Всі публікації щодо:
Малишко Андрій

Україно моя

Запалали огнi за долиною синьою неба,

Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти.

Україно моя, менi в свiтi нiчого не треба,

Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти.

Як росли ми iзмалку? Скрипiла у хатi колиска,

Загасав каганець чи горiла воскова свiча,

Ти нам шлях показала, який пiд зiрницями блиска,

I промiння багряне подiбне було до меча.

Люлi, люлi, дитино, засни, мiй синочку, нiвроку,

Люлi, люлi, засни...- так спiвали синам матерi.

Ми ж виходили внiч на закурену стежку широку,

I сестра наша, доля, вела од зорi до зорi.

Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата?

Мо’, й житам квiтувать? На отаву позве сiножать?

Повертались батьки на хвилину до рiдної хати,

Щоб навчити синiв, як гвинтiвки на бiй заряджать.

Журавлi пролетiли: а може, є вiстi вiд брата

Iз карпатських долин, з полинових потоптаних меж?

Розкололась земля. Наставала велика розплата.

За лужком-бережком багрянiли картини пожеж.

То iшла революцiя в сiрiй тужавiй шинелi

Iз окопiв грязьких, iз-пiд куль на ромашковий шлях.

Гомонiли солдати: - Ми з’їли доволi шрапнелi,

Хай ще нiмець куштує на зритих снарядом полях.

Поминули лiта. Зацвiтає Шевченкова круча,

Домни плавлять метал. Поднiпров’я колише човни.

Україно моя, напливає загрозлива туча

I дзюбатi шулiки з чужої, як смерть, сторони.

В них на крилах не зорi барвистi, веселi, гарячi -

На пiдкриллi в них бомби i чорнi зловiснi хрести.

Спостерiг я вночi: загоряються очi юначi

I виходять полки на залiзнi й дубовi мости.

I шулiки тi падають, полум’ям бiлим повитi,

Танки, димом закутанi, трупом залiзним лягли,

I трасуючих куль золотi розтiкаються нитi.

Смерть за смерть ворогам! На шулiк вилiтають орли!

Я в Днiпра запитаю:

- Скажи менi, сивий Славуто,

Ти, забомблений сталлю, свинцевого звiдав дощу? -

I Днiпро заревiв:

- Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вiчно катам не прощу!

Та й запiнився дужий, i час пригадавши Батиїв,

I нiмецьких зажер в вiсiмнадцятiм лiтi, в бою.

-Здрастуй, Києве любий!- I каже, всмiхнувшися,

Київ:

Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою.

Україно моя, далi, грозами свiжо пропахлi,

Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла.

Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

То ж палають вогнi за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти.

Україно Радянська, у свiтi нiчого не треба,

Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти.

Тiльки б бачить тебе у народiв привольному колi,

Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.

Iз синами Росiї на грiзному ратному полi

Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!

II_

_

Ти iзнов менi снишся на стежцi гiркої розлуки

Синiм лугом, ромашкою, птицею з канiвських круч.

Так вiзьми ж мою кров i вiзьми моє серце у руки,

Тiльки снами не муч i невипитим горем не муч.

Я топтав кiлометрiв не сто, i не двiстi, й не триста,

Все в похiд, у похiд, в небезпеки на правiм краю.

Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:

- _Що ж ти став, як нiмий, надивляйся на землю

свою!

Надивляйся на землю, де сизi орли клекотiли

Iз могили високої в димнiм безмежжi дорiг.-

I лежала земля, в попелищi земля чорнотiла,

Я дививсь - i нiмiв, i прощавсь, i прощатись не мiг.

Я iзнов тебе вгледжу в народiв привольному колi,

Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.

Iз синами Росiї на грiзному ратному полi

Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!

III_

_

Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпiзнала?

Знов прошу: озовись! Молода i далека моя!

Може б, вiтром я став, тiльки ж хмар налягає навала,

Може б, спiвом покликать,- так де ж його взять

солов’я?

На днiпровськiй долинi ромашка зiв’яла побита.

Тополина скрипить. Догоряє мiй батькiвський дiм

I не хочу я вiтром лягати пiд кiнськi копита,

Соловейком спiвати на чорному горi твоїм.

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнiв, бо дорога рiвнiшою є.

Я вiзьму твого смутку i горя важку половину

розтерзане, горде, нескорене серце моє!

I пiду, як Микула, пригнусь, потемнiю вiд ношi,

Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на слiду,

Але бачити буду: цвiти зацвiтають хорошi

У твоїм, Україно, зеленiм i вiчнiм саду.

Тiльки бачить тебе у народiв привольному колi,

Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.

Iз синами Росiї на грiзному ратному полi

Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!

I_V_

_

Вставай, моя рiдна, розлуки доволi,

Якi ми з тобою ще будем багатi -

Веселкою в небi, барвiнком у полi,

Розплатою-люттю при спаленiй хатi.

Торкнусь тебе нiжно- i рук моїх дотик

Забурха вогнем, i я взрю опiвночi:

Дитини забитої змучений ротик,

Залiзом обпеченi очi дiвочi,

Дiдiвську сльозу, закривавлену з жалю,

Сорочку стару на розстрiлянiм тiлi.

Простiть, якщо словом кого запечалю,

Далекi мої, дорогi, помарнiлi!

Свисти не свисти, проклятуща нагайко,

Не бачив катюга розплати такої:

У димному полi встає Наливайко

I землю стрясає страшною рукою.

I тiнь його вiща в залiзнiй заковi

Випростує плечi пiд хмари невмитi.

Озброєнi Дiти Залiзняковi,

Ми пройдем шляхами при стиглому житi.

I прийдем до тебе, солдати-звитяжцi,

У дружбi великiй, в братерствi святому:

Сухар у торбинцi, вода у баклажцi

I зустрiч сестри бiля отчого дому.

Радянська Вкраїно! Розлуки доволi,

Якi ми з тобою ще будем багатi -

Веселкою в небi, барвiнком у полi,

Розплатою-люттю при спаленiй хатi!

V

Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.

Он вiн лежить пiд тином, скроня злегка в кровi.

I меркне зимовий вечiр, утiха твоя єдина,

А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi.

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили клятi?

Брата забили в пута, сивiє, бач, голова.

Пожитки твої хорошi, радостi небагатi-

Усе димить в попелищi i тлiє, не дотлiва.

Iржали конi в артiлi, ворота скрипiли новiї,

Забрали овець i коней - кривавий слiд по травi...

I меркне зимовий вечiр в далекiй сивiй завiї,

А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi.

Он ту яблуневу гiлку, де снiгу замети бiлi,

Ти сам щепив iз сусiдом, цвiти, мiй веселий дiм!

Ми знаємо, знаєм, знаєм! - кричать пеньки обгорiлi

Iз хати, з комори, з клунi в сльозах i в горi твоїм.

Повiшених вiтер гойдає. Гармата б’є опiвночi.

I тлiє все в попелищi: i радiсть, i труд, i пiт.

Дивляться зорi з неба, немов замучених очi,

Немов розстрiляних очi бiля кленових ворiт.

Не плачте, мамо, не треба, i ви не журiться, тату,

Друзi iдуть зi сходу, сурма не грає - б’є!

Катiв поведуть на страту, на нашу святу розплату,

I в них не вистачить кровi за грiзне горе твоє!