ЄВГЕН МАЛАНЮК

ПСАЛМИ СТЕПУ - ЄВГЕН МАЛАНЮК

Кривавії зорі світ повідають.

„Слово о полку”

1

Лежиш, скривавлена і скута,

Мов лебідь в лютім полоні.

Яка ж страшна Твоя покута!

Які глухі, жорстокі дні!

Міцна, як смерть, Твоя в'язниця,

В ній морок смороду і мла.

Невже ж Тобі ще може сниться,

Що вільна Ти колись була?

Що над ланів співучим злотом

Ти билась крилами в блакить?

А тут терпінням і скорботам

Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором

Гостріш, ніж біль найгірших кар,—

Коли Тебе розпусним зором

Нагую огляда владар.

2

Ні, Ти — не мати! Шал коханки

У чорнім полум'ї коси,

В обличчі степової бранки

Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі,—

З них кличе, кличе глибина,

А в диких рухах ще регоче

Ніким не займана весна.

Тебе б конем татарським гнати,

І — тільки просвистить аркан —

Покірливо підеш сама Ти

З лукавим усміхом у бран.

Привабливо-безсила й гарна,

Осяєш Ти чужий намет,

І хижий хан буде безкарно

Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада:

Засне він стомлений, в Тобі ж

Прокинеться кривава зрада

І стисне віроломний ніж...

Блиснуть у тьмі вовчиці очі —

Лиш горло кров'ю захарчить,—

Ти в море степової ночі

Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя

Закриє половецький степ,

І знову ніч очей покличе —

Тебе спіймать, схопить Тебе 6!

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо ж Ти коханка, а не мати,—

Зрадлива бранко степова!

3

Хижі птиці летять зі Сходу

На червоному тлі пожеж,—

Бачу, бачу Твою Голготу

І звідціль, з моїх мертвих меж.

Скитський вітер гуляє й нині,

Як тоді, пам'ятаєш Ти?

А степи Твої знов — пустині,

Хіба тільки нові — хрести.

Проорало глибоким плугом,

Кров'ю сіяв новий сіяч,—

Дике жито прийдеться другим

Тяжко жати під спів і плач.

Дике жито! Криваве жито!

Поховай же страшний наш слід,—

Серцем спаленим — все пережито

В апокаліпсі хижих літ.

4

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий

Гула дудонь з-під варварських копит,—

Ми не зазнали іншої музики

І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном в архівах спали книги,

Ми з них хіба палили цигарки.

Напіврусини, напівпеченіги,

Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,

Ти, зранена, зустріла нас, синів,

Що в дикім захваті ятрили кожну рану

Шаршавими руками дикунів.

Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло,

І кожний рвав до себе і радів.

А кров текла... І Ти захолоділа

В палких руках закоханих катів.

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг,—

Прости, прости,— молю, невтішний митар,

Прости, що я — останній печеніг,

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

3-7.ІХ.1923. В таборі