ЄВГЕН МАЛАНЮК

ВАРЯЗЬКА БАЛАДА - ЄВГЕН МАЛАНЮК

Необорима соняшна заглада -

Віки, віки - одна блакитна мить!

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україн

Широчина нестримано росте,

Мов на бандурі велетенській грає

Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото

І сам втопивсь у соняшнім меду,

Й крізь спокій цей єдина ллється нота -

Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон

Всміхнуться молодицями хати -

І знову степ пестить мої повіки,

І знову скитські баби і хрести.

Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії

І ніч очей з-під п'явок гострих брів -

І знову - степ. Лишь де-не-де замріє

Архипелаг поснулих хуторів.

Дзвенить вода. Це він, це він синіє -

Балада хвиль - Дніпро. І на горі

Спить Київ - степова Олександрія -

Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно

Це мудре злото кремезний варяг,

І звідтіля ж воно текло безвладно

Під ноги орд - на кочівничий шлях.

Гриміли десь козацькії литаври,

Віки несли не раз залізний дар, -

Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,

Від мудрості знесилений Владар.

(А ти не довго гаялась в тривозі:

Сарматських уст - отруйний, п'яний мед

Ти віддала татарину в знемозі,

І чув твій сміх Батиєвий намет).

І далі, там, де беріг Кіммерії

Підніс коринфські обриси колон,

Де Херсонес замріяно біліє

І снить солодкий, вічний, синій сон,

Де кам'янисті межі скитських прерій

Врізаються в козацький буйний Понт

Причалом генуеських кондотьєрів,

Кінцем твоїх бурхливих перепон...

Отак лежиш - замріяно-безсила,

А сходить ніч - і відьмою вночі

Ти розгортаєш кажанові крила...

І, поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,

Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро -

Летиш, страшна й розхристана, на шабаш -

Своїх дітей байстрючу пити кров...

...А з Чигрина й з Батурина в тумані

(Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п'яні,

І кожен довго плаче і співа.

Один зітха - єдиним зойком: “Тиміш“, -

І проклина Виговського всю ніч,

А другий - той, що огрядніш

і стриманіш, -

На північ кида блискавками віч.

І чуть: “Чекай, бо ж - жодного респонсу,

Ти, Орлику, - гаряча голова!“

..........................................................

Коли ж, коли ж знайдеш державну

бронзу,

Проклятий край, Елладо степова?!.

26 - 28 6 25