Україна, назавтра пан Кучма зустрівся без свідків з Головою Верховної Ради Олександром Морозом. Як повідмолялося, серед інших питань обговорювалися проблеми взаємовідносин виконавчої і законодавчої гілок влади. Можна з певністю сказати, що Леонід Кучма ставив питання про створення виконавчої вертикалі влади на чолі з Президентом. Інакше навряд чи в спільній заяві Президента, Голови Верховної Ради і Прем'єр-міністра України від 19 липня 1994 року автори заявили б, що вони мають намір "здійснити рішучі кроки для удосконалення системи відносин центральних органів державної влади з місцевими органами, завершення формування цілісної системи виконавчої влади на чолі з Президентом (виділено мною — Ю. Л.)", що аж ніяк не вписувалося у концепцію законопроекту "Про місцеві Ради народних депутатів*.

Втім, підпис Голови Верховної Ради під таким документом ще не означав, що проект закону "Про місцеві Ради народних депутатів" не розглядатиметься в другому читанні. Отож, Президент Кучма вживає заходів, аби сформувати на свою користь думку тих, кого цей проект безпосередньо стосується. 6 вересня 1994 року Конференція голів і представників місцевих Рад запропонувала Верховній Раді зняти з подальшого обговорення в парламенті законопроект про місцеві Ради.

28 жовтня 1994 року у Києві відбулася нарада депутатів обласних Рад України, присвячена обговоренню законопроекту "Про місцеві Ради народних депутатів". У роботі наради взяв участь Голова Верховної Ради Олександр Мороз. Більшість промовців підтримали позицію Президента про необхідність створення вертикалі сильної виконавчої влади.

Президент мав не лише критикувати парламентський законопроект, але й запропонувати альтернативу — своє бачення організації державної влади в Україні. Президентська адміністрація підготувала альтернативний парламентському проект закону "Про державну владу і місцеве самоврядування". 30 листопада в Києві відбулося засідання створеної Указом Президента від 20 вересня 1994 року консультативно-дорадчого органу Ради регіонів, котра складалася із голів обласних Рад. Було розглянуто законопроет про владу. Президент повідомив журналістам, що учасники засідання рекомендували внести в нього положення про перетворення Рад у містах і селах у "дорадчі органи" на період до прийняття нової Конституції. В проекті пропонується призупинення "на перехідний період" діяльності обласних і районних Рад. Пан Кучма повідомив, що багато хто з промовців пропонував запровадити положення проекту про владу указом Президента, одначе, на думку Президента, "це не конституційний шлях".

Згідно з проектом закону "Про владу і місцеве самоврядування", Президент України мав право формувати очолюваний ним уряд без згоди на це Верховної Ради, призначати половину персонального складу Конституційного Суду, подавати на затвердження парламенту кандидатури Генерального прокурора, Голови Верховного Суду, Голови Вищого Арбітражного Суду, Голови Правління Національного банку та суддів Верховного Суду і Вищого Арбітражного Суду, призначати суддів загальних та арбітражних судів за поданням відповідно Голови Верховного суду та Голови Вищого Арбітражного Суду. Президент оголошувався керівником всієї системи органів державної виконавчої влади. Голови місцевих Рад та очолювані ними виконавчі комітети з питань делегованих ним повноважень виконавчої влади підпорядковувалися Президентові. Посада Прем'єр-міністра не передбачалася. Словом, ухвалення проекту спричинило б значне посилення президентської гілки влади.

Тим часом, експерти Секретаріату Верховної Ради підготували аналіз президентського законопроекту, згідно з яким у разі його ухвалення виникне небезпечна конкуренція між цим законом і Конституцією, необхідність внесення численних змін і доповнень до законодавства, що, на думку експертів Верховної Ради, призвело б до руйнування правової системи в Україні. Згідно з висновками парламентських фахівців, можливість виникнення таких конфліктів випливала з вісімнадцяти статей президентового проекту.

Неодноразово у пресі і з трибуни Верховної Ради звучали застереження щодо можливості, у випадку протистояння парламенту і Президента, розвитку подій в Україні за російським сценарієм жовтня 1993 року. Розходження в поглядах між Президентом і парламентом, котрі стали помітними у перші місяці перебування Леоніда Кучми на посаді глави держави, врешті таки вилилися у політичне загострення. Хоча у порівнянні з російським це був легкий струс повітря. 31 травня 1995 року Президент України Леонід Кучма видав Указ 'Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України". У цьому документі питання було поставлено дуже жорстко — довіра главі держави спричиняла до недовіри парламентові і навпаки. Можливості висловити довіру або недовіру обом гілкам влади учасники опитування не мали. Згідно з Указом, бюлетені, в яких було викреслено обидва варіанти відповіді ("Довіряю Президентові України" і "Довіряю Верховній Раді України") або не викреслено жодного, визнавалися недійсними.

Назавтра Президент зазнав дуже жорсткої критики майже від усіх політичних сил парламенту. Його критикували навіть ті, хто звичайно підтримував. Голова постійної парламентської комісії з питань правової політики і судово-правової реформи депутат Володимир Стретович на засіданні сесії 1 червня 1995 року заявив, що, згідно з Конституцією України, рішення про проведення всеукраїнських референдумів належить виключно Верховній Раді. Він сказав також, що "опитування громадської думки, проведене не у відповідності з Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми, ніяких правових наслідків не створює". Депутат з Кіровоградщини, голова Демократичної партії Володимир Яворівський, сказавши, що Указ Президента "спровокований нами", заявив, що це "один з найбезграмотніших" указів, "Указ, який практично не вказує виходу, а заводить нас у повну безвихідь." Депутат з Тернопільщини, лідер Руху Вячеслав Чорновіл зачитав заяву очолюваної ним організації, згідно з якою "не всі можливості для подолання кризи влади в Україні ще використано" і "плебісцит з його можливими негативними наслідками не є неминучим". Депутат із Запоріжжя Сергій Соболев зачитав заяву очолюваної ним депутатської групи "Реформи", де, зокрема, було сказано: "Указ Президента України Леоніда Кучми ставить на грань громадянського конфлікту соціально-політичну ситуацію в Україні, вкрай її загострює, що призведе до неминучого розколу суспільства. Цей Указ є юридична неспроможним і політична недоцільним". Депутат з Донеччини, лідер комуністів Петро Симоненко заявив, що Президент і його оточення "зробили ще один крок до диктатури". Підсумком цього обговорення стало вето на Указ Президента.

5 червня 1995 року Президент Леонід Кучма видав ще один указ, який підтверджував дію свого указу від 31 травня. Він, посилаючись на Конституцію України, обгрунтував це тим, що Верховна Рада України не має повноважень забороняти здійснення тих чи інших дій органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування.

Мотиви такої наполегливості Леоніда Кучми були викладені ним ще 31 травня у спеціальному зверненні до українського народу. "Навколо Закону про владу розв'язано облудну політичну кампанію. — сказав він. — Президента звинувачують у намаганні створити авторитарний режим, здійснити антиконституційний переворот, обмежити демократію. Всі ці звинувачення безпідставні та упереджені, оскільки я лише хочу, щоб влада була владою... Зусилля Президента і багатьох народних депутатів, спрямовані на цивілізоване вирішення питання влади, не досягли мети. На жаль, значна частина парламенту вже вкотре продемонструвала небажання і нездатність до конструктивної роботи, спровокувала протистояння як всередині самої Верховної Ради, так і з Президентом." Леонід Кучма повідомив, що чинне законодавство "не передбачає чітко визначеного виходу із такого протистояння". Він заявив, що "спроби кожної з гілок влади усунути іншу пов'язані з ризиком втрати громадянського миру і спокою".

 

Цьому політичному струсові передували спроби Президента провести законопроект "Про владу і місцеве самоврядування" через парламент.

Після тривалих узгоджень у рамках спеціально створеної комісії 18 травня 1995 року він був ухвалений парламентом простою більшістю голосів. Оскільки він суперечив певним статтям Конституції, було поставлено питання про те, щоб цей закон ввести у дію конституційною більшістю, тобто двома третинами голосів членів парламенту. Спеціальна парламентська узгоджувальна група підготувала "Закон України про тимчасове зупинення дії окремих норм і внесення змін до Конституції (Основного Закону) України та введення в дію Закону України "Про державну владу і місцеве самоврядування". ЗО травня 1995 року за нього проголосували 211 депутатів, що далеко менше від конституційної більшості. Противниками цього законопроекту були переважно ліві фракції парламенту. Голова Верховної Ради Олександр Мороз, який проголосував за згаданий законопроект, в інтерв'ю кореспондентці УНІАН Світлані Дорош, опублікованому в "Киевских ведомостях" 30 травня 1995 року, заявив, що при голосуванні відчував душевний дискомфорт. За словами пана Мороза, головним мотивом підтримки законопроекту з його боку було "бажання припинити набридлі спекуляції деяких політиків і засобів масової інформації про протистояння між Верховною Радою і Президентом і тим більше між Президентом і мною особисто як головою парламенту. Олександр Мороз назвав суттєві недоліки, котрі, на його думку, має проект закону "Про владу і місцеве самоврядування". "Наприклад, закладаючи, з одного боку, норму, згідно з якою Кабінет Міністрів повністю підпорядкований Президентові, — казав він, — власне, виведений з-під впливу парламенту, а з другого — про формування парламенту на багатопартійній, пропорційній основі, ми зумовлюємо таку ситуацію: уряд, висловлюючи волю Президента, може представляти одну політичну силу, парламент — іншу. А значить, діалог і компроміс між ними буде неможливий. Подобається це комусь чи ні, але без політичної структуризації суспільства, що характерно сьогодні для України, подібна схема веде до встановлення диктатури."

7 червня 1995 року Президент України Леонід Кучма скасував свій Указ "Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України".

Цього дня Президент і парламент врешті знайшли спільну мову. Голова Верховної Ради Олександр Мороз, виступаючи того дня у парламенті, оцінив шлях розв'язання незгод між двома гілками влади як "юридичну умовність на основі політичної домовленості". Президент Леонід Кучма назвав це "найважливішим політико-правовим актом, який нетрадиційним способом закріпить угоду між Президентом і Верховною Радою, створить нові основи для організації державної влади в країні". Таку оцінку керівники держави дали Конституційному договорові між парламентом і Президентом "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України". Ідея такого договору належала президентові Української правничої фундації, народному депутатові Сергію Головатому і Голові Конституційного Суду України, нині покійному Леонідові Юзькову. Виступаючи 14 листопада 1994 року на присвяченому Конституційному договору круглому столі в Українській правничій фундації, Сергій Головатий спрогнозував, що проект закону "Про владу і місцеве саморвядування* не буде ухвалений конституційною більшістю, він заявив, що можливим шляхом розв'язання проблеми міг би стати Конституційний договір. Леонід Юзьков сказав, що подібні договори укладалися в країнах, котрі, як і Україна, перебували на перехідному етапі свого розвитку. За словами пана Юзьоква, ухвалення договору дало б для України можливість: "Уникнути протистояння між Президентом і Верховною Радою, яке в Росії у жовтні 1993 року мало трагічні наслідки; протиставити конституційному хаосові, нігілізмові, обов'язковість конституційного договору для всіх гілок влади, надаючи йому вищої юридичної сили на основі взаємної згоди та взаємних поступок; не скасовувати діючої Конституції; не зупиняти конституційний процес і продовжувати роботу над новою конституцією; створити необхідні політико-правові умови для здійснення програми економічних реформ, запропонованої виконавчою владою і підтриманої законодавчою владою."

Конституційний договір готувався одночасно із законом "Про владу і місцеве самоврядування" і містив основні його елементи. За цей документ проголосували 240 депутатів. Підписали його в урочистій обстановці у Марийському палаці Голова Верховної Ради України і Президент України.

В результаті Леонідові Кучмі вдалося розладнати плани лівих зберегти радянську систему організації влади в Україні і перетворити Президента на суто представницьку фігуру. Щодо реалізації своїх політичних планів, то, на його думку, Конституційний договір зіграв свою роль. Прихильники договору зазначають, що він допоміг стабілізувати політичну ситуацію і створив основу для ухвалення нової конституції. А стосовно економічної ситуації як Президент, так і його симпатики, дають досить стримані оцінки.

 

"Стабілізець" — так за словами депутата з Луганщини Сергія Гмирі народ охрестив сучасний економічний стан в України. Виступаючи 18 квітня 1996 року у Верховній Раді, пан Гмиря сказав, що це слово утворене від двох інших — "стабілазація" і "кінець". Іронія народного обранця від комуністичної партії була спрямована проти оголошеного 11 листопада 1994 року Президентом Леонідом Кучмою курсу на радикальні економічні реформи, першим пріоритетом якого пан Кучма назвав стабілізацію фінансово-грошової системи.

З погляду рядового виборця подальші дії Президента і його команди нічим не відрізнялися від перших кроків його на посаді Прем'єр-міністра. Через десять днів після проголошення курсу на здійснення радикальних економічних реформ Кабінет Міністрів ухвалює постанову №733 'Про ціноутворення в умовах реформування економіки". Враховуючи те, що тодішній глава Кабінету міністрів Віталій Масол не мав такої самостійності, як свого часу Леонід Кучма, то можна припустити, що ця постанова була зініційована кучмівською командою. Можна також припустити, що до неї доклав руку головний ідеолог фінансової стабілізації Віктор Пинзеник. Бо надто це рішення скидалося на ті, які з його подачі ухвалювалися у період прем'єрства Леоніда Кучми. Таке припущення виглядає особливо небезпідставним, оскільки лише через десять днів після постанови № 733, 31 жовтня 1994 року, пана Пинзеника було призначено першим віце-прем'єром з питань економічної реформи.

"Скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монопольними утвореннями*. — говорилося у постанові. В результаті з продовольчих товарів залишено регульованими тільки ціни на хліб і хлібобулочні вироби. Вартість послуг міського транспорту підвищилася у сім разів. Вартість проїзду у міському автобусі, трамваї і тролейбусі м. Києва підвищилася до 1000 карбованців (до постанови — 100 крб.), в метро — півтори тисячі карбованців (до постанови — 200 крб.). Квартплата, вартість комунальних послуг і електроенергії збільшилися в середньому в 5—7 разів. Цим справа не обмежилася. 1 лютого 1995 року в більшості регіонів України було у 2—4 рази підвищено ціни на проїзд у міському транспорті. 1 червня 1995 року підвищено ціни на житлово-комунальні, транспортні та інші послуги більшості регіонів України. Зростання заробітної плати при цьому відбувалося набагато нижчим темпами.

 

Певна річ, це давало підстави опонентам для критики. Особливий наголос вони роблять на співробітництві України з Міжнародним валютним фондом та іншими міжнародними фінансовими організаціями.

Леонід Кучма у своєму програмному виступі пояснював потребу співпраці з Міжнародним валютним фондом необхідністю сплатити українські борги за енергоносії Росії та Туркменістану. "Є два виходи з цієї ситуації: або розплачуватися за борги основними фондами та національним багатством, або вдатися до іноземних кредитів. Другий шлях є меншою мірою деструктивним. Він не загрожує безпосередньо нашій економічній суверенності."

У першій половині березня 1995 року виконавчий директор МВФ Мішель Камдесю, перебуваючи з візитом у Києві, повідомив, що він побував у Москві, де займався питанням реструктуризації українського боргу Росії. Кремль, який також потребує кредитів МВФ, під впливом цієї організації погодився на відстрочення виплати українського боргу.

Як відзначав у березнево-квітневому числі за 1995 рік журналу "Финансовые риски" його головний редактор Гліб Вишлінський, в Україні існує три погляди на мету МВФ: 1. Поставити на коліна обробну промисловість України; 2. МВФ чесно намагається допомогти реформувати українську економіку; 3. МВФ — звичайний благодійний фонд, в котрому вчинки підлеглих пояснюються прагненням звітувати перед начальством.

Критики курсу Леоніда Кучми дотримуються першого погляду, але висловлюються ще радикальніше. Річ у тому, що Міжнародний валютний фонд супроводжує свої кредити певними економічними вимогами, яких зобов'язується дотримуватися уряд-боржник. "Це класична тріада МВФ. — каже одна із засновників Прогресивної соціалістичної партії, доктор економічних наук, народний депутат України Наталя Вітренко. — Вимоги фонду передбачають лібералізацію цін, зовнішньоекономічної торгівлі і валютного курсу; друге — це макроекономічна стабілізація через скорочення дотацій державному сектору, сільському господарству і скорочення соціальних програм і третє — форсована приватизація." Пані Вітренко, як і представники лівого спектру загалом, переконана, що *в ключових моментах політика Президента Кучми відповідає вимогам МВФ, який має на меті перетворення України в сировинний придаток західного капіталу." На підтвердження своїх слів Наталя Вітренко наводить приклади ряду країн, котрі керувалися вимогами МВФ, а зараз сидять у "борговій ямі". І навпаки — Словакія і Чехія почали співпрацювати з МВФ, а потім відмовилися від його послуг і успішно здійснюють економічні реформи.

Як стверджує пані Вітренко, п'яти мільярдів, котрі нам пообіцяв Міжнародний валютний фонд, аж ніяк не досить для того, щоб реформувати українську економіку. Вона переконана, що величезні резерви існують в самій Україні, адже, за оцінками експертів, на руках у населення зберігається від десяти до двадцяти мільярдів доларів. Потрібно лише розробити і втілити в життя програму, котра б заохотила громадян витягти гроші "з панчохи" і віддати на розвиток національної економіки. Тим часом, уряд в цьому плані абсолютно бездіяльний, сподівається лише на гроші МВФ.

У цьому плані з Наталею Вітренко погоджується член центрального проводу Руху, доктор економічних наук Володимир Черняк. Він вважає, що набагато ефективніше було б використовувати внутрішні резерви. На його думку, уряд в цьому плані нічого не робить.

Одначе він не вважає, що кредити МВФ - це пограбування України. "Це перебільшення, — каже він, — яке нерідко використовують проти існуючої влади. МВФ дає нам кредити під невисокий відносно процент — 7 відсотків. Якщо порівнювати з кредитами держав, то проценти там складають 9-11 відсотків. Крім того, державні кредити треба сплачувати через п'ять років. Міжнародний валютний фонд продовжує ще на двадцять років. Тобто це досить сприятливі умови."

На думку Володимира Черняка, у неефективному використанні кредитів є. вина як МВФ, так і України. Він вважає, що МВФ використовує готовий рецепт для всіх випадків. "Я переконаний, що обмежитися в економіці лише монетарними засобами, як рекомендує МВФ, — каже пан Черняк, — є річ неправильна. Вона не принесе успіху. Нам, звісна річ, потрібна допомога, але акцент поставлений неправильно: нам треба робити наголос не на зовнішню допомогу, а шукати внутрішні резерви.* Володимир Черняк вважає, що уряд України дотримується догматичних монетаристських підходів. Він критично ставиться до запевнень, що Україна досягла стабілізації. На його думку, стабілізація без зупинення спаду виробництва є псевдостабілізацією.

У своєму програмному виступі 11 жовтня 1994 року Президент заявив відверто: "Радикально змінити ситуацію в сфері життєвого рівня вже сьогодні я не зможу." Проте він мав намір зупинити у найкоротший термін "катастрофічне падіння життєвого рівня народу". Одначе це йому не вдалося. За інформацією, поданою у додатку до щорічної доповіді Президента за 2 квітня 1996 року, реальні доходи населення у 1994 році знизилися на 18%, а у 1995 — на 10,5%. За 1995 рік внутрішній валовий продукт скоротився на 1 1,8 відсотка.

Через погіршення економічної ситуації країною кілька разів прокочувалися страйкові хвилі. "Економіка України, не зважаючи на всі апокаліптичні пророцтва, не зірвалася в безодню." — заявив Президент Леонід Кучма 23 серпня 1996 року, виступаючи у палаці культури "Україна* з нагоди п'ятої річниці незалежності нашої країни. Він, очевидно, пов'язує це і з розв'язанням проблеми влади, якого йому вдалося домогтися у перший рік свого правління.

Не закон про владу, не питання приватизації, не конституцію розглядала 14 лютого 1995 року Верховна Рада. Але атмосфера того дня була така напружена, ніби слухалися всі згадані проблеми разом узяті.

Розглядалося питання про порушення прав народних депутатів. Гнів парламентарів виливався переважно на голову адміністрації Президента Дмитра Табачника.

Конфлікт стався 30 січня 1995 року, коли група народних депутатів, переважно членів парламентської комісії по боротьбі з організованою злочинністю, не була допущена до приміщення президентської адміністрації, де відбувалося розширене засідання Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. Чергові охоронці, начальник зміни капітан А. Мартинов та комендант охорони В. Савчук, як випливало із звернення депутатів до Президії Верховної Ради, мотивували свої дії усним розпорядженням керівника адміністрації Президента Дмитра Табачника.

31 січня 1995 року, наступного після конфлікту дня, депутати провели прес-конференцію, на якій звинуватили пана Табачника у перевищенні своїх повноважень і порушенні закону про статус народного депутата. Дмитро Табачник на черговому брифінгу відкинув звинувачення на свою адресу, заявивши, що організацією засідання займався не він, а Координаційний комітет при Президентові України. Пан Табачник повідомив, що він, як і багато інших урядовців, пройшов на засідання за спеціальною перепусткою. Він в свою чергу заявив, що депутати шукають привід для конфронтації, а також, що адміністрація Президента — не прохідний двір.

Чи не всі промовці на засіданні Верховної Ради визнали, що було порушено Закон про статус народного депутата, згідно з яким парламентарій має право "при пред'явленні посвідчення народного депутата України користуватися правом безперешкодного доступу на підприємства, в установи та організації, розташовані на території країни, незалежно від їх підпорядкування, форм власності, режиму таємності", до того ж "вимоги про пред'явлення чи оформлення інших документів, а також особистий огляд депутата, огляд та перевірка його речей забороняється".

Як у минулі часи, так і сьогодні, у політиці спостерігається феномен певної особи при найвищому керівникові держави. Ця особа може займати вагому посаду, а може формально бути якщо не рядовим клерком, то принаймні не на перших позиціях. Але єднає таких людей те, що їм приписують колосальний вплив на керівника держави і на його політику. При Президентові Кучмі такою фігурою, безумовно, є глава його адміністрації тридцятичотирьохрічний Дмитро Табачник. В уяві багатьох представників українського істеблішменту він перетворився на своєрідну лиху силу при Президентові. У виступах депутатів нерідко звучать натяки на те, що за Президентом хтось стоїть і цей хтось не сприяє мирові в Україні. Приміром, депутат від Запоріжжя Борис Олійник, виступаючи на сесії 15 лютого 1996 року, говорив про необхідність "Допомогти Президентові вирватися із сатурнового кільця суфлерів, котрі нашіптують і доносять, як заштатні стукачі, різні небилиці щодо якихось таємних замірів Верховної Ради. Тих шептунів розвелося стільки, що незабаром доведеться заводити на радіо нову рубрику "Концерт за листами стукачів". Депутат від Луганщини Сергій Гмиря 18 квітня 1996 року, говорячи з парламентської трибуни про надмірні повноваження Президента у проекті нової конституції, проводив аналогію із законом джунглів і порівнював главу держави з тигром. "Це ще було б не страшно: тигр все ж таки тварина благородна. — додав депутат. — Але, якщо вірити Кіплінгові, у кожного тигра € лизоблюд — шакал Табакі, котрий часом хворіє на сказ і тоді нікому немає спокою у джунглях.*

Яка б інтрига в політичних кулуарах не траплялася — одразу виникає припущення, що це справа рук, як його називають, Діми. Йому приписують усунення з посади двох можливих претендентів на міністра закордонних справ першого заступника міністра Бориса Тарасюка і начальника договірно-правового управління Олександра Чалого. Пояснюють це тим, що сам пан Табачник прагне замінити пана Удовенка на посаді міністра закордонних справ. Коли найпопулярніша політична програма 'Післямова* була позбавлена ефіру, то зразу в кулуарах виникло припущення: це справа рук Табачника. Можна навести іще ряд аналогічних прикладів. І ніколи з його іменем не пов'язували здобутків в українській політиці. Словом, Дмитро Табчник аж ніяк не користується симпатією переважної частини українського істеблішменту, що яскраво продемонструвало вищеописане засідання парламенту.

Існуючі уявлення про стосунки Леоніда Кучми і Дмитра Табачника яскраво ілюструє опублікований 11 квітня 1995 року у "Вечірньому Києві* анекдот. 'Якось Б. Клінтону приснився страшний сон: буцімто Україна вирішила приєднатися до США, але на правах незалежної держави.

Біл Клінтон занепокоївся:

Хто ж тепер буде в Америко-Україні президентом? — запитав він Леоніда Даниловича.

Главою буду я! — рішуче відповів Діма Табачник по паралельному телефону. — А президентом нашої країни я беру тільки Леоніда Даниловича, адже симпатіям своїм не зраджую. Та й до того ж Леоніда Даниловича мені доручив народ. Біл Клінтон, на щастя, від цих слів прокинувся. Схопився, серце калатає від передчуття біди, що нависла над Америкою. Але тут він пригадав, що це всього лише сон, і трохи заспокоївся. Тільки подумав: "Леоніду Даниловичу пощастило, що народ довірив його самому Дімі Табачнику. А мене ось народ нікому не довіряв, і я мовби сам по собі — Президент та й усе." У розмові з Орестом Сохаром, надрукованій 24 жовтня 1995 року "Финансовой Украиной", людина з найближчого президентського оточення, секретар Ради національної безпеки при Президентові України Володимир Горбулін так пояснив феномен частого негативного сприйняття Дмитра Табачника як політика: "Я думаю, це пов'язано з діями кількох факторів. Перше, це заздрість до його дуже яскравого сходження сходами державної влади, тим більше у такому молодому віці. Друге — непримиренність і певна гнучкість проводимо!' главою Адміністрації політики, котра деяких людей, за їхнього прямолінійного підходу до життя, примушує розглядати його дії як ієзуїтські. І нарешті, наближеність до Президента і його довіра. Це також не залишає людей індеферентними."

Дмитро Табачник був призначений главою адміністрації Президента України незабаром після перемоги Леоніда Кучми на виборах 10 липня 1994 року. З першого погляду на владну вершину злетіла людина з комсомольської номенклатури: протягом певного періоду Дмитро Табачник був завідувачем відділу столичного міськкому комсомолу, що чомусь не вказано у довіднику "Хто є хто в українській політиці", випущеному в Києві 1995 року видавництвом ТОВ "К.І.С.". За своїми поглядами він був близький до компартійної і комсомольської номенклатури. Як і переважна більшість номенклатури, він, якщо не вороже, то цілковито байдуже ставився до ідеї українського національного відродження. Це випливало з його наукової діяльності. Його автореферат на здобуття ступеня кандидата історичних наук називався "Масові репресії проти інтелігенції України у другій половині 30-х початку 40-х років". У цій роботі він навів ряд ознак, за якими здійснювалися репресії, але жодним словом не згадав чи не найголовнішу, а саме — репресії за національною ознакою. Він не згадав, що тодішні репресії мали на меті ще й національний геноцид українців. Виглядало так, що до української інтелігенції автор ставився не як до еліти певного народу, а як до явища, котре мало суто територіальний характер, як, наприклад, інтелігенція Ярославської чи Тамбовської областей Росії.

Коли ж мова заходила про військовий рух на Західній Україні, то він займав позиції, притаманні наймахровішим компартійцям. "Що б не казали, спроби реабілітувати бандерівщину, — писав кандидат історичних наук Д. Табачник у московській газеті "Красная звезда" 1 вересня 1990 року, — є по суті прагненням до реабілітації режиму не менш жорстокого і жахливого, ніж сталінський. Адже за методами діяльності, за жорстокістю до беззахисних, мирних людей між діями підручних Берії і підручних Шухевича особливої різниці немає. Так чому, справедливо кажучи про злочини беріївців, ми повинні забувати про злочини бандерівців?"

Коли у столиці України постало питання про підняття над будинком міськради національного жовто-синього прапора, у "Вечірньому Києві" за 2 серпня 1990 року було опубліковано листа ряду депутатів комуністичного спрямування з протестом проти цієї акції. Під ним підписався і Дмитро Табачник.

Перебування Дмитра Табачника не в лавах комуністичної партії або Громадянського конгресу України, котрі є прихильниками відновлення імперії, а на посаді голови адміністрації Президента, який декларує багато запитань ставить. Уже ця неймовірна за своєю нетактовністю репліка свідчила, що "Діма" навряд чи задовольниться роллю "сірого кардинала" і відкрито прагнутиме грати самостіну роль у політиці. Наступні події підтвердили це.

"А сіяння глави адміністрації Президента Дмитра Табачника затьмарити нікому неможливо. — казали сімферопольська журналістка Тетяна Коробова у номері "Киевских ведомостей" за 9 лютого 1995 року, відповідаючи на запитання газети про політика місяця. — За частотою появ в ефірі і сліпучості посмішки він поступається хіба що Доні Бейжі, за кількістю різного роду заяв і згадок у пресі не поступається нікому. Назвати Дмитра Табачника політиком січня (а також грудня, листопада і так далі) заважає тільки сумнів: чи передбачає його посада самодостатнє політичне звучання? Або ж головний менеджер хоч і адміністрації, хоч і Президента, за власною ініціативою тягне на себе ковдру другої особи в державі, досягаючи в цьому безсумнівних успіхів?"

Демонстрація власних політичних можливостей для Дмитра Табачника виявилася не менш важливою справою, ніж, власне, наявність таких можливостей. А їхня наявність на цій посаді залежала не лише від амбіцій, але й від ставлення до цього Президента. Леонід Кучма іще з кабмінівських часів прихильно ставиться до збільшення впливовості пана Табачника. Свого часу прес-секретар прем'єра, підготувавши відповідне обгрунтування, запропонував створити головне управління інформації Кабінету Міністрів. Згідно з рішенням уряду, на організацію такої структури було виділено значні кошти. Якби панові Табачнику вдалося втілити ідею в життя, то за своєю вагою він зрівнявся б щонайменше з міністром. Лише відставка пана Кучми завадила йому організувати управління інформації належним чином.

Кучма-президент наділив Дмитра Табачника дуже значними повноваженнями. Глава президентського апарату на традиційних брифінгах в адміністрації коментує державну політику. Згідно з Указом Президента від 10 вересня 1994 року всі проекти рішень глави держави, підготовлені для нього відповідними відомствами, проходять через главу його адміністрації. Глава адміністрації наділений правом, у випадку невідповідності проектів певним вимогам або недостатнього обгрунтування, повертати їх авторам. Це означає, що Дмитро Табачник має можливість безпосередньо впливати на процес ухвалення рішень. Крім того, він до ухвалення нової Конституції був членом Ради національної безпеки при Президентові.

Президент не заперечує навіть тоді, коли пан Табачник критикує найвищих посадових осіб держави, що викликає в останніх далеко не однозначну реакцію. 15 грудня 1995 року прес-служба Верховної Ради розповсюдила серед акредитованих у парламенті журналістів, а потім надрукувала в пресі заяву з приводу інтерв'ю Дмитра Табачника "Україні молодій" за 12 грудня 1995 року, а також його коментарів по конституційному процесу під час брифінгу в президентській адміністрації 6 грудня 1995 року. "Напевне, і досвід роботи, — сказано в заяві, — і нинішня посада Д.Табачника не можуть бути підставою для того, щоб некоректно визначати роль Верховної Ради України, зокрема, таким чином — "розмежування влад із збереженням всіх повноважень Верховної Ради неможливе і його не буде, який би опір при цьому не чинився"; ставити завдання для Голови Верховної Ради — "вести сесію і скеровувати роботу законодавчого органу", пропонувати власну ієрархію для вищих державних осіб. Цілком очевидно, що заяви стосовно порядку розгляду проекту Конституції України, внутрішнього характеру діяльності Верховної Ради не входять до компетенції державного службовця, якого б рівня він не був." Важко уявити, що будь-яка посадова особа Верховної Ради дозволила б. собі подібні публічні висловлювання на адресу адміністрації, а тим паче Президента України.

Іще один приклад. Після того, як колишній Прем'єр-міністр Євген Марчук був обраний народним депутатом, Дмитро Табачник заявив, що прем'єрові тепер треба визначитися — обіймати посаду у виконавчій чи представницькій владі.

"У постійній комісії законодавчого забезпечення свободи слова і засобів масової інформації є запис одного з випусків УТН, — розповідав 13 травня 1996 року на сесії Верховної Ради депутат з Луганської області Сергій Аксененко, — де в офіційних заходах брали участь Голова Верховної Ради України, Прем'єр-міністр України, міністри, глава адміністрації Президента. На екрані — Голова Верховної Ради і Прем'єр-міністр України. Голос за кадром: "В церемонії взяли участь глава адміністрації Президента Дмитро Табачник та інші офіційні особи.* Якщо припустити, що цей факт, враховуючи депутатську "любов" до глави адміністрації, і не зовсім відповідає дійсності, то газети засвідчують безсумнівно: на перших порах в офіційних повідомленнях прізвище пана Табачника вказувалося одразу після прізвищ Президента і Прем'єр-міністра. Зрозуміло, що сталося це не з ініціативи запопадливих журналістів. Характерні настрої у зв'язку з цим передав заступник редактора газети "Сільські вісті* Іван Бокий у номері за 14 вересня 1994 року: "Звичайний керівник президентської канцелярії раптом, ніби випадково (але биті у політиці люди добре знають, що у такій заяві випадковостей не буває), опиняється у списку осіб, які зустрічають за протоколом іноземних гостей, попереду міністра закордонних справ, віце-прем'єрів, поруч з прем'єром, сидить у президії поруч із Президентом і т.д. Всезагальний шок викликало те, що новопризначених міністрів оборони і закордонних справ (а перший ще й віце-прем'єр) колективам міністерств представляв ... Дмитро Табачник. Щоб людей із "колоди" представляв керівник хай і президентського апарату — такого ще не було... Уявляю собі приниження зубра оборонного комплексу Валерія Шмарова чи аса дипломатії Геннадія Удовенка, коли їх приводив до посади керівник апарату з негласними функціями мало не віце-прем'єра." Таке безпідставне з точки зору багатьох політиків піднесення керівника президентського апарату не могло не викликати конфлікту. Тим більше, що пан Табачник чи то не вміє, чи то не хоче уникати скандалів. Це доводять ніяк не пов'язані або пов'язані з політикою опосередковано інші історії, де фігурує його ім'я.

10 березня 1995 року, в день свого 75-річчя, газета "Сільські вісті", яка регулярно критикує Дмитра Табачника, вийшла з привітанням на першій сторінці Голови Верховної Ради Олександра Мороза і тодішнього Прем'єр-міністра Віталія Масола. А поруч було порожнє місце — так, як траплялося у газетах, котрим цензура у різні періоди історії знімала статті. Під порожнім місцем містився редакційний коментар такого змісту: "На цьому місці мало стояти привітання Президента України Л. Кучми редакційному колективу, всім читачам газети "Сільські вісті". У ньому глава держави високо оцінив нашу газету як одну з найбойовитіших за постановкою і висвітленням складних і неоднозначних процесів у політичній, економічній та соціальній сферах України, підкреслив, що з розумінням сприймає критичні виступи "Сільських вістей", оскільки вони пройняті болем і тривогою за сьогодення і майбутнє України, коріння якого в українському селі. Президент побажав редакційному колективу зберегти і примножити гостроту пера, щастя, добра і миру... На жаль, надрукувати це привітання, яке Президент доручив вручити міністру в справах преси та інформації, не можемо. Його фактично дезавуював глава адміністрації Президента Д. Табачник. Запитання по суті: хто ж править Україною?"

12 вересня 1995 року Дмитро Табачник захистив дисертацію на звання доктора історичних наук. Вчена рада Інституту національних відносин і політології вісімнадцятьма голосами "за" при двох "проти* підтримала пошукача. Можна було б сказати, що дисертація пройшла ""на ура", якби не той факт, що, згідно з невідомо чиїм розпорядженням, пресу не допустили до залу, де відбувався захист. Згідно з усталеними нормами, захист дисертації має відбуватися гласно'! відкрито. Як розповів у "Киевских ведомостях" 29 вересня 1995 року Сергій Рахманін, народний депутат України Ярослав Ілясевич звернувся до відповідних наукових інстанцій з листом, у якому стверджував, що дисертація пана Табачника захищена з грубими порушеннями положення "Про порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань."

Сьомого вересня 1993 року, згідно з наказом тодішнього виконуючого обов'язки міністра культури Миколи Яковини, було виведено із штатного розкладу Київського академічного російського драматичного театру імені Лесі Українки посаду художнього керівника: режисер Едуард Митницький лишився без роботи. Ця історія почалася, коли 2 липня 1993 року в 'Робітничій газеті" за підписом Василя Шаролапова було надруковано розгромну рецензію на поставлену Едуардом Митницьким виставу театру імені Лесі Українки "П'ять пудів кохання*. Крім, власне, рецензії розповідалося кілька кулуарних історій, які в не дуже вигідному світлі характеризували постановника вистави пана Митницького та виконавицю головної ролі, зірку українського театру Аду Роговцеву. Як відзначала 14 липня 1993 року на сторінках тієї ж "Робітничої газети" кореспондент цього часопису Світлана Божко, допис пана Шаролапова був витриманий "у тоні скандального хамства". Кореспондент "Вістей з України" Валентин Кириленко у номері за 20—25 жовтня 1994 року розповів, що театр, пан Митницький та пані Роговцева звернулися до суду і на газету було накладено значний штраф.

Як з'ясувалося, у цій історії був зацікавлений тодішній прес-секретар Прем'єр-міністра Дмитро Табачник. У театрі імені Лесі Українки працює актрисою його дружина, котру буцімто скривдив Едуард Митницький. Валентин Кириленко пише у "Вістях з України", що на редакційній літучці у "Робітничій газеті" з'ясувалося, ніби сам "Діма" приносив скандальну рецензію до редакції. А усунення з посади Едуарда Митницького, яке сталося через рік, на думку постраждалого, відбувалося під тиском глави президентської адміністрації Дмитра Табачника.

Хоча під час вищезгаданого засідання Верховної Ради тодішній заступник Голови Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, народний депутат Василь Дурдинець, по суті, підтвердив слова Дмитра Табачника про те, що адміністрація не мала відношення до організації згаданого засідання, але це не допомогло голові адміністрації уникнути розгромної критики. Йому згадали всі його можливі гріхи. Степан Хмара заявив, що пан Табачник намагався, всупереч рішенню Президії Верховної Ради, не допустити звільнення начальника Чорноморського пароплавства Павла Кудюкіна, який зараз перебуває у слідчому ізоляторі. Він також навів рішення Кабінету Міністрів, згідно з якими, на прохання пана Табачника, було виділено спочатку 44,6 мільярда карбованців, а потім 118 мільярдів 800 мільйонів карбованців на будівництво житла для працівників адміністрації. Пан Хмара особливо наголошував, що ці суми виділяються з резервного фонду, який призначений для стихійних лих. Наталя Вітренко заявила, що в цій ситуації принижено Президента, бо "народ обирав Кучму, а не Табачника". Вона також заявила, що Україні загрожує диктатура. Юрій Кармазін, відповідаючи на запитання, поставлене газетою "Новости" "Кому заважає Дмитро Табачник?", відповів, що він заважає Україні, Президентові і українському народові. Депутати також розповідали, що вони намагалися дістати дані про бюджет адміністрації, з'ясувати зарплату співробітників президентської команди, але їм це не вдалося, Депутат Олександр Карпов розповів анекдот. "Питання: "Ким працює Кучма?* Відповідь: "Президентом в адміністрації Табачника." Депутат Михайло Московський розповів ще один анекдот. Згідно з ним у нас в країні панує "дімократія", тобто такий лад, коли Діма вибирає собі президента.

Обговоривши конфліктну ситуацію, котра склалася у зв'язку з тим, що депутатів не пропустили до президентської адміністрації, Верховна Рада не лише визнала порушення закону "Про статус народного депутата", але й рекомендувала Президентові розглянути питання про доцільність перебування Дмитра Табачника на посаді. Сам глава адміністрації в інтерв'ю Світлані Расторгуєвій, опублікованому в "Україні молодій" 24 лютого 1995 року, сказав, що парламентський вердикт щодо своєї особи він розцінює "Як чергову неповагу до закону, бо в жодній країні світу парламент ніколи не дозволить собі вказувати президентові, з ким йому працювати." Президент Леонід Кучма згадане рішення парламенту проігнорував.

"Тим часом, ні у кого вже немає сумніву, — писав в "Урядовому кур'єрі* 25 лютого 1995 року заступник головного редактора журналу "Вітчизна* Леонід Єфімов, — що цей прикрий епізод став лише приводом, аби давно приховане громадське роздратування проти Табачника вилилося на світ. Чому? Тому що порівняно з іншими гладіаторами на найбільшій політичній арені України він наймолодший. Хоч це ще можна було б якось витерпіти, якби Дмитро Володимирович час від часу не потрапляв на екрани телевізора в безпосередній близькості від Леоніда Даниловича.*

У розмові з Лідією Яковенко, надрукованій "Киевскими ведомостями" 16 грудня 1995 року, пан Табачник сказав, що пояснити таке ставлення до власної особи може "тільки заздрістю" і додав: "Ще одна причина: я не належу до жодної партії і не намагався прилучитися до жодного угруповання у владних структурах. Багатьох це дратує: такий, мовляв, юний, такий незалежний, не хоче ні з ким вступати в альянс. Починаються спроби дискредитації. Я абсолютно переконаний, що мені нічого приховувати, я не бачу за собою жодних гріхів."

 

Влітку 1995 року у Дмитра Табачника стався ще один серйозний конфлікт, котрий вихлюпнувся з кулуарів і став предметом широкого обговорення. У цей час поповзли чутки, що група помічників і радників Президента на чолі з першим помічником глави держави Олександром Разумковим поставила перед Леонідом Кучмою питання про неможливість працювати під керівництвом пана Табачника.

У спільній з радником Президента з питань внутрішньої політики Дмитром Видріним книзі "Україно на порозі XXI століття. Політичний прогноз" (К.: Либідь, 1995.) Дмитро Табачник прогнозував можливість такого конфлікту: Згідно з висновками авторів, незгоди в адміністрації мають політичний та особистий характер.

"В цілому таке розчленування команди Президента, — писали вони, — обумовлене реальними політичними і особистими факторами, тягне за собою ту головну проблему, яка існує в системі президентської влади: незорганізованість президентського оточення, відсутність чітких критеріїв командної єдності, які б не були пов'язані ні з минулим кожної окремої фігури, ні з її віком та політичною заангажованістю в минулому. Без розв'язання цих проблем у недалекому майбутньому можливе загостреня міжгрупового протистояння, яке може вихлюпнутися і на політичний рівень. Таким чином Леонід Кучма змушений буде приймати рішення  щодо вибору політичної опори не лише на рівні загальної політичної системи, а й у рамках власної системи влади (виділено  мною — Ю. Л.).*

Президент зробив свій вибір. Спочатку він звільнив помічника з питань державної безпеки Юрія Гаврилова і помічника з військових питань Вадимо Гречанінова. У пресі широко розійшлося висловлювання керівника групи помічників Президента Олександра Разумкова, що у відставці були зацікавлені впливові сили, в чиї інтереси не входить надходження до Президента багатоканальної інформації, котра відноситься до компетенції спецслужб, а також такої, котра містить додаткові дані про стан справ у Збройних Силах. Потім Олександр Разумков вкупі з радником Президента з питань макроекономіки Анатолієм Гальчинським та, як це не дивно, співавтором пана Табачника радником Президента з внутрішньої політики Дмитром Видріним вперше в новітній українській історії добровільно подали у відставку. "Для мене його (Олександра Разумкова — Ю. Л.) звільнення з адміністрації, — казав Дмитро Табачник в інтерв'ю журналові "Компаньон", надрукованому у 12-му номері за 1996 рік, — відбувалося дуже болюче: ми дуже давно були знайомі, дружили, я його представляв Президентові, рекомендував на цю роботу, протегував якоюсь мірою. А ті обставини, котрими супроводжувалося звільнення, його неприховане інтриганство я особисто розцінюю як людську, як чоловічу зраду у минулому мого близького товариша, який потрапив під вплив, на мій погляд, і політична, і морально не дуже чесних людей."

"Ми вважаємо вплив окремих посадових осіб в оточенні Президента суспільне небезпечним, їхні дії дискредитують главу держави. В громадській думці така оцінка широко розповсюджена. — говорилося в опублікованій 23 грудня 1995 року в "Зеркале недели" заяві трьох працівників президентської адміністрації, котрі подали у відставку. Хоча у наведеному документі не згадано жодного прізвища, але ні для кого не секрет, хто мався на увазі. "Ми вирішили піти, щоб припинити цю безплідну боротьбу, — писали далі автори заяви, — одночасно продемонструвати, що навіть у коридорах виконавчої влади є люди, здатні виступити проти політиків другого ешелону, котрі без належного на те права стоять у першому ряду і використовують отриману владу далеко не завжди за призначенням."

Здається, від першого дня після призначення Дмитра Табачника на посаду глави президентської адміністрації ходять розмови, що під ним хитається крісло. Незадовго до ухвалення конституції один колега переконував мене в кулуарах, що нарешті таки "Діму" відправлять у відставку, бо, мовляв, він втрачає вплив. Як доказ було наведено той факт, що на певну посаду призначено особу, котру глава президентської адміністрації волів би там не бачити. Приблизно в той самий період з'явилася журналістська публікація, в якій стверджувалося, що "Діму" усунули від прийняття рішень. Схоже, такі розмови видають бажане за дійсне. Леонід Кучма не здав "Діму" навіть після рішення Верховної Ради. А тоді йшлося про дуже принципову для Президента річ — він торгувався з парламентом за закон про владу і здача "Діми", котрого парламент так не любить, могла б послужити додатковим аргументом на користь ухвалення законопроекту.

Чому Президент, всупереч громадській думці, так тримається за главу своєї адміністрації?

Час від часу у деяких газетах друкуються статті під різними псевдонімами, де стверджується, що Дмитро Табачник ледь не єдина віддана Президентові людина. Такі публікації підводять читача до думки, що саме за це пан Кучма і цінує пана Табачника.

 

Ще одна версія: Президент зараз більше залежить від "Діми" і сил, які за ним стоять, ніж навпаки. Такі припущення висловлювалися у процесі обговорення проекту конституції. Команда Президента кілька разів виявляла "самостійність" і ставила на мундир пана Кучми такі плями, котрі непросто відмити. А глава держави ніяк не реагував на це. Згадаймо два найяскравіших приклади.

У своїй заяві для Укрінформу й Інтерфаксу-Україна 26 липня 1995 року Президент Леонід Кучма пообіцяв, що винні в інциденті на Софійському майдані будуть притягнуті до відповідальності. Це сталося після того, як 18 липня 1995 року весь світ звернув свої погляди до України. Відбулося не студентське політичне голодування, як восени 1990-го року, не ухвалення нового основного закону, як у червні 1996-го. Того дня сталося справжнє побоїще, подібне якому Україна знала хіба що в час початку демократизації, коли комуністична влада у Львові цькувала людей собаками. Київські владоможці розійшлися у поглядах з учасниками похорону Патріарха Української православної церкви Київського патріархату Володимира Романюка щодо місця його захоронення. Процесія без належного на те дозволу вирушила до Софійського собору, на території якого її учасники мали намір поховати покійного. І тоді спеціальний міліцейський загін застосував кийки і сльозогінний газ. По всьому світі пройшли телекадри, де міліція нещадно лупцювала людей, серед яких було чимало осіб старшого віку. Заради справедливості треба сказати, що на Софійському майдані зіткнулося чимало інтересів, у роздмухуванні конфлікту були зацікавлені різні сили. Але в будь-якому випадку реакція міліції була явно, неадекватною ситуації. Що, до речі, підтвердив і Леонід Кучма 26 липня в інтерв'ю для Укрінформу й Інтер-факсу. На його думку, наказ про масове застосування сиди був невиправданим.

Як повідомив УНІАН, у день побоїща міністр внутрішніх справ України Юрій Кравченко заявив журналістам і народним депутатам, що наказу про застосування сили правоохоронним органам ніхто не давав.

Генерал-майор міліції Володимир Будніков, який того дня керував правоохоронцями, в інтерв'ю Олександрові Ільченку, надрукованому у "Киевских ведомостях" 21 листопада 1995 року, сказав: "Те, що сталося 18 липня, зробили не ми. Це зробили люди, котрі, можливо, взагалі поза політикою." На прохання назвати прізвища генерал відповів: "Не хочу... Не хочу говорити... Ви їх ліпше від мене знаєте..."

 

Іван Безсмертний, посилаючись на конфіденційні джерела, написав у газеті "Час/Тіте" 18 серпня 1995 року: "Відомо, що Д. Табачник, Л. Косаківський, В. Пустовойтенко на застосуванні сили 18 липня наполягали, однак ніяких офіційних розпоряджень не віддавали. Як засвідчують конфіденційні джерела, "неофіційну" команду про застосування сили генералу Буднікову дав один із високопоставлених чиновників адміністрації Президента. Генерал нині стверджує, що наказу ніхто не давав взагалі." Жодних доказів автор не наводить. Але в громадській думці утвердилася точка зору, що то справа рук президентської команди. Очевидно, що Президент — відповідальний за дії працівників свого апарату. Принаймні для реабілітації власної особи Леонід Кучма мав би довести розслідування до кінця. Нічого подібного не сталося. Він так і не виконав обіцянку, дану журналістам Укрінофрму й Інтерфаксу-Україна. Мало того — у травні 1996 року стало відомо, що справу закрито.

Ще один приклад. 31 грудня 1995 року на першому каналі українського телебачення зненацька не вийшла в ефір єдина в країні політична аналітична програма "Післямова". Вона створювалася явно з подачі президентської команди і відповідно прихильно ставилася до глави держави. Але вона не займалася його вихвалянням. На відміну від більшості заангажованих засобів масової інформації, коректно аналізувала події.

З репортажів журналістів "Післямови" можна було дізнатися не тільки офіційну позицію, але й протилежну точку зору. В пресі висловлювалися припущення, що програмі було відмовлено в ефірі після конфлікту в президентській адміністрації, коли пішли у відставку добродії Разумков, Видрін і Гальчинський. За поширеною версією, керівникові "Післямови" Олександрові Ткаченку рекомендували не подавати в ефір інтерв'ю з паном Разумковим. Але останній таки з'явився на екрані, що і стало причиною усунення програми. Певна річ, формальний привід був інакший. Тим часом, представники програми судяться з керівництвом державного телебачення, котре, подібно до генерала Буднікова, виступає в цій. ситуації стрілочником. А на першому каналі УТ утворився вакуум, бо не знайшлося команди, котра могла б на належному рівні замінити команду Олександра Ткаченка. Звісна річ, така відверта розправа з журналістами можлива лише за нинішніх умов, які не дають можливість як телебаченню, так й іншим засобам масової інформації перетворитися на самостійний бізнес. Поки такого не сталося, жодний із редакторів не може бути впевненим, що якийсь чиновник з президентського оточення не закриє його газету або телепрограму.

 

Після вищезгаданого інциденту троє керівників держави: Президент Леонід Кучма, Голова Верховної. Ради Олександр Мороз, тодішній Прем'єр-міністр Євген Марчук висловилися за відновлення "Післямови". Та мовчазна позиція сили, котра була зацікавлена в усуненні "Післямови", виявилася сильнішою від точки зору трьох найвищих посадових осіб держави. Президент Кучма, на апарат якого після цієї історії лягла тінь, мав би бути зацікавленим розібратися у конфлікті і заявити, що його команда не має до затискування рота журналістам ніякого відношення, або покарати винних.

Підстави для роздумів з приводу стосунків Президента і глави його адміністрації дає і оцінка індивідуальних рис Леоніда Кучми з боку його радника на посаді Прем'єр-міністра народного депутата України Тараса Стецьківа. "Я не знаю жодного випадку, — каже пан Стецьків, — коли він підвів тих людей, які йому зробили щось добре, або які грають в його команді. Він їх завжди відстоював до останнього. Навіть якщо ці люди не в усьому були порядні самі."

Як воно є насправді у стосунках Леоніда Кучми і Дмитра Табачника, певне, могли б розповісти лише самі вони або їхнє найближче оточення. Але навряд чи вони захочуть зробити це щиро. Принаймні сьогодні.

Президент Леонід Кучма пообіцяв депутатам те, що ймовірно не буде виконано. Він заявив, що усі народні обранці як тринадцятого, так і дванадцятого скликання будуть нагороджені найвищими урядовими нагородами. Це сталося 28 червня по дев'ятій годині ранку 1996 року одразу після того, як Верховна Рада, прозасідавши ніч, ухвалила нову Конституцію України. Він явно був схвильований, не готувався до виступу і від надмірних почуттів у зв'язку з ухваленням основного закону дав таку обіцянку. Схвильованість Президента пояснювалася тим, що нарешті завершився надзвичайно важкий, страшенно нервовий, драматичний конституційний процес.

Перемігши на президентських виборах 1994 року, Леонід Кучма став главою держави, котра єдина серед пострадянських країн не мала нової конституції. Нові реалії частково були відображені шляхом поправок до Конституції 1978 року, ухваленої за часів керування у Москві Леоніда Брежнєва, а в Києві — Володимира Щербицького. Такий документ не мав цілісного характеру і містив серйозні суперечності. 'Нині діюча Конституція, — сказав Президент Кучма на першому засіданні Конституційної комісії 28 листопада 1994 року, — внаслідок перманентних доповнень та змін все більше перетворюється у своєрідний правовий лабіринт, у якому кожен шукає найбільш короткий вихід, і, як правило, знаходить."

Кілька років тому українці отримали замовчувану за комуністичного режиму інформацію про те, що перша в Європі демократична конституція була розроблена українським Гетьманом Пилипом Орликом, але через історичні обставини вона не могла бути реалізована. У XVI столітті було ухвалено козачу Конституцію Стефана Баторія, яка офіційно встановила посаду Гетьмана. Українська Народна Республіка розробила свій основний закон, але він залишився голою декларацією, бо УНР знищили більшовики. Крім того, в різні періоди української історії в тій чи іншій формі діяли прообрази основного закону. Та в зв'язку з відсутністю власної держави український народ дуже відстав від державних націй у розвиткові конституціоналізму. Українські конституції, котрі функціонували за Радянського Союзу, були фіговим листком для прикриття комуністичної диктатури. Таке становище дало підстави Президенту Леонідові Кучмі заявити 28 листопада 1994 року на першому засіданні новоствореної Конституційної комісії, що "в Україні відсутні усталені демократичні конституційні традиції." Він також додав, що *у суспільній свідомості проблеми розробки та прийняття основного закону не займають помітного місця. І в той же час більше не можна жити за умов правової невизначеності."

Після ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет в Україні розглядалися два проекти основного закону, один з них був навіть винесений на всенародне обговорення, але жодний не був ухвалений. "Причину такої ситуації, — сказав Президент Кучма на вищезгаданому засіданні Конституційної комісії, — убачаю в прорахунках та грубих помилках політиків і нерішучості вищого керівництва держави, непримиренному протистоянні лідерів політичних угруповань та громадських організацій. Далася, очевидно, взнаки і суспільна байдужість до конституційної проблеми. І ми здебільшого пливли за течією цієї байдужості." На думку Голови Верховної Ради Олександра Мороза, висловлену на тому ж засіданні, "перший проект був фактично заблокований Верховною Радою не тому, що він, скажімо, не підходив саме цій Верховній Раді, а тому, що він писався, виходячи з вузьких, корпоративних інтересів, про що є достатньо аргументований аналіз, і тому був відкинутий Верховною Радою. А 1993 року проект мало чим відрізнявся від того і саме тому для нього вихід знайшли такий: опублікувати його із змінами, які не змінили суті."

 

Саме питання ухвалення нового основного закону не було дискусійним для українського суспільства. Оскільки більшість народних депутатів йшли на вибори із гаслом необхідності ухвалення нової конституції. Але дискусії виникали навколо того, якою повинна бути нова конституція. Відповісти на це питання мала Конституційна комісія, рішення про створення якої Верховна Рада ухвалила 21 вересня 1994 року, затвердивши її кількісний склад. Співголовами комісії стали Президент і Голова Верховної Ради. До комісії мали увійти сорок осіб. 10 листопада 1994 року парламент затвердив персональний склад Конституційної комісії. У червні 1995 року рішенням співголів Конституційної комісії була створена спеціальна робоча група з фахівців-правників, котра мала звести всі наробки Конституційної комісії і підготувати власне сам текст проекту основного закону.

Про головний принцип, котрий, на його думку, має лягти в основу написання конституції, Президент Леонід Кучма сказав 28 листопада 1994 року на першому засіданні Конституційної комісії: "Такий закон, який би не був підігнаний під окремих політиків, державних діячів чи політичні партії або ж конкретний відрізок часу і не вирішував локальні проблеми, а виступав визначальним і головним правовим актом нашого суспільства на тривалу перспективу, інструментом його стабільного поступу й саморозвитку." Теоретично такий принцип ні в кого не викликав заперечення, але він був аж надто загальним, тому конкретне втілення його в життя кожна політична сила бачила по-своєму. Отож, проблема полягала в тому, чи зуміють розробники основного закону запропонувати таку концепцію, з якою б погодилися представники всіх політичних напрямків.

На засіданні Конституційної комісії 23 листопада 1995 року, яка розглядала проект робочої групи, утвореної у червні рішенням співголів Конституційної комісії, міністр юстиції, член депутатської групи "Реформи" Сергій Головатий від імені своєї депутатської групи заявив, що вона "своїм рішенням не визнала за можливе схвалити цей проект конституції.* Він також заявив, що у випадку схвалення певних розділів Україна навряд чи стане правовою державою, а також, що "судова влада є надзвичайно слабкою і нерівнозначною по силі й відношенню до законодавчої й виконавчої." Голова постійної парламентської комісії, член Християнсько-демократичної партії України Володимир Стретович висловив переконання, що "запропонований робочою групою проект є якісно гірший, ніж проект підготовлений в 1992 році." На його думку, конституція, ухвалена на основі новоствореного проекту мала б нестабільний характер, коли "кожна нова сила, що прийде в парламент, буде міняти на свій розсуд ті чи інші конституційні положення." Член фракції Руху Іван Заєць заявив про "певну антиукраїнську заангажованість цього проекту." Зокрема, на його погляд, суттєвим недоліком була відсутність чіткої фіксації у тексті проекту, що "українська держава постала як результат самовизначення української нації." В останній декаді листопада 1995 року депутатська група "Реформи" провела прес-конференцію, на якій піддала проект робочої групи нищівній критиці. Лідер Руху Вячеслав Чорновіл у газеті "Час/Тіте" за 24 листопада 1995 року в статті, присвяченій аналізові проекту Конституційної комісії написав: "Проект Конституції по суті своїй антипарламентський. Йдеться не про спробу утвердити президентський тип держави, в якому парламент, до речі, теж грає значну роль (згадаймо США). Йдеться про серйозніше — спробу паралізувати діяльність парламенту взагалі." "Обидва тексти єднає, — сказано було в розповсюдженій у парламенті брошурі фонду "Українська переспектива" "Російська Конституція України та ймовірний сценарій її прийняття", де порівнювався текст українського проекту із Конституцією Російської Федерації, — ідея закріплення інституту президентства як домінуючого в політичній системі, а також перетворення парламенту на декоративну представницьку структуру за фактичної ліквідації системи місцевого самоврядування." Абсолютно ідентичну оцінку дав також член Конституційної комісії, соціаліст Володимир Марченко: "Цей проект конституції замкнув на одній посадовій особі — на інституті президентства — надзвичайно великі повноваження. І відповідь Альберта Васильовича (йдеться про секретаря Конституційної комісії Альберта Корнєєва Ю. Л.) тут показова тим, що, крім Франції, він назвав у приклад з такими повноваженнями тільки Росію. Але мені здається, що це посилання з різних сторін невдале, тому що там і розстріляний був парламент." Лідер комуністів Петро Симоненко заявив, що проект фактично ставить

 Президента "над усіма гілками влади." Словом, кожна політична сила мала свої специфічні претензії до проекту/ але об'єднувало всіх одне невдоволення надмірними, на їхню думку, повноваженнями Президента України, перетворенням парламенту в декоративний орган влади, значне обмеження можливостей місцевого самоврядування.

"Звичайно посилалися на генерала Де Голя, який, маючи таку вертикаль зумів навести порядок у Франції. — каже голова постійної парламентської комісії з питань правової політики і судово-правової реформи Володимир Стретович. — Але забували одну обставину, що Франція на той час вже мала двохсотлітню традицію демократії. Коли суспільство було демократизоване, то можна було щось робити. В нас же, коли ми вийшли із зовсім іншої системи, впровадження цього привело б до явних збочень, коли безмежжя виконавчої влади неминуче призводило б до становлення автократії, диктатури, обмеження діяльності представницьких органів."

Формально все виглядало так, наче критики зазнала робоча група, яка готувала текст проекту. Втім, один із співголів Конституційної комісії Олександр Мороз голосував проти згаданого проекту конституції. Цим він продемонстрував, що створена спільним рішенням співголів робоча група, яка підготувала текст проекту, грала з ним не в одну дуду. А керував діяльністю робочої групи керівник групи по зв'язках з парламентом адміністрації Президента, депутат Верховної Ради дванадцятого скликання Альберт Корнєєв (до речі, відомий тим, що він був одним з чотирьох парламентарів, хто 24 серпня 1991 року голосував проти Акту про незалежність України). Ці факти, а також сама спрямованість проекту свідчила, що він писався з подачі президентської адміністрації. Відповідно критика проекту фактично адресувалася Президентові Кучмі. Все виглядало так, що конституційному процесові загрожує зрив. Член Конституційної комісії комуніст Володимир Моїсеєнко на засіданні 23 листопада 1995 року навіть пропонував розпустити комісію і призначити нову.

Президент Кучма регулярно проводив консультації з керівниками депутатських груп і фракцій. Навряд чи він не розумів, що проект підкомісії навряд чи знайде підтримку у членів Конституційної комісії. Чому він пішов на це? У брошурі фонду "Українська перспектива" "Російська конституція України та ймовірний сценарій її прийняття" висловлювалося припущення, що Президент України позбавлений самостійності в ухваленні рішень. В його команді перемагають люди, котрі прагнуть встановити в Україні автократію. Тим часом під час прес-конференції в останній декаді листопада 1995 року керівник парламентської депутатської групи "Реформи" Сергій Соболєв не виключив можливості, що написання такого радикального проекту всього лише політичний хід. Мовляв, Президент зможе відмовлятися від частини своїх надмірних прав, демонструючи таким чином свою готовність йти на компроміси.

Президент погодився на створення зі складу членів Конституційної комісії спеціальної підкомісії, котра мала вдосконалити проект. До підкомісії увійшли десятеро осіб. Четверо від парламенту — депутати Володимир Буткевич, Сергій Гмиря, Володимир Стретович, Іван Заєць. Четверо від Президента — науковий консультант Президента з правових питань Федір Бурчак, заступник голови президентської адміністрації Леонід Підпалов, міністр юстиції, депутат Сергій Головатий, депутат Олександр Ємець. Від судової влади — Голова Вищого Арбітражного Суду України Дмитро Притика, перший заступник голови Верховного Суду України Володимир Стефанюк.

Тим часом, погляди на концепцію конституції були настільки протилежними, що існували великі сумніви, чи зможе підкомісія задовольнити одразу всі політичні сили? Чи зможе Президент знайти спільну мову з представниками усього політичного спектру?

"Я звик, коли мене не перебивають, коли я виступаю. — сказав Леонід Кучма на засіданні Конституційної комісії 23 листопада 1995 року. — Я все-таки Президент. Якщо у вас таке є у Верховній Раді, то не переносьте це і сюди. Я прошу і на майбутнє не робити це." Ці слова прозвучали у відповідь на спробу члена комісії, народного депутата Анатолія Пейгалайнена вставити репліку у виступ Президента. Така за великим рахунком дрібна сутичка не була поодинокою на засіданнях Конституційної комісії. Приміром, 28 листопада 1994 року у відповідь на твердження комуніста Володимира Моїсеєнка про необхідність відновити Раду міністрів Президент Кучма сказав, що Росія перекрила газ. Але російський уряд вже до, цього не має відношення, бо це справа акціонерного товариства "Газпром*. "Так що від того, що ми сотворимо Раду міністрів, — завершив Президент, — кількість газу в Україні не додасться. Радити ж нікому. Держплану немає союзного, котрий розподіляв раніше." 23 листопада 1995 року Леонід Кучма у відповідь на пропозицію депутата Петра Симоненка надрукувати проект конституції, щоб "провести і сесії, і збори трудових колективів", кидає репліку: "А зборами на фабриках, заводах ми 75 років вже приймали. Я думаю, що досить." 6 березня 1995 року Анатолій Пейгалайнен каже: "Ми, комуністи, стоїмо на позиції проти президентської структури. Це не секрет для Леоніда Даниловича." "Головне, щоб це для вас не було секретом." — відповідає йому Президент.

Подібні стосунки в Леоніда Кучми склалися лише з представниками фракції комуністів. Звісна річ, це все відбувалося не через особисту антипатію. Питання було набагато принциповіше. Комуністична партія 25 травня 1995 року подала до Конституційної комісії, а 25 липня того ж року оприлюднила через газету "Голос України" свій проект конституції, котрий називався "Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки". Цей проект був написаний на основі брежнєвського основного закону, він передбачав збереження системи рад, мав на меті відтворити комуністичну державну символіку, а найголовніше — в ньому не було передбачено інституту президентства. Ці ідеї комуністи, соціалісти і ліва селянська партія відстоювали під час обговорення концепції майбутнього основного закону як на Конституційній комісії, так і в парламенті. Комуніст Анатолій Пейгалайнен під час Конституційної комісії 28 листопада 1994 року наполягав на тому, що "ми повинні з вами поліпшити ту конституцію, діючу, котра у нас з вами є сьогодні." На думку пана Пейгалайнена, новий проект конституції означав зміну суспільно-політичного ладу. Свого товариша по партії підтримував Володимир Моїсеєнко, котрий говорив, що "люди від нас дійсно чекають конструктивної роботи, але тільки не спрямованої на знищення соціалізму на Україні, а зовсім у протилежний бік." Він розповів, що у своїй передвиборчій кампанії "мова йшла про те, що президентства не повинно бути в Україні, що сильна виконавча влада повинна перш за все бути через Кабінет Міністрів."

Більшу частину концептуальних засад, котрі лягли в основу проекту комуністів, поділяли і представники лівих Соціалістичної та Селянської партій України. Схожість поглядів засвідчила спільна заява керівних органів цих партій та їхніх парламентських фракцій від 10 квітня 1996 року "Щодо конституційного процесу в Україні", опублікована у 15-му номері газети "Товариш" за 1996 рік. У ній було наведено дев'ять вимог, відтворення яких у проекті основного закону могло б забезпечити йому підтримку лівих сил. Зокрема, неприпустимість купівлі-продажу землі; наділення Президента лише функціями глави держави без підпорядкування йому виконавчої і судової влади; збереження системи рад як органів самоврядування і державної влади на місцях; збереження статусу Криму як Автономної Республіки у складі України; неприпустимість закріплення у будь-якій формі статусу України як національної, а не багатонаціональної держави; вирішення питання про державні символи України окремим Конституційним Законом після того, як свою волю у цьому питанні висловить народ на всеукраїнському референдумі; передбачити у шестимісячний термін після ухвалення конституції перевибори парламенту і Президента України.

Як показали подальші події, відмова від купівлі-продажу землі, збереження системи рад та деякі інші вимоги не могли влаштувати Президента. Отож, ліві сили пропонували речі, які для Президента Леоніда Кучми були неприйнятні апріорі. Цілком очевидно, що вони ставали його опонентами в конституційному процесі. Хотів він того чи ні, але в даній ситуації змушений був шукати інших союзників.

 

Праві і центристські сили із великими застереженнями, але таки врешті погодилися, що проект, підготовлений спеціальною підкомісією і схвалений Конституційною комісією 11 березня 1996 року, може бути переданий до Верховної Ради для подальшого доопрацювання. "Хоча в проекті є якісь вади, недоречності, — казав 2 квітня 1996 року керівник депутатської групи "Реформи" Сергій Соболєв в інтерв'ю вашому кореспондентові, — але загалом він є тим документом, на основі якого вже можна доопрацьовувати і виробляти досить виважений проект основного закону." На прес-конференції 25 березня 1995 року провідник Руху Вячеслав Чорновіл заявив, що проект конституції від 11 березня "загалом забезпечує основи незалежної демократичної української державності." В той самий час він відзначив, що Рух має одинадцять серйозних зауважень до цього документа.

Голова Верховної Ради Олександр Мороз дав зрозуміти, що опрацьований документ, який передавався парламентові, не тільки не викликає його схвалення, а скоріше навпаки. Під час свого візиту до Білої Церкви 16 березня 1995 року, тобто через п'ять днів після рішення Конституційної комісії передати проект на розгляд парламенту, пан Мороз заявив, що Парламент не прийме проект нової конституції, схвалений Конституційною комісією." Він додав також, що "такої недемократичної конституції в Європі немає." На думку Олександра Мороза, у проекті закладалися ухили у бік виконавчої влади, обмежувалася роль представницьких органів влади на місцях і не забезпечувалася незалежність судової влади.

"Проект Конституції — цілком європейський за буквою і духом та відповідає традиціям українського державотворення." — сказав Президент ,Кучма на спеціальному засіданні Верховної Ради 20 березня 1996 року. Того дня відбулося представлення проекту нової Конституції України, який був доопрацьований робочою підкомісією і, згідно з рішенням Конституційної комісії від 11 березня 1996 року, передавався "на розгляд у Верховну Раду України разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії.* Представлення проекту здійснили співголови Конституційної комісії — Президент України Леонід Кучма і Голова Верховної Ради України Олександр Мороз.

На думку Президента, висловлену 20 березня 1996 року, проект підкреслював, що "головним пріоритетом держави, її основним обов'язком є утвердження і забезпечення прав та свобод людини." Леонід Кучма стверджував, що "зміст другого розділу проекту Конституції дає усі підстави констатувати: він визначає нові, демократичні стандарти в галузі прав людини. Причому узгоджені зі змістом відповідних міжнародних актів..." Леонід Кучма відзначив, що у проекті закладено принцип розподілу трьох гілок влади. Говорячи про парламент, який був названий Національними Зборами, Президент підкреслив, що це саме парламент, а не вищий представницький орган, "який би увінчував систему рад і верховенствував у державному механізмі." Було наголошено також, що парламент має бути двопалатним. "Повноваження, що визначають зміст запропонованого статусу Президента, — сказав пан Кучма, — є звичайними для так званої змішаної республіканської форми правління, яка найбільш прийнятна для наших умов — історично та в перспективі." За словами пана Кучми, формування і діяльність Кабміну як центрального колегіального органу виконавчої влади "тісно пов'язані з участю та контролем з боку Президента і Палати депутатів Національних зборів." Промовець також відзначив, що проект "потребує ще певного узгодження."

З Президентом погодився Голова Верховної Ради: "На мою думку, у проекті значна частина статей майбутньої Конституції не викличе особливих заперечень народних депутатів. — сказав пан Мороз 20 березня 1996 року з парламентської трибуни під час представлення-проекту Конституції України. — В той же час я не знаю жодного депутата, жодного члена Конституційної комісії, який би заявив публічно, що в нього немає взагалі зауважень до проекту, який подається до Верховної Ради України. Навіть сама Конституційна комісія визнала за необхідне передати на розгляд парламенту не просто схвалений текст, а текст із зауваженнями та пропозиціями членів комісії."

27 червня 1995 року Президент України Леонід Кучма скористався тим методом, котрий він рік тому використав для того, щоб стимулювати підписання Конституційного договору. Тільки цього разу він оголосив не опитування громадської думки, а оприлюднив Указ про конституційний референдум. Парламент зреагував блискавично: наступного дня ухвалив Конституцію України. В інтерв'ю головному редакторові газети "Всеукраинские ведомости" Олександрові Швецю, опублікованому 11 липня 1996 року, Леонід Кучма підтвердив, що рішення про референдум являло собою не спонтанний хід, а було тонким політичним розрахунком. "Казати ж, що того дня і години, — заявив Президент, — стався щасливий збіг обставин, — зараз зручно і вигідно." Втім навіть прихильники Президента у парламенті поставилися до цього ходу дещо інакше. В діях Леоніда Кучми виявилися такі нюанси, котрі, як це не парадоксально виглядало, давали підстави припускати, що він був не від того, аби ухвалення основного закону не відбулося у парламенті.

Тінь референдуму протягом усього конституційного процесу витала над Печерським пагорбом. 18 вересня 1995 року провідник комуністів, депутат Петро Симоненко пропонував провести попередній референдум з основних спірних питань проекту конституції. "Народ висловиться про те, — сказав пан Симоненко, — на основі яких засадничих моментів він хотів би бачити державний устрій і за яку державу він буде ратувати, і яка в перспективі буде держава." Парламентська фракція комуністів підготувала і розповсюдила у Верховній Раді відповідне звернення.

Праві не заперечували проти референдуму, одначе вони вважали, що він не повинен бути попереднім. "Нам не потрібно перекладати відповідальність із своїх плечей на плечі народу. — казав депутат з Волині Антон Бутейко на Конституційній комісії 18 вересня 1995 року.  Попробувати прийняти на Верховній Раді. Якщо це не вдасться, тоді виносити на конституційний референдум. Референдуми випереджаючі проводити — це лишня трата грошей.." Депутат з Дніпропетровщини Віктор Омеліч сказав, що, говорячи про референдум, "ми повинні знати основні концептуальні питання, які ми повинні подивитися. Сьогодні ми ще не готові їх сформулювати." На його думку, питання референдуму мало б бути вже останнім, коли б Верховна Рада сама не змогла б визначитися. Такої ж думки дотримувався і Президент Кучма. «Петре Миколайовичу, я підтримую цю ідею, — відповів він на пропозицію провідника комуністів, — я не бачу іншого засобу прийому конституції нової. Іншого у нас немає, але давайте ми викинемо слово "упереджуючий".»

Словом, Президент та його прихильники були настроєні на референдум, але після того, як проект основного закону буде ухвалено принаймні в першому читанні.

Про те, як неймовірно важко відбуватиметься процес узгодження проекту Конституції України в парламенті, засвідчив уже розгляд на Президії Верховної Ради. Питання про порядок розгляду проекту обговорювалося на Президії Верховної Ради протягом безпрецедентно довгого часу — п'яти годин. "Я не пам'ятаю жодного питання, котре б розглядалося так само довго", — сказав голова депутатської групи "Реформи" Сергій Соболев. Президія так і не зуміла домовитися про принципи формування узгоджувальної комісії.

 

Комуністи пропонували створити її на пропорційній основі — по одній особі від кожних двадцяти п'яти депутатів. На думку провідника комуністів Петра Симоненка, такий підхід цілковито узгоджується з Регламентом Верховної Ради. Маючи найбільшу за персональним складом фракцію, комуністи таким чином мали б чисельну перевагу у тимчасовій узгоджувальній комісії, що давало б їм перевагу при голосуванні. Правоцентристи вважали, що повинен бути дотриманий принцип пропорційного представництва не від персонального складу Верховної Ради, а від депутатських фракцій і груп. Президії не вдалося знайти вихід з цієї ситуації. Знову постала загроза зриву конституційного процесу.

"Тоді за ініціативою депутатських груп і фракцій ми почали працювати разом без відповідного офіційного рішення. — розповідає депутат з Черкащини, керівник тимчасової узгоджувальної комісії Михайло Сирота. - Спочатку вісім, потім дев'ять, десять, а під кінець одинадцять груп і  фракцій. Ми створили погоджувальну групу, яка доводила проект  Конституційної комісії до стану, який би був прийнятний для більшості парламенту. Погоджувальна група була створена на підставі права законодавчої ініціативи, яке має кожний народний депутат. Так вийшло, що колеги попросили мене керувати цією роботою. Я погодився. Коли вже всі зрозуміли необхідність створення тимчасової комісії, то іншої кандидатури не було, оскільки я вже працював майже місяць і робота просувалася досить впевнено.* Парламент легалізував своїм рішенням тимчасову узгоджувальну комісію лише 5 травня 1996 року, коли основна узгоджувальна робота була зроблена.

На думку заступника голови Руху, депутата зі Львівщини Олександра Лавриновича, період опрацювання проекту в парламенті позначився особливо жорсткою політичною боротьбою. У цей час праві політики ледь не щотижня закидали лівим, що ті намагаються зірвати конституційний процес. Як згадує голова депутатської групи "Реформи" Сергій Соболєв, ліві під час обговорення 1 квітня 1996 року на Президії парламенту питання про порядок розгляду процесу запропонували проект постанови, згідно з якою на розгляд у першому читанні мав бути поставлений проект конституції від Конституційної комісії. "На перший погляд, їхня позиція викликала здивування. — каже пан Соболєв. — Адже ліві чи не найдужче критикують його як антинародний проект і водночас погоджуються розглядати у першому читанні. Але логіка тут дуже проста. Вони знають, що і в інших політичних сил є серйозні до нього претензії, тому розуміють, що прийнятий у першому читанні він не буде. Таким чином конституційний процес буде зірвано."

 

"Ми працювали без вихідних, не досипали, але зробили величезну роботу. — каже член погоджувальної комісії Олександр Лавринович. — Ви не уявляєте, наскільки складно було узгодити. З самого початку з нами працював представник селянської партії, а потім приєдналися соціалісти. Комуністи взяли участь у роботі лише тоді, коли стало зрозуміло, що конституційний процес зірвати не вдалося." На думку іншого члена комісії Володимира Стретовича, ставши до роботи, комуністи продовжували докладати зусиль, аби зірвати підготовку проекту конституції. "Це було настільки очевидно, — каже пан Стретович, — що вони по кожному слову, по кожній поправці брали слово на виступ, згідно з регламентом до трьох хвилин. Позбавити їх цього ми не могли. І вирішили закрити вуха. Нехай говорять. А ми голосуємо і пішли далі. Вони врешті втомилися брати слово. Вони зрозуміли, що самі себе заганяють в глухий кут, бо комісія буде працювати рівно стільки, щоб кожен висловився."

17 квітня 1996 року, якраз того дня, коли, згідно з рішенням Верховної Ради від 2 квітня 1996 року, мали розпочатися парламентські слухання по проекту нової Конституції України, три ліві фракції відмовилися реєструватися. На цьому засіданні вони отримали звинувачення, котрі столи черговими у ланцюгу докорів на їхню адресу в тому, що вони прагнуть зірвати конституційний процес. Депутат Вячеслав Чорновіл, лідер фракції Руху, яка теж не реєструвалася свого часу, відзначив: "Ми не реєструвалися у тих випадках, коли під загрозою була держава. Коли нам хотіли нав'язати Конституційний Суд без Конституції, що призвело б до анархії в суспільстві. Коли нам хотіли нав'язати Міжпараламентську асамблею. Чим би це могло закінчитися — ми бачимо, що відбувається в Росії і які рішення приймає «Государственная Дума». Тобто ми захищали державу. Вони хочуть утопити українську державу і придумали такий незграбний прийом якраз тоді, коли ми підійшли до остаточного, завершального етапу роботи над проектом Конституції України."

22 червня 1996 року під час зустрічі з пресою Президент Кучма також закидав компартії, що вона робить все, аби затягнути конституційний процес. "Просто диву даєшся, — казав пан Кучма, — чи це українська комуністична партія, чи це російська комуністична партія. У мене сумнів все таки є, з яких інтересів вона виходить, чи з національних інтересів України, чи з якихось інших інтересів."

Олександр Лавринович вважає, що намагання перешкодити нормальному розглядові конституції почалися ще до того, як проект був переданий до парламенту. На його думку, вони почалися ще 22 лютого 1996 року, коли провідник парламентської соціалістичної фракції Іван Чиж з подачі голови парламенту Олександра Мороза виніс на розгляд депутатів законопроект "Про порядок прийняття нової Конституції України". Як зазначив доповідач, в законодавстві не врегульовані питання прийняття конституції. На його думку, запропонований ним проект мав на меті запобігти будь-яким крокам з боку будь-якої сторони, будь-якої структури, які могли б поставити під сумнів легітимність конституції. Цей законопроект був відхилений парламентом. За словами заступника голови парламентської комісії з питань правової політики Олександра Лавриновича, який опонував панові Чижу, чинне законодавство давало достатньо можливостей для розв'язання усіх можливих колізій, пов'язаних з ухваленням нового основного закону. Як заявив заступник голови Руху, пан Лавринович в інтерв'ю вашому кореспондентові, і упереджувальний референдум, і проект про порядок прийняття конституції мали ускладнити конституційний процес і привести до його зриву. Адже згідно з цим документом, щоб пройти перше читання, проект мав набрати не просту, як вимагає чинне законодавство, а конституційну більшість. На думку пана Лавриновича, це було неможливо.

Провідник комуністів Петро Симоненко не визнає критику на адресу своєї партії справедливою. "Було порушено парламентський регламент при формуванні тимчасової узгоджувальної комісії, — каже він, — але ми таки брали участь в її роботі. Ми подавали свої поправки. Та комісія ігнорувала їх і не збиралася їх враховувати. Доходило вже до того, що, як розповідали мені товариші по партії, € ось пропозиція фракції комуністів і вона відразу відкидалася.* Щодо законопроекту від 22 лютого Петро Симоненко твердить, що його ухвалення сприяло б демократизації конституційного процесу і він був відхилений "пропрезидентською більшістю для того, щоб легше ухвалити антинародну конституцію'. У заяві президії компартії України та комуністичної фракції в парламенті "З приводу прийняття у першому читанні проекту Конституції України", опублікованій у 24-му числі газети "Комуніст*, говорилося: «Ми категорично відкидаємо звинувачення на нашу адресу з боку правих сил — прихильників Президента у "блокуванні конституційного процесу", прагненні "зірвати прийняття нової Конституції" і навіть в "антидержавній діяльності".» Комуністи виступали і послідовно виступають за зміцнення державності України як незалежної країни, в якій реально забезпечуються визнані в усьому світі права і свободи громадян, справді демократичні засади суспільного життя".

 

Впритул до рішення про референдум український істеблішмент підійшов після ухвалення проекту Конституції України в першому читанні, яке ще раз продемонструвало найпринциповіші точки незгоди.

Викликали заперечення лівих та деяких парламентарів промосковського спрямування питання, пов'язані, як казав депутат Іван Заєць, з українським духом проекту конституції. Наприклад, депутати Володимир Алексєєв з Харківщини та Євген Красняков з Донеччини запропонували вилучити з преамбули Конституції України слова "і на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення". Ліві намагалися узаконити державність російської мови та змінити державну символіку, проти чого виступали праві.

Питання купівлі-продажу землі викликало гострі розбіжності. Ліві виступали за те, щоб земля не могла бути товаром. Приміром, Геннадій Долженко з Чернігівщини пропонував записати в Конституції України: "Земля, її надра та інші природні ресурси не можуть бути об'єктами власності та купівлі-продажу окремими громадянами, їх колективами та іноземними юридичними і фізичними особами."

Ряд правих депутатів прагнув скасувати автономію Криму. "Збереження статусу Криму як республіки на етапі утвердження єдиної унітарної держави є неприйнятним." — було сказано у поправках до проекту основного закону депутата з Рівненщини Богдана Ярошинського. Ще частина правих наполягала на тому, щоб значно обмежити права кримської автономії. Ліві прагнули надати Кримові права повноцінної автономії.

Верховній Раді вдалося ухвалити проект Конституції України в першому читанні, бо для цього необхідно було набрати просту більшість голосів. Друге читання вже потребувало конституційної більшості, тобто двох третин голосів. Хоча з вуст, по суті, усіх найактивніших учасників конституційного процесу звучали переконання, що ідеальний варіант, коли б основний закон ухвалив парламент, в той же час постійно звучали сумніви, як зліва, так і справа, у можливості цього. "Сьогодні в цьому залі, — казав у парламенті 19 квітня 1996 року член депутатської групи "Єдність* Михайло Чечетов, — як би нам не хотілося, конституційною більшістю — двома третинами голосів — конституцію напевно ухвалено не буде.' Комуніст Михайло Чурута того ж дня заявив: 'Ця Верховна Рада не набере 301 голос по жодному з проектів у цілому. "Давайте не робити ілюзій: конституція в цьому залі прийнята не буде", — казав провідник Руху Вячеслав Чорновіл 17 квітня 1996 року. Згадані політики були аж ніяк не єдині у своїх сумнівах. До такого переконання спонукала і вищезгадана заява керівного органу комуністів і їхньої парламентської фракції "З приводу прийняття у першому читанні проекту Конституції України', де наголошувалося, що ухвалення конституції у такому вигляді означало б "конституційне закріплення курсу на реставрацію капіталістичних порядків у всіх сферах суспільного життя, панування приватної власності на землю, зосередження багатств, створених працею кількох поколінь нашого народу в руках кримінальної буржуазії і подальше зубожіння переважної більшості людей." Правоцентристи ставили питання про те, що узгоджений у парламенті"! ухвалений простою більшістю голосів проект основного закону має бути винесений на всенародний референдум. "Дуже рідко конституції приймалися парламентом. — казав заступник голови Руху Олександр Лавринович в інтерв'ю вашому кореспондентові. — Лише останнім часом це зробили кілька держав, які народилися на розвалинах Радянського Союзу. Такої ваги документ не може бути ухвалений лише парламентом. Адже він організує життя всієї нації, всього суспільства. Тому референдум — це нормальна річ.'

У спільній заяві депутатської фракції Руху і групи "Державність", надрукованій у газеті "Час/Тіте" 28 червня 1996 року, відзначалося, що в процесі другого читання за межами тексту лишилися визначальні положення проекту конституції. "Так, не прийнято положення про те, що Конституцію ухвалює український народ, формулювання про Україну як унітарну державу. Не проголосовано право української нації на самовизначення. Не схвалено основні засади права приватної власності.'

Хоча парламент приступив до розгляду проекту конституції у другому читанні, але одразу виявилися моменти, з приводу яких компроміс був неможливий. "На перший погляд могло скластися враження, — казав у експрес-опитуванні газети "Независимость", опублікованому 26 червня 1996 року, віце-прем'єр Олександр Ємець, — що у парламентській залі кипить робота, відбуваються голосування. Але голосувалися переважно статті, відносно яких не могло бути заперечень, конституційну більшість набрали положення типу "хай всі будуть здорові і щасливі". Але ні в якому разі не речі принципові, основоположні."

У парламенті пішли розмови, що депутати-правоцентристи вже назбирали чи то біля двохсот, чи то понад двісті підписів під листом до Президента про референдум. І коли нарешті 27 червня 1996 року Указ Президента було оприлюднено, то дехто з них був розчарований. "В даному випадку, на превеликий жаль, люди, які планували цей захід, абсолютно не подумали, — сказав після оприлюднення Указу член депутатської групи "Реформи" Тарас Стецьків, — що вони в такий спосіб кидають своїх прихильників у парламенті напризволяще." Річ у тім, що на референдум було винесено не проект, який пройшов перше читання, і відповідно був найбільш узгоджений, а проект Конституційної комісії від 11 березня 1996 року, до якого всі політичні сили мали серйозні претензії. На думку Тараса Стецьківа, такий "сценарій був найбільш небезпечний з точки зору соціальної стабільності і з точки зору кінцевого результату.

Як розповідав пан Кучма в інтерв'ю Олександрові Швецю, опублікованому "Всеукраинскими ведомостями" 11 липня 1996 року, його рішення мало додати "здорової злості на Президента навіть тій частині депутатського корпусу, котра підтримувала мене: ми, мовляв, покажемо все-таки спроможність саме в парламенті ухвалити Конституцію. Сьогодні я навіть радий, що все так і сталося."

Тим часом, у значної частини прихильників Президента викликала здивування ще одна обставина, котра залежала від глави держави. Певну незручність, очевидно, відчував і сам Президент. Недарма у своєму виступі після ухвалення Конституції він вибачився перед депутатами "в якійсь мірі за те, що я, може, не зовсім коректно стимулював цей процес".

Ця обставина була пов'язана з так званими депутатами-сумісниками. Леонід Кучма через них неодноразово зазнавав гострої критики. 17 квітня 1996 року, коли ліві відмовилися реєструватися, депутат з Кіровоградщини, комуніст Євген Мармазов пояснив це таким чином: "Не встигло висохнути чорнило після підписання Конституційного договору, як Президент став активно призначати до своїх структур народних депутатів, заплющуючи очі на те, що після призначення ці депутати повинні скласти свої депутатські повноваження." Він нагадав, що сімдесят народних депутатів працюють у структурах виконавчої влади, що. було порушенням Конституційного договору. На думку Євгена Мармазова, у Верховній Раді було створено тіньовий парламент, котрий мав на меті ухвалити пропрезидентський проект конституції. Тим часом, голова депутатської групи "Реформи" Сергій Соболєв нагадав, що Президія Верховної Ради під головуванням пана Мороза ухвалила рішення про те, що питання про депутатів-сумісників буде розглядатися після прийняття конституції. Ліві зареєструвалися тоді, коли парламент погодився розглянути листа Президентові Кучмі з приводу не сімдесяти, як стверджував пан Мармазов, а понад трьох десятків депутатів-сумісників. Лист не набрав необхідної кількості голосів. Тоді Голова Верховної Ради Олександр Мороз сказав, що відправить його за власним підписом.

 

Питання про депутатів-сумісників постійно поставало у залі засідань парламенту в найрізкіших формах. "Для кого в Конституційному договорі записана стаття 13 про несумісність депутатської діяльності з іншою роботою? — казав Олександр Мороз, виступаючи у парламенті 20 березня. — Я не буду торкатися всіх аспектів цього, але як пояснити, що міністр юстиції, який є першим законником держави і, до речі, найактивніше агітував за прийняття Конституційного договору, може порушувати і Конституційний договір, і закон "Про статус народного депутата". Комуніст Володимир Моїсеєнко 19 квітня 1996 року висловлювався з парламентської трибуни ще категоричніше: "І тому я зневажаю, підкреслюю, зневажаю тих народних депутатів і лідерів фракцій, котрі своє голосування звіряють не зі своїми виборцями, а з Президентом, котрий обдурив свій народ, зрадивши своїй передвиборчій програмі, котрий порушив Конституцію, котрий розтоптав навіть підсумки референдуму на підтвердження Декларації про державний суверенітет і так далі. Іудині ЗО срібників, наприклад, для Ємця — це посада віце-прем'єра, для Головатого — це посада міністра юстиції, для Самофалова — це генеральські погони і так далі. Заєць, як мені розповідали його виборці, теж добряче напакувався. Більшість же депутатів схоплені залізною рукою мафії, котра встановлює через них свою диктатуру."

Президент публічно не зронив жодного слова з приводу депутатів-сумісників. В цій ситуації йому нічого було сказати, адже така практика, яка склалася ще за часів Президента Кравчука, було відвертим порушенням законодавства. Відсутність стійкої більшості у Верховній Раді, постійні конфлікти глави держави з парламентом не могли не викликати в пана Кучми великих сумнівів щодо здатності парламенту прийняти основний закон. Адже свіжим у пам'яті були марні потуги його попередника Леоніда Кравчука провести конституцію через парламент. Про мотиви рекрутування депутатів в урядовці, як їх називав провідник комуністів Петро Симоненко "п'яту колону Президента в парламенті", сказав журналістам віце-прем'єр з правових питань Олександр Ємець. Він заявив, що головним завданням його є ухвалення Конституції України. 5 травня 1996 року під час обговорення проекту конституції Голова парламенту Олександр Мороз роздратовано кинув новопризначеному віце-прем'єрові з правових питань, народному депутатові Олександру Ємцю: "Ви диригуєте голосуванням. Я прошу вас на час голосування сісти на своє місце. Ви присутні зараз як депутат, а не як віце-прем'єр." Отож, Леонід Кучма явно прагнув підстрахуватися, щоб у такий спосіб забезпечити необхідну більшість для ухвалення основного закону.

Президент неодноразово заявляв, що він зацікавлений у тому, аби Конституцію України ухвалив парламент. Після його указу відбулося найдраматичніше за всю новітню історію України засідання парламенту. Прозасідавши ніч, Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Боротьба на цьому засіданні була безпрецедентно жорсткою. Були моменти, коли здавалося, що ось-ось засідання зірветься. Деякі положення у різних варіантах переголосовувалися не менше п'ятдесяти разів. Кожен голос був на вагу золота. У цей час присутність депутатів-сумісників могла б значно полегшити процес ухвалення конституції. Але вони майже всі були відсутні. Це особливо впадало у вічі, коли для ухвалення тієї чи іншої статті бракувало одного-двох голосів.

Певна річ, виникало питання: які причини змусили депутатів-урядовців у такий відповідальний для країни час не прийти на засідання парламенту?

"Щойно закінчилося засідання спеціальної тимчасової комісії, де практично узгодили абсолютно всі питання, які висловив Президент. — розповідав тої ночі голова групи незалежних депутатів Вадим Гетьман. — їх там було дванадцять. Із дванадцяти десять знайшли позитивне рішення, одне — паліатив. Одне було знято самим Президентом. Тобто всі питання, які висловив Президент, були зняті. Зараз не існує тієї причини, що тимчасова комісія, чи парламент не узгодили питання із Президентом. Тепер тільки черга за тими, хто хоче прийняти конституцію, а хто на словах хоче, а своїми діями це не підтверджує."

"Спочатку депутати-урядовці йшли на зрив засідання з тим, щоб винести проект на референдум. — сказав тієї конституційної ночі голова Руху Вячеслав Чорновіл. — Ми теж певною мірою це робили, коли бачили, що нас хочуть затягти у постатейне і по поправках голосування, яке неодмінно вихолостило б принципові речі з проекту. Тоді їхня відсутність могла б бути виправдана тим, що вони солідаризуються з нами. Зараз, коли є можливість оті три-чотири найбільш дискусійні блоки прийняти, а потім в цілому прийняти, коли ми знаємо, що сьогодні Верховна Рада може себе хоч якось реабілітувати, то їхня відсутність абсолютно незрозуміла. Я знаю позицію Прем'єр-міністра. Я його пару годин тому бачив. Він погоджується, що можна пройти оці пару блоків... Видно, інерція в них вже така. Вони ж приходять тільки тоді, коли отримують пряму вказівку. Очевидно, зранку вони не знали, яка буде ситуація і вказівки не дали, а зараз порозповзалися і важко познаходити."

 

"В Кабміні сидять депутати, які пішли туди з явними меркантильними інтересами, — сказав член депутатської групи "Державність" Володимир Мулява. — Вони м'якими місцями вп'ялися в крісла і, крім вигоди для кишені, нічого більше не бачать. Україною вони лише прикриваються.""Урядовці отримали пряму команду від Президента не голосувати. пояснив ситуацію член депутатської групи "Реформи" Тарас Стецьків.

Багатьом депутатам сьогодні рекомендували не реєструватися. Для Президента, а може ще більше для його команди було б вигідно не

 реєструватися, щоби сесія не відкрилася. Я думаю вони були дуже здивовані, що сесія відкрилася." На думку пана Стецьківа, за цим стояли інтереси виконавчої влади,яка хоче достатньо безконтрольної влади.

Віце-президент фонду "Українська перспектива", політолог Микола Томенко вважає, що зриву засідання парламенту домагалися сили, які на той час дістали перевагу в президентській адміністрації. Вони намагалися домогтися референдуму по найменш узгодженому проекту Конституційної комісії від 11 березня 1996 року. "Ці сили, — сказав пан Томенко, — прагнули встановити в країні режим, за якого президентська влада була б майже безмежна. Судячи з того, що вони здатні спробувати нав'язати суспільству свій проект основного закону, вони перетворилися у достатньо потужну політичну силу."

Прихильників проекту від 11 березня 1996 року уособлював глава президентської адміністрації Дмитро Табачник. Ще до оприлюднення цього документу він на черговому брифінгу в адміністрації назвав його "буквально вилизаним до коми". ("Киевские ведомости" за 22 лютого 1996 року). А про референдум оголосив за день до оголошення Указу Президента.

Після бурхливої конституційної ночі, яка за своїм драматизмом заслуговує пера видатного літописця, по дев'ятій годині ранку Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Звісна річ, конституційний процес потребує докладного аналізу. Зокрема, питання про те, чому частина комуністів, які різко виступали проти проекту цього основного закону, врешті проголосували "за". Одні аналітики вважають, що вони в компартії врешті відокремилися в націонал-комуністи, інші твердять, що вони здали позиції, бо злякалися розпуску парламенту в разі неухвалення конституції, про що ходили інтенсивні чутки в політичних кулуарах.

 

Згідно з Конституцією, Україна є суверенною, незалежною, соціальною і правовою, а також унітарною державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека проголошуються найвищою цінністю. Державна влада в Україні здійснюється на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні визнається принцип верховенства права. Державною мовою в Україні є українська. В той же час в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Земля оголошується націопальним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України. Главою держави є Президент. Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Автономна Республіка Крим оголошена невід'ємною складовою частиною України, Конституція якої приймається Верховною Радою автономної республіки і затверджується Верховною Радою України. В Основному Законі виписані всі права і свободи людини. Відзначається, що вони не є вичерпними.

У своєму заключному виступі на засіданні парламенту 28 червня 1996 року Голова Верховної Ради України Олександр Мороз перерахував усіх, хто, за його словами, особливо активно працював над проектом конституції. Від групи "Аграрники за реформи* — Володимир Стретович, Ростислав Чапюк; від групи "Державність" — Роман Безсмертний, Ігор Юхновський; від групи "Єдність" — Віктор Омеліч, Сергій Селіфонтьєв; від фракції "Комуністи України за соціальну справедливість та народовладдя" — Леонід Гармаш, Сергій Гмиря, Геннадій Долженко, Анатолій Дроботов, Віктор Кочерга, Анатолій Пейгалайнен; від "Міжрегіональної депутатської групи" — Іван Попеску, Галина Старовойтова; від групи "Незалежні" — Вадим Гетьман, Борис Фольковський; від фракції Руху — Іван Заєць, Олександр Лавринович; від групи "Реформи" — Сергій Соболєв, Василь Костицький; від фракції Селянської партії — Сергій Дов-гань, Микола Дудченко; від фракції "Соціально-ринковий вибір" — Сергій Кириченко, Валентин Чеботарьов; від соціалістичної фракції — Микола Лавриненко, Станіслав Ніколаєнко; від групи "Центр" — Володимир Буткевич і голова узгоджувальної комісії — Михайло Сирота.

Президент Леонід Кучма, який з'явився у залі засідань парламенту за кілька хвилин до ухвалення Конституції України, був дуже схвильований і в своєму явно імпровізованому виступі привітав депутатів і український народ з тим, що "Україна сьогодні відбулась".

 

Дуже часто наводять приклад, що за час, який минув від ухвалення американського основного закону, до нього вносилися якісь, поправки, але основа залишалася незмінною. Це означає, що американське суспільство одразу обрало оптимальний варіант конституції.

Якщо Україні вдасться подолати "стабілізець" і встановити конституційний порядок, то це означатиме, що українську конституцію в історії пов'язуватимуть з іменем Леоніда Кучми. Якщо ж ні, то він залишиться в історії країни просто як її третій Президент.

 

Серпень 1996 р.

 

 

 

 

 

 

 


загрузка...