МИКОЛА ЛУКАШ

Вірші у перекладі Миколи ЛУКАША. Джованнi БОКАЧЧО - МИКОЛА ЛУКАШ

Джованнi БОКАЧЧО

(1313 — 1375)

Канцони з “ДЕКАМЕРОНА”

І

Я так пишаюсь iз своєї вроди,

Що не знайду повiк

У iншому коханнi насолоди.

У себе гляну — бачу я тi чари,

Шо вид їх душу втiхою сповняє,

Нi давнi згадки, нi новiї мари,—

Нiщо розкошiв тих не проганяє.

Краси такої бiльш нiде немає,

І я не жду повiк

Нових забав, нової насолоди.

Ту втiху несказанно чарiвничу,

Коли захочу, завше можу мати,

Вона приходить, як її покличу,

Сп'яняти душу, серце звеселяти;

Який то скарб коштовний, пребагатий —

Той не збагне повiк,

Хто не зазнав такої насолоди.

Що бiльше я на скарб отой дивлюся,

То дужче загоряюся жагою,

Я тi розкошi п'ю i не нап'юся,

Коли ж я спрагу серця заспокою?

Знемогою охоплена п'янкою,

Не хочу я повiк

Деiнде засягати насолоди.

ІІ

Щаслива я над всяке порiвняння:

Здiйснилися усi мої бажання!

Прийди ж до мене, владарю Амуре,

Всiх благ моїх i радощiв причино;

З тобою заспiваю

Не про зiтхання, не про днi зажури,

Що ти змiнив на втiху доброчинно,

А про жагу безкраю,

Що в нiй горю, щаслива, й не згоряю,

Тобi мої несучи обожання.

В той день, як загорiлась я жагою,

Явив, Амуре, ти моєму зору

Коханця молодого,

Що силою, завзяттям i красою

Над усiма у свiтi вiзьме гору —

Нема нiде такого...

Я мрiю i спiваю лиш про нього,

Лише йому палке мое кохання.

Але найбiльше те мене втiшає,

Що милому i я так само мила

З твоєї ласки, Боже!

На сьому свiтi все тепер я маю,

Усе, чого душа моя хотiла,

А на тiм свiтi, може,

Господь Всевишнiй люблячим поможе

І нам дарує вiчне раювання.

ІІІ

Моя жорстока доле!

З кохання я страждаю,

Як не страждав, мабуть, нiхто нiколи.

Предвiчний Зодчий всього свiтострою

Собi на осолоду

Створив мене веселою, живою

І дав менi напрочуд дивну вроду,

Спорiднену з красою,

Що в небесах сiяє в рiд iз роду;

Та, на мою знегоду,

Небагатьом помiтна —

Свiчу я на земному видноколi.

Як я лише ввiйшла в лiта дiвочi,

То був у мене милий,

Що заглядав менi кохано в очi,

Якi його уяву полонили;

Чудовi днi i ночi —

Як швидко лине час той легкокрилий! —

У пестощах летiли.

Бо й я ж його кохала,

Та вiн зав'яв од подиху недолi.

А потiм другий — пишний, гордовитий —

Узяв мене у руки,

І свiт менi жалобою повитий,

І мушу я любить його з принуки;

Немов несамовитий,

Мене ревнуе вiн — о лютi муки!

Я гину iз розпуки...

Чи ж я на те вродилась,

Щоб лиш його коритися сваволi?

Кляну тепер годину ту печальну,

Коли я помiняла

Дiвочу скромну сукню на вiнчальну,

Коли я в церквi слово “так” сказала.

В ту мить гiрку, безжальну

Я свiт собi навiки зав'язала...

Ох, краще б я сконала,

Нiж по сумнiм весiллi

Такi терпiти несказаннi болi!

О перший милий, друже незабутий,

Молю тебе, благаю

На мене знову любо позирнути

З далекого надзоряного краю.

О, дай менi вiдчути,

Що пломiнь наш не згас у днi вiдчаю;

До осяйного раю

Вiзьми мене, мiй любий,

Звiльни мене з плачевної юдолi!


IV

Я плачу i ридаю,

Болить i мліє серце моє хворе, —

Нiяк жалю од зради не поборе.

Як ти, Амуре, звiв менi на очi

Ту, що по нiй даремно я зiтхаю

І в'яну вiд журботи,

Вона здалась менi взiрцем чесноти,

Я зразу полюбив її без краю;

За диво те уроче

Умер би я охоче!

Та то був сон: пробудження суворе

Явило правду, серцевi на горе.

Вона також була немов зичлива

Менi, своему вiрному рабовi;

Голубив я надiю,

Що вiдтепер навiк заволодiю

Безцiнними клейнодами любовi.

Але моя вродлива

Натхненниця зрадлива

На iншого звернула раптом зори —

Кiнець моєму щастю надто скорий!

Знебувся я в жорстокому вигнаннi,

Вразливе серце плаче знову й знову,

Вiд розпачу я гину

І проклинаю день той i годину,

Коли я взрiв красу її чудову.

Кляну своє кохання,

І вiрне женихання,

І мрії про блаженство яснозоре...

В моїй душi кипить огненне море.

Я визволу не бачу iз зажури,

Нiщо мене розважити не може...

З безмежного вiдчаю

Одного лиш — навiк заснуть — бажаю.

Молю тебе, любовi милий боже;

Скiнчи скорiш, Амуре,

Життя моє похмуре;

В надземнй полинувши простори,

Звiльнюся я вiд навiсної змори.

Немає iнших лiкiв на тi болi,

Як смерть, що всi страждання присипляє;

Зiшли ж й до мене,

Нехай урве се нидiння злиденне,

Бо жити в мене сили вже немає...

Зроби кiнець недолi,

В твоїй се, боже, волi, —

Хай не тривожать бiльш мої докори

Жорстокої зрадливої синьйори.

Спiваю я жалi свої не всує:

Нiхто тебе не зможе перейняти,

Моя тужлива пiсне,

Бо серця так нiкому бiль не тисне;

Та хай тебе почує бог крилатий,

Амур нехай почує

Й пошле, чого молю я, —

Як упадуть життя сього затвори,

Тодi мої скiнчаться з свiтом спори.

Я плачу i ридаю,

Болить i мрiє серце моє хворе, —

Нiяк жалю од зради не поборе.

V

Амуре, через сяйво

Ясних очей коханої моєї

Рабом я став у тебе, як i в неї.

Як з тих очей упав на мене промiнь,

Враз серце загорiлося жагою:

Твоя, Амуре, сила

Влила у нього невгасимий пломiнь.

Я зваблений чудовною красою,

Навiки полонила

Мене красуня мила, —

Нiщо проти вродливицi тiй

Усi на свiтi рожi i лiлеї.

Я став її невiльником покiрним,

Але не знаю я, чи їй вiдомо,

Про що я сню i мрiю,

Чого я прагну серцем щирим, вiрним,

Амуре—боже, лиш тобi одному

Я звiрив досi тй

Бажання i надiї;

Ти знаеш — ласка владарки моєї

Менi за всi дорожча привiлеї.

Молю ж тебе, володарю мiй любий,

Подай їй вiстку про моє кохання

Палке i невтоленне,

Що може привести мене до згуби;

Скажи їй про тяжке моє страждання,

Що серце рве шалено;

Схили її до мене,

Яви ознаку милостi твоєї, —

Знеси мене в любовнi емпiреї.

VI

Любов, коли я вирвуся з неволi

Жорстокої твоєї,

Довiку я не знатиму недолi.

Я дiвчинкою вийшла молодою

Навстрiч тобi не для вiйни, для миру;

Довiрливо усю я склала зброю,

Впевняючись на нашу дружбу ширу,

А ти напала, зрадивши довiру,

І, стомлена борнею

І зранена, уже лежу я долi.

I ти мене в кайдани закувала,

Не зглянулась на сльози i докори.

І вiддала, як бранку, на поталу

Тому, хто народивсь менi на горе;

А в нього серце горде i суворе,

Обковане бронею, —

Нiщо йому моi жалi i болi.

Мене не хоче слухати упертий —

Даремна мова, мернi всi благання...

Несила жити i незмога вмерти,

Щодень, щомить ростуть мої страждання,

Вволи ж, любов, одно мое бажання:

Нас сiттю однією

Із ним оплутай — у твоїй се волi.

А як сього не хочеш ти вчинити,

То розв'яжи хоч вузлики надiї;

Утихне, може, бiль несамовитий,

І знов я свiту бiлому зрадiю,

І знов на вроду я похорошiю, —

Троянди i лiлеї

У мене знов пишатимуть на чолi.

VІІ

О Боже, я нещасна!

Невже того не зможу повернути,

Що доля одняла менi напасна?

Не знаю я, що дiється зо мною,

Та серце б'ється знову

В передчуттi блаженства неземного...

О раю мiй, единий мiй покою,

Скажи менi хоч слово —

Не жду я втiхи бiльше нi од кого,

Од тебе лиш одного...

Лише з тобою можу я забути

Журбу мою, скорботу повсякчасну.

Якась нова, незнана ще одрада

Менi бентежить душу,

Ллючи бальзам на давню в серцi рану.

Жаги нової непоборна влада,

Се визнати я мушу,

Мене вже охопила полум'яно

Й тривожить ненастанно —

Незмога i вночi менi заснути

Од страстi, що палае непогасно.

Скажи ж, коли моя здiйсниться мрiя,

Скажи менi, мiй милий,

Коли з'єднає нас палке кохання?

Я вiрю — не зведе мене надiя,

Та ждать не маю сили:

Нехай коротким буде час чекання

І вiчним — раювання!

З тобою в парi хочу я вiдчути,

Яке життя чудове i прекрасне!

Прийди ж, коханий, у мої обiйми —

В любовнiй тiй розкошi

Я без вагань i без жалю потону.

Палким цiлунком душу з мене вийми,

О любий мiй, хороший!

А я тебе, клянуся, вже до скону

Не вийущу з полону!

Як я люблю, повинен ти збагнути —

Про те моя канцона каже ясно.

VІІІ

Таке велике благо

Ти дав менi, Амуре милостивий,

Що я горю в твоїм огнi, щасливий.

По вiнця серце радiстю налите

Розкошами п'янкими

І захватом любовним...

Мiй вид ясний не може не явити

Усьому свiту зримо,

Що в сяєвi чудовнiм,

В блаженствi невимовнiм

В високу вись летять мої пориви

До гордої божественної дiви.

Та не скажу нiякими словами

І пензлем не змалюю,

Яке мое кохання,

Не назову iм'я тiєї дами,

Що палко так люблю я.

Бо наше раювання

Змiнилось би в страждання.

Хай таємницi благоснi покриви

Амур над нами розпростре зичливий.

Хто мiг би думать, що в мої обiйми

Схоплю я ту розкiшну,

Ту недосяжну мрiю?

Як я скажу — хто вiри менi дiйме,

Що я ту вроду пишну

Вже цiлувати смiю?

Я радостi не крию,

Щасливий я, блаженний я правдиво,

Одно втаю — хто учинив те диво.

ІХ

Я молода, i в днi ясного маю,

Втiшаючись пробудженням любовi,

Я весело i радiсно співаю,

Гуляю я зеленими лугами,

Де квiтнуть бiлi лiлiї i рожi,

Де розпустились золотунцi гожi;

Іду й рiвняю з пишнимиквiтк ами

Того, кого люблю я до нестями:

Коханому моєму юнаковi

Я вiддана без мiри i без краю.

Коли побачу де найкращi квiти,

На того схожi, що його люблю я,

Я їх зриваю й нiжно їх цiлую,

Готова душу їм свою одкрити

І про кохання з ними говорити,

І волосом своїм тонким, шовковим

Вiнок iз тих квiток перевиваю.

Люблю квiтки за їхню милу вдачу,

За пишний цвiт, за аромат духмяний,

Ще бiльш за те, що образ той коханий,

Мов наяву, в подобi їхнiй бачу.

Мою любов глибоку i гарячу

Не висловить нiколи жоднiй мовi:

Не треба слiв — про неї я зiтхаю.

Та то не тi гiркi й тяжкi зiтхання,

Якi, бува, терзають серце горем,

Жалем його пригнiчують суворим:

Яснi й легкi, мов вiтерця дихання.

Вони долинуть до мого кохання...

До мене прийде лицар мiй чудовий

Перш, нiж гукну: “Прийди, бо вмру з вiдчаю!“

X

Якби любов без ревнощiв бувала,

То жодна жiнка в свiтi

Щасливiстю менi б не дорiвняла.

Коли красу, i силу,

І юнiсть ми цiнуєм в кавалерi,

І нiжнiсть, i ласкавiсть,

І душу горду й смiлу,

І розум, i дотепнiсть, i манери,

Й веселощi, i жвавiсть, —

То можу я сказати всiм на зависть:

Сi цноти розмаїтi

В тому злились, кого я покохала.

Але як подивлюся,

То всi жiнки такi ж, як я, розумнi

І теж того шукають;

І я уже боюся,

І душу точить вiчний страх i сумнiв,

Що всi його бажають,

На скарб мiй любий очi поривають...

Нема такої митi,

Щоб я iз того горя не зiтхала.

Якби я мала певнiсть,

Що вiн так само вiрний, як i гарний,

То зроду б мою душу

Так не терзала ревнiсть...

Та бачу я, що остраx мiй не марний,

І я його не зрушу;

Щодень, щомить я стерегтися мушу,

Щоб милого у сiтi

Суперниця лукава не впіймала.

Я всiх прошу — на Бога,

Хорошi ви мої жiнки й дiвчата,

О, будьте милостивi,

Не надьтеся на нього,

Не важтеся його перелюбляти,

Спокусницi звабливi,

Бо буду я страшна в своему гнiвi:

За любощi розбитi

Гiрким плачем поплатиться зухвала!