Всі публікації щодо:
Маленко Людмила

Азовське козацьке військо

(книга подається у скороченому друкованому варіанті)

ЧАСТИНА ПЕРША

ІСТОРІЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИЧНІ УМОВИ ВИНИКНЕННЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦТВА

Становище Задунайської Січі в 20-х роках ХІХ століття. Першочерговим зовнішньополітичним завданням Російської імперії в другій половині XVІІІ-першій половині ХІХ століття було остаточне розв'язання чорноморської проблеми. Завдання конкретизувалося подальшим опануванням узбережжями Азовського та Чорного морів, відкриттям проток, поширенням політичного впливу на Балкани та країни Близького і Середнього Сходу. Для здійснення своїх намірів Росія запропонувала світу майже міфічний проект вигнання турків з Європи і відновлення грецької православної імперії на чолі з онуком російської імператриці Костянтином.[1]

Піднесений Катериною ІІ у ранг державної політики грецький проект мав реальне втілення у постійних війнах з Османською імперією. Протягом другої половини ХVІІІ-першої половини ХІХ століття Російська імперія чотири рази воювала з Туреччиною. У ході війн до Росії поступово були приєднані Азовське та Чорноморське узбережжя. Російська держава розширювала свої кордони і сфери впливу на балканські народи та країни Близького й Середнього Сходу. В ході російсько-турецької війни 1768-1774 років Росія добилася “незалежності“ Криму від Туреччини, приєднала до своїх володінь район Азова і прилеглі до Чорного моря території між Дніпром та Північним Бугом. Тим самим докорінно змінила співвідношення сил на півдні на свою користь. Водночас посилилися зв'язки з народами Балкан та Кавказу, а, отже, Російська імперія зміцнила свій авторитет “визволительки“ християнських народів. У цій війні безпосередню участь брали і запорозькі козаки. Запорозькі загони з боями пройшли суходолом від Нової Січі в Добруджу, а запорозька флотилія успішно діяла проти турецьких військ у пониззі Дунаю. Після замирення Росії з Туреччиною частина запорожців, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських та дністровських гирлах і фактично поклала початок історії Коша за Дунаєм. Російський уряд тоді на це не звернув особливої уваги, бо кількість козацтва, що залишилася за Дунаєм, була надто малою, щоб дати привід для хвилювання урядовій адміністрації.

З виходом на узбережжя Азовського та Чорного морів і встановленням безпосередніх торгових зв'язків з країнами Західної Європи російська держава одержала могутній стимул для прискорення економічного розвитку. Кючук-Кайнарджийський мирний договір 1774 року не розв'язав для Росії чорноморської проблеми, але створив сприятливі умови для колонізації і господарського освоєння південних земель, які при наявності морських шляхів могли стати джерелом значних прибутків.

Після закінчення війни російський уряд зосередив свою увагу на гострих внутрішніх соціальних проблемах. Однією з таких проблем була Запорозька Січ. Для абсолютистської монархії вона, як у соціально-економічному, так і в політичному плані, стала небажаним явищем. Як наслідок - маніфест Катерини ІІ про остаточну ліквідацію Запорозької Січі із забороною згадувати назву запорозьких козаків.

Після зруйнування Нової Січі в 1775 році запорожці вирушали за Дунай з надією відродити там козацьку вольницю. Перевага дунайської дельти над іншими місцевостями для подальшого існування Задунайського Коша пояснюється як історичними умовами існування Запорозького козацтва на Дунаї, так і тим, що в останній чверті ХVІІІ-на початку ХІХ століття дельта Дунаю найбільше відповідала умовам Степу, Великого Кордону. Вказана територія була добре відомою, знаною запорожцям уже з початку ХVІІІ століття. В 1711 році Запорозьке козацтво опинилося на території Кримського ханства, де заснувало Олешківську Січ. Вплив на Кіш в Олешках як з боку Османської, так і Російської імперій у даний період був мінімальним. За Константинопольським трактатом 1712 року (і до Білгородського трактату 1739 року) землі, на яких оселилося Запорозьке козацтво юридично не належало ні Росії, ні Туреччині. Запорожці, прийнявши протекцію Криму, забезпечили подальше існування осередку козацької вольниці та поліпшили умови життя. В період існування Нової Січі дельта Дунаю стала основним місцем агартування запорозьких козаків. Після руйнації Нової Січі запорожці знову ж таки скористалися можливістю опинитися на території Кримського ханства, куди не досягала юрисдикція ні російської, ні турецької урядових адміністрацій. Кримська держава була зацікавлена в їх присутності на слабо заселеній прикордонній території як засобі тиску проти Росії та Туреччини. Тому всіляко підтримувала переселенський рух Запорозького козацтва в межі своєї держави. Кримське ханство, заклопотане внутрішніми проблемами, мало втручалося у внутрішнє життя козаків, чим створило сприятливі умови для їх проживання на своїй території. Водночас слід зазначити, що організованого компактного переходу запорожців до Кримського ханства не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилигул, в Очаківську округу, в Буджак. Потік Запорозького козацтва в межі кримської держави продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777-1778 роках. За свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 року вже 12.000 осіб.[2]

У 1777 році Османська імперія, скориставшись складним становищем Кримського ханства, повернула під свій контроль землі по чорноморському узбережжю від Бугу до Дунаю. Так запорозькі козаки опинилися під юрисдикцією Туреччини. 30 серпня 1778 року вони при дворі очаківського паші вже були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення запорожцям були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах, а для несення військової служби - озброєння та коні. [3] Приймаючи козаків на свої землі, Туреччина послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету.

Саме в Кучурганах запорозькі козаки зробили спробу закласти Кіш, однак це їм не вдалося. Масове переселення запорожців у межі Османської імперії і позитивна реакція на це турецького уряду викликали неабияку стурбованість у російських високопоставлених осіб. Російська урядова адміністрація вдалася до різного роду заходів з метою повернення запорозьких козаків на батьківщину. Коли обіцянки і погрози не дали бажаних наслідків, російський уряд змушений був вдатися до більш рішучих кроків. 10 березня 1779 року між Російською та Османською імперіями була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Туреччина зобов'язувалася не чинити перешкод запорожцями, які побажають повернутися на батьківщину і переселити подалі від російських кордонів тих, хто відмовиться перейти до російської держави. Після вирішення питання на міждержавному рівні Катерина ІІ видала 5 травня 1779 року маніфест, яким проголошувала амністію запорожцям-втікачам. Амністією скористалася зовсім незначна кількість запорозьких козаків і Туреччина змушена була виконувати взяті на себе зобов'язання по переселенню колишніх російських підданих подалі від кордонів Росії. За фірманом турецького султана запорозька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво - у Румелії малими групами. [4] Переселення почалося в серпні 1779 року. За його ходом уважно стежив російський посол у Константинополі О.Стахієв. Однак здійснити переселення Запорозького козацтва до Румелії остаточно не вдалося. В ньому не були зацікавлені ні запорожці, ні турецька держава. Скупчення основної маси козацтва в дунайських гирлах призвело до того, що напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 років запорозькими козаками був закладений Кіш у Катирлезі на Дунавці. Катирлезька Січ - це перша Січ, створена на традиційних засадах.

А в серпні 1787 року розпочалася друга за царювання Катерини ІІ війна з Османською імперією. Російська держава мала на меті остаточно утвердитися у Північному Причорномор'ї і розширити свої володіння на Кавказі. З початком війни російський уряд збільшує військову силу на південному кордоні за рахунок тих, хто добре знав театр майбутніх військових дій. На військову службу приймаються колишні запорозькі козаки, з яких указом від 22 січня 1788 року було сформоване Військо вірних козаків, а в 1789 році за ратні подвиги воно перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У війні 1787-1791 років брали участь не тільки запорожці, що проживали в межах російської держави, а й задунайські козаки. Останні брали участь у бойових операціях, стояли залогою у фортеці о.Березань, входили до складу Очаківського гарнізону. Козацька гребна флотилія із задунайців брала участь у Кінбурнзькій операції. Турецьке командування неодноразово засилало задунайських козаків у тил для здобуття відомостей про дислокацію російських частин. П.Короленко стверджував, що “турецькі запорожці... завдавали росіянам великої шкоди“. [5] Перебування запорозьких козаків на території Османської імперії, участь їх у війні дуже дратували російський уряд. Сам факт перебування запорожців у підданстві турецького султана зводив нанівець гучні гасла Російської імперії визволити весь християнський світ від мусульман-гнобителів.

Російсько-турецька війна 1787-1791 років закінчилася Ясським мирним договором, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина змушена була визнати приєднання Криму до Російської імперії, а також встановлення кордону по річці Кубані. Проблема, пов'язана з існуванням козацтва за Дунаєм, Росією не була вирішена. Але російський уряд надалі поставив собі за мету постійно бути в курсі справ задунайців, щоб у разі слушного моменту розв'язати питання на свою користь.

Після закінчення російсько-турецької війни 1787-1791 років задунайські козаки повернулися на Дунавець, де продовжили творити Кіш у Катирлезі. Перерозподіл ними рибних ловів і земель у дунайських гирлах викликав шалений опір некрасівських козаків - донських козаків-старообрядців, які брали участь у повстанні 1707-1709 років під проводом К.Булавіна, і після його поразки на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим пішли на Кубань (до 2.000 козаків, близько 1.000 родин), а в 40-70-х роках ХVІІІ століття в силу внутрішніх суперечностей та політики російського уряду почали переселятися на Дністер та в пониззя Дунаю. Їх потік у дельту Дунаю збільшився з приєднанням у 1783 році Кримського ханства до Росії. За фірманом турецького султана саме некрасівцям офіційно були надані землі під поселення в дунайських гирлах. Ймовірно, що на перших порах співіснування запорозьких і некрасівських козаків було відносно мирним.

Документальні джерела цього періоду не повідомляють нам про збройні зіткнення між ними. Можливо ще незначна кількість втікачів з України, відсутність у них сильної військової організації дозволили некрасівцям і запорожцям вирішувати конфліктні ситуації мирним шляхом. І в ході російсько-турецької війни 1787-1791 років вони пліч-о-пліч билися у складі іррегулярних військ корпусу Селім і Бехті Гіреїв проти російської армії. Та по закінченні війни запорожці почали інтенсивно відновлювати Кіш. Перерозподіл земель, як засобу існування, був неминучим. Некрасівці рішуче виступили проти передачі частини земель, дарованих їм султаном.

Невтручання турецького уряду в справи “невірних“ дало підстави запорожцям із зброєю в руках відвойовувати землі в дунайських гирлах, а некрасівцям їх захищати. Не останню роль у початку військових сутичок відіграли і різні релігійні конфесії запорозьких та некрасівських козаків. Криваві розправи одних над іншими набули такого розмаху, що навіть турецькі чиновники почали доповідати уряду, що козаки “в сварі між собою за рибні лови“. Блискуча Порта змушена була втрутитися і наказала задунайцям перейти в район Сеймен, що на Сухому Дунаї. Уряд Росії, обізнаний у справах колишніх своїх підданих, одразу ж вирішив скористатися ситуацією і повернути Задунайське козацтво в межі держави. Успішною в цьому відношенні виявилася акція розвідника Є.Кльонова. Він на Січі видавав себе за російського купця, що переймався долею колишніх запорожців. Заручившись дружбою кошового отамана, Є.Кльонов під виглядом побачення з родинами перевів у межі російської держави 550 козаків. Усі вони були передані російським офіцером у розпорядження полковника Чорноморського війська А.Головатого. [6] Проте вихід значної частини січового козацтва до Росії не вплинув на долю самого козацького Коша і розглядався задунайцями як втеча групи змовників.

Переселення запорожців на відведені турецьким султаном землі відбувалося поступово і затягнулося до 1795 року. Донесення російських розвідників свідчать про функціонування Коша в Катирлезі до 1794 року. Тільки наступного року значна частина козаків перейшла на вказану місцевість і почала будувати там новий Кіш. Однак задунайців не задовольняло саме таке рішення Високої Порти. Втрата добре знаної і зручної для господарювання місцевості була тяжким збитком для козаків і викликала невдоволення серед них. У 1803-1804 роках задунайці, поповнивши свої ряди новими втікачами з України, повернулися до гирла Дунаю і, витіснивши некрасівсько-липованське старообрядське населення з цієї місцевості, в Катирлезі знову заклали Кіш. Катирлезька Січ проіснувала до 1805 року і була зруйнована турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівськими козаками. З початком російсько-турецької війни 1806-1812 років Задунайське козацтво перебралося до Браїлова під захист браїлівського паші.

Нова війна між Росією і Туреччиною почалася в листопаді 1806 року за землі поза дністровським кордоном. Одним із важливих завдань, що постали перед російським вищим військовим керівництвом з початком війни, було “залучити запорожців та інших російських людей тамтешніх... на бік [Росії]“. [7] У зв'язку з цим міністр внутрішніх справ В.Кочубей наказав новоросійському генерал-губернатору Е.Рішельє усіх задунайських запорожців, що будуть переходити російський кордон, приймати “пристойно“, дозволяти їм селитися в Чорномор'ї, а сімейним надавати позику від 50 до 100 карбованців. [8] Відозви та обіцянки російського уряду мали певні наслідки. Задунайські козаки невеликими групами та поодинці виходили до російської держави. Небажання колишніх російських підданих воювати на турецькому боці, побоювання розправ у разі включення Добруджі до складу Росії, спроба скористатися обіцянками уряду отримати амністію, землі на Кубані та зберегти козацькі права і привілеї змусили частину задунайців повернутися на батьківщину і стати волонтерами. Стрімке збільшення російських військових підрозділів за рахунок задунайців пояснюється і намаганням задунайського населення легалізувати себе на території Добруджі. Адже Задунайський Кіш на початку 1806 року перебував у складному становищі. Січ у Катирлезі була зруйнована, а територія проживання задунайського населення опинилася під контролем російської армії.

Перехід у грудні 1806 року задунайського кошового отамана Трохима Гайдабури з 103 козаками та іншого загону задунайців на чолі з Іваном Губою на бік Росії і включення їх до складу кілійського волонтерського полку дали підстави командуючому Молдавською армією генералу І.І.Міхельсону та командуючому 13-ю дивізією генералу Е.Й.Рішельє розглянути питання про створення із задунайців окремої військової частини, покликаної виконувати особливі військово-політичні завдання. 18 лютого 1807 року І.І.Міхельсон від імені російського уряду видав маніфест, яким проголошував створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська і закликав вступати до його складу задунайських та чорноморських козаків, які перебувають у Молдавії, Волощині, Бессарабії та в інших турецьких областях. З метою залучення якомога більше задунайців до козацького формування командуючий Молдавською армією обіцяв створити військо за прикладом колишнього Запорозького Війська Низового, однак наголошував, що остаточне оформлення нової військово-адміністративної одиниці Російської імперії відбудеться після війни і за умови зразкової військової служби козаків. 20 лютого 1807 року Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо офіційно було затверджене указом Олександра І. Створенням козацького формування російський уряд розраховував перш за все встановити контроль над українським населенням на Дунаї, нанести рішучий удар Задунайській Січі, а також збільшити військовий контингент російської армії за рахунок колишніх своїх підданих, що добре знали театр воєнних дій. За Дунай через російських агентів було передане повідомлення, що ті із козаків, які не відгукнуться на заклик вступити до новоствореного козацького війська, будуть оголошені поза законом і притягатимуться до військового суду із застосуванням смертної кари. [9]

Центрами формування Усть-Дунайського Буджацького війська визначалися м.Галац на правому березі Дунаю і м.Кілія на лівому. Кошовим отаманом був призначений колишній чорноморський писар майор І.Підлесецький (згодом Ф.Бучинський). В управлінні Усть-Дунайське Буджацьке військо в загальних рисах нагадувало Військо Запорозьке Низове. Воно складалося із 40 куренів: 38 іменувалося так, як і за часів Нової Січі, два інші називалися Болгарським і Сербським. Безпосередньо управляти козацьким формуванням мав Кіш на чолі з кошовим отаманом. Вступ козаків до куреня не регламентувався. Військо отримало пернач, військову печатку, прапори. Однак отамана і всю старшину обирали тепер не козаки із свого середовища, а призначав уряд. Загальне керівництво над Усть-Дунайським Буджацьким військом зосереджувалося в руках начальника Галацького військового загону генерал-майора П.М.Колюбакіна і кілійського коменданта інженера-полковника Є.Х.Ферера.

Формування нової військової одиниці російської армії йшло швидкими темпами. У списку, складеному в серпні 1807 року, козаків значилося 1.387 осіб. [10] Як військове з'єднання воно було поділене на три частини: у піхоті на чолі із хорунжими Т.Гайдабурою і Д.Половим служило 750 осіб; 200 козаків під керівництвом хорунжого І.Губи несли службу на Дунайській флотилії; кінний підрозділ у кількості 120 осіб, очолюваний отаманом І.Підлесецьким, знаходився в Галаці. Служиле Усть-Дунайське козацтво брало активну участь у військових кампаніях 1807 року. Воно здійснювало розвідку в тилу ворога, несло форпостну службу, брало участь в облозі і взятті добре укріплених турецьких фортець Ізмаїла, Тульчі, Ісакчі, Браїлова, перехоплювало ворожі судна на Дунаї, здійснювало проводку пароплавів Дунайської флотилії через Кілійське гирло, брало участь у десантах.

У розпал війни 20 липня 1807 року козацьке військо несподівано для усть-дунайців було ліквідоване імператорським указом. Головною причиною його ліквідації були фактори, що створили особливу специфіку в районі дислокації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Масові втечі селян, чорноморців, солдатів-дезертирів у Кілію і Галац з надією знайти волю на Дунаї, на “новій Запорозькій Січі“, скарги на усть-дунайців, які ніби-то займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків на те, що до козацького формування приймаються селяни-втікачі, переконали уряд у необхідності ліквідації війська. Після ліквідації козацького формування селяни, які ненадовго стали козаками, відбувши відповідні покарання, були повернуті на попередні місця свого проживання, близько 500 козаків перейшли на Кубань, значна частина усть-дунайців козацького походження розійшлася по селах і містах Бессарабії та знову втекла за Дунай.

Спроба російського уряду ліквідувати Задунайську Січ у черговий раз ганебно провалилася. Незважаючи на перехід частини задунайців у роки війни на російський бік, чисельність козацтва за Дунаєм не тільки не зменшилася, а навіть швидко зростала. Чутки і побоювання про поширення на землі Бессарабії кріпосного права змусили “десятки тисяч людей“ тікати в Добруджу, “де їх приймали запорожці до свого Коша“. [11] Та й після підписання Бухарестського мирного трактату в 1812 році потік нижчих верств населення на Задунайську Січ не припинявся. Піддані російської держави тікали за Дунай від утисків адміністрації, свавілля чиновників, кріпацтва та рекрутчини. За офіційними даними, що надійшли до начальника Головного штабу І.І.Дибича, на Задунайській Січі проживало близько 7.000 душ обох статей. [12] Однак А.Скальковський вважав, що Задунайський Кіш налічував не менше 10.000 душ обох статей. [13] А.Бачинський, посилаючись на документи, визначає кількість населення, що юридично належало до Задунайської Січі на початку ХІХ століття, в 10.000-15.000 душ обох статей. [14] Аналіз архівних матеріалів дає підстави погодитися з визначеною А.Бачинським кількістю задунайського населення на початок ХІХ століття.

Після закінчення військової кампанії 1806-1812 років задунайці, отримавши значне поповнення з України, повели черговий наступ на некрасівських козаків з метою повернути відвойований ними Катирлез з околицями та закріпитися в дунайських гирлах. У 1812 році задунайські козаки двома загонами рушили по берегах Дунаю на некрасівсько-липованські села. Сутички переросли у справжню війну. В ході військових дій задунайці весною 1813 року оволоділи Катирлезом, проте вирішили там не відбудовувати Січ, а рушили далі, до Дунавця. Тільки на початку 1814 року задунайські козаки оволоділи головним центром некрасівців - селищем Великий Дунавець, що на Георгіївському гирлі, і заклали там Кіш. З 1814 по 1828 рік існувала так звана Дунавецька Січ. Вона розташовувалася на підвищенні і захищалася з півночі і заходу ровами і валами, зробленими ще генуезцями і відновленими некрасівськими козаками. З півдня Січ захищала річка Дунавець із високими берегами, зі сходу підступи до неї охороняли непрохідні плавні. Там, де фортеця прилягала до Дунавця, козаки влаштували зручну пристань, до якої прибували річкові і морські судна. Дунавецька Січ устроєм, будовою повторювала останню Запорозьку Січ. На її території знаходилося 38 куренів, з тими ж назвами, які були і в Новій Січі, приміщення, де розміщувалася кошова старшина, титарня і церква. Управлялося Задунайське козацтво своєю власною старшиною. Саме вона зосереджувала у своїх руках усю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі та відала господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від нього тільки виконання військової служби.

Задунайським козакам у повне їх користування була надана турецьким урядом ділянка землі навколо Січі та по Свято-Юрському (Георгіївському) гирлі Дунаю. На цій місцевості виникло 6 сіл: Райя, Озаклія, Саранасув, Караорман, Чукурова, Іглиця. В них мешкали одружені козаки та райя. Однак відомі й інші села, де компактно проживало задунайське населення. Серед таких виділяються Муругіль, Катирлез, Горга, Нижній Дунавець та інші. О.Рябінін-Скляревський, досліджуючи економічний стан Задунайського Коша напередодні 1828 року, вказує, що “запорозькі оселі“ знаходилися як на землях, які знаходилися в безпосередньому володінні Коша - “це всі острови Дунайської дельти і частина Добруджі між Свято-Юрським (Георгіївським) гирлом і озером Гасан“, так і у Добруджі між Дунаєм і річкою Ташаул, “де вони користувалися екстериторіальністю, підлягали Кошу, але земля знаходилась в турецькім володінні і запорожці були перемішані з молдаванами, болгарами, греками і некрасовцями“. [15] Фактично Дунавецька Січ була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі.

У 20-х роках ХІХ століття в черговий раз загострюються суперечки між Росією та Туреччиною. Не останнє місце в планах російської та турецької держав у новій війні відводилося козакам Задунайської Січі. Занепокоєння обох сторін викликала їх присутність на кордоні, на території, яка стане театром майбутніх воєнних дій. Для Османської імперії козацтво Задунайської Січі було досить ненадійною військовою одиницею. Попередні війни Туреччини показали небажання основної маси козаків воювати проти колишніх своїх співвітчизників і проти християнського населення. До того ж житла задунайців знаходилися на першій оборонній лінії Османської імперії, якою була річка Дунай. Нижня частина цієї лінії виходила до Чорного моря і захищалася фортецями Тульчею, Ісакчі, Мачином, Браїловим, Гірсовим і Кюстенджи. Саме між цими фортецями і були розташовані помешкання козаків. Можливе співробітництво задунайців з російською стороною дуже непокоїло уряд Туреччини. Тому він намагався якомога швидше взяти козаків під свій контроль.

Російська держава не менше ніж Туреччина була стурбована присутністю задунайців у гирлі Дунаю. Ще 1826 року начальник Головного штабу російської армії І.І.Дибич звернувся до міністра П.Д.Кисельова з проханням надіслати йому всі відомості про задунайських козаків і які заходи необхідно прийняти “для винищення чи переселення їх в межі Російської імперії, або щоб утримати [козаків] в своїх домівках“. [16] Занепокоєння російського уряду з приводу перебування козаків на прикордонні мотивувалося тим, що із досвіду попередніх війн вони можуть наробити “значної шкоди“ і тим самим негативно вплинути на хід воєнних дій. З проханням надати відомості про сучасний стан Задунайської Січі І.І.Дибич звернувся також і до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова (останній постійно надсилав своїх розвідників на територію Задунайської Січі).

Вже 17 серпня 1826 року начальник Головного штабу отримав донесення від генерал-ад'ютанта П.Д.Кисельова. Міністр повідомляв, що в ході війни 1810-1812 років частина задунайських козаків перейшла на бік Росії і була поселена ізмаїльським градоначальником С.О.Тучковим в Ізмаїлі. Тому в гирлі Дунаю на турецькому боці знаходиться не більше 7.000 запорожців. Турецьким урядом вони примусово призиваються на службу в гарнізони турецьких дунайських фортець. П.Д.Кисельов характеризував задунайців як віруючих, працелюбних і не войовничих людей. Однак зазначав, що, через порушення російськими солдатами військової дисципліни у ході минулої війни, запорожці змушені були вдатися до зброї з метою захисту свого майна і домівок. Їх опір посилився після того, як граф Каменський, намагаючись закріпитися на правому березі Дунаю, спалив і розорив Рущукський санджак, де проживало задунайське населення. Щоб надалі не допускати подібних інцидентів, міністр вважав за краще поставити над задунайцями отамана, вибраного під впливом російського керівництва, і, по можливості, вивести їх до Росії. В разі ж потреби запорожців можна було вислати і подалі від кордонів. [17]

П.Д.Кисельов сповіщав начальника Головного штабу, що Комітет міністрів розглянув і схвалив пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, який запропонував ряд заходів, які сприятимуть переходу задунайських козаків у межі Імперії.

Для того, щоб привернути увагу і стимулювати повернення задунайського населення на батьківщину, М.С.Воронцов пропонував надати козакам, що вже повернулися в межі російської держави, ряд пільг. А саме:

1) щоб запорожці, які мають права колоністів, селилися на загальних підставах, а не в колоністських округах;

2) щоб вони мали пільги на виплату податків;

3) отримували на родину по 30 десятин землі;

4) 10 років одержували суму від винного відкупу в їх селищах;

5) щоб їм відпускався для будівництва ліс та інші будівельні матеріали.

На думку М.С. Воронцова, такі пільги запорожцям, що вже повернулися до Росії, підштовхуватимуть козаків за Дунаєм наслідувати їх приклад. [18] Пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, після їх розгляду на засіданні Комітету міністрів, були подані на затвердження цареві.

На запит І.І.Дибича новоросійський та бессарабський генерал-губернатор відповів листом від 31 серпня 1826 року. М.С.Воронцов стверджував, що колись войовничі запорожці тепер за Дунаєм займаються переважно мирною працею. Їх кількість у турецьких володіннях постійно зменшується - запорожці повертаються на батьківщину. Виходу козаків до Російської імперії сприяє як політика уряду по відношенню до втікачів з-за Дунаю, так і примусовий набір задунайців до султанського війська. Новоросійський та бессарабський генерал-губернатор запевняв начальника Головного штабу, що козаки не становлять загрози для російського війська і немає потреби вдаватися до заходів по їх винищенню. Навпаки, при сприятливому збігові обставин, вони можуть бути корисними для російської армії під час її пересування по території Добруджі.

Як бачимо, за два роки до війни російський уряд поставив на порядок денний питання про участь і місце в ній задунайських козаків. О.Рябінін-Скляревський з цього приводу наголошував: “Запорозькій Кіш за 50 років існування на Дунаю весь час був реальною політичною силою, з якою треба було рахуватися російському вищому урядові і цей стан примушував російський уряд ставити питання: або знищити на Дунаю цю силу, або перетягти її на свій бік, або пропагандою досягнути її розкладу“. [19] Представники уряду схилялися до думки, що задунайців краще залучати на свій бік, розширивши деякі їх права та привілеї. Фізичне ж винищення задунайців, яке не виключали деякі вищі військові чини, було не припустиме з причини можливого негативного міжнародного резонансу і підриву авторитету Росії.

З наближенням війни російський уряд все частіше порушує питання про ставлення задунайських козаків до майбутніх подій і намагається перетворити їх на союзників у новій військовій кампанії. За Дунай постійно висилаються розвідники із завданням добути відомості про сучасний стан Задунайської Січі і заагітувати колишніх втікачів повернутися на батьківщину. Агітація російських агентів мала певні наслідки. Аналіз донесень російських розвідників, посланих на Задунайську Січ - штабс-капітана Муханова, ад'ютанта Писаренка, колишніх задунайців Савелія Чернявського, Давида Новицького, Пилипа Добровольського дає підставу стверджувати, що проросійськи настроєна частина козаків поступово збільшувалася. [20]

Агітація, яка велася російською стороною серед задунайців, підкріплювалася конкретними заходами. 19 лютого 1827 року цар затвердив пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. Вони стали відомі на Задунайській Січі завдяки ізмаїльському градоначальнику С.О.Тучкову. Через успішно виконане завдання по доведенню до відома задунайців змісту царського указу, ізмаїльському градоначальнику і надалі доручалося відати “закордонними справами“. С.О.Тучков за допомогою військових чиновників та колишніх задунайських козаків налагоджує мережу зв'язків із Задунайською Січчю. Між ним і кошовим отаманом та деякими старшинами відбувалося постійне листування та обмін послами. Безперечно, зносини російських агентів з кошовим отаманом та деякими старшинами проходили в суворій таємниці. Будь-які відомості про стосунки задунайця з російським посланцем з метою повернення до російської держави привели б до тяжкого покарання, а то й до смертної кари. На Січі з'являються випадки, коли за втечу чи агітацію про повернення до Росії карали на смерть. Так, у травні 1824 року козаки, які перейшли кордон російської держави, свідчили, що “повішено за загальним вироком старих запорожців вісім чоловік за втечу до Росії“. [21] За смертну кару “зрадникам“ виступали на Січі старі запорожці. На Задунайській Січі, як і на Запорозькій, вони були носіями і охоронцями козацьких звичаїв та традицій. “Старих дідів“ поважали, шанували і, навіть, боялися. Рішення старих запорожців мало вирішальне значення. Однак, при всій небезпечності розмов про повернення на батьківщину, агітація про перехід до Росії на Січі велася. Саме ті, хто зустрічався з російськими агентами, обережно вели переговори з козаками, яким найбільше довіряли. Через них агітували й інших. В.Гладкий, син останнього кошового отамана Задунайської Січі, посилаючись на спогади батька, писав: “Батько мій, кошовий, у великій таємниці від турків почав схиляти до втечі у Росію спочатку курінних отаманів, а через посередництво їх і всю Січ; поширював вигадані чутки, що у випадку війни з Росією султан переселить Запорозьку Січ у Єгипет, бо місцевість, яку займає Січ, стане місцем війни“. [22]

Проте спілкування між російською стороною і Січчю відбувалося не лише на рівні кошового та російських агентів. Наявність документальних матеріалів з канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора дає підстави стверджувати, що із задунайцями спілкувалися і колишні їх побратими, друзі, знайомі, які вже проживали в російській державі. Задунайці, що в 1824 році прибули до Одеського порту, розповідали, що козаки, які зараз проживають в Бессарабії, таємно надсилають у запорозькі курені листи і кличуть запорожців до себе. [23] Козаки з Бессарабії переконували задунайців, що мають в російській державі землю і можливість спокійно жити і працювати. [24] Подібні зізнання робила майже кожна нова партія переселенців із Добруджі.

Отже, агітація про перехід задунайських козаків до Росії і спілкування між російською стороною і Задунайською Січчю відбувалися на всіх рівнях. Тому не дивно, що з наближенням війни проросійськи настроєна частина Задунайського козацтва була значною. Однак вона не вдавалася до публічних закликів про повернення до Російської імперії через небезпеку, яка чатувала на кожного, хто б привселюдно оголосив про свої наміри. Саме через суперечності, які склалися на Задунайській Січі між старшим і молодшим поколінням козаків, переселення Коша на батьківщину до початку війни так і не відбулося. Про наявність цих суперечностей яскраво свідчать розповіді задунайських козаків, які таємно поверталися на батьківщину. Одне із таких зізнань належить Гаврилові Запорожанину, який у 1824 році повернувся на Україну. Він розповідав, що перейшов таємно, бо якщо б не ховався зі своїми намірами, то “своїми же християнами був би повішений“, тому що “старі козаки це б зробили“. При цьому він зазначив, що бажаючих перейти до російської держави багато, але вони побоюються розправ з боку “своїх же християн“. [25]

Аналіз свідчень вихідців із Задунайської Січі свідчить про наявність, принаймні, двох груп козаків із різними поглядами на своє становище і життєві позиції. Одну групу становили “старі“ козаки - носії традицій та звичаїв Запорозького козацтва. Вони не вірили ніяким обіцянкам російського уряду, бо були навчені гірким досвідом 1775 року. Повернення до російської держави було б для них зрадою переконань. Тому й не дивно, що “справжні запорожці“ виступали за смертну кару “зрадникам“ і нерідко самі її здійснювали. Безперечно, вони були основою, фундаментом Задунайської Січі, носіями козацького звичаєвого права, але не її більшістю. Перевага була за “молодими“ козаками, що становили другу групу січового козацтва Задунайської Січі. Вони не виключали можливості нового життя і в Росії.

У 20-ті роки ХІХ століття соціальний склад задунайського населення був дуже різноманітний як за походженням козаків, так і за майновим станом та статусом у Коші. Аналіз документів, що зберігається у фонді “Управління новоросійського та бессарабського генерал-губернатора“, дає підстави поділити Задунайське козацтво на декілька категорій. Таку спробу зробив В.Голобуцький. [26] Він називає 16 різних категорій населення Задунайської Січі, серед яких найбільшою і найвпливовішою була категорія, представлена запорозькими козаками та їх дітьми. До складу задунайського суспільства входили піддані колишнього королівства Польського, зайшлі в Молдавію чорноморці, малоросійські та донські козаки, представники різних верств населення Молдавського князівства, втікачі з Австро-Угорщини та інші. Однак це звичайно далеко не всі. Багато втікачів - селян-кріпаків, державних селян, військових поселенців, дезертирів, тих, хто якось завинив у своїй державі і тікав від переслідувань, не фігурували в жодних офіційних документах. Вони приховували своє походження і по можливості уникали будь-якого перепису. Це ускладнює вивчення соціального складу Січі і вносить багато плутанини. Крім того, частина населення Задунайської Січі юридично не належала до козацтва. Це мешканці слобод - сімейні люди некозацького стану, які жили на території Січі і підлягали її юрисдикції. Вони сплачували податки Туреччині, через що звалися райєю як і все податне християнське населення Османської імперії. До задунайської райї необхідно включити і найманих робітників, які не належали до козацького товариства. Більшість населення задунайської райї складали українці, меншу частину становили представники інших національностей православного віросповідання.

Названі категорії козаків можна умовно об'єднати в дві групи. Першу групу становили “старі“ козаки - задунайці, які мають прямий зв'язок з колишнім Запорозьким козацтвом. Це ті запорозькі козаки, які після ліквідації Нової Січі “подалися за Дунай“. Причому в Туреччину пішла певна категорія запорожців: “Отамани... роз'їхалися по зимівниках, а сірома безвісти розбрелася“. Саме ця сірома “із усіх 40 куренів... забралася вся під турка.“ [27] До цієї групи включаємо і чорноморських та малоросійських козаків, які до 1775 року перебували на Січі, а за Дунай потрапили вже після першої хвилі переселенців. Сюди відносимо і дітей запорожців, які народилися в Україні і виховувалися за звичаями запорозького лицарства.

Другу групу складали втікачі із Російської імперії, перехід яких не пов'язаний із подіями 1775 року на Запорожжі. Переважно це селяни-кріпаки, державні селяни, військові поселенці, дезертири, козаки з Дону, міщани, священики - всі ті, хто шукав кращої долі за Дунаєм, чи втікав від переслідувань. Сюди ж слід включити і дітей, народжених “в турецькій області“ від батьків-українців та представників інших держав, які шукали захисту і порятунку серед задунайських козаків.

Друга група становила нове покоління Задунайської Січі. Це так звані “молоді“ козаки, які різнилися за походженням і про Запорозьке козацтво з його традиціями мали загальне уявлення. Козаками вони стали вже за Дунаєм, на Січі. Відсутність суворих правил, випробуваних часом, та навіть спеціальних процедур під час прийняття до козацького середовища давало можливість практично всім бажаючим записатися до козацького куреня чи оселитися в запорозькій слободі і поповнити ряди райї. Але хоч новоприбулі і називали себе козаками, рідко хто з них ставав справжнім запорожцем. Втікачі переважно селилися недалеко від Січі, заводили господарство і сім'ю, а професійними вояками ставати не збиралися. Їх повністю задовольняв такий стан речей, коли можна було вільно займатися господарством та отримувати з цього прибутки. Якби була можливість все це мати на батьківщині, вони б не опинилися за Дунаєм. До того ж “молоді“ козаки повністю не поривали зв'язків із рідними, близькими людьми, що залишилися в російській державі, і тому мріяли повернутися на батьківщину.

Вищеназваний поділ задунайців на “старих“ і “молодих“ є досить умовним. Разом з тим, появі двох протилежних груп козаків на Задунайській Січі, погляди яких були різні як в економічному, так і в політичному плані, завдячуємо якраз саме економічному стану Січі. Перевага за Дунаєм покозаченого “обивательського“ елементу сприяла майновому розшаруванню задунайського населення. Втікачі, які потім ставали козаками, приходили за Дунай за волею і розуміли її кожен на свій лад. Однак більшість вбачали в ній вільне і спокійне ведення власного господарства. Саме розбудові власних господарств присвятила себе більшість козаків.

Вести господарство за Дунаєм було вигідно. Козаки взагалі не сплачували ніяких податків турецькій державі, а лише виконували військову повинність. За службу Задунайське козацтво отримувало гроші та продовольство від уряду Туреччини.

Служилі козаки-січовики жили на Січі в куренях, несли військову службу - стояли залогою на Січі, за що отримуваали гроші та продовольство. У вільний від служби час займалися різного роду промислами чи йшли на заробітки.

Крім служилих козаків-січовиків значне місце посідали одружені козаки, які жили неподалік Коша, займалися мирною працею і в мирний час не виконували військових повинностей. Вони, як і січовики, не сплачували податків турецькій державі, але віддавали десятину від виробленої продукції на користь січового товариства - “дежму“. В разі гострої потреби у військовій силі з одружених козаків формувалися військові одиниці, які у складі Війська буткальських козаків брали участь у військових кампаніях Туреччини. Водночас слід зазначити, що козацькі господарства Задунайської Січі дуже різнилися як за напрямками господарювання, так і за ступенем заможності. Ще наприкінці ХVІІІ століття на Січі з'явилися представники заможного козацтва, які використовували робочу силу задунайців. Вони ставали господарями рибних заводів, сільськогосподарських маєтків та торгових будинків. [28] Підприємства належали заможнім козакам - “дукам“ чи “срібляникам“, або ж заможнній райї. Працювала на цих підприємствах січова сірома - “голоколінчики“, “безштаньки“, яка наймалася на роботу і отримувала заробіток у натуральному вигляді. Господарі підприємств на січових землях мали великий ринок найманих робітників із козацької сіроми, який постійно збільшувався. Багато хто із задунайців, власне, й прийшов за Дунай, щоб продати свої руки, свою працю. На початку ХІХ століття Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різної форми власності.

Безперечно, інтереси заможних козаків не співпадали з інтересами голоти та старого козацтва. Заможна верхівка прагнула до спокійного розвитку без потрясінь та війн. При наявності таких же прав і свобод в Росії, які вона мала в Туреччині, ця соціальна група згідна була повернутися на батьківщину і сподівалася на це. Сірома та старі козаки не бажали повертатися до Російської імперії, бо не сподівалися на краще життя там, звідки мусили тікати.

Заможне Задунайське козацтво в їх бажанні повернутися на батьківщину підтримувала і переважна частина райї. З остаточним поселенням задунайських запорожців у Великому Дунавці в 1814 році питома вага некозацького населення постійно збільшувалася. За відомостями Іона Делабата в Добруджі на 1828 рік нараховувалося 1092 двори райї. [29] Незначна віддаленість від кордонів російської держави, певна автономія Задунайської Січі від Туреччини, наявність військової організації підвладного їй населення приваблювали до себе мирних жителів, які шукали захисту, порятунку чи намагалися проявити свої здібності в тій чи іншій сфері діяльності. Свідчення запорожців, які поверталися до російської держави, є тому підтвердженням. Козаки запевняли, що турецький уряд не втручається у внутрішні справи не тільки запорожців, а й селян, які живуть з родинами в їх селах. [30] Тому Задунайська Січ і була тим центром, навколо якої консолідувалося християнське населення Добруджі.

Із поступовим збільшенням питомої ваги райї на січових землях збільшується її вплив на козацтво. Райя починає вимагати для себе прав та можливостей у вирішенні адміністративних та господарських питань. Тиск райї був ще й тому вагомий, що Січ деякою мірою залежала від населення, яке сплачувало їй податки. На Покрову 1827 року, за свідченням Ананія Коломойця, взагалі сталося нечуване: райя, на чолі з Уласом, кричала: “Багато вже ставили запорожці кошових - нехай і ми, мужики, поставимо“. [31] Як наслідок - кошовим вибрали Уласового кума Й.Гладкого, платнірівського курінного. Присутність райї на загальній козацькій раді свідчить про протистояння райї старим січовикам, про тенденції стирання межі між задунайськими козаками і райєю. Однак слід зазначити, що Й.Гладкий не міг стати головною посадовою особою на Січі тільки завдяки підтримці “мужиків“. Якби Задунайське козацтво не бажало мати курінного Бондаря кошовим, то не вибрало б його на цю посаду і не дозволило “верховодити“ над собою. Подія, що сталася, дає підстави говорити про певну еволюцію взаємостосунків січового козацтва з населенням, що перебувало під юрисдикцією Задунайського Коша.

Розташування Коша в дельті Дунаю та на чорноморському узбережжі визначило економічні пріоритети задунайського населення. Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство та скотарство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. Економічний пріоритет призводить до занепаду військової справи. Військова служба на користь султана стала для задунайських козаків тяжкою і небажаною роботою. Не стимулювала військових занять задунайців навіть платня турецького уряду. Використання козацтва для придушення визвольних рухів християнського населення Османської імперії викликало протест задунайців. Вони навіть боялися показувати військові вміння, бо не бажали воювати “проти братів по релігії, що билися за визволення“. [32] Як наслідок, в силу внутрішніх та зовнішніх причин, поступово занепадає військова організація задунайських козаків. Військові найми на Січі, коли заможні козаки наймали “голоколінчиків“ і відправляли їх у військо замість себе, ставали звичайним явищем і вже нікого не дивували. Крім того, Задунайська Січ, на відміну від попередніх Січей, не мала конкретного, постійного, добре озброєного ворога, який би змушував козацтво удосконалювати свої військові здібності і укріпляти військову організацію. Саме тому зникає власна козацька кіннота та артилерія. У походи козаки вже відправлялися пішки або на човнах по воді (власного флоту вони також не мали). А.Бачинський, розглядаючи історію Задунайської Січі, говорить про те, що “занепало і саме військове розуміння змісту козацтва“. [33] Аналіз листів військового міністра П.Д.Кисельова і новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова до начальника Головного штабу І.І.Дибича на запит останнього про сучасний стан Задунайської Січі, [34] примушує погодитися з точкою зору А.Бачинського.

На початку ХІХ століття на Січі поширюються явища, які свідчать як про її кризове становище, так і про певну еволюцію. Катастрофічних масштабів набуває зубожіння сіроми, поширюються пияцтво, хвороби серед “голоколінчиків“, розбійництво серед найбідніших козаків, яке хоч і заборонялося, але не помічалося користолюбивою старшиною, яка мала з розбою прибутки. Показовими були і війни за землі з некрасівцями. Великий Дунавець був настільки важливим для занять провідними галузями господарства козаків, що штовхнув їх на збройну боротьбу з колишніми своїми співвітчизниками та союзниками.

Нове покоління задунайських козаків піддалося певній деформації під впливом внутрішніх та зовнішніх умов, факторів та подій. Тип козака-робітника докорінно відрізнявся від ідеалу, створеного запорожцями, і відповідав ідеалу стереотипного уявлення про козаків взагалі. Задунайці, безперечно, вважали себе козаками, але мали власне розуміння козацтва. Вони не змогли відчути на практиці, що значить бути справжнім запорожцем, чітко дотримуватися жорстких правил та норм поведінки. Новоприбулі прийшли зі своїми нормами і укладом життя, зі своїм власним світоглядом. І щоб якось змінити чи вплинути на них, потрібні були міцні та стійкі традиції, носіями яких повинна бути більшість населення. До того ж ці традиції та звичаї мали втілюватися в реальному житті. А справжніх запорожців ставало дедалі менше. Тому принесені козаками з Нової Січі традиції та звичаї поступово занепадали в силу неспецифічних, незвичних, нехарактерних для Запорозького козацтва умов.

Тиск Туреччини та Росії в умовах підготовки війни ще більше ускладнював економічні, соціальні, політичні протиріччя між козаками та райєю. Для Османської імперії задунайці були військовою одиницею, яка при розумному та вмілому використанні була досить ефективною. Турецький уряд зовсім не рахувався із традиціями запорожців. До уваги не бралося й те, що козацька Січ завжди була форпостом у боротьбі українського населення з агресією мусульманського світу. Звичайно ж, козаків дуже пригнічувала необхідність воювати разом із мусульманами проти православних, а інколи, навіть, проти чорноморців. Туркам були добре відомі ці настрої. Вони часто вдавалися до погроз, а інколи й до репресій. Тому після кожного походу на греків, сербів та інших християнських народів, значно зростав відтік задунайського населення до російської держави.

Непевності Задунайській Січі додавала і система “опікунства“, за якою кошовий отаман і козаки мали “опікуна“ в особі очаківського, браїлівського та інших турецьких пашів. Це призводило до того, що козаків було втягнуто в міжусобну боротьбу феодалів турецької держави за владу. Тим самим, задунайці ставали залежними від різних політичних угруповань, змушені були виступати на боці свого “опікуна“, і несли значні людські втрати. Цьому сприяла і позиція козацької старшини, яка намагалася з усього мати користь. До таких прибуткових заходів можна віднести і звичайний розбій, який чинила голота серед турецького заможного населення. Це було пов'язано не тільки із злиденним становищем голоти, але й із традицією нападів на татар і турків з метою грабунку. Тому хоч Туреччина і була зацікавлена в присутності та підтримці задунайських козаків, але через безліч перешкод і суперечок між козаками та урядом не змогла налагодити міцних союзницьких стосунків. Обопільне непорозуміння Порти і Задунайської Січі було викликане різними цінносними орієнтаціями, які за півстоліття спільного проживання так і не наблизилися. Через невдалу політику щодо російських втікачів Османська імперія сама штовхала задунайських козаків на зближення з Росією.

Російська ж сторона, позбувшись Січі у 1775 році, скоро зіткнулася з новими проблемами. Їх створили ті ж запорозькі козаки, яким, згідно з маніфестом від 3 серпня 1775 року, не відводилося навіть місця в пам'яті народу. Створена за Дунаєм Січ намагалася продовжувати традиції Запорозької Січі і тим самим притягувала до себе значну кількість втікачів. Російський уряд намагався механічно зупинити цей процес і повертав втікачів. За 1782-1802 роки російське консульство в Яссах повернуло до Росії 6.130 російських підданих, у 1802 році - 1.400, у 1803 - 1.446 підданих Імперії. [35] Масштаби втеч були значні. Кордони та військові варти не допомагали. В ліквідації Задунайської Січі уряд вбачав єдиний засіб припинити цей процес. У той же час російське військове командування високо цінувало бойові якості задунайців і, готуючись до нової війни, намагалося залучити козаків на свій бік. Одночасно це привело б до послаблення турецьких кордонів і зміцнило міжнародний авторитет та вплив Росії, особливо серед слов'янських народів.

Російська держава за допомогою різних засобів - від простої агітації до амністії і влаштування переселенців, знаходила підтримку серед задунайців і поступово залучала їх на свій бік. Діяльність російських військових чинів та дипломатів увінчалася успіхом, тому що Російська імперія на відміну від Туреччини знайшла спільну мову з козаками, налагодила міцні зв'язки і вдало використала помилки Османської імперії по відношенню до козаків.

Коли ж кошовим отаманом на Задунайській Січі став Йосип Гладкий, Росії вдалося реалізувати свої плани по поверненню задунайців у межі держави. Саме ця людина наважилася вирішити проблему Задунайського козацтва так, як вважала за потрібне: повернула козацький Кіш на батьківщину, коли Російська імперія найбільше цього прагнула.

Ставлення до Й. Гладкого як до людини і діяча в історіографії досить неоднозначне. Образ останнього кошового отамана Задунайської Січі вмістив у собі як народні уявлення про запорозьких ватажків, героїв, характерників, так і звичайної людини, яка через деякі негативні риси свого характеру робить необдумані, невиважені вчинки, що обертаються трагедією для інших. Народні перекази, які торкаються життя та діяльності Й.Гладкого, можна умовно поділити на дві групи. До першої групи віднесемо перекази, в яких висвітлюються негативні риси характеру Й.Гладкого - безвідповідальність, кар'єризм, гультяйство, хитрість, і засуджуються його вчинки, через які страждали ті, хто його оточував. Народ не схвалював того, що Й.Гладкий залишив свою родину без засобів існування, у злиднях, а сам “тинявся безвісти“. [36] Отаману робиться закид, що через його дії загинуло багато людей на Січі: тому то він не своєю смертю помер - його пропасниця забила. Й.Гладкому дорікається й за те, що коли розбагатів, то змінив своє ставлення до козаків. [37]

Для переказів другої групи характерне широке використання легенд, ідеалізація козацтва і людини, яка верховодить ними. Саме тому Й.Гладкий наділяється особливими рисами та якостями, які виділяють його із загальної маси спільноти. Показовою є легенда, пов'язана з народженням кошового. Згідно з нею, в той день, коли народився Й.Гладкий сталася страшна буря, що аж земля трусилася. [38] За народними віруваннями це означало, що на світ з'явилася видатна людина, яка буде відігравати значну роль у долі суспільства. У народних переказах, що умовно відносимо до другої групи, навіть присяга кошового отамана турецькому султану не розглядалась як зрада своїй батьківщині. Згідно з такими переказами Й.Гладкий, їдучи з України, набрав у чоботи під устілки рідної землі і на ній весь час ходив. Коли ж турецький султан змусив кошового присягнути, то Й.Гладкий відповів: “На чиїй землі стою, тому й присягаю“. [39] Перекази другої групи показують, що народ пишається своїм співвітчизником, який з бондаря перетворився на відому та легендарну людину, кошового отамана, заможного пана, який особисто був знайомий з царем.

Полярність точок зору в народних переказах, мемуарній літературі, історичних дослідженнях вимагає відтворення повного, багатогранного образу останнього кошового отамана Задунайської Січі, з діяльністю якого пов'язана доля Задунайського козацтва.

Йосип Михайлович Гладкий народився в селі Мельниках Городиського повіту Київського намісництва в сім'ї сільського старости. Рік його народження точно невідомий. Ймовірно, що він народився в 1789 році, бо за військовим формуляром, заведеним у 1828 році, Й.Гладкому було 39 років. Сім'я, в якій зростав хлопчина, була досить заможною. Батько майбутнього кошового отамана, Михайло Григорович, мав трьох синів, [40] але жодного не віддав у солдати, коли тим прийшла черга йти у військо, а відправив замість них найманців. Добрий статок сім'ї Гладких дозволяв дати дітям гарну освіту. [41] Однак у мемуарній літературі зустрічаються відомості, що Й.Гладкий був неграмотний і вмів писати тільки своє прізвище. Щоденник отамана, що зберігається у фондах Дніпропетровського музею імені Д.Яворницького, частково спростовує це твердження. Водночас сучасники Гладкого наголошують, що особливого потягу до навчання він не мав. У звітах російських офіцерів також зазначається, що Й.Гладкий - малограмотний чоловік. [42]

Про дитинство та юність Й.Гладкого свідчень не маємо. Після смерті батька він отримав у спадок шмат землі, а згодом (в 1813 році) одружився з козачкою села Краснохижинці Золотоноського повіту Феодосією Андріївною Мазур. [43] Одне за одним у подружжя Гладких народилося четверо дітей - двоє синів і дві доньки. Утримувати сім'ю та сплачувати податки ставало дедалі важче. Праця на власній землі не приносила вагомих прибутків. До того ж, за словами сучасників, Йосип не виявляв здібностей до землеробства. Кропітка робота на власному полі не приваблювала “широкої козацької натури“ Гладкого. [44] Дуже скоро він починає продавати ділянку за ділянкою батьківську землю. Щоб якось зводити кінці з кінцями, Й.Гладкий намагається знайти додатковий заробіток. Деякий час він бондарював у Краснохижинцях, потім працював по вільному найму - копав льохи. Однак це не покращило становища сім'ї. Борги зростали. Коли від батьківської спадщини залишилися тільки присадибна ділянка, десятина землі та пара волів, Й.Гладкий вирішує податися на заробітки. Він залишає сім'ю на утриманні свого брата Максима, подарувавши за це йому пару волів, і в 1820 році відправляється на пошуки роботи.

Й.Гладкий брався за будь-яку справу, яка обіцяла йому добрий прибуток. Спочатку він найнявся до багатого козака і зумів заручитися довірою господаря. Той доручив Гладкому волів та вози і відправив з чумацькою валкою до Криму. Довіра козака своєму робітникові була невиправданою. Йосип не повернувся туди, де працював. Причина прозаїчна. Гладкий загуляв і позбувся всього, що йому було довірено. [45] За таких обставин він змушений був тікати подалі від попереднього місця роботи. Так Й.Гладкий опинився в Новоросії, де найнявся теслярувати. Не знаючи добре теслярської справи, він за певну платню взявся будувати водяний млин. Гладкий майже скінчив роботу, та його недосконалий млин був змитий водою і розтрощений вщент. [46] Й.Гладкий знову зникає і через деякий час з'являється в Одесі, де займається бондарством. З Одеси сім'я Гладкого отримує першу і останню впродовж 9-ти років грошову допомогу в розмірі 40 карбованців від свого годувальника.

Очевидно Йосип не так добре вмів бондарювати, бо змушений був залишити це ремесло і найнятися робітником до пана. Різноманітність роботи, за яку брався Гладкий, демонструє певні риси характеру цієї людини. Відсутність схильності до якогось одного виду діяльності і явна недосвідченість у тих галузях, де він працював, свідчать про надмірну самовпевненість, дещо ліниву вдачу і схильність до швидкої наживи.

В Одесі Й.Гладкий намагався одружитися на служниці свого роботодавця. Та священик, до якого звернувся Гладкий за послугами, послав запит на батьківщину “нареченого“. Скоро стало відомо, що він вже одружений і має чотирьох дітей. Після отриманням таких новин Гладкий спішно залишає Одесу і з'являється спочатку в Керчі, а згодом тікає на Задунайську Січ. [47]

Даремно сім'я чекала звістки від господаря. Він у черговий раз (тепер вже за Дунаєм) приховав правду про свій сімейний стан і був прийнятий в січове товариство в Платнірівський курінь. З прийняттям у козаки Й. Гладкий отримав і нове прізвисько - Бондарь. Члени родини та родичі протягом декількох років не отримували жодної звістки від Й. Гладкого. Тому його стали вважати загиблим. За таких обставин Максим Гладкий зрікся всіх зобов'язань опікуватися сім'єю брата і вигнав родину Йосипа з хати. Феодосія Андріївна з дітьми повернулася в своє село до матері. Перезимувавши зиму в Краснохижинцях, вона продала останній шмат землі з колишнього господарства свого чоловіка і за виручені гроші купила землянку в Мельниках. У цьому помешканні сім'я Гладкого прожила до 1829 року. Щоб якось платити податки і утримувати сім'ю, дружина козака Бондаря працювала у господарствах заможних родин, “тіпала коноплі за повісмо“. [48] Старші діти також змушені були йти в найми до багатих односельчан чи родичів. Малоприбуткова праця членів родини Й. Гладкого не дозволяла їм вибратися із злиднів. Водночас слід зазначити, що Феодосія Андріївна платила податки не тільки за себе та дітей, а й за чоловіка, який не озивався декілька років, проте офіційно не вважався загиблим.

Коли сім'я бідувала і ледь-ледь зводила кінці з кінцями, Й.Гладкий успішно просувався по сходинках військової кар'єри за Дунаєм. У складі п'ятитисячного козацького загону у флотилії під командуванням головнокомандуючого турецьких та єгипетських військ Ібрагім-паші він брав участь у війні турків з греками. Під командою кошового Якова Мороза ходив походом під Міссолунгу, брав участь в облозі та штурмі фортеці. Після цього походу був обраний курінним отаманом Платнірівського куреня. Такі риси характеру курінного Бондаря, як завзятість, винахідливість, розум, хитрість найбільш яскраво проявилися саме на Січі. Не залишилися поза увагою задунайського населення і підприємницькі здібності курінного Платнірівського куреня. З метою покращання добробуту свого куреня Бондарь налагоджує зв'язки із задунайською райєю і намагається підтримувати приязні стосунки з тими, з ким вигідно співпрацювати. Коли в 1827 році на Задунайській Січі постало питання про вибори нового кошового отамана, Й.Гладкий був одним із претендентів. На Покрову цього ж року він стає кошовим отаманом Задунайської Січі. [49]

З вибором на посаду кошового отамана Йосипа Гладкого російська держава нарешті отримала ту людину, яка зголосилася очолити перехід задунайських козаків у межі Росії. Попередники Гладкого, хоч особисто були не проти повернення на батьківщину, однак взятися за перенесення козацького Коша до Російської імперії не наважувалися. Кошовий отаман Василь Незамаївський на початку 1827 року на таку ж пропозицію відповів: “Нехай, хто заводив на Січ, той і виводить, а я не буду виводити“. Своє рішення він пояснює тим, що “багато народу запропастимо - турок виріже“. [50] Складається враження, що Й.Гладкого мало турбувало питання, що ж буде з тими, хто не побажає повернутися до російської держави, чи з якихось-то причин не зможе здійснити перехід. Наявність опозиції до кошового давала йому підстави думати, що значна частина задунайського населення на повернення в межі Росії не наважиться. Однак перспектива воювати в черговий раз проти своїх співвітчизників, активна агітація з боку російської держави та попередження про репресивні заходи в разі відмови співробітничати як зі сторони Росії, так і Туреччини, змусили Й.Гладкого вдатися до рішучих дій.

Аналіз документів із канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора дає підстави стверджувати, що новообраний кошовий отаман ще до того як обійняв цю посаду мав тісні контакти з ізмаїльським градоначальником С.Тучковим. Не виключено, що Й.Гладкий став головною людиною на Задунайській Січі при активному сприянні російської сторони, яка через своїх агентів за Дунаєм забезпечила йому підтримку більшості задунайського населення, особливо райї. З обранням Гладкого на посаду кошового контакти між ним і С.Тучковим стали регулярними. Сам Й.Гладкий, посилаючись на листи ізмаїльського градоначальника, запевняв своїх соратників, що російський чиновник, уповноважений самим імператором, вже в котрий раз обіцяє всім козакам, у разі їх повернення на батьківщину, прощення і надання їм таких же прав і свобод, які вони мають за Дунаєм. Листи С.Тучкова і мирні заходи російського уряду по відношенню до задунайців, як-то загальна амністія і влаштування на нових місцях поселення, стали певним гарантом для тих, хто мріяв повернутися в межі російської держави. Та й у самого Й.Гладкого з'явилася чудова можливість прислужитися московському царю, а отже, покращити своє становище, з'єднатися з своєю сім'єю і в доброму статку прожити решту життя. Адже він повертався на батьківщину не втікачем, не найманим робітником з розореним господарством, а шанованою людиною, кошовим отаманом Задунайської Січі, який допомагає державі в скрутний для неї час.

Заручившись запевненнями і обіцянками С.Тучкова, Й.Гладкий почав таємно готуватися до переходу в межі Росії. Підготовка до повернення велася в суворій таємниці обмеженим колом людей. У задум Гладкого перевести Січ у межі російської держави була посвячена невелика група задунайців. Загроза смертної кари як з боку січового товариства на чолі з старими запорожцями, так і з боку турецького уряду не дозволила кошовому та його спільникам вести широку, відкриту агітацію про повернення Задунайського Коша в межі Російської імперії. Головним було саме це - перевести Кіш, а не вихід кошового із Січі. Питання ставилося саме так - не стільки переведення задунайців, скільки перенесення Коша в Росію. Й.Гладкий, як і його попередники, спочатку намагався вирішити це питання через переговори та листування з російськими урядовцями. Але такий спосіб виявився не ефективним, бо козацтво ніяк не зважувалося на якесь рішення. Згодом це прийшлося вирішувати під тиском обставин. Ймовірно, що більшість козаків для себе питання переходу вирішили набагато раніше ніж він стався. Була необхідна людина, яка зважилася б очолити переселення до російської держави. Й.Гладкий став виразником поглядів та прагнень частини задунайців, які покладали на нього певні сподівання. Падіння Січі сталося б і без нього та подій 1828 року. Вони лише прискорили об'єктивний процес занепаду Задунайської Січі. Можливо, що на місці Гладкого міг бути інший кошовий або курінний отаман і тоді, можливо, події розгорталися б дещо по-іншому. Але козаки вибрали саме Й.Гладкого і саме йому довірили свою долю, своє майбутнє. Отже, у них були підстави зробити саме такий вибір. Появу такої людини як Й.Гладкий на чолі Задунайського козацтва не можна вважати випадковою. Все це є складовою частиною загального процесу внутрішньої еволюції Задунайської Січі.

Трагедія задунайського населення полягала в тому, що напередодні нової російсько-турецької війни 1828-1829 років на Задунайській Січі не було публічно обговорене, а тим більше вирішене, питання, яке хвилювало кожного козака. Очевидним було те, що військові дії між Росією та Туреччиною розгорнуться саме на території, де проживало населення Січі. Це означало, що задунайці будуть втягнені у вир війни. Не виключена була і можливість переселення козацького Коша турецьким урядом подалі від кордонів, від театру воєнних дій (серед задунайців, не без участі кошового, поширювалися чутки про наміри султана переселити козаків чи то до Варни, чи то на Босфор). Але питання, яку ж зайняти позицію при подібних обставинах, задунайцями публічно порушено не було. Через вкрай напружені соціальні відносини на Задунайській Січі ніхто не був впевнений у мирному розв'язанні цієї проблеми. Інтереси різних соціальних груп були настільки протилежні, що підкорення рішенню якоїсь групи чи, навіть, більшості означало б відступ від принципів і переконань. Та задунайців більше непокоїв не розбрат на Січі, а загроза фізичного винищення всього запорозького населення турками в разі найменшої підозри в прихильності і сприянні російській армії, а тим більше в намірах перейти до Російської імперії.

Таким чином, у 20-ті роки ХІХ століття Задунайська Січ переживала глибоку кризу, яка охопила як Задунайське козацтво, так і все населення, що знаходилося під юрисдикцією Коша. Саме криза Задунайської Січі, про наявність якої свідчать вкрай загострені економічні, соціальні, політичні протиріччя серед задунайців, породила новий тип козаків, для яких тиск з боку Росії та Туреччини в умовах підготовки війни став вирішальним. Тому питання про причини переходу задунайців в межі російської держави практично зводиться до питання про причини кризи Січі і витоки нового типу козацтва.

Криза Задунайської Січі була очевидною навіть для самих задунайців. Багато з них були незадоволені власним становищем. Січ за Дунаєм відрізнялася від своїх дніпровських попередниць і зберігала традиції лише зовні. Перебування запорожців у межах Османської імперії приводить до того, що козаки перестають виконувати основне своє призначення. Поступово занепадає лицарський дух українського козацтва. Воно не бажає воювати, уникає військової служби і перетворюється на господарсько-військову одиницю Османської імперії. А турецький уряд на це не зважає, а навпаки постійно змушує козаків брати участь у російсько-турецьких війнах і воювати проти колишніх співвітчизників, посилає їх на придушення національно-визвольних повстань християнського населення Османської імперії, сприяє втягненню задунайців у міжусобну боротьбу різних феодальних груп тощо. Поповнення чисельності Задунайського козацтва за рахунок українського некозацького елементу ще більше ускладнювало ситуацію на Січі і сприяло еволюції козацьких звичаїв і традицій. Все це свідчить про кризу Задунайської Січі і про необхідність подолання її. Повернення на батьківщину козаків було спробою розв'язати вузол протиріч, який склався в середовищі задунайського товариства.

Організація козацьких формувань із задунайців. Війна, яка з самого початку уявлялася неминучою, розпочалася 14 квітня 1828 року. Одразу після її оголошення за наказом турецького султана Мухамеда ІІ до Задунайської Січі було надіслано фірман з наказом кошовому отаману негайно виступити з усім козацьким військом до Сілістрії. Й.Гладкий зволікав з виконанням наказу. Реальна перспектива бойових дій проти колишніх співвітчизників викликала занепокоєння на Січі і кошовий сподівався, що козаки піднімуть питання про те, як бути при обставинах, що склалися. Та цього не сталося. Задунайців лякала перспектива розправ як з боку старих козаків “за зраду ідей“, так і з боку турків “за зраду султану“. Тому Й.Гладкий з обмеженим колом, посвячених у його плани, готувався до переходу на батьківщину і зволікав з виконанням розпоряджень вищих турецьких чиновників.

На страсний тиждень 1828 року Задунайська Січ отримала черговий і дуже різкий наказ султана про негайний виступ Війська буткальських козаків у кількості 3.500 осіб до Сілістрії. Йосип Гладкий формує загін із 2.000 козаків - противників ідеї повернення Задунайського Коша в межі Росії, і відводить їх до місця розташування турецької армії. Передавши задунайців великому візиру, він переконує останнього у необхідності повернутися на Січ з метою зібрати всіх козаків по плавнях, а також підняти і перевести Кіш на час війни в Адріанополь. [51]

З поверненням на територію Задунайської Січі Й.Гладкий збирає козацьку раду, яка за відсутністю найбільш завзятих козаків підтримує пропозицію кошового перейти до Російської імперії. Кошовий отаман розумів, що російська держава чекає від нього саме переведення Коша, а не виходу купки задунайців. Здійснити перехід без згоди загальної козацької ради Й.Гладкий не міг. Інакше це була б втеча кошового і його спільників. Проведення загальної козацької ради, рішення якої без присутності найбільш завзятих противників ідеї повернення до Росії було очевидним і давало змогу Й.Гладкому при переході забрати атрибути влади, похідну церкву, канцелярію, скарбницю. З ними перехід набував силу повернення козацького Коша на батьківщину.

9 травня 1828 року, залишивши більшу частину своїх пожитків, але взявши клейноди, військовий скарб та похідну церкву, “частина запорожців та запорозької райї на 61 човні“ вийшла в море. Наступного дня, 10 травня 1828 року, Базарчуцька Бессарабська карантинна застава сповіщала новоросійського та бессарабського цивільного губернатора про прибуття з-за кордону на невеликому човні з 11 запорожцями при двох бунчуках і трьох знаменах турецької Запорозької Січі кошового отамана Й.Гладкого. За повідомленням застави, він прибув “для того, щоб із запорозьким військом, що знаходиться під його командою, перейти в підданство Російської імперії“. [52]

Аналіз документів канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора дає можливість стверджувати, що для Базарчуцької застави поява кошового отамана Задунайської Січі була повною несподіванкою. Не маючи ніяких розпоряджень щодо прийняття задунайців, командир Кілійських гирл і флоту капітан-лейтенант Коробка прийняв їх із повним дотриманням правил і перестороги і відправив під конвоєм до Ізмаїлу. При цьому він залишив при Базарчуцькій заставі одного козака “для запевнення запорожців, які будуть переходити із-за кордону на наш бік“, що їм не будуть чинити ніяких утисків. [53] За кошовим отаманом до Базарчуцької берегової застави прибула і запорозька флотилія. Згідно з бажанням козаків бути ближче до свого кошового отамана всі прибулі під конвоєм були також відправлені до Ізмаїлу. [54]

Першим, 10 травня біля 12-ї години ночі, через Кілійське гирло до Ізмаїльського порту увійшов під конвоєм козацький човен з Й.Гладким та десятьма козаками. В Ізмаїльській карантинній заставі кошовий отаман ще раз виклав мету свого прибуття і прихильно поставився до карантинної обсервації. Тут же він повідомив про 1.000 козаків із сім'ями, які йшли за ним. [55] Наступного дня о 16 годині до Ізмаїлу під конвоєм прибула частина запорожців, яка складалася із 500 душ обох статей.56 Протягом усього травня Ізмаїльська карантинна застава приймала із Туреччини козаків-переселенців, козацькі сім'ї, райю та їх рухоме майно. Незважаючи на те, що значна кількість Задунайського козацтва, що мешкало за Дунаєм, не мала намірів повертатися на батьківщину, перехід Задунайського Коша в межі російської держави все-таки відбувся. З переходом козаків до Росії Османська імперія втратила стратегічну ініціативу, а російська держава підкріпила авторитет визволительки християнських народів проти мусульманського світу, зміцнила позиції армії, укріпила кордони і головне - позбулася небезпечної у всіх відношеннях для абсолютистської монархії Задунайської Січі.

Через 5 днів, 16 травня, командуючий 2-ю армією генерал-фельдмаршал П.Х.Вітгенштейн отримує донесення від генерал-майора Тучкова. Ним сповіщалося, що кошовий отаман Задунайської Січі з курінними отаманами, писарем, осавулами, церквою, регаліями та 1.000 козаками перейшов із-за Дунаю на російський бік і виявив “покірність Російському Імператорському Престолу“. [57] На що командуючий наказує генерал-майору Тучкову негайно зв'язатися з найближчим карантинним керівництвом і зобов'язати їх організувати карантин для задунайців так, щоб козакам було зручно і не обтяжливо. На думку Вітгенштейна, це є дуже важливим і повинне послужити прикладом для інших.

До кінця травня козаки та задунайська райя без перешкод з боку турецького уряду добиралися до Ізмаїлу. Розгляд рапортів, надісланих командуючому 2-ю армією П.Х.Вітгенштейну, дає можливість припустити, що турецька сторона в той час ще не знала про втечу кошового отамана і частини буткальських козаків до російської держави, або не вірила тому, що вже сталося. Перші репресії проти задунайців на державному рівні розпочалися після взяття Ісакчі 28 травня 1828 року. Вжиті за наказом турецького султана заходи мали жахливі наслідки для задунайського населення, яке залишилося в межах Османської імперії. Козаків, які перебували у Сілістрії, було негайно роззброєно і відіслано в Адріанополь. Деякий час їх тримали в Адріанопольській в'язниці, а згодом перевели до Стамбула і по черзі посилали на різні роботи. На Січ було послане турецьке військо. Воно вчинило погром всього населення Добруджі, яке було під захистом Задунайської Січі. Сама ж Січ була повністю зруйнована. Один із вцілілих задунайців, який потім приєднався до Азовського козацького війська, розповідав, що “коли турки дізналися про зраду Гладкого і перехід його з частиною козаків до Росії, то набігли з різних місць і почали різати запорожців, що залишилися, де тільки ті зустрічалися. Убивали з великою жорстокістю всіх, хто траплявся під руки, порятунку нікому не було, кров рікою лилася. Відчайдушні зойки, несамовиті крики і голосіння не спиняли диких бузувірів“. [58] Але ще до того, як на територію Задунайської Січі вступило турецьке військо на домівки беззахисної райї напили мокани (трансільванські пастухи), румуни, болгари і не тільки грабували її, а й вирізалии б усіх, якби не заступництво румунського священика. [59]

Дати оцінку діям Й. Гладкого важко. Як кошовий отаман Задунайської Січі, він зрадив козацьке товариство, яке довірило йому отаманувати над собою і фактично доручило розпоряджатися життям козаків та цивільного населення. Згідно з козацьким звичаєвим правом він скоїв один із найстрашніших гріхів, який мав каратися смертю. З точки зору людяності, моралі вчинок Й.Гладкого жахливий і невиправданий. Наслідком його дій була загибель великої кількості ні в чому невинних людей. За документальними даними напередодні війни Росії з Туреччиною в 1828-1829 роках на території Задунайської Січі проживало близько 15.000 населення. У травні 1828 року до Росії перейшло близько восьмисот осіб. Отже переважна частина задунайського населення була залишена купкою змовників на поталу туркам. Дії кошового і його однодумців були не виваженими, не підготовленими, до кінця не продуманими і як наслідок - великі жертви. Події травня 1828 року фактично поклали край існуванню Задунайської Січі, хоча за кількістю переселенців вони не дуже різнилися від попередніх переходів козаків до російської держави.

Однак не все задунайське населення було винищене турецьким військом. Як тільки по Добруджі почали розповсюджуватися чутки про вчинок кошового та його однодумців, задунайські козаки, що були на заробітках, та райя, яка бачила втечу частини козаків на чолі з Й.Гладким, спішно залишали місця свого проживання чи роботи і тікали подалі від території Січі. Вони ховалися по плавнях, тікали до великих міст, намагалися змішатися з сільським населенням нетурецького походження (наприклад, з липовансько-некрасівським населенням Добруджі). Після репресивних заходів уряду Османської імперії і суворої заборони відновлювати Запорозьку Січ уціліле українське населення, приховуючи своє походження, поряд з місцевими жителями продовжувало займатися мирними галузями господарства. Після війни Й.Гладкий намагався повернути частину січових козаків, які ще на початку 1828 року за наказом султана були надіслані до турецької армії для участі у військових кампаніях проти греків. З цього приводу зав'язалося листування на найвищому рівні. З нього стало відомо, що із 603 осіб на початок 1830 року 65 козаків втекло до Росії й уціліло 263, які утримувалися в жахливих умовах у Константинопольській в'язниці. На кінець липня їх значилося по списках уже 238 осіб. Імператор Микола І наказав своєму посланнику в турецькій столиці клопотатися про повернення цих козаків до Росії. Однак невідомо, чи були українські в'язні повернені на батьківщину. [60] Про 2.000 козаків, що були відведені під знамена сілістрійського паші, Й.Гладкий ніколи не згадував. Адже він сам віддав їх на розправу туркам. Будь-які відомості про цих козаків могли б серйозно нашкодити отаману і похитнути його авторитет як в очах громадськості, так і близьких йому людей.

Коли турецьке військо чинило розправу на території Задунайської Січі, вихідці із турецьких володінь із своїм рухомим майном проходили карантинну обсервацію в Ізмаїлі. У цьому місті перебував і імператор Микола І, який особисто очолював російську армію у війні з Туреччиною. 20 травня запорозькі депутати питалися дозволу про представлення їх цареві. Дозвіл було отримано, і на аудієнцію були допущені Й.Гладкий, курінні отамани, писар, осавули. Кошовий Задунайської Січі склав до ніг російського імператора клейноди, шаблю, шапку, пожалувані йому турецьким султаном. Писар додав до цього всі фірмани та ярлики, які були надані війську султаном та сераскирами. Цар, прийнявши всі регалії, простив запорожцям “гріх їх предків“ і милостиво дозволив оселитися їм в російській державі для служби царю і вітчизні. Задунайці, присягнувши на вірність імператору і російській державі, прохали Миколу І дозволити їм якнайшвидше взяти участь у військових діях. [61]

Вже 24 травня козаки були залучені до операції по захопленню добре укріпленої фортеці Ісакчі. Не добувши два тижні карантинного терміну, із Ізмаїльської портової карантинної застави по Височайшому повелінню в діючу армію були відправлені 218 козаків на чолі з кошовим та курінними отаманами і 40 козацьких чайок для перевезення 450 піхотинців. [62] 25 червня 1828 року задунайські козаки разом із офіцером титулярним радником Михайловим відправилися до переправи через Дунай при селищі Сатунове. 25 травня задунайцями була проведена розвідка старої дамби через болото, яка тягнулася під стіни Ісакчі. Відомості козаків були перепровірені флігель-ад'ютантом, посланим Головним штабом. Вище військове командування з осторогою ставилося до запорожців, тому дамбою вирішено було скористатися тільки після перевірки даних армійськими розвідниками.

Переправа через Дунай почалася 27 травня 1828 року. Частина запорожців на 40 човнах перевозила до дамби 17 і 18-й єгерські полки генерала Курносова, а решта була розставлена вздовж валу для показу дороги. Переправлені по дамбі полки єгерів дійшли до фортеці і забезпечили успішний десант 2-ї бригади 9-ї піхотної дивізії генерала Рудзевича, козацьких полків Секретова та Стукачевського.

Турецький гарнізон оборонявся недовго і під натиском російських військ почав втікати. 20 гармат і неприятельський табір дістався переможцям. [63] 28 травня імператор отримав із рук паші ключі від фортеці. Микола І переїхав через Дунай на запорозькому човні, яким керував Й.Гладкий, а веслярами були курінні отамани. Треба віддати належне імператору, який без охорони і супроводу не побоявся сісти на козацького човна і повністю довіритися задунайцям. Цим він виказав їм свою довіру і подяку за допомогу в перемозі над турецькою фортецею, що вважалася неприступною. Безперечно, у добре проведеній операції була велика заслуга Й.Гладкого та задунайців. Один із учасників цієї кампанії так описував внесок козаків: “Особливе завзяття проявили запорожці під керівництвом свого кошового Йосипа Гладкого, який подав їм приклад безстрашшя і діяльності“. [64] Заслуги запорожців достойно були оцінені російським командуванням. За пропозицією генерала Рудзевича, 10 козаків, які особисто відзначилися при штурмі, нагороджувалися орденами, а Й.Гладкий одержав із рук імператора золотий Георгіївський хрест і полковницькі погони (офіційно орден Святого Георгія 4-го ступеня був пожалуваний кошовому 1 січня 1830 року [65]). Тоді ж Й.Гладкий і був призначений наказним отаманом Окремого Запорозького війська. Під час нагородження імператор висловив побажання бачити у складі російської армії козаків, які брали участь у штурмі фортеці, а самого Й.Гладкого - при Головному штабі радником щодо можливого використання турецьких шляхів. Прикомандирований таким чином до Головного штабу, Й.Гладкий вже 4 червня був відправлений до Браїлова для організації переправи. 26 червня кошовий вже біля Гірсова - на переправі російських військ через Дунай. [66]

Протягом усього 1828 року близько 200 козаків разом з отаманом беруть активну участь у бойових діях на боці російської армії. Вони зберігають традиційний січовий поділ на курені, через що значно відрізняються від усіх інших військових формувань російської армії. Козаки вели розвідку місцевості, брали участь у штурмі турецьких фортець. Вони зарекомендували себе вмілими і відважними вояками, за що багато хто з них був нагороджений орденами і отримав чин.

У цьому ж, 1828 році, Й.Гладкий починає клопотатися про створення із задунайців окремої бойової одиниці. Клопотання отамана зводилися до 3-х головних питань: 1) призначення козаків на службу, попередньо створивши із них окрему військову одиницю; 2) забезпечення козацьким сім'ям утримання; 3) забезпечення утримання тим козакам, які не придатні до служби. [67] Особливо гостро постало питання про подальшу долю неслужилого задунайського населення, коли 8 червня 1828 року Ізмаїльська портова карантинна застава сповістила, що запорозькі козаки з їх сім'ями, райя, які перебували в карантині після прибуття із-за кордону, у складі 578 душ, по закінченню обсервації передані у відомство головного попечителя колоністів Південного краю генерал-лейтенанта І.М.Інзова. [68]

Повернення козаків Задунайської Січі в скрутний для Російської імперії час сприймалося тогочасним суспільством як прояв патріотизму, любові до своєї вітчизни, намагання допомогти батьківщині в нелегкий для неї час. Учасник військової кампанії 1828-1829 років капітан Лук'янович писав, що перехід частини задунайців був дуже корисним для Росії. Вони “багато в чому сприяли успішній переправі...через Дунай і відкрили... зручності для очищення всієї країни... між морем, правим берегом Дунаю і Трояновим валом, де знаходяться Тульча, Ісакча, Мачин, Гірсов, Кюстенджи і татарські житла“. [69] Безперечно, відомості, надані задунайцями, військова доблесть козаків під час бойових операцій не викликають сумнівів. Однак сам факт повернення козаків у межі російської держави мав велике значення в політичному плані.

Перехід козаків у “лоно вітчизни“ сприяв підтримці зовнішньополітичного курсу російської держави. Тому й не дивно, що у вищих ешелонах влади зростає популярність особи Й.Гладкого, який стояв на чолі козаків і перевів Січ у межі російської держави. Перебування його при Головному штабі російської армії зблизило кошового не тільки з вищими військовими сановниками, а навіть із самим імператором. Про прихильне ставлення царя Миколи І до Й.Гладкого не раз писав, згадував і пишався старший син отамана В.Й.Гладкий. Посилаючись на слова батька та його соратників, В.Гладкий стверджував, що між Й.Гладким та імператором встановилися досить доброзичливі відносини. Отаман на прохання царя супроводжував його в подорожі до Одеси, де був представлений імператриці.

Саме ця людина 28 липня 1828 року за наказом Миколи І була відправлена на Кубань для огляду земель, зручних для переселення задунайців. Із Кубані Й.Гладкий поїхав до Санкт-Петербурга, де прозвітував про наслідки своєї поїздки, а потім повернувся на Дунай. Наслідком подорожі отамана тепер вже Окремого Запорозького війська стала думка про те, що найбільш зручними для поселення задунайців є землі навколо Анапи.

Експедиція отамана в передгір'я Кавказу була зумовлена не стільки у зацікавленості уряду в колонізації південно-східних окраїн держави населенням, яке було б здатне самостійно себе утримувати і захищати від “неприятельських народів“ Кавказу, а скільки у зменшенні соціальної напруги у центральних губерніях і поступовій ліквідації українського козацтва як захисника демократичних традицій в Україні та основної рушійної сили національно-визвольних рухів. На прийняття такого рішення частково вплинуло і прохання задунайських козаків “приєднатися до Чорноморського козацького війська, що походить із одного з ними Запорожжя“. [70] Прагнення задунайців поселитися на слабо заселених окраїнах держави, на чорноморському узбережжі, було зумовлене їх устремлінням з'єднатися з рештою колишніх запорозьких козаків, підтвердити козацькі права та привілеї, зберегти свою належність до козацького стану, отримати достатню кількість придатної для обробки землі. Сумісне проживання з чорноморцями гарантувало задунайському населенню, в разі необхідності, військову та матеріальну допомогу. Отже, переведення задунайців на Кубань було корисним як для держави, так і для самих задунайців.

Однак Й.Гладкий не поділяв прагнень більшості козаків свого війська переселитися на Кубань. Подорож у західну частину Кавказького хребта, що супроводжувалася зустрічами з наказним отаманом Чорноморського козацького війська та офіцерами регулярної армії, переконала Й.Гладкого в неможливості співіснування в умовах військового часу Окремого Запорозького війська поруч із Чорноморським. Його малочисельність, слабка боєздатність та необізнаність із місцевістю говорили не на користь формування із задунайців. Переведення задунайського населення в передгір'я Кавказу було, скоріш за все, кінцем військової кар'єри і самого Гладкого як наказного отамана козацького війська. Він би втратив те становище в суспільстві, якого досяг. У зв'язку з цим майбутнє було досить непевним. Для такої людини як Й.Гладкий це було б сильним ударом, крахом усіх його надій і сподівань. Тому в своєму звіті Й.Гладкий вказував, що вибрана ним для поселення козаків місцевість ще повністю не відвойована у неприятельських народів. А задунайцям, позбавленим засобів до існування, в умовах військового часу буде дуже важко, а то й неможливо, обжитися на нових місцях. Подібне може спричинити як втечі до Туреччини, так і загибель значної кількості людей. Командир Окремого Кавказького корпусу Паскевич-Єриванський, від якого зажадали думки щодо переведення задунайських козаків на Кубань, також вважав це переселення передчасним і небезпечним через чуму, яка поширилася на значну територію. Як наслідок - наказ Миколи І “з поселенням біля Анаппи запорозьких козаків почекати до закінчення експедиції... проти неприятельських до нас гірських народів“. [71] Тоді ж таки військовий міністр О.І.Чернишов наказав новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову подати свої міркування стосовно можливостей залишити запорожців при гирлі Дунаю на острові, який називається Старою Кілією, при умові, якщо останній після заключення миру з Османською імперією ввійде до складу Росії. [72] Козаків таке вирішення проблеми цілком задовольняло. Адже Добруджа була ними обжита, освоєна. Родючі чорноземи та наявність цілини давали можливість займатися землеробством та скотарством, а плавні Дунаю - займатися різного роду промислами. Проживання козаків у дельті Дунаю та на чорноморському узбережжі сприяло розвитку рибальства. Саме воно і було головною галуззю господарства козаків. Наявність на січових землях власних міцних господарств, приватних рибальських заводів, торгових козацьких будинків тільки підтверджують наміри козаків та райї залишитися на землях Нижнього Дунаю, “на Чорному морі, поблизу України“. Але відвойовані російською державою землі після підписання мирного договору поверталися під протекторат Туреччини. Тому питання про місце поселення Окремого Запорозького війська залишалося відкритим.

У той же час Й.Гладкий, після повернення на Дунай, відновлює клопотання про тимчасове утримання задунайців. Вони реалізувалися указом Миколи І. Своїм розпорядженням імператор вирішив 2 важливі проблеми, які постали перед задунайцями. Він 1) визначив військову службу задунайців; і 2) вирішив подальшу долю неслужилого населення колишньої Задунайської Січі. Сім'ї козаків, нездатні до військової служби чоловіки, священики, колишня райя за розпорядженням Миколи І отримували незначну суму грошей і тимчасово поверталися за Дунай на територію Задунайської Січі, яка контролювалася російськими військами. [73] Питання остаточного поселення задунайців вирішене не було і відкладалося на невизначений час.

Служиле козацтво повинне було сформувати піший п'ятисотенний полк. Озброєння полку мала становити трофейна зброя з турецьких фортець. Обмундирування козакам поступало від армійського інтендантства. Й.Гладкому дозволялося призначати козаків на посади осавулів, сотників та хорунжих і представити для затвердження їх у цих званнях. Отже, козацький полк мав своїми безпосередніми командирами козаків, обраних на офіцерські посади. Проте вони повністю підлягали армійському керівництву. Російський уряд, призначивши на офіцерські посади людей із козацького середовища, не довіряв задунайцям. Тому в Дунайському полку залишався призначений раніше в Окреме Запорозьке військо титулярний радник Писаренко “для ведення письмових справ“. [74] Крім справочиння цей чиновник повинен був стежити за станом справ у Дунайському козацькому полку та у місцях поселення задунайців. Полковнику Й.Гладкому наказувалося “надалі про все, що буде стосуватися оформлення полку чи повернення... запорожців на попереднє помешкання за Дунай входити з пропозиціями“ до уряду.

Під час формування полку виникли певні труднощі, адже із запорожців, що вийшли з Й.Гладким із-за Дунаю, здатними до військової служби на 1829 рік були визнані тільки 123 козаки. Тому полк був доукомплектований за рахунок задунайців, що раніше вийшли в межі Росії і проживали в колоніях Новопокровській та Керч-Єнікальській. На початку 1829 року п'ятисотенний козацький полк вже було сформовано й іменним указом від 4 квітня 1829 року названо Дунайським. [75] Він прикомандировувався до Дунайської флотилії. Офіцери в цей полк були призначені ще в грудні 1828 року. [76]

Дунайський козацький полк брав участь в облозі і взятті Сілістрії. Потім був відряджений корпусним командиром Красовським на територію Задунайської Січі для боротьби з чумою. Після її ліквідації в 1830 році козацький полк повернувся через Сатуновський карантин у межі російської держави і до 24 листопада 1831 року служив при Дунайській флотилії. [77]

Після закінчення війни 1828-1829 років російські війська мали залишити територію колишньої Задунайської Січі, яка ними контролювалася. У зв'язку з цим постало питання про подальшу долю неслужилого населення Окремого Запорозького війська, яке за наказом Миколи І в червні 1828 року було відправлене на попереднє місце проживання. У червні 1829 року Й.Гладкий отримав із Військового міністерства розпорядження, за яким задунайці мали залишити територію колишньої Січі і направитися до Керчі, де їм будуть відведені зимові квартири. Військовий міністр доводив до відома наказного отамана, що для поселення війська буде віднайдена ділянка землі десь на півдні, пошуками якої займеться новоросійський та бессарабський генерал-губернатор М.С.Воронцов.

14 липня 1829 року Й.Гладкий писав управляючому Бабадагською областю генерал-майору Тимановичу, що наказ про переселення надійшов пізно і козаки не зможуть упорядкувати до зимового періоду свої господарства. Тому він просить призначити зимові квартири на 275 сімей в кількості 1.106 душ у Херсонській чи Таврійській губерніях у зручних місцях при берегах Дніпра так, щоб не заважати місцевому населенню, і щоб мати пасовиська для худоби. [78] Згодом виявилося, що і Керч не зможе прийняти всіх задунайців. Тому неслужилим козакам та козацьким сім'ям уряд призначив тимчасові квартири в селах Каїри, Любомирівка, Рубанівка Дніпровського повіту Таврійської губернії. [79] У жовтні 1830 року Й.Гладкий рапортував генерал-лейтенанту Красовському, що він прибув із Запорозьким військом у Дніпровський повіт Таврійської губернії. [80]

Згідно з поданою до канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора відомістю до Таврійської губернії мало йти неслужилого населення Окремого Запорозького війська 1.072 душі чоловічої та 687 душ жіночої статі, серед яких було 364 сім'ї у кількості 1.384 душі; 340 неодружених чоловіків; 14 осіб духовного звання; 21 особа чоловічої та жіночої статей - жінки і діти козаків 2-ї сотні Дунайського полку, які залишилися при Сатуновській переправі. [81] Звільнившись із служби, на тимчасові квартири в Таврійську губернію мав прибути і Дунайський піший козацький полк у складі 16 обер-офіцерів, 10 урядників, писаря, 550 рядових козаків - усього 577 душ чоловічої статі. [82] Отже, на 1830 рік Окреме Запорозьке військо - Дунайський козацький полк і неслужиле задунайське населення - нараховувало 2.336 душ, із них 1.649 душ чоловічої і 687 душ жіночої статі.

Детальний аналіз відомості показує, що служилого козацтва в Окремому Запорозькому війську було в 2,5 рази менше, ніж неслужилого населення. Це дає підставу говорити, що в травні 1828 року до Росії перейшла незначна частка козаків-січовиків і переважна кількість мирного населення, яка була під юрисдикцією Задунайської Січі. А якщо врахувати, що до Дунайського полку були зараховані козаки, які раніше повернулися в межі Російської імперії, та чоловіки з райї, то частка козацтва ще більше зменшується. Стають зрозумілими турботи наказного отамана, пов'язані з підвищенням військової підготовки козаків полку, адже в козацькому формуванні було мало козаків-січовиків, які мали бойовий досвід і зналися на тонкощах військової служби.

Наказного отамана також непокоїло питання збереження чисельності війська. Йосип Гладкий приписує до свого війська козаків із Чорноморії, Керчі, Херсонської губернії, Таврії, Бессарабії, Новопокровської колонії. [83] Він наказує Дяченку супроводжувати до нього людей невизначеного стану, які раніше вийшли з турецьких володінь і мешкають у Бессарабії, Херсонській та Таврійській губерніях. У зв'язку з цим до війська приписуються колишні кріпаки, державні селяни, військові поселенці, міщани. Водночас поміщики порушують питання перед Сенатом про повернення своїх селян. Але уряд обережний. Він боїться відштовхнути від Росії козаків, які поверталися з Туреччини в такий неспокійний для держави час. Тому 15 березня з'являється указ Сенату “Про неповернення у кріпацтво людей, які опиняться між прибулими у підданство Росії запорожцями і про виключення з ревізії тих з них, які поступлять у козацьке військо“. [84] Незважаючи на це, відхід козаків за Дунай продовжувався. Особливо це було помітно по Дунайському полку. Рапортом від 21 серпня 1831 року полковник Гладкий сповіщав виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора графу Палену, що в липні цього року втекло до Туреччини ще 27 козаків і в полку недостає 206 осіб. [85] Тому Й.Гладкий просить, щоб “полк зі служби було звільнено на призначену під поселення землю або ж не тільки від кордонів Туреччини віддалено, а й виведено із Бессарабії, щоб не мали [козаки] можливостей для втечі“.[86] Прохання було розглянуто у вищих інстанціях і у вересні 1831 року імператор наказав піший Дунайський полк звільнити від служби на Дунайській флотилії і повернути до Запорозького війська в місце його розташування. [87] Але військова одиниця Російської імперії - Окреме Запорозьке військо - не мала постійного місця поселення (неслужиле населення Запорозького війська перебувало на зимових квартирах у Таврійській губернії). Його відсутність позбавляла задунайців можливості створити сприятливі умови для нормального функціонування і виконання військового обов'язку. Перебування Окремого Запорозького війська на повному державному утриманні ставило під загрозу і саме існування козацького формування. Це чудово розумів Й.Гладкий і тому, прибувши на зимові квартири в Таврійську губернію, з дозволу новоросійського та бессарабського генерал-губернатора почав сам активно шукати землі для свого війська. Після однієї з таких пошукових експедицій наказний отаман рапортом сповіщає М.С.Воронцова, що в Маріупольській окрузі знайшов біля міста Бердянська пустище в розмірі 43.141 десятин, придатне для поселення козаків. Він просить генерал-губернатора поклопотати, щоб на вибраній ним ділянці землі оселили Окреме Запорозьке військо, надавши йому ряд пільг.

Новоросійський та бессарабський генерал-губернатор передає рапорт Й.Гладкого до Головного штабу його імператорської величності. 9 серпня 1831 року управляючий Штабу припровадив до М.С.Воронцова копію, затвердженого царем “Проекту найголовніших підстав для поселення запорозьких козаків у Катеринославській губернії в Олександрівському повіті“ [88] та карту земель, призначених для поселення. Ознайомившись із проектом, новоросійський та бессарабський генерал-губернатор 22 серпня 1831 року наказує Й.Гладкому їхати в Катеринослав до виконуючого обов'язки цивільного губернатора Іванова “для сумісного складання відгуку по Височайшому проекту“. [89] 2 вересня 1831 року наказний отаман Запорозького війська із села Каїри Таврійської губернії Дніпровського повіту виїхав до Катеринослава, а вже 8 вересня 1831 року він прямував до берегів Азовського моря до фортеці Петровської для огляду місця можливого поселення війська. Оглянувши околиці Петровської фортеці, Й.Гладкий проїхав по селах Олександрівського повіту, які призначалися під квартири для війська. Після цього він повернувся до Катеринослава. Вирішивши ряд питань про переселення, 17 вересня 1831 року Й.Гладкий вирушив назад до Каїр. [90]

У кінці вересня Запорозьке військо переводиться на нові квартири в села Захарівку, Білоцерківку (штаб-квартира), Благовіщенське, Темрюк і Новоспаське Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сюди ж 20 грудня 1831 року прибув звільнений 24 листопада зі служби Дунайський піший полк. [91] Заслуги останнього були достойно оцінені. Інспекторський департамент Головного штабу надіслав 28 грудня 1831 року управляючому військовою частиною у Новоросійській губернії та Бессарабській області рапорт, у якому сповіщалося про грамоту государя на пожалуваний Дунайському полку 6 грудня 1831 року прапор. [92] Грамота і прапор були одержані генералом Ротом 22 січня 1832 року. Освячення прапора, на прохання козаків, було відкладене до свята Святого Миколая. Саме його козаки Запорозького війська визнали полковим святом у пам'ять виходу із Туреччини, “бо 1828 року в це свято в 9 годин ранку підправилися запорожці із Туреччини“. [93]

Прибуття Дунайського полку на місця квартирування Запорозького війська не викликало особливих радощів ні у неслужилого задунайського населення, ні в місцевих жителів тих населених пунктів, де вихідці з-за Дунаю стояли постоєм.

Радість мирного задунайського населення з приводу повернення служилих козаків затьмарювалася відсутністю перспективи покращання умов життя. Землі, одного з найважливіших критеріїв матеріального благополуччя, вони не мали. Державна грошова допомога, від якої залежали вихідці із турецьких володінь, була незначною і не могла задовольнити їх потреб. З поверненням служилого козацтва на територію квартирування війська відсоток від загальної суми грошової допомоги на кожну особу ще зменшився. З увільненням Дунайського полку від служби військо перестало виконувати і основне своє призначення. Цей факт ще більше ускладнював перспективи подальшого існування Запорозького війська як окремої військової одиниці, а, отже, покращання становища задунайців.

Прихід Дунайського полку на місця квартирування війська не викликав захвату і в місцевого населення. Повернення хоч і уславленого в боях формування означало для них збільшення витрат продуктів харчування, фуражу, виділення нових квартир тощо. Задунайці не могли не відчувати на собі хоч і прихованого, але неприязного ставлення селян.

Служилі козаки Окремого Запорозького війська взагалі почували себе розгублено і невпевнено. Участь у військових кампаніях 1828-1829 років, подальша служба у складі Дунайської флотилії допомагали козакам відчути себе справжнім військовим з'єднанням. Заслуги служилих козаків були відзначені урядом. Нагородження задунайців медалями та орденами різних ступенів, швидке просування їх по службі, грамота імператора і прапор, пожалуваний полку, є тому підтвердженням. Після увільнення зі служби козаки залишилися без будь-якого роду занять і засобів до існування - житла, землі, худоби, реманенту.

Невизначеність щодо місця поселення, статусу, військової служби і повна залежність від державної грошової допомоги позначилася на настроях задунайців. Відсутність можливостей покращувати своє становище призвела до втеч козаків за Дунай, постійних прохань офіцерів Дунайського полку перевести їх до армійських частин, вимог козаків відпустити їх на заробітки, наймитування козацьких родин. Стає очевидним, що для нормального функціонування війська необхідно задунайців перш за все наділити землею, як одним із головних засобів до існування. Щоб дати можливість козакам обжитися на новому місці поселення, їм необхідна одноразова грошова допомога для будівництва будинків, господарських споруд, придбання худоби і реманенту, та ряд пільг, які допомогли б козацьким господарствам на перших порах. У зв'язку з цим Й.Гладкий 21 грудня 1831 року надсилає до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора доповідну записку “Про оселення запорозьких козаків при Маріуполі“, а М.С.Воронцов перепроваджує її до столиці. У доповідній записці наказний отаман детально виклав умови існування задунайських козаків на Півдні України і просив: 1) віддати Запорозькому війську все Бердянське пустище з розрахунку на 1.648 душ чоловічої статі і додати 4.000 із 12.000 десятин землі, призначених для поселення ізраїльських християн, які примикають до Бердянського пустища, для ділянок 17 обер-офіцерам та новим переселенцям із турецьких володінь; 2) одноразову допомогу в розмірі 81.260 карбованців для будівництва громадських установ, господарських споруд, церкви; 3) ряд пільг. Пільги мали бути такими: козаків звільнити на 10 років від усіх земських повинностей; дозволити війську вільний продаж вина або відповідні надходження на користь козаків від відкупного продажу вина; козаки до першого врожаю отримують провіант із казни; вільний проїзд протягом 3-х років до лісів Бахмутського повіту; безмитна ловля риби і вільне будівництво риболовних приміщень на березі Азовського моря між річкою Бердою і землями маріупольських греків; безмитний відпуск солі із кримських соляних озер чи із Чорноморії по 3 пуди на душу. [94]

Однак слід зазначити, що головним призначенням козацьких військ є не господарська діяльність, а військова служба - лінійна або прикордонна. Тому, тільки виконуючи свій прямий обов'язок, задунайці могли сподіватися на подальше існування козацького з'єднання. У зв'язку з цим Й.Гладкий просив на базі Запорозького війська створити іррегулярне формування, де посади будуть займати виключно козацькі чиновники. Наказний отаман вважав, що обмундирування та коней, у разі потреби, військо повинне отримувати за рахунок казни. За станом здоров'я козаків мають стежити призначені у військо лікар і два фельдшери. Водночас він пропонує і адміністративне керівництво війська. В управлінні козацьке з'єднання мало підлягати новоросійському генерал-губернатору та відповідним судовим установам, але всі розпорядження по війську і судові постанови повинні попередньо сповіщати наказному отаману. Такими положеннями Й.Гладкий сподівався забезпечити самостійне існування козацького війська. При цьому Й.Гладкий намагався зберегти у новому з'єднанні деякі права внутрішнього самоуправління. Себе ж він бачив наказним отаманом новоствореного війська і, таким чином, нічого не втрачав, а, навпаки, забезпечував особисту кар'єру.

Пропозиції Й.Гладкого були досить сміливими. Адже військова структура Російської імперії не потребувала створення нового іррегулярного формування, особливо такого яким було Окреме Запорозьке військо. Однак Микола І наказав прийняти пропозиції отамана за основу організації війська. Були внесені тільки незначні зміни, а саме: 1) була зменшена грошова субсидія на будівництво; та 2) знижена норма безмитної солі до 2-х пудів. Керувати поселенням задунайських козаків на Бердянському пустищі було доручено графу Палену. Він і повинен був установити розпорядок у війську по внутрішньому управлінню та судочинству. [95] Незабаром був розроблений і проект про штати по управлінню козацьким військом. У лютому 1832 року вони були перепроваджені у Військове міністерство.

Нарешті 27 травня 1832 року вийшов іменний указ, яким затверджувалися “Положення про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї“. [96] Вони чітко визначали територію під поселення козаків. Окреме Запорозьке військо оселялося в Олександрівському повіті Катеринославської губернії на так званому Бердянському пустищі. До складу Запорозького війська приєднувалися 238 міщан Петровського посаду з їх землями в кількості 4.000 десятин, рибними заводами і очеретяними плавнями.

Щоб козаки могли освоїтися на нових місцях поселення і надалі самостійно забезпечувати себе всім необхідним, війську надавалася грошова допомога в розмірі 50.000 карбованців; на військових землях декларувалася державна монополія винної торгівлі і перші десять років прибутки від продажу вина передавалися війську; до першого врожаю козаки знаходилися на державному забезпеченні; військо назавжди звільнялося від земських повинностей, крім тих, які відносяться до його земель; для лікування хворих військо повинно мати шпиталь, а при ньому - лікаря, двох фельдшерів та одного аптекаря з платнею від казни.

Після поселення війська на означеній території з'єднання отримувало нову назву - Азовське козацьке військо. З остаточним оформленням козацького з'єднання військова служба та чини азовських козаків визначалися за принципом інших козацьких формувань Російської імперії. [97] Поселенням задунайців на Південній Україні уряд сподівався привернути увагу козаків, що ще лишалися в Туреччині, і стимулювати їх повернення до російської держави. Повернення козацтва та іншого християнського люду в межі Імперії зміцнило б авторитет і кордони Росії. Саме такі фактори і визначили причини створення Азовського козацького війська.

З виходом указу від 27 травня 1832 року колишній кошовий отаман Задунайської Січі домігся чого бажав: із задунайців було створене окреме з'єднання, поселене воно було на досить зручній і безпечній території, війську було надане внутрішнє самоуправління, а сам Й.Гладкий обійняв нову посаду, яка обіцяла йому успішну кар'єру і добрий матеріальний статок. На нього щедро посипалися різного роду винагороди, на які він можливо і не розраховував. Ще у 1829 році, грамотою від 4 серпня, наказний отаман отримав дворянство. Разом із титулом йому надавався і дворянський герб, на якому були зафіксовані човен між двома берегами з піднятим російським прапором і гербом98 та найвища нагорода отамана - Георгіївський хрест. У 1830 році Й.Гладкий був нагороджений діамантовим перснем, через рік (19 лютого 1831 року) - орденом Святої Анни 2-го ступеня. [99] За що ж так щедро російський уряд нагороджував Й.Гладкого?

На це питання відповів сам новоросійський та бессарабський генерал-губернатор. Він стверджував, що “полковник Гладкий був головною причиною переходу запорожців у межі нашої держави і з 1828 року і по теперішній час сумлінним виконанням своїх обов'язків на посаді керівника, невтомною діяльністю зумів оселити цих людей на відведеній їм землі в Катеринославській губернії і привчити їх до спокійного способу життя і благоустрою, яких вони до нині не знали“. [100] Пояснення досить чіткі. Й.Гладкого нагороджували за перевід Задунайського Коша до Росії, наслідком чого стала ліквідація самої козацької вольниці за Дунаєм, та за успішне виконання ним обов'язків наказного отамана.

Таким чином, існуванню одного з останніх формувань козацтва на Південній Україні завдячуємо частині козаків та райї Задунайської Січі, які перейшли під час російсько-турецької війни 1828-1829 років у межі російської держави. Головними причинами переходу задунайського населення до Російської імперії є причини соціально-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що проявилася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Після оселення козаків у дельті Дунаю на території Османської імперії, відпадає необхідність у виконанні козацтвом свого основного військового призначення. У зв'язку з цим занепадає військова справа на Січі. У силу неспецифічних, нехарактерних для Запорозького козацтва умов піддаються певній еволюції козацькі звичаї та традиції. Козаки та мирне населення, яке знаходилося під юрисдикцією Задунайського Коша, зосереджують свою увагу на мирній праці і майже весь свій час віддають власним та колективним господарствам. Утвердження капіталістичних елементів у всіх галузях козацького господарства, широке застосування найманої праці, подальший розвиток товарно-грошових відносин призвели до майнового розшарування задунайського населення і сприяли соціальній диференціації козацького товариства та мирного населення Задунайської Січі. Саме тому на початку 20-х років XIX століття на Задунайській Січі чітко простежуються дві непримиренні групи задунайців, інтереси яких розходяться як в економічному, так і в політичному плані. З одного боку, - це заможна верхівка козацтва та райї - “дуки“, “срібляники“, з другого, - старі козаки-бурлаки та сірома - “голоколінчики“, “безштаньки“. Перші ммріяли повернутися до Російської імперії та скористатися всіма тими правами і привілеями, які були обіцяні російським урядом, а голота та старе козацтво бажали залишитися за Дунаєм, бо не вірили обіцянкам російських чиновників і боялися втратити єдине, що мали, - волю.

Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися з політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Дві держави - Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Не витримавши політичного тиску великих імперій, задунайці схилилися до союзу з російською державою. Поява на політичній арені Й.Гладкого підштовхнула хід подій на Задунайській Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії.

Через загрозу бути знищеними турецькою армією перехід козаків на чолі з Й.Гладким був спішним. Аналіз документів канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора дає підстави говорити, що з Й.Гладким власне січовиків перейшло 218 осіб. Саме така кількість, не добувши визначеного карантинного терміну, пішла з кошовим у розташування російської армії для участі в бойових діях. Страшна небезпека, що чатувала на кожного задунайця, змусила населення Січі тікати до російського берега. Протягом травня 1828 року російські карантини приймали задунайців. І тільки після штурму Ісакчі, коли про зраду кошового отамана Війська буткальських козаків дізнався турецький уряд, потік вихідців із турецьких володінь припинився. Січ була зруйнована турецькими військами. Населення, що лишилося на території Задунайської Січі, було частково знищене. Постраждали від переходу частини задунайців до російської держави і ті козаки, які були відправлені Й.Гладким у Сілістрію.

В інтересах “загальнодержавної користі“ російський уряд планував оселити задунайських козаків у західній частині Кавказького хребта. Та ситуація на Кавказі в 20-30-х роках ХІХ століття не дозволила цього зробити. Враховуючи резонанс переходу Задунайського Коша в межі Росії, а також заслуги задунайців у російсько-турецькій війні 1828-1829 років, уряд Російської імперії не міг перетворити козацький підрозділ на рядову військову одиницю регулярної армії. Принаймні не міг зробити це найближчим часом. Такий крок не сприяв би поверненню колишніх російських підданих у межі держави. Тому із задунайців, що повернулися на батьківщину, в 1828 році було створене Окреме Запорозьке військо без конкретного місця поселення і чітко визначених військових функцій.

Утворене у вирі війни, незаплановане Військовим міністерством Окреме Запорозьке військо п'ять років перебувало у невизначеному стані і тільки з виходом указу від 27 травня 1832 року його подальша доля була більш-менш визначена. Воно оселялося на Півдні України, отримавши нову назву, і мало керуватися статутами та положеннями вже існуючих козацьких військ російської держави

РОЗДІЛ 2

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ, АДМІНІСТРАТИВНИЙ ТА ВІЙСЬКОВИЙ УСТРІЙ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Територіальний та адміністративний устрій Азовського козацького війська. Азовське козацьке військо, створене іменним указом від 27 травня 1832 року, було поселене понад північним берегом Азовського моря на казенних землях Олександрівського повіту між Бердянськом та Маріуполем. Землі війська простягалися від берега моря смугою на північний схід більше ніж на 60 верст, при ширині 8-13 верст.1 Вони межували на сході та півночі з грецькими поселеннями Таганрозького градоначальства, на півдні виходили на берег Азовського моря та лиману, на заході і південному заході кордони військових земель проходили по правих берегах річок Берди та Каратиша і далі межували із землями казенного села Темрюка, з німецькою колонією Бергталь та поміщицькими маєтками. Фактично це була частина земель колишньої Кальміуської паланки.

За “Положеннями про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї“ військо отримало Бердянське пустище в розмірі 43.141 десятини землі, ділянку в 4.000 десятин, яка раніше призначалася для ізраїльських християн, а також 4.000 десятин землі міщан Петровського посаду.2 Як наслідок, у 1832 році Азовське військо мало у своєму розпорядженні 51.141 десятину землі. Військові землі знаходилися в черезсмужжі із землями казенного селища Новоспаського. “Положеннями“ від 27 травня 1832 року козакам заборонялося порушувати межі цього селища. Черезсмужжя заважало проїзду до моря та проведенню сільськогосподарських робіт. За клопотанням наказного отамана Сенатським указом від 13 січня 1833 року селище Новоспаське разом із мешканцями і земельними угіддями було приєднане до Азовського козацького війська.3 Після таких змін на 1 січня 1837 року за військом значилося 64.908 десятин землі.4

Існуючої кількості військової землі не вистачало для офіційно визначеної положеннями про земельне довольство козацьких військ пропорції в 30 десятин на кожну ревізьку душу. При кількості 2.930 душ чоловічої статі,5 не включаючи в це число офіцерів, війську не вистачало 22.998 десятин землі. У зв'язку з цим наказний отаман просить приєднати суміжну із землями війська казенну ділянку землі розміром 9.881 десятини, прозвану в народі Юрзуфською6. Приєднання Юрзуфської ділянки дозволило б зменшити земельний голод у війську, мешканцям Петровського посаду мати власні наділи не за 30 верст від домівок, а біля свого двору. Крім того, у козаків з'явився б вільний проїзд до моря.

Після тривалого листування новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з військовим міністром О.І.Чернишовим на найвищому рівні було прийняте рішення: до земель Азовського війська приєднати Юрзуфську ділянку. В результаті чого кількість військової землі зростає до 74.769 десятин.7 Однак, вже в 40-х роках землі за військом зафіксовано 74.189 десятин.8 Ймовірно, що під час приєднання Юрзуфської ділянки до земель Азовського козацького формування були включені “непридатні“ землі - балки, байраки, болотисті місця тощо. Ділянка виявилась останнім земельним надбанням азовців. Із включенням до військових земель Юрзуфської ділянки землі Азовського війська становили 4,3 % території Олександрівського повіту.9

Приєднання Юрзуфської ділянки не вирішувало земельної проблеми азовців. Тому ще не раз наказні отамани Азовського козацького формування порушували питання про збільшення кількості військової землі через приєднання сусідніх ділянок (наприклад, землі колишнього аулу Роботай та інших). Але їхні клопотання залишалися без відповіді. Уряд вважав земельні домагання азовців недоречними, бо розглядав перебування козаків на території Південної України тимчасовим явищем. На 1865 рік, перед ліквідацією, Азовське військо разом з лиманами та очеретяними плавнями нараховувало 74.308 десятин 437 сажнів землі.10 Враховуючи те, що на початку становлення Азовського війська його адміністративно-територіальний устрій був підпорядкований земельному питанню, стають зрозумілими намагання Й.Гладкого якнайшвидше розв'язати земельну проблему у козацькому формуванні. Без її вирішення не можна було сподіватися на остаточне встановлення і адміністративного устрою.

При обставинах, що склалися, наказний отаман війська та новоросійський генерал-губернатор запропонували зменшити розміри козацьких земельних ділянок удвічі. Тільки наділяючи козаків половинними паями, можна було сподіватися, що кожен азовець зможе отримати земельну ділянку. Оскільки військо було поселене на Півдні України, де вищі наділи державних селян становили 15 десятин, пропозиція генерал-губернатора і наказного отамана була підтримана у вищих урядових інстанціях, а згодом і затверджена. З отриманням у 1832 році всіма козаками-азовцями земельних ділянок на військових землях почав встановлюватися і адміністративний устрій.

На травень 1832 року єдиним населеним пунктом у межах війська був Петровський посад. За розрахунками уряду він мав стати адміністративним центром військових земель. Петровський посад цілком відповідав вимогам головного військового поселення. Він виник ще в 1770 році з фортеці Святого Петра, яка була складовою частиною Дніпровської укріпленої лінії. На час приєднання в посаді проживало 238 ревізьких душ.11 Мешканцями Петровська керувала міська управа, члени якої мали досвід адміністративної роботи. Включаючи Петровський посад до складу військових земель з метою перетворення його в адміністративний центр, уряд намагався заощадити державні кошти. Адже створення нового населеного пункту вимагало чималих витрат. До уваги бралося й те, що добре розвинутий населений пункт мав би стати і гарним адміністративним центром. Однак петровські міщани не були задоволені включенням їх до козацького стану. Вони надіслали колективного листа до М.С.Воронцова, де просили генерал-губернатора повернути їх до попереднього стану. Однак цього не сталося, і мешканці Петровського посаду мусили змиритися з рішенням уряду. Проте міська адміністрація не поспішала з передачею повноважень військовій канцелярії. Вона всіляко зволікала, бо сподівалася, що попереднє розпорядження може бути скасоване. Бездіяльність місцевих урядовців змусила Й.Гладкого звернутися до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з проханням прискорити передачу повноважень міської управи військовій канцелярії. Щоб змусити петровську адміністрацію до дій, наказний отаман відправив до Петровського посаду козацьку команду з офіцером на чолі за очеретом для покриття будівель і для огорожі, а також рибалок, щоб ті приступили до рибальства. Рішучі заходи Й.Гладкого змусили міську управу передати повноваження органу внутрішнього управління військом - військовій канцелярії.

Однак, щоб не загострювати стосунків з петровськими міщанами, які несподівано для себе стали “козаками“, азовці вирішили оселитися на ще незаселеній місцевості. Найкращим місцем для будівництва задунайці визнали місцевість балки Кальчика, де було багато джерел з питною водою. У цьому місці почалося будівництво містечка Микольська. Свою назву воно отримало від Святого покровителя - Миколи. Та й імператор Микола І протегував козакам, а особливо їх отаману. Тому назва головного населеного пункту війська не була випадковою.

Проте Микольськ недовго був головним адміністративним центром козацького формування. З інтенсивною забудовою містечка збільшилися витрати води, що призвело до пересихання джерел. Це позначилося на стані козацьких господарств. У зв'язку з цим Й.Гладкий у 1837 році звернувся до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з проханням поклопотатися про дозвіл перевести військову канцелярію, інші громадські установи та частину козацьких господарств до Петровського посаду. Однак Микольськ не перестав і надалі бути одним з найбільших населених пунктів війська. На 1862 рік у ньому було 577 приватних козацьких будинків, у яких проживало 707 сімей загальною кількістю 2.464 особи.12 У містечку розміщалася також станична управа, яка підпорядковувалась органу внутрішнього управління військом.

З розміщенням у Петровському посаді військових органів влади він активно розбудовується. На початок переселення азовців на Кубань у ньому було більше 10 громадських споруд, 368 приватних будинків, в яких проживало 575 козацьких сімей у кількості 2.009 осіб.13

Але двох населених пунктів на 728.867 квадратних верст було замало. Козаки отримували земельні ділянки на всій площі військових земель. Тому водночас з містечком Микольськом козаками почала будуватися станиця Покровська, яка була названа в честь Святої Покрови. Розташовувалася станиця на річці Солоній в 158-ми верстах від Олександрівська і в 57-ми верстах від Петровського посаду. Перші роки вона інтенсивно забудовувалась, але порівняно з іншими козацькими станицями була незначних розмірів.

Новоспаська станиця утворилася внаслідок приєднання у 1833 році казенного селища Новоспаського до земель Азовського козацького війська. Саме ж селище Новоспаське було засноване ще у 1805 році кріпаками-втікачами із Полтавської губернії. У 1822 році до цих мешканців приєдналася група молокан, яких було вислано з Полтавської губернії.14 Новоспаські селяни, ставши козаками, значно збільшили чисельність війська. У Новоспаській станиці проживало близько 43% загальної кількості населення війська.

Останньою на землях Азовського козацького війська оформилася Стародубська станиця. Вона була заснована переселенцями - українськими козаками із Чернігівськоїї губернії, яких у кінці 30-х років ХІХ століття приєднали до Азовського козацтва. Станиця розташовувалася при річці Каратиші на відстані 144 версти від повітового міста Олександрівська і 42-х верст від Петровського посаду. В 1862 році в ній розташовувалися громадська будівля, де розміщалася станична управа, молитовний будинок, хлібний магазин, господарські споруди, 176 козацьких будинків і проживало близько 9,7 % населення війська.15

Таким чином, на кінець 30-х років ХІХ століття Азовське козацьке військо мало 5 станиць, кількість яких залишалася постійною. В станицях проживала переважна більшість азовських козаків і саме тут проходила більша частина їхнього життя. Поступово збільшувалася кількість хуторів, заснованих азовцями. На рік ліквідації війська їх нараховувалося 60.

Питання управління новоствореним військом постало ще в 1831 році, коли Й.Гладкий доповів вищому керівництву про знайдене ним Бердянське пустище. У цьому ж році уряд, розглядаючи питання про можливість оселити козаків між Бердянськом та Маріуполем, доручив виконуючому обов'язки бессарабського цивільного губернатора Іванову розробити проект місцевого управління землями Азовського козацького формування. В основу були покладені положення про управління землями Донського та Чорноморського козацьких військ. Підготовлений Івановим проект передбачав розподіл управління на військову та цивільну частини. Військовою частиною повинен був керувати штаб війська, а цивільною - військове правління, суд та поліція. До військового правління повинні були увійти президент правління, 2 виборні чиновники, секретар та писарі. Військовий суд повинен був складатися з 3-х суддів, яких на три роки вибирали військові чиновники і затверджував новоросійський генерал-губернатор. Головувати у суді повинен був один із членів суду, а саме той, хто мав найбільше голосів під час виборів. Що ж до поліції, то вона мала складатися з двох осавулів (старшого та молодшого поліцмейстерів), які знаходитимуться у розпорядженні наказного отамана. Отаман війська призначався головою всіх військових установ. Він також мав би наглядати за роботою військового суду (щоб не затримувався розгляд справ). Рішення наказного отамана у справах планувалося бути вирішальним. Проектом не передбачалося збереження будь-яких попередніх традиційних форм управління.

Однак проект внутрішнього управління Окремого Запорозького війська, розроблений цивільним губернатором Івановим, не задовольнив вище керівництво держави з причин малочисельності війська, незначної, порівняно з іншими козацькими формуваннями, території поселення, відсутності власних коштів на утримання значного штату. В лютому 1832 року управляючий Головним штабом сповіщав новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, що проект було представлено імператору. За наказом монарха замість штабу, військового правління і поліції затверджувалась одна військова канцелярія, як це було в Астраханському козацькому війську згідно з положенням від 17 травня 1817 року. Внаслідок таких змін справи цивільні та карні передавалися у відомство найближчого до Азовського війська Олександрівського повітового суду і тільки військові дисциплінарні справи мали вирішуватися військовою судною комісією. У віданні останньої повинні знаходитися всі справи про вчинки козаків. Військова канцелярія мала складатися з наказного отамана (голови), одного постійного члена, трьох асесорів, секретаря та канцелярських службовців. Всі ці зміни були враховані в “Положенні про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї“.

Азовське козацьке військо було приречене мати встановлену в Російській імперії систему підпорядкування вищій державній владі. Водночас слід зазначити, що в першій половині ХІХ століття складається і сам бюрократичний апарат російської держави. В системі управління виробляється жорстка підпорядкованість різних ланок державної влади. Саме державна ієрархія окремої ланки визначала перелік питань, що входили до її компетенції. Азовське козацьке військо, як військово-адміністративний елемент держаної системи, не могло вимагати для себе створення окремої специфічної системи управління. Тому перед урядом по відношенню до Азовського козацького формування постало завдання створити таку систему військово-адміністративного управління, яка б без зайвих суперечностей влилася в уже існуючий державний механізм.

За встановленою системою управління Азовське козацьке військо безпосередньо підпорядковувалося новоросійському генерал-губернаторові як в цивільних справах, так і у військових. Через генерал-губернатора Азовське з'єднання підлягало Військовому міністерству. До 1857 року справи війська розглядав Департамент військових поселень Військового міністерства, а з 1857 року - Управління іррегулярних військ цього ж міністерства. Питання, які не могли бути вирішені Військовим міністерством, передавалися до Сенату, а його рішення, схвалені імператором, набували силу закону. Безпосередньо управляла азовцями військова канцелярія на чолі з наказним отаманом. Останній користувався в управлінні правами бригадного командира і призначався урядом. Його рішення щодо справ у війську було вирішальним. У свою чергу військова канцелярія не могла приймати рішення без згоди наказного отамана. При незгоді з рішенням наказного отамана військова канцелярія могла повідомляти про своє розуміння справ новоросійського генерал-губернатора. Однак до прийняття рішення генерал-губернатором військова канцелярія виконувала накази отамана.

Військова канцелярія, як орган внутрішнього управління військом, відала військовими, цивільними та військово-судними справами азовців. Цивільні судові справи війська розглядалися Олександрівським повітовим судом на загальних підставах.

Аналіз справ військового справочиння дає можливість реконструювати військові, військово-судові та цивільні функції Азовського козацького війська. Військові функції канцелярії полягали у забезпеченні успішного виконання азовцями військової служби. Для цього канцелярія постійно складала відомості про стан війська, забезпечувала проведення військової підготовки, дбала про матеріальне забезпечення служилих козаків всім необхідним, стежила за виконанням азовцями військового обов'язку.

Військово-судові обов'язки канцелярії полягали в покаранні козаків за вчинки під час військової служби. Для цього створювалася спеціальна комісія, яка після розслідування виносила вирок або складала петицію і подавала документ новоросійському та бессарабському генерал-губернатору на затвердження.16 Водночас слід зазначити, що у війську протягом всього періоду його існування були рідкими випадки порушення військової дисципліни служилими козаками чи недбале виконання ними військового обов'язку. Військово-судових справ розглядалося більше в перші роки існування війська, коли азовці бездіяли на місцях поселення.17 Починаючи вже з 1838 року, справи військово-карного характеру порушувалися дуже рідко. Спеціальна військово-судова комісія бездіяла і розпускалася на невизначений термін. Показовими з цього приводу є щорічні рапорти військової канцелярії про стан Азовського козацького війська, які свідчать, що з 1857 року і до 1861 року жоден азовець не притягувався до суду і тільки в 1861 році один козак був під судом за порушення військової дисципліни.18

Більшість же карних справ мали цивільний характер і підлягали розгляду Олександрівським повітовим судом на загальних засадах. Справи до повітового суду передавалися військовою канцелярією. Найбільше цивільно-судових справ в Азовському козацькому війську було порушено в 1837 році, коли повітовий суд розглядав 21 карну справу, пов'язану з азовськими козаками. Тільки в травні розслідувалося 5 справ і 4 було вирішено. Тоді ж під слідством перебувало 27 осіб, з яких 10 притягувалися до суду за конокрадство, 3 - за крадіжки, 1 - за “підговори поміщицьких селян до втечі“, 2 - з причин неясності щодо належності до війська, інші - як співучасники в тих чи інших злочинах.19 Військовій канцелярії ставилося в обов'язок наглядати за козаками, що перебували під слідством, під домашнім арештом, під наглядом поліції після вирішення справи.

Цивільні функції канцелярії полягали у вирішенні всіх справ, пов'язаних з господарською діяльністю війська, з громадським життям азовців, освітою, релігією та медичним обслуговуванням козаків. Військова канцелярія, виконуючи цивільні функції, робила різного роду оголошення та ретельно стежила за їх виконанням; регулярно переписувала мешканців війська з метою не допускати до поселення людей сторонніх відомств без дозволу вищого керівництва та пошуку втікачів; наглядала за виконанням земських повинностей у межах військових земель; піклувалася про устрій поселень, земельних угідь, різних громадських та господарських споруд; забезпечувала населення війська продовольством та фуражем; піклувалася про стан медичного обслуговування козаків, їх освіту та можливість виконувати християнський обов'язок.20

Важливим напрямком діяльності військової канцелярії була підготовка нею власних кадрів. Проблема, пов'язана з відсутністю у війську грамотних людей, які б добре зналися на законах, володіли навичками письмоводства та справочиння, постала одразу з її відкриттям. У перші роки існування Азовського формування козаки не могли собі дозволити готувати власні кадри через брак військових коштів. Єдине, що могли собі дозволити тоді азовці - це навчати декількох “малоліток“ письму у військовій канцелярії.21 Саме в ній підлітки отримували спеціальну підготовку та початкову освіту.

Однак підготовка власних кадрів була дуже важливою для війська. Відповіддю на постійні прохання наказного отамана та канцелярії щодо підготовки власних канцелярських службовців та секретарів був указ від 15 червня 1842 року. Згідно з ним на підставі “Статуту навчальних закладів“ в Петровському посаді було відкрито приходське училище за рахунок військових сум. Воно підпорядковувалося Таганрозькій гімназії і знаходилося під опікою військової канцелярії.22 В училищі працювали один учитель (його платня становила 171 карбованець 45 копійок) та священик, платня якого становила 42 карбованці 90 копійок на рік. Учні вивчали короткий катехізис, священну історію, російську граматику, чистописання та першу частину арифметики.23 Усі витрати військового училища відносили на рахунок військового скарбу: платню вчителям, опалення, освітлення, найми приміщень, придбання підручників, обладнання та інше. Наглядач училища складав звіт про витрати училища, який перевірявся військовою канцелярією і відсилався в Департамент Міністерства народної освіти. Витрати значних сум з військового скарбу повинні були бути узгоджені з військовим міністром, але придбанням необхідного обладнання і підручників займався наглядач училища з дозволу наказного отамана.24 У 1850 році в училищі навчалося 20 учнів, а в 1858 році 1 учитель і 1 законовчитель навчали вже 40 учнів.25

В училищі, крім різних наук, була обов'язковою гімнастика. Учнів вчили їздити верхи на коні, легко і швидко рухатися, володіти пікою та шаблею, влучно стріляти, плавати. Людину для цих занять вибирала військова канцелярія і платила їй за роботу платню з військових прибутків.

Училище приймало дітей всіх чиновників та козаків війська. Родичі учнів не могли їх забрати до закінчення всього курсу навчання, крім випадку тяжкого захворювання дитини, або розорення батьків, які не в змозі були утримувати дітей.26 Діти, батьки яких загинули в боях, а матері не могли утримувати їх в училищах, отримували грошову допомогу під час навчання. Допомога надавалася 6 учням в розмірі 6 карбованців 85 копійок сріблом кожному. Грошова допомога дітям призначалася станичною громадою. На весь час навчання учні звільнялися від усіх земських та станичних повинностей.27

5 серпня 1842 року вийшла постанова уряду, де наказувалося постійно мати при Київському військовому шпиталі 5 хлопчиків із Азовського війська для навчання фельдшерській справі за рахунок казни.28 Військова канцелярія повинна була відбирати юнаків для навчання. При цьому відібрані для навчання повинні були мати початкову освіту та нахил до медицини.

Крім того, для дітей офіцерів війська були надані 4 вакансії в сторонніх навчальних закладах за рахунок казни, а згодом за рахунок військового скарбу. Таке розпорядження було наслідком постійних клопотань наказного отамана та військової канцелярії.

Членами канцелярії, а особливо наказним отаманом, неодноразово піднімалося і вирішувалося на різних рівнях цілий ряд питань, пов'язаних з церковними справами. Так, у грудні 1832 року в межах військових земель сталася подія, яка викликала неабияке здивування і осуд навколишнього населення та змусила світську і духовну влади приймати термінові заходи, щоб виправити ситуацію в Азовському війську. Вона почалася з того, що особи духовного звання, які прийшли разом з козаками з-за Дунаю, попросилися до монастирів. Ієромонахи Йосип Чернецький і Інокентій Смолинський, священик Яків Чернявський, монахи Спиридон і Єрофій пояснювали своє бажання тим, що не можуть виконувати всіх своїх обов'язків згідно з установленим порядком, бо досконало його не знають.29 Та до того ж мають чимало літ за своїми плечима.

На перший погляд пояснення духовенством своїх намірів піти до монастирів цілком резонні. Дійсно, із-за Дунаю на батьківщину повернулися особи духовного звання похилого віку. Однак не всі вони були такими вже й старими, що не могли виконувати своїх обов'язків. До того ж незнання порядку проведення обрядів чотири роки тому не завадило ієромонаху Інокентію просити обер-священика армій і флотів Мансвєтова затвердити його штатним священиком Дунайського козацького полку. На доказ свого духовного сану він пред'явив свідоцтво від сілістрійського митрополита Анфима, яке дозволяло йому виконувати всі християнські обряди. Прохання ієромонаха було направлене до вищих інстанцій і указом Синоду від 9 лютого 1832 року він офіційно був затверджений на бажану посаду. З того часу ієромонах Інокентій виконував у Дунайському полку всі “християнські треби і користувався окладом платні на рівні з осавулом“.30 А вже в кінці 1832 році він разом з іншими представниками духовенства, що вийшли із турецьких володінь, попросився до монастиря.

Аналіз справ Азовської військової канцелярії та Олександрівського духовного правління дає підстави стверджувати, що вказані в проханні духовенства причини були далеко не головними. Трагедія осіб духовного звання Азовського формування полягала в тому, що вони самі того не відаючи, дозволяли азовським козакам порушувати одну з головних християнських заповідей. І не тільки дозволяли, а й самі проводили “обвінчання незаконних шлюбів“ і сприяли двоєженству колишніх задунайських козаків.31 Після того, як порушення були цілком доведені, духовенству нічого не залишалося, як йти до монастирів і в їх стінах замолювати гріхи. Причина такої ситуації полягала в тому, що релігійна обрядовість задунайського козацтва різко відрізнялася від порядку проведення християнських обрядів російської православної церкви. А надмірна довіра Азовського духовенства мешканцям військових земель, і особливо так званим “неодруженим“ козакам, привела до вкрай негативних наслідків для самих осіб духовного звання. Після освячення одного із шлюбів у кінці 1832 року до військової канцелярії надійшли папери, які підтверджували, що щойно одружений козак вже має законну дружину і дітей, зареєстрованих на його прізвище. Такого факту приховати у війську не могли. В іншому випадку після розкриття таємниці духовному суду мали піддатися і штатний священик війська, що здійснював контроль над рештою Азовського духовенства, Онисим Чічкевич та посадові військові особи - наказний отаман, постійний член та асесори канцелярії. Після повідомлення відповідних інстанцій про факт двоєженства у козацькому війську до духовного суду були притягнені священик Чернявський, який здійснював обряд вінчання, та козак-двоєженець. У ході слідства виявилося, що незаконних сімей у війську багато та й не один священик Чернявський винний у “обвінчанні незаконних пар“. Винні козаки звичайно ж були покарані. Правлячий Синод анулював за згодою обох сторін попередні шлюби козаків та задовольнив прохання задунайського духовенства відправитися до монастирів спокутувати гріхи: ієромонаху Йосипу Чернецькому, священику Якову Чернявському, монахам Спиридону та Єрофію - до монастиря, що знаходився на землях Чорноморського війська, а ієромонаху Інокентію Смолинському - до Преображенського монастиря, що в Ольгопільському повіті Подольської губернії у містечку Берладі.32 Вищий світський орган влади - Сенат, змушений був видати указ про зарахування хлопчиків з попередніх сімей задунайських козаків за бажанням родичів до складу Азовського козацького війська. Неприємний інцидент був вичерпаний.

Щоб надалі мати змогу ретельніше слідкувати за ходом церковних справ в Азовському війську, Правлячий Синод у 1833 році виніс рішення про переведення духовенства Азовського козацького формування у відомство Катеринославської єпархії Олександівського духовного правління під зверхність архієпископа Катеринославського, Херсонського та Таврійського Гавриїла Розанова. І одним із перших заходів Олександрівського духовного правління Катеринославської консисторії щодо церковних справ Азовського війська стало розпорядження про розширення штату церковнослужителів на території формування. У козацьке військо був присланий ще один священик і зарахований до штату церковний причт Петровського посаду.33 В зв'язку з цим Азовське формування поповнилося особами духовного звання, які добре зналися на законах і обрядовості офіційної православної церкви. Це в свою чергу дозволяло Катеринославській єпархії та військовій канцелярії краще контролювати задунайців у відношенні виконання ними християнського обов'язку.

Одразу ж із появою Азовського козацтва в Катеринославській губернії постало питання і про будівництво церкви в землях війська. Її наявність була б переконливим свідченням як добробуту козацького формування, так і ваги місцевої влади. Держава також була зацікавлена в існуванні церковного храму на військових землях. Адже з його появою з'являлася можливість додаткового контролю і нагляду над азовцями. Оскільки козаки Азовського війська в перші роки свого проживання на Катеринославщині не могли за власний кошт збудувати військову церкву, грошову допомогу вирішила надати держава. У 1832 році імператором був затверджений проект церкви з кошторисом в 60.000 карбованців. Оскільки в столиці були допущені прорахунки в проекті церкви та кошторисі (проект був розрахований на кошторис в 200.000 карбованців, а не в 60.000), тому виділена сума була замалою, щоб почати будівництво військової церкви. У зв'язку з цим було вирішено збудувати у козацьких станицях для початку молитовні будинки, а потім, після накопичення необхідної для будівництва церкви суми, звести храм.

Тільки завдяки великому прагненню самих козаків і постійним клопотанням наказного отамана та військової канцелярії на території Азовського формування з'явилася церква. Вона була збудована в 1844 році у головному населеному пункті війська - в Петровському посаді, на кошти азовців.34 Оскільки задунайські козаки вирушили до російського берега 9 травня в день Святого Миколи, а згодом саме цей день був проголошений святковим днем у війську, то храм Божий колишні задунайці назвали на честь Миколи Чудотворця. У 1858 році на території козацького формування була побудована ще одна церква в Новоспасівській станиці і названа на честь Покрови Пресвятої Богородиці. На момент ліквідації війська воно мало дві кам'яні церкви, два кам'яних і один дерев'яний молитовні будинки.

Церкви та молитовні будинки Азовського війська були тими місцями, де привселюдно оголошувалися укази, розпорядження, інструкції, приймалися високопоставлені особи, зберігалися церковні святині та військові регалії, проводилися загальні збори тощо. Вони відігравали роль своєрідних громадських закладів, у яких можна було як вирішувати важливі військові питання, так і зібратися разом та просто поспілкуватися.

Функції військової канцелярії та напрямки діяльності певною мірою визначили штат канцелярії, який був затверджений імператором. Відповідно до штату військова канцелярія складалася з голови (наказного отамана), постійного члена штаб-офіцерського чину, 3 асесорів обер-офіцерського чину, секретаря, канцелярських службовців. Постійного члена та асесорів вибирали з чиновників війська - благонадійних та освічених у справах, які вже були на службі. Призначення затверджував новоросійський генерал-губернатор. Секретаря та канцеляристів вибирали із цивільних чиновників: першого затверджував генерал-губернатор, а останніх - військова канцелярія. Звільнення з посад здійснювалося в такому ж порядку. Канцелярія Азовського козацького війська отримувала на рік 5.300 карбованців. Сума по штату протягом 10 років з часу поселення війська виділялася із казни, а згодом - із військових сум.35

У розпорядженні канцелярії знаходилася місцева поліція. Один із членів канцелярії, за призначенням наказного отамана, виконував поліцейські обов'язки відповідно до “Статуту Благочиння“. В його розпорядження надавалися 4 козаки. Під час виконання служби поліцейський чиновник звільнявся від обов'язку постійно знаходитися в канцелярії.36

Про укомплектування штату військової канцелярії Азовського козацького війська Й.Гладкий доповідав новоросійському та бессарабському генерал-губернатору 23 жовтня 1832 року. М.С.Воронцов про відкриття Азовської канцелярії сповістив Правлячий Сенат.37 Військова канцелярія розміщалася в містечку Микольську. В 1837 році перед військом постало питання про перенесення канцелярії до Петровського посаду в зв'язку з невдалим розташуванням Микольська. Наступного року дозвіл на переведення канцелярії було отримано і канцелярію перенесли до Петровська.38

Перші роки діяльності військової канцелярії показали, що керівництво війська в особі наказного отамана та офіцерів-азовців абсолютно не обізнане із законодавством Росії: військовими статутами, правилами, постановами, положеннями. Члени Азовської канцелярії погано зналися на справочинні та письмоводстві. Оформлення документації за 1832-1833 роки не відповідало загальноросійським вимогам. Присутність у війську обізнаних людей стала необхідністю. Це чудово розуміли як самі козаки, так і вище керівництво. Як наслідок, згідно з імператорським указом від 1 жовтня 1834 року, на посади по внутрішньому управлінню в Азовське козацьке військо відкомандировувалися на 10 років штаб-офіцер і 5 обер-офіцерів із кавалерії, які за станом здоров'я не могли продовжувати стройову службу. Їм призначалася платня відповідно до чину і столові гроші у розмірі 1.000 карбованців штаб-офіцеру і по 600 карбованців обер-офіцерам на рік.39

Указ від 1 жовтня 1831 року фактично порушував попередню постанову, за якою члени військової канцелярії обиралися із офіцерів самого війська. Складалася ситуація, при якій військом починають керувати офіцери регулярної армії, які були мало обізнані з прагненнями та потребами козацтва. Але такий крок з боку уряду був цілком виправданим. Азовському козацькому війську на перших порах потрібні були офіцери, досвідчені та благонадійні, які мали за своїми плечима бойовий військовий досвід та були добре обізнані з військовим та цивільним законодавством. Але не тільки необізнаність азовських офіцерів з російським законодавством та справочинням змусили уряд скасувати попереднє розпорядження щодо внутрішнього управління військом. Перебіг подій та поява регламентованих документів дають підставу говорити про те, що вище керівництво держави не дуже вірило у “благонадійність“ азовців і прагнуло встановити над військом безпосередній контроль. Протягом 1833 року азовські козаки двічі подавали скарги новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, де виказували незадоволення своїм становищем. Адже замість околиць Анапи, так очікуваних задунайцями, їх поселили на Бердянському пустищі. Виступ козаків був підтриманий колишніми міщанами Петровського посаду. Останні вимагали повернути їх до міщанського та купецького станів, тому що “невідомо через що приєднали їх до козаків без бажання їхнього“.40 Для з'ясування ситуації в Азовське військо приїздив ад'ютант графа М.С.Воронцова, і козаків, які найактивніше виступали, було відправлено до Херсону для “особистих пояснень“. Тому й не дивно, що уряд намагався встановити контроль над азовцями, зобов'язавши армійських офіцерів стежити за ходом справ у козацькому війську. За допомогою тих же офіцерів керівництво держави розраховувало привчити азовських козаків до військової дисципліни і виключити причини можливих “неподобств“.

Нарешті, наступним указом 1840 року уряд уже відкрито говорить про необхідність постійно мати при Азовській військовій канцелярії армійського штаб-офіцера для нагляду “за порядком та правильним ходом справ“.41 Необхідно наголосити, що урядова адміністрація подібними указами дуже ускладнила кадрову ситуацію у війську. На 4 січня 1837 року із 3 штаб-офіцерів, 13 обер-офіцерів та 9 урядників посади по внутрішньому управлінню займали 2 штаб-офіцери та 3 обер-офіцери. На думку місцевого керівництва, для роботи у військовій канцелярії було досить і 3-х офіцерів, а прикомандировані із армії обер-офіцери для заняття посад станичних наглядачів взагалі зайві, “тому що станиці управляються наглядачами по вибору громади“.42

Майже всі офіцери Азовського козацького війська при ще невизначеній внутрішній та зовнішній службі опинилися без посад і фактично бездіяли на місцях поселення. Звідси цілий ряд порушень військової дисципліни та “неблагопристойних“ вчинків. Показовою з боку офіцерів є поведінка зауряд-осавула М.І.Підгурського, який з 1 листопада 1834 року до липня 1837 року перебував під слідством за нанесення побоїв унтер-офіцеру з дворян Бєляєву, але справу за розпорядженням генерал-губернатора було припинено.43 Зауряд-хорунжий С.В.Меткий також перебував у 1835 році під слідством і до вирішення справи був усунутий із своєї посади.

Щоб якось покращити кадрову ситуацію у війську і надати можливість азовським офіцерам продовжувати військову кар'єру, до 1837 року включно практикувалися поодинокі переводи козацьких офіцерів до частин регулярної армії. Так, у лютому 1837 року до Бугського уланського полку 5-ї легкої кавалерійської дивізії було прикомандировано, а згодом і остаточно переведено, сина Й.Гладкого Василя Гладкого “для пізнання порядку служби“.44 Останній у п'ятнадцятилітньому віці 8 жовтня 1829 року був зарахований до Дунайського козацького пішого полку. Через свій вік він ніяких посад у козацькому формуванні не займав. Коли оформився штат Азовського війська і офіцерів виявилося більше ніж вакантних посад по управлінню, В.Гладкий в черговий раз залишився без посади, бо перевагу при призначенні отримували спочатку більш досвідчені і старші за чинами офіцери війська, а потім офіцери, прикомандировані із регулярної армії.

Враховуючи складну кадрову ситуацію у козацькому формуванні, в якій власні офіцери бездіяли на місцях поселення, а посади по внутрішньому управлінню займали прикомандировані з регулярної армії офіцери, Й.Гладкий, посилаючись на складне фінансове становище війська, просить вище військове керівництво зменшити кількість армійських офіцерів у козацькому формуванні. Його прохання підтримав і новоросійський та бессарабський генерал-губернатор, наголошуючи при цьому, що платня прикомандированим офіцерам з 1837 року повинна йти з військових прибутків, а військо зараз немає їх стільки, щоб сплачувати всім військовим чинам платню. 12 квітня 1837 року з Військового міністерства надійшло повідомлення, що імператор розпорядився підполковника Савранова і штаб-ротмістра Яковлєва перевести в Оренбурзький лінійний батальйон. Однак небажання уряду повністю відмовитися від безпосереднього контакту з військом конкретизується розпорядженням виплачувати з військової казни офіцерам регулярної армії майору Ломакіну, ротмістру Лебединцю, капітану Байкову і поручику Озеровському платню і столові гроші ще протягом 3-х років, починаючи з 1 травня 1837 року.45

Одночасно з укомплектуванням штату Азовської канцелярії йде формування структур, що їй підпорядковуються. “Положеннями“ від 27 травня 1832 року передбачалися посади лікаря, 2-х фельдшерів і аптекаря.46 Ще в лютому 1832 року у військо були призначені штаб-лікар Галицинський і 2 фельдшери, яких було переведено з Тираспольського військового шпиталю47 (згідно з табелем військових чинів Азовського війська штаб-лікар Михайло Галицинський був зарахований до козацького формування 14 грудня 1831 року48). 8 грудня 1832 року у військо було призначено аптекаря - кандидата фармації Івана Іванченка, який знаходився на військовій службі з 1829 року. В козацькому формуванні він керував військовою аптекою. Аптекаря у військо призначило головне медичне керівництво на прохання наказного отамана. Він мав дозвіл на торгівлю ліками, які сам робив або отримував, але періодично повинен був звітувати про витрати та прибутки, про наявне аптекарське устаткування.49

Передбачений за “Положенням“ 1832 року шпиталь у перші роки існування війська так і не з'явився через брак коштів на його будівництво та устаткування. Якщо була потреба в серйозному лікуванні, тоді хворого відправляли в Таганрозький напівшпиталь і його лікування оплачувалося за рахунок військових сум. Варто відзначити, що у самому козацькому формуванні хворих було не багато. Більшість захворювань лікували місцеві лікарі стаціонарно і досить успішно з цим справлялися. Епідемій у війську зареєстровано не було.50 Медичне обслуговування азовських козаків поступово налагоджується. У 1858 році, крім укомплектованого медичного штату, Азовське формування мало тимчасовий шпиталь у Петровському посаді на 25 ліжок, який утримувався за рахунок військових сум. На цей рік у війську було 9 фельдшерів, з яких 2 було при шпиталі, 4 - по станицях і 3 - на пільгах.51 З 2 січня 1860 року 3 фельдшерів, що були на пільгах, було призначено у штат війська: 2-х - у військовий шпиталь (старшого та молодшого) і одного молодшого - до Деревецького хутора. Їх утримувало військо за рахунок своїх коштів.52 З часом у козацькому формуванні повинен був з'явитися постійний шпиталь, але цього так і не сталося. На момент ліквідації війська була лише аптека, яка отримувала медикаменти з Херсонської казенної аптеки і 11 жовтня 1865 року була передана окружному штаб-лікарю.53

У 1837 році у війську були введені ще дві посади - військового архітектора і військового землеміра. Архітектор повинен був суворо стежити за забудовою станиць і надалі не допускати повтору ситуації з містечком Микольськом, коли при його забудові пересохли майже всі джерела з питною водою. Архітектор отримував платню у розмірі 6.000 карбованців щорічно спочатку від казни, а потім із військових сум.54 Посада військового землеміра була введена через гостру нестачу землі у козацькому формуванні. Військовий землемір мав кожного року робити обміри військових земель, ретельно стежити як за наділами станичних юртів, так і за розмірами кожного наділу окремо.

Військовій канцелярії підпорядковувалися станичні та хутірські управи. Кожна станиця управлялася станичним правлінням, до складу якого входили наглядач, писар, десяцький, двоє суддів, обраних станичною громадою. Платня їм ішла з прибутків війська і залежала від кількості підопічних.55 Станична управа повинна була дотримуватися наступних принципів у своїй роботі: 1) справедливо розподіляти земельні угіддя; 2) захищати громадське майно від пошкоджень і втрат; 3) примножувати станичні прибутки і не допускати марнотратства; 4) регламентувати громадську працю; 5) утримувати станичні хлібні магазини у належному стані.

Станична управа мала суворо стежити за виконанням козаками земських повинностей. Земські повинності Азовського козацького війська поділялися на 5 розрядів: 1) утримання в належному стані доріг, мостів, перевозів, гаток; 2) допомога військовим командам при переході через землі Азовського козацького формування (квартирування, забезпечення продовольством, надання засобів для успішного слідування в частини тощо); 3) перепровадження арештантів; 4) створення та нагляд за станом громадських запасів продовольства; 5) забезпечення підводами відкомандированих у справах служби військових чиновників, членів земської поліції та посильних (так звана “підводна повинність“).

Повинності перших трьох розрядів виконувалися на основі “Статуту про земські повинності“56 і “Положення про земські повинності в землях Війська Донського“.57 Земська повинність, яка полягала в створенні громадських запасів продовольства, виконувалася відповідно до “Статуту про народне продовольство“.58 Такі запаси робилися для забезпечення мешканців війська продовольством, посівним фондом у неврожайні роки, під час військових дій та інших непередбачених ситуацій. Підводна повинність відбувалася наймами підвід станичників. Виконання азовськими козаками земських повинностей у межах станичного юрту сприяло благоустрою станиць, хуторів; раціональному використанню громадських угідь; утриманню в належному стані господарських та громадських споруд, засобів пересування, шляхів, мостів; забезпечувало наявність продовольчих запасів та фуражу на час стихійних лих, війни, непередбачених обставин. Тому так пильно стежили станичні управи за виконанням станичниками земських повинностей.

В Азовському війську на 1836 рік нараховувалося 15, а в 1838 році 60 хуторів.59 Хутори в станичних юртах дозволялося заводити тільки зі згоди всієї станичної громади, затвердженої письмовим присудом. У хуторі, який мав не менше 25 дворів, була своя поліція у складі приказного та декількох десятників. У їх обов'язки входило стежити за порядком. З початком переселення азовців на Кубань у війську була введена посада управляючого хуторами, який повинен був управляти ними до моменту ліквідації війська. З переводом козаків-азовців на Кубань хутори або ліквідовувалися, або купувалися людьми різних станів.60

Починаючи з 1832 року, у станицях з'являється цілий ряд посад на громадських засадах: як-то наглядачів хлібних магазинів, писарів, що наглядали “за надходженням у військовий прибуток сіна та хліба“, наглядачів за сінокосами тощо.61 На ці посади станичники вибирали достойних і чесних урядників чи козаків. На час виконання обов'язків посадові особи звільнялися від відбування земських повинностей в межах станиці і отримували платню із станичних прибутків.

Система управління Азовського козацького війська, вироблена в 30-х роках ХІХ століття, майже не змінилася протягом усього періоду його існування. Єдине, що слід зазначити, це те, що в 1852 році офіційно було зменшено кількість офіцерів, які займали посади по внутрішньому управлінню військом. З цього року в канцелярії працювали 2 асесори замість 3-х і до складу керівництва було офіційно зараховано чиновника з особливих доручень.62 Цей чиновник при Й.Гладкому був ще під час російсько-турецької війни, але до складу канцелярії не входив і не мав військового звання.

За весь період існування Азовського козацького війська в ньому змінилося 4 наказні отамани (власне 2 отамани і 2 виконуючих обов'язки наказного отамана). З 1832 по 1851 рік наказним отаманом війська був полковник, а з 1 квітня 1843 року генерал-майор Йосип Гладкий. На цій посаді він зарекомендував себе як сумлінний і дбайливий офіцер, який опікується як долею всього війська, так і кожної окремої козацької сім'ї. Імператор та вищі чиновники держави неодноразово ставили Гладкого в приклад іншим офіцерам.63 Однак таке ставлення наказного отамана Азовського козацького війська до своїх підлеглих було продиктоване, в першу чергу, захистом власних інтересів - власного соціального та матеріального становища. Аналіз спогадів азовських офіцерів64 дає підстави говорити, що козаки війська ставилися до свого отамана шанобливо, з повагою, і, навіть, з деякою покірністю. Таке ставлення цілком зрозуміле. Адже саме Й.Гладкому вони мали завдячувати своїм поверненням на батьківщину і своїм становищем. Їх єднала з отаманом спільна таємниця і провина - загибель козацького населення за Дунаєм. Не виключено, що козаки трохи побоювалися свого отамана. І хоч Й.Гладкий поводився із козаками суворо, проте, за словами азовців і людей сторонніх відомств, що проживали у війську, був спокійним і розсудливим, уважним до мешканців військових земель та навколишнього населення,65 “поводився з усіма просто, не таївся, що вийшов з простих людей“. Щоправда, був скупим і “цупкенько держався за свою калиточку“.66

У 1851 році Й. Гладкому запропонували піти у відставку. Пропозиція була несподіваною для отамана і від того принизливою. Й.Гладкий у свої 62 роки добре себе почував, був енергійним, діяльним і “для своїх років на диво молодявим“.67 Він був сповнений планів щодо розширення кордонів військових земель, покращання добробуту війська, удосконалення військової підготовки служилих козаків тощо. Запропонована на найвищому рівні відставка не залишала вибору. Й.Гладкий, як людина горда, самовпевнена, одразу написав заяву про звільнення у запас. Зрозуміло, що не роки отамана були причиною такої пропозиції. Змінилося ставлення монарха та деяких урядовців до Азовського формування. Відправляючи отамана на пенсію, уряд усував з політичної арени офіцера діючої служби, що мав авторитет та певну вагу. В разі відставки Й.Гладкий позбавлявся права активно втручатися у вирішення питань щодо подальшої долі війська, а урядовці позбувалися ревного захисника інтересів козацького формування і могли спокійно готувати проект переведення азовців на Кубань. Вже в цьому році проект був підготовлений, а перший наказний отаман Азовського козацького війська указом від 13 жовтня 1851 року був відправлений з мундиром і “повним пенсіоном“ розміром 838 карбованців 50 копійок у відставку.68

Після виходу указу від 13 жовтня 1851 року Й.Гладкий почував себе невпевнено. Він і надалі продовжував виконувати обов'язки наказного отамана та сподівався, що можливо ще все зміниться. Аналіз його листа до дочки Марії та зятя І.П.Слоновського свідчить саме про такі настрої відставного отамана.69 Та цього не сталося. Через декілька місяців у військо прибув Яків Герасимович Кухаренко, який і став виконуючим обов'язки наказного отамана Азовського козацького формування. Й.М.Гладкий змушений був відійти від справ і повністю присвятити себе сім'ї і власному господарству. Він і надалі жив у межах військових земель - у Новоспаській станиці у власному будинку, а члени родини стали опорою і розрадою відставного отамана у такий складний для нього час.

Із сім'єю Й.Гладкий з'єднався ще 3 січня 1829 року. Після повернення із-за Дунаю він одразу не зізнався, що одружений і має сім'ю. Скоріш за все Гладкий боявся осуду козаків за неправдиві відомості про себе, а особливо наслідків, які мали прослідувати як зі сторони козацького товариства, так і урядової адміністрації. Коли ж отаман побачив в Одесі земляків - не витримав і передав через Семена Галушку листа та гроші родині. Дружина Гладкого була неписемною жінкою і попросила прочитати вісточку від чоловіка інших людей. Так в Мельниках скоро дізналися, що їх земляк живий та ще й паном став. Справник Василь Товбич зняв копію з листа і перепровадив її до Малоросійського генерал-губернатора.70Губернатор у свою чергу сповістив царя. Даремно хвилювався Гладкий з приводу розкриття таємниці про його сімейний стан. Він уже встиг добре зарекомендувати себе у військовій кампанії і заслужити повагу деяких урядовців в тому числі й імператора. Тому звістка про сім'ю “неодруженого“ отамана була сприйнята Миколою І спокійно, з долею іронії. Він простив і цей гріх отаману та розпорядився прийняти молодших дітей Й.Гладкого в престижні навчальні заклади держави за рахунок казни.

Сім'я отамана з розумінням віднеслася до пояснень свого господаря з приводу його відсутності та мовчанки цілих 9 років і все йому пробачила. Й.Гладкий, відчуваючи провину перед своїми близькими, що в злиднях поневірялися стільки років, надалі був уважним до дітей та дружини. Він робив усе можливе, щоб забезпечити синам та дочкам надійне майбутнє та безбідне життя Феодосії Андріївні. Згодом сім'я Гладкий поповнилася новим членом родини - донькою Марією. Її та старшу дочку Олену Й.Гладкий виховував сам. Середня донька наказного отамана - Наталка, за розпорядженням імператора навчалася в Полтавському інституті шляхетних панянок. Молодший син Й.Гладкого - Дем'ян, вивчав артилерійську справу в Олександрівському царсько-сільському малолітньому корпусі. Після закінчення навчання був направлений у діючу армію командувати батареєю (він дослужився до чина підполковника і в 1862 році ще за життя батька помер). Старший син сім'ї Гладких - Василь Йосипович, після повернення батька додому був прийнятий на навчання в Золотоноське повітове училище, а потім продовжив навчання у Катеринославській губерніальній гімназії, яку й закінчив із срібною медаллю. 8 жовтня 1829 року, на п'ятнадцятому році життя, Василь Гладкий був приписаний у чині зауряд-хорунжого до Окремого Запорозького війська. Через рік його переведено в Дунайський піший полк, а згодом у склад пішого козацького полку Азовського війська. Щоб дати можливість юнакові успішно просуватися по сходинках військової кар'єри, він, згідно з царським указом від 1 грудня 1837 року, був переведений у корнети і направлений у Бузький уланський полк. Дослужившись до звання підполковника, Василь Йосипович Гладкий вийшов у відставку і зайнявся громадськими справами Південної України. Отже, до пенсії Й.Гладкого всі його діти отримали гарну освіту; сини успішно робили кар'єру, а доньки повиходили заміж і мали власні сім'ї.

Рідні Й.Гладкого прийняли повідомлення про відставку стримано і спокійно. По-іншому на відставку наказного отамана відреагувала переважна частина азовців. Вони сприйняли вихід на пенсію Й.Гладкого як втечу від відповідальності за майбутнє козацького з'єднання. Тому й неодноразово нарікали відставному отаману, що зрікся їх і дозволив “чужинцю“ керувати військом. Вони були впевнені, що Й.Гладкий залишив їх добровільно. Попередній досвід переконував азовських козаків у тому, що їх отаман досягав практично всього, чого прагнув. А раз він склав повноваження, то не бажав надалі опікуватися долею своїх підлеглих. З відставкою Й.Гладкого азовці змиритися не могли. Вони продовжували вважати його своїм отаманом і з будь-яким питанням йшли до нього за порадою чи проханням допомогти. Й.Гладкий, не витримавши нарікань козаків та їх постійних надокучань, виїхав за межі війська до придбаного за 6.000 карбованців хутора Ново-Петриківки. В ньому відставний офіцер із своєю дружиною прожив до 1862 року і, очевидно після смерті сина Дем'яна, переїхав до Олександрівська. У повітовому місті він жив на Покровській вулиці у власному будинку. З себе був “середнього зросту, дуже кріпенький, широкогрудий, натоптаний; лице йому округле, округла, неначе обточена, голова, вуса вниз по-запорозьки“. І як свідчать сучасники “генералові Гладкому десь-би й віку не було, якби не холера“.71 Влітку 1866 року він поїхав на Катеринославський ярмарок і там заразився холерою. 5 липня Й.М.Гладкий помер. Днем пізніше померла і Феодосія Андріївна, що опікувалася хворим. Вони були поховані на старовинному козацькому Пилипівському кладовищі в Олександрівську.

З жовтня 1851 по жовтень 1852 року обов'язки наказного отамана війська виконував Яків Герасимович Кухаренко.72 З переводом його на таку ж посаду у Чорноморське козацьке військо виконуючим обов'язки наказного отамана Азовського війська було призначено полковника Сисоя Косолапа. Останній, отримавши чин генерал-майора, обіймав цю посаду до 1856 року. Наприкінці 1856 року у військо прибув новопризначений наказний отаман - генерал-майор Костянтин Решитілов, який і був на чолі азовців до остаточної ліквідації козацького формування.

Отже, на початку становлення Азовського козацького війська територіально-адміністративний устрій військових земель був підпорядкований земельному питанню. Не вирішивши земельної проблеми, годі було сподіватися і на остаточне оформлення адміністративного устрою. Тільки після змін, внесених в положення про земельне довольство козаків Азовського війська, вдалося забезпечити кожного азовця ділянкою землі. Після надання азовським козакам земельних паїв вдалося повністю сформувати і адміністрацію війська.

Розроблена і впроваджена в життя система управління Азовським козацьким військом, дає підстави стверджувати, що воно було централізоване за зразком інших іррегулярних військ Російської імперії без найменшого дотримання козацьких звичаїв та традицій по вибору кошового, старшини та по управлінню військом. Однак в офіційних документах робився наголос на те, що козацьке населення - це особливий стан, який як за своїми правами, так і за своїми обов'язками різниться від інших державних станів. Відмінними рисами козацького стану були: особливий порядок відбування військової повинності, звільнення від подушних податків, від рекрутської повинності, від державного земельного збору, право безмитної торгівлі в межах військових територій, особливі права на користування державними землями та іншими угіддями як-то: рибна ловля, добування солі та інше. Усім цим козаки різнилися від інших податних верств населення: селян (державних, поміщицьких, вільновідпущених), міщан, відставних солдатів та матросів. Проте такі привілеї аж ніяк не відповідали правам та вольностям Запорозького козацтва.

Військовий устрій Азовського іррегулярного війська та військова служба азовських козаків. Сформоване у 1828 році Окреме Запорозьке військо протягом 4-х років не мало чітко визначених військових обов'язків і не могло нести повноцінної військової служби. На цьому етапі спроби залучити козаків на службу не мали успіху. Це видно на прикладі Дунайського пішого полку. Полк був сформований Й.Гладким за розпорядженням Миколи І. За указом від 4 квітня 1829 року він отримав назву Дунайського і прикріплявся до Дунайської флотилії. Штаб полку знаходився в Ізмаїлі. Проте його служба продовжувалася недовго. Через втечі козаків до Туреччини, обмеженість військової служби вже в 1831 році Дунайський козацький полк звільнили і відправили на тимчасові квартири Окремого Запорозького війська в Катеринославську губернію.

“Положенням про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї“ 1832 року військова організація Азовського формування визначалася за принципом інших іррегулярних козацьких військ Російської імперії. Військова служба Азовського війська поділялася на польову та внутрішню. Польовою називалася служба в стройових частинах. Вона могла бути або зовнішньою (поза військом), або лінійною (прикордонною). Внутрішню службу азовці проходили у військових установах: офіцери і військові чиновники - посадовими особами, а прості козаки - прислуга, посильні, сторожі, писарі, тобто як нестройові. До внутрішньої служби належала і караульна служба та діяльність у складі місцевої поліції.73

Загальний термін служби для офіцерських чинів визначався в 25 років незалежно від роду служби. Якщо офіцерський чин отримувала особа недворянського походження, то вона могла піти у відставку тільки прослуживши в цьому чині не менше 6-ти років. Загальний термін служби рядових козаків визначався 30-ма роками, із яких 25 років - на польовій і 5 років - на внутрішній службі. Протягом 25-річного строку польової служби козакам надавалися довгострокові відпустки. Термін дійсної служби, після якої козаки звільнялися на пільги, був спочатку дворічним, а потім трирічним. Фактично, на зовнішній службі козаки були від 10 до 12 років і на пільгах від 13 до 15 років.74

Дітям офіцерів та військових чиновників дозволялося записуватися на службу у п'ятнадцятирічному віці, але сама служба починалася з 19-ти років. Діти простих козаків з 17-ти років записувалися військовою канцелярією в “малолітки“ на два роки і протягом цього часу відбували різні станичні повинності - “сиденки“. У двадцять років вонипереводилися у козаки і з цього часу рахувався термін їх польової служби. Чини азовців визначалися за принципом інших козацьких військ і були узгоджені з армійськими чинами наступним чином: Козацькі чини

Армійські чини

козак рядовий

урядник унтер-офіцер

хорунжий прапорщик

сотник поручик

осавул капітан

військовий старшина майор

До “стройового розкладу“ не включалися чоловіки, нездатні до стройової служби, особи духовного звання та торгові козаки, які платили за звільнення від служби гроші.

За “Положеннями“ 1832 року Азовському козацькому війську протягом 10-ти років мала відпускатися амуніція і зброя від казни. При необхідності формування від війська кінного полку, нижнім чинам і офіцерам за рахунок казни надавався кінь та фураж.

Першочерговим завданням азовців у цей період було економічне самозабезпечення війська всім необхідним для нормального функціонування і виконання військового обов'язку. Тому Й. Гладкий “вжив всіх заходів для того, щоб привчити козаків до постійної осілості і в особливості нежонатих“.75 Однак подібне намагання отамана суперечило бажанням служилих козаків. Не всі азовці хотіли займатися мирною працею. Більшість служилих козаків Дунайського козацького полку, а це переважно неодружені козаки, незвичні до господарських занять, не обзаводилися навіть осілістю.76 Вони віддавали перевагу військовій службі, а не заняттям мирних обивателів. Серед служилих козаків поширюється пияцтво та бійки. На думку наказного отамана, таким козакам краще було б служити, ніж бездіяти на місцях поселення. Саме тому у січні 1835 року він пише доповідну записку на ім'я новоросійського та бессарабського генерал-губернатора і клопоче про направлення полку на дійсну службу з його повним укомплектуванням, щоб зайняти службою козаків.77 Й.Гладкий чудово розумів, що в зв'язку з відсутністю військової служби становище азовських козаків було досить непевним. Військо не виправдовувало себе як окреме військове формування і набирало господарського та військово-резервного відтінку.

Необхідно зазначити, що від Азовського козацького війська на перших порах не варто було чекати значної військової користі. Новостворене козацьке військо, до складу якого було включено людей різних станів, ще не було на дійсній службі і звісно не мало можливості “навчитися в малій війні“. Щоб привчитися до порядку і підпорядкованості, а головне припинити “бешкетування, що відбуваються від безділля“,78 азовців доречно було б прилучити до військових частин, розташованих по кордонах. Військові підрозділи регулярної армії, звичні до обов'язків служби, до військової дисципліни, могли б допомогти азовським козакам краще засвоїти функції прикордонної служби. З цього приводу новоросійський та бессарабський генерал-губернатор у доповідній записці від 29 січня 1835 року писав у Військове міністерство, що оскільки по Чорноморському узбережжю від Перекопу аж до Керченської протоки прикордонну службу несуть лише 46-й Донський козацький полк і Балаклавський Грецький батальйон, то було б доцільним посилити їх особовий склад козаками Азовського війська. Генерал-губернатор доводив, що для азовців така служба буде корисною, адже козаки знаходитимуться на місцевості, де завжди необхідна обережність, де часто бувають сутички з контрабандистами та горцями.79 Відсутність коштів і необхідність державної економії робили слушними пропозиції генерал-губернатора. Комплектація полку із азовських козаків і відправка його в діючу армію потребували значних грошових витрат. Запропоноване ж М.С.Воронцовим вирішення проблеми через сформування із азовських козаків 3-х сотень, із яких дві піші приєднати до Донського козацького No 46 полку і одну кінну до Балаклавського батальйону, не могло призвести до значних витрат казни. Військо вже мало від Дунайського пішого полку 400 шабель, 300 рушниць і достатню кількість пік. Залишилося додати тільки пістолети по одному для пішого і по парі для кінного козака.

Військове міністерство прихильно поставилося до пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. Департаментом військових поселень для імператора була підготовлена доповідь про стан справ у війську та сповіщалося про клопотання М.С.Воронцова сформувати із азовських козаків 3 сотні і направити їх на службу. Микола І наказав зв'язатися з командиром Окремого Кавказького корпусу генерал-ад'ютантом Розеном і запитати його думки щодо використання азовців на прикордонній службі. Генерал-ад'ютант у свою чергу зазначав, що призначення на службу в Анапу і Геленджик 2-х сотень козаків буде дуже корисним як для краю, так і для самого козацького війська. На основі цього імператор дав згоду на відправку азовців в Анапу і Геленджик. 80

Й.Гладкий був більш ніж незадоволений таким вирішенням питання військової служби азовських козаків. По-перше, в мирний час 2-і сотні в кількості 5-ти урядників і 105-ти козаків під зверхністю армійських командирів змушені були направлятися в діючу армію на театр військових дій. По-друге, розпорошувалися сили Азовського козацького війська. По-третє, порушувалася традиція іррегулярних частин направляти на військову службу цілі з'єднання, а не їх окремі частини. Це робило військову службу козацького війська неповноцінною і навіть сумнівною. Під загрозу ставилося саме існування Азовського козацтва. Однак Й.Гладкий погодився на перший раз відправити 2 піші сотні в Анапу і Геленджик.

Комплектування козацьких сотень, забезпечення їх зброєю та амуніцією затягнулося ще на рік. Для козаків війська була розроблена і затверджена у вищих військових інстанціях форма. 81 На кінець зими 1837 року сформовані із азовських козаків сотні були готові відправитися в діючу армію. Їх зупинив наказ Миколи І про скасування попереднього розпорядження і новий указ про сформування для патрулювання східного узбережжя Чорного моря 10-ти особливих команд із Азовського війська.

Саме в цей час йшло активне освоєння російською державою східного берега Чорного моря. Крейсерство між Геленджиком і Гаграми було вкрай необхідним для припинення зносин між гірськими народами Кавказу і Туреччиною. За наказом Миколи І почалася підготовка для зайняття зручних якірних місць між Геленджиком та Гаграми.82 Для їх охорони планувалося збудувати укріплення. Сполучення між якірними стоянками повинно було здійснюватися через крейсерство на невеликих суднах. Ці крейсерські судна мали не допускати до російських берегів турецькі галери та корчми з контрабандою.83 Будівництво укріплень повинне було розпочатися протягом літа 1837 року. Головний командир Чорноморського флоту і портів віце-адмірал М.П.Лазарєв висунув пропозицію використати при створенні крейсерських команд колишніх запорожців. До пропозиції М.П.Лазарєва прислухалися, оскільки від великих патрульних кораблів невеликі контрабандистські галери та корчми дуже часто втікали, а виділити людей і невеликі човни для берегової охорони Чорноморський флот був не в змозі.84

Питання про формування патрульних команд із азовських козаків розглядалися на найвищому рівні ще з січня 1837 року. Тоді планувалося створити 10 команд, які на своїх старих, ще із-за Дунаю, човнах повинні були патрулювати східно-чорноморське узбережжя. У разі непридатності старих човнів передбачалося будівництво нових чайок чи використання невеликих суден, які застосовувалися в портах Азовського моря для каботажних робіт.85

Й.Гладкий був радий такому повороту справ. Він запевняв новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що для сформування таких команд в Азовському козацькому формуванні можна знайти необхідну кількість людей, здатних виконувати службу. Але у війську давно вже не було старих козацьких чайок. До того ж наказний отаман зауважував, що навіть ті човни, які залишилися, непридатні для патрулювання саме морського узбережжя, тому що були “призначені тільки для берегового плавання рік, що здійснювалося нерідко за допомогою жердин“.86 У той же час каботажні човни, які використовувалися на Азовському морі як по своїй конструкції, так і по надійності будови, теж виявилися непридатними для військової служби.

Отримавши такі відомості, М.П.Лазарєв запропонував побудувати для патрулювання морського узбережжя човни на зразок мальтійських, які були зручними, міцними і швидкохідними. Віце-адмірал рекомендував командиру Севастопольського порту якнайшвидше відрядити до Акмечеті корабельного інженера для зняття точного креслення мальтійських човнів, які знаходилися в Акмечетській бухті. Дуже скоро креслення цих човнів були готові. Вони були відправлені у Військове міністерство та до новоросійського й бессарабського генерал-губернатора. Вже 8 лютого 1837 року М.С.Воронцов отримує розпорядження військового міністра терміново почати будівництво 3-х човнів на зразок мальтійських. Така їх кількість вважалася достатньою на початок військової кампанії по східному березі Чорного моря. Однак до серпня цього року передбачалося побудувати ще 7 човнів.87

Перші 3 човни вирішено було побудувати в Одесі. З їх будівництвом почалася комплектація команд. За розпорядженням імператора для крейсерства вздовж східного берега Чорного моря формувалося 10 особливих команд із козаків Азовського війська. Штат кожної команди складався із 18-ти рядових козаків, урядника та хорунжого. Загальне керівництво командами мав здійснювати осавул Азовського війська А.Дяченко. Забезпечувалися команди необхідною амуніцією з Кременчуцької комісії. Платня командам призначалася згідно з грузинським положенням. Під час крейсерства команди забезпечувалися провіантом відповідно до морського положення. Частина Азовського війська, призначена для патрулювання, поділялася на сотні і започатковувався такий порядок, згідно з яким кожна сотня замінювалася іншою через кожні два роки служби на Чорноморському узбережжі.88 У червні 1838 року “для відзнаки від сторонніх суден“ азовським човнам були надані прапори І-ї дивізії Гребного флоту.89

На початок весни 1838 року 3 човни особливої конструкції на зразок мальтійських були побудовані. Наказом військового міністра була прискорена робота над будівництвом ще 7-ми човнів. Тепер вони будувалися в Миколаєві за рахунок Чорноморської кордонної лінії. Укомплектовані команди азовських козаків уже в червні 1837 року відбули в Сухум-Кале і Геленджик “для забезпечення сполучення між укріпленнями Чорноморської берегової лінії“.90

Після прибуття на місце дислокації команди підпорядковувалися відомству командуючого військовими суднами біля абхазьких берегів капітану 1-го рангу Юр'єву. Загальне керівництво над командами Азовського козацького війська здійснював начальник Чорноморської берегової лінії генерал-лейтенант М.М.Раєвський.91 Однак, коли азовці прибули на східне узбережжя Чорного моря, то Чорноморської морської берегової лінії як такої ще не було. Азовські команди разом із Чорноморським флотом та сухопутними військами повинні були спочатку відвоювати вигідні якірні місця, спорудити на них укріплення, а вже потім здійснювати крейсерство. Азовці дуже скоро зарекомендували себе гарними вояками та моряками і, за висловлюванням генерала М.М.Раєвського, “зробилися заповзятливими і страшними для контрабандистських і черкеських галер.“92

Успіхи козаків у патрулюванні змусили військове командування Чорноморської берегової лінії звернути увагу на подальше впорядкування їх військової служби. У 1838 році генерал-лейтенант М.М.Раєвський розробив “Проект про поселення на східному березі Чорного моря прибережних козаків“. Цей документ заслуговує більш детального розгляду. За будовою його можна поділити на 2 частини. У першій частині підкреслюється ревна служба азовських козаків. У ній йдеться мова про те, що азовські та чорноморські козаки, як показав досвід, добре знаються в управлінні веслових і грузових суден, добре орієнтуються у військовій ситуації східного берега Чорного моря. У другій частині “Проекту“ наголошувалося, що за 2 роки служби козаки добре привчаються до морської служби і чудово орієнтуються у військовій обстановці краю. Але, прослуживши визначений термін, азовці відбувають у військо. На їх місця приходять інші, яких знову необхідно навчати. Це викликає цілий ряд незручностей. Тому М.М.Раєвський пропонував оселити азовських козаків на східному березі Чорного моря від Мінгрелії до гирла Кубані, за винятком скелястих Гагр, і зробити їх головною опорою каботажної торгівлі в регіоні.

Начальник Чорноморської берегової лінії подав свій проект на розгляд військовому міністрові. Після довгого листування Військового міністерства з командиром Окремого Кавказького корпусу було вирішено, що в поселенні козаків на Чорноморському узбережжі немає необхідності. Головною стає думка про економічну збитковість для держави подібного поселення на запропонованій М.М.Раєвським території. Урядовці були переконані, що азовці не зможуть утримувати себе самостійно і перетворяться в додаток гарнізонних укріплень та будуть утримуватися за рахунок державної казни. У зв'язку з цим було вирішено не вдаватися до реорганізації військових частин на східному березі Чорного моря, а збудувати ще 20 човнів на зразок мальтійських і сформувати додатково 5 команд із азовських козаків. На будівництво такої кількості човнів було відпущено 50.000 карбованців асигнаціями із коштів Кавказького корпусу. Штаб-квартирою для начальника азовських команд осавула А.Дяченка було вибране місто Сухумі. У 1839 році вже була збудована запланована кількість човнів і сформовані команди із азовців.

Питання про оселення азовських козаків на східному березі Чорного моря, підняте М.М.Раєвським, ще не один раз поставало на порядку денному. Його розглядали у 1843, 1844, 1851,1856 роках. Однак обставини, що склалися на Кавказі, не дозволяли оселити азовських козаків по східночорноморському узбережжю.

З 1839 року азовські команди на своїх човнах здійснювали сполучення між фортами Чорноморської лінії, перевозили пасажирів і вантажі з пароплавів, стежили за турецькими суднами, щоб не допускати контрабандистів до берега, перешкоджали торгівлі із горцями недозволеними товарами. Після розподілу азовських команд по укріпленнях берегові блокгаузи були перебудовані під казарми для азовців та під склади, де ховали човни після повернення до берега.

Внаслідок військових десантів російського флоту, до складу яких входили і азовські морські команди, протягом 1839 року на східному узбережжі Чорного моря було побудовано цілий ряд нових фортів: на річці Субаші - форт Головінський, укріплення на річці Псезуапе - форт Лазарєв і укріплення на річці Меггкаме - форт Раєвський.

Але вже на початку 1840 року з фортами Чорноморської берегової лінії почалися проблеми. Через невелику швидкість російських рейдерів і пароплавів та малу кількість азовських човнів не вдавалося затримувати всі контрабандистські турецькі судна, які постачали місцевим жителям порох, свинець та зброю. Отримавши нову партію необхідного товару, черкеси за короткий час зруйнували цілий ряд фортів, які перекривали вихід у море. Так, 16 лютого 1840 року черкеси захопили і зруйнували форт Лазарєв, знищивши при цьому увесь його гарнізон. 4 березня 1840 року горцями був розорений форт Вельямінівський. 22 березня 1840 року було захоплене укріплення Михайлівське. 24 березня черкеси знищили Миколаївське укріплення.93

Отже, з-під контролю російської армії та флоту вийшла велика ділянка узбережжя і це не могло не непокоїти вище керівництво. Адже для відновлення цих плацдармів потрібні були час, кошти, люди, озброєння. Саме тому в 1840 році генерал-лейтенант М.М.Раєвський доповідав військовому міністрові, що для патрулювання Чорноморської берегової лінії необхідно мати 40 азовських човнів, які добре себе зарекомендували як під час патрулювання, так і в ході військових дій. А оскільки із раніше споруджених залишилося 26, то він клопотався про побудову ще 14 човнів.94 Та Військове міністерство, а згодом і цар вирішують “обмежитися тепер побудовою 4-х нових човнів до повного числа 30, відповідно до числа укріплень, що знаходяться на східному березі, і команд азовських козаків“.95

У січні 1841 року імператор затвердив, розроблений командиром Окремого Кавказького корпусу, розподіл 30 азовських човнів по укріпленнях. За цим розподілом по одному човну мали укріплення Сухумі, Бомбари, Анапа, бо вони сполучалися з іншими фортецями ще й сухопутними шляхами; 3 човни мало Новоросійське укріплення, тому що в ньому зосереджувалося керівництво всієї берегової лінії; в останніх 12 укріпленнях, а саме: в Кабардинському, Геленджицькому, Новотроїцькому, Михайлівському, Тенгінському, Вельямінівському, Лазарєвському, Головінському, Навагінському, Святого Духа, Гаграх, Піцунді повинно було знаходитися по 2 човни.96 В укріпленнях, де було по 2-3 човни, до азовських козаків прикомандировувалися із місцевих лінійних військ по 16 чоловік нижніх чинів веслярів.97 Тоді ж у 1841 році служба козаків Чорноморської берегової лінії була визначена 3-ма роками. Після терміну служби змінювалися не всі козаки, а тільки половина команд. Друга половина морських команд навчала новоприбулих азовців і допомагала їм на перших порах патрулювати східне узбережжя Чорного моря.

Поступово кількість азовських човнів та команд зростала. Причиною цього був ряд спільних операцій флоту та сухопутних військ по опануванню східним узбережжям Чорного моря, які почалися з жовтня 1841 року. Новий командуючий військами Чорноморської берегової лінії генерал-майор Анреп прагнув перевести війська по 28-верстній укріпленій прибережній смузі з форту Святого Духа до Сочі. Азовські команди, які входили до складу Чорноморської ескадри, мали підтримувати піхоту артилерійським вогнем, переправляти на кораблі вбитих та поранених. У зв'язку з цим у Миколаєві з 1839 по 1843 роки було побудовано вже 34 човни.98

У 1844 році креслення мальтійських човнів було дещо змінене відомим тоді в Миколаєві майстром греком Левтером Карагачем і він почав будувати човни в Редут-Кале.99 Баркаси редутської побудови були легкі на ходу, під вітрилами і на веслах. До того ж вони були досить зручні для витягування їх на берег під час прибою. Вдосконалення призвело до того, що човни нової конструкції краще виконували своє призначення. Озброєння човнів не змінилося. На них, як і раніше, встановлювалися трьохфунтові фальконети - артилерійські гармати калібру 45-100 мм, які стріляли свинцевими ядрами. Азовці запевняли, що двох фальконетів по бортах достатньо як під час наступу, так і в обороні. Козаки, як і раніше, мали індивідуальну зброю. Озброєння азовців (яке вони зобов'язані були придбати за власний рахунок) складалося із рушниці, шаблі і кинджала. Рушниці були різного калібру, переважно це драгунські гвинтівки з багнетами та кинджалами, виготовлені на Златоустівській збройній фабриці для лейб-гвардії Чорноморського дивізіону.100 Крім драгунських гвинтівок у розпорядженні козаків азовських команд були рушниці 7-лінійного калібру та нарізні з усім потрібним причандаллям для них: ножами, відкрутками, пульними формами 7-лінійного калібру, шкіряними чохлами, патронташами на 40 патронів для рушниць 7-лінійного калібру та інше. До єдиного зразка рушниць азовські козаки протягом всього періоду існування війська так і не перейшли. У відомості від 14 травня 1865 року про військову зброю козаків азовських команд при Сухумській морській станції значилося нарізних драгунських рушниць з багнетами 300 штук, рушниць 7-лінійного калібру 173 штуки і 77 штук ударних рушниць.101 У користуванні козаків були шаблі зразка 1817 і 1838 років. Поступово шаблі нового зразка витісняли шаблі старої форми. Про це свідчить та ж відомість, за якою на 14 травня 1865 року у війську від морської команди залишилося шабель нової форми 122 штуки і старої - 48.

Однак така різноманітна і дещо застаріла зброя не заважала козакам демонструвати зразки мужності та відваги. Враховуючи це, 6 вересня 1844 року вийшов указ Миколи І, за яким начальникові Чорноморської кордонної лінії дозволялося залишати на подальшу службу в азовських командах здібних і благонадійних офіцерів та козаків, якщо вони того бажають. Проте це правило не поширювалося на “нездатних і неблагонадійних в поведінці, які відправляються у військо, на пільги на те встановлені“.102 Термін служби офіцерам та урядникам був збільшений: неодруженим - до 4 років, а одруженим і тим, хто мав дітей - до 3 років. Цей же указ дозволяв залишитися на службі поза терміном військовому старшині Я.Н.Бараховичу “із-за поваги відмінної служби цього офіцера“. За 3 роки служби (з 1844 по 1847 роки) цей офіцер дослужився до підполковницького чину та ще й став начальником азовських команд. Стає зрозумілим бажання азовських офіцерів збільшити термін зовнішньої служби. Перед ними відкривалися реальні перспективи швидко просуватися по службі і в чинах та отримувати добру платню і призові гроші за перехоплені контрабандистські судна. Той же Я.Барахович у 1844 році отримував щорічно 165 карбованців сріблом та “призи“ з кожного вдалого походу. До того ж 11 березня 1845 року платня офіцерів Азовського козацького війська була зрівняна з платнею офіцерів Кавказьких лінійних батальйонів і була вищою, ніж у офіцерів флоту.103

У листопаді 1844 року була проведена незначна реорганізація азовських команд. Новий начальник Чорноморської берегової лінії барон О.І.Будберг запропонував розділити азовські команди на два відділення. Поділ азовських морських команд на відділення мав сприяти кращому виконанню обов'язків патрулювання і в той же час допомагати “добробуту чинів Азовського козацького війська, що найбільше виділяються своєю службою.“104 Перше відділення повинне було патрулювати східний берег Чорного моря від Анапи до Навагінського укріплення, а друге - від укріплення Святого Духа до укріплення Святого Миколи. Цей розподіл було затверджено іменним указом від 14 січня 1845 року. Одним із відділень командував військовий старшина Я.Барахович, а іншим - підполковник А.Дяченко. Відділення дислокувалися при Сухумській та Геленджицькій морських станціях (згодом козаків було переведено із Геленджицької до Константинівської морської станції). Офіцери та козаки азовських команд при морських станціях забезпечувалися постачанням від казни. Вони отримували порційні гроші, а начальникам команд виплачувалися ще й столові. Нижнім чинам, які служили в азовських командах, щорічно відпускалися сині фланелеві сорочки, в'язані вовняні фуфайки і дощові парусинові плащі за рахунок коштів кавказького відомства.

З призначенням у військо на посаду виконуючого обов'язки наказного отамана Я.Г.Кухаренка термін зовнішньої служби азовських козаків змінився. З 1852 року козаки азовських команд йшли на пільги щорічно. Виконуючий обов'язки наказного отамана вважав це доцільним з причини утримування козацьких господарств у належному стані.105 Таке нововведення було незручним як для морського керівництва, так і для самих козаків. Азовці не встигали призвичаїтися до клімату, пізнати всі тонкощі патрульної служби, вдосконалити навики морського плавання. Під час довгострокової відпустки козаки забували все те, чого ледве навчилися за короткий термін служби. Незручності збільшувалися ще й через те, що гребці лінійних військ змінювалися через кожні півроку і ніяк не могли бути наставниками новоприбулих сотень азовських козаків на Чорноморське узбережжя. “Для ліквідації такого роду речей“ начальник Чорноморської берегової лінії просив у вищого керівництва: 1) лінійних веслярів повернути до своїх батальйонів і на всіх човнах залишити виключно одних козаків; 2) на постах мати по одній команді азовців, а в укріпленнях - по 2 команди козаків з Азовського війська при одному офіцерові; 3) термін служби азовських козаків визначити трирічним. Після його закінчення на пільги повинна йти лише половина козаків, а інші залишатимуться допомагати на перших порах новоприбулим азовцям.106 Однак відповіді на це прохання отримано не було - почалася Кримська війна. Після її закінчення пропозиція начальника Чорноморської берегової лінії щодо служби азовських козаків була розглянута. Термін служби азовців у морських командах був подовжений до 3-х років.

У 1853 році з початком Кримської війни російський уряд був змушений тимчасово ліквідувати укріплення Чорноморської берегової лінії у зв'язку з присутністю англо-французької ескадри в акваторії Чорного моря і неспроможністю нечисельних гарнізонів самостійно захищатися від неприятеля. З ліквідацією укріплень азовські команди були переведені до Новоросійська і зараховані до складу новоросійського гарнізону. Після ліквідації Новоросійського укріплення козаки азовських команд були приєднані до діючих проти ворога військових підрозділів регулярної армії. За стройовим рапортом від 29 грудня 1855 року в першому відділенні азовських команд, які воювали проти ворога, було 1 штаб-офіцер, 1 обер-офіцер, 5 унтер-офіцерів, 147 козаків; друга половина азовських команд нараховувала 9 обер-офіцерів, 11 унтер-офіцерів, 164 козаків.107

У той же час на період війни Азовське військо підпадало під командування наказного отамана Донського козацького війська генерал-лейтенанта Хомутова. Саме на нього покладалася оборона узбережжя Азовського моря, яка повинна була здійснюватися “місцевими засобами“. Для виконання цього завдання Азовське козацьке військо виставило морський батальйон у складі 1 штаб-офіцера, 11 обер-офіцерів, 42 урядників та 722 козаків; піший батальйон з 1 штаб-офіцера, 5 обер-офіцерів, 25 урядників та 400 козаків (у його склад увійшла навчальна команда); кінну сотню з 3 обер-офіцерів, 7 урядників та 104 козаків.108 Загалом на зовнішню службу Азовське військо виставило 1.920 осіб. Практично це було все доросле чоловіче населення козацького формування. У станицях залишилися тільки жінки, літні чоловіки та діти.109 Морський батальйон був приписаний до Азовської флотилії, а піший батальйон займався охороною берегів Азовського моря.

Після завершення Кримської війни у 1856 році всі військові підрозділи Азовського козацького війська були розформовані. На службі залишилися тільки азовські команди, які продовжували патрулювати східне узбережжя Чорного моря.

Після Кримської війни кількість азовських човнів збільшилася до 42-х і Азовське військо виставило 20 команд. Збільшення азовських морських команд пов'язане з відновленням Чорноморської прикордонної берегової лінії та з активними діями російської армії в західних передгір'ях Кавказького хребта. У жовтні 1857 року була сформована ще одна команда. У 1861 році їх було вже 26.110 Вони базувалися на Сухумській та Константинівській морських станціях. На 20 грудня 1861 року в них служило: при Сухумській станції - 26 урядників, 333 козаки і при Константинівській - 8 урядників та 148 козаків.111

З початком поетапного переселення козаків на Кубань кількість азовських команд поступово зменшується. На місця азовських офіцерів і козаків для подальшої служби на азовських баркасах призначалися офіцери і матроси від морського відомства. Тільки в листопаді 1864 року було дозволено залишити в морських командах тих із офіцерів Азовського війська, які бажають продовжити службу на баркасах при Сухумській станції.112

Для відбування внутрішньої служби Азовського козацького війська за положенням 1844 року була сформована особлива команда з 1 урядника, 10 кінних козаків і 14 піших. Обов'язки начальника команди виконував урядник, призначений наказним отаманом. Внутрішню службу спочатку несли козаки, які за станом здоров'я чи через вік не могли бути на польовій. З 1857 року на внутрішню службу на загальних підставах призначалися козаки, які вислужили на зовнішній 25 років. Військова канцелярія регулярно складала наряди на службу, де вказувалися внутрішньо-служилим козакам дні і місяці несення служби по війську. Платня їм йшла із військових сум.

У війську була створена особлива навчальна команда для підготовки молоді до служби (офіційно вона була затверджена 27 жовтня 1853 року). Навчальна команда складалася із 1 офіцера, 2 урядників, 2 приказних, 4 канонірів і 30 козаків. Для навчання юнаків призначався наказним отаманом офіцер із військово-служилого складу. З цією ж метою до навчальної команди включалися і військово-служилі козаки із кожної станиці, які стояли в першій черзі на зовнішню службу. Вони повинні були навчити не менше однієї третини молодих козаків, що ще не були на зовнішній службі, але мають відбути на неї в першій черзі військово-служилих козаків. Офіцеру та нижнім чинам навчальної команди виплачували платню із військових сум. З утворенням у війську навчальної команди внутрішня команда зменшилася на 13 осіб. Козаки навчальної команди замінили внутрішньо-служилих азовців у караулі, приставленому до грошового ящика при військовій канцелярії та в острозі. Саме через таку службу покривалися витрати на утримання навчальної команди.113

5 лютого 1862 року в Азовському козацькому війську за наказом Олександра ІІ була створена спеціальна поромна команда, яка утримувала поромну переправу через гирло річки Берда, наглядала за поромом, а також виконувала різні доручення військового керівництва. Вона складалася з 1 приказного і 4 внутрішньо-служилих козаків.114

Протягом всього періоду існування Азовське козацьке військо, в порівнянні з іншими іррегулярними формуваннями Російської імперії, було незначним. На початок переселення азовців на Кубань усього у війську значилося 36 офіцерів і 1.569 осіб стройових нижніх чинів. Із показаної кількості офіцерів 1 генерал і 5 обер-офіцерів були зайняті у внутрішньому управлінні. Із 1.569 осіб стройових нижніх чинів урядників було 100 і рядових козаків 1.469. На зовнішній та внутрішній службі перебувало: в азовських командах при Сухумській та Константинівській морських станціях - 34 урядники і 481 козак; в навчальній команді -2 урядники і 36 козаків; на посадах по війську - 22 урядники та 20 козаків. У відпустках у війську знаходилося 42 урядники та 929 козаків.115 Найбільший військовий склад війська був на 1 січня 1856 року - 1.926 козаків та офіцерів.116

Малочисельність війська не завадила козакам добре себе зарекомендувати під час патрулювання східного берега Чорного моря. Азовці не раз показували себе вмілими, вправними та хоробрими воїнами. Найбільш значні військові операції, “вилазки“, десанти азовських морських команд знайшли своє відображення в рапортах начальників азовських команд, начальника Чорноморської берегової лінії, командира Окремого Кавказького корпусу, в звітах Військового міністерства.

Протягом усього періоду свого існування Азовське козацьке військо брало участь майже у всіх війнах, що вела Російська імперія в кінці 20-х-початку 60-х років ХІХ століття. Одразу після виходу до Росії задунайські козаки на чолі з Й.Гладким були учасниками російсько-турецької війни 1828-1829 років. Значну допомогу у взятті добре укріплених, майже неприступних турецьких фортець, російській армії надали задунайці, що добре знали місцевість, розташування турецьких військ та будови фортець Османської імперії. Саме завдяки задунайцям були швидко і вдало налагоджені переправи і в короткий час захоплені фортеці Ісакчі, Браїлів, Гірсове та інші.

У складі Окремого Кавказького корпусу азовці брали участь у затяжній Кавказькій війні. Патрулюючи східне узбережжя Чорного моря, надавали активну допомогу російським військам і флоту у зайнятті “вигідних якірних місць“, у будівництві Чорноморської берегової лінії.

У роки Кримської війни з наказу військового міністра князя Долгорукова Азовською флотилією спочатку було загороджене гирло Дону, бо узбережжя та Таманський півострів стали районом бойових дій. Згодом козаки морських команд у складі армійських підрозділів брали участь у бойових діях. Військові підрозділи самого Азовського козацького з'єднання досить ефективно охороняли узбережжя Азовського моря, самостійно відбивши в 1855 році спробу англо-французької ескадри висадити десант біля Петровського посаду.

Після Кримської війни морські команди із азовських козаків продовжували нести зовнішню службу. Вони активно брали участь у відбудові Чорноморської берегової лінії, постійно робили десанти на територію, яка контролювалася “неприятельськими горцями“, здійснювали патрулювання, в ході якого знищували контрабандистські судна з Туреччини та Греції. Навіть переселення значної кількості сімей у передгір'я Кавказу не завадило козакам-азовцям і надалі демонструвати зразки мужності та відваги. Про один такий бій читаємо у звіті Департаменту військових поселень Військового міністерства. 18-19 червня 1862 року 13 азовських баркасів брали участь у військовій операції поблизу форту Навагінського. В ущелину Псахе був висаджений десант, який знищив “народне судилище“ і аул “непокірних горців“. У ході цих подій було поранено 2-х сотників, 2-х урядників, приказного, 12 козаків і вбито урядника та 5-х козаків. І це в той час, коли сім'ї азовців готувалися переселитися на Кубань.

Військова служба козаків азовських команд була високо оцінена урядом. Тільки офіцерам та нижнім чинам, що служили при Сухумській морській станції, було вручено 263 срібні медалі із стрічками “За підкорення Західного Кавказу“.117 В цілому, служба Азовського козацького війська була гідно оцінена. За період свого існування воно було нагороджене прапорами та Височайшими грамотами. Першого прапора військо задунайців отримало 6 грудня 1831 року “за хоробрість і завзяття, виявлені при переправі через Дунай 27 травня 1828 року“. 1 липня 1844 року козацьке формування було нагороджене прапором “за хоробрість і завзяття при переправі через Дунай російських військ у 1828 році, постійну відданість і відмінну службу“. За участь у Кримській війні Азовське військо отримало найвищу нагороду, яку на той час могло отримати військове формування - Георгіївський прапор з надписом: “За ххоробрість і зразкову службу у війні проти французів, англічан і турків у 1853, 1854, 1855, 1856 роках“.118

Визнання вищими військовими інстанціями заслуг азовців не завадило уряду ліквідувати одне з останніх формувань на Південній Україні, яке за організацією, комплектуванням, проходженням служби, навчанням, озброєнням та обмундируванням значно відрізнялося від регулярних військових частин. Від 11 іррегулярних формувань Російської імперії Азовське козацьке військо відрізнялося місцем поселення (далеко від кордонів, серед мирного населення), відмінностями у несенні зовнішньої та внутрішньої військової служби, особливостями господарювання та менталітету.

Отже, після включення Азовського з'єднання до системи іррегулярних військ Російської імперії, військо мало типову структуру управління, за якою головували наказний отаман, призначений урядом, та військова канцелярія з офіцерів регулярної армії. Однак обмеженість військових функцій через малу кількість служилого козацтва та невдале розташування не могло не відрізняти Азовське козацьке військо від інших козацьких з'єднань Російської імперії. Воно за період свого існування набуло більш господарського та військово-резервного відтінку.

Таким чином, адміністративно-територіальний устрій Азовського війська мав свої особливості. На початку становлення козацького формування він був підпорядкований земельному питанню. Надані за “Положенням про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї“ 1832 року землі для поселення Азовського козацького війська не могли задовольнити потреб усіх козаків у земельних ділянках. У поземельних відносинах Азовське козацьке військо користувалося статутами та положеннями про поземельне довольство Донського козацького війська. У ході розподілу військових земель виявилося, що близько однієї третини козаків через відсутність наявної землі не можуть отримати визначених положеннями наділів землі розміром в 30 десятин. Тільки після змін, внесених до правил в поземельне довольство Азовського козацького війська, коли були зменшені розміри козацьких паїв вдвічі, вдалося наділити всіх азовських козаків земельними ділянками. Після вирішення земельного питання в Азовському козацькому війську остаточно встановився і адміністративний устрій.

Як елемент загальноімперської військово-адміністративної системи Азовське іррегулярне формування мало встановлену в російській державі систему підпорядкування вищій владі. Згідно з “Положенням“ 1832 року військо підпорядковувалося вищому законодавчому органу Російської імперії - Сенату на чолі з імператором. Виконавча влада зосереджувалася у Військовому міністерстві в Департаменті військових поселень, а з 1857 року з реорганізацією останнього - в Управлінні іррегулярних військ цьогоо ж міністерства. З оселенням Азовського козацького війська на Південній Україні ним управляв новоросійський та бессарабський генерал-губернатор. Своє керівництво він здійснював через військову канцелярію - орган внутрішнього управління козацького формування. Очолював військову канцелярію наказний отаман. Він користувався в управлінні правами бригадного командира і призначався урядом. Рішення наказного отамана щодо справ у війську мало вирішальне значення.

Військова канцелярія, як орган внутрішнього управління козацьким формуванням, відала військовими, цивільними та військово-судовими справами азовських козаків. Цивільні судові справи азовців розглядались Олександрівським повітовим судом. Обов'язки та напрямки діяльності канцелярії визначили її штат. Вона складалася з голови (наказного отамана), постійного члена штаб-офіцерського чину, 3-х (а з 1852 року 2-х) асесорів обер-офіцерського чину, секретаря, канцелярських службовців.

З укомплектуванням штату військової канцелярії формуються і структури, що їй підпорядковуються, - станичні та хутірські управи, медичний персонал, штат військових священиків. До складу військової канцелярії були включені військовий землемір, військовий архітектор та чиновник з особливих доручень. Щоб встановити контроль над Азовським козацтвом, до війська були направлені офіцери регулярної армії.

Військовий устрій Азовського козацького війська визначався за принципом інших козацьких військ Російської імперії. Військова служба азовських козаків поділялася на внутрішню та зовнішню (польову). Польова служба козацьких військ Російської імперії полягала в охороні кордонів держави. Поселення Азовського козацького формування на віддаленій від кордонів і осередків бойових дій території дуже ускладнювало виконання азовцями такого роду служби. Невідповідність місця поселення статусу козацького формування призвело до того, що Азовське військо протягом 5 років не мало чітко визначених військових обов'язків і не могло нести повноцінної військової служби. Невиконання військом основного свого призначення мало привести до ліквідації козацького формування.

Постійні клопотання наказного отамана Й.Гладкого про призначення козаків на дійсну службу увінчалися успіхом. Височайшим повелінням від 17 лютого 1837 року була визначена зовнішня служба Азовського війська. Із азовських козаків для охорони східного узбережжя Чорного моря з метою припинення зносин турецьких контрабандистів з гірськими народами Кавказу формується 10 патрульних команд по 20 осіб у кожній. Козаки несли службу позмінно: кожна сотня, відслуживши 2 (згодом 3) роки, відводилась у військо на пільги, а її місце займала інша сотня. На зовнішній службі козак мав відслужити 25 років. Для патрулювання азовськими морськими командами східночорноморського узбережжя були збудовані баркаси особливої конструкції - на зразок мальтійських човнів. Вони спочатку будувались у Миколаєві, а з 1844 року - в Редут-Кале.

Іменним указом від 14 січня 1845 року була проведена реорганізація азовських команд. Вони були поділені на два відділення і мали патрулювати чітко визначені ділянки східного узбережжя Чорного моря. Перше відділення патрулювало узбережжя від Анапи до Навагінського укріплення, а друге - від укріплення Святого Духа до укріплення Святого Миколи. Такий розподіл був корисний тим, що допомагав азовським командам краще здійснювати патрулювання і сприяв покращанню добробуту чинів Азовського війська. Відділення азовських морських команд базувалися в добре облаштованих і зручних Сухумській і Константинівських морських станціях. Кількість азовських команд поступово зростала і досягла 26-ти. Азовські морські команди несли свою службу на східному узбережжі Чорного моря до 1865 року.

Внутрішня служба азовських козаків була визначена указом від 2 лютого 1844 року. Згідно з ним для несення служби у військових установах та по війську була сформована команда із урядника, 14 піших і 10 кінних козаків.

Указом від 27 жовтня 1853 року у війську була створена навчальна команда із офіцера, 2 урядників, 2 приказних, 4 канонірів і 30 козаків. Призначення цієї команди полягало в підготовці молодих козаків для служби на східному березі Чорного моря.

За наказом Олександра ІІ 5 лютого 1862 року в Азовському війську була сформована специфічна поромна команда, яка крім переправи через гирло Берди мала виконувати доручення військового керівництва.

Служба Азовського війська була високо оцінена урядом. Визнанням бойових заслуг і військової доблесті азовців стали 3 царські грамоти, 3 прапори. Однак малочисельність війська (найбільший військовий склад козацького формування був на 1 січня 1856 року - 1.926 козаків і офіцерів) та обмеженість військових функцій у порівнянні з іншими іррегулярними з'єднаннями держави обумовили досить незначне місце Азовського козацького формування у військовій структурі Російської імперії.

РОЗДІЛ 3

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦТВА

Населення Азовського війська: кількість та соціальний склад. Основу населення Азовського війська становили козаки та райя Задунайської Січі, що повернулися в межі російської держави на початку російсько-турецької війни 1828–1829 років.

Першим до російського берега пристав човен з кошовим отаманом і 10 курінними отаманами.1 Прибуття основної частини козаків продовжувалося протягом усього травня 1828 року. Так, 14 травня в Ізмаїльський порт прибуло 342 душі обох статей на 68 човнах,2 а 24 травня прибуло ще 53 “запорожці з майном... із селища Кара-Ормана“ на човнах і каюках.3 Але кошовий отаман Задунайської Січі Й.Гладкий, а потім і командуючий 2-ю армією генерал-фельдмаршал П.Вітгенштейн запевняли новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що переселенців буде близько 1.000 душ.4 Однак на 8 червня 1828 року після відбуття карантину їх нараховувалося тільки 578 душ обох статей.5 До цієї кількості не входили 218 козаків і сам Й.Гладкий, які ще 25 травня 1828 року були відправлені з карантину під проводом офіцера Михайлова до селища Сатунове для участі в операції по взяттю фортеці Ісакчі.6 Отже, на кінець червня задунайських переселенців нараховувалося 796 душ обох статей.

27 травня 1828 року із задунайців планувалося сформувати 2 піші полки для участі в російсько-турецькій війні.7 Полки формувалися в Ізмаїлі під керівництвом Й.Гладкого. Останній добивався від вищого військового керівництва дозволу на прийняття в нове військове формування всіх бажаючих козаків селища Новопокровського Бессарабської області і з міста Керч-Єнікале Таврійської губернії. Бажаючі знайшлися навіть серед чорноморців. Проте потрібної кількості козаків для швидкого сформування 2-х полків не знайшлося і тому був сформований лише один полк, який за указом від 4 квітня 1829 року отримав назву Дунайського і прикріплювався до Дунайської флотилії.8 Полк нараховував 577 осіб: 550 рядових козаків і 27 офіцерів. “Неслужилі запорозького стану“ — родини козаків, чоловіки непридатні до військової служби, райя, церковний причт у кількості 1.759 осіб обох статей були відправлені на місця попереднього проживання, а згодом і на зимові квартири в Таврійську губернію. Отже, разом задунайців “що знаходилися у відомстві полковника Гладкого“ нараховувалося 2.336 осіб.9 Якщо не враховувати нежонатих запорожців, які відправилися Чорним морем до Керчі (24 душі чоловічої статі), та 21 душа чоловічої та жіночої статі з родин козаків 2-ї сотні, які залишилися біля Сатуновської переправи, то в Таврійську губернію направлялося 1.714 осіб обох статей.10 Ці дані майже співпадають з даними Ф.Щербини. Він вказує, що на зимові квартири до Таврійської губернії направлялося 1.716 душ обох статей.11 А.Скальковський стверджує, що кількість членів родин запорожців становить 1.384 душі обох статей. Проте він згадує ще 374 бурлаки, разом з якими кількість Окремого Запорозького війська складає 1.758 душ чоловічої та жіночої статі.12 За “Переліковою відомістю“, поданою Й.Гладким новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, кількість Окремого Запорозького війська, що йшла до Таврійської губернії становила 1.759 душ обох статей.13 Але у названій відомості не згадуються бурлаки. Ймовірно, що названа вище загальна кількість осіб Окремого Запорозького війська разом із служилими козаками Дунайського пішого полку є достовірною і становить 2.336 душ обох статей.

Поступово кількість козаків Дунайського пішого полку, а отже, і війська зменшується. Задунайці гинули в боях та під час ліквідації чуми на території колишньої Задунайської Січі. В 30-х роках ХІХ століття помітний і значний відхід козаків знову за Дунай. Причинами втеч козаків в Добруджу були: 1) невизначеність становища задунайців у Росії на початку 30-х років; 2) відсутність протягом 4-х років остаточного місця поселення; 3) незадоволення новою організацією козацького війська — замість козацької Січі — іррегулярне з'єднання; 4) залишене в Туреччині нерухоме майно і його відсутність у Росії та інше.

Втечі були постійними і регулярними. Тільки в липні 1831 року втекли 27 козаків і в полку залишилося всього 324 особи.14 Зменшення чисельності війська прискорило вирішення питання щодо поселення і створення нового козацького формування. На період поселення задунайців в Олександрівському повіті Катеринославської губернії військо нараховувало 2.319 душ.15 Така кількість була надто замалою, щоб формування із задунайських козаків могло і надалі існувати як окреме військове з'єднання. Саме тому наказний отаман використовує будь-яку можливість, щоб збільшити чисельність війська. Намагання Й.Гладкого підтримувалися і урядом.

У 1832 році до війська були зараховані 238 міщан Петровського посаду. Після приєднання селища Новоспаського разом з його мешканцями на 1 січня 1835 року військо нараховувало 5.249 душ обох статей. Саме такі дані були передані Азовською військовою канцелярією до Департаменту військових поселень.16 Через рік військо збільшилося на 479 душ і 1 січня 1836 року нараховувало 5.728 осіб чоловічої та жіночої статі17 (у вересні цього ж року у війську в наявності було 2.907 душ чоловічої статі18). Кількість війська збільшувалася за рахунок включень поодиноких вихідців із турецьких володінь, синів азовських козаків від попереднього шлюбу, козаків із Новоросії, що бажали приєднатися до азовців та за рахунок природного приросту.

На 1 січня 1837 року в Азовському козацькому війську, за даними канцелярії, вже проживали 5.771 душа обох статей.19 У цьому ж таки році з'являється реальна можливість збільшити військо одразу до 7.230 душ чоловічої та жіночої статі, бо “некрасівські козаки“ із сім'ями побажали перейти в підданство Росії із турецьких володінь.20 Прохачі питалися дозволу оселитися на одному з берегів Георгіївського острова, де вони зведуть храм “власними своїми зусиллями“.21 Бажаючих було 1.459 душ обох статей, які збиралися перевезти із собою 961 голову великої рогатої худоби та 33.506 голів дрібної худоби.22 Прохання мешканців 4-х турецьких аянств — Ісакчинського, Бабадагського, Мачинського, Тульчинського — 9 січня 1837 року було передане перекладачем Реніського карантину Ріганом новоросійському та бессарабському генерал-губернатору. Бажання колишніх підданих російської держави, які залишили свою батьківщину з різних обставин, було прийняте урядом “з цілковитою готовністю“. Адже це була ще одна яскрава перемога зовнішньої та внутрішньої політики Російської імперії. Та на підставах останніх трактатів Росії з Туреччиною поселення на Георгіївському острові було неприпустиме. Тому мешканцям турецьких аянств було запропоновано перейти до російської держави і приєднатися до Азовського козацького війська, яке складалося “із колишніх їх товаришів за Дунаєм, під іменем запорожців відомих“.23 На що бажаючі повернутися до Росії погодилися.

Серед азовських козаків звістка про можливе приєднання некрасівців викликала не однозначну реакцію. Стосунки між задунайськими запорожцями та некрасівцями в Туреччині були складними і не однозначними. Проживання їх на території Османської імперії мало свою історію: від мирного співіснування до кровопролитної війни і нового замирення. Згодом стало очевидним, що серед бажаючих повернутися до російської держави було багато знайомих азовським козакам людей і, навіть, родичів, які після 9 травня 1828 року знайшли притулок серед липованського населення. І тоді козаки Азовського війська звернулися до імператора з проханням дозволити “ізвоіцьким козакам, чи некрасівцям, єдиновірцям їх, а декому із них і родичам... повернутися до Росії для приєднання із земляками своїми“.24

На найвищому рівні було вирішено діяти у справі переселення “некрасівців“ обережно. Ускладнень з Османською імперією російський уряд не бажав, а встановлений Адріанопольським трактатом сімнадцятимісячний термін на добровільне двохстороннє переселення російських та турецьких підданих вже закінчився. Тому російському посланнику в Константинополі було доручено приватно домовитися із турецькими міністрами. Через посередництво князя Телемака Ганджери російський уповноважений повідомляв Порту, що імператор Микола І згоден продовжити термін переселення в Туреччину мусульман, які проживають в Росії в Ахалцихській провінції і сподівається, що і султан дасть згоду на переселення тих козаків, земляки і родичі яких живуть в російській державі.25

Через декілька місяців російський посланник у Константинополі сповіщав своєму уряду про згоду турецького султана на переселення козаків до Росії. До того ж султан запевняв, що негайно будуть надіслані розпорядження сілістрійському паші про відкомандирування в Мачин особливого комісара. Турецький і російський чиновники мусили на місці домовитися про умови і термін переселення. Султаном була висунута одна умова російському уряду: щоб у переселенні некрасівських козаків не було ніякого насильства.26

Після непростих дипломатичних переговорів між російським і турецьким урядами 6 липня 1838 року перші переселенці у кількості 140 осіб прибули до станиці Новоспаської. Про це повідомляв новоросійського та бессарабського генерал-губернатора квартальний наглядач бендерської поліції, який супроводжував переселенців до війська.27 Через значні ускладнення у ході переселення термін прийняття переселенців до російських карантинів був продовжений до 1 січня 1839 року. Згідно з “Табелем про народонаселення“ в Азовському війську на 20 жовтня 1838 року проживало 6.014 душ чоловічої та жіночої статі, серед яких показано 203особи новоприбулих із турецьких володінь (1 особа духовного звання, 130 козаків, 16 хлопчиків до 10 років та 46 жінок).28 Аналіз документів з канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора показав, що всього з 1837 по 1839 рік через Реніський та Ізмаїльський карантини пройшли тільки 217 осіб обох статей, які були приєднані до Азовського козацького війська.29 Бажаючих у 1837 році було в 7 разів більше, ніж тих, хто повернувся. Це було пов'язане з політикою турецького уряду, який не був зацікавлений у переселенні козаків у межі Російської імперії. Підступність турецької адміністрації, постійні погрози фізичних розправ, неспроможність російського посланця через відсутність повноважень захистити переселенців, чутки і невпевненість у майбутньому призвели до того, що значна кількість людей відмовилася переселятися. Не останню роль у переселенні саме такої кількості “некрасівських козаків“ відіграло і запропоноване місце поселення. Адже їм замість добре знаного і зручного у всіх відношеннях для поселення Георгіївського острова запропонували оселитися на землях Азовського війська, де і без них був уже земельний голод.

Водночас і 217 переселенців-некрасівців не були зайвими для війська, у якому в 1838 році нараховувалося 6.014 душ обох статей.30 Більшість цих переселенців була зарахована саме до служилого козацтва (130 осіб із 193 чоловічої статі).31

Із загальної кількості переселенців близько половини становили росіяни — некрасівсько-липованське населення. У переселенських списках вони значилися як люди “малоросійської нації“. Звичайно ж російський уряд не вдавався до деталей щодо національної належності цих людей, щоб не ускладнювати процес переселення. А турецька адміністрація допускала до переселення всіх козаків — колишніх вихідців із російських володінь.

З поселенням мешканців турецьких аянств у землях Азовського козацького війська сутичок чи непорозумінь на національному і релігійному грунті між азовцями і переселенцями не відбувалося. Та й про колишню ворожнечу як ті, так і інші воліли не згадувати. Для них це була не найкраща сторінка історії Запорозького і Донського козацтва. Крім того, перенесені мешканцями турецьких аянств поневіряння та постійні погрози фізичного винищення викликали співчуття у азовських козаків. Уже через декілька років колишні переселенці, обжившись на нових місцях, почували себе повноправними козаками Азовського війська. А згодом, завдяки родинним зв'язкам та новому надходженню людей до війська, із вжитку азовських козаків зникло і саме поняття “некрасівські переселенці“. Є очевидним, що колишня ворожнеча між задунайцями та некрасівцями була “забута“ через мету, що їх об'єднувала — зберегти свою належність до козацького стану.

У 1839 році вищим керівництвом держави було вирішено збільшити чисельність Азовського козацького війська за рахунок циган, що кочували по півдню України. 29 травня 1839 року на підставі Височайшого повеління до Азовського козацтва мала приєднатися 251 родина кочових циган “за умови, що вони при такому приєднанні не будуть позбавлені прав, що надають особам вільного походження при переході до козацького стану, і не будуть піддаватися жодним утискам“.32 Планувалося, що цигани остаточно осядуть на військових землях, заведуть власні господарства, займуться землеробством та скотарством. Однак остаточно оселити циган на військових землях не вдалося. Азовському війську не були збільшені земельні фонди і, крім того, “при дороговизні хліба і робочих рук зведення для циган житла в нинішній час дуже ускладнено“.33 Внаслідок цього у 1844 році циган було передано Міністерству державного майна34 і у війську залишилося 8.982 душі обох статей.35

Наприкінці 1849 року в станицях козацького формування проживало 8.748 душ обох статей,36 а в 1850 році — 9.004 душі.37 Безумовно, до цієї кількості входили не тільки козаки, а й люди цивільного відомства, що жили на землях війська. Згідно з відомостями, наведеними у “Військово-статистичному огляді Російської імперії“, в Азовському козацькому війську в 1850 році проживало 9.545 осіб обох статей. На наш погляд, наведені в збірнику дані завищені. В умовах відсутності нових переселенців чисельність війська збільшувалася, в основному, тільки за рахунок природного приросту.

У роки Кримської війни від Азовського війська на службу вийшло 1.920 осіб38 і у формуванні залишилися тільки літні чоловіки, жінки та діти (включаючи малоліток до 19-ти років).

Після війни чисельність війська дещо зросла. На 1 січня 1856 року в Азовському козацькому війську нараховувалося 9.908 душ обох статей, із яких до козацького стану належало 9.829 душ чоловічої та жіночої статі. Штатний військовий склад становив 1.926 козаків та офіцерів. За даними О.І.Дружиніної у 1858 році в Азовському війську було 4.806 душ чоловічої статі (цікаво, що всього в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях проживало 6.254 душі чоловічої статі козацького походження).39 Такі ж дані маємо в “Матеріалах для географії і статистики Росії“, зібраних капітаном В.Павловичем, де із загальної кількості козацького населення Азовського війська в 10.016 душ обох статей було 4.806 чоловіків.40 Через рік військо вже нараховувало 10.826 осіб, серед яких було 10.393 душі козацького стану (чоловіків було 4.972 особи).41 У 1859 році щільність населення Азовського козацького війська становила більше 14-ти душ на квадратну версту. Це один з найвищих показників по Катеринославській губернії. На один населений пункт Азовського формування припадало в середньому по 354 двори та 2.095 мешканців. Цей показник був найбільший по Катеринославській губернії і Таганрозькому градоначальству.42

На початок переселення на Кубань у 1862 році Азовське козацьке військо нараховувало 10.911 душ обох статей — 5.361 душа чоловічої та 5.550 душ жіночої статі (8.209 дорослих і 2.537 дітей). За відомостями військової канцелярії на 25 березня 1862 року у війську проживало 57 офіцерських сімей і в них 80 осіб чоловічої і 85 душ жіночої статі та 2.649 сімей нижніх чинів і в них 5.281 душа чоловічої і 5.465 душ жіночої статі.43

Зміни кількісного складу Азовського козацького війська показані в таблиці:

Роки

Загальна кількість населення війська

(душ обох статей)

1828

796

1829

2.336

1832

2.319

1835

5.249

1836

5.728

1837

5.771

1838

6.014

1844

8.982

1849

8.748

1850

9.004

1856

9.908

1857

10.393

1858

10.826

1862

10.911

Отже, за 30 років (з 1832 по 1862 роки) кількість Азовського козацтва зросла майже в 5 разів. Це був період найбільшого росту чисельності війська. Починаючи з 1862 року, кількість населення козацького формування швидко скорочувалась. Основною причиною зменшення кількісного складу було поетапне виселення азовців на Кубань. Протягом 1862–1866 років у західну частину Кавказького хребта переселилася 1.142 сім'ї азовців.44 Це була значна кількість, якщо врахувати, що на початку 1862 року перед переселенням у війську було 1.884 будинки і 2.706 козацьких і офіцерських сімей.45 За 4 роки на Кубань із Азовського війська пішло 5.238 осіб обох статей, що становило 48% населення козацького формування. На місці попереднього поселення в Олександрівському повіті Катеринославської губернії залишилося близько 5.670 душ чоловічої та жіночої статі, які й були переведені до цивільних відомств.

Соціальний склад Азовського війська був досить складним. Азовськими козаками називала себе значна кількість людей різного походження та станів. Безперечно, ядром створеного козацького формування були вихідці з-за Дунаю. Разом з тим, у переселенні активну участь брала задунайська райя — податне християнське населення турецької держави, яка знаходилася під юрисдикцією Задунайської Січі. Яскравим підтвердженням цьому є рапорт комісара Рожаліна від 26 травня 1828 року, в якому повідомляється про прийняття на обсервацію 53 осіб чоловічої та жіночої статі, що прибули в межі імперії із селища Караормана.

Аналіз документації Азовської військової канцелярії дає підстави стверджувати, що серед задунайців були колишні запорожці та їх діти, чорноморські, малоросійські і донські козаки, піддані різних держав селянського, міщанського походження, особи духовного стану, представники вищих верств населення (вихідці із польської шляхти, молдаванськихдворян, значна кількість дворян із Тираспільського повіту, дуки із сербів та болгар) та інші. Все це свідчить про перехід до Росії задунайського населення неоднорідного як в майновому, так і в соціальному плані.

До російської держави перейшли задунайські “срібляники“ та “дуки“ — курінна старшина в кількості 26 осіб, заможні одружені козаки та заможна райя. На користь цього свідчать відомості Департаменту військових поселень, що з виходом із обсервації деякі переселенці мали кошти для того, щоб купити волів, підводи, одяг та провіант.

Згідно з відомостями Військового міністерства про кількість вихідців із турецьких володінь на батьківщину повернулася сірома — “голоколінчики“ та “безштаньки“. У документах фігурують 378 бурлаків. Серед незаможного задунайського населення було багато колишніх кріпаків, які перейшли тільки з тим, що мали на собі. Таким переселенцям уряд змушений був виділити незначні пільги, одяг, провіант та підводи для проходу на місця тимчасового поселення. Про наявність серед переселенців значної кількості колишніх кріпаків яскраво свідчить указ Сенату від 15 березня 1829 року “Про неповернення у кріпацтво людей, які опиняться між прибулими у підданство Росії запорожцями, і про виключення з ревізії тих з них, які поступлять у козацьке військо“.46 Незважаючи на указ, протягом 30-х років ХІХ століття Азовська військова канцелярія неодноразово вирішувала справи, пов'язані з претензіями поміщиків щодо азовських козаків та їх родин.47 Безперечно, більшість переселенців із турецьких володінь була українцями селянського походження.

За указом від 27 травня 1832 року задунайські козаки і ті, хто були приписані до складу Дунайського козацького пішого полку та Окремого Запорозького війська, були включені до козацького стану. Курінні отамани та сподвижники Й.Гладкого посіли керівні посади та отримали офіцерські чини, а решта стала рядовими козаками. До козацької верстви населення не включалися особи духовного звання. З оселенням козацтва в Катеринославській губернії серед колишніх задунайців стає дедалі помітнішим соціально-майнове розшарування. Військові чиновники отримали більшу кількість землі відповідно до військових рангів та платню за службу і звання. Підвищення в чинах приводить до появи власного дворянства. Ще в 1829 році дворянський титул отримав полковник російської армії Й.Гладкий.48 У дворянській грамоті від 4 серпня 1829 року, підписаній власноручно імператором говорилося, що “Гладкова на вічні часи в гідність і достоїнство нашої імперії дворянство возводимо, постановляємо і жалуємо і в склад... дворянства таким чином включаємо, щоб йому і нащадкам його... у всі часи всіма тими вольностями... гідністю і перевагами користуватися, якими і інші нашої Всеросійської імперії дворяни користуються“.49 Згодом і інші офіцери з колишніх задунайців були включені до списків особистих дворян Катеринославської губернії.

В Азовському козацькому війську з моменту його створення були представники російського офіцерства дворянського походження. Вони були призначені в Дунайський піший полк, а згодом і в Азовське козацьке військо для зайняття посад по внутрішньому управлінню, через що з 1834 року у козацькому формуванні з'явилося російське потомствене дворянство. Разом з офіцерами до азовських станиць прибули їх сім'ї, дворові люди та селяни-кріпаки.

Наявність власних та прикомандированих із регулярної армії офіцерів призвела до збільшення офіцерського складу війська. Кількість офіцерського складу війська сягала 7% Азовського козацтва дійсної служби. Це при тому, що в інших козацьких з'єднаннях офіцери становили 2,6% війська. Отже, співвідношення офіцерів та рядових козаків Азовського війська в 2,7 рази перевищувало подібні покажчики по інших іррегулярних частинах.50 Значний відсоток офіцерства у війську є специфікою Азовського козацького формування.

Згідно з “Положенням“ 1832 року до козацької версви населення включалися міщани Петровського посаду в кількості 238 ревізьких душ. Через рік до козацького стану були включені селяни казенного селища Новоспаського. За майновим станом приєднані були різного ступеня заможності. Підтвердженням цьому є активний запис колишніх петровських міщан та новоспаських селян до Товариства азовських торгових козаків. На час вступу до нього козаки повинні були мати в грошах, векселях і товарах не менше ніж 1.500 карбованців сріблом. На 1860 рік із 40 козаків, які були прийняті в Торгове товариство Азовського козацького війська, 25 було з Петровської станиці і 10 — із Новоспаської, що становить 87 % від загальної кількості азовських торгових козаків. Звичайно, торгові козаки належали до козацького стану, але прагнення до купецької, торгової діяльності змушувало їх виділятися із загальної маси козацтва і рухатися в напрямку іншого стану — купецького. За “Положеннями“ 1832 року передбачалася присутність у війську цивільних чиновників: чиновника з особливих доручень, медичного персоналу, архітектора, землеміра. З відкриттям у 1842 році на території козацького формування училища в Петровській станиці постійно проживав учитель. Так у війську з'явилися різночинці.

У кінці 30-х років ХІХ століття в Азовському війську з'явилася ще одна група мирних мешканців — українські козаки з Чернігівської губернії,51 які заснували Стародубівську станицю.

Аналіз документації військової канцелярії дає підстави стверджувати, що в 30-х роках до складу козацького формування входять представники різних категорій населення російської держави: 1) офіцери дворянського походження; 2) козаки селянського, міщанського, козацького походження; 3) різночинці — чиновник з особливих доручень, медичний персонал війська, військовий архітектор, військовий землемір; 4) священнослужителі. На військових землях проживали: 1) дворові люди та селяни-кріпаки — власність офіцерських сімей; 2) відставні солдати та матроси (їм дозволялося селитися в межах війська для об'єднання з родинами чи родичами); 3) державні селяни і міщани — родичі азовських козаків; 4) купці. Однак явною і переважною більшістю в Азовському війську були козаки селянського походження. Саме для них військо надавало нові можливості і надію на краще майбутнє. Тому й не дивно, що в 1837–1839 роках до Азовського козацького формування приєдналася ще одна досить значна група переселенців із Туреччини. Ними були мешканці турецьких аянств — Ісакчинського, Мачинського, Тульчинського та Бабадагського. Названі категорії населення проживали в межах військових земель протягом усього періоду існування козацького формування. Змінювалася тільки кількість представників тої чи іншої верстви населення.

Соціально-майнове розшарування Азовського козацтва, яке помітне вже при поселенні козаків на Бердянському пустищі, з часом поглиблювалося. Слід зазначити, що виділяючи козаків із маси податного населення Російської імперії, уряд разом з тим приймає ряд заходів, щоб надати козакам право переходу до вищих станів. У цьому відношенні за царювання Миколи І були прийняті 2 важливі законодавчі постанови: 1) постанова від 23 лютого 1848 року про право на дворянство козацьких осіб із іррегулярних військ; 2) постанова від 8 січня 1851 року про права дітей священнослужителів козацького походження. Цими урядовими постановами скористалася і частина азовців. Так, на початок поетапного переселення козаків на Кубань в Азовському війську проживало потомственних дворян 20 осіб чоловічої і 14 осіб жіночої статі та особистих дворян 67 душ чоловічої і 59 душ жіночої статі. Православного духовенства різного духовного звання у війську в 1862 році нараховувалося 54 особи чоловічої і 59 осіб жіночої статі.52 Отже, кількість осіб привілейованого стану в Азовському війську становила 2,5%.

Азовська старшина мала значну кількість рухомого і нерухомого майна, зосереджувала в своїх руках великі грошові суми. Той же Й.Гладкий, після відставки, купив будинок у Новоспасівці за 1.500 карбованців, а згодом і хутір за 6.000 карбованців.53 У 1862 році хорунжий війська Муратов розпродував власне майно, що оцінювалося в 3.000 карбованців.54 Родина К.Решетілова мала близько 700 десятин землі.55

Заможні родини азовських козаків зосереджували в своїх руках не менше 3-х козацьких паїв землі. Вони мали в господарстві не менше ніж 4 пари волів та пару коней.

Козацькі родини середнього рівня статку мали переважно 2 козацькі паї землі, 2 пари волів, коня. Вони становили основу війська і були тим середньостатистичним козацтвом, яке забезпечувало загальновійськовий добробут. Яскравим прикладом цього є дані, наведені після ліквідації війська. Так, в 70–80-х роках ХІХ століття в Новоспасівці 75% дворів належало колишнім азовським козакам. Серед них 25% дворів вважалися незаможними, 37% — середнього статку, а 13% — заможними.56

У війську були і незаможні козацькі родини. Вони користувалися переважно половинним козацьким паєм (7–8 десятин землі), але не мали необхідної тяглової сили та реманенту, щоб обробити свою ділянку землі. Саме такі родини потребували допомоги держави та війська. Військова канцелярія на чолі з наказним отаманом постійно піклувалася про незаможні козацькі родини. Таких родин у війську було небагато, бо вони, отримавши матеріальну чи грошову допомогу, при наявності робочих рук та бажання, поступово налагоджували свої господарства і навіть досягали середнього рівня статку. Біднішали переважно ті сім'ї, які залишалися без господаря. Слід наголосити, що сім'ї загиблих чи померлих козаків були під постійною опікою військової канцелярії. Вона допомагала удовицям та сиротам отримати з дозволу новоросійського генерал-губернатора більшу кількість землі, ніж передбачалася законодавством, чи іншого роду допомогу. Яскравим прикладом такої опіки є справа канцелярії “Про допомогу удовиці і дітям зауряд-хорунжого Овсянникова та сиротам зауряд-хорунжого Чорноморченка“.57 Військова канцелярія на чолі з наказним отаманом виклопотала їм через новоросійського та бессарабського генерал-губернатора повний козацький наділ землі, як основу матеріального добробуту козацьких родин, що залишилися без господаря. Тому й не дивно, що сучасники говорили про відсутність у межах війська злидарів, бурлаків та розорених господарств.

Таким чином, протягом усього періоду існування Азовське козацьке військо не було таким багаточисельним як інші козацькі війська Російської імперії. Найбільші темпи зростання чисельності козацького формування припадають на перше десятиліття його існування. В 30–40-і роки ХІХ століття чисельність Азовського війська значно збільшується за рахунок нових переселенців із Туреччини. У новостворене військо переселяються рештки задунайського населення і в 1837–1839 роках до азовців приєдналася частина некрасівсько-липованського населення. Цей переселенський рух всіляко підтримувався урядом і наказним отаманом Азовського війська Й.Гладким, який найбільше був зацікавлений у кількісному збільшенні служилого козацтва. До Азовського формування в ці ж роки були зараховані міщани Петровського посаду та державні селяни селища Новоспаського. Отже, до війська було приєднано більше 5.000 цивільних осіб. Це приєднання для новоствореного козацького формування було досить суттєвим, адже на час поселення військо нараховувало всього 2.319 душ обох статей. Крім того, до Азовського козацтва приймалися за власним бажанням колишні запорозькі та задунайські козаки з Катеринославської,Херсонської та Таврійської губерній. Згідно з розпорядженням уряду до Азовського війська були приєднані малоросійські козаки з Чернігівської губернії, які і створили нову козацьку станицю — Стародубівську. А в 1839 році на землях війська урядова адміністрація намагалася оселити кочових циган.

Проте в 30–40-х роках був досить помітним і відхід козаків знову до Туреччини чи на іншу територію. У Дунайському полку почалися втечі через невизначеність власного становища. На середину 1831 року до Туреччини втекло близько 150 козаків. До втеч в основному вдавалися ті задунайці, які залишили майно і нерухомість у Туреччині, а в російській державі нічого не отримали.

Протягом 50-х років ХІХ століття темпи зростання чисельності Азовського війська зменшуються, через те що: 1) уряд більше не вдавався до заходів щодо штучного збільшення чисельності (приєднання різних груп населення) війська; 2) припинився вихід переселенців із-за Дунаю; 3) азовці брали безпосередню участь у Кримській війні, у військових кампаніях на Кавказі, які вплинули не тільки на чисельність війська, але й на стан козацьких станиць; 4) переведення азовців на службу у військові частини регулярної армії.

З початком поетапного переселення азовців на Кубань у 1862 році, чисельність Азовського козацького війська зменшувалася.

Азовське козацтво було досить неоднорідним за своїм походженням. Основу козацького війська становило населення Задунайської Січі. Поступово до Азовського формування приєднуються вихідці із турецьких володінь, що повернулися до Російської імперії в першій чверті ХІХ століття. З поселенням задунайців у Олександрівському повіті Катеринославської губернії до складу війська включаються міщани, державні селяни, українські козаки, липовансько-некрасівське населення турецьких аянств, які збільшували кількість рядового козацтва. З поширенням на військове формування прав та привілеїв козацьких військ Російської імперії серед азовців з'являються представники дворянства та духовенства (в 1862 році в Азовському війську проживало 165 дворян). Окремою соціальною групою Азовського козацького формування були козаки Торгового товариства, які від більшості козацтва відрізнялися майновим станом.

Протягом всього періоду існування іррегулярного з'єднання в межах військових земель проживали різночинці — цивільні чиновники різних міністерств; вільні солдати і матроси, міщани, селяни — родичі азовських козаків. З появою серед Азовського козацтва дворян у війську з'являються дворові люди та селяни-кріпаки. В межах військового формування постійно проживали особи духовного звання, кількість яких постійно зростала і в 1859 році становила 129 осіб.

З перших років існування козацького формування в Приазов'ї серед азовців простежується соціально-майнова диференціація. Азовська старшина, отримавши офіцерські звання, наділялася значно більшими ніж козаки земельними ділянками. Вона зосереджує в своїх руках значну кількість майна та нерухомості. Скориставшись наданим урядом правом переходу до вищих станів, азовська старшина поступово отримує дворянство.

Основу війська становили козаки середнього рівня статку. Їх господарства і визначали рівень добробуту козацького формування.

Наявність у війську незаможних козацьких родин є закономірним явищем і невід'ємною частиною капіталістичного господарства. Таким сім'ям військова адміністрація надавала матеріальну та грошову допомогу і таким чином сприяла покращанню становища збіднілих козацьких родин. Постійне піклування наказного отамана та військової канцелярії про них мало позитивні наслідки — розорених козацьких господарств у війську не було.

Поземельні відносини в Азовському козацькому війську. У поземельних відносинах Азовське козацтво користувалося статутом про поземельні відносини Донського козацького війська. Згідно з положеннями всі землі Азовського козацького формування повинні були бути поділені на землі станичного юрту та запасні військові землі. Станичний юрт мав складатися з наділів по 30 десятин на кожного козака, по 200 десятин на обер-офіцера та по 400 десятин на штаб-офіцерів.58 Земельний запас станичного юрту повинен був становити 1.000–1.500 десятин для наділів козаків і 7.000 десятин для наділів офіцерів. Коли запасні землі юрту не використовувалися за прямим призначенням, вони відводилися під громадські пасовиська, здавалися у відкуп чи орендувалися за умови їх нерозорювання. Земля, що залишалася після розподілу між станицями, оголошувалася військовою запасною землею і використовувалася для військових потреб та отримання прибутків. В умовах гострої нестачі землі у Азовському війську декларований 30-десятинний козацький наділ землі був ілюзією. При наділі в 30 десятин станичним юртам потрібно було б близько 97.520 десятин землі. Військо на час розподілу землі між козаками мало 59.022 десятини.59 Під станичні юрти було відведено 73% усієї наявної землі (придатної і непридатної для обробітку), що становило 43.460 десятин. Тому азовські козаки отримували наділи, які прирівнювалися до вищих наділів державних селян Південної України і становили 15 десятин на кожну душу чоловічої статі.

Нестача землі у війську була настільки суттєвою, що повні наділи були неможливі не тільки для козаків, а й для офіцерів. Офіцери Азовського козацького війська не мали особливих довічних ділянок і користувалися землею станичного юрту: обер-офіцери мали у своєму розпорядженні 2 козацькі паї у кількості 30 десятин, а штаб-офіцери користувалися 4-ма козацькими паями в розмірі 60 десятин землі.60 У 1837 році через нестачу землі не було навіть задовільнене прохання Й.Гладкого про надання йому в довічне і спадкове володіння — “пустопорожньої“ Митрополицької ділянки в 2.264 десятини.61

Азовські офіцери та козаки не були власниками землі. Її власником виступало Азовське козацьке військо. По відношенню до війська азовці були землекористувачами. Головним розпорядником військових земель стала військова канцелярія. Згідно з положеннями та статутами про благоустрій у козацьких станицях вона розподіляла землю між станицями у відповідності до кількості мешканців. Земля, що залишалася після розподілу, оголошувалася військовою запасною і призначалася для майбутніх офіцерських та козацьких наділів. У межах станиці функції контролю і координації земель станичного юрту здійснювала станична управа. Під її наглядом станична громада ділила землі на ріллю, сінокоси, пасовиська; розподіляла окремі ділянки між станичниками; визначала землі для оренди, лісоводства та під громадські споруди. Постійний перерозподіл наділів у станицях здійснювався через неоднакову якість грунтів, наближеність ділянок до шляхів сполучення, відстань до морського порту та водоймищ. Термін землекористування визначався громадою.

З поширенням на азовців системи поземельних відносин, що панували на землях Донського війська, вони зустрілися з новою для них системою поземельних відносин. Задунайське населення, що становило основу Азовського козацького формування, переділу землі не знало і вільно користувалося тією частиною вільних січових земель, яку хотіло обробляти. “Розміри ділянок визначалися потребами родини і кількістю робочих рук“.62 Державні селяни Новоспаського селища були власниками чітко визначеного наділу землі. Поземельні ділянки були передані їм у довічне спадкове володіння. Подвірно-спадкове володіння було традиційним і для переселенців із Чернігівської губернії. Однак з оселенням в Олександрівському повіті всі вони стали лише користувачами 15-десятинних ділянок землі, які постійно мінялися. Така система поземельних відносин не була характерною для жодної із груп, що творили Азовське військо. Однак виступати проти поширеної на козацьке формування системи поземельних відносин при гострій нестачі землі було справою безнадійною. Азовці змушені були змиритися з нею.

Водночас слід зазначити, що козаки намагалися використати будь-яку можливість, щоб закріпити за собою надану при першому розподілі ділянку землі, а згодом і стати її постійним власником. Першим кроком у досягненні цієї мети було отримання ділянки під хутір. У станичному юрті дозволялося заводити хутори, але лише там, де вони не могли заважати громадському землекористуванню і тільки за згодою станичної громади.63 Отримавши ділянки під хутір, азовець вже не міг користуватися паєм у станиці. Але часто козаки самовільно захоплювали землі на віддаленій відстані від станиці і продовжували користуватися станичною ділянкою. Були випадки, коли козаки обробляли ділянку землі більшу ніж їм було виділено станичною громадою під хутірське господарство.64 Загальні правила щодо хуторів порушувалися не тільки козаками, а й офіцерами війська. Так, у 1867 році було дозволено викупити хутір родичам загиблого хорунжого Азовського війська Муратова. Згідно з документами під це хутірське господарство було відведено 9 десятин землі. При обмірі виявилося, що хутір фактично займав 17 десятин землі.65

Азовці, отримавши ділянку землі під хутір, намагалися якомога швидше засадити її насадженнями або ж збудувати греблю, млин. Прагнення азовських козаків розвести сади та поставити млин на хутірських землях мають пояснення. За існуючою на Півдні України законодавчою традицією за власниками заводських і фабричних підприємств, водяних млинів, греблей, фруктових садів чи лісосмуг земля закріплювалась у довічну власність.66

Щоб мати більше аргументів на закріплення за собою землі в довічне володіння, азовці намагалися водночас збудувати на хуторах греблю та млин, а поруч посадити фруктові дерева чи лісосмуги. Таким, наприклад, був хутір Олександра Сергєєва. На відведених козакові під хутір 15 десятинах землі він збудував греблю, добротний млин, виростив сад із 150 фруктових дерев та посадив понад греблею 1.000 осокорів та верб.67 Хутори азовських офіцерів дивували сучасників фруктовими садами великих розмірів, значною кількістю лісосмуг, добротними млинами.

Кількість хуторів у війську постійно зростала. В 1836 році їх нараховувалося 15.68 Через наступні 2 роки кількість хуторів збільшилася до 60-ти.69 У той же час відсутність у юртах необхідної для заведення хуторів землі дає підстави стверджувати, що за наступні десятиліття кількість хуторів не набагато відрізнялася від даних за 1838 рік. На момент ліквідації війська їх було також 60. Бажаючих мати хутірське господарство в Азовському війську було багато, але обмежена кількість військової землі не дозволяла цього зробити.

Зміни в системі поземельних відносин азовських козаків відбулися в 1857 році, коли вийшов новий “Статут про благоустрій у козацьких селищах“. На Азовське військо знову ж таки поширювалося положення про поземельні відносини на землях Донського козацького війська.70 Відповідно до них азовські козаки отримували ділянки землі у довічне володіння з правом викупу в спадкову власність. Крім того, “Статут“ підтвердив право азовських козаків довічно володіти ділянками землі, на яких ростуть сади і лісосмуги та стоять водяні млини.71

У власність офіцерам-азовцям передавалися землі їх кріпаків, які також отримували земельні наділи. Довічні ділянки надавалися із фонду запасних земель. Генералу відводилися 1.500 десятин, штаб-офіцерам по 400 десятин, обер-офіцерам по 200 десятин землі.72 Але чиновники війська могли мати наділ у станичному юрті або окрему довічну ділянку землі із військових запасних земель. Козакам та священикам паї відводилися із загального станичного юрту в довічне володіння (по смерть). Розміри ділянок священнослужителів залежали від їх духовного звання: протоієрей отримував 4 козацьких паї; священик — 2; диякон — 5; дяк та паламар — по 1 козацькому паю.73 Козацький пай як і раніше становив 15 десятин на душу чоловічої статі.

Однак у наступному 1858 році довічні ділянки були замінені строковими земельними ділянками по 200 десятин. Вони виділялися із запасних земель і їх не можна було дробити. Строкова ділянка надавалася за бездоганну службу на 15 років без права викупу.74 Після закінчення визначеного терміну строкове володіння могло бути поновлене на новий 15-річний термін. Чиновники війська, відповідно до свого чину, отримували певну кількість строкових ділянок: обер-офіцери мали 1 строкову поземельну ділянку в розмірі 200 десятин (це і був власне строковий пай), штаб-офіцери дійсної служби отримували 400 десятин землі — 2 строкові паї, штаб-офіцеру, який отримував генеральське звання з виходом на пенсію або вже був на пенсії, надавалося 800 десятин землі (4 строкові паї), генерал дійсної служби мав у своєму розпорядженні 1.600 десятин землі (8 строкових паїв).75

Строкові земельні ділянки отримували як безпомісні, так і дрібнопомісні чиновники, земельні володіння яких були меншими за ту кількість землі, яка відповідала їх чину. Останні отримували земельний додаток (не менше як 200 десятин) на правах строкового володіння за умови бездоганної служби. В Азовському козацькому війську на 1860 рік всі військові та цивільні чиновники користувалися строковими земельними ділянками.76

Певні зміни в поземельних відносинах Азовського козацького війська почали відбуватися в 1862 році з початком організованого та масового переселення азовців на Кубань. Переселенці отримували на Кубані нові землі на правах строкового, а згодом спадкового володіння. Крім того, протягом 3-х років після переселення вони зберігали права на колишні володіння в Азовському козацькому війську.77 Були випадки, коли дозволялася купівля родичами або спадкоємцями колишнього азовця його ділянки в Приазов'ї.

Згідно з “Положенням про скасування Азовського війська“ від 11 жовтня 1865 року колишні азовці, що залишилися на місцях попереднього проживання, отримували землі із фонду ліквідованого війська. Відставні офіцери отримували в повну і спадкову власність ділянки землі, які їм належали за чином до ліквідації козацького формування. Власники землі повинні були платити грошовий збір на загальних підставах. Урядникам та козакам, а також їх дітям і сиротам були залишені у власність присадибні ділянки і виділено земельний наділ у розмірі 9 десятин польової землі з громадської власності. По 15 десятин польової землі було надано в користування тим козакам та урядникам, які займали посади у військовій канцелярії. Усі вдови козацьких нижніх чинів наділялися 7,5 десятинами землі на правах користування, а дочки-сироти отримували на таких же правах по 4,5 десятин землі до їх одруження .78

Оренда військових земель була вигідною справою і для війська, і для станиць, і для самих азовців. Офіцерські сім'ї постійно здавали земельні ділянки в оренду, бо самі не могли обробити всієї наданої їм на ранг землі через трирічну відсутність на східному березі Чорного моря. Від оренди своєї строкової ділянки вони мали значні прибутки. Від оренди ж запасних військових земель щорічно поступала в прибуток формування найбільша сума грошей після питного відкупу. Так, у 1857 році до скарбниці війська за оренду запасної землі надійшло 2.768 карбованців 64 ? копійки, а в 1859 році з 1 січня по 1 липня прибуток становив 1.244 карбованців 22 копійки.79 Оренда кожної десятини в 50-х роках ХІХ століття давала прибуток до 3-х карбованців сріблом.80 Висока ціна орендованої землі на території війська була пов'язана з близьким розташуванням до морських портів Бердянська та Маріуполя.

Запасна земля станичного юрту могла бути здана в оренду тільки за згодою станичної громади. Запасні військові землі віддавалися в оренду за рішенням військової канцелярії. Попередньо землі оцінювалися станичною громадою та військовим керівництвом. Встановлена ціна була стартовою ціною на торгах. Про початок торгів сповіщалося заздалегідь. Брати участь у торгах могли всі, хто бажав орендувати землю на території війська. Результати торгів визнавалися дійсними тільки після їх затвердження новоросійським генерал-губернатором.81 На торги виставлялися як окремі ділянки, так і вся неподільна запасна земля. Як правило, ділянки налічували 60-240 десятин і за один торг здавалося в оренду декілька таких ділянок. Орендарями були представники різних категорій населення — козаки, державні та поміщицькі селяни, поміщики, купці, міщани, відставні вільні матроси.82 Землекористування орендарів визначалося певними умовами, за порушення яких накладалися значні штрафи. Умови оренди оголошувалися на початку торгу. Орендарі не могли скаржитися на якість землі, тому що самі робили вибір. Гроші за оренду обов'язково вносилися наперед.

Протягом усього терміну оренди військова канцелярія наглядала за дотриманням умов та правил оренди. Щорічно перевірялися орендовані землі щодо виконання цих правил та умов. Документи перевірок визначають головним порушенням розорювання землі, яка за правилами оренди повинна була залишатися нерозореною. Така земля могла використовуватися лише під сінокоси та випас худоби.83 Так, в 1862 році в оренду було здано 17 ділянок за умови не розорювати третини орендованої землі і не засівати її зерновими. Але вже в наступному році виявилося, що на 10 ділянках були порушені умови оренди. За це порушення був нарахований загальний штраф на 1.083 карбованці 99 копійок.84

На орендованій землі дозволялося обмежене тимчасове будівництво для господарських потреб, як-то кошари, курені, колодязі, сараї. Після закінчення терміну оренди всі будівлі, крім колодязів, мали бути знесені.85

Оренда землі в межах Азовського війська була прибутковою не тільки для козацького формування, а й для самих орендарів, які не шкодували 100 карбованців сріблом на внесок за право брати участь у торгах. Так, у жовтні 1865 року на торгах за право оброчного користування 500 десятинами Стародубівського юрту і 588 десятинами юрту Покровської станиці брало участь 5 бажаючих — козак, урядник, хорунжий, військовий старшина Азовського війська та купець. Кожен із учасників торгу заплатив по 100 карбованців сріблом за право участі в ньому. Торг закінчився на користь купця Т.Виродова. За користування ділянкою землі в Стародубівському юрті він заплатив 77 карбованців 50 копійок сріблом (15,5 копійки за десятину) і за користування землею Покровської станиці — 126 карбованців 42 копійки сріблом (21,5 копійки за десятину) терміном на 1 рік.86 Ці землі, як було зазначено в кондиціях, могли використовуватися лише як сінокоси або пасовиська, тому й ціна їх була невисокою.87 За користування ріллею орендарі сплачували значно вищі суми: десятина цілини в 1859 році коштувала 2 карбованці 50 копійок сріблом, пар — 50 копійок за десятину, “м'яка“ земля, придатна для обробітку — 2 карбованці сріблом за десятину.88

Особливо поширилася оренда військових земель з початком переселення азовців на Кубань. “Відомість про землі Азовського козацького війська, які здаються в оренду з торгів, починаючи з 1859 року“ дає уявлення про кількість орендованої землі козаками та людьми сторонніх відомств. 89 У 1862 році звільнилися значні ділянки землі: у Микольській станиці переселенцями було залишено 3.210 десятин; у Стародубівській — 688 десятин. Після торгів у серпні 1863 року ці землі були здані в оренду. Ціна однорічної оренди становила від 52 копійок до 1 карбованця 3 копійок сріблом (у залежності від якості землі). Порівняння цін за оренду військової землі до початку переселення азовців на Кубань і під час переходу станичників у західне передгір'я Кавказького хребта, демонструє зниження цін. Причина цього — в збільшенні кількості запасних земель. Водночас у 1859 році 21 ділянка в кількості 3.121 десятин 821 сажень була здана за 2 карбованці 40 копійок сріблом за десятину терміном на рік; у 1863 році 10 ділянок на 1.377 десятин 1.963 сажні такої ж якості землі вже орендувалися за карбованець 60 ? копійки сріблом за десятину.

Деякі орендарі наймали ділянки значних розмірів, або декілька ділянок разом. У 1862 році із звільненням значної кількості військової землі міщанин Голобородько орендував у Микольській станиці терміном на 3 роки 3.210 десятин 804 сажні по 52 копійки за десятину щорічно. У 1863 році купцеві Фіялковському було віддано в найми 14 ділянок на 2.319 десятин 2.221 сажень. У цьому ж році цьому купцеві було віддано без торгів ще 4 ділянки на 800 десятин 1.392 сажні. Загальна кількість земель, орендованих купцем Фіялковським, становила 3.120 десятин 1.213 сажнів землі станичних юртів та військових запасних земель.90

Водночас на козацьких землях з'являються люди “сторонніх“ відомств, які користувалися значною кількістю військової землі і при цьому не дотримуються умов оренди. Це призводило до серйозних конфліктів між станичниками та орендарями. Один із таких конфліктів зафіксований у документах військової канцелярії. У 1863 році державні селяни в Покровській станиці орендували землі козаків, що переселилися на Кубань. За умовами їм в користування на 2 роки надавалися садиби і паї козаків та право на випас худоби на громадських пасовищах. Орендарі пригнали в станицю не тільки власну худобу, але й стада родичів та знайомих. Це призвело до надмірного використання станичних пасовищ. Тоді громада Покровської станиці постановила, що орендарі мають право випасати на громадських пасовищах робочих волів та коней і не більше 10 штук та 15 штук овець.91 Відповіддю на таке рішення станичної громади була скарга орендарів. Вона була передана до канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. Державні селяни скаржилися на те, що козаки чинять їм утиски і нехтують їх права на землю, яку вони придбали. Але скарга мала протилежні наслідки: новоросійський та бессарабський генерал-губернатор зобов'язав Азовську військову канцелярію розтлумачити орендарям їх права та обов'язки на військових землях і особливо акцентувати увагу на тому, що всі орендарі, які проживають на землях війська, підпорядковуються станичній управі, а отже, і рішенням станичної громади.92 Подібною постановою підтверджувався пріоритет рішень станичної громади у вирішенні питань землекористування в межах станиці.

Отже, протягом 33 років проживання в Приазов'ї азовські козаки не мали приватної земельної власності. Власником землі виступало Азовське козацьке військо. Військова канцелярія була головним розпорядником військових земель. У межах станиці функції контролю земельної власності здійснювала станична управа. Під її наглядом станична громада ділила землі станичного юрту на ріллю, сінокоси та пасовиська; розподіляла окремі ділянки між станичниками, визначала землі для орендування, лісоводства, під хутори та млини. Фактично козаки не були власниками землі. Стосовно війська, вони були землекористувачами.

З дозволу станичної громади на станичних землях офіцери і козаки війська заводили хутори. Відхід азовців на хутори збільшував їх шанси стати власником земельних ділянок. Щоб закріпити за собою хутірські ділянки, козаки в короткий термін засаджували їх фруктовими садами, лісосмугами та будували на них греблі, млини. Зацікавленість уряду в прибуткових господарствах, у межах яких були різного роду підприємства — заводи, фабрики, водяні млини, а також лісонасадження, сприяла здійсненню сподівань та прагнень азовців. “Статут про благоустрій у козацьких селищах“ 1857 року надав козакам право довічно володіти водяними млинами, садами і землею, що була під ними.

У 1857 році на військо були поширені положення “Статуту про благоустрій у козацьких селищах війська Донського“, за якими військовим чиновникам і їх сім'ям ділянки землі відводилися в довічне володіння. На служилих козаків і офіцерів поширювалося право приватного землеволодіння. Але вже через рік вийшли нові правила про наділ безпомісних та дрібнопоміснихчиновників козацьких військ тільки строковими земельними ділянками терміном на 15 років. Азовські козаки, ще не ставши власниками землі, знову змушені були лише користуватися нею. Тільки з виходом на пенсію азовські офіцери отримували землю, що надавалася їм на ранг, у приватну власність. Повними власниками земельних ділянок азовці стали після виходу “Положення про скасування Азовського війська“ в 1865 році. Згідно з “Положенням“ азовські офіцери, що залишалися на місцях попереднього поселення, записувалися до дворянства Катеринославської губернії, отримували у повну власність присадибні земельні ділянки, а також ділянки, що були надані їм на ранг. Нижнім чинам Азовського війська, що згідно з “Положенням“ 1865 року стали селянами, передавались у власність присадибні ділянки і надавалися з громадської власності 9-десятинні земельні наділи.

Після виходу “Положення про скасування Азовського війська“ в 1865 році колишні азовці платили щорічний оброчний податок на землю. Згодом надані у користування ділянки землі викуплялися колишніми козаками у повну власність. У 1885 році колишні азовці, що мешкали в межах Маріупольського повіту, мали на двір по 19,6 десятин землі. Такі ділянки землі були меншими за наділи німецьких, єврейських та грецьких колоністів-поселян, але значно більшими за ділянки колишніх поміщицьких та державних селян.

Сільське господарство.Місцевість, на якій були поселені азовські козаки, являла собою “простору відкриту рівнину, яка непомітно знижується до моря і пересікається в багатьох місцях річками, балками та байраками“.93 Через землі війська протікали річки Берда, Кальчик, Каратиш, Солона. При поселенні азовців водні запаси місцевості були достатніми для проживання та господарювання. Грунти в межах війська були різноманітні: на півночі — чорноземи, придатні для хліборобства, на півдні — піщано-кам'янисті грунти, що часто обезводнювалися. Землі Азовського війська вважалися одними з найродючіших серед 9-ти повітів Катеринославської губернії. Клімат був помірний. Віддаленість від кордонів, поселення на обжитій території серед мирного населення, переважання в ньому “обивательського“ елементу над козацьким, сприятливі кліматичні та географічні умови, наближеність до сухопутних та морських шляхів визначили господарські пріоритети азовських козаків. Основою козацьких господарств стало сільське господарство. Хліборобство та скотарство було провідною галуззю в господарській діяльності азовських козаків. Городництво, садівництво, луговодство відігравали допоміжну роль у заняттях козаків.

При всіх географічних та кліматичних перевагах наданої для поселення війська місцевості перші роки господарювання азовців були позначені негативними рисами. Козаки прагнули оселитися в Чорноморії, а отримали землі в Приазов'ї. Заява уряду на тимчасове поселення в Катеринославській губернії в Олександрівському повіті підкріплювала думку козаків про швидке переселення їх на землі поблизу Чорноморського війська. Саме тому козаки деякий час не обзаводилися господарством і жили в землянках. Перші неврожайні роки і, як наслідок, голод 1833 року тільки підкріплювали прагнення азовців переселитися на Кубань. Невдоволення козаків своїм становищем вилилися в конфлікти між ними і наказним отаманом, який намагався всіма засобами схилити козаків до активного господарювання на відведених землях. Хвилю незадоволення вдалося зупинити тільки за допомогою новоросійського та бессарабського генерал-губернатора.

Приєднання до війська нових земель та мешканців сусідніх населених пунктів стимулювало розвиток козацьких господарств. Приєднані до війська міщани Петровського посаду та селяни селища Новоспаського допомогли задунайцям звернути увагу на переваги місцевості та окремих галузей господарства. Наближеність військових земель до морських портів, жвава торгівля навколишнього населення переконали азовців у перевагах відведеної їм під поселення території.

Хліборобство у війську було тим заняттям, якому азовські козаки приділяли найбільше часу, уваги та зусиль. І це не випадково. Зернові культури були основним продуктом споживання козаків, їх худоби, а також одним із головних предметів експорту в країнах Західної Європи та Східного Середземномор'я. Основними зерновими культурами, які вирощувалися на землях Азовського козацького війська, були пшениця, жито, овес, просо, гречка. Перевага віддавалася пшениці через її попит на зовнішньому ринку. У війську із сортів пшениці сіяли арнаутку, гірку, болгарську жовтоколосу та чорноколосу з синіми остюками. Болгарські сорти пшениці були принесені козаками з-за Дунаю. Жито, овес, просо та інші зернові культури сіяли, в основному, для задовільнення власних потреб. Рештки врожаю цих культур продавалися в околицях козацького формування.

Для отримання добрих врожаїв азовці застосовували переважно двопільну систему обробітки землі. Свої наділи козаки ділили на 2 частини: перша відводилася під посіви, друга — під пасовиська чи толоку. Землі, що пускали в толоку чи під випас худоби, не розорювали протягом 2–3-х років. Це дозволяло за допомогою тієї ж худоби позбутися бур'яну і добре удобрити органікою землю. Після цього терміну на ділянці сіяли високосортну пшеницю або льон, який також користувався значним попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках. Земля, яка за 2-3 роки відпочила і добре удобрилася, за умови врахування сівозміни, давала можливість протягом 3-5 наступних років вирощувати високі врожаї. Поле, що відводилося під посіви, поділялося в свою чергу ще на дві частини. Одну частину відводили під озимину, другу — під ярину. Азовські козаки ретельно дотримувалися сівозмін. На тій частині, що раніше була під толокою чи пасовиськом, сіяли льон або пшеницю, наступного року засівали житом, третього року іншими зерновими, як-то вівсом, ячменем, просом. Кількість посівів залежала від числа робочих рук, кількості худоби і положення самої ділянки відносно зручностей для збуту зерна. У 30-х роках ХІХ століття під посіви зернових в Азовському війську відводилося 33,8% всіх військових земель (20.000 із 59.022 десятин). Поступово посівні площі під зернові збільшуються.94

Із збільшенням посівних площ збільшується і кількість зібраного зерна. З кінця 30-х років ХІХ століття помітна тенденція до поширення інтенсивного господарювання, де при зменшенні посівних площ, урожаї поступово збільшуються.95 Ці тенденції показані в таблиці посівів та врожаїв у Азовському козацькому війську.

Роки

Посіяно (четвертей)

Зібрано

(четвертей)

1835

1.925

6.793

1836

3.111

9.142

1837

3.506

9.910

1838

3.025

12.943

1849

3.492

21.950

1858

3.489

29.270

Причинами збільшення врожаїв при зменшенні посівних площ є: 1) застосування двопільної системи обробітку землі; 2) використання природних добрив; 3) дотримування чіткої сівозміни та інше. Саме завдяки таким факторам маємо стійку тенденцію збільшення врожаїв.

Показники врожаю в Азовському війську 96 дещо вищі за показники врожаю в найкращих господарствах німецьких колоністів, де з 1848 по 1858 роки врожай хліба озимого доходив до сам-5, а ярового до сам-7 ?.97 В.Павлович стверджує, що в 50-х роках середній урожай в Азовському козацькому війську тримається: озимого — близько сам-5 ? з долями і ярового — близько сам-8 ? з долями.98 Відомості Азовської військової канцелярії “Про кількість зібраного хліба“ 99 підтверджують дані В.Павловича. Рівень урожаїв в Азовському козацькому війську показано в таблиці:

Роки

Врожаї війська

(сам-)

1835

3,5

1836

3,0

1837

2,8

1838

4,3

1840

1845

1849

6,2

1850

1857

8,6

1858

8,4

Маємо можливість порівняти зростання населення та врожайності зернових Азовського козацького війська в межах Катеринославської губернії. У 1838 році населення війська становило 0,8% всього населення губернії і вирощувало 0,4% всього зерна Катеринославщини. Через 20 років — у 1857–1858 роках — азовці складали 1% населення губернії і вирощували 1,2% зернових. Отже, за 20 років врожаї зростали в 4 рази швидше за населення Азовського війська.

Урожаї в Азовському війську використовувалися наступним чином: із зібраного зерна визначали частину на посіви в наступному році, частину для запасних магазинів у рахунок колишніх недоїмок та обов'язкового збору за поточний рік, частину на повернення державних позик продовольством у разі неврожаїв. Забезпечення хлібних магазинів зерном та використання запасів визначалися правилами із “Статуту про народне продовольство“.100 Згідно з ним кожен козак та урядник війська, а також їх сини, які користуються станичними паями, мали внести до станичного запасного магазину 6 гарнців жита або пшениці та 4 гарнці вівса або ячменю (в сумі це становило шосту частину четвертей зернових).101 У 1857 році, коли кількість населення війська була найбільшою, в 5-ти хлібних військових магазинах зберігалося 2.329 четвертей хліба.102 У них зберігали також муку та крупи. У 1836 році запас муки та крупів становив 276 четвертей 2 четверика 7 гарнців; у 1837 році — 462 четверті 3 четверика 1 гарнець; в 1838 році — 595 четвертей.103 Кількість продуктів, що зберігалися в хлібних магазинах — своєрідних продовольчих складах — залежала від кількості населення, що проживало в межах військових земель.

Зростання врожаїв зернових культур в Азовському козацькому війську до сам- 6 і вище дають підставу стверджувати, що азовці виробляли зерна більше власних потреб. Військо регулярно продавало зерно на користь військових прибутків. Окремі сорти пшениці, які вирощувалися азовцями, особливо цінувалися. Це, передусім, жовтоколоса та чорноколоса болгарська з синіми остюками. Під цими сортами було більше 20.000 десятин. Її вирощували переважно на чорноземних та піщаних грунтах станиць Петровської та Новоспаської. Землю, на якій планувалося сіяти болгарську пшеницю, на 3 роки пускали в толоку під випас худоби, а потім тільки розорювали та сіяли. Болгарська пшениця коштувала вдвічі дорожче за звичайні сорти.104 Недаремно військо представило на Всесвітній виставці виробів сільського господарства і промисловості, яка проходила в Лондоні в 1851 році, саме сорти болгарської пшениці.105 Лондонська королівська комісія нагородила вирощену азовськими козаками болгарську пшеницю медалями 2-го ступеня. 28 березня 1853 року медалі були передано зауряд-хорунжому Солонському та козаку Сосновському.106

Ціни на хліб та зерно постійно зростали і в 1856–1857 роках середня ціна четверті зерна, вирощеного азовцями, коштувала: пшениці — 7 карбованців 78 копійок сріблом; жита — 5 карбованців 16 копійок; вівса — 4 карбованці 60 копійок; ячменю — 4 карбованці 45 копійок, проса — 4 карбованці 36 копійок; гречки — 4 карбованці 22 копійки.107

Наслідком прибутковості хліборобства стало поширення оренди як серед козаків, так і сторонніх осіб, що орендували землю в азовців. Уже наприкінці 30-х років земельні угіддя війська приносили йому значний прибуток — 10.000 карбованців. У 40-х роках ХІХ століття прибуток із земельного відкупу збільшився вдвічі і становив 20.000 карбованців асигнаціями.108 Є підстави говорити про товарну спрямованість козацьких господарств, де товаром були продукти основної галузі господарства азовців — хліборобства та земля.

Значну роль у господарстві азовців відігравало скотарство. Ним козаки займалися ще за Дунаєм і мали певний досвід у цій галузі. Задунайці, при переселенні на батьківщину, привели із собою 2.500 коней і близько 500 штук овець. Відсутність постійного місця поселення привела до швидкого скорочення поголів'я худоби, приведеної вихідцями із турецьких володінь.

З поселенням козаків на Південній Україні необхідність худоби для розвитку козацьких господарств стала очевидною. Саме тому уряд надає в 1832 році грошові позики найбіднішим козацьким сім'ям у розмірі 40 карбованців на придбання худоби. Азовці, освоюючи землі Приазов'я, віддавали перевагу волам, а не коням, як це було за Дунаєм. Воли в господарствахазовців були черкаської породи і використовувалися як тяглова робоча сила, без якої, при особливості приазовських грунтів, “успішне хліборобство було б затруднене“. Адже грунти були важкими, подекуди піщано-кам'янистими, і їх можна розорювати спеціальним плугом, якого мали тягнути 2–4 пари волів. Крім польових робіт ця худоба використовувалася для перевезення вантажів. Використання волів для перевезення вантажів обходилося дешевше, ніж використання в цих цілях коней.

Азовці вже не мали коней “запорозьких порід“, а використовували для своїх потреб “простих і степових коней“, які не відзначалися ні зростом, ні силою, ні здатністю переносити складні кліматичні умови. Коні купувалися козаками у навколишніх селян, поміщиків і використовувалися для “летючих пошт“, для поїздок у різних справах за межі війська. Азовські офіцери для власних потреб купували породистих коней на поміщицьких кінних заводах та в іноземних колоністів, які утримували змішану породу коней від простих маток і кровних жеребців.109

Крім волів та коней козаки у своїх господарствах тримали корів, кіз та свиней. Обмежена кількість землі не дозволяла азовцям активно розвивати таку перспективну на Південній Україні галузь сільського господарства як вівчарство. На утримання однієї вівці необхідно булодесятини землі. Азовські козаки не могли собі цього дозволити, тому мали в своїх господарствах таку кількість овець простої (степової) породи, яка задовольняла лише власні потреби. Військо не мало і громадських табунів та стад, а в разі потреби в них військова канцелярія використовувала худобу козаків. Худоба азовцями використовувалася тільки для власних потреб і не була предметом торгівлі. Із збільшенням населення козацького формування зростала і кількість худоби в межах військових земель.110

Роки

Кількість у штуках

коней

волів

корів

овець

свиней

кіз

1835

379

980

1.747

4045

1836

475

1.311

2.360

7325

1837

600

1.490

3.150

10.050

1838

465

1.536

3.295

12.400

1857

955

10.616

10.996

1860

1.029

10.936

10.350

2.600

1862

993

8.171

3.857

2.018

105

У середньому по війську на одну родину припадало по 4 воли, 2 корови з телицями, 6 штук овець і кінь. Така кількість худоби на родину дозволяла азовцям повноцінно обробляти земельні наділи, самостійно здійснювати перевезення вантажів у межах і поза межами військових земель, задовольняти потреби козацьких сімей в молочно-м'ясних продуктах. У порівнянні з державними селянами, азовці утримували вдвічі більше великої рогатої худоби, але менше овець. Колоністи на відміну від козаків та селян віддавали перевагу не волам, а коням. Коні в іноземних колоніях застосовувалися для обробки землі та перевезення вантажів.111

На утримання худоби азовських козаків у кожній станиці відводилася земля під громадські пасовиська та під трави на викоси. Щоб уникнути непорозумінь під час сінокосів, військова канцелярія розробила правила сінокосу і оголосила їх наказом по війську. Так, перед початком сінокосу кожна станична громада мала поділити відведену під трави місцевість на окремі ділянки за кількістю дворів у станиці. Ці ділянки повинні були бути однаковими за розмірами і рівними за якістю трав. Якщо козацька родина не в змозі була скосити сіно на своїй ділянці, то вона мала право наймати косарів, або здавати свою ділянку в оренду. Бідні родини отримували ділянку трави ближче до станиці, бо мали менше можливостей для проведення сінокосу та перевезення сіна. Після загального сінокосу громада могла дозволити козакам косити трави в межах станиці за певну плату.

В Азовському козацькому війську практикувалася заготівля сіна для військового фонду. Сіно з цього фонду використовувалось у неврожайні роки як допомога господарям і для утримання коней під час бойових дій. У мирні та врожайні роки військове сіно розходилося дуже повільно. Так, за 1856–1859 роки військо нараховувало 248 кіп сіна. За наказом генерал-губернатора 30 кіп було видано офіцерам внутрішньої служби, 17 кіп виділено на півріччя 7-ми поштовим коням і 6 кіп бур'яну пішло на опалення військового цегельного заводу.112 Кожного року у козацькому формуванні залишалася значна кількість сіна, яке було заготовлене в попередні роки. Якщо воно мало товарний вигляд, то за наказом військової канцелярії, продавалося. Середня ціна пуда сіна коштувала близько 20 коп. Отже, в межах війська були багаті сінокоси і сіна вистачало для задоволення потреб як станичників, так, власне, і самого козацького формування. Частково громадські сінокоси здавалися в оренду як під викіс трав, так і під пасовиська.

Худоба у війську не була основним предметом купівлі-продажу. Її кількість була такою, що задовольняла тільки власні потреби азовців. Однак військові та станичні громадські суми поповнювалися за рахунок коштів, що надходили від оренди військових і станичних сінокосів та пасовиськ. Сінокоси та пасовиська в Азовському формуванні були багатими і дозволяли не тільки підтримувати на одному рівні поголів'я худоби в його межах, а й отримувати значні прибутки.

Наявність худоби у війську була ознакою благополуччя і заможності козацьких господарств, одним із важливих критеріїв їх матеріального становища. Саме тому худобу берегли і не розпродували. Про те, що худоба мала велику цінність, свідчить хоч би той факт, що тільки за травень 1837 року у війську було зареєстровано 8 випадків конокрадства і 2 випадки викрадення волів.113 З переселенням на Кубань козаки також не розпродували худоби, а брали її з собою. Вони були переконані, що з нею буде легше обжитися на нових місцях.

Допоміжними галузями сільського господарства азовців було городництво та садівництво. Городництвом азовці займалися виключно для задоволення власних потреб. Рештки овочів продавалися на місцевих недільних базарах. Основними городніми культурами були капуста, картопля (через значну кількість виробів із зерна її ставили в один ряд з овочами і вирощували малими кількостями), огірки, моркву, кавуни, дині. Але й були такі козацькі господарства, які не садовили городини і купляли овочі на місцевих базарах. Козаки таких господарств засівали свої земельні ділянки тільки тими культурами, на які був великий попит, — зерновими та льоном, і отримували від цього значні прибутки. Витрати на купівлю овочів були незначними в порівнянні з розмірами прибутку від проданого зерна.

Азовські козаки займалися садівництвом та лісоводством. На Бердянському пустищі до поселення війська не було ніяких насаджень. У балках та по берегах річок росли невеликі чагарники. Тому під час будівництва власних і громадських споруд азовці мусили їздити до Бахмутського лісу та купувати деревину в інших регіонах. Освоюючи відведені під поселення землі, козаки намагалися садити дерева, та ті погано приживалися. Вирощення громадських садів та лісових насаджень виявилося взагалі кропіткою і збитковою справою. Тому азовці не приділяли належної уваги розведенню громадських садів та лісосмуг всупереч “Статуту про благоустрій у козацьких селищах“. За “Статутом“ козаки мусили займатися на військових землях лісоводством та садівництвом, щоб приносити “користь краю“ й “задовольняти власні та громадські потреби“.114

Згідно з наказом Міністерства державного майна 16 вересня 1857 року з'являється розпорядження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, де станичним управам наказується відвести під садівництво ділянку землі і зобов'язати кожного козака, урядника, “малолітку“ посадити дерев стільки, скільки буде потрібно для того, щоб засадити, відведену під громадський сад, площу. Та й після цього розпорядження справа, пов'язана із громадським садівництвом, не набула особливого розвитку. В 1859 році чиновник із особливих доручень у справах іррегулярних військ при новоросійському та бессарабському генерал-губернаторі Малишевський доповідав О.Г.Строганову, що в Азовському козацькому війську, на відведених під громадські сади ділянках, до посадки дерев приступили тільки мешканці Новоспаської станиці. Ділянки ж інших станиць використовувалися не за призначенням. У зв'язку з чим генерал-губернатор зобов'язав станичні управи “по осені прийняти найсуворіші заходи“ для розведення громадських садів.115 Станичники мали посадити ті породи дерев, які більш пристосовані до умов краю. Станичні управи мусили тепер кожного року 1 жовтня надсилати в канцелярію губернатора докладну інформацію про кількість посаджених дерев та стан насаджень. У разі невиконання цих розпоряджень О.Г.Строганов попереджував про правові покарання відповідальних осіб.116 Як наслідок — у серпні 1859 року станичні управи повідомляли про готовність станичників приступити до посадки дерев. Однак тільки на весні 1860 року ділянки, що були відведені під громадські сади, були засаджені деревами, які були менш вибагливими до кліматичних умов Приазов'я.

Азовці на громадських ділянках садили як фруктові дерева, як-то: вишні, яблуні, абрикоси, сливи, кислиці, груші, терен, так і “дикі“ – осокори, ясени, дуби, акації, верби, лозу та інші. До несприятливих умов додавалися відсутність досвіду в цій справі та, можливо, недбале ставлення станичників до громадських насаджень. Показовим з цього приводу є рапорт Стародубівської станичної управи, в якому повідомлялося, що із посаджених весною 4.925 саджанців прийнялося тільки 270.117 Кожної весни та осені козаки змушені були садити значну кількість саджанців.

Дещо іншою була ситуація із садками приватних осіб. Козаки садили дерева одразу із заведенням власного господарства на присадибних ділянках та на хуторах, бо таким чином намагалися закріпити за собою ділянки землі, на яких господарювали.118

Необхідно зазначити, що перевага віддавалася “диким“ сортам дерев над фруктовими, через дороговизну робочих рук для догляду садів, часті неврожаї, що приносили збитки, незначний попит на фрукти з причини значної кількості дешевих кавунів і динь та високих цін, в порівнянні з іншими продуктами, на фрукти. Але громадський фруктовий сад у Петровському посаді був гордістю азовців. Він був “досить знаменитий за своєю величиною і за хорошими сортами фруктових дерев“.119

У 1865 році громадськими садами та лісосмугами в Азовському війську було зайнято 206 десятин 468 сажнів,120 що становило 0,3% усієї наявної військової землі. Всі штучні і природні насадження були оголошені військовою власністю і передавались у громадське користування. Водночас станичникам заборонялося використовувати їх без дозволу військової канцелярії.

Отже, провідною і найбільш прибутковою галуззю господарства азовських козаків було хліборобство. Азовці засівали зерновими культурами, переважно пшеницею, дві третини всіх військових земель. Зібраний урожай йшов для задоволення власних та громадських потреб азовських козаків. З 50-х років ХІХ століття рівень врожаїв у війську значно перевищував власні потреби козаків. Надлишки зерна продавалися як в межах регіону, так і через Бердянський та Маріупольський порти за кордон.

Через обмежену кількість військових земель скотарство в Азовському формуванні не досягло таких успіхів як хліборобство. Громадських табунів азовські козаки не мали, але власну худобу утримували. Для утримання худоби козаків у кожній станиці відводилися ділянки землі під громадські пасовиська та сінокоси. Наказом по Азовському війську з метою уникнення різного роду непорозумінь були оголошені правила сінокосу. Кількість худоби у війську була такою, що повністю задовольняла потреби азовців у тягловій силі та продуктах тваринництва. Худоба для козацьких господарств була одним із головних критеріїв їх матеріального благополуччя.

Городництво та садівництво відігравали допоміжну роль у господарстві азовців. Ці галузі сільського господарства задовольняли власні потреби козаків в овочах і фруктах та допомагали їм пережити кризові й неврожайні роки.

Промисли та торгівля.Для задоволення, переважно, власних потреб козаки Азовського війська займалися різного роду промислами. Одним із найрозвинутіших був традиційний рибальський промисел. Ним козаки займалися ще за Дунаєм і він був основною галуззю господарства Задунайського козацтва. В Азовському козацькому формуванні рибальством займалися виключно заради власних потреб. У розпорядженні азовців було декілька річок і частина узбережжя Азовського моря від гирла Берди на 10 верст на схід. У цих водоймищах козаки ловили тарань, судака, коропів, білугу, осетрів та іншу рибу. На території військових земель були три рибопереробні заводи, що перейшли козакам від петровських міщан. Але товарне рибальство в Азовському війську не поширилося і в 1858 році існувало лише 2 рибні заводи (“шалаші“). Оскільки берег Азовського моря вважався складовою частиною військового надбання, то віддавався в оброчне утримання для збільшення прибутків козацького формування. Так, за перше півріччя 1836 року до військового скарбу надійшло 131 карбованець 25 копійок сріблом за рибний відкуп, а з 1 жовтня 1837 року до 1 жовтня 1838 року — 22 півімперіали 66 карбованців і 25 копійок сріблом. З часом прибуток від рибного відкупу збільшується і в 1856 році було отримано 1.100 карбованців сріблом.121

Але рибальство було далеко не єдиним промислом в Азовському козацькому війську. В 30-х роках ХІХ століття азовці інтенсивно будувалися, а тому гостро постало питання наявності будівельного матеріалу. В зв'язку з цим у 1838 році з військової суми було відраховано 55 півімперіалів 4 карбованці 50 копійок сріблом на будівництво цегельного заводу в Петровській станиці.122 Вірогідно, що цей завод не забезпечував повною мірою потреби азовців у будівельному матеріалі, бо його нестача зберігалася і надалі. В 40-х роках ХІХ століття на військових землях була знайдена синя і сіра глина, яка після випробування на Керченському чавуноливарному заводі, була визнана придатною для будівництва навіть доменних печей. Купець Славський доставляв її для широкого використання на Керченський чавуноливарний завод.123 Наявність місцевої глини і нестача будівельного матеріалу для військових потреб сприяли розв'язанню питання про будівництво цегельного та черепичного заводів. У липні 1856 року генерал-губернатор О.Г.Строганов дозволив військовій канцелярії виділити з військового скарбу 300 карбованців сріблом, щоб розпочати будівництво заводів для виробництва цегли та черепиці. За короткий термін були збудовані 2 маленькі заводи — черепичний та цегельний. За своє існування вони задовольнили не тільки потреби війська, а й усієї округи. Реалізація продукції в більш віддалені місця була досить невигідною і навіть збитковою справою. Тому у 1863 році заводи були демонтовані, а їх печі продані з аукціону. Піч для випалювання цегли була куплена козаком Єфимом Безборотьком за 30 карбованців 50 копійок сріблом, а піч для випалювання черепиці купив за 8 карбованців сріблом козак Данило Охріменко.124

Військо мало у Петровську 2 інструментальні заводи, де виробництвом було зайнято 70 осіб. Ними виготовлялося продукції на 27.065 карбованців. На жаль, інформація про інструментальні заводи поміщена тільки в “Пам'ятній книзі Катеринославської губернії на 1864 рік“125 й іншими джерелами не підтверджується. Якщо ж у Петровському посаді були ці заводи і виготовляли продукції на вказану суму, то це виробництво можна вважати прибутковим. Особливо якщо врахувати попит на продукцію і порівняти з найближчими промисловими підприємствами, наприклад із Штейндорфським машинобудівним заводом, який наприкінці 50-х років ХІХ століття займав 2-е місце (після Луганського ливарного заводу) серед промислових підприємств Катеринославської губернії та Таганрозького градоначальства. Завод належав приватній особі — ротмістру Шуману, і спеціалізувався на виробництві сільськогосподарських машин та знарядь. На заводі працювало близько 70 чоловік, які щорічно виробляли продукції на 30.000 карбованців.126 Як бачимо, прибуток заводів, що знаходилися в межах Азовського козацького війська, на 1.935 карбованців менший за щорічний прибуток одного з найбільших у Катеринославській губернії та Таганрозькому градоначальстві за розмірами виробництва сільськогосподарських машин та знарядь.

З розвитком хліборобства в Азовському козацькому війську великого значення набуває млинарство. Про його значний розвиток свідчить кількість млинів на військових землях. У 1836 році азовці мали 31 водяний млин і вітряк.127 У 1838 році кількість їх збільшилася до 35-ти,128 а в кінці 50-х років козаки утримували уже 49 водяних млинів і вітряків.129

Розвиток млинарства регулювався спеціальними нормативними актами. Будувати млини та вітряки дозволялося всім бажаючим козакам у разі погодження двох третин станичної громади. Кількість землі, яку громада могла виділити під млин, обмежувалася 1 десятиною на 2 постави. Власники млинів платили на користь війська або станиці грошовий податок. Власники мали право продавати млини та вітряки, за умови продажу їх козакам чи громаді станиці. Якщо млин заводив військовий чиновник, він мав право наймати 2-х робітників для нагляду за роботою млина чи вітряка.

Млини та вітряки приносили значні прибутки їх власникам. Суми, затрачені на їх будівництво, покривалися протягом 2–3 років. На будівництво вітряка чи млина витрачалося в середньому 800 карбованців сріблом, а чистого прибутку вони давали близько 200–300 карбованців сріблом щорічно.

Азовці займалися горілчаним та винним промислом. Питання щодо цього промислу обговорювалося у вищих інстанціях ще в 1830–1831 роках під час розробки проекту поселення задунайців. Й.Гладкий пропонував дозволити козакам вільний продаж вина та горілки. Але уряд зупинився на питному відкупі, прибутки від якого мали йти до військового скарбу. В 1834 році було затверджено положення Комітету міністрів про горілчаний відкуп в Азовському козацькому війську на 10 років, починаючи з 1835 року.130 Козацьке формування отримало право здавати у відкуп продаж горілки і вина в межах військових земель на користь військових прибутків. Азовській військовій канцелярії надавалося право вибирати відкупщика. Вона повинна була враховувати фінансову спроможність майбутнього відкупщика, його авторитет і положення в суспільстві.

На території Азовського козацького формування винокурень не було. Відкупщик повинен був закупити горілчані напої та вина за межами війська, завезти їх до “питних“ будинків і реалізовувати по заздалегідь узгодженій з військовою канцелярією ціні. Під час завезення горілчаних напоїв та вина на територію військових земель вироби винокуріння обкладалися податком, а гроші надходили до військової скарбниці. Крім того, до військових громадських сум надходила встановлена військовою канцелярією платня з кожного відра проданої горілки. Отже, козацьке формування обкладало податком вироби винокуріння як під час завозу їх на територію війська, так і під час продажу. В цьому й полягав зміст питного відкупу в Азовському козацькому війську.

Ймовірно, що термін питного відкупу в Азовському формуванні, що раніше визначався 10 роками, був продовжений ще на 5 років. Підтвердженням цьому є той факт, що в 1857 році військо отримало від генерал-майора Корфа 155 карбованців 44 копійки за винний відкуп 1847–1849 років. Водночас цей факт свідчить і про те, що козацьке формування не завжди вдало вибирало собі відкупщика і через це несло значні збитки.

Питний відкуп був основним джерелом прибутків Азовського війська протягом 1835–1850-х років. У 1836 році він становив 97% всієї військової громадської суми.131 В 40-х роках ХІХ століття прибутки від питного відкупу сягали до 80%.132

Протягом усього періоду існування винної монополії у війську адміністрація козацького формування намагалася віддавати “питний“ відкуп у руки людини з хорошою репутацією. Проте були випадки, коли відкупщики порушували взяті на себе зобов'язання. Вони завозили замість “пінного“ вина, вино вищого сорту, ціна якого була досить висока і майже недоступна для більшості рядових козаків. Агенти відкупщика по продажу продукції винокуріння розбавляли горілку та вино водою, обраховували покупців тощо. Все це призводило до поширення корчемства.

Незважаючи на загрозу суворого покарання козаки все ж таки в домашніх умовах виготовляли горілку з пшениці та жита, а також займалися виноробством. Протягом усього періоду існування війська в Приазов'ї Олександрівський повітовий суд регулярно порушував корчемські справи про незаконне виробництво горілки та торгівлю нею азовськими козаками. Так, наприклад, лише в травні 1837 року повітовим судом розглядалися 2 справи про незаконне корчемство козаків Дмитра Сніжка і Герасима Чумаченка.133

Виробництво горілки та вина було вигідною справою і деякі козаки намагалися перетворити його в справжній промисел. Не лякали їх навіть суворі урядові постанови та високі штрафи. Азовці частіше вдавалися до послуг станичників, що виробляли горілку, ніж до закладів відкупщиків. Сучасники відзначали, що азовські козаки рідко відвідують “питні“ будинки, хіба що в свята і то більше для розмов ніж для пияцтва.134

Отже, різноманітні промисли, якими займалися козаки, не мали вирішального значення для загального господарства, але були суттєвою допомогою і підтримкою.

Особливе значення для економічного розвитку Азовського війська мала торгівля. Питання про ведення торгівлі козаками постало одразу після створення війська. 26 листопада 1835 року Азовська військова канцелярія звернулася до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з проханням дозволити козакам займатися торгівлею, бо вони бажають цього і мають для розвитку справи відповідні капітали.135 М.С.Воронцов радився з цього приводу з управляючим Військового міністерства. Останній висловив позитивне ставлення до заняття азовськими козаками торгівлею. Розпорядженням Військового міністерства від 14 лютого 1836 року козакам-азовцям було дозволено вести торгівлю і займатися промислами на рівні з купецтвом із записом в уставні торгові розряди і з оплатою відповідних податків.136 Так у війську оформилося Товариство торгових козаків. Воно діяло відповідно до загальних постанов та законів щодо торгівлі в козацьких військах. Згідно з “Торговим статутом“ козаки могли вільно торгувати як в межах військових земель, так і поза ними. Коли азовці торгували за межами війська, вони сплачували податки в державну казну і підлягали загальнодержавним торговим законам. Азовські козаки мали право торгувати товарами, які вироблялися як у війську, так і поза його межами. Козаки Торгового товариства мали право на особисте звільнення від служби, але платили за це грошовий внесок до військового скарбу.

Умови вступу до Торгового товариства були жорсткими. Щоб стати членом Товариства, азовець мав надати довідку про наявність у нього відповідного капіталу. Розміри особистих заощаджень козака мали бути в грошах, векселях і товарах не менше ніж 1.500 карбованців сріблом. Бажаючий вступити до Товариства повинен був також подати письмове свідчення станичної громади про бездоганну поведінку. Станична громада мала засвідчити, що козак гарної поведінки, добре і чесно веде своє господарство. Під “гарною поведінкою“ розуміли не бути під слідством, у штрафах чи покараннях. Обов'язково потрібною була письмова згода козаків Торгового товариства прийняти бажаючого до своїх лав і розписка про стягнення з нього грошового внеску за звільнення від служби в наступному році. Про зарахування козака до Торгового товариства сповіщалося циркуляром по війську і роздруковувалося столичними “Відомостями“.137

Азовські козаки могли добровільно вийти з Торгового товариства і тоді їх записували в першу чергу на польову чи внутрішню службу. Торгове товариство могло вивести козака із свого складу, якщо він не в змозі був виплатити свої борги або оголошував себе банкротом. Якщо банкрот не мав боргів, його зараховували в першу чергу на службу. Якщо ж козак мав борги, то починалося слідство. Коли в ході розслідування виявлялося “зле банкрутство“, тоді майно боржника використовувалося для сплати боргів, а на козака очікувало публічне тілесне покарання і відправка на службу поза чергою на 2 зміни.138 Подібні випадки мали попереджувати так звані довірені Торгового товариства. Їх обирали на 2 роки із середовища торгових козаків. Довіреними особами ставали благонадійні азовці, що мали не менше 30-ти років і не були поміж собою родичами. Довірені Товариства підпорядковувалися Комерційному суду. Їм ставилося в обов'язок підтримувати розвиток торгівлі на військових землях і розширювати Торгове товариство новими членами. Вони наглядали за дотриманням азовцями законів торгівлі, стежили за вчасною виплатою щорічного грошового внеску в різні державні заклади та у військову скарбницю. Внесок до останньої становив 57 карбованців15 копійок сріблом з кожного козака, що займався торгівлею. Козаки також щорічно платили 3 карбованці на шнурові книги і 3 карбованці на богоугодні заклади. За надходженням грошей слідкувала військова канцелярія, яка нагадувала довіреним Торгового товариства про необхідність вчасних внесків. Після сплати торговими козаками всіх внесків військова канцелярія виписувала азовцям, що торгують, посвідчення встановленого зразка на спеціальному гербовому папері. В разі несплати внесків козаки не отримували посвідчення і не вносилися до загального списку членів Торгового товариства.

Згідно із “Торговим статутом“ кількість торгових козаків у війську не могла перевищувати 750 осіб. Всі вони повинні були жити в межах козацького формування і відлучатися тільки у справах на незначний час. Та Торгове товариство азовських козаків ніколи не мало такої кількості, оскільки і саме військо було незначним у порівнянні з іншими козацькими військами Російської імперії. У 1859–1860 роках торгові посвідчення мали 34 азовські козаки, в 1861 році — 40 азовців. За тим же статутом кількість торгових козаків в окремих станицях мала відповідати кількості населення станиці. Найбільше торгових козаків мешкало в Петровській та Новоспаській станицях, населення яких вело жваву торгівлю ще до створення козацького формування. Так, у 1861 році 62,5% азовських козаків Торгового товариства мешкало в Петровську, 25% — у Новоспаській і 12,5% — у Микольській станицях.139

Із збільшенням у війську кількості козаків Торгового товариства збільшується і кількість загального внеску, зробленого козаками-торговцями у військову скарбницю. У 1859 році кожен із 34-х торгових козаків сплатив на користь війська по 57 карбованців 15 копійок, що становило суму в 1.943 карбованці 10 копійок, а в 1860 році загальний внесок 40 торгових козаків дорівнював 2.171 карбованець 70 копійок.140

Слід зазначити, що вступ до Торгового товариства і перебування в ньому були пов'язані із значними витратами. Козаки, крім податку війську, платили гроші за гербовий папір, за різного роду торгові книги, за справи та посвідчення, за оголошення в столичних “Відомостях“ про прийняття в Торгове товариство, виділяли великі кошти на утримання благодійних закладів, фінансували різні благодійні заходи. Відбір азовців до Торгового товариства проводився дуже ретельно і всі торгові козаки повинні були користуватися повагою та довірою станичників. Однак, ставши членами Торгового товариства, козаки мали ряд переваг. Вони звільнялися від військової служби і весь свій час присвячували головному заняттю — торгівлі. Це давало їм можливість постійно стежити за цінами, кон'юнктурою ринку тощо. Сплачуючи певну суму грошей до військової скарбниці, козаки Торгового товариства не тільки звільнялися від служби, але й мали підтримку та захист війська. Козацьке формування було зацікавлене в підтримці козаків Торгового товариства, бо з їх допомогою могло з успіхом збувати, вироблену в межах військових земель, продукцію, дешевше купувати якісні товари, робити вдалі грошові вклади до різних установ.

Водночас слід зазначити, що у азовців був і інший шлях, який дозволяв їм на законних підставах займатися торгівлею. Козаки, при наявності відповідного капіталу, могли купити купецькі свідоцтва і вільно торгувати в межах країни. Але в такому разі вони не звільнялися від свого головного обов'язку — військової служби. Перебування азовців протягом 2–3 років на східному узбережжі Чорного моря позбавляло їх можливості мати з торгівлі бажані прибутки. Деякі азовські козаки намагалися займатися торгівлею не будучи членом Торгового товариства. Торгували вони у ті роки, коли знаходилися в межах козацького формування на пільгах. Аналіз документів військової канцелярії показує, що такі козаки були спроможні займатися тільки дрібною торгівлею і мати з неї досить незначні прибутки.141

Торгувати в межах війська могли з дозволу військової канцелярії і сторонні купці, але вони не мали права постійного проживання на військових землях.

Основним предметом торгівлі була сільськогосподарська продукція, переважно пшениця. Більшість козаків відвозили товари на великі базари, на ярмарки в сусідні регіони, в найближчі портові міста — Маріуполь та Бердянськ.

Торгівля в межах війська велася на базарах та сезонних ярмарках. У Новоспаській станиці влаштовувалися щонедільні базари, а в Стародубівській станиці тричі на рік проводилися ярмарки. На ці ярмарки привозили товару на 3.200 карбованців сріблом.142 Але це були невеликі ярмарки місцевого значення. Якщо порівняти ярмарки, що проводилися на військових землях, з іншими ярмарками Олександрівського повіту, то лише на один ярмарок, що проводився в найближчому від війська державному селищі, привозили товарів більше ніж на 10.000 карбованців сріблом, а продавали на суму, яка перевищувала річний привіз стародубівських ярмарків.

У війську не набула значного розвитку і стаціонарна торгівля. У 1858 році в межах Азовського формування була лише одна лавка в Петровську, де продавалися продукти та промислові товари першої необхідності. На початку 1860 року з'явився державний продовольчий магазин. Протягом усього періоду існування війська в станицях працювали “питні“ будинки. На момент ліквідації Азовського козацького формування їх було 9.

Отже, розвиток торгівлі у азовських козаків був пов'язаний з товарним напрямком сільського господарства, особливо хліборобства. Створення Торгового товариства було яскравим проявом господарських досягнень азовців. Ретельний відбір козаків, які бажали торгувати на рівні з купцями, свідчить про те, що серед азовців було багато заможних людей, які наважилися ризикнути власним майном і заощадженнями. Торгівля була прибутковою і виправдовувала витрати. У зв'язку з цим збільшувалася кількість козаків, що бажали торгувати. Розвиток торгівлі був корисним не тільки для самих торгових козаків, а й для війська, в скарбницю якого йшли значні прибутки.

Таким чином, Азовське козацьке військо протягом усього періоду свого існування було малочисельним формуванням. При поселенні на Бердянському пустищі воно нараховувало 2.319 душ обох статей. У 30–40-х роках ХІХ століття кількість населення швидко збільшується. Темпи зростання чисельності Азовського формування пов'язані з активною діяльністю наказного отамана, направленою на збільшення кількості служилого козацтва, та політикою уряду. Російський уряд, приєднуючи до військових земель вже існуючі населені пункти, заощаджував таким чином державні кошти на створенні нових адміністративних центрів, а, приймаючи вихідців із турецьких володінь, зміцнював авторитет держави як визволительки християнських народів.

Протягом 30–40-х років Азовське козацьке військо поповнювалося за рахунок приєднаних до війська петровських міщан, новоспаських державних селян, задунайських козаків, що поступово поверталися в межі російської держави із турецьких володінь, липовансько-некрасівського населення із 4-х турецьких аянств, колишніх запорозьких та задунайських козаків з Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній, малоросійських козаків із Чернігівської губернії та природного приросту. За 30–40-і роки козацьке формування збільшилося більше ніж на 5.000 цивільних осіб і нараховувало на 1849 рік 8.748 душ обох статей.

У 50-х роках уряд вже не вдавався до штучного збільшення населення Азовського війська. На найвищому рівні неодноразово розглядаються проекти про переселення азовців у передгір'я Кавказу з метою використати військовий та господарський досвід азовських козаків на ще не сколонізованій окраїні російської держави. Однак чисельність Азовського формування невпинно зростає вже в основному за рахунок природного приросту, якому сприяв рівень добробуту азовських козаків. На початок поетапного переселення азовців на Кубань військо нараховувало 10.911 осіб. Водночас слід зазначити, що тенденція до постійного зростання чисельності азовського населення не вплинула на загальний стан речей. Військо і надалі залишалося одним з найменших козацьких формувань Російської імперії.

Протягом усього періоду існування Азовського козацького війська, його соціальний склад був досить неоднорідний. До складу козацького формування входили представники майже всіх суспільних станів Російської імперії: офіцери дворянського походження, особи духовного звання, козаки селянського та міщанського походження. На військових землях до самої ліквідації війська проживали: різночинці; дворові люди та селяни-кріпаки — власність офіцерських сімей; відставні солдати та матроси; державні селяни та міщани — родичі азовських козаків, купці.

Різноманітний соціальний склад населення Азовського козацького формування пов'язаний як з різним соціальним походженням задунайського населення, що повернулося в межі російської держави, так і заходами уряду щодо штучного збільшення кількості служилого козацтва.

Соціально-майнове розшарування населення Азовського війська, яке помітне вже на момент створення козацького формування, дедалі поглиблюється і на початок поетапного переселення азовців на Кубань чітко виділяються: заможна козацька верхівка, що зосереджувала в своїх руках значну кількість рухомого і нерухомого майна та великі суми грошей; незаможні родини, які користувалися переважно половинним козацьким паєм, але за відсутністю в господарстві тяглової сили та реманенту не могли його самостійно обробити. Більшість козацьких родин утримувалася на середньому рівні статку. Саме вони забезпечували загальновійськовий добробут, влаштовували станичне життя, вели прибуткове господарство і були тим середньостатистичним козацтвом, яке й визначало сутність та інтереси війська. Саме ця частина азовців була носієм нового розуміння терміна “козацтво“. Вони змогли поєднати власне розуміння козацтва з вимогами часу.

З оселенням Азовського козацького війська між Бердянськом і Маріуполем козаки значну увагу приділили освоєнню приазовського степу. Саме ця територія забезпечувала азовцям протягом їх 33-річного проживання на Півдні України всім необхідним для нормального функціонування. Козаки, поселяючись в Приазов'ї, добре розуміли, що саме з ним пов'язане їх найближче майбутнє і тому зосередили свою увагу і сили на освоєнні відведених земель. З активною діяльністю Азовського козацького війська Бердянське пустище перестало бути справжньою пусткою, бо на його землях з'явилося населення, що сколонізувало, освоїло ці землі і досить компактно проживало на ньому. Населення війська відповідало за використання землі і було зацікавлене в збереженні природного потенціалу регіону. Кліматичні та природні умови Приазов'я рідко завдавали суттєвої шкоди господарствам козаків, які з часом навчилися перемагати стихійні лиха і зводити витрати до мінімуму.

Необхідність утримувати господарства на певному рівні, який дозволяв би існувати цілій родині ще й нести військову службу, вимагала уважного ставлення до основного багатства козаків — землі. Її азовці отримали вдвічі менше за встановлену законодавством кількість. З часом виявилося, що й цих 15 десятин досить для вправного господаря, щоб отримувати прибутки. Прибутки від використання військової землі становили вагому частину військових громадських сум. Поширеною була оренда землі під різні види сільськогосподарських робіт. Близькість Бердянського та Маріупольського портів підвищувала ціни на землю і стимулювала розвиток товарного виробництва на землях Азовського козацького війська. У першу чергу це стосувалося розвитку хліборобства. Врожаї в Азовському козацькому війську утримувалися на середньому для всієї губернії рівні, а інколи й перевищували цей рівень. Якщо врахувати кількість населення Азовського формування (незначну в порівнянні з губернією) і внесок війська в загальногубернський рівень врожайності, то, безперечно, продуктивність господарств азовських козаків була середньогубернською. Успіхи азовців у хліборобстві були визнані не тільки місцевими жителями, а й на найвищому рівні (Радою Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії ) і, навіть, за кордоном — на Лондонській всесвітній виставці виробів сільського господарства та промисловості в 1851 році. При цьому слід врахувати, що козаки змушені були конкурувати з господарствами колоністів, які мали значно ширші можливості у виробництві та реалізації.

Скотарство в Азовському козацькому війську не набуло такого розвитку як хліборобство. Товарного напрямку його у формуванні не було, як і не було громадських табунів. Кожне, або майже кожне, господарство мало робочу худобу — волів, коней, а також корів, овець, свиней, кіз. Рівень розвитку скотарства у війську (крім вівчарства) відповідав загальногубернському. Азовці на відміну від загальногубернських тенденцій не займалися вівчарством. Це було пов'язане, в першу чергу, з нестачею робочих рук та малою кількістю пасовиськ через обмеженість земельного фонду Азовського козацького війська. Худоба ж цінувалася азовцями. Вона була великою підмогою для козацьких господарств, одним із критеріїв їх майнового благополуччя.

Азовці займалися найрізноманітнішими промислами: рибальством, виготовленням черепиці та цегли, ремонтом сільськогосподарських знарядь праці та інше. Однак промисли в Азовському козацькому війську не мали товарного напрямку. Вони були зорієнтовані на задоволення потреб козаків та війська.

Для економічного розвитку Азовського формування особливе значення мала торгівля. Її розвиток був пов'язаний із товарним напрямком сільського господарства, особливо хліборобства. Організаційних форм торгівля у війську набула ще в 30-х роках ХІХ століття. У межах козацького формування велась періодична, стаціонарна та відкупна торгівля. З появою серед азовців досить заможних людей, які в грошах, векселях та товарах мали не менше ніж 1.500 карбованців сріблом, у війську оформилося Товариство торгових козаків. Вступ козака до цього товариства надавав йому можливість за встановлену плату звільнятися від несення військової служби і повністю присвятити себе торгівлі. Козаки Торгового товариства мали право нарівні з купецтвом вести торгівлю в межах країни. Торгових козаків у козацькому формуванні було небагато (в 1861 році їх нараховувалося лише 40 осіб). Однак вони досить успішно торгували і приносили значні прибутки війську. Створення в Азовському козацькому формуванні Торгового товариства є яскравим прикладом господарських досягнень азовців.

Загальний рівень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя війська, збільшувати витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на утримання громадських організацій. Матеріально військо виправдовувало своє існування і не потребувало повного державного утримання. Азовці змогли повернути всі позики, надані державою. Рівень господарювання дозволяв це зробити вчасно і в повному обсязі. Позики державі поверталися з військових прибутків, значний вклад до яких робили козаки, їх наполеглива праця. В останні два десятиліття козацьке формування й зовсім перейшло на повне самозабезпечення і не обтяжувало державну казну проханнями надати матеріальну допомогу.

Завдяки наполегливій праці козаків Азовське козацьке військо на момент ліквідації мало: нерухомої власності — 1.699 кам'яних і 4 дерев'яних будинків, 2 церкви, 3 молитовні будинки, 2 інструментальні заводи, 49 млинів і вітряків, 2 рибні заводи; 15.144 голови домашніх тварин і значну суму грошей, із якої 26.225 карбованців 50 копійок було виділено на переселення станичників у західні передгір'я Кавказького хребта. На момент ліквідації Азовське козацьке військо мало 92.679 карбованців 10 ? копійки. Ця сума майже така як річні витрати держави на всі 12 козацьких військ Імперії. Наявність землі, умови виробництва, форми і методи господарювання, досягнення в хліборобстві та в інших галузях господарства дають підстави говорити як про прибутковий характер козацьких господарств, так і про певний рівень добробуту азовців.

РОЗДІЛ 4

ПЕРЕСЕЛЕННЯ АЗОВЦІВ НА КУБАНЬ ТА ЛІКВІДАЦІЯ ВІЙСЬКА

Козацтво, яке протягом кількох століть було головним форпостом у боротьбі з мусульманським світом, в умовах ХІХ століття мало майбутнє і перспективи розвитку тільки за умови “загальнодержавної користі“ та строгої централізації військовим і цивільним структурам держави. У цей період козацькі формування активно залучалися до військових дій за опанування узбережжями Азовського та Чорного морів. Їм відводилася роль охоронців південного та південно-східного кордонів Російської імперії. Уряд планував за допомогою козацьких формувань сколонізувати відвойовану в ході військових кампаній територію і забезпечити на ній постійне, прихильне до російської держави, населення в стратегічно важливому регіоні. В оселенні козацьких формувань на неспокійному порубіжжі уряд вбачав потрійну користь: 1) козаки, що мали вікові традиції по охороні кордонів, були здатні самостійно захищати порубіжжя і самих себе від ворога; 2) у стратегічно важливому регіоні козаки ставали постійним населенням, спроможним самостійно себе утримувати та забезпечувати всім необхідним для нормального функціонування і несення військової служби; 3) сконцентрувавши козацькі війська на обмеженій території, уряд позбувся осередків “бунтарства і непокори“ всередині держави.

Тому, коли населення Задунайської Січі перейшло в межі Російської імперії і зорганізувалось в козацьке з'єднання, уряд, не вагаючись, прийняв рішення оселити задунайців на східному узбережжі Чорного моря. Саме для огляду місць остаточного поселення козаків наказний отаман Окремого Запорозького війська Й.Гладкий у 1828 році був відправлений з наказу імператора на Кубань. Водночас не тільки уряд, але й Задунайське козацтво плекало надію оселитися “на Чорному морі, поблизу України“ серед чорноморців. Задунайські козаки не відчували себе чимось окремим і відмінним від чорноморців, а лише складовою частиною колишнього запорозького суспільства. Тому й намагалися приєднатися до чорноморських козаків, що уособлювали собою колишніх запорожців, які змогли вижити після горезвісних подій 1775 року в умовах зміцнення абсолютизму.

Попередні масові переходи задунайських козаків закінчувалися приєднанням до Чорноморського війська і поширенням на вихідців з-за Дунаю прав та привілеїв чорноморських козаків. У поселенні на Кубані задунайці вбачали певну гарантію збереження свого становища і перспективи подальшого розвитку. Тільки на Кубані, яка стала новим осередком козацтва, задунайці могли сподіватися: 1) на збереження прав і привілеїв козацького стану; 2) отримати достатню кількість придатної для обробітку землі в сприятливих для ведення господарства умовах, а отже, мали більше шансів на економічну спроможність власних господарств; 3) на змогу виконувати пряме призначення козацьких військ — охорону прикордонної території, участі в бойових діях. Використання козацьких формувань за призначенням збільшувало його шанси на тривале існування і давало можливість козакам успішно просуватися по службі. Саме тому прагнення задунайців оселитися на східному узбережжі Чорного моря були цілком виправданими і зумовленими бажанням залишитися тими, ким вони повернулися з-за Дунаю — козаками певного статку, а не тими ким були — втікачами-кріпаками, гнаними з батьківщини людьми. Яскравим свідченням того, що задунайці прагнули зберегти свою належність до козацького стану, є їх згода на прийняття до складу війська липовансько-некрасівського населення і посильне сприяння “некрасівцям“ у переселенні. Вікова ворожнеча між задунайцями і некрасівцями була “забута“ через спільну мету — зберегти себе як козацтво, що добровільно повернулося в межі російської держави з-за Дунаю.

Наміри задунайського населення оселитися в Чорноморії всіляко підтримувалися урядом. З наказу імператора вище кавказьке керівництво для поселення задунайців мало надати їм зручну місцевість. Однак обставини на Кавказі складалися несприятливо для здійснення прагнень козаків. Намічені для поселення задунайців околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайців навколо Анапи означало б віддати їх у руки ворога. Уряд піти на таке не міг. Кавказьке керівництво також хвилювалося з цього приводу. В разі поселення задунайців на східночорноморському узбережжі воно змушене було б відізвати з лінії фронту військові підрозділи, які б захищали нових поселенців. До уваги бралася слабка боєздатність і мала кількість вихідців із турецьких володінь. Ситуація з поселенням задунайського населення навколо Анапи ускладнювалася і через спалах у 1829 році чуми. Гостро стояло і фінансове питання. Був очевидним той факт, що для підтримки новоприбулих будуть потрібні значні кошти. Кавказьке керівництво не виключало такої можливості, що гроші задунайцям “на обзаведення господарством“ наказано буде видати із кавказького відомства. Це йшло врозріз з планами кавказьких військових чиновників. Стає очевидним, що в разі переселення задунайців у передгір'ях Кавказу керівництво краю мало б багато зайвого клопоту щодо захисту і утримання нових поселенців.

Ускладнювала ситуацію й та обставина, що вибрана Й.Гладким місцевість під поселення мала дуже обмежену кількість джерел з питною водою. А попереднє розпорядження уряду було оселити навколо Анапи 500 сімей малоросійських козаків, які й почали прибувати на нові місця поселення.1

Відповідь командира Окремого Кавказького корпусу Паскевич-Єреванського на запит вищого керівництва щодо можливостей оселення задунайських козаків на Кубані була однозначною. Він вважав такий крок передчасним і аргументував це тим, що землі Анапської округи ще повністю не контролюються російськими військами. Тому, щоб не спровокувати “великих хвилювань у краї цьому“, Паскевич-Єреванський вважав, що з поселенням задунайських козаків навколо Анапи треба почекати до закінчення військової кампанії на Кавказі.2 Уряд врахував застереження командира Окремого Кавказького корпусу. Несприятливі для поселення задунайців обставини на Кавказі змусили керівництво держави оселити козаків “на пустопорожній ділянці землі між Маріуполем і Бердянськом“.3 У “Положеннях про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї“ зазначалося, що поселення задунайського населення в Катеринославській губернії є тимчасовим.4 Після закінчення військової кампанії на Кавказі задунайці мали піти на новоприєднані до Російської імперії землі для остаточного поселення.

Невизначеність становища вихідців із-за Дунаю призвела до нових втеч у Туреччину і не сприяла активному освоєнню, відведеного під тимчасове поселення, Бердянського пустища. Згодом козаки зрозуміли, що саме існування козацького формування певною мірою залежить від рівня економічного розвитку війська. Тільки економічно себе забезпечуючи, козаки могли сподіватися на збереження свого становища та свого формування. Тому вони взялися за активне освоєння “Бердянської“ землі та прилеглих до неї ділянок.

У процесі господарювання азовські козаки дуже скоро показали не тільки свою економічну життєздатність, а й створили таке господарство, яке сміливо могло конкурувати із господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів. Добробут азовських козацьких господарств не міг не контрастувати з положенням навколишніх кріпосних селян. А якщо врахувати й те, що серед азовців було багато колишніх кріпаків, які успішно позбулися особистої та економічної залежності від поміщиків, то стає зрозумілим прагнення кріпаків приєднатися до азовців і незадоволення поміщиків існуванням у регіоні козацького формування, що успішно розвивалося.

Азовське козацьке військо, ядром якого стали вихідці з-за Дунаю, уособлювало військову, суспільну та господарську традицію Запорожжя на Півдні України. Задунайські козаки протягом усього періоду проживання в південному регіоні відстоювали свої права та козацькі традиції. Вони вимагали мати на посаді наказного отамана не “чужинця“, а “свого чоловіка“. Козаки протестували проти призначення на посади у військову канцелярію офіцерів регулярної армії і вимагали повернути в орган внутрішнього управління власних офіцерів. Коли це не вдалося, вони відмовилися прийняти у станичні управи, присланих у військо, армійських офіцерів. Спільними зусиллями козаки відстояли право на вибір станичних наглядачів із свого середовища. Азовці намагалися уникнути служби малими військовими одиницями під зверхністю армійських командирів. І це їм вдавалося. Але навіть такі пасивні форми протесту проти наступу на права та привілеї нащадків Запорозького козацтва викликали негативну і різку реакцію з боку уряду. “Заколотників“ і “правопорушників“ неодноразово викликали до губернії “для особистих пояснень“. Звичайно ж, це не могло залишитися поза увагою навколишнього населення, яке вбачало в азовцях гідних продовжувачів традицій Запорозького козацтва.

Навколишнє селянство неодноразово було свідками того, як поміщики, знайшовши серед козаків своїх кріпаків, не могли їх повернути. Так було із колишніми кріпаками генерал-майора Сандерса, графині Браницької, із козаком Сірчаком — колишнім кріпаком пана Мальчевського та іншими.5 Населення округи бачило, як козаки відстоювали права своїх товаришів, запевняючи чиновників, що переслідувані ними є задунайські козаки, а не розшукувані дезертири та різного роду втікачі. Знаходилося багато свідків, які могли підтвердити належність того чи іншого козака до січового задунайського товариства. Так було у справі козака Пономаренка, колишнього міщанина із Борисова, який втік від рекрутчини, та інших.6 Дії козаків по захисту своїх прав та традицій, а також досягнення азовців у господарстві приваблювали селян-кріпаків та інше податне населення і сприяли прагненню нижчих верств населення приєднатися до козацького формування.

Згідно з розпорядженням вищих інстанцій, Азовському козацькому війську суворо заборонялося переховувати чи утримувати втікачів у межах військових земель. Військовий чиновник, що виконував поліцейські функції, повинен був суворо стежити за наявністю людей сторонніх відомств у козацькому формуванні. Коли ж на військових землях знаходили втікачів, то їх під конвоєм відправляли в повітову поліцейську дільницю. Азовці, що переховували втікачів, підлягали суду і каралися високими штрафами, а то й ув'язненнями. За весь період існування війська було багато таких випадків, коли козаки надавали притулок втікачам. Людей сторонніх відомств найчастіше переховували на хуторах, рибних заводах, млинах, вітряках. Були випадки, коли під час повстань та збройних виступів навколишні кріпаки вимагали включення їх до складу Азовського козацтва. Так, у 1839 році під час масових заворушень в Олександрівському повіті селянські “заколотники“ Опанас Грицай та Семен Прудников просили наказного отамана прийняти їх та інших селян до свого війська.

Загальна мобілізація, що почалася на початку Кримської війни, тільки посилила впевненість навколишнього податного населення в можливості приєднатися до війська і стати “козаками“. Так розпочався ніким не оголошений “запис до козацького війська“. Звичайно ж добровольці не були включені до складу військових одиниць Азовського з'єднання. Однак навколишнє селянство і надалі продовжувало складати списки, бо не полишало надії увійти до складу Азовського козацтва. Вже саме перебування козацького формування на колишніх запорозьких землях створило специфічний клімат Запорозьких Вольностей, що розглядався частиною суспільства як взірець вільнолюбивих змагань народу. Незадоволення поміщиків перебуванням Азовського війська в регіоні додавали напруженості в краї і переконували вище керівництво в необхідності перевести військо на окраїну держави і з користю для імперії використати військовий і господарський досвід у стратегічно важливому регіоні. Саме фактори соціально-економічного характеру, що створювали особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань.

Не могло не звернути на себе увагу і виконання азовцями набагато менших, у порівнянні з іншими козацькими формуваннями, військових функцій та обов'язків. Малочисельність Азовського з'єднання, невідповідність місця поселення статусу козацького формування, відмінності у несенні зовнішньої та внутрішньої служби, особливості менталітету значно виділяли Азовське козацьке військо у системі іррегулярних військ Російської імперії. Все це обумовило досить незначне місце Азовського козацтва у військовій структурі Російської держави.

Однак частину азовців — колишніх новоспасівських селян, петровських міщан, цілком задовольняло місце поселення, тому що воно дозволяло основну увагу приділяти власному господарству та добробуту. Тому військове формування з азовців із часом набуло господарського та військово-резервного відтінку. Воно перетворилося на зразок військового поселення і досягло значних успіхів в освоєнні, наданого для тимчасового поселення, Бердянського пустища. Саме завдяки рівню господарського розвитку, що дав можливість повністю економічно самозабезпечити козацьке формування і заощадити державні кошти, Азовському козацькому війську вдалося зберегти себе як окреме іррегулярне з'єднання та проіснувати на мирній і віддаленій від кордонів території 33 роки.

Проте як для уряду, так і для самих азовців було очевидним, що з'єднання не виправдовує себе як окреме військове формування. Питання про переселення азовців на Кубань не сходило з порядку денного протягом усього періоду існування Азовського війська в Приазов'ї.

У 1837 році, після приєднання до Росії чорноморської берегової лінії на південному схилі Кавказького хребта, на найвищому рівні розглядалося питання про оселення азовських козаків на правому мисі Геленджицької бухти. Після довгих дебатів від проекту прийшлося відмовитися, щоб не зробити азовців “жертвою війни з неприборканими племенами черкеського народу“.7

Наступного року начальник Чорноморської берегової лінії М.М.Раєвський розробив проект, за яким передбачалося із азовських козаків та інших поселенців утворити військо берегових козаків і оселити його по всьому східному березі Чорного моря. Проти цього проекту виступило керівництво Кавказького краю, побоюючись, що азовці не зможуть себе самостійно утримувати і поповнювати ряди берегових гарнізонів.8

Створені в 1843, 1844, 1851 роках проекти передбачали оселення азовців у західній частині Кавказького хребта. Але вони не набули силу закону через складну ситуацію на Кавказі. Згідно з проектами азовці мали сколонізувати територію, що ще частково належала натухайцям. Малочисельність війська, незнання місцевості змусили вище військове керівництво відмовитися від поселення азовських козаків на неповністю контрольованій російськими військами території.

Реальні перспективи переселення азовців з'явилися після закінчення Кримської війни. У травні 1857 року військовий міністр сповіщав головнокомандуючому Кавказькою армією волю імператора про переселення азовських козаків на Кубань з метою надати можливість війську виконувати своє пряме призначення і тим самим послабити напружену ситуацію на Півдні України, що виникла через присутність козацького формування. Кавказьке керівництво, в особі головнокомандуючого Кавказькою армією князя Барятинського, сповіщало Військове міністерство, що обставини краю не дозволяють поселити все Азовське військо на одній якійсь місцевості і надати йому статус окремого самостійного іррегулярного формування через малочисельність останнього.9 На думку кавказького керівництва, найбільш оптимальним кроком у вирішенні проблеми, пов'язаної з азовцями, було б поселення їх у вже існуючі населені пункти з метою поповнення населення останніх, у якому є гостра потреба. Для керівництва Кавказького краю це означало позбавитися цілого ряду проблем, пов'язаних з пошуком місцевості для поселення війська та значними витратами на будівництво громадських та господарських споруд.

З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі з'являється можливість здійснити переселення азовських козаків на Кубань. У ході цілого ряду успішних військових походів під контроль російської армії підпала значна територія, яку треба було заселити і освоїти. У зв'язку з цим головнокомандуючий Кавказькою армією Барятинський повідомляв Військове міністерство, що з'явилася можливість перевести Азовське козацьке військо на Кубань і оселити його на обіцяній ще Миколою І території. Водночас князь Барятинський зауважував, що доречно було б об'єднати це малочисельне формування з більш чисельним козацьким з'єднанням, боєздатність якого не викликає сумнівів і випробувана в ході кавказької кампанії.

На відміну від імператора Миколи І, Олександр ІІ наполягав на розформуванні Азовського війська і приєднанні азовців до інших козацьких формувань. Гостра потреба в нових поселеннях на Кавказі надала можливість розв'язати проблему щодо остаточного місця поселення Азовського війська. Як наслідок — Височайша воля імператора про поетапне переселення азовців на Кубань, яке треба провести “з належною поступовістю, протягом декількох років, викликом охочих і призначенням за жеребом. Переселення слід розпочати, коли це дозволять зробити обставини на Кавказі“. Про таку волю імператора сповіщав 28 травня 1861 року управляючий Військовим міністерством командуючому Кавказькою армією.10

З літа 1861 року Військове міністерство разом з військовим керівництвом Кавказького краю активно розробляє широкомасштабний проект заселення західної частини Кавказького хребта новими козацькими станицями з метою остаточного підкорення гірських племен.

Під час роботи над проектом військове керівництво зажадало думки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О.Г.Строганова про переведення Азовського козацького формування у повному складі в західну частину Кавказького хребта. О.Г.Строганов відповідав, що було б несправедливо перевести на Кубань заможних мешканців Новоспаської та Петровської станиць, які проживають у даній місцевості вже ціле століття, та чернігівських переселенців, що тільки-но обзавелися господарствами, без їх згоди. Генерал-губернатор зауважував, що значна кількість азовських козаків переселятися в західну частину Кавказького хребта не бажає, бо вважає, що переселення буде рівноцінне їх розоренню. О.Г.Строганов вважав, що на Кубань слід перевести тільки тих, хто хоче переселитися, а інших залишити на місцях їх теперішнього проживання з переведенням до цивільних відомств.11

Треба віддати належне новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, який сміливо виклав свою точку зору на питання переселення Азовського козацького війська в західну частину Кавказького хребта у повному складі, коли вже була відома воля імператора щодо подальшої долі азовців.

Результатом роботи комісії, яка розробляла проект заселення російської території на Кавказі, став указ від 10 травня 1862 року, що затверджував “Положення про заселення західної частини Кавказького хребта“. Згідно з “Положенням“, у Кубанську область передбачалося переселити17.000 козацьких сімей. Основну частину переселенців мало дати Кубанське козацьке військо. Від цього формування в передгір'я Кавказу повинні були піти 162 офіцерські сім'ї та 12.400 сімей служилих козаків. До названої кількості офіцерських і козацьких сімей Кубанського війська мали приєднатися 808 сімей Азовського козацького війська, 1.200 сімей донських козаків, 2.000 державних селян та 600 сімей одружених нижніх чинів Кавказької армії.12 З інших козацьких військ переселенців не призначали. Однак козаки інших іррегулярних формувань могли за власним бажанням переселитися на Кубань.

Отже, з Азовського козацького війська мало переселитися в західну частину Кавказького хребта 8 офіцерських і 800 козацьких сімей, що становило 33% загальної кількості азовських сімей. Згідно з “Положенням“ 1862 року на поселення повинні були йти такі сім'ї, що мали не менше одного служилого козака. Був установлений і віковий бар'єр щодо азовців-переселенців. Від участі в жеребкуванні звільнялися ті козаки, що досягли 45-літнього віку і не мають синів, яким більше 17 років. На 1862 рік у війську вже була значна кількість сімей відставних нижніх чинів та офіцерів. Якщо рахувати тільки сім'ї, що мали одного і більше служилих козаків, то на Кубань повинна була піти майже половина сімей служилих козаків Азовського формування. Вище військове керівництво розраховувало на те, що якщо офіцери козацького війська, як люди більш досвідчені, “подадуть приклад готовності до виконання монаршої волі“, то, без сумніву, все населення Азовського формування “до останнього козака з бажанням піде разом зі своїми начальниками“ на Кавказ.13

Безперечно, починаючи широкомасштабну кампанію по переселенню козацьких формувань із внутрішніх губерній на Кавказ, уряд не міг одразу виселити Азовське козацьке військо в повному складі. Урядовими інстанціями, при прийняті такого рішення, до уваги брався цілий ряд моментів, як-от: 1) неспроможність війська профінансувати переселення всього особистого складу одразу; 2) селянське походження переважної частини азовських козаків; 3) необхідність несення азовцями постійної патрульної морської служби вздовж східного узбережжя Чорного моря; 4) присутність у війську значної кількості сімей відставних козаків та офіцерів; 5) наявність у козацькому формуванні матеріальних цінностей, нерухомого приватного майна, яким потрібно було належним чином розпорядитися.

“Положенням“ 1862 року передбачався механізм переселення. Головнокомандуючий Кавказькою армією завчасно, але не пізніше як за рік, мав повідомляти новоросійського генерал-губернатора про кількість офіцерських і козацьких сімей, які призначаються для переселення у наступному році. З кожною сотнею козацьких сімей мала йти одна офіцерська сім'я, яка погоджувалась на це за власним бажанням, або вибиралася по жеребу. Від обов'язкового переселення на Кубань звільнялися сім'ї: відставних офіцерів; відставних козаків, що мали синів молодших 17-річного віку; 45-річних козаків, сини яких ще не досягли 17-річного віку; удовиць, що мали тільки дівчат; круглих сиріт, що не досягли двадцятиріччя.14

Новоросійський генерал-губернатор на правах корпусного командира робив усі необхідні розпорядження щодо призначення переселенців і збору їх до кінця квітня у м.Бердянську (в разі слідування морським шляхом) і в м.Керчі (якщо переселенці мали йти суходільним шляхом). Посімейні списки переселенців завчасно направлялися до командуючого військами Кубанської області. Призначення родин для переселення робилося через виклик бажаючих, а за їх нестачею — по жеребу. Азовські переселенці, що слідували морським шляхом, збиралися у Бердянську, звідти зі своїм майном і майном всіх інших переселенців на пароплавах кавказького відомства повинні були перевозитися до призначених для поселення місць на східному березі Чорного моря. Переселенці, що йшли сухопутним шляхом і вели із собою худобу, мали прибувати до Керчі, а потім через протоку на місцевих баржах переправитися на Тамань і далі слідувати на місце поселення. Під час подорожі переселенці мали знаходитися під наглядом своїх офіцерів, які після прибуття партій,повинні були здати сім'ї, згідно зі списками, кавказькому керівництву. Усім новим поселенцям надавалася грошова допомога. Крім того, декларувалися: 1) службові пільги (для служилих козаків і офіцерів); 2) провіант; 3) порційні гроші, за першою категорією, від казни служилим і неслужилим козакам. “Положеннями“ гарантувалися безплатний проїзд на пароплавах кавказького відомства, безкоштовний перевіз майна, безкоштовне надання квартир, пасовиськ, підвід для хворих.

Переселенцям відводилися ділянки від 20–30 десятин землі на кожну ревізьку душу і по 200 десятин на кожну офіцерську сім'ю. Потомствені дворяни і відставні козаки, що вислужили 22 роки на зовнішній службі, отримували право придбати визначені ділянки землі в 200 десятин для офіцерів і 30 десятин — для козаків у повну їх власність.15 Уряд сподівався, що такі пільги та привілеї привернуть увагу служилих козаків і стимулюватимуть їх переселення в Кубанську область.

Вищі військові чиновники, доводячи до відома азовців указ від 10 травня 1862 року, особливо наголошували, що переселення корисне як для держави, так і власне для самих козаків, бо буде сприяти добробуту війська та власних господарств.16

Кавказьким керівництвом були попередньо визначені місця для поселення азовських козаків. Планувалося: весною 1862 року оселити 100 сімей азовців навколо Анапи і 100 сімей — біля Константинівського укріплення; наступного 1863 року 400 сімей азовських козаків розселити по станицях у долинах річок Суко і Озерейки, на місці колишнього Кабардинського укріплення і далі в околицях Геленджика; в 1864 році відвести для поселення 200 азовським сім'ям землі по морському березі південніше Геленджицької бухти. У 1864 році планувалося оселити разом із запланованими переселенцями і ті азовські сім'ї, що за власним бажанням прийдуть на Кавказ.17 Так уряд сподівався протягом 1862–1864 років перевести в Кубанську область майже половину війська, за якою підуть на Кубань і інші козаки. Їх планувалося оселити по узбережжю поміж тих станиць, де вже проживатимуть азовські козаки.

Указ 10 травня 1862 року не був несподіванкою для азовців. Протягом всього періоду існування війська в Приазов'ї, питання про переселення азовських козаків на Кавказ поставало не раз. 31 січня 1862 року наказний отаман отримав від новоросійського та бессарабського генерал-губернатора повідомлення про Височайшу волю імператора поетапно переселити із Азовського козацького війська 808 сімей на Кубань і розпорядження підготувати першу партію переселенців, яка й повинна відбути в Кубанську область 15–20 квітня 1862 року.18 В зв'язку з цим новоросійський та бессарабський генерал-губернатор О.Г.Строганов просив наказного отамана і військову канцелярію попередньо провести роз'яснювальну роботу серед козаків про переваги добровільного переселення на Кавказ. О.Г.Строганов зауважував, що переселення війська неминуче і добровільний перехід козаків на Кубань надасть їм можливість отримати всі ті пільги, грошову допомогу, привілеї і кращу землю під козацькі станиці, що надаються переселенцям. На думку генерал-губернатора, все це сприятиме кращому влаштуванню азовців на нових місцях поселення і подальшому їх розвитку.19

Після отримання розпорядження від О.Г.Строганова, наказний отаман К.Решетілов видає укази по війську. Згідно з ними всі офіцери та нижні військові чини козацького формування повинні були 8-9 лютого 1862 року обов'язково з'явитися до Петровська на термінову нараду. Офіцерів, як людей більш досвідчених і грамотних, тих, хто краще знає місцевість майбутнього поселення війська, канцелярія за проханням новоросійського та бессарабського генерал-губернатора закликала “подати собою приклад щирої готовності виконати монаршу волю“.20 Офіцери Азовського формування запевняли керівництво, що вони “цілком зрозуміли мету уряду і необхідність цієї міри для загальнодержавної користі“21 і “всіма силами будуть сприяти виконанню [волі государя], переконуючи станичників у необхідності добровільного переселення“.22 Від поселення війська в Кубанській області офіцери звичайно ж мали б користь. Оселення на Кубані гарантувало їм повну власність на землю, швидке просування по службі і можливість більшого матеріального статку, ніж вони мали в Приазов'ї. Виказуючи одностайне бажання йти на переселення, офіцери Азовського формування разом з тим сподівалися на справедливу винагороду за господарства, що лишають у Приазов'ї, і прохали імператора не залишати без уваги їх дітей. Вони сподівалися, що їх діти і надалі будуть за казенний рахунок навчатися у навчальних закладах, які визначить вище керівництво. На думку офіцерів, таке рішення уряду буде “першим і найголовнішим кроком на поприщі добробуту азовських переселенців та корисним для держави“.23

На відміну від офіцерів війська, козаки та їх сім'ї неоднозначно зустріли повідомлення про поетапне переселення азовських сімей на Кубань. Після оголошення указу, “Положень“ 1862 року та виступів офіцерів козаки Микольської і Покровської станиць одностайно зголосилися добровільно їхати на переселення в західне передгір'я Кавказького хребта із заслуженими ними знаменами та Височайшими грамотами.24 Саме колишні вихідці із турецьких володінь та їх нащадки прагнули зберегти свою належність до козацького стану, яка гарантувалась їм на Кубані.

Мешканці Новоспаської та Петровської станиць хотіли залишитися на місцях теперішнього їхнього проживання, але в разі наказу готові були виконати волю імператора. Вони, пробувши 30 років “козаками“, так і не відчули своєї належності до козацького стану і воліли й надалі займатися звичайними для них заняттями. Їх не приваблювала військова кар'єра і щедрі пільги для переселенців. Колишніх новоспаських селян та петровських міщан не лякало повернення до попереднього стану. Більшість із них сподівалась саме на це.

Не однозначною була реакція на указ козаків Стародубської станиці. Більшість із них погодилася добровільно переселятися на Кубань. Однак були й такі, що ні за яких умов не хотіли переселятися, та ще й дорікали бажаючим це зробити: “Згодились йти — йдіть і будете бідувати, а ми залишаємося“.25 Настрої стародубівських станичників зрозумілі. Вони тільки обжилися на новому місці поселення, влаштували свої господарства і знов мусили переселятися. Козаки Стародубської станиці, хоча і погодилися на це переселення, однак сприйняли цю звістку без особливого захоплення.

Після оголошення указу зараз же з'явилося 225 сімей, що бажали переселитися в Кубанську область. Однак після оголошення “Порядку призначення переселенців“ виявилося, що з цієї кількості сімей 75 не відповідають правилам переселення. Родичі таких сімей також відмовилися від переселення. Військова канцелярія змушена була вдатися до жеребкування, щоб визначити 200 сімей, які мусять у 1862 році піти на Кубань.

23 березня 1862 року наказний отаман Азовського козацького війська вже перепровадив до новоросійського генерал-губернатора списки переселенців. На Кубань мали відбути 203 козацькі сім'ї, що добровільно згодилися, і ті, кому випало за жеребом. Крім цих сімей у Кубанську область виказали бажання слідувати 49 сімей відставних козаків, удовиць, сиріт, щоб не бути роз'єднаними зі своїми родичами. Козацькі сім'ї, що переселялисяна Кавказ, знали станиці, які там відводилися під поселення (про місце поселення азовців сповістив 15 березня 1862 року командуючий військами Кубанської області наказного отамана).26 Тому при записі в “Посімейні списки“ козаки-переселенці вказували станиці, в яких хотіли б оселитися. 101 сім'я побажала осісти в Константинівській станиці, 50 сімей хотіли б жити в Анапській станиці і 52 сім'ї — у Благовіщенській. Про такі наміри азовських сімей сповіщав наказний отаман командуючому військами Кубанської області.27

Планувалося, що козацькі сім'ї 15-20 квітня прибудуть до Бердянська, і звідти на пароплавах кавказького відомства направляться на місця поселення. Проте в ході підготовки до переселення ситуація змінилася. Азовці твердо вирішили взяти з собою на Кубань 700 голів худоби, як запоруку добробуту. Тому в кінці березня плани щодо переселення азовців були переглянуті. Азовські сім'ї мали слідувати на Кубань трьома партіями. Перша партія в кількості 37 сімей (148 осіб) мала прибути до Бердянська 20 квітня і разом з пожитками переселенців (до 2.682 пудів у тюках) відправитися до місця призначення. Дві інші партії повинні були слідувати сухопутним шляхом до Мелітополя і, після отримання відповідних паперів, до Керчі. В Керчі переселенці мали сісти на баржі, прислані кавказьким відомством, і через Керченську протоку добратися до Тамані, а далі слідувати сухопутним шляхом до пункту призначення.

Після затвердження списків азовських сімей у козаків залишилося в розпорядженні менше місяця, щоб розпорядитися своєю нерухомістю та господарством. Козаки та офіцери спішно, майже за безцінь, продавали свої садиби не тільки козакам, а й особам сторонніх відомств. Із 157 садиб, що належали 203 козацьким сім'ям, 109 було продано самими господарями, 48 садиб залишилося війську і військова канцелярія повинна була сама розпорядитися цими будівлями і виплатити господарям “справедливу ціну“ за їх власність.28

Згідно з “Положеннями“ 1862 року переселенці отримали грошову допомогу від війська у розмірі 514 карбованців 50 копійок і в кількості 982 осіб (732 душі дорослих та 252 дітей) в призначені для початку переселення дні відбули з Азовського формування.29

Перша партія азовців у складі 37 сімей разом з пожитками переселенців відбула 20 квітня до Бердянська. Там їх повинні були чекати пароплави кавказького відомства, щоб переправити до Константинівського укріплення — місця збору азовських переселенців. Та коли азовські сім'ї прибули цього дня в Бердянський порт, пароплавів там ще не було. Протягом 6-ти днів переселенці чекали на них і витрачали значні кошти на утримання в складах пожитків козацьких сімей. Тільки 26 квітня пароплави прибули до Бердянська. Цього ж дня перша партія переселенців відбула на шхунах “Суок-Су“ і “Новоросійськ“ на Кавказ. Осавул Донченко, що супроводжував першу партію переселенців, сповіщав азовському керівництву, що він з 14 сім'ями козаків і половиною пожитків прибув 28 квітня 1862 року до місця збору азовських переселенців. Друге судно, що цілу добу простояло на мілині, до Константинівського укріплення прибуло 30 квітня.30

Друга партія переселенців, яка мала слідувати сухопутним шляхом, відбула 25 квітня з Микольської станиці (на переселення йшли переважно козацькі сім'ї цієї станиці) під зверхністю хорунжого Назарова.

Третя партія азовців і їх сімей на чолі з хорунжим Муратовим відбула з Петровської станиці 28 квітня.31 Партії азовців, що слідували сухопутним шляхом, добиралися до місця поселення також із значними труднощами. Прибувши до Мелітополя, вони отримали маршрут, яким мали йти в Кубанську область. По шляху слідування азовські сім'ї супроводжували засідателі земських судів тих повітів, по яких добирались переселенці. Наблизившись до Керчі, азовці сповістили про своє місцеперебування наказного отамана. К.Решетілов дав знати про це кавказькому відомству. Вони мусили забезпечити переправу азовців на Тамань.

Однак завідуючий кавказькими пароплавами капітан 1-го рангу Заводовський ще під час переправи першої партії азовських сімей відмовився переправляти на своїх суднах переселенців із худобою на Тамань, посилаючись на непристосованість суден. До того ж він не вжив жодних заходів, щоб забезпечити азовцям переправу. Тим часом переселенці прибули до Керчі і декілька днів чекали вирішення своєї участі. Скрутно прийшлося як сім'ям переселенців, так і худобі, яка фактично залишилася без корму.

Наказний отаман, довідавшись про становище переселенців, спішно послав до Керчі свого чиновника з особистих доручень із громадською військовою сумою для перевозу азовців через Керченську протоку баржами місцевого морського відомства. Сума в розмірі 1.720 карбованців, витрачена на переправу переселенців, була повернута війську, але вона не могла відшкодувати збитків, що понесли азовські сім'ї, чекаючи більше тижня переправи без провіанту і фуражу. 32

З прибуттям до Константинівського укріплення митарства азовців не закінчилися. Сім'ям, що бажали оселитися в нових станицях у Натухайському окрузі, було відмовлено через убогі пасовища у зв'язку з посушливим літом. Їх було поселено між Старим Копиловим, Петровською станицею і Андріївським постом у межах колишньої Чорноморії.33 Азовці не отримали земель по річці Білій, що була обіцяна ще імператором Миколою І. Сім'ї азовських козаків, без їх відома і врахування побажань та родинних зв'язків, оселили в Благовіщенській станиці, в Анапі, Витязівці і Суворівці між людьми, “які царю або зовсім ніколи не служили, або не служили на морі“.34

Місцевість, на якій поселили козаків, була кам'янистою і тому розробка землі мала відбуватися на гірських схилах. Гостро відчувалася нестача питної води, будівельного матеріалу, пасовищ, від чого почався мор худоби. Азовським переселенцям не видали “кормових грошей“ для дітей, зменшили грошову допомогу “на обзаведення господарством“.

Кавказьке керівництво зовсім не рахувалося з побажаннями азовців і оселило козаків на свій розсуд між переселенцями різних станів. Так військові чиновники Кавказького краю, не вдаючись до подробиць щодо переселенців, їхніх заслуг та намірів, швидкими темпами заселяли місцевість, що відводилася під нові станиці. Наслідком таких дій було те, що азовські козаки “гірко нарікали, що місцеве керівництво на Кавказі не тільки позбавило їх земель на Білій, а й, навіть, роз'єднало з родичами“.35

Азовське військо, дізнавшись про такі дії кавказького керівництва, прийшло до висновку, що посадові особи Кавказького краю “зовсім не зацікавлені, щоб привернути до себе азовців, бо мають і без них багато охочих“.36 І це при тому, що сам імператор звертав увагу військових чиновників, щоб азовські козаки були переселені без будь-яких примусових дій із твердою впевненістю в тому, що вони не будуть жалкувати про попереднє місце поселення і бідувати в нових станицях.

Про долю перших переселенців козаки Азовського війська дізналися із листів станичників та розповідей депутатів, які були послані з першою партією переселенців для огляду земель під поселення азовських сімей у 1863 році. Військові депутати Іван Гаденко та Василь Іванов, оглядаючи місцевість по річці Білій і частково в Натухайській окрузі, стали свідками, як ця територія швидко заселяється іншими переселенцями, а першу партію азовських сімей поселили в інших місцях. 20 червня 1862 року депутати повернулися у військо і сповістили про становище колишніх станичників у Кубанській області. За словами депутатів, азовським переселенцям відводяться земліпо річках Кабардинці, Озерейці, Суко — “нетрі зовсім нашим козакам невигідні“. А Геленджик депутати не оглянули, бо його зайняли горці.37

Такі повідомлення депутатів дуже засмутили мешканців війська. Ситуація з переселенням дедалі ускладнювалася. Наступного 1863 року на поселення в Кубанську область мало піти не менше 400 сімей азовських козаків. Охочих йти на Кубань було мало. Військова канцелярія вирішила провести жеребкування. Під час жеребкування відбулися хвилювання в Петровській і Новоспаській станицях.38 Зокрема 6 новоспаських станичників на громадських зборах у присутності військового керівництва дуже негативно відгукувалися про переселення і відмовилися йти на Кубань. Виступи козаків схвилювали всіх станичників і знайшли підтримку серед деяких азовців. Керівництво війська прийняло радикальні заходи: “За норовистість і шкідливе мудрування“ призначили 6 новоспаських козаків з їх сім'ями на переселення в Кубанську область на 1863 рік.39

Настрої азовців стали відомі новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, а згодом і вищому керівництву. Щоб покращити обстановку у війську і не випустити ситуації з-під контролю, по Височайшому повелінню до азовців був відкомандирований генерал-майор Гангардт “для сприяння переселення на Кавказ азовським козакам“ і тоді ж було дозволено козакам послати нову депутацію в Кубанську область.40 Цього разу на Кубань відбула більш представницька делегація, до складу якої увійшли військовий землемір Земляний та постійний член канцелярії осавул Гонтін. У серпні 1862 року делегація прибула в Константинівське укріплення і оглянула всю західну частину Кавказького хребта. Депутати визнали землі по річках Аушець, Іль і Хабль зручними для поселення і привабливими для занять сільським господарством та рибною ловлею. Військовим землеміром була зроблена топографічна зйомка місцевості.41 Постійний член Азовської військової канцелярії клопотався перед кавказьким керівництвом про надання цих земель під поселення азовським козакам.

Відкомандирований до війська генерал-майор Гангардт, ознайомившись із ситуацією у війську, доповідав, що при таких настроях азовців волю імператора можна виконати за двох умов: 1) якщо переселенцям буде дозволено взяти з собою на Кавказ у 1863 році козацькі святині та заслужено надані їм прапори; 2) якщо вибрані депутатами війська землі між Аушецем, Ілем і Хаблем будуть відведені під поселення азовців. А якщо кавказьке керівництво ще й погодиться прийняти декілька сімей в Анапу, Суворівку і Витязівку для з'єднання з родичами, то “азовці вважали б себе зовсім щасливими“.42

Кавказьке керівництво дало згоду на поселення азовських козаків на землях, вибраних депутатами козацького формування. Та вже в листопаді 1862 року надійшло повідомлення від керівництва Кубанської області, що на землях по річці Аушець немає ніякої можливості оселити азовські сім'ї з причини значних паводків. Під поселення азовських сімей керівництвом Кубанської області відводилась місцевість між річками Адагумом, Хаблем і по морському узбережжю від укріплення Константинівського до річки Пшада.43 Рішення керівництва Кубанської області оселити козаків у прибережній смузі викликало незадоволення азовців. З одного боку вони чудово розуміли, що переселення неминуче і противитися волі імператора означало б втрату їх прав та привілеїв. З другого боку козаки не могли змиритися з рішенням кавказького керівництва, що вело їх до розорення.

Стан справ у Азовському формуванні та майбутнє переселення азовців дуже непокоїло членів військової канцелярії і новоросійського генерал-губернатора. В 1863 році губернатор звернувся до керівництва Кубанської області і просив його знайти можливості оселити азовських козаків на землях, обраних азовськими депутатами. Водночас він зауважував, що якщо рішення не буде знайдене, то азовці будуть противитися переселенню і завдадуть багато клопотів.44

Командуючий військами Кубанської області пообіцяв поселити азовських козаків разом на землях між річками Хаблем і Ілем, і надіслав повідомлення в канцелярію губернатора.45 Це дещо заспокоїло азовців і вони почали готуватися до переселення.

У 1863 році від Азовського козацького війська мало піти в Кубанську область 400 сімей служилих козаків. Проте бажаючих сімей переселитися на Кубань виявилося значно більше. Разом зі своїми станичниками та родичами побажали йти на Кубань сім'ї відставних козаків, удовиць, сиріт та людей сторонніх відомств, що проживали серед азовців з перших років його існування (на 1862 рік у війську проживало 50 сімей некозацького походження).46 В кінці 1862 року перед військовою канцелярією постала проблема із вільними матросами. Вони побажали зі своїми родичами — сім'ями азовських козаків — йти на Кубань і виказали готовність увійти до складу Кубанського козацького війська. Військова канцелярія перепровадила прохання матросів до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. З наказу губернатора був посланий запит у Цех вільних матросів. Незабаром прийшло повідомлення, що Цех не буде чинити перешкод своїм членам, якщо вони бажають із своїми родичами переселитися на Кубань і там служити вітчизні.47 У свою чергу командуючий військами Кубанської області граф Євдокимов сповіщав новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що сім'ї некозацького походження будуть прийняті разом з азовцями на Кубані, якщо їх переселенню не будуть противитися відомства, де значаться ці люди.48

Однак, щоб переселитися на Кубань, матроси повинні були написати заяву в казенну палату. На підставі заяв Цех вільних матросів виключав своїх членів із складу товариства. Після прирахування матросів “в попередній податний стан“ з отриманням відповідних документів сім'ї колишніх матросів могли разом з козаками слідувати на поселення.49 З тієї ж причини, що й матроси з козаками, зголосилися йти на Кубань у 1863 році селянські та міщанські сім'ї, що проживали у війську з родичами-козаками. З цього приводу також були зроблені запити в губернські палати державного майна. У разі письмової згоди відповідних установ селянські та міщанські сім'ї могли вільно слідувати з азовськими козаками на Кубань.50

Посімейні списки переселенців на 1863 рік були складені ще на початку грудня 1862 року. Однак аналіз списків показує, що зміни в них відбувалися постійно: молоді козаки одружувалися і вже зі своїми сім'ями вносилися до списків переселенців; багато сімей відмовлялося від попереднього рішення через незгоду козаків, що повернулися зі служби, з рішенням сім'ї; смерті членів родини; непередбачених обставин, як-то хвороби, одруження та інше. Перший варіант списку настільки змінювався, що на переселення слідувала половина нових сімей.51

У 1863 році перед відправкою на Кубань азовці отримали грошову допомогу від війська в розмірі 32.100 карбованців 20 копійок. 20 квітня перша партія переселенців у кількості 16 сімей (76 душ обох статей) із вантажем у 500 пудів була відправлена із Бердянська до нових місць поселення на військовій шхуні “Ельборусь“.52

Сухопутним шляхом послідувало 488 козацьких сімей. Вони вели з собою значну кількість худоби: 1.954 голови великої рогатої худоби, 351 коня, 108 овець. Обоз переселенців складався із 938 возів з майном.

Як і минулого року переселенці йшли окремими партіями. Розподіл був зроблений з урахуванням побажань козаків слідувати на переселення постанично, не роз'єднуючись з рідними і не змішуючись з мешканцями інших станиць.

Першу партію переселенців становили 182 козацькі сім'ї у кількості 976 душ обох статей (493 душі чоловічої статі і 483 душі жіночої статі) та 2 офіцерські сім'ї. Очолювали переселенців осавул Підгурський і хорунжий Гладкий. Партія була сформована із мешканців Микольської станиці.53 26 квітня 1863 року переселенці вийшли із своєї станиці і пішли по маршруту: від Микольської станиці до селища Старий Крим; далі через Міуський округ Донського війська, землі Ростовського повіту Катеринославської губернії, Черкаський округ Донського війська до кордонів Чорноморського козацького війська в напрямку до станиці Старощербатовської і від неї до міста Катеринодара. Переселенці мали подолати 508 верст.

З дозволу вищого керівництва козаки першої партії взяли з собою на нові місця поселення 2 військових прапори, 2 запорозьких перначі; церковне начиння із молитовного будинку Микольської станиці.54

Козаки Покровської станиці у кількості 152 сімей становили другу партію переселенців, що слідувала сухопутним шляхом. У ній було 706 душ обох статей (345 душ чоловічої статі і 361 душа жіночої статі). З цією партією йшли 2 офіцерські сім'ї — сім'ї сотників Кравченка і Сердюкова. На цих офіцерів і покладався обов'язок супроводити партію до нових місць поселення. З козаками із Покровської станиці слідував священик, присланий з Катеринослава. Він супроводжував святині, що переселенці-азовці взяли з собою на Кубань: 2 дзвони, вивезені з-за Дунаю, священні книги, іконостаси. Партія відбула з Покровської станиці 29 квітня по маршруту, яким вже слідувала перша партія козаків.

Третю партію переселенців становили 154 козацькі сім'ї: 114 сімей із Стародубівської, 31 сім'я із Петровської і 9 сімей із Новоспаської станиць загальною кількістю 750 чоловік (390 душ чоловічої статі і 360 душ жіночої статі). Партія, на чолі з сотником Чорновим, вийшла із Стародубівської станиці 2 травня 1863 року і направилася по маршруту попередніх партій. Крім 5-ти офіцерів, що супроводжували партії переселенців, на Кубань пішов і осавул Котляревський для сумісного проживання з сім'єю своєї дочки — вдови загиблого осавула Донченка, що переселився минулого року з першими азовськими сім'ями.55

По прибутті на Кубань, азовців, за наказом командуючого військами Кубанської області, стали ділити на окремі групи з метою поселення в станицях по річці Абині між іншими переселенцями.56 Кавказьке керівництво знову порушило обіцянку поселити азовських козаків постанично в окремих станицях на землях між річками Хабль і Іль. Азовців дуже обурило таке ставлення кавказьких військових чиновників. Вони відмовилися виконувати розпорядження місцевого керівництва. Сім'ї азовських козаків стали табором біля Анапи і просили керівників Кубанської області виконати свої зобов'язання перед козаками Азовського козацького війська. Азовців було суворо попереджено і наказано слідувати на відведену під поселення місцевість. Азовські сім'ї й надалі залишилися стояти табором. Керівництво Кубанської області вдалося до погроз. Але й вони не допомогли. Тоді командуючий військами Кубанської області наказав за допомогою зброї припинити непослух азовців. Чиновники побоювались, що азовських козаків підтримають і інші переселенці, з бажаннями та заслугами яких на Кубані мало рахувалися. Проти азовців були виставлені регулярні війська. Козаки Азовського війська виставили поперед себе жінок та дітей і надалі відмовлялися виконувати розпорядження йти в призначені для їх поселення станиці. Однак зброя застосована не була — проливати кров ніхто не бажав. Знову почалися переговори між козаками Азовського війська та представниками виконавчої влади. Вони закінчилися тим, що “заколотників непослуху“ було виявлено і притягнуто до суду (згодом їх заслали до Сибіру і тільки після ліквідації війська міра покарання козакам була переглянута).

Азовців-переселенців, за наказом командуючого військами Кубанської області, поділили на 4 частини і оселили в Абинській, Хабльській, Грузинській та Ільській станицях.57

Інцидент 1863 року з азовцями змусив і інших керівників, крім новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, замислитися над доцільністю переселення всіх азовців на Кубань. Перед Військовим міністерством з цього приводу клопотався і командуючий військами Одеського військового округу генерал-ад'ютант Коцебу. На його думку, на Кубань слід перевести тільки ті козацькі сім'ї, які цього бажають. Інших же козаків необхідно залишити в Приазов'ї і перевести у цивільне відомство. Відповіді на клопотання генерал-ад'ютанта Коцебу не послідувало. Натомість 15 листопада 1863 року імператор розпорядився: в наступному році кількість сімей у Кубанській області поповнити шляхом збільшення числа переселенців від Азовського козацького формування до 300 сімей і більше, якщо в них буде потреба.58 У грудні 1863 року у військо надійшов наказ “про необхідність поповнити число сімей, призначених для поселення в Закубанському краї в наступному 1864 році“. Згідно з наказом військо мало виставити щонайменше 300 козацьких сімей. У зв'язку з цим перед Азовською військовою канцелярією постала серйозна проблема. Сімей, що бажали йти на Кубань, було мало. Основну масу переселенців повинні були становити сім'ї, яким випаде йти на Кубань за жеребом. Цього разу в жеребкуванні мали взяти участь переважно козаки Новоспаської і Петровської станиць. Ще в 1862 році станичні громади поміж собою визначили кількість сімей, що мали переселитися в Кубанську область. За спільним рішенням станичних громад від Петровської станиці на переселення повинно було йти 4 сім'ї і від Новоспаської станиці 110 сімей. Однак у 1862–1863 роках на Кубань пішло з Новоспаської станиці тільки 9 сімей: 6 — за призначенням військової канцелярії і генерал-губернатора, і 3 сім'ї добровільно побажали слідувати на Кубань зі своїми родичами. З Петровської станиці сімей служилих козаків не послідувало. Тому в 1864 році мешканці цих станиць мали дати основну масу переселенців.

Кавказьке керівництво, в свою чергу, пообіцяло поселити азовців окремими станицями в тій місцевості, яку вибрали їх депутати. З оголошенням зобов'язань кавказького відомства у війську з'явилися охочі йти на поселення в Кубанську область. Більш того, Микольська станична управа 25 грудня 1863 року повідомляла військову канцелярію, що за виключенням небагатьох сімей, козаки яких ще несуть службу у морських командах, мешканці станиці зголосилися “цілою станицею виконати Августійшу волю монарха“.59 Так набралося 150 сімей, які побажали на чолі зі своїм станичним наглядачем урядником Воликом переселитися в західну частину Кавказького хребта. З цього приводу наказний отаман К.Решетілов видав наказ по війську, в якому схвалював рішення козаків Микольської станиці і запевняв, що “уряд невідмовить їм ні в чому можливому за їх готовність виконати Височайшу волю“. К.Решетілов і військова канцелярія закликали й інші станичні громади наслідувати приклад козаків Микольської станиці.60 Так, на січень 1864 року у “Посімейних списках переселенців“ значилося тільки 228 сімей мешканців Микольської станиці: 182 сім'ї служилих козаків; 5 сирітських сімей; 39 сімей відставних козаків та 2 сім'ї удовиць. Більше бажаючих добровільно переселитися на Кубань не було.

Козаки Петровської і Новоспаської станиць відмовилися, навіть, від участі в загальному жеребкуванні. Більше того, без відома військової канцелярії вони провели станичні зібрання, на яких вирішили вибрати з-поміж себе депутатів для поїздки в Петербург з метою подати петицію імператору з проханням залишити їх на місцях теперішнього проживання.61 Коли про дії петровських та новоспаських козаків довідалася військова канцелярія, то наказала станичним наглядачам попередити козаків про можливі наслідки їх дій та рішень для долі всього Азовського козацтва. “Пояснення“ станичних управ подіяли на новоспаських і петровських козаків і вони відмовилися від посилки депутатів до Петербурга.

Козаки Стародубівської станиці під загальне жеребкування не підпадали. Адже в станиці залишилося тільки 60 сімей служилих козаків. Основна ж маса сімей вже відбула на Кубань. Однак стародубівські станичники повідомили військову канцелярію, що вони підуть на переселення разом із останніми козацькими сім'ями Микольської і Покровської станиць. Вагання козаків були пов'язанні з невизначеністю конкретних місць поселення і сподіваннями на те, що наступного року уряд вже не буде вимагати переселенців з війська. Це дещо знижувало темпи переселення азовців, на які сподівався уряд. У 1864 році не брали участі в жеребкування і мешканці Покровської станиці — 43 козацькі сім'ї, що залишилися в цій станиці. Вони категорично відмовилися від переселення в Кубанську область і намагалися за будь-яку ціну залишитися в межах війська. Згодом до 228 сімей мешканців Микольської станиці приєдналися ще 32 сім'ї, що добровільно побажали йти на поселення на Кубань. Останні 40 сімей були визначені за жеребом.

Коли партія переселенців на 1864 рік була сформована, у військо прийшло розпорядження військового міністра про переселення у 1865 році в Кубанську область Азовського козацького формування у повному складі. Це розпорядження фактично вирішило долю війська. Однак частина азовських козаків не бажала миритися з таким станом справ. Новоспаські та петровські козаки, які дали мізерну частину переселенців, не бажали переселятися. Вони прагнули залишитися в Приазов'ї і, навіть, повернутися до попереднього стану. В Новоспаській і Петровській станицях з'явилися таємні листи (“ябеди“), в яких говорилося, що військові чиновники оголошують їм “неправильне Височайше повеління“. Таємні листи переконували станичників у необхідності депутації до царя і подачі на його ім'я прохання залишити їх у Приазов'ї.62 У таких діях козаків яскраво простежується суто “селянська“ психологія. Представники податних верств населення, ставши “козаками“, так і не відчули своєї належності до козацького стану.

Для вияснення обставин, пов'язаних з діями “зухвалих творців ябед“, у військо прибув командирований новоросійським генерал-губернатором генерал-майор Гангардт. Одразу з його прибуттям військова канцелярія видала наказ, яким зобов'язала азовських офіцерів та станичні управи “пильно стежити за такими шкідливими членами їх громад“. У разі виявлення “творців“ ябед негайно їх заарештувати, записати їхні слова і перепровадити до військової канцелярії для передання “заколотників“ польовому головному суду.63

Очевидно, що керівництво війська і командирований чиновник зробили все можливе, щоб не надати цій справі розголосу. Від цього залежали як долі багатьох людей, так і подальша кар'єра самих військових чиновників. Станичні громади не виявили “наклепників“ або не бажали їх виявляти. Суворе попередження і загроза польового суду змусили авторів “таємних листів“ відмовитися від своїх намірів. Справа, не маючи продовження, була закрита.

Тим часом нова партія переселенців була готова відправитися в Кубанську область на поселення. Азовським сім'ям, що переселялися, військо надало грошову допомогу в розмірі 22.256 карбованців 50 копійок. Від станиць переселенці отримали 2.994 карбованці 87 копійок.64 На переселення мало піти 349 козацьких сімей, із яких 309 відповідали умовам переселення і 40 були сім'ями відставних козаків, удовиць, сироти та люди сторонніх відомств, що йшли на поселення разом зі своїми родичами. За декілька днів до виступу переселенців із війська слідувати на Кубань відмовилися 5 сімей, козаки яких ще служили на східному узбережжі Чорного моря і 6 сімей відставних козаків та удовиць. Всього на переселення послідувало 338 азовських сімей у кількості 1.568 душ (769 душ чоловічої статі і 799 душ жіночої статі) і 2 офіцерські сім'ї в кількості 5 душ обох статей.65

Переселенці, як і в минулому році, були поділені на 3 партії. Дві перші партії становили козаки Микольської станиці. Першу партію очолював наглядач станиці Волик. На чолі другої партії стояв сотник Пирогов. З цією партією в Кубанську область на поселення йшли священик Іоан Дементєв і причетник. Вони супроводжували все церковне начиння Микольського молитовного будинку, яке Микольські козаки взяли з собою.66 Третю партію переселенців становили козаки Стародубської, Новоспаської і Петровських станиць, яким випало йти на Кубань по жеребу. Супроводив партію хорунжий Гаденко.67

Із меж війська партії переселенців виступили 30 квітня, 2, 5 травня 1864 року. Маршрут слідування був таким же, як і в попередні роки.68 Без особливих пригод азовські сім'ї прибули в Катеринодар 24, 26 травня, 3 червня 1864 року і були перепроваджені на нові місця поселення — на територію Абинського полку. Азовські козаки були поселені окремо від інших переселенців у станицях Сіверській, Азовській, Дербентській, Папайській (у Сіверській станиці оселилося 165 сімей, в інших по 40–75 сімей).69

В Азовському війську за відсутністю значної кількості козацьких сімей Микольська і Покровська станичні управи ліквідовувалися, а землі станиць в адміністративному відношенні стали підлягати Стародубській станичній управі.

Під час відправки партій переселенців до Азовського формування надійшов наказ від командуючого військами Одеського військового округу генерал-ад'ютанта Коцебу негайно прибути в штаб округу наказному отаману і постійному члену військової канцелярії. В Одесі керівництву Азовського козацького війська повідомили рішення головнокомандуючого Кавказькою армією, за яким необхідності в переселенні козацького формування на Кубань у повному складі немає. Водночас, кавказьке керівництво зобов'язувалося прийняти переселенців із війська, які добровільно побажають оселитися в Кубанській області серед своїх родичів.70

Рішення вищого військового керівництва про відміну обов'язкового переселення Азовського козацтва на Кубань було оголошено наказом по війську 5 червня 1864 року. Дії та виступи азовців на Кубані, позиція щодо переселення козаків Петровської і Новоспаської станиць змусили урядовців більш уважніше поставитися до питання переводу Азовського козацького формування в повному складі на окраїни держави. Згадуються і застереження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора та командуючого військами Одеського військового округу про недоречність виселення всіх азовців на Кубань через їх походження, суто “селянську психологію“ і велике бажання залишитися в Приазов'ї на місцях їх теперішнього поселення. Уряд не бажав загострювати і так напружену ситуацію на Південній Україні через присутність козацького формування в регіоні і на Кубані, де козаки вимагали враховувати їх інтереси та побажання і, навіть, намагалися їх відстоювати. Тому, перевівши основну частину Азовського козацтва на Кубань, урядовці прийшли до висновку, що в Приазов'ї слід залишити тих мешканців козацького війська, які були включені до складу Азовського формування згідно з Височайшими розпорядженнями 1832 і 1833 років та знову перевести їх до цивільного відомства, ліквідувавши цим і саме козацьке військо. Проект про ліквідацію формування почав розроблятися вже в червні 1864 року. До роботи над ним було залучене і керівництво регіону та наказний отаман війська.71

Після виходу 5 червня наказу К.Решетілова козаки, що бажали зберегти свою належність до козацького стану і приєднатися до родичів на Кубані, почали записуватися в “Посімейні списки переселенців“ і готуватися до переселення. Переселитися в Кубанську область бажали, перш за все, ті козаки, які до 1864 року несли патрульну службу на східному березі Чорного моря і не переселилися разом зі станичниками. Сім'ї переселенців прагнули добратися на нові місця поселення ще до зими 1865 року. Тому й просили керівництво прискорити вирішення питання про перевід бажаючих на Кубань не пізніше осені 1864 року. Дозвіл на переселення охочих із Азовського війська було отримано на початку серпня. Азовські сім'ї отримали визначену для них грошову допомогу від війська в розмірі 944 карбованці 50 копійок, від станиць — 104 карбованці, і 18 серпня відправилися на Кубань. Цього року в Кубанську область слідувала партія у складі 18 сімей (65 душ обох статей). З прибуттям до Катеринодара сім'ї азовських козаків та їх родичів були поселені в станицях, де вже проживали козаки із Азовського війська.72

Азовське козацьке військо було спроможне майже самостійно фінансувати своє переселення. Суми грошових витрат на переселення Азовського козацтва показані в таблиці:

Роки

Сума від казни (в %)

Сума від війська (в %)

Сума від станиць

(у %)

1862

12,44

81,56

6

1863

26,48

57,52

16

1864

26,34

63,66

10

1865

29,0

53,0

18

1866

25,34

56,66

18

Всього:

23,92

62,48

13,6

Крім того, військо відшкодувало переселенцям збитки, пов'язані з переселенням, викупило їх господарства і майно та інше. Всього Азовське формування на переселення витратило більше 73.000 карбованців, після чого ще й залишилося 92.679 карбованців 94 копійки сріблом. Це трохи менше річних витрат держави на всі 12 козацьких військ Імперії в 1864 році.73

У 1865 році охочих переселитися на Кубань серед азовців не виявилося. А 11 жовтня 1865 року вийшло в світ “Положення про скасування Азовського козацького війська“, в якому говорилося, що Азовське козацьке з'єднання, поселене в Новоросійському краї, ліквідується і все його населення, що не переселялося в Кубанську область, переводиться до цивільного відомства.74 За цим “Положенням“ генерали і офіцери війська, які лишалися на місцях попереднього поселення, виписувалися із козацького стану і приписувалися до дворянства Катеринославської губернії: потомствені дворяни — до потомствених, а особисті — до особистих. З цього часу вони підпорядковувалися діючим законам Російської імперії. Всім офіцерам, які лишалися в Приазов'ї, надавалося право носити мундири Азовського козацького війська. Урядники і козаки з їх родинами отримували у власність поземельний наділ і приписувалися до стану селян-власників. Згідно з положеннями про селян, затвердженими 19 лютого 1861 року, і додатковими постановами, вони отримували всі права і обов'язки цього стану. Урядники і козаки Азовського війська та їх нащадки повинні були виконувати всі повинності, покладені на селян-власників. До селян приписувалися також і цивільні чини Азовського козацького війська.

Правами відставних солдатів користувалися: а) відставні урядники і козаки, які вислужили три роки поза військом чи 6 років на внутрішній службі, а також ті, які через інвалідність були відправлені у відставку; б) козаки і урядники, які ще продовжують службу і були на дійсній польовій чи внутрішній службі 15 і більше років, а також ті, хто прослужив на Кавказі 9 років.

Особи сторонніх відомств, які купували у козаків, що переселялися на Кавказ, землю і садиби, підпорядковувалися місцевому управлінню.

З метою розмежування земель для тих, хто залишився в межах військових земель, створювалася тимчасова межова комісія. Вона знаходилася при військовій канцелярії і витрати, пов'язані з її діяльністю, покривалися із військового капіталу.

Після опублікування “Положення“ військова канцелярія розпочала роботу по розбору архіву. Вона мала передати справи по військовій частині до 1861 року в штаб Одеського військового округу, а з 1861 року — в штаб Кубанського козацького війська. Справи цивільного змісту передавалися у відомство Катеринославської палати державного майна та інші губернські відомства. Після закінчення цієї роботи військова канцелярія мала бути скасована.75

З ліквідацією Азовського війська в Кубанське козацьке військо передавалися пожалувані азовським козакам прапори, Височайші грамоти, а також 2 баркаси, що знаходилися у війську для навчання практичному “плаванню“, вся вогнепальна і холодна зброя разом з артилерійським причандаллям. До військової казни Кубанського війська поступили і капітали Азовського козацького формування у розмірі 99.868 карбованців 94 копійки.76

Після оголошення указу від 11 жовтня 1865 року 23 азовські сім'ї, що залишилися в Покровській станиці, вирішили приєднатися до своїх станичників на Кубані. Вище військове керівництво дало дозвіл на їх переселення в Кубанську область. 30 квітня 1866 року партія азовців-переселенців, отримавши грошову допомогу від війська в розмірі 2.809 карбованців 25 копійок, під наглядом урядника Трубаєнка пішла на Кубань. 8 липня 1866 року військове правління Кубанського козацького війська повідомило новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що козацькі сім'ї поселені в станицях Абинського полку: Хабльській — 10 сімей, в Сіверській — 3 сім'ї, Абинській — 2 сім'ї. 2 сім'ї було поселено в Анапському селищі Адагумського полку. Сім'ї осіб некозацького стану були поселені в станицях, де проживають їх родичі. 77 Козаки, що становили цю партію, були останніми переселенцями із Азовського козацького війська на Кубань.

27 серпня 1866 року закінчила свою роботу і військова канцелярія. З її закриттям остаточно ліквідувалось і Азовське козацьке з'єднання на Півдні України.78

Таким чином, причинами ліквідації Азовського козацького війська та переселення азовців на Кубань були: по-перше, досить незначне становище Азовського іррегулярного формування у військовій структурі Російської імперії, що було зумовлене невідповідністю місця поселення статусу козацького війська, малочисельністю, відмінністю у несенні зовнішньої та внутрішньої служби, виконанням набагато менших у порівнянні з іншими козацькими формуваннями військових функцій. По-друге, рівень економічного розвитку Азовського війська, форми і методи господарювання, організація внутрішнього життя азовських козаків дали підстави сприймати козацьке з'єднання як вагомий фактор збереження історичної традиції козацтва на Україні. Азовське військо уособлювало військову, суспільну та господарську традицію Запорожжя на українських землях. Фактори, що створили особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань, бо розглядалися урядом як недопустимий взірець вільнолюбивих змагань українського народу. По-третє, переселення азовців на Кубань відповідало основним напрямкам політики російського уряду, направленої на поступове переселення козацьких формувань із внутрішніх губерній на найбільш небезпечні окраїни держави з метою використати там військовий та господарський досвід козаків і нейтралізувати тим самим неспокійний елемент козацтва. По-четверте, гостра потреба в більш лояльних до російської держави поселенцях на південних окраїнах держави, переселення яких давало можливість заощадити значні державні кошти. Азовське козацьке військо було здатне майже самостійно профінансувати своє переселення на Кубань, а маючи досвід в господарській діяльності та заощадження, спроможне було і повністю себе утримувати.

Від Азовського козацького війська протягом 1862–1866 років у Кубанську область на поселення пішла 1.142 сім'ї. У 1862 році 253 азовські сім'ї були поселені серед інших поселенців на землях Адагумського полку в станицях Анапській, Новоросійській, Благовіщенській та в Анапському селищі.

У 1863 році 508 сімей азовських козаків керівництво Кубанської області разом із іншими переселенцями поселило в станицях Абинській, Хабльській, Грузинській, Ільській Абинського полку. Під час поселення азовські козаки намагалися відстоювати свої інтереси. Вони вимагали надати їм для поселення землі, обіцяні царем Миколою І, і поселення у окремих самостійних станицях. Відмова керівництва Кубанської області виконувати прохання азовських козаків привела до стихійних виступів азовців. З великими труднощами, погрожуючи зброєю, керівникам краю вдалося переконати азовських козаків припинити “неподобства“. Наслідком таких дій керівництва Кавказького краю щодо переселенців була відмова мешканців Азовського війська добровільно переселятися на Кубань. Тільки після того, як кавказьке керівництво зобов'язалося уважніше ставитися до переселенців із Азовського війська і оселити козаків на вибраних їх депутатами землях в окремих станицях, у Кубанську область на поселення пішло 358 азовських сімей.

У кінці 1864 року уряд держави відмовився від своїх намірів переселити Азовське військо в повному складі на Кубань. Рішення мотивувалося майже повністю заселеною західною частиною Кавказького хребта і великою кількістю бажаючих оселитися на Кубані. Урядовці переконалися в недоцільності переселяти в Кубанську область колишніх новоспаських селян та петровських міщан, які за будь-яку ціну намагалися залишитися в Приазов'ї на освоєних ними землях.

У 1865 році переселенців на Кубань від Азовського козацького війська вже не призначалося. Водночас керівництво краю зобов'язалося прийняти сім'ї азовських козаків, які побажають приєднатися до своїх станичників на Кавказі. У 1866 році в Кубанську область пішли останні переселенці від Азовського формування у складі 23 сімей. Вони були поселені між своїми станичниками в станицях Хабльській, Сіверській, Абинській Абинського полку і в Анапському селищі Адагумського полку.

На поселення в Кубанську область у повному складі пішли мешканці тих станиць, які були засновані вихідцями з-за Дунаю. Бажання поселитися поблизу Чорноморського козацького війська підтримувалося серед козаків протягом усього періоду існування Азовського війська в Приазов'ї. З переселенням на Кубань задунайські козаки та їх нащадки пов'язували надії зберегти право та привілеї козацького стану. На це сподівалися і представники малоросійського козацтва — мешканці Стародубської станиці, переважна частина яких також пішла на Кубань. У Приазов'ї, на місцях попереднього поселення війська, залишилися колишні новоспаські селяни та петровські міщани. З переселенням у Кубанську область 48% населення Азовського війська (5.238 осіб), козацьке формування із азовців було скасоване. Близько 5.670 душ обох статей було переведено до цивільних відомств і зараховано: рядових козаків — до розряду державних селян, офіцерів війська — до дворянства Катеринославської губернії.

ЧАСТИНА ДРУГА: ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ

Маніфести, укази, розпорядження

Джерела з історії повернення Задунайського козацтва в межі Російської імперії в 1828 році

Документи до військового устрою Азовського козацького війська

Джерела до соціально-економічної історії Азовського козацтва

Матеріали до історії церковного устрою Азовського війська

Джерела з історії переселення Азовського козацтва в західну частину Кавказького хребта (1862 — 1866 роки)

Маніфести, укази, розпорядження

1829 р., березня 15. — Указ Сенату про неповернення у кріпацтво людей, які опинилися між прибулими у підданство Росії запорожцями і про виключення з ревізій тих із них, які поступлять у козацьке військо.

1829 р., квітня 4. — Іменний указ управляючому Головним штабом про сформування полку з прибулих до Росії запорожців і про його найменування Дунайським козацьким.

1829 р., травня 6. — Іменний указ Сенату про невиключення з перепису тих запорожців і волонтерів, чиї брати або сини поступили у полки без дозволу вищої влади.

1832 р., квітня 5. — Височайше затверджене положення, оголошене Сенату про дозвіл бажаючим селитися на північно-східному березі Чорного моря і бухтах Сунджук-Кале та Геледжик.

1832 р., травня 27. — Положення про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї.

1833 р., січня 11. — Сенатський указ про відкриття канцелярії Азовського козацького війська.

1833 р., січня 13. — Указ Сенату про приєднання до Азовського козацького війська селища Новоспаського.

1833 р., січня 21. — Іменний указ новоросійському та бессарабському генерал-губернатору про призначення письмоводителя до наказного отамана Азовського козацького війська.

1834 р., травня 30. — Іменний указ Сенату про залишення у складі Азовського козацького війська дітей казенних селянських удовиць, що вийшли заміж за козаків.

1834 р., червня 5. — Положення Комітету міністрів про віддачу на відкуп питного продажу з 1835 року в окрузі Азовського козацького війська оголошене Сенату міністром фінансів.

1835 р., березня 21. — Сенатський указ про зарахування до козацького стану синів солдаток, що вийшли заміж за азовських козаків.

1837 р., січня 2. — Указ Військовому міністерству про мундири генералів козацьких військ.

1837 р., лютого 8. — Іменний указ Аудиторському департаменту про непритягнення до суду козаків Азовського війська, що вийшли з-за кордону до Росії, за їхні злочини до втечі з Росії.

1840 р., квітня 2. — Іменний указ новоросійському генерал-губернатору про неодмінного члена Азовського козацького війська.

1840 р., квітня 4. — Іменний указ новоросійському генерал-губернатору про надання в користування Азовському козацькому війську маєтків чиновників і азовських козаків.

1840 р., червня 4. — Іменний указ новоросійському та бессарабському генерал-губернатору про посаду і пенсію чиновника із особливих доручень при наказному отамані Азовського козацького війська.

1840 р., грудня 1. — Іменний указ Комісаріатському департаменту про відпуск обмундирування нижнім чинам Азовського козацького війська, що знаходяться в 10-ти командах, які патрулюють східний берег Чорного моря.

1840 р., грудня 31. — Іменний указ про пенсії секретарю та письмоводителю військової канцелярії Азовського козацького війська.

1844 р., лютого 2. — Іменний указ про недопуск євреїв до продажу спиртного і утримання шинків у Азовському козацькому війську.

1844 р., лютого 2. — Іменний указ виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора про сформування особливої команди для внутрішньої служби по Азовському козацькому війську.

1844 р., липня 20 — Записка Артилерійського департаменту про відпуск командам Азовського козацького війська патронів для навчання стрільби в ціль, затверджена імператором.

1844 р., вересня 6. — Іменний указ командиру Окремого Кавказького корпусу про дозвіл начальству Чорноморської берегової лінії залишати на службі в командах, що патрулюють східний берег Чорного моря, здібних і благонадійних офіцерів та нижніх чинів Азовського козацького війська.

1846 р., грудня 23. — Іменний указ про форму одягу генералів, штаб- і обер-офіцерів, що знаходяться на службі в козацьких та іррегулярних військах.

1857 р. Витяг зі Зводу законів Російської імперії про органи цивільного управління Азовським козацьким військом.

1859 р. — Витяг зі Зводу військових постанов про навчальні заклади в Азовському козацькому війську.

1859 р., січня 16. — Положення про надання Азовському козацькому війську протягом чотирьох років грошової суми з винного прибутку.

1859 р., вересня 4. — Положення про виплату подвійної зарплатні наказному отаману Азовського козацького війська, оголошене новоросійському та бессарабському генерал-губернаторові.

1860 р., січня 2. —Положення про збільшення кількості фельдшерів у Азовському козацькому війську, затверджене імператором.

1862 р., травня 10. — Витяг із положення про заселення західної частини Кавказького хребта.

1864 р., лютого 9. — Положення Військової ради про збільшення утримання асесору та неодмінному члену військової канцелярії Азовського козацького війська.

1864 р., квітня 1. — Витяг із положення про порядок розподілу суми на утримання іррегулярних військ.

1864 р., липня 21. — Положення про переселення козацьких військ із внутрішніх губерній на Кавказ.

1865 р., лютого 13. — Положення Військової ради про поширення на козацькі війська правил відносно видачі указів та атестатів про відставку генералам і офіцерам регулярних військ, а також цивільним чиновникам Військового міністерства, що звільняються від служби.

1865 р., жовтня 11. — Положення про скасування Азовського козацького війська.

Джерела з історії повернення Задунайського козацтва в межі Російської імперії в 1828 році

1828 р., травня 12. — Витяг із рапорту Кілійської міської поліції новоросійському та бессарабському генерал-губернатору графу М.С.Воронцову про повернення запорожців із турецьких володінь.

1828 р., травня 13. — Рапорт Ізмаїльської портової карантинної застави новоросійському та бессарабському генерал-губернатору графу М.С.Воронцову про прибуття кошового отамана Задунайської Січі Й.Гладкого в розташування застави.

1828 р., травня 14. — Відношення головнокомандуючого 2-ю армією генерал-фельдмаршала П.Вітгенштейна до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора графа М.С.Воронцова про повернення запорожців із турецьких володінь і прийняття їх у карантин.

1828 р., травня 15. — Рапорт Ізмаїльської портової карантинної застави новоросійському та бессарабському генерал-губернатору графу М.С.Воронцову про прибуття запорожців у розташування застави.

1828 р., травня 19. — Витяг із рапорту Базарчуцької Бессарабської карантинної застави новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, виконуючому обов'язки бессарабського цивільного губернатора про прибуття запорожців у розташування застави.

1828 р., травня 26. — Витяг із рапорту Ізмаїльської портової карантинної застави новоросійському та бессарабському генерал-губернатору графу М.С.Воронцову.

1828 р., травня 26. — Витяг із рапорту Ізмаїльської портової карантинної застави новоросійському та бессарабському генерал-губернатору графу М.С.Воронцову.

1828 р., червня 8. — Витяг із рапорту Ізмаїльської портової карантинної застави новоросійському та бессарабському генерал-губернатору графу М.С.Воронцову.

Документи до військового устрою Азовського козацького війська

1828 р., грудня 5. — Витяг із рапорту головнокомандуючого 2-ю армією генерал-фельдмаршала П.Х.Вітгенштейна начальнику Головного штабу про потреби Дунайського козацького п'ятисотенного пішого полку та козацьких сімей — с. 208-210.

1828 р., грудня 11. — Витяг із повідомлення Міністерства внутрішніх справ новоросійському та бессарабському генерал-губернатору — с. 210-211.

1828 р., грудня 22. — Витяг із прохання головнокомандуючого 2-ю армією, надіслане новоросійському та бессарабському генерал-губернатору — с. 211.

1831 р., серпня 7. — Витяг із відношення полковника Гладкого до командира 5-го піхотного корпусу генерала від інфантерії Роту — с. 212.

1831 р., серпня 21. — Копія із рапорту наказного отамана Окремого Запорозького війська полковника Гладкого виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора тайному раднику Палену — с. 212-213.

1831 р., вересня 12. — Витяг із повідомлення чергового генерала Головного штабу його імператорської величності генералу від інфантерії Роту — с. 213.

1831 р., жовтня 1. — Витяг із повідомлення наказного отамана Окремого Запорозького війська полковника Гладкого в чергування 5-го піхотного корпусу — с. 213-214.

1831 р., листопада 4. — Витяг із повідомлення командира Дунайської флотилії контр-адмірала Бутакова управляючому військовою частиною в Новоросійському краї і Бессарабській області генералу від інфантерії Роту — с. 214.

1831 р., грудня 28. — Витяг із повідомлення чергового генерала Головного штабу виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора по військовій частині генералу від інфантерії Роту — с. 213-214.

1832 р., лютого 26. — Витяг з рапорту наказного отамана Азовського козацького війська полковника Гладкого управляючому військовою частиною в Новоросійській губернії та Бессарабській області генералу від інфантерії Роту про отримання пожалуваного імператором прапора Дунайському полку — с. 215.

1832 р., травня 10. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського козацького війська полковника Гладкого управляючому військовою частиною в Новоросійському краї і Бессарабській області генералу від інфантерії Роту — с. 215.

1832 р., червня 3. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського козацького війська полковника Гладкого управляючому військовою частиною в Новоросійській губернії та Бессарабській області генералу від інфантерії Роту про прибуття Дунайського пішого полку на місце поселення задунайських козаків — с. 216.

1834 р., грудень. — Доповідна записка наказного отамана Азовського козацького війська полковника Й.Гладкого новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову — с. 216-218.

1835 р., січня 29. — Відношення новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.Воронцова до військового міністра О.Чернишова про необхідність визначення дійсної військової служби для азовських козаків — с. 218-219.

1835 р., березня 7. — Рапорт наказного отамана Азовського війська полковника Гладкого в Інспекторський департамент Військового міністерства — с. 219-220.

1835 р., червня 7. — Витяг із доповіді по Департаменту військових поселень — с. 220.

1835 р., червня 18. — Витяг із записки канцелярії Військового міністерства — с. 221-222.

1835 р., липень-жовтень.— Витяг зі справи про перевірку деяких статей Зводу військових постанов — с. 220-222.

1835 р., вересня 10. — Витяг із відношення новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова до військового міністра Чернишова — с. 220-223.

1836 р., листопада 19. — Витяг із доповіді по Департаменту військових поселень про визначення військової служби азовським козакам — с. 223-224.

1837 р., січня 4. — Рапорт Азовської військової канцелярії новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову про кількість штаб- і обер-офіцерів козацького війська — с. 224-226.

1837 р., січня 22. — Витяг із відношення новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.Воронцова до військового міністра О.Чернишова про сформування Азовських морських команд — с. 226-227.

1837 р., січня 24. — Витяг із відношення новоросійського та бессарабського генерал-губернатора військовому міністру — с. 227-228.

1837 р., січня 26. — Відношення віце-адмірала Лазарєва до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора — с. 228-229.

1837 р., лютого 3. — Рапорт наказного отамана Азовського війська полковника Й.Гладкого новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову — с. 229-231.

1837 р., лютого 8. — Витяг із розпорядження військового міністра О.Чернишова новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.Воронцову про будівництво човнів для Азовських морських команд — с. 231-232.

1837 р., лютого 15. — Витяг із повідомлення військового міністра графа О.Чернишова новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.Воронцову — с. 232.

1837 р., лютого 15. — Витяг із розпорядження військового міністра Комісарському департаменту оснастити Азовські морські команди необхідним причандаллям — с. 232-233.

1837 р., березень. — Опис обмундирування і зброї козаків Азовського війська — с. 233-234.

1837 р., квітня 15. — Повідомлення військового міністра О.Чернишова новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.Воронцову про визначення зовнішньої військової служби азовським козакам — с. 234.

1837 р., липня 2. — Рапорт наказного отамана Азовського війська полковника Й.Гладкого новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.Воронцову — с. 234-237.

1837 р., жовтня 31. — Витяг із доповіді по Департаменту військових поселень — с. 237-238.

1837 р. — Витяг із повідомлення Відділення іррегулярних військ Департаменту військових поселень — с. 238.

1838 р., червень. — Повідомлення директора канцелярії Військового міністерства Департаменту військових поселень — с. 238.

1839 р., серпень. — Витяг із рапорту начальника штабу Окремого Кавказького корпусу генерал-майора П.Коцебу військовому міністрові О.Чернишову — с. 239.

1840 р., жовтня 23. — Витяг із доповіді по Військовому міністерству про службу козаків Азовського війська на східному узбережжі Чорного моря — с. 238-239-240.

1841 р., січня 29. — Повідомлення військового міністра командиру Окремого Кавказького корпусу — с. 240..

1844 р., жовтня 31. — Витяг із повідомлення Головного управління Чорноморського флоту і портів начальнику Чорноморської берегової лінії генерал-майору Будбергу про відправку на східне узбережжя азовських човнів — с. 241.

1845 р., квітня 7. — Повідомлення начальника Головного штабу Кавказької армії начальнику Чорноморської берегової лінії про розподіл Азовських команд на дві частини — с. 242.

1845 р., серпня 14. — Відношення начальника Чорноморської берегової лінії генерал-ад'ютанта Будберга до начальника Азовських команд військового старшини Бараховича — с. 242-243.

1845 р., серпня 15. — Рапорт наказного отамана Азовського козацького війська Й.Гладкого виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора П.І.Федорову — с. 243-244.

1845 р. — Витяг із відношення начальника Азовських команд 3 і 4-го відділень підполковника Дяченка до начальника Чорноморської берегової лінії генерал-ад'ютанта Будберга — с. 244.

1853 р., березня 20. — Витяг із повідомлення Штабу начальника Чорноморської берегової лінії по морському відомству директору канцелярії намісника Кавказького краю про зовнішню військову службу азовських козаків — с. 245-246.

1853 р., жовтня 13. — Витяг із повідомлення віце-адмірала Серебрякова директору канцелярії Кавказького намісника — с. 246.

1855 р., січня 31. — Місячний рапорт про стан Азовського козацького війська — с. 247-248.

1855 р., грудня 29. — Місячний рапорт про стан Азовського козацького війська — с. 248-249.

1855 р., грудня — Витяг із місячного рапорту про стан Азовського козацького війська — с. 249-250.

1855 р., грудня 29.— Список генералів, штаб- і обер-офіцерів Азовського козацького війська по старшинству їх служби — с. 250-253.

1855 р., грудня 29.— Список урядників, стройових і нестройових козаків Азовського війська по старшинству їх служби — с. 253-263.

1855 р., грудня 29. — Відомість про військові чини Азовського козацького війська — с. 263-264.

1855 р., грудень. — Військовий рапорт, складений Азовською канцелярією — с..264-265.

1856 р., вересня 2. — Витяг із рапорту новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О.Г.Строганова імператору про участь Азовського козацтва у Кримській війні — с. 265.

1861 р., січня 20. — Відомості про чисельний склад Азовського козацького війська — с. 265-266.

1861 р., лютого 28. — Рапорт наказного отамана Азовського козацького війська Решетілова командуючому військами Кубанської області генерал-ад'ютанту Євдокимову — с. 266-268.

1861 р., грудня 20. — Відомості про чисельний склад Азовського козацького війська — с. 268-269.

1862 р., червня 21. — Витяг із рапорту начальника Азовських команд при Сухумській морській станції осавула Засоріна наказному отаману Азовського козацького війська генерал-майору Решетілову — с. 269-270.

1862 р., вересень. — Витяг із записки наказного отамана Азовського козацького війська до генерал-майора Гангардта — с. 270.

1863 р., січня 15. — Відомість про військові чини Азовських козацьких команд при Сухумській морській станції — с. 271.

1863 р., листопада 10. — Витяг із рапорту начальника Азовських морських команд при Сухумській станції осавула Засоріна наказному отаману Азовського війська генерал-майору Решетілову — с. 272.

1864 р., січень. — Стройовий рапорт начальника Азовських команд при Сухумській морській станції — с. 272-273.

1864 р., листопада 14. — Із рапорту начальника Азовських команд наказному отаману козацького війська для внесення у формулярні списки азовських офіцерів та козаків — с. 273-274.

1864 р., листопад. — Список штаб- і обер-офіцерів Азовських козацьких команд при Сухумській станції, які брали безпосередню участь у військових діях і експедиціях в останні чотири роки — с. 274-276.

1864 р., листопада 17. — Повідомлення зі штабу командуючого військами в Абхазії інспектора лінійних батальйонів начальнику Азовських козацьких команд при Сухумській морській станції — с. 276.

1864 р., листопада 18. — Рапорт начальника Азовських козацьких команд військового старшини Засоріна начальнику Сухумської морської станції про кількість офіцерів та козаків, що мають право на отримання срібної медалі “За підкорення Західного Кавказу“ — с. 277-278.

1865 р., січня 20. — Відомість про стан Азовських морських команд при Сухумській морській станції — с. 278-279.

1865 р., січня 20. —Список чинів Азовських морських команд і баркасів, які знаходяться на постах — с. 279-280.

1865 р., травня 14. — Рапорт начальника Азовських команд при Сухумській морській станції осавула Засоріна наказному отаману козацького війська генерал-майору К.Решетілову про кількість зброї — с. 280-282.

1865 р., листопада 17. — Витяг із повідомлення Штаба Командуючого військами в Абхазії наказному отаману Азовського козацького війська про нагородження азовських офіцерів і козаків срібними медалями “За підкорення Західного Кавказу“ — с. 282-283.

Джерела до соціально-економічної історії Азовського козацтва

1830 р., червень. — Відомості про чисельність запорожців, які слідували на поселення в Таврійську губернію, і про кількість офіцерів та козаків Дунайського пішого полку під командуванням полковника Й.Гладкого — с. 284.

1831 р., серпня 22. — Витяг із відношення виконуючого обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора тайного радника Палена до наказного отамана Окремого Запорозького війська полковника Гладкого — с. 284-285.

1831 р., грудня 26. — Рапорт наказного отамана Азовського козацького війська полковника Гладкого виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора по військовій частині генералу від інфантерії Роту — с. 285-287.

1832 р., липня 27. — Витяг із відношення військового міністра графа Чернишова управляючому військовою частиною в Новоросійському краї і Бессарабській області генералу від інфантерії Роту — с. 287-288.

1834 р., лютого 8. — Витяг із прибутково-видаткової книги громадської суми Азовського війська за 1834 рік — с. 288.

1835 р., січня 1. — Витяг із прибутково-видаткової книги громадської суми Азовського війська на 1835 року — с. 288-289.

1835 р., жовтня 1. — Витяг із доповіді Департаменту військових поселень про включення до складу Азовського козацького війська запорожців, що повертаються із турецьких володінь.— с. 289.

1835 р., жовтня 21. — Витяг із повідомлення Департаменту військових поселень новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову — с. 289.

1835 р., грудня 14. — Клопотання новоросійського та бессарабського генерал-губернатора перед військовим міністром про поширення прав торгівлі на козаків Азовського війська — с. 290.

1835 р., грудня 31. — Витяг із прибутково-видаткової книги громадської суми Азовського війська за 1835 рік — с. 290-291.

1836 р., жовтня 14. — Відомості про стан Азовського козацького війська — с. 291-294.

1837 р., січня 24. — Записка наказного отамана Азовського козацького війська Й.Гладкого новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.Воронцову — с. 294.

1837 р., січня 24. — Витяг із записки наказного отамана Азовського козацького війська полковника Й.Гладкого новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.Воронцову про стан і потреби азовців — с. 294-297.

1837 р., лютого 1. — Витяг із листа новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова військовому міністрові О.І.Чернишову — с. 297.

1837 р., лютий. — Записка наказного отамана Й.Гладкого про стан і потреби Азовського козацького війська — с. 297-299.

1837 р., лютий. — Витяг із листа новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова військовому міністрові О.І.Чернишову — с. 299-301.

1837 р., лютого 14. — Витяг із відношення міністра внутрішніх справ до військового міністра про право торгівлі азовських козаків — с. 301.

1837 р., березня 13. — Рапорт військової канцелярії Азовського козацького війська новоросійському та бессарабському генерал-губернаторові М.С.Воронцову — с. 302-303.

1837 р., червня 13. — Витяг із рішення Тимчасової ради управління Департаментом державного майна — с. 303.

1837 р., серпня 4. — Витяг із листа військового міністра О.Чернишова новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.Воронцову про можливість вирішення земельного питання в Азовському війську — с. 303-304.

1837 р., жовтня 9. — Витяг із повідомлення військового міністра О.І.Чернишова новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову — с. 304-305.

1837 р., листопада 27. — Витяг із записки наказного отамана Азовського козацького війська військовому міністрові О.І.Чернишову — с. 305.

1837 р., грудня 1. — Повідомлення військового міністра О.І.Чернишова новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову — с. 305-306.

1837 р., грудня 4. — Витяг із записки наказного отамана Азовського козацького війська новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову — с. 306-307.

1837–1839 рр. — Витяг із записки про некрасівців, які побажали прийняти підданство Російської імперії з приєднанням їх після виходу із Туреччини до складу Азовського козацького війська, підготовленої у Військовому міністерстві — с. 307-310.

1838 р. — Витяг із статистичних відомостей про Азовське козацьке військо, направлених у Департамент військових поселень новоросійським та бессарабським генерал-губернатором — с. 311.

1838 р., жовтня 20. — Рапорт Азовської військової канцелярії виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора генерал-майору П.І. Федорову — с. 312-315.

1841 р., лютого 3. — Витяг із доповіді по Департаменту військових поселень — с. 316.

1842 р., вересня 7. — Витяг із доповіді по Департаменту військових поселень — с. 316-317.

1844 р., червня 21. — Витяг із доповіді по Департаменту військових поселень — с. 317-318.

1844 р., серпня 24. — Витяг із журналу Військової ради про відрахування зі складу Азовського війська циган — с. 318.

1844 р., вересня 16. — Витяг із розпорядження Департаменту військових поселень виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора — с. 318-319.

1850 р., січня 24. — Відомість про посіви та врожаї хліба в Азовському козацькому війську — с. 319.

1850 р., травня 12. — Витяг із повідомлення новоросійського та бессарабського генерал-губернатора наказному отаману Азовського війська генерал-майору Й.Гладкому — с. 319-320.

1850 р., червня 8. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська генерал-майору Й.Гладкого виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О.Г.Строганову — с. 320-321.

1850 р., липня 22. — Наказ отамана Азовського козацького війська генерал-майора Й.Гладкого уряднику Ладиці — с. 321-322.

1850 р., вересня 3. — Розпорядження виконуючого обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О.Г.Строганова наказному отаману Азовського війська генерал-майору Й.Гладкому — с. 322.

1850 р., вересня 14. — Повідомлення наказного отамана Азовського війська Й.Гладкого, надіслане до комісії про Лондонську виставку, про відправлення предметів сільського господарства та промисловості для участі в конкурсі — с. 322-323.

1851 р., січня 15. — Відомість про посіви та врожай хліба в Азовському козацькому війську — с. 323.

1852 р., травня 2. — Витяг із повідомлення виконуючого обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О.Г.Строганова виконуючому обов'язки наказного отамана Азовського війська про перемогу на Лондонській виставці — с. 324.

1852 р., червня 22. — Розпорядження управляючого Військовим міністерством виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О.Г.Строганову — с. 324-325.

1853 р., березня 28. — Витяг із ухвали військової канцелярії Азовського козацького війська про розподілення медалей, які надійшли з Лондонської виставки — с. 325.

1853 р., червня 5. — Наказ по Азовському козацькому війську — с. 325-327.

1856 р., липня 22. — Витяг із розпорядження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора про виділення коштів на будівництво в землях Азовського війська цегельного заводу — с. 327.

1858 р., жовтня 10. — Розпорядження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора наказному отаману Азовського війська щодо земельних ділянок козаків — с. 328-329.

1858 р. — Витяг із правил про наділення безмаєтних і маломаєтних чиновників війська Донського та їх сімей земельними ділянками — с. 329-340.

1858 р., грудня 31. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська К.Решетілова новоросійському та бессарабському генерал-губернатору про земельне забезпечення азовських офіцерів, козаків, удовиць та сиріт — с. 340.

1859 р., серпня 12. — Наказ отамана Азовського козацького війська генерал-майора К. Решетілова станичним управам розводити ліс та сади в межах станиць — с. 341.

1859 р., серпень. — Відомість Стародубської управи про кількість насаджень у станиці — с. 341-342.

1859 р., листопада 23. — Розпорядження Азовської військової канцелярії довіреним Торгового товариства про внесок торговими козаками уставного капіталу за 1860 рік — с. 342.

1859 р., листопад. — Витяг із рапорту довірених осіб Торгового товариства Азовського війська у військову канцелярію про внесок торговими козаками уставного капіталу — с. 342-343.

1859 р., грудень. — Відомість про заготівлю, витрати і залишок військового сіна протягом 1856-1859 років — с. 343-344.

1859 р., грудень. — Відомість про прибутки від військової землі в Азовському козацькому формуванні з 1 січня по 1 липня 1859 року — с. 344.

1859 р., грудня 18. — Витяг із рапорту станичного наглядача станиці Микольської в Азовську військову канцелярію з приводу приватних садів та лісонасаджень — с. 345.

1859 р. грудень. — Витяг із повідомлення новоросійського та бессарабського генерал-губернатора щодо розведення приватних садів та лісонасаджень — с. 345.

1859 р., грудня 23. — Доповідь Азовської військової канцелярії про зарахування у Торгове товариство козака Капітона Цибана — с. 345-347.

1859 р., грудня 31. — Витяг із повідомлення Азовської військової канцелярії довіреним особам Торгового товариства — с. 347.

1860 р., січень. — Відомість про прибутки від військової вільної землі в Азовському козацькому формуванні з 1 липня 1859 року по 1 січня 1860 року — с. 347-348.

1860 р., лютого 1. — Відомість про кількість осіб чоловічої і жіночої статі, наділених землею в станиці Новоспаській Азовського козацького війська — с. 348-349.

1860 р., лютого 1. — Відомість про кількість осіб чоловічої і жіночої статі, наділених землею в станиці Стародубській Азовського козацького війська — с. 349-350.

1860 р., лютого 1. — Відомість про кількість осіб чоловічої і жіночої статі, наділених землею в станиці Покровській Азовського козацького війська — с. 350.

1860 р., лютого 1. — Відомість про кількість осіб чоловічої і жіночої статі, наділених землею в станиці Микольській Азовського козацького війська — с. 351.

1860 р., лютого 1. — Відомість про кількість осіб чоловічої і жіночої статі, наділених землею в станиці Петровській Азовського козацького війська — с. 351-352.

1860 р., вересня 8 — Лист наказного отамана Азовського козацького війська К.Решетілова новоросійському та бессарабському генерал-губернаторові О.Г.Строганову — с. 352-353.

1860 р., жовтень. — Відомість Стародубської управи про кількість насаджень у станиці — с. 353-354.

1860 р., жовтня 20. — Витяг із розпорядження Азовської військової канцелярії довіреним особам Торгового товариства козаків — с. 354.

1860 р., грудня 19. — Витяг із рапорту довірених осіб Торгового товариства азовських козаків у військову канцелярію — с. 354-355.

1860 р., грудень. — Витяг із рапорту довірених осіб Торгового товариства азовських козаків у військову канцелярію — с. 355.

1860., грудня 29. — Список козаків Торгового товариства Азовського козацького війська — с. 355-357.

1861 р., січень. — Відомість про кількість осіб обох статей, наділених землею у Новоспаській станиці на 1 січня 1861 року — с. 357-358.

1861 р., січень. — Відомість про кількість осіб обох статей, наділених землею у Петровській станиці на 1 січня 1861 року — с. 358.

1861 р., січень. — Відомість про кількість осіб обох статей, наділених землею у Покровській станиці на 1 січня 1861 року — с. 359.

1861 р., січень. — Відомість про кількість осіб обох статей, наділених землею у Стародубській станиці на 1 січня 1861 року — с. 359-360.

1861 р., січень. — Відомість про кількість осіб обох статей, наділених землею у Микольській станиці на 1 січня 1861 року — с. 360-361.

1861 р., січня 4. — Витяг із повідомлення військової канцелярії Азовського війська в керч-єнікальську поліцію про перепровадження свідоцтва і шнурової книги козаку І.Назарову — с. 361.

1861 р., березня 14. — Постанова мешканців Покровської станиці про ліквідацію хуторів козаків Кононенка і Кулика — с. 361-362.

1861 р., березня 20. — Рапорт Покровської станичної управи в Азовську військову канцелярію про прийняте мешканцями станиці рішення ліквідувати хутори козаків Кононенка і Кулика — с. 362.

1861 р., березня 20. — Витяг із рапорту землеміра Азовського козацького війська І.Земляного наказному отаману К.Решетілову — с. 362-363.

1862 р. — Відомості про питні та інші заклади в Азовському козацькому війську, що існували в 1861 році — с. 363.

1862 р., березня 25. — Витяг із записки до рапорта наказного отамана К.Решетілова про стан Азовського козацького війська на 1 березня 1862 року — с. 363-364.

1862 р., квітня 25. — Прохання хорунжого Муратова про часткове відшкодування майна, надіслане наказному отаману Азовського козацького війська Решетілову — с. 365.

1862 р., червня 11. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора про права азовців на маєтності — с. 366.

1862 р., липня 1. — Відомість про народонаселення в Азовському козацькому війську на 1 липня 1862 року — с. 366-368.

1862 р., жовтня 31. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська виконуючому обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з приводу записки удовиці Катерини Овсянникової — с. 369.

1862 р., грудня 5. — Витяг із розпорядження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора наказному отаману К.Решетілову про допомогу удовицям та сиротам загиблих зауряд-хорунжих Овсянникова, Комарова, Чорноморченка — с. 369-370.

1863 р., січня 17. — Підписка козаків Покровської станиці хорунжому Фоменку про дозвіл козакам Кононенку і Кулику мати хутори — с. 370-371.

1863 р., січня 17. — Підписка козаків Покровської станиці Кононенка і Кулика — с. 371.

1863 р., травня 25. — Прохання державних селян Катеринославської і Таврійської губерній, надіслане новоросійському та бесарабському генерал-губернатору О.Г.Строганову — с. 371-372.

1863 р., червня 6. — Розпорядження начальника штабу Одеського військового округу, дане наказному отаману Азовського козацького війська — с. 372-373.

1863 р., червня 20. — Розпорядження начальника штабу Одеського військового округу, дане наказному отаману Азовського козацького війська — с. 373.

1863 р., червня 30. — Витяг із наказу наказного отамана Азовського війська Покровській станичній управі — с. 374.

1863 р., червня 30. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського козацького війська начальнику штабу Одеського військового округу — с. 374.

1863 р., липня 13. — Рапорт Покровської станичної управи наказному отаману Азовського війська К.Решетілову з приводу скарги державних селян — с. 374-375.

1863 р., липня 22. — Наказ отамана Азовського козацького війська наглядачеві станиці Покровської хорунжому Гаденку — с. 376.

1863 р., серпня 7. — Витяг із наказу начальника штабу Одеського військового округу наказному отаману Азовського козацького війська — с. 376-377.

1863 р., жовтня 28. — Доповідь канцелярії Азовського козацького війська про стан військових земель, що були відданні в оброк — с. 377-378.

1863 р. — Відомість про землі Азовського козацького війська, які здаються в оренду з торгів, починаючи з 1859 року — с. 378-379.

1863 р., жовтень. — Список ділянок військової землі, відданих в оренду терміном на три роки з 12 жовтня 1862 року по 12 жовтня 1865 року — с. 379-380.

1863 р., листопад. — Відомості про землі, віддані в оброк із позначкою, в якій ділянці скільки десятин зорано всупереч контрактним умовам — с. 380-382.

1863 р., грудня 14. — Аукційний лист на продаж двох печей цегляного і черепичного заводів — с. 382-383.

1864 р., січень. — Відомість про землі Азовського козацького війська — с. 383.

1864 р., січня 23. — Розпорядження начальника штабу Одеського військового округу Азовській військовій канцелярії — с. 383-384.

1864 р., лютий. — Відомість про землі Азовського козацького війська — с. 384-385.

1864 р., грудня 21. — Витяг із повідомлення Азовської військової канцелярії Сунджинському волосному правлінню Олександрівського повіту ІV мирової дільниці про права й обов'язки державних селян, які орендують землю в козацькому війську — с. 385-386.

1864 р. — Лист генерал-майора у відставці Й.Гладкого наказному отаману Азовського козацького війська генерал-майору К.Решетілову — с. 386.

1865 р., вересня 13. — Витяг із рапорту завідуючого хуторами ліквідованих станиць Азовського війська урядника Блінова у військову канцелярію — с. 387.

1865 р., вересня 27. — Розпорядження Азовської військової канцелярії завідуючому хуторами ліквідованих станиць уряднику Блінову — с. 387.

1865 р., жовтня 17. — Відомості торгу запасних земель Покровської і Стародубської станиць — с. 387-389.

1865 р., жовтня 18. — Рапорт завідуючого хуторами урядника Блінова в Азовську військову канцелярію — с. 389-391.

1865 р., листопада 16. — Розпорядження наказного отамана Азовського генерал-майора К.Решетілова завідуючому хуторами уряднику Блінову про затвердження торгу на запасні землі ліквідованих Стародубської та Покровської станиць — с. 391.

1865 р., грудень. — Витяг із прибутково-видаткової книги громадської суми Азовського війська — с. 392.-393.

1866 р., січня 17. — Відношення командуючого військами Одеського військового округу до військового міністра — с. 393-394.

1866 р., лютого 27. — Витяг із дозволу Азовської військової канцелярії, даного завідуючому хуторами уряднику Блінову на віддачу в оренду запасних земель ліквідованої Микольської станиці — с. 394-395.

1866 р., квітня 12. — Витяг із рапорту завідуючого трьома хуторами урядника Блінова в Азовську військову канцелярію — с. 395.

1866 р., липня 29. — Думка членів Межової комісії про передачу колишнім козакам, а нині селянам, в їх користування лісонасаджень у двох балках — с. 395-396.

1866 р., серпня 16. — Рапорт Азовської військової канцелярії начальнику штабу Одеського військового округу — с. 396-397.

1866 р., вересня 4. — Витяг із рапорту асесора ліквідованої військової канцелярії Азовського козацького війська у військове правління Кубанського козацького війська про залишок військових сум — с. 398.

1866 р., вересня 28. — Розпорядження начальника штабу Одеського військового округу в Катеринославську палату державного майна — с. 398-399.

1866 р., жовтня 6. — Доповідь по господарській експедиції про фінансовий стан ліквідованого Азовського козацького війська — с. 399-400.

1867 р., січня 24. — Відношення начальника Штабу Одеського військового округу до Управляючого державним майном по Катеринославській губернії про необхідність зберегти за колишніми азовськими козаками їх хуторів та лісонасаджень — с. 400-401.

1867 р., вересня 23. — Рапорт начальника партії корпусу межовиків у Катеринославське губернське правління державного майна — с. 401-402.

1869 р., березня 12. — Розпорядження міністра державного майна управляючому державним майном Катеринославської губернії — с. 402-404.

Матеріали до історії церковного устрою Азовського війська

1833 р., червня 19. — Витяг із паперів Олександрівського духовного правління. Справа згідно з наказом Катеринославської духовної консисторії щодо церковних справ Азовського козацького війська — с. 404-407.

1833 р., червня 19. — Витяг із паперів Олександрівського духовного правління 1833–1834 років. Справа згідно з наказом Катеринославської духовної консисторії щодо освячення молитовних будинків Азовського козацького війська — с. 407-408.

1833 р. — Витяг із документів архієпископа Катеринославського, Херсонського і Таврійського Гавриїла Розанова — с. 408-410.

1837 р., березня 23. — Витяг із рапорту Азовської військової канцелярії новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.Воронцову з приводу тяжби між азовським козаком Сірчаком і поміщиком Олександрівського повіту Мальчевським — с 411.

Джерела з історії переселення Азовського козацтва в західну частину Кавказького хребта (1862 — 1866 роки)

1862 р. — Проект переселення 800 азовських козацьких сімей на Кавказ — с. 412.

1859 р. — Повідомлення Азовської військової канцелярії станичним управам козацького війська — с. 412.

1862 р. — Проект оголошення про виклик сімейних осіб усіх станів Імперії на переселення на Кавказ із зарахуванням у Кубанське козацьке військо і з поселенням у новостворені козацькі станиці цього війська — с. 413-415.

1862 р., січня 31. — Витяг із розпорядження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора Строганова наказному отаману Азовського козацького війська К.Решетілову послати на Кавказ довірених осіб для огляду і вибору місць для поселення азовців — с. 415-416.

1862 р., лютого 7. — Наказ отамана Азовського козацького війська К.Решетілова штаб- і обер-офіцерам — с. 416.

1862 р., лютого 7. — Витяг із розпорядження наказного отамана Азовського козацького війська К.Решетілова станичним управам — с. 416-417.

1862 р., лютого 15. — Витяг із рапорту підполковника Дембровського, чиновника для особливих доручень при новоросійському та бессарабському генерал-губернаторові, наказному отаману Азовського війська генерал-майору Решетілову про неблагопристойну поведінку окремих козаків — с. 417.

1862 р., лютого 19. — Витяг із рапорту чиновника з особливих доручень підполковника Дембровського новоросійському та бессарабському генерал-губернатору графу Строганову про настрої азовців щодо переселення в західну частину Кавказького хребта — с. 418-419.

1862 р., березня 5. — Витяг із розпорядження новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О.Строганова наказному отаману Азовського козацького війська К. Решетілову — с. 419-420.

1862 р., березня 8. — Повідомлення наказного отамана Азовського козацького війська К.Решетілова про переселення війська на Кавказ, надіслане начальнику Азовських морських команд при Сухумській станції осавулу Засоріну — с. 420-423.

1862 р., березня 13. — Витяг із повідомлення командуючого військами Кубанської області наказному отаману Азовського козацького війська генерал-майору К.Решетілову — с. 423-424.

1862 р. — Записка для генерал-майора Гангардта від наказного отамана Азовського козацького війська — с. 425.

1862 р., квітня 8. — Повідомлення наказного отамана Азовського козацького війська командуючому військами Кубанської області — с. 425-428.

1862 р., квітня 8. — Витяг із повідомлення наказного отамана Азовського козацького війська генерал-майора Решетілова черговому штаб-офіцеру Чергування новоросійського та бессарабського генерал-губернатора полковнику Гангардту — с. 428-429.

1862 р., квітня 13. — Витяг із повідомлення новоросійського та бессарабського генерал-губернатора наказному отаману Азовського козацького війська про зміни в положенні щодо переселення охочих на Кавказ — с. 429-430.

1862 р., квітня 22. — Витяг із наказу генерал-майора К.Решетілова осавулу Азовського козацького війська Донченку — с. 430-431.

1862 р., квітня 24. — Витяг із розпорядження наказного отамана Азовського козацького війська К.Решетілова хорунжому Назарову — с. 431.

1862 р., квітня 25. — Витяг із розпорядження наказного отамана Азовського козацького війська К.Решетілова хорунжому Муратову — с. 431-432.

1862 р., травня 3. — Витяг із рапорту осавула Азовського козацького війська Донченка наказному отаману Решетілову — с. 432.

1862 р., травня 14. — Витяг із листа начальника Азовських морських команд при Сухумській станції осавула Засоріна наказному отаману Решетілову про рішення азовських офіцерів добровільно переселитися на Кавказ — с. 432-433.

1862 р., травня 14. — Витяг із розпорядження виконуючого обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора Анрепа майору Гангардту — с. 434-435.

1862 р., червня 28. — Витяг із повідомлення наказного отамана Азовського козацького війська генерал-майора Решетілова відрядженому по Височайшому повелінню для сприяння новоросійським і азовським козакам на Кавказі генерал-майору Гангардту — с. 435-436.

1862 р., липня 1. — Витяг із повідомлення канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора до Головного штабу Кавказької армії про витрати Азовського козацького війська на перевезення козаків-переселенців та їх вантажу з проханням повернути війську 1.720 карбованців — с. 436-437.

1862 р., серпня 22. — Витяг із рапорту начальника Натухайського округу начальнику Штабу військ Кубанської області — с. 437.

1862 р., вересня 27. — Відношення відрядженого по Височайшому повелінню для сприяння новоросійським та азовським козакам на Кавказі генерал-майора Гангардта до начальника Штабу Кубанської області генерал-майора Забудського про настрої Азовського козацтва щодо переселення — с. 438.

1862 р., вересня 27. — Витяг із рапорту начальника Азовських команд при Сухумській морській станції наказному отаману генерал-майору К.Решетілову про відправку двох команд у військо — с. 439.

1862 р., вересня 30. — Витяг із розпорядження наказного отамана Азовського війська генерал-майора Решетілова начальнику козацьких команд при Сухумській морській станції Засоріну про відправку у військо двох команд — с. 439-440.

1862 р., вересня 30. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська командуючому військами Кубанської області — с. 440.

1862 р., жовтня 25. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська командуючому військами Кубанської області — с. 440-441.

1862 р., листопада 4. — Витяг із повідомлення виконуючого обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора генерал-лейтенанта Жуковського командуючому військами Кубанської області графу Євдокимову — с. 441-443.

1862 р., листопада 6. — Витяг із наказу виконуючого обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора наказному отаману Азовського козацького війська — с. 443.

1862 р., листопад. — Витяг із повідомлення виконуючого обов'язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора наказному отаману Азовського козацького війська — с. 443.

1863 р., січень. — Витяг із повідомлення наказного отамана Азовського козацького війська чиновнику особливих доручень при новоросійському та бессарабському генерал-губернаторові — с..444.

1863 р., лютий. — Витяг із повідомлення наказного отамана Азовського козацького війська в Полтавську палату державного майна — с. 444-445.

1863 р., лютого 3. — Витяг із повідомлення, надісланого зі Штабу військ Одеського округу наказному отаману Азовського козацького війська — с. 445.

1863 р., лютого 7. — Повідомлення військової канцелярії в Одеську градську поліцію — с. 446.

1863 р., березень. — Витяг із розпорядження військової канцелярії Азовського війська станичним управам — с. 446.

1863 р., березня 23. — Витяг із відношення правління Таганрозького градоначальства наказному отаману Азовського війська — с. 446-447.

1863 р. — Маршрут на слідування переселенців з Азовського козацького війська на Кавказ — с. 447-448.

1863 р., травня 2. — Витяг із відгуку командуючого військами Кубанської області наказному отаману Кубанського козацького війська — с. 448-450.

1863 р., травня 26. — Витяг із рапорту командуючого військами Одеського військового округу командуючому Кавказькою армією про стан азовців-переселенців — с. 450-452.

1863 р., травня 30. — Рапорт начальника першої партії азовців-переселенців осавула Подгурського наказному отаману Азовського козацького війська — с. 452.

1863 р., вересня 23. — Витяг із повідомлення військової канцелярії Азовського козацького війська начальнику Азовських морських команд при Сухумській станції — с. 452-453.

1863 р., грудень. — Витяг із повідомлення, надісланого зі Штабу військ Одеського військового округу наказному отаману Азовського козацького війська — с. 453.

1863 р., грудня 29. — Наказ отамана К.Решетілова по Азовському козацькому війську — с. 453-454.

1863 р., грудня 30. — Розпорядження наказного отамана Азовського козацького війська К.Решетілова начальнику Азовських морських команд при Сухумській станції осавулу Засоріну про виклик охочих переселитися на Кавказ у 1864 році — с. 454-455.

1864 р., січень.— Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська командуючому військами Одеського військового округу — с. 455-457.

1864 р., січня 26. — Витяг із наказу по Азовському козацькому війську — с. 457.

1864 р., січня 27. — Розпорядження наказного отамана Азовського козацького війська К.Решетілова начальнику Азовських морських команд при Сухумській станції осавулу Засоріну оголосити постанову Військового міністерства про переселення козацького формування на Кавказ у повному складі — с. 457-458.

1864 р., лютий. — Витяг із повідомлення штабу Одеського військового округу наказному отаману Азовського козацького війська — с. 458.

1864 р., лютого 29. — Витяг із указу наказного отамана К.Решетілова по Азовському війську — с. 458-459.

1864 р., березня 12. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська командуючому військами Кубанської області — с. 459.

1864 р., березня 13. — Витяг із розпорядження Азовської військової канцелярії — с. 459-460.

1864 р., березень. — Витяг із повідомлення штабу Одеського військового округу наказному отаману Азовського козацького війська — с. 460.

1864 р., квітня 5. — Витяг із повідомлення військової канцелярії Азовського козацького війська станичним управам про розподіл переселенців на Кавказ на окремі партії — с. 460.

1864 р., квітень. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського козацького війська командуючому військами Кубанської області про кількість азовських переселенців, які послідували в цьому році на Кубань — с. 460-461.

1864 р., травня 26. — Витяг із рапорту сотника Пирогова наказному отаману Азовського війська генерал-майору Решетілову — с. 461.

1864 р., червня 2. — Витяг із рапорту хорунжого Гаденка наказному отаману Азовського війська генерал-майору Решетілову — с. 461-462.

1864 р., червня 3. — Витяг із рапорту сотника Пирогова наказному отаману Азовського війська генерал-майору Решетілову — с. 462.

1864 р., червня 5. — Витяг із наказу отамана К.Решетілова по Азовському козацькому війську — с. 462-463.

1864 р., червень. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського козацького війська командуючому військами Одеського військового округу про кількість азовських переселенців — с. 463-464.

1864 р., червня 30. — Наказ отамана Азовського війська К.Решетілова начальнику козацьких команд при Сухумській морській станції осавулу Засоріну оголосити офіцерам і козакам про останню можливість переселитися на Кавказ зі збереженням усіх пільг і прав — с. 464.

1864 р., липня 24. — Витяг із повідомлення штабу військ Одеського військового округу наказному отаману Азовського козацького війська — с. 464-465.

1864 р., серпня 5. — Витяг із рапорту канцелярії Азовського козацького війська командуючому військами Одеського військового округу — с. 465.

1864 р., вересня 7. — Витяг із повідомлення наказного отамана Азовського війська Решетілова начальнику козацьких команд при Сухумській морській станції Засоріну — с. 466.

1864 р., вересня 20. — Витяг із доповідної записки начальника азовських козацьких команд при Сухумській морській станції осавула Засоріна наказному отаману Кубанського козацького війська генерал-лейтенанту графу Сумарокову-Ельстону — с. 467.

1864 р., жовтня 19. — Повідомлення наказного отамана Азовського війська Решетілова начальнику козацьких команд при Сухумській морській станції військовому старшині Засоріну — с. 467-468.

1864 р., жовтень. — Витяг із записки наказного отамана Азовського козацького війська генерал-майора К. Решетілова про кількість азовських переселенців — с. 468.

1864 р., листопада 6. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського війська начальнику азовських козацьких команд при Сухумській морській станції — с. 469.

1864 р., листопада 19. — Витяг із повідомлення Головного штабу Кавказької армії кутаїському генерал-губернатору — с. 469-470.

1864 р., грудня 12. — Витяг із відгуку Штабу військ кутаїського генерал-губернатора командуючому військами в Абхазії — с. 470.

1864 р., грудня 16. — Повідомлення начальника Азовських козацьких команд при Сухумській морській станції військового старшини Засоріна командиру NoNo 11 і 15 команд хорунжому Кравченку — с. 470-471.

1864 р. — Витяг із довідки, підготовленої військовим правлінням Кубанського козацького війська — с. 471-472.

1865 р., січня 11. — Витяг із відношення наказного отамана Азовського козацького війська до начальника Окружного штабу Одеського військового округу — с. 472-473.

1865 р., травень. — Маршрут на слідування переселенців ліквідованого Азовського козацького війська на Кавказ — с. 473-474.

1865 р., серпня 10. — Список військових чинів Азовського козацького війська, яким дозволено переселитися в Кубанське козацьке військо з поселенням у станицях Шапсугського берегового батальйону — с. 474-475.

1865 р., серпня 30. — Витяг із повідомлення інспекторського відділення Окружного штабу Одеського військового округу наказному отаману Азовського козацького війська — с. 475-476.

1865 р., грудня 30. — Повідомлення окружного штабу Одеського військового округу наказному отаману Азовського козацького війська — с. 476.

1866 р., лютого 28. — Витяг із рапорту наказного отамана Азовського козацького війська командуючому військами Кубанської області про бажаючих переселитися на Кавказ у цьому році — с. 476-477.

1866 р., травня 7. — Витяг із рапорту наказного отамана ліквідованого Азовського війська командуючому військами Кубанської області про відправку на Кавказ останніх переселенців — с. 477.

1866 р., травня 25. — Витяг із повідомлення військового правління Кубанського козацького війська сотнику Палажченку — с. 477.

1866 р., липня 8. — Витяг із повідомлення військового правління Кубанського козацького війська Ставропольському інтендантському відділу Кавказького військового округу про прийняття останніх переселенців із Азовського війська — с. 478.

1866 р., жовтень. — Витяг із Журналу військового правління Поземельної експедиції — с. 478.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

ДАОО — Державний архів Одеської області

ДАЗО — Державний архів Запорізької області

РДВІА — Російський державний військово-історичний архів

РДАКК — Російський державний архів Краснодарського краю

ВР ЦНБ — Відділ рукописів Центральної наукової бібіліотеки ім. В.Вернадського НАН України

ПСЗРИ — Полное собрание законов Российской империи

СВП — Свод военных постановлений

СЗРИ — Свод законов Российской империи



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.