Всі публікації щодо:
Мосендз Леонід

Лист до сестри про родовід Мосендзів

„Дорога моя сестричко! Давно вже не писав я тобі, власне, не виконав свою обіцянку написати тобі все, що я знаю про наші родини. Але все не було часу й охоти. Але ось тепер прийшло мені до голови, що якби щось сталося і треба було нам мандрувати „в світ за очі”, то пропали б і відомості, які б ти хотіла мати. Отже, не відкладаючи, почну.

Колись мій батько мав родовід, кажуть, гарно опрацьований. Мені ніби пам’ятається, що висів він у нас в Могилеві на стіні. А\е як батька не стало — наша бабуня, мати наших матерів, закинула його, мовляв, родовід — це дурниця, бо кожен мусить бути „сам собі предок”, як казав Наполеон. А вона була велика прихильниця його. Отож про рід Мосендзів маю відомості лише ті, які мені оповідала мама.

Нібито наше прізвище й шляхетство дісталося нам в 1410 р. за участь якогось Мосендза-литвина в бою під Грюнвальдом. Сокира хрестоносця нібито зігнулася на його черепі, а йому нічого не сталося. Беручи під увагу тверді литовські капусти й недосконалу тодішню збройну металюргію — немає в цім нічого неправдоподібного. Якщо цього й не сталося, то зле не придумано.

Потім нібито Мосендзи були спольонізувалися, особливо після польсько-литовської унії. Аж нарешті були вже польськими патріотами й один із них ніби при кінці XVIII віку, будучи хорунжим воєвідства Пинського, брав гарячу участь у боротьбі з Росією в військах Косцюшки. За це від нього відібрали все, що можна було, крім життя, 1 вислали на Сибір. А вже аж за Олександра І дозволили вернутися лише на Україну, де поселили на Київщині т. зв. „государственным крестьянином”.

От і все, що я знаю про Мосендзів. Судячи по темпераменті й нашому протесті проти всякого насильства — є в цім трохи й правди, особливо як узяти під увагу, що той самий наш прапрадід одружився по дорозі з якоюсь „чорною відьмою”, як її після називали в селі Крас-нопільці, де вони й заклали українську лінію Мосендзів.

А може, в цім є й багато фантазії, якої й у мене не бракує, бо ось Ярослав писав про якусь Франку Мосендз з гір Тарнополя. Може, нічого в тім немає, а мені й справді ніколи не хотілося грабатися в поросі віків. Мала рацію бабуня й Наполеон: „Кожен сам собі предок”.

Моя мама була, як, може, пам’ятаєш, Лясковець, а наша бабуня — уроджена Селюжицька. її мати — наша прабабуня — була з роду Корзонів. Це старий польський рід, з якого є багато відомих осіб. Про одного з них — пофесора Корзоня — знайдеш в енциклопедії, за участь у повстанні 1831 р. він був засланий до Казані. Отже, одна з тих Корзонів і була наша прабабуня, що вийшла заміж за малого шляхтича Селюжицького.

Був то, як нам розказувала бабуня, великий патріот, що походив з родини, яка все життя віддала на боротьбу проти Москви, Його батько чи дід, цебто наш прапрадід, був у польських легіях в наполеонівському війську й загинув під Ляйпцігом у р. 1813. А його син одідичив по батькові лише честь й дуже мало грошей. Тому й був він управляючим маєтку якогось свого далекого родича.

Ти ж знаєш, що ті волинські шляхтичі — всі родичі. Тож і наша бабуня казала, що вона якась далека родичка князя Сангушка, того, що його большевики р. 1918 жахливо замучили на Волині. Тоді я пам’ятаю, як бабуня молилася за його душу й оповідала мені, як вона з ним кілька разів танцювала у Варшаві.

Отож бабин батько мав багато дітей, з яких наймолодшому було кілька місяців, а бабуні було вісім років, коли він трагічно загинув. А саме, десь на Святвечір Різдва року 1861 він сів на віз, високо накладений соломою, бо в сідлі йому стало зимно. І коли в’їжджав через високу перекриту браму — вдарило його потилицею об перекладину брами й він загинув. Дітей розібрали родичі. Мати бабунина стала кастеляншею у якогось старого родича, й там виросла бабуня. А потім, як їй було 14 років, пішла за компаньйонку до якоїсь багатої родини шляхетської. З донькою тієї родини й поїздила тоді по Польщі й Україні. Була у Вільні, Києві, Варшаві. Всюди досить жила, навчилася була всього того, що за тих часів треба було для шляхтянки. І, може б, вийшла тоді також за якогось шляхтича. Але коли була якось влітку на Волині, то десь у Костополі чи десь інде близько закохалася ,в лісничого царського маєтку Хведіра Лясковця й вийшла за нього заміж.

Бабуня нерадо говорила з нами про свої переживання, але якось з її коротких і скупих принагідних зауважень я довідався, що вийшла за нього заміж проти волі своєї родини. Причина була та, що Лясковець не був жаден шляхтич, а до того ще й був „схизматик”. Родина відцуралася бабуні, й від того часу вона загіркла на свою родину й нічого спільного з ними не хотіла мати. І взагалі була дуже відсуджуючих поглядів про „дух польськости” та шляхетства. Лише про свою маму згадувала дуже ласкаво, що та одна її не відцуралась.

Той наш дід, Хведір Лясковець, мав великий ревір царського маєтку під своєю управою, й наша бабуня була його третьою жінкою. Коли я якось питався бабуню, чому вона вийшла за вдівця, за старшу людину від неї,— вона нахмурилася й нічого не відповіла. А потім, задивившись у далечінь, відповіла несподівано, немов не бачачи мене: „Гарний був”...

Від перших двох жінок наш дід не мав дітей. З бабунею мали двох доньок: мою й твою маму. Дід був, кажуть, мила й колегіяльна людина. Гарно співав, грав і тому був у Костополі, де вони жили, дуже облюбленим. Співав на крилосі в церкві, а з крилоса йшов до костела грати на органі. Сам був, як згадав я вже, православним, але бабуня залишалася католичкою. І хоч жадного реверсу не давав, але дітей похрестили на православних. Бабуня була дуже толерантна, а теє, що родичі відреклися її й одна сестра навіть прокляла — відчахнуло її від католицької правовірности. Але й Лясковці не були, здається, православні завше, бо дідова мама була греко-католичкою, з тих греко-католиків, що колись були на Холмщині. Й коли там заборонили греко-католицтво, то вона ходила до православної церкви, але хрестилася інакше, ніж православні. І це мені казала бабуня.

А ще забув сказати, що батько бабунінового батька, а може, й дід, той, що загинув під Ляйпцігом, мав за жінку італійку, з якою одружився в Італії тоді, коли там воював корпус Домбровського в наполеонівських військах. З цього, здається, залишилось щось і в бабуні: була смаглява, мала зрослі брови, як і ти, бо й у тобі є багато південного типу.

Бабунині брати вийшли добре. Один із них, наприклад, був знаним інженером у Варшаві, будівничим найбільшого Варшавського мосту через Віслу. Але ані ми до Селюжицьких, ані Селюжицькі до нас ніколи не признавалися і, мабуть, не будемо признаватися. З того всього комплексу боротьби на сході й заході залишилася в Мосендзів якась завзятість. Між іншим, один із бабиних братів був розстріляний москалями — молодий 15-річний хлопець, коли був добровольцем у корпусі Дверницького під час повстання р. 1863.

От тобі й усі відомості про Мосендзів, Селюжицьких, Корзонів і Лясковців. Якби не військові події — було б щось до знайдення на Волині, але тепер... з усього цього лише добрий матеріял для роману. Я вже його й почав колись опрацьовувати, але, напевно, вже ніколи не докінчу.

Ага, ще про діда. Він помер, здається, од раку. Бо дуже пив, хоч ніколи ке впивався. Лише щодня випивав пляшку доброї житнівки й заїдав сухою ковбасою. А може, то був й звичайний шлунковий чиряк. Від горілки все може бути. Бабуня зосталася без засобів до життя ще молодою — було їй 34 роки, твоїй мамі — 7, а моїй — 15 років. Але своєю енергією й працьовитістю виховала обох. Пам’ятаєш, що твоя мама була дуже інтелігентна й начитана. Вона була подібна до бабуні. А бабуня була жінка з великим характером і волею. Хоч і дуже не хотіла, щоб твоя мама виходила за твого батька, але нарешті погодилася. Знаєш, що було причиною: що, мовляв, він не є шляхтич. От тобі іронія! Таке вже життя нелогічне й ми разом з ним...

От тобі вкоротці й уся історія нашого роду. Ще багато всіляких таких дрібниць і спогадів, але те все має малу ціну. Може, колись розкажеш твоїм дітям. Бо про мене й моїх ти все знаєш. Пам’ятаю я, що, незважаючи на свою ультрадемократичність, бабуня все була горда, що в нашому роді не було попів і жидів.

Не любила вона того насіння. Цікаво, що ніколи, наприклад, не назвала жида паном, хоч і не тикала їм. Взагалі була це осібність з диктаторськими нахилами. Вона, властиво, мене й виховувала, бо моя мама була безконечно добра жінка, але никла перед бабунею, яка до неї завше зверталася „дзецко”.

Ну, а тепер бувай здоровенька, сестричко люба. Цілуємо міцненько тебе й дитеняток, твої віддані Магда, Марійка і Леонід.

Наша Марійка має вже 7 місяців, важить 7 кілограмів і безперестанку розмовляє, особливо ввечері, коли треба спати. Пиши! Вітай Ярослава (чоловіка. — В. /.). Твій Леонід.

P. S. Я боюся, що це останній лист, який я тобі пишу, й що швидко прийдеться мені мандрувати. Якби здоров’я, а то я не витримаю вже. Але піду. Цілую тебе й дітей. Твій Леонід”.

З кн. В. Іваниса „Родовід Л. М. Мосендза і його останні листи”, в-во „Українські вісті”, 1961



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.