МИКОЛА ЛУКАШ

Вірші у перекладі Миколи ЛУКАША. Поль ВЕРЛЕН - МИКОЛА ЛУКАШ

Поль ВЕРЛЕН

(1844—1896)

Із збiрки “САТУРНIЧНІ ПОЕЗІЇ”

МЕЛАНХОЛІЯ

РЕЗИГНАЦІЯ

Марив я в дитинствi про чуднi краї,

Змалку в мою душу казка та запала

Про пишноти Сходу, про Сарданапала...

Я творив у думцi запашнi раї,

Де мiж арф лiтали пави злотоперi,

Де мiж хмар витали зореокi перi!

Нинi перейшов я той чарiвний пруг —

Що ж, життя — наука як-не-як практична;

Знаю, чого варта злуда фантастична,

Та не все ще згладив буднiв сiрий струг.

Мрiй широколетних звужується круг,

Тьмариться уяви гра маєстатична,

Та менi немилi — жiнка симпатична,

Небагата рима i обачний друг!


NЕVЕRМОRЕ *

О спогади, мовчiть.. У млявому осоннi

До вирiю дрозди летiли нашвсоннi,

А з лiсу, що жарiв в осiнньому вiсонi,

Журилися вiтрiв фаготи унiсоннi.

Ми з нею вдвох iшли по стежцi польовiй,

Волосся i думки трiпав нам вiтровiй,

І раптом, глянувши на мене iз-пiд вiй:

“Скажи менi, який був день найкращий твiй?”—

Спиталася вона. Я тiльки посмiхнувся

Й устами вдячними побожно приторкнувся

До бiлої руки, а серце стало нить.

Ах, нiжнi первiстки лiлей благоуханних,

Як запах ваш п'янить, як солодко бринить

Несмiливе “люблю“ уперше з уст коханих!


ПО ТРЬОХ ЛІТАХ

Я хвiртку вiдхилив — вона, стара, охоче

Мене впустила знов у цей старий садок;

Тут скрiзь iще стоїть ранковий холодок,

На свiжiй зеленi роса ряхтить-мигоче.

Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:

Альтанка свiтиться, фонтан струмить-дзюркоче,

У вiттi горлиця розливисто туркоче,

Стара осичина щось шепче до квiток.

Троянди, як колись, колишуться, лiлеї

Пишаються, як перш, у головнiй алеї,

Пташки знайомi всi — вiд цiньки до дрозда.

Побачив я й тебе, замислена друїдко,

Із тебе бiлий тиньк потроху опада.

А резеда пахтить так солодко, аж їдко.


ТУГА

О першi любощi, о серця юнь вразлива!

Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттiв,

Бентежне вiдкриття незвiданих свiтiв

І зближень трепетних стихiйнiсть боязлива!

Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,

Невинний цвiт душi недовго золотiв, —

Із пiвночi життя хтось лютий налетiв,

І впала враз зима — тяжка, глуха, нудьглива.

І от я гибiю, самотнiй i смутний,

Немов у склепi мрець, холодний, крижаний,

Гiркий, мов сирота, що без сестри бiдує...

О, де ж та втiшниця, вся ласка i тепло,

Що знає нас до дна, нiчому не чудує

І часом, як дитя, цiлує у чоло?


ЗНЕМОГА

Будь лагiдна, молю, будь лагiдна, як лада,

Ласкава, як сестра! І в розпалi хотiнь

Вiддання яросне — то влади тільки тiнь,

А нiжна вiдданiсть — любовi справжня влада.

В твоїм голубленнi така менi вiдрада!

Милiш вiд захватiв i пристрасних зомлiнь

Цiлунку млосного сумирлива теплiнь,

Хоч, може, саме в нiм близька таїться зрада.

Та в тебе в серденьку, дитино дорога,

Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?

Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!

Без дрожi й трепету до мене пригорнись

І,як клялась колись, так i тепер клянись,

І плачмо до зорi удвох, моя коханко!


МАРЕННЯ

Давно менi якась незнана жiнка сниться,

Що любить так мене, як я її люблю,

Та образу її нiяк не уловлю —

Щоразу та й не та, щось мусить вiдмiниться.

Вiдомо їй все те, що iншим таємниця,

Що в серцi я таю, що серцем я терплю,

І вмiє лиш вона змивать печать жалю

З мого чола слiзьми, ласкава жалiбниця.

Яка вона на вид, не пригадаю я,

Ім'я не втямлю теж — якесь ясне iм'я,

Як тих улюблених, що рано смерть скосила,

Зiр мов у статуї, а голос недзвiнкий,

Немов вiддалений, притемнений такий,

Як у покiйникiв, що їх забуть несила.


ТОБI

Тобi цей вiрш, тобi, утiхо винозора

З душею чистою i доброю, тобi,

Ласкава мрiйнице, у горi i в журбi

Душа моя кричить, вiд туги непрозора.

Гнiтить моє життя немилосердна змора —

Якiсь страшнi вовки за мною все в гоньбi,

А я кривавлюся i гину у ганьбi,

Палаючий Содом, розвержена Гоморра!

Із раю прогнаний, не так колись страждав

Наш праотець Адам, не,так стогнав-ридав,

Як я стогну тепер з гли6окої скорботи.

У тебе ж як i є в душi якiсь турботи,

То все такi легкi, мов у логожi днi

Юрливi ластiвки в лазурнiй вишинi.


ТРИВОГА

Природо, не торка мене твоя краса —

Анi лiси й поля з їх гойними дарами,

Анi веселчастi ранковi панорами,

Нi журних вечорiв торжественна яса.

Mенi смiшнi усi мистецтва чудеса,

Поезiя, i спiв, i древнi грецькi храми,

Соборiв пишний блиск, їх велелiпнi брами,

Й дзвiницi, що стримлять в порожнi небеса.

Не вiрю в Бога я, глузую iз людей,

Все заперечую — знання, мораль, iдеї...

Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.

Життям утомлена, пойнята жахом смертi,

Моя душа — мов бриг, що помiж хвиль i криг

Щомитi жде кiнця в безжальнiй круговертi.