УКРАЇНА ДОБИ МЕЖИЧАССЯ - МИКОЛА МИХАЛЬЧЕНКО

Блиск та убозтво куртизанів

Автори зробили спробу окреслити механізми драматичного становлення сучасної України, розкрити закономірності державотворчого процесу, об'єктивно й неупереджено розглянути вузлові проблеми суспільного поступу, з'ясувати як системну взаємодію факторів невдач, так і моделі збереження, відтворення й укріплення українського соціуму. Особлива увага зосереджена на виявленні міри відповідальності тих, хто поставив молоду українську державність на межу стаґнації й безладдя.

Праця М. Михальченка і З. Самчука є зразком пристрасного й висококваліфікованого здобутку сучасної української суспільної думки. Вона прислужиться політикам і політолоґам, всім і кожному, хто вивчає політичну історію та філософію України й працює задля її майбутнього.

ЗМІСТ

Замість передмови

Розділ I. Сутінки ілюзій

Розділ II. Реабілітація ідеолоґії, або поняття й катеґорії, як і коні, невинні

Розділ III. Ідеолоґічна складова політичних та економічних реформ в Україні

Розділ IV. Ґеополітична самоідентифікація України: пошуки тривають

Розділ V. Політичні та економічні реформи: крок вперед, два назад

Розділ VI. Зміцнення державності – ґарантія ефективності реформ

Розділ VII. Інфантилізм влади в царині мови як синдром державного імунодефіциту

Розділ VIII. Політична доля України: коливання між минулим і майбутнім?

Замість післямови

Розминутися з людиною – лиш прикрість, розминутися з часом – ото штука!

Замість передмови

Нині люди відчувають, що живуть у надзвичайно хиткому й невиразному часі, затиснені між Вчора і Завтра. Ця аморфність, неостаточність і плинність часу межичасся1 не може не позначитись на формуванні особистісної та масової стратеґії життя, що, певною мірою, пояснює мотивацію тотальної стихійної бездіяльності й безвідповідальності, етичного “плюралізму“ та духовного інфантилізму доби межичасся. Принаймні, пояснює суто психолоґічно.

Одначе, безвідповідальність завжди залишиться безвідповідальністю, незалежно від того, наскільки ретельно не підганяли б під неї мотивацію виправдання. Якщо на індивідуальному рівні малодушність і відсутність громадянської позиції ще може розраховувати на пошуки адвоката, то рівень академічних інституцій, партій, громадських орґанізацій і рухів, а, першочергово, виконавчої влади не має жодних шансів на поблажливість Історії.

Зрештою, що їм Історія?! Рівень масштабування їхньої життєвої стратеґії обмежується, як правило, потребами сьогоднішнього виживання, крутійства чи навіть відвертого злодійства. Вони не хочуть (чи не бажають!) помічати, що сьогодні щодня закінчується, переходячи в завтра. Для них цей перехід настільки непомітний або несуттєвий, що вони постійно оперують винятково сенсом тотальності сьогодення.

У результаті світоглядно-ціннісне сирітство сягає апогею – відкидаються чи іґноруються як арґументи й потреба врахування минулого, так і майбутнього. Суспільство потихеньку запроґрамовується на тупорило-свинячий алґоритм штовхання біля корита. Про спасенну сенсожиттєву вимогу доконаної необхідності міжособистісного солідаризму на тлі сучасних диспозицій мало хто згадує.

Маятник української невизначеності коливається в небезпечній площині межичасся, де соціальний простір і час вочевидь здеформовані. Вичерпуючи рештки життєвих сил, країна розривається між суперечливими й несумісними тенденціями, нагадуючи корабель, у якого вийшли з ладу засоби управління. Ні рульове коліно (система соціального управління), ні гвинт (економіка) не дають можливості відшукати правильний шлях.

Точкою відліку початку соціальної катастрофи сучасної України слід визначити рішення Верховної Ради 1992 року про передачу значної частини своїх і президентських повноважень прем'єр-міністру Леоніду Кучмі та його уряду. Хоч Кучма і вимагав додаткових повноважень, але він не був готовим ні психолоґічно, ні професійно до їх використання, не мав ні об'єктивних, ні суб'єктивних умов для їх реалізації (відсутність управлінської команди, політичної стабільності тощо). В результаті почалась хаотично-спазматична “декретотворчість“, яка поставила економічне та політичне життя держави на критичну межу. Аґонія довершувалась управлінським волюнтаризмом, що підніс до небаченого рівня корупцію, розкрадання, зловживання.

За іронією історичної долі, людина, яка провалилася на посаді прем'єр-міністра, згодом, використавши соціальну та політичну демаґоґію, стала другим Президентом України. Були відкриті шлюзи подальшої деґрадації суспільного розвитку. Дніпропетровсько-запорізький клан повністю захопив владу. Нормою стали фаворитизм і вакханалія земляцьких призначень. Залишки професіоналізму впали під натиском вимог особистої відданості вождю. Настала пора куртизанів, які отримали країну на відкуп – грабуй, поки ти при владі. Сутінки соціального проґресу і надій на краще почали стрімко згущатися.

В Україні доби межичасся здеформована загальна система світовідчуття, розгубленість і дезорієнтованість масової свідомості сягнули загрозливих меж. Навіть у найближчому оточенні Президента панує тотальна неспроможність 1 адекватно витлумачити життя на рівні здорового глузду, тверезої думки, а, тим більше, понятійно-термінолоґічно відтворити думку. Складається враження, що ліміт контактів цих твердолобих куртизанів зі світом інтелекту обмежується впевненістю, що Волга впадає в Каспійське море.

Світоглядно-орієнтаційна летарґія, відсутність лоґіки мислення в алґоритмах національних інтересів формують сув'язь причинності скніючої української державності. Понура зневіра і відчайдушний розпач – атрибути цієї сув'язі. До яких наслідків може призвести іґнорація чи потурання окресленим тенденціям – здогадатись не важко.

Чарльз Дарвін вважав, що здатність червоніти – найхарактерніша і найлюдяніша з усіх властивостей людини. Слово честі, мали б сучасні куртизани-фаворити хоч якесь уявлення про совість, їм можна було б вибачити патолоґічну безвідповідальність і ціннісно-світоглядні абстракції їхніх безнадійно вбогих душ. Але ж вони повсякчас цинічно відкидають будь-яку значимість морального фактора в політиці сущого. Для них етичні перестороги не існують в принципі, взагалі.

Ні-ні, від опіків сумління ці мутанти соціальних деструкцій не страждають. Навпаки, вони примудряються подати власну етично-гуманітарну дистрофію і цілковиту деґрадацію громадянського почуття з такою пихатою погордою, ніби мова йде про підтвердження факту, що вони патриції в двадцятому коліні. З цього приводу в пам'яті виринають слова з комедії древньоримського письменника Теренція: homo sum, humani nihil a me aliemun puto. Тобто,я людина, ніщо людське мені не чуже. Часи все-таки дійсно змінюються! Прикро, що не завжди на краще. Бо якщо дві тисячі років тому згаданий вислів вживався для ілюстрації висміювання крихкої структури людської душі, котрою маніпулюють життєві спокуси, то нині афоризм древньоримської комедії цілком серйозновикористовується для захисту етичних, духовних, ціннісних і т. п. збочень.

Замість того, щоб хоч на міліметр підправити проґресуючу суспільну деструкцію, влада вдається до наполегливих спроб накинути ярмо диктату на шию засобів масової інформації. Щось подібне вже було в часи брєжнєвської аґонії, коли говорили: спробуй тільки зачепити ті недоліки, з якими вже давно покінчено!..

Україна стоїть на порозі визначальних трансформацій політичного, світоглядно-ідеолоґічного, етичного, ціннісного, орієнтаційно-ґеополітичного ґатунку. Цей перехідний стан (період), власне, тому і йменується перехідним, що не триває довго. Незабаром човен української невизначеності приб'ється до якогось (чийогось) берега. Питання тільки в тому, чи він віддасть свою долю на розсуд стихії хвиль, пасивно споглядаючи за цим процесом осторонь, чи український народ врешті визначиться щодо своїх сенсожиттєвих потреб і наляже на весла в потрібному напрямку – часто наперекір вітру й хвилям.

* * *

В роботі продовжується розробка наукової проблеми: “Політична трансформація України: соціокультурний аналіз“. В дослідженні використані матеріали наукової праці народного депутата України, заслуженого юриста України Сергія Олександровича Кириченка.

Сутінки ілюзій

Розділ I.

Сучасна Україна поки що не має повноцінної історії. Вона виокремлюється в свідомості в контексті дій вмілих та невмілих політиків у центрі та реґіонах на тлі хоч і протестуючого, але загалом малоактивного народу. З цих причин практично неможливо з'ясувати сутність процесів, а тому історію тимчасово замінюють набором прізвищ. Прикро, але навіть у відправних точках новітньої історії Україна виявляє якщо не діаґноз, то, щонайменше, симптом політичної патолоґії – несприйнятливість уроків всесвітньої історії взагалі, а Російської імперії та СРСР зокрема.

Історія більшовизму свідчить: мало місце велике ошуканство й нескінченний ланцюг обдурювань малих. Людям твердили, що революція – початок принципово нового життя, що треба трохи потерпіти й щастя прийде в кожну сім'ю. Люди раділи, терпіли, горіли ентузіазмом. За це їм платили терором, жебрацьким існуванням, втратою свободи. “Нове життя“ стало жахом для мільйонів, війною всіх проти всіх. Історія зафіксувала: маси обдурені. Вони отримали плату за неприпустиму довіру до шарлатанів, які використовують привабливі гасла для захоплення й утримання влади.

Що ж відбувається в незалежній Україні останніми роками? Невже на передові рубежі вийдуть політичні сили, котрі прагнуть у черговий раз використати “людину з вулиці“ для повернення терористичного, тоталітарного режиму? Невже гасла “відбери“ і “розіпни“ переможуть “створи“ і “вибудуй“? Невже люди забудуть злочини влади, яка за 70 років знищила близько 100 мільйонів своїх громадян на фронтах Великої Вітчизняної війни, в концтаборах, тюрмах, розстрілюючи повсталих селян і робітників, виморюючи голодом, переселяючи й знищуючи цілі народи? Як і чому вдається людям, що були частиною злочинної влади, вимагати не лише реабілітації цієї влади, а й поновлення її в правах і повноваженнях у сучасній незалежній Україні? Наскільки це узгоджується з канонами хоча б етики?!

У наші голови десятиліттями втокмачували, що влада більшовиків – найдемократичніша. Насправді країна відгородилась від решти світу, глузливо відкинула всесвітній досвід, знову закріпачила (перетворивши практично в рабів) селян, робітників та інтеліґенцію. Вся територія держави перетворилась на суцільний табір, котрий, захворівши синдромом ґлобалістики, невпинно нарощувався за рахунок “соціалістичного вибору“ сусідніх країн.

Поївши ворогів, соціалістична революція взялася за своїх героїв. Культура розпалася на дві частини – культ і “ура“будь-яким злочинам того ж таки культу особи, партії, держави.

У свою чергу, політичні злочини породили злочини економічні. Поступово сформувалось злодійське суспільство, де безбожно крали всі: злочинці – в громадян, громадяни – в держави, держава – в громадян. Коло, таким чином, замикалось. Психолоґія “вкрасти і втекти“ народилась не в 90-ті роки. Вона сформовувалась усім радянським способом життя. І скільки каральні орґани радянської держави не притягували до відповідальності за збір колосків, котрі залишились після жнив, скільки не ганялися за “несунами“, а злодійство та хабарництво розквітали все більше. Нині суспільство пожинає “ягідки“ тих “квіточок“.

Окрім тяжкої спадщини радянських часів, на сучасну Україну справляють суттєвий вплив ще й неґативні моменти часів Київської Русі – роздробленість реґіонів, козацько-гайдамацька вольність, яка раз у раз переходить в анархізм, тотальна неповага до закону й влади, хуторянська психолоґія “моя хата скраю“. Це суттєво заважає закріпленню в державі позитивних тенденцій, входженню в цивілізований світ. Усе, про що вели мову, можна віднести на рахунок засобів і методів помсти старої історії. Дуже старої і недавньої, але, щонайменше, радянської. Сьогодні Україна вже творить нову історію – свою і навіть частково всесвітню. А це відповідальність і творчість зовсім іншого ґатунку.

Українська держава складається не лише з доброчесних і законослухняних громадян, як, зрештою, і не з однодумців. Очікувати досягнення найближчим часом ідеолоґічної та політичної єдності українського суспільства не доводиться. Авантюристи, злочинці, порушники традицій і норм, безробітні й декласовані прошарки миттєво не зникнуть. Процес творення української політичної нації і незалежної держави відбуватиметься в складних умовах і триватиме довго. За цих обставин найголовніше – витримати лінію: замість держави, що стоїть над суспільством, монопольно править та контролює суспільство й громадянина, необхідно створити іншу державу – демократичну й правову, котра захищає суспільство й громадянина, а не придушує їх.

Зрозуміло, що під час реформ загострюються соціальні проблеми – росте безробіття, зіштовхуються інтереси різних соціальних груп, реґулююча роль законодавства падає, оскільки старе законодавство далеко не повністю відображає проблематику сьогодення, а прийняття нових законів та підзаконних актів постійно запізнюється.

На час соціальної реконструкції суспільства перед владою з усією невідпорністю постає проблема: захищати суспільство й громадянина від зловживань та злочинності старими засобами або ж доручити це тим установам та інституціям, котрі зможуть ефективніше досягти мети. Світовий досвід дає кілька варіантів вирішення цього питання. Одні держави намагалися якнайповніше використати потенціал старих каральних орґанів, інші творили нові або застосовували комбінацію нових і старих.

Україна зробила ставку на використання старих правоохоронних орґанів і програла двобій зі злочинністю. Радянські правоохоронні структури втратили свою ефективність ще до 80-х років. Вони стали наскрізь корумпованими, технічно слабо оснащеними, а в період реформ деґрадували остаточно. З'являється все більше неспростовних фактів, що має місце зрощування правоохоронних структур зі злочинними орґанізаціями. Таким чином, шансів зупинити криміналізацію суспільства старими методами й за допомогою старої системи нема.

У 1994 році тодішній кандидат у Президенти України Леонід Кучма обіцяв покінчити зі злочинністю за три місяці, чим, звичайно, притягнув на свій бік голоси багатьох виборців. Але обіцянки залишились обіцянками. За час президентства Кучми криміналізація суспільства тільки поглибилась. Чому ж це відбувається, якщо більшість злочинних формувань відомі не лише правоохоронним орґанам, а й широкій громадськості, а їх ватажки діють цілком леґально, цинічно нехтуючи законами, тероризуючи підприємців і населення?

Цьому є достатньо пояснень. По-перше, багато політиків вдаються до послуг злочинних груп або навіть є їхніми ставлениками в орґанах влади. По-друге, злочинні угруповання мають свою аґентуру в правоохоронних орґанах, що дозволяє їм уникати відповідальності. По-третє, боротьба зі злочинністю, за великим рахунком, владою лише імітується (різноманітні засідання, заяви й не більше).

Некерована молодь, наркоманія, майнове розшарування суспільства, культ грошей – це ті феномени, яким не спроможні протидіяти ні суди, ні міліція, ні виправні заклади. Знову постають запитання: хто винен, що робити? Можна в усьому звинувачувати період драматичного зламу старого й становлення нового. Можна покладати надії на закріплення незалежності держави, на налагодження справ у економіці й на те, що орґанізовану злочинність вдасться серйозно потіснити. Але всі ці надії будуть мильними бульбашками, якщо ми не матимемо національної проґрами боротьби зі злочинністю, якщо правоохоронні орґани боротимуться з наслідками орґанізованої злочинності, а не з нею самою.

Усі існуючі до цього часу “проґрами“ боротьби зі злочинністю ліпилися за старим компартійним бюрократичним зразком. Є план певного заходу, він розглядається на багатьох засіданнях, є термін контролю за виконанням плану й т. д. Але нема головного – реальної боротьби зі злочинністю. Складається враження, що проґрами й плани боротьби зі злочинністю й сама злочинність існують у двох окремих мимобіжних площинах, які не мають точок перетину.

Який же вихід? Його підказують класики-сатирики. Замість гасел про боротьбу зі сміттям доцільніше взяти віник і почати підмітати. Інакше новонароджена історія помститься за бездіяльність цілковитою криміналізацією суспільного життя. От тільки чи готова до цього влада, якщо вона сама криміналізована?

Сьогодні ще можна ефективно протидіяти остаточній криміналізації суспільства. Завтра це робити вже буде пізно. Боротьбу зі злочинністю візьме під контроль сама злочинність.

* * *

Коли К. Маркс та Ф. Енгельс писали про ідеолоґію як ілюзорну свідомість, вони не знали, яка небезпечна зброя буде вкладена до рук їхніх послідовників у ХХ столітті.

Спочатку більшовики вирішили довести й довели, що ілюзорна свідомість може стати ефективним засобом управління народом Росії, СРСР, а потім соціалістичного табору. Загалом у таборі будь-яка ілюзія, будь-який міф набувають життєздатності, дієвості. Але з розпадом соціалістичного табору (або “співдружності“, як сором'язливо почали себе називати мешканці табору, побачивши реалізацію передрікань Оруела) ілюзорна свідомість не здала своїх позицій. Вона, мов хамелеон, стала динамічніше змінювати колір і перейшла в атаку, застосовуючи для маскування такі катеґорії як демократія, націонал-патріотизм, плюралізм поглядів, суверенітет, ринкові реформи тощо, і її почали широко використовувати як марксисти, так і антимарксисти.

У незалежній Україні ілюзія стала нормою мислення й поведінки дуже плавно й природно. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років панувала ілюзія, що, ставши незалежними, ми в одну ніч станемо вільними, багатими й щасливими. Нібито для цього не треба працювати наполегливо, напружено, творчо.

Об'єктивна реальність показала, що нічого у житті “за щучим велінням“ не робиться; що коли ми хочемо жити “так, як на Заході“, то й працювати треба так, як на Заході – ефективно й ефектно, випускаючи не “продукцію“, а товар, який потрібний покупцеві, споживачеві. І тоді наша ілюзорна свідомість та відповідне їй буття збунтувалися. Спрацював “синдром Ємєлі“ – хочу знову на пічку, нехай лежатиму в подертій одежині, жуватиму сухарі, але нехай про мене дбають інші. У соціальному плані для частини населення це виглядає так: назад, до соціалізму.

“Ємєлін синдром“ чіпкий, і на це треба зважати. 1993–1994 року він набув ще однієї модифікації – ніби якщо повернутися назад, в обійми Росії, то заживемо, наче в Бога за пазухою. На таких ілюзорних гаслах, обіцянках теплої пічки й ґарантованого сухаря ледацюгам до владних структур проскочило багато демаґоґів, що звично обдурили довірливо-дурних “ємель“.

Думки розсудливих політиків, учених-суспільствознавців мало хто слухав. А вони попереджали – повернення до “казарменого соціалізму“ бути не може. А якщо й може, то хіба що у вигляді все тієї ж тоталітарної держави загального насильства. Мета ідеолоґів відродження Росії – відтворити імперію. Ідеї націонал-шовінізму (теж ілюзорні) витісняють більшовицькі або асимілюють, вбирають у себе. Виникає реальність груба, але небезпечно близька – на північному сході можливе народження держави з диктатурою націоналістичного ґатунку.

Ілюзорність свідомості прихильників повернення “назад, до соціалізму“ та “в обійми Росії“ виявляється й у тому, що вони вимагають (і правильно вимагають) боротьби з кримінальною злочинністю, але не засуджують злочинності на державному рівні, хоч десятки мільйонів людей було заморено голодом, знищено в системі ГУЛАГу, кинуто напризволяще в полоні. Таким чином, вони психолоґічно й ідеолоґічно готові виправдати повернення державного масового терору.

І все ж це не найголовніша небезпека ілюзійного ґатунку для України, адже за результатами різних соціолоґічних досліджень ідеї “назад, до соціалізму“ та “в обійми Росії“ підтримують 25–35 відсотків населення. Якщо в Україні стане жити краще, їхня кількість значно зменшиться.

Особливо швидко скорочується кількість прихильників інтеґрації з Росією, коли виявилось, що й після багатьох поступок Росії, зроблених у 1994–1995 роках, Україні нічого у відповідь не перепало – газ, нафта і ліс продовжують надходити за світовими цінами або близькими до них. Однак апетити лідерів Росії зросли. Їм мало, як тій задрипанці у казці О. Пушкіна “Про рибака та рибку“, бути “столбовою дворянкою“,– хочеться стати повновладною царицею і самій цією рибкою (Україною) командувати. Бо як ще витлумачити перманентні спроби диктату?

Головними небезпеками для України – як для вищих ешелонів влади, так і для пересічних громадян – є ілюзії, ніби:

1) “Доля України вирішується у Москві, Брюсселі, Вашинґтоні тощо“. Зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні фактори, за умов мирного співіснування держав, мають суто допоміжний (не вирішальний) характер – кредити на стабілізацію валюти, на структурну перебудову економіки тощо. Уявімо, що Україні виділили кредити в розмірі 5 мільярдів доларів на рік. Це еквівалентно 96 доларам і 15 центам на людину. В масштабах тих перетворень, які необхідні в Україні, то справжнісінький дріб'язок. Отже, висновок – доля України в руках її народу. Як будемо думати, працювати – так і житимемо.

2) “Доля реформ вирішується в Києві“. Інколи складається враження, що варто розмежувати повноваження законодавчої, виконавчої і судової влади, надати додаткових повноважень Президенту, і реформи підуть вперед семимильними кроками. Здається, “розборки“ між гілками влади тривають не стільки з принципових питань “куди йти“, “як йти“, скільки з одвічного питання українського менталітету “хто головний“, “хто згори“?

Ці “розборки“ між парламентом і адміністрацією Президента тривають і, до певної міри, взагалі є можливими з огляду ще на два міфи: перший – що Україна керована і нею керують, другий – що реґіони прагнуть твердої влади центру. Насправді, Україна вже шість років розвивається стихійно, в державі криза влади, повний параліч центральної влади і ледь помітне функціонування місцевої (швидше спрацьовує інерція традиції, ніж цілеспрямоване реґулювання суспільного життя). Якщо Президент і парламент керують своїми резиденціями, то це добре. Але якщо вони хочуть сказати, що контролюють діяльність відомств, реґіональних орґанів влади, то нехай говорять, однак реальність дуже далека від їхніх бажань.

Реґіони та їхні керівники – представники Президента, голови обласних Рад – це удільні князі у повному сенсі слова. Вони не встигають реаґувати на закони, що приймаються, на укази, що підписуються, часто-густо навіть не знають їхнього змісту (та й навіщо, все одно завтра все змінять). Їм від центральної влади потрібні лише кредити, гроші на зарплату й соціальні потреби. Останнім часом навіть з цих проблем вчаться викручуватися самі, не покладаючись на “центр“. Головне – не дати “центру“ обібрати себе.

Для центральної виконавчої влади, якщо Конституція України дійсно буде діяти, почнеться найнеприємніше – треба буде від пропаґандистського, відволікаючого галасу з приводу розмежування повноважень переходити до своїх обов'язків – спробувати відновити керованість країною і зайнятися реальним реформуванням економіки та політичної системи.

І тут виконавча влада потрапить під “перехресний“ вогонь критики парламенту, котрий делеґував частину своїх повноважень Президенту, і населення, до якого не можна буде апелювати, що парламент заважає проводити реформи (хоча такі штампи будуть звично використовуватися).

Для України це не нове. 1992 року уряд Л. Кучми дістав повноваження, які просив. Що з того вийшло? Тоді знайшлась відмовка – Л. Кравчук не дозволив розгорнутися, а Верховна Рада не дала можливості продовжити зубодробильний експеримент далі, до межі.

Сьогодні Президент перебуває на сяючій верхівці влади. Це максимально розкриє його для похвали, якщо буде успіх, і для критики, якщо успіху не буде. Така позиція називається “пан – або пропав“.

Для опозиції, парламентської та позапарламентської, це дуже вигідно. У випадку падіння другого Президента можна ставити питання кардинально: навіщо нам інститут президентства взагалі, навіщо реформи тощо?Ось тоді й почнуться “смутні часи“. Державну машину, що загрузла в болоті, почнуть витягувати в розкачку – “вперед–назад“. А вона дедалі глибше вгрузатиме в болото невизначеності.

3) “Національна злагода і коаліційний уряд – ключ до проґресивних перетворень“. Це найбільш небезпечна ілюзія, оскільки вона містить у собі велику істину, що згода – це ґарантія подолання труднощів.

Однак національна злагода можлива, якщо нація визначиться щодо головного – щодо шляху, яким треба йти, і щодо вождя (вождів, пророків-Мойсеїв), який її поведе цим шляхом (К. Аденауер, Ф. Рузвельт, де Голль, М. Тетчер, У. Кекконен, У. Пальме та інші).

Українське суспільство на рівні громадської думки нібито погоджується на реформи, але шлях реформ і лідери реформ ще не визначені. Будь-які спроби творення блоків національної злагоди без чіткої ідеолоґічної, політичної та економічної стратеґії ведуть до ще більшої дестабілізації громадського життя. Тому можна говорити про ілюзорність цього гасла зараз, але воно може стати реальністю завтра. Важливо не змарнувати цю останню надію реформ дріб'язково-карикатурними фальстартами.

Ілюзії не народилися в Україні в 1991 році. Вони розквітали пишним квітом і до цього – “нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі“, “партія – розум, честь і совість епохи“, “радянська держава – найдемократичніша“ тощо. Але, на жаль, вони продовжують народжуватися і жити в Україні. І поки вони не відімруть, знаходитимуться й бажаючі експлуатувати їх з метою обдурювання населення. Ілюзіоністи правого, лівого й центристського ґатунку з готовністю обіцятимуть на виборах навести порядок за три місяці, зробити заможною Україну за рік-півтора, забезпечити пенсії вищі, ніж зарплата у Президента США, подолати економічну та фінансову кризу за півроку-рік.

І який же довірливий наш народ, якщо повсякчас “клює“ на ці баєчки! Які чудові ілюзії і яка жорстока реальність!

* * *

Більше півстоліття минуло від часу закінчення Другої Світової війни. Людство постійно докладало максимум зусиль, аби не допустити Третьої Світової війни. При цьому якось непомітно народився і вріс у масову свідомість постулат, що нібито Третя Світова війна мусить бути обов'язково ядерною...

Згодом політики й військові стали заручниками власної міфолоґеми – ідеї, згідно з якою характер і мета війни визначатимуться саме ядерною зброєю. Дивно, але факт: до уваги не бралось, що в багатьох війнах була здобута переконлива перемога без використання зброї ядерної. Зокрема, монголо-татари використовували зброю, яка за низкою показників поступалась тодішній зброї Візантії чи середньовічної Європи. І все ж вони зуміли створити світову імперію. В другій світовій війні не було масового застосування хімічної та бактеріолоґічної зброї, хоча вона могла бути значно ефективнішою, ніж застосовувана зброя вогнепальна. Очевидно, з цієї причини людство не здригнулося, коли третя світова війна тихо поповзла по країнах і континентах.

Сьогодні важко визначити дату початку третьої світової війни. Її перший день можна розгледіти відразу після капітуляції Японії. Хоча, якщо брати до уваги концентровану рельєфність і форматність, то, можливо, відлік варто починати з дня відомої доповіді У. Черчилля у Фултоні в 1947 році. Зрештою, це не головне. Головне, що з другої половини 40-х років третя світова війна почала свою впевнену ходу країнами й континентами, збираючи щедрі врожаї людських життів, святкуючи жнива горя й розпачу, влаштовуючи воістину бенкети під час чуми.

Вона тривала в двох основних формах – “холодній“ і “гарячій“. “Холодна“ війна реалізовувалась методами ідеолоґічної та психолоґічної боротьби, “гаряча“ – шляхом військового протистояння, розвідки, диверсій тощо.

Третя світова війна почалась і триває до цього часу як результат і відображення тотального й ґлобального протиборства США й союзників, з одного боку, і СРСР (тепер Росії) й союзників – з другого. У будь-якому – хоч трохи значному – збройному конфлікті від кінця 40-х років й до середини 90-х проступали сліди протиборства цих коаліцій. Корея і Китай, Лаос і В'єтнам, Індія і Пакистан, Індонезія і Філіппіни, Ізраїль і Єгипет – скрізь видно результати, за американською термінолоґією, гри на виживання двох суперблоків.

У чому ж полягає специфіка третьої світової війни, як їй вдається залишатись непоміченою більшістю людства? Суть справи й головна причина полягає в тому, що, на відміну від першої та другої світових воєн, третя має якісно інший характер – це локально-тотальна війна. Десь спалахує конфлікт, в якому в один клубок сплелись соціальні й національні протиріччя. Він може охоплювати як окрему країну, так і цілий реґіон. За таких умов зникає відмінність між фронтом і тилом, між громадянською та міжнаціональною війною, між військовими діями й поліційними акціями проти конкретних злочинців.

Ще однією характерною рисою третьої світової війни стало зростання ролі реліґійного фактора. Особливо коли враховувати, що марксизм-ленінізм – це також своєрідна реліґія, в якій модус віри, ритуал займають перші позиції. В цій війні, згідно з гегелівською діалектикою, на новому витку історичного розвитку відродився атавізм реліґійної конфронтації, притаманний середнім вікам. Знову заговорили про мусульманський та християнський фактори, а встановлення теократії як форми правління вже нікого не дивує.

Третя світова війна в Європі протягом довгого часу мала непомітний (латентний) характер, прориваючись окремими язиками полум'я в нібито вигорілому багатті боротьби. Протистояння не набувало характеру ґлобальної війни, оскільки був серйозний стримуючий фактор – ядерна зброя. Берлінське повстання, угорські події 1956 року, вторгнення Варшавського пакту в Чехословаччину в 1968 році, сутички Туреччини й Греції на Кіпрі, громадянська війна й перевороти в Греції, падіння тоталітарних режимів у Портуґалії та Іспанії, збройне протиборство в Ольстері – ці та інші конфлікти свідчили, що в Європі існують передумови для значно гострішого й концентрованішого перебігу третьої світової війни. Проґнози почали виправдовуватись у 90-ті роки на теренах колишніх СРСР і Югославії.

Розпад так званого “соціалістичного співтовариства“ й “Варшавського договору“ на Заході розцінили як безперечну перемогу в ґлобальному протистоянні. Але це також ілюзія. Крах тоталітарних режимів у Східній і Центральній Європі не зняв протистояння США і Росії як військово-політичних супердержав, хоча Росія й перестала існувати як економічна наддержава, боротьба США й Росії продовжує тривати на теренах колишніх Юґославії та СРСР, де Москва намагається відновити свій ґеополітичний якщо не вплив, то хоча б контроль.

Саме з цих причин ми не стали свідками розпуску НАТО, а, навпаки, стоїмо на порозі розширення цього блоку. Природно, що східноєвропейські держави намагаються якнайшвидше стрибнути під парасолю Атлантичної безпеки, аби вберегти свій суверенітет і новонароджені демократії від російських зазіхань.

На тлі гіркого історичного досвіду зрад Чехословаччини Чемберленом, а Польщі Сталіним потягнення цих держав щодо членства в НАТО (чи взагалі щодо будь-яких тривких і надійних засобів національної безпеки) стають психолоґічно зрозумілими і стратеґічно необхідними.

Поразка СРСР у “холодній“ війні, що призвела до розпаду спочатку “соціалістичної співдружності“, а потім і самого Союзу, ще зовсім не означає, що Росія відкине спроби реанімувати, відновити імперію методами ідеолоґічної, економічної та збройної боротьби. Участь Росії в збройних конфліктах на Кавказі і в Таджикистані, військова присутність у Придністров'ї, поступово здійснюваний план поглинання Білорусі, державний тероризм стосовно народу Чечні – все це свідчення значного впливу на формування державнополітичного вектора Росії тих сил, для яких відродження імперії – справа життя та смерті (принаймні смерті політичної). Те, що більш-менш витримані й зважені російські політики розбавляють розмовами про демократію та необхідність інтеґрації в цивілізований світ, концентровано проголошує Жириновський: спочатку відтворити Російську імперію в кордонах 1913 року, а згодом “обмити чоботи у водах Індійського океану“, поновити присутність у Середземнному морі тощо.

Боснійський конфлікт – своєрідний прообраз того, що відбуватиметься на першому етапі на теренах колишньої “соціалістичної співдружності“, коли Росія візьметься за відродження імперії, ламаючи новоутворені незалежні держави.

“Білоруський експеримент“, який проводить під диктовку Москви Президент поки що формально незалежної Білорусі Олександр Лукашенко, вже сьогодні суттєво змінює політичну ситуацію в Європі. Вихід російських військ (правда, поки що лише прикордонників, хоча завтра ніхто не здивується танкам) на західні рубежі Білорусі практично завершує оточення Прибалтики: із заходу підпирає група військ у Калінінґрадській області (колишня східна Прусія), зі сходу – Ленінґрадський військовий округ, з півночі – Балтійський флот Росії, з півдня – російсько-білоруські підрозділи.

Російська військова машина виходить також на кордон Польщі. Буфер між Росією та Польщею у вигляді анемічної білоруської державності практично зліквідований. Різко погіршилось військово-стратеґічне становище України. Збройні сили Росії знаходяться на північних і східних рубежах (Білорусь, Росія), на південних (Чорноморський флот у Криму, російське Причорномор'я та Приазов'я), на південно-західних (підпорядковані Росії військові підрозділи в Придністров'ї). Таким чином, Україна виявилась майже в повному оточенні російських військ. Залишились проходи в Центральну й Західну Європу через невеликі клаптики кордону з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією.

За цих умов можна очікувати різкої активізації Росії з метою зламу супротиву України, закріплення фактично колоніального статусу. Якби не відверті провали в “чеченській кампанії“, то російська військова машина, можливо, вже почала б довершувати “справу з хохлами“. А так поки що російському ведмедю доводиться витрачати внутрішній енерґоресурс на відбивання від дошкульних укусів бджіл на Кавказі та Таджикистані – до України руки не доходять (себто лапи не долазять).

Україна потрібна Росії як за економічними, політичними, так і за військово-стратеґічними причинами: по-перше, поглинувши Україну, Росія позбудеться єдиного серйозного опонента своєї новітньої експансіоністської політики в Східній Європі. Інші держави – Балтійські чи Молдова – не зможуть серйозно протистояти військовій силі Росії, якою б та не була слабкою. По-друге, у Росії не вистачає слов'янського людського матеріалу для проведення своєї асиміляційної політики на Кавказі, в Середній Азії, в Сибіру. А 51 мільйон громадян України видаються Росії тим необхідним і достатньо глибоким резервуаром, звідки можна довго черпати людські ресурси для здійснення неоімперської політики. По-третє, Крим і південні терени України (разом з Чорноморським флотом) – це оптимальні форпости дифузного поширення третьої світової війни на реґіони Чорного і Середземного морів.

На якому підґрунті визріває політика Росії в останній п'ятирічці ХХ століття? По-перше, Росія впевнена, що США та їх союзники не підуть на ядерну війну не тільки в разі порушення державного суверенітету України, Прибалтики, Молдови, а й країн Вишеґрадської групи (Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини). Тому Москва продовжуватиме балансувати на межі ґлобального конфлікту, використовуючи вже апробований “абхазько-чеченський“ шлях підкорення країн і народів.

Сутність цього шляху – розв'язання локальних реґіональних конфліктів на національному чи реліґійному ґрунті, а згодом і втручання у внутрішні справи під приводом стабілізації ситуації. Техніка такого сценарію відшліфовувалась у Грузії, Азербайджані, Вірменії, Таджикистані, Інґушетії, Чечні. Але будь-який сценарій вимагає вдосконалення техніки виконання. Тому на черзі інші держави та реґіони.

По-друге, ініціатива Росії в ООН, щоб країни СНД (згодом, очевидно, і держави колишньої “соціалістичної співдружності“) були визнані зоною особливих стратеґічних інтересів Росії, стала невипадковою. Росія будь-що намагається відновити status quo 1950–1980 років у Європі та світі.

По-третє, стратеґія Росії вибудовується на слизькому уявленні, ніби вона має перевагу в звичайних озброєннях стосовно решти Європи. Але Росія зразка 90-х років вже не та, що СРСР в 1945 році, та і Європа вже не та. Сукупна військова потуга НАТО в Європі, навіть без України та держав Центральної Європи (які, між іншим, мають різноманітні угоди в НАТО), переважає потугу Росії, особливо за якістю озброєнь. Як видно, стратеґія Росії на продовження третьої світової війни хоч і сповнена протиріч і не завжди достатньо обґрунтована, але все-таки несе небезпечний потенціал перетворення локальних війн у війну ґлобальну.

Доцільно вказати й на той факт, що боротьба між класами, прошарками, елітами, кланами за політичну владу продовжує залишатись потужним каталізатором конфліктів у країнах і реґіонах.

Сьогодні економічне протистояння таких потужних угруповань як Японія та її азіатські партнери – Європейський Союз – США відтіснило політичне протиборство в ґлобальному масштабі. Однак слід мати на увазі, що економічне протистояння легко виливається в політичне. Крім того, не можна нехтувати фактором приниженої та аґонізуючої Росії, яка неодноразово демонструвала здатність до відродження, хоч і ціною величезних матеріальних і людських жертв.

Наприкінці ХХ століття дещо призабулись пророцтва, що третя світова війна може стати війною міжрасовою. Справді, мало підстав вважати, що жовта чи чорна раса піде війною проти білої,– все-таки інтеґрація рас триває. Але частина конфліктів, у тому числі й збройних, має расовий відтінок. Залишаються різноманітні расові табу й забобони, які можуть стати причиною нових конфліктів. Наразі можна зробити кілька висновків:

1) Третя світова війна є не майбутнє, а теперішнє людства. Вона триває вже близько 50-ти років, і важко передбачити, коли вона закінчиться. Це перманентна, локально-тотальна війна.

2) В будь-який момент можливий перехід третьої світової війни зі стадії локально-тотальної до ґлобально-тотальної.

3) Якщо людство не забезпечить рішучих заходів по придушенню локальних конфліктів, по розробці універсальних механізмів запобігання їм, то оптимістичні проґнози щодо розвитку людства в ХХI столітті виявляться траґічною ілюзією.

4) Євроазіатський простір – у першу чергу колишні країни “соціалістичної співдружності“ – нині уособлюють театр активних бойових дій третьої світової війни. Потенційно небезпечним мінним полем залишається Африка, де соціальні та національні конфлікти стали звичною нормою.

5) Військово-політичні блоки залишатимуться й надалі надійним інструментом стримування ґлобального конфлікту. Хоча вони не можуть стати надійним інструментом утвердження неконфліктного світопорядку. Для виконання цих завдань більш ефективні такі орґанізації як ООН, НБСЄ та інші.

Реабілітація ідеолоґії, або поняття й катеґорії, як і коні, невинні

Розділ II.

Держава повинна вірити в три речі:

в своє минуле, в своє майбутнє, в свою

спроможність зробити висновки з минулого,

аби досягти кращого майбутнього.

Франклин Делано Рузвельт, 32-ий Президент США

Небезпечним атрибутом сучасного українського суспільства залишається терпкий драматизм світовідчуття, невід'ємними складовими якого є орієнтаційна роздвоєність, відсутність меж, відносність, невизначеність, вірогіднісність і т. п. Панує світобачення, обтяжене непродуктивними й згубними стереотипами, інерцією спорохнявілих “істин“. По шести роках державності ще не витворилась стійка й доцільна теорія чи доктрина національної еволюції. Криза концептуальної невизначеності залишається фактом доконаним.

При цьому інфантильно іґнорується фундаментальний принцип функціонування будь-якого соціуму: народ єднають спільні тріумфи в минулому, спільна воля в сучасному й спільні проекти на майбутнє. Для націй державних це – аксіома, викладена, наприклад, в “американській мрії“ США, “ідеї третього Риму“ Росії чи “ягеллонській ідеї“ Польщі.

Реальне бачення закономірностей історичного поступу до мети вимагає визнання прямої і безпосередньої залежності між відсутністю індивідуальних довготривалих та перспективних мотивацій і несформованістю рушійної ідеї (ідеолоґії) суспільства. Звичайно, не слід займатись фетишизацією понятійно-катеґоріального апарату, роблячи суспільство заручником світоглядних фантомів. Мова йде лишень про те, що Париж вартий меси*. За аналоґією, потреба реабілітації ідеолоґії також варта пильної уваги й зважених, відповідальних міркувань. Тим більше, що Українська Справа надто часто ставала фраґментом сумління окремих аматорських гуртків, а не справою честі й життєвого покликання відповідальних фахівців, тим більше, народу й держави.

Українська Ідея, безперечно, вимагає тлумачення в найширшому діапазоні – в термінах етики, аксіолоґії, етнопсихолоґії, педаґоґіки тощо. Однак на сьогодні все це не актуально, позаяк відсутні базисні постулати світоглядно-орієнтаційного штибу.

По шести роках формального існування Української держави світоглядно-ідеолоґічний орнамент її фасаду продовжує вперто нагадувати твір абстрактного мистецтва, в якому важко розгледіти контури чогось тривкого, переконливого й перспективного. Це набір якоїсь замусоленої банальщини, котра не допоможе в світоглядних і аксіолоґічних лабіринтах сьогодення, а, тим більше, не стане в нагоді в якості проґрами на майбутнє.

Відсутність офіційної державницької ідеолоґії (як ідеолоґії держави) спонукає не до консолідації суспільства, а до його розшарування за національними, мовними та культурними ознаками. Розколотість держави за наведеними параметрами неухильно призводитиме до взаємної опозиційності, протидії чи навіть протистояння виокремлених (відсепарованих) національно-культурних сеґментів поки що цілісної держави. Нація, яка не бачить свого майбутнього, втрачає сенс і в сучасному: “Якщо нема перспектив для розвитку національного орґанізму, зникають спонуки до нього належати і, тим більше, для нього працювати“1.

Останніми роками були здеформовані, здевальвовані чи усунуті як безперспективні фундаментальні цінності та пріоритети*. На рівні масової свідомості порушився більш-менш стрункий асоціативний ряд, пов'язаний з такими поняттями як свобода, гідність, відповідальність, кров, людяність. Звісна річ, в умовах, коли значення й смислове навантаження визначальних термінів порушене або невизначене, підніматись до суспільно-політичних узагальнень чи просто аналізу стає справою невдячною. Однак інтеґральна криза ідейно-духовної сфери (себто формотворчого матеріалу людяності) вимагає нагального втручання в божевільний процес тотальної ідеолоґічної ентропії.

Не претендуємо на повне й остаточне висвітлення проблематики сучасної ідеолоґічної доґматики і єресі – в цьому, за великим рахунком, і потреби немає. Ми завбачливо зауважуємо, що подаємо лише дещо з цієї широкоформатної панорами, описуємо лише деякі локальні місця ціннісно-світоглядної хвороби, яка останнім часом набула рис небезпечної епідемії,– небезпечної для самого фактора існування Української держави.

Національна Ідея ні в якому разі не повинна бути чарівною ілюзією, що заступає собою реальність. Інакше такий зухвалий проект “трансформації“ дійсності неминуче прирікатиме себе на поразку, а тому від початку матиме згірклий присмак розчарування. Крихка етнічна, культурно-аксіолоґічна, світоглядна, орієнтальна й навіть етична архітектоніка сучасного українського суспільства вимагає реалістичної, тверезої, відповідальної реконструкції українського світу, пошуків форм державного й суспільно-політичного втілення, адекватних українській вдачі,українському менталітету, українським чеснотам, українській традиції, потреби формування концепції, незакаламутненої ганебними сенсожиттєвими компромісами, здрібненим світоглядом чи ціннісними девальваціями.

Differentia specifica* сучасної української політичної влади полягає в тому, що вона не має концептуального уявлення про необхідність і обов'язок керування будь-якою кризовою ситуацією. В разі невиконання цієї вимоги кризова ситуація сама починає керувати владою й народом. Загалом же влада пообростала примітивно-“правильними“ нездарами, котрі тільки й думають, як їм втриматись, ставлячи свічки “і Богові, й чорту“. Це дещо відсовує на пізніший термін суспільну аґонію, але аж ніяк її не знімає.

Українська влада до цього часу не може зрозуміти, що здобутки державного унезалежнення досягаються зусиллями не демаґоґії, а інтелекту й волі. Вона продовжує перебувати в полоні оманливих стереотипів і патолоґічної самообмеженості світоглядних орієнтацій. Причина такого стану тривіальна: владні коридори заповнив назагал рудиментальний інтелект, тому концептуальна неспроможність і підміняється облудою сіренької демаґоґії, а “поміркованість“ в з'ясуванні (окресленні) своїх можливостей (перспектив) переноситься на рівень загальнодержавний.

Світоглядна архаїка упослідженості та перманентні світоглядні сум'яття не є витвором останніх років. В'ячеслав Липинський свого часу виніс вердикт: “Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле“2. Якщо в етичній площині влада нагадує варварів, то в сфері світоглядно-орієнтаційній вона виглядає просто немовлям. Брак ідей, їхня недостатня глибина, зрештою, відсутність опорних точок у самих ідеях стали невід'ємним атрибутом владних коридорів.

Проґресуюча порожнинність змісту офіційної політичної фразеолоґії стає показником її теоретичної та практичної безпорадності, політичної капітуляції перед необхідністю здійснення суспільних завдань, бажання уникнути відповіді на складні питання суперечливого суспільного буття.

Здеформована загальна система світовідчуття, панує тотальна неспроможність адекватно піймати життя на рівні думки, а, тим більше,– на рівні понятійно-термінолоґічного відтворення цієї думки. Натомість нагромадилось чимало штучно сконструйованих і цілковито кон'юнктурно-схоластичних стереотипів, кожен з яких по-своєму розминається з істиною, не спирається ні на факти, ні на перспективну довготривалу концепцію.

У цьому контексті важко не погодитись з Володимиром Ковтуном: “Усі нерозв'язані проблеми українства відразу чи згодом зводяться до однієї нерозв'язаності – до браку уявлень про свою світову вісь, про свою “космічність“, про свою історичну місію, про нішу чи місце серед інших народів. Якесь інше пояснення алоґічності суджень і дій різних політичних сил, нехтування ними національних (а, отже, й власних) інтересів, вигоди, виграшу знайти не вдається“3.

Par excellence1 сирітство й упослідженість (сучасної) української політики виявляються хоч би в тому, що масова свідомість скніє в окопах “об'єктивного сьогодення“, “дійсного“, не роблячи практично жодних кроків на “лінію можливого“, належного. Цим руйнуються передумови всякого поступу – духовного, ціннісного, етичного, вольового тощо.

Ферменти світоглядного розкладу призвели до світоглядної прострації масової свідомості. З чимось подібним Україні вже доводилось мати справу в 1918–1920 роках, коли ще молодий і відвертий Павло Тичина нашвидкуруч поставив влучний діаґноз у своєму нотатнику:

Чи вже стомилась наша нація,

Чи недалеко до кінця,

Коли кругом одна прострація

І майже жадного співця,

І майже жадної поезії,

Яка б нас вдарила. Нема. 4

В таких обставинах пророчим відлунням звучить настанова Євгена Маланюка: “Потрібна база ідейного патосу, своя чи чужа, це питання окреме, але з корінням висіти в повітрі – це значить засудити себе на неплідність...“5.

Убезпечити від неплідності може лише термінова духовна, етична, гуманітарна й ціннісна мобілізація масової свідомості. Цей катарсис мусить бути доповнений ведучим колесом державного воза – виробленням перспективної Національної Ідеї – тієї скріплюючої цілісності, що тримає народ купи, дає йому надію.

Ідеолоґія в такому сенсі стає condito sine qua non2 виживання, реґенерації, відтворення й забезпечення оптимального функціонування державного (національного) орґанізму, надійною точкою світоглядного, аксіолоґічного, ґеополітичного опертя. У цих обставинах Національна Ідея буде спробою подолання невпинної деморалізації та розмивання ціннісного підмурівку соціуму, результатом інтелектуально-рефлексивного відтворення національного почуття, потребою усвідомитись, визначитись у вічному, трансцендентному, sub specie aeterni3.

Ідеолоґія (Національна Ідея, Українська Ідея) покликана викласти стереометрію українського самоздійснення, спосіб реалізації національних інтересів у світоглядній, аксіолоґічній та ідейно-теоретичній проекціях. Від найближчих часів і до далекої перспективи. Як писав Юрій Шевельов, “єдиний спосіб для України заіснувати реально в русі людства – це витворити й запропонувати людству свою концепцію доби“6.

За великим рахунком, в Українській Ідеї повинна бути викладена сама максима українського самоздійснення. А “народ, – як помітив Гегель,– доти моральний, доброчесний і сильний, доки він зайнятий утіленням своїх великих цілей...“7.

Еволюція ідеолоґії є результатом потреби подолання історико-культурної дискретності, узгодження реалій сучасності та традицій. Таким чином, ідеолоґія покликана примирити минуле й сьогодення, окресливши одночасно найперспективніші шляхи в майбутнє. Це проекція на майбутнє катеґорії Належного. Відсутність такої проекції може означати або відсутність власних уявлень про Належне, або небажання (неготовність) з якихось причин оприлюднити проґраму перетворень Дійсного в Належне. На прикладі сучасної української влади маємо до діла, безперечно, з другим випадком.

Справді, кожен ідеал спрямований на далеку перспективу. Одначе він цілком придатний для того, щоб бути критерієм оцінки стану справ уже сьогодні. Це одна з причин “непотрібності“ ідеолоґії для сучасної української влади.

Можновладці також картають Українську Ідею за її вимогливість орґанізовуватись, напружитись. І тут також немає нічого дивного – це ж бо так контрастує з ментальною розніженістю, етичною розмитістю й духовними лінощами, що продовжують домінувати в коридорах влади.

Складається враження, ніби влада боїться навіть підступатися до цієї проблематики, адже ідеолоґія констатує необхідність стратеґічного мислення й перспективних суспільних трансформацій, а сучасні розпорядники владних посад функціонують за принципом carpe diem1. Природно, що цей гіпертрофований утилітаризм, намагання з усього мати зиск, прибуток і користь прагнуть захистити себе більш-менш переконливою арґументацією. Зокрема, в масову свідомість посилено втовкмачується точка зору, нібито проблематика проґрамного забезпечення є загалом неконструктивною, провокативною чи, щонайменше, передчасною. Для більшої переконливості й науковоподібності влада навіть підібрала для своєї позиції висмикнуту з політолоґічних словників назву – принцип меншого зла.

Загалом принцип меншого зла як елемент становлення української державності заслуговує на системний, інтеґральний (себто одночасно історіософський, політолоґічний, етичний, аксіолоґічний тощо) аналіз, якому буде вочевидь тісно в межах цього розділу. Тож не намагатимемося осягнути неосяжне. Зауважимо лишень, що мету визначення азимутів української орієналістики аж ніяк не назвеш легковажною або непотрібною, а з'ясування історичного призначення й шляхів його реалізації (а, значить, і вироблення ідеолоґії як проґрами реалізації) не може бути передчасним. Тим більше, що ідеолоґічний підмурівок завжди був (принаймні на стадії націо- і державотворення) одним з ключових елементів суспільної безпеки та соціального проґресу, а такі питання, як відомо, не бувають передчасними.

Процес штучної “деідеолоґізації“ суспільства має підтримку влади головним чином тому, що дозволяє нинішньому політичному режиму якось зводити кінці з кінцями. Адже можна щокварталу міняти світоглядні, ціннісні й ґеополітичні вектори: в переддень президентських виборів можна цинічно розпалювати антиукраїнські настрої, звинувачуючи самостійництво в усіх гріхах від часів творення світу; потримавши в руках булаву глави держави й усвідомивши, що з Москвою зовсім не обов'язково ділитися, можна розвернутися якщо не на 1800, то, щонайменше, на 1200. Такі, з дозволу сказати, ставлення свічок “і Богові, й чорту“ дозволяють приспати пильність загалу й дають можливість у виборчому міжсезонні “зіграти на одну кишеню“, правда, не на загальнодержавну, а на свою, кланову. А під нові вибори in extremis1 можна знову пошукати козлів відпущення в діапазоні від “бандєровцев“ й до “аґресивних намірів західного імперіалізму“ чи комунізму. Загалом все це – розкішний матеріал для розлогого дослідження на тему “До питання про традицію політичної та етичної культури в Україні“.

Інтуїція підказує, що в таких випадках перевести розмову в стоїчно-поблажливе русло може хіба дещиця іронії. Доцільно скористатись послугами, наприклад, Альбера Камю, якому належить афоризм, позначений переконливою канвою добротного чорного гумору: життя приваблює хоча б тим, що, в будь-якому разі, воно закінчується. За цією аналоґією – “деідеолоґізація“ варта уваги, бо, так чи інакше, відійде в небуття,– адже нова,відповідальніша влада не матиме потреби ховатися за безвідповідальною, спекулятивною софістикою. Проблема лишень у тім, що фактор часу далеко не кожен готовий сприймати відсторонено-метафізично. Дехто постійно ятрить собі душу нагадуваннями, що кожен місяць – це місяць мого життя. І, ймовірно, єдиного життя. Так що, коли будуть зміни на краще – місяцем раніше чи пізніше – це питання не тільки історичної хронолоґії чи статистики, а й суттєва обставина повсякденного життя окремої людини й цілого народу.

Та епоха історичної і політичної безвідповідальності, що ввійшла в повноту прав сьогодні, опирається в своїх потягненнях на безвідповідальність інтелектуальну та моральну. Для остаточної певності ведуться пошуки надійної третьої точки опори – безвідповідальності світоглядної.

Філістерство1 дістало постійну прописку у владних коридорах. Тому не дивно, що назагал панують спрощені підходи до складних явищ. Примітивізм уповні поширюється й на світоглядно-орієнтаційну площину суспільного життя. Влада вдається, на правду, до єзуїтських потягнень, аби лишень довести, що ідея українського здійснення, ідея інтеґральної реалізації потенціалу українства в усіх сферах життєдіяльності, властиво, Українська Ідея, з погляду тверезого й неупередженого – шкідлива, ретроґрадна забава. Коли ж задаєш запитання, на підставі якої, чиєї (якщо не Української!) ідеї відбуватиметься розгортання українського фактора, то реакція представників влади починає нагадувати розгубленість зупиненого годинника. Справжнє testimonium paupertatis2.

Потреба суспільної ідеолоґії як ідеолоґії будівництва держави передбачена самою закономірністю функціонування суспільства. Держава в будь-якому разі змушена шукати загальнонаціональні духовні орієнтири, спроможніконсолідувати суспільство. Розуміючи це, сучасна українська влада, все-таки, не може піднятися вище рівня моделювання ідеолоґічних галюциноґенів3 та гірших зразків еклектизму – того синкретизму, сутність якого полягає в неприродному змішуванні несумісних поглядів. Обрання ґравітаційним опертям подібних ідейок запроґрамовує найнебезпечніші для всього суспільства наслідки.

На сьогодні потреба ідеолоґії як узагальнюючої синтетичної конструкції світоглядного характеру зазнає чи не найбільшої обструкції з боку люмпенізованих недоучок-інтелектуалів, котрі охоче догоджають будь-якій владі та вже давно й безнадійно сплутали загалом респектабельний космополітизм (Я – громадянин Всесвіту) зі своєю біолоґічною випадковістю, духовними лінощами та ментальною неконкурентноспроможністю у тому ж таки Всесвіті. Вони, як правило, патолоґічно переконані в своїй обізнаності з “напрямками інтелектуальної еволюції“ людства та в поінформованості щодо модерних тенденцій духовного життя суспільства.

При всій очевидній карикатурності вказаних потягнень (хоч би з огляду на їх цілковиту невідповідність потребам реальної дійсності) не варто перейматися розвінчувально-викривальницькою тематикою, адже переважна більшість прихильників “скасування ідеолоґії“ – люди, духовно скалічені й психолоґічно неповноцінні. Найприкметніше в усьому цьому те, що вони назагал усвідомлюють свою екзистенційну драму; більше того, розуміють: ініціація закаламутнених і плутаних, але гранично “всеосяжних“ теорій, на рівень яких вони намагаються витягнути так зване спростування ідеолоґії,– банальний компенсаційний акт упослідженої індивідуальності.

Останнім часом чітко окреслених рис набула тенденція залучення владою для тлумачення ситуації в якості якщо не адвоката, то хоча б арбітра видатних людей минулого. Чому саме їх? Можливо, тому, що ними легше маніпулювати. Сучасники ж бо у таких випадках можуть і запротестувати. Зокрема, для упередження народних збурень використовують висмикнутий зі складного контексту вислів такої потужної величини у філософії як Гегель: “Що розумне, те дійсне; і що дійсне, те розумне“8. Тим часом поза увагою залишається суттєва особливість: Гегель чітко розрізняв дійсність та існування, тобто те, що позначає плинне, нетривке, скороминуще: “В повсякденному житті дійсністю називають кожну химеру, оману, зло й тому подібне, тобто як і кожне існування, яким би мінливим і тимчасовим воно не було. Ні, людина... не погодиться з тим, що випадкове існування заслуговує гучної назви дійсності; випадкове є існування, котре має не більшу цінність, ніж можливе, яке однакове могло б бути і не бути... Проти дійсності розумного повстає вже та уява, що ідеї, ідеали суть лише химери і що філософія є системою порожніх вигадок; проти нього в рівній мірі повстає зворотна уява, ніби ідеї та ідеали суть дещо надто високе для того, щоб володіти дійсністю, або ж дещо надто слабке для того, аби здобути собі її“9.

Таким чином, гегелівське розуміння дійсного принципово відрізнялося від розуміння “повсякденного“, утримуючи в собі не тільки крихке й ілюзорне існування, але й сутність: Дійсність – це єдність сутності й існування...“10. На цій стадії стає зрозумілим, чому Гегель нехтував катеґорією належного – вона ж бо залишається орґанічною складовою частиною сутності, яка, виявляючи глибинні, а, значить, сутнісні параметри буття, не може залишатися лише в площині дійсного, а й повинна знаходити шлях до належного, тобто до Світового Розуму, Абсолюту.

Ментальний структуралізм такого штибу може здатися сьогодні невиправдано заплутаним, однак він має дві безперечні переваги праґматичного ґатунку: по-перше, він конституює єдність, неподільність дійсного йналежного, а, по-друге, загострює проблематику моральної відповідальності – адже все, що не узгоджується вдійсному з належним, автоматично зараховується до реєстрів етичних хиб і морального засудження, а це, погодьтесь, запускає надійний виховний механізм.

У такій розумній дійсності (тобто в дійсності, вибудуваній на засадах розуму) ідеї та ідеали перестають бути химерами; вони не надто високі й не настільки слабкі, щоб отримати відмову на прописку. Більше того, вони і є визначальною, ключовою ланкою інституту прописки в розумній дійсності, дозволяючи з'ясовувати міру доцільності тих чи інших цінностей, потягнень, стереотипів.

Якщо вже ми “зачепилися“ за Гегеля, то зупинімося ще на одному фраґменті з “Філософії реліґії“: “Божественне було профановане, й згодом усе політичне життя зайшло в безвихідь, ... вимогою дня стала пожада приватного права й насолоди... Тут вже не діє ні суворість об'єктивного наказу, ні зовнішні зусилля, ні влада держави – занепад поширився надто далеко. Якщо бідним вже не проповідується Єванґеліє, якщо сіль втратила смак і мовчки зруйновані всі цитаделі, то народ, чий негнучкий розум може сприйняти істину лише в зображенні, вже не в змозі задовільнити потягнення свого внутрішнього світу. Він почуває себе покинутим своїми вчителями; останні, втім, допомагають собі рефлексією й знаходять задоволення в конечності, в суб'єктивності та в її віртуозностях, а, значить, в суєтності, але субстанціональне ядро народу в цьому не може знайти для себе задоволення11.

Гегель висвітлив духовний стан Римської імперії часів занепаду, але сутнісні параметри її характеристики вочевидь всезагальні, принаймні, сучасної України вони стосуються вповні. З наведеного фраґмента стає зрозумілим, що субстанціональне ядро народу не може знайти задоволення в пожаді лише приватного права і насолоди, його глибинна потреба – відбудова надійних ціннісних та етичних цитаделей, котрі відновлять смак солі й сформують величне Єванґеліє,– ту благу вість, що перекине місток від обмеженості й конечності людської природи до всезагальності, безконечності, безсмертя, Абсолюту, вдихнувши в життя надійний метафізичний сенс. Той сенс, відсутність якого власне і пояснює сучасні хворобливі мутації суспільного середовища.

Повноважний міністр, радник посольства ФРН в Росії Дітмар Штюдеманн, оцінюючи ситуацію на так званих пострадянських теренах, влучно помітив: “Суспільство не спроможне самоорґанізуватись, якщо в людей нема спільних ідей“12. Прикро, але факт: для сучасної української політичної еліти наведений вислів є чимось на зразок “відкриття Америки“, в той час як для європейського світовідчуття це – трюїзм1. Ще Фрідріх Ніцше в незакінченій праці “Воля до влади“ дотепно зазначив причину занепаду будь-якого суспільства: “Немає мети – немає і відповіді на запитання: “Навіщо?“13 Наші ж можновладці будують, не знаючи, що сбме будують.

Пізніше Карл Поппер виклав своє бачення сутнісних моментів суспільної проблематики. Воно дещо відрізняється від profession de foi1 Ніцше, однак також доволі прикметне й симптоматичне в контексті висвітлюваної нами проблематики: “Головна філософська хвороба нашого часу – це інтелектуальний і моральний релятивізм, останній, принаймні частково, ґрунтується на інтелектуальному релятивізмі. Під релятивізмом або, якщо бажаєте, скептицизмом я маю на увазі теорію, згідно з якою вибір між конкурентними теоріями довільний, оскільки об'єктивної істини не існує, а якщо й існує, то нема теорії, яка була б істинною й принаймні (хай би не істинною) ближчою до істинних за будь-яку іншу теорію. Або якщо існує дві чи більше теорій, то нема способів і засобів для того, щоб вирішити, яка з них краща“14. В сучасній же Україні навіть відсутні спроби шукати істину, а світоглядний інфантилізм та пустоцвіт релятивізму пишно розквітнули на рівні здорового чи, точніше, нездорового глузду.

Значення, вагу політичного ідеалу для функціонування того чи іншого суспільства добре з'ясував Дмитро Донцов: “Брак свого політичного ідеалу і розміна його на ідеали свого хутора, повіту, фабрики, кляси, ґрунту й сірої праці на них, привели до того, що, мов кара, впав ... на цілий народ новий бич Божий, меч большевизму, меч верстви, яка свого права первородства не зрікалася і вміла підпорядковувати не тільки чорну буденну працю свого народу, але й чужих, – своїм власним мріям та ідеалам15. (Виділення наше.– Авт.).

Будь-який вакуум приречений на заповнення. Вакуум національно-державного самоусвідомлення, вакуум необхідності самоздійснення, вакуум проґрами (доктрини, ідеолоґії, міфу тощо) такого самоздійснення з невідпорністю фатуму буде заповнений чужинським самоусвідомленням, неґацією потреби власної держави, усталенням в якості доконаної життєвої потреби “Сіонських (російських, американських, німецьких тощо) протоколів“.

Колонізація та уярмлення будь-якого народу відбуваються в першу чергу через нищення національної свідомості, розмивання світоглядно-ідеолоґічного фундаменту масової свідомості. Пам'ятати про це – обов'язок політичної еліти. Щодо Української Ідеї, то її місія – вберегти суспільство від чужинських світоглядних імплантацій, дати зрозуміти, що українське питання – справа українського народу. І саме українці повинні його вирішувати, а не Росія, Німеччина чи Франція.

Принагідно нагадати, що історія оперує багатьма метаморфозами національного переродження, спричиненого дією світоглядно-орієнтаційних доктрин. Так, зокрема, запліднені варязькою войовничістю миролюбні поляни вирізали під час походу князя Олега чверть Константинополя, а зманіжені поляки, окрилені ягеллонською ідеєю, до початку ХVII століття диктували свою волю навіть Москві.

Потреба конвертації державницької ідеї, себто з'ясування її винятково важливого, визначального для суспільного поступу значення, була підтверджена всім ходом становлення суспільності. І приклад Росії, якій винятково завдяки фактору державності та сформованої ідеолоґії (хай навіть із параноїдально-месіанськими збоченнями) вдалося видертись з провалля не найліпших показників ментальності, далеко не поодинокий. Сполучені Штати Америки, між іншим, також мали не найкращі передумови для суспільного розвою, коли взяти до уваги, що стосунки першопоселенців Нового Світу із законом, етикою, суспільними обов'язками не були бездоганними.

Суспільство дійсно не спроможне самоорґанізовуватись, якщо воно не виробило спільних ідей розвитку. Сучасне українське суспільство небезпечно атомізується, розпадається на мільйони індивідуальних “монад“, зорієнтованих і замкнутих обставинами на задоволення по-мишачому дрібних, поверхових, сьогоденних інтересів, що перетинаються з інтересами інших соціальних “монад“ лише де-не-де, та й то під кутом зору вузькопраґматичної доцільності. Національна Ідея покликана якраз впорядкувати, гуманізувати й одухотворити броунівський рух розпорошеного суспільного середовища, окреслити вартісну мету трансформації соціуму й мобілізувати громадян на її реалізацію.

Відсутність у національному середовищі засадничих формотворчих теорій, вивірених і узгоджених зі світоглядними, етичними, ціннісними площинами, перетворює так звану “сіру буденну працю“ (аполоґетами якої виступають сотні сучасних плутократів) у джерело відчаю й безнадії. Люди все більше стають заручниками й жертвами тупого парадоксу: чим більше вони працюють, тим менша купівельна спроможність заробленого ними. І дивуватись тут не варто – це тривіальний зразок відсутності загальнодержавної стратеґії (Української Ідеї), без якої мільйони індивідуальних тактик безслідно розпорошуються, розчиняються, зникають, як вода в піску. У цьому випадку працює загальновідома максима: немає нічого практичнішого, ніж гарна теорія! Бо неправильне формування фундаментальних принципів, мотивацій економічної та політичної діяльності й навіть елементарна термінолоґічна невизначеність дуже часто породжують хибну стратеґію реалізації самої концепції16.

У пам'яті спливають слова Ришарда Ґрефа: “Повільної терпеливої праці вже майже не можна побачити. І саме тут є причина, чому ми маємо багато християн, але мало святих. Святість – це праця терпелива“17. Дещо перефразувавши, матимемо: дійсно, нині багато активних і повноцінних суб'єктів суспільних процесів, які ґендлюють, ґешефтярюють, переливають з пустого в порожнє й т. п., але зовсім мало громадян – свідомих і відповідальних,– котрі мислили б катеґоріями якщо не вічності, то, принаймні, дня прийдешнього. Намул сьогочасних марнот все одно відстоїться і вляжеться, а натомість з усією невідпорністю постане потреба формування тривких і життєздатних орієнтирів. Фрідріх Ніцше не був великим ориґіналом, коли писав: “Кожна річ прагне вічності, глибокої вічності й безмежної безконечності“18. Ідеолоґія не забезпечує вічності, безмежності та безконечності, але вона перекидає місток у майбутнє, дозволяючи уникнути стресу від запитань дня. Ідеолоґія реалізує потребу мислення в рамках історичних перспектив – себто з позицій НАЛЕЖНОГО, а не спростаченогоДІЙСНОГО. Вона формує визначальні для майбутнього самоздійснення орієнтири.

Сьогодні очевидною стає необхідність перегляду сутнісних орієнтаційних мотивацій українського суспільства. Точніше, не так перегляду, як окреслення, формування й усталення, адже перші спроби України часів державної окремішності привести ціннісно-світоглядні параметри суспільства у відповідність хоча б до здорового глузду зазнали фіаско (про відповідність до НАЛЕЖНОГО годі й говорити!). Власне сам факт згаданих спроб є під великим знаком питання. Але навіть якби спроби ціннісно-світоглядного та ідеолоґічного реформування українського суспільства й мали місце, то, з огляду на незадовільні результати, доречно визнати: вони були щонайменше неефективними.

* * *

Найбільшою проблемою Київської Русі від початків формування й до остаточного розпаду була якраз фактична відсутність державної доктрини. Варязький централізм Аскольда й Діра, Олега й Ігоря вже в часи Святослава й Володимира починає небезпечно балансувати між сенйоратом (який мав на меті безапеляційну цілісність держави) і вотчиною (тобто успадкуванням синами різних шматків князівства). Євген Маланюк з цього приводу зауважував: “Обидві державні доктрини, беручи їх теоретично й окремо, не були злі (очевидно, під певними умовами). Але їх суміш – а вона, власне, займала місце державної доктрини Києва – була згубна і – раніше чи пізніше – та невикристалізованість ідеї київської державності – мусіла принести кінець державі (виділено нами.– Авт.)“.19

Загалом доконана необхідність реалізації національного ідеалу в межах Національної Ідеї має на українському ґрунті не такий вже й значний історичний досвід. Так, Фрідріх Енгельс, аналізуючи націотворчі потягнення європейської “весни народів“ 1848 року в статті “Демократичний панславізм“ (1849) взагалі не згадав серед слов'янських українську націю. Роза Люксембург хоч і не оминула увагою український націоналізм як явище національного самоусвідомлення, все ж підкреслила, що він “був зовсім інший, ніж, скажімо, чеський, польський,– не більше, як просто дивацтво, кривляння кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентів без будь-якого коріння в духовній сфері країни, без ніякої історичної традиції, бо Україна й українці не були ні нацією, ні державою, не мали національної культури, за винятком реакційно-романтичних поезій Шевченка“20.

Перепрошуємо за те, що вдалися до розлогої цитати, однак вона дозволяє з'ясувати комплексне бачення українського самоусвідомлення “ззовні“, з Європи. Звичайно, характеризуючи Шевченка, Роза Люксембург не змогла уникнути марксистської “класифікації“, але щодо решти їй важко зробити закид у необ'єктивності.

Ще на зламі ХIХ–ХХ століть потреба політичної самостійності України – а, значить, і самоздійснення в межах власної Національної Ідеї – практично не декларувалась політичними чи інтеліґентськими структурами. На загал домінувала та бліда безхарактерність, котру Іван Франко окреслив дефініцією “безполітичне українство“. Політичний параліч спонукав схилятися скоріше до спримітизованого самовистачального етноґрафізму, ніж до справи широкого, справді державного формату.

Єдиною виїмкою із загального правила стало хіба що формування в 1900 році в Харкові Революційної Української Партії (РУП), у проґрамній доповіді якої під назвою “Самостійна Україна“ Микола Міхновський зазначив: “Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин“21.

Щоправда, згодом РУП попала під інтернаціоналістсько-космополітичний вплив марксизму й реалізацію національного ідеалу українців у межах власного державного формування було визнано “недоречною“. Такий стан речей був тим більш прикрим і показовим на тлі широких процесів націотворення, національно-політичного самоусвідомлення в Європі.1

У 1917–1919 роках саме відсутність Національної Ідеї в якості визначальної лінії поведінки не дозволила українському фактору викристалізуватись у вигляді самостійного компонента загальноцивілізаційних процесів. Замість того, щоб скористатись подарунком історичної долі,– розпадом Російської імперії – українська політична еліта місяцями товкла воду в ступі на предмет недоцільності реґулярних військових формувань (армії) та принципових союзницьких перспектив з “пролетарськими масами революційної Росії“. Потрібні були три сотні студентських життів, розіп'ятих багнетами матросів Муравйова під Крутами, аби світоглядно-орієнтаційний дурман хоча б трохи вивітрився з недоукраїнських голів тодішньої української влади. Однак протверезіння було запізнілим і ситуацію не вдалось врятувати. Як результат – Україна знову поринула в морок бездержавності й несамоусвідомлення. Аналоґія з сьогоденням ріже очі, хіба з тією різницею, що на місце Муравйова нині претендує Жириновський і К0.

Практично криза автентичності тривала до кінця 80-х років. Дисидентство, яке дехто намагається наділити “повноваженнями“ питомо українського самоусвідомлення, насправді в основній масі залишалось зразком світоглядно-етичної невиробленості, аморфності, мімікрії. Не дивно, що в своїй Гарвардській лекції Євген Сверстюк зазначав: “Філософсько-ідеолоґічна парадиґма шістдесятників включила всі гуманітарні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та реліґії, тобто не дуже виходила за межі леґальності (це й наступне виділення наше.– Авт.)“22. І далі: “Наш самозахист мав різний характер: одні нібито захищали соціалізм од імперського шовінізму, інші захищали здоровий глузд та людський хист од ідеолоґічної напасті, хтось захищав підставові цінності загальнолюдські, для певності прикриваючи їх ідеалами соціалізму“23.

Звісна річ, аби основні зусилля думки й духу скеровувались на пошук шляхів оптимізації української драми, а не на те, щоб “не дуже виходити за межі леґальності“, то, певно, здобутки України були б переконливішими. А так – маємо те, що маємо...

Ad vocem1, у контексті тієї світоглядно-орієнтаційної розпорошеності як елемента дисидентського самозахисту в пам'яті виринають слова одного із засновників Празького Правничого товариства українського професора-еміґранта С. Шелухіна, який наголошував у “Листі до галичан“: “Єдність української нації можлива лише тоді, коли нація має єдину душу, одну психолоґію, одну духовну культуру“24. Дійсно, як і людина, нація з роздвоєною душею та психолоґією перестає бути об'єктом прискіпливого історичного чи політолоґічного дослідження, передислоковуючись у площину професійних інтересів хіба що психопатолоґів.

Одвертість Євгена Сверстюка перекидає місток до однієї важливої методолоґічної настанови В'ячеслава Липинського, можливо, не настільки правильної, наскільки педаґоґічно корисної та практично необхідної в щоденній практиці функціонування сучасного українського суспільства: “Хвороба недержавності має своє джерело не у причинах зовнішних,– вона не травматичного походження, як проблема поневоленості,– а викликана причинами внутрішніми, орґанічними, без усунення яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні “орієнтації“, абсолютно нічого не поможуть“25.

Роком пізніше Липинський напише, що бути нацією (державою чи, зрештою, будь-якою суспільною спільнотою) означає передовсім самоусвідомитись нацією, державою тощо, відчути самодостатність, значимість і доконану необхідність себе як нації, держави: “Нація – це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї,– нема нації“26.

Донцову належить авторство глибокої світоглядної формули, яка, певною мірою, підводить риску під вищезазначеним: “Не визволимося політично, поки не визволимося духовно“27. До цього стислого ментального каркасу можна додати, що політичне визволення неможливе доти, доки не стане справою доконаною визволення психолоґічне, аксіолоґічне, етичне, орієнтаційне тощо. Власне, міра політичної свободи є величиною прямопропорційною мірі свобод вищеперерахованих.

Якщо Йоганн Готфрід Гердер в “Ідеях до філософії історії людства“ (“Ideas towards a Philosophy of the History of Mankind“, 1785) головним атрибутом нації називав “спільний національний характер“, якщо Іммануїл Герман Фіхте запевняв, що “кордони нації обмежуються кордонами спільної мови“, то Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, не заперечуючи своїх попередників, додав у якості найсуттєвішої змістової ознаки нації спільний Дух. Що ж до держави, то вона повинна виконувати функцію інкарнації Духу Нації. Іронія долі полягає в тому, що цю провіденціалістську думку Гегель висловив, скоріше за все, не завдяки якомусь інтелектуальному інтуїтивізму, а в догоду більш приземленим обставинам – після видрукування “Енциклопедії філософських наук“ він був викликаний Фрідріхом Вільгельмом Пруським з Гейдельбергу до Берліну, де й зайняв, як казали його шанувальники, посаду “визначного диктатора філософії“. Зрештою, цінність висловленої думки наведеними нюансами не девальвується.

Виклики неприхильної історичної долі ще не означають автоматичного занепаду народу чи культури. Як відомо, у лози, надрізаної ножем садівника, дуже часто розростаються бічні пагони, котрі мало в чому поступаються основному стеблу; а в людини, що втратила зір, кращає слух. На рівні суспільного орґанізму механізм дії “стимульованої компенсації“ складніший. Визначається він, головним чином, життєстверджувальним потенціалом даного соціуму, держави, культури, цивілізації, який, власне, і визначає міру або ж індекс життєздатності. Найскладнішим у контексті цієї проблематики є з'ясування ґенеалоґії та потужності індексу життєздатності конкретного суспільства. Але в кожнім разі очевидною потребою залишається необхідність мобілізації імунного потенціалу соціуму. Одним же з найдосконаліших мобілізаторів життєвого потенціалу народу була й залишається Національна Ідея, в широкому розумінні – як ідея національної держави України.

Народ робиться динамічною цілістю тоді, коли об'єднаний спільною метою, ідеалом, ідеєю, що стоїть над окремими партикулярними ідеалами, забаганками чи інтересами, підводячи під ними спільний знаменник. Цією ідеолоґією, як переконливим світоглядним проектом, марив Євген Маланюк, коли писав, що завдяки їй “рождається суцільна українська особистість – вже не клясова, не селянська, а єдина, всенаціональна, інтеґральна“28.

Якщо народ і нація – завжди підмет, то національне самоусідомлення (Національна Ідея) – безперечно присудок. Своєю дієвістю присудок Національної Ідеї забезпечує нації статус саме підмету, а не обставини міжнаціональної взаємодії.

Шарлю де Голлю належить афоризм: ідеолоґії тимчасові – нації вічні. За всієї поваги до нації як суттєвого етапу цивілізаційної еволюції і до Шарля де Голля особисто, для якого, як і для переважної більшості французів, поняття “французька держава“ ідентичне поняттю “французька нація“, мусимо не погодитись – якщо для держави і є щось першочергове й перманентно актуальне, то це якраз потреба проґрамного забезпечення свого майбутнього, необхідність вироблення визначальних сенсожиттєвих точок опертя, тобто якраз ІДЕОЛОҐІЇ, котра, власне, і впорядковує хаос, вигідно виділяючи соціальну форму функціонування на тлі квазі-соціальної флори і фауни: “Держава, хоч яка була б її форма – примітивна, антична, середньовічна чи сучасна,– є завжди запрошенням, що його одна група людей передає іншим групам, щоб спільно здійснювати якийсь почин. Цей почин, хоч які були б його проміжні етапи, полягає, кінець кінцем, у створенні певного типу суспільного життя. Держава, з одного боку, і проект життя, проґрама суспільної дії, з другого, є нероздільною єдністю29.

Якщо держава – зовнішня необхідність суспільства, то ідеолоґія як світоглядний, аксіолоґічний та ідейно-теоретичний каркас – необхідність внутрішня. Необхідність орґанізуюча, систематизуюча, цілепокладаюча. З'ясовуючи місце ідеолоґії в системі функціонування суспільства, Еріх Фромм слушно наголошував: “Ніщо так не об'єднує людей, не обмежуючи при цьому їх індивідуальності, як загальне захоплення людиною й загальна любов до неї, як спільність ідей, насолода одним і тим самим музичним твором, картиною, якимось символом, дотримання одних і тих самих ритуалів, спільне горе. Такі спільні переживання створюють і підтримують живі стосунки між двома індивідами, вони перебувають в основі всіх великих реліґійних, політичних і філософських рухів“30.

Цей вислів перегукується з відомою формулою Ренана, вже давно канонізованою на Заході в статусі аксіоми й дієвого механізму державотворення: “Спільні тріумфи в минулому, спільна воля в сучасному, спогади про спільно доконані подвиги і готовність до дальших – ось основні умови, що творять націю... В минулому – спадщина слави та каяття, в майбутньому – спільна проґрама дій для всіх...“31.

Ідеолоґія державотворення є осереддям величезного інтелектуально-перетворюючого потенціалу. Вона аж ніяк не зводиться до ментального убозтва більшовицьких комісарів часів перших п'ятирічок. Ще видатний російський філософ кінця ХIХ – початку ХХ століття С. М. Трубєцкой, з'ясовуючи субординацію ключових елементів світобудови, визнавав метафізику (іншими словами, загальну філософію) в якості “критичної науки про суще абосистематичної ідеолоґії сущого32, відводячи їй, таким чином, ключову роль в упорядкуванні людиною своїх уявлень про світ і про власне місце в ньому.

Кільканадцятьма роками пізніше інша світла голова російської філософії С. М. Булґаков додасть: “Те, що виступає в свідомості як постулат належного, міститься в метафізичній площині як буття. Світ, а в ньому й людство, зсунуті зі своїх основ, знову намагаються до них повернутися. Соціальні ідеали формулюють для історичної дійсності те, що є в метафізичній33. Ідеолоґія в цьому випадку набуває рис прикладної методолоґії 1 по осягненню й трансляції вселенської Гармонії, Лоґосу, Абсолюту.

З найбільшою послідовністю й остаточністю цей напрямок інтелектуального вектора був розвинутий у “Філософії реліґії“ Гегеля: “В житті очевидна єдність змісту, але цей зміст ще не виступив вільним для себе в стихії думки, в образі своєї тотожності, він не духовний. В духовно сформованих ідеалах очевидна та ж сама єдність, але вона виявляється в той же час як свобода, і в якості краси вона вища, ніж життя34.

Звичайно, Гегель не був би собою, якби запропонував тимчасову, вірогіднісну, недовершену формулу суспільних чи індивідуальних ідеалів. Однак, знову-таки, річ не в тім. Головне, що людство отримало можливість зрозуміти:духовно сформовані ідеали (ідеолоґічні доктрини) перекидають місток від буденної, суперечливої, антиномічної фізики нашого буття до висот метафізики, котра знімає марноти обмежених і здрібнених сьогоденних контрадикцій, даючи можливість долучитися (щонайменше духовно й етично) до Гармонії й Абсолюту. І в цьому сенсі людина як обмежена фізична одиниця, сягнувши завдяки ідеолоґії площиниметафізики, уможливлює усвідомлення свого обмеженого життя з позицій безмежної Вічності. Ідеолоґія, яка окреслює проект і механізм будівництва держави, таким чином, стає одночасно рушійною силою та наснагою життя. Вона запліднює суспільне буття СЕНСОМ, повертає гідність і надію, даючи людині можливість самоусвідомитись не в якості будівельного матеріалу, об'єкта чи навіть суб'єкта історичного процесу, а в ранзіносія історії, яку через нього здійснюють ідеолоґія та соціальні інститути. За таких обставин важко не погодитись з Гегелем, що система переконливих, духовних ідеалів вартісніша окремого життя (життя носія історії), оскільки є світоглядно-орієнтаційним, аксіолоґічним, етичним, естетичним і т. п. інтеґралом мільйонів індивідуальних життів, тисяч років і десятків цивілізацій.

* * *

Злочинне й зловмисне зловживання сучасною українською владою світоглядною інфантильністю загалу призводить до соціальної сеґментації, особистісної індиферентності й відчуження такого рівня, який загрожує самому існуванню Української держави. Пересічний (анонімний) громадянин “живе на тонкій лінії між відсутністю майбутнього та відсутністю минулого. Тобто, він знаходиться в тому стані, в якому сенс соціальної згуртованості й солідаризму зруйнований або фатально послаблений“35.

Звичайно, можна спробувати апелювати до того, що “кожен конкретний індивід перебуває в стані відчуження, структура якого надзвичайно багатоманітна – відчуження від своєї першооснови, від власної людської сутності, від оточення, від природи й світу“36. Однак це буде тривіальною спробою перевести розмову в невиправдано абстрактну площину, бо справа, звичайно, не в самому факті всюдисущого відчуження, а в його конкретній мірі, яка справляє сьогодні вкрай тривожне враження: “Гроші, престиж і влада стають спонукальними мотивами й головною метою. Поступово людина стає жертвою ілюзії, ніби її дії вигідні й відповідають особистим інтересам. Все важливе для неї, за винятком власного життя й мистецтва жити. Людина – для всього, за винятком самої себе“37.

Прикметно, що послідовність думки про духовний, ціннісний та екзистенційний стан сучасного українського суспільства доволі орґанічно ілюструється й доповнюється за допомогою фраґментів-цитат, що побачили світ ще кілька десятків років тому. Вже сам по собі цей факт – симптом маловтішний. Зрештою, що таке кілька десятиліть?! Більша частина написаного Ніцше про духовно-орієнтаційний стан Німеччини зразка 1870–1880 років можна сміливо віднести на рахунок сучасної України. А якщо опустити згадку про Німеччину, то, правдоподібно, читач взагалі розгубиться: “В нашій милій підлій Німеччині освіта валяється загубленою по вуличних закутках, заздрість до всього великого домінує настільки безсоромно, а загальний гул тих, хто будь-що прагне щастя, лунає так разюче, що треба мати тверду віру, майже в дусі credo quia absurdum, аби ще надіятися на майбутню культуру і, перш за все, працювати для неї...“38.

Комусь дуже кортить повісити на ідеолоґію всіх собак, зробити з неї якогось містичного монстра, такого собі Франкенштейна суспільної еволюції. І нема чому дивуватись – адже це надзвичайно вигідно – перекласти відповідальність за численні індивідуальні неподобства, злочини, катування й вбивства на якусь ідеолоґію, котра не має ні постійного місця проживання, ні громадянства, та й взагалі нічого такого, за що можна було б вхопитись прокурорам.

А поки суспільство полює на відьом, ті, хто повинен понести персональну відповідальність, зручно вмостившись біля телевізорів, задоволено потирають руки, релексаційно споглядаючи за тим, як народ ковтає черговий живець їхньої креатури про “принципове й безальтернативне протистояння комунізму, капіталізму, націоналізму“, про те, що “будь-яка ідеолоґія тільки й може вирішувати питання за принципом tertius non datur1“ і т. п.

Поки ця недоумкувата вистава в театрі абсурду триватиме, справжні злочинці залишатимуться при владі, користуватимуться всіма пільгами законослухняних громадян, поліпшуватимуть свої житлові умови, звісна річ, за державний кошт, грабуватимуть народ, розкрадатимуть гуманітарну допомогу й позички міжнародних фінансових інституцій. Комуністична ідеолоґія була для них засобом гноблення народу, а “деідеолоґізація“ є механізмом послаблення й нищення Української Ідеї як ідеї незалежності України. В кожнім разі вони свої інтереси застерігають.

Один мудрий чоловік помітив, що так звана колективна відповідальність насправді є останньою й найбільш єзуїтськи дотепною формою безвідповідальності, витонченою спробою уникнути відповідальності. Це справді ефективний засіб. Проблематично із впевненістю засвідчити, кому належить авторство цього інтелектуального винаходу (принаймні за патентом, який мав би підтвердити авторські права на дане know-how, ще ніхто не звертався), однак не викликає заперечень, що найбільший внесок у віртуозне мистецтво колективної безвідповідальності в останнє десятиліття внесли саме пострадянські терени. Ймовірно, якраз з цих причин тут і трансформація суспільного буття не може ввійти в потрібну колію.

У цьому зв'язку пам'ять підкидає ще один показовий приклад. Як відомо, суспільна свідомість уже давно наділяє функціями аксіоми вислів: політика – брудна справа. Загалом етимолоґія й ґенеалоґія цього вислову заслуговує окремого широкоформатного аналізу, котрий, може, й повинен стати зразком інтелектуальної вишуканості. Однак це суттєво змістить центр ваги нашої проблематики, тому обмежимося розглядом сутності самого вислову. Елементарна наукова (врешті, будь-яка) коректність вимагає однозначно засвідчити: політика настільки брудна, аморальна й цинічна, наскільки аморальні й цинічні її чолові представники, суб'єкти її функціонування, власне політики. І до цієї формули абсолютно нема що додати.

Зрештою, дехто може зауважити, що дух політики, її внутрішня атмосфера мимоволі виліплюють з нейтральної людської глини циніків, хабарників і аморальних типів. Однак цей закид вважати поважним не можна щонайменше з двох причин. По-перше, сама сутність зауваження є результатом надмірного соціолоґізму й детерміністських збочень – педаґоґічно-формотворче значення соціального середовища, а, тим більше, його вузько-професійного сеґмента, не варто переоцінювати. По-друге, неґативних елементів у внутрішній атмосфері політики аж ніяк не більше, ніж в академічних установах, у громадському транспорті чи на базарі. Але, попри все, хибне уявлення на рівні масової свідомості продовжує домінувати.

Щось подібне коїться і з ідеолоґією. Її також sons rasion1 звинувачують в усіх смертних гріхах. Представники французького персоналізму інтерпретували недовіру до політики й ідеолоґії тривіальною заздрістю: “Le plus grand enneti du bien c'est le mieux“2.

Одначе цей лаконічний дотеп лише незначною мірою відтворює причинно-наслідковий зв'язок. Сьогодні проблема ідеолоґії лежить навіть не в понятійно-методолоґічній площині, а в хащах психолоґічно-інтуїтивних перцепцій похмурого забарвлення. Поняття (теорія) ідеолоґії стало жертвою дискредитації практикою, яка закріпила на асоціативному рівні психолоґічну ідіосинкринізацію, упередженість, викривлене розуміння, стійку неґацію й відразу. Масова свідомість засвоїла цілком хибний стереотип про пряму й безпосередню залежність між масштабними злочинами та панівною світоглядно-ідеолоґічною доктриною суспільства. Це – результат похмурої пароноїдальної інерції фетишизувати “закономірності“. Він набув такого поширення, що часто-густо сприймається у вигляді очевидної аперцепції, артефакту, аксіоми. Відверті дурниці й упередженість стали невід'ємним атрибутом не лише “жовтої“ преси, а й зовні цілком респектабельних видань. Так, “Мала енциклопедія етнодержавознавства“ чорним по білому запевняє: “Одержуючи статус державної, будь-яка ідеолоґія зрештою дискредитує себе і перетворюється на форму тоталітарного мислення“39.

Неспроможність уявити (збагнути) хибність певного світоглядного штампу чи ментального кліше першочергово свідчить про нерозвиненість уяви, ніж про дійсний стан речей. Це, в кожнім разі,– шлях до творення системи аполоґетики доґматичних переконань, а не до пошуку істини чи хоча б задоволення потреб заземленого праґматизму. З цього приводу дотепно висловився Макс Вебер: “Той факт, що інтерпретація передбачає високий рівень самоочевидності, аж ніяк не свідчить про її емпіричну обґрунтованість40.

Позитивний зміст поняття “ідеолоґія“ стає ще складнішим для розуміння, якщо врахувати, що найавторитетніші його трактування так і не прояснили суті справи. Навіть марксизм, який намагався витворити “єдино наукову ідеолоґію“, більше заплутав питання, ніж його прояснив.41

Річард Ґроссмен слушно зауважив: “Якщо ми не знаємо достеменного значення слів, які вживаємо, то, що б не обговорювали,– все даремно. Більшість порожніх дискусій, на які всі ми марнуємо час, пояснюються переважно тим, що кожен з нас має своє власне невиразне значення для слів, які вживає, і гадає, що наші опоненти вживають їх у тому самому значенні. Якби ми визначили наші терміни із самого початку, то мали б набагато більше користі від суперечок. Якби закон змусив політиків визначати будь-який термін, що його вони бажають використати, вони б втратили більшу частину своєї привабливості, їхні промови стали б коротшими, а більшість їхніх незгод виявилася б суто вербальною“42.

Таким чином, визначення координат, що розкривають всю повноту поняття “ідеолоґія“, виявляють і з'ясовують його сутність, залишається найбільш нагальним; потреба нових дефініцій – ємких і бездоганних – є очевидною; а уникнення полісемії1 – першочерговим.

Слід пам'ятати, що сфера суспільного досвіду завжди справляла потужний вплив на теорії, метафори й символи, за допомогою яких ми інтерпретуємо світ. Наші погляди, включаючи моральні й наукові, визначаються значною мірою соціальною та історичною ситуацією сучасності й традиціями. Як відомо, теорія соціальної детермінації наукового знання була розвинута на початку ХХ століття в якості “соціолоґії знання“ або “соціолоґізму“ Максом Шелером (“Про вічне в людині“, 1921) та Карлом Мангеймом (“Ідеолоґія та утопія“, 1929).

Пізніше Герберт Маркузе влучно назве уніфікаторські впливи соціального середовища на особистісний інтеґрал драмою одномірної людини, яка під дією нав'язаних соціумом алґоритмів світосприйняття втрачає свою гуманітарну поліфонічність, перетворюючись у монотонний годинниковий механізм, дія котрого перебуває в цілковитій залежності від однієї зовнішньої міри – міри суспільної мотивації, бажання соціуму в черговий раз запустити годинниковий механізм людини чи в довільний спосіб поманіпулювати ним.

Проблема індивідуальної автономії громадянина сучасного суспільства, таким чином, набуває надзвичайно актуального звучання. Доцільно розділити точку зору, згідно з якою “влада суспільства над індивідом не повинна простягатися далі тих дій індивіда, котрі зачіпають інтереси інших людей. У сфері, що стосується приватності, слід визнати його абсолютну незалежність“43.

Соціолоґія знання загалом слушно наголошує на тому, що мислення відбувається не в порожнечі, а в соціально обумовленій атмосфері. Таким чином, соціальна атмосфера й традиції створюють потужні об'єктивні умови для визрівання в масовій свідомості штампів, уявлень, стереотипів, архетипів, характерною особливістю яких євсезагальність, тотальність впливу. Це, в свою чергу, нібито торує шлях для успіху тоталітарної ідеолоґії.

Одначе такий лоґічний силоґізм є невиправдано спрощеним і деґенеративним. Насправді все дещо складніше. Це помітив ще Арістотель, коли писав, що ідея співвідноситься із втіленням так, як форма метафізична з формою фізичною. Тобто є ідея (теорія, концепція, доктрина, ідеолоґія тощо) як ідеальний проект і є матеріалізоване конкретно-історичне втілення цього проекту, котре може не тільки суттєво відрізнятися від духу початкової концепції, а й бути його фактичним запереченням.

Слід мати на увазі, що народи, держави й епохи відрізняються не стільки метою, сформульованою в ідеолоґії, скільки засобами, які вживаються для досягнення мети. Таким чином, предмет дискурсу доцільно переводити з власне ідеолоґії на спосіб її реалізації, втілення в суспільній практиці, оскільки лише на цій стадії з'являється контрадикція. Фактично, це проблема співвідношення та потреба демаркації ідеолоґії як світоглядно-ціннісної доктрини та поточних практичних потреб, котрі інколи зусиллями аморальної політичної еліти використовують ідеолоґію в якості механізму духовного закріпачення. Християнська ідеолоґія, наприклад, може наповнюватись змістом як доброчинних, так і злочинних дій різних політичних режимів.

Дійсно, не всі дороги ведуть у Рим і не всі камені священні. Отже, треба вміти вибирати – дороги, каміння тощо. Зрештою, будь-яке досягнення людства може завдати значної шкоди, якщо його використовувати не за прямим (первісним) призначенням. Сокирою, наприклад, можна рубати дерева, а можна й стинати голови. Різниця суттєва. А про відмінні варіанти використання енерґії розпаду атомного ядра навіть згадувати страшно.

Той факт, що сьогодні еліта українського суспільства переважно неприхильно ставиться до самого фактора ідеолоґії, ще зовсім не означає подолання згаданого принципу формування масової свідомості. Зовсім ні. Це лише зворотний бік тієї ж медалі – диктатури марксистської ідеолоґії. Він такий же далекий від оптимального еволюціонування суспільства, як і попередній. Тільки якщо в першому разі соціум перетворюється на заручника тотальних ідеолоґічних уявлень про непомильність деяких світоглядних стереотипів, то в другому жертвою тих же тотальних уявлень стає будь-яка більш-менш цілісна світоглядна парадиґма, розмиваються всі межі, ціннісні та етичні критерії. Натомість суспільство потребує здорового, відповідального й спасенного погляду на своє минуле, сучасне й майбутнє. Погляду чіткого й одночасно відкритого для дискурсу.

У контексті цієї проблематики в пам'яті виринає дотепне спостереження Ніцше: “Ілюзії, звичайно, належать до переліку дуже дорогих задоволень; але руйнація ілюзій ... як правило, ще дорожча“44. Будь-яка руйнація – ілюзій у тому числі – дія вкрай ризикована й відповідальна. Вона вимагає термінового заповнення вакууму, який за своїми деструктивними наслідками починає вперто нагадувати неконтрольовану реакцію розпаду атомного ядра. Слід мати на увазі, що “світогляд, котрий має своїм опертям відсутність будь-якого світогляду,– найгірший з можливих, ... такий світогляд підриває не лише духовне життя, а й засадничі позиції функціонування людського суспільства взагалі. Коли офіцери ґенерального штабу не розробляють для свого покоління планів його боротьби, нижчі за рангом офіцери ведуть нас – як в ідеях, так і в практичних справах – від однієї авантюри до іншої... Для суспільства, як і для індивіда, життя без світогляду є патолоґічним порушенням вищого почуття орієнтації“45.

Міра життєздатності суспільства залежить від того, наскільки на рівні масової свідомості сформована система смислів, за допомогою яких людина співвідносить себе із зовнішнім світом. Ці смисли “пояснюють сутність розділеного всіма життєвого досвіду... Їх втрата призводить до ситуації нерозуміння, яку люди не в змозі витримати і яка спонукає до пошуку нових смислів, аби не залишитися в духовному вакуумі й нігілізмі“46.

Саме система первинних смислів як ключовий елемент культури задає індивіду “трансчасову концепцію реальності“, налаштовує на певну поведінку, обумовлену місцем людини в суспільній і загалом всесвітній ієрархії. Людина загалом така, “якими є її уявлення про трансцендентальні моральні цінності, що впливають на її життя й життя інших людей. Ідеї, ідеали й цінності формують моделі культури, людини й суспільства47.

Система первинних смислів, або ж цінностей, формує певну модель культури, котра, в свою чергу, цементує спільноту. Альбер Швейцер з цього приводу писав: “Розвиток культури полягає в тому, що розумні ідеали, покликані сприяти проґресу людства, сприймаються індивідами і, полемізуючи в них з дійсністю, набувають такої форми, котра сприяє найефективнішому й найдоцільнішому їх впливу на умови життя людей. Спроможність людини бути носієм культури ... залежить від того, в якій мірі вона є одночасно думаючою і вільною істотою.Думаючою вона повинна бути для того, щоб взагалі спромогтись сформувати й належним чином викласти розумні ідеали. Вільною вона має бути для того, аби поширити свої розумні ідеали на універсум“48.

“Питання ідеолоґії“ в сучасних українських умовах цілком підпадає під пояснення “дистанційної теорії“ Шмельдерса, в якій розмежовується ставлення пересічної людини до ідеолоґії “на відстані“ та “впритул“. Якщо “на відстані“ домінує підсвідомий масово-стереотипізований образ ідеолоґії взагалі, то індивідуалізований образ впритул висвічує особистісний образ, котрий виник в результаті безпосередніх взаємин окремої людини з конкретним типом ідеолоґії.

Амбівалентність, роздвоєність виражається в тому, що ідеолоґія викликає в пересічної людини одночасно два протилежних почуття чи асоціації. З одного боку, залишаючись заручником штампів масової свідомості (точніше, засобів масової інформації), індивід картає ідеолоґію (будь-яку ідеолоґію, ідеолоґію в принципі) за нібито спричинені нею численні суспільні деструкції й катаклізми. З іншого боку, людина продовжує усвідомлювати, що саме ідеолоґія покликана за своїм призначенням (місією) дати суспільству загалом і кожному його члену зокремасвітоглядне опертя, з'ясувати питання кореневі, проблеми першого ряду. Так, будь-яка ідеолоґія – лише засіб, але без нього перспективи досягнення мети залишаються ілюзорними.

Недоліки й зловживання, що мали місце від імені якоїсь ідеолоґії,– це недоліки й зловживання лідерів самого суспільства, показник аморальності й безвідповідальності соціуму в цілому. Що ж до самої ідеолоґії, то, проектуючи світобудову з позицій Належного, вона дає можливість якраз суттєво оптимізувати загальний ціннісно-етичний фон соціуму. В кожнім разі, слід пам'ятати, що в руках абориґена й скрипка Страдіварі перетвориться хіба що на знаряддя по збиванню кокосів з пальми. І в цьому не вина скрипки, а її біда.

* * *

Розкриття ідеолоґічної проблематики, безперечно, потребує як з'ясування сутнісних параметрів essentia1 й existentia2ідеолоґії, так і детального розгляду всіх pro et contra3 її функціонування.

У ґрунтовній історіософській праці “Сенс і призначення історії“ Карл Ясперс поділився спостереженням парадоксального ґатунку: виявляється, для початку кожного нового циклу цивілізаційного самоздійснення людству притаманні численні міфолоґеми, ідеолоґеми й просто теоретизування, покликані убезпечити суспільство від чергового “кінця світу“, наближення та реальність (майже емпірично-матеріальну) якого відчувають практично всі. Зокрема, “вже на ранній стадії пробудження власне людського духу людина переповнена “спогадами“ – в неї складається враження, що вона живе на пізній стадії розвитку, більше того, в часи занепаду. Люди відчувають близькість катастрофи, намагаються допомогти розумінням, вихованням, проведенням реформ. Плануючи, вони намагаються оволодіти ходом подій...“49. Таким чином, сам факт привертання уваги до ідейно-теоретичної проблематики, необхідності світоглядно-ідеолоґічної реконструкції поточного буття є симптомом хоч би того, що ще не все втрачено, що у суспільства є перспектива.

У праці “Майбутність однієї ілюзії“ Зіґмунд Фрейд відтворив ґенеалоґію кожної ідеолоґеми: “Ідеали формуються після перших успіхів... і ці перші успіхи фіксуються в ідеалі, закликаючи до їх повторення. Задоволеність ідеалом має, таким чином, нарцисичну природу, відштовхуючись від гордості за вже досягнуті успіхи“50.

Еріх Фромм у цьому відношенні зауважував: “Потреба в системі орієнтації внутрішньо притаманна людському існуванню... Фактично, в людині нема рівнозначного (цьому) за потужністю джерела енерґії. Людина не вільна у виборі мати чи не мати ідеали, але вона вільна у виборі між різними ідеалами51. І далі : “Усі люди – “ідеалісти“ в тому сенсі, що прагнуть дечого з-поза межами фізичного вдоволення. Люди відрізняються тільки тим, у які саме ідеали вони вірять“52.

Як зазначав колишній заступник міністра закордонних справ УНР, а згодом професор державного права університетів Відня, Праги й Львова Володимир Старосольський, “нація ж, це – спільнота, основою якої є ірраціональна стихійна воля. На противагу до спільнот, які основуються на фізичних підставах кровного зв'язку, як родина, рід, плем'я, вона основується на інстинктах “другого ступеня“, типом яких є ідея53.

Леся Українка пояснювала феномен виникнення ідеолоґії в подібній спосіб: “Юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива. І вона має рацію!.. Їй треба ... хоч мрій, хоч видива (галюцинацій), щоб не впасти в розпач“54.

Суттєве місце елементові ірраціонального месіанізму в загалом раціональній ідеолоґічній доктрині відводив В'ячеслав Липинський, стверджуючи, що месіанізми мають загалом позитивне значення для становлення будь-якої національної свідомості.

Західна політолоґія наполягає на тому, що без національного міфу 1 взагалі неможлива нація. Таким чином, Ідеолоґія може і, до певної міри, повинна спиратися на Міф, але не на Ілюзію. Ця інтерпретація є фундаментальним принципом теорії й практики функціонування позитивної ідеолоґії.

Так, політика й ідеолоґія можуть брати свій початок з містики, але розгортатись вони приречені в рамках жорсткої реальності. З цієї причини як політиці, так і ідеолоґії конче необхідно стати предметом філософської рефлексії, аби позбутися неоднозначного, сакрально-містифікованого смислу, аби набути концентрованого, усталеного, рафінованого значення.

Дійсно, проблема історичного призначення й функціонування ідеолоґії не з легких. Але, як зазначив хрещений батько римського стоїцизму Сенека, “ми не в змозі змінити всесвітні відносини. Ми можемо лише одне: набути високої мужності, гідної доброчинної людини, аби з її допомогою непохитно пережити все55. Концепцію тієї мужності, про яку нагадує Сенека, покликана викласти якраз ідеолоґія побудови незалежної Української держави.

Ідеолоґія – сфера синтетичного наукового знання. В цій синтетичності, себто, певною мірою, неприродності, багатовимірності й складності криється причина неохочого сприйняття ідеолоґії окремим індивідом, підсвідомо налаштованим на спрощені підходи на кшталт “прямих доріг“, “коротких грошей“, “простих рішень“ і т. п. Ідеолоґія, навпаки, все суттєво ускладнює й опосередковує, віддаляючи результат. Щоправда, на противагу тактиці “російської рулетки“, конструктивна ідеолоґія, по-перше, висуває систему ґарантій досягнення певних результатів, а, по-друге, досягнення результатів позитивних.

Потенціал ідеолоґії також дозволяє розглядати її як раціоналізацію (головним чином, за рахунок артефактів) значною мірою ірраціональних (в сенсі їх залежності від багатьох, інколи прямо протилежних, факторів) проектів майбутнього. Еріх Фромм з цього приводу писав: “Раціоналізація, ця підробка розуму залишається одним з найбільш загадкових феноменів. Якби вона не була таким поширеним явищем, то здавалася б подібною до параноїдальної системи. Параноїк, як відомо, може бути дуже розумною людиною, надзвичайно продуктивно застосовуючи розум в усіх сферах життя, крім тієї сфери, де діє його параноїдальна система. Те ж саме робить і раціоналізуюча людина. Міра використовування мислення для раціоналізації ірраціональних потягів і виправдання дій своєї групи з'ясовує, наскільки великою залишається відстань, яку людина повинна пройти, щоб стати homo sapiens“56.

Точка зору, згідно з якою ідеал є результатом єдності пізнавального й ціннісного ставлення до дійсності57, вважається нам переконливою й продуктивною. Погоджуємось також з тим, що зазначена єдність має все-таки чітко виокремлений аксіолоґічний акцент. Загалом суспільний ідеал відображає перш за все інтереси соціального суб'єкта та тенденцію розвитку суспільних відносин, включаючись у практичну діяльність у якості кінцевої мети. Він формує суспільну мету політичної, виховної і т. п. діяльності майбутнього суспільства в найбільш узагальненому вигляді.

Останнім часом значного поширення в філософській та психолоґічній літературі набуло поняття “випереджуючого відображення“, яке вживається для аналізу спроможності свідомості людини передбачувати майбутнє. З ним, зокрема, пов'язують різноманітні варіанти соціального та науково-технічного проґнозування. Формою випереджуючого відображення дійсності є також суспільний ідеал, який “екстраполює існуючі тенденції суспільного розвитку на майбутнє, дооформлюючи їх у сфері свідомості до ступеня довершеності“58.

Загалом слід погодитись з точкою зору, що “національна ідея в числі інших найістотніших моментів включає в себе передусім мету існування етнічної спільності (на різних рівнях обґрунтування і проявів – від емоційних до науково виважених), а також з'ясування історичного призначення, системи ціннісних орієнтирів (що нерідко трансформується в непохитні переконання), які далеко не вичерпуються всіма визнаними загальнолюдськими підходами, принципами і уявами, а орґанічно доповнюються специфічними елементами, притаманними кожному окремому соціуму, виробленням і засвоєнням комплексу стійких прагнень, потягів, уподобань (як усвідомлених, так і рефлекторних), визначенням свого місця серед інших народів, ставлення до них“59.

Потреба вироблення Національної Ідеї – це не хворобливо-нав'язливе бажання віднайти квадратуру кола 1 . Адже призначення ідеолоґії полягає у пошуку та відтворенні прасубстанції будь-якого поступу, еволюції, осягнення нових рубежів. Ідеолоґія не повинна бути перевантаженою претензіями на вічність, але вона покликана, по-перше, дати зважену, пропорційну, адекватну відповідь на виклики сьогодення, а, по-друге, окреслити потребу мислення в рамках історичних перспектив. Тут пригадується вислів Івана Франка: інколи треба й силоміць гнати в труди й небезпеки. Ідеолоґія, власне, реґламентує і з'ясовує конкретно-історичну міру, необхідність трудів і небезпек як умови функціонування суспільства.

Існує не стільки бездоганна з точки зору науковоподібності, скільки просто дотепна точка зору про те, що, говорячи про минуле, людина обманює інших, а, розмірковуючи про майбутнє, вводить в оману саму себе. Шукаючи точки опори в минулому і екстраполюючи зусилля соціуму на майбутнє, ідеолоґія все-таки мусить пам'ятати про зазначену небезпеку і повинна спиратись на реальний ґрунт пізнання й соціальної практики.

Національна Ідея – шлях до реалізації національного (суспільного) ідеалу. Однак формальне вживлення Національної Ідеї в державне тіло буде малоефективним, якщо не співпадатиме з інтересами широких верств населення. Бо, як кажуть на Близькому Сході, тисяча нових храмів не ґарантує й на сантиметр наближення людини до Бога. Виявляється, що ця загалом необхідна передумова ще не є достатньою. Достеменною потребою єпоширення суспільного ідеалу на індивідуально-особистісний рівень.

Ідеолоґія також повинна опиратися на повноту відповідності суспільному буттю й свідомості, аби унеможливити випадок, коли “сам абстрактний образ відчуженої людини робить себе масштабом відчуженого світу“60, а одні ідеолоґеми породжують інші – все більше абстрактні, внутрішньо й зовнішньо суперечливі.

Розкриваючи природу механізму протистояння ідеолоґем, Фрейд підкреслював: “Для своєї повноти вона (ідеолоґема.– Прим. авт.) вимагає порівняння з іншими культурами, що кинулись осягнути інші висоти й сформулювати інші ідеали. З огляду на вказані відмінності кожна культура застерігає за собою право ненавидіти інші. Таким чином культурні ідеали стають приводом до розмежування й ворогування між реґіонами з різною культурною заанґажованістю, що все більше проступає в стосунках між націями“61.

Зауваження Фрейда, звісна річ, не стало чимось принципово новим. Подібної точки зору дотримуються багато політолоґів, культуролоґів, історіософів. Достатньо згадати хоча б відомий вислів Кіплінґа. Загалом не заперечуючи принципову можливість протистояння націй і культур на підставі їхньої належності до різних систем ідеолоґічних, світоглядно-орієнтаційних і аксіолоґічних координат, ми залишаємось противниками твердження, ніби в основі розмежування й ворогування націй та держав лежить саме світоглядно-ідеолоґічний чинник. Ні емпіричний досвід, ні здоровий глузд не дозволяють зарахувати вислів Фрейда до переліку лоґічних силоґізмів.

З подібним успіхом можна запевняти, що сучасні автомагістралі – це той же римський амфітеатр для боїв гладіаторів або ж високий рівень споживання західного світу – причина щорічної голодної смерті мільйонів людей у країнах “третього світу“. В кожному з цих прикладів зовнішня позірна правильність приховує хибні сутнісні засновки. Дійсно, на сучасних автомагістралях гине значно більше людей, ніж гладіаторів у древньому Римі, але чомусь за дужками залишається одна “дрібничка“ – бій гладіаторів мусив завершитись смертю одних і перемогою інших, в той час як кожна смерть на автошляхах є результатом чого завгодно – несприятливих погодних умов, неналежного рівня технічного стану автомобіля тощо,– тільки не усвідомлення водія, що він мусить(!) когось вбити. Справді, рівень споживання держав Заходу в кілька разів вищий аналоґічного показника деяких країн Азії, Африки та Латинської Америки. Але стверджувати, що саме це – причина голодної смерті мільйонів,– то вже занадто. Справжні причини все-таки пов'язані головним чином з невмінням країн “третього світу“ піднести рівень ефективності господарювання, планування сім'ї, раціонального землекористування.

Повертаючись до вислову Фрейда, мусимо зауважити: усвідомлення однією ідеолоґемою (культурою, ціннісною чи світоглядною орієнтацією) своєї відмінності від іншої ідеолоґеми ще зовсім не є достатньою підставою дляненависті . Інакше нам доведеться стверджувати, що узвичаєні відмінності між людьми (а, як відомо, в світі немає двох цілковито однакових людей) з усією необхідністю й закономірністю формують ауру всезагальної ненависті й протистояння. Одначе, це очевидний нонсенс, оскільки такий стан речей зробив би неможливим сам феномен існування будь-якої суспільності.

Ми, навпаки, вважаємо, що фактор відмінності – фундаментальна передумова Гармонії (всесвітньої, цивілізаційної, міжособистісної). Здається, Фрейд взагалі лукавив у тому випадку. Адже якраз йому було достеменно відомо, що потяг до смерті (Todestriebe) за допомогою витіснення (Verdrangung), заміщення (Ersetzung) і, нарешті, сублімації (Sublimierung) повністю врівноважується потягом до життя (Lebenstriebe).

Загалом висвітлення механізму функціонування (досягнення внутрішньої єдності) ідеолоґії дозволяє спростувати закиди в “експансіоністсько-тоталітаристських потягненнях“ кожної світоглядно-орієнтаційної доктрини. В іудеїв, наприклад, є популярне монотеїстичне гасло: Шема, Ісраел, Адонай, Ілохену, Адонай ехад . Слово “ехад“ означає “один“. У цьому слові – корінь єдності Ієгови; те, на чому вибудована вся філософія іудаїзму.

Але яка природа цієї єдності, чи є вона абсолютною? Відповідь дає наступний фраґмент: Мойсей послав 12 розвідників у долину Ханаан, ті повернулись, принісши величезне гроно винограду (“Ешкол Ехад“ – “одне гроно“). Але оскільки тисячі виноградин не могли сформувати абсолютну єдність, поєднавшись в одну велику виноградину, то мова може йти, звичайно, лише про композиційну єдність.

Необхідність інтерпретувати національну, культурну, світоглядну єдність як єдність композиційну підтверджується багатьма іншими прикладами з іудаїзму. Так, в ті часи 400 тисяч воюючих ізраїльтян були згуртовані “як одна людина“ (древньоєврейською “Іш Ехад“). У даному випадку також йдеться про композиційну єдність, коли тисячі діють як один, залишаючись кожен собою.

Підхід до теорії й практики функціонування ідеолоґії з позицій композиційної єдності є, на нашу думку, вкрай необхідним. Він знімає параноїдальні закиди ідеолоґії в її нібито нестримному бажанні підім'яти під себе все духовне життя суспільства, privacy1 кожної людини. Якщо композиційна єдність буде визнана ключовим принципом формування самої ідеолоґії, її ставлення до проблематики суспільного структурування, то ідеолоґія перетвориться з якогось тоталітарного монстра в систему загальноприйнятних “правил гри“, котрі реґламентуватимуть теперішні суспільні взаємини й окреслюватимуть напрямок майбутньої еволюції соціуму на шляху гармонійного поєднання інтересів суспільства й особи.

За цих умов ідеолоґія (Національна Ідея) може стати орґанічним доповненням Основного Закону – Конституції. Якщо Конституція відображає рамки, межі функціонування соціуму, то ідеолоґія (Національна Ідея, Українська Ідея) покликана з'ясувати найоптимальніший, найперспективніший напрямок еволюціонування суспільства. Якщо Конституція фіксує необхідну статику щоденного самовідтворення держави, то ідеолоґія окреслюватимединаміку розгортання українського фактора в часі та просторі.

* * *

Скільки б не переконували, що свобода – усвідомлена необхідність, все-таки визнаємо: найчастіше вона буваєнеусвідомленою. А для декого вона не входить навіть до переліку необхідностей. Це стосується доволі великих груп, іноді цілих етносів, зокрема, так званих “недержавних етносів“, себто тих, що не прагнуть державності. Україна повинна закріпити свою свободу в якості ключового елемента Української Ідеї, якщо, звичайно, для неї такі атрибути суспільного буття як державність, свобода й демократія є факторами життєвої необхідності та соціального проґресу. Слід також мати на увазі, що історію творять соціальні суб'єкти, які прагнуть реалізувати свої інтереси, сформульовані в ідеях та світоглядах. За умови відсутності визначальної світоглядно-ідеолоґічної парадиґми автоматично розсипається весь ланцюг: це означає, по-перше, відсутність довготривалих інтересів, по-друге, квазісоціальність суб'єктів, по-третє, відсутність власної історії. В результаті народ стає об'єктом (не суб'єктом!) чужої історії або, якщо й залишається суб'єктом, то не історії, а хіба що якоїсь хронолоґії. Й не більше. Таким чином, ми стоїмо перед доволі простим ментальним вибором, котрий у той же час залишається надзвичайно складним і неоднозначним з точки зору вольових, психолоґічних і етичних зусиль пересічного громадянина.

Та підозра й недовіра, що вкорінились стосовно ідеолоґічної проблематики на рівні масової свідомості, значною мірою завдячують також деінституціалізації – істотному послабленню соціальних інститутів і втраті ними довіри загалу. Ті точки державної опори, що покликані здійснювати поточну й перспективну політику, перестають виконувати (або ж виконують вкрай неефективно) свої основні функції, властиво, своє призначення –забезпечувати індивіда фундаментальними життєвими смислами й стабільністю існування. Це провокує кризу суб'єктивності, тотальну відчуженість і відстороненість: “Стабільна ідентичність виникає лише в результаті взаємодії зі стабільним соціальним контекстом, себто, зі структурованими стабільними соціальними інститутами“62.

Слід також мати на увазі, що “всезагальній (суспільній) моралі повинно бути відведене належне місце, оскількиніяке насилля не замінить моральних авторитетів як основи політичного порядку. А, значить, стабільність меґаструктури держави залежить від моральної підтримки інститутів і суспільних утворень, котрі знаходяться “під“ нею, тобто від “субінституціалізованої“ сфери. Всезагальну мораль не можна творити на підставі нестабільних, ненадійних умов окремих атомізованих індивідів. Саме з огляду на цю обставину очевидним є значення проміжних інститутів, малих груп як форм колективного життя“63.

Проводячи масштабну духовно-орієнтаційну реконструкцію соціуму, держава не повинна випускати з поля зору вищезазначені обставини. Вибудовуючи світоглядно-ідеолоґічну опору суспільства, вона також не може вдаватись до послуг довільних абстрактних принципів, інтерпретованих в якості фундаментальних положень по осягненню людського буття, позаяк останні вибудовують хіба що абстрактну картину людини. Нарешті, необхідно якомога повніше використовувати такий потужний механізм традиції як стереотипізація людської поведінки.

Українська Ідея (національна проґрама, доктрина тощо) покликана виробити визначальні для майбутнього українського самоздійснення імперативи. Вона не повинна перетворюватись на реєстр гучних і барвистих гасел, виссаних з пальця. Українська перспектива тільки виграє від того, що позбудеться ілюзій і хибних доктрин.

Українська Ідея не може обминати больових точок світоглядного самовизначення. Навпаки, вона мусить сформувати їх у насичених барвах сенсожиттєвої зваби. Українська Ідея, як і кожен світоглядний проект,покликана вживлювати в сучасне кволе, анемічне, етично й економічно обкрадене, ціннісно й орієнтаційно дезорієнтоване, здеґенероване, упосліджене українське суспільство досконалу, екзистенційно вартісну мотивацію.

Сповідування Української Ідеї не повинне скочуватись до рівня декадентського сектантства традиціоналістського, просвітницького чи романтичного ґатунку. Це надто вузький сектор обстрілу, щоб, користуючись його послугами, здобути перемогу в боротьбі за утвердження українського фактора.

Намагаючись з'ясувати животворчі витоки майбутнього українського самоздійснення, Степан Томашівський доречно застерігав від маніакальних спроб ідентифікувати українську національну ідею з постаттю якоїсь однієї людини мистецтва – зокрема, Шевченка. Якою б значною не була вага тієї постаті в мистецтві, однак намагання перенести частину її ваги в царину політичної думки є достеменною ознакою світоглядно-політичної дитинності, інфантильності, мрійливості й неосвіченості ініціаторів подібних “проектів“.

У результаті доходимо протилежних результатів: замість наповнення національної ідеї повновартісним змістом, відбувається її спростачення, профанація, зведення до чийогось персонального рівня. Нехай той рівень буде навіть дуже високим і непересічним, але все одно це гра на пониження рівня національної ідеї, бо, як помітили ще древньогрецькі філософи, якою б визначною не була постать окремої людини, вона, в кожнім разі, нижча власного ідеалу. А спроби помірятись висотою з ідеалом суспільним виглядають взагалі карикатурно. То ж не дивно, що Томашівський в'їдливо нагадував: “Назвати Шекспіра головним заступником англійської національної ідеї або Ґете – німецької! У розвинутих народів національна ідея твориться людьми діла, не слова, і як незавидна доля тих країн, де царем дитина, так і тих, що їм закони пишуть поети“64.

Звичайно, напрям ідеолоґічного вектора повинен стати результатом консенсусу. Інша річ, наскільки широким, представницьким та впливовим буде коло тих, хто залучений до консенсусу. Існує, наприклад, точка зору, згідно з якою національна ідея повинна узгоджуватись з інтересами всіх громадян нашої країни. Означене завдання настільки благородне, наскільки й нездійсненне,– адже, цілковита одностайність буває хіба що на цвинтарі. Насправді суспільний ідеал може не співпадати з інтересами (ідеалами) окремої особистості. Це природно, оскільки він – композиційна єдність інтересів усіх (переважної більшості) громадян соціуму. Мова, таким чином, може йти про бажану підтримку Національної Ідеї переважною більшістю громадян.

Ідеолоґія – це також один із механізмів трансляції духовно-культурних цінностей, що відтворює та екстраполює національно-культурний код на сучасність і майбутнє. Доля будь-якої ідеї залежить від сприйняття й схвалення її індивідуальним розумом та серцем. Залежно від того, яка уява формується певною політичною силою, елітою чи кланом про саму потребу ідеолоґії як дійового (можливо, навіть, визначального) елемента консолідації суспільства, можна зробити висновок, наскільки дана політична сила (еліта, клан) зацікавлені в самій консолідації суспільства. Зрозуміло, якщо в суспільстві, сконсолідованому на підставі узгоджених векторів спільної соціально-політичної та духовно-аксіолоґічної еволюції, якійсь політичній силі нічого “не світить“, якщо така сила найбільш впевнено почувається в непевній і каламутній суспільній атмосфері, то вона, природно, реанімовуватиме будь-які “арґументи“ на користь “шкідливості“, “непотрібності“ чи хоча б “несвоєчасності“ пошуків ідеолоґічної консолідації соціуму.

На українському ґрунті цей потяг до каламутних вод окреслюється надзвичайно рельєфно і своєю з'явою завдячує невідповідності політичної еліти глибинним сутнісно-функціональним вимогам. Орест Субтельний так тлумачить стан справ: “Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це означало, що українці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкви й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства“65.

Такий причинно-наслідковий зв'язок, певною мірою, пояснює, чому сучасні можновладці уникають, як чорт ладану, розвалковувань на теми елітаризму, адже неминуче з'ясується їх коренева невідповідність тому прошарку політичної еліти, до якого вони тимчасово належать.

Вмирає нація, а ви,

Півшахраї й напівпоети,

Тихенько живете, мов крети,

Попід коріннячком трави.66

Існує дещо парадоксальна істина, згідно з якою кожен світоглядно-орієнтаційний, аксіолоґічний, ідеолоґічний і загалом духовний проект спростовується й сходить з цивілізаційної арени не внаслідок зовнішніх інвазій, несприятливої кон'юнктури чи природних катаклізмів, а лише в результаті вичерпання внутрішнього потенціалу. Герберт Маркузе писав з цього приводу в “Одномірній людині“: “Арістотелівська наука була спростована на підставі її власних досягнень; і якщо капіталізм буде усунутий комунізмом, то це відбудеться також завдяки його власним досягненням“67.

Будучи фактором світоглядно-політичного самовизначення народу, Українська Ідея, природно, десятиліттями зазнавала утисків і репресій з боку експансіоністськи налаштованих сусідів. Але якими б відчутними не були рани, нанесені минулим, вони не в змозі протистояти відродженню й реконструкції Української Справи, аж поки остання не переросте саме себе якісно, орґанічно. Зрештою, це сценарій не найближчого майбутнього. На сьогодні більш правдоподібною й прикрою залишається друга можливість – Українська Ідея перегорне останню сторінку, не зумівши вчасно дати адекватні й переконливі відповіді на виклики швидкоплинного часу.

Атрибути української історичної вдачі на кшталт тризубу чи жовто-блакитного прапора хоч потихеньку й закріплюються в країні зупиненого часу, але функціонують радше в якості декору, аніж природного елемента соціального середовища. Загалом це найдешевше – поміняти прапори чи таблички. Якби така процедура виявилась дещо більш затратною чи вимагала б певної внутрішньо-психолоґічної перебудови й катарсису, то не було б і цих профанаційних “новацій“.

Сучасний стан української державності (точніше, державності під умовною назвою “Україна“) насправді є чимось перпендикулярним до Української Ідеї. Якби не зовнішня позірна схожість тризуба й кольору державного прапора, то теперішня формально українська державність взагалі була б стосовно до Української Ідеї мимобіжною прямою.

Всі ці палаци з піску на ім'я Україна пропадуть пропадом, якщо не будуть просочені міцним клеєм спільного перспективного проекту на ім'я Національна Ідея. Зрештою, це зауваження, здається, не стосується сучасної української влади, адже вона перебуває в полоні цілковито згубних стереотипів. А “для нової музики потрібні й вуха нові. І нове сумління, щоб почути досі німу істину“68.

Ми повинні нарешті “зрозуміти ідеали включно з тими, котрі належать світським ідеолоґіям, як відображення однієї й тієї ж людської потреби, і мусимо формувати про них свою думку, виходячи з їх істинності, спроможності розкрити людські сили й стати реальною відповіддю на потребу людини в рівновазі й гармонії її світу“ (виділення наше.– Авт.)69.

Що ж до Української Ідеї, то вона покликана віднайти й практично втілити золотий перетин перспективності українського здійснення, його широкоформатності, масштабності та конкретних щоденних проблем. Сьогочасні, теперішні потреби під омофором Української Ідеї слід гармонійно узгодити з горизонтом далекої перспективи. Пройтись тонким льодом такої діалектики – одночасно ризикована справа й неухильна необхідність. Звести різновеликі дроби цієї діалектики до спільного знаменника – Української Ідеї – умова утвердження українського фактора в загальноцивілізаційному контексті.

Ідеолоґічна складова політичних та економічних реформ в Україні

Розділ III.

Протягом десятків років панівною ідеолоґічною домінантою “незворотного проґресу“ соціалістичного суспільства, яке нібито поступово трансформовувалось у комунізм, залишалась марксистська ідеолоґія в радикальній марксистсько-ленінсько-сталінській формі, що стала однією з різновидностей тоталітарної ідеолоґії. Коли до середини 80-х років ХХ століття всезагальність кризи цієї ідеолоґії виявилась очевидною, а пропонований шлях розвитку тупиковим, то перед соціолоґами, політолоґами, економістами й взагалі суспільствознавцями постав новий вибір.

Одна група суспільствознавців пішла старим шляхом – чи то з причин впертості, чи то з фанатизму, чи з огляду на віру в утопічний ідеал “рівності“, який ефективно експлуатувався марксизмом протягом 150 років. Інша групавіддала перевагу ревізії марксизму-ленінізму й пошуку “людського обличчя“ соціалізму, що знайшло своє відображення в концепціях єврокомунізму, демократичного соціалізму, неонепу (йдеться про повернення до “справжнього“ Леніна). Фактично висувалась ідея багатоваріантності соціалізму, при цьому натякалось, що оптимальна модель ще не віднайдена. Звідси – заманливі перспективи й інтенції розвитку. І такий підхід справді має право на існування, якщо, звичайно, він щирий і етичний. Питання практично впирається у фундаментальну проблему моралі. Йдеться про те, яку індивідуальну та суспільну мету слід вважати виправданою і чим кожна з них відрізняється від інших. Третя група почала інтенсивні пошуки серед інших ідеолоґій – соціал-реформістської, ліберальної, консервативної, націоналістичної та інших. Отже, переважав плюралістичний підхід до ідеолоґій. Робився висновок, що альтернативи західним моделям суспільного розвитку не існує, потрібно лише зробити вибір серед ідеолоґічних детермінант західних моделей. Тобто, ліберальна, консервативна, соціал-демократична чи якась інша теоретична система бралась за трансформаційну точку відліку для переходу від тоталітаризму до демократії.

Після кількох років незалежності й спроб проведення політичних та економічних реформ стало зрозуміло, що переваги на боці третьої групи реформаторів. Але “в чистому вигляді“ не була прийнята жодна із західних ідеолоґій. Постійно відбувалося творення ідеолоґічних конґломератів. Звичайно, можна доводити, що плюралістичний ідеолоґічний підхід проґресивніший, ніж моноідеолоґічний. Але постає питання про певну домінанту в цьому ідеолоґічному конґломераті. Поки що такої домінанти немає. Все відбувається за схемою: реформи – контрреформи. Прибічники реформ – проґресисти, прихильники ж контрреформ – консерватори, реакціонери.

До певної міри такий критерій прийнятний. Але визріває проблема мети й засобів досягнення реформ. До того часу, поки ми не визначимось з цим питанням, поділ на реформаторів та контрреформаторів залишатиметься доволі умовним.

Реформатори найчастіше говорять про входження в цивілізацію, де панують пріоритет загальнолюдських цінностей і західний спосіб життя. Прикро, але це також лише гасло. Адже ідеолоґи комунізму (й радянського соціалізму в тому числі) наполягали, що проповідувані ними цінності також найпроґресивніші й, звичайно ж, загальнолюдські. Західний спосіб життя (західна цивілізація) за своєю структурою неоднорідний і має яскраво окреслений національний характер. Спосіб життя французів та англійців аж ніяк не ідентичний. Тому співвідношення “загальнолюдське – національне“ не коррелюється зі схемою “реформісти – контрреформісти“.

Ми не заперечуємо значення нових ідеолоґічних підходів до реформ. Важливо інше: щоб новий, реформістський підхід не виявився споглядальним і одностороннім. Ореол святості над західними цінностями не повинен затіняти споконвічні обереги українського способу життя, якщо ці цінності сприяють утвердженню державності України, розвитку системи розумних потреб особи й суспільства, формуванню освіченої й моральної особистості. Таким чином, мова йде не стільки про дилему вибору “Захід чи Схід“, скільки про доконану необхідність запозичити раціональне й життєздатне звідусюди.

Сьогодні гостро постала теоретична й практична проблема відповіді на ідеолоґічний “виклик часу“ – вироблення перспективного й плідного підходу до оцінки української історії й незалежної, самостійної ідеолоґічної та політичної позиції в питанні оцінки шляхів і засобів розвитку України – можливо, в різних варіантах в залежності від спрямованості інтересів політичних та економічних сил. Зіткнення точок зору щодо сучасних змін в Україні, з одного боку, як неґативних, котрі нібито стали результатом дій демократів і західних фінансово-промислових інституцій, а з іншого,– як такої ж цілковито неґативної оцінки тоталітарного минулого України, поки що не призвели до народження нової конструктивної якості.

Демократія справді створює можливості для незалежності й проґресивного розвитку України. Але постає запитання: як найкраще скористатися цими можливостями, зберігши позитивну спадкоємність розвитку й одночасно подолавши неґативну? Чи так уже необхідно в усьому наслідувати Захід під час переходу від одного типу переконань і вірувань до іншого? Чи варто тягнути минуле в майбутнє? Нагальна потреба дати відповіді на ці запитання ставить перед необхідністю пошуку нових парадиґм ідеолоґічних перетворень.

Разом з тим слід визнати, що навіть чіткі й вичерпні відповіді на ці запитання ще не проясняють проблематику: чи є проґрес у нашому розвитку? Чи, може, ми реґресуємо? Чи продовжуємо ми залишатись лише об'єктом історії, як і всі слаборозвинуті держави? Чи все-таки в нас непогані шанси стати суб'єктом історичного процесу?

Ризикнемо стверджувати, що проґрес у нашому розвитку є, хоч і ледь помітний, а суб'єктом історії Україна може стати головним чином у результаті успішного становлення й розвитку державності.

Катастрофа СРСР ініціювала кризові – економічні, політичні, ідеолоґічні, етичні – явища в Україні. Відсутність досвіду державного будівництва, поляризація суспільства та кримінальна революція динамізували зазначені вияви загальної кризи суспільства. Перед суспільною думкою України постало завдання – розробити філософію нової історії України, спроможну дати відповіді на ті фундаментальні запитання, що їх ми зазначили вище, і вказати шляхи виходу із всезагальної суспільної кризи.

Треба зауважити, що “вселенські плачі“ за Україною як з боку прихильників минулого, так і пророків майбутнього, мають підстави, хоча і не визначальні. Адже кожне суспільство переживає кризу. Згадаймо хоча б кризу 30-х років ХХ століття в США, до того часу загалом процвітаючої держави. Суттєво інше: ще ніколи “плач“ не виводив з кризи. Відплакавши, необхідно було відмобілізовуватись, визначати мету й працювати над її втіленням.

Визнаємо: сьогодні відсутні вагомі підстави для того, щоб інтерпретувати західну цивілізацію як “вінець творіння“. Ще менше підстав вважати радянський соціалізм “золотим віком“ українського, російського чи будь-якого іншого з народів колишнього Радянського Союзу. На сьогодні мета всесвітньої історії так і залишається нез'ясованою. Навіть сформульована як гармонійний розвиток людини, вона все-таки проблематична, оскільки критерії “гармонійного розвитку людини“ – величина змінна. Найвірогідніше, мета історії людства полягає в саморозвитку, коли будь-яка конкретна мета залишається ланкою нескінченного ланцюга, якщо, звичайно, людство не вичерпає свій саморозвиток самогубством.

Єдність історії людства не заперечує багатоманітності її виявів та процесів. Нації, цивілізації, держави, типи культур виникають, розвиваються, переходять в нові якості або гинуть. Теорії цивілізацій, суспільно-економічних формацій та стадій розвитку з різних боків підходять до зображення історичного процесу. І якщо вони не зловживають абсолютизацією чи доґматизацією, то, правдоподібно, стають сходинками людської історії. Звичайно, як і всі суспільні теорії, вони модернізуються, старіють і вмирають. Одначе залишаються принципи світосприйняття, стиль світобачення й світоперетворення.

Ці теорії можуть лежати в основі класових, групових чи національних світоглядів, які формують ґлобальну систему метасвітогляду – системи осягнення світу й людини в ньому. Метасвітогляд (метафізика) – це широкоформатне й інтеґральне бачення людства та його складових – аж до окремої особистості, оцінка умов (природних, технолоґічних, інформаційних) існування й розвитку.

Першим типом такого метасвітогляду були реліґійні світогляди – християнські, буддистські, ісламські та деякі інші, які намагалися охопити думкою людство від моменту його створення й до його кінцевої мети. Так звані наукові світогляди, що претендують на ґлобалізм (наприклад, марксизм), прагнуть спиратися на наукове підґрунтя, в тому числі й на ідеолоґічне. Класифікація світоглядів за принципом “матеріалістичні – ідеалістичні“ чи “реліґійні – атеїстичні“ має суто схоластично-споглядальний характер. У їх основі лежать недоведені теореми, які чомусь видаються за аксіоми. З одного боку, за основу береться матерія, хоча досі відсутні її визначення по суті, а не за поверховими характеристиками. З іншого боку,– Бог, існування якого не можна ні довести, ні спростувати, позаяк йдеться про різні сутності. Тому й утвердився спекулятивно-ідеолоґічний підхід, коли в інтересах класу, групи, еліти береться на озброєння той чи інший світогляд.

У цьому разі не має особливого значення тип метасвітогляду, оскільки головною метою аналізу є розвиток, трансформація суспільства та з'ясування, яким чином метасвітогляд впливає на реалізацію головних завдань розвитку. Реліґійний світогляд може надати суспільству величезний конструктивний потенціал, закликаючи людей до єдності, відмови від насилля, моральності думок і дій. Матеріалістичний, зокрема, марксистський світогляд, навпаки,– поляризує суспільство, посилює протистояння й конфліктність, руйнує мир і злагоду в суспільстві.

Потреба мирної трансформації України спонукає політиків до підтримки неконфліктних, конструктивних світоглядів. І в даному разі проблема “науковості – ненауковості“ вже відступає на другий план перед вузькопраґматичним, ідеолоґічно доцільним підходом. Лідер держави, будучи в душі атеїстом, може взяти на озброєння реліґійний світогляд і піти на союз із церквами, якщо, звичайно, вважатиме такий крок вигідним для держави й для себе особисто. І справа не в тому, що “політика – брудна справа“. Річ у тім, що фундаментальний інтерес суспільства й держави, безперечно, домінує над інтересами лідера, змушеного грати за жорстко реґламентованою політичною схемою.

Абстрактні розмірковування про тенденції історичного процесу, про самоцінність особистості досить часто відсуваються на другий план, коли мова заходить про виживання нації, народності, покоління. Наскільки б переконливою й привабливою не була теорія історичного процесу чи філософія історії Маркса, вони відкидаються, якщо парадиґмально-проектна діяльність класів, груп і партій, які взяли на озброєння марксистський світогляд і створили вузькокласову, антаґоністичну ідеолоґію, дає більше неґативних результатів, ніж позитивних. Пам'ятаєте,дерева пізнаються за плодами їхніми.

Парадиґма, за Платоном,– “висхідна модель“. Вона слугує засобом не лише пізнання, а й перетворення світу. Парадиґма містить у собі принцип самореалізації. Будучи сутністю ґносеолоґічною й онтолоґічною, вибрана пізнавальна парадиґма перевтілювається в проектну – стає засобом формування усвідомленої мети суб'єкта, мотивом і стимулом здійснення його намірів. Вказавши, наприклад, напрям політичних змін, аналітична парадиґма дає змогу розробити план дій по створенню нових матеріальних і духовних цінностей, які стали б спонукальним мотивом практичної діяльності.

Нині в Україні надзвичайно популярними є пошуки парадиґми переходу від одного типу мислення й світобачення до іншого, від одного типу цивілізації до іншої, часто-густо інтерпретуючи цей перехід лише як входження в західну цивілізацію.

Справді, крах “російського комунізму“ й дискредитація марксистсько-ленінських ідей підірвали довіру до концепції творення нової цивілізації й переходу до етапу нібито “справжньої історії“. Слід зауважити, що ідея формування нової цивілізації на підставі синтезу (конверґенції) проґресивних західних і східних цінностей надзвичайно продуктивна, тоді як ідея переходу від “передісторії“ до “справжньої історії“ – деструктивна, безвідповідальна й аморальна.

Народи й держави народжувались, розвивались і гинули, тобто переживали свою історію. Те, що ця історія – драматична й неоднозначна – факт безперечний. Вважити ж, що їхнє минуле лише гній для якоїсь “справжньої“ історії,– цинічний глум. Справжня історія є реальністю для будь-якого народу й держави незалежно від історичної епохи. Можна говорити про стару й нову історію, про новітні тенденції історичного процесу, адже кожна тенденція при цьому дає свої результати, реалізуючи “мету“ саморозвитку. Прикметно, що ці результати можуть істотно відрізнятися від тих, що пропаґуються ідеолоґами.

Історія України є своєрідним ланцюгом різних тенденцій, де рух по спіралі й по колу взаємопереплетений. Досі домінує теза Гегеля, що історія насправді рухається по спіралі й кожний новий виток залишається при цьому відносно самостійним. У такій формулі, безперечно, присутній момент істини, особливо коли мати на увазі всесвітню історію, інколи занадто абстраґуючись, піднімаючись у височінь “цілісності вільного духу“ й іґноруючи конкретну історію низки “малих“ народів.

Розгляд історії в ґлобальному вимірі, звичайно, має право на існування. Але доволі часто за таким “надісторичним“ осмисленням, за метафілософією історії губиться конкретна історія не лише малих і середніх народів, а й великих, навіть цілих цивілізацій. Як, наприклад, витлумачити історію стародавнього Єгипту, Монголії середніх віків чи Київської Русі? Де початок їхньої історичної спіралі і який результат їхньої історії? Без конкретного аналізу відповіді на ці запитання дати неможливо.

Сьогодні в науці з новою силою вибухають дискусії з приводу критеріїв суспільного проґресу, мети проґресу й історії, визначення проґресивних і тупикових цивілізацій. І це в епоху, коли людство вийшло на рівень ґлобальної, космічної цивілізації,– цивілізації, що є єдністю багатоманітності. Дуже часто такі дискусії схоластичні, оскільки історія оцінюється з позицій сьогодення, а цивілізації натомість розвивалися зовсім в інші часи й за принципово інших умов. Крім того, європейські вчені ще й мають “європейське мислення“, яке необ'єктивно еґоцентричне стосовно інших типів мислення, як, зрештою, й “азіатське“ чи “африканське мислення“ еґоцентричне стосовно інших типів.

Історія й суспільний проґрес не збігаються. Суспільний проґрес може відставати чи обганяти історію. Наприклад, ядерна зброя та ядерна енерґетика є показниками науково-технічного проґресу, але постає питання: наскільки вони ефективні для суспільного проґресу й історії в цілому? Прикметно, що різноманітні пізнавальні та ідеолоґічні підходи нерідко дають протилежні висновки. Так, свого часу США та СРСР кожен по-своєму доводили, ніби їхня ядерна зброя слугує справі миру й суспільного проґресу, тоді як людство фактично стояло на межі ядерної війни.

Поняття “історія“ настільки багатозначне й поліфункціональне, що практично завжди можна знайти те чи інше виправдання його вживанню в різних (часто протилежних) значеннях. Немає однозначності і в інтерпретаціяхґлобального метасвітогляду людства як єдиної цивілізації, в якому сучасний світ і людина інтерпретуються в усій багатоманітності й багатовекторності вимірів, у взаємовідособлених і разом з тим жорстко інтеґрованих процесах. Одначе зберігається дещо спільне й усталене, що робить людину й людство родовою істотою, спроможною усвідомити себе і як особистість, і як світове співтовариство, осягнувши та виокремивши інтереси цього співтовариства у взаємовідносинах з інтересами особи. У такому разі проблему існування людства, держав, народів, особистостей можна усвідомлювати не лише з позицій потреб виживання, а й з точки зору інтелектуального та технічного проґресу, з огляду на сумісність розвитку природи, суспільства й особистості.

Природа давно вже не просто існує, а й розвивається в якості природних умов життя людства. Вона все частіше стає предметом споживання ззовні й деґрадації зсередини. І тут нічого не вдієш – людство, що змінюється, змінює й природу як середовище свого проживання.

Нова історія людства, або новий виток історії, відколи людство стало ґлобальною космічною силою, обирає нову мету свого розвитку. Звичайно, зацікавленість людства, втілена в пізнавальному інтересі, залишається потужним двигуном розвитку. Намагання проникнути в мікро- й макрокосмос підштовхують не лише науку і техніку, а й суспільний проґрес, Історію з великої літери. Разом з тим людство багато віків тому висунуло й гуманістичну мету розвитку – рух до такої асоціації людей, де вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх. Ця мета надихала багатьох людей, яких називають утопістами, просвітителями, соціалістами або просто мрійниками.

Зазначену ідею-мету взяли на озброєння й марксисти, які скомпрометували її ленінсько-сталінською тоталітарною практикою, коли “вільний розвиток кожного“ перетворився хіба що в ілюзію, тобто особистість зовсім не бралась до уваги. Нині настав час звільнити цю мету від сторонніх нашарувань і спотворень, аби вона стала реальною метою людства.

Прорив України до нового витка історії, до загальноприйнятного шляху розвитку відбувається в надзвичайно складних умовах. Протягом кількох століть український народ відтіснявся на манівці історії, був “позаісторичним народом“. Нині він отримав шанс стати “історичним народом“, творцем власної історії й співтворцем всесвітньої історії. При цьому Україна повинна здійснити ґлобальне двоєдине завдання: стати суб'єктом історії та суспільного проґресу. Стати суб'єктом історії – означає спрямувати розвиток країни на забезпечення розвитку вільної особистості. Стати суб'єктом суспільного проґресу – це рівнозначно забезпеченню певної якості соціального життя, трансформації політичного устрою, розвитку новітніх технолоґій. Успішно виконавши це завдання, ми прискоримо взаємодію своєї мікроцивілізації (в межах однієї країни) з іншими цивілізаціями різних рівнів, увійдемо в ґлобальну людську цивілізацію як рівні серед рівних. Завдяки взаємодії цивілізацій між ними відбувається обмін ідеями, знаннями, нормами, тобто всім тим, що ми називаємо духовними й матеріальними цінностями.

Поряд із здійсненням зазначеного ґлобального завдання вченим і суспільним діячам необхідно ретельніше розглянути саме поняття “людина“ й чіткіше визначити межі поняття “особистість“. Протягом тривалого часу пануюче визначення особистості як поєднання (сукупності) суспільних відносин нині піддається обґрунтованій критиці, позаяк “реальному соціалізму“ на цьому ідеолоґічному фундаменті сформувати гармонійно розвинену особистість не вдалося.

Безперечно, суспільний устрій і суспільні відносини впливають на процес формування особистості. Але наскільки суттєвим і визначальним є цей вплив? Чому однотипні особистості, що розвиваються в однакових суспільних умовах чи сім'ях, бувають нерідко цілковито протилежними – одні благородними й працьовитими, а інші – еґоїстичними, жорстокими й лінивими?

На противагу сльозливо-сентиментальним тлумаченням суті людини як осердя добра визнаємо, що людина від появи на світ є представником тваринного світу. Це означає, що з неї однаковою мірою може розвинутись або цивілізована особистість, або звір. Біблія, оповідаючи про життя чотирьох перших людей на Землі – Адама, Єви та їхніх дітей Каїна й Авеля,– дає зрозуміти, що зло у формі заздрощів проникло вже в першу сім'ю, і Каїн вбив брата свого Авеля (Буття, 4,8). Відтоді “каїни“ народжуються в усіх політичних та економічних системах.

Суспільні системи прагнуть “зреґулювати“ людину різними способами. Можна звести її до рівня “гвинтика“ й зняти з неї будь-яку відповідальність. У такому разі держава стає хазяїном не людини, а тварини, яка вміє говорити, при цьому цілковито визначаючи параметри буття цієї тварини, в усьому контролюючи її (тоталітарна держава). Можна шукати механізми плідного й гармонійного співіснування держави і людини, суспільства і особистості, суспільної і особистісної відповідальності. В цьому випадку з'являється можливість розвивати в людині все добре й обмежувати законом та нормами моралі все зле, “тваринне“.

Українська реґіональна цивілізація в ідеолоґічній сфері опинилась у складній ситуації вибору між Сходом і Заходом, як і постала перед необхідністю звільнення від ерзаців слов'янофільства, що найчастіше виступають у вигляді аґресивного русофільства. “Велика російська ідея“ була переважно східною й характеризувалась двома головними моментами: а) підпорядкуванням державних інтересів особистим, індивідуальним, деспотичним; б) переважанням емоційних, інтуїтивних механізмів мислення перед лоґічними й праґматичними (“загадкова російська душа“). Про це неодноразово вказували К. Кавєлін, І. Кірєєвскій, О. Хомяков, К. Аксаков та інші російські мислителі. В результаті особистісне пригнічувалось державним, а раціоналістична філософія відступала на другий план під натиском містики, месіанства, вселенства.

Спроби поєднати “східний“ державницький підхід до суспільства й людини із “західним“ волелюбним і акцентовано особистісним завжди закінчувались фіаско. Тому ті паростки свободи, які проникли в свідомість і спосіб життя росіян, легко викорчовувались. Так було після краху буржуазно-демократичної революції 1917 року, так найімовірніше буде й після руйнації комунізму на рубежі 90-х років. Сплеск демократії скоріше всього незабаром зійде нанівець. У результаті одвічні інстинкти Москви як тоталітарної держави знову торжествуватимуть, щоправда, вже не у вигляді комуністичної імперії, а у формі націонал-імперіалізму з домінацією тоталітарної держави, що спирається на військову силу й інстинкти рабства, на віру в царя, диктатора чи батька нації та на відверто імперіалістичну ідею під месіанськими гаслами порятунку людства або, принаймні, слов'янства.

Одним з найважливіших завдань ідеолоґічного процесу в незалежній Україні є подолання давньої суперечки між західниками та слов'янофілами (як правило, євразійцями). Прикметно, що це подолання повинно бути специфічним. Адже річ не лише в тому, щоб обрати в якості чіткої орієнтації західні цінності свободи, поваги до особи й права, а й водночас не знехтувати ідеєю колективізму, яка має глибоке коріння в Україні. Звичайно, ні про який специфічний “російський шлях розвитку“ чи “слов'янський“ і мови бути не може. Україна покликана стати частиною світової цивілізації, не протиставляючи свій “український шлях“ загальному напрямку розвитку людства.

Найбільш складним моментом пошуків у сфері української національної, державної, виховної ідеї буде не стільки вибір на користь свободи й пріоритетності інтересів особистості, скільки відхід від провокативної ідеї російського панславізму, який продовжує маскуватися під інтернаціоналізм, більшовизм, братерство народів тощо. Особливо небезпечна для української державності приваблива за формою, але ілюзорна й фатальна за змістом ідеолоґема “братерства народів“.

Світ знає десятки прикладів, коли на спільному етнічному ґрунті утворювались окремі нації й держави, однак немає доказів, що відносини між такими державами й націями гірші або кращі, ніж між етнічно далекими. Візьмемо для прикладу взаємини між тюркськими національними державами, арабськими, латиноамериканськими або слов'янськими. Тут є все: війни, союзи, співробітництво, інтриґи, ворожнеча. Як тільки держава сформовується, вона відразу набуває власних державних інтересів і мусить їх відстоювати. При цьому можна йти на гнучкі компроміси, але щоб приносити в жертву державні інтереси,– це неймовірно.

Термін “братерство народів“ не більше як образний вислів публіцистів, пропаґандистів чи політичних шарлатанів. Крім того, за даними досліджень з суспільної психолоґії та з психолоґії сім'ї, відомо, що найгостріші конфлікти виникають саме в “родинних“ групах – чи то з причин поділу майна, землі, чи то з реліґійної або особистої несумісності. Пригадайте: давньоруські та російські князі з особливим “натхненням“ знищували саме своїх родичів та їхні князівства.

Подібна ситуація спостерігається і в реліґійній сфері. Сутички, конфлікти та кровопролитні війни всередині християнського чи мусульманського світу стали фактом не менш доконаним, ніж між християнами та мусульманами.

За великим рахунком, ідеї слов'янського “братерства народів“ чи “єдиного економічного простору СНД“ є тривіальними міфами. І цілком зрозуміло, чому ці міфи з таким ентузіазмом підтримує пропаґандистський апарат Росії. Небезпека в іншому: цілком імовірне бажання Москви в найближчому майбутньому поєднати міф з “великою“ месіанською ідеєю Росії в нових умовах. Адже досі не поховані небезпечні ілюзії, ніби Росія (навіть в рамках СРСР) може привести народи до нової проґресивної світобудови. Звідси й претензії нової влади Росії на “особливі“ інтереси на теренах колишнього СРСР, на обов'язкову участь у розв'язанні всіх без винятку конфліктів, звідси декларації про велич Росії чи хоча б про відродження колишньої величі.

Об'єктивні дослідження (в тому числі й російських учених) показують, що Росія не володіє необхідним потенціалом для виходу на рівень передових технолоґій чи пристойної якості життя. Про це свідчить сукупність таких ключових параметрів як ефективна площа сільськогосподарських угідь, відтворення населення, споживання енерґії на душу населення, психолоґічні стереотипи витрат сировини тощо.

З цього приводу авторитетний експерт Російської Академії наук В. Клименко робить такий висновок: “Якщо встановлені закономірності правильні протягом усього періоду нової історії, а він не може закінчитися раніше завершення демоґрафічної, енерґетичної та еколоґічної стабілізації, на це піде не менше 200 років, то Росія НІКОЛИ не стане розвинутою державою. Як би добре, правильно й довго не здійснювались у ній перетворення (згадайте, скільки їх уже було з початку індустріальної епохи!), нас, у будь-якому разі, чекає тупик у кінці тунелю реформ“70.

Будь-які поради з українського боку сприймаються в Росії зі стійкою відразою: мовляв, яйця курку не вчать. Однак, по-перше, з боку видніше, а, по-друге, ще не відомо, хто курка, а хто яйце. Тому ризикнемо в м'якій формі подати фактори, прийнятні для тієї частини російської еліти, котра спроможна думати самостійно.

1. Комуністичний режим, що існував у СРСР, програв не лише ідеолоґічну й психолоґічну війну із Заходом, а й технолоґічне змагання. В той час, коли комуністи плескали язиками про “поєднання досягнень науково-технічної революції з перевагами соціалізму“ й відсилали при цьому науково-технічну інтеліґенцію на ручне прополювання й збирання сільськогосподарського врожаю, Захід науково-технічну революцію справді здійснив. Росія як правонаступник комуністичного режиму разом з майном колишнього СРСР отримала в спадок і науково-технічну відсталість. Сьогодні в жодній галузі виробництва, науки чи освіти Росія не має хоч би приблизної відповідності найвищому світовому рівню. Росія поступово, але невпинно перетворюється з імперії в ресурсну напівколонію. Наприклад, експорт енерґоресурсів у 1996 році перевищив 31% їхнього видобутку. Це в 1,8 раза більше, ніж на початку 80-х років. І справа тут не лише в інтересах компрадорської буржуазії Росії. Це природна історична тенденція, обумовлена технолоґічною та соціальною відсталістю. Якщо раніше експорт енерґоносіїв дозволяв підтримувати видимість добробуту в СРСР, то нині, з причин масового розкрадання владною елітою Росії, навіть підвищення експорту не дає змоги створити окозамилювальний ефект результативності реформ. Ця мета ще якось з горем пополам досягається в Москві, Петербурзі й Нижньому Новгороді. Решта Росії бідує більше, ніж Україна, хоча остання й змушена витрачати ґіґантські кошти на закупівлю енерґоносіїв у тієї ж Росії.

2. Міф про “Велику Росію“, про її швидке відродження – це соціально-політична й ідеолоґічна демаґоґія, що не має під собою ніякого поважного фундаменту. Росія буде змушена й надалі виходити з Центральної Азії, Кавказу, інших реґіонів у свої природні кордони, які вона ще зможе якось захистити економічно й політично. Одним з її найважливіших завдань залишається консолідація Російської держави, недопущення її розпаду чи перетворення ще в одну “співдружність незалежних держав“. Якщо владна еліта здійснюватиме цю консолідацію шляхом пошуку зовнішнього ворога й ведення воєн із сусідами, то бажано тримати в пам'яті уроки таких воєн з Японією (1904–1905 роки), з Угорщиною (1956 рік), з Чехословаччиною (1968 рік), з Афґаністаном, Чечнею та іншими державами й народами. Видимість близької перемоги врешті-решт оберталась нищівною історичною поразкою.

3. Об'єктивно Росія – країна, що розвивається. Нагальною потребою цієї держави залишається необхідність оволодіння досягненнями сучасної світової цивілізації й піднесення життєвого рівня населення. Потреба ґрандіозна й благородна. Її успіх залежить від того, наскільки Москва зніме з себе тягар месіанської ідеї “третього Риму“ й “проґресивного аванґарда людства“. Слід мати на увазі, що цей тягар підірвав сили не лише Росії, а й усього СРСР. Спроби виступити світочем проґресу в той час, як власне населення перебивається з хліба на воду, приречені на невдачу, навіть якщо розмахувати ядерними ракетами. Між іншим, якщо вже мова зайшла про ракети, то немає ніяких ґарантій, що за такого рівня науки й техніки років через 10–15 хоч якась з них підніметься в повітря. Найімовірніше, що вони повторять епопею радянських і російських запусків супутників на Марс, коли з двадцяти спроб лише 10% були частково вдалими, а решта замість Марса знайшли свій безславний фініш у морях і океанах Землі.

Як відомо, “героїчні“ досягнення Росії випадають на ті часи, коли успіх забезпечувався “гарматним м'ясом“. Прорив у космос на початку 60-х років був поодиноким випадком, коли напіввідстала наука й технолоґія змогли забезпечити результат за рахунок безпрецедентної концентрації зусиль промисловості та інтелекту країни. І от уже протягом сорока років у цій сфері здаються позиції. Сучасний космічний імідж Росії підтримується примітивним тюремним ув'язненням на тривалі строки російських космонавтів. Ото вже дійсно хто заслуговує на повагу! Адже вони летять у недосконалих, небезпечних ракетах, повертаються у відсталу некомфортабельну тюрму, аби тільки підтримати космічний престиж держави. Хоча тюрма залишається тюрмою, так що питання мотивації ув'язнених є другорядним, якщо там взагалі хоч якась мотивація має місце.

4. У світі вже давно панує приваблива для пересічного громадянина ідея – особиста свобода в межах гуманного закону й особистий добробут у благополучній державі. Якщо Росія обере таку ідею в якості своєї мети, то для її народу це буде більш продуктивно, ніж тисячі месіанських прожектів.

Кожен слов'янський народ шукає свій шлях у майбутнє. Технолоґічно відстала, нестабільна Росія не може бути ні маяком проґресу, ні центром нового світопорядку. Вона приваблює хіба що дешевшою сировиною та робочою силою.

Зрозуміло, що ідеї про “винятковість“ Росії, про її “всесвітню місію“ будуть повторюватися і новими російськими націоналістами, і новими слов'янофілами, і новими прихильниками євразійської ідеї. Але все це тільки слова. Фактом залишається те, що Росія – східна околиця Європи й північна частина Азії. Цим євразійським відтинком вона обмежується, і в цих межах їй розвиватися. Після виходу з Російської імперії Балтійських держав, Білорусі1, України, країн Центральної Азії та Кавказу відбувся значний зсув Росії в азіатський простір – Росія стала по-справжньому євразійською державою. Інституції й традиції цієї держави вороже налаштовані до західних норм і цінностей. Поки що росіяни не дуже це усвідомлюють. Але згодом вони погодяться з цим фактом і почнуть активніше шукати шляхи проґресивного розвитку на маґістральних напрямах розгортання людської цивілізації.

Більшості населення України буде важко звільнитися від месіанських великоросійських та комуністичних ідей. Для цього потрібні час і успішні реформи. Разом з тим значна частина інтелектуальної еліти України розуміє, що майбутнє за “великою ідеєю“ масового споживання та індивідуальної свободи. Гасло “особиста свобода – в рамках гуманного закону, особистий добробут – в благополучній країні“ має бути переведене зі сфери ідеолоґії в сферу політичної та економічної практики.

Об'єктивні закони трансформації людства дійсно існують. Суб'єктивні ж наміри нав'язати йому неприродні норми мислення та життєдіяльності призводять, як правило, до поразки суб'єктивістів. Відхід України від суб'єктивних ідеолоґем “третього Риму“ необоротно призведе до руйнації “залізної завіси“, яка століттями відгороджувала Україну від світової цивілізації. Слідування об'єктивним законам – тенденція природна й перспективна. Спротив їм – безвідповідальний і небезпечний. Адже йти шляхом, який виявився тупиковим і не витримав випробування практикою,– означає поставити під удар майбутнє народу України.

Вибір майбутнього України значною мірою залежить від розв'язання проблеми, яку політики різних рангів зводять до запитання: що будуємо і куди йдемо? Розглянемо наявні теоретичні та практичні альтернативи.

КАПІТАЛІСТИЧНА АЛЬТЕРНАТИВА ПОСТСОЦІАЛІЗМУ РАДЯНСЬКОГО ЗРАЗКА

Якщо більшовицький, радянський соціалізм – це тупиковий шлях та історична помилка, то чи треба пострадянським державам повертатися до капіталізму, який нібито є “магістральним шляхом розвитку“? На нашу думку, такий висновок є дещо помилковим. Мова не повинна йти про повернення до капіталізму.

Капіталізм розвивався за своїми власними законами й зазнав істотних трансформацій за двома ключовими напрямами, перетворившись: а) в так званий “народний капіталізм“, від якого вже відсічені експлуататорські крайнощі первісного капіталізму, так інтенсино розкритиковані К. Марксом і Ф. Енгельсом та їхніми послідовниками. Теоретики та практики “народного капіталізму“ виявились сприйнятливими до критики й створили суспільство споживання, де класові конфлікти втратили свою гостроту, а держава виступає в якості арбітра між різними прошарками й групами, проводячи патерналістську політику стосовно до соціальних аутсайдерів (США, Великобританія, Японія, Німеччина та інші); б) в “буржуазний соціалізм“, у якому віддана теоретична й практична данина соціалістичній ідеї і де фактично відбулась коверґенція капіталізму й соціалізму в соціал-демократичному й християнському варіантах (Швеція, Австралія, Норвеґія, Іспанія та інші).

Тому альтернативою “радянському соціалізму“ може бути хіба що нова конверґенція “народного капіталізму“, “буржуазного соціалізму“ та постсоціалістичних держав радянського зразка. В результаті нової конверґенції будуть сформовані суспільства, які виявляться не капіталістичними й не соціалістичними. Це будуть християнсько-соціальні, ісламо-соціальні чи просто соціалізовані суспільства, в основі яких лежатимуть загальнолюдські цінності, що вкорінені в світових реліґіях, але реалізовані за нових історичних умов соціалізації суспільств високої технолоґічної культури.

Всесвітньо-історичне значення капіталізму й соціалізму якраз і полягає в тому, що вони через внутрішню трансформацію та взаємодію породжують нову якість. Говорити про перемогу соціалізму чи капіталізму некоректно, оскільки численні приклади невдач мають місце як з одного, так і з іншого боку. Соціалізм радянського зразка (пролетарсько-комуністичний) був лише одним з видів соціального експерименту, рішуче відкинутого історією. Між іншим, багато варіантів капіталістичних експериментів також не витримали випробувань історією. Згадаймо феодально-капіталістичні імперії Великобританії, Франції, Іспанії, Портуґалії; спроби США сформувати неоімперію (війни у В'єтнамі й Латинській Америці); фашистські режими Італії, Німеччини, Іспанії, Японії тощо.

КОМУНІСТИЧНА АЛЬТЕРНАТИВА ДЛЯ ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ І РЕШТИ СВІТУ

Комунізм не може бути лоґічним продовженням соціалізму, який існував у соціалістичному “таборі“, незалежно від того, яких би форм не набував тоталітарний більшовицький соціалізм. Це – реальність. Хоч і жорстка, але реальність. Комунізм же – ілюзія.

Комуністи пройшли весь шлях до кінця. Вони заборонили приватну власність, витіснили реліґію із суспільного життя, довели централізм до абсурду, запровадили “моральний кодекс будівника комунізму“, наказали особистості будь-що стати гармонійно розвиненою тощо. Але держава не відмирала, а посилювалась, продуктивність праці зростала вкрай повільно, не допомагали навіть репресії. Замість розвитку свобод встановився політичний режим тотального їх придушення. Результат нам уже відомий – крах тоталітарного, більшовицького соціалізму. Ніякий комунізм навіть не замаячів на горизонті. Однак експеримент, проведений більшовиками, маючи сотні неґативних наслідків, витворив і деякі позитивні. Зокрема, суспільна практика показала: якщо не вдається збудувати соціалізм “з людським обличчям“, то це обличчя обов'язково стане звірячим. І жодного іншого соціалізму за допомогою тоталітарного насилля збудувати неможливо.

Утопія чи ілюзія комунізму не така вже й безневинна. Адже утопічна ідея може втягнути в політичну та економічну орбіту своїх авантюр найширші народні маси. Довкола неї гуртуються групи жерців, пророків і катів, які знищують усіх, хто недостатньо в неї вірить. Навіть якщо утопічна ідея не реалізується, то її прихильники не бажають бачити принципової нездійсненності навіть тоді, коли це вже очевидно. Натомість звинувачують кого завгодно – несвідомий народ, вороже оточення, інколи своїх вождів, але тільки не ідею. В утопії, коли вона стає метою, між іншим, є все необхідне: псевдонауковий розрахунок і міф, підсвідома віра й пасивне очікування самореалізації утопії, надія й тупе слідування обраному хибному шляху.

Масштаби і зміст критичного сприйняття утопічних експериментів визначаються спроможністю суспільства до тверезої самооцінки та самопізнання, до об'єктивного ставлення до свого минулого, теперішнього і перспектив на майбутнє. У багатьох постсоціалістичних суспільствах, у тому числі і в Україні, ця спроможність тверезої й відповідальної оцінки пройденого шляху, на жаль, досить обмежена. Тому досі сфера колективної та індивідуальної свідомості залишається вразливою з боку зазіхань чергових утопій. Ситуація в сфері суспільної свідомості ускладнюється ще й тим, що під час криз і перехідних періодів до утопізму додаються сплески історичних, політичних та національних пересторог, ілюзій, самоспокус, пароксизмів, самозвинувачувань і мазохізму. Реальність в Україні яскраво свідчить про це.

В Україні на рубежі тисячоліть з'явилась небезпека формування й функціонування нової утопії. Існують групи політиків, які вважають, що Національна Ідея “вивезе“ Україну на маґістральні шляхи цивілізаційного розвитку. Справді, Національна Ідея – могутній локомотив історії. Свій руйнаційний та творчий потенціал вона найефективніше виявила в часи докорінних поворотів історії. Національна Ідея спроможна стати потужним мотивом і стимулом дій особистостей, соціальних груп і цілих народів. Але слід мати на увазі, що за революційним періодом завжди настають часи копіткої, наполегливої праці по налагоджуванню нової системи господарювання, налагодженню нової політичної системи суспільства, коли реґулятивний вплив Національної Ідеї суттєво знижується, а на передній план виходять орґанізаційні завдання, виконувати які, щоправда, без національно орієнтованої держави неможливо.

Сутність нової пропонованої утопії полягає в тому, що, не створивши національно орієнтованої української держави через рішучу її трансформацію зі старої якості в нову, значна частина націонал-патріотичних сил намагається вибудувати нове суспільство завдяки безпосередньому впливу на масову свідомість. Якщо держава не включена в цей процес, а часом навіть значною мірою протидіє йому, то про творення демократичного, правового суспільства годі й мріяти.

Після референдуму першого грудня 1991 року, коли більше 90% громадян України висловились за незалежність, слід було здійснити такий комплекс заходів, пов'язаних з державним будівництвом: 1) відразу після обрання Президента України обрати й новий парламент незалежної держави, який розпочав би літопис нової історії парламентаризму в Україні; 2) відправити уряд колишньої Радянської України у відставку й сформувати перший уряд незалежної України; 3) розпустити всі орґани радянської влади на реґіональному рівні й провести вибори в орґани самоуправління незалежної України. У цьому разі була б сформована національна державність – орґан економічної, політичної та культурної трансформації України. На жаль, не знайшлося політичних сил і рішучих лідерів, які здійснили б цю проґраму. Хоча актуальність значної частини зазначеної проґрами поза будь-якими сумнівами залишається в силі й сьогодні.

Досі в Україні тривають дискусії про величину впливу держави та про баланс сил державної влади й суспільства. Значна частина населення вбачає в державі чужу, корумповану силу, не довіряє державній владі, хоча і дотримується утопічного погляду, ніби винятково державними засобами можна створити нове громадянське суспільство. Між іншим, це типова утопія, поєднана з надією на мудрого вождя, авторитарного правителя, який, прийшовши до влади, все владнає справедливо й демократично. Державна влада дійсно може сприяти становленню громадянського суспільства, але без ініціативи народу “знизу“ її можливості обмежені.

Між можливостями демократичного реформування і участю сучасної держави в цих реформах – дистанція великої відстані. Дуже часто “партія влади“, тобто, державна бюрократія, гальмувала реформи, імітуючи їх. За умов такої ситуації, за контролю держави над системою виборів самі вибори мало що вирішували, а участь усіх верств українського населення в здійсненні владних повноважень залишалась вкрай низькою. Державна бюрократія не лише успішно пережила всі катаклізми 90-х років, а й з очевидною вигодою для себе продовжує використовувати результати політичних та економічних трансформацій. А що ж народ? Він поки що вочевидь не став суб'єктом історії нової України.

Сутність стратеґії конструктивних сил України може бути зведена до необхідності переходу від залишків пострадянського “тимчасового авторитаризму“ центральної (особливо виконавчої) влади до “постійної демократії“, в яку будуть інтенсино втягнуті реґіони та більшість населення.

Чим довше влада іґноруватиме цю необхідність, виявляючи волю лише до збереження status quo й досягнення своїх корпоративних цілей, тим інтенсивнішою ставатиме недовіра до влади.

Ґеополітична самоідентифікація України: пошуки тривають

Розділ IV.

Вранґель: Чи Україна – це поважно?

Cкоропадський: Цілком. Я от лише думаю,

з ким їй бути – зі Сходом чи з Заходом.

Останнім часом дещо згасла увага до проблем самоідентифікації українства, самоідентифікації України як молодої суверенної держави. Дехто це пов'язує з тим, що ця проблематика нібито несе на собі значний пласт спекулятивних нашарувань історичного, світоглядного й психолоґічного ґатунку.

Дійсно, подібні твердження не зовсім хибні. Так, зокрема, самоідентифікаційна проблематика практично не підпадає під принцип верифікації – підтвердити чи спростувати, що пропоноване самоототожнення сучасного українського суспільства з певними мотивами, цінностями, елементами національної вдачі є самоідентифікацією, тобто відтворенням питомо українських, аутентичних мотивів, цінностей, елементів, видається справою майже безнадійною. На тлі такої недонауковості виникають сумніви щодо самої доцільності застосування рафінованої конкретики поняття “самоідентифікація“ для дослідження абстракцій такого високого рівня як національна психолоґія, аксіолоґія, вдача, етична й естетична мотивація. Для з'ясування сутнісних параметрів зазначених метаабстракцій вочевидь недостатньо потенціалу поняття (чи навіть катеґорії) “самоідентифікація“.

І все ж, віднайдення власних перспективних алґоритмів історичної долі й призначення залишається проблемою нагальної необхідності, незалежно від того, якими термінами, поняттями й катеґоріями оперувати для з'ясування суті справи. Мав рацію Володимир Ковтун, коли писав: “Усі нерозв'язані проблеми українства відразу чи згодом зводяться до однієї нерозв'язаності – до браку уявлень про свою світову вісь, про нішу чи місце серед інших народів. Якесь інше пояснення алоґічності суджень і дій різних політичних сил, нехтування ними національних інтересів, вигоди, виграшу знайти не вдається“71.

Зрозуміло також, що суспільно-ґеоґрафічне (ґеополітичне) становище країни є одним з важливих факторів, котрі впливають чи навіть визначають політику держави. Іґнорування цього фактора неминуче призводить до фатальних прорахунків і помилок, які, в свою чергу, мостять шлях для національної катастрофи. Монтескьє якось помітив, що більшість катастроф на морі стала результатом не стільки незнання навіґації, скільки небажання дотримуватись прописних істин лоґіки. Нехтування очевидними постулатами лоґіки розвитку суспільства провокує катастрофи соціальні з аналоґічною невідпорністю.

Проблема самоідентифікації українства і самоідентифікації України як суверенної держави залишається чи не найтоншим місцем державницької української інженерії з часів проголошення незалежності. Причин такого status quo багато: вони і зовнішні, і внутрішні, і матеріальні, і духовно-психолоґічні. Хоча головною причиною, безперечно, слід визнати неготовність “довколаполітичної“ еліти України перших років незалежності не те що вирішити питання “української самоідентифікації“, а й хоча б поставити його, привернути до нього належну громадсько-політичну, господарсько-економічну та культурно-просвітницьку увагу.

Державні мужі України продовжують сором'язливо сторонитись цієї слизької проблематики, глибокомудро вважаючи, що якось воно буде, себто, дасть Бог день, дасть Бог і їжу. Не маючи нічого проти такого символу віри, хотілось би лишень нагадати, що, обираючи Президента, народ України хотів перестрахуватись на той випадок, коли Бог дасть день, а їжу дати забуде. Тут якраз і мав стати в нагоді другий Президент – людина, нібито далека від богословської риторики, від зловживань бутафорськими ефектами зміни ночі днем; людина праґматична, якачудово орієнтується в питаннях, що саме треба пересічному громадянину, і яка достеменно знає той шлях, котрий забезпечить своєчасне задоволення потреб громадянина, і до того ще й потреб у повному обсязі.

На цій стадії розміркувань у голові спливає єретична думка: якби народ знав, що майбутній Президент буде покладатись головним чином на волю Божу, то цей народ пішов би не на виборчі дільниці, а в церкву – попросити Бога не забувати як про день, так і про їжу. А то вийшло, як у тому класичному сумному українському анекдоті: і Бога не встигли попросити, і Президент не поспішає приємно здивувати успіхами у зміцненні й реконструкції хиткої та флеґматичної споруди української державності, посилаючись на те, що якось воно не зовсім етично дублювати функції Бога, бо це ж Бог має дати як день, так і їжу...

Від цих функціонерських “перепасовок“ у пересічного громадянина України голова починає йти обертом. Найслабші вдаються до гадання, правда, гадання не на кавовій гущі, а на склянці горілки; сильніші йдуть у церкву просити вибачення за те, що раніше віддавали перевагу виборчим дільницям; а найбільш загартовані й витривалі тактовно нагадують, що як одного разу Президента обрали, так іншого разу його не оберуть, а віддадуть перевагу комусь іншому, хто доведе, що буде відстоювати національні (себто державні) інтереси за будь-яких обставин – буде на те Божа ласка чи її не буде. Потреба в такому Президенті для цієї нещасної держави більш ніж очевидна. Можливо, навіть, що це буде останній шанс України – it!s a final countdown1, як резюмують у таких випадках американці.

Є сенс зауважити, що в середовищі політолоґів і культуролоґів відсутній усталений і остаточний погляд на проблему самоідентифікації людини, етносу, держави. Загалом усі погоджуються, що суттєвими складовими самоідентифікаційної ґенеалоґії є історичний, культуролоґічний, ціннісно-аксіолоґічний, мовно-лінґвістичний, господарсько-економічний, ґеополітичний та інші аспекти. Але яка питома вага кожного з цих аспектів у процесі самоідентифікації чи, тим більше, яка субординація – ось тут бере початок поле серйозних розбіжностей точок зору вчених, аналітиків, політичних діячів.

Хоча практично всі єдині в одному: залежно від конкретної країни, від її конкретно-історичних параметрів головними, домінантними в процесі самоідентифікації стають ті чи інші аспекти.

Що стосується сучасної України, то для неї найбільш нагальним є аспект орієнтаційний, причому це поняття слід розуміти як синтетично-інтеґративне. Воно утримує в собі і ґеополітичні потягнення, і ціннісні мотивації, і ставлення до своєї історичної долі, і ще низку параметрів. Введення орієнтаційного фактора значною мірою нівелює зазначені недоліки терміну “самоідентифікація“. Орієнтація є розширеним трактуванням самоідентифікації, котра занадто консервативна в сенсі смислового навантаження, чим суттєво сковує творчий потенціал аналітичного та синтетичного підходів. Очевидною перевагою розгляду самоідентифікаційної проблематики під кутом зору орієнталістики є уникнення жорстких вимог щодо міри ідентичності світоглядних, ґеополітичних, аксіолоґічних потягнень.

Які фактори та орієнтації повинні стати взірцем для самоздійснення України? Поки що суспільство не дало чіткої відповіді на це запитання. Хоча за умови певних несуттєвих застережень орієнтаційний аспект української самоідентифікації можна розділити на три частини.

Перший напрямок складає, так би мовити, рафіновано-самостійницька орієнтація, згідно з якою Україні доцільно зазнавати якомога меншого впливу як із Заходу, так і зі Сходу. В сенсі ґеополітичному й військовому ця орієнтація передбачає постійний нейтралітет і позаблоковість.

Другим орієнтаційним потягненням є прозахідні вподобання. Прихильники цієї точки зору апелюють до історії, нагадуючи, що ґенетична нитка названого явища простягається ще до княжих часів, відколи Україна функціонувала в якості орґанічної частини Європи (себто Заходу). Ця єдність із Заходом була господарською, культурною, врешті, ментальною. І, ставши на шлях західної орієнтації, Україна, по-перше, приведе свої перспективи у відповідність до історичної традиції, а, по-друге, відріже пуповину, якою до цього часу з'єднана з нібито варварським Сходом (в першу чергу, звичайно, в особі Росії). У військово-політичному аспекті симпатики прозахідної орієнтації вимагають якнайшвидшого вступу до НАТО.

І, нарешті, третю орієнтацію складають прихильники блокування з Росією, себто зі Сходом. До арсеналу їхньої арґументації входять такі пункти: за століття сусідського мешкання Україна і Росія набули стільки спорідненості, що не варто гнатися за якимись журавлями в небі – добре вже хоч те, що маємо синицю в руці. Зрозуміло, прихильники східної (російської) орієнтації вимагають якнайтіснішої інтеґрації з Росією. Хоча, якщо не відступати від наукової коректності, лоґічним завершенням будь-якої інтеґрації з Росією par exellence1 може бути лише цілковите підпорядкування, поглинання Росією України – аншлюс в сенсі державному, мовному, культурному, ментальному, господарсько-економічному. Щоправда, москвофіли намагаються на цій особливості зближення не акцентувати увагу.

Принагідно зауважимо: Росія та Захід мають не просто певні несуттєві відмінності. Мова йде про несумісність політичних, військових, господарських, гуманітарних традицій та бюрократій, а, значить, про несумісність цивілізаційну. Фактично Схід та Захід – цивілізації-антиподи, фундаментальна відмінність яких вичерпно окреслюється терміном Елвіна Тоффлера cultureshock, тобто культурошок. Таким чином, мету з'ясування азимутів сучасної і перспективної ґеополітичної орієнталістики України аж ніяк не назвеш легковажною або непотрібною: адже вибір однієї орієнтації багато в чому заперечує плідні взаємини з орієнтацією протилежною.

Майбутність України – складний і багатогранний процес, що характеризується взаємним впливом різнопланових чинників. Одразу доцільно зауважити: пошуки Україною власного місця в сучасному світі, намагання віднайти власну ґеополітичну самоідентичність не повинні ставати результатом підпадання під вплив тієї чи іншої міфолоґеми,– цей процес державної орієнталістики, самоздійснення, самоствердження, самоідентифікації мусить мати своїм опертям об'єктивні факти історії, культуролоґії, філософії, політолоґії. Він повинен враховувати новітній досвід сусідніх держав як у Східній Європі, так і в межах СНД.

Місце сучасної України – ґеополітичне, економічне, духовно-культурне – є доволі складним, скрутним і неоднозначним. Це пояснюється як внутрішніми чинниками, так і зовнішними. Взяти хоча б той факт, що всі сусіди України в тій чи іншій мірі висловили до Української держави територіальні претензії. Лише цей приклад значною мірою пояснює, чому Україна прискіпливо ставилася до свого приєднання до ДНЯЗу (договір про нерозповсюдження ядерної зброї). Україна також розуміє побажання Заходу якнайшвидше закрити Чорнобильську атомну станцію, яка перетворилась на уособлення компрометації ядерної енерґетики. Але, як відомо, кожна медаль має дві сторони, і ця медаль не є винятком – навіть процес самого закриття ЧАЕС є справою технолоґічно складною й затратною. Задоволення стане ще дорожчим, якщо додати кількість електроенерґії (та її доларовий еквівалент), яку продукує ЧАЕС. Дійсно, занадто велика енерґовитратність української економіки є фактом очевидним. Зрозуміло також, що це конче необхідно змінювати, але зміни відбуватимуться протягом багатьох років, а закриття Чорнобиля вимагають до 2000 року.

Неоднозначність і суперечливість status quo України в сучасному світі посилюється внутрішніми чинниками. Зрозуміле бажання зберегти соціально-громадський мир і злагоду, все ж, призвело до деяких суттєвих недоліків, серед яких найбільш небезпечним видається втрата часу на економічне реформування, і, як наслідок, – прямопротилежний результат – у процесі неухильного зниження життєвого рівня саме соціально-громадянський спокій і опинився під великим знаком питання. В цих умовах розгубленість у з'ясуванні куди йти, на кого, на що орієнтуватися, стає справою очевидною. Прикрою особливістю топоґрафії сучасного орієнталізму України є також об'єктивний і суб'єктивний розкол народу на орієнтацію чи то на Схід, чи на Захід,– своєрідна симетрія ґеополітичної невизначеності.

Одначе варто визнати, що на загал панують орієнтаційні сутінки. Якщо етична, світоглядна, аксіолоґічна архітектоніка українського суспільства крихка й розмита, то ґеополітичне самоусвідомлення взагалі перебуває в ембріонально-зародковому стані. Австрійський психоаналітик Віктор Франк влучно підмітив: у кожного часу – свої неврози. Сучасна Україна вражена “неврозом апатії“ – захисним і адаптативним атрибутом людської психіки, покликаним пом'якшити стрес від контактів з ускладненою динамікою буття. Орієнтаційне бездоріжжя в таких умовах не є чимось екстраординарним. На тлі несформованості, невизначеності й розпорошеності самоідентифікаційної проблематики і, тим більше, орієнтирів самоздійснення (гуманітарного, державного, аксіолоґічного, господарсько-економічного тощо), існує і лоґіка життя, і вперта переконливість фактів, котрі доводять потребу необхідності спільних векторів довготривалих орієнтирів, покликаних забезпечити Україні гідне місце в світовій ієрархії, в новій системі ґеополітичних координат. Такий зрілий, позитивістський підхід до проблеми видається найбільш продуктивним і ефективним.

* * *

Орієнтаційна оздоба сучасної України дійсно не вирізняється вишуканістю чи хоча б надійністю й переконливістю. Отож потреба світоглядно-цивілізаційної та ціннісної реконструкції українського світу очевидна. Одначе принагідно звернемо увагу: переконливий орієнтаційний проект українського самоздійснення виявиться перспективним, правдоподібним і арґументаційно-збалансованим у тому випадку, якщо він найповніше врахує всі азимути впливу та потенційні небезпеки російського фактора, який останню третину тисячоліття настільки світоглядно домінував на українських землях, що перетворився у своєрідну “тінь отця Гамлета“. Не слід забувати: конкретно-історична специфіка ґеополітичної ситуації є лише ланкою, фактором тривалого співіснування народів.

Становлення Української держави суттєво обмежило вплив Росії на Європу. Ця ґеографічна близькість до Європи була для Росії чимось більш суттєвим, ніж ґеополітична реалія – вона виконувала ще й психолоґічно-компенсаційну функцію, коли один-другий військовий кидок в Європу затамовував зуд комплексу азіатської меншовартості. Державне виокремлення України призвело до тектонічних зсувів у європейській ґеополітиці. Воно стало фактором історичного, ґеополітичного, ментально-ціннісного та правового оскарження російської домінації щонайменше в слов'янському світі. Тому не дивно, що більшістю політичної еліти Росії Україна сприймається як першочерговий об'єкт реінтеґраційних (новоінтеґраційних) зазіхань.

Кремль з параноїдальною інерційністю продовжує наполягати на ролі головного драматурґа театру ґеополітики пострадянського простору, раз у раз підтверджуючи стійке бажання повиштовхувати своїх сусідів на ґеополітичне узбіччя. З метою “належного обслуговування“ цих мотивацій кремлівське керівництво підтримує тенденцію посилення ролі спецслужб у функціонуванні російського державного орґанізму. Останніми роками відбулась низка показових призначень. Так, директор Служби зовнішньої розвідки Примаков став міністром закордонних справ, його заступником зробили його ж колишнього заступника із зовнішньої розвідки контр-адмірала Зубакова, іншого колишнього заступника, а нині директора СЗР ґенерал-полковника Трубникова, ввели до Ради національної безпеки Російської Федерації, а першого заступника начальника служби безпеки російського Президента ґенерал-майора Роґозіна вживили до складу економічного комітету з питань співробітництва з країнами СНД. (Перепрошуємо, що попереднє речення позначене ґіпертавтолоґією, – від слів “розвідка“ й “безпека“ дійсно ряботиння в очах. Але нічого не вдієш: вузькопрофільні призначення ввійшли останнім часом у Росії в моду).

Перечитуючи доповіді колишнього керівника Федеральної Служби зовнішньої розвідки Росії Примакова (пізніше – міністра закордонних справ РФ), усвідомлюєш, що вся арґументація відносно необхідності входження України в конфедерацію з Росією свідчить не стільки про результат глибокої аналітичної праці в цьому напрямку, скільки про відпрацювання певного замовлення найвищих посадових осіб, що визначають вектор політичних зусиль сучасного Кремля. Вершиною фарисейства й лицемірства варто визнати пораду Україні ввійти у військовий союз країн СНД у зв'язку з вивезенням з нашої території ядерної зброї. Чи це не дає зрозуміти, чому з перших днів української незалежності Росія висловлювала найбільшу стурбованість саме з приводу “ядерних амбіцій України“?!

Звичайно, за відсутності ядерної зброї зникають і “ядерні амбіції“, а при умові, що майже всі сусіди по периметру кордону в тій чи іншій формі заявили Україні територіальні претензії, не марною справою стає і пошук союзника – ґаранта безпеки. Але як низько треба впасти в морально-етичному плані, аби спочатку з піною біля рота видирати в України найпереконливіший засіб для самозахисту, а потім згадати про свою роль “старшого брата“, пропонуючи послуги в справі захисту! Що характерно, союзницькі пропозиції висуваються на тлі неприхованих територіальних претензій і тиску в питаннях розподілу Чорноморського флоту. Ото вже справді цинізм вищого ґатунку.

Усе це пояснює, чому Україна висловлювала фактично неґативне ставлення до російських ініціатив зі “сфер впливу“, “особливих інтересів Москви в СНД“, “реґіональних систем безпеки“. Адже це може спонукати Європу не до взаєморозуміння та інтеґрації, а до поділу на сфери економічного і політичного впливу. За таких умов вірогідність протистояння різних сфер впливу є справою не такою вже й малоймовірною, а шанси сучасної України як суверенної держави в контексті подібного протистояння значно понижуються.

Одначе ініціативи Кремля заслуговують більш детального розгляду. Одна з пропозицій Росії зводилась до того, щоб створити в НБСЄ “керівний орґан обмеженого складу“ на кшталт Ради Безпеки ООН. Держави-члени цього орґану (наприклад, Росія, США, найбільші європейські потуги) діставали б право вето. Це, на думку Росії, динамізувало б роль і позиції НБСЄ. Насправді ж Москва прагнула лише посилити позиції НБСЄ на противагу НАТО і ЄЕС, діставши при цьому такий чудовий важіль впливу на прийняття рішень в НБСЄ як право вето. Не дивно, що на нараді експертів країн-членів НБСЄ, які зібралися в Будапешті для підготовки зустрічі керівників 53-х держав та урядів (відбувалася в угорській столиці 5–6 грудня 1994 року), російська “новація“ була практично одноголосно відкинута. Переважній більшості країн-членів НБСЄ достеменно зрозуміло, що в разі набуття Росією статусу країни, яка володіє правом вето в НБСЄ, дії цього орґану будуть значною мірою спаралізовані або ж підуть у багатьох випадках за московським сценарієм. Що це може означати – Європа ще не встигла забути, Східна Європа принаймні.

Здається, Росія перестала б бути Росією, якби цим діапазон її пропозицій вичерпався. Москва, зокрема, прагне стати монопольним володарем мандату НБСЄ на проведення “миротворчих“ операцій у територіальних контурах, які, за винятком Балтійських держав, підозріло нагадують периметр СРСР. Для досягнення цієї мети Росія не полінувалась підшити довгу низку “арґументів“ – у діапазоні від “наші війська стримують поширення військових конфліктів“ і до “ці війська вводяться на прохання законної влади“. Але навіть при поверховому розгляді з'ясовується, що нитки, якими “підшивається“ така арґументація, білі. По-перше, практично кожен з цих конфліктів на терені СНД ініціювався та інспірувався Росією. Остання розуміє, що наявність цих конфліктів актуалізує її існування як військової і політичної надпотуги чи хоча б авторитету реґіонального значення. По-друге, ці конфлікти – підстава для введення своїх військ і безпосереднього контролю як за перебігом подій в певному реґіоні, так і для розширення експансії. По-третє, країни, де присутні російські “миротворці“, практично втрачають або територіальну цілісність, або взагалі державний суверенітет.

Не дивно, що більшість учасників НБСЄ вимагають дотримання суворого міжнародного контролю за діяльністю Росії в кожній з гарячих точок колишнього СРСР.

Показовим у цьому плані видається інтерв'ю колишнього міністра оборони Росії Павла Ґрачова, яке він дав журналістам напередодні вильоту в Тоцкоє на російсько-американські командно-штабні навчання миротворчих підрозділів цих країн. Формально визнаючи положення Договору про обмеження збройних сил і озброєнь у Європі, Грачов при цьому зауважив, що фланґові обмеження Договору (тобто ті, які стосуються двох військових округів – Ленінґрадського та Північно-Кавказького) – для Росії НЕПРИЙНЯТНІ. Міністр оборони Росії висунув претензії на більшу частину танків, броньованих машин, артилерійських систем, ніж це передбачено Договором.1

Цікаво, що за нові військові надпотуги змусили Москву вдатися до такого кроку? Можливо, 500 танків, 800 броньованих бойових машин і 1000 артилерійських систем потрібні Ленінґрадському військовому округу для стримання експансіонізму Естонії, Латвії і Литви? А 600 танків, 2200 броньованих бойових машин і 1000 артилерійських систем Північно-Кавказькому військовому округу конче необхідні, позаяк з достовірних джерел стало відомо, ніби сторони в грузинських і карабахських конфліктах домовилися перенести бойові дії на терени Росії? В подібних випадках кажуть: “Це було б смішно, якби не було так сумно“; зрозуміло, гори зброї потрібні Росії не для стримування якоїсь міфічної аґресії, а для ініціювання аґресій проти сусідів, для нехтування їхнім державним суверенітетом і свободою, для насадження маріонеткових режимів, котрі пильнуватимуть інтереси Москви й нададуть свої території для подальших експансій.

Поза усім іншим, згаданий “пасаж“ Ґрачова показовий ще й тим, що спростовує міждержавну угоду, уневажнює підписи найвищого політичного керівництва. Таке усвідомлення наводить на сумну думку про ґарантії виконання Росією будь-яких угод, зобов'язань тощо. Між іншим, ґарантії Росії для України як для держави, котра приєдналась до ДНЯЗу, належать до цього ж ряду.

Аби ситуація стала більш прозорою та рельєфною, уявімо собі, що міністр транспорту України виступив із заявою, згідно з якою наша держава відмовляється від виконання Договору про непоширення ядерної зброї, оскільки завантаженість транспорту й так є більш ніж критичною – то що буде, коли Київ почне відволікати транспорт ще й на перевезення ядерної зброї до Росії?! Вже чуємо, як хтось катеґорично заперечує: цього не може бути, бо цього не може бути взагалі! Не знаємо. Принаймні, усвідомлюємо, що обидві заяви – однопорядковий “бєзпрєдєл“ з точки зору загальноприйнятих правил гри на міжнародній арені.

Бентежно-розгублений стан душі посилюється, коли на пам'ять приходять ще деякі “откровення“ колишнього міністра оборони Росії, своєрідний casus belli1. Ґрачов, як відомо, пообіцяв, що, в разі розширення НАТО, Москва в кількаденний термін забезпечить (!?) творення своєрідного анти-НАТО із країн-членів СНД. Якщо ж Північно-Атлантичний блок надумає прийняти до своїх лав Естонію, Латвію й Литву, то Росії нічого не залишиться, як ввести свої війська в Прибалтику. На тлі розпорошеності й різновекторності думок, спричиненої “теоретизуваннями“ такого штибу, дещо все-таки усвідомлюється відразу й остаточно: горе тій країні, в якій міністр оборони визначає чи хоча б оприлюднює подібну “стратеґію“; а незмірно більше горе сусідам цієї держави, якщо вони не зроблять своєчасних і адекватних висновків.2

Левова частка зовнішньополітичних зусиль Росії останніх років була скерована на протидію розширенню НАТО на схід. Маніакально-депресивний синдром Кремля відобразив, як у краплині води, всі комлекси ще радянських часів. Тут і автотренинґові запевнення, нібито в усьому російському суспільстві стосовно планів розширення Альянсу сформувався “комплекс підозрілості“, і зауваження, мовляв, європейська безпека повинна спиратися на всеєвропейську структуру, тобто повинна бути безпекою для всіх, а не для обраних. У якості альтернативи (хоча б тимчасової) Москва вимагає або “замороження“ на якийсь час НАТО в існуючих кордонах, або погрожує, що “не допустить“ наближення Північно-Атлантичного блоку на тисячу кілометрів до своїх рубежів (йдеться про погоджене прийняття в НАТО вже в 1998 році Польщі, Чехії, Угорщини). Стосовно останніх погроз Брюссель нагадав: жодна з країн-неучасниць не володіє правом вето (droit de regard) в питанні як розширення Альянсу, так і взагалі в сенсі прийняття будь-яких рішень.

Здається, ця інформація не стала новиною для Кремля, який сподівається, звичайно, не стільки на можливість заблокувати розширення НАТО, скільки “під шумок“ закріпитися в Білорусі і в Україні. Заходу практично пропонується ґеополітична рокіровка: вам – Європа, нам – периметр колишнього СРСР (можливо, за винятком Балтійських держав). Захід вдає, ніби не розуміє суті пропозиції Кремля, натякаючи, що сучасній потужності Росії мають відповідати значно скромніші прожекти.

У контексті пропонованого Москвою “замороження“ Брюссель зауважує: такий підхід закріпив би неприродний і несправедливий поділ Європи часів холодної війни. Якщо поляки, чехи й угорці протягом сорока з лишком років залишались відлученими від власне європейської цивілізації, то ставити їм ще й сьогодні різноманітні перепони на шляху до повернення в Європу було б аморально й цинічно. НАТО також іронічно зауважує, що ґеополітична клаустрофобія Москви – явище відверто симуляційне, якщо врахувати територію і ядерний потенціал Росії. Наостанок, реаґуючи на закиди Кремля, мовляв, необхідно творити структуру всеєвропейської безпеки, Захід дотепно нагадує, що саме таку мету й переслідує поступове, природне, латентне розширення НАТО, яке, врешті-решт, і повинне охопити периметр усієї Європи – якщо, звичайно, Росія не відмовиться від партнерства з Північно-Атлантичним блоком. Між іншим, півстоліття тому СРСР відхилив пропозицію взяти участь у “плані Маршалла“. Сьогодні ситуація практично дзеркально відтворюється, з тією різницею, що Москва нехтує партнерством вже з НАТО.

Скандальним апофеозом викриття російської позиції в аспекті збройних сил і озброєнь стала жовтнева 1994 року аналітична доповідь вчених Інституту з вивчення проблем колишнього СРСР у Франкфурті-на-Майні, де стверджувалось, що російський ґенералітет свідомо занижує чисельність власних військ. Виявилось, сучасна російська армія разом з військами МВС і прикордонниками складається не з 1,5 млн. чоловік, а з 4,8 млн. солдат і офіцерів.

Ще один фактор, який не може не викликати тривоги – це невпинне розростання інших силових структур РФ (загалом майже 20 відомств), котрі використовують на додаток до збройних сил близько 2 млн. військовослужбовців. Росія розводить руками, даючи зрозуміти, що це підрозділи міліції, Федеральної служби безпеки чи міністерства надзвичайних ситуацій. Однак очевидно: від того, що, наприклад, внутрішні війська в один день виведені із підпорядкування Міністерства оборони й передані міліції, вони не перестають бутивійськами. В Чечні, зокрема, ці війська вели повномасштабні бойові дії загальновійськового характеру. Міністр внутрішніх справ Росії Куликов взагалі поставив питання про комплектацію внутрішніх військ такими видами озброєнь як штурмова й винищувальна авіація, танки, системи залпового вогню тощо. Питається, чим не повноцінні збройні сили?! Ну хіба що не мають у своєму оперативному підпорядкуванні стратеґічної ядерної зброї. Але ще ж не вечір.

Виступаючи у вересні 1994 року на 49-й сесії Ґенеральної Асамблеї ООН, Президент Росії Єльцин оприлюднив доктрину, котра повинна була задати алґоритм російської ґеополітики (і, відповідно, алґоритм сприйняття Росії) щонайменше до 2000 року. Хазяїн Кремля висловив прозорі претензії на хазяйнування в ґеополітичних контурах, які виходять значно далі рамок власне Російської Федерації. Пояснюючи “особливі інтереси“ Москви в республіках СНД контрастною, діаметрально протилежною арґументацією (з одного боку, “це не просто сусідство, а, скоріше, кровна родинність“; а з іншого, – “ми не можемо залишатись байдужими до долі своїх співвітчизників у інших державах“), Єльцин давав зрозуміти, що Росія претендує на виняткове право облаштування зазначеного ґеополітичного відтинку. Російські прикордонники, між іншим, уже взяли під свій контроль таджицький, киргизький, казахський, туркменський, вірменський, грузинський, білоруський кордони. Чиниться шалений тиск на Азербайджан.

Новітнє месіанство Кремля, намагання довести особливий статус Росії на пострадянських теренах (послідовники Фрідріха Ніцше називають такий статус “по той бік добра і зла“) відразу був охрещений на Заході московським варіантом “доктрини Монро“. Як відомо, понад півтора століття тому американський Президент Джеймс Монро в якості основного принципу зовнішньої політики США задекларував виняткові права Вашинґтона на колонізацію, контроль та вплив у Західній півкулі (Північна й Південна Америка). В результаті США здійснили десятки інтервенцій у Латинську Америку з метою “підправити“ хід історичних подій.

Оцінюючи дії Кремля в кінці двадцятого сторіччя в катеґоріях і термінах століття дев'ятнадцятого, Захід ще раз підкреслив цивілізаційну відмінність, відрубність, несвоєчасність, історичну припізнілість Росії.

Посилаючись на те, що конфлікти в деяких країнах СНД складають серйозну (не тільки для Росії, а й для реґіональної, світової стабільності) загрозу, Єльцин пояснював необхідність російського втручання, трактуючи російські військові операції в СНД в якості складової частини міжнародних миротворчих зусиль. Він навіть висловив “невдоволення“, чому миротворча місія покладена на плечі однієї Росії, натякаючи на необхідність міжнародного фінансування російських ініціатив. Окрім того, російський Президент висловив ідею про необхідність творення реґіональних систем безпеки, які ніби стануть надійними частинами безпеки всезагальної.

Щодо останньої тези Єльцина, то вона мала на меті виправдання ініційованого Росією творення військового союзу країн СНД, який проходить у підготовчих документах під назвою “Договір про колективну безпеку“. Не обов'язково мати значну політичну обізнаність та ерудицію, аби усвідомити, що в Договорі про колективну безпеку перша скрипка буде не за Киргизстаном, і навіть не за Білоруссю, а за Росією. А, крім того, будь-які військові потягнення Росії автоматично набуватимуть статусу “колективних миротворчих сил“.

Погоджуючись з Єльциним, що збройні конфлікти на терені СНД складають серйозну небезпеку як для реґіональної, так і для світової стабільності, варто ретельніше з'ясувати як саму природу цих конфліктів, як вплив Росії на їх розгортання і розвиток, як надання Москвою певної тональності й забарвлення конфліктам, так, врешті-решт, кінцеві їх результати.

Зокрема, посилаючись на загрозу для безпеки російського населення, Росія ввела в 1992 році до Таджикистану свої збройні сили. Прикметними видаються кілька моментів. По-перше, на такій підставі можна ввести війська куди завгодно – навіть у США, оскільки там не менше російськомовних “соплємєнніков“. По-друге, достеменно зрозуміло (і цього не приховує навіть російська аналітична преса), що теперішній режим у Таджикистані завдячує своїм існуванням лише присутності згаданих російських підрозділів. По-третє, з метою забезпечення пристойності фасаду військової присутності в Таджикистані Москва чинить тиск на сусідів цієї країни, аби вони виділяли хоч би по символічному батальйону “для забезпечення миротворчих операцій“. Киргизстан, Казахстан та Узбекистан розуміють, що Москва пропонує грати крапленими картами, бо теперішній маріонетковий режим Таджикистану в будь-якому разі впаде, а наступна влада цілком природно може відповісти сусідам адекватно – експортуючи ідеї мусульманського фундаменталізму. Той же факт, що 201-а мотострілецька дивізія Росії, якій відводились ключові позиції в бойових діях проти таджицької опозиції в 1992–1993 роках, сьогодні йменується миротворчою, можна назвати не інакше як цинічним глумом над здоровим глуздом.

Ще більш показовою в сенсі політичної підступності була кампанія Кремля щодо дестабілізації ситуації в Грузії й фактичному розчленуванні цієї кавказької республіки. Розуміючи, що Президент Звіад Гамсахурдіа ніколи не піде на задоволення ґеополітичних забаганок Росії в цьому реґіоні Кавказу, Москва вжила проти Тбілісі найширший спектр “факторів впливу“: шалену пропаґандивну кампанію, підкуп і озброєння опозиції, фінансове підживлення реґіонального сепаратизму і, нарешті, вторгнення в Південну Осетію. На тлі хаосу й територіальних втрат скинення Гамсахурдії стало справою кількох місяців. Але навіть більш-менш промосковськи налаштований Едуард Шеварднадзе не давав Кремлю підстав для ґеополітичної впевненості. Тому було вирішено Грузію “дотискати“. Південноосетинські механізми поширились на Абхазію, але якщо Цхінвалі брали головним чином російські військові підрозділи, то для захоплення Сухумі було вирішено залучити бійців Конфедерації гірських народів Кавказу (КГНК). Це в 1995 році Шаміль Басаєв став для Москви “бандитом“, “терористом No 1“ і т. п., а в 1993 році, будучи головнокомандувачем КГНК, він отримав від Кремля десятки мільйонів доларів, зброю (в тому числі системи залпового вогню, танки, крупнокаліберну артилерію), боєприпаси, транспорт, полігони й тренувальні центри. Коли підрозділи Тбілісі були остаточно витіснені з Абхазії, Росія дала зрозуміти Шеварднадзе, що той повинен піти на підписання договору про перебування на грузинській території чотирьох російських військових баз і прикордонників – інакше південно-осетинський та абхазький сценарії матимуть продовження уже в Аджарії. Вибираючи менше зло, Грузія змушена була піти на підписання угод з Кремлем, а промосковські орієнтації Шеварднадзе остаточно розвіялись.

Однак найбільш показовою в сенсі розкриття сутності російської ґеополітики та її дутої величі стала акція Кремля по “замиренню“ Чечні. Зусилля Москви останніх років на підтримання образу світової надпотуги, котрій до всього є діло, й так раз у раз набувають істерично-параноїдальних відтінків, а вторгнення в Чечню і ті варварські й нефахові методи, якими Кремль вирішував “чеченське питання“, показали всю абсурдність претензій на роль ефективного та об'єктивного реґіонального миротворця. Стало зрозуміло, що Росія не готова підтвердити не тільки апломб державної надпотуги, а й претензії на статус хоча б впливового континентального фактора. Якщо в інших, менш інтенсивних “гарячих точках“ Москві інколи вдавалися малопереконлива імітація величі й окозамилювальні ефекти, то Чечня розставила всі крапки над “і“. Гуманітарно-демократичний потенціал сучасної Росії в більшості випадків спрямований на шовіністичні цінності й насправді мало чим відрізняється від часів Малюти Скуратова та Івана Ґрозного. Російська ж армія перебуває в стані глибокої кризи – їй не притаманні ні належний рівень бойової підготовки, ні засадничі морально-вольові мотивації.

Останнім часом у середовищі російської політичної еліти чи не найбільш популярними є розмірковування простратеґічні інтереси Кремля в ґеополітичній площині. Зокрема, директор Федеральної прикордонної служби Російської Федерації ґенерал-полковник Андрєй Ніколаєв якось рубонув по-солдафонськи відверто: стратеґічним інтересам Росії заважають кордони Росії. Відповідно, аби такі необхідні інтереси все-таки задовільнити, слідкордони переглянути. Відштовхуючись від того, що Ніколаєв продовжує залишатись на своїй посаді, візьмемо на себе сміливість припустити: пропонований перегляд російських кордонів має здійснюватись у бік їх розширення, а не звуження.

Дехто вдається до обережнішої термінолоґії, розтлумачуючи не стратеґічну, а об'єктивну сферу національних інтересів Росії, окутуючи її ореолом апріорності, метафізичності й т. п. Навіть на рівні академічно-теоретичному зазначені положення породжували не стільки відповіді, скільки запитання. Адже об'єктивність (міра об'єктивності) національних інтересів залишається загалом питанням дискусійним. Крім того, об'єктивна сфера національних інтересів (навіть якщо таку й вдасться теоретично викристалізувати) практично ніколи не співпадає зі сферою інтересів, які можна об'єктивно (реально) захистити. США, зокрема, “прокололися“ на цій прописній ґеополітичній істині в Індокитаї, Франція – в Алжирі, Італія – в Абіссінії. Нині вимальовується чітке уявлення, що ні на Кавказі, ні в Таджикистані Росія також не в змозі ефективно забезпечити свої (може, певною мірою, навіть і об'єктивні) інтереси. Спроби Кремля контролювати ґеополітичні контури в межах колишнього СРСР видаються відверто карикатурно-профанативними.

Є сенс нагадати ще одну істину: ґеополітична роль кожної держави прямо пропорційна реальній вазі тієї чи іншої держави в реґіоні та світі. Екстраполюючи цей постулат на російські “світоглядні пошуки“, матимемо: в сучасному світі Росії мусить бути відведена та роль, котра відповідає її справжній економічній та політичній вазі, реальній потужності, дійсним можливостям. Так, населення Росії складає 60% рівня США, валовий внутрішній продукт оцінюється в 12–14% американського, а військовий бюджет – 5–6%. То на які “ґеополітичні паритети“ можна претендувати?

Абсолютні показники російського відставання, помножені на відверто аматорський рівень кремлівської ґеополітичної драматурґії останніх років, підводять до однозначного висновку: Росія не “тягне“ не тільки на головного архітектора європейської безпеки, а й навіть на надійного “реґіонального виконроба“. На тлі провалів у чеченській авантюрі Росія не може претендувати на надання своїм військовим підрозділам на теренах СНД статусу миротворчих сил (з відповідним їх фінансуванням міжнародним співтовариством). Більше того, саме перебування цих підрозділів у Грузії. Таджикистані, Придністрянщині є вибухонебезпечним фактором напруги, необ'єктивності, упередженості, непрофесійності.

Аналіз конфліктів на землях колишнього СРСР дає підстави тверезого сприйняття російських “миротворчих операцій“. Він мусить слугувати відповідальнішому ставленню Заходу до кризових ситуацій у СНД. Нині Захід стоїть перед воістину фаустівським вибором: добрі стосунки з Москвою коштом визнання “виняткових інтересів“ Росії в СНД або рівнопартнерські відносини з усіма пострадянськими державами. Перевага добрих стосунків з Кремлем стає більш ніж ефемерною, коли це досягається за рахунок втрати суверенітету й територіальної цілісності новоутворених держав, коли компрометується сама ідея СВОБОДИ. Невиразна, малоактивна політика Заходу щодо СНД тим менше зрозуміла, коли усвідомлюєш, що конфлікти на теренах співдружності не такі вже й безнадійно фатальні, що вони значною мірою “ліпляться“ в затишних кремлівських кабінетах. А поступливість Заходу в питанні претензій Москви на роль “головного архітектора“ на території колишнього СРСР тільки спонукає до розгортання “творчого потенціалу“ кремлівських “архітекторів“.

Україні, як безпосередньому сусідові Росії, необхідно в першу чергу мати на увазі наведені факти ґеополітичної еволюції пострадянського простору й гіпертрофовано-хворобливу претензійність кремлівської політичної драматурґії. Необхідно, якщо Україна дійсно хоче зберегти державну незалежність і суверенітет, якщо претендує на те, що називається майбутністю.

Останнім часом російський експансіонізм сформував кілька нових напрямів дій, раніше або не притаманних, або практично нехтуваних експансіонізмом радянським. Мова йде про чітке виокремлення, автономне від військового існування, експансіонізму економічного. Першою жертвою кремлівських диверсій економічного забарвлення став Казахстан. Росія вдвічі скоротила експортні поставки казахстанської нафти на Захід, користуючись тим, що вона йде по російських нафтопроводах, а відвантажується в танкери в російському порту Новоросійськ. Це, між іншим, значною мірою пояснює лавиноподібну кількість ініціатив Президента Казахстану Назарбаєва щодо необхідності реінтеґрації (нової інтеґрації) так званого Євразійського простору1. Дійсно, бажання бути лояльним, слухняним партнером, особливо коли в ролі останнього Москва, що економічно тримає тебе за горло, є цілком зрозумілим. Однак питання мотивації тих чи інших реінтеґраційних ініціатив різних лідерів вирізняється поліфункціональністю й неоднозначністю. Ми ж зупинимось на більш твердому, чітко окресленому ґрунті.

Невідомо, чи спонукатимуть Росію акцентовано союзницькі ініціативи Казахстану діяти по-джентельменськи в питанні динамічного проходження нафти через російську територію, однак очевидним є інше – зневіра західних партнерів у спроможності Казахстану виконувати свої зобов'язання щодо надходження нафти з родовища Тенґіз. Винятково піднесена тональність, яка панувала на Заході стосовно висвітлення перспектив освоєння нафтових родовищ Казахстану, змінилась похмурою розгубленістю. Враховуючи драматичний досвід казахстанської політики, Президент Азербайджану Ґейдар Алієв вирішив не грати в “російську рулетку“, підписавши більш виважений контракт на розробку нафтових родовищ Каспійського шельфу поблизу Баку. Найприкметнішою особливістю контракту є, звичайно, не мільйони тонн ґіпотетичної нафти і не мільярди доларів прибутків, а те, що офіційний Баку відмовився від послуг інфраструктури російського нафтопроводу, схилившись до необхідності побудови нового, що пройде територією Туреччини. Це зробило б неможливим для Росії отримання значних прибутків і позбавило б її суттєвого важеля економічного впливу в Закавказзі. Адже через п'ять років по нафтопроводу щорічно перекачуватиметься 31,4 мільйона тонн нафти загальною вартістю 3,5 мільярда доларів.

Росія також усвідомила, що це лише початок її неприємностей, бо якщо контракт терміново не буде розірвано, то за якийсь рік-два стабільність азербайджанського режиму стане справою кровних інтересів великих нафтових компаній, які мають значний вплив на уряди своїх країн. За таких умов Азербайджан цілковито випаде зі сфери російського впливу. Симптоматичним у плані розуміння цих небезпек видаються оперативність і терміновість, з якими Росія почала тиснути на внутрішньоазербайджанську ситуацію – практично одразу після підписання контракту відбулася низка загадкових вбивств осіб, які входили до найближчого оточення Президента Алієва. Лоґічним продовженням цього сюжету стало кілька синхронних збройних заколотів у різних кінцях держави – все це очевидно мало на меті скинення Алієва і, відповідно, уневажнення підпису Азербайджану під нафтовим “контрактом століття“.

Однак досвідченому Президенту Алієву вдалося втримати ситуацію під контролем. Хоча треба бути людиною дуже далекою від розуміння алґоритму дій російської зовнішньої політики, аби не передбачити, що Москва на цьому не зупиниться. Якщо остаточно буде втрачена надія на внутрішньоазербайджанський заколот, Москва вдасться до зовнішніх важелів впливу на ситуацію довкола азербайджанської нафти, а саме: слід очікувати додаткового надання зброї Вірменії, щоб остання продовжила вторгнення вглиб Азербайджану. Вірменія може погодитися на такий план, сподіваючись, що захоплення ще якоїсь частини Азербайджану зробить Баку поступливішим у вирішенні питання Нагірного Карабаху. Москва, будучи формально поза збройним конфліктом, пропонуватиме свої послуги Азербайджанові, зрозуміло, за певні поступки, серед яких питання нафтопроводу буде першим. Аби дещо згладити поліваріантний експансіонізм Кремля, Президент Алієв змушений був піти на компроміс, підписавши угоду про транспортування нафти як південним (турецьким) маршрутом, так і північним (російським).

Новоутворені республіки на терені колишнього СРСР розуміють, що перед ними дилема: АБО вони зможуть замкнути власний господарсько-економічний цикл у межах СВОЄЇ держави, АБО Росія матиме ПЕРМАНЕНТНУ МОЖЛИВІСТЬ будь-коли перемикати цикл, провокуючи невдоволення населення, маніпулюючи масовою свідомістю, шантажуючи уряди новітніх держав.

Сьогодні виокремлені країни роблять перші кроки в напрямку перспективних і прибуткових економічних проектів, прагнуть вивести всі стадії реалізації своїх планів за межі впливу Росії. Той, хто легковажить цим питанням, вже має гіркий досвід.

* * *

Орієнтаційний напрямок української самоідентифікації на нейтралітет і позаблоковість на сьогоднішній день є офіційно домінуючим. Він має багато вад, але поза всіма недоліками цей курс відіграв суттєву роль в усталенні статусу України як політично й військово незалежної держави. Зрозуміло, що в цьому випадку мова йде про незалежність саме від Росії, оскільки від решти світу Україна й так була незалежною протягом останніх сотень років. І в цьому контексті орієнтація на позаблоковість і нейтралітет відіграла надзвичайно важливу, якщо не історично вирішальну роль. Так, Україна вийшла з військових структур СРСР, були виведені неукраїнські війська з нашої території (за винятком Криму), держава не була втягнута в численні збройні конфлікти на теренах колишнього Союзу. Все це свідчить на користь позаблокової та нейтральної орієнтації.

Однак, крім позитивних аспектів, позаблокова орієнтація має низку вад. Зокрема, доктрина стримування за всіма азимутами в сучасних обставинах є, з огляду на багато поважних обставин, неможливою, а, значить, ілюзорною й профанативною. Крім цього визначального фактора, мають місце і деякі інші. Так, збитковість і згубність зазначеного орієнтаційного вектора стає очевидною, коли взяти до уваги, що поняття нейтралітетуутримує в собі кілька суттєвих відмінностей від поняття колективної безпеки. Нейтралітет навіть не дозволяє укладати двосторонні союзні договори про взаємодопомогу, бо такі договори формально-юридично можуть спричинити до втягнення у війну на боці партнера по договору. Це фактично позбавляє Україну союзників, призводить до її воєнно-стратеґічної ізоляції. Таким чином, маємо справу до певної міри з метаморфозою:орієнтація на нейтралітет і позаблоковість дозволила Україні дистанціюватись від Росії, але водночас дистанція з рештою світу, на жаль, не скоротилась.

Значний прошарок політично заанґажованих людей задає запитання: якщо Україна мала на меті вирватись з-під парасолі тотального впливу Росії, невже не можна було відразу відверто обрати прозахідну схему орієнтації і не вдаватись до заплутаних, малопродуктивних і половинчатих потягнень на зразок “вічного нейтралітету та позаблоковості“? Однозначної, верифікаційно доведеної відповіді на це запитання, очевидно, взагалі не існує. Одначе, з певними застереженнями, спробуємо відповісти.

Першочергово слід зауважити, що західна цивілізація та її невід'ємна військова складова частина НАТО – це доволі усталена, консервативна інституція, з цілком сформованими традиціями та вимогами до тих, хто має непереборне бажання стати членом клубу. Серед вимог, котрі висуває НАТО, є, зокрема, такі: досягнення прийнятного рівня й пропорцій фінансування збройних сил; забезпечення певної інфраструктури та чисельності армії; користування зброєю, котра уніфікована з НАТівською... Це далеко не повний перелік вимог, але навіть він дозволяє зробити висновок, що шлях у НАТО при всьому бажанні не обмежиться одним місяцем чи навіть роком.

І найменше цей шлях залежить від політичної риторики, від декларативних заяв, від легковажних меморандумів про наміри. В 1961 році, як відомо, Радянський Союз мав наміри за 20 років збудувати комунізм, а ми є свідками того, що з цього вийшло. Отже, доцільно якнайменше перейматися декларативністю, а наполегливо й продуктивно працювати в напрямку забезпечення тих вимог, котрі, власне, НАТО висуває. Якщо, звичайно, ми бажаємо отримати від цієї орґанізації ґарантії безпеки.

Другим суттєвим (якщо не вирішальним) арґументом на користь нейтральності й позаблоковості стало бажання політичного керівництва України перших років незалежності мати справу з монолітним суспільством, яке не роздирають ціннісні протиріччя, яке хоч і повільно, але впевнено йде в одному напрямку. Було зрозуміло, що гасла “Геть від Москви!“ чи “Даєш НАТО!“ будуть сприйняті широким загалом далеко не однозначно. Причина цього криється і в етнічному аспекті (як-не-як, а в Україні проживає 11 млн. росіян), і загалом в усталених побутово-психолоґічних стереотипах.

Таким чином, якщо підсумувати, то матимемо висновок: орієнтація України перших років суверенності на нейтралітет і позаблоковість є історично виправданою. Інше діло, ця орієнтація найімовірніше буде тимчасовою, проміжною, перехідною; бо такий курс чим далі, тим більше позбавлятиме Україну союзників, призводитиме до військово-стратеґічної та ґеополітичної ізоляції. Курс на постійний нейтралітет також об'єктивно знижує і міжнародний авторитет України як великої європейської держави, оскільки від неї не можна чекати військової допомоги в разі потреби.1

Отже, нейтральна орієнтація вже багато в чому прислужилась справі становлення української державності. Зрозуміло, ця орієнтація вичерпає себе тільки тоді, коли Україна подолає комплекс етнічно-психолоґічної роздвоєності, досягне усталених нормативів Заходу в економіці та військовій справі. От тоді шлях України в цивілізований світ не буде нагадувати сумну пародію, а стане дійсно явищем яскравим і перспективним.

Коли все ж припустити, що нейтралітет зміниться орієнтацією на Схід (на Росію), то такий хід подій стане автоматично визнанням ґрандіозної помилки перших років української державності. Власне, помилкою доведеться визнати й сам факт державного виокремлення України, оскільки це явище завдало фатальних збитків хоч і не дуже ефективному, але суттєво відреґульованому й збалансованому механізму життєдіяльності Росії (раніше СРСР) за ключовими позиціями – у підтриманні паритету із Заходом у сфері високих технолоґій, обороноздатності, у дійовому протистоянні Сполученим Штатам та їх союзникам у Європі, Азії, Африці та Латинській Америці. Українське суспільство в такому випадку буде змушене визнати, що всі його зусилля останніх років скеровувались на стратеґічний та ґеополітичний реґрес, ціна якого – сотні мільярдів доларів (такі суми необхідні для поновлення status quo 1990 року, а відновлення колишніх паритетів із Заходом у високотехнолоґічній і наукоємкій сферах взагалі практично неможливе за будь-які гроші). Сівши в поїзд східної орієнтації, Україна (на той час, найімовірніше, Юґо-Западная ґубєрнія Рассіі) свідомо обиратиме напрямок стратеґічного відставання. Більше того, враховуючи статус “ослушніка“, Україні в цьому допотопному потязі, вочевидь, будуть відведені не найбільш комфортабельні місця.

* * *

Ці розмірковування цілком можуть бути одночасно й арґументацією за принципом від протилежного. Міра інтеґральності наведеної арґументації (йдеться про глибину й послідовність її кількісних та якісних параметрів), звичайно, не претендує на вичерпність та остаточність, однак, навіть таке побіжне, штрих-пунктирне осмислення ємкого драматизму новітнього розгортання подій дозволяє зробити безапеляційний висновок: орієнтація на Захід є лоґічним продовженням переоцінки орієнтації на нейтральність і позаблоковість.

Усі розуміють, що висунення будь-якої нової орієнтаційної парадиґми вирішує певні конкретні “за“ і “проти“. Що характерно, ці “за“ і “проти“ не перебувають в обернено-пропорційній залежності. Себто, вибір деякого “проти“ ще зовсім не обумовлює вибір певного “за“. Показовим у цьому плані є орієнтація України часів Президента Леоніда Кравчука. Зрозумілим було головним чином те, проти кого спрямоване вістря нейтральності й позаблоковості – звичайно, проти Москви, проти перебування російських військ на українських теренах, врешті, загалом проти тотальної домінації Росії в цій частині ґеополітичного простору. Але сказати, що політика перших років державного усамостійнення була відверто прозахідною, задавала на рівні масової свідомості алґоритми західного світосприйняття, більшість поважних аналітиків також не наважується. Мотив позаблоковості Кравчука став класичним прикладом політики “проти“: проти асфальтного катка російських впливів у ментальній, духовній, військовій і т. п. сферах життєдіяльності. Це була свідома гра на пониження російських ставок у ґеополітичному просторі Східної Європи.

Принагідно зауважимо, що в мотивації цієї доктрини не було нічого злостивого стосовно до Росії. Просто Кравчук добре розумів, що на тлі такого рівня домінації (військової, господарсько-економічної, духовно-ціннісної) Росії в цій частині європейського континенту виокремлення України в державну окремішність, точніше, утримання державної окремішності протягом поважного часу, видається справою безнадійною. Таким чином, несумісність російської потужності й передумов утвердження української державності поставила перед вибором: або – або. Кравчук зробив вибір на користь України коштом витіснення російського фактора.

Політика перших років державності обережно дистанціювалась од відповіді на запитання: за кого, за що, на користь якого ґлобально-цивілізаційного напрямку – Східного чи Західного – розгортається парадиґма нейтральності й позаблоковості? Розмірковування в стилі “ми – за найповніше утвердження українського фактора в усіх сферах життєдіяльності на цьому ґеополітичному відтинку“ не були зараховані в якості відповіді на поставлені запитання. Причина очевидна: оприлюднена думка могла “потягнути“ на відповідь лише в тому разі, якби утвердження українського фактора витворило (чи хоча б планувало в коротшому часі витворити) нарівні з двома європейськими орієнтаціями – Східною та Західною – якусь третю, в даному разі, Українську. Але ніхто з найбільших оптимістів українського державотворення не вважає, що реалізація цієї місії буде нагальною в найближчі десятиліття. Куди більшою актуальністю позначена проблема взагалі виживання української державності, необхідність наповнення суто зовнішньої форми (в багатьох реґіонах про належність їх до України можна здогадатись лишень з жовто-блакитного прапора чи з тризубів на вивісках, що, як відомо, можна за одну ніч поміняти) реальним змістом (українське виховання, шкільництво, гуманітарна освіта; українські за духомзбройні сили, служба безпеки, міліція; природна для українських умов структура промисловості й сільського господарства).

Не зважаючи на деяку однобокість і “неконструктивізм“1 офіційної української орієнталістики перших років державності, все-таки Захід дещо непропорційно скупо оцінив місію Кравчука як першого Президента України.Сам фактор державного виокремлення України забезпечив найвизначніше в ХХ сторіччі тектонічне зрушення ґлобального ґеополітичного протистояння Заходу та Сходу. Нейтралістська домінанта зовнішньої політики хоч і була часто хиткою та непослідовною, однак вона значною мірою розґерметизувала і майже безнадійно децентралізувала ту систему совдепівської обороноздатності, безпеки й загалом життєдіяльності, яка напрацьовувалась, посилювалась і шліфувалась Кремлем десятиліттями.

Незалежна Україна об'єктивно виступила в ролі стратеґічного буфера для Заходу. Все військове планування Північно-Атлантичного Альянсу від 1992 року опирається на фактор “додаткового часу“, оскільки в разі російського вторгнення в Європу перший удар на себе прийме (чи, принаймні, затримає просування російських танків) Україна. Вже навіть те, що нині Заходу в разі необхідності протистоятиме армія, неспроможна подолати опір тієї ж Чечні, є значною мірою результатом новітнього українського “ізоляціонізму“. Десятиліттями Захід досягав військового й технолоґічного паритету зі Сходом (себто, з СРСР чи, якщо взяти вужче, з Росією) коштом сотень мільярдів доларів. Українське державне усамостійнення практично зняло цей, оперуючи терміном американської політолоґії, “стратеґічний ризик“, заощаджуючи для США та їх союзників добру половину колишніх видатків на “стримування комунізму“, тобто російського імперіалізму.

Насправді, Захід зацікавлений в існуванні суверенної Української держави з огляду щонайменше на чотири фактори:

1. Ґеополітичний (ґеостратеґічний)

Першочергово, це фактор розпаду СРСР, а ще раніше так званої світової системи соціалізму. Об'єктивними атрибутами розпаду стала резиґнація Варшавського Договору і збройних сил СРСР. Для Заходу це означало усунення надпотуги, на військове протистояння якій щорічно витрачалося до 500 мільярдів доларів США.

Докорінні ґеополітичні зміни, що стали результатом руйнації Східного блоку підірвали також механізм спільного господарсько-економічного комплексу, який хоч і з горем пополам, але протягом кількох десятиліть створював господарсько-економічні умови для утримання у колі промосковської орієнтації десятків маріонеткових тоталітарних прокомуністичних режимів – Куби й Нікараґуа в Латинській Америці, Ефіопії, Анґоли, Конґо й Мозамбіку в Африці, Афґаністану, КНДР й Кампучії в Азії. Після розпаду СРСР ці режими або взагалі зійшли з політичної сцени, або переживають часи безнадійної аґонії. Принагідно зауважити, що зазначені режими якщо й не протистояли безпосередньо Заходу, то, принаймні, західним інтересам у стратеґічно ключових реґіонах.

Було б природно й лоґічно, якби західна підтримка суверенної Української держави відповідала місцю й значенню України в згаданих кардинальних, ґеополітичних змінах. А в розпаді СРСР значення України, як відомо, стало вирішальним.1

Виокремлення України в якості суверенної держави дало Заходу виняткові ґеостратеґічні резерви в європейському театрі політичних баталій. Для країн Східної Європи такі переваги також важко переоцінити.

2. Ґлобальна безпека

Фактор ґлобальної безпеки став результатом і продовженням масштабних ґеополітичних зрушень. Сьогодні головний біль Заходу зводиться не до запобігання інвазіям СРСР практично по всій земній кулі, а до відслідковування еволюції так званих “порогових ядерних країн“, до протистояння угрупованням, котрі обрали методом розв'язання своїх проблем терор, до боротьби з поширенням наркотиків.

Ці проблеми, безперечно, дуже поважні, але вони не йдуть ні в яке порівняння з ґлобальним ядерним протистоянням чи навіть з таким незначним його сеґментом як, наприклад, Карибська криза. Між іншим, десять років тому тероризм, розробки в ядерній галузі “порогових країн“ і наркосиндикати також існували, але на тлі протистояння НАТО – Варшавський пакт про них мало хто думав і вже зовсім нікому не спадало на думку оголошувати Медельїнський картель чи якесь шиїтське угруповання світовою проблемою No 1. Сьогоднішній світ, безперечно, став більш передбачуваним і керованим, а це головне для політики. Зрештою, не тільки для політики.

3. Економічний

Економічний фактор зацікавленості Заходу Україною повинен оперувати щонайменше двома позиціями.

По-перше, Україна – це 50-мільйонний ринок товарів та послуг; ринок, потреби якого, з огляду на недостатню конкурентноспроможність своєї економіки, Україна не зможе забезпечити в найближчому майбутньому. Отже, мова йде про очевидні перспективи Заходу в цій галузі. По-друге, Україна містить в собі інвестиційний потенціал на сотні мільярдів доларів. Звичайно, значних корекцій потребує законодавство, аби воно максимально заохочувало й сприяло інвестиціям. Але вже сам фактор інвестиційного потенціалу з його надзвичайно широкою галузевою палітрою не може не привертати уваги.

4. Духовно-культурний

Природна еволюція і гармонія національно-культурних спільнот Європи в ХХ столітті торувала непрості шляхи. Розпад Австро-Угорської та Російської імперій фактично тільки поставив питання духовного, культурного й національного суверенітету як проблему, але аж ніяк не розв'язав її. А ті абсолютно волюнтаристські лінії розділу Європи, що були усталені по закінченні Другої Світової війни (Ялтинська конференція), взагалі закріплювали status quo, непридатний для будь-якого розвою десятків націй і культур. Московський тоталітаризм роз'єднував Східну Європу з рештою континенту духовно, культурно, ментально, цивілізаційно. Традиція європейського співжиття роздушувалась або танками, як це мало місце в Угорщині 1956 року чи в Чехословаччині 1968 року, або концентраційними таборами в Сибіру, через які пройшли мільйони громадян СРСР. Такий розділ Європи суперечив націо-культурному й духовно-ментальному співжиттю та статусу держав і народів.

Україна, яка має більш як тисячолітній досвід гармонійного співжиття з Європою, в результаті розпаду СРСР дістала можливість поновити історичну справедливість. Від 1991 року українська стратеґія й тактика щодо Європи й цілого світу формується вже не в Москві. На жаль, Київ продовжує в зовнішньополітичних стосунках озиратися на Москву (для цього є як об'єктивні, так і суб'єктивні підстави), але сама концепція стосунків зі світом формується в Києві. Відновлення історичної справедливості у випадку з Україною (як, зрештою, і в кожному іншому випадку) слугує оптимізації політичного клімату в Європі, унеможливлює численні катаклізми, котрі з усією необхідностю виникали б в разі нехтування волею культур і націй.

Звісна річ, діапазон факторів, з огляду на які Захід зацікавлений в існуванні суверенної Української держави, не обмежується чотирма вищезгаданими. Але вони творять той понятійно-феноменолоґічний каркас, котрий дозволяє побачити й зрозуміти проблему в цілому.

* * *

Ґеополітика – стереометрія міжнародної політики. Потягнення в площині цієї стереометрії повинні якщо не витікати із засадничих позицій здорового глузду, то, принаймні, не суперечити їм. Правила ґеополітичної навіґації доволі складні. Вони вимагають дій зважених і чітко зорієнтованих. Прикрість від неадекватної оцінки Заходом історичної ролі українського державотворення посилюються, коли взяти до уваги, що сам факт виокремлення України завдав нашому суспільству значних “інтеґральних“ збитків, тобто тих втрат, які стосуються всіх сфер функціонування соціуму – від економіки й до боєздатності збройних сил. Це не означає, що процес українського державотворення хибний. Інакше доведеться визнати помилкою творення будь-якої держави. Позаяк історичний досвід дає чимало позитивних прикладів новітнього державотворення (США, Канада, Республіка Корея, Фінляндія, Ізраїль), то справа не у факті державного усамостійнення (який обов'язково певний час супроводжуватиметься збитками економічного, господарського, комунікативного і т. п. характеру), а в наявності спільної політичної волі громадян молодої держави, переконливої світоглядно-орієнтаційної проґрами під умовною назвою “Національна Ідея“, врешті, в існуванні належного суб'єктивного фактора, себто, ВЛАДИ – політичної, господарсько-економічної, духовної,– спроможної втілити проґрамні засади якомога швидше й ефективніше. Ті держави, котрі відповідають зазначеним вимогам, за якийсь десяток років забувають про втрати початкової стадії усамостійнення. Якщо ж держава не вповні відповідає належним умовам, то її кволий, анемічний орґанізм намагатиметься виправдати кепський стан справ несвоєчасним державним виокремленням,несприятливою кон'юнктурою світового ринку, поганими погодними умовами і ще багатьма “арґументами“ – такими ж непереконливими й нікчемними, як і та державність.

Орбіта і траекторія українського здійснення, з позицій ґеополітичної системи виміру, світоглядно-орієнтаційні горизонти України є питаннями багатовимірними. Вони мають десятки складових. Кравчук розумів, що період нейтральності й позаблоковості дозволить народу України спокійно розібратися зі своїми вподобаннями, думками, духовними потягненнями, історичною пам'яттю. Громадяни України отримали можливість самоусвідомити, самоідентифікувати себе, знайти свою історичну, культурну й ментальну нішу у величному стелажі світової цивілізації. Виникла можливість усвідомити метафізичну самодостатність, зміряти глибину духовного суверенітету – все це, між іншим, складові такого інтеґративного поняття як СВОБОДА.

Президент Кравчук не був випадковою людиною в політиці й тому чудово розумів: офіційні київські тенденції на розмежування з Москвою будуть сприйняті Кремлем у кращому разі з роздратуванням. З метою унеможливлення “внутрішнього фронту“ Кравчук стимулював прозахідні настрої, усвідомлюючи, що це – стратеґічний вектор досягнення української свободи. На жаль, катастрофічне погіршення економічної ситуації виявилось далеко не найкращим полем, на якому зерна прозахідної орієнтації дали б високі врожаї.

Це стало чітко прослідковуватись за багатьма соціолоґічними опитуваннями. Леонід Кучма вчасно зорієнтувався і, використавши східну орієнтацію на всі 100 відсотків, переміг Кравчука за числом прихильників. Кучма, звичайно, не такий політичний зубр, як Кравчук, але все-таки й він розуміє, що східна орієнтація для сучасної України – тимчасовий популістсько-тактичний крок; на цій орієнтації можна, звісна річ, трохи поспекулювати, але загалом вона безперспективна, якщо не сказати більше – траґічна – історія дала масу уроків на цю тему. Східна орієнтація може бути або дуже короткочасно-кон'юнктурною, або вона здетонує нединамічну рівновагу суспільного спокою, поставивши державу на межу громадянської війни.

Леонід Кучма так і не причалив українським кораблем до російських берегів, однак сказати, що теперішній Президент шукає для українських вітрил прозахідних вітрів, означало б також погрішити проти істини. Сучасний український корабель нагадує якогось ірраціонального морського бомжа, який не може чи побоюється остаточновизначитись зі своїми мореплавськими планами. От і доводиться йому по-броунівськи безцільно снувати туди-сюди, розтринькуючи енерґетичний запас і залишки прісної води. Як тут не згадати передвиборчі кепкування Кучми з приводу Кравчуківської теорії прошмигати між краплинами дощу. Кучма нібито дотепно зауважив, що замість довготривалого й виснажливого оволодівання мистецтвом проходження між краплинами дощу доцільніше придбати парасолю. Однак, як з'ясувалось, Кучмі так і не вдалось дістати парасолю, а в мистецтві проходити між краплинами він навіть поступається своєму попереднику.

Ґеополітична невизначеність і державна аморфність зробили Україну потенційно непередбачуваною. Це зіграло багато злих жартів, серед яких ядерне роззброєння видається одним з найбільш показових. Росія та США визнали за краще не випробовувати долю, ризиковано надіючись, що згодом Україна стане стратеґічним партнером. За доцільне було прийнято рішення вивести з України ядерну зброю. Якби Україна рельєфніше позначила свої перспективні орієнтири, то їй, скоріше всього, вдалося б втриматись у “ядерному клубі“. При цьому, в разі непереборних труднощів з експлуатацією ядерних арсеналів, можна було б почати процес ядерного роззброєння, надавши йому необхідного пропаґандивного забезпечення. Така послідовність розгортання подій дозволила б розраховувати на розуміння й підтримку Заходу, відчутні в кредитній та технолоґічній сферах. А так маємо те, що маємо.

НАТО, як відомо, є знаряддям впливу на процеси в пострадянському просторі на користь не російських, а західних цінностей і уявлень про сучасне й майбутнє. В цьому контексті Північно-Атлантичний Альянс стає механізмом формування майбутнього на західний зразок. Той зразок, що підтвердив свою ефективність і життєздатність протягом останнього півстоліття. То чи варто дивуватись, що всі колишні партнери СРСР по Варшавському пакту наввипередки шмигнули за НАТівською протекцією.

Щодо сучасної української стратеґії і тактики ґіпотетичного входження в НАТО, то з цим питанням взагалі коїться щось незрозуміле. З одного боку, Міністерство оборони України формально бере якусь символічну участь у символічній проґрамі “Партнерство заради миру“, а, з іншого, міністри оборони та закордонних справ дозволяють собі зухвалі розмірковування, що Україна не дуже й поспішає в НАТО, що Київ ще сім разів відмірить, перш ніж відріже. На це один високий чин з НАТО в'їдливо зауважив: йти чи не йти в НАТО – це справа України, але пускати в НАТО Україну чи не пускати – це вже справа НАТО. Не Україна може висувати якісь умови свого входження в НАТО, а, навпаки, НАТО визначає ті параметри, досягнувши яких, країна переходить в ранг... ні, не членів, а тільки кандидатів у члени НАТО.

Україна, між іншим, не належить до числа тих країн, які досягли вражаючих успіхів у дотриманні НАТівських вимог. Першу позицію тут займають держави Вишеґрадської групи, на другі ролі вийшли Балтійські республіки, а ми, в кращому разі, десь у третій обоймі. Врешті, вести мову про порядковий номер України в НАТівських передпокоях, здається, взагалі передчасно, адже навіть входження Києва лише до політичної орґанізації СНД дає підстави сприймати Україну на Заході не стільки нейтральною державою, скільки членом новостворюваного східного блоку. Такий погляд вже навіть дістав свою термінолоґічну кодифікацію: “стереотип Франції“. Париж, як відомо, тривалий час не входив до військових структур НАТО, а був лише членом політичних, однак ні в кого не викликало сумніву, до якого з блоків – Західного чи Східного – належала Франція.

Ситуація ускладнюється непослідовними й суперечливими заявами найвищих посадових осіб України. То, перебуваючи з візитом в Бразилії, Президент Кучма озвучує думку: ми катеґорично проти революційного шляху розвитку процесу розширення НАТО. Україна проти нового розділу Європи на два табори; то в Женеві змінює гнів на “милість“: Україна в принципі не проти ідеї розширення НАТО як орґанізації, котра об'єднує демократичні держави. Деколи можна почути й прозорі натяки в стилі: майбутнє України не обов'язково повинно бути позаблоковим. Прикро не те, що замовчується інформація, до якого саме блоку Україна належатиме, а зовнішній апломб, з яким це “розкриття карт“ подається. Причину подібних орієнтаційних сум'ять вичерпно з'ясував ще Шевченко:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя...

Аби найвище керівництво в часи юності ретельніше гризло ґраніт науки, то довідалося б, що Альберт Ейнштейн ще вісімдесят (!) років тому оприлюднив всезагальну теорію відносності, згідно з якою дійсно майбутнє України не обов'язково повинно бути позаблоковим. Звичайно, поліпшувати можна що завгодно – від велосипеда до теорії відносності, але, може, нехай цим займаються спеціалізовані науково-дослідні інститути. Все-таки “нє царскоє ето дєло“...

Щодо фразеолоґії на кшталт “визріває об'єктивна потреба розширити і поглибити“ відносини з НАТО, “встановити особливі стосунки“, то вона не тільки нічогісінько не змінює у фактичному стані справ взаємин осі “Україна – НАТО“, а й навіть на півкроку не наближує будь-які зміни. Північно-Атлантичний блок – чітко структурована орґанізація, котра реґламентує свої стосунки зі світом у термінах військово конкретних і однозначних: члени НАТО – на них поширюється парасоля безпеки з Брюсселю; кандидати в члени – ті, що подали заявки на входження в НАТО й нині працюють, головним чином, над уніфікацією й стандартизацією свого військового господарства; і, наостанок, решта світу, котра не те що не має нічого спільного з НАТО, а й трактується Північно-Атлантичним Альянсом в якості ґіпотетичного ворога.

На відміну від України, Румунія вже зробила реальні кроки в напрямку до НАТО. Так, Бухарест запропонував Північно-Атлантичному Альянсу свої бази на Чорному морі, аеродром у Тімішоарі для обслуговування операції в Боснії. У Брюссель також надійшла пропозиція використовувати територію Румунії для комунікації з південно-східними членами НАТО – Грецією та Туреччиною. Все це дозволяє Бухаресту надіятись, що остаточне приєднання до Заходу у військовій сфері відбудеться не пізніше 2000 року. Таким чином, вже за кілька років українсько-румунські “неузгодженості“ на Чорному морі та в Буковині можуть стати проблемами українсько-НАТівськими.

Перебуваючи в Чехії з державним візитом, Президент Кучма дозволив малозрозумілий пасаж на зразок того, що прийняття Чехії, Словаччини, Угорщини й Польщі в НАТО не стане ознакою зміцнення стабільності й безпеки як Європи в цілому, так і реґіону зокрема. Дивно, але факт: Росія, яка найменше зацікавлена в розширенні НАТО, під час офіційних візитів до Польщі та Чехії висловлювалась більш округло й дипломатично; а Україна, яка, за всіма лоґічними мірками, зацікавлена в якнайшвидшому вступі Чехії в НАТО (бо ж чим швидше в НАТО увійде Чехія, тим швидше дійде черга до України), так от ця Україна, користуючись пільгами примхливого гостя, заявляє, що вона, бачте, катеґорично проти вступу чехів до НАТО. Важко зрозуміти, з чим ми маємо діло в цьому випадку – можливо, це холопське переспівування чужих (російських) пісень з тією характерною особливістю, що, на відміну від хазяїв, холопи не вміють думати ґеополітично й ґеостратеґічно, не мають музичної грамоти, тому мусять забивати фальш співу підвищенням тональності.

Або як вам “українська“ ідея, висловлена під час того ж візиту в Прагу, згідно з якою в питанні розширення НАТО слід враховувати інтереси всіх країн, себто надати їм членство одночасно. Ну, по-перше, питання кого і за якими ознаками приймати в НАТО – прероґатива самої НАТО, а, по-друге, це настільки тривіальна нісенітниця, що Голова Верховної Ради України Олександр Мороз, перебуваючи кількома днями після того в Бонні, мусив визнати: надання НАТівського членства Росії є справою неймовірною, бо цим НАТО припинить своє існування, цілком себе вичерпавши.

Візит Президента Кучми в Прагу дістав досить показово-симптоматичне продовження: відразу після його закінчення прийшло повідомлення, що Чехія терміново шукає покупців на 10 літаків МІҐ-29. Мотив також вказується: Чехія не хоче попадати в залежність від Росії та України (так, так, від України!), бо тільки ці дві держави ремонтують найновітніші модифікації МІҐів. Так що, на відміну від України, Чехія свій вибір на користь Заходу вже зробила, і які країни належать до Сходу, також визначила.

* * *

Східна, або ж російська орієнтація, з огляду на політичне, військово-силове та господарсько-економічне домінування Росії на цих теренах останніх триста з лишком років, мала об'єктивно найкращі (якщо не сказати оранжерейні) умови для вкорінення на українських землях. Україні від 1654 року фактично було рішуче відмовлено у праві вибору орієнтації самоздійснення.

Сучасна орієнтація на Москву пояснюється головним чином залежністю від російських енерґоносіїв. Але видобуток нафти і газу в Росії з кожним роком падає, і через 5–10 років РФ може перетворитися з експортера на імпортера енерґоносіїв (першочергово це стосується нафти). Має місце залежність і менш об'єктивного порядку. Так, Україна практично повністю залежить від постачання паперу з Росії. І це при тому, що в нас існують значні лісові запаси. Проте за часів СРСР паперові комбінати в Україні навмисне не будували. Москва прагнула не допустити створення на території будь-якої із союзних республік хоча б відносної економічної цілісності та остаточності. Тому економічна й господарська залежність країн СНД (і України в тому числі) одна від одної і від Росії в першу чергу є справою цілком об'єктивною, яка коріниться в багатолітній стратеґії формування господарсько-економічної інфраструктури.

Передумови для зміни ситуації виникли з проголошенням незалежності України. Власне сам факт проголошення незалежності в результаті вільного волевиявлення став апофеозом кризи східної орієнтації. Народ у своїй переважній більшості зрозумів, що проросійська орієнтація вичерпується таким абсурдним і сумним асоціативним рядом як мільярди вироблених, але нікому не потрібних кирзових чобіт і гумових калош, жорстоке придушення будь-якого вільнодумства, врешті, п'ятимільйонна армія, котра не в змозі оволодіти ситуацією у феодальному Афганістані. 1 грудня 1991 року люди прагнули втамувати спрагу переконливості, глибинності, справжності.

З іншого боку, не слід легковажити: силове поле промосковської орієнтації не обмежується тупим ідіотизмом радянських часів. Україна, наприклад, залишається домівкою для 11 млн. росіян, значна частина яких усвідомлює себе в першу чергу саме росіянами, а вже потім громадянами України. Існує також великий прошарок людей, чия молодість випала на дуту велич СРСР, і, ясна річ, ця катеґорія населення живе тими спогадами, які мали місце, тим життям (хоч і зрадливим), яке було. Крім того, господарсько-економічні негаразди останніх років також об'єктивно не сприяють відрізанню пуповини України від її попередньої, східної орієнтації.

Одначе, за великим рахунком, час таки бере своє і, чим далі, тим буде більше брати. Східна (проросійська) орієнтація загалом вичерпала себе. Якщо їй і вдається животіти, то тільки за рахунок дрібних інсинуацій і спекуляцій на недосконалості людської природи, котра не дозволяє рішуче розмежуватись зі своїм минулим.

Значно більш вартісною уваги і водночас небезпечною видається перспектива прямих провокацій Росії і навіть відвертих актів аґресії, спрямованих на утвердження попередньої східної орієнтації силовими методами. Привід для цього можна знайти завжди – було б бажання. З точки зору ґеоґрафії має місце великий простір для кремлівської фантазії – це і Слобожанщина, і Донбас, і той же Крим. Зокрема, кримська проблематика видається найбільш імовірним коником, якого намагатимуться запрягти в Росії політики різних відтінків політичного спектра з огляду на перманентні парламентські й президентські вибори. Треба бути дійсно повним ідіотом, щоб не набрати на “кримському питанні“ кілька додаткових очок у передвиборчому марафоні. Серед російського політичного бомонду, якщо і є ідіоти, то, на жаль, з протилежними властивостями – ті, які занадто переймаються українськими проблемами.

Потреба творення чистої дикції української орієнталістики, не обтяженої пересічними марнотами, світоглядним антикваріатом і озиранням на Росію, обумовлюється розгортанням подій довкола Криму, Севастополя й Чорноморського флоту. Більш ніж показовим видається подання ретроспективи двох разючих аналоґій: з одного боку, передання в 1954 році Україні Криму, з другого,– юридичне закріплення за Китаєм у 1950 році портів Дальній (Далянь), Порт-Артур (Люйшунь), а також Китайсько-Східної залізниці, яка протягом півстоліття мала підросійський екстериторіальний статус. Зрештою, цим аналоґії вичерпуються – далі починаються відмінності. Якщо стосовно КНР Москва й словом не обмовляється про “міста російської морської слави“ Порт-Артур і Дальній, то по відношенню до “братньої“ України раз у раз лунають меланхолійно-аґресивні закиди щодо Криму і Севастополя. І це на тлі передачі в 1920-х роках на адміністративний баланс Росії значних територій, населених переважно українцями (Стародубщина, Курщина, Вороніжчина, Таганрожчина, Кубань, Ставропілля, Зелений Клин). Одначе, є в “родинних“ стосунках з Росією щось надзвичайне! – не дарма старші люди помітили: храни, Господь, від таких “родичів“; з неродичами якось самі дамо ради.

На тлі зазначених небезпек прискіпливу увагу загалу привертає офіційна позиція України. На жаль, доводиться констатувати маловтішний факт: ставлення української влади до вказаної проблематики могло б бути більш переконливим, рельєфним, концептуальним і навіть просто праґматичним. Україна, наприклад, з якоюсь безпорадною упослідженістю відбивається від російських закидів щодо боргу за енерґоносії, при цьому по шести роках незалежності по-кумедному ставлячи питання про орендну плату за перебування російського флоту й військових частин підтримки в Криму. А, між тим, США сплачували Філіппінам щорічно 1 млрд. доларів за військово-морську базу Субік-Бей, котра має схожі параметри із Севастополем. Не треба бути великим математиком, аби підрахувати: прибуток від орендної плати тільки за Севастополь перекриває всі українськи борги за енергоносії. Але ж це питання треба, врешті, серйозно СТАВИТИ!

Сама постановка цього питання відразу вивітрила б хміль з гарячих голів російських політиків – коли усвідомлюєш, що за вмираючий флот треба платити мільярд доларів щорічно, відразу починаєш перейматися тверезішими думками – щось на зразок: “А навіщо цей флот взагалі потрібен?!“ На тлі такого світобачення видніється світло в кінці тунелю й по всій кримській проблематиці, бо вона загалом інспірована й дістає перманентне підживлення саме в особі російського флоту. Як зауважив колись один з кремлівських класиків, нема людини – нема проблеми; в даному разі, дещо перефразувавши, матимемо: нема флоту – нема проблеми.

Хтось скаже, що переговори з Росією з приводу орендної плати за перебування флоту на українській території були непростими. Звичайно, непростими, але безвихідних ситуацій немає, є лише нестача бажання знайти вихід, свідками чого ми й стали. Врешті, якщо проблема не розв'язувалась на якомусь рівні, то було доцільно рівень підвищити, запросивши в якості третейського судді, ну, наприклад, ті ж Сполучені Штати Америки. Вигода від такої пропозиції як для України, так і для США очевидна.

Нагальність вирішення питання військової присутності Росії в Криму є серйозним фактором, оскільки присутність іноземних військ на наших теренах практично перекриває Україні не тільки ґіпотетичний шлях в НАТО, а навіть унеможливлює прийняття Брюсселем цієї пропозиції до розгляду.

Між іншим, ставлення українського офіціозу до боргів за енерґоносії має вигляд відверто ґіпертрофованої фобії з малозрозумілою мотивацією. Зовнішній борг Іспанії, наприклад, складає понад 70 млрд. доларів. І нічого: іспанці не почувають себе безнадійно упослідженими чи хоч би приреченими озвучувати думки виключно своїх кредиторів.

Згубність і збитковість проросійського орієнтаційного вектора стає очевидною, коли взяти до уваги вимоги, якими Кремль обставляє український борг, а саме: передача на баланс Росії основних фондів підприємств стратеґічного значення, портів, нафто- і газопроводів тощо. Нагадаємо, що зовнішня заборгованість Росії перевищує український рівень у 70 (!) разів і складає понад 150 мільярдів доларів. Однак кредиторам Кремля, цим, з дозволу сказати, “акулам імперіалізму“, навіть на думку не спадає вимагати в рахунок погашення такої суми активів, наприклад, акціонерного товариства “Норільський нікель“ (монополіст у добуванні платини й нікелю), нафтогазових родовищ Тюмені чи хоч би сеґмент Садового кільця в Москві. Більше того, нещодавно кредитори Росії в особі Лондонського й Паризького клубів дали Кремлю відстрочку для погашення боргу на 25 і 20 років відповідно та відстрочку для початку виплати боргів на 7 і 6 років відповідно.

Прикро, але в стосунках з Україною Росія використовує інші “стандарти“. Вона вимагає в рахунок скасування боргів “по-братньому“ передати їй цілі галузі української економіки, найефективніші підприємства і т. д. Ще б цю “родинність“ закріпити у вигляді стратеґічної української орієнталістики, і можна починати жити в алґоритмах популярної на початку ХХ століття поради: “Не тратьте, куме, сили – спускайтеся на дно“.

Якщо проблема енерґоносіїв безроздільно утримує пальму першості в середовищі проросійської орієнтації, то на другій позиції (за переконливістю й за ареалом поширеності) перебуває “арґумент“ такого ґатунку: на Заході нас не чекають. Як і кожне промосковське потягнення, ця міфолоґема має чітко окреслене силове поле психолоґічно-фобійного забарвлення. Аби не погрішити проти істини, зауважимо: резюме про непотрібність України на Заході за певних умов цілком правдоподібне (зрештою, це характерна особливість кожної міфолоґеми). Так, Заходу дійсно не потрібна Україна (як і кожна інша держава), котра не може чи не бажає самоідентифікуватись національно, культурно, ціннісно, врешті, цивілізаційно. Одночасно Заходу вигідно мати своїм партнером Україну, яка спиратиметься на тривку орієнтаційну парадиґму свободи й демократії. Так що нас все-таки чекають, правда, з деякими застереженнями...

А поки що Україна вперто нагадує державу, яка заблукала. І що найбільш прикро – не в лісових хащах, а серед трьох беріз. А, може, вона й не заблудилась, адже блудить той, хто збився на манівці, хто невдало шукає шлях. Саме шукає, а ця країна ще й півкроку не зробила в пошуках власного шляху, свого етнічного, ментального, інтеґрально-орієнтаційного коду й ідентичності. Українська орієнталістика, в кращому разі, являє собою tabula rasa1. При цьому практично цілковита відсутність розуміння значущості самоідентифікаційної проблематики, нестача усвідомлення її першорядності і кореневості справляють гнітюче враження зловісних перспектив. У гіршому разі, масова свідомість оперує ерзацами світобачення, орієнтаційним убозтвом і ціннісним мірилом епохи варварства, коли “пролетаріат не має батьківщини“.

Більшість новітніх вкладів України в ґеополітичний банк важко назвати вдалими й багатообіцяючими. Так, підписана 10 лютого 1995 року в Алмати Угода “Про створення об'єднаної системи протиповітряної оборони“ несе для України низку ґрандіозних небезпек. По-перше, протиповітряна, протиракетна й протикосмічна оборона України практично переходить під контроль імовірного противника – Росії. По-друге, в разі військового протистояння Росії з НАТО першочергового удару зазнають українські радіолокаційні станції, котрі прикривають Росію. Таким чином, Україна вже перетворилась на заручника держави, яку, за достовірною інформацією, “умом нє понять“. Не простіше осягнути й українську мотивацію приєднання до цієї Угоди. Якщо сучасна оборонна доктрина України не оперує терміном “імовірний противник“, то значить ми або не повинні були об'єднувати свою систему ППО ні з чиєю, або могли об'єднати з ким завгодно. Коли все-таки вибір робиться на користь Росії, то ініціаторам варто дати хоча б пояснення, чому військові ставлять свого воза попереду коняки політики?

Висвітлення східної (проросійської) орієнтації залишиться неприпустимо поверховим і непереконливим, якщо не зупинитись на офіційній українській концепції взаємин з Росією, на напрямах еволюціонування української стратеґії щодо Росії. Однак відразу доводиться зауважити: дати оцінку українській концепції стосунків з Росією неможливо з огляду на те, що такої концепції просто не існує. Більше того, Україна взагалі не має власної політичної доктрини (і це по шести роках незалежності!).

Дехто зауважить, мовляв, це атрибути суспільної надбудови, а, отже, без їхнього усталення соціум може ще протягом якогось часу пристойно функціонувати. Інша справа – хліб насущний, тобто базисні точки опори. Не будемо акцентувати увагу на викритті глибинної облуди історичного матеріалізму – обмежені рамки книги доцільно використати продуктивніше. Зупинимось лишень на позиціях очевидних: відсутність політичної доктрини не дозволяє вдатися до системної структуризації як внутрішньополітичного життя України, так і стосунків із зовнішнім світом. Розмитість орієнтирів унеможливлює визначення пріоритетних напрямів політичного життя. В результаті постійно доводиться мати справу з явищами траґікомічними, коли пріоритетними визнаються стосунки з ... кожною країною. “Епідемія пріоритетності“ охоплює щоразу більші ареали – вже закріплена пріоритетність за всіма (!?) галузями промисловості та сільського господарства, ще трохи – й статус пріоритетного матиме кожен свинарник. Маємо класичну “квадратуру кола“, коли малоросійська запопадливість формулює нову “діалектику“, peccatum originale1 якої є цілковите звільнення слова від думки. Мало ми “потішали“ світ...

Мають рацію ті, хто стверджує: політика повинна бути гнучкою. Але, незалежно від зовнішньої, позірної гнучкості й праґматичності, вона мусить керуватись чіткими орієнтирами і рельєфно окресленою метою. Коли ж гнучкість починає поширюватись і на орієнтири, тоді розмиваються не тільки етапи досягнення певної політичної мети, наприклад, послідовність і особливості будівництва повноцінної державності,– розмивається сама мета. Це значною мірою дезорієнтує і деморалізує довколаполітичний загал, а ще більше людей, далеких від політики, провокуючи масову свідомість на драматичне розшарування – одні впадають у депресію, інші зупиняють свій вибір на світоглядних екстремах.

Новітні соціолоґічні опитування дозволяють зафіксувати чітку й доволі симптоматичну тенденцію: відповідаючи на запитання, носія яких політичних поглядів Ви хотіли б бачити керівником будь-якого рангу – від директора заводу й до Президента держави – опитувані вказували, що їм уже загалом байдуже, яких політичних поглядів дотримується кандидат у керівники, – головне, щоб він накреслив чітку й більш-менш оптимістичну перспективу, вказавши при цьому етапи досягнення мети, розставивши конкретні пріоритети державного еволюціонування.

Таким чином, вдаючись до того, що на політичному жарґоні називається страусячою політикою, себто,уникаючи прийняття будь-яких відповідальних рішень, нинішнє керівництво України множить помилки керівництва попереднього, наївно надіючись, що в разі неприйняття певних рішень, цей status quo заморозиться на невизначений термін. А там, з часом, може, якось і вдасться віднайти оптимальне рішення. Натомість все виявляється значно прозаїчнішим – незалежно від того, бере чи не бере участі вище державне керівництво в творенні політичного середовища, воно – політичне середовище – в будь-якому разі еволюціонує, з тією суттєвою відмінністю, що в разі самоусунення керівництва держави від прийняття доленосних рішень, ця доленосність потрапляє до компетенції інших людей, часто випадкових у контексті будівництва української державності, а подекуди і взагалі відверто вороже наставлених до Української Справи. Напрошується запитання: а чи має право вище державне керівництво віддавати на поталу історичному випадку стратеґічні, сенсожиттєві домінанти функціонування Української держави? Навіщо взагалі таке керівництво, чиї функції значною мірою перебирає на себе Його Величність Випадок? Зрештою, це риторичні запитання.

Зрозуміло, що за умов відсутності більш широкої, загальнополітичної концепції, Україна не може мати переконливу, динамічну, ефективну концепцію вужчого ґатунку – концепцію взаємин з Росією. Тому не дивно, що українській зовнішньополітичній лінії притаманні цілковита відсутність стратеґічних пріоритетів, фраґментарність, упослідженість, периферійність тощо.

Формування української стратеґії щодо Росії повинно відштовхуватись від зворотного – від російської стратеґії щодо України, з огляду хоч би на те, що, на відміну від української, російська концепція зовнішньої політики в цілому і щодо України зокрема вже давно сформована, більше того – має кількасотлітній досвід апробації.

За часів СРСР, наприклад, господарський механізм на території союзних республік формувався Москвою таким чином, аби не було замкненого господарчого циклу. Так, виробництво Харківського тракторного заводу залежало від доброї сотні партнерів, які забезпечували завод комплектуючими виробами. З точки зору економічної доцільності, як, власне, й здорового глузду, надсилання складових частин трактора за тисячі кілометрів (за умов, що виготовлення таких складових частин можна налагодити в сусідньому цеху) було чимось малозрозумілим. Зате в такий спосіб Москва перестраховувала себе на випадок бажання виходу з-під її сфери політичного чи економічного впливу. Бо в такому разі завод мусив би на якийсь час взагалі припинити роботу, ще протягом деякого періоду мала тривати переорієнтація на інших партнерів чи доведення господарського циклу до замкнутої, завершеної фази. Зрозуміло, що таке переобладнання чи перепрофілювання може не обмежитись одним роком. Протягом цього часу виробництво падатиме (якщо не припиниться взагалі), а робітники все-таки вимагатимуть зарплату. Гроші, що видаватимуться на зарплату, тільки до деякої міри покриватимуться виготовленим товарним еквівалентом. Це, в свою чергу, означає, що виробництво на дотації, а держава фактично вдається до емісії; остання спричиняє інфляцію, яка знецінює гроші. Саме тому наступного разу робітники вимагатимуть вже не просто грошей, а більше грошей . Ця стадія замикає коло.

Такою єзуїтськи глибокоешелонованою була економічна й загалом господарська зовнішня стратеґія Москви. Вона й донині слугує головною крапленою картою в політичних іграх кремлівських шулерів. Перевага такого типу троянського коня, як нібито безальтернативна необхідність господарсько-економічної інтеґрації, є більш ніж очевидною: Москві не доводиться вдаватись до військово-каральних акцій, аби розправитись з непослухами-розкольниками імперії,– Кремль загрібає жар чужими руками – руками невдоволених робітників спаралізованих підприємств України, Білорусі чи Казахстану. Зрозуміло, така режисура буде спрацьовувати доти, доки новоутворені держави (і Україна в тому числі) не розмежують свої господарсько-економічні механізми життєдіяльності з аналоґічними механізмами російськими. Тому теперішньому керівництву України слід побажати уникати примітивних сентенцій на зразок: ми ж такі взаємозалежні...

Якщо теза про взаємозалежність справді відповідає дійсності, то все-таки замість оприлюднення подібних “відкриттів Америк“ владі було б доцільніше посушити голову над шляхами виходу з маловтішного становища. А вихід може бути один – якнайшвидше забезпечення господарсько-виробничої (а, отже, економічної!) незалежності України. Тільки в цьому випадку номінальна політична незалежність набуватиме рис переконливості, справжності, ставатиме незалежністю фактичною.

Коли хто-небудь з кремлівського керівництва апробовує масову свідомість постулатом про “керівну й спрямовуючу роль“ Росії в СНД, то українським засобам масової інформації не варто вишкірюватись, мовляв, такі заяви протирічать базисним сентенціям Москви про цілковиту рівність усіх в СНД. Від початків творення так званої Співдружності всі чудово усвідомлювали, що ця орґанізаційна структура функціонуватиме під омофором кремлівських зірок і двоголових орлів, що в ній будуть як рівні, так і рівніші, як ведені, так і ведучі. В таких випадках кажуть: бачили очі, що купували,– тепер, принаймні, не кричіть: “Ґвалт!“

Це європейці приходять до інтеґрації економічної та військової на основі цілковитого забезпечення суверенітету, незалежності, самобутності тощо. Це керівництво ЄЕС та НАТО уособлюють собою взірець колеґіального орґану. Так, Об'єднаними збройними силами Північно-Атлантичного блоку в різні часу командували американці, німці, італійці, англійці, голландці, бельгійці. У східному ж кутку Європи споконвіку все було інакше – за весь час існування Варшавського пакту жоден німець, поляк, чех, угорець, словак, болгарин чи румун не був не тільки головнокомандувачем, а навіть начальником штабу Об'єднаних збройних сил Варшавського договору. На аналоґічних принципах “довіри“ базувалась і кадрова політика в Радянській Армії. Як Джохар Дудаєв умудрився “зачепитись“ за звання генерал-майора й посаду командира елітної дивізії стратеґічної авіації – сам Аллах знає. Правдоподібно, якби він був не чеченцем, а росіянином, то “потягнув“ би й на міністра оборони.

Аналітики будь-якої національної служби безпеки, консультуючи державне керівництво напередодні крупномасштабних торговельно-економічних проґрам, завжди нагадують, що існує певний рівень припустимої взаємоінтеґрованості держав, переходити через який – означає закладати під національну безпеку потенційну міну сповільненої дії, бо сьогоднішній партнер завтра може стати суперником чи навіть противником і, зрозуміло, він використає твою залежність від нього у своїх інтересах. Ситуація може бути ще простішою – партнер просто банкрутує, його роздирають внутрішньополітичні протиріччя, він починає нібито невеличку, але затратну війну на своїх, припустимо, південних, приміром, кавказьких рубежах. У всіх цих випадках торговельно-економічний партнер, навіть не бажаючи зашкодити, все-таки зірве терміни, етапність, ґрафіки. Щось подібне відчула на собі Фінляндія у 1990–1993 роках. Втрати оцінюються мільярдами доларів. Але невеличка Фінляндія замикалась в торговельно-економічному плані на СРСР на 30%, а Україна замикається на Росію на 70–75% – економічний ризик у цьому випадку більш ніж очевидний.

Навіть Польща Кваснєвського усвідомлює, що система одностороннього й монопольного постачання російським газом не відповідає принципам енерґетичної безпеки держави. Тому прийнято рішення вирівняти структуру постачання за рахунок збільшення закупівлі газу в Данії, Норвегії, Голандії. Україна ж продовжує товкти воду в ступі в питанні будівництва нафтотерміналу під Одесою. Іран пропонує десятки мільйонів тонн нафти за ціну, що складає половину від російської, але надто багато кланів кормляться від поставок нафти саме з Росії, тому про дешеву нафту, про термінали, врешті, про державні інтереси навіть не заїкайся. На що ж в такому разі взагалі розраховує ця держава?! Росії належить лише 5% розвіданих світових запасів нафти, але без термінових масштабних інвестицій навіть їх не дістати – за два-три роки північно-східний сусід буде не в змозі задовільнити власні потреби. Що далі?

Викликає прикрість і здивування той факт, що чолові представники Адміністрації Президента розтринькують свій дорогоцінний час на спроби транквілізувати масову свідомість сентенціями на зразок: у стосунках України та Росії не може бути нічиєї перемоги і нічиєї поразки; може бути лише спільний виграш або спільний програш. Тих, хто інстинктивно відсахнувся від такої непростої схеми, відразу заспокоїмо: подібні висловлювання слугують не стільки керівництвом до якихось реальних дій, скільки видають бажане за дійсне. Вони мають своїм корінням спекулятивно-схоластичну теорію так званого нового мислення, згідно з яким весь світ – хоч і напружена, але динамічна рівновага багатьох суб'єктів міжнародної політики й досягається вона за рахунок тотальної взаємозалежності, узгодження, балансу інтересів різних, часто – полярно протилежних сил.

При всій своїй зовнішній привабливості й нібито навіть бездоганній арґументованості теорія нового мислення має один траґічний для власної історичної перспективи недолік. Його сутнісне вираження, квінтесенція полягає в тому, що питома вага необхідності узгодження свого інтересу з чужим інтересом є нікчемно малою в порівнянні з потребою будь-що задовільнити власний (автохтонний) інтерес. Сторони згадують про так зване узгодження інтересів, як правило, тоді, коли підписують черговий документ, котрий фіксує нові реалії, нові баланси сил, потужностей, інтересів; але сам цей новий баланс ні в якому разі не став результатом якогось узгодження, він – результат безкомпромісної боротьби, відстоювання власних інтересів. Якби сторонам не доводилось час від часу призупиняти загалом перманентну боротьбу з метою документального зафіксування нового status quo, то потреба в рожевій, овечій теорії нового мислення взагалі ніколи б не настала. Врешті, до тих пір, поки існуватимуть вовки (від політики, економіки, бізнесу), буде підживлюватись, підпиратись найнезбагненнішими милицями й овеча теорія, покликана до життя вовчим бажанням задовільнити потреби шлунку. Приємно констатувати хоч би те, що штучно синтезована теорія нового мислення й ті світоглядні натяжки, до яких вдаються послідовники цієї спекулятивної доктрини, сприймаються політичним загалом спокійно, без зайвих емоцій – як політичний реверанс на політичному бенкеті.

Теоретичні викладки так званого нового мислення стають більш промовистими, якщо звернутись до конкретики історичної ретроспективи стосунків України та Росії. Досить пригадати, що переважну більшість державних, територіальних, культурних, демоґрафічних здобутків Росія досягла коштом Україниукраїнськогопотенціалу, української крові, українських чорноземів. Так що перспектива щирого українсько-російського екстазу з приводу “спільних здобутків“ є надто віддаленою, щоб на неї транжирити час. Натомість кориснішою була б концентрація зусиль керівництва держави на питанні забезпечення інтересів України. Здається, народ України вибачить Президенту Кучмі, якщо тому не вдасться забезпечити якісь химерні спільні українсько-російські здобутки, але відомо достеменно, що народ не залишить Президенту ніяких шансів, якщо той не забезпечить здобутків для України.

Намагання з'ясувати параметри спільних українсько-російських здобутків ще можна якось зрозуміти. А от епопея видання низки “науковоподібних“ моноґрафій про євразійське майбутнє України людьми з найближчого оточення Президента видається вже зовсім незбагненною. Закріплюється стійке враження, що в сфері світоглядно-орієнтаційній “аналітики“ з Банкової, 11 виглядають просто немовлятами. Вони не зловживають суверенною інтонацією. Їхні полохливі ґеополітичні маневрування мають своїм опертям розмиті й нетривкі орієнтири, принципи ситуативності й тимчасовості. Непросто відгородитись від думки, що особиста “поміркованість“ цих “штабістів аналітичного фронту“ в сенсі ментальному й вольовому переноситься на окреслення перспектив загальнодержавних. У результаті Україні пропонуються аж надто обережні спроби позначити своє місце в світовій ієрархії. Якому тільки світоглядному мотлоху не прагнуть надати рис канонічності й безальтернативності! Це і “ґеополітичні інтереси України можуть бути задоволені в євразійському просторі“, і “Україна, Росія і Білорусія є складовими частинами орґанічної цілісності“, і “треба допомагати Росії залишитися одним із центрів сучасної цивілізації“, й “істотно зміцнити позиції (звичайно, Росії) в обстоюванні своїх законних інтересів в Європі і в світі“. Ох, ці облудні слова... Цитати такого намиста марнослів'я можна множити без кінця. На пам'ять приходить вислів Франсуа де Ларошфуко: не настільки корисна істина, наскільки шкідлива її примара. Український народ пройшов велику школу довготерпіння. Він завжди умудрявся залишатись рекрутом армії скромних надій. Але ж не до такої міри!..

Контрпродуктивність подібних орієнтацій безперечна. В площині очевидного знаходиться й той факт, що задана цілковито згубна система ґеополітичних координат покликана лягти могильною плитою на самоздійснення українського фактора. Не просто осягнути інше: на чому базуються подібні “розрахунки“ – на злочинній наївності чи на тривіальній національній зраді? В кожному разі – це ганьба для представників влади – з тією різницею, що в першому випадку маємо справу з посадовою невідповідністю, а в другому – взагалі зі сферою професійних інтересів і компетенції прокурорів. Врешті, тут вже не до аналізу – авторів треба терміново рятувати. Питання лише в тому, якими засобами – терапевтичними чи оперативним втручанням.

Вже вкотре доводиться констатувати: цілісне й концентроване світосприйняття у теперішньої політичної еліти України відсутнє. Значною мірою це результат того, що політична еліта України так і не спромоглася до цього часу стати УКРАЇНСЬКОЮ політичною елітою, з питомо українським світоглядно-культурним типом життєдіяльності, автентично українською самосвідомістю, достеменно українськими аксіолоґічними орієнтаціями.

Теорія і практика москвоцентризму вже давно вичерпала б свій життєвий ресурс на українському ґрунті, якби не місцеві “селекціонери“ північно-східних “культур“. Вони не просто з періодичністю, гідною кращого застосування, тиражують трутизну орієнтаційної фальші, а й задають саморуйнівні, майже суїцидальні алґоритми суспільного розвитку, проникнення, просочення й дифузія яких у площину масової свідомості довершує виродження українства як поважного фактора загальноцивілізаційної ваги. Ні, не хочуть ці “аналітики“ в Європу. Старші люди в таких випадках кажуть: якби впертий був трохи розумнішим, його можна було б вважати принциповим.

Ці будівничі соціальної футуролоґії “під себе“, ці найблідіші з блідих – альбіноси проектних розробок і проґрамних дороговказів – не тільки заперечують українські чесноти, катеґоричний імператив українства, а й вилучають саму передумову екзистенційного розвою українського фактора. Що нарікати на аґресивну байдужість втомленого натовпу, коли люди з найвищих щабелів державної влади повсякчас вдаються до ошуканства – світоглядного, ціннісного, орієнтаційного. І на такому сфальшованому ґрунті, де найглибші інстинкти політичної владизаперечують цінність і потребу утвердження питомо українських чеснот, де методично руйнуються передумови всякого поступу – духовного, вольового, етичного, світоглядного тощо, доводиться торувати шляхи українському факторові.

Генрі Кісінджеру належить рельєфна максима: ґеополітика – це боротьба всіх за наші інтереси . Відповідно, мистецтво ґеополітики – це вміння забезпечити зовнішню підтримку тих інтересів, які є першочерговими для суб'єкта ґеополітики. Звідси виводимо необхідність двох моментів: 1) усвідомлення власних ґеополітичних інтересів; 2) вміння їх забезпечити. Українська ж політика досьогодні слабує на брак глибини й переконливості. Про ґеополітику як ускладнений варіант просто політики й згадувати не хочуть – вона практично відсутня як явище, як номінальна одиниця функціонування суспільства в ментальній площині. Брак системності, структурності, методолоґії, концептуальності стосовно до політики міжнародних взаємодій переводить ґеополітику в сучасній Україні до сфери якихось “заморських арихметик“, необхідність яких є більш ніж сумнівною. Ґеополітики української модифікації не існує не тільки в якості явища, а й у вигляді потягнення, інтелектуальної або праґматичної потреби.

Україна підходить до кульмінаційної точки ґеополітичного самовизначення. Події найближчих років закріплять певну орієнтацію (ґеополітичну, й не тільки) на цілі десятиліття. Питання стоїть таким чином: або Україна продовжуватиме брати участь у російських ґеополітичних траґікомедіях в якості малопереконливої декорації, або, нарешті, буде подолано комплекс неповноцінності, а світоглядна архаїка упосліджених хохлів поступиться місцем інкрустаціям виразної, перспективної, переконливої орієнталістики. Тієї орієнталістики, яка формуватиметься під кутом зору хай не амбітної, але своєрідної, питомо української оптики; орієнталістики, котра дасть духовний, моральний, ціннісний стимул для здійснення необхідного прориву на лінію можливого 1 ; орієнталістики, що дозволить уникнути остаточного фіаско українства в результаті віднайдення динамічної рівноваги між Сходом та Заходом.2

* * *

При всій об'єктивній залежності країн СНД від Росії слід зауважити, що значно більшою об'єктивністю позначені спроби новоутворених держав вийти з-під російської парасолі залежності. Процес переходу під іншу економічну, культурну, цивілізаційну парасолю або утворення власної функціональної парасолі зачепив усі пострадянські республіки, щоправда, в неоднаковій мірі.

Україна також ступила на шлях вибору довготривалих стратеґічних орієнтирів. Більшість тверезомислячих політиків, економістів, господарників України воліють бачити свою державу своєрідним мостом між Сходом та Заходом, який сприятиме балансу стосунків між східною та західною цивілізаціями.

Багатообіцяюча перспективність такого проекту є більш ніж очевидною. Зрозуміло, ті центри сучасної політичної ваги, котрі зацікавлені в існуванні такої комунікації як міст між Сходом та Заходом, поціновують цю ідею й прихильно ставляться до неї. На жаль, доцільність подібної ґеополітичної парадиґми поділяється не всіма авторитетами сучасної світової політики – для декого будівництво мосту асоціюється в першу чергу з додатковими фінансовими витратами, а дехто сам факт української державності сприймає як нонсенс.

Як відомо, кожен елемент буття (чи небуття) існує (чи не існує) силою певних факторів (ґеополітичних, економічних, духовних тощо) і обставин (місця, часу, способу дії і т. п.). Саме ґеополітичне становище України – посереднє між Сходом та Заходом – закладає як задатки розвою і поступу, так і перспективи зовнішньої інвазії на українські терени. В цій сукупності діаметрально протилежних факторів здійснення історичної долі України й закладена драматична метафізика українського народу. Те, що вчора було підставою для розчленування України, для вивезення її чорноземів, матеріального, інтелектуального та духовного надбання, те завтра може і повинно стати джерелом переконливої національної еволюції та процвітання.

Одначе, зупиняючись на орієнтаційній парадиґмі, згадаємо тверезу заувагу американського політолоґа Збіґнєва Бжезинського: якби Швейцарія розташовувалась на місці Польщі, то їй би не допоміг нейтралітет – вона не уникнула б трьох поділів між сусідами і, як результат, втрати не тільки нейтрального статусу, а й державності взагалі. Таким чином, вибір на користь певної ґлобально-орієнтаційної моделі (наприклад, Східної чи Західної) є умовою хоч і необхідною для самоздійснення (загальнопланетарного, державного, групового, особистісного), але не достатньою. Зупиняючись на певній орієнтації, відразу слід визначити ті функціональні параметри, котрі забезпечать реалізацію цього потягнення, тобто, стануть достатньою умовою самоздійснення.

Після розпаду СРСР в системі ґеополітичної рівноваги в Євразії утворились порожнини, які, власне, і складають найбільшу небезпеку ґлобальної ґеополітики. Природно, з часом витвориться нова система ґеополітичної стабільності, опорою якої стане баланс інтересів як новоутворених держав, так і кориґування цих інтересів з боку решти Європи та США. Ґеополітичний статус України такий, що її утвердження в якості потужної держави є важливим фактором стабільності на європейському континенті. Сенс України в загальноєвропейському контексті вичерпно з'ясував на початку 1995 року тодішній прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі: Україна не менш важлива для Європи, ніж Італія. Наша держава мусить бути сильною, інакше вона не стане надійною ланкою ґлобальної системи безпеки і важливим елементом політичної архітектури Європи. Більше того, українська майбутність позначена дилемою – або бути державою сильною, або не мати державності взагалі. Така інтерпретація ґеополітичного призначення України має своїм опертям факт бездискусійний: квола, анемічна українська державність Європі не потрібна. В цьому випадку вона стане предметом зовнішньої інвазії, тобто експансії, вторгнення, розчленування чи поглинання.

Сильна українська державність є достатньою умовою українського самоздійснення. Ця умова безапеляційно жорстка й конкретна. Що стосується необхідної умови самоздійснення – світоглядно-орієнтаційної, – то її позірна спрощеність вимог і легкість досягнення виявляються підступно оманливими. Переконливою ілюстрацією цієї тези може слугувати хоча б сеґмент діалогу, винесеного в мотто розділу. Влітку 1918 року ґенерал Вранґель – колишній підлеглий Скоропадського по імперській ґвардії – допитувався у свого вже не шефа, але все ще хорошого приятеля й союзника в боротьбі з більшовиками, чи дійсно постання України в якості суверенної держави варто сприймати як явище довготривале й перспективне. Відповідь гетьмана ввійшла в історію зразком світоглядно-орієнтаційної несформованості, невиробленості, невизначеності. Нагадаємо також, що Скоропадський під багатьма оглядами (ментальним і орґанізаторським щонайменше) посідав неспівмірно вищий щабель у порівнянні з більшістю лідерів Центральної Ради. То чи варто дивуватися, чому українська історія склалась саме так, а не інакше?!

Метаморфоза і парадоксальність відповіді гетьмана Скоропадського, в якій розширене тлумачення фактично заперечує і уневажнює стислу ствердну відповідь про поважність державного виокремлення України, є разючою метафорою історичної вдачі українства. Наведений сеґмент діалоґу двох непересічних синів своєї доби взагалі набуває рис вишуканої інтелектуальної зваби, коли взяти до уваги, що сучасні українські політики позначені тавром не меншого паралічу світоглядного-орієнтаційної волі та думки.

Особистісне самоусвідомлення завжди визнавалось основою інтелекту й підставою для виокремлення людини з тваринного світу. Не меншою мірою аксіоматичності позначена й думка, що національне й державне самоусвідомлення є показником національної зрілості та державної життєздатності.

На жаль, по шести роках державності концептуальна частина української зовнішньої політики нагадує безнадійну чернетку. Україна продовжує брати участь (мимоволі чи не зовсім – це окрема розмова), головним чином, в якості декорації російських політичних спектаклів. Тому проблема конституювання ґеополітичної самоідентифікації є очевидною, а знаходження золотого перетину української ґеополітики – нагальним. Зрозуміло, досягти цього можна тільки у випадку, якщо Україна опиратиметься на щось більш тривке й надійне, ніж віртуозність ґеополітичних балансувань чолових представників держави.

Лауреат Нобелівської премії 1946 року в номінації вишуканої словесності Герман Гессе мав рацію, коли запевняв: на відміну від звичайного знання істина повинна бути пережитою, пропущеною крізь особистісну екзистенцію, а не поверхово-дотично викладеною. Академічна сухість і надлишковий раціоналізм подання є якраз надійною пересторогою для засвоєння істини. Істина українського призначення, самоздійснення й т. п. не складає виїмки з наведеного правила. Маючи обмежені ферментативні можливості в сенсі прискорення засвоєння життєдайних орієнтацій, мусимо зробити принаймні те, що в наших силах: якнайшвидше задовільнити нагальну потребу переконливих і перспективних світоглядно-орієнтаційних проектів. Zeitgeist1 зобов'язує.

Політичні та економічні реформи: крок вперед, два назад

Розділ V.

У пострадянських державах суспільствознавство зіткнулося з кардинальною проблемною ситуацією: дозріла потреба зміни парадиґм соціального знання. Відбувається перехід від монополії одного методолоґічного підходу до визрівання соціального знання на принципово інших підставах, здійснюється політеоретичний аналіз суспільних процесів, триває змагання різноманітних теоретичних напрямів суспільної науки.

З аналоґічною картиною доводиться мати справу й у випадку розгляду взаємодії економіки та політики в так званих перехідних суспільствах. Тут зіштовхуються й протистоять один одному різноманітні як класичні, так і нетрадиційні підходи. Класичні методолоґічні підходи (марксизм, позитивізм, кейнсіанство, функціоналізм і т. п.) спрямовані на творення ґлобальної наукової концепції з жорстким понятійним ядром. Вони підпорядковані, головним чином, теоретичному аналізу (інтерпретації) макросоціальних структур та інституцій. Критерієм науковості класичних методолоґій є міра бездоганності побудови особливої реальності ідеалізованих об'єктів, які перебувають у певній субординації, взаємозв'язку, наприклад, економіка – політика, економіка – політика – культура – наука тощо.

Що стосується некласичних методолоґій соціального пізнання, то вони віддають перевагу змалюванню окремих сторін життя суспільства й можуть становити відносно цілісний (структурований) образ. Прикметно також, що некласичні методолоґії не протиставляють свої пізнавальні моделі конструктам емпіричного знання, а, навпаки, включають останніх у систему обґрунтування власних точок зору, що, на їхню думку, є критерієм переконливості наукової арґументації. Крім того, на відміну від класичних методолоґій, які прагнуть граничної впорядкованості й однозначності понятійного апарата, некласичні виходять з тих позицій, що наукове поняття містить у собі широкий спектр значень, а тому може застосовуватись більш “м'яко“72. Найвідомішими і найвпливовішими в сфері дослідження взаємодії економіки та політики в Україні нині є такі підходи.

Досить впливовою залишається марксистська методолоґія, яка використовується в різноманітних модифікаціях – від консервативно-доґматичної до модерністської. Згідно з марксистською традицією, політичні процеси, що відбуваються в Україні, інтерпретуються з точки зору “економічної“: домінує вплив економічних реформ на класову структуру суспільства, на форму й мету держави; перебіг економічної ситуації детермінує політичну – або призводить до суспільного конфлікту, або підштовхує процес творення ефективної системи переговорного механізму між підприємцями та трудящими, між державою та профспілками. І, навпаки, самодозрівання політичних процесів, вплив духовного й політичного життя на життя економічне, за марксистською традицією, недооцінюється, будучи поважно трактованим хіба що в період суспільних зламів, докорінних трансформацій. Хоча на практиці більшовики довели якраз зворотне.

Активно формується функціонально-структуралістський теоретичний напрям. Зрештою, він і в радянські часи був складовою частиною економічної та політичної теорії, але з відомих причин не афішувався. В епіцентрі уваги цього напряму – дослідження економічних і політичних інституцій, структур суспільства, їх функціональних параметрів, взаємодії. Прискіплива увага приділяється меті реформ, ефективності функціонування “соціального орґанізму“ (суспільства), способам та механізмам леґітимізації нових економічних, політичних і соціальних взаємин. В межах цього теоретичного напряму також з'ясовується становлення й еволюція макро- й мікроекономіки, соціолоґії політики, соціальної стратифікації (з врахуванням економічного, політичного і навіть етнічного статусу). Теоретики, які працюють у межах цієї теоретичної парадиґми, прагнуть досягти поставленої мети – забезпечити економічну й політичну стабілізацію процесів та окреслити напрями й механізми переходу суспільства до стійкого, “нормального“ функціонування.

Останнім часом все більшого поширення набуває феноменолоґічний підхід. В орбіті його наукових інтересів ключові позиції належать проблемі конструювання економічного й політичного простору суб'єктами соціальних перемін. Як відомо, сучасний етап розвитку українського суспільства характеризується розпадом старих класів і соціальних прошарків та втратою громадянами попередньої соціальної ідентичності. Природно, що актуалізувались потягнення до набуття нової ідентифікації. Це породило нові й реанімувало архаїчні моделі конструювання соціальних структур: етнонаціональні (русини, лемки, поліщуки й т. д.), корпоративно-професійні (бізнесмени, банкіри, менеджери й т. п.), станові (козацтво, дворянство).

У феноменолоґічному підході теоретико-пізнавальні орієнтири змикаються з соціально-психолоґічними. Інколи це призводить до спрощеної картини економічного й політичного життя, де перебільшується роль “мафії“, “кланів“, етнонаціональних груп, наприклад, “кавказців“, “слов'ян“ тощо. Але в цілому такий підхід здебільшого цілком продуктивний.

Під час аналізу перехідних суспільств значного поширення набули ґлобалістичні теорії, предметом дослідження яких є загальні (ґлобальні) тенденції світового розвитку та масштабні еволюційні тенденції. В Україні ґлобалістичне світовідчуття набуло значного поширення з огляду на те, що триває пошук власної ніші в ґеополітичному й ґеоекономічному просторі. Існує, зокрема, багато концепцій щодо місця України в Європі – “буфер між Заходом та Сходом“, “санітарна зона“, “міст між Заходом та Сходом“, “економічна резервація Західної Європи“ тощо. Зрозуміло, вірогідність реалізації тієї чи іншої моделі, віднайдення свого місця в Європі й світі залежать від стабілізації економіки, від темпів її розвитку після стабілізації, від ефективності внутрішньої і зовнішньої політики України.

Поряд з цими класичними методолоґіями в українському суспільствознавстві функціонують і принципово нові підходи до розуміння економічної та політичної реальності. Деякі вчені, різко відмежовуючись, зокрема, від марксизму (особливо від його більшовицької модифікації), зміщують акцент досліджень з економічних та політичних структур і форм суспільної орґанізації на власне економічні й політичні події та мотивації, на діяльність політичних і економічних груп та їхніх лідерів (еліт). Розвиток економічних і політичних процесів трактується ними в якості непередбачуваного фактора далекої перспективи, у вигляді збігу різноманітних випадкових обставин. Іншими словами, за скрупульозним дослідженням поточних подій не завжди проглядається історична тенденція, роль економічних і політичних структур та орґанізацій. Це, безперечно, знижує пізнавальну цінність результатів.

В цілому ж некласичні методики не набули значного поширення. Відчутнішою є інша тенденція – відмова від класичної марксистської методолоґії на користь інших класичних методолоґій, але ліберального типу. Має місце, таким чином, тривіальна інверсія, а не ґрунтовна еволюція від моноідеолоґізму до плюралізму поглядів. Це відбувається з причин слабкого знання всієї багатоманітності економічних та політичних думок, які нині продуктивно функціонують у світі. Саме з цих причин одностороннє захоплення “монетаристським підходом“ чи ідеями “Чикаґської економічної школи“ без зваженого й відповідального врахування історичних та економічних умов України, без адаптації до цих умов можуть призвести до неґативних результатів. Тому суттєвим (якщо не вирішальним) фактором залишається необхідність певного часового проміжку для переходу на позиції реального плюралізму економічних та політичних ідей і поглядів.

Будь-який перехід від однієї пізнавальної парадиґми до іншої (або до інших) діє певною мірою як “детонатор“, який в змозі підірвати ситуацію, ту хитку рівновагу, що характеризується глибокими протиріччями, вияв яких раніше стримувався73. Це стосується насамперед тих випадків, коли теорія використовується в якості ідеолоґії. Аналіз специфіки такого підходу – невід'ємна частина аналізу практики, а тим більше, коли мова йде про системний підхід. Спроби розглянути суспільство у вигляді цілісної системи, де її елементи взаємопов'язані й взаємообумовлені, продуктивні в тому разі, якщо вони враховують сповнений суперечностей характер суспільного розвитку. Тоді виникає потреба наступного етапу пізнавальних зусиль – дослідити ці суперечності, збагнути їх сутність, форми вияву й способи застосування цього знання в площині суспільної практики.

Відомою є теза, що за відсутності революційної теорії не може бути й революційної практики. Такий підхід цілком має сенс у площині взаємозв'язку фактів і теорії. Теорія, як відомо, з'ясовує зв'язок фактів, визначає їх вагомість. Діалектика, в свою чергу, виходить з тих позицій, що соціальні зміни неминучі. А системна парадиґма тлумачить значення домінуючого способу виробництва та напрацьовує пояснення значущості й необхідності політичних умов збереження соціальної системи.

Нині Україна переживає глибоку, всеохоплюючу кризу. Ця криза багатоманітна. Вона складається з багатьох взаємопов'язаних нашарувань, особливо в економічній та політичній сферах. Це й пояснює “детонуючий“ ефект кризових явищ у політичній площині. Такі особливості не можуть не призводити до кризи і в духовній сфері . З одного боку, ми живемо в атмосфері жорсткої критики колишньої теорії, лозунґів, ідеалів, пройденого шляху та засобів реалізації мети. З іншого – ті перші кроки, що їх роблять держава та влада на шляху реформ, виявились настільки суперечливими, непередбачуваними, що спровокували недовіру й до нових цінностей суспільного розвитку. В результаті значна частина суспільства не вірить ні в старі, ні в нові ідеали та мету.

Візьмемо, для прикладу, ситуацію в економічній сфері. Суспільна свідомість нібито погодилась з ідеєю ринкової економіки. Водночас ця ж свідомість неґативно ставиться до носіїв та творців ринку – банкірів, підприємців, представників торгівлі та взагалі “нових українців“, які, за результатами більшості опитувань (від 40 до 60 відсотків респондентів), розцінюються як носії неґативних якостей, як винуватці економічних і соціальних негараздів.

У політичній сфері також склалась суперечлива ситуація. З одного боку, значний прошарок людей піддає критиці законодавчу та виконавчу владу, як, зрештою, й місцеві орґани влади. З іншого – в суспільній свідомості, в проґрамах політичних сил відсутня конструктивна альтернатива сучасній внутрішній і зовнішній політиці. Іншими словами, політичний неґативізм частини населення співіснує з орієнтацією на те, що можна ще якийсь час терпіти, аби не призвести до руйнації політичної та економічної систем суспільства.

Взаємодія економіки та політики здійснюється в площинах теорії, практики й соціальної психолоґії (рівень буденної свідомості).

У будь-якому класовому чи становому суспільстві функціонують системи ідей, ідеалів і цілей, в яких знаходять відображення економічні інтереси класів, станів та інших соціальних груп, їхні оцінки економічних взаємин.Фундаментом економічної теорії слугують саме економічні стосунки. А предметом економіки як науки (її часто називають політекономією) є зовсім не виробництво матеріальних благ (цінностей), а суспільні відносини людей у процесі виробництва. Самй ж виробництво матеріальних цінностей – це предмет технолоґії, економіки господарювання, технічної науки.

Відома теза В. І. Леніна щодо політики як концентрованого вияву економіки зовсім не означає, що політична теорія є копією економічної. Вони хоч і тісно взаємопов'язані, але все-таки обслуговують різні інтереси – інтереси боротьби за економічну та політичну владу. Економічна влада може цілком перебувати в руках однієї групи людей, а політична – в іншої. Проте слід визнати, що подібні історичні випадки досить короткочасні. Як правило, економічна та політична влади значною мірою переплітаються, зберігаючи відносну самостійність або зрощуючись воєдино.

Економічна теорія як наука про використання людьми природних виробничих ресурсів (земля, праця, товари, технічні знання), як наука про механізми розв'язання проблем у сфері виробництва й споживання перш за все ставить завдання змалювати, проаналізувати й пояснити динаміку виробництва і споживання74. Взаємодія економічної та політичної теорій дозволяє сформувати, визначити економічну політику, яка повинна запропонувати суспільству мету та завдання економічного розвитку для досягнення економічної стабілізації соціуму й задоволення потреб особи залежно від внеску в суспільну скарбницю його особисто або ж його предків (спадщина, рантьє і т. д.). Суттєво те, що економічна політика сприяє здійсненню контролю над суспільною еволюцією та орієнтує соціум і особистість на трудову діяльність та самовдосконалення.

Економічна стабільність забезпечує політичну стабільність, і навпаки. Крім того, розвиток економічної теорії стимулює, підштовхує розвиток політичної теорії. Консервативна, доґматична економічна теорія – вагомий фактор гальмування розвитку політичного. Вона навіть може спричинити до політичного реґресу.

Для кожної економічної ситуації існує лише один оптимальний шлях розв'язання проблеми. Інші шляхи (варіанти) – непродуктивні. Це, однак, не означає, що всі економісти дотримуються одного варіанта економічної політики. Нині в Україні, як вже було зазначено, пропонуються для розгляду кілька варіантів економічної політики. Оптимальність того чи іншого варіанта підтвердить практика.

На рівні суспільної практики взаємодія економіки і політики здійснюється таким чином. Теорія дає різноманітні варіанти економічної політики і являє собою широкой діапазон політичних умов, за яких той чи інший варіант має шанси на реалізацію. Правлячий клас або прошарок приймає рішення про реалізацію певного варіанта економічної політики, намагаючись створити необхідні політичні умови, орґанізувати психолоґічну підтримку реформ.

Важливою домінантою дій у даному напрямі є характер і природа правлячого класу, прошарку чи правлячої еліти. Звичайно, ця домінанта не єдина. Значну вагу має також стан економіки до початку реформ, сутність режиму політичного правління, рівень зв'язків зі світовим співтовариством і певними економічними та політичними угрупованнями, рівень політичної, економічної та правової культури населення, характер економічної, політичної та ідеолоґічної боротьби в суспільстві тощо. Ми ж сконцентруємо увагу на найменш дослідженому факторі – впливові української правлячої еліти на перебіг та результати економічних реформ.

Можна впевнено констатувати, що вплив правлячої еліти в Україні визначається такими факторами: 1) продовженням дії традиції радянського періоду, коли реформи та способи їх проведення, як, зрештою, і вибір самої моделі реформ, визначалися політичною владою; 2) правляча еліта (так звана “партія влади“) формується на праґматичній платформі, а вплив політичних партій класичного типу мінімізований; 3) в умовах політичного плюралізму, коли існує значна кількість політичних суб'єктів, які борються за реалізацію своїх економічних проґрам, за вплив на виконавчу владу (Президента, уряд), здійснюють суперечливий тиск різноманітні “групи впливу“, що посилює вірогідність прийняття суб'єктивних або навіть однозначно хибних рішень; 4) дії правлячої еліти значною мірою залежні від зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних факторів (режим постачання енерґоресурсів, позички, економічна й політична допомога, надання можливості входження в економічні та політичні орґанізації Європи й світу); 5) стримувачем владного “апетиту“ правлячої еліти є фактор економічної та політичної активності “низів“ (страйки, демонстрації протесту, дезорґанізація виробництва тощо).

До 90-х років в Україні поняття “еліта“, “правляча еліта“, “владна еліта“, “політична еліта“, “бюрократія“ практично не аналізувались у конструктивному напрямі. Мав місце хіба що “аналіз“, спрямований на критику західних концепцій формування та функціонування еліт.

У 90-ті роки проблема функціонування й впливу еліт стала предметом вивчення багатьох українських політолоґів, правознавців, економістів, істориків. Але й до того цю проблематику ґрунтовно аналізували дослідники багатьох країн75.

Перед тим, як розглянути окреслену вище проблему, хотілося б випередити ймовірне запитання: чи не іґнорує автор взаємозв'язок політичних орієнтацій звичайних громадян та їхніх економічних уподобань? Ні в якому разі. Адже трансформація економічної системи супроводжується кардинальними змінами в соціальній структурі суспільства, перерозподілом економічної та політичної влади, а, значить, конфліктними ситуаціями, в яких активними й впливовими суб'єктами є як державні та партійні еліти, так і значна частина звичайного населення.

Важливо мати на увазі, що на ставлення населення до економічної трансформації суспільства справляє вплив не тільки політика влади, а й та політична боротьба, яка розгорнулась в Україні з приводу власності (особливо на землю), а також інші фактори – економічне становище мас, права й свободи особи, національна свідомість і самосвідомість тощо. Таким чином, мова йде про сукупність взаємопов'язаних факторів, які утворюють комплекс причин, що визначають спонуки та мотивації різноманітних катеґорій населення. Іноді без глибокого економічного та політичного дослідження не просто з'ясувати, які саме причини справили найбільший вплив на економічні уподобання та політичні орієнтації різних груп населення.

Дійсно, що найбільше провокує на соціальний протест не тільки малозабезпечені прошарки населення, а й більш-менш благополучні: реальне підвищення цін, низькі зарплати й пенсії, невиплата зарплат і пенсій, вимітання останніх заощаджень населення нечесними банками й трастовими компаніями, втрата збережень в ощадних касах, незграбна мовна та національна політика, незахищеність особи, криміналізація суспільства, неефективність гілок влади? Іноді одне, часом інше, а коли-не-коли сукупність низки факторів.

Водночас напрошується запитання: що стримує, “консервує“ рівень соціального незадоволення населення перед тією межею, за якою вже настає соціальний вибух? Соціолоґічні дослідження в Україні останніх років дають зрозуміти, що питома вага людей, котрі твердять про подальшу неможливість терпіти життєві нестатки, тримається на критичній позначці – близько 50%. Готовність брати участь в акціях масового протесту виявляють 25–30% самодіяльного населення. Слід також враховувати, що, за авторитетними оцінками життєвого рівня населення, близько 50% громадян перебувають за межею бідності.

Різні оцінки зубожіння народу – результат намагань, з одного боку, офіційної статистики, яка прагне прикрасити стан справ у державі й суспільстві, не беручи до уваги у своїх аналізах цілих прошарків населення – людей без постійного місця проживання, леґальних і нелеґальних еміґрантів, жебраків та інших мешканців соціального “дна“. З іншого боку, заанґажовані політики й економісти намагаються “згустити фарби“, подати ситуацію гіршою, ніж вона є насправді (звідси, між іншим, нереалізованість минулих проґнозів соціальних вибухів “до кінця року“, “до кінця півріччя“ і т. д.).

Відносна (нединамічна) політична та економічна рівновага суспільства забезпечується, на нашу думку, низкою факторів:

– основна частина населення України протягом десятків років мала досить скромні статки. Ця частина населення хоч і відчуває на собі погіршення економічної ситуації, але такий перебіг подій не став для неї чимось надзвичайним чи фатальним і вона ще очікує поліпшення життєвого рівня;

– період зубожіння населення за історичними мірками порівняно нетривалий, і за цей час ще не накопичилась “критична маса“ соціального вибуху. Тим більше, що значна частина населення була свідком і гірших часів (голод 30-х, 40-х років);

– під впливом життєвих обставин, закликів влади потерпіти та обіцянок подолати кризу знизився загальний рівень життєвих домагань частини населення держави на тлі побоювань, головним чином, політичних деструкцій та хаосу;

– політичні наслідки зубожіння населення не виявляються жорстко ще й тому, що значний сеґмент соціуму відчужений від політичного процесу в суспільстві й усі свої зусилля скеровує на звичайне виживання. З огляду на цю обставину, даний прошарок не належить до “групи активного резерву“ політичних та економічних протестів. Одначе політична опозиція до теперішньої офіційної влади не втрачає надій “розворушити“ пасивну соціальну масу;

– сильнішу політичну опозицію можуть виявити люди, які стоять на межі втрати економічної влади (директорат державних підприємств, що мають бути приватизовані чи взагалі закриті, корупціонери, мафіозні клани і т. д.). Ці люди спроможні втягнути в акції соціального протесту цілі катеґорії трудящих (про це, між іншим, красномовно засвідчили страйки шахтарів, металурґів, працівників транспорту тощо). Але й вони поки не ризикують перейти “Рубікон“, боячись втратити в акціях масового протесту більше, ніж здобути.

Можна було б перераховувати й інші фактори, які підтримують відносну стабільність в Україні. Зокрема, дуже важливим серед них є високий рівень суспільної свідомості населення, яке не бажає коштом соціальних катаклізмів ставити під удар сам факт існування державної незалежності, руйнувати соціальне підґрунтя суспільства. У цьому полягає здоровий глузд суспільного мислення й поведінки переважної більшості українського народу. Прикметно, що масова свідомість в Україні нерідко тверезіша, мудріша й відповідальніша, ніж свідомість людей з коридорів офіційної влади.

Яким же чином впливає на економічну та політичну ситуацію в державі правляча еліта? Можна констатувати, що сьогодні вона аж ніяк не всесильна. Опозиційні та нейтральні політичні сили здійснюють серйозний вплив на населення країни, на перебіг економічних та політичних перетворень. Однак все-таки правляча еліта грає ключову роль. У чому ж полягають її характерні ознаки й механізми домінування?

Перш за все необхідно з'ясувати, який саме зміст ми вкладаємо в поняття “правляча еліта“. До складу української правлячої еліти входять: 1) політики, які працюють у вищих і середніх ешелонах влади на республіканскому та реґіональному рівнях; 2) суб'єкти економіки: керівники державного сектора економіки, власники приватних та спільних підприємств, банків, фондів, керівники акціонерних компаній тощо. Ці два прошарки тісно взаємопов'язані. З одного боку, представники економічної влади входять до орґанів політичної влади (депутати різних рівнів, члени уряду й інших виконавчих структур, радники та консультанти політиків і т. п.). З іншого боку, значна частина українських політиків, коли законно, а коли й не зовсім, вмонтовані в бізнес, володіючи через опосередковані ланки державною власністю. Бюрократія використовує й саму державу, в тому числі і державний сектор економіки, як свою власність. З огляду на цю обставину, хоча політична та економічна еліти відносно й самостійні, маючи власні характерні ознаки, в цілому складають правлячу еліту як специфічний елемент суспільного каркасу.

Політична еліта діє значною мірою в інтересах економічної еліти (поки що залишимо “за кадром“ її дії в інтересах мас), а економічна еліта допомагає політичній втримати владу, частково формуючи, контролюючи й утримуючи її. Словом, економічна та політична еліти взаємодоповнюються теоретичними й практичними методами, принципами та механізмами контролю за суспільним життям, за мисленням і поведінкою мас.

Іноді здається, що в сучасній Україні економічний фактор і економічна еліта домінують в суспільному житті. Про це нібито свідчить зовні більш активна “поведінка“ економічних показників життя соціуму: економічний розвиток, економічна боротьба тощо. Насправді вони, з точки зору специфіки постсоціалістичної України, є якраз похідними, наслідком зміни суспільно-політичного ладу, рівня соціально-політичної самоорґанізації українського суспільства, потягів значної частини населення до раціональнішого способу життя сучасних розвинутих країн. Тим більше, що держава як адміністративна та насильницька орґанізація не завжди зберігає автономію по відношенню до економічних структур. Через податки, законодавство, ліцензії, банківську політику та інші механізми політична влада не тільки контролює економічні структури, а й визначає правила економічної гри, причому доволі часто в своїх корпоративних інтересах. Тобто, на стадії перехідного періоду політика все-таки домінує над економікою.

Інша справа – економічна еліта України. Вона іноді “купує“, утримує, просуває тих чи інших політиків, лоббіюючи через них свої інтереси в політичних структурах, і т. п. Якщо навіть цього немає, то політики за власною ініціативою можуть підтримувати економічні угруповання, особливо тоді, коли їхні інтереси збігаються.

Правляча еліта України має головні спільні риси, притаманні як для економічної еліти, так і для політичної. Для неї характерні також і риси специфічні. Зупинимось на спільних рисах. На нашу думку, вони такі:

– частково показна деідеолоґізованість правлячої еліти і, як наслідок, ситуаційна ідеолоґічна всеїдність, продиктована головним чином праґматичною позицією втримання влади;

відсутність загальновизнаної мети щодо політичного майбутнього, заради якого нібито й проводяться реформи. Навіть прийняття нової Конституції України мало що змінило в цій площині. Як наслідок – стихійність, суперечливість перехідного періоду, а, значить, і нездатність надійно закріпити позитивні тенденції розвитку. А це, як відомо, головне на стадії перехідного періоду;

– домінування групових інтересів над громадськими з огляду на відсутність економічної та політичної консолідації українського суспільства. Звідси протистояння різних галузевих і територіальних еліт, мотивовані груповими інтересами, міжгрупова та внутрішньогрупова політична й економічна боротьба в правлячій еліті;

відсутність загальної системи пріоритетів економічної політики та механізмів їх реалізації на практиці, що призводить до постійної корекції курсу реформ і помилок на стадії прийняття конкретних рішень;

слабкий зв'язок інтересів правлячої еліти й основної маси населення, що спонукає до відчуження влади – влада починає сприйматися населенням як чужа зовнішня сила. Кінцевим результатом стали часткова втрата масами довіри до держави, політична пасивність на виборах, труднощі з втіленням у життя принципів демократії.

Наведені характеристики сучасної правлячої еліти – це не лише “холодний погляд“ аналітика, а й проґрама реформування цієї еліти. Якщо вищі орґани влади в повному обсязі усвідомлюють недоліки цієї еліти й прагнуть цілеспрямовано зайнятися її реформуванням, якщо вони збираються рішуче викорінювати неґативні риси, то оптимізація “якості еліти“ стане одним з механізмів удосконалення всієї системи управління держави.

Сьогодні багато розмов точиться довкола “ідеолоґії держави“1, “ідеолоґії управління“. При цьому мова не йде про державно-кланову чи станову ідеолоґію. Як зазначено в Конституції України, суспільне життя має своїм підґрунтям економічну, політичну й ідеолоґічну багатоманітність і жодна ідеолоґія не може бути визнана державою як обов'язкова (Стаття 15). Мова йде про узгоджену, загальноприйнятну модель того суспільства, тієї держави, яку ми будуємо, про принципи демократії, на підставі яких функціонуватиме управління справами суспільства й держави.

Якщо говорити про таку ідеолоґію, то треба визнати, що концептуальної завершеності в ній практично немає. Загальні розмірковування про “включення України до світової цивілізації“, про “творення громадянського суспільства“, “правової держави“, “демократизації суспільного життя“ і т. п. так і залишились гаслами, які досі не реалізовані в площині суспільної практики. Навіть спроби їхньої конкретизації – “національне відродження“, “український ринок“ – не розвіяли туману довкола моделі політичного та економічного розвитку держави. Звичайно, прийняття Конституції України суттєво наблизило суспільство до розуміння перспектив держави. Але найближчим часом необхідно розглянути довгу низку концепцій розвитку, законів, завдяки яким ці концепції можна буде реалізувати, створивши механізми управління процесами.

На наш погляд, Україна не повинна механічно запозичувати одну з моделей “західного“ чи “східного“ способу життя та суспільного розвитку. Необхідно витворити власну українську демократичну систему, невід'ємними атрибутами якої повинні стати: сильна законодавча і виконавча влада, змішана економіка й соціальні ґарантії для населення. Зрозуміло, ми повинні враховувати позитивний досвід, нагромаджений людством. Але що перенести повністю, що частково, а що й взагалі відкинути – доведеться вирішувати в кожному конкретному випадку. Конкретно-історичний підхід аналізу й синтезу стане тут винятково важливим методолоґічним інструментом.

Загальновідомо, що сучасні світові економічні та політичні процеси пов'язані не лише з потребами й інтересами окремих держав, реґіонів і т. п., а й з інтересами міжнародного співтовариства в цілому. В Україні вони також залежать від світового процесу. Однак цю залежність не слід переоцінювати. Світове співтовариство, з одного боку, допомагає тим, хто хоче працювати, а з іншого – міжнародна конкуренція на економічному ринку, дисциплінуючи виробників щодо якості товарів та механізмів їх реалізації, водночас знищує слабкого, не здатного боротися й перемагати.

Якщо Україна не буде спроможною здійснити реформи, хоча б у головному розв'язати власні проблеми, то ніяка міжнародна допомога її не врятує. Крім того, слід мати на увазі, що за все доведеться платити. Дармовий сир лише в мишоловці. Тому міжнародне співтовариство безплатно допомагає хіба що тим, кого спіткало лихо, катастрофа – еколоґічна, військова чи політична. Хто ж опинився наодинці з економічною катастрофою, практично залишається поза увагою міжнародної благодійності. Якщо допомога й надається, то не безплатна, а з метою створення додаткових робочих місць своїм громадянам, для завантаження власних виробничих потужностей. Благодійна допомога завжди має конкретні й дуже обмежені параметри. Щодо інших видів допомоги, то за них треба розраховуватися – повертати позики, надавати певні пільги, словом, “виконувати музику“ на замовлення тих, хто за неї платить.

З моменту проголошення Акту про державну незалежність у 1991 році в України з'явився історичний шанс набути нової якості – стати самостійною національною державою і водночас відносно незалежним економічним орґанізмом. Без розв'язання економічної проблематики творення надійної національної держави є неможливим.Без творення національної державності вибудовування національної економіки є також нереальним. На цих двох кардинальних взаємопов'язаних умовах і проблемах зосереджена увага українського суспільства: як визначити і забезпечити параметри, за яких Україна закріпить статус самостійної національної держави, а національна економіка стане реальністю?

Існування необхідних зовнішніх умов для закріплення національної державності є безперечним. Розвалилась імперія, до складу якої входила Україна. Метрополія – Росія – під вантажем внутрішніх проблем і прискіпливим наглядом світового співтовариства не може вживати прямих аґресивних дій проти України з метою відновлення імперії, хоча значна частина політичної еліти Росії й схиляється до цього. Світове ж співтовариство підтримує суверенітет України. І це має своє пояснення.

Захід постійно дає зрозуміти, що він зацікавлений у тому, аби Україна поступово входила до європейської спільноти, лібералізовувала економіку й провадила самостійну політику. Такий стан речей сприятиме збереженню стабільності в Європі. Західні стратеґи відверто заявляють, що їх непокоїть можливе потрапляння України під російський вплив або масштабні соціальні деструкції, а, тим більше, втягнення у громадянську війну. Але насамперед слід зрозуміти: темп входження України в Європейський Союз залежатиме, головним чином, від успіху економічних та політичних реформ в Україні.

Наша держава поступово налагоджує торгівлю із Заходом. Але досі її обсяги менші, ніж з країнами СНД. У 1994 році торгівля з СНД складала 15,5 мільярда доларів США, а з рештою світу – лише 11,5 мільярда. У 1995 році на СНД припадало торгівлі в розмірі близько 19 мільярдів доларів, у той час як з рештою світу – 13 мільярдів доларів. Сюди не входять так звані “човникові“ торговельні операції. Якби ввести в статистику й цей сеґмент торгівлі (а він становить кілька мільярдів доларів США), то співвідношення суттєво змінилося б на користь “решти світу“. Показовою є зміна торговельного балансу із Сполученими Штатами. У 1993 році офіційний обсяг торгівлі складав 199,4 мільйона доларів, а в 1995 році – вже 714,6 мільйона.76 Ці показники свідчать про те, що зовнішні умови розвитку України поліпшуються, а темпи та якість стосунків з “рештою світу“ перспективні.

Внутрішні умови менш сприятливі. Насамперед економічні. Саме економічна криза призвела до того, що багато з тих 92,3% виборців, які взяли участь і проголосували на референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України, сьогодні змінили свою точку зору. Адже вони голосували не лише за політичні перспективи, а й за економічний добробут. Крім того, сама держава залишається об'єктом ідеолоґічного і політичного протистояння між прихильниками та противниками незалежності. Лавиноподібне зростання злочинності, корупція, безробіття, соціальна незахищеність трудящих, стрімке соціальне розмежування на бідних і багатих і т. п. залишаються факторами суттєвого послаблення української державності.

У даному випадку політичні й економічні фактори взаємно посилюють один одного в неґативному плані. Але ж можлива й позитивна взаємодія. Навіть незначне економічне зростання, поліпшення матеріального й соціального становища громадян посилило б політичну стабільність України, змінило б оцінку її незалежності з боку значної частини населення.

А поки що політичні та економічні процеси розвиваються в Україні суперечливо. Вони ще не набули внутрішньої цілісності та природної (нормальної) взаємодії. Економічна криза протистоїть формуванню державних інституцій, зокрема, орґанів державного управління. Державне втручання в економіку залишається малоефективним, дуже часто йде врозріз з курсом економічного реформування з огляду на фраґментарність, ситуаційність управлінських зусиль, відсутність чіткої цілеспрямованості в діях орґанів управління, архаїчність форм і методів управління, слабку й непереконливу фінансову політику.

Державне реґулювання економіки, управлінські впливи політичної влади повинні здійснюватись лише в межах функціональних дій держави та врахування інтересів суспільства. Словом, держава повинна захищати права громадян, а громадяни мають виконувати обов'язки перед державою, в тому числі і в економічній сфері.

На сьогоднішній день держава змінює своє ставлення до економіки. Якщо раніше вона цілковито контролювала економіку (наслідки для економіки й самої держави виявились невтішними), то нині зв'язок між державою та економікою докорінно змінюється. На наш погляд, економіка може ефективно функціонувати під впливом не одного, а кількох факторів: по-перше, під впливом об'єктивних законів самоорґанізації економічної системи суспільства; по-друге, під дією державного реґулювання із застосуванням економічних, правових та адміністративних важелів; по-третє, з огляду на вплив думок і мотивацій кожної окремої людини по відношенню до економіки й держави в цілому.

Така взаємодія дає великий ефект – значно більший, ніж спрямований вплив держави, який нерідко іґнорує закони самоорґанізації економіки й особисту економічну ініціативу громадянина. В той же час, якими б природними не були ринкові відносини, що спираються на закони самоорґанізації економіки, вони не спроможні створити необхідних умов для всіх учасників економічного процесу. Конкурентна боротьба раз у раз веде до порушення принципів справедливості як з боку окремих осіб, так і з боку суб'єктів економічної діяльності: підприємств, корпорацій, фірм, банків, спілок підприємців і роботодавців тощо. З огляду на ці обставини, держава як орґан контролю за мірою соціальної справедливості покликана в разі необхідності втручатися в економічний процес. Форми і методи такого втручання можуть бути різними – законодавство, податки, привілеї, ліцензії, позички, штрафи тощо. Втручання держави – особливо як політичної інституції – не повинно бути надлишковим. Надмірне втручання держави в економіку, як правило, призводить до економічного спаду, про що красномовно свідчить як вітчизняний, так і світовий досвід.

Здійснення реґулювання економіки в перехідних суспільствах повинно виходити з тих позицій, що більшість економічних проблем успадковані з давніх часів. І швидко розв'язати їх неможливо. Перехід від тоталітарного до демократичного суспільства, від директивної, гіперцентралізованої економіки до ринкової, соціально орієнтованої не можна здійснити за якихось 5 років, а, тим більше, в умовах формування незалежної держави. Світовий досвід вустами теоретиків та практиків свідчить: Англія будувала свою економіку 200 років (М. Тетчер); необхідно ретельно спланувати проведення реформ, існує потреба в реґулюванні, а радикальна приватизація неприпустима(В. Картте, німецький економіст); переваги ринкової економіки можуть дати про себе знати через 45–50 років(проґноз Інституту економіки Російської академії наук)77.

На цьому тлі очевидною наївністю відрізняється точка зору, ніби Захід поставив собі за мету будь-що витягнути Україну з економічної кризи, а Росія прагне безплатно надати їй свої енерґетичні ресурси.

Досвід повоєнної реконструкції Західної Європи показує, що за умов масованої економічної допомоги США (“план Маршалла“) вона потребувала більше 10 років, аби лишень стабілізуватись і почати проґресивний розвиток економіки. І це в умовах існуючої ринкової економіки й високої технолоґічної дисципліни Заходу. Стільки ж часу (якщо не більше) треба було Японії, Південній Кореї, Чілі, Тайваню, Сінґапуру, Малайзії, Іспанії та іншим країнам, які приступили до модернізації пізніше.

В Україні є всі можливості для того, щоб, використовуючи світовий досвід, розробити й здійснити власну модель реформування економіки. На це також піде 10–15 років за умови політичної стабільності суспільства. Така модель та її результат не стануть ні капіталізмом, ні комунізмом у класичному розумінні цих термінів. Як і всі сучасні суспільства, майбутній український соціум буде змішаним (конверґованим), де елементи капіталізму й соціалізму зсинтезуються, взаємодоповнюючи один одного. Так, наприклад, в сучасних розвинутих суспільствах ринок гармонійно поєднується з перерозподілом прибутків у результаті впливу соціально орієнтованого законодавства. Зокрема, найзначніша частина перерозподіленого національного прибутку в Швеції – 29,9%1, найменша в Японії – 10%78.

Модель економічних реформ в Україні не повинна акцентувати увагу на “ізмах“, а має орієнтувати на поетапну реалізацію цілеспрямованої, науково обґрунтованої проґрами виходу з кризи, яка поєднала б реґулюючі впливи політики на економіку й економіки на політику з метою стимулювання “цивілізованого“ ринку й політики.

Однією з головних умов результативного проведення економічних реформ залишається воля політичної влади, забезпечення політичного консенсусу в суспільстві. Для цього владним та опозиційним політичним силам доцільно шукати шляхи до мораторію на конфронтаційну діяльність, дотримуватись положень нової Конституції України. Це істотно звузило б зону конфронтаційності, нестабільності; перетворення набули б системного, орґанізованого характеру, була б забезпечена їх поетапність і комплексність, що, безумовно, благотворно подіяло б на суспільну свідомість, на почуття та настрої мас.

Як вже зазначалося, взаємодія економіки та політики проходить етапи теорії й практики. Ефект взаємодії перевіряється практикою. Але щоб закріпити цей ефект, потрібно схвалити його на рівні соціальної психолоґії.2На рівні ж буденної свідомості враховується не тільки “голий“ результат взаємодії, а й міра його гуманістичності, людяності. І справа не тільки в оцінці, а й у розумінні економіки та політики як результату діяльності особистостей з їхніми пристрастями, чеснотами, вадами.

Ще Ніколо Макіавеллі в “Государі“, розмірковуючи про психолоґію народу та її вплив на владу, розмежовував “народ“ та “натовп“. Він помітив, що немає нічого страшнішого від збудженої маси без вождя, як, зрештою, немає нічого слабшого від неї, хоч би вона й була озброєною. Прослідковуючи залежність психолоґій народу від форми правління, Макіавеллі дійшов висновку, що існує “народ вільний“ і “народ розбещений“. Коли люди довго й покірно терплять тиранію, то вони розбещуються, втрачаючи дорогоційнний дар Богів – незалежність, сміливість, чесність. Натомість починає квітнути холуйство, легкодухість, лицемірство. І якщо форма правління раптово змінюється, то народу не просто пристосуватись до свободи, внаслідок чого він може стати легкою здобиччю якого-небудь пройдисвіта. Надійність влади, робить висновок Макіавеллі, залежить насамперед від знання психолоґії підданих та вміння пристосовувати її до своїх потреб.

Ми навели загальновідомі думки Макіавеллі з метою показати, що влада з самого початку виокремлення в автономну суспільну функцію рахувалася з психолоґією народу, прагнучи “всенародної підтримки й схвалення“. Саме цей фактор “схвалення“ докорінних економічних та політичних змін вкрай необхідний у перехідні епохи в суспільствах, які намагаються стати на шлях демократичного розвитку. Та що там говорити, навіть у тоталітарному суспільстві цілеспрямовано формується видимість підтримки влади народом. Згадаймо хоч би СРСР.

Україні, яка стала на шлях незалежності й намагається вибудувати демократичну, правову державу, надзвичайно важливо дістати підтримку мас для проведення економічних та політичних реформ. Це тим більш необхідно в умовах економічної та політичної кризи, збереження соціально-психолоґічних стереотипів минулого в значної частини населення.

Є підстави твердити про підтримку курсу реформ більшістю населення на підставі численних соціолоґічних досліджень, які проводились у 1993–1996 роках, на підставі результатів виборів Президента, Верховної Ради України, орґанів місцевого самоврядування. Але водночас вони й показують, що певна частина населення на практиці часто сприяє збереженню застарілих форм соціального буття.

Однією з причин такого феномену є прагнення будь-якого соціального орґанізму до збереження внутрішніх і зовнішніх констант, опір різкому порушенню досягнутої рівноваги стереотипів життя. Такий “консерватизм“ допомагає соціальному орґанізму вижити за умов кардинальної зміни внутрішніх та зовнішніх умов існування. Разом з тим він стоїть на заваді проникненню в суспільну свідомість нових неординарних економічних та політичних ідей, їхній подальшій реалізації в суспільній практиці. Прикро, але доволі часто ці обставини недооцінюються, оскільки свідомість і стереотип дій, властиві людині, яка вийшла з тоталітарного суспільства, не зникають за короткий час, а лише відтісняються на задній план – в нижній шар масової свідомості.

Лише значний часовий проміжок дасть змогу подолати стереотипи минулого в тієї частини населення, яка з тривогою і розгубленістю сприймає нове, виробити адекватну уяву про владу й економіку в цивілізованій державі, про мету суспільного розвитку, про загальноправові демократичні цінності. Саме на цьому шляху можлива та еволюція світоглядних і мотиваційних настанов, яка дозволить остаточно переламати ситуацію в потрібному напрямку, аби консервативно налаштована частина населення визнала поразку попередньої соціально-політичної та економічної системи й активно включилася у творення нової.

Можна зробити деякі висновки. По-перше, відбулося порушення цілісної психолоґії народу України, яка раніше була наповнена ілюзорними почуттями, що, однак, сприймались як реальні вдоволеності “радянським буттям“, “єдністю й дружбою всіх національностей, інтеґрованих в єдиний радянський народ“, “успішним будівництвом комунізму“ тощо. По-друге, такий стан психолоґії у формі зворотного зв'язку є очевидним бар'єром для реалізації економічної та політичної реформ в Україні. По-третє, подолання цього бар'єру відбуватиметься еволюційним шляхом і вимагатиме цілеспрямованих виховних дій з боку свідомої й орґанізованої частини українського суспільства.

З метою забезпечення психолоґічної підтримки кардинальних економічних та політичних перетворень в Україні необхідно вжити серйозних заходів щодо корекції суспільної свідомості, провести ґрунтовну пропаґандистсько-аґітаційну роботу серед населення. Все питання полягає в тому, яких саме управлінських рішень треба вжити в цьому напрямку і які засоби застосувати у масовій виховній роботі.

Прийняття управлінських рішень передбачає систему дій, покликаних привести до потрібних змін. Це означає, принаймні, що влада володіє всією повнотою інформації щодо сучасної ситуації.

На жаль, владні орґани України не завжди володіють достовірною інформацією про наявну ситуацію, оскільки не існує надійної республіканської системи статистики, дуже повільно формується податкова система, майже не акумулюється інформація про ситуацію в політичній та культурній сферах. Ще більш кепські справи з розробкою моделей майбутнього, хоч саме тут зосереджений величезний резерв підвищення ефективності управлінських рішень.

Слід зазначити, що навіть добре обґрунтовані управлінські наміри на практиці втілюються таким чином, що, по-перше, далеко не завжди приводять до очікуваного результату, а, по-друге, дають велику кількість побічних результатів. А не дуже ретельно зважені рішення іноді дають побічні результати, які виявляються прямопротилежними очікуваним, зводячи нанівець усі зусилля, докладені до реалізації того чи іншого проекту.

Міра прийнятності управлінського рішення залежить не тільки від глибини наукового й орґанізаційного обґрунтування, а й від соціально-психолоґічних критеріїв їх інтерпретації, оцінки населенням. До основних соціально-психолоґічних критеріїв інтерпретації управлінських рішень належать: 1) почуття захищеності й комфорту основних соціальних груп, включених до діапазону управлінського рішення; 2) оцінка соціальними групами заінтересованості у розв'язанні проблем з боку владних та управлінських структур; 3) уява про перспективи, що випливають з цього рішення “для себе“ й “для дітей“; 4) співвідношення офіційних та неформальних каналів інформації, які на свій розсуд тлумачать дане рішення; 5) схильність соціальних груп до масових соціально-психолоґічних реакцій, що практично не підлягають управлінню – колективний страх, паніка, бунт, соціальна пасивність тощо. Названі критерії не вичерпують всього спектра інтерпретації рішень, хоч і узагальнюють головні з них.

На етапі прийняття й реалізації управлінських рішень у сферах економіки й політики, їхньої взаємодії слід враховувати ставлення (соціально-психолоґічну реакцію) управлінських структур, апарату управління до цих рішень і напрямку реформ. Очевидним залишається той факт, що на стадії переходу прийнятого рішення як результату теоретико-прикладної діяльності (проект, проґрама, план, указ і т. д.) до етапу його практичної реалізації апарат управління піддає його власній інтерпретації, іноді даючи таке тлумачення, яке докорінно спотворює первісний задум. Скільки тисяч рішень не було виконано з причин хибної інтерпретації або супротиву апарату управління виконанню завдань! І тоді економічна й політична реформи уподібнюються лісу, коли крони шумлять, а внизу тихо.

Бувають ситуації, коли на реалізацію істотно впливають свідомі й несвідомі спотворення загальної концепції та конкретного змісту управлінських рішень. Причинами цих спотворень можуть бути: 1) консерватизм уявлень виконавців щодо доцільності управлінського рішення; 2) усталені, традиційні способи, форми та стиль діяльності виконавчих орґанів (так званий “формалізм“); 3) низькі професійно-кваліфікаційні характеристики кадрового складу; 4) індивідуально-особистісні психолоґічні характеристики виконавців; 5) відсутність контролю за виконавчою діяльністю тощо79.

Зміна соціально-психолоґічних настанов мас і окремих осіб не менш складна, ніж перетворення у світоглядній чи ідеолоґічній сферах. Як правило, вона відбувається хворобливо, суперечливо. Масам не легко визнати, що ті ідеали й мета, в які вони вірили, виявились помилковими. Та й конкретному професіоналу-управлінцю не просто дійти думки, що більшість його попередніх форм і методів роботи не відповідають реальності й вимагають докорінного перегляду. У звичайних життєвих ситуаціях така проблема може виявитись навіть катастрофічною, оскільки пов'язана з втратою особистого престижу й авторитету. Навіть якщо свідомість і приходить до розуміння хибності попередніх настанов, формування нових вимагає часу й значних вольових і психолоґічних зусиль як з боку суспільства, так і окремої особи.

І не треба грати з народом у популізм, підспівуючи його неусвідомленим пристрастям і прагненням. Популізм як специфічний вид впливу суб'єкта на об'єкт політичної діяльності з метою досягнення бажаного результату використовується дуже широко в політичному житті, як, зрештою, і в економічному також, особливо в перехідний період, коли невід'ємним атрибутом політичного ландшафту є гра в економічну демократію у вигляді виборів керівників і т. п. В основі ж подібного окозамилювання лежать цілком реальні потреби й інтереси, але суб'єкт політичної діяльності акцентує увагу не на корінних, довготривалих, фундаментальних інтересах, а на тимчасових, поверхових мотиваціях і упередженостях, використовуючи більшою мірою соціально-психолоґічні способи впливу, ніж раціональні, тиснучи насамперед на почуття, настрій людей.

Політична й економічна компетентність, теоретична й практична підготовка суб'єкта нерідко підміняються демаґоґією, апеляціями до “зрозумілості“ пропонованих засобів. Наголос робиться на визнанні “незвичайності“ здібностей і хисту суб'єкта політичної діяльності, на його вмінні знаходити “прості“ відповіді на складні питання суспільного життя: наприклад, розв'язання економічних проблем суто політичними засобами (відібрати й поділити), а політичних – за допомогою звичайної сили. Це сприяє встановленню між лідером та натовпом (масою) специфічних відносин сліпої віри й слухняності об'єкта, визнання за суб'єктом права на авторитарно-волюнтаристське керування.80 Характерно, що чим нижча політична культура суспільства, тим більше шансів на успіх у популізму й популістів.

Витоки популізму слід шукати в глибинах людської психолоґії, в політичних і соціально-економічних передумовах суспільного розвитку. Популізм проґресує, як правило, в переломні моменти історії, коли маси як носії та соціальне підґрунтя популізму нестабільні, наелектризовані протестом проти погіршення умов життя, коли не просто розгледіти чітку перспективу тощо. Але цей же популізм швидко згасає, якщо ситуація стабілізується й починається поступальний розвиток суспільства. Тільки спираючись на масову психолоґію, яскравим виявом якої залишається популізм, неможливо здійснити докорінні соціально-економічні та політичні перетворення. Необхідно пов'язати настрої мас з достеменним усвідомленням суспільної мети.

Нині масова психолоґія в Україні характеризується настроями невдоволення діяльністю державних інституцій та політичних лідерів, почуттями драматичного відчуження особи від суспільства, орієнтацією на особисте виживання. Якщо ж економічна ситуація зміниться на краще, то матимуть місце позитивні зрушення в масовій свідомості, люди по-справжньому самовизначаться, віднайдуть свої соціальні ніші в суспільстві, що дасть змогу стабілізувати саме суспільство політично й економічно.

Політична й економічна стабільність – складне і багатовимірне явище, суть якого зводиться, головним чином, до спроможності суспільства зберігати фундаментальні політичні й економічні характерні ознаки, здійснювати трансформацію всіх сторін життя поступово, із збереженням попередніх здобутків, без деструктивних революційних потрясінь. До критеріїв стабільності суспільства належать: леґітимність влади, високий ступінь її підтримки населенням, консенсус законодавчої, виконавчої й судової влади, нормальне функціонування структур громадянського суспільства. Україна йде до цього стану, щоправда, повільно, зиґзагами, долаючи об'єктивні та суб'єктивні труднощі, роблячи правильні, зважені кроки поряд з хибними.

Зміцнення державності – ґарантія ефективності реформ

Розділ VI.

У контексті історичної ретроспективи, яка розгортається перед дослідником сьогодні, стає зрозумілим, що на сучасному етапі найповніше розкривають свої властивості й потенціал змішані (конверґовані) суспільства, де соціальна держава слугує засобом вирівнювання прибутків, захисту найбідніших прошарків населення, забезпечення прав особи, важелем контролю над ринком в інтересах суспільства в цілому.

Ідея соціальної держави, покликаної забезпечити реалізацію інтересів особи, її економічних, політичних і соціальних прав, є для України відносно новою. Що й казати, навіть у розвинутих країнах світу, де ця ідея реалізується десятиліттями на потужному економічному підґрунті, вона ще далека від довершених, оптимальних форм. Україна ж тільки-но стає на шлях творення соціальної держави. Досі ще не завершилися теоретичні баталії довкола питання про співвідношення держави й громадянського суспільства.

В цілому проблема “суспільство – держава“ вже кілька століть залишається предметом насиченого дискурсу. Вперше вона була поставлена ще в Стародавній Греції (якщо обмежуватись сеґментом європейської історії). У марксизмі вона також посідала провідні позиції. К. Маркс ставив проблему таким чином: держава повинна бути перевтілена з орґану, який домінує над суспільством, в орґан, повністю підлеглий соціуму. В результаті ж теза Маркса у ленінсько-сталінській модифікації була втілена в дзеркальній протилежності: держава оволоділа громадянським суспільством цілковито, зробивши суспільне життя державним (одержавленим).

Держава тотально контролювала всі сфери суспільного життя, у тому числі й приватне життя громадянина. Від народження до смерті життя людини належало державі. Вона розпоряджалась ним за власним розсудом. Починаючи з дитсадка, відсили з першого класу школи, держава брала під повний і неподільний контроль формування особи. “Жовтеня – піонер – комсомолець – член КПРС чи безпартійний“ – поза цим ланцюгом людське існування неможливо було уявити. Держава пильно стежила за вихованням, працевлаштуванням, охороною здоров'я, контролювала побут і відпочинок, тобто все те, що становить смислове навантаження терміну“приватність“, даючи право (або відмовляючи в ньому) на державну пенсію (колгоспники отримали право на мізерну пенсію лише в кінці 50-х років).

У такому підході до суспільства й особи були як неґативні, так і позитивні моменти. З одного боку, цілковитий патерналізм держави “полегшував“ життя людини. Держава, до певної міри, навіть перекладала на себе функцію “думати“ про людину, даючи певні соціальні ґарантії. Соціальна держава була, однак, “суворим батьком“. Вона могла заморити мільйони людей голодом, згноїти їх в концентраційних таборах, репресувати цілі народи, кинути у вогонь війни за “світле майбутнє“, за ідеали всесвітньої революції. Вона жорстоко придушувала інакомислення, відхід від марксистсько-ленінських доґм. З іншого боку, соціальна держава послідовно й планомірно привчала своїх громадян до рабського чи напіврабського життя. Селяни, наприклад, до середини 50-х років були по-феодальному прикріплені до землі й не мали навіть паспортів, аби унеможливити втечу з села. Робітники й інженери, хоч і не настільки жорстко, але також закріплювались за своїми підприємствами. Поступово люди звикали до такого стану речей.

Незначна лібералізація комуністичного режиму в 60-ті роки була певним ковтком свіжого повітря. Згодом тоталітарний режим знову закрутив гайки, причому настільки, що, не витримавши навантажень реальності, вони лопнули в середині 80-х років. Остаточний розпад відбувся у 1991 році. Але люди, привчені до цілковитого патерналізму держави, не могли збагнути, що значить піклуватися про себе, тому почували себе кинутими напризволяще й зрадженими. Держава все менше піклувалась про них, а вони продовжували вимагати: дай освіту, дай роботу, дай зарплату, дай квартиру, дай пенсію. Врешті-решт держава відрубала: кожна працеспроможна особа повинна сама розв'язувати власні проблеми. Частина населення швидко перейшла на гру за новими правилами й різними засобами почала піклуватися про себе сама. Решта людей виявилась неспроможною це зробити. Держава за багатьма показниками зняла з себе відповідальність, а люди не можуть з цим погодитись і все ще вимагають: дай, дай, дай... Це породжує багато проблем, нагнітає в суспільстві напруженість. З цих причин проблема “держава – суспільство“ продовжує залишатись у епіцентрі теоретичної й практичної уваги.

Якою мірою держава повинна втручатись в економіку, освіту, в забезпечення житлом та пенсіями? Сьогодні це надзвичайно актуальні запитання.

Прихильники сучасного лібералізму (лат. liberalis – вільний) вимагають подальшого послаблення наглядової функції влади, тобто держави. Вони вважають, що коли держава забезпечує рівність усіх громадян перед законом, однакові (рівні) права в політичному та економічному житті, то немає необхідності в спеціальних засобах щодо реалізації принципів соціальної справедливості. Для цього, мовляв, достатньо “рівності можливостей“.

Прихильники неоконсерватизму, навпаки, прагнуть зберегти політично сильну державу, особливо сильну виконавчу владу, хоча одночасно жорстко орієнтуються на ринкову економіку, заохочують праґматизм та індивідуалізм. Вони також заперечують необхідність патерналізму в широких масштабах.

Обидві головні течії сучасного підходу до держави мають своїх прихильників і в Україні. Проте доводиться констатувати наявність ще й потужної течії соціалістичної орієнтації в Україні, яка намагається зберегти за державою виняткові функції. Боротьба між цими течіями визначатиме ставлення різних катеґорій населення до ролі держави в економічному житті, курс економічної трансформації України, особливо враховуючи те, що держава поки що залишається супермонополістом у сфері власності.

Домінування держави в сфері власності призвело до того, що структурна реформа в економіці 1991–1996 років проводилась украй повільно й непослідовно. Річ у тім, що до прийняття нової Конституції України не було зрозуміло, куди ж крокуватиме українська держава, яка мета виявиться домінуючою в політиці. Невизначеність політичної влади унеможливлювала подання орґанізаційних імпульсів в економіці, яка практично аґонізувала. Реформи як слід не проводились, про них хіба що говорили. Лише в 1996 році стали помітними деякі зрушення в цьому напрямі.

Керівництво країни вирішило прискорити реформи, залучити інвестиції з-за кордону. Стало очевидним, що з наявним рівнем іноземних інвестицій (8 доларів США на душу населення в 1994 році) структурних реформ в економіці здійснити неможливо. Тим більше, що Україна має серйозний баласт нерентабельних підприємств. Слід також визнати, що рокъ стаґнації сформували в Україні потужне лоббі державної промисловості, ставленики якого домінували в уряді. Останній, в свою чергу, із зрозумілих причин не зумів (чи не захотів) ефективно реформувати економіку ні на макро-, ні на мікрорівні. В той же час урядовий апарат не бажав знижувати адміністративний вплив на економіку, хоча сам реально мало чим міг допомогти.

І все ж у 1996 році структурна реформа в економіці почалась. Стабілізувалась макросфера – знизилась інфляція, дещо оптимізувались фіскальна політика й валютне реґулювання. За перші 6 місяців 1996 року дефіцит державного бюджету становив 192 трильйони карбованців, що нижче половини запланованого на рік рівня обсягів у 462 трильйони. Видатки на народне господарство в першій половині року склали 105 трильйонів карбованців, на відміну від запланованих 358 трильйонів. Цим уряд давав зрозуміти збитковим підприємствам, що на бюджетні асиґнування не слід розраховувати, а треба вчитись заробляти гроші самостійно. Така жорстка економія на добробуті людей, звісна річ, не додала популярності уряду. Але іншого шляху в нього не було, якщо він серйозно розраховував на позики західних інвесторів1.

Таким чином, ми є свідками потужного втручання в справи економіки, щоправда, економіки державної. Держава, як її власник, не могла “збоку“ споглядати за її кризою й загибеллю. Інша справа – втручання у приватний сектор економіки. Суть проблем можна сформулювати таким чином: наскільки держава може втручатися у приватний сектор економіки?

Загальновідома точка зору лібералів, що держава повинна якнайменше втручатися в економіку, перспективна й корисна хіба що по відношенню до приватної власності. Тільки тут держава може й повинна обмежуватись функціями “нічного сторожа“.

На наш погляд, горбачовська теза про те, що державні підприємства повинні стати “самостійними“ й “самостійно господарювати“, була наївною й помилковою. До тих пір, поки підприємство залишається державним, воно не може бути “відпущене на волю“ й самостійно опікуватись власним майбутнім. Ця рожева позірна ілюзія на практиці означає “прихватизацію“ і масштабне пограбування держави. Підприємство може стати самостійним лише в результаті акціонування або приватизації. Якщо цього не відбулось, держава несе всю повноту відповідальності за підприємство.

З огляду на зазначені вище обставини, ефективне проведення реформ, у тому числі й приватизації, в умовах домінування державної власності можливе тільки на основі посилення державності України, яка є головним ґарантом соціально-економічної трансформації сучасного суспільства. Лише по відношенню до приватного сектора економіки держава повинна обмежити своє втручання, звівши свою реґулятивну функцію до введення розумних податків, стеження за дотриманням законів приватним бізнесом.

Слід зазначити, що стосовно приватного сектора економіки держава має один додатковий важіль впливу, який жодною мірою не зачіпає інтереси приватника. Роблячи великі видатки на оборону, освіту, охорону здоров'я, модернізацію промисловості тощо, держава залучає в якості підрядників приватні підприємства та фірми. Цим держава істотно впливає на економічну кон'юнктуру в приватному секторі. В усьому світі, між іншим, точиться жорстка боротьба підприємств за державні замовлення. Має місце вона і в Україні. То в якій же все-таки мірі припустиме (виправдане) втручання в приватний сектор економіки? Контролюючи фінансову, соціальну, еколоґічну діяльність приватного сектора, проводячи збалансовану дотаційну економічну політику (наприклад, по відношенню до підприємств сільськогосподарського профілю), держава в той же час не повинна прагнути владних функцій у приватному секторі економіки.

Для розуміння проблеми “держава – економіка“ необхідно якнайповніше оволодіти розумінням держави як макроструктури. У цій площині держава виявляється не лише ареною політичної та економічної боротьби, а також системою адміністративних, правоохоронних та військових орґанів, очолювана й координована виконавчою владою. Власне, міра ефективності керівництва й координації виконавчої влади визначає міру сили (слабкості) держави.

Адміністративні та примусові (правоохоронні та інші) орґани, що складають основу державної влади, можуть істотно впливати на використання природних ресурсів, як, зрештою, й ресурсів економіки, і загалом суспільства (матеріальних, інтелектуальних, культурних). Треба мати на увазі, що мета, на яку ці ресурси використовуються, може цілком відрізнятись від життєво необхідних потреб суспільства, його основних класів і прошарків. Ці ресурси, зокрема, можна використати: а) для посилення відмежування й автономії від суспільства і самої держави, що, безперечно, є загрозою для утвердження громадянського суспільства; б) для власного збагачення владної еліти.

Залежно від того, яким чином природні та інші ресурси країни будуть використані, відбуватиметься становлення української державності й формуватиметься добробут народу. А Україна, між іншим, володіє багатющими мінерально-сировинними ресурсами, які значною мірою використовуються неефективно або ж не використовуються взагалі.

У 1990 році в Україні було видобуто корисних копалин на 21 мільярд доларів США. На той час це був восьмий показник світу. Що стосується розвіданих запасів мінеральних ресурсів, то вони оцінюються в 7,3 трильйона доларів.

Але до середини 90-х років видобуток більшості корисних копалин різко скоротився, а, значить, скоротились і надходження до бюджету країни.

На території України зосереджено більше 70% запасів марґанцевих руд країн СНД, 60% – первинних каолінів, 31% – залізних руд, 25% – коксівного вугілля, 15% – вугілля. На думку спеціалістів, створення власної мінерально-сировинної бази таких цінних видів корисних копалин як золото, алмази, мідь, молібден та інших дасть змогу Україні зменшити імпорт мінеральних ресурсів на 60–70% у порівнянні з 1995 роком і водночас підвищити експортні можливості мінерально-сировинних ресурсів у 1,5–2 рази. Результатом цього стане щорічна економія 5–6 мільярдів доларів США81.

Україна продовжує перебувати в лещатах енерґетичної кризи. У той час, як ми можемо цілковито задовольнити свої потреби у вугіллі, продовжуємо завозити його з Польщі й Росії. За даними Держкомґеолоґії, початкові запаси нафти й газу становлять 8 мільярдів 418 мільйонів тонн умовного палива, з яких 6,4 мільярда тонн – газ (1 тонна умовного палива дорівнює 1000 м3 газу), 1,3 мільярда тонн – нафта, 0,4 мільярда тонн – конденсат. Розвідані запаси нафти й газу становлять 1,4 мільярда тонн умовного палива. Прикметно, що не лише відсутність коштів стримує їх видобуток, а й тривіальне невміння господарювати, небажання виявити ініціативу, а іноді й просто лінощі.

Розглядаючи проблематику зміцнення державності, не слід звужувати її функції лише до внутрішньоекономічної та внутрішньополітичної діяльності. Як правило, держава працює над реалізацією двоєдиного завдання – підтримати економічний та політичний поступ власного суспільства й конкурувати в цих сферах з іншими державами. Існує прямопропорційна залежність: чим більш згуртована й зконсолідована держава, тим ефективніше вона захищає економічні та політичні права громадян, фірм, орґанізацій у їхніх зовнішніх стосунках. Слабку державу не поважає ніхто – ні свої громадяни, ні інші держави.

Здійснення функцій української держави, яка є ключовим провідником реформістської стратеґії, відбувається в обстановці гострої боротьби між прихильниками вільної конкуренції та жорсткого державного втручання в економіку. І ця боротьба стримує реформи. Доволі часто Україна робить одночасно крок вперед і два кроки назадяк у внутрішньому розвитку, так і в стосунках з іншими державами.

Ґеополітичне оточення, економічні та політичні суперники ставлять перед державою питання щодо захисту власного виробника, забезпечення експорту, напрацювання механізмів надійного співробітництва між партнерами. Залучення держави до мережі міждержавних стосунків є надзвичайно важливим фактором. До певної міри, воно убезпечує навіть від внутрішнього протистояння, оскільки у взаєминах з іншими суб'єктами міжнародних відносин держава зацікавлена бути прикладом відмобілізованої цілісності. Ця особливість має принципове значення в оцінці України як новоутвореного суверену.

Держава може бути втягнута у військовий конфлікт, вона може вступити у якісь співтовариства, пакти, союзи, звернутися за допомогою до різних партнерів. Не виключено, що це порушуватиме баланс інтересів як між державами, так і між різними політичними та економічними силами всередині самої держави. Важливо, щоб такі природні протиріччя не стали причиною втрати міжнародної довіри до молодої незалежної держави. Слід також пам'ятати: чим менше екстремізму всередині країни, тим більше довіри до держави з боку інших суб'єктів міжнародних відносин, а отже, і більше можливостей для зовнішньополітичного маневру, для виходу з економічної кризи.

Найбільш фундаментальні зміни в економіці й політиці спонукають до перетворень в усіх трьох складових держави: в структурах влади, в ідеолоґії, яка закладена у Конституції України і визначає мету й завдання держави та суспільства, у способах розв'язання економічної та політичної проблем.

Політичні й економічні зміни визрівають у конфліктах, інтенсивність яких вказує на ступінь внутрішньосистемних та міжсистемних змін – всередині політичного, економічного й духовного процесів та між ними. “М'які“ конфлікти1 викликають переважно внутрішньосистемні зміни, а політичний і економічний режим залишається при цьому відносно стабільним. Держава, що не володіє засобами розв'язання навіть “м'яких“ конфліктів, стоїть перед непростою проблемою самозбереження. “Жорсткі“ ж конфлікти виводять на міжсистемний рівень. Наприклад, загострення економічної боротьби може трансформуватись у політичну чи ідеолоґічну боротьбу, викликаючи вже міжсистемні зміни, порушуючи стабільність правлячого режиму й держави.

Дослідження конфліктів у СРСР майже не провадилось, оскільки домінувала вживлена в масову свідомість ілюзія, нібито соціалістичне суспільство – безконфліктне, а якщо конфлікт і визріває, то він плавно знімається за рахунок “гармонізації соціалістичних суспільних відносин“. Деталі процесу “гармонізації“ добре відомі – мільйони політичних в'язнів, ще більше – заморених голодом, репресовані цілі народи й соціальні прошарки, тотальний ідеолоґічний, політичний та економічний терор населення і т. п. Якщо конфлікти й були предметом дослідження, то лише в ґлобальному плані – в розумінні боротьби соціалізму та капіталізму.

Разом з тим у “несоціалістичному“ світі досліджувались різні типи конфліктів: політичні, економічні, етнічні, реліґійні, соціокультурні, військові, ґлобальні, реґіональні тощо. Виокремилась у своєрідну сферу наукового пізнання конфліктолоґія. Сучасне вивчення конфліктів українськими політолоґами, економістами, юристами, соціолоґами та представниками інших суспільних наук має опиратись на той методолоґічний і теоретичний потенціал, що вже накопичений світовою наукою. Йдеться насамперед про праці, опубліковані А. Аккорнеро, Р. Ароном, Д. Беллом, З. Бжезинським, М. Вебером, В. Винниченком, З. Гідденасом, Л. Козером, В. Липинським, С. Ліпсетом, Г. Маркузе, І. Пригожиним, П. Самуельсоном, П. Сорокіним, Л. Троцьким, С. Тоффлером, І. Шумпетером та іншими.

Останнім часом в Україні почала формуватися власна школа конфліктолоґів, серед яких провідні позиції займають політолоґи й соціолоґи, а дещо менше економісти: В. Андрущенко, Д. Видрин, В. Кремень, М. Михальченко, М. Попович, Ю. Пахомов, С. Пирожков, А. Ручка, В. Танчер, Ю. Шаповал, Ю. Шемшученко, В. Черняк та інші. Конфліктна контрадикція все частіше входить до тематики міжнародних та республіканських конференцій і семінарів.

Соціальний конфлікт як особливий вид взаємодії соціальних суб'єктів був відомим ще на зорі становлення суспільності. Фактично вся історія людства – це процес виникнення й розв'язання конфліктів у різних сферах суспільного життя. Тому вкрай необхідно з'ясувати як їхню ґенеалоґію й внутрішню структуру, так і віднайти алґоритм розв'язання конфліктних ситуацій. Для цього треба дослідити джерела визрівання, взаємопереходи конфліктів, їх співвідносність у соціальному просторі й часі, дати, нарешті, визначення конфліктної ситуації. За відсутності розуміння суті й засобів подолання конфліктів надзвичайно складно розв'язати проблему реформування суспільства та його структур, систем, інститутів.

Базовим поняттям теорії конфліктів є “відношення“, суть якого в одній з граничних форм може бути зведена доборотьби, а в іншій – до співробітництва. Витоки взаємин боротьби й співробітництва слід шукати в реальних протиріччях суспільного життя. Процес перетворення реального протиріччя (треба мати на увазі, що є й удавані протиріччя) у відносини боротьби проходить через усвідомлення протиріччя сторонами цих відносин. Як правило, конфлікт є протиріччям усвідомленим. Хоча питома вага спонтанних, стихійних конфліктів (де міра усвідомлення конфліктності мізерна) досить значна. Бунт – класичний зразок стихійного конфлікту.

Існують різноманітні класифікації конфліктів, у основу яких покладені певні критерії. Так, можна розглядатиконфлікти за сферами суспільного життя: економічні, політичні, соціокультурні, правові, моральні, реліґійні, етнічні. Можна виділяти конфлікти за ґеополітичним критерієм: ґлобальні й реґіональні, внутрішні й міжнародні. Іноді за критерій беруть спосіб розв'язання конфлікту: мирний – збройний, цивільний – військовийтощо. Може бути застосований і критерій динамічності: гострий – уповільнений. В основу може бути покладений і критерій зрілості: дозрілий – недозрілий, а також критерій соціальної чи партійної стратифікації: класовий – внутрішньокласовий, партійний – внутрішньопартійний. Доволі часто застосовується критерій взаємовідношення соціальних суб'єктів та об'єктів: конфлікт між суспільством і державою, профспілками і державою, роботодавцями і трудящими, між реґіонами тощо.

Це лише деякі з існуючих класифікацій конфліктів. Зрештою, можна виокремити (інституювати) й інші. Характерно, що сторони конфлікту можуть один і той же конфлікт визначати в різних поняттях. Наприклад, конфлікт з приводу несплати заробітної плати: економічний чи політичний? Хтось стверджуватиме, що це економічний тип конфлікту, а дехто наполягатиме, що він в однаковій мірі економічний і політичний. Крім того, існують складні комплексні конфлікти, де переплелись різноманітні протиріччя, тому класифікацію такого конфлікту взагалі неможливо втиснути в якийсь один вимір. “Боснійський конфлікт“ або “чеченський конфлікт“: які вони – політичні, міжнародні, етнічні чи інші? Насправді – це приклади складних, комплексних конфліктів, де має місце перше, друге й третє...

Посилення державності України – процес конфліктоґенний, що породжує найрізноманітніші за формою та способами визрівання й розв'язання конфлікти. Сам факт виникнення української державності, його суспільних інститутів передбачав безпосереднє й масштабне втручання в широкий спектр суспільних відносин. Він створив загрозу дезінтеґрації й дестабілізації низки світових систем: СРСР, сформованої системи світових суспільних відносин та інших. Саме з огляду на ці фактори колишні лідери Союзу РСР і багатьох держав світу були проти української незалежності. Навіть тодішній Президент США Дж. Буш і прем'єр-міністр Великобританії М. Тетчер спочатку не підтримали прагнення України до незалежності. Лише згодом вони скоректували своє ставлення. Незалежність України породила або реанімувала конфліктні ситуації з Росією, Румунією, деякими іншими державами-сусідами, створила потужну конфліктну ситуацію всередині країни.

Вихід соціальних конфліктів, пов'язаних зі становленням і розвитком державності України, на рівень міждержавних відносин свідчить про унікальність і ситуаційність окремого, локального конфлікту з того чи іншого приводу, наприклад, з приводу рівня зарплати у вугільній промисловості. У якісно новій ситуації значно підвищилась вірогідність ґенералізації різноманітних інтересів – політичних, національних, економічних, духовних та інших. У протиборство втягнуті значні маси людей, відкрились можливості ескалації локальних конфліктів у реґіональні й ґлобальні82.

Реальними носіями соціальних конфліктів, як, зрештою, і будь-яких соціальних процесів та змін, виступають соціальні суб'єкти – індивіди й соціальні спільноти, соціальні інституції та владні орґани, ситуаційні об'єкти (натовп демонстрантів) і громадські орґанізації, держава і суспільство тощо. Прикметно, що економічна, політична або духовна боротьба ведеться не лише за статус і позиції в світі, в країні, в структурах власності чи влади, а й за втілення ідейно-теоретичних чи соціально-психолоґічних уявлень про міру справедливості соціального світу, про шляхи суспільного розвитку, аби розширити сферу впливу саме “своїх“ уявлень – політичних, економічних, реліґійних, моральних і т. п. Іноді ця боротьба набуває жорстких чи навіть жорстоких форм. Згадаймо хоча б події в Росії 1991–1995 років, коли конфлікти розв'язувались шляхом розстрілу власного парламенту чи розв'язанням громадянської війни в Чечні.

Методолоґічно важливо наголосити на тому, що не кожне протиріччя трансформується в конфлікт, хоча в основі будь-якого конфлікту лежить протиріччя. Владнати ж конфлікт без розв'язання соціального протиріччя, яке лежить у його основі, – неможливо. У цьому контексті недостатньо переконливою є теза Г. Зіммеля про можливість “найсерйознішої боротьби“ з приводу “дрібних, просто сміховинних приводів“83. Як правило, “сміховинними“ приводи здаються лише на перший погляд, коли дослідник не бачить усієї глибини протиріч, нюансів реальної історичної ситуації. Наприклад, боротьба за “тризуб“ чи “серп і молот“ – лише зовнішня, позірна, поверхова частина надзвичайно глибокого протиріччя між різними соціальними та політичними силами, між принципово відмінними світоглядами та стратеґіями національного розвитку.

Сьогодні українське суспільство відчуває нестачу інтеґруючих ідей, загальнозначущих цінностей, стратеґій розвитку. В цьому розумінні визріваючі соціальні конфлікти можуть бути розглянуті в якості моментів розгортання протиріч між ідеями, цінностями, інтересами суб'єктів пізнання й реформування дійсності. Зрештою, мають право на існування й інші конфліктолоґічні підходи до дійсності, наприклад, подання конфлікту у вигляді завершального етапу незадоволення різноманітних соціальних суб'єктів ходом суспільних перетворень, критичним погіршенням рівня життя.

На наш погляд, невдоволеність мірою реалізації життєвих інтересів є домінуючим мотивом загострення й вибуху конфлікту. Саме невдоволення життям трансформує об'єктивні протиріччя в усвідомлену боротьбу за їх розв'язання. Фактор невдоволення найчастіше є вихідним пунктом розгортання процесу визрівання й розв'язання конфлікту.

Усвідомлення протиріччя, перехід до стадії невдоволеності переростає у процес акумулювання потенціалу соціальної напруги, а від соціальної напруги вже прямий шлях до формування конфліктного потенціалу. Існує прямопропорційна залежність: чим сильніше невдоволення населення своїм становищем, тим насиченішою є напруга в суспільстві й тим більш руйнівний потенціал містить у собі суспільство. Потенціал конфлікту, закладений у конфліктній ситуації, може вилитись у відвертий конфлікт. Він може бути й знижений, а згодом і взагалі знятий за рахунок конструктивних дій влади, на підставі переговорів, взаємних поступок тощо. Таким чином, хоча в основі конфлікту й лежать, як правило, об'єктивні протиріччя, він найчастіше за своєю природою об'єктивно-суб'єктивний, оскільки виникає в ході усвідомлення соціальним суб'єктом своїх інтересів та мети. Будучи усвідомленим, він може бути ліквідований лише за рахунок свідомих зусиль сторін конфлікту, коли здійснюється цілковито або ж частково руйнація існуючих суспільних зв'язків, стосунків, інститутів, порушуються усталені в суспільстві норми, закони, традиції.

Соціальний конфлікт у перехідних суспільствах небезпечний подвійно, позаяк він є своєрідною прикордонною ситуацією, за якою настає високий рівень ймовірності скочування суспільства до стану, що не піддається проґнозуванню й реґулюванню всіма конфліктуючими сторонами. Тому проблема вивчення процесів становлення, поетапного розвитку конфліктів, проґнозування й дослідження механізмів їх розв'язання та ймовірних наслідків – актуальне завдання як суспільствознавців, так і політиків та господарників.

Процес політичного й економічного зміцнення державності породжує численні конфлікти. Вони можуть мати економічне чи політичне забарвлення або ж бути комплексними. Однак для них характерні й специфічні ознаки.

Політичний конфлікт у перехідному суспільстві, як правило, охоплює всі основні суспільні процеси, оскільки в період докорінних трансформацій політика домінує над економікою. З одного боку, в цьому полягає проблематичність з'ясування природи конкретного конфлікту, оскільки всі конфлікти набувають політичного забарвлення, а з іншого – виникає реальна можливість розкрити значення владних структур, відносин та механізмів як у творенні конфліктних ситуацій, так і в їх розв'язанні.

Серед причин загострення політичних конфліктів слід виділити такі: а) невиразність, аморфність реформ, проголошених політичною елітою; б) протистояння гілок влади та відсутність механізмів пом'якшення даного протистояння (на жаль, зміни на краще не відбулися і після прийняття нової Конституції України); в) відсутність повноцінної багатопартійної системи, яка відіграла б важливу роль у політичному житті; г) слабкість профспілкового руху та невикристалізованість його позиції щодо захисту інтересів трудящих під час переговорів з орґанами влади; д) неефективність судової системи, її неспроможність захистити права та свободи окремого громадянина; е)нерозвинутість системи місцевого самоуправління; є) реліґійне протистояння різноманітних конфесій.

В умовах сучасної конфліктоґенної ситуації в Україні можна було б запропонувати звичний орґанізаційний спосіб розв'язання проблеми – створити певні структури (наприклад, конфліктолоґічні служби й орґани), які вивчали б конфлікти, давали рекомендації щодо реґулювання способів та механізмів їх розв'язання. Це узвичаєний підхід до справи: є проблема – створюється структура для її розв'язання. Однак це не завжди продуктивний шлях, оскільки він породжує бюрократію. Сьогодні в Україні “простоює“ широка мережа академічних і вузівських дослідницьких колективів. Можливо, варто було б зробити декому з них державне замовлення на подібні дослідження.

Наприклад, один прошарок громадян України ще якось вивчається державними адміністраціями на замовлення кандидатів у депутати, в президенти. Йдеться про людей, які не бажають брати участі у виборах, в офіційних акціях: мітинґах, демонстраціях тощо. Але це лише частина населення. Інша ж частина практично не охоплена дослідженнями, у тому числі й соціолоґічним. У результаті предмет свідомого вибору того чи іншого шляху розвитку, тих чи інших життєвих орієнтацій, цінностей і позицій залишається нез'ясованим. У той же час якраз розуміння цих позицій вкрай важливе для детального усвідомлення політичної ситуації та проґнозу розвитку політичного процесу. Як не був передбачений вибух масової політичної активності наприкінці 60-х років на Заході потужною структурою по вивченню суспільної думки службою Ґеллапа, як радянські соціолоґи не спромоглися спроґнозувати політичний вибух у СРСР кінця 80-х – початку 90-х років, так і в сучасній Україні “поза кадром“ залишаються вивірені проґнози щодо ймовірного політичного конфлікту, спроможного поставити під загрозу саму державність України.

Конфлікти на економічному ґрунті більш очевидні, порівняно з політичними, й більш глибокі. Найчастіше вони виникають у процесі перерозподілу власності, вибору шляхів економічних реформ, нагромадження протиріч у сфері зайнятості, оплати праці, а також у процесі здійснення соціальної політики як продовження економіки.

Протиріччя в суспільно-економічній системі України, що стала на шлях перетворень, породжені, по-перше, розвалом адміністративно-командної економіки, а, по-друге, спробами макростабілізації економіки, трансформації відносин власності й проведення структурної перебудови промисловості та сільського господарства без відповідного врахування інтересів багатьох прошарків населення.

Ці протиріччя загострюються боротьбою довкола стратеґії реформ, їх гуманістичної спрямованості, форм і соціальної ціни, яку заплатить суспільство, а особливо найбідніші верстви, за реформи. Водночас виникають нові протиріччя між власниками, що суттєво розширює базу конфліктності, помножуючи її форми.

На першому етапі незалежності України, який збігся з початком економічних перетворень, конфліктність на економічному ґрунті мала прихований характер. Населення енерґійно підтримало плани реформування, очікуючи на швидкі позитивні результати. Млявість, суперечливість, непередбачені труднощі у їх проведенні, розквіт корупції, масштабне розкрадання й розтринькування державної та комунальної власності – усе це актуалізувало колишні притлумлені конфлікти. Головні з них пов'язані зі спадом виробництва, неефективністю управління, з низькими темпами й хибними методами приватизації, з ростом інфляції та безробіття, з бюджетним дефіцитом і невиплатами зарплати. Загострились протиріччя між економічною та соціальною політикою.

Чим більше політики оперували лозунґами популістського штибу й обіцянками на зразок “проводити реформістський курс “м'якими“ засобами“, “забезпечити прийнятний рівень життя“, “захищати народ від нестатків і безробіття“, “навести порядок в управлінні“, “боротися зі злочинністю“, тим відчутніше підігрівалась суспільна атмосфера, оскільки всі обіцянки були далекими від реальності, а це не могло не дратувати суспільну свідомість.

Слід зазначити, що Україна в цьому відношенні не унікальна. Як свідчить порівняльний аналіз, всі постсоціалістичні країни СНД, Центральної та Південно-Східної Європи стикаються з подібними проблемами. У цих державах різко загострились проблеми, які каталізували не лише економічні, а й політичні та духовні конфлікти. Серед найпоширеніших насамперед слід назвати трудові конфлікти, до розв'язання яких виявилась не готовою ні держава, ні суспільство. Уникненню цих конфліктів заважають суперечності між центральною і реґіональною бюрократією, національною й іноземною буржуазією, державним і приватним секторами економіки, торгово-фінансовою і промисловою буржуазією, державними та тіньовими структурами, державою й профспілками, політичними партіями і т. д.

Як прихильники адміністративно-командної економіки, так і ліберальні реформатори виявились неспроможними пом'якшити удар ґіґантських соціальних недоліків перетворень, що дискредитувало їх в очах мас. У результаті маятник суспільних настроїв коливається то вправо, то вліво, посилюючи апатію й пасивність населення.

В Україні також спостеріґаються подібні процеси. Нема необхідності доводити, що ця спільна “хвороба“ всіх перехідних постсоціалістичних суспільств нас вразила чи не найгостріше.

Подолати її, вилікувати можна лише в результаті вивіреного застосування необхідних ліків. Будь-якому досліднику зрозуміло, що неможливо підняти рівень життя, забезпечити фінансову стабілізацію, налагодити нормальні товарно-грошові відносини доти, доки продовжується спад виробництва. Природно, що питання призупинення цього спаду й забезпечення економічного зростання є центральним у політичній і економічній стратеґії. А ефективна взаємодія економічних і політичних факторів – необхідна умова оптимального вирішення цього питання. Проблема полягає у вмілому, філіґранному здійсненні такої взаємодії.

Тільки зважена політика державної влади допоможе виконати, наприклад, такі важливі економічні завдання як: 1) забезпечення рівних умов для функціонування державної, приватної та колективної власності. В Україні нині існує багатоукладна перехідна економіка. Стимулюючи розвиток приватної та колективної власності, вміло заохочуючи іноземний капітал, політична влада зобов'язана забезпечити ефективність роботи державних підприємств, проводити санацію неефективних. Рівні умови для функціонування всіх форм власності забезпечать реальний розвиток суспільства як природного процесу змагання й здорової конкуренції цих форм; 2) досягти реалізації принципу функціонування будь-якої ефективної економіки – означає першочергово налагодити систему реґулювання відносин між державою й приватним сектором економіки, як, зрештою, і систему надійного управління державним сектором; 3) необхідно замкнути на суворій законодавчій реґламентації процес приватизації середніх і великих підприємств, терміново виправити прорахунки, які потягли за собою незаконне захоплення власності (“прихватизація“), юридично й економічно обґрунтувати поняття “об'єкт“, “суб'єкт“ приватизації, форми приватизації державної власності, а саму приватизацію провести вільно, з дотриманням усіх канонів гласності.

Надзвичайно важливо політично забезпечити економічне перетворення й не допустити переходу України до стану, за якого проблема переходу до змішаної економіки відсунеться на другу позицію, поступившись місцем проблемі забезпечення стабільності існуючого status quo й тривіального виживання. Це повинна бути послідовна, енерґійна й достатньо жорстка державна політика, значно твердіша, ніж під час періодів звичайного розвитку. Саме закріплення державності України є ґарантом необхідності економічних перетворень. Поки що необоротність реформ зовсім не ґарантована й усе ще існують умови та соціальні сили, потенційно спроможні зупинити процес реформ.

Однією з причин існування такої загрози залишається нестабільність уряду України. Як уже зазначалось, економічні перетворення в нашій країні почались без чітких теоретичних обґрунтувань стратеґії й тактики розвитку. Якщо в політичній сфері містилась хоча б приблизна концепція будівництва держави, яка згодом була конкретизована й закріплена в новій Конституції, то прийнятної концепції економічних перетворень не виробив жоден уряд. Ті економічні проґрами, котрі пропонувались Верховній Раді й виносились на громадське обговорення, мали настільки невиразні контури, що їх практично неможливо втілити в життя. З цих міркувань було неможливим і творення цілісної проґрами суспільного розвитку, де політичні й економічні аспекти були б гармонійно поєднані.

Слід підкреслити, що в цілісній проґрамі повинен знайти місце духовний і соціокультурний аспект, який не може “зачекати“, поки будуть розв'язані економічні й політичні проблеми. Як відомо, в дійсності цей аспект в усіх урядів на третьому місці. Про нього згадують хіба що під час страйків працівників системи освіти, науки, культури, засобів масової інформації тощо.

Дискурсивним залишається питання про саму сутність урядових проґрам. Тим часом, “проґрама“ має чітко окреслене визначення. В економічному та політичному сенсі це: а) план діяльності, б) викладення основних принципів, мети й завдань діяльності суб'єкта, теоретичне обґрунтування та практичне визначення шляхів і методів їх здійснення84. Тобто це документ певного змісту і форми, який містить основні завдання, поставлені перед собою державою, урядом чи іншою структурою (суспільною, політичною, науковою тощо) в політичній, економічній чи іншій сферах життя суспільства (політична проґрама, економічна проґрама, культурна проґрама, соціальна проґрама тощо). У ньому визначаються також механізми, засоби й методи реалізації цих завдань. Проґрама спирається на теоретичний фундамент, що включає в себе загальнофілософські, економічні, політичні й правові принципи та всесторонню оцінку ситуації, що склалася в державі чи сфері на час прийняття проґрами, а також містить всебічний проґноз розвитку ситуації в майбутньому й тих дій, до яких необхідно вдатися, аби ситуація залишилась реґульованою, контрольованою. Як правило, проґрамою намагаються охопити всі форми взаємодії сфер суспільного розвитку, передбачити позитивні й неґативні наслідки дій соціального суб'єкта, що розробляє й реалізує проґраму, а також ставлення до них народних мас.

Наука нагромадила величезний матеріал, що стосується розробки й реалізації різноманітних проґрам. На жаль, для тих, хто розробляє документи під гордою назвою “проґрама“, і різних урядів України, які виносили ці “проґрами“ на громадський суд, весь цей матеріал залишається “за сімома замками“. Переважна більшість “проґрамних документів“ наших урядів насправді не мала нічого спільного зі справжньою проґрамою. Їм був притаманний декларативний, споглядальний характер, відсутність чітко окресленої мети, кінцевих і проміжних етапів її реалізації і, що особливо суттєво, засобів та механізмів реалізації. Натомість у тих “документах“ надлишок штампів, витягнутих з розкритикованого минулого. Зважте самі: “посилити“, “розширити“, “поглибити“, “підвищити“ – хіба за цими термінолоґічними фантомами можна розгледіти хоча б якусь арґументацію та зміст? Здається, розробникам подібних “проґрам“ важко зрозуміти, що людина, яка йде до магазину, повинна першочергово враховувати можливості власного гаманця, а не будь-що інше.

Крім того, дає про себе знати недосконала економічна, політична й орґанізаційна спадкоємність. Так звані “проґрами“ КПРС завжди хибили декларативністю й утопізмом, їхні “конструктори“ особливо зловживали стратеґічними обіцянками. В концентрованому вигляді це виявилось у “проґрамі“ КПРС, прийнятій у 1961 році. В ній, як відомо, обіцялось до середини 80-х років побудувати комунізм, ліквідувати світовий капіталізм, зліпити єдиний радянський народ і сформувати гармонійно розвинуту особистість. Ціну цим обіцянкам добре видно наприкінці 90-х років.

Сучасним розробникам “проґрам“ реформування України дуже до вподоби досвід КПРС. Це справді зручний і привабливий трюк – обіцяти те, що нібито буде у 2010 році, а не через 2–3 роки. Адже конкретну проґраму дій через короткий часовий проміжок можна оцінити за параметром міри реалізації. І в разі нереалізованості проґрами треба буде відповідати. А от за “проґрамну заяву“ на кшталт: “розпочати структурну перебудову промисловості України“ конкретно й персонально відповідати не потрібно, адже частково цей процес відбувається хаотично, частково його реалізують підприємці, а уряд у цей час проводить головним чином засідання.

Слід визнати: значна частина вини лежить на суспільній науці. Десятиліттями вона була служницею тоталітарного політичного режиму й аполоґетично перепитувала: “чого забажаєте?“ І тепер, коли історичні умови докорінно змінилися, вона не встигає перебудуватись, тим більше, що владні структури і зараз підштовхують науку на манівці аполоґетики. Багато хто віддає перевагу солодкому пійлу з напівправди й напівбрехні, в той час як кризовій економіці потрібні хоч і гіркі, але ефективні ліки85.

Суспільствознавці України досі не відповіли на низку запитань, поставлених на порядок денний суспільним розвитком:

– що таке сучасний капіталізм та сучасна ринкова економіка і чому вони існують і проґресують до цього часу, хоча марксизм-ленінізм їх нібито “теоретично“ поховав?

– що таке соціалізм сьогодні й наскільки науковим було його тлумачення як суспільної власності на засоби виробництва, як ґеґемону пролетаріату, а інтерпретація його головної мети – в якості безкласового суспільства?

– яким має бути шлях України в майбутнє – сучасний капіталізм, “оновлений“ соціалізм або “третій шлях“ між Сциллою та Харибдою, тобто, якесь поступове реформування економічної та політичної систем і введення елементів соціальної держави на китайський зразок?

Пошук “третього шляху“ між капіталістичною (західною) та соціалістичною моделями економічного розвитку триває вже давно. В Азії, Африці, Європі моделі “третього шляху“ апробовувались на практиці (у Європі, зокрема, в колишній СФРЮ). На жаль, нагромаджений досвід практичного здійснення моделей “третього шляху“ загалом неґативний. Один з прихильників цього напряму О. Шик в 60-х роках у Чехословаччині змушений був визнати, що “ніякого третього шляху не існує. Це такий же нонсенс, тупиковий варіант, як і соціалістичний“86.

Китайський варіант функціонування так званої “двохсекторної“ економіки передбачає наявність авторитарної або напівавторитарної ієрархічної структури влади та управління. Як показав час, навіть Китай поступово просувається до нормальних ринкових відносин. І рух цей не може стримати навіть напівавторитарна влада Китаю.

Коли ми вели розмову про змішану економіку, про поступові реформи, то йшлося лише про стан переходу до нормальної “західної“ моделі розвитку, де ринок не заперечує факту існування державної власності, однак ця модель не відіграє вирішальної ролі. І можна погодитися з відомим економістом Френсісом Фукуямою, що тріумф “західної“ моделі “очевидний перш за все з огляду на виснаження послідовних і життєздатних альтернатив західному лібералізму“87.

“Третій“ шлях розглядається найчастіше в якості альтернативи “шоковій терапії“, як метод переходу до справжнього ринку. І в цьому випадку “третій шлях“ можна подавати вже не як альтернативу “західній“ економічній моделі розвитку, а як м'якіший спосіб переходу від адміністративно-командної економіки до змішаної, а згодом і до цивілізованої ринкової, де державна власність включена в конкурентні, ринкові відносини.

У сьогочасних дискусіях1 про шляхи переходу до ринкової економіки висловлюється багато точок зору щодо уникнення “шокової терапії“. Хворобливі наслідки примушують шукати варіант “м'якшого“, безболіснішого перехідного періоду. Наскільки цей варіант придатний для України? Існує точка зору, що українській економіці потрібна “радикальна операція“, що розтягувати “хворобу“ чи лікувати її ґомеопатичними засобами,– означає лише шкодити справі. Дійсно, чи не краще прискорити реформи, аби не мучити людей і швидше вийти з кризи? Завдання прискорення реформ в Україні спроможна виконати влада, яка користується довірою основної маси населення і вміє чітко структурувати мету й завдання розвитку, засоби й методи їх реалізації, яка не боїться відповідальності перед історією та народом.

Аналіз економічних та політичних процесів в Україні, духовних пошуків довкола перспектив розвитку часом приводить до парадоксального висновку: реальний плюралізм у цій сфері відсутній, якщо мати на увазі перехід до сучасних методів господарювання. З огляду на очевидну тупиковість ми не будемо розглядати псевдоальтернативу розвитку, пропоновану лівими радикалами, а саме,– назад, до тоталітаризму й відтворення СРСР.

Здається, засоби масової інформації вже втомилися від заяв різних політичних сил про опозицію існуючому режиму, нинішньому курсу перетворень і т. п. Але конструктивних опозиційних проґрам проведення економічної та політичної реформ немає. Є хіба що вже знайомі заклики: “прискорити“, “провести рішучіше“, “посилити соціальну спрямованість“ тощо. Це говорить на користь того, що в середовищі соціальних сил, які підтримують новий шлях України, поки не відбулося розмежування на предмет вибору шляхів і засобів реформ, що опозиція економічному та політичному курсу теперішньої влади не стільки реальна, скільки вдавана.

Значна частина українських дослідників зазначає88, що так звана “опозиція“ більшість своїх зусиль зосереджує на інтриґах, метушні довкола інститутів законодавчої та виконавчої влади, імітуючи опозиційність, аби на хвилі критики увірватися до владних структур. Клановий, корпоративний, індивідуальний еґоїстичний інтерес маскується під “інтереси народу“, хоча нічого спільного з ним він часто не має. Політичні лідери не так прагнуть досягти консенсусу відносно вироблення й узгодження правил гри, покликаних реґулювати конфлікт між групами інтересів, як стежать за стратеґією пристосування до змін у соціальній політиці в зв'язку з новими кадровими призначеннями в Адміністрації Президента України та в уряді.

Така ситуація є ненормальною для політично, економічно й соціально поляризованого суспільства, до того ще й обтяженого численними конфліктами. Соціальні групи й політичні орґанізації в Україні поки що не мають ні методолоґії, ні стратеґії, ні тактики політичної боротьби в системі “влада – опозиція“. При цьому можна визначити кілька моментів, що мають суттєве методолоґічне значення в застосуванні цивілізованих форм боротьби у цій сфері.

По-перше, якщо соціальні групи й політичні орґанізації, які підтримують владу, втрачають згуртованість, а опозиційні солідаризуються, то відкриваються можливості для будь-яких структурних видозмін влади.

По-друге, якщо лідери опозиції мають конструктивну проґраму й наполегливо просуваються до влади, то суспільство може бути піддане системним, а також міжсистемним змінам. Для цього опозиція повинна стати леґітимною як конструктивна сила, а “команда“, яка перебуває при владі, має втратити підтримку населення. Під натиском потужної опозиції останні втрачатимуть контроль над суспільством і поступатимуться владою.

По-третє, в сучасному взаємопов'язаному світі значні зміни в орґанах влади залежать від зовнішніх сил – політичних, економічних, фінансових, ідеолоґічних. Якщо політичні лідери держави втрачають підтримку зовнішніх сил (коли останні навіть дотримуються нейтралітету, не кажучи вже про блокаду, відмову від фінансової допомоги тощо), а опозиція, навпаки, отримує підтримку, то зміни в орґанах влади інтенсифікуються.

Складною й амбівалентною залишається картина сприйняття результативності дій орґанів влади України. Невдоволеність значної маси населення тією формою громадянського суспільства, яке формується в перехідний період, відверта аполоґетика по відношенню до владних структур офіційних орґанів масової інформації, “підгодованих“ політиків, які щоразу безсоромно видають бажане за дійсне, ставить проблему слабкої репрезентації суспільно-політичних та економічних інтересів різноманітних соціальних груп, що значною мірою ускладнює зворотний зв'язок владних структур з населенням. А населення, в свою чергу, відчужується від влади.

Соціолоґічні дослідження та експертні опитування дають змогу зрозуміти, що за переконанням більшості населення влада в країні нині належить вельми відособленій еліті, на діяльність якої практично неможливо впливати. Вимальовується стихійне протистояння по лінії “ми“ або “вони“, що підриває леґітимність як законодавчої, так і виконавчої влади. Але парадокс ситуації в Україні полягає в тому, що протилежно спрямовані політичні сили й соціальні групи одностайні в пошуках харизматичного лідера як головної опори стабілізації та проведення реформ.

Ці ж дослідження дають можливість з'ясувати, що суспільна думка все ще покладає надії не на парламентський механізм – складний і неоднозначний,– не на проґрами уряду, а на появу сильного лідера, який отримає право на управління країною через пряме волевиявлення більшості. Мова йде про інститут Президента України (55–60% опитаних віддають йому перевагу в різний час і в різних реґіонах). З одного боку, це свідчить про традиції авторитаризму, з іншого – про надії на сильну державу й потужну виконавчу владу, а з третього – готовність прийняти такий варіант політичної влади в умовах загострення кризи може поступово призвести до реабілітації авторитарних форм правління, які, в свою чергу, можуть стати значною перешкодою на шляху до економіки цивілізованого ринку й демократії.

Орієнтація на бюрократично-авторитарну систему на деякий час створює видимість стабільності, але й вона швидко розпадається під тягарем структурних суперечностей, коли, наприклад, з політичної арени сходить харизматичний лідер. Це відбувається тому, що в основі системи продовжує залишатись насилля – економічне, політичне, духовне,– що бюрократія відтісняє від процесу прийняття рішень значущі політичні та економічні групи, що порушується зворотний зв'язок по лінії “народ – влада“.

Спираючись на вищеокреслене, можна зробити кілька загальних висновків.

В Україні політична влада часто зазнає поразки тому, що не забезпечує нормальних умов для ринкових реформ, постійно коливаючись між авторитарними й демократичними методами реґулювання економіки. В результаті такі коливання призводять до неефективного політичного керівництва: воно ніби є, і водночас його немає. Це стосується як втручання в політичний процес, так й існуючого розриву між обіцянками та реальністю в економічній сфері.

Проте слід мати на увазі: неефективне здійснення політики не обов'язково тягне за собою фундаментальні зміни в політичному режимі. Прийде нове керівництво в уряд, зміниться “команда“ лідера, й ситуацію можна змінити, зберігши конституційний режим. Важливо усвідомлювати, що розпад режиму можливий тоді, коли політична неефективність режиму переростає в дезінтеґрацію політичної влади та у втрату нею леґітимності.

Неефективне здійснення політики стає фактом тоді, коли назрівають суттєві протиріччя між шляхами розв'язання чотирьох політичних проблем: волюнтаризм проти детермінізму, спонтанність проти орґанізованості, конфлікт проти консенсусу, застій проти реформ. Реальна політика не може будуватися на їхньому поєднанні – перевага, як правило, віддається чомусь одному за рахунок іншого, і тоді або авторитаризм, або демократія. Одне з двох.

Посилення української державності, а, отже, й успішніше проведення економічних перетворень – найперспективніше у випадку поєднання нових підходів до економіки й політики з уже усталеними традиціями суспільного життя, або, як кажуть деякі дослідники, сучасного державного розвитку та українського менталітету.

Пізнання соціальних суперечностей, пошук механізмів запобігання й розв'язання конфліктів в Україні – один з ефективних шляхів недопущення дезінтеґрації політичної влади та проведення ефективних економічних реформ. При цьому необхідно мати на увазі, що окремий конфлікт треба вивчати не ізольовано, а з урахуванням загальносвітових процесів, національного й історичного досвіду, з відслідковуванням взаємозв'язку різноманітних факторів – політичних, економічних, етнічних, реліґійних тощо. За великим рахунком, будь-який новітній фактор може істотно порушити соціальну стабільність, стати каталізатором конфлікту. Наприклад, мовна проблема в Україні вже давно стала важливим політичним фактором і часто детонує конфлікти. Тут варто прислухатись до Еріха Фромма, який зазначав: “ Психолоґічна проблема полягає не в тому, щоб з'ясувати причину війни, питання повинно звучати інакше: які психолоґічні фактори роблять можливою війну, навіть якщо вони й не є її безпосередньою причиною“89.

Держава, і насамперед політична влада, будуть на правильному шляху тоді, коли методи пізнання й розв'язання конфліктів вони використають як засіб скеровування ходу подій і оптимального управління суспільством. Серед функцій цього засобу можна виділити такі:

– посилення згуртованості суспільства, його морально-політичної єдності та орґанізованості;

– злам старого й віджилого, оновлення економічної, політичної та духовної сфер життя суспільства;

– посилення позицій леґітимної влади всередині держави, яка виявляє непохитну послідовність у відстоюванні національних інтересів;

– збільшення внеску в зміцнення міжнародної стабільності;

– відпрацювання варіантів можливих дій у рамках непередбачуваного внутрішнього чи міжнародного конфлікту й т. п.

Розглянуті нами проблеми або прискорюють, або істотно вповільнюють розвиток подій і перешкоджають трансформації українського суспільства. Наше ж завдання – визначити площини тих інтенцій, які дозволять надати нових імпульсів для реформування суспільства. Якщо це реформування сьогодні відбувається не кращим чином, то слід пам'ятати, принаймні, що є багато факторів потенційної динамізації та інтенсифікації процесу. Важливо названі фактори якнайретельніше використати й не знехтувати історичним шансом щодо налагодження нормального цивілізованого життя.

Інфантилізм влади в царині мови як синдром державного імунодефіциту

Розділ VII.

В політиці глупота небезпечніша,

ніж злочин.

Талейран

Приспаність і обкраденість залишались домінуючими атрибутами на довгому шляху України. Мовний сеґмент історичної долі не став щасливим винятком. Доволі значного поширення набула думка, ніби мовна проблема в Україні належить до числа так званих “вічних проблем“, котрі виникли не вчора й розв'яжуться не завтра; тому загострювати увагу на цій площині, принаймні, не праґматично. Для посилення арґументації беруть у союзники навіть Спінозу, який радив говорити лише те, що почують, а решту відкласти на потім.

Дійсно, є проблеми вічні. Але немає проблем абстрактних – кожна проблема конкретна. Мовна проблема в Україні виникла не вчора. Можливо, вона розв'яжеться й не завтра. Однак інтуїція нашіптує: якщо не з'ясувати, коли й за яких обставин ця проблема з'явилася на світ, який інкубаційний період дана хвороба має за своїми плечима, то не зможемо ні поставити діаґноз, ні запропонувати ефективний напрямок інтенсивної терапії (а, в разі потреби, й хірурґії). Себто, проблема не розв'яжеться й післязавтра. А Україні стільки часу для самоствердження історією, може, і не відведено... Тому копнемо біля витоків мовної драми хоч на півлопати.

Мовні колізії сягають своїм корінням часів хрещення Київської Русі, коли церковнослов'янська (староболгарська) мова стала мовою церкви й державної адміністрації. На жаль, Київ не спромігся вчасно дати писемні відповідники усної української мови1, тому довелось користуватись перекладом Святого Письма мовою Кирила й Мефодія, а згодом цю мову використовувати як “офіційну“ в церковних і владних інституціях. Так була закріплена роздвоєність усної української мови та письмової церковнослов'янської (схожої, але не української).

Приймаючи християнство як панівну (офіційну) реліґію, Київ мав надто мало часу для роздумів на предмет того, якою мовою поширювати вчення Христове. Було вирішено піти шляхом найменшого супротиву – вдатись до послуг староболгарської мови, точніше, не стільки мови, скільки алфавіту Кирила й Мефодія.

Арнолд Джозеф Тойнбі в своїй фундаментальній праці “Осягнення історії“ довів, що коли в суспільстві виникає потреба в якійсь додатковій мові, в своєрідній linqua franca, котра виходить за межі місцевого вживання, то опанування штучною мовою зовсім не означає здобуття стратеґічних переваг у сенсі ґеополітичного, духовного, культурного самоздійснення в часі та просторі: “Не існує переконливого прикладу вдалого творення linqua franca, котрий став би засобом соціального спілкування. Емпіричний аналіз показує: кожна linqua franca, що відіграла помітну історичну роль, була природною (це і наступне виділення наше.– Авт.) мовою, яка з'явилась на історичній сцені першочергово як рідна мова певної місцевої общини і лише пізніше розширила сферу свого поширення“90.

Як відомо, церковнослов'янська мова не була ні природною, ні рідною мовою нікому,1 оскільки стала результатом задоволення одночасно кількох потреб, котрі якщо і мають якесь відношенння до власне мовної ґенези, то ледь-ледь дотичне.

Першочергово “введення в обіг“ церковнослов'янської мови мало на меті максимально поширити межі православ'я. Одночасно популяризація кирилиці була покликана бажанням болгарської політично-просвітницької еліти обмежити вплив духовної метрополії православ'я Константинополя на неофітів візантійства2.

Другою характерною ознакою поширення кирилиці стала ідея репрезентування панславізму. Як відомо, сутність будь-якого алфавіту полягає в розкладенні звуків мови на окремі складові частини і поданні кожної з них певним візуальним символом. Болгарська еліта добре усвідомлювала, що коли для близьких за фонетикою слов'янських мов сконструювати найбільш адекватний (в сенсі відтворення фонетичного потенціалу живої мови) алфавіт і приправити його популяризацію перекладом Святого Письма, то можна розраховувати на подвійний ефект : по-перше, стати авторитетом і монополістом у трактуванні Святого Письма, а, значить, і в усій церковно-духовній сфері; по-друге, знаково-символічне відтворення фонетично близьких слов'янських мов дозволяло реально претендувати і на авторитет світський, а в перспективі – світоглядно-ідеолоґічний – серед усіх, хто опинився в секторі впливу кирилиці.

Очевидно, такою була мотивація болгарських книжників Кирила й Мефодія, коли вони взялися за конструювання алфавіту “для всіх і ні для кого“, своєрідного слов'янського есперанто, з тією відмінністю, що есперанто – це все-таки мова, а кирилиця – лише алфавіт, тобто знаково-символічне позначення мовної фонетики.

І, все-таки, будучи не природною і не рідною нікому мовою, церковнослов'янська кирилиця має чи не найліпшу історичну долю серед собі подібних конструкцій. Так, про перший в історії людської цивілізації фінікійський алфавіт і ту мову, котру він був покликаний обслуговувати, вже ніхто й не згадує. Грецька мова з першим повноцінним алфавітом1 нині звела вплив свого поширення до етнічних грецьких теренів. Латинська мова, яка на час конструювання кирилиці вже мала найширший ареал функціювання в Європі, сьогодні взагалі перетворилася у мертву мову, нагадуючи про колишню велич хіба що діапазоном вжитку латинського алфавіту, котрий обслуговує найрізноманітніші фонеми,– від непідкорених кирилицею частини слов'янських мов (чеської, польської, словацької, хорватської, словенської) й до ісландської, португальської та турецької.

Між іншим, сучасний стан турецької мови слугує яскравою ілюстрацією феномену, згідно з яким така, на перший погляд, несуттєва процедура як вибір алфавіту (тобто ґрафічно-символічного зображення вже давно функціонуючої живої мови) може стати напрочуд поліфункціональною, дійовою і продуктивною. Для прикладу: вся інтриґа цивілізаційного вибору Туреччини ХХ століття звелась до того, що, за поданням президента Мустафи Кемаля Ататюрка, вищий законодавчий орґан Великі національні збори ввели 1 листопада 1928 року обов'язковий перехід на латинський алфавіт. У результаті арабсько-перська культурна й духовна спадщина, котра так непокоїла Ататюрка, стоячи на заваді “вестернізації“ турецького суспільства, вже через покоління перестала бути повноцінним фактором суспільно-політичної ґенези. Виявилось, що гітлерівські спалення книг, в яких містилась ідейно-світоглядна небезпека, були явищем архаїчним та екстенсивним. Модерно-інтенсивний шлях залишає книги не вогню, а бібліотечним щурам, оскільки лише вони виявляють зацікавленість фоліантами, тисненими незнайомим алфавітом.

На відміну від фінікійського, грецького та латинського алфавітів кирилиці дісталась найприхильніша історична доля – вона не тільки не звузила ареалу свого вжитку, а й “доклала руку“ до напрямків еволюціювання щонайменше шести мов, а саме: болгарської, македонської, сербської, російської, білоруської, української. Причому, якщо на стадії конструювання кирилиця функціонально забезпечувала знаково-символічне (писемне) відображення староболгарської (усної) мови, то надалі найбільшого формотворчого впливу кирилиці зазнала північно-східна (російська) мовна гілка слов'янства, котра в IХ столітті мала найбільшу невідповідність знаково-символічному потенціалу кирилиці. Перебравши на себе після завоювання турками-сельджуками Константинополя функції покровителя християнства, Москва прискіпливо стежила й за дотриманням історичної спадкоємності кирилиці на своїх теренах (зрозуміло, з метою, щоб мати якнайповніший перелік атрибутів “Третього Риму“).

Подібні процеси гіперпопуляризаторства кирилиці та “дотягування“ власної мови до канонів староболгарської також мали місце в ХIV столітті в Сербії. Прикметно, що й мотивація була аналоґічною московській – захист православ'я та перебрання функцій Константинополя. Одначе, оскільки сербські потягнення передували російським на півтора століття, то, згідно з канонами наукової справедливості, мовно-світоглядно-ідеолоґічним плаґіатом займались не серби, а московити.

Прикро, але неґативні висліди введення на Русі християнства візантійського зразка фактом мовної розщепленості не обмежуються. На захід від імперії Києва Священна Римська імперія навернула до християнства поляків, угорців, чехів, словаків, моравів. Ці народи відійшли під омофор римо-католицької церкви. Київський князь Володимир зупинив свій вибір (прикро, однак цей вибір став автоматично вибором всієї Русі) на візантійському варіанті християнства, а щоб підкреслити нехтування римською модифікацією християнства, заклав на кордоні з римо-католицькою Польщею велике місто, давши йому своє ім'я. Так, у 988 році був ґеоґрафічно зафіксований поділ західних (власне європейських) традицій Риму та східних (напівазіатських) традицій Візантії. Між іншим, прикметною ґеоґрафічною метафорою видається розміщення столиці Візантії Константинополя в точці перетину Європи та Азії.1

Згодом кості ґеоґрафічних реалій обросли м'ясом психолоґічних комплексів, ціннісних розбіжностей, етичних невідповідностей тощо. Сьогодні можна почути багато банальних і непотрібних “відкриттів Америк“ (точніше, Європ), на зразок: Європа закінчується Уральським хребтом. Ні, Європа вже давно перестала бути поняттям ґеоґрафічним. У політиці й міждержавних стосунках беруть до уваги головним чином психолоґічний вимір Європи. З огляду на цю обставину Європа обмежується Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Хорватією. Все, що на схід від цього контуру, – не-Європа.

За Європу можуть ще якось “зачепитись“ землі Західної України, де 400 років тому в Бересті (сучасному Бресті) була здійснена спроба вирватись за межі фатального в багатьох відношеннях замкненого кола візантійської домінації. Одначе й тут доводиться констатувати: ідея Унії могла мати й кращу історичну долю...

Звичайно, проблеми національної безпеки України не обмежуються кризою мовної ситуації в державі. Але позаяк загальноцивілізаційний досвід визнає мовний зріз поважним елементом самоздійснення будь-якої держави, то іґнорація цього фактора лише поглибить і так критичний стан справ.

Ґеолоґія оперує терміном маґнітна аномалія, характерною особливістю якої є викривлення ряду фізичних закономірностей, зокрема, порушення показників маґнітного поля землі. Як правило, маґнітна аномалія стає результатом або складного поєднання, або розломів тектонічних плит. Щось подібне маємо й у випадку загальноцивілізаційних процесів. Так, човен історичної долі України надто зловживав (щоправда, не завжди за власним бажанням) плаванням у територіальних водах північно-східного сусіда, який постійно підкреслював поєднання в своїй ґенеалоґії двох факторів (тектонічних плит) – європейського та азіатського. Цивілізаційна аномалія Московщини врешті зробила непридатним для користування світоглядно-орієнтаційний компас українського самоздійснення. Наслідки такої фатальної дезорієнтації й по сьогодні нагадують про себе практичною відсутністю ідейно-теоретичного закріплення української Національної Ідеї, ціннісних, світоглядних та ґеополітичних мотивацій.

Наведемо для прикладу одну цитату: “Свідомість поступово відходила від життя і з самого життя, вчилась і вчила терпіти й страждати, а не боротись і творити життя; всі найкращі сили... духу стали витрачатись на страждання й страждальність, на пасивність і бездієву мрійливість“91. Не поспішайте з висновком, що мова йде про українськусвідомість, про характерні особливості українського менталітету. Ні, слова належать російському філософу Семену Франку, який у статті “Із глибин“ розміркував про сутнісні елементи якраз внутрішнього світу росіянина останніх століть. Але ж наскільки ця “порча“ перейшла на наш, український ґрунт!

Сховища історії часами вражають більше, ніж сховища швейцарських банків. Коли в 1809 році українське дворянство було прирівняно в правах до російського, то відразу наввипередки побігло на російську службу, почало старанно співати російських пісень і калічити свою мову на російський лад. І це йдеться про колишню козацьку старшину! І минуло лише століття з часу екзистенційного вибору Мазепи! То що вже говорити про желатин інертної народної маси, коли провідний суспільний прошарок визначає для себе в якості взірця подібні сенсожиттєві орієнтації?!

Закінчилося все це так, як і повинно було закінчитися,– духовні лінощі та споглядальність врешті-решт довершили справу світоглядного та політичного занепадництва. Іван Франко в 1895 році в статті “Україна IRREDENTA“, котра була рецензією на однойменну книжку одного з лідерів Русько-української радикальної партії Юліана Бачинського, дав стислу й вичерпну характеристику суспільного життя як Галичини, так і Великої України кінця ХIХ століття: “Почуття окремішності не вгасало на Україні ніколи, однак почуття безсильності та анахронічності тих традицій було загальне“92.

Визначний український психолоґ Олександр Кульчицький писав з цього приводу: “Домінанта поразки й даремних зусиль, що випливає з деяких наших історичних починань, могла, безперечно, із часом надавати українській національній психіці забарвлення фатального песимізму93. Той народ, котрий не готовий до виборювання свободи,– ніколи її не здобуде. Навіть якщо з милості історичних обставин ця свобода й буде дарована, то за короткий час вона змарнується, здискредитується, зійде нанівець.

Інтеліґентське середовище назагал вважало, що державницький акцент лише гнітить суспільство своєю “реґламентацією“. У листі до Івана Франка 25 жовтня 1884 року Михайло Драгоманов запевняв: “Націоналісти помиляються, коли думають, що публіка може жити щодня націоналізмом, завжди думати про “свою хату“. Звичайний чоловік перш усього думає, яка хата, а потім уже чи своя, чи найнята“94. Знов і знов спотикаємось об очевидне: коли вже такі монополісти національного самоусвідомлення як Драгоманов не були спроможні випростатися, піднятися над утилітарно-спримітизованим світовідчуттям, то якою ж могла бути “публіка“ чи “звичайний чоловік“!.. У подібних випадках Фрідріх Ніцше розпачливо, але лаконічно вибухав: “Та щонайгірше – це мізерні думки. Воістину, краще заподіяти лихе, ніж задумати мале“95.

Часто-густо світоглядна еліта українського середовища ставала своєрідним наочним посібником самоідентифікаційної роздвоєності, того особистісно-сенсожиттєвого провалля, котре завжди було достеменно властивим для натур невироблених, неповноцінних, упосліджених; тієї хворобливої метаморфози,– такої кумедної й траґічної одночасно, якою тільки й може бути метаморфоза глибинно-екзистенційного ґатунку. Так, зокрема, Микола Костомаров вважав слов'ян вищою расою в порівнянні з романськими чи германськими народами, а українцям відводив месіанське призначення стрижня панславістського інтеґризму: “І знову Україна підведеться з могили, і знову кине клич до братів-слов'ян; і почують вони її клич, і піднімуться слов'янські народи...“96. А от прикметне змалювання дії міжособистісних важелів механізму Кирило-Мефодіївського братства: “Куліш був ближчий у своїх почуттях до Шевченка, ... ніж до українофіла Костомарова, який інколи й не знав навіть, називатися йому українцем чи ні (виділення наше.– Авт.), аж Куліш мусив його переконувати, що він – українець“97. Якщо до самого Костомарова треба було застосовувати потужні засоби, аби переконати в приналежності до українства, то, уявіть, яких ментально-психолоґічних тортур зазнавав український селянин, коли поставав перед проблемою самоідентифікації.

Божевілля світоглядно-сенсожиттєвої дезорієнтації часами заходило так далеко, що, наприклад, наприкінці 1920-х років інтеліґентське середовище УРСР “розважалося“ полемічними надмірностями між українськими футуристами і Миколою Хвильовим, під час яких сторони звинувачували одна одну у “мазепинстві“, “войовничому українському націоналізмі“, “фашизмі“ тощо. Здається, зацікавленість ходом такої, з дозволу сказати, “полеміки“ виявила не тільки інтеліґенція, бо вже в 30-х роках обидві сторони дискурсу були розчавлені репресивним катком НКВС, котрий застосував до кожної із сторін головним чином якраз викривальні доноси опонентів. То чи варто було город городити? Можливо, краще потурбуватись про збереження доброго імені. Так, на всяк випадок, для історії.

Миколі Бердяєву належить блискуча характеристика російської ментальності. В статті “Доля Росії. Студії з психолоґії війни й національності“ він зауважив, що найсуттєвішим недоліком російськості одвічно був несформований, невироблений, пасивний, жіночий характер, який умудрявся триматись купи і зосереджуватись на більш-менш вартісних загальносуспільних потребах і проблемах лише завдяки накинутому ззовні на цю невиробленість і пасивність державному примусу й насильству.

Саме тривіальний фактор державності пояснює, чому одні народи повністю використовують свій потенціал, інтенцію (тобто, самореалізовуються), а інші в'януть ще на стадії пуп'янка, так і не похизувавшись перед цивілізаційною еволюцією барвами своєї квітки. Хоча стартові можливості ніби в усіх приблизно однакові, зокрема, на думку патріарха російської філософії Владіміра Соловйова, душею всього Космосу є Вічна Жіночність. Декому ця жіночність стає на заваді самоствердження, а дехто, подолавши силове поле пасивності й аморфності, користає з реалізації навіть чужих потенціалів.

Інститут держави, таким чином, відіграв роль воістину найсуттєвішої метаморфози в контексті ствердження російського фактора в усіх сферах життєдіяльності цивілізації. Російський народ, який за більшістю психолоґічних, вольових, зрештою, ментальних параметрів мав би скніти під чиєюсь державною зверхністю, в дійсності сам диктував “правила гри“ мало не півсвіту (мова йде, принаймні, про status quo після Другої Світової війни). І причина цього прозаїчна до сліз – росіяни спромоглися вчасно сформувати державність. Так, під багатьма оглядами спочатку Московія, а згодом Російська імперія були кепськими. Від часів Івана Ґрозного всі історики зазначали як невід'ємні атрибути Росії деспотизм, нещирість, підступність і т. п. Але в кожнім разі з такою державністю (як, зрештою, і з будь-якою) рахувалися, така державність визначала вектори ґеополітичного, ціннісного, світоглядного, культурного здійснення1 десятків народів євразійського простору, зрештою, така державність була суттєвим фактором загальноцивілізаційної еволюції.

З іншого боку, історіософія має досвід терпкого знання тернових вінків, покладених на могильні плити багатьох інших культур та народів, котрі, на противагу московитам, відзначались глибшою ментальністю, ширшою душею й чистішим серцем. Але ці культури або не встигли вчасно довершити свою суспільну структуралізацію інститутом державності, або не спромоглись дати відсіч зазіханням ззовні. І, як наслідок,– стали погноєм для розвою культур більш “практичних“, хоча, як правило, і більш спримітизованих.

Історія еволюції людської цивілізації оперує не тільки оптимістичними метаморфозами, як це мало місце у випадку з Московією, котра майже винятково за рахунок фактора державності спромоглась не тільки вилізти з боліт волго-вятського реґіону, а й накинути свою волю десяткам інших народів. Мають місце й більш похмурі, траґічні метаморфози національного ствердження.

Візьмемо для прикладу хоч би цивілізаційну антиномію “люди плуга – люди шаблі“. Здавалося б, землеробські культури як основні виробники матеріальних здобутків повинні домінувати й визначати вектори культурно-цивілізаційної еволюції. Насправді ж хліборобським культурам доволі часто доводилось користуватись протекцією культур завойовницьких. І все було б не так вже й кепсько, якби люди плуга не досягали своєї мети коштом не тільки десятини врожаю, а й втрати своєї віри, реліґії, мови, історичного імені, гуманітарної автентичності й навіть національної честі. Траґедія українського самоздійснення є показовим прикладом такої метаморфози.

Як тут не згадати слова Гегеля: “У бутті Народу субстанціональна мета полягає у тому, щоб бути Державою і зберегтися як такому. Народ, що не орґанізувався в державу,– просто народ, позбавлений, власне, історії, як ті народи..., що існували в умовах дикунства“98. Ще одна потужна одиниця європейського інтелекту – Фрайєр – застерігає: “Мужній, зухвалий тон переважає в історії: Той, хто бажає влучити в ціль, мусить уміти стріляти“99. Здається, все зрозуміло.

Від часів падіння Київської Держави під ударами монголо-татар у 1240 році ідея необхідності інституту державності як першочергової умови самоздійснення українства починала невпинно бліднути, мімікрувати, деґенерувати й спростачуватись. Вже навіть доба литовсько-руської унії, що тривала від 1320 до 1471 року, включала український елемент лишень як один із складових. Частенькі уподібнювання литовсько-руської державності до Київської Русі на тій підставі, що в обидвох випадках суспільна еліта українських теренів не була автохтонною, є хибними, оскільки за часів Аскольда, Олега чи Ігоря питома вага варязької крові в загальноруському тілі складала мізерний відсоток, а от історична доба Вітовта вже суттєво змістили баланс націодержавної мішанини на користь неруської людності.

Це рельєфно позначилось на суспільній орієнтації та державній ідеолоґії обидвох епох. Якщо Київська Русь культивувала ідею руськоцентричного (праукраїнського) експансіонізму в сенсі ґеополітичному, військовому, торговельно-економічному, то історична доба Вітовта мала справу з розмитою, розпорошеною автентичністю, що й пояснює відсутність будь-якої етноґенези, усталеної на загальнодержавному рівні як офіційна доктрина.

Від кінця ХV століття українська еліта перебувала в стані вже такого занепаду волі й духу, що схилялася в своїй переважній більшості до покори тиранії, ніж до повстання проти неї. Сенс життя провідного прошарку звівся до “виторговування“ дрібних вигод. Про народ ніхто не думав. Його доля була полишена на розсуд історичного фатуму. У цьому контексті Дмитро Донцов в'їдливо зауважив: “Коли б Вашінґтон обмежив свій спір з метрополією до суперечок про висоту мита на тютюн чи чай, чи до справи компетенції англійського губернатора, то замість окремої держави Північної Америки, мали б ми там досі другу Канаду1. Коли б Хмельницький зупинився в своїм спорі з Польщею на справах козацького реєстру, коли б не окрилила його думку й душу ідея “визволити весь нарід український по Холм і Краків“ і створити “своє князівство“, ніколи не повстала гетьманщина“100. Написано вочевидь зрозуміло й недвозначно, в коментарях чи додаткових інтерпретаціях потреби немає.

Суть нашої проблеми,– з'ясовував Донцов,– лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти. Була та каста мудра, відважна й сильна морально, була й держава. Була вона слаба або вироджувалася, розкладалася або гинула, гинула й держава“101. Дійсно, коли в часи національного самовизначення на місці Мазепи, Хмельницького чи Орлика ставали політичні маклери та ґешефтярі, то національна справа апріорі втрачала останні шанси: “Там, де нема “луччих людей“, не існує по імені й по суті, там суспільність гине. Бо лише ця вища каста формує й упорядковує мораллю, прикладом, законодавством інертну масу, творячи з неї, з желятини суспільної, твердий орґанізм. Провідна верства – це голова нації, що дає їй силу, тому дезорґанізація провідної касти – була одвічна ціль всіх наїздників, найдоцільніший спосіб, щоб розкласти народ, щоб змусити його забути про всі ідеальні вартості, як вітчизна, честь, щоб обернути його в безголову й потульну масу “дроворубів“ і “водоносів““102.

З'ясовуючи природу мовної обкраденості українства, Іван Франко слушно помітив зв'язок між нехтуванням материнською мовою і морально-вольовим занепадом: “Існування сього язикового москвофільства – се нашаорґанічна слабість, а не жодна вина, котрої б ми мусили каятися, не жоден гріх, з котрого би треба сповідатися... Виною, гріхом, хибою моральною ми можемо вважати хіба наше загальне лінивство, безхарактерність, крутійство та лизунство...“103.

З часу монголо-татарської навали українське суспільство нагадувало, висловлюючись терміном Арнолда Тойнбі, “затриману цивілізацію“, найхарактернішим атрибутом якої була еволюційна нерухомість. Цей стан став результатом потреби самозбереження, оскільки кожна спроба кардинально змінити status quo означала автоматичну загибель (для ілюстрації достатньо взяти мазепинську добу). Однак нерухомість у більш широкому історичному масштабі також означала загибель – національне тіло заклякало в незручній позі, провокуючи остаточний параліч українського орґанізму.

“Критерій росту цивілізації“, за Тойнбі, полягає в “поступі до самовизначення“. Це продовження світоглядної ноти, взятої Гегелем у його законі здобуття “свободи“ чи “самосвідомості“. Однак зачароване коло модусів світобачення, закріплених слабкими натурами на кшталт Куліша й Драгоманова, століттями унеможливлювало оскарження українством свого status quo об'єкта розгортання цивілізаційного процесу. Сповідування ідеолоґії поснулих хуторів робило українські претензії на роль суб'єкта історичної еволюції карикатурними. Ніким зовні вони поважно не трактувались, продовжуючи завжди залишатись предметом в'їдливих, саркастичних кепкувань.

Деколи це схоже на прокляття. Інший речник українського самоздійснення – Євген Маланюк – вважав найбільшим прокляттям України степ, який найчастіше спливав в його свідомості в образі повії. Здається, він хотів сказати щось інше, але закляк на степу, віддавши данину поетичному струменеві власної натури. Якби Маланюк надав слово своєму другому “Я“ – безжалісному ґенію аналітика, то, найімовірніше, ми дізналися б, що справжнім прокляттям України стала орієнтація на Візантію. В цьому дійсно є якийсь ірраціональний історичний фатум1: спочатку київські князі Олег, Ігор, Святослав з параноїдальною наполегливістю намагаються поприбивати свої щити на брамі Константинополя; потім князь Володимир визнає безперечний авторитет Константинополя, переймаючи візантійську модифікацію християнства; а далі все на гурт – цезаропапізм, нещирість, розбратаність, зверхність Московщини, відібрана історія, традиції, мова, вивезені реліґійні святині, викрадена назва первісної української держави Русі, поразка під Полтавою, неспроможність відстояти державу, голодомори, висилання до Казахстану, в Сибір, на Далекий Схід, знущання, ґвалт, розстріли... Таке враження, ніби тисячу років тому комета українства попала в фатальне бісівське ґравітаційне поле і, вичерпуючи останній енерґетичний потенціал, нині догорає на чужинській орбіті.

Сутінки історіософського містицизму значною мірою сходять нанівець, коли береш до уваги, що “візантійці називали себе римлянами, але для офіційної державної мови дуже швидко утвердили грецьку..! Візантійці гордились своїм ромейським походженням, але поклонялися Богу древніх іудеїв, віддавали перевагу єврейському Старому Завіту, поряд з Новим, що прийшов також з Ізраїля, і найсвятішим місцем на землі для них був не батьківський Рим і не наймудріші Афіни, а ненависний їхнім славним предкам-воїтелям Ієрусалим“104. Це робить природу чорного фаталізму послідовників візантійщини гранично прозорою.

Для повнішого розкриття сутнісних сторін об'єкта наукового інтересу доцільно звернутись до з'ясування механізму дії візантійського місіонерства: “У візантійському трактуванні новохрещенник сам напрошувався бути васалом імперії і брав на себе зобов'язання захищати володіння імператора або ж посилати до нього війська, якщо той потребуватиме“105. За константинопольськими історичними джерелами, візантійські місіонери вперше охрестили київських князів та державну еліту ще 860 року, вдавшись до щедрого підкупу та лестощів. Але ж за все треба платити – від того часу Константинополь неодноразово вимагав від Києва союзницької підтримки в закріпленні на Балканах чи навіть у Поволжі. Показовою з точки зору етики є вимога до Святослава піти війною на противника Візантії Болгарію в 968 році. Київський князь погодився, але його успіхи налякали Константинополь, який завдяки тому ж таки підкупу спровокував печенігів напасти на Київ. Руська столиця була спалена й пограбована, а Святослав змушений був терміново повертатися з військом додому. Довідавшись від кількох захоплених у полон печенігів про підступність Візантії, київський князь за пару років знову йде на Балкани, але на цей раз вже з метою зруйнувати гадюче кубло Константинополя. На підступах до візантійської столиці конфлікт переходить у затяжну позиційну фазу – жодна із сторін не в змозі внести вирішальний перелом. Як наслідок – замирення. Святослав відіслав військо додому, залишившись на тиждень-другий з кількома десятками дружинників для втрясання нюансів мирного договору й заліковування ран. Весь цей час Візантія вдається до свого класичного окозамилювального ефекту, орґанізовуючи пишні бенкети з нагоди чергового “вічного миру“. Паралельно ведуться переговори з печенігами з вимогою перебити дружину Святослава на Дніпрових порогах. Пряма й благородна душа київського князя-“варвара“ не могла навіть уявити, що фарисейство, дволикість і підлість подібного ґатунку можуть бути невід'ємним атрибутом функціонування держави, котра претендує на роль визначного авторитета в культивуванні гуманізму, себто людяного в людині.

Візьмемо ще один змістовний момент візантійщини: “Говорячи про християнське місіонерство Візантії, треба мати на увазі його ідеолоґічну концепцію, яку першим висунув Євсевій, сучасник і оспівувач Костянтина Великого... Концепція ця передбачала коекстенсивність Візантійської імперії з християнством. Тобто кожен здобуток імперії був здобутком християнства, і кожне завоювання християнства за межами цивілізованого світу було завоюванням імперії. Звідси виходить, що кожен місіонерський захід, до якого був причетний візантійський уряд, суміщав реліґію з політикою106 (виділення наше.– Авт.).

Таке “кровозмішування“ мало значні наслідки. І не тільки для Візантії. Спочатку Болгарія, згодом Сербія, а насамкінець Московщина не тільки перейняли досвід Константинополя, а й вдосконалили його, посиливши ідеєюпанславізму. Якщо Болгарія і Сербія не встигли розгорнути візантійську концепцію коекстенсивності, то плодів московського абсолютизму скуштував багато хто, українська церква, мова та звичаї першочергово.

Прикметним додатком до вище викладеного може слугувати зауваження Тойнбі: “Після 1054 року Римський престол не облишив спроб возз'єднання церков... Деякі імператори погоджувались на унію в обмін на допомогу проти турків, зокрема Іоанн VIII Палеолог (1425–1448) вже на грані загибелі Імперії визнав на Флорентійсько-Феррарському Соборі 1439 р. об'єднання церков. Але унія ця була рішуче відкинута більшою частиною духовенства, аристократії та народу аґонізуючої Візантійської держави. Головнокомандувач візантійського флоту Лука Нотара публічно заявив: “Краще бачити царствуючою в Місті турецьку чалму, ніж латинську тіару107.

Помста історичної долі за недооцінку мовного та цивілізаційно-орієнтаційних факторів виявилась вишукано переконливою – Україна врешті-решт опинилась у своєрідному Гарлемі Європи, в зоні стратеґічного відставання, на теренах вражаючої етично-гуманітарної дистрофії, де втрата сутнісних самоідентифікаційних рис набула status normalis, тобто, узвичаєної норми.

Атрофія мовного інстинкту з усією фатальністю тягне за собою атрофію національну і, нарешті, державну. І не варто наркотизувати свою свідомість самовбивчими ілюзіями існування Української держави. Це – колосальна містифікація, витворена розпорядниками владних корит. Адже формальне існування України в якості державного суб'єкта зовсім не означає, що невід'ємними атрибутами новоутвореної державності стануть мовне, культурне, психолоґічне, господарсько-економічне утвердження повноцінності українства.Пріоритетами функціонування новітньої держави під умовною назвою “Україна“ може стати будь-що:1 сприяння, захист і лоббіювання російського, єврейського, американського факторів чи не відстоювання взагалі нічиїх інтересів, крім вузько корпоративних інтересів владних кланів.

Більш як тисячолітня відстороненість від європейської цивілізації потягла за собою траґічні втрати, шалену ентропію, божевілля розпорошеності, сеґментованості українських традицій, мови, культури, врешті, національної самоідентифікації українства в цілому. Розірвати замкнуте коло фатальної відірваності від Європи стає справою нагальною й конче необхідною. Без цього величного трансґресійного акту, без такого інтеґрально-визначального історичного вибору будь-які “успіхи“, “досягнення“ і т. п. в царині ствердження українського факторазалишатимуться безнадійними химерами, містифікацією, модусами цивілізаційної периферійності, неповноцінності, упослідженості.

З усіх втрат століть деспотизму й ґвалту втрата віри в українське відродження видається найстрашнішою. Без віри суспільство розбивається паралічем ціннісних суроґатів та імітацією справжності. Не подолавши кризи віри в Україну, годі й говорити про реальне суспільне еволюціонування. І будемо відвертими: сучасна політична влада зазначену кризу лише поглибила.

Мовна самоідентифікація продовжує залишатись поважним каменем спотикання національної консолідації України. Фактична відсутність у державі мовної політики спонукає не до єдності суспільства, а до його розшарування за мовними, культурними та національними особливостями. Розколотість держави за наведеними параметрами неухильно призводитиме до взаємної опозиційності, протидії чи навіть протистояння відсепарованих за мовними ознаками сеґментів поки що цілісної держави. Непереконлива артикуляція влади в мовному аспекті вичерпує останні реґенеративні можливості національного орґанізму.

Деколи складається враження, ніби архітектуру мовного ландшафту України визначають суб'єкти національно дефективні, скалічені етично й духовно. Важко відгородитись від думки, що у владних коридорах назагал домінують людці, позначені тавром інтеґральної фальші. Позірно це виявляється у глибоко вкоріненому синдромі втечі від реальності.1 Здається, левову частку щоденних зусиль вони витрачають на пошук механізмів відмежування, відстороненості, убезпечення від вимог народу вибудувати повноцінну, повнокровну Українську державу.

Суспільство, кинуте напризволяще у таких визначальних, кореневих питаннях як державні орієнтири, утвердження історичної справедливості, забезпечення реґенерації й відтворення мови, культури, традицій,залишиться приреченим на драматичні мутації моралі, духовності, людяності. Це, в свою чергу, з невідпорністю ефекту “доміно“ потягне траґічне протистояння. Суспільство намагатиметься подолати свою розколотість і дезорієнтованість, але вже не авторитетом певної світоглядної орієнтації, а засобами пролиття крові.

Наділивши 1 грудня 1991 року владу мандатом на утвердження повноцінної Української держави, народ легковажно залишив поза своєю увагою необхідність дійових контрольних функцій і важелів впливу на перебіг подій. Відчувши розпусту непідконтрольності, влада щодня поглиблює своє розмежування з народом, перетворюючи спільну “гру“ в “гру на власну кишеню“. Це порушує букву і дух здійснення українства в сенсі державному, культурному, мовному, відкриваючи для українця в Україні екзистенційні перспективи хіба що абориґенів Австралії, але аж ніяк не якоїсь “титульної“ чи просто повноправно-повноцінної нації.

Мовний орнамент фасаду сучасної України залишає похмурі, пригнічені враження. Підступний інфантилізм влади в царині мови слугує джерелом стійкого розпачу. Більшість перетлілих, спорохнявілих “істин“, що оприлюднюються владою, справляють враження тієї невинності, котра межує з варварством. Слово честі, якби Ніцше був нашим сучасником, він би не втримався від жорсткого вердикту щодо теперішньої влади: “Ви пройшли шлях від хробака до людини, та хробачого у вас ще залишилось чимало. Колись ви були мавпами, але й досі у вас більше мавп'ячого, ніж у будь-яких мавп. Навіть наймудріші з вас – це лише суперечність і суміш рослини й химери“108.

Як правило, розмірковування найвищого політичного керівництва хоч і зводяться до формального визнання необхідності забезпечення історичної справедливості щодо української мови (в сенсі її утвердження й домінації), однак ця теза відразу обноситься частоколом “але“ – мовляв, це ж ідеал, а кожен ідеал звернений у далеку перспективу; сьогодні ж треба рахуватись з так званою лоґікою обставин, що, в перекладі на нормальну мову нормальних людей, означає: ніякої підтримки (навіть суто психолоґічно-пропаґандивної!) українській мові ця держава надати не може. Чи не хоче.

От такими параметрами окреслюється альфа і омеґа (алґоритм) сучасної української мовної політики, точніше, її офіційної частини. Що можна сказати? По-перше, світоглядний стриптиз у виконанні влади залишає гнітюче враження. Дивує цілковита відсутність у влади лоґіки мислення в алґоритмах українських національних інтересів. По-друге, світоглядна “проба пера“ влади виявилась сіреньким поппурі, сформованим з анемічних малоросійських байочок, невід'ємними атрибутами яких були, є і будуть упослідженість і меншовартісність.

Дійсно, кожен ідеал звернений у далеку перспективу. Однак він цілком придатний для того, щоб виконувати функції критерія вже сьогодні. Справді, необхідно рахуватися з лоґікою обставин, але політик не повинен ставати покірним рабом цих обставин, а, тим більше, – прирікати на таку форму рабства свій народ. Політик відрізняється від клерка статистичного управління принаймні тим, що повинен час від часу не просто констатувати якісь факти, якийсь причинно-наслідковий зв'язок, а пропонувати суспільству конкретну стратеґію, котра забезпечить оптимізацію існуючого стану речей.

Влада закріплює за собою стійке реноме заповідника тугодумства. Хоча, можливо, чолові представники сучасної політичної влади в Україні не такі вже й тугодуми, може, вони просто не готові до серйозних суспільних перетворень. Адже, як відомо, деколи, щоб попасти в ціль, треба бути не так влучним стрільцем, як сміливою людиною. Громадянською ж мужністю теперішня влада в Україні не вирізняється.

Розмірковуючи над феноменом народу, Іван Франко подавав його як “родиму скалу, на око холодну і пасивну“, всередині якої, попри все, “дрімають іскри великого огню“. Видатний митець підсумовував: треба доброї сталі, треба смілої і совісної праці, щоби з того каменю викресати іскру. На жаль, сучасна влада в Україні однаково далека як від смілої, так і від совісної праці. Правдоподібним виглядає припущення, що влада взагалі не зацікавленау викрешуванні якихось іскор... Вона бачить своє призначення у чомусь іншому, де правила “протипожежної безпеки“ дотримані цілком і повністю.

Сучасні можновладці виявили до прикрості мало хисту у виробленні повноцінної проґрами розв'язання проблеми української мови, а, значить, і реального утвердження української державності. Натомість народ час від часу розважають “імпровізаціями“ такого ґатунку: мовляв, різка зміна мови призводить до деінтелектуалізаціїсуспільства. Очевидно, відчуваючи недостатньо переконливу “науковоподібність“ оприлюдненої міфолоґеми, речники політичної влади вдаються до відвертого залякування громадської думки. Позірно це виявляється в такому “лоґічному ряді“: картина світу закріплюється в свідомості людини рідною мовою, а різка її зміна провокує потужний психолоґічний стрес, що врешті знижує як потенціал спілкування, так і можливості засвоєння інформації. Останнім штрихом подібних “розміркувань“ є, як правило, риторичне запитання: невже цивілізованійдержаві потрібні “напівнімі“ громадяни, та ще й вражені депресивно-аґресивним синдромом?

Не легко втриматись від низки нериторичних запитань. А саме:

Який він – мотиваційний алґоритм формування антиукраїнської лінґвофобії?

Яку мету переслідує?

Що намагається закріпити в масовій свідомості на рівні усталених стереотипів?

І, наостанок, чого тут більше – дрімучого невігластва чи лукавства й лицемірства?

Хоч чужа душа – в кращому разі сутінки,– однак зробимо припущення, що маємо справу в першу чергу з лицемірством. Адже практика незаперечно констатує: психолоґічній стрес усього суспільства як результат нерозв'язаності мовної проблеми незрівнянно масштабніший і суспільно небезпечніший, ніж стрес окремо взятої істоти, заскоченої необхідністю термінового оволодіння українською мовою. Для більш рельєфного засвоєння цієї думки варто наголосити ще на двох моментах.

По-перше, хотілося б зупинитись на імплантованій у масову свідомість тезі про так звану різку, термінову зміну мовної природи пересічного громадянина. Ніхто з поважних речників української справи ніде й ніколи навіть не заїкався про термінову й докорінну зміну мовного середовища Української держави. Питання ставилось у підкреслено ліберальній площині: скільки треба часу для більш-менш пристойного оволодіння українською мовою – рік, п'ять, десять? Брався до уваги і той факт, що за останні десятиліття ментальний рівень суспільства значно похитнувся. Була навіть готовність поблажливо прирівняти частину населення до розумово відсталих, аби дати можливість оволодівати мовою протягом двадцяти(!) років (між іншим, у спеціалізованих навчальних закладах оліґофренів навчають мові не за двадцять, а за два-три роки). Однак, як відомо, “опоненти“ постійно “з'їжджали“ з конкретики, продовжуючи бубніти про неіснуючу різку перебудову мовного ландшафту України.

По-друге, викликає, м'яко кажучи, здивування одне неузгодження. Ті, хто наполягають на неможливості швидкого оволодіння українською мовою, як правило, не шкодують коштів на прискорені (посилені, поглиблені й т. п.) курси англійської, німецької чи японської, досягаючи за півроку значних успіхів в опановуванні мовою, наприклад, туманного Альбіону. А дітки цих “відказників“ умудряються за кілька місяців засвоїти тисячі ієрогліфів китайської мови. Що прикметно – після курсів ніхто не скаржиться на стрес деінтелектуалізації. А от оволодіння близькою, слов'янською, нібито навіть братньою українською мовою, за переконанням “прємудрих пєскарєй“, ґарантовано призводить і до стресів, і до деінтелектуалізації, і, швидше за все, навіть до підвищення рівня ймовірності землетрусів, цунамі, падіння комети Галея тощо.

Щось тут не стикується. Врешті, можливо, з цього й не варто робити проблеми, адже, як зауважив Імануїл Кант, пересічний громадянин – це дитина – він любить і погратись, і похитрувати. Але щоб хитрування чи лицемірство не переходило суспільно припустимих меж, твориться держава, яка покликана за своєю першочерговою місією кориґувати суспільні тенденції, створювати оптимальні умови для виховання “дітей“. Коли ж держава й влада не справляються зі своїми обов'язками – оце вже дійсно проблема. Людське суспільство втрачає гуманітарно реґульований modus vivendi (себто, спосіб співжиття), вироджуючись в стадо або, ще гірше – в джунґлі.

Стендаль якось влучно помітив: щоденне лицемірство – архітяжкий подвиг – він за своїм психолоґічно-вимотувальним ефектом не поступається всім подвигам Геракла разом взятим. Але щоденне лицемірство також і великий гріх, який доведеться спокутувати кільком поколінням нащадків. Сучасній українській владі як співучаснику (“подєльщіку“) ґрандіозного лицемірства й містифікацій слід мати це на увазі.

Як правило, низку казуїстичних сентенцій антиукраїнського спрямування вінчає лушпиння слів такого ґатунку: “Ґлавнає, штоб нє била вайни“. Все було б добре, якби цей “вбивчий“ арґумент не утримував у собі, з одного боку, фальш і трутизну брєжнєвських часів, а з іншого, – якби ж то такі хоч і мертві кліше, але були кодексом усього життя їхніх авторів. Однак, варто ситуації ледь колихнутися в бік утвердження українського фактора, як згадані “пацифісти“ першими здіймуть лемент недорізаних поросят і заходяться викопувати томагавк війни. Російська поетеса Марія Володіна спромоглась напрочуд ємко й виразно з'ясувати природу, механізм соціальної демаґоґії такого ґатунку:

Похоже, всем им не до жира –

Лишь был бы мир, а там хоть мор.

Я не хочу такого мира.

Держсекретар США в адміністрації Президента Рейґана Александер Хейґ оприлюднив сакраментальну формулу: у світі є дещо важливіше, ніж мир,– взяти хоча б свободу людини, честь і гідність, перманентне нехтування якими робить будь-який мир гіршим війни. Вислів настільки ємкий і бездоганний, що не потребує жодних коментарів чи додаткових пояснень.

Аналіз сучасної мовної ситуації в Україні залишатиметься неповним, непереконливим і тенденційним, якщо не зупинитись на досвіді тих держав і народів, котрі в історії свого розвитку мали аналоґічні проблеми.

Як відомо, у Франції за часів революції 1790 року в результаті перепису неселення виявилося, що з 26 млн. французів рідною вважають французьку мову лише 11 млн. чоловік. Через 20 років Франція не тільки не роздиралась федеративними й автономістськими чварами, а й підім'яла під себе три чверті Європи, а французька мова стала домінуючою не лише на півдні й сході Франції, а й у Підмосков'ї. Покоління Пушкіна виросло не так на мові російській, як на французькій. Власне, успіх Пушкіна головною мірою (принаймні, в його часи) був зумовлений тим, що поету вдалося передати російською мовою такі визначальні домінації людської душі, котрі відтворювалися, як правило, мовою французькою.

Читач зауважить, що згадані 20 років Франція прожила з чітким націодержавним самоусвідомленням, а керував нею не якийсь слабодухий недоумок, а Бонапарт... Не будемо сперечатись – що правда, то правда.

Сьогодні поширеність французької мови суттєво звузилась – в Європі вона четверта за ареалом вживаності, в світі – восьма-дев'ята. Французька політична еліта не сахається усвідомлення того доконаного факту, що нині потенціал духовного й державного експансіонізму французької нації на порядок нижчий, ніж у часи Наполеона. Тому вживаються ті заходи, котрі покликані принаймні призупинити розпорошення лінґвоетнічного капіталу, а саме: ухвалюється закон “На захист французької мови“, згідно з яким вживання іноземних слів, що мають французькі відповідники, обкладається штрафом до 20 тисяч франків (близько 4 тисяч доларів США). За рекламу іноземною мовою стягнення сягають більше 100 тисяч франків.

Український закон про мови, на відміну від французького, не передбачає нічого – ні механізму й послідовності впровадження, ні стягнень, котрі повинні накладатись на нехлюй, саботажників і зловмисників. Це ще можна сяк-так зрозуміти, якби в нас був “на підході“ свій Наполеон Бонапарт, але ж українська влада обросла такими нікчемами й різнопрофільним непотрібом в сенсі ментальному, духовному й вольовому, що мовне бездоріжжя ще довго залишатиметься невід'ємним атрибутом українського ландшафту. Принаймні, так довго, як довго влада контролюватиметься людьми, враженими духовною мізерністю, світоглядним пігмейством та національним сирітством.

Все-таки, що там не кажіть, а влада, її визначальне персоніфіковане ядро, Esprit1 владних коридорів продовжує залишатись ключовим елементом будь-якого соціального перетворення. В пам'яті виринає приклад Польщі: до Першої Світової війни у Варшаві не було жодної (!) польської школи, але вже в 1918 році поляки мали свою державу, в травні 1920 року їхні війська оволоділи Києвом, а в середині 30-х польська преса дивувалась, чому українські націоналісти вдаються до атентатів у польських містах. Йшлося першочергово про Львів. Так-так, у цьому п'ємонті українського націоналізму в 30-х роках українцями вважали себе близько 20 відсотків жителів. По 10 відсотків – євреї та вірмени, а більше половини – поляки.

Таким чином, на прикладі Польщі маємо приблизну аналоґію з Францією кінця ХVIII століття. Щоправда, масштабність лінґводержавного самоздійснення Речі Посполитої була дещо нижчою (Підмосков'я на польську мову не переходило). Це легко пояснюється більшим форматом Наполеона в порівнянні з Пілсудським. Одначе, за відсутності останнього, Польща не мала б і десятої частини тих здобутків, що стали вражаючим фактом між двома світовими війнами. От вам і роль особи в історії! Чи конґломерату осіб, що формують смислове навантаження терміну “ВЛАДА“.

Між іншим, маршал Пілсудський проклав шлях до лаврів найвидатнішого поляка ХХ століття в другій половині свого життя. Перша ж половина була присвячена соціалізму, Інтернаціоналові та іншим ідеолоґічним химерам, поширюваним російським комунізмом для забезпечення російського експансіонізму. І тільки в кінці 1918 року, після здобуття державності, Пілсудський приходить до усвідомлення потреби широкої антимосковської коаліції, до якої мала б увійти Польща, Україна, Білорусь, Литва, деякі інші держави. Така унія (конфедерація чи навіть федерація) мала на меті, з одного боку, замкнути Росію в межах боліт Нечорнозем'я; а, з іншого, – могла розраховувати на розуміння, прихильність і фінансову підтримку європейського Заходу, оскільки новоутворена Річ Посполита виконувала б вкрай необхідну роль буфера між східною (азіатською) цивілізацією комуністичного варварства і західною (європейською) цивілізацією з домінуванням ринково-капіталістичних механізмів у економіці та демократії й гуманізму в сфері стосунків між людьми.

Маршал Пілсудський не врахував одного: аби прийти до розуміння подібної коаліції держав, треба було мати ментальний і вольовий формат ... Пілсудського, а не скалічені соціалізмом і здеморалізовані москвофільством натури тодішніх поводирів України чи Білорусі.

Схожі проблеми з державністю та з практично втраченою мовною ідентичністю мала Чехія. Від часів Гуситських війн і до 9 травня 1945 року Прага відстоювала свої права на мову, культуру, державу в супротиві потужному й респектабельному німецькому факторові (в різні часи це була або імперія Габсбурґів, або Прусія, або Німеччина Третього Рейху). Сьогодні важко уявити, що на початку століття Прага була наполовину німецькомовним містом.

Принагідно зауважимо: будівля чеського суверенітету в царині мови, духовності, культури, врешті, державності зводилася десятиліттями послідовної стратеґії та відчайдушного опору. Сучасна українська влада і в цьому випадку поступається за всіма параметрами – в неї немає ні стратеґії, ні тактики, ні бажання наповнювати порожнину української державності переконливим, перспективним і довготривалим змістом.

Ще півстоліття тому найбільш безнадійними видавались перспективи відродити рідну мову ірландців. На час здобуття державності (1921 рік) Ірландія практично цілковито втратила мовну ідентичність. Однак з 1950 року гельська (ірландська) мова стала обов'язковим предметом у школах, а сьогодні всі учні мають скласти тест на володіння щонайменше п'ятьма тисячами гельських слів і словосполучень, аби отримати диплом про середню освіту.

Як бачите, і цей приклад не на користь України, де колодязь пишномовства багатьох академіків і народних депутатів пересихає на позначці п'яти десятків українських слів. Вражає, що цього не тільки не соромляться, а часом подають з таким пихатим фрондерством, ніби вони повторюють подвиг ґенерала Карбишева. Ой, погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі, якщо матимеш таку правлячу еліту.

На відміну від України, звідки еміґрація до Північної Америки була україномовною, ірландці долали Атлантику вже з втраченою мовною самоідентичністю. Крім того, населення сучасної Ірландії складає менше чотирьох мільйонів жителів, в той час як у Сполучених Штатах більше сорока(!) мільйонів громадян ірландського походження. На тлі цих факторів викликає захоплення потяг молодої ірладської ґенерації в Америці до оволодіння прадідівською гельською мовою. По всіх Сполучених Штатах – від Нью-Йорка до Сіетла функціонують десятки фондів, що покликані надати Ірландії допомогу в найширшому діапазоні – від забезпечення курсів по вивченню гельської мови й до задоволення потреб у зброї Ірландської Республіканської Армії та в грошах її леґального політичного крила партії “Шинн фейн“.

Досить повчальним у розв'язанні мовних проблем є досвід тих же Сполучених Штатів Америки. Чомусь постійно підкреслювався лише факт, що ця держава виникла в результаті схрещення різних культур, мов, традицій. Як результат, у США панує нібито винятковий мовно-культурний плюралізм, а у федеральному бюджеті закладені значні видатки на мережу недільних шкіл українців, поляків, євреїв, мексиканців тощо. Все це відповідає дійсності, однак тут лише половина правди. Друга половина сягає своїм корінням базисної ідеолоґеми про “Американську Мрію“ – єдину(!) для всіх(!) мешканців США (зауважте: не мрію українців Америки, не мрію поляків чи євреїв, а Мрію всіх без винятку). У мовній площині друга половина правди передбачає обов'язкове володіння англійською мовою. Без знання останньої марно надіятись на добре оплачувану чи соціально престижну роботу. Це, в свою чергу, означає, що незнання англійської мови автоматично відсепаровує людину до нижчих суспільних прошарків.1 З такого приводу в США ніхто не лементує про порушення прав і свобод особистості, хоча цінність прав і свобод, необхідність відстоювання їх скрізь і всюди американці усвідомлюють як ніхто інший. Себто суспільство погоджується, що повинні існувати визначальні “правила гри“, котрі покликані реґламентувати соціальне буття; забезпечувати функціонування прав і свобод особистості, перманентне відтворення їх у часі й просторі.

Безперечно, найбільш показовим і повчальним є приклад здобуття державності та відтворення мовної, культурної, реліґійної ідентичності євреями. Сини Ізраїлеві протягом тисячоліть були розпорошені кільканадцятьма “колінами“ по всьому світу, деякі з яких втрачені остаточно. Обставини існування скрізь були далекими від оптимальних. Це примушувало євреїв триматися своєї спільноти. Завдяки першочергово реліґії іудеї пронесли крізь тисячоліття домінанту національного самоусвідомлення. Але мовно-лінґвістичні втрати були, здавалось, непоправними. Так, на час здобуття Ізраїлем державності первісна єврейська мова іврит залишалась такою ж безнадійно мертвою і неприродною як давньогрецька, латинська, санскрит чи есперанто. Але євреї перестали б бути євреями, якби не розуміли речей очевидних: повнокровний державний орґанізм можливий лише за умови якнайповнішого відтворення визначальних націоґенетичних ознак, серед яких мова посідає перші місця.

Мойсей сорок років виводив свій народ з єгипетського рабства. Було багато нарікань, протестів, погроз і бунтів. Врешті, коли помер останній, народжений в рабстві, для всіх стала очевидною апріорність і абсолютна цінність свободи та національної ідентичності. На час здобуття Ізраїлем незалежності в 1947 році ніхто вже не пашталакав про те, “що склались певні мовні реалії, що з ними треба рахуватись“, і т. п., проблема оволодіння івритом не викликала таких драматичних колізій як питання свободи в часи Мойсея. Мертвою мовою всі оволоділи не за сорок – за десять(!) років.

Новітні репатріанти з так званих пострадянських країн нині складають шосту частину населення Ізраїлю. Російськомовна алія має свої газети, радіо, навіть телебачення. Але всі мусять оволодіти івритом, якщо не хочуть опинитись серед соціальних аутсайдерів ізраїльського суспільства. Всі добре розуміють таку постановку питання, й нарікання практично відсутні. Кому все-таки кортить подискутувати, той купує квиток до Біробіджану чи Одеси і вже там відводить душу.

Як бачимо, досвід різних часів і народів доводить, що лінґвоґенетичні параметри значною мірою визначають, детермінують націоґенезу. Цей фактор всіма визнається доволі поважним – настільки поважним, щоби навіть почати в масовому порядку повертатись до практично мертвої мови. Ті ж етнічні групи, які легковажили мовною ідентичністю, в кінцевому результаті втрачали не лише мову, а й державність, культуру, традиції, реліґію. Вони переставали бути суб'єктом драми розгортання матерії і духу, скочувались до номінації об'єкта історичного процесу, перетворювались у будівельний матеріал, котрий використовували повноцінні (в мовному сенсі зокрема) етноси для реалізації своїх архітектурно-історичних забаганок.

Росія не зустрічала на своєму історичному шляху особливих проблем у сенсі захисту чи відтворення мовної ідентичності. Натомість приклад північно-східного сусіда показовий з огляду на асиміляційну потужність московського експансіонізму. Під цим кутом зору Росія не має собі рівних. Починаючи з ХV століття, Москва де підступністю, а де силою підминала сусідів.

Сьогодні мало хто згадує, що Росія на зламі ХV–ХVI століть вирізала цілу слов'янську гілку – Псковсько-Новгородське князівство, котре мало цілком сформований державний суверенітет і духовну, культурну, мовну окремішність, яка суттєво відрізнялась від російської, української та білоруської. Москвини в “кращих традиціях“ орди вирізали все чоловіче населення, пограбували й спалили всі церкви й монастирі. За кілька десятиліть етно-, лінґво-, культуроґенеза Землі Новгородської перестала існувати раз і назавжди. Такій “ефективності“ позаздрив би сам Чинґісхан. Дійсно, це той випадок, коли учні переплюнули вчителів. Поки по всій Русі князі вибирали смерть на противагу безчестю, московські князьки-“хитруни“ підкладали в ліжко ханам своїх дружин і доньок, аби мати можливість перейняти ординський досвід перманентної експансії. І таки до біса перейняли!..

Параметри публікації не дозволяють подати всю ширину панорами асиміляційних досягнень Московії. Тому обмежимося лишень українським вектором.

За свідченнями поважних істориків, на час так званого “возз'єднання“ (фактично, підписання конфедеративного договору, яких в ті часи підписувалось по кілька штук на рік і кожен наступний значною мірою заперечував або й скасовував попередній) 1654 року Україна за чисельністю населення переважала Росію. Сьогодні російський етнос втричі більший від українського. Пояснювати такі разючі історичні кориґування ґеополітичним фактором – мовляв, Україна знаходиться на перетині багатьох стратеґічних шляхів, а це з усією необхідністю розв'язувало на її теренах, як ніде більше, війни й протистояння – не дуже коректно. Адже цей неґативний фактор повинен, за всіма канонами лоґіки, цілком компенсуватись ну хоча б українськими чорноземами, котрі практично унеможливлювали голодну смерть, від якої, між іншим, на теренах російського нечорнозем'я вимирали тисячами й мільйонами щороку. То де ж собака зарита?

Ще в 20-х роках ХХ століття росіяни чисельно переважали українців на якихось 15 відсотків. Так, у 1923 році в Україні було 37 млн. осіб українського походження. Якщо ж взяти до уваги близько 8 млн. українців Західної України, то кількісно українці наближалися до позначки 45 млн. чоловік. У той же час росіян у Росії було трохи більше 51 млн.

А от статистичні дані новітнього часу: в 1991 році українців в Україні залишилось ледь більше 37 млн. Зауважте, це стільки ж, як у 1923 році, але тоді не враховувався величезний шматок західних земель. Таким чином, останні шість десятиліть (від голодомору 1932–1933 років) стали свідками неперевершеного винищення українців як етнічного фактора. Масштабність ґвалту й наруги Петра I над Батурином чи Катерини II над Січчю не йде ні в яке порівняння з драконівськими методами новітніх часів. Єврейський голокост, про який півстоліття трублять по всьому світу, є лише блідою подобою української ТРАҐЕДІЇ.

Кілька років тому посольство України в Російській Федерації оприлюднило такі статистично-демоґрафічні дані: українців в Росії нараховувалось 4.362.872 особи. За межами прісного звіту залишився той факт, що ще близько 25 млн. громадян Росії мають українські прізвища, однак вважаються росіянами. Не будемо відслідковувати етапи, послідовність і механізми переходу українців в інші етнічні реєстри (в російські, звісна річ, першочергово) – це надто поважна тема, щоб кількома реченнями легковажити нею. Зауважимо лишень на одному прикметному штриху – на запитання “Чому ви не вважаєте себе українцем?“ майже 90 відсотків “росіян“ Коваленків, Левчуків і Кавунів відповіли приблизно так: “Та я ж двох слів по-українськи зв'язати не можу...“ Он вона – зарита собака:коли від нації залишаються тільки прізвища, нація припиняє своє існування як суб'єкт розгортання людської цивілізації в часі й просторі. Прикро, що ця ємка істина продовжує залишатись для поводирів від української влади недосяжним елементом вищого пілотажу. Хоча, можливо, в осягненні таких сенсожиттєвих формул і не потрібні виняткові здібності – скоріше, достатньо щирої волі, бажання здійснити необхідні соціальні перетворення, покликані забезпечити відтворення українського фактора. Врешті, в цьому й полягає завдання будь-якої влади – забезпечити належні суспільні перетворення.

На відміну від української влади, російська добряче затямила прописні істини механізму суспільного функціонування. Їй можна закинути хіба що надлишкове “завзяття“ у впровадженні завдань, окреслених фактором так званої пасіонарності російської національної ідеї, надмірну старанність у поширенні ареалу життєдіяльності російського національного орґанізму.

Приклади? Будь ласка. Так, на 16 жовтня 1925 року, коли Таганрозький округ був виведений зі складу України й переданий Росії, там мешкало 200 тис. українців, які складали більше 70% усього населення; у Воронезькій губернії нараховувалось 1 млн. 80 тис. українців; у Курській губернії українцями визнавали себе 550 тис. осіб. Дев'ять з десяти українців володіли українською мовою – власне, тому вони й ідентифікували себе українцями. Однак уже в 1932 році на вказаних теренах не залишилось жодної української школи, а ще через п'ятдесят літ чисельність тих, хто визнавав себе українцем, скоротилась вдесятеро!

Коли московське втручання в розгортання подій довкола Криму стало очевидним, тодішній міністр закордонних справ України Зленко оприлюднив інформацію, згідно з якою в 1925 році Росії була передана територія майже еквівалентна за площею Криму, а за якістю ґрунтів значно ліпша кримського піску й каміння. Крім того, в складі Росії залишились землі Брянщини, Курщини, Вороніжчини, заселені переважно українцями. В деяких повітах українці домінували цілковито, складаючи від 80 до 90% загальної кількості населення.

Здавалося, всі ми стояли на порозі широкомасштабного ідейно-теоретичного контрнаступу України на тлі безшабашних російських зазіхань на Крим, Донбас, “Новоросію“ тощо. Однак багатообіцяючий випад Києва відразу захлинувся. Пояснення образливо тривіальне – по конфіденційних каналах Кремль дав зрозуміти, що готовий на теренах, згаданих Зленком, провести референдум на предмет їх територіальної належності, звичайно, за умови, якщо Україна відважиться на адекватні дії в Криму. Полемічний запал Києва одразу вичерпався. Україні дали зрозуміти річ очевидну: політика має своїм опертям не стільки трансцендентну етику справедливості, переконливі культуролоґічні арґументи й вичерпні історіософські ретроспективи, скільки сучасний status quo в його визначальних національних та мовних, а, значить, і орієнтаційних, ґеополітичних, ціннісних, духовних, етичних потягненнях.

Якщо Україна на якомусь історичному етапі втратила Стародубщину1, Курщину, Вороніжчину, Таганрожчину, Кубань, Ставропілля й Зелений Клин як ареали функціонування української мови, то наступним етапом з усією невідпорністю ставала втрата етнічного українського потенціалу цих теренів, а згодом фіаско довершувалосьінтеґральною політичною втратою. Тепер про фактор політичної присутності України на згаданих територіях вже ніхто не наважиться говорити.

Не будемо траґедізувати українські втрати, адже історія розгортання людської цивілізації схожа на величезне багаття, котре горить нерівномірно й неодноманітно: сьогодні найяскравіше полум'я в одному кутку, а завтра – в протилежному. Таким чином, сьогоднішні втрати України зовсім не перекреслюють можливість переконливих здобутків завтра. Одначе здобутки – то завжди врожай, який неможливий за відсутності певної погоди, добрив, догляду і т. п. Нехтування цими факторами, небажання чи неготовність “робити належну погоду“ відгороджує не тільки від здобутків, а й множить втрати, вводячи національний орґанізм в піке ентропії, аґонії та колапсу.

Якось в одному інтерв'ю міністр культури Російської Федерації Євген Сидоров, проливаючи крокодилячі сльози казанської сироти, розпачливо констатував: Росія розривається на шматки... Мова, освіта – от стержень, що не дозволяє розпастися ґіґантській будові. Але ж нема ніякої державної ідеолоґії. У нас навіть немає слів національного гімну.

Так, у росіян дійсно не було слів гімну2, але це не підстава для розпачу, бо, по-перше, не було коли ті слова видумати або вкрасти – як-не-як, все життя “в трудах ратних“, а, по-друге, відсутність слів гімну не йде ні в яке порівняння з відсутністю мови, себто тих слів, без яких стає неповноцінним не тільки гімн, а й весь національний орґанізм. А до відсутності мови росіяни довели не один народ!

Імовірно, виконання цього архіважливого завдання – віднайдення слів і музики для російського гімну – було покладене на проект державної проґрами по збереженню й підтримці російської культури та мови на 1995–2000 рр., розроблений міністерством національностей, міґрацій та культів ... України. В усякому разі, згаданий проект обстоював необхідність “збереження, розвитку й відтворення російської культури й мови в Україні“.

Готові побитися об заклад: автори проекту обґрунтовували пріоритетність розвитку російської мови й культури з огляду на те, що розвиток української мови й культури вже й так сягнув небачених меж. А воно, як відомо, що занадто, то не здорово. Тому система балансів і противаг (зауважте: українській (!) мові й культурі) у вигляді зварґаненого проекту особливих нарікань у владних коридорах не викликала. Принаймні, в коридорах на Банковій, 11, яким згадане міністерство підпорядковується першочергово. Ото вже цинізм найвищого, єзуїтського ґатунку!

Які (чи, радше, чиї) мовні, національні, культурні пріоритети в державі Україна повинні обстоюватися, забезпечуватися, знаходити можливості для своєї реалізації в першу чергу? Відповідь “неукраїнські“ чи “не зовсім, не в повній мірі українські“ навіть для тренованого ліберально-космополітичного вуха видаватиметься чимось абсурдним. Одначе, як кажуть спостережливі,– життя завжди повніше хрестоматійно-академічних формул, йому вдається без зайвих клопотів спростовувати й навіть кепкувати над речами очевидними. Щось подібне маємо й у випадку з практикою становлення сучасної нібито української держави.

Чи взяти хоча б той факт, що на посади міністрів в Україні призначаються люди, котрі не голосували “за“Декларацію про державний суверенітет України. Прикметно, що остаточні висліди голосування (практично цілковите схвалення) ні в кого не викликали сумнівів, однак деякі добродії прийняли по-справжньому Соломонове рішення – Сократ мій друг, але ж істина... І ці люди згодом просувалися не тільки в уряд, а і в Конституційний Суд незалежної України.

* * *

Аби об'єктивно і якомога повніше оцінити вагу мовного фактора в суспільно-політичній практиці сущого, необхідно враховувати, що мова – ще й доцентрова сила в ментальному просторі соціального середовища, виразник інтелектуальної здатності його членів пізнавати й вербалізувати світ. Різні мови – “це аж ніяк не різні позначення тієї самої речі,– як слушно зауважив Вільгельм Гумбольт,– це різні бачення її... Через різноманітність мов нам відкривається багатоманітність світу й різноманіття того, що ми пізнаємо в ньому; і людське буття робиться для нас ширшим, оскільки мови в чітких і дійових рисах дають нам різні способи мислення і сприйняття109.

З огляду на вищезазначені особливості, нехтування й іґнорація сучасною владою України (вжити термін “українською владою“ було б некоректно) мовної проблематики, а подекуди й відверто ворожа настанова щодо вживання української мови, є результатом або недоумкуватості, або відвертого шкідництва. Ареал доцільностіфункціонування української мови (з дозволу сказати, душі народу) зведений теперішньою владою до письменницько-культурницько-етноґрафічного закутку. Однак, оскільки кращий захист – це напад, то не дивно, що результатом ретельно спланованої антиукраїнської кампанії стала потужна хвиля промивання мізків масовій свідомості під тим кутом зору, нібито в усіх бідах останніх років винна недоречна “українізація“ чи що-небудь у цьому дусі.

Одначе джерелом компрометації новітньої Української держави стала, як відомо, не “українізація“, а ґрандіозні махінації та зловживання, розкрадання й прихватизація в сфері нафти, газу, металів, рідкоземельних металів, зброї, продуктів харчування, гуманітарної допомоги, медикаментів тощо. Впевнені, що не помилимось, коли скажемо:99,99% тих, хто був причетний до зазначених злочинів, не мали нічого спільного не тільки з “українізацією“, а й взагалі зі спроможністю зв'язати пару слів українською мовою.

Саме ці злочинці, цинічно нехтуючи українським законодавством, висміюючи щоденною практикою свого злочинного буття неспроможність Української держави вдатись до конче необхідних запобіжних заходів, забезпечили на рівні масової свідомості домінацію невтішного вердикту: Україна як державне утворення не здатна ефективно функціонувати. Звідси й успіх трубадурів “інтеґрації“ під час останніх президентських виборів.

Як бачимо, справа не в надмірній “українізації“, а в траґічній відсутності можливості вчасно назвати речі своїми іменами – кваліфікувати злочин саме злочином, а не випадковим непорозумінням; посадити злочинця за ґрати, а не дозволяти йому щоденно кепкувати над народом і здоровим глуздом; відновити справедливість і цимпосилити довіру до української влади, а не продовжувати фатально розтринькувати останні надії. Таким чином, теперішній драматичний стан української державності має своєю причиною не надлишкову, а, скоріше,недостатню українізацію (принаймні, в сенсі елементарного дотримання українського законодавства).

Українство, українська мова, національна культура й просто гідність по шести роках державності продовжують залишатись чужинцями, духовними в'язнями й заручниками небажання влади здійснити суспільні перетворення, спрямовані на забезпечення українських свобод.

Проґресуюча порожнинність змісту офіційної фразеолоґії стає показником її теоретичної та практичної безпорадності, еквівалентом політичної капітуляції перед необхідністю здійснення суспільних завдань, втіленням бажання уникнути відповіді на складні питання сьогодення, сповненого протиріч і непевності.

Відсутність національного, світоглядного, ідейно-теоретичного (ідеолоґічного), аксіолоґічного, етичного, ґеополітично-орієнтаційного хребта сучасної Української держави значною мірою обумовлена дотеперішньою неспроможністю мовної самоідентифікації. Комплекс мовної неповноцінності й упослідженості неґативно позначається на потребі самовизначитись національно-світоглядно, культурно. Для того, щоб підтвердити зазначену тезу, зовсім не обов'язково вдаватись до послуг визначних психоаналітиків (хоча і для них роботи знайшлося б більш ніж достатньо). Варто замислитись хоч би над тим фактом, що добра третина з 11,5 мільйона громадян України, які за останнім переписом населення назвалися росіянами, мають прізвища на -енко, -єнко, а ще близько мільйона – на -ук ,-юк. Як не крути, а домінація певної мови суттєво детермінує національну самоідентифікацію (а з нею і решту сенсожиттєвих позицій). Якби українська мова дістала належну підтримку, сприяння і захист, то проблема “національної неоднорідності“ сучасного українського суспільства була б за кілька років знята з порядку денного як дута, бутафорська, спекулятивна, врешті, неіснуюча.

Часами складається гнітюче враження, що теперішні українські можновладці не мають навіть на уявному рівні тих лекал, за якими повинна бути викроєна Українська держава взагалі та її мовний комірець зокрема. Вони живуть якимось безнадійно-біолоґічним (не соціальним!) життям чи, радше, існуванням. Українська влада уподібнила себе траві, котра кожен день прокидається з надією на трохи дощу і сонця. Але до того, що дощу чи сонця буде більше або взагалі не буде, трава влади не готова ні ментально, ні психолоґічно, не готова в принципі.

Якщо управлінська й господарська еліти повсякчас підкреслюють неґацію української мови та нехтування елементарними “правилами гри“ сучасного українського суспільства, то можновладці від політики воістину зачаровують своїми “поліґлотськими“ замашками – намаганням відповідати на запитання, поставлене українською мовою, по-українськи, а на поставлене російською – по-російськи. Бентежать дві обставини.

По-перше, ця картина була б гармонійно довершеною (ідилічною), якби лоґічний ряд найвищим посадовим особам вдалося ще хоча б трохи подовжити: наприклад, на запитання, поставлене англійською мовою, відповідь дається по-англійськи. Одначе така вимога формальної лоґіки виявляється недосяжним Еверестом для наших новітніх альпіністів живого слова. Зрозуміло, що продовжувати апробацію лоґічного ряду за рахунок китайської мови чи мови народів Банту є справою безнадійною, а, значить і непотрібною.

По-друге, враження, ніби король голий, ще більше посилюється, коли з'ясовується, що понятійно-термінолоґічний діапазон (або ж, просто, словниковий запас) теперішньої політико-управлінської еліти в тій же українській та російській мовах не набагато ширший від потенціалу сумнозвісної Елочки Людоєдки.

Одначе спроби “поганяти порожняки“ (читай: напустити диму) не припиняються. З цього приводу в пам'яті виринає дотепний анекдот: в популярну американську радіопередачу модерної молодіжної музики протягом двох разів підряд умудрявся додзвонитись якийсь Іванов з Росії і “горбатою“ англійською мовою (очевидно, видушуючи з себе раба) вимагав то “AC/DC“, то “Guns!n!Roses“. Нью-йоркський ді-джей (диск-жокей) двічі, ледь стримуючись, але цілком ввічливо, виконував прохання замовника; одначе, коли Іванов додзвонився втретє підряд і замовив (знай наших!) “Sex Pistols“, ведучий не витримав: “Ми передбачали, що жага міжнаціонального, міжкультурного, врешті, міжцивілізаційного спілкування є доконаним фактом людської природи – тобто, ми припускали, що Вам вдасться додзвонитись втретє. Але, як справжні гуманісти, ми не могли й далі залишатись пасивними споглядачами неприродних конвульсій Вашої душі. Тому ми не полінувались і таки знайшли пісню “Валянки“ у виконанні якоїсь Мордасової. Отже, хочемо Вас втішити – віднині Ви, товариш Іванов, слухатиме тільки “Валянки“.

Як кажуть, кожному – своє, а курці – просо. Між іншим, цей простенький принцип містить ґрандіозний методолоґічний потенціал – будь-якому намаганню просунутись вперед (як на особистісному рівні, так і на соціальному) повинне передувати чітке з'ясування деяких ключових позицій, як-от: хто ми, чиї ми діти, які в нас реальні можливості тощо. Принаймні, буде легше витримувати баланс бажань та можливостей і даватиметься менше козирних карт в руки виробників політичних коміксів. Слід мати на увазі, що за дитячі спроби дрібного шахраювання життя по-дорослому відшмагає шпіцрутенами.

Видатний психоаналітик ХХ століття Еріх Фромм слушно зауважив: сенсації не містять у своїй природі нічого метафізичногоце лише найпоширеніша форма прощання з ілюзіями. “Сенсація“ ймовірної втрати Україною своєї державності стане результатом поширених, чи навіть історично типових, усталених, узвичаєних у цьому краї ілюзій, нібито Українську державу можна вибудувати, іґноруючи й нехтуючи апріорними свободами української крові й українського ґрунту, українських традицій і української мови, української духовності й української орієнталістики. З подібним успіхом у фізиці можна “закрити“ закон земного тяжіння. Різниця лише в тому, що в середовищі фізиків вибрики такого штибу однозначно кваліфікуються ментальними збоченнями, а в політиці раз у раз проходять на “ура“. Правда, час, врешті-решт, все розставляє по своїх місцях. Вбивчим градом впаде він на недолугу травичку химерних ілюзій. Воістину, ми розуміємось на прикметах негоди...

Історія України – це історія проґресуючого нехтування первісним символізмом таких оберегів самозбереження й самовідтворення як держава, мова, власні (національні) інтереси тощо. Значення цих фундаментальних екзистенційних ґарантів усе більше спростачувалось, нівелювалось, розпорошувалось і губилось серед тисяч щоденних марнот. Втрата сутнісних сенсожиттєвих орієнтацій – найнездоровший складник нашої хворої сучасності. Волати ж у порожнечу чорної діри сучасної влади Шевченковим “будьте люде!“ – справа невдячна. За великим рахунком, патетика такого штибу і в часи Тараса давала мало ефекту. Сучасні ж енґельґардти пройшли такі “університети“ моральних падінь, цинізму й казуїстики, що до них з подібними закликами і не підступайся! В їхньому середовищі це буде розцінено як наївне й недоречне донкіхотство. Нічого не вдієш – можливості реінкарнації цієї пропащої касти, її перевтілення (чи хоча б самовизначення) світоглядного, аксіолоґічного, духовного, гуманітарного, національного – залишаються, делікатно висловлюючись, обмеженими...

І справа тут не в недостатній переконливості (хоча й це має місце) тих, хто транслює величні істини. Біда в тім, що обличчя влади сьогодні значною мірою визначається або особами з несформованими особистісними домінантами, або світоглядними каліками, які зазнали траґічних сенсожиттєвих мутацій індивідуальності. Як правило, це натури упосліджені та екзистенційно дезорієнтовані. Навіть якщо хтось з них і вважає, ніби має певну орієнтацію, то такий стан є результатом довготривалого автотренинґу, а не дійсного status quo. Цим суб'єктам однаково легко (і важко одночасно!) обстоювати права і свободи як української мови, так і мови російської, китайської, івриту. Якщо хтось з них і віддає перевагу протекції певного напрямку, то це, знову-таки, стає результатом не гуманітарно-етичного просвітлення, а умовою, продиктованою тривіально заземленим праґматизмом.

Хтось каже: вони відступники – зреклися України!.. В даному разі маємо до діла, висловлюючись терміном лоґіки, з хибним засновком. Адже якщо хтось з них коли-небудь і клявся на вірність Україні, то це мало місце або здуру, або сп'яну, або в атмосфері психолоґічного стресу чи надлишкового офіціозу (під час інауґурації, наприклад). Але жодного разу свідками їхніх клятв не були внутрішні етичні цензори, яких просто йменують совістю; не долучався до цього процесу й хворобливо-самоочищувально-відповідальний катарсис. Публічні зобов'язання якщо й бралися, то не передбачалася міра відповідальності за можливі провали, не ініціювалися стягнення за кожен конкретний випадок професійної непереконливості чи, простіше, невідповідності.

Ні, очікувати від таких людців публічного харакірі – марна трата часу. Довготерпіння ліпше зекономити для інших випадків. А з цією “братвою“ все (прикро, що не всім) давно зрозуміло: вони розрахували свій можновладний цикл щонайменше на п'ять років. Згадувати вже сьогодні, що народ нестерпно бідує, що компрометація терміну “Україна“ сягнула за всіма азимутами небачених меж, що, за лоґікою подій, владі було б доцільно хоч би раз на місяць оприлюднювати якісь “муки совісті“,– все це для тієї ж влади психолоґічно, етично, орґанізаційно обтяжливо й неприйнятно.

Самі подумайте, хіба можна за якихось тридцять з лишком місяців перебування біля владного корита “відмити“ всі кошти, скинуті свого часу в передвиборчу “чорну касу“ та награбувати “для забезпеченої старості“ мільярди доларів? Ні, представники влади вважають, що це можна зробити лише за шістдесят з гаком місяців. Їхня мотивація зрозуміла. Але залишаються нез'ясованими кілька запитань: що робити ще протягом двох років народу України, як йому зводити кінці з кінцями, за рахунок яких резервів?.. Може, хтось із мафіозі від влади це конкретизує?! Інакше народу доведеться самому виходити на сяку-таку конкретику. А він обов'язково притягне до відповідальності грабіжників і гнобителів, куди б вони не тікали.

Даруйте, що зійшли на жорсткий тон викладення – предмет розмови зобов'язує, адже як не крути, а по шести роках державності Україна продовжує апелювати до сьогодення лише величчю своїх руїн, історичних драм, етнокультурних втрат і самоідентифікаційних колапсів. Небажання, неготовність чи неспроможність розв'язати мовну проблематику – одного з ключових чинників державної політики – не сприяє зняттю міжнаціонального й соціального напруження, а, навпаки, унеможливлює гармонію суспільства, підриває хиткий баланс загальнодержавної згоди й порозуміння, провокує соціальну злагоду на прогулянку мінними полями міжетнічного протистояння, розтинає глибокі рубці, залишені мільйонами антиукраїнських шахрайств, крутійств, змов, ґешефтів, образ і злодійств.

Світоглядно-етичну настанову сучасної української влади щодо мовної проблематики не можна назвати навіть спрощеною. В даному випадку маємо справу з відвертим цинічним нехтуванням прописних істин історії, загальноцивілізаційних постулатів державотворення й засадничих моментів здорового глузду. Невже для того, щоб позбутися наркотичного дурману самовдоволеності, щоб підлітковий інфантилізм і легковажність, нарешті, вивітрились з голів державних мужів, владі необхідно провести всю державу крізь низку Варфоломіївських ночей чи громадянську війну?! Чи не занадто високу ціну заплатить суспільство за просвітлення хоч і “ясновельможних“, але лишень кількох сотень осіб, які тимчасово протирають штани на Банковій, 11 та в різних міністерствах? Можливо, колективний розум ще не зовсім розбитого паралічем тотальної дезорієнтації українського народу підкаже заощадливіший варіант? Робити власні проблеми проблемами загалу, як відомо, – ознака поганого виховання. Коли ж загал складає величину в 51 мільйон людських душ, то згубно поширювати свою інфантильність на таку масу – гріх невимольний.

Звичайно, проблеми національної безпеки України не обмежуються кризою мовної ситуації в державі. Але позаякзагальноцивілізаційний досвід визнає мовний зріз поважним елементом самоздійснення будь-якої держави, то іґнорація цього фактора лише поглибить і так критичний стан справ.

Cамоідентифікація України в мовному сенсі, розв'язання мовної проблематики з позицій НАЛЕЖНОГО (а не сумбурного, хаотичного, некерованого дійсного) також не вичерпується певною владною налаштованістю. Мовна гармонія українського суспільства стане результатом спільної дії багатьох векторів і дотичних, однак відверте нехтування владою цієї “занедбаної“ проблематики, зрадницьке самоусунення найвищих державних чинників від принциповості й послідовності робить з'ясування мовного аспекту в очах пересічного громадянина недоцільною марнотратністю на тлі “проклятих запитань“ повсякденності, розвалу соціальної сфери, виробництва, медицини тощо. Це, в свою чергу, лише посилює корозію тонкого металу Української держави, компрометуючи на додаток все, що на рівні масової свідомості асоціюється з терміном Українська Справа.

Не треба бути пророком, щоб констатувати прикрий факт: ближчим часом життєдіяльність офіційної української влади визначатиметься не чітким усвідомленням національних інтересів (в мовній сфері зокрема), а лоґікою взаємного поборювання різних кланів. Громадянам залишається одне з двох: або тішити себе ілюзією, що “гризня бульдогів під килимом“ матиме хоча б що-небудь спільне із загальнодержавними інтересами, або, врешті, самотужки з'ясувати смислове поле катеґорії “національні інтереси“ в українському контексті (мовному, і не тільки) й примусити владу діяти на користь Україні, а не лише собі. В цьому сенсі важко втриматись від спокуси не приєднатись до обіцянки Ліни Костенко:

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

А з владою хочеться поділитись продуктивною ідеєю: поки голова на плечах, її доцільно використовувати за прямим призначенням, тобто, думати нею. Принаймні, намагатися це робити.

Політична доля України: коливання між минулим і майбутнім?

Розділ VIII.

Ми живемо в надзвичайно цікаві, непересічні часи, коли вранішній серпанок Української Долі ніяк не розвіється, загрожуючи перерости в похмурий день, який, в свою чергу, може перейти в безнадію надвечір'я. Державні й суспільні інститути трансформуються настільки повільно й непереконливо, що зміни на краще спроможний зафіксувати аж надто оптимістичний погляд. Гуманітарна думка, яка ще кілька років тому вражала шаленими обертами в справі критики тоталітаризму, сьогодні розгублено тупцює на місці, не посуваючись ні вглиб, ні вшир. Ще трудніше зафіксувати позитивні тенденції в еволюціюванні економічного чи політичного життя. Зате очевидні зміни неґативного ґатунку: триває нестримна криміналізація суспільства й влади, влада відривається від народу, народ стає в опозицію до влади, влада неухильно слабшає, втрачаючи соціальну опору... Все це підозріло нагадує принцип доміно.

Складається враження, що світовий загальноцивілізаційний процес розгортається в якійсь паралельній площині, можливо, й не такій уже віддаленій, але все одно точок перетину з ним сучасне українське суспільсто не має. Держава ніяк не може виповзти з болота, в яке її заштовхали політики майже всіх кольорів. Містечкова метушня й заздрість призводять до того, що кожен намагається не стільки сам вибратись з багнюки, скільки не дати це зробити іншому. Народу ж загалом цей театр абсурду вже до чортиків набрид.

У суспільстві нуртує глибинна потреба нового авторитетного політичного лідера, який буде спроможним витягти державу з трясовини взаємопоборення. Не дивно, що на запитання “як ви вважаєте, чи потрібен Україні зараз авторитетний лідер?“ громадська думка реаґує таким чином: “Ні, тому що такий лідер вже є“ – 6%; “вважаю, що потрібен“ – 81%; “важко відповісти“ – 13%.110

Реальний поступ держави шляхом реформ практично відсутній. Його підміняє припізніле й непродуктивне словоблуддя з приводу “шляхів і механізмів розвитку“. Можна по-різному ставитись до точки зору, що слова – атрибут вищого ґатунку, оскільки вони – безпосередній продукт свідомості. Справді, слова можуть бути засобом ґеніальних ідей і величного об'ємного світобачення. Але ж вони можуть бути й підступним механізмом брехні та ілюзій. В Україні слово знецінене. Часто-густо воно заводить окремих людей і суспільство в цілому в глухий кут самоошуканства. Слова політиків найвищого рангу все частіше розминаються з реаліями буття, перетворюючись на якесь містичне дійство самонавіювання. Розмови з високих трибун про “стабілізацію“, “просування вперед“ й т. п. радше маскують страшні деформації суспільного життя, аніж відтворюють сутнісні параметри існуючого стану справ. Суспільство ж продовжує чахнути в непрохідних хащах слів.

Об'єктивними підставами такого перебігу подій слід визнати те, що: а) суспільство перебуває в конфліктному стані розвитку, а існуючий тип політичних та економічних відносин і структур не сприяє розв'язанню цієї конфліктності; б) неспівпадіння інтересів різних соціальних верств накладається на невизначеність пріоритетів зовнішньої політики і на різні, часто діаметрально протилежні, орієнтації населення щодо зв'язків зі Сходом чи із Заходом, що суттєво посилює загальну нестабільність суспільства; в) держава дуже слабка, тому не може ефективно виконувати роль третейського судді в конфлікті інтересів та орієнтацій.

Таким чином, в Україні наявний класичний соціальний конфлікт як стан відкритого й прихованого протиборства суспільних сил з різними інтересами, цінностями, метою. Політична сфера стала поліґоном для випробовування матеріальних і духовних мотивацій різноманітних соціальних груп і прошарків. Це ще більше посилює суто політичні фактори конфлікту з приводу, наприклад, влади та форм її здійснення. Однак осереддям політичних конфліктів, безперечно, залишаються політичні інтереси соціальних сил, які знаходять своє відображення в політичних цінностях держави, партій, громадських орґанізацій і окремих осіб.

1. ПОЛІТИЧНІ ЦІННОСТІ УКРАЇНИ: СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВА НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТЬ

Протягом ХIХ–ХХ століть Україна все більше віддалялася від Європи. Вона стала складовою частиною ґеополітичного новоутворення під назвою “Євразія“, яке на політичних картах позначалося спочатку Російською імперією, а згодом – СРСР. Історія України, за винятком короткого періоду 1917–1919 років, була історією підневільного краю, якому повсякчас накидали політичну волю сусіди.

Фіаско теорії і практики марксизму-ленінізму в СРСР потягло за собою миттєвий розпад псевдосоціалізму в колишньому “соціалістичному таборі“, в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки, призвело до катастрофи комуністичного руху в усьому світі. Це поставило пострадянські держави перед проблемою докорінної трансформації, позаяк зникла альтернатива “комунізм – антикомунізм“. Наприкінці ХХ століття підійшла до свого завершення історія ґлобального протистояння комунізму та антикомунізму й почалась нова історія, назву для якої вчені ще навіть не підібрали.

У цей час була започаткована й історія незалежної України. Історія, що опирається на підмурівок 750-ти років боротьби за виживання українського народу. Ця історія також підсумовує період почергової колоніальної залежності України від кількох сусідніх держав. Особливо драматичним (і це природно) є розрив з недалеким радянським минулим, коли багатомільйонні маси були залучені до безпрецедентного за своєю безперспективністю й утопічністю проекту під назвою “комунізм“, який приніс українському народу тортури, “розкуркулювання“, висилання в Сибір, голодомори тощо.

Сьогодні практично неможливо з'ясувати, чи щиро помилялись Маркс і Енгельс. Але їх помилки в двох площинах мали катастрофічні наслідки. По-перше, викривши недоліки капіталізму, вони зробили помилковий висновок, ніби його криза в ХIХ столітті неодмінно веде до комуністичної революції, ґеґемоном якої виступить робітничий клас загалом і пролетаріат зокрема. По-друге, особа в їхньому вченні жорстко підпорядкована колективу та державі, що ставить хрест на спробах подолати соціальне відчуження людини. Ці та інші теоретичні помилки породили пророцтво про “стрибок“ з царства необхідності в царство свободи, яке насправді виявилось ґрандіозною світоглядною химерою, наївно-злочинною містифікацією майбуття.

Замість хибної піраміди “соціалістичних“ (“комуністичних“) політичних цінностей держава – суспільство – колектив – особа ми повинні вибудувати нову демократичну піраміду особа – колектив – держава – суспільство. В цьому випадку в епіцентрі розвитку перебуватимуть інтереси особи і теза про те, що “вільний розвиток особи є умовою вільного розвитку всіх“ набуде практичного значення – як парадиґмальний проект історії. В ґлобальному, стратеґічному вимірі наведені політичні цінності, безперечно, відіграють позитивну роль. Але які цінності ми можемо запропонувати на найближчі три-п'ять років?

На початку 90-х років в Україні набули значного поширення концепції ліберально-демократичної модернізації на підставі універсальних загальнолюдських цінностей, які начебто є оптимальними для будь-якого суспільства – для українського зокрема. Але ліберальному підходу не вдалося закріпитись, оскільки об'єктивні умови життя виявились далекими від тих, на ґрунті яких квітне лібералізм у Західній Європі чи в Америці.

В Україні сформувався суспільний лад, який є сумішшю (термін “конверґенція“ в наших умовах занадто імпозантний) латиноамериканської моделі розвитку 70-х років і раннього капіталізму ХIХ століття. Суспільство стало майже некерованим, а на додаток ще і вкрай криміналізованим. Особа в такому соціумі практично не захищена від утисків державного апарату і від злочинців.

За цих обставин пошуки оптимального суспільного ладу повинні бути зосереджені на поєднанні хоча б двох напрямів: по-перше, на необхідності створення умов вільного розвитку людини, а, по-друге, на максимальному обмеженні можливостей злочинних дій держави, груп, окремих осіб. Рішення про такий суспільний лад повинно бути прийняте самим суспільством. Сьогодні не час грати в моделі “ідеального суспільства“– доцільно зосередити увагу на тих фундаментальних позиціях, які дозволять соціальному середовищу вберегтись від колапсу, а згодом, закріпивши суспільно-політичну стабільність, перейти до з'ясування глибинних параметрів світовідчуття та світоперетворення.

Проблему політичних цінностей не можна розглядати абстрактно й сепаратно, поза економічним, соціальним та іншими контекстами. Будь-яка зміна політичної мети й структури суспільства тягне за собою переоцінку економічних, соціальних і духовних цінностей. Але сам механізм взаємоузгодження цінностей може бути як природним, так і штучним, що призводитиме відповідно до гармонії чи до дисгармонії.

Слід визнати, що навіть після прийняття нової Конституції України проблема пошуку оптимальної політичної моделі суспільства ще не розв'язана. Курс на демократизацію в питомо українських формах виявився занадто суперечливим і до цього часу не виправдав соціальних очікувань. Це, звичайно, не свідчить про безперспективність демократії в Україні. Однак такий перебіг подій дозволяє стверджувати, що демократизація суспільного життя в Україні йтиме дещо іншим шляхом, ніж вона відбувається в постсоціалістичних країнах Центральної Європи. Поряд з об'єктивними факторами, які випливають з колоніального минулого України, існує й багато суб'єктивних факторів, що визначаються національним характером, політичними орієнтаціями та вподобаннями українців.

Такі політичні катеґорії як демократія, правова держава, свобода, багатопартійність мають в Україні забарвлення, яке часто-густо суттєво відрізняється від загальноприйнятого на Заході. Наприклад, поняттядемократія для пострадянської людини має ширше значення, ніж просто політико-правове. Це також перехід до нового нетоталітарного способу мислення й життя, до нових взаємин особи та держави. Демократія трактується як набір таких умов життя, за яких особі не нав'язується зверху спосіб мислення й дій, а державні інституції позбавляються бюрократизму, функцій насильства над громадянином. Тобто, розуміння демократії може виходити на рівень переходу до якісно нової системи політичних і правових цінностей, що розвивається в новому просторі політичної, економічної та соціальної свободи.

Поняття свобода теж розуміється специфічно, найчастіше суто праґматично – свобода слова, свобода пересування й місця проживання, свобода вибору професії тощо. В західних суспільствах йдеться про звичайні, природні свободи. Тому й поняття свобода, на противагу українському розумінню, там інтерпретується значно ширше.

Нова Конституція України законодавчо закріпила демократизацію й розкріпачення приватної ініціативи. Проте дотримання свобод не підкріплене правовими механізмами, силою держави, громадською думкою. В ситуації, коли попередня форма держави затаврована, а нова існує хіба що у вигляді різного штибу проектів політично-правової реорґанізації суспільства, коли політична влада слабка, демократія часто набуває рис правової та політичної анархії. Тому говорити про демократію як про збалансоване й правове суспільство в українському випадку занадто рано.

Досягнення соціальним середовищем такого режиму функціонування, за якого будуть створені правові та політичні умови діяльності людини, аби задовільнити її інтереси й одночасно не дозволити їй посягати на інтереси інших людей, стане справою надзвичайно складною. Адже пострадянська людина користується свободою робити що завгодно, але недостатньо відповідально сприймає систему правових і моральних обмежень (обов'язки, повноваження, заборони), які забезпечують громадський порядок і дисципліну, на яких базується прийнятний рівень соціальної гармонії. Це тривіальна реакція пострадянської людини, котра усвідомила крах старої репресивної системи охорони громадського порядку, але не сприйняла нових політичних і правових цінностей, характерних для демократії. Тому для “звичайного громадянина“ соціальні та політичні зміни, які відбуваються під гаслами демократії, нерідко пов'язані з анархією, правовим нігілізмом, безвідповідальністю влади й особи. Він, громадянин, дуже швидко змінює позицію захоплення західними зразками демократії на користь відстоювання напівтоталітарного порядку, навіть якщо цей “порядок“ буде фактичним запереченням принципу демократії взагалі.

Україна демонструє “гіпердемократію“ в основному на словах. Реальна ж практика суспільного буття суттєво відрізняється від теоретичної площини. І винні в цьому, головним чином, гілки законодавчої, виконавчої і судової влади, позаяк вони не стали механізмами впровадження й захисту демократії. Не дивно, що серед населення поширюється точка зору, ніби західні демократичні цінності несумісні з українськими умовами. Все частіше лунають гасла наведення порядку, за якого панувала б влада волюнтаристської політичної сили, а не закону. Це дуже небезпечний симптом на тлі економічних негараздів, ідеолоґічного й морального протистояння поляризованих політичних сил.

Демократичний правопорядок як влада закону обмежує дію особи. Але оскільки ці обмеження поширюються на всіх однаковою мірою, то правопорядок стає специфічною формою “суспільного договору“ й знаходить відображення в системі взаємно взятих обов'язків і відповідальності як з боку громадян, так і з боку влади. Проте розтлумачення й популяризація окресленого механізму практично не здійснюється ні на рівні держави, ні в площині громадської думки, ні в діапазоні повноважень школи чи сім'ї. Тому громадська думка залишається “сліпою і глухою“ щодо демократичних цінностей, а право як закон дуже часто інтерпретується як обмеження особистої свободи, як свавілля влади. Таким чином, маємо нові форми протистояння особи та держави, відчуження особи від держави.

Широка пропаґандивна й виховна робота щодо сутності демократії, демократичних принципів Конституції України нагально необхідна. За радянських часів, наприклад в школі, вивчали Конституцію СРСР, в багатьох країнах світу досліджують власні Конституції як у школах, так і у вищих навчальних закладах. В Україні, що знаходиться на початковому етапі формування державності, цей метод повинен набути найширшого впровадження.

В українському суспільстві визріла доконана потреба переходу від етапу звільнення особи від поневолення державою й державною ідеолоґією до етапу становлення інституту свідомого й відповідального громадянства як невід'ємної умови формування правового суспільства. Іншого шляху піднесення політичної та правової свідомості й активності практично не існує. Слід зрозуміти, що висуненням нових гасел справу не вирішити. Аби розбудити духовно й політично сплячих людей, аби умовити їх відповідально займатися своїми справами й захищати свої права, держава й недержавні інституції повинні створювати умови формування в громадян приватних політичних і економічних інтересів, які стануть рушійною силою суспільного поступу.

Досі політична активність виявлялась, як правило, у різноманітних формах вуличного радикалізму й конфронтаційного громадянського протесту. Нині такий стереотип суспільної активності стає непродуктивним анахронізмом. Він повинен поступитися місцем механізмам конструктивного політичного діалоґу між владою та громадянським суспільством. Якщо ці механізми (конструктивна критика, свобода слова, незалежність засобів масової інформації, референдум і т. п.) не будуть налагоджені, то можлива нова хвиля жорсткої конфронтації. Безперечно, краще використати напрацьований політичний досвід для демократичної трансформації України, ніж для придушення демократії.

У той же час слід уникати некритичного сприйняття нових систем світобачення, особливо за відсутності можливості їхньої перевірки за критерієм раціональності й практичності. Це – класична “хвороба“ слов'ян – швиденько перестрибувати від віри в одну утопію до віри в іншу. В даному контексті необхідно виявляти особливу обережність щодо концептуальних переорієнтацій, хоча сам факт їхньої потреби не викликає сумнівів.

Світовий досвід дуже показовий – будь-яка ірраціональна віра або некритична відданість концепції чи загальному принципу стає гальмом суспільного проґресу. Ідеолоґії, моральні імперативи, реліґії мають успіх у тому разі, якщо ставлять собі за мету принцип справедливості стосовно людини.

Відомі безліч прикладів, коли благородна ідея ставала інструментом придушення раціональності у мисленні й поведінці людей, коли її адепти вимагали сліпого підкорення доґмі, іґноруючи інтереси й права особи. У такий спосіб ідея поступово вироджувалася, стаючи все більше ілюзорною й антигуманною. Реліґійний, нацистський чи більшовицький фанатизм здійснив мільйони злочинів проти людства, хоча й реалізовував нібито благородні цілі...

Нова політична історія України почалася з відкидання фанатизму й тоталітаризму. Але поволі суспільство почало розшаровуватись, розпадатись на сеґменти прибічників старого тоталітарного й нового демократичного порядків. Ірраціоналізм і сліпа віра все глибше вкорінюються в масову свідомість. Боротьба між минулим і майбутнім виходить на нові рубежі. Від того, на чию користь буде розв'язане протиріччя суспільного розвитку, й залежить доля України.

2. ДЕЯКІ МЕТОДОЛОҐІЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ З ПРИВОДУ АНАЛІЗУ ПЕРСПЕКТИВ

ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ (АБО ПОШУКИ НОВОЇ ПАРАДИҐМИ ПОЛІТИЧНОЇ ТЕОРІЇ)

Відомо, що протиріччя є головним джерелом розвитку суспільства, тому надзвичайно важливо визначити основне, фундаментальне протиріччя, яке є першоосновою для “матеріалу протиріч“ і яке домінує в суспільному конфлікті. Багато публіцистів вважають, що контрадикція між прибічниками та противниками незалежності України є головною рушійною силою суспільного розвитку на сучасному етапі. Вони помиляються. Історія вже подолала це протиріччя, розв'язавши його на користь незалежності Української держави.

Під кінець другого тисячоліття Україна стала одним з основних поліґонів докорінних політичних випробувань і експериментів. Їхнє головне завдання – розв'язати протиріччя попередніх етапів розвитку: тоталітарного, “перебудовного“ та перехідного. І тут в усій повноті постала проблема теоретичного забезпечення політичного реформування суспільства.

Тривалий час розвиток політичної теорії стримувався марксистсько-ленінською ідеолоґією, яка володіла закріпленою на державному рівні монополією. Вона висувала суперечливу тезу: з одного боку, метою комунізму є знищення (відмирання) держави, а з іншого – її посилення. Насправді держава всіляко зміцнювалась, не даючи утвердитись громадянському суспільству. А коли внутрішні суперечності соціалістичного розвитку підірвали тоталітарний устрій зсередини, то водночас була розмита й жорстка мережа обов'язкових політичних цінностей тодішнього ладу.

У сфері бачення політичного розвитку виникло багато точок зору щодо оцінки сьогодення й інтерпретації майбутнього. Природно, що певні позиції продовжує зберігати за собою соціалістичний сеґмент суспільствознавства. Щоправда, його все більше відтісняють соціал-демократизм, лібералізм і консерватизм у різноманітних модифікаціях. Поширюється також примітивний, “позаідеолоґічний“ праґматизм.

У цілому теоретична й емпірична (масова) політична свідомість характеризується розірваністю, фраґментарністю, штучним (неприродним) співжиттям несумісних уявлень. Це призводить до того, що в політолоґії та політичній соціолоґії відсутні перспективні глибокі теорії. Замість них виникають (і зникають), як гриби після дощу, схоластичні концепції, вибудувані на поверхових оцінках поточних моментів. З'являються конструкції, цілковито відірвані від реальності. Вони нав'язують останній хибні волюнтаристські схеми й прожекти політичного розвитку. Представники політолоґічного напряму нерідко також вдаються до спроб некритичного запозичення західних політичних та економічних концепцій, намагаючись подати їх у вигляді якогось “нового слова“ в політичній науці.

Головне досягнення теоретичних пошуків у політичній сфері суспільного життя – ідеолоґічний та політичний плюралізм у підходах до аналізу реальності. Проте й цей процес пошуку вважати завершеним передчасно, оскільки маємо справу з плюралізмом у зародковій формі, який підводить критичну риску хіба що під кризою старих цінностей політичного розвитку, але практично ніяк не тлумачить формування нових.

Зберігається також небезпека трансформації абсолютної ідеолоґічної розкріпаченості в ідеолоґічний та теоретичний нігілізм, який цілком може стати новою формою ідеолоґічного та теоретичного закріпачення: особистість і суспільство можуть опинитися у духовному полоні теоретичного хаосу, коли свобода вибору в безпарадиґмальному поєднанні різномасштабних і різноспрямованих ціннісних орієнтацій перетворюється для соціального суб'єкта в цілковиту випадковість, котра має своїм підґрунтям швидкоплинну кон'юнктуру й хибні запозичення. В такому разі звести до спільного знаменника історію народу, його культуру й творення нової державності надзвичайно складно.

За умов теоретичного хаосу й політичної нестабільності суспільства ще більше відчувається потреба в масштабних, системних ідеях, спроможних сформувати цілісне розуміння сучасного політичного розвитку України, окреслити хоча б її найближче політичне майбутнє. Мають місце дві тенденції. Перша – бажання частини вчених повернутися до зручної ситуації монодоктрин, коли все визначено “зверху“ як у теорії, так і в реальній політиці. У цьому випадку замість напружених пошуків істини можна перебувати в комфортному стані аполоґії доктринальної “істини“. Друга тенденція характеризується прагненням все-таки осмислити й відобразити в теоретико-понятійній формі політичну реальність, її детермінанти й механізми розвитку (чи саморозвитку), перевести результати осмислення на новий операційний рівень – рівень з'ясування напряму та мети еволюції суспільства в цілому.

Перша тенденція значною мірою спрямована на минуле – на “поліпшення“, “вдосконалення“ того “соціалізму“, який насправді був міфом, а не реальністю. Друга тенденція предметом свого спрямування обирає все-таки майбутнє, спонукаючи до пошуку нових політичних концепцій, що формують систему необхідних для творення нової України орієнтирів. Вона також практично відмовляє в потребі реанімовувати колишні цінності та орієнтації на підставі їх безперспективності й тупиковості. Зрозуміло, що в минулому України були розумні цінності й перспективні орієнтації. Але за якими критеріями одні цінності доцільно відроджувати, а інші – ні? Застосовувати суб'єктивну точку зору й підштовхувати об'єктивні процеси чи чекати, коли щось саме собі проторує шлях?

Зрештою, всі типи пошуків не можуть (не повинні!) іґнорувати необхідності дати відповіді на ті масштабні історичні виклики, які кинуті не лише Україні, а й світовому співтовариству на шляху формування нового світопорядку.

Для попередньої пізнавальної ґіпотези можна запропонувати точку зору, згідно з якою в сучасній Україні жодна ідейно-політична течія – марксизм, лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм (навіть з багатообіцяючим префіксом “нео“) – поки що не дала відповіді на нові виклики часу, глибоко не вкорінилась у політичне життя. Це, однак, не означає відсутності будь-яких перспектив у кожної з цих течій. Найімовірніше, це натякає на можливість виникнення нової політичної теорії симбіозним (синтетичним) шляхом, послідовно проходячи наступні стадії: еклектику, виокремлення домінуючої парадиґми, формування цілісної теорії довкола даної парадиґми й відсікання тих позицій, котрі не витримали перевірки реальністю.

У цьому зв'язку виникають запитання, чи можливий синтез елементів різноманітних ціннісних систем і політичних концепцій за умови збереження курсу на ідейно-політичний плюралізм, на плюралізм дослідницького пошуку? Чи можлива нова форма орґанізації пізнавальної та реформаторської діяльності на основі позитивної взаємодії різних теорій у випадку збереження їхньої конкуренції під час боротьби за самореалізацію? А, може, потрібна якась змістовна метаконцепція, що проникла б в усі інші теорії як фундаментальне узагальнення загальнолюдських цінностей?

Найімовірніше розвиток теорії піде шляхом синтезу елементів різних політичних концепцій. Уже сьогодні в урядових і партійних проґрамах рельєфно окреслюється певний синтез досягнень соціалістичної, ліберальної та консервативної думок, хоча поки що в поверховій, еклектичній формі.

Питання про змістовну метадоктрину в політичній теорії час від часу ставиться, як правило, або у формі домінування Національної Ідеї, або у формі пріоритету загальнолюдських цінностей. Хоча більшість теоретиків відкидає подібний підхід. Небезпека нав'язування всім єдиної ідеолоґії, котра об'єктивно не буде спроможною врахувати специфіку інтересів різних прошарків, етносів чи конфесій, є надто очевидною, щоб нею іґнорувати. Це знову може вилитися в спробу творення “нової великої“ ілюзії, яка лише зруйнує природну трансформацію українського суспільства в правову демократичну співдружність соціальних, національних і духовно-культурних груп, стане бар'єром на шляху акумуляції багатої специфіки розвитку української політичної нації в потенціал прориву на передові позиції загальнолюдської культури. Слід пам'ятати, що навіть ідея унікальності України (а яке суспільство не унікальне?), доведена до абсурду, стає очевидним гальмом проґресивної трансформації.

В Україні перехрещуються цінності як східної, так і західної цивілізацій. Однак ні східні інтерпретації взаємин громадянина й держави (“людина – гвинтик державного орґанізму“), ні некритичне прийняття деяких опорних точок західного антропоцентризму (“абсолютний і неподільний пріоритет прав громадянина“) нині для українського суспільства є неприйнятними. Вимога вільного розвитку всіх політичних та ідеолоґічних течій суспільної думки й зразків культури – арґумент на користь формування сучасної теорії політичного розвитку як форми взаємодії різних теоретичних течій і як конструктивного синтезу. Держава й суспільство демократичним шляхом повинні накладати обмеження на поширення хіба що тих поглядів, котрі антигуманні з точки зору загальнолюдської моралі, як, зрештою, і з огляду на міжнародні угоди та норми функціонування сучасного світового співтовариства.

У той же час конче необхідні стримуючі суспільні механізми стосовно держави, яка завжди намагається взяти під свій контроль духовний і політичний процес, звівши соціальне пізнання лише до засвоєння певних “правил гри“. Якщо вічне протистояння інтересів суспільства та держави однозначно вирішується на користь держави, то будь-яка “офіційна“ політична теорія набуває формального характеру, що заважає її інструментально-методолоґічній функції в оцінці й розв'язанні конкретних проблем життя. А це означає, що автоматично актуалізується потреба опозиційної політичної теорії.

Творення будь-якої політичної теорії конструктивної, гуманної спрямованості наштовхується на методолоґічну вимогу – як об'єднати різноманітне. Якщо й припустити домінування в теорії певної доктрини, то хіба що доктрини “науково-дослідницької толерантності“ з метою творення умов для розвитку як монотеорій, так і політеорій, що являють собою зразки взаємодії різноманітних цінностей. Конкуренція, взаємне збагачення й трансформація різноманітних політичних доктрин, концепцій, традицій є надійнішою теоретичною базою проґресивної політичної трансформації суспільства, ніж боротьба заради боротьби чи обов'язкова перемога одного над іншим (іншими).

Методолоґічна вимога наукової толерантності відкриває широкі можливості пізнання й перетворення політичної реальності, реалізації спроможності людського розуму охопити реальність не з однієї пізнавальної позиції (одномірний підхід), а з різних (багатомірний підхід). Тоді будь-який вид розвитку – економічний, політичний, духовний – можна осягнути як безперервний процес, як діалоґ і порівняння різних систем оцінки й проґнозного бачення, як складну взаємодію, де протиріччя долаються різними способами, навіть через взаємознищення. А це дає привід для нового розуміння проблем, для пошуку нових методів і способів їх розв'язання.

Аналіз розвитку політичної теорії (теорій) стосовно української дійсності наштовхує на запитання: які теоретичні й практичні проблеми ми намагаємося розв'язати? Лише специфічні проблеми внутрішнього розвитку України та входження її як незалежної держави в світове співтовариство чи також і загальні, ґлобальні, притаманні Україні як будь-якому суспільству?

Інтуїтивно можна припустити, що в українському суспільстві існує багато точок зору щодо відповіді на ці запитання. Нас не цікавить оцінка доцільності існування двох діаметрально протилежних точок зору –ізоляціоністської, котра концентрує увагу винятково на феномені “українства“, та інтернаціоналістсько-політичної, котра іґнорує “українство“, відкидаючи саме право існування української нації. Обидві точки зору, обидві ідеолоґічні та психолоґічні позиції в суспільстві справді мають місце. Зіштовхуючись, конфліктуючи, справляючи величезний вплив на курс модернізації України, вони можуть призвести до ґлобального внутрішньодержавного конфлікту.

На нашу думку, обидві позиції єдині в головному – прагненні вибудувати новий світ, спроможний в сучасних умовах, спираючись на національні чи інтернаціональні цінності, стати духовною і політичною домінантою суспільного розвитку. Одна ідейно-політична позиція підштовхує до творення мононаціональної держави, інша спрямована на руйнацію української державності й повернення до “всесвітньої пролетарської держави“, де “у пролетаріату нема вітчизни“, зате є столиця – Москва. Хоча обидві позиції доволі вразливі, а шанси на реалізацію тієї чи іншої ідеї все менші, однак слід мати на увазі, що зазначена вісь існуватиме й надалі, а довкола неї циркулюватимуть ідеолоґічні суперечки й гримітимуть політичні баталії.

Більш перспективна в ідеолоґічному й політичному відношенні інша ідея: Україна, за умов безперечної унікальності її історичного шляху, що, звичайно, слід ретельно брати до уваги, не повинна випадати з нормального історичного процесу, де тон задають загальнолюдські вартості. Вона – частина цілісного світолюдства, один з його суттєвих системно-структурних елементів.

Внутрішній аспект творення політичної теорії розвитку України на основі розв'язання внутрішніх суперечностей тісно взаємопов'язаний із всесвітнім фактором, який справляє неабиякий вплив на забезпечення незалежності держави. Іншими словами, в ранзі визначальної методолоґічної вимоги розробки задовільної політичної теорії, прийнятної для більшості населення, науково-дослідницька толерантність може інтерпретуватись як визнання необхідної багатоманітності, яку не можна звести до певної заданої доктринальної єдності. Багатоманітність може узгоджуватись з єдністю, породжуючи й закріплюючи відносну єдність на основі раціонально впорядкованої схеми, але вона не повинна відмежовуватись від багатовимірності й поліфонічності суспільства, не може нехтувати різновекторністю суспільних інтересів, а тим більше – іґнорувати їх. Тому багатоманітність передбачає можливість консенсусу політичних сил на теоретичній та практичній основах. Водночас це також плюралізм ідей, проґрам, дій.

Методолоґічна вимога науково-дослідницької толерантності в розробці політичної теорії втілюється в урахуванні змін у низці вже сформованих теоретико-методолоґічних принципів. Далі ми вкажемо на ці зміни, хоча такі методолоґічні принципи розробки самої теорії як комплексний підхід, історизм, системність та інші потребують щільнішої прив'язки до політичного процесу. Оскільки запозичувати моделі розв'язання наших проблем немає звідки, то їх необхідно розробляти самостійно. Теоретичне ж обґрунтування повинна дати політична теорія, сформована на підставі системно-функціональної, комплексної методолоґії. Водночас ця теорія сама виступає методолоґією для орґанізації демократичного дискурсу різноманітних сил, напрямків і орієнтацій.

Говорячи про деталізацію деяких методолоґічних принципів у процесі розробки сучасної політичної теорії, насамперед хотілося б зверути увагу на таке.

По-перше, йдеться про принцип монокаузальності, згідно з яким вся багатоманітність суспільного життя в кінцевому підсумку визначається одним “базисом“ – економічним, технолоґічним, національним духом чи якимось іншим. Редукціонізм такого штибу зводить усі суспільні відносини до певної, доволі простої, першопричини – до якогось “першопоштовху“. Такий підхід був продуктивним у примітивних, ранньоіндустріальних суспільствах. Однак він не придатний для змалювання складних взаємин сучасних суспільств, де духовна, культурна, інформаційна та інші структури відіграють цілком самостійну детермінуючу роль. Історичний детермінізм політичних явищ та процесів потребує деталізації із врахуванням багатомірності, поліваріантності розвитку сучасного соціуму, різнопрофільності впливів на суспільні процеси. Отже мова має йти про полікаузальність.

По-друге, принцип ґеґемонізму й аванґардизму закріплює провідні позиції за певним класом чи прошарком суспільного процесу на підставі володіння апріорним знанням істини та очевидної проґресивності. Насправді ж проблема значно глибша й складніша. Нинішня практика свідчить про обмеженість знань апріорних і невичерпність потенціалу знань апостеріорних. Крім того, такі поняття як “аванґардний клас“, “клас-ґеґемон“, “аванґардна партія“ сьогодні піддаються серйозному критичному аналізу на їх відповідність реальності. Чи був пролетаріат ґеґемоном й аванґардом докорінних перетворень, чи, можливо, його вміло використала партійна та державна бюрократія в своїх вузькоеґоїстичних інтересах? Демаґоґічно заявляючи, що вона захищає інтереси робітничого класу, бюрократія насправді зневажала їх, нехтувала ними коли завгодно. Хіба в інтересах робітничого класу були масові репресії, “чистки“, голодомори, аґресивні зазіхання щодо інших держав і народів?

По-третє, вимагає перегляду принцип відповідності теорії й практики соціальному проектуванню(економічному, політичному, моральному тощо), коли одна-єдина доктрина визнається науково правильною, а решта – науково хибними. Прикметно, що всі спроби реалізувати завчасно сплановані системи та структури суспільного життя, починаючи з “ідеальної держави“ Платона, були невдалими. Утопічною виявилась і марксистська схема будівництва комунізму як ідеального суспільства й формування особистості комуністичного ґатунку. Реальність виявилась значно багатоаспектнішою й поліфонічнішою, аніж “наукові передбачення“, маніфести й проґрами. Можна говорити хіба про вибір шляхів реалізації нагальних потреб, способів досягнення мети, що вимагають комплексного підходу до реальності та врахування можливих наслідків реалізації тих чи інших соціальних проектів, але не про жорсткий і визначальний диктат теорії стосовно практики.

По-четверте, необхідно критично осмислити, наскільки правильними є “проґресистські“ підходи до суспільного процесу, які інтерпретують суспільний розвиток як лінійний висхідний проґрес, хоча і у вигляді діалектичних спіралей. Справді, такі питання, як: наскільки проґресують суспільство, сім'я, особистість, чи немає в розвитку руху по колу й “мертвих петель“, чи завжди добро перемагає зло, чи має рацію точка зору, що інтереси особистості вторинні в контексті інтересів держави й суспільства? – не такі вже й примітивні, а відповіді на них не такі вже й однозначні. Кінець ХХ століття вимагає глибшого погляду на поняття, критерії та результати суспільного розвитку.

В сучасній суспільній науці відбувається докорінна зміна концепції існування людства. Від супероптимістичного трактування розвитку як невпинного проґресу вчені переходять до більш поміркованих поглядів щодо соціальних змін та трансформацій з орієнтацією людства на виживання, на самозбереження суспільств, націй, народів, на недопущення перерви цивілізаційного досвіду.

Соціальні зміни, трансформації стають об'єктом пізнання багатьох наук, особливо соціолоґії та політолоґії, оскільки соціальні й політичні умови існування людства змінюються найбільш радикально. Докорінних змін зазнає спосіб поведінки особи, роблячи домінуючою орієнтацію на динамічну зміну всіх сторін життя, архетипів мислення й поведінки. Темпи змін наприкінці ХХ століття набагато вищі, ніж сто років тому. Навіть перша половина ХХ століття, не зважаючи на досить бурхливі події – революції, війни і т. д. – не може бути порівняна з кінцем століття. І справа тут не тільки в науково-технічній та інформаційній революціях. Весь світ, всі сторони життя стають настільки мінливими, що їх не можна пояснити тільки змінами в техніці й технолоґіях спілкування. Можна припустити, що відбувається злам у розумінні людством самого себе як конструктивної та деструктивної (руйнівної) космічної сили. Суспільна теорія все частіше відстає в трактуванні швидкоплинних подій, реґулятивні суспільні механізми дають збої, що породжує практику імпульсивного і не завжди адекватного реаґування на зовнішні й внутрішні загрози на рівні людства, окремих країн, націй, особистості. Необхідність визначення параметрів нової політичної теорії наштовхує на перегляд, здавалося б, банальних істин, що викликане перехідним станом суспільства, у якому поки що одночасно “працюють“ старі стереотипи мислення й народжуються нові. Але принципово важливо зрозуміти: становлення нової теорії не може здійснюватись лише методом модернізації старих зразків. Це не просто заміна однієї концепції в рамках теорії на іншу. І навіть не просто теорія, яка більш коректно й ретельно інтерпретує дійсність. У її основі лежить інша парадиґма – осмислення й розмотування клубка сучасних протиріч не лише на основі аналізу вітчизняної реальності, а й на підставі розуміння певного екстремально-перехідного стану сучасної цивілізації. Теорія, що народжується, не буде однозначною і завжди зрозумілою на рівні масової свідомості. Її складність і багатошаровість – результат суперечливої і антиномічної реальності.

В сучасну епоху, коли історична динаміка втратила ілюзорну утопічну прозорість щодо реалій сьогодення й майбутнього, але ще не набула рис “нової прозорості“, де б утопію замінило позитивне наукове знання, багатобарвність конкуруючих між собою концепцій щодо перспектив України значно закаламутнює сам зміст сьогодення. Тому погляди такого характеру, які іноді звуться “метаісторичними“, знову в ціні, оскільки дуже часто значення поточних політичних подій люди шукають за межами плинного сьогодення. Метаісторичний підхід пропонує надавати перевагу об'єктивним цивілізаційним і соціальним ритмам на противагу суб'єктивним трактуванням подій. Інше питання – чи вдається досягти цього. Ми також спробуємо дати тлумачення політичних подій з позиції метаісторії та філософії політики.

Такий підхід дає людині змогу виробити тактику дій, хоч вона при цьому й розуміє, що від неї мало залежать правила політичної гри, а, отже, і кінцевий результат. З тієї точки зору праці Г. Гегеля, К. Маркса, О. Шпенглера, А. Тойнбі, Л. Гумільова, П. Копніна – метаісторичні, хоч різні автори по-різному співвідносять статистичні, історичні та політичні ґенералізації фактів із спекулятивними ґіпотезами.

Тут слід виходити з факту, що люди творять свою історію не тільки завдяки здібності до прийняття та реалізації конкретних поточних рішень, а й з огляду на можливість інтерпретації як минулого, так сьогодення й майбутнього. Історичний та політичний вибір людина робить на підставі інтерпретації, а не лише за принципом прецеденту. Навіть у юридичній теорії та практиці прецедент – це тільки орієнтир, і його треба співвіднести з новою реальністю. У зв'язку з цим мислення й поведінка людей детерміновані як матеріальними умовами свого буття, так і тими зразками, правилами інтерпретації, які ми навіть не завжди усвідомлюємо.

З цієї точки зору вибір варіанта дій спільноти та індивіда багато в чому залежить від трактування історії та подій. Наприклад, війна може трактуватись як рушійна сила історії, як велике лихо, як інструмент політики, як можливість військової кар'єри, а в антаґоністичних моделях історії і як самоціль, наприклад, щоб перемогла “світова революція“. У філософії політики можна по-різному трактувати навіть очевидні процедури. Наприклад, процедури демократичних виборів і референдумів тлумачать як процедуру свідомих дій, як інструмент політичної маніпуляції, як відволікаючий аксесуар політичної гри, під прикриттям якого здійснюється інша, реальна гра, навіть як встановлення диктатури.

Метаісторичний підхід до політики наштовхує нас на вічну проблему філософії політики: наскільки політична наука збігається з практичною політикою? Найбільш прийнятна позиція полягає в тому, що вони частково перетинаються, але все ж істотно відрізняються одна від одної. Політичні дії лише незначною мірою леґітимізуються наукою: по-перше, через великий елемент умовності в науковому знанні навіть за умови існування нормативної концепції політичної істини; по-друге, існують великі відмінності між судженнями про політичний факт та ідеал, якому цей факт допомагає реалізуватися. Повного збігу не буває взагалі, а в реаліях можуть бути різні масштаби розбіжностей. Наприклад, факти Великої французької революції кінця ХVIII століття і Великої Жовтневої соціалістичної революції. Наскільки їх наслідки далекі від тих ідеалів, що проголошувались?

Тут випливають кілька висновків:

а) всі політичні теорії є ідеолоґічними, оскільки вони інтерпретують політичні реалії в інтересах відповідних політичних сил і конструюють політичне майбутнє з конкретною метою. Суто “об'єктивна політична наука“ ще довгий час буде мрією, хоч деякі вчені й прагнуть її виробити. Жити в суспільстві й бути вільним від нього – це справді утопія;

б) політичні факти все частіше використовуються як маніфестації вже “перебудованої теоретично“ політичної реальності. Одні й ті самі факти можуть по-різному інтерпретуватись й використовуватись політичними теоріями та концепціями різної спрямованості;

в) теоретичний і методолоґічний плюралізм і анархізм в політичних науках неминучий, інакше ми прямуємо до тоталітарного мислення, яке не визнає істини за межами однієї доґми.

Чим обмежена сфера вибору політолоґом тих чи інших теоретичних схем, підходів під час аналізу дійсності? Якщо політолоґ не є вузьким доґматиком, то сфера вибору широка. Вона може залежати від політичних переконань, дослідницьких інтересів, інституціональних і ціннісних орієнтацій, віри, спрямованості соціального й наукового замовлення тощо. Крім того, політолоґ може маскувати свою позицію, виходити з вимог політичної та ідеолоґічної моди. Тоді спектр вибору дослідницької позиції ще більше розширюється.

Всі політичні пошуки рано чи пізно виходять на три класичних проблеми філософії політики: влада є повним господарем суспільства; влада служить суспільству; влада й суспільство перебувають в площині складних відносин взаємозаперечування та взаємопокладання. Залежно від того, як політолоґ трактує ці проблеми, він обирає й методи дослідження, входить в різні наукові корпорації, співпрацює чи відмовляється від співпраці з владою. Але, як показує досвід, цілі політичної науки, влади й практичної політики окремих політичних угруповань можуть настільки розбігатись, що політична наука залишається сама по собі, а влада й політики діють самі по собі, торуючи шляхи спроб і помилок. Тому давати поради тоді, коли їх не сприймають,– безнадійна справа.

Політична наука в Україні опинилась у дуже скрутному становищі. З одного боку, спостерігається значна активність політолоґів (особливо неофітів від політолоґії), які створюють безліч політолоґічних прожектів, гордо називаючи їх політичними концепціями, хоча ті надзвичайно далекі від політичної реальності. З іншого боку, влада не має належної політичної доктрини розвитку держави і суспільства, а політичні лідери використовують надто обмежене коло понять, навіть не думаючи про їх зв'язок з реальним життям. Такі поняття як політичний та ідеолоґічний плюралізм, правова держава, громадянське суспільство, демократія тощо стали публіцистичними термінами й дуже часто не містять у собі глибокого змісту, тобто, теоретична інтерпретація політичного процесу й сам політичний процес мало пов'язані між собою. До того часу, поки така ситуація існуватиме, це неґативно позначатиметься на розвитку і політичної теорії, і практики.

Сьогодні стратеґія розвитку потребує переосмислення й переусвідомлення. Якщо раніше в аналізі політичної реальності практично достатньо було використати принципи лінійності та аналоґії, спроектувавши їх у майбутнє, то теперішній етап суспільного розвитку ускладнює, а іноді й унеможливлює подібні екстраполяції. Проблеми, що нині постають перед Україною, не мають аналоґів в історії – хто робив перехід від соціалізму тоталітарного типу до ринкової економіки, правової держави? Тому існує необхідність у розробці абсолютно нових стратеґій політичного розвитку, проґрам діяльності суспільства, соціальних груп, окремих осіб. Отже, йдеться про зміну парадиґмальних засад бачення політичного буття й політичної свідомості. Нам треба не тільки усвідомити багатомірність, стохастичність, швидкоплинність та невизначеність розвитку соціумів і людства в цілому, а й перейти від спрощеного розуміння політичного розвитку в площині “проґрес – реґрес“ до більш глибокого тлумачення політичних змін в суспільствах як єдності різноманітного, коли поняття “норма“ та “відхилення від норми“ все більше стають умовними.

На перший погляд, ми бачимо фундаментальні зміни в підходах до політичного теоретизування, коли сотні й тисячі людей, які раніше тільки й цитували К. Маркса чи В. Леніна, раптом стали творити ґлобалістичні політичні концепції, писати антимарксистські підручники з політолоґії і т. д. Але це тільки на перший погляд. Масовість не завжди є критерієм якості наукових досліджень. Ми перебуваємо ще на стадії термінолоґічних змін в характеристиці процесів політичного розвитку й пошуку більш-менш прийнятних методолоґій політичного аналізу. Досі ще не створено концепцій, які охопили б політичну трансформацію України й шляхи її співпраці з іншими державами світу, з міжнародними орґанізаціями, визначили б місце в сучасному ґеополітичному просторі, порівняли б динаміку її політичного розвитку й трансформацію розвинутих країн.

Проблема полягає і в тому, представники якого ідеолоґічного напряму претендують на творення політичної теорії, придатної для державних орґанів влади чи хоча б для правлячої коаліції.

Зрозуміло, що опозиційні до Президента й уряду ліві сили можуть запропонувати політичну доктрину в межах марксистського світогляду та марксистської політичної теорії, хоча, можливо, і з дещо модернізованою парадиґмою. Правляча безпартійна коаліція, котру в Україні іменують “партією влади“, намагалася у 1992–1997 роках створити політичну доктрину, яка стала б ядром політичної теорії надпартійного характеру й була б прийнятною для всіх політичних сил, що виступають за побудову цивілізованої української державності. Такої доктрини створити не вдалося, позаяк різні політичні сили бачать незалежну Україну в різних кольорах своїх прапорів.

Будь-який політичний напрям, що забажає сформувати доктрину “для всіх“, приречений на невдачу, оскільки завжди знайдуться політичні сили, які не захочуть сісти за один стіл, де споживають їжу “для всіх“, а працюватимуть над рецептом політичних страв з урахуванням власного смаку й шлунку.

Тому особливої актуальності набуває потреба розробки рамочної політичної теорії відносно безпартійними вченими. Ця рамочна політична теорія, очевидно, повинна виходити з корінних інтересів української нації щодо творення й розвитку держави. Вона має сформувати найважливіші ґлобальні цілі, завдання й норми політичного життя. Конкретні ж політичні рухи, партії та напрями могли б черпати з цієї рамочної теорії головну парадиґму як систему катеґорій і понять, що виражають сутнісні риси української дійсності, як концептуальну точку відліку, схему, модель методів дослідження, постановки й розв'язання політичних проблем, здійснюючи при цьому власну “аранжировку“ політичної теорії відповідно до специфічних інтересів прошарку, партії чи руху. Звісна річ, така рамочна політична теорія матиме тимчасовий характер. Вона піддаватиметься критиці, не сприйматиметься деякими політичними й ідеолоґічними течіями. Але якщо вона відображатиме реальні інтереси суспільства й держави, то, безперечно, відіграє свою позитивну роль.

Незабаром в Україні сформується нормальна політична система з реальною багатопартійністю. Тоді 5–6 партій реально боротимуться за владу. Ці партії розроблять власні економічні, політичні й ідеолоґічні доктрини, після чого потреба в рамочній політичній теорії може відпасти.

Нині ж ця потреба ще актуальна, оскільки ми живемо в ідеолоґічно й політично розколотій державі, де в багатьох вчених закріпилось цілковито хибне уявлення: вони вважають, що їхній підхід до розв'язання політичних проблем єдино можливий, навіть якщо практика недвозначно свідчить про його хибність. Суспільству ж вкрай необхідна консолідація, аби забезпечити політичну стабільність. У цьому контексті доцільно відмовитись від намагань розробити універсальну, єдино правильну політичну теорію. Звичайно, такий пізнавальний ідеал в принципі може існувати, але постає запитання: наскільки він здійсненний? Крім того, на які жертви повинно піти суспільство для його досягнення?!

Чи не краще рухатись у напрямку послідовного, комплексного наближення до істини, яка, між іншим, хоч і відносна в кожний історичний момент, але відіграє суттєву реґулятивну роль в історії держави й народу. Практично неможливо дати вичерпне визначення таким об'єктам пізнання як політичний та ідеолоґічний процеси в Україні. Більш-менш правильно можна визначити хіба що конкретні вияви цих процесів за певних історичних умов. А конкретно-історичний підхід до цих процесів дасть змогу виявити відносну істину – механізм, який задовільнить потреби орієнтації та аналізу не лише в день сьогоднішній, а й у прийдешній.

Замість післямови

Якось Артур Шопенгауер висловився в той спосіб, що за кількома несуттєвими виїмками значення й потрібність філософа зокрема і філософії в цілому перебуває в безпосередній залежності від інтелектуального, морального й громадянського прикладу, який вони дають щоденною практикою свого функціонування. Зрозуміло, таку точку зору можна без жодних застережень поширити й на весь загал науковців-гуманітаріїв, адже це стосується їхніх безпосередніх функціональних обов'язків, себто, професійної честі, яка спонукає працювати motu proprio1, навіть для безнадійної справи, для власного душевного спокою, для того, щоб порятувати особисту інтеґральність.

Нам випало жити в добу межичасся, коли розмивання й ерозія тривких, позачасових, метафізичних цінностей стає – страшно сказати – узвичаєною нормою. Чи варто дивуватися, що нездатність відстоювати стратеґію належного перетворена багатьма науковцями й громадськими діячами якщо не в реліґію, то, принаймні, в різновид моралі? Є ще одна обставина, яка погамовує прикрість від усвідомлення новітніх “нормативів“,– виявляється, ця хвороба до певної міри всезагальна. Зокрема, Альбер Швейцер ще на початку 50-х років писав про духовний стан західного інтелектуального середовища: “Наше філософствування ... втратило зв'язок з елементарними питаннями, що постають перед людиною, коли вона стикається з життям чи з навколишнім світом. Все більше й більше воно знаходило задоволення у віртуозному оволодінні філософською технікою. Замість музики справжньої, просякнутої духом творчості, воно повсякчас творило тільки “капельмейстерську музику“2 – музику часто відмінну, однак, при всьому цьому, лише “капельмейстерську““111.

Для того, щоб панувала філософія (політика, естетика), зовсім не обов'язково, щоб панували філософи, як спочатку вимагав Платон, ані навіть, щоб філософією переймались ті, хто реально панує, як пропонував Платон пізніше. Цілком достатньо, щоб філософія (політика, естетика) справді функціонувала, себто, щоб філософи були справжніми філософами, а не чимось допоміжним (хай навіть вкрай необхідним!) у суспільній конструкції.

Така, з дозволу сказати, “допоміжність“ є ще одним фактором відчуження гуманітарної науки від сучасного невтішного стану справ, елементом виправдання відстороненості чи навіть потурання небезпечним тенденціям суспільної деґрадації. Однак робити особисте виправдання поважною справою в часи, коли весь державний орґанізм конає в конвульсіях ціннісно-світоглядного занепаду, виглядає аж надто траґікомічно. Тому ліпше про це не згадувати. Краще тримати в пам'яті, що неупереджений, нескутий і відповідальний погляд на життя сьогодні потрібен, як ніколи. Бо ж за часів межичасся один день рік годує. Згаємо час – загубимось у нетрях історії, не полишивши по собі й сліду.

Будемо відвертими: інтерпретація сучасною владою майбуття української державності не обтяжена надлишковою переконливістю. Представники влади продовжують перейматись головним чином безплідною констатацією трюїзмів, ледь-ледь піднімаючись до рівня сумнівних ґіпотез. Ще рік-два потурання світоглядному мотлоху, й запобігачі національного імунітету можуть остаточно поперегорати. Світоглядний вакуум, невиробленість і несформованість сенсожиттєвих оберегів роблять загрозу божевілля суспільної ентропії, розпаду й самознищення перспективою не такою вже й малоймовірною.

Гнітюча неефективність сучасної української влади не може не тривожити. Це підживлює дві вкрай небезпечні для самого існування Української держави тенденції – недовіру до влади взагалі й до української влади зокрема. Тому, коли хтось із “стрілочників“ від виконавчої влади починає посипати голову попелом: мовляв, дійсно, інколи припускаємось помилок, одначе, це – наші проблеми, одразу доречно зауважити: хоч це й ваші проблеми, але в цьому лише дещиця біди, бо вся біда в тім, що ваші проблеми автоматично стають проблемами 51 мільйона громадян. Тому ви вже там будьте обережнішими. По можливості, звичайно.

Ми не ставили перед собою завдання виголосити завершену концепцію, доктрину, теорію, ідеолоґему чи міфолоґему (хоча заперечувати саму необхідність ціннісного й світоглядно-орієнтаційного реґулятива для розгубленого й астенічного українського суспільства доби межичасся може хіба що дуже соціально відсторонений, десоціалізований індивід).

Ми ініціювали пошук засобів погамування болю. Болю за обкрадену долю України. Терпкий присмак глибоко вкоріненої соціальної драми не дозволяє ухилятися в бік абстрактного теоретизування. Тому слід терміново виходити на конкретику концентровано-акцентованого світобачення, відстоюючи автономію і самоцінність моральних засад, культури, духовності, людяності. Необхідно долати принцип (скоріше, безпринципність) акциденції1, ситуативності й тимчасовості.

Ми наполягаємо на потребі вироблення тривкої стратеґічної концепції світобачення й світоперетворення, співвідносної духовній розпорошеності й ціннісно-етичній сеґментованості доби межичасся, спроможної перекинути надійний міст у перспективне майбуття. Необхідно якнайшвидше зібрати і зсистематизувати усі складники й засоби позитивного історичного досвіду щодо визначеної проблематики, довівши його інтенсивність і насиченість до переконливого, досконалого рівня.

Зачароване коло байдужості й дилетантизму посилюється відсутністю у теперішньої влади будь-якої відповідальності перед суспільством. Навіть за великого бажання важко відгородитись від думки, щопрезидентська вертикаль займається сама собою – без жодних винятків і оскаржень. Її основна мета – утримання, поновлення, конвертація, відтворення й репродукція лише влади. Про “діячів“ такого штибу кажуть: вони вийшли з народу без вагань. І, ясна річ, не для того, аби увійти туди знову.

Покинутий, обдурений і зґвалтований народ, який у 1991 році тільки-но відчув себе єдиним солідарним орґанізмом, невпинно перетворюється на інертну, байдужу, хитливу масу, котра, врешті-решт, повстане проти владної сваволі, некомпетентності, дурноголовості, корумпованості. Біда в тім, що цей супротив владі не матиме нічого спільного з конструктивними (чи хоча б більш-менш зрозуміло сформульованими) вимогами. То буде класичний, висловлюючись терміном Ортеґи-і-Ґассета, “бунт мас“ – з неусвідомленими потягненнями, з ірраціональним сценарієм розгортання протистояння, з жахливою і, що головне, нікому не вигідною розв'язкою. А оскільки вдоволених результатами практично не буде, то передбачення “наступної серії фільму жахів“ стане справою реалістичного світовідчуття.

Тривога за майбутнє вимагає пильнувати нитку надії, відповідально зарихтовуючи чорну діру ціннісно-духовної порожнечі, що всмоктує все нові верстви суспільства. Інакше в недалекому майбутньому Україна збере страшний врожай відчаю та соціальних деструкцій.

Наголосимо, що історія не тільки відбувається, а й твориться. І твориться незрівнянно більше, ніж відбувається. Як казав Карл Поппер, “хоча історія позбавлена цілей, ми можемо нав'язати їй наші цілі, і хоча історія позбавлена сенсу, ми можемо надати їй сенс... Ні природа, ні історія не можуть сказати, що нам слід робити. Факти, чи то факти природи, чи історії, не можуть прийняти рішення за нас, не можуть визначити цілі, які нам слід обрати. Саме ми впроваджуємо мету і сенс у природу та історію112.

Коли хтось твердить, ніби в житті все вирішують обставини, він або лукавить, або не розуміє елементарних речей. Адже обставини – не вирок, а дилема, що ставиться перед нами і прискіпливо спостерігає, як ми будемо її вирішувати. Ортеґа-і-Ґасет з цього приводу писав: “Життя – це передусім те, чим ми можемо бути, можливе життя; тим самим – це вибір між можливостями, рішення, чим ми будемо в дійсності“113.

Наостанок, дещо перефразувавши відомого давньогрецького філософа, зауважимо, що в Україні доби межичасся все дійсно таки тече. Було б не погано, якби хоч що-небудь почало й змінюватись.

СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

Міжнародний благодійний фонд “Святого Петра“, реалізуючи статутні вимоги, підтримує видання літератури з світоглядної і гуманістичної проблематики. Ми вирішили надати фінансову допомогу у виданні книги М. Михальченка і З. Самчука “Україна доби межичасся“, яка, на нашу думку, сприятиме розбудові незалежної України.

Президент міжнародного фонду “Святого Петра“,

доктор політичних наук,

професор Віталій ЖУРАВСЬКИЙ

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

МИХАЛЬЧЕНКО Микола

САМЧУК Зореслав

УКРАЇНА ДОБИ МЕЖИЧАССЯ

Блиск та убозтво

куртизанів

Президент фірми Петро Бобик

Головний редактор Василь Іванишин

Художнє оформлення Ігора Бабика

Технічні редактори Євген Гнатик, Леся Пелехата

Коректор Вероніка Дудко

Відповідальний за випуск Ігор Бабик

Підписано до друку з готових діапозитивів 20.10.97.

Формат 84х108/32. Папір офс. No 1. Гарнітура Таймс.

Офсетний друк. Умов. друк. Арк. 15,12.

Умов. фарбовідб. 15,54. Обл.-вид. Арк. 14,38.

Наклад 2000 прим. Зам. No 432–7 (ЛДКФ “Атлас“).– 1997.

Наклад 1000 прим. Зам. No 7-417 (ВАТ “КДНК“.– 1998.

Видавнича фірма “Відродження“

293720, Дрогобич Львівської області, вул. Т. Шевченка, 2.

Тел.: (03244) 2-17-94, 3-73-59.

79049, Львів-49, аб/с 10480. Тел./факс: (0322) 40-59-39.

E-mail: babyk@lviv.farlep.net

Львівська державна книжкова фабрика “Атлас“

290005, м. Львів, вул. Зелена, 20.

ВАТ “Книжкова друкарня наукової книги“

Київ, вул. Б. Хмельницького, 19.

Михальченко Микола, Самчук Зореслав

М69 Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів.– Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження“, 1997, 1988.– 288 с.

ISBN 966-538-021-4

Автори зробили спробу окреслити механізми драматичного становлення сучасної України, розкрити закономірності державотворчого процесу, об'єктивно й неупереджено розглянути вузлові проблеми суспільного поступу, з'ясувати як системну взаємодію факторів невдач, так і моделі збереження, відтворення й укріплення українського соціуму. Особлива увага зосереджена на виявленні міри відповідальності тих, хто поставив молоду українську державність на межу стаґнації й безладдя.

Праця М. Михальченка і З. Самчука є зразком пристрасного й висококваліфікованого здобутку сучасної української суспільної думки. Вона прислужиться політикам і політолоґам, всім і кожному, хто вивчає політичну історію та філософію України й працює задля її майбутнього.

ББК 66.3 (4УКР)

М 0302030900-11 Без оголошення

97

1 Цей і наступний курсив наш.– Авт.

1 Це і наступне виділення наше.– Авт.

* Вислів короля Франції Генріха IV.

* Заради справедливості та вичерпності необхідно зауважити, що деякі сенсожиттєві цінності й пріоритети ще взагалі не були сформовані у функціонально достатній мірі. А, значить, девальвації та розпаду були піддані їхні сурогати, замінники, котрі інтерпретувались у якості “цінностей нової цивілізації“,– комуністичної.

* Характерна особливість (лат.).

1 Достеменно (лат.).

2 Неодмінна умова (лат.).

3 З погляду вічності (лат.).

1 Буквально “зривай день“, тобто користуйся сьогоднішнім днем (з Горація) (лат.).

1 В останній момент, в крайньому випадку (лат.).

1 Філістерство – від нім. Philister – міщанство, рутинність, світоглядна обмеженість.

2 Визнання неспроможності чи непереконливості в чому-небудь, свідчення недоумства (лат.).

3 Галюциноґени – збудники галюцинацій.

1 Від англ. truism – загальновідома істина.

1 Викладення своїх поглядів (фр.).

1 Мова йде, головним чином, про народи, що на той час входили до складу Австро-Угорської та Російської імперій і згодом стали незалежними державами.

1 Між іншим (лат.).

1 Зрозуміло, йдеться лише про потенціал ідеолоґії, про її принципові можливості. Конкретно-історичні форми реалізації існуючого потенціалу можуть бути найрізноманітнішими, інколи навіть діаметрально протилежними.

1 Одне з двох, або – або (лат.).

1 Безпідставно (фр.).

2 Те, що краще, є найбільшим ворогом просто доброго (фр.).

1 Багатозначність (гр.).

1 Існування (лат.).

2 Сутність (лат.).

3 За і проти (лат.).

1 Під терміном “міф“ розуміється система уявлень і оцінок, що мотивують людську діяльність. Ряд вчених зближують у цьому плані поняття “міф“ та “ідеолоґія“. Див.: Myth: It's Meaning and Functions in Ancient and Other Cultures.– Cambridge, 1970.

1 Квадратура кола – задача по віднайденню квадрата, рівновеликого даному колу. Спроби вирішення такої задачі робилися ще в сиву давнину, але й досі вона залишається нерозв'язаною.

1 Приватність, приватне життя (англ.).

1 Підписання угод про “новий союз“ Білорусі й Росії не внесе ніяких докорінних змін.

1 Це остаточний, вирішальний відлік часу (англ.).

1 Достеменно (лат.).

1 На початок 1996 року – час, коли всі країни-суб'єкти Договору повинні були витримати допустимі межі збройних сил і озброєнь, Росія таки перевищила відведену їй “стелю“ по танках, броньованих машинах та артилерійських системах у Ленінґрадському й Північно-Кавказькому військових округах. У 1997 році Москва також не приводить чисельні показники звичайних озброєнь у відповідність до Договору.

1 Формальний привід для оголошення війни (лат.).

2 Висловлювань Ґрачова до цього часу ніхто з російського боку не спростував.

1 Насправді Нурсултан Назарбаєв веде складну й багатопланову гру по присипанню пильності Росії. Мета – виграти час і провести “казахстанізацію“ Казахстану, за результатами якої можна буде значно жорсткіше поставити питання суверенітету.

1 Участь українських військових підрозділів у нормалізації обстановки в Боснії і Герцеговині чи в Анґолі брати до уваги не будемо, оскільки такі операції, по-перше, є скоріше компенсаційно-психолоґічною функцією зовнішньополітичного спрямування, покликаною подібними “ефектами присутності“ знеболити комплекс неповноцінності; по-друге, вони санкціоновані винятково Орґанізацією Об'єднаних Націй. Крім того, пропозиції України з використання своїх збройних сил будь-де мотивуються не партнерсько-союзницькими зобов'язаннями, себто, ЧЕСТЮ – в розумінні міжнародного співтовариства, а тривіально – грошима, які йдуть на оплату українського внеску в щорічний бюджет ООН.

1 Йдеться про те, що відповіді давались, як правило, на запитання “Проти кого, проти чого спрямована політика Києва?“, а запитання “За що, за які напрямки виступає Україна?“ повисали в повітрі.

1 СРСР міг продовжувати ефективно (головним чином з точки зору експансіонізму) функціонувати за умов відокремлення Прибалтики, Середньої Азії та Закавказзя. Але СРСР не має жодних шансів повернутись до масштабного поширення впливів за умови існування повноцінної Української державності.

1 Чиста дошка (лат.).

1 Первородний гріх (лат.).

1 “Лінією можливого“ політолоґія окреслює якісно вищий інтеґрально-цивілізаційний рівень, досягнення успіхів у ключових параметрах матеріальної та духовної сфер життєдіяльності.

2 Див.: Марчук Євген. Україна – Росія – НАТО: позиція динамічної рівноваги // День.– 18 квітня 1997 року.

1 Дух часу (нім.).

1 Ідеолоґія, що намагається окреслити спільні інтереси держави, її форму й структуру як надкласової інституції, на яку покладена місія гармонізувати інтереси всіх верств суспільства, може існувати як результат угоди (це, зокрема, передбачено Конституцією України).

1 Податки на прибуток у Швеції настільки високі, що останнім часом орґани статистики цієї країни констатують “втечу капіталу“ до держав з більш ліберальним податковим законодавством – у Великобританію, Іспанію, країни Бенілюксу та ін.

2 Суспільну свідомість більшість дослідників визначає як єдність ідеолоґії та соціальної психолоґії.

1 Така економія покликана полегшити бюджетний прес в Україні, оскільки держбюджет прийнято з великим дефіцитом: прибутки – 2391 трильйонів карбованців, видатки – 2853, дефіцит – 462, або ж 6,2% ВНП.

1 Поняття “м'які“ конфлікти доволі умовне й споглядальне. Воно вживається для розмежування з іншими видами конфліктів.

1 Найбільш рельєфно проблему “третього шляху“ з різних позицій окреслили: а) як прихильник – Гельвановский М.Россия на пути к нормальной хозяйственной системе // Общественные науки и современность.– М., 1993.– No 5.– С. 102–110; б) як противник – Евстигнеев Р. К модели национальной экономии ограниченного рынка? // Там же.– С. 110–112.

1 Заради об'єктивності зауважимо, що Київ і близькі до нього за етнічним складом, звичаями й побутом терени все-таки мали писемні відповідники усної праукраїнської мови. Алфавіт, який іменувався буквицею чи глаголицею, існував на землях Київської Русі ще до Різдва Христового. За іронією історичної долі, котра для України набула в кінцевому висліді рис драматично-траґічних, болгарський просвітитель Кирил у 860 році в Херсонесі (теперішньому Севастополі) взяв за основу конструювання загальнослов'янської писемності саме алфавіт антських племенних союзів. Він підрихтував буквицю під вимоги грецьких канонів (оскільки Святе Письмо збирався перекласти якраз з грецької), здобрив десятком-півтора південнослов'янських фонем і запропонував слов'янському світу як своєрідне “есперанто“.

1 Хоча церковнослов'янську мову (а, радше, алфавіт) ще деколи називають “староболгарською мовою“, однак подібні дефініції щонайменше науково некоректні. Дійсно, знаково-символічна система кирилиці найповніше (найадекватніше) віддзеркалила потреби писемного відтворення живої болгарської мови IХ століття, але вона мала також і цілий ряд інших функціональних завдань, що не могло не віддаляти її родинні зв'язки від мови Болгарського царства часів правління царя (за іншими історичними джерелами, хана) Бориса чи його наступника Симеона.

2 Болгари з початку прийняття християнства не визнавали духовного авторитету Константинополя. Так, вже через два роки після навертання у християнство візантійського зразка, в 864 році, болгарський цар (за іншими джерелами, хан) Борис розриває обов'язок вірності вселенському патріарху й переходить на бік папського престолу. В 870 році він повертається в лоно патріархату. Одначе син Бориса Симеон згодом не тільки заперечує авторитет Константинополя, а й веде з ним дві виснажливі війни 894–896 і 913–927 років. Так і не оволодівши Константинополем, Симеон присвоює собі в 925 році імператорський титул і призначає власного патріарха.

1 Якщо фінікійський алфавіт давав символічне позначення лише приголосним звукам, то греки передали на письмі й голосні звуки, суттєво поглибивши можливості адекватного відтворення живої мови письмово.

1 Батьків не вибирають. Більше того, часто-густо діти приречені нести хрест батьків, віддавати їхні борги, спокутувати їхні гріхи. Але як би там не було, а маємо – за висловом першого Президента України – те, що маємо... Гра Її Величності Історії відбувається воістину за будь-якої погоди і ніколи не переграється. Однак для того Людиній дається Життя, аби скориґувати Історію. Що ж до православних церков в Україні, то вони могли б зробити набагато більше як для поширення української мови серед віруючих, так і для самоусвідомлення величної окремішності й цивілізаційної самодостатності українського народу, який тисячу років тому був для всієї Східної Європи еталоном світобачення й життєствердження.

1 Дехто з дослідників зловживає терміном самоздійснення. Це вимагає додаткових тлумачень. По-перше, будь-яке здійснення детерміноване багатьма факторами, тенденціями, дотичними й т. п. Тому, за великим рахунком, самоздійснення не існує в принципі. Конкретні випадки здійснення відрізняються один від одного головним чином мірою несамостійності здійснення, тобто кількістю параметрів і їх абсолютними величинами, якими дане здійснення опосередковане. І в цьому сенсі вживання терміну “самоздійснення“ виправдане тоді, коли зовнішні фактори впливу лише незначною мірою детермінують процес здійснення. По-друге, оскільки в даному випадку йдеться про підневільні народи, то, зрозуміло, вживати термін “самоздійснення“ було б ознакою цілковитої розбіжності зі здоровим глуздом.

1 На час написання статті Донцова Канада перебувала у фактичній колоніальній залежності від Англії.

1 Доктрина долі (історичної, і не тільки), прихильниками якої ми є, не має нічого спільного з фаталізмом, приреченістю чи декадансом. На наше тверде переконання, індивідуальна чи колективна самість, сутнісні атрибути менталітету й характеру, властивості душі та вольового опертя зовнішньому перебігу подій маютьвирішальне значення у формуванні долі. Зрозуміло, якщо наведені вище параметри з якихось причин нівелюються чи самоусуваються від формування загальної картини власної долі, функції розпорядника переходять до незбагненного фатуму. Приклад України є показовою ілюстрацією якраз останнього варіанту.

1 Для підтвердження правдоподібності цієї тези існує достатня кількість історичних аналоґій. Так, у 1547 році московський князь Іван Ґрозний перейменував Велике князівство Московське в Русь. Однак пріоритети новоутвореної держави (точніше, держави з новою назвою) не мали нічого спільного з утвердженням світоглядно-орієнтаційних домінант колишньої Русі-України.

1 Найповніше цей синдром охарактеризований напрямом досліджень американської психоаналітики під назвою “Escape from Reality“.

1 Дух (фр.).

1 Нещодавно Конґрес США прийняв закон, згідно з яким еміґранти в США не зможуть отримувати пенсію, якщо не складуть іспит на знання англійської мови.

1 Два Стародубські полки, як відомо, входили до складу гетьманської гвардії

2 Під кінець 1996 року слова для російського гімну все-таки відшукалися. Щоправда, на 1997 рік залишається проблема музичного оформлення.

1 За власною спонукою (лат.).

2 У Німеччині цей вислів вживається для зневажливої характеристики музичних творів, автори яких виявляють віртуозне виконання технічних елементів композиції, але в творчому розумінні нічого ориґінального не демонструють.

1 Акциденція – філософський термін, що означає випадкове, неістотне, плинне.

1 Ісаєвич Ярослав. Минуле, сучасне і майбутнє народу: проблема спадкоємності української культури в творчості Шевченка // Записки Наукового Товариства імені Тараса Шевченка.– Львів, 1990.– Т. CCXXI.– C. 47.

2 Цит. за: Вечірній Київ. 31 січня 1996 р.

3 Ковтун Володимир. Історія Народного Руху України.– К., 1995.– С. 87 .

4 Цит. за: Маланюк Євген. Книга спостережень.– К., 1995.– С. 18.

5 Цит. за: Маланюк Євген. Книга спостережень.– К., 1995.– С. 19.

6 Шевельов Юрій // Час.– 10 серпня 1996 р.

7 Гегель Г. В. Ф. Енциклопедія філософських наук // Цит. за: Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т.– К., 1994.– Т. 2.– С. 73.

8 Гегель Г. В. Ф. Философия права.– М., 1990.– С. 13.

9 Гегель Г. В. Ф. Логика // Энциклопедия философских наук: В 6 т.– М., 1974.– Т. 1.– С. 89.

10 Гегель Г. В. Ф. Наука логики: В 2 т.– М., 1971.– Т. 2.– С. 171.

11 Гегель Г. В. Ф. Философия религии: В 2 т.– М., 1977.– Т. 2.– С. 332–333.

12 Штюдеманн Дітмар // Московские новости.– No 78. 12–19 ноября 1995 г.

13 Ницше Фридрих. Воля к власти // Сумерки богов.– М., 1989.– С. 351.

14 Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т.– К., 1994.– Т. 2.– С. 430.

15 Донцов Дмитро. Дух нашої давнини.– Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження“, 1991.– С. 50.

16 Див.: Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія.– К., 1996.– С. 16.

17 Ґреф Ришард. “Так, Отче“ щодня з Богом.– Торонто, 1977.– С. 38–39.

18 Цит. за: Ґреф Ришард. “Так, Отче“ щодня з Богом.– Торонто, 1977.– С. 16.

19 Маланюк Євген. Книга спостережень.– К., 1995.– С. 109.

20 Цит. за: Україна молода.– 16 серпня 1996 р.

21 Цит. за: Оршан Ярослав. Розвиток української політичної думки за сто літ // Ідея в наступі.– Лондон, 1938.– С. 46.

22 Цит. за: Ковтун Володимир. Історія Народного Руху України.– К., 1995.– С. 138.

23 Цит. за: Ковтун Володимир. Історія Народного Руху України.– К., 1995.– С. 138.

24 Цит. за: Потульницький В. А. Історія української політолоґії.– К., 1992.– С. 103.

25 Липинський В'ячеслав. Народи поневолені і народи недержавні // Політика.– Львів, 1925.– Ч. 1.– С. 4.

26 Липинський В'ячеслав. Листи до братів-хліборобів–. Берлін, 1926.– С. 387.

27 Донцов Дмитро. Росія чи Європа?– К., 1992.– С. 20.

28 Маланюк Євген. Книга спостережень.– К., 1995.– С. 66.

29 Ортеґа-і-Ґасет Хосе. Бунт мас // Вибрані твори.– К., 1994.– С. 125.

30 Цит. за: Шморгун Олександр. Україна: шлях відродження.– К., 1994.– С. 189–190.

31 Цит. за: Ортеґа-і-Ґасет Хосе. Бунт мас // Вибрані твори.– К., 1994.– С. 127.

32 Трубецкой С. Н. Основание идеализма // Собр. соч.: В 3 т.– С.-Пб., 1898.– Т. 2.– С. 202.

33 Булгаков С. Н. Философия хозяйства.– М., 1990.– С. 109.

34 Гегель Г. В. Ф. Философия религии: В 2 т.– М., 1977.– Т. 2.– С. 176–177.

35 Mac-Іver R. M. The rampant we guard.– N.-Y., 1950. P. 84.

36 Hullen J. Eutfremdung und Versohnung als Grundstruktur der Anthropologie.– Freiburg; Mьnchen, 1982.– S. 17.

37 Fromm E. Personal philosophy. Perspectives on living.– N.-Y., 1976.– P. 425.

38 Ницше Фридрих. Отношение шопенгауэровской философии к возможной немецкой культуре // Философия в трагическую эпоху.– М., 1994.– С. 188.

39 Мала енциклопедія етнодержавознавства.– К., 1996.– С. 512.

40 Weber M. Gesammelte Aufsaetze zur Wissenschaftslehre.– Berlin, 1922.– S. 404.

41 Див.: Михальченко Н. И. Марксистская политическая идеология (in natura).– К., 1991.– С. 265.

42 Grossman R. H. S. Plato To-Day.– London, 1937. P. 71.

43 Mill J. St. On Liberty: The bobbs merrill company. N.-Y., 1956.– P. 13.

44 Ницше Фридрих. Странник и его тень.– М., 1994.– С. 389.

45 Швейцер Альбер. Благоговение перед жизнью.– М., 1992.– С. 73.

46 Bell D. The cultural contradictions of capitalism.– N.-Y., 1976.– P. 146.

47 Berger P. Facing up to modernity: Excursions in society, politics and religion.– N.-Y., 1977.– P. 77.

48 Швейцер Альбер. Благоговение перед жизнью.– М., 1992.– С. 48.

49 Jaspers R. Vom Ursprung und Ziel der Geschichte.– Zьrich, 1949.– S. 9.

50 Фрейд Зигмунд. Будущность одной иллюзии // Сумерки богов.– М., 1989.– С. 102.

51 Fromm E. Man for Himself.– N.-Y., 1947.– P. 49.

52 Ibid.

53 Старосольський Володимир. Теорія нації.– Відень, 1922.– С. 89.

54 Українка Леся // Поступ.– No 20, 1992.

55 Сенека // Антология мировой философии: В 6 т.– М., 1969.– Т. 1.– Ч. 1.– С. 506.

56 Фромм Эрих. Психоанализ и религия // Сумерки богов.– М., 1989.– С. 181.

57 Туманов С. В. Общественний идеал: диалектика развития.– М., 1986.

58 Ковальчук Н. Д., Руденко К. Ф. Целеполагание и идеал в процессуальной природе научного предвидения // Философские науки.– М., 1984.– No 3.– С. 142.

59 Солдатенко В. Ф. // Українська ідея. Перші речники.– К., 1994.– С. 3.

60 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд.– Т. 42.– С. 157.

61 Фрейд Зигмунд. Будущность одной иллюзии // Сумерки богов.– М., 1989.– С. 102.

62 Berger P., Berger Br., Keller H. The homeless mind: Modernization and consciousness.– N.-Y., 1974.– P. 87.

63 Berger P. Facing up to modernity.– N.-Y., 1977.– P. 135.

64 Томашівський С. Траґедія Драгоманова // Політика.– Львів, 1925.– Ч. 1.– С. 7.

65 Субтельний Орест. Україна. Історія.– К., 1992.– С. 91.

66 Павличко Дмитро. Раби // Літературна Україна. 17.01.91.

67 Маркузе Герберт. Одномерный человек.– М., 1994.– С. 290.

68 Ніцше Фрідріх. Жадання влади.– К., 1993.– С. 330.

69 Fromm E. Man for Himself.– N.-Y., 1947.– P. 49.

70 Клименко В. Россия: тупик в конце туннеля? // Общественные науки и современность.– М., 1995.– No 5.– С. 78.

71 Ковтун Володимир. Історія Народного Руху України.– К., 1995.– С. 8.

72 Див.: Бурдье П. Социология политики.– М., 1993; Женгра Ф.-П. Теория и смысл исследования // Социологические исследования.– М., 1995.– No 11; Самуельсон П. Економіка.– Львів, 1993. Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность.– М., 1992.

73 Див.: Козлова Н., Смирнова Н. Кризис классических методологий и современная познавательная ситуация // Социологические исследования.– М., 1995.– No 11.

74 Див.: Самуельсон П. Економіка.– Львів, 1993.– С. 15–19.

75 Див.: Ашин Г. К. Современные теории элиты: критический очерк.– М., 1985; Волкогонов Д. А. Триумф и трагедия: политический портрет И. В. Сталина: В 2 кн.– М., 1989; Дай Т. Р., Зиглер Л. Х. Демократия для элиты: введение в американскую политику.– М., 1984; Миллс Р. Властвующая элита.– М., 1959; Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991–95 гг.– К., 1996; Нарта М. Теория элит и политика: к критике элитаризма.– М., 1978; Фурман А. А. О чем мечтают канцлеры (ФРГ: политические портреты).– К., 1990.

76 Див.: Дайджест новин про Україну.– К., 1996.– No 25. 9 липня.

77 Див.: Поки сонце зійде, роса очі виїсть // Голос України.– 4 лютого 1994 року.

78 Див.: Меньшиков С. Меню для России: Беседа с лауреатом Нобелевской премии Я. Тинбергеном // Правда.– 3 ноября 1993 года.

79 Вирченко С., Швалб Ю. Организация и проведение гуманитарной социально-психологической экспертизы управленческих решений // Философская и социологическая мысль.– К., 1993.– No 9–10.– С. 132–159.

80 Див.: Политологический словарь.– К., 1991.– С. 178.

81 Корнієнко Н. Мінерально-сировинні ресурси України // Моніторинґ економіки України.– 1996.– No 5 (12), травень.

82 Див.: Рудич Ф. Через авторитаризм до демократичного суспільства // Віче.– К., 1996.– No 5.

83 Зиммель Г. Человек как враг // Социологический журнал.– М., 1994.– No 2.

84 Див.: Словник іншомовних слів.– К., 1974.– С. 548–549; Политологический словарь.– К., 1991.– С. 188.

85 Критичний аналіз такої практики та аналіз сучасної ситуації в СНД міститься в багатьох працях: Науменко В., Панасюк Б. Впровадження методів проґнозування і планування в умовах ринкової економіки.– К., 1995;Кузьминов Я. Теоретическая экономическая культура в современной России // Общественные науки и современность.– М., 1993.– No 5; Гельвановский М. Россия на пути к нормальной хозяйственной системе // Общественные науки и современность.– М., 1993.– No 5; Тош О. Реформи чи імпровізації на ринкову тему? // Віче.– К., 1993.– No 8; Бородюк В. Експерименти в суспільстві // Віче.– К., 1994.– No 12; Швайка М. Коли не приватизація, то “тінізація“ // Віче.– К., 1994.– No 12; Михальченко М. Україна-1996. Час соціальних бурь і потрясінь // Віче.– К., 1995.– No 10; Оганян Г. Держава – господар чи нічний сторож // Віче.– К., 1993.– No 3;Красильщиков В. Ориентиры грядущего? Постиндустриальное общество и парадоксы истории // Общественные науки и современность.– М., 1993.– No 2; Попов Г. Июль девяносто шестого // Аргументы и факты.– М.,1996.– No 32; Рывкина Р. Влияние новой правящей элиты на ход и результаты экономических реформ // Социологические исследования.– М., 1995.– No 11; Гайдуцький П. Як нам вдосконалити АПК // Віче.– К., 1996.– No 5 та інші.

86 Литературная газета.– М., 1990. 26 сентября.

87 Фукуяма Ф. Конец истории? // Страна и мир.– Мюнхен, 1990. Февраль.– С. 89.

88 Див. праці: Д. Видрина, Є. Головахи, В. Кременя, В. Литвина, М. Михальченка, М. Слюсаревського, В. Черняка, В. Якушика та інших.

89 Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности.– М., 1994.– С. 186.

90 Тойнби А. Дж. Постижение истории.– М., 1991.– С. 393.

91 Франк Семен. De profundius // Вехи.– М., 1991.– С. 496.

92 Франко Іван. Україна IRREDENTA // Вивід прав України.– Львів., 1991.– С. 47.

93 Кульчицький Олександр // День.– 12.11.1996.

94 Цит. за: Червак Богдан. Наперед українці.– К., 1994.– С. 9.

95 Ніцше Фрідріх. Так казав Заратустра.– К., 1993.– С. 87.

96 Костомаров Микола. Книги битія українського народу.– Аугсбург, 1947.– С. 24.

97 Міяковський Володимир. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка.– Львів, 1990.– Т. ССХХI.– С. 75–76.

98 Гегель Г. В. Ф. Енциклопедія філософських наук // Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т.– К., 1994.– Т. 2.– С. 72.

99 Freyer A. Pallas Athene. // Kolnai A. The War against the West.– London, 1938.– P. 418.

100 Донцов Дмитро. Дух нашої давнини.– Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження“, 1991.– С. 53–54.

101 Донцов Дмитро. Дух нашої давнини.– Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження“, 1991.– С. 16.

102 Донцов Дмитро. Дух нашої давнини.– Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження“, 1991.– С. 119–120.

103 Франко Іван. Зібр. творів. У 50 т.– К., 1982.– Т. 46. Кн. 2.– С. 313–314.

104 Бычков В. В. Малая история византийской эстетики.– К., 1991.– С. 6–7.

105 Шевченко Ігор. Релігійні місії очима Візантії. // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка.– Львів, 1991.– Т. ССХХII.– С. 19.

106 Шевченко Ігор. Релігійні місії очима Візантії. // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка.– Львів, 1991.– Т. ССХХII.– С. 12.

107 Тойнби А. Дж. Постижение истории.– М., 1991.– С. 662.

108 Ніцше Фрідріх. Так казав Заратустра.– К., 1993.– С. 11.

109 Цит. за: Голос України.– 19 серпня 1995 року.

110 День.– 25 березня 1997 року.

111 Швейцер Альбер. Благоговение перед жизнью.– М., 1992.– С. 83.

112 Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т.– К., 1994.– Т. 2.– С. 302.

113 Ортеґа-і-Ґасет Хосе. Бунт мас // Вибрані твори.– К., 1994.– С. 39.