РОКСОЛЯНА - ОСИП НАЗАРУК

ОСИП НАЗАРУК

РОКСОЛЯНА - ОСИП НАЗАРУК

I. СТРАШНЕ ВЕСIЛЛЯ

Не знаєш ранком, Що буде вечерком. Народна приповiдка

Було то в гарячий лiтнiй вечiр 1518 р. Золота велика звiзда дня помалу заходила в найбiльший став Подiлля, що в блискучiм озерi свiтла лагiдно шелестiв м'ягкими хвилями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на своїм м'ягкiм пурпуровiм ложi. За ставом виднiли темнi окопи й бiлi стiни Рогатина та спокiйна лента тихої рiчки Липи. В такий час iз-за синьої смуги лiсу показалися чотири вози на порошнiм шляху, що провадив зi Львова до Рогатина. На них їхали весiльнi гостi. То старий Дропан, львiвський купець, їхав з сiм'єю в Рогатин женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лiсовського - пароха при церквi св. Духа, на передмiстю Рогатина. Молодий Стефан Дропан, що вже вiд двох лiт любився в Настунi Лiсовськiй, не пам'ятався з весiльної радостi. Вiн бiльшу часть дороги йшов попри вози, хоч з нього смiялися, що й так скорше не буде на мiсцi. - Не спiшися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком,- говорив йому батько, що вже переняв цю улюблену приповiдку вiд свого свата, батька Настунi, який часом приїздив до свого брата, що був священиком при церквi св. Юра у Львовi. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби свобiднiше вiддаватися своїм мрiям про щастя. I не бачив i не чув нiчого, прiч своєї дiвчини коло себе, хоч її не було тут. Не бачив нi синявої шати шалвiй, нi смiлок у тiнистих мiсцях лiсiв, якi переїздили, не бачив золотистої iмли берiз, нi пахучої м'яти, нi гнучкого ломиносу, нi яглицi, нi жовто-червоної дiвини, нi холодку, нi копитника-стародуба, хоч iшов по них. - Йому тепер цвiте папороть... - говорили про нього весiльнi гостi, прихильно смiючись. А в його серцi цвiла й пахла любов. Вiн раз у раз згадував, як вона починалася i як перший раз побачив Настуню на подвiр'ю церкви св. Юра у Львовi. Вiдтодi життя було для нього одною смугою свiтла, запаху й музики. I боротьби. Батько не дуже був за цим, щоб вiн женився з попадянкою. Мав для нього на примiтi багату дочку свого спiльника в торговлi. А й сiм'я Настунi, яка належала до старих священичих родiв, дивилася нерадо на її подружжя з сином “крамаря“. Подобалося їй його багатство. Вiдпихало те, що вiн “крамар“. Але, кiнець кiнцiв, якось погодилися. Як же далеко було молодому Стефановi до мiста, що вже виднiло перед ним, i до невеличкого дому на березi тихої Липи бiля церковцi св. Духа.

* * *

А там ждали на них, бо все було приготоване до весiлля. Весiльнi гостi з'їхалися вже, й гамiрно було вiд молодi i старших. Брат хазяїна о. Iоан Лiсовський найдовше опирався подружжю Настунi зi Стефаном. Бо мiж церквою св. Юра й сiм'єю Дропанiв провадився довгий судовий спiр за якийсь грунт, i о. Iоан недобре думав про старого Дропана. Та й тепер виїхав скорше зi Львова, щоб не їхати разом з “безбожним крамарем“, котрий провадив судовi спори з домом Божим. I, крiм того, урядив ще одну демонстрацiю,- вiн хотiв бути на вiнчанню своєї братаницi. Але не хотiв, щоб старий Дропан мiг чванитися, що вiн, о. Iоан, приїхав нарочно на те весiлля! Для того вишукав собi якiсь церковнi дiла у львiвського владики до Кам'янця на Подiллi, щоб тiльки буцiмто по дорозi бути на весiллю братаницi. Це розголосив iще у Львовi. Тепер сидiв зi своїм братом i з iгуменом недалекого василiянського монастиря в Чернчу, о. Теодозiєм, в садку бiля парохiяльного дому, при деревлянiм столику, в тiнi лип. Перед ними стояли три глинянi горнятка, глечик кислого молока, хлiб i масло. - Їж i оповiдай, що нового,- говорив до нього о. Лука. - Вiд чого тут починати? - журився о. Iоан. - Вiд справи нашої церкви,- сказав поважно iгумен Теодозiй. - Авжеж,- вiдповiв о. Iоан. Хвилину подумав, взяв шматок житнього хлiба, насмарував маслом i, поклавши його знов на деревляну тарiлку, почав: - Нашу святу церкву дорешти розорили и одолiли латинськi гiєрархи та й панують над нею. А нашi крамарi ще й собi шарпають її,не стерпiв, щоб не додати: - I врата адовi не одолiють її,- замiтив побожно iгумен Теодозiй. - Так, так,- вiдповiв о. Iоан.- Але щораз бiльше важко стає дихати. Гордiсть, лакiмство, нечистоту, обжирство й пиянство - всi без винятку грiхи головнi бачимо у чужих. А мимо того панують вони над нашою церквою. I Господь не виводить її з чужого ярма!.. Львiвський священик гiрко усмiхнувся. На се сказав о. Теодозiй: - Бо й ми не без грiхiв. Особенно нищить нас оден головний грiх. Це лiнивство. Iз-за нього ми так покутуємо. Бував я в свiтi, мiж чужими людьми, бував у Єрусалимi, i в Антiохiї, й на Святiй горi Афонськiй. Але нiде не бачив, щоб iншi люде так мало прикладалися до книг, як нашi. I тому вони не умiють боронити своєї церкви перед нападами ворогiв! - Ти все своє, отче iгумене,- замiтив о. Лука.- А я тобi не раз казав i тепер кажу, що воно троха так, а троха iнакше. Бо де тих книг взяти? I за що купити? Га? За що?! А ще до того жонатому священиковi в нинiшних дорогих часах! Церковнi землi загарбали старости й ксєндзи. Татарськi напади дихати не дають. I нiхто ними не журиться! Якось сього року ще не було їх тут. Але слухи про них уже йдуть. Селянин зубожiв i раз у раз дальше убожiє. Мiщанство теж, бо шляхта бере торговлю в свої руки, хоч кричить, що це їй “не до гонору“. А наших священикiв вже тут i там навiть на панщину гонять! I де їм голова до книг?! Настала прикра мовчанка. Отець Iоан, що мав їхати до Кам'янця, занепокоївся на вiстку, що є вже слухи про небезпеку. Але подумав, що брат як знає щось бiльше про се. то скаже йому перед вiд'їздом. А о. Лука вiдiтхнув i говорив дальше: - От возьмiть на приклад мене! Кажуть, що вiддаю дочку за багача. Але голої її не можу вiддати. А кiлько мене коштує це весiлля? Оден локоть атласу 20 грошей, а фаландашу 35. I в що її одягти? I за що? Знов помовчав i тягнув, бо перед братом i своїм приятелем iгуменом не мав таємниць: - А що коштує весiлля! Навiть така дурна щука коштує 2 грошi, короп ще бiльше, гарнець вина 40 грошей, фунт шафрану 70, камiнь цукру 150, а камiнь перцю ЗОО! А де байберка, а брокатовi кафтани, а кiндяк, а чинкатори? Бо й я та й моя жiнка мусимо якось завтра виглядати бодай попри людей! Ви, отче iгумене, масте одну реверенду й не турбуєтеся тим всiм! - Ти щось, як крамар, розговорився,- замiтив брат.Аж так скоро вiдбилося на тобi нове посвоячення? - Вибачайте,- сказав о. Лука.- Але якби вам так уже вiд мiсяця жiнка про нiщо iнше не говорила, як про потрiбнi їй адамашки й фаландашi, то й ви так сим накипiли б, що мусiли б перед кимсь пожалiтися! - От, дякуй Богу, що одну дочку маєш, та й тої позбудешся завтра,- сказав брат. - Таж дякую,- вiдповiв о. Лука.- Але чого ти так завзято хотiв її випхати за якогось убогого чоловiка? Щоби клепала бiду, як клепле її батько? Га? На те сказав iгумен: - Гнiвайтеся або як собi хочете, а я вам правду скажу! Не будь у нас родин - i журби за весiлля, та придане, та фаландашi, та й байберки, та всю ту мiрську сусту,- то й боротьбу з латинством ми видержали б! А земленьки наша церква ще вiд князiв наших i народу має стiльки, що будуть ще сотки лiт брати - i вистарчить для нас! Тут не в сiм дiло, а в тiм, що ми до боротьби з латинством не маємо тої зброї, котру мае воно! Правду кажу, як все, але ви її не хочете бачити! Тут iгумен звернувся до хазяїна дому i з жалем сказав: - Нехай Бог дасть щастя дитинi твоїй на тiм шляху, на який вони ступає. Але чи не бiльше богоугодне дiло зробила б вона, якби так пiшла в монахинi? Ой придалася б та дитина нашiй гоненiй церквi. Бо мае великий розум. Та ви даєте її тому, котрого не любите! Мало маємо ми монахинь зi священичих родiв наших та з панських. А у ляхiв навiть магнати за честь собi мають, коли з їх роду в монастир пiде панна. Ось чим вони нас побивають! I тому народ їх так шанує їх костел, бо пошану вiд верхiв до костела бачить. А ми до сладостей мiрських, як мухи до патоки, липнемо! Та й така нас i доля в тих сладостях жде. В гiркiсть обертається сладiсть мiрська. Порохнявiє сила наша, i миршавiє наш нарiд, а поратунку нiзвiдки! Ситуацiя зробилася страшно прикра. Але iгумен не звертав на се найменшої уваги i говорив дальше: - Давав той народ на церкву нашу, дає i буде давати! Але рiдко це трафиться, щоб було кому правити тим, що вiн дає! I народ се бачить, бо ще зовсiм не ослiп. Та й не тiльки наш народ бачить, але й сусiди бачать се. Та й беруть, що хочуть. Бо як не брати? Звалювати всю вину на ворогiв - се пуста пiсонька. Бо правдою єсть, що i вони були б у нашiй церквi, якби ми самi та iнакше дбали за неї. Ось де правда! I не минути нам Божої кари за те, що правду закриваємо! Нiхто не мине тої кари. Прийде, бо ми її взиваємо не вiднинi! Брат о. Луки вже отвирав уста, щоб вiдповiсти. Але перед ворiтьми заскрипiли вози Дропана, й весiльне товариство почало вискакувати з них i прямувати в сад.

* * *

Дерева в саду немов занялися червенню, й немов червоний пожар обняв сад i церковцю св. Духа, що й досi стоїть на тiм самiм мiсцi, i парохiяльний дiм при нiй, i тиху ленту Липи, i великий став, i лани золотої зрiлої пшеницi, що усмiхалася до неба синiми квiтами волошки й немов очiкувала на серп. Всi присутнi подивилися неспокiйно на небо, лякаючись заграви. Але вона горiла на заходi. В кривавiм блеску конаючого дня надходив молодий Стефан Дропан зi своїм щастям у душi. Вiн очима живо шукав своєї Настунi. Знайшов її в садку, в товариствi двох подруг, дуже зацiкавлену розмовою про щось. - Над чим так радите? - запитав весело, пiдбiгаючи до своєї судженої. - Не скажемо! - вiдповiла за неї її подруга Iрина. - Не можемо сказати, - поправила її Настуня. - Завтра довiдаєтесь! - докинула друга дiвчина. - Та скажiть, скажiть,- просив м'ягким голосом Стефан. Дiвчата давалися просити. Нарештi Настуня, переглянувшись очима зi своїми подругами, втаємничила Стефана: Iрина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вiнчанням виворожила їй будучнiсть! - Тiльки батьковi про це нi словечка, бо дуже гнiвалися б! - сказала Настуня. Стефан прирiк мовчати.

* * *

Старий Дропан i його жена привiталися по звичаю з панотцями, й вiн вiдразу почав: - Господи! Як же здирали нас по дорозi! Всего десять миль уїхали ми, а платили i мостове, i гробельне, i перевозове, i пашне, i ярмарочне, i торгове, i помiрне, i штукове, i вiд повних возiв, i вiд порожнiх, i на обидвi руки, i на одну! Драча й лупежество такi, що й пiд турком не гiрше! - Хто їде на весiлля, той не торгує,- не стерпiв о. Iоан, щоб не вколоти старого Дропана. Але той не був з тих, що наставляють i другу ланиту. З мiсця вiдтявся: - Не знати, панотче, що бiльше богоугодне: чи по дорозi на весiлля робити дiло, яке трапиться, чи їхати за дiлом i по дорозi вступати на весiлля... Поважна жена старого Дропана подивилася на нього з закидом, о. Лука усмiхнувся, о. Iоан не вiдповiв нiчого. Старших весiльних гостей запросив о. Лука вiдiтхнути поки що в садку. А молодшi щезли. Найскорше щез Стефан Дропан. Пiшов шукати за Настунею i привiтатися з її матiр'ю. Отець Лука вийшов до коней не тiльки як хазяїн, але й як знавець. В гарного коня любив вдивлятися як в образ. А розумiвся на конях так, що тiльки оком кинув, i вже знав їм вартiсть i цiну. Молодий Стефан знайшов Настуню в крузi подруг, котрi товпилися на другiм кiнцi подвiр'я бiля молодої циганки, що хотiла ворожити молодiй. Якась тiтка Настунi горячо противилася тому, кажучи, що перед самим есiллям не годиться. А Настуня весело напиралася, кажучи раз у раз: - Тiточко! Адже Бозя могутнiша вiд ворожки! - Так, так! - пiдтягали за нею її подруги, а найбiльше її приятелька Iрина.- Що Бозя дадуть, те й буде! Стефан сягнув у карман i знебачки сипнув на ворожку жменю дрiбних грошей. Се рiшило справу. Настуня кинулася радiсно до нього i взяла його за руку. А ворожка, що зараз визбирала часть грошей, вхопила її за лiву руку й почала вдивлятися в неї. Тiтка вже не противилася, в напруженню очiкуючи. Ламаною бесiдою почала циганка говорити, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настунi: - Твоя чоловiк багата, ах, яка багата. Дуже багата!.. - Ото виворожила! - сказала одна з подруг. - Та все ми всi знаємо! - докинула друга i глянула на Стефана. Вiн спустив очi й увесь запаленiв. А ворожка говорила дальше: - В перлах i фарарах ходити будеш... Ї адамашки пiд ногами будеш, а горючий камiнь у волоссю твоїм, а бiленькi шовки на нiженьках твоїх, а червона кровця на рученьках твоїх... Ладан i кубеба у кiмнатах твоїх... А їсти будеш дорогий цинамон, а пити будеш солодкi сорбети... А мати будеш двох синiв, як Ева... i два весiлля, а одного мужа!.. - Ха-ха-ха! - засмiялися подруги. - Тiточко, тiточко! Аж два весiлля i одного мужа! Як же се? Тiтка Катерина вiдповiла: “От верзе!“ Пiдняла праву руку над молодятами й поважно перехрестила їх. Стефан весь час журився тим, вiдкiля вiн возьме аж таких багатств. Циганка вдивлялася досi спокiйно й немов з насолодою в бiленьку рученьку Настунi. Нараз, немов збентежена смiхом дiвчат, що перервали їй ворожiння, дуже споважнiла й iнакшим, суворiшим тоном голосила свою ворожбу: - Далека дорога без мостiв, без шляхiв... По чорнобиллю, по твердiм корiнню... де цвiтуть шалвiї i божiї ручки... де сон-трава синiє... де горить горицвiт... де повзе дур-зiлля й перекотиполе... перекотипол-ле... перекотипол-л-ле!.. Урвала, немов в екстазi, захлистуючись, як вiд води, i кинулася на землю збирати решту розсипаних грошей. Потiм глянула глибоко в очi молодiй i, навiть не звернувши уваги на Стефана, поспiшно вiдiйшла. Оглянулася ще кiлька разiв за Настунею i зникла за ворiтьми. Всiм, що остали, зробилося по її вiдходi якось нiяково. Стара тiтка Катерина заговорила: - То, дiти, все так ворожать дiвчатам перед вiнчанням, що буде багата, дуже багата, що поїде в дорогу, далеку дорогу, що матиме синiв, що буде їй i весело, i сумно, от як у життю буває. Настуня на те усмiхнулася й заспiвала: Он втоптана дорiженька, Посипана маком! Та чи гаразд менi буде За тим одинаком?... I незначно притулилася до Стефана. Її веселiсть удiлилася й йому. Вiн заяснiв на обличчi й вiдповiв їй веселим тоном:

Ой втоптана дорiженька Горi мочарами! А хто її так втоптав, Любко, вечорами?..

— Ти, ти, ти! - сказала приязно Настуня й повела його до матерi. За ними барвистою струєю ринула молодь в кiмнати, бо надходила нiч.

* * *

А мала се бути остання нiч Настунi в її рiднiм домi i - одна з останнiх на рiднiй землi. Вона немов прочувала се. I якось докладно оглядала свою скромну, дiвочу кiмнатку, одиноке вiкно котрої виходило на луг над Липою. Переглянула ще раз свiй слюбний одяг i свої рiчi, якi мала забрати до Львова. Деякi вiдкладала, щоб забрати їх при слiдуючiм побутi в Рогатинi. Мiж вiдлеженими рiчами були й двi повiстi, якi перечитала найменше двадцять разiв: “Повесть о Китоврась“ i “Повiсть дивна о царi Соломонi“. Заснула пiзно i тiльки пiвсном. I снилось їй, як хтось спiвав уривки весiльних пiсень:

Благослови, Боженьку Першу дороженьку! Ми йдемо на барвiнок, Настуненцi на вiнок... Зiленька насадила Тонкого, високого, Листоньку широкого...

Хоч Настя була веселої вдачi, але ся переломова хвиля в її життю настроювала її так поважно, що встала як у памороцi. Якась неозначена дрож розкошi й страху, дивної боязнi перед чимсь невiдомим наповняла все її єство. Рух весiльних гостей ще збiльшував її неспокiй. Успокоїлася аж перед самим виходом з дому до церкви, коли вже була зовсiм одягнена до слюбу. Вiнчати молодят мав о. Iоан, стрик Настунi зi Львова. - Вже було з полудня, як вийшли з дому й попрямували до Церковцi св. Духа. В хвилi, коли Настуня з дружбами станула на першiм деревлянiм схiдцi церкви, сталося щось страшне. Що саме сталося, в першiй хвилi нiхто з учасникiв весiлля не здавав собi справи. Вони тiльки почули оподалiк крики. Уриванi, проразливi крики. Всi занепокоїлися й заметушилися. Та й почали iнстинктивно оглядатися за мiсцем укриття. Втiм скричав хтось: - Татаре йдуть! - Алла-гу! - залунали дикi крики вже в улицi i з бокiв. Весiллє вмить розлетiлося серед страшного переполоху. Кождий скакав, куди мiг. Хто в сад, хто мiж будинками, хто в шуварi недалекої рiчки Липи. Настуня вискочила з-мiж своїх дружбiв i хопилася свого судженого. Хвильку обоє стояли перед створеною й освiтленою церквою, мов задеревiлi. На хвильку пустилися йти в церкву, мов пiд опiку св. Духа. А потому вибiгли й пустилися бiгти в сад. Але вулиця була вже заповнена татарськими їздцями. Вони з диким криком перли наперед. Густi гриви й хвости їх негарних коней, “бакематiв“, досягали землi. Багато весiльних гостей було вже в їх руках - на арканах. На оболоню за садом теж видно було татар, що уганялися за поодинокими людьми то на конях, то пiшки. Рев худоби долiтав з цiлого передмiстя. Тут i там блимала пожежа. То татаре пiдпалювали виграбованi доми передмiсть Рогатина. Мiста ще не мали в руках. Там лагодилися до оборони. Чути було грання труб i биття в дзвони, мов на пожар. Пiд навалом жаху Настуня зiмлiла i в своїй бiлiй слюбнiй сукнi з вiнком на головi впала на порошнiй дорозi. А Стефан прикляк бiля неї... I свiт затьмився обоїм.


II. ОЙ БИТИМ ШЛЯХОМ КИЛИЇМСЬКИМ, ОЙ ДИКИМ ПОЛЕМ ОРДИНСЬКИМ...

Там в долинi огнi горять, Там та гаре полон дiлять... Один полон з жiночками, Другий полон з дiвочками... З народної пiснi

Настуня почула, як хлюпнули на неї студеної води. Пробудилася й вiдкрила очi. Хвилю не розумiла зовсiм, де вона та що з нею дiється. Над нею нахилилися двi постатi з чорними, скiсними очима, малими вусиками й вистаючими кiстками облич, в острих шапках, з луками за плечима, в чорних кожухах, вивернених вовною наверх. Грудь Настунi стиснув такий великий страх, що переходив аж у розпач. Якийсь дивний, пiвсвiдомий жах i неприємнiсть розливалися по всiм її тiлi i по очах, стискали гортанку, тамували вiддих. Перша її думка була, що вона в руках татар - татарська бранка i що тi пiвдикi постатi з жовтаво-темними обличчями можуть з нею зробити, що хочуть. Вiдвернула вiд них очi. Тепер побачила, що лежала на якiйсь левадi, недалеко лiска. А бiля неї лежало або куняло в отупiнню багато молодих жiнок i дiвчат. Мiж ними пiзнала кiлька знакомих мiщанських дiвчат. Своєї подруги Iрини з Рогатина не бачила. Оподалiк лежали й сидiли мужчини, пов'язанi мiцними мотузами й ременями. Вiдразу пiзнала мiж ними свого Стефана. Вiн вдивлявся в жiночий полон. Чула, що очима шукає її. Рiвночасно думала над тим, що сталося з її батьком i матiр'ю, з її подругами, з її весiллєм... Мала вражiннє, що воно розбилося, як скло. , Щезло, як сон. Рогатина теж не бачила. I вiн щез як сон. Що буде з нею? Ся думка загорiлася в її головцi, як пожар, що зривається на кришi дому разом з першими лучами нового дня. Татаре ходили помiж полоненими, порядкували їх, б'ючи тут i там батогами. Стони i крики наповняли воздух. Настуню успокоювало трохи те, що мала так багато товаришок i товаришiв недолi.

* * *

Вечерiло. Нiч затягалася нiжним серпанком таємничого смутку. В недалеких корчах заблимали м'ягким сяйвом свято-iванськi мушки-свiтляники. Вони свобiдно лiтали i свiтили. А десь далеко горiла пожежа. Татаре розпалили великi огнi. Видно, мусiли бути в бiльшiй силi й чулися безпечно. Свiдчив про се й численний полон, який зiбрали. В нiм було бiльше слюбних пар з дружками й дружбами. Саме тепер паювали їх. Настуня не розумiла, на чiм полягало се паюваннє. Бачила тiльки, що воно - припадкове. По небi почали блукати блуднi звiзди, метеори. Хвилями виглядали, як правдивий дощ. Вона весь час бажала собi одного: жити, жити, жити - за всяку цiну жити, хочби в бiдi й пониженню, в татарськiй неволi! Бо свiт був такий гарний, гарний! А вона була ще така молода, молода!.. Три роди свiтел що блимали на землi i на небi, надавали її першiй невольничiй ночi якоїсь таємничої краси. А грiзнi й дикi татарськi обличчя зi скiсними очима й острими шапками викликали грозу невiдомого їй, розкiшного жаху. В корчах чути було крики дiвчат i жiнок, над котрими знущалися дикуни. Уже тут зрозумiла Настя проклiн, який часом чула на базарi при сварцi перекупок: “А брала б ти слюб на Дикiм Полi ординськiм!..“ I пiзнала, що є щастя в нещастю: їй поки що не грозило таке знущання, бо татарськi ватажки звернули вже на неї увагу як на цiннiшу добичу й лишили її поки що в спокою.

* * *

Ранком зi сходом сонця рушив татарський табор разом з полоном у схiднiм напрямi. Полоненi мужчини йшли пов'язанi, а женщини тiльки пiд сильною сторожею. Хорих з переляку жiнок, якi не могли йти, повкидали в чорнi, обознi мажi i везли. Хорих мужчин убивали на мiсцi. Для того кождий навiть останками сил старався йти, поки мiг. Настуня йшла пiшки в гуртi молодих дiвчат. Йшла у своїм слюбнiм одязi. Тiльки вiночок загубила десь. Рання молитва до Бога успокоїла її. Якби не голод i сумнi личка товаришок, була б навiть весела. За плечима чула форкання коней татарської сторожi, котра час до часу заїздила iз бокiв та придивлялася дiвчатам. Притiм робила майже про кожду з них рiжнi голоснi уваги, яких Настуня не розумiла. Особливо докладно оглядала сторожа дiвочий полон, коли наближався до неї якийсь турок. Настуня мала мiж усiма товаришками недолi найспокiйнiше обличчя. Додумалася, що се надавало їй поваги навiть в очах дикої сторожi, яка, показуючи на неї ремiнними нагаями, повторяла часто слово: “Хуррем!“ Догадувалася, що слово “Хуррем“ значить: або спокiйна, або безжурна, або весела. Не знала тiльки, чи се по-татарськи, чи по-турецьки. I се було перше слово з мови грабiжних торговцiв живим товаром, яке запам'ятала собi.. Татаре досить часто ставали на коротенький час i злазили з коней, щоб дати їм вiдпочити й перекусити. В той спосiб причiкували також на стада награбованої худоби й отари овець, щоб табор не розтягався занадто. Тодi вiдпочивали й полоненi.

* * *

Коло полудня, коли спека була вже велика, татаре зробили довший попас. Приготовлялися до обiду. Настуня була дуже цiкава, як виглядатиме перший татарський обiд. Вже по приготуваннях бачила, що мужеський полон не дiстане їсти, тiльки жiночий. Дуже хотiла покормити свого Стефана, але не бачила на те способу. А татаре розкладали свої казани й розпалювали огнi. Виймали з возiв награбовану муку й мiшали її з кiнською кров'ю, як на ковбасу, та кидали валки з тої мiшанини в кипучу воду. Показували бранкам, як се робиться, i кiльканадцять з них заставили до роботи. Вибирали, смiючись, “молодих“, у весiльних сукнях. Мiж ними знайшлася й Настуня, й одна польська шляхтяночка, яку iз-за її блискучої сукнi татаре теж взяли за “молоду“. Вона пручалася зразу. Але по трьох ремiнних нагаях почала витривало мiсити муку з конячою кров'ю. Оподалiк зчинився крик. Там упала якась конина i здохла. Татаре з радiсним криком кинулися на неї й почали її шматкувати ножами. Всю падлину, опрiч м'ясистого задка коняки, дали зараз зварити в соленiй водi. Пiну забороняли здiймати. А м'ясистий зад конини порiзали на бiльшi круги й поклали пiд сiдла. Настунi робилося недобре на вид усiх тих приготувань i ще бiльше на думку, що з сими людьми прийдеться їй жити хто знає як - i як довго! Мимо голоду не могла й дiткнути їх харчiв. А татаре лакомо заїдали падлину i ковбаси з кiнської кровi та муки[1]. З бранок мало котра їла. Татаре смiялися з тих, що не їли, як з таких, що не розумiють, в чiм смак. Серед реготу рясно роздавали удари батогiв нiби “на шутки“. По вiдпочинку табор рушив у дальшу дорогу.

* * *

Слiдуючого дня Настуня теж не могла взяти до уст татарських присмакiв. Пила тiльки воду. I так ослабла, що не могла вже йти. Але боялася, щоб її не посудили, що удає. I тому останками сил держалася на ногах. Та пiд вечiр упала - на степах Панталихи. Мовби змовилися з нею, майже рiвночасно попадали на шляху й деякi iншi бранки. Жара на степу була ще велика. Татаре здержали похiд... Напiвпритомна Настя чула, як дали їй кiлька порядних батогiв, як її пiдняли й поклали в якийсь вiз, на твердi дошки. Очевидно, мусiли зразу думати, що вона удає перевтомлену. Батоги з сирiвця, з гудзами, були дуже болючi. Вилася й корчилася з болю вiд їх ударiв, а твердi дошки ще бiльше придавали терпiння. Тiльки пiд головою почула щось м'якше, але з рубцями. Крiзь роздертi шлюбнi черевички дiткнула пальцями теж якоїсь твердої матерiї. В гарячцi здавалося їй, що се ризи з церкви св. Духа. Якась гаряча червень заливала їй очi. Хотiла позбутися її й насилу вiдкрила їх. I побачила щось таке, як про се спiвалося в народнiй пiскi: Одну взяли попри конi, Попри конi на ременi... Другу взяли попри возi, Попри возi на мотузi... Треiю взяли в чорнi мажi... Вона була в чорних скрипучих мажах. Здавалося їй, що се домовина. I що в тiй чорнiй домовинi похоронена вся її ясна дiвоча минувшiсть. Запала в пiвобморок. В нiм чула, як ще болiли удари татарських батогiв на нiжнiм тiлi її. I пригадала собi, як перед кiлькома роками була тяжко хора. I як тодi так само пашiла її головка i все тiло, немов побите. I як мати її клячала перед образом Розп'ятого й офiрувала одиначку свою на монахиню, коли виздоровiє. Щойно тепер пригадала собi, як опiсля, коли вже Стефан старався о її руку, мати противилася тому. I як пригадувала обiтницю свою. Кров ударила їй до голови. Тепер уже знала, що якби була послухала материнської волi, не була б пiшла страшним шляхом ординським. Бо навiть дикi татаре поважали монахинь i з пошаною вступалися їм з дороги, називаючи їх “дiвчатами дивного Пророка джаврiв, що помер на хрестi“. Монахинi могли свобiдно ходити до татарських таборiв i навiть брати для бранцiв молоко вiд татарських кобил. Якби була послухала матерi, була б тепер могла спокiйно йти мiж дику татарську орду зi спущеними вниз очима, зi збанком у руцi. А башi й аги татарськi були б iз забобонним страхом вступалися з дороги перед “нареченою таємничого Бога джаврiв, що помер на хрестi“. Зачала плакати найтяжшим, тихим плачем - у чорних мажах татарських, що їхали Дикими Полями в невiдоме мiсце i в незнану будучнiсть... Попала в стан пiвсну.

* * *

Як довго була в такiм станi пiвсну, не знала. Чула тiльки, що кiлька разiв зливали її личко водою. А двiчi пробували якiсь, мабуть жiночi, руки заливати її молоком. Коли нарештi вiдкрила очi, побачила кругом себе безмежну й дику рiвнину, покриту полином i чорнобилем, тирсою-ковилем, пориту балками й ярами. Зрозумiла, що опустила вже галицьку землю з її управними полями, гаями й лiсами. Опустила - назавше, немов щось шепнуло їй. Гнiтучий жаль стиснув її грудь, i серце в нiй защемiло. Як оком сягнути, бачила кругом тiльки спеченi сонцем степовi простори, якi вже починали жовтiти вiд жари. Тiльки в балках i бiля солончакiв виднiли тут i там смуги якоїсь сiрої зеленi. Бiльше вiдчула, чим зрозумiла, що знаходиться на Диких Полях, на однiм зi страшних татарських шляхiв. Де саме була, не знала. Припускала, що на Чорнiм Шляху. Чорний Шлях[2] , званий також Злим Кроком або Шляхом Незримим. Чорним називався вiн з рiжних причин. Ходило ним чорне нещастя, убийство, грабiж i чорна смерть - чума. Йшли ним столiттями чорнi вiд бруду орди монгольськi й почорнiлi вiд нужди бранцi-невольники. I земля тут з природи чорна, а татарськi конi, стоптавши траву, значили на нiй чорне пасмо переходу. Шлях сей iшов майже по тiй самiй лiнiї, по якiй i сегодня йде торговельний шлях до Одеси. Туди i колись давно йшов сухопуттям торговельний i воєнний шлях староукраїнських князiв. Татаре мали звичайно три дороги, якими в своїх наїздах розливалися по Українi, вибiгаючи спiльно з-над Чорного моря. Оден їх шлях iшов волоським пограничем, другий серединою Подiлля, третiй Київщиною й Волинню. А всi вони лучилися в Схiднiй Галичинi. В серце її, у Львiв змагали всi навали татарськi, що плили як повiнь тими трьома шляхами. Волоський iшов проти Львова через Бучач i Галич, подiльський або кучманський через Теребовлю й Золочiв, волинський закручував на пiвночi i йшов проти Львова через Сокаль i Жовкву. Йдучи з трьох рiжних сторiн, змагали вони до одної мети, до серця Схiдної Галичини i впивалися в околицю Львова, мов три кривавi мечi в грудь людини. Кождий з тих шляхiв народ ще сегодня називає чорним i ще сегодня оспiвує трагедiї, якi дiялися на тих чорних шляхах татарських.

Iз гори, з гори, з темненького лiсу Татаре їдуть, волиночку везуть... У волиночки коса Золотоволоса - Щирий бiр освiтила, Зелену дiброву i чорну дорогу...

В такiм самiм положенню, як оспiвана в народнiй пiснi волинянка, була й галичанка Настуня.

* * *

Свiдомiсть, що знаходиться на страшнiм татарськiм шляху, була для Настунi чимсь iще страшнiшим, нiж сам той шлях, нiж свiдомiсть, що була в руках торговцiв живим товаром. Закрила очi. Але цiкавiсть мучила її й спонукала знов вiдкрити їх та й оглянути страшний шлях, яким везли її в незнанi землi й незнану будучнiсть. Отворила очi й довго дивилася. Не був се властиво нiякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не рiжнилася вiд Дикого Поля. Тiльки вряди-годи зустрiчався на тiй полосi людський або кiнський кiстяк, ще рiдше слiди огнища, а бiля них порозкиданi костi й побитi черепи з горшкiв i людей. Тiльки далеко поза собою бачила чорнiючу смугу землi, стоптану копитами ординських коней. Не розумiла, чому в пiснi спiвається: “Ой битим шляхом килиїмським...“ Бо се не був нi шлях, нi битий... Хiба били його своїми пораненими ногами бiднi бранцi-полоненi та копита некованих татарських коней. Онде йшли вони - татарськi бранцi - оточенi татарською сторожею. Помарнiлi, почорнiлi, ледви на ногах держалися. Здавалося їй, що вони не видержать довше сеї подорожi в безмiрнiй одноманiтностi степу, виссаного жарким сонцем з останнiх сокiв - як серце її було виссане з надiї. Подивилася на свої ноженята, щоб побачити, чи не пораненi. Бо, може, прийдеться i їй дальше йти пiшки... Щойно тепер запримiтила, що має тiльки оден слюбний черевичок на собi, i той подертий. Видно, мусiли роззувати її, але оставили. А, може, при взуванню оставили, подумала. Невзута нiжка болiла. Придивилася їй ближче. На нiй була кров, почорнiла, засохла... I ще побачила, що в чорних мажах, якими їхала, були без ладу накиданi рiчi, головно жiночi, й усяка матерiя, очевидно, награбована. Гiрко усмiхнулася. Бо пригадалося їй пророцтво циганки. Воно вже здiйснювалося, але зовсiм iнакше. Бо вправдi бачила “пiд ногами“ адамашкову матерiю, але не було нi перлiв, нi фарарiв, нi бiленьких шовкiв. I кровцю мала не на рученьках, а на нiженьках... З тривогою пошукала на собi маленького срiбного хрестика вiд матерi, бо боялася, чи не забрали його. Вiн був. Засунула його набiк. Як же дорогий вiн був тепер для неї! Не тiльки як пам'ятка вiд матерi, але й як пам'ятка з тої країни, яку покидала - може, навсе. Перший раз у життю вiдчула дiйсну близькiсть того, хто помер на хрестi, замучений. Терпiннє наближало її до нього. Кругом бачила також терпiння битих бранцiв, якi йшли пригнобленi на свою Голгофту. Мiцно притиснула хрестик до себе й успокоїлася. Тому хрестовi служив її батько. Iменем того хреста боролися на степах нашi козаки з татарами. Якась неозначена надiя на помiч, на свободу почала прозябати в її думках. Оглянулася на всi боки, шукаючи очима Стефана. Але не могла його знайти, хоч обхопила зором майже цiлий татарський обоз, що як великий, чорний вуж тягнувся Диким Полем i вилискував тут i там зброєю своєї сторожi. I пригадалися їй казки з дiточих лiт про те, як страшнi смоки й потвори поривають дiвиць i забирають зi собою, яких опiсля освободжують вiдважнi лицарi. “Козаки! Козаки!“ - закричало щось в її душi. Вдивилася в дикий степ усею силою свого молоденького зору. Ї побачила далеко, десь дуже далеко - ряди постатей, якi скрадалися тихо, як тiнi, в напрямi табору. Не виглядали на татар. Чула се всiм серцем своїм. Якась безмежно глибока прихильнiсть i любов до них засвiтила в нутрi її душi. Побачила й кiннi вiддiли - козацькi, певно козацькi! Зiрвалася на чорних мажах i витягнула рамена, як молениця до чудотворного образу. Але розжарений воздух так дрожав-дрожав, що всi конi козацьких вiддiлiв - не мали нiг... Так... Вони їхали на конях, якi не мали - нiг... Зрозумiла, що це був злудний привид степової пустинi, який часто лучався на диких полях України. Упала на вiз... Вiдвернула личко вiд матерiї, на котрiй спочивала, i соленi каплини заперлилися їй з очей. Витиснула їх заведена надiя. Пробувала здавити в собi жаль. Але не могла. А в тiм часi далеко, на Галицькiй Землi, у Рогатинi, хора мати Настунi, в тяжкiм горю своїм, на хвилю задрiмала при пораненiм батьку. I мала сполудня дивно виразний сон. Снилося матерi, що її Настя, дочка-одиначка, йде Чорним Шляхом килиїмським i Диким Полем ординським... Йде в своїй легкiй, слюбнiй, бiлiй сукнi... зелений вiночок згубила десь в степу... Йде попри дикi конi-бакемати, йде пiд батогами диких татар... Йде серед спеки степом бездорiжним... а пiт солений залива їй очi, ллється в уста... I вже в неї жовкне личенько дiвоче, та темнiють очi синi як вода... А червона кровця з нiжок її спливає, на тверде корiння, на степове сон-зiлля краплями накрапляє... Настунина мати з плачем зi сну зiрвалась i до церковцi св. Духа зi своїм тяжким болем пошкандибала i Матерi Божiй свою бiдну Настуню всею душею в опiку вiддавала. А в тiм самiм часi далеко вiд неї, на Чорнiм Шляху килиїмськiм, на Дикiм Полi ординськiм молоденька Настя сердем материнську журбу вiдчувала, слiди її по хатi очима цiлувала, жаль в собi задавляла. Але здавити не могла. I плач потряс нею, як нагальний вiтер яблiнкою в садi над Липою, бiля церковцi св. Духа... Виплакавшися, зiтхнула до Бога i успокоїлася.

* * *

На однiм з постоїв запримiтила Настуня якийсь неспокiй мiж татарською сторожею. Татарськi команданти раз у раз збиралися на наради, перечилися мiж собою, висилали гонцiв. Вечером не розпалено огнищ, хоч були вже далеко в степах. Очевидно, татарам грозила якась небезпека. На цю думку радiсно заблистiли очi Наступi, а в серцi розгорiлася надiя. Надiя на свободу. Як надiйшла нiч, не могла заснути. Бо цiлий табор не спав. Чути було в воздусi, що на щось заноситься. Задрiмала щойно по пiвночi, як Косарi вже високо пiднялися на небi. Як довго дрiмала, не знала. Збудив її тупiт кiнських копит i страшний крик. Намети татарського табору в однiм кiнцi палахкотiли ясним огнем. В його блеску побачила кiлька невеличких козацьких ватаг, що вiдважно вдерлися в татарський табор. Пiзнала козакiв по їх лицях i шапках, по чубах. тих, якi в метушнi й бою втратили шапки. Серце в її грудях забилося так, що немов грудь розсаджувало. . В таборi мiж полоненими пiднялася метушня. Козаки перли якраз на ту часть табору, де мiстилися полоненi. Вже доперли до мужеського полону. Вже частина полонених мужчин получилася з ними. Вже чула виразнi оклики в рiднiй мовi: “Рiж, бий невiру-бiсурмана!“ I здавалося їй, що мiж полоненими доглянула й свого Стефана, котрий напирав на татар з люшнею вiд воза. Серце в нiй билося як пташка в клiтцi. Вже бачила, як вертає додому, як кiнчить перерване весiллє i як справджуються слова циганської ворожки, що матиме два весiлля, а одного мужа. Весь жiночий полон з дрожачим серцем слiдив вислiд боротьби. Полоненi дiвчата й жiнки сидiли тихо, як переляканi птицi, над якими б'ються шулiки. Тiльки тут i там якась вiдважнiша вимикалася в степ серед замiшання й iнстинктом кермована бiгла в напрямi, вiдкiля прийшли козаки. Настуня з жалем дивилася на свою зранену нiжку. Татаре боронилися завзято. Особенно витривало боронили тої частi табора, де був жiночий полон. Нараз Наступi похололо в серцi. Козаки почали подаватися... Вона ще не розумiла, що сталося. Невимовний бiль i жаль стискав їй серце мов клiщами. Невже вони не освободять її? Невже й Стефан покине її? Козаки i з ними частина полонених були вже за таборами. Очевидно, вiдходили поспiшно. Татари чомусь не гналися за ними. Не могла зрозумiти, що було причиною того всего. Щойно по довгiм часi, як козацькi ватаги вже ледви виднiли в блиску догоряючих частин табора, побачила, як здалека над'їздив бiльший татарський чамбул. Тепер i татарська сторожа з табора кинулася в значнiй частi в погоню за втiкачами. Як чорне гаддя, затемнiли на степу татарськi вiддiли. Козакiв уже не видно було. “Нехай їх Бог рятує!“ - подумала Настуня й хотiла молитися за них. Але увагу її вiдвернув прикрий крик. То оставша частина татарської сторожi добивала ранених козакiв i деяких полонених, перед тим виколюючи їм очi й знущаючись над ними в страшний спосiб. Так закiнчився серед українського Дикого Поля оден з тих незлiчимих i страшних епiзодiв, одна з тих нiчних рiзанин, в котрих вiд вiкiв нiхто не просить нi не дає пардону. А кривавi степи Запорiжжя знов мерехтiли спокiйно в раннiй iмлi, такi здоровi i свiжi, якби їх щойно сотворила дивна рука Господня. Настуня в своїй глибоко вiруючiй душi думала весь час над тим, чому Бог дав їй на цiлi днi наперед побачити козацькi вiддiли, перекиненi, може, на багато миль злудним привидом пустинi, а не дав їй освободження. Думала й не знаходила вiдповiдi. I ще на одно не знаходила вiдповiдi, а саме на питання, чому дiти тої землi, з котрої вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом i силою бiльшi вiд татар. Чому вони не женуть татар у неволю, але татаре їх?

* * *

Зi сходом сонця табор рушив у дальшу дорогу. Свист ремiнних нагаїв i крики болю полонених не умовкали. Але жiночого полону не били. Навпаки. Щойно тепер дали сему полоновi можливий харч: ячмiнь, просяну i гречану кашу, приправлену кiнським товщем. Настуня зрозумiла, що кормлять їх уже як свою власнiсть, яка представляє бiльшу цiну на торзi, коли добре виглядає. Вже чула в серцi, що не вирветься з неволi. Ї почала спокiйно придивлятися своїм власникам присадкуватим, з товстими черевами, широкими плечима, короткими шиями й великими головами, з узькими, чорними очима, короткими носами, малими ротами та з волоссям, чорним, як смола, i грубим, як конячi гриви. Розумiла, що прийдеться їй стати невольницею або, може, жiнкою одної з тих брудних потворiв, про якi ще вдома оповiдала їй бабуня, що вони родяться слiпi, як собаки[3] . Здавлювала в собi обмерзiння й дивилася в невiдому далечiнь. А уста її шептали молитву до Богоматерi. Татаре щораз дальше запускалися в безмежнi степи, йдучи в полуднево-схiднiм напрямi. А чим далi посувалися у глибину степiв, тим бiльше свобiдно почувалися й їхали помалiше. Але в мiру як наближалися до своїх аулiв, щораз то частiше бралися до тресури свого жiночого полону, щоб заголюкати до останка своїх бранок i зламати в них усякi прояви їх волi. В тiй цiлi як лише котра прочуняла вiд утоми, казали їй злазити з воза, прив'язували за шию мотузком до маж i так казали йти або й бiчи при возi. Здоровiших, у котрих можна було сподiватися сильнiшої волi, тресували ще бiльше дико: таких брали на ременi за шию й попiд пахи та гнали попри конях. Ой ще не все сказав Настунинiй мамi її виразний сон про долю її дочки!.. Коли й вона прийшла трохи до себе, мусiла також iти що другий день на мотузi попри чорнi мажi татарськi i мусiла часом бiчи попри диких конях на ременях. пiд ляскiт батогiв i пiд регiт ординцiв. I так їх тресували по черзi, всiх без рiжницi походження i вiри, i мови, всiх, що породила наша гарна земля, котрої її мешканцi не могли оборонити iз-за неладу мiж ними. В одних тi знущання кидали iскру ненавистi, i тi поганiли в душi i на обличчю. Настя не належала до них. На татарських ременях пригадувала собi, що не тiльки її мати, але й вона сама жертвувала себе в хоробi на службу Богу. А потому, коли минула хороба, забула свiй обiт i знайшла собi земного нареченого. Тепер свої терпiння уважала покутою за зломання обiту. Без словечка скарги бiгла попри конi ординськi. А терпiння, яких зазнавала i якi спокiйно зносила, надавали її вже перед тим гарному личку якогось ще бiльшого вдохновения. Личко її продовжилося й набрало такої великої, що аж хоробливої нiжностi, а очi в болю i терпiнню набрали глибини. Дух її рiс i крiпшав в упокореннях, як росте у кождої людини, котра свiй хрест лучить з думкою про Бога й очищення. Татаре знали вже з практики, кiлько їх дикої тресури може видержати кожда сорта живого товару. Для того звичайно не перетягали струни, бо той “товар“ становив їх багатство. Але не одна з тресованих, оскiльки не погибла, дiставала й кiлька разiв горячки, заки перейшла великi степи України i дiйшла до Криму. До тих останнiх належала й Настуня[4]. Молитвою втихомиряла свої болi й упокорення. В уявi своїй бачила тодi нутро церковцi св. Духа в Рогатинi або катедри св. Юра у Львовi, де вперве побачила свого Стефана. Але часом горячка вiд степової жари i знущання доводила її до маячення, коли вже лягла на твердiй землi для вiдпочинку. Тодi уперто переслiдував її привид Чорного Шляху, хоч замикала очi. В її уявi йшла тодi тим шляхом чорна смерть, чума. Iшла висока, аж до хмари, вся чорна, як оксамит, з чорною косою у руцi, на бiлiм кiстянiм держаку. Йшла i смiялася степами Запорiжжя, а все йшла вiд сходу сонця... Настуня вже освоїлася з думкою про все, навiть про чорну смерть на Чорнiм Шляху. Тим часом її Стефановi удалося в замiшанню прилучитися до одної з козацьких ватаг. Незабаром добився вiн до Кам'янця, де його батько мав спiльникiв. З одним з них пiшов Стефан зараз до монастиря Тринiтарiїв, котрi займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним виглядом заявив йому, що коли прийме польську вiру, одержить допомогу при викупi своєї судженої. Але коли почув вiд Стефанового товариша, що батько сего молодця називається Дропан,- вiдразу зм'як i почав обчисляти кошти викупу. Бо Дропан був знаний. Молодий Стефан любив Настуню. Але вiн твердо любив i свою церкву, хоч вона була в пониженню. Може, якраз для того любив її так дуже, що бачив її слабiсть в порiвнянню з латинським костелом. Не розумiв причин слабостi одної, нi сили другої, хоч бачив крiпку органiзацiю латинських священикiв, їх всюдиприсутнiсть i цiпку зв язь їх самопомочi. Як кожда сильна i благородна вдача, так i Стефан не дався б був взяти на нiякi обiцянки нi навiть на сповнення їх - за цiну опущення своєї церкви. На предложения чужого монаха не вiдповiв нi словечка, хоч чув жаль у душi, що й наша церква не мала такого чина, як тринiтарiї. Батькiвський товариш вiдповiв за нього: - Се син Дропана, купця зi Львова. Нi вiн, нi його батько не схоче даром вашого труду. Тепер i чужий монах не вiдповiв нi слова, тiльки дальше рахував приблизнi кошти викупу. Вийшовши з тринiтарського монастиря, пiшов Стефан подякувати Богу - до своєї церкви бiля самого ринку в Кам'янцi. Довго клячав на її кам'яних плитках i молився. А коли вийшов, побачив на церковнiм подвiр'ю подругу Настунi, Iрину, котрiй також удалося втечи серед замiшання, хоч i з iншою ватагою козакiв. Була дуже втомлена i змарнiла. Разом поїхали в дальшу путь - додому.


III. В ОБЛАСТI ТАТАРСЬКИХ АУЛIВ

Pace tua, si pax ulla est tua, Pontica tellus, Finitimus rapido quam terit hostis equo Pace tua dixisse velim tu pessima duro Pans es in exilio, tu mala nostra gravas.

А Настуня мала таку сильну горячку, що була пiвпритомна, коли на татарськiм шкiрянiм мiшку, випханiм сiном, переправляли її через Днiпро коло Таванi. Ой далеко ще вiд Таванi до кримської шийки Перекопу. А дуже далеко для тих, що мусять пiшки йти з мотузом на шиї, як невольники. За Таванню зачиналися вже татарськi аули. Але вони були тут iще такi рiдкi й подвижнi, а Настуня була така перетомлена, що в областi мiж Днiпром i Перекопом не запримiтила нiяких аулiв, хоть чула, як татаре часто повторяли слово “аул“ i вже за кiлька тижнiв подорожування з ними догадувалася, що се значить. I домiрковувалася, що входять в область їх движимих “осель“ чи радше постоїв. Мов злуднi привиди степової пустинi щезли кудись тi аули на всiм просторi мiж Таванню i Перекопом - точно так, як фата-моргана. Мабуть, пiд сю пору татаре боялися чогось в тiй областi й усунули свої аули аж за шийку Криму. А може, Настуня iз-за тяжкої перевтоми тiльки не запримiтила нiчого. Вiд непам'ятних часiв пересувалися по степах, мов таємничi хмари, рiжнi завойовники, племена, орди й ватаги добичникiв, яких навiть з iменi не знає iсторiя. Однi другим видирали в кривавiй боротьбi награбовану добичу. I щезали з нею в безвiстях бездорiжного степу, паленого сонцем. Одинокий виїмок у тiм хаотичнiм стовковищi грабiжникiв становили найдальшi окраїни степу, надморськi побережжя, передовсiм Крим. У його мiстах держалася тривка культура старих грекiв, яка без упину боролася з диким i страшним степом, заливана раз у раз його мутними хвилями. В Криму в тiм часi сидiла татарська влада. Сидiла як брудна, їдка пляма на дорогоцiннiм, поломанiм, запорошенiм клейнодi. А ту брудну пляму шарпали звiдусiль то внутрiшнi мiжусобицi, то ногайцi, то козаки, то безiменнi ватаги всякої збиранини, яка по добичу заганялася аж за Перекоп, у сам Крим. Перекоп був немов тою жилою, котрою плили двi противнi собi, кривавi струї добичникiв: одна з Криму явно i в значнiй силi на Україну, друга з України, таємно, малими, але вiдважними ватагами - в Крим. Обi йшли мечем i огнем, обi лили кров i ширили знищення. Перекоп був небезпечною шийкою. Тому татарський загiн зi значною добичею постановив переночувати в степу i щойно ранком наблизитися до моря, а вiдти через Перекоп посунути в Крим. Татаре розложилися на нiчлiг. Вечiр на степу був дуже гарний, хоч сам степ був мертвий. Вiн робив вражiння мертвого, мимо життя, яке на нiм i над ним метушилося. Малi зайчики скакали оподалiк. Птицi лiтали. Онде дрофи довгим рядом летiли низько над степами. А там високо в воздусi кружляли орли i супи та багато яструбiв. Настуня дивилася на те все i завидувала кождiй птичцi, що може летiти, куди хоче.

* * *

Раннiм ранком наблизилися татаре до Чорного моря. Настуня ще нiколи в життi не бачила моря. Була дуже цiкава, як воно виглядає. Тут, близько Перекопу, пригадала собi, що її бабуня оповiдала їй про море: “На морю,- говорила їй,- не такi риби, як у нас. А великi-великi! Вийде така риба, пiдпливе до берега та й усе собi спiває. Нiхто не може її пiдслухати, бо вона все втiкає. Але був такий оден, що конче хотiв пiдслухати. Сховався за корч. А риба не бачила, пiдплила та й своє... А той усе собi пише з кождої спiванки одно слово, аби не забути. Прийшов другий раз та вже бiльше засяг. Пустив потому мiж людей, i з того спiванки тепер“. Бiльше Настуня нiчого не знала про море. Але й се так оживили її молоду уяву, що аж серденько живiше билося їй у груди. Табор сунув помалу. Нараз задув приємний, холодний вiтер вiд полудня й усiх тронув до глибини татарський оклик: “Денгiс! Денгiс!“ “Море! Море!“ - прошепотiли рiвночасно змарнiлi уста полонених. Бо море на кождого робить глибоке вражiння, все одно, чи вiн свобiдний, чи в кайданах. I тому всi оживилися, хоч iще не бачили його, тiльки чули близькiсть того велетня. Не довго тривало, а перед їх очима простяглася довга, рiвна поверхня води в першiй червонiй загравi дня. Веi вiдiтхнули так, якби тут мала кiнчитися їх мука. Незабаром побачила Настуня довгу, бiлу вiд пiни, смугу морського припливу та почула його грiмкий, оживляючий шум. i побiгла молодими очима по безмежнiй живiй поверхнi моря - з розкiшшю, в якiй мiстилося почування, що вiдкрила щось зовсiм нове. В тiй розкошi мiстився й казковий спомин з дiточих лiт. Очима почала шукати чудових риб, вiд яких люде переняли спiванки. Але їх - не було видно. Тiльки бiлогрудi меви лiтали над морем i скиглили радiсно до сходячого сонця.

* * *

На Перекопi було тихо. Табор пересунувся через нужденне мiстечко Ор i знайшовся на Криму, де вперве безпечно вiдпочав. Здалека виднiли бiднi аули кримських татар з масою кучерявих овечок на пасовиськах. Зi струнких веж де-ревляних мошей муедзини кричали свої молитви. Помолилася й Настуня до Бога свого, що терпiв на хрестi. Вже на другий день почали в табор приходити громади купцiв у рiжних одягах татарських, турецьких, грецьких, єврейських, арабських, iталiйських. Були мiж ними старi, й молодi, й середнього вiку люде, поважнi й веселi. Вони низько кланялися татарським начальникам i просили дозволу оглянути привезений “живий товар“. Татарська сторожа спроваджувала їх помiж рядами засоромлених жiнок i дiвчат, котрi розумiли, що оглядають їх на продаж, Властивий подiл добичi ще не був переведений. Але купцi вже тепер хотiли оглянути її, щоби слiдити за тими жiнками й дiвчатами, котрi їм особливо припадуть до вподоби.


IV. У КРИМУ

Взрiла корчi все зеленi В синiх горах Криму, Полонини Чаїирдагу - Мов квiтки килиму...

— “Вiдкрий свої очi й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже нiколи не у зриш!“ Сими словами Корану вiдiзвався старий турок, купець Iбрагiм до свого вiрменського спiльника в мiстi Бахчисараю, привiвши до нього щойно куплену невольницю. Старий вiрменин подивився на свiжий товар, i його очi весело блиснули. - Ва, ва[5].сказав по хвилi, скривившися.- Ти, певно, заплатив тiлько, що за тi грошi можна б купити дiм у Кафi, в самiй пристанi! - О, заплатив я багато,- сказав Iбрагiм.- Але варт! - Що варт? Як варт? Чому варт? Що на нiй есть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здоровi дiвки за тi грошi, якi ти взяв! - Слухай! - вiдповiв спокiйно старий Iбрагiм, вiдкриваючи верхнiй одяг i руки молодої дiвчини, що вся запаленiла вiд сорому.Ти подивися тiльки! Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти її з Бахчисараю до Кафи. Там у гуртi лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий-небудь зi синiв Могаммед-Гiрея, а заплатить тiлько, що й плюнути не варт! - За неї нiхто багато не заплатить! Вона хора! - Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему i мав би потiху на старi лiта. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не есть, тiльки втомлена дорогою i татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кiлька тижнiв гнали, як коня на ременях? Старий вiрменин знав се, а сперечався лише по своїй торговiй звичцi. По хвилi сказав: - Може, її троха пiдховаємо i продамо якому башi. - Нi,- вiдповiв Iбрагiм.- Я вже думав над тим. Ми її не троха, тiльки довше пiдховаємо... А потому я сам повезу її продавати. - Чому ти сам? - Бо я сподiюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навiть якогось дефтердара[6]: се лучше для нас, нiж до башi. Хто знас, як вона нам може стати в пригодi. - Лiпше не мати пригод! А заки вона здобуде собi ласку якої жiнки великого пана, нас уже може й на свiтi не буде. - То дiти нашi будуть! На се старий вiрменин був чуткий. Вiн подумав хвилю i сказав: - Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим, щоб її якнайскорше продати. Такий товар недобре довго держати! - Побачимо, побачимо! - А кiлько ти дав за неї? Старий Iбрагiм назвав цiну - i почалася сварня! Настуня не розумiла їх розмови, тiльки догадувалася, що не попала в найгiршi руки i що оба купцi радяться та перечаться над тим, як її найпоплатнiше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напiвдиких татарських ватажкiв i торговцiв живим товаром, якi розiбрали помiж себе її товаришок. Вiрменський купець, не перестаючи сваритися з Iбрагiмом, отворив дверi й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона пiдслухувала пiд дверми. Вiн рухом руки показав їй Настю, й обi вийшли. Невольниця завела її в якусь кiмнату з закратованими вiкнами, де куняли вже iншi невольницi. По їх обличчях видно було, що також недавно привели їх сюди. Служниця, що привела Настю, сказала до неї тiльки одно слово: - Кафе![7] - i показала рукою далечiнь. Настуня остала з товаришками недолi. Порозумiтися з ними не могла. Страшно втомлена заснула пiд натовпом думок з молитвою на устах. Збудили її аж до вечерi. Проковтнула шматок коржа i троха молока та знов заснула. А як пробудилася ранком, побачила на подвiр'ю запряжену татарську телiгу й обох своїх власникiв, готових до подорожi. Її закутали в якiсь старi лахи й посадили на вiз. Оливними гаями й дубовими лiсами їхали вони попiд чудовi гори, де на верхах пишалися вiчнозеленi, чатиннi дерева i корчi. На їх узбiччях виднiли винницi й огороди та сади з олеяндрами, магнолiями, тулiпанами, миртами, мiмозами i гранатами. На синiм тлi полудневого неба колисалися злегка корони кипарисiв i дерев лаврових. Дорогою минали чудовi ломи рiжнобарвного мармору й цiлi валки маж, що везли бiлу сiль. Краса чудової кримської природи вiдривала думки молодої невольницi вiд понурої дiйсностi й непевної будучностi. Та краса природи успокоювала її. Праворуч виднiло верхiв'я Чатирдагу, одної з найкращих гiр на землi. Краса його була така велика, що Настуня аж похилилася пiд її вражiнням. I пригадалися їй могутнi слова, якими зачинається Святе Письмо: “На початку сотворив Бог небо i землю“. Тут, у стiп чудного Чатирдагу, вiдчула всiм єством своїм безмежну велич Творця. I дух її, придавлений неволею, пiзнав сильнiше велич палати-свiта, у котрiм Бог нагромадив тисячi красот i чудот i дав на мешкання рiжним народам. Тут пригадала собi, як раз переїздив через Рогатин польський король i батько Наступi мусiв його вiтати. Вернувши додому, сказав: - I ми мали б тепер свого господаря, якби таки нашi крамольники не строїли були з гордостi останнього князя сеї землi, заки ще мав потомство. Думали, що самi потрафлять правити, без голови! I зiтхнув, складаючи ризи. Тут Настуня повторила батькiвське зiтхання, тiльки ще тяжче. Розумiла, що не була б тепер проваджена на торговицю, якби колись крамольники нашi не розвалили влади своєї землi... На синiм тлi Чатирдагу немов узрiла чашу чорної отруї, котру нашi крамольники пiдсунули молодому князевi Юрiєвi - останньому з роду Данила. У священичiм станi заховалися i ще були в тiм часi уснi перекази про мученичу смерть вiд скритоубийства останнього потомка Володимирової кровi на Галицькiй землi, котрий для скрiплення Галицько-волинської держави оточував себе нiмцями й iншими людьми захiдної культури. Якраз се викликало до нього ненависть наших ненависникiв, i вони на Високiм Замку у Львовi пiдсунули йому помалу дiлаючу отрую перед самим виїздом його у подорож на Волинь. Стара бабуня Настi часто з сумом оповiдала, як молодий князь Юрiй сiдав у повозку з отруєю в нутрi, як їхав у болях на Волинь, як доїхав у смертельних потах до свого замку у Володимирi i як там вився в передсмертних судорогах на долiвцi своєї палати. Нi бабуня, нi батько, нi мати не вмiли їй сказати, коли се було. Казали тiльки, що тодi була прекрасна осiнь на нашiй гарнiй землi, i що дуже рясно зародила була садовина. I що потому три днi бив тяжкий град по всiй землi Галицько-Волинськiй, спочиваючи хвилями. I що вiд того часу б'є ту землю нещастя аж по сей день. А батько додав раз: - Гарнi пташки не тiльки нашi, а й ляхи! Але все-таки вони пошанували заповiдь Божу: “Не убий!“ бодай щодо свого господаря. I тому мають своє господарство по сей день. Яке мають, таке мають, але таки мають... Настуня слухала колись тих оповiдань, як байки. А тепер вже не тiльки розумiла, але й вiдчувала все значiння того. На собi вiдчувала, що значить, коли якась земля стане жировищем i оборою чужих наїздникiв. Образи руїни i недолi всеї землi стояли перед нею так виразно, як бiлий снiг наверху Чатирдагу, як темнi лiси пiд ним.

Ой на горi снiг бiленький, Десь поїхав мiй миленький,-

забренiла пiсня в її молодiм серденьку. Але уста не вимовили її, тiльки очi яснiше заблистiли. Настуня не могла вiдвернути очей вiд чудового Чатирдагу. Вiн красою так утихомирив її, що з повним спокоєм у душi доїздила до великої торговицi невольницями, до пристанi Кафи.

* * *

Третього дня в'їхала Настуня зi своїми двома власниками в улицi надморського мiста, де в однiм днi продавано на торзi й до З0 000 невольникiв та невольниць. Вже здалека виднiли старi, темнi, величезнi доми генуенцiв з закратованими вiкнами. В них сидiли маси невольникiв i невольниць, призначенi на продаж. Мiж будинками побачила несподiвано християнську церкву оо. тринiтарiїв, що займалися викупом невольникiв. Пiзнала її по розiрванiм ланцюху, що як символ прикрiплений був над входом до церкви. З церковної брами виїздили якраз два монахи на ослах. Вона бачила раз у Львовi тих “Ослячих братiв“, як збирали датки пiд церквою. Навiть сама дала їм раз щось на полонених. Скрiзь по схiдних торговицях невольникiв їхали тi “Ослячi брати“, обличчями оберненi до хвостiв ослячих, бо не уважали себе достойними їздити так, як їхав на ослi Спаситель свiту, Цар над терпiнням його. Скрiзь iшли вони, сини рiжних народiв, по наказам з далекого Риму, в покорi духа свого йшли - лагодити страшнi терпiння невольникiв. Настуня з вдячнiстю дивилася на них. Лекше вiдiтхнула на думку, що й тут є тi, котрi пам'ятають iменем Христа про допомогу бiдним невольникам. I вже з лекшим серцем дивилася на старi, великi доми генуенцiв з закратованими вiкнами. На подвiр'я одного з таких домiв заїхала телiга з Настунею й її власниками. Вони помалу висiли з воза i взяли з собою Настуню досередини. По коридорах крутилося багато людей зi смаглистими, полудневими очима й безлiч прислуги. Iбрагiм i вiрменин задержали одного з них i щось розпитували його. Настуня вiдразу змiркувала, що вони тут, як у себе вдома. За хвилю Iбрагiм кудись подiвся, а вiрменин завiв її до одної з кiмнат, де сидiв при столi якийсь сухорлявий чоловiчок. Вiн говорив кепсько по-нашому й випитував Настуню, вiдки вона, кiлько має лiт, хто її родичi, де живуть i яке мають, майно. При тiм вiрменин весь час щось говорив йому, розмахуючи руками. Сухорлявий чоловiчок записував собi щось у велику книгу. Потiм вiрменин дiстав вiд нього якийсь шкiряний значок i запровадив її до iншої, великої кiмнати при тiм самiм коридорi. В нiй стояли цiлi ряди шаф з рiжними одягами. Бiля них поралася жiноча прислуга. Вiрменин вручив шкiряний значок старшiй мiж прислугою, що, очевидно, розпоряджалася там, i вийшов. Вона взяла Настуню за руку, попровадила до одної з шаф, подивилася на Настуню раз i другий i почала вибирати з шафи якiсь одяги, даючи їх держати Настунi. Вибравши, крикнула на одну зi служниць i сказала до неї кiлька слiв. Та повела Настуню рядом напiвтемних, подiбних до себе, кiмнат. Настуня несла рiчi, додумуючись, що вони призначенi для неї. Дорогою спробувала в пальцях матерiї. Була досить добра. Нарештi стала перед одною з кiмнат, вiдки через напiвотворенi дверi бухала пара. “Купiль“,- подумала Настуня й усмiхнулася. Не купалася вiд часу, як попала в татарськi руки. В купальнi оживилася й прийшла до себе. Вернув їй давнiй гумор. Купалася довго, аж поки якась стара служниця не дала їй знаку, що час уже одягатися. Вона помогла Настунi розчесати її золотисте волосся й одягнутися. Скiнчивши роботу, попровадила її перед якесь надломане зеркало, що стояло в кутку сусiдної кiмнати, i пляснула язиком. Настуня глянула в зеркало: була майже задоволена собою i своїм одягом. Стара попровадила її знов тими самими напiвтемними кiмнатами, несучи старi рiчi Настусi. В кiмнатi, де стояли одяги, вiддала її в руки керовницi i пiшла. Та докладно оглянула Настуню вiд голови до стiп i щось поправляла на нiй. Настуня змiркувала, що тепер запровадять її до когось, хто рiшатиме про її долю. Додумувалася, чому вже тепер: мабуть, Iбрагiм i вiрменин хочуть зараз вертати або мають якiсь iншi дiла. Розумiла, що вона остане тут, у сiм будинку, тiльки не могла догадатися, до чого її призначать. Керовниця шатнi закликала одну зi слуг i сказала щось до неї. Та попровадила Настусю довгими коридорами до кiмнати, перед дверми якої стояли посильнi. Сказала щось одному з них. Вiн вступив досередини, i за хвилину вийшов вiрменин. Служниця вказала йому Настуню. Вiрменин подався: не пiзнав її в новiм одязi. Потому взяв її за руку i впровадив до кiмнати. Була це велика, гарна саля, з колiровими венецькими шибами у вiкнах. Долiвка її вистелена була матами. Перед вiкном стояв стiл, на нiм оправленi в шкiру книги й два трираменнi свiчники. Перед столом сидiв на подушцi Iбрагiм, а бiля нього старий уже мужчина, сухий, середнього росту брюнет, мабуть, старший брат того, що записував у першiй кiмнатi, бо були дуже подiбнi. Iбрагiм, побачивши Настуню, встав i пiдiйшов до неї з очевидним задоволенням, придивляючись, як вона покращала в новiм одязi. Взяв її за руку й попровадив аж до господаря кiмнати, що вдивився в неї. Настуня мимохiть склонила голову. Iбрагiм весь час говорив, вiрменин притакував йому. Хоч Настуня на думку, що зараз пiчнуть її знов оглядати, вже змiшалася, одначе запримiтила, що тепер уже не тiльки Iбрагiм, але й вiрменин говорить те саме, а господар кiмнати мовчить. Оба її “опiкуни“ почали рiвночасно оглядати її. Вона так змiшалася, що кров почула аж в очах. Коли наступив вiдплив кровi, запримiтила, що господар кiмнати оглядає її зовсiм такими самими очима, як її батько коня, який йому сподобався. Сей спомин оживив її, й вона усмiхнулася сама до себе. Господар кiмнати сказав щось. Оглядини були скiнченi, i то корисно для неї, бо оба її дотеперiшнi опiкуни були, очевидно, задоволенi. Господар кiмнати пiдiйшов до одної з шаф, виняв вiдтам якусь шарфу червоної краски i заложив її сам на рам'я Настунi. Iбрагiм i вiрменин попращалися з ним, взяли з собою Настуню i повели до зовсiм iншого крила будинку. Перейшли з нею два великi подвiр'я й огород, у якiм були дерева. Потому впровадили її в новий будинок i передали в руки iншої керовницi. Попрашали рухом руки i пiшли.

* * *

Настуня знайшлася у великiй кiмнатi, де було багато молодих невiльниць. Вони зараз обскочили її й рiжними мовами почали питати, хто вона, з якого краю, коли i як попала в полон. Були мiж ними i бранки з української землi. Настуня зараз присусiдилась до них. Побачивши своїх, повеселiшала й оповiдала майже радiсно. Тут вiдчула близькiсть людей, уроджених на однiм шматку землi, де сонце так само свiтить. - Ти така весела! - сказала з подивом одна з її нових товаришок недолi. - А чому не має бути весела? - вiдповiла друга.- Адже пiде до школи, а за той час, може, родичi довiдаються, де вона, й викуплять її. - До якої школи? - запитала Настуня. - То ти не знаєш? Ми тобi скажемо,- посипалося зi всiх бокiв. А одна з них, що мала на руцi таку, як Настуня, червону шарфу, тiльки вже старанно пришиту, почала так: - Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть... - Ой чому нi! - перервала друга.- Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак? - Е-е, ту сподобав собi якийсь великий пан i дав бiльшi грошi! - Також i її може хтось сподобати собi. - Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначенi до школи, показують тiльки дуже багатим купцям, i то рiдко. - Але скажiть уже раз, до якої школи пiду,- просила Настуня. - Властиво, то ми всi в школi, i то в якiй школi! Треба слухати й учитись, бо б'ють. Ах, як б'ють! Онде лежить на своїй лежанцi ляшка з-пiд Львова, побита за непослух так, що нi сiсти, нi лежати не може. Настуня глянула в той бiк, де їй показали хору. На долiвцi лежала боком у кутку на лежанцi молода дiвчина й не рухалась. Настуня пiдiйшла до неї зi спочуттям. Всi разом з нею звернулися в той бiк i обступили хору. Лежача болiсно усмiхнулась i сказала до Настунi: - Тут б'ють дуже болючо, але нешкiдливо - батогами по обвитiм тiлi. Втiм увiйшла керовниця, а за нею внесли обiд. Почався рух. Всi сiдали на своїх мiсцях. Тiльки хорiй подали харч. Настунi також призначено її мiсце. По обiдi, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи: - Кожда з нас мусить iти до своєї роботи. Вечером оповiмо тобi все. А ти поки що поговори собi з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи. Коли всi опустили кiмнату, Настуня присiла до хорої й запитала її лагiдно, вiдколи вона в полонi. - Я,- вiдповiла хора,- попала в татарський полон уже рiк тому. Батько мiй, Вєлєжинський, має село i, може, мiг би викупити мене, якби знав, де я. Але тi генуенцi укривають лiпших бранок... - Чому укривають? - Бо сподiваються або тим бiльшого окупу вiд родичiв, чим довше вони тужитимуть, або великої цiни вiд чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба. - А чого їм треба? - Як вiд котрої. Вони дiлять нас, бранок, на рiжнi роди. Одних, простих i негарних, призначують до тяжких робiт i до працi вдома. Iнших беруть до шкiл. Ляшка усмiхнулася з прикрiстю i сказала: - До такої, як тебе призначили, ще добре дiстатися. - А до якої школи мене призначили? - Тебе призначили таки до дiйсної науки. Навчать тебе читати й писати посвому та, може, своїх рахункiв i спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього башi або дефтердара, що має ласку в хана. - Нащо ж їм сього? - Аби мати через тебе знакомства i помiч в рiжних справах. - А що ж служниця може зробити? - Як де, як котра, як коли. Не одно вишпiонувати можна. Тi хитрi генуенцi вже все обмiркували. - А до якої школи призначили тебе? - Мене до зовсiм iнакшої. Гарних дiвчат призначують вони до гаремiв своїх багатих панiв i вельмож та вiдповiдно кормлять i виховують. Ти бачила, кiлько харчiв принесли менi? - Бачила. Дуже багато. - I я все мусiла з'їсти. Бо якби нг з'їла, то знов дiстала б кiльканадцять батогiв, хоч я вже така збита, що сидiти не можу. - За що? - За непослух, кажу. От мене висiкли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотiв вибрати собi мiж дiвчатами нашого пана, - чи панiв, бо вони спiлку мають,- якусь гарну дiвчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали менi виконати при нiм усе, чого мене вчили в моїй школi. - А чого ж тебе вчили в твоїй школi? - Се не така школа, як ти думаєш. В тiй школi, де я була. мало вчать, але основно Вчать їсти, танцювати їх танцi й iнакше поводитися супроти старих, а iнакше супроти молодих. - Як же? Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала: - Як приїде молодий, що хоче купити дiвчину, то вона має заховуватися дуже несмiло, спускати очi вниз, закривати їх стидливо руками i так заiнтересувати його. - А старого як? - Старого зовсiм iнакше. Йому має дивитись просто в очi, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирiкати йому розкiш, аби купив[8] .Отож приїхав тут до нашого пана старий як свiт баша з Трапезунта. Кiлькадесять найкращих дiвчат уставив йому наш пан у ряди, а мiж ними й мене. Всiм нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись на палицi, перелiз попри нас i кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то мало не зiмлiла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А вiн якраз показав - на мене! Вивели мене з ряду нi живу нi мертву, й сам пан запровадив мене до окремої кiмнати зi старим башою, де той при нiм мав мене докладнiше оглянути. Наш пан ще по дорозi давав менi очима знаки, як поводитися. Але я постановила собi поводитися якраз iнакше, нiж мене вчили. - I доконала свого? - Так. Старий баша приступав до мене кiлька разiв, а я нi оком на нього не глянула, хоч мiй пан аж кашляв з гнiву. I баша сказав йому при менi: “Що ж! Вона гарна, але без життя. Не хочу!“ Та й поїхав, не купивши нiкого!.. - Я так само зробила б. - А я вже нi, нехай дiється, що хоче. Бо через тиждень били мене тричi на день так, що я вiд пам'ятi вiдходила. Бiльше не хочу того. Коби тiльки той сам баша не приїхав удруге. Дрож потрясла нею. Настуня потiшала її. - Адже вiн уже тебе не схоче. - Ага! Нiби вiн пам'ятатиме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене зовсiм iнакше, волосся опустять на груди, не назад,- о, бачиш, яке гарне волосся виплекали в мене! Вони знають, як се робити! Показала своє дiйсно гарне i буйне волосся та й, вiдiтхнувши, додала: - Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене! Почала плакати тяжко. - А що ж вiн тобi зробить, як ти не любитимеш його, навiть коли вже тебе купить? - Ех, як же ти нiчого не знаєш про се, що вони виробляють з непокiрними невольницями, якi не пiддаються всiм їх забаганням! Поживеш, то почуєш. I тут мiж нами є такi, що були вже в гаремах у Царгородi, i Смирнi, i Єгиптi. Оповiдають страшнi рiчi. Настуня задумалася. Перед її очима стояв розiрваний ланцух на Тринiтарськiй церквi монахiв як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозумiла, що значить невольниця, а що свобiдна людина. Розiрваний ланцух на Тринiтарськiй церквi видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то вiдзискає свободу. Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повiрок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душi, хоч воювала з сим. “Може, сьогодня недiля?“ - подумала. Бо в дорозi втратила рахубу днiв. А боялася запитати товаришку недолi чи вона не знає, що сьогодня за день: хотiла якнайдовше дуритися, що сьогодня недiля i що зараз задзвонять на вечiрню молитву в Тринiтарськiй церквi. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобiдна. на волi, вдома, в рiднiм краю. Тi два поняття: рiдний край i свобода - лучилися в її думках i мрiях нерозривно. “Не мав слушностi батько, коли говорив, що здоровля найбiльше добро людини,- подумала.- Бо ще бiльше добро свобода“. Але не давала по собi пiзнати того, що дiялося в її душi. Iнстинктом чула, що веселiсть i глибоке почуття радостi з життя - одинока її оборона. - Не журись,- сказала до ляшки.- Що має бути, те буде! I затягнула таку веселу пiсоньку, що й Ванда повеселiшала. Так перебалакали аж до вечера, а - дзвiн не задзвонив... Прийшли з робiт iншi товаришки. Вiд тої, що мала червону шарфу, довiдалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу i що там є вже двадцять дiвчат, крiм неї. Вона єврейка з Київщини, а є там ще двi грекинi i iншi з рiжних земель. Головних учителiв мають двох: оден турок, оден iталiєць... По вечерi дiвчата знов почали виходити. - Куди ж ви знов iдете? - запитала Настуня. - Знов до школи, але вже до лекшої,- вiдповiла їй ляшка. - Там учать жiнки,- доповiла друга. - I ти туди завтра пiдеш,- докинула третя.- Мусиш пiти, хоч, певно, трохи умiєш робити те, чого там учать. Настуня була дуже цiкава побачити ту школу невольниць. Не спала тої ночi майже зовсiм.


V. В ШКОЛI НЕВОЛЬНИЦЬ В СТРАШНIМ ГОРОДI КАФI

Кожда школа вчить не для себе, але для життя. “I am miserable and in a manner imprisoned and weighed down with fetters till with the light of Thy presence Thou comforlesi me, givest me liberty and showest me Thy friendly countenance.. “

Збентежено вибиралася Настуня до школи невольниць. Але ум її працював живо. Розумiла ясно, що в сiй школi може бути побудована пiдвалина її дальшої долi - доброї або злої. Чи до утечi, чи до дальшого життя тут - все треба пiзнати тутешнє життя i те, чого воно вимагає. Розумiла се так ясно, як Отченаш, котрий раз у раз повторяла. Довго думала над собою. I твердо постановила пильно присвоювати собi все, чого в тiй школi вчитимуть. I роздумувала ще над одним, хоч соромилася того сама перед собою... Роздумувала, як сподобатись учителям. Розбирала докладно натяки товаришок неволi про те, як поводитися супроти молодих мужчин, а як супроти старих. Але стидалася докладнiше розпитувати про те. Коли перший раз переходила огородом з iншими невольницями до сусiднього будинку, де була школа для невольниць, побачила через залiзну огорожу, недокладне забиту дошками, страшний вид: на вулицi вився в ланцюгах i болях нагий невольник з тавром на обличчi, вистогнуючи тiльки два словечка в нашiй мовi: “О Боже!.. О Господи!..“ Костi в руках i ногах мав потовченi, й обломки їх виставали крiзь пороздирану шкiру. Якраз спускали на нього великих, нарочно голоджених собак, щоби рвали ту жертву... При нiм стояла сторожа, щоб його з милосердя не дорiзали християне, бо вiн мав сконати з голоду i спраги та упливу кровi, рваний собаками двiчi на день[9]. Були се звичайнi способи, уживанi мусульманами проти невольникiв, котрi уперто втiкали. А вживано їх публiчно на те, щоб iнших вiдстрашити вiд утечi. На той страшний вид Настунi закрутилося в головi, вона побiлiла як стiна, хлипнула воздуха й упала на грядку квiтiв, сама як скошена квiтка. Падала також зi словами: “О Боже, о Господи!“ В синiх очах Настунi знов мигнула чаша чорної отруї на тлi Чатирдагу... i зазвенiли в душi страшнi, але правдивi слова Святого Письма: “На потомках потомкiв ваших вiдiб'ю злобу вашу“. Думки блискавками шибали їй по головi. Катований невольник був гарно збудований, i легко мiг бути потомком одного з тих злочинцiв, що пiдсували чашу з отруєю на Високiм Замку у Львовi, пам'ятної осенi, коли рясно зародили сади по всiй землi Галицько-волинськiй... Довкруги на вулицi лунали зойки кiлькох iнших катованих кнутами невольникiв: то публiчно виконувано на них рiжнi кари за найменший непослух. Настя, лежачи, затулювала вуха руками. По якiмсь часi пiднеслася при помочi товаришок i блiда як смерть пiшла дальше, подiбна до лунатички. Молилася всю дорогу з великою вiрою, кажучи в дусi: “О Боже, о Господи! Ти, певно, справедливо караєш нарiд наш за його грiхи великi. Але змилосердися над ним i надi мною в сiм страшнiм городi кари. Покажи менi приязне обличчя своє, i стане лекша неволя моя... Возьми опiку надi мною...“ З такими думками вступила в шкiльну кiмнату й усiла, як iншi, на плетену мату, пiдiбгавши ноги пiд себе. О, якже се болiло! Товаришки, що вже до всего привикли, смiялися з неї й потiшали її, кажучи: - Привикнеш! Не бiйся! Старалася тепер всiми силами забути те, що бачила на вулицi. Молилася i дивилася в дверi. До кiмнати повагом вступив учитель в завою на головi. “Нi молодий, нi старий“,- мигнула Настунi думка крiзь головку i збентежила її так, аж покраснiла. Не знала, як супроти него поводитися. Поважний турок Абдуллаг вiдразу запримiтив нову ученицю й її збентеження. По його обличчю перебiгло щось нiби увага, нiби задоволення: може, подумав, що то вiн як мужчина зробив таке вражiння на гарнiй невольницi. Але старався не дати пiзнати сього по собi. Усiв на подушцi i почав поважно, як щодня, свою науку словами: - Нема Бога, тiльки Бог[10], а пророк його Магомет! Тричi повторив сi слова з таким притиском, як би добував їх iз глибини свого серця. Настуня розумiла їх, бо зустрiчалася з ними майже вiд першого дня своєї неволi. Слова Корану, читанки пророка, наводив учитель Абдуллаг тiльки в арабськiй мовi. Пояснював їх дивною мiшаниною - турецько-персько-татарсько-слов'янською. При тiм надробляв гестикуляцiєю й показував руками предмети, про котрi говорив. Як губка воду, так Настуня втягала в себе правильну вимову арабських слiв. Але зi змiстом їх не годилася в душi, противилась йому, хоч була вдячна учителевi, що так уважно повторяв сi слова. Була переконана, що робить се для неї. Вдивлялася в нього, як в образ. З дальшої його науки не розумiла нiчого. I чулася найменшою з усiх учениць. Але тим твердше постановляла собi в душi зрiвнятися з ними й навiть випередити їх. Уважно вслухувалася в чужi звуки мови учителя. Вся перемiнилася в слух. Щойно при кiнцi науки запитав поважний Абдуллаг, чи котра з учениць не знає мови Настунi. Зголосилась єврейка. Абдуллаг наказав їй передати Настунi все, що чутиме вiд нього, i взагалi помагати в науцi. Єврейка переповiла се Настунi. Вона поглядом подякувала учителевi. По скiнченнi лекцiї Корану Абдуллаг учив рахункiв. Коли Абдуллаг вийшов, було полуднє. Ученицi пiшли на обiд. Настуня сiла бiля своєї опiкунки Кляри (так називалася єврейка) i зiбрала в думцi вражiння,- як робив голосно її батько, коли рiшався на якесь бiльше купно або iнший важний крок. Чула, що в Абдуллагу матиме приятеля, бо сподобалася йому: вдивлявся в неї весь час. Вправдi незамiтно, але частiше. нiж в iнших. Частiше й iнакше. Зовсiм так, як вдивляються, наприклад, жiнки в гарну, дорогу матерiю, якої iз-за цiни не можуть купити. Вiн не зробив на нiй нiякого вражiння як мужчина, як зробив Стефан, коли вперве побачила його. Але мимо того вiдчула смак у тiм, що сподобалася йому. Роздумуючи над тим, не забула про свою опiкунку. Питала її, як називається по-турецьки кожний предмет, який бачила на столi. Кляра радо говорила їй i живо пояснювала все. що знала. Кляра була типова представниця свого рухливого племенi, котре з потреби привикло бути у чинним мiж чужими. Опiсля та учиннiсть перейшла в кiсть i кров його та стала органiчною потребою жидiвської раси в добрiм i злiм. Прихильнiсть Кляри була для Настунi поки що бiльше потрiбна, нiж приязнь Абдуллага. Вiд Кляри довiдалася, що з другим учителем, iталiйцем Рiччi, сама могтиме порозумiтися, бо вiн був у Лехiстанi та й навiть троха говорить так, що вона зрозумiє його. Була тим дуже врадувана та й уже майже зовсiм весела йшла на науку по обiдi. З полудня прийшов Рiччi. Худий, жилавий мужчина, з якимсь дивним огнем в очах. Мав панськi, аристократичнi манери. Таких людей бачила Настуня тiльки на мить, як переїздили раз через Львiв. Отець Iоан казав їй, що се були ненецькi посли, котрi їхали в Москву. Була дуже цiкава, яким чином такий чоловiк опинився на службi у людей, що торгували жiнками. Очевидно, мусiв мати якiсь таємничi пригоди в життю, котрi загнали його аж сюди i приневолили до такого заняття у таких людей... Рiччi рiвно живо зацiкавився своєю новою ученицею. Вiн зараз-таки, заки приступив до науки, випитав її доклад но, вiдки вона, чим її батько, як i коли дiсталася в полон i що вмiє. Був задоволений з iнтелiгентних вiдповiдей Настунi, хоч при деяких незначно усмiхався. Особливо виразно усмiхався, коли Настуня твердо пiдчеркнула свою вiру та красу її обрядiв i церков. Се вкололо її так, що вона вiдважилася замiтити: - Ви, певно, латинської вiри... Рiччi знов усмiхнувся i вiдповiв: - Мої батьки визнавали ту вiру. - Як то - батьки? А ви приняли iншу? - запитала з ледви замiтним обуренням в тонi. Бо вже з дому винесла погорду до тих, якi покидають вiру батькiв. - Нi,- вiдповiв Рiччi, смiючись.- Але про се, якщо ви цiкавитесь тими справами, поговоримо колись докладнiше, i про красу рiжних обрядiв та святинь у рiжних краях поговоримо також. Я радо говорю про се, особливо з молодими й цiкавими людьми... Взявся до науки. При тiм кожде речення перекладав такою мiшаниною, що й Настуня його розумiла. Говорив про рiжнi народи, про життя на дворах панських i королiвських i про те, як там пишуть листи, як будують, як одягаються. Цiкаво говорив. Настуня так зацiкавилася його наукою, що при вечерi навiть не мала часу подумати про сього учителя. Тiльки випитувала Кляру, що вiн говорив досi, заки вона прийшла до школи. I Рiччi при кiнцi лекцiї вчив рахункiв. По вечерi попровадили її товаришки до тих кiмнат, котрi бачила, як тiльки прийшла до сього будинку. На питання, чого ще їх тут учать, вiдповiли їй: - Дурниць! Зараз побачиш... Тут вчили вже жiнки пiд проводом тої керовницi, яка переодягала Настуню. Вчили - залицятися, сiдати на колiна, нiжно i горячо цiлувати, плавно ходити по кiмнатi, одягати й роздiвати мужчин (одяги стояли на деревляних моделях), обiймати, робити їм гарнi завої й турбани. Все - на моделях. Настунi ся наука зовсiм не сподобалася. Вона просто не могла собi уявити, як можна цiлувати когось iншого, крiм Стефана. Але пригадала собi слова Ванди й задумалася. I сеї ночi довго не могла заснути. Думала про все, що бачила й чула в тiй дивнiй школi. З одного була вдоволена: з припущення, що вона сама провадитиме науку в напрямi, який цiкавитиме її. Була спритна. Вже першого дня змiркувала по поведению учителiв, що се може їй удатися. Успокоєна тим, заснула твердим сном. Скоро помiтила Настуня основну рiжницю мiж своїми обома учителями. У Абдуллага не було iншого Бога, крiм Аллага, не було iншої влади, крiм султана, не було iншого свiту, крiм мусульманського. Вiн був добрий i навiть приємний чоловiк. Але пригадував їй вола в кератi, що крутився все в оден круг, хоч часом той круг був доволi широкий i гарний. Абдуллаг з захопленням оповiдав про велич султанської влади, про красу столицi i палат падишаха, про його сади цвiтучi, про пишнi одяги його двору, про силу його вiйськ, про далекi країни, якi пiдлягають його владi, про їх багатства i красу, про всю величнiсть Сходу. Але всьому основа було у нього призначiння. Все буде, як мас бути, як Аллаг призначив. I в тiм основне рiжнився вiн вiд iталiйця. Так основно, як рiжниться Схiд вiд Заходу. Рiччi в усiм пiдчеркував вагу i значiння людської думки, пiдприсмчивостi i працi. Навiть у тiм, що очевидно мусить бути,говорив,- може людина робити важнi змiни. Любила його за сю думку. Бо нi на мить не покидала своєї мрiї про утечу, про те, що колись вирветься з сього чужого їй свiту, куди її насильством запроторили й учили, крiм потрiбних речей, поцiлункiв i залицянь. Ненавидiла сю науку рiвно сильно, як любила ту науку, яку їй подавав Рiччi. З переняттям слухала його оповiдань про чудовi будiвлi iталiйськi, про царицю моря - Венецiю на 122 островах, про золоту книгу її родiв, про її Велику Раду, про могутнiсть Дожi, про олов'янi тюрми в пiдземеллях, про високi школи у Флоренцiї, про Ватикан у Римi та про всi дива епохи Вiдродження. Наперед сподобалось їй у тiй науцi це, що Рiччi говорив про пiдприемчивого духу тамошнiх людей. Потому перемогло в нiй захоплення зовнiшнiм блиском тамошнього життя. Та вкiнцi знов бiльше зацiкавилась людьми, яких їй представляв iталiєць. Особливо велике вражiння зробило на неї оповiдання про те, що на Заходi й жiнки займаються всiм тим, що й мужчини: i торговлею, й наукою, i навiть державними справами! I дивним дивом,хоч була в неволi,- перший раз почула тут у собi - людину. Вправдi, i вдома знала, що були й у нас жiнки, якi правили державою, от як велика княгиня Ольга. Але се знання було якесь запорошене i неясне, немов казкове. То було так давно, так дуже давно, як у байцi. А тут усе те дiйсно тепер вiдбувалося, жило. На саму думку про те рамена їй пружилися, мов сталевi пружини, i грудь пiдiймалася високо. Тут вперше прийшло їй на думку, чому жiнка не мала б займатися державними справами? “Чи я не така сама людина, як мужчина?“ - подумала. I якась iскра дивної амбiцiї заiскрилася в її серцi - тим дивнiша для неї самої, що вона добре розумiла, що була в неволi, i розумiла також, що i там, у старiм краю,- так його в думцi називала, бо сей був для неї зовсiм новий,- властиво, тiльки однi монахинi зi всiх жiнок кермували своїми публiчними справами. Знала, що вони мали свої наради, що самi визначували членiв своїх монастирiв до рiжних справ i поїздок. А всi iншi жiнки подiбним не займалися. I тим бiльшу вдячнiсть вiдчувала супроти церкви, котра допускала й пiдносила жiнок до такої працi. I тим бiльше гнiвалася в душi на учителя Рiччi, що вiн якось так з усмiхом говорив про церкву. Настунi анi не снилося, що Рiччi був одним з полiтичних розвiдунiв Венецiї, найбагатшого тодi мiста Європи. Його завданням було слiдити всякими способами вiдносини на Сходi та причинятися до виховування таких iнтелiгентних невольниць, яких опiсля можна було б ужити до звiдунської служби на дворах мусульманських намiсникiв, адмiралiв, генералiв, везирiв[11] i вельмож. Щоб не звертати на себе уваги турецької влади, котра особливо не терпiла венецiян, Рiччi буцiмто був на службi у генуенцiв, ворогiв i конкурентiв Венецiї, котрi мали розмiрно бiльше симпатiї у туркiв, нiж венецiяне... Велика генуенська купецька фiрма, у котрiй служив пiд сю пору Рiччi, мала спiлку з купцями вiрменськими, грецькими, турецькими та арабськими. Iнтерес i полiтика були в нiй так майстерно пов'язанi й закритi, що навiть далеко не всi учасники тої спiлки знали, в чiм рiч. Головна централя спiлки нарочно була примiщена в Кафi, а не в Царгородi, де мала тiльки свою фiлiю з найбiльш довiреними людьми. Настуня бiльше вiдчувала серцем, нiж розумiла розумом, що в огородi її думок наступає якась змiна. Виглядало їй, немовби той її внутрiшний огород подiлився на три рiжнi грядки з рiжними квiтами. Перша грядка була та, котру засадили в її душу ще вдома. Вона була їй наймилiша, мов васильок, пахуча, хоч найменше зрозумiла. Друга грядка була та, яку засаджував в нiй турецький учитель Абдуллаг. Вона не любила його науки. Але вiн сам був їй симпатичний, бо вiдчувала в нiм чесного й вiруючого чоловiка. А третя грядка була та, яку засаджував в нiй iталiйський учитель Рiччi. Iнстинктом вiдчувала, що вiн гiрший вiд турка. Але наука його так її потягала своїм солодким блиском, мов грiх. Мов тепла, ясна водиця в купелi обiймала її дивна наука тодiшнього меткого Заходу. Бiльше вiдчувала, нiж розумiла, що та наука визволяє нутро людини, але страшно визволяє. Дає чашу отруї в руку i кинжал у другу й говорить: “Тобi все вiльно робити, що тiлько хочеш!“ А строга наука Сходу говорила: “Ти маєш слухати Аллага на небi й султана на землi!“ Вона в'язала - ще тяжче, нiж татарське ремiння. Але в тiм зв'язанню чути було силу. Вiдчувала її Настуня в Абдуллагу, що був сильно зв'язаний тою наукою на всi боки. Перед чистою, як квiтка, душею Настунi стояв тодiшнiй Захiд ренесансу, заражений уже безвiрством i злочином,- i чужий Схiд, повний жорстокостей, але сильнiший вiрою в Бога на небi, котрий вибрав той Схiд на кару для землi. Боронилася в своїм нутрi, як борониться метелик, кинений у воду. Одинокою її внутрiшньою опорою був хрест. Але його щораз бiльше немов заливали двi новi струї. Ще виринав вiн у її душi - навiть яснiший, нiж перед тим. I держалася його так, як держиться мурашка на малiй трiсочцi, котру вже несе повiнь. О. страшна є внутрiшня повiнь розхвильованої душi людини! А така повiнь щойно зачинала прибувати в невинну душу Настунi...

* * *

Хоч Настуня не любила Рiччi, але з запертим вiддихом слухала його лекцiй, особливо про безогляднi вчинки жiнок в iталiї. Як же вiн цiкаво оповiдав! Про їх iнтриги й заговори або про рiжнi отруї, якими прятали зi свiту ворогiв. У нутрi кричало щось у нiй, що так не вiльно робити. Але рiвночасно заглушувала той крик нова свiдомiсть, що так роблять... I моральний крик її душi був щораз тихiший i тихiший. Просто освоювалася з тим, хоч терпiла вiд того. Одного дня прийшло їй на думку, що її учитель має якийсь означений i добре обдуманий план, коли оповiдає їм про те все. Властиво вiд першої години, яку перебула разом з ним у школi, вiдчувала, що се якийсь таємничий чоловiк, котрий чогось не договорює. Кiлька разiв здавалося їй, що ловить кiнець нитки його дуже таємничого клубка. Вже пальчик прикладала до чола на знак, що вiдгадала. Але по хвилi спускала ручку... Не могла вiдгадати. Все те її цiкавило й захоплювало, але й мучило. Тому вiдiткнула, коли Рiччi перейшов до зовсiм нових справ. Настуня щось чула про се вже вдома - першi глухi вiстi. Але тут довiдалася докладнiше про новi дива-дивеннi, якi iталiйський земляк її учителя вiдкрив за великим морем, у котре заходить сонце. Довiдалася про червоних людей, що летять як вихор степами i здирають шкiру з голов побiджених, про їх шкiрянi вiгвами й кам'янi святинi на таємничих озерах, про золотi палати їх царiв у Мексицi i Перу та про страшну, завзяту боротьбу з бiлими наїздниками. З того повернув Рiччi на оповiдання про чудовi пригоди Одiссея. Помалу перейшов до еллiнської фiлософiї, втягала в свої думки його науку, як втягає квiтка росу в нiжнi листочки. I дозрiвала на очах, як черешня. Все, що вчула, обговорювала потому зi своєю товаришкою єврейкою, котра бiльше знала, бо довше вже була в руках сих торговцiв, котрi старанно пiдготовляли свої жертви. Раз запитала її Настуня: - Скажи менi, Кляро, на що вони нас вчать про тi отруї i про жiнок, що таке роблять? - То ти, Настуню, ще не знаєш? Вони мiркують собi так: ану ж котра з їх невiльниць дiстанеться до якогось високого дому, де їм треба буде спрятати когось. Тодi прирiкають золотi гори, i не одна таке робить. Все те спiлка, котра сягає Бог знає, як далеко! Я не знаю, але здаеться менi, що та пiлка сягає навiть у тi зовсiм новi землi, про котрi оповiдає Рiччi. Настуня здригнулася, як вiд порушення гадини: та страшна думка так її занепокоїла, що нiколи не любила зачiпати в розмовi тої справи. Але раз знов запитала Кляру: - Чи ти гадаєш, що й Абдуллаг є у тiй спiлцi? - Абдуллаг? Нi! Се чесний турок, вiн слухає Корану. Але вiн не знає, що робиться. Раз, коли сама йшла коридором i спiзнилася трохи до школи, зустрiв її Рiччi, задержав i несподiвано запитав: - Чи Ви поїхали б зi мною в захiднi краї? - Як то? - вiдповiла збентежена i цiла запаленiла.Адже я в неволi... - Втечемо разом. Не знала, що вiдповiсти. Хотiла видертися вiдси. Але пам'ятала про свого Стефана. А що значить утечи з Рiччi, розумiла. Та не хотiла вiдмовою наразити собi його. I вiдповiла по хвилi скоро, якби спiшилася: - Я... я... надумаюся... Хтось надiйшов, обоє поспiшно пiшли до школи. Рiччi почав iще краще оповiдати про дива захiдних країв, про їх високi школи i науки в них. Так минав час. А сподiваний викуп не приходив... I навiть чутки не було нi вiд Стефана, нi вiд батька. А може, не допускали до неї нiякої вiстки? Часом сидiла й нишком плакала. Але скоро зривалася й бралася до пильної науки. Властителi Настунi тiшилися, що мають таку пильну ученицю. А тим часом Стефан Дропан, наречений Настунi, зi значними грiшми їхав з польським посольством слiдами своєї любки. Був у Бахчисараю i добився до Кафи. I молився в церквi оо. Тринiтарiїв, лиш через улицю вiд своєї Настунi. Скрiзь розпитував i поїхав дальше аж до Царгороду. Але навiть нiякої вiстки про неї не здобув. I не вiдзискав Настунi, i вона не вiдзискала його. I хитрим торговцям не вдалося ужити її до своїх цiлей. Бо незбагнута рука Господня кермує долею людей i народiв на стежках, якi вони самi собi вибирають вольною волею, iдучи до добра чи зла.


VI. В НЕВIДОМУ БУДУЧНIСТЬ

“Ambula ubi vis, quaere quodcumque volueris: et non invenies altiorem viam supra, nec securiorem viam infra, nisi viam sanctae crucis“.

Понад морем сумно лине Ключ вiдлетних журавлiв. Хто з них верне? Хто загине? Чути їх прощальний спiв.

Багато днiв минуло у школi невольниць, i над страшною Кафою вже другий раз на пiвнiч летiли журавлi. Настала гарна весна, i земля запахла. Одного вчасного вечера, коли до пристанi причалив ряд турецьких галер, побачила Настуня з вiкна своєї кiмнати, як вiйськова сторожа у пристанi зачала кидати свої шапки на землю i зривати намети! Голоснi оклики воякiв доносилися аж до неї. Миттю стало вiдомо всiм, що в мiстi Ограшкей помер у дорозi старий султан Селiм[12] i що тiло його чорними волами везуть до Стамбула. Якесь небувале заворушення заволодiло мусульманами. На устах усiх було iм'я престолонаслiдника, що досi був намiсником Магнезiї. - На престол вступає молодий Сулейман! Сi слова вимовляли мусульмани з якимсь особлившим притиском i таємничiстю в очах. По вулицях мiста якось iнакше йшли вiйськовi вiддiли: iнакше ступали, iнакше несли мушкети, iнакше пiдносили голови. Крок їх став твердий, а литки яничарiв мов сталь напружалися... У старих, чорних улицях Кафи збиралися товпи мослемiв i,голосно кричали до неба: “Аллагу Акбар[13]! Нехай сто лiт живе султан Сулейман!“ ...Десятий султан Османiв! А з тим окликом якась дивна легенда вiри i надiї йшла вiд Чорного моря i вiд гiр Чатирдагу мiж народ мослемiв. Йшла i крiпила його на дусi i на тiлi. Навiть на подвiр'ях гаремiв побожнi жiнки мослемiв пiднiмали своїх дiтей вгору i з завзяттям шептали: “Нашу кров i майно - на приказ падишаха!“ I всi мошеї станули отвором, а народ мослемiв хвилями напливав молитися за молодого султана. Iз верхiв мiнаретiв кричали муедзини дивними голосами свої молитви. Мов дрож громовини йшла по краю мослемiв. Чути було в воздусi, що надходить велика доба держави Османiв, пiдготована твердiстю покiйного султана. Якась аж неймовiрна єднiсть опанувала мусульман всiх племен i станiв - вiд багача до жеброти. Вiд неї тим виразнiше вiдбивали посоловiлi обличчя чужинцiв, християн i жидiв. Настуня з цiкавiстю очiкувала дня, щоб розпитати свого учителя Абдуллага про молодого султана. Як тiльки на другий день увiйшов у кiмнату Абдуллаг, запитала його: - Чого мусульмани сподiються вiд нового султана? Абдуллаг подивився уважно на неї, склонив голову, схрестив руки на грудях i сказав глибоким таємничим голосом: - Султан Сулейман буде найбiльший зi всiх султанiв наших! - Чому? - запитала молода невольниця, котра вже убулася в школi i привикла до учителiв. - Бо так предсказано,- вiдповiв з глибокою вiрою поважний Абдуллаг. - Але що саме предсказано? - запитала цiкаво Настя. - Предсказано, що з початком кождого столiття родиться великий муж, який обхопить те столiття, як бика за роги i поборе його. А султан Сулейман уродився в першiм роцi десятого столiття Геджри. - Але ж у тiм роцi уродилося бiльше людей,- замiтила Настуня. - Не говори так, о, Хуррем,- вiдповiв поважно Абдуллаг,- бо султан Сулейман любимець Аллага, i свята рiзка в руцi його має за собою ще оден знак на те, що буде найбiльший зi всiх султанiв наших. - Який знак? - запитала ще цiкавiше. - Такий, що вiн десятий з черги султанiв! А число десять се найбiльш досконале число! Бо воно кiнчить i завершує перший круг чисел. Про досконалiсть сього числа свiдчить те, що маємо десять пальцiв на руках i десять на ногах,- маємо десять змислiв: зiр, слух, нюх, дотик i смак i п'ять таких у нутрi, маємо десять частей святої книги Корану i десять способiв читання її, маємо десять учнiв Пророка i десять заповiдей, i десять частей неба, i десять генiїв над ними, i з десяткiв складається все вiйсько падишаха. Десятий султан тяжко поб'є ворогiв iсламу. Чи не чуєш, як iнакше перекликається сторожа у пристанi? Вона вже чує, що велика рука взяла над землею знак влади Пророка, ще бiльша, нiж була рука його грiзного батька, нехай Аллаг буде милостивий душi його![14] А вiйськова сторожа дiйсно iнакше перекликалася у кафськiй пристанi. Iнакше на вежах спiвали муедзини. Iнакше носили голови навiть простi мослеми: їх уявою заволодiла вже мiцна вiра в великого султана, що все переможе i все упорядкує. I дивнi легенди почали оповiдати про молодого Сулеймана. Настуня все нетерпеливо ждала на Абдуллага, щоб розпитувати його докладнiйше про нового султана. Тепер Абдуллаг, а не Рiччi, цiкавив її передовсiм. На другий день почала знов розпитувати Абдуллага про молодого султана. I так зацiкавилася тим, що говорила вже доволi добре з Абдуллагом, навiть без допомоги товаришок. Абдуллаг, урадований її зацiкавленням, оповiдав з найвищим захопленням, говорив про великi дiла, яких напевно доконає сей молодий султан. Настуня довго слухала його з зацiкавленням. Нарештi перервала його словами: - Говориш про його дiла так, якби султан Сулейман мав вiчно жити. - Нi. Вiчно жити не буде й вiн. Але старе передання каже, що вiн i по смертi правитиме свiтом ще якийсь час. - А се як? - Ось так. Десятий султан Османiв умре на львинiм столi сидячи. А що вiн у хвилi смертi своєї оточений буде всiми ознаками влади, то люде i звiрята, генiї й злi духи боятимуться його i слухатимуть, думаючи, що вiн живий. I нiхто не вiдважиться наближитися до Великого халiфа. А вiн нiкого не закличе, бо буде неживий. I так сидiтиме, аж поки малий червак не розточить палицi, на якiй великий султан опирати буде обi руки свої. Тодi разом з розточеним патиком упаде труп Великого Володаря. I смерть його стане вiдома всiм. I пiчнеться небувалий нелад в державi Османiв. Мiшками зав'яжуть собi шиї аги i вельможi i настане страшне панування Капу-Кулiв[15]. Арпалiк[16] i Пашмаклiк[17] знищать велику скарбницю султанiв, а перекупства i злочини, як черви, розточать силу законiв десятого й найбiльшого султана Османiв. Ще з того боку моря, з пустинь далеких такi передання принiс мiй нарiд про десятого й найбiльшого султана Османiв. По хвилi додав: - А ти, нiжна квiтко, не бiйся страшного часу Капу-Кулiв. Бо предсказано, що хто матиме лiт бiльше нiж десять, коли вперве почує сi передання про Сулеймана, той не побачить смертi десятого султана. Бо дуже багато морських хвиль ударить до берегiв землi, заки зморщиться молоде обличчя Великого халiфа i як молоко побiлiє каре волосся його. Учитель Абдуллаг говорив се спокiйним голосом. I нi оден нерв не задрижав на його обличчi. З запертим вiддихом слухала Настя старого повiр'я туркiв про їх найбiльшого мужа. Немов в екстазi, запитала: - А не предсказано нiчого про жадну з жiнок десятого султана? - Все, що призначене, єсть i предсказане. Найлюбiша жiнка десятого султана буде Мiсафiр[18]. Зiйде як ясна феджер[19] у серцi падишаха, а зайде криваво над царством його. Зробить багато добра i багато лиха в усiх землях халiфа вiд тихого Дунаю до Базри i Багдаду i до кам'яних могил фараонiв! Навiть в царствi мовчання, у страшнiй пустинi, де вiк вiкiв чорнiє Мекам - Iбрагiм[20], серед жари засвiтить чистий ключ водицi за стопою її. Бо дасть їй Аллаг з високого неба велику ласку свою i розум великий. Але шайтан засiє в її серденько рiвно велику гордiсть... В школi невольниць було тихо, хоч мак сiй. Учитель Абдуллаг вiдiтхнув i говорив дальше: - Довго i завзято постом i молитвою буде боротися Велика Султанка зi своїм грiхом, поки не пiддасться силi шайтана - у святу нiч Рамазану... I затермосить вихор брамами сераю i вiкнами гарему, а в серцi султанки зiйде грiх гордостi, i засмiється шайтан у садах султанських i в мармурових палатах падишаха. А потiм кара Божа так певно надiйде, як йде пустинею напоєний верблюд. Бо Аллаг людинi багато позичає i довго чекає i нiчого не дарує, даром не дає... Настуня задумалася, але не над жiнками падишаха. Ум її, котрий Рiччi зацiкавив державними справами, звернув увагу на щось зовсiм iнше, i вона сказала: - Ще одно! Чи не предсказано, що буде дальше з державою великого султана? - Все... що призначене... єсть i предсказане дрожачою душею вiщих людей,- вiдповiв Абдуллаг. I додав якби з сумом: - Коли доповниться круг вiкiв на повiках вiчних очей Аллага, тодi нарiд Османiв поверне вiдки прийшов, сповнивши по наказу Божiм своє призначiння на безбожних нессараг[21]. А вертати буде знов на схiд сонця пiд проводом кривавих ватажкiв своїх без роду i без плоду, лише з огнем в зубах... Помовчав хвилю i закiнчив: - Як кожда людина, так i кожде плем'я має свiй кiсмет[22], твердий i невмолимий, котрого не об'їде нi конем на землi, нi судном на морю... Говорив так певно, мовби читав зi святої книги Корану. Нi на одну мить не проявився неспокiй в очах його. Всею поставою i всiм виразом обличчя говорив, що буде те, що має бути. i навiть Сулейман Великий не здержить крокiв Призначiння. “Кiсмет“ iшов...

* * *

Рух, викликаний вiсткою про смерть старого султана i вступлення на престол нового, не вгавав, а крiпшав дня на день. Рух в пристанi став великанський. З глибин Криму приганяли на торг великi маси коней, худоби i невольниць. Попит за ними був сильний. Бо всякi достойники заосмотрювалися в сей товар, щоб робити дарунки ще вищим достойникам: запопадали їх ласки при сподiваних змiна; хотiли вдержатися на своїх становищах або одержати при тiй нагодi вищi. Наука в школi невольниць майже зовсiм перервалася, бо щодня приходили вельможi й багатi купцi, яким у рiжних одягах або й напiвнаго показувано весь жiночий товар. Раз мало не купив Настунi якийсь анатольський баша. Купно розбилося тiльки iз-за високої цiни, з якої не хотiв генуенець опустити нi шеляга. Не переривано тiльки науки, якої вчили жiнки. Сю науку вбивано в голови невольниць з iще бiльшим натиском. Скоро повторювано з ними особливо науку густовного одягання й добирання красок в одягах та в уряджуванню кiмнат, в укладанню кашмiрських шалiв та дорогих серпанкiв з Моссулю й Дамаску. Поведення з невольницями стало надзичайно суворе: за найменшу неточнiсть били їх батогами, докладне обвиваючи тiло перед биттям, щоб не поранити. Харч був багатий, як нiколи. Серед такого руху, де кожда кождої хвилi могла сподiватися змiни своєї долi на гiршу, майже без вражiння здiйснилося прочуття ляцької шляхтянки. Всi її товаришки дивилися якось безучасно на те як її одягали. Всi вже знали, що приїхав старий, знемощiлий баша. Настуня при пращанню шепнула їй на потiху: - Вiн купує тебе не для себе, а на дар для когось Може, й молодому мужчинi дiстанешся. - Ой нi,- вiдповiла жертва.- Вiн уже над грбом i в нiкого ласки не запопадає. Для себе купить мене! А може жити ще довго... З'явилися i вiрменин, i старий Iбрагiм та й разом з генуенцем прийшли, ще раз упiмнули свою жертву, щоб старалася сподобатися старому башi. - Бо iнакше буде дуже зле,- сказали їй торговцi, щоб залякати й iнших. Нещасна жертва, пам'ятаючи попереднi знущання, зараз пiднесла голову й почала крiзь сльози кидати огнистi погляди та живо рухатися так, як її вчили. За годину їхала в критiй колясi зi старим трупом до пристанi як його власнiсть. Настуня з жалем пращала очима свою землячку, бо сама не знала, що з нею буде завтра. - Бiдна Ванда Вєлєжинська вже має чоловiка,- шепнула Настуня до своеї товаришки Кляри. Та не вiдповiла нi словечка, така була стурбована. Кляру призначили в оден ряд з Настунею - невiдомо, куди...

* * *

Генуенець, Iбрагiм i вiрменин ходили по огородi й над чимсь радили. Невольницi з запертим вiддихом слiдили з вiкон кождий їх рух, кождий вираз їх облич. Знали, що тi торговцi рiшають тепер про їх долю, але не знали, що рiшать. Ще того вечера повiдомили їх, що завтра рано повезуть на продаж цiлу школу. Куди, не сказав нiхто. Але всi додумувалися, що морем i правдоподiбно в Царгород, бо там найбiльший попит. Сам Iбрагiм повезе їх, оповiдали. Все одно - опиняться на авретбазарi[23] . Се знали. Настуня не спала майже цiлу нiч. Не спали й її товаришки. Споминали минувшiсть, вгадували будучнiсть. Раннiм ранком принесли їм гарнi одяги й наказали старанно одягнутися. Недовго тривало - i цiлу школу рядами поведено до пристанi та човнами перевезено на велику галеру. Доглядав їх чемно старий Iбрагiм i то разом з вiрменином. Настуня згадала першi хвилi свого полону. Оба були ласкавi для своїх жертв. Очевидно, не знали ще, де котра з них попаде i чи не пригодиться коли в життю. З обома торговцями їхав також брат генуенця. Галера довго стояла. Мабуть, ждала ще на когось. Рушила щойно пiд вечiр. Настуня з жалем подивилася на мiсто й будiвлю, де пережила стiльки нових для неї думок, мрiй i почувань. Якийсь холодний сутiнок клав свої нiжнi пальцi на тихi води моря, на його легкi хвилi й на заплаканi очi молодих невольниць. Яка доля ждала кожду з них? Одну ждала лучша, другу гiрша - аж до страшних домiв розкошi у Смирнi та Дамаску, в Марокку й Самаркандi... Але болю душ не можна порiвняти. I тому однаково клав свої нiжнi пальцi вечiрнiй сутiнок на заплаканi очi невольниць. Нараз - невольницi сумно заспiвали на пращання... Заспiвали, як птицi заскиглили... Береги Криму i страшний город Кафу з жалем пращали. Така вже вдача людей: вони жалують того, що було, хоч воно було б недобре, бо бояться того, що буде - невiдомого. Хоч вони були дуже втомленi, бо не спали минувшої ночi, але й сеї заснути не могли. А як темна нiч покрила чорним оксамитом безмежну поверхню моря, жах почав ходити по чорнiй галерi i не дав заснути нi везеним на торг невольницям, нi їх властителям. Оповiдали собi про напади морських розбишак, про страшного Хайреддiна з рудою бородою, котрий не шанує навiть галер високих достойникiв. Оповiдали про чайки козацькi, що несподiвано нападають на морю й пiдпалюють турецькi галери. Настуня мрiла про такий напад, хоч дуже боялася вогню на водi. А як пiвнiч наспiла i небо та Чорне море стали чорнi, мов найчорнiйший аксамит i нi одна зiрка не блистiла на небеснiм зводi, - побачили бiднi невольницi, як далеко-далеко засвiтили на морi три червонi огнi. Вони скоро зближалися. Неспокiй запанував на галерi торговцiв. Хто се може надпливати? В тих часах моря були рiвно небезпечнi, як сухопутнi шляхи. Неспокiй перейшов у тривогу, бо вже виразно виднiли таємничi судна - не то купецькi, не то воєннi. Нараз пронiсся по галерi шепiт: - То пливе Хайреддiн з рудою бородою! Хто шептав? Всi шептали. Хто зачав? Вони не знали. Але нi одна душа не сумнiвалася, що надпливає Хайреддiн, “пострах п'яти морiв“ - вiд Альгiру по Аден, вiд Кафи по Каiро, скрiзь страшний i скрiзь присутнiй... Жах спаралiжував усякий рух на галерi торговцiв. А три темнi судна Хайреддiна, найстрашнiшого пiрата тих часiв, щораз ближче свiтили червоними огнями. У свiтлi їх Чорне море ставало ще чорнiше. I якась тяжка задуха лягла на воздух, i на воду, i на серця всiх людей на галерi,- така тяжка, якби духи всiх помордованих грiзним султаном Селiмом хмарами летiли зi всiх усюдiв на суд справедливого Аллага. Навiть невольницi, котрi нiчого не могли стратити, вiдчували, що може бути ще гiрша доля вiд тої, яку мали: попасти в руки закам'янiлих злочинцiв як добича, жеребом тягнена. А темнi судна Хайреддiна пiдпливали все ближче i ближче. Вже на них виразно виднiли чорнi тула гармат i блискучi гакiвницi i залiзнi драбини з гаками, якi розбишаки перекидали на купецькi кораблi i так дiставалися на них з мечами в руках i ножами в зубах. Онде стояли вони довгими рядами, ждучи наказу ватажка. Галера торговцiв стала - як курка, на котру налiтають шулiки. А на однiм з пiратських суден вийшов з каюти Хайреддiн з рудою бородою, пострах всiх людей, що плили морськими шляхами, без рiжницi вiроiсповiдань. Обличчя опришка було порiзане глибокими близнами. Крiзь легкий прозрачний кафтан з червоного шовку виднiла сталева кольчуга. За поясом мав два острi ятагани, при боцi криву шаблю, в руцi звичайну палицю-кавулю. Бороду мав руду, аж червону, немов помальовану. Настя на той вид зачала тихо тремтячими устами шептати псалом: - Помилуй мя, Боже, по великiй милостi твоїй i по множеству щедрот твоїх... Кляра, на всiм тiлi дрожачи, шептала до Настунi: - Зараз буде напад... Хайреддiн глумливо й уперто вдивлявся в галеру торговцiв, не кажучи нi слова. Над його головою помалу пiдносили червене полотно на двох жердках. На нiм звичайно виднiло одно-одиноке слово: “Пiддайтеся!“ Але тепер на велике здивування всiх, що влiпили очi в полотно, був бiльший надпис: “Десять днiв i десять ночей не беру добичi нi на морi нi на сушi нi вiд мослемiв нi вiд нессараг, вiдколи вуха мої вчули вiстку, що на престол мослемiв вступив десятий падишах Османiв“. Всi вiдiтхнули, хоч страх не уступив вiдразу: i свобiднi, i невольнi напiвпритомними очима глядiли на три пiратськi судна Хайреддiна, що тихо сунули попри них. Вони вже зникали на чорнiм тлi, а жах невольниць ще бiльшав на думку про в'їзд у столицю того чоловiка, котрого хоч на десять днiв пошанував страшний Хайреддiн з рудою бородою. Настуня збiлiлими устами раз у раз вiдмовляла “Помилуй мя Боже“ - вже зi страху перед Царгородом, столицею Халiфа. Всi невольницi вже Бог знає котрий раз оповiдали собi, як перед виладовуванням їх у пристанi покують їх чвiрками в ланцюжки, бо в натовпi могла б не одна втечи i пропасти. Кляра, котра вiдкись докладно знала майже про все, що робили з невольницямн, пояснювала Настунi, що коли часом не стає ланцюжкiв, то скорше навiть мужчин пов'яжуть звичайними путами, нiж молодих жiнок i дiвчат. - Та чому? - питала Настя. - Я ж тобi вже говорила! Бо мусульмане кажуть, що найдурнiша жiнка хитрiша вiд найрозумнiшого мужчини. Зрештою, ми в нашiм вiцi дорожчий товар, нiж найсильнiшi мужчини. Бiлi ручки Настунi злегка задрожали, а в її синiх очах заперлилися сльози. Над ранком заснула неспокiйним сном. I снилося їй, що на галеру таки напав Хайреддiн-розбишака трьома суднами i що здалека надлетiли малi чайки козацькi... I що була завзята битва, i що галера почала горiти, i пекла ясна полумiнь. Пробудилася з криком. Було ще темно кругом. Тiльки оченята її пекли вiд недоспаних ночей. Сiла на лежанцi й очiкувала днини. Раненько почула в небi тужнi голоси. Такi тужнi, що здавалося їй на хвилинку, що то її рiдна мати й батько кличуть за нею: “Настуню! Настуню!“ А то ключ перелетних журавлiв летiв з Малої Азiї понад Чорним морем, на пiвнiч, в рiдний край Настунi. Може, й вiн пращав її... Перед її очима став Рогатин i великi луги над ставищем, де часто спочивали журавлi. “Там, певно, все ще в руїнi,“ - подумала, i сльози заперлилися в її очах. А чорна галера торговцiв живим товаром плила i плила на захiд сонця - в невiдому будучнiсть.


VII. В ЦАРГОРОДI НА АВРЕТ-БАЗАРI

“Viel dunkle Wege fuehren Vor unbekannte Тuегеп, Wer keine Heimat hat...“ “Zal z oczu lzy wyciskal tym, со tain patrzyli, Co z Bahramen w niewoli w Carigrodzie byli, Widzac, ano tuteczne ludzie przedawano, Xiedza, cylopa, szlachcica, - nic nie brakowano. Jednych kijmi na bazar jak bydlo pedzono Drugich w petach, a drugich w lancuchach wiedziono“,

Щойно перестали падати ряснi дощi над гарним Царгородом[24] , i весняне сонце усмiхалося до нього блиском i теплом. Зазеленiли сади й огороди. I мiцнiше притулився повiй до струнких кипарисiв у парках Iльдiз-Кiоску. I зацвiли бiлi й синi бози, i червоний квiт брескви покрив гiлля її. З величезних мурiв резиденцiї падишаха позвисали синi, мiцно пахучi китицi квiтiв глiцинiї. Запах їх доходив аж до пристанi, де виладовували довгi ряди молодих невольниць. ...Йшли скованi, по чотири, злученi мiцними подвiйними ланцюжками, з кайданками на руках. А для чвiрки, в котрiй була Настя, якось не стало легких, жiночих ланцюжкiв. I на березi Золотого Рога столицi падишаха заложили на її ручки тяжкi ланцюхи, призначенi для молодих мужчин-хлопцiв, стиснувши їх на три огнива, бо дрiбнi ручки мала. Була б тут, може, ревно заплакала, якби й увагу не вiдвернули дикi сцени, що дiялися тут при виладовуванню мужеських невольникiв. Вiд Чорного моря, вiд берегiв Скутарi й вiд моря Мармара тиснулися до Золотого Рога рiжнi-прерiжш судна, галери, байдаки i каравелi[25] . А з них виганяли на берiг пристанi маси невольниць i невольникiв. З невольницями поводилися ще сяк-так, але невольникiв гнали як худобу: били буками i рiзками, дротяними-нагайками i кiнцями ланцюхiв, аж до кровi. Тут узрiла розгорнену в самiй серединi “книгу iсторiї наших найбiльших страждань i мук“. Вiд хвилi, коли побачила своїми очима, що навiть найстрашнiший опришок турецький умiв пошанувати правну владу своєї землi, вже не сумнiвалася в розвиненiй болем головцi своїй, що кождому народовi дає Бог справедливий таку долю, на яку заслугує. В синiх очах Настунi знов мигнула чаша чорної отруї - на тлi Високого Замку у Львовi. I для того не заридала вголос на березi Стамбулу i золотої пристанi його. Тiльки двi тихi слези скотилися з очей її на ланцюхи-кайдани i засвiтили, як перли. I пригадали їй ворожбу циганки, котрої вже давно не згадувала: “В перлах i фараpaх ходити будеш i адамашки пiд ногами будеш, а горючий камiнь у волоссю твоїм...“ Не в перлах, а в ланцах iшла, не по адамашку, а по поросi, скропленiм слiзьми невольниць. У волоссю не мала дорогого “горiючого каменя“, але зате немов палахкотiв горiючий камiнь у головi: хвилями вiдчувала такий пекучий бiль у головцi, що здавалося їй, немов її власнi очi западаються в нутро голови. Коли бiль уставав, вiддихала, мовби на свiт щойно вродилася. А вiд Пери й Галяти, великанських передмiсть Iстамбула, гнали сухопуттям в ланцюгах i путах новi товпи вже проданих невольникiв! Кого мiж ними не було! Робiтний народ, селяне i мiщане, шляхтичi й духовнi, що видно було по їх одягах: мусiли їх недавно пригнати з рiдного краю кримськi ординцi або дикi ногайцi. Бранцi йшли скованi й пов'язанi, як худоба, битi й катованi. А турецькi пси лизали кров, що капала з їх ран вiд побоїв. Настуня закрила очi з внутрiшного болю. Були се, очевидно, бранцi з її рiдних сторiн, бо переважали мiж ними зiтхання до Бога в її рiднiй мовi, хоч чула також тут i там уриванi слова польської молитви: “Здровась Марйо, ласкiсь пелна... мудль сєн за намi гжешнимi... тераз i в годзiнє сьмєрцi нашей... амен...“ Польську мову чула мiж нещасними рiдше нiж нашу. Пригадалися їй батькiвськi слова, що й ляхи гарнi пташки, але таки не такi гарнi, як нашi. I для того менше їх попадало в отсю страшну каторгу-покуту. Думала: “Як вимiрив Божою мiрою справедливостi...“ Розумiла, що й нашi, й поляки були тут дуже нещаснi, бо втратили свою Батькiвщину, цiннiшу навiть вiд здоровля. ї тепер не знали, куди їх поженуть та перед чиїми дверми опиняться. А як не чула вже нi рiдної, нi польської мови, зачала розглядатися по мiстi, щоб забути страшний вид, який недавно бачила. Вона зi стисненим серцем дивилася на марморнi палати i стрункi мiнарети чудової, як мрiя, столицi Османiв серед квiтiв i зеленi пiд синiм небом полудня.

* * *

Якраз виправляли в Мекку святу весняну каравану, що везла дари й прохання султана до гробу Пророка. Бо був се приписаний день перед початком Рамазану[26]. Вже вiд ранку глiтно було на широкiй вулицi, що з пiвнiчного кiнця пристанi провадить до Iльдiз-Кiоску, положеного над Босфором, на височинi Бешiкташу. Незлiчимi повозки сунули в барвистiй товпi народа... А вiд Бешiкташу аж до гори Iльдiз стояло шпалiрами вiйсько падишаха. I все ще виходили султанськi сили стройними рядами з довгої на милю казарми яничарiв, котру скоро кiнчив десятий султан Османiв. Всi дахи кам'яниць були битком заповненi глядачами. З кождого вiкна дивилися цiкавi очi тiсно стиснених голов. А всi мури по обох боках вулицi обсадженi були видцями до останнього мiсця. Довжезними рядами сидiли на них турецькi жiнки i дiвчата в завоях. Кожда з них очiкувала нетерпеливо, щоб побачити молодого султана. Те саме бажання мали й молодi невольницi, яких уложено далеко позаду - просто для того, що дальше в натовпi не можна було нi йти вперед, нi вернути до пристанi. З мошеї вийшов довгий ряд мусульманських духовних: старi, бородатi мужi, поважного вигляду, в довгих одягах з зеленого шовку, з широкими, золотом гаптованими ковнiрами. На головах мали зеленi турбани з широкими золотими лентами. Йшли мовчки i поважно - в напрямi до султанської палати. Там, перед вiкнами великого падишаха, в укриттю перед товпою, навантажували султанськими дарами святу, весняну каравану до гробу Пророка. Настуня вся замiнилася в зiр. Але не могла бачити, що дiялося там, куди пiшов довгий ряд духовних. Перемогла в собi внутрiшнє пригноблення, яке мала iз-за наложених на руках ланцюхiв. I вже з веселим усмiхом звернулася до старого “опiкуна“ свого i сказала лагiдним, як оксамит, тоном: - Скажи нам, добрий Iбрагiме, куди йдуть тi духовнi? Iбрагiм ласкаво подивився на неї й вiдповiв: - Скажу тобi, о Хуррем, хоч ти й не визнаєш святого iменi Пророка. Бо я не трачу надiї, що свiтло науки його осiнить колись твої веселi очi. Правду скажу тобi. А що се правда, переконаєшся, як Аллаг буде ласкав для тебе i зробить тебе служницею одної з жiнок падишаха, нехай живе вiчно!.. Показав рукою i говорив дальше: - Тi духовники йдуть на велике подвiр'я палати падишаха, де пiд вiкнами султана всiх султанiв навантажують святу каравану султанськими дарами. Визначнi паломники, що пiдуть з нею до гробу Пророка, i тi духовнi, що товаришать їй, вступають у великий намет, де для них приготована спiльна вечеря. По вечерi входить мiж них сам Шейх-Уль-Iслям, Заступник Халiфа у справах Iсляму i благословить їх на путь. Опiсля виходять з намету i стають перед вiкнами султана. Щасливий той, чиї очi можуть хоч раз в життю побачити десятого й найбiльшого султана Османiв!.. Тут старий Iбрагiм зiтхнув i говорив дальше: - Вiн стає в однiм з вiкон i знаком руки пращається з паломниками. А вони кланяються йому до землi. Зараз потiм виходить тридцять висланцiв султана й передають провiдникам каравани золотi грошi в шкатулах з бiлої шкiри, зав'язаних зеленими шнурами. За ними виходить багато носильникiв зi скриньками, в яких є султанськi дари для Мекки. Наперед навантажують двох верблюдiв, потому тридцять мулiв. Опiсля тих двох верблюдiв провадять по великих купах пiску, насипаних на той час в подвiр'ю султанської палати, щоб показати, як свята каравана йтиме важким шляхом пустинi. В тiм мiсцi Наступi задрожало серденько в грудi. Але вона ще не знала чому. Щойно по хвилi додумалася причини свого зворушення: мусульманський символ пригадав їй iнший символ iнакшого свята, в рiднiм домi батькiв, де на святий вечiр вносили дiдуха i стелили на долiвцi пшеничну або житну солому. Надворi смеркало, i перша зiрка блимала на небi. I звичайно потрясав снiжок. Як сон, як сон, як далека мрiя рисувався їй у душi сей святочний спомин. I Настуня похилила на хвилю головку. А старий Iбрагiм оповiдав дальше: - По тiй церемонiї задержують обох верблюдiв на мiсцi й розстеляють перед ними молитовнi килими. Духовники звертають лице до Мекки, а Шейх-Уль-Iслям ще раз благословить їх. I тодi свята каравана опускає палату султана i входить мiж народ. Ось зараз надiйде... Дiйсно. По зворушенню народа видно було, що надходить свята каравана. Очi всiх звернулися в той бiк. На чолi каравани посувалися тi самi духовники, що йшли недавно до султанської палати. Тiльки тепер їхали на бiлих конях; сiдла їх були багато вибиванi золотом. Шпалiри вiйська з трудом здержували товпу, що перлася, аби якнайближче стати бiля святої каравани. Вiйсько тупими кiнцями копiй i ударами батогiв заганяли тих, що випихалися iз рядiв. Два переднi верблюди виставали високо своїми головами понад товпу. Дорогi металевi вудила звисали з їх пискiв, а шовковi кутаси з їх золотом тканих накривал. На хребтi першого верблюда колисався на дорогоцiннiм килимi намет, скарбами наповнений, покритий килимами великої вартостi, грубо золотом i срiблом тканими. Другий верблюд мав на хребтi на шовкових килимах дивну вежу з павиними вiялами й чудовими страусиними перами, що мали вiдганяти злих духiв вiд каравани. За верблюдами йшла вiйськова сторожа пiд такт глухих ударiв барабанiв. Нараз похiд став. Два араби, озброєнi кривими шаблями й металевими плитами, малими, як тарiлка, скочили проти себе в дикiм двобою. Скорими, напрасними ударами били себе взаiмно по своїх металевих щитах i шаблях, справно граючи кiньми. Се видовище представляло напад розбишак на каравану й оборону її: паломники, заосмотренi в довгi палицi, вiдганяли напасникiв. I похiд вже спокiйно посувався дальше. В серединi каравани, пiд охороною сильної сторожi вiйська, несли два мiцнi мули гарну, як павiльйон рiзьблену, лектику з темного дерева. Дах тої лектики був на золочених стовпах. На верху її блистiв золотий пiвмiсяць. По обох боках мала лектика по три вiдчиненi вiкна, а спереду i ззаду по одному. Всi вони заосмотренi були занавiсами. На пухких подушках чудової лектики сидiв малий синок султана, що представляв батька: сам султан тiльки духом iшов з караваною. На вид престолонаслiдника велике одушевления опанувало народ. Але вiн тiльки рухами очей i рук, а не криком, давав вислiв своїм почуванням, щоб голосним криком не злякати малого принца з кровi падишаха. I тiльки тихий шепiт iшов в народi мослемiв: “Се Мустафа, первенець султана Сулеймана...“ Був се перший член сем'ї падишаха, якою Настя побачила в столицi султанiв. Гарне, живе дитя. За лектикою йшов довгий ряд тяжко навантажених мулiв. Кождий з них двигав крiм двох скринь ще якийсь дивоглядний, чотиригранний прилад з павиними i струсиними перами. Всi тi тягарi покритi були дорогоцiнними шалями. За мулами знов їхала сильна вiйськова сторожа. А за нею iншi члени святої каравани i маса народу. Весь той мальовничий похiд сунув у напрямi до пристанi, де мав переправитися на азiйський берег, до Скутарi.

* * *

За той час вiрменин i генуенець кудись ходили. Мабуть, шукали нiчлiгу для себе i для свого жiночого товару. А може, шукали покупцiв, бо фiлiя їх фiрми мусiла вже давно приготовити нiчлiг для свого “товару“. Може, й вiдповiдних покупцiв знайшла, i вiрменин та генуенець тiльки для переконання ходили кудись. Настуню якось сильнiше заболiло серце на думку про тяжку долю, яка жде невольниць. Не журилася чомусь собою, тiльки ними. Вроджена їй веселiсть немов говорила до неї: “Ти даш собi всюди раду“. Але як день почав умирати в улицях Царгороду, закрався неспокiй i в серце Настi. Зразу щемiв у нiм тихо, мов дрожання маленької рани. Потому щораз дужче i дужче. Вже тьохкало серденько в грудi. Спочатку - мов цвiркун в житi - вривано, незначно. Нарештi розтьохкалося, як соловейко в калинi, в саду над Липою. Вже сумерк почав тихо блукати в улицях Стамбула. Муедзини кiнчили спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв, як надiйшли вiрменин з генуенцем. Були задоволенi зi своєї прогулки по мiсту. Вiрменин шепнув щось Iбрагiмовi, i той також повеселiшав. Звернувся до дiвчат i сказав: - Ходiть! Маємо вже нiчлiг бiля Авретбазару. Рушили. Єврейка Кляра, що йшла коло Наступi, шепнула до неї: - Матимемо завтра багатих купцiв. - Та що з того? - Як то що з того? Все лучше попасти в багатший дiм, нiж в убогий. - А звiдки знаєш, що так буде? - Як то, вiдки? Ти гадаєш, що вони вернули б такi задоволенi, якби не пiдкупили слуг якогось багатого дому, котрi завтра купуватимуть невольниць? Но, я їх дуже добре знаю! А не забудеш за мене, як тобi буде лучше, нiж менi? - Нi. Але й ти не забувай! - А чи я тебе забувала в Криму? - Нi, нi. Я тобi дiйсно вдячна! - казала Настуня до Кляри. Та розмова трохи успокоїла її. Вже зовсiм було темно, як їх власники запровадили їх у великi сiни якогось заїзного дому, що стояв при самiй жiночiй торговицi. Спокiйно, як овечки, зайшли туди дiвчата. Незабаром розковано їх i розмiщено у великих кiмнатах. Для котрих не стало мiсця, тих примiщено в сiнях, на сiнi. Всi одержали воду до миття, харч i свiже бiлля. Їсти майже нiчого не могли. Але з приємнiстю милися по довгiй дорозi. I поклалися спати, кожда зiтхнувши до Бога. Настуня вiдразу заснула. Спала так слабо, як пташина на гiлцi. Вiд довшого часу переслiдували її майже щодругої ночi якiсь дивнi сни. I тепер мала дивний сон: снилося Настi, що йшла степами, кривавими слiдами, з iншими невольницями. I всi дiйшли до якогось мрачного мiста над морем. Було темно в улицях його. При входi до кождої вулицi стояв мужчина у зброї з жiнкою в бiлiм одязi i з дитиною. I брали на нiч утомлених подорожнiх. Але питали: “Чи маєш батькiвщину?“ Хто мав, той iшов вiдпочивати додому, до кiмнати. А хто не мав, мусiв лягати на вогке камiння, пiд домом. А собаки бiгали скрiзь i нюхали лежачих, i зубатi щурi скакали по них. I холодна мрака стояла в темних улицях. Настуня лягла на мокре камiння й заснула. I в снi мала сон: весь час снилася їй чорна чаша отруї, кинжал убийникiв i якась довга бiйка без кiнця. Тупа, безладна i безцiльна. З криком i вереском плювали на себе, i шарпали себе, i кололи довгими ножами. Збудилася в снi. I знов їй снилося, що не хотiла спати на твердiм мокрiм камiнню чужої вулицi. Встала i добивалася до дверей. Але вони були вже замкненi, i нiхто не вiдчиняв. I щось збунтувалося в нiй. Зачала бити дрiбними п'ястуками в чужi замкненi дверi, мiцнi, дубовi, в мури вмурованi. I на диво - розбила їх. Але геть покривавила собi рученята. I з серця їй плила кров по бiлiм одязi. I з очей її двома струями лилися кривавi сльози - такi червонi-червонi, як огонь. А як дiсталася до чужого дому, вiн був пустий у тiм крилi. Впала втомлена на ложе, на м'ягкi подушки, але заснути не могла. А кров з її серця плила i плила по подушках, по лiжку, по пiдлозi - до дальших i дальших кiмнат. А потому надiйшов якийсь мужчина, i збирав ту кров пригорщами з долiвки, i хитався мов п'яний. Стряслася на всiм тiлi. Пробудилася, втомлена до краю. Глянула у вiкно. Ледви сiрiло на торговицi. Тихо клякла на лежанцi, обернена обiиччям до закратованого вiкна, й пiдняла очi до неба. Черствий подув ранку вiдсвiжував її чисту душу. Вона мов бiла квiтка вiдчувала, що наближається щось у її життю, щось зовсiм нове й невiдоме. Всi думки i всi почування звернула до одинокого Опiкуна, котрого тут могла мати - до всемогучого Бога. I представився їй в уявi ясний верх Чатирдагу, що пiдноситься високо над землею. Вона нiколи не була на нiм. Але бачила його i знала, що вiн iснує, гарний, як мрiя, спокiйний i могутнiй. В сiрiм сутiнку ранку молилася до Бога з твердою i мiцною вiрою в те, що Вiн чує кождс її слово, хоч би як тихо шептала. Молилася. - Всемогучий Боже, що бачиш все на свiтi! Ти видиш, як встає мiй батько, щоб iти до Твоєї церкви на молитву. Даруй менi, Боже, поворот додому! Я пiду пiшки кривавими ногами, о прошенiм хлiбi, як iдуть убогi на прощу до святинь. Нiколи без милостинi не вiдiйде прошак iз мого дому. I нiхто нiколи не попросить даром мене за нiчлiг. Я для сирiт буду добра, як ненька... Слези заперлилися їй в очах. Крiзь них побачила якiсь невисказано далекi простори i вiдчула надзвичайну силу молитви. Хвилинку мала вражiння. що всемогучий Бог вислухає її та сповнить її гаряче бажання. Вiдчула розкiш, яка розлилася їй по очах i по обличчю та миттю висушила слези. Була задоволена вже тою хвилинкою щастя, хочби тепер прийшло хто знає що! Була певна, що се Божий дар-ласка на дальший шлях життя. “Да будет воля Твоя яко на небесiх, так i на землi...“ - пфошепотiла з глибоким вiдданням себе в опiку Провидiнню. I засоромилася в душi того, що хотiла вказувати Божiй премудростi шлях“. яким мае її вести. Була вже зовсiм спокiйна i приготована на все, що присудить їй всевишня сила Божа. Чулася дитиною Бога й вiрила, що Вiн не дасть їй зробити кривди. Мала роз'ясненi, як дитина, очi й вiдсвiжене екстазою обличчя, як моленниця. Виглядала, мов рання квiтка полева, свiжа i ясна. Надворi теж роз'яснювалося. Зачинався рух. Невольнгiцi повставали й почали митися й одягатися. Робили се нервово, як перед далекою дорогою, в невiдомий свiт. Снiдання майже не їли. Не могли. Коли одягнулися, їх власники оглянули докладно кожду зокрема й усiх разом. На деяких поправляли одяг. Деяким казали замiнити одяг. Знов закували їх у ланцюжки i вивели їх на торговицю. Там уже був рух. Зi всiх усюдiв надходили малими й бiльшими групами невольницi, призначенi на продаж, пiд доглядом своїх власникiв i їх слуг. Деякi вже стояли на видних мiсцях. Були там жiнки й дiвчата з рiжних країв, усякого вiку й вигляду - вiд найчорнiших муринок до найбiлiших дочок Кавказу. Були з грубими рисами, призначенi до тяжких робiт, були й нiжнi як квiти, вихованi виключно для розкошi тих, що їх куплять. Усякий смак мужчин мiг тут бути заспокоєний: вiд того, що хотiв найтовстiшої жiнки, яка з трудом рухалася, до того, що хотiв дiвчини нiжної й легкої, як птиця. Купцi вже крутилися по базарi й оглядали призначений на продаж товар. Настя спокiйно придивлялася групам невольниць, бiля яких станув купець. Скрiзь невольницi миттю змiняли своє поведения, вiдповiдно до вiку й вигляду купця. Очевидно, скрiзь уживано тих самих або дуже подiбних способiв “виховання“ їх. По деяких групах невольннць було видно, що були в особливо гострiй школi. Бо надмiрно виконували те, чого їх учили. Тiльки призначенi до тяжких робiт служницi сидiли нерухомо i лише час вiд часу, по наказу своїх власникiв, пiдносили тягарi, якi стояли бiля них, щоб доказати свою силу. Товстi жiнки переважно сидiли без руху. Деякi з них сильно заїдали, мабуть щоб доказати, що можна їх зробити ще бiльше товстими. Продавцi розкривали своїх невольниць i голосно захвалювали їх красу або силу. Деяких миттю спускали з ланцюжкiв i переводили за руки перед купцями, щоб доказати плавнiсть їх ходу. Деяким наказували танцювати на площi або спiвати. Всi тi картини зразу цiкавили Настуню своєю рiжноманiтнiстю. Потому так обурювали, якби кождий наказ вiдносився безпосереднє до неї. А потому знов збайдужнiла. Втома робила своє. Сидiла як кам'яна подоба. Але коли до її групи наближалися покупцi, довга тресура в школi робила своє: мимохiть викликувала й у неї виученi рухи та погляди очей. Переходили цiлi товпи купцiв. Першу продали єврейку Кляру. Настуня зi сльозами в очах пращала її. I навiть не могла змiркувати, до якого краю поїде її товаришка. У чвiрцi Настунi остали вже тiльки три невольницi: вона, одна грекиня й одна грузинка. Коло полудня Настунею зацiкавилися аж два купцi нараз. один молодий, другий поважний, з довгою сивою бородою. Але почувши високу цiну, вiдiйшли. Молодий вертав iще два рази. Але власники Настунi, очевидно, не спiшилися з продажею її. I навiть не дуже прихвалювали. Видно, ждали на щось. Настуня втомилася й сидiла, пiдiбгавши ноги пiд себе, збайдужнiла на крик торговицi й на все кругом. Нараз побачила, як заметушилися її власники й усi разом почали їй давати знаки руками, щоби встала. Махiнально встала й оглянулася. Серединою торговицi йшла бiльша група чорних євнухiв пiд проводом якогось достойника, також чорного. Мусiв се бути слуга якогось дуже високого дому, бо всi кругом вступалися з дороги i кланялися низенько. Мiж чорними євнухами йшли двi, очевидно, щойно купленi, бiлi невольницi надзвичайної краси. З ними йшла також якась старша жiнка в заслонi, поважна, як панi. Вiрменин, що стояв бiля Настунi, перекинувся поглядом з генуенцем й Iбрагiмом i почав кланятися та голосно кричати: - Нехай яснi вашi очi не минають i сих квiтiв в огородi Божiм! Нервовим рухом Iбрагiм шарпнув заслону на грудях Настунi i закричав: - Маю одну дiвчину, бiлу, як снiг на Ливанi, свiжу, як овоч iз нестертим пухом, солодку, як виноград з Кипру, з грудьми твердими, як гранати з Базри, з очима синiми, як туркус, що приносить щастя, - вивчену в школах для розкошi вiрним, добру до танцю, добру до розмови, послушну, як дитину, - вмiє крити тайну... Настуня запаленiла на обличчi. Чорний достойник став, придивився їй уважно i сказав щось невиразно до жiнки в заслонi. Вона приступила до Настунi й, не кажучи нi слова, дiткнула її обличчя й узяла в пальцi її золотисте волосся - зовсiм так, як пробується матерiю. Пригадала собi, як її перший раз продали у Криму. Зрозумiла, що була знов продана. Не знала тiльки кому. Кров ударила їй до очей i до голови. Мов крiзь криваву мряку бачила, як її дотеперiшнi власники кланялися чорному достойниковi й жiнцi в заслонi. I чула ще, як чорний достойник вiдсапнув i сказав до Iбрагiма: “По грошi прийдеш вечером до мене“. Склонила голову перед своїми ще не проданими товаришками, мовчки пращаючи їх. Заходило сонце за Гагiю Софiю, як бiдну Настуню на Авретбазарi другий раз продали i з ланця спускали, кайдани з рук здiймали i чорним євнухам незнаного пана в руки вiддавали. Пiшла в товпi чорних як уголь євнухiв... А за нею клекотiла й шумiла жiноча торговиця Стамбула на Авретбазарi... Рух улицями в походi оживив Настуню з її втоми. Думки зачали їй ходити по головцi. Хотiла збагнути, кому її продали й куди її ведуть. Вiд самого початку розумiла, що продали її до якогось дуже багатого дому. Може, попаде в дiм якогось аги[27] або дефтердара. Але якого? Не довго тривало, як євнухи зачали йти в напрямi величезних будiвель. Серце в нiй захололо зi страху... Не було сумнiву: її вели в напрямi сераю[28]... Здовж попiд мури ходила рiвним кроком вiйськова сторожа... “Ну, вiдси вже нiхто нiякими грiшми не викупить мене,- шибнуло їй в головцi. - Навiть якби Стефан продав увесь свiй маєток, то й сим тут не дiб'ється нiчого“, - подумала i зiтхнула. Дрижала як лист осики, коли впровадили її в якусь страшну велику браму, на котрiй виднiли застромленi на гаках свiжi людськi голови з виверненими вiд болю очима, стiкаючi кров'ю. Зрозумiла, що входить у нутро дому сина i наслiдника Седiма Грiзного, десятого султана Османiв, найгрiзнiшого ворога християн. Мимохiть пiднесла ручку i притиснула до грудей малий срiбний хрестик вiд матерi. Се успокоїло її, хоч страх мала такий, що тiльки на хвильку вiдважилася пiднести очi до неба. I так увiйшла на подвiр'я сераю, де зеленiли високi платани. А велика звiзда дня якраз зайшла, i сумерк ляг на величезнi мури i сади сераю в столицi Сулеймана, султана туркiв-Османiв.


VIII. СЛУЖНИЦЯ В СУЛТАНСЬКIЙ ПАЛАТI

Любов перша - чаша запахучих квiтiв, Любов друга - чаша з червоним вином, Любов третя - чаша з чорної отруї... З сербської народної пiснi

Сходяче сонце щойно усмiхнулося над вежами i мурами султанського сераю, i над страшною брамою Баб-i-Гумаюн[29], i над ще страшнiшою Джеляд-Одасi[30], i над великими платанами в подвiр'ях терему, i над малими вiкнами в пiдваллях челядi, й над спальною кiмнатою новокуплених невольниць. Настуня прокинулася й вiдкрила очi. Iншi невольницi ще спали. Перше, що їй прийшло на думку, була челядь в домi її батькiв. Одних слуг батьки її любили, других нi. Уважно пригадувала собi, котрих i за що любили. Думки її перервала кяя-хатун[31], шо прийшла будити невольниць. Вони позривалися на рiвнi ноги й почали одягатися. Мовчки одягалася й Настуня й потайки перехрестилася та змовила “Отченаш“. Новокуплених невольниць повела кяя-хатун на перший поверх гарему, щоб показати їм його розклад. Опiсля мали їх оглянути i розiбрати мiж себе султанськi жiнки й одалiски. Весняне сонце грало свiтлом на рiжнобарвних венецьких шибах вiкон султанського гарему й оживляло оргiї красок на чудових килимах кiмнат. Уважно придивлялася їм Настуня i всiми змислами вiдчувала радiсть на вид тої пишної краси. I здавалося їй, що вона купається в тiй красi, мов у теплий день в рiцi рiдного краю. i здавалося їй, що стiни, покритi килимами - живi-живiськi i що вони оповiдають чудовi казки, як оповiдали бзбуня в рiднiм домi. I здавалося їй, що вона вже не служниця, не невольниця, тiльки багата панi, збагачена самим видом тих дивних красок i чудових картин. Цвiтучi країни дивилися на неї зi стiн, далеко кращi, нiж в дiйсностi, квiти, й овочi, i винограднi грозна. Онде йшла Агар з малим сином Iзмаїлом. Iшла пустинею, вигнана мужем з дому, пiд надходячу нiч. Але навiть пустиня виглядала на килимi м'ягка, мов матiрна пiсня. I все так чудово вiдбивалося вiд матово-золотистих стiн гарему. Так. Тут чула бiля себе теплоту i працю великих умiв i рук артистiв. Мiсцями переходила напiвтемними коридорами й неприкрашеними кiмнатами, що виглядали як кам'янi ломи. Мимохiдь скоро минали їх. Улюбленiй жiнцi султана не сподобалася нi одна зi свiжокуплених невольниць. I їх повели в дальшi, менше прикрашенi крила гарему, де Настуню вибрала собi одна з султанських одалiсок, гарна, але дуже розпещена туркиня. В її кiмнатах зараз лишилася Настя. З нею було там ще кiлька невольниць. Уже на другий день почала Настуня пiзнавати життя великого гарему, його звичаї, завистi, iнтриги й ненавистi. Думки й розмови султанських жiнок, одалiсок i служниць крутилися передовсiм коло особи молодого султана. Всi були якнайдокладнiше поiнформованi про те, котрого дня i в якiй порi був вiн у одної зi своїх жiнок чи одалiсок, як довго там сидiв, чи вийшов задоволений, чи нi, на кого по дорозi подивився, що сказав,- до найменших подробиць. Одяги й повозки, служба й солодощi, оточення султана - все, мов у дзеркалi, знаходило докладне вiдбиття в розмовах i мрiях гарему. Настуня скоро пiзнала все те, i скоро воно навкучило їй. В душi вiдчувала, що все те тiльки тимчасове. I тiшилася тим, хоч воно трохи й турбувало її. Вiдколи розсталася з рiдним домом, все було у неї дивне й тимчасове. Все, все, все. Було се в три тижнi по прибуттю Настунi до її нової панi. Весна свiтила в повнiм розгарi. Дерева цвiли у садах султанських. А в парках Iльдiз-Кiоску, мов води рiк, нiжно хвилювали довгi й округлi грядки Червоних, синiх i пурпурових квiтiв. П'янi пахучим соком квiтiв i дерев, жужжали пчоли у золотiм сонцi. На ясних саджавках мiж зеленню листя i блиском квiтiв плавали гiрлянди бiленьких лебедiв. На тлi аж темно-зелених кипарисiв дивно вiдбивали слiпучо-бiлi корчi ясминiв, бiля котрих ставали i молодi, i старi, що переходили чудними огородами сераю, вдихаючи запашну ласку неба. А часом над саджавками у парках султанських розпиналася семибарвна дуга. I було тодi так гарно, мов у раю. Настуня привикла вже до своїх робiт, до ношення води, до миття кам'яних сходiв, до чищення кiмнат, до трiпання килимiв i диванiв, опiсля до обтирання дорогих мальовил, вкiнцi до скучного й довгого одягання своєї панi i навiть до тихого бездiльного сидження в її передпокою. В думках старалася ще тiльки привикнути до того, щоб не журитися на вид старих невольниць, котрi тут i там волочилися, як тiнi, при ласкавiших жiнках султанських. Так надiйшов пам'ятний для Настунi день i таємнича година її долi. Вечерiло. Муедзини кiнчили спiвати п'ятий азан[32] на вежах струнких мiнаретiв. На сади лягала чудова тиша ночi в Дерi-Сеадетi[33] . Пахли глiцинiї. Служницi, мiж ними i Настя, кiнчили одягати султанську одалiску в м'ягкi нiчнi шати й мали розходитися, як надiйшов кiслярагасi, начальник чорних слуг в ранзi великого везира. Вiн повiдомив особисто паню, при котрiй була Настуня, що сього вечера зволить її вiдвiдати сам падишах. Низько склонився i вийшов. Султанська одалiска оживилася так, що важко було пiзнати, чи се та сама жiнка, її великi чорнi очi набрали блиску й живостi. Наказала покропити себе найдорожчими пахощами й одягти в найкращi шати i прикраси. Всi її слуги одержали гострий наказ, стояти бiля дверей своїх кiмнат i - не дивитися в очi великого султана, коли переходитиме. Тиша залягла в цiлiм крилi гарему. Тiльки чорнi євнухи ходили на пальцях i надслухували, чи не йде вже султан, володар трьох частей свiту. Настуня пiсля наказу своєї панi скромно стала бiля дверей її кiмнати й поклала руку на залiзнiй кратi вiдчиненого вiкна, в яке заглядали розцвiлi квiти бiлого ясмину, пронизуванi таємничим сяйвом мiсяця Серце в її грудях билося живiше: вона була цiкава побачити великого султана, перед котрим дрожали мiльйони людей i навiть дикi татарськi орди, якi нищили її рiдний край. Лискавкою перебiгли перед нею спомини подiй вiд часу її вивезення з рiдного дому. їй здавалося, що на всi землi та шляхи, якими йдуть орди татарськi, простягається рука сеї людини, що мала входити в кiмнату її панi, що ся людина - жерело тої страшної сили, яка нищить усе кругом. Так, серце в грудях Настунi билося живiше. Перший раз у життi вiдчула якийсь небувалий у неї внутрiшнiй неспокiй. I вся перемiнилася в слух. I здавалося їй, що вона очiкує спiву соловейка i що вiн ось-ось затьохкає в парку... Довго чекала. Нарештi здалека зашелестiли кроки по килимах кiмнат. Настя вiдчинила дверi й махiнально оперла знов руку на залiзнiй кратi вiкна, в котре заглядали розцвiлi цвiти бiлого ясмину. Не дивилася на молодого султана. Тiльки раз, оден раз. Султан став. Так... Перед нею став i стояв у блиску мiсячного свiтла. у всiй красi i молодостi своїй, первородний син i правний наслiдник Селiма Грiзного,- Сулейман Величавий,- пан Царгорода i Єрусалима, Смирни i Дамаска i сiм сот мiст багатих Сходу i Заходу, десятий i найбiльший падишах Османiв, халiф всiх мусульманiв, володар трьох частей свiту. цар п'ятьох морiв i гiр Балкану, Кавказу й Лiвану, i чудних рожевих долин здовж Марiци, i страшних шляхiв на степах України, могутнiй сторож святих мiст в пустинi Мекки i Медини i гробу Пророка, пострах всiх християнських народiв Європи i повелитель найбiльших сил свiту, що мiцно стояли над тихим Дунаєм, над Днiпром широким, над Євфратом i Тигром, над синiм i бiлим Нiлом... Ноги пiд нею задрижали. Але свiдомiсть мала майже ясну. Вiн був прекрасно одягнений,- стрункий i високий. Мав чорнi як терен, блискучi, трохи зачервонiлi очi, сильне чоло, матово-блiде обличчя лагiдного виразу, тонкий, орлиний нiс, вузькi уста й завзяття бiля них. Спокiй i розум блистiли з карих очей його. На дорогiй темнiй котарi бiля дверей одалiски виразно вiдбивала висока постать його. Стефан Дропан зi Львова був кращий, бо не такий поважний. Та сей був молодший вiд Стефана. Така молодiсть била вiд нього, що не могла собi уявити, як вiн мiг би стати старцем з бiлою бородою i зморщеним обличчям, якого їй описував у Кафi учитель Абдуллаг. Се видалось їй просто неможливим. Спустила очi вниз i ручку зняла з залiзної крати... Чула, як обкинув її поглядом згори додолу, мов жаром обсипав. Збентежилася так, аж кров їй пiдiйшла до личка. Засоромилася того, що її невiльницький одяг закривав красу її тiла. За хвилинку виринув у неї ще бiльший страх на думку, що скаже її панi на те, що султан так довго задержався тут... Мимохiть пiдвела вiї та благаючим поглядом показала султановi дверi своєї панi, немов прохаючи, щоби скорше йшов туди. I знов спустила свої синi очi. Але чи султана Сулеймана задержав бiлий квiт ясмину, що заглядав у вiкно, чи бiлолиций мiсяць, що пронизував пахучi листочки ясмину, чи бiле, як ясмин, личенько Настунi, чи її переляк - досить, що султан не вiдходив; стояв, вдивляючись у неї, як в образ. За хвилю запитав: - Я тебе ще нiколи не бачив? - Нi,- вiдповiла тихе, ледве чутно, не пiдводячи очей. - Як довго ти тут? В тiй хвилi вiдчинилися дверi сусiдньої кiмнати й виглянула султанська одалiска з розгнiваним обличчям. Султан рухом руки дав їй знак, щоб зачинила дверi. Вона на одну мить спiзнилася виконати наказ, на мить, якої треба, щоб кинути гнiвним поглядом на свою служницю як суперницю. В ту мить молодий Сулейман обхопив поглядом обидвi жiнки. I сказав до Настi, збираючись до вiдходу: - Ти пiдеш за мною! Зовсiм збентежена, глянула Настуня на свiй одяг i на свою паню. А та стояла мов громом ражена. Настя махiнально пiшла за Сулейманом. Iдучи, чула на собi погляди своєї панi. А в дальших кiмнатах i своїх товаришок, що кололи її завистю, мов затроєними стрiлами.

* * *

Не пам'ятала, як i куди йшла i як опинилася в невеличкiм нарiжнiм будуарi гарему, де в закратованi вiкна заглядав синiй, мiцно пахучий боз. Серце в її грудях билося так сильно, що сперла знов руку на крату вiкна. Молодий Сулейман пiдiйшов до неї i, взявши її за руку, повторив своє питання: - Як довго ти тут? - Три тижнi,- вiдповiла майже нечутно. А груди її так хвилювали, що запримiтив се султан i сказав: - Ти чого така перелякана? - Я не перелякана, тiльки не знаю, як тепер покажуся на очi своїй панi, якiй я мимохiть перебила твiй прихiд. Забула з перестраху додати який-небудь титул, належний володаревi Османiв. Говорила просто через “ти“ i “твiй“. Вiн, очевидно, взяв се на рахунок незнання мови i звичаїв. - Ти зовсiм не потребуєш показуватися їй на очi,вiдповiв, усмiхаючись. - Чи ж не так само зле буде менi тепер у кождої з твоїх жiнок? - замiтила дуже тихо. Султан весело засмiявся i сказав: - Ти, бачу, не знаєш, що котру жiнку чи дiвчину султан раз дiткне, її вiдокремлюють i дають їй окремих невольниць i євнухiв. Зрозумiла. Мов лискавицi, ослiпили її на мить новi, зовсiм несподiванi вигляди. Хвилину билася з думками й вiдповiла, вся спаленiла вiд сорому: - Мусульманам Коран забороняє насилувати невольниць проти волi їх... Молодий Сулейман споважнiв. Пустив її руку i здивований запитав з притиском на кожнiм словi: - Ти знаєш Коран? - Знаю,- вiдповiла вже трошки смiлiше.- I знаю, що Коран у багатьох мiсцях поручає як богоугодне дiло освободжування невольниць, а передовсiм лагiднiсть i доброту супроти них. I знаю, що ти наймогутнiший сторож i виконавець приписiв Пророка,- додала, незначно пiдводячи очi на молодого султана Османiв. - Хто вчив тебе Корану? - запитав. - Побожний учнтель Абдуллаг, у Кафi, в школi невольниць. Нехай Аллаг Акбар дасть йому много добрих лiт! - Вiн добре вчив тебе. Обое дивилися на себе; якби вiдкрили в сiй палатi щось зовсiм несподiване. Вона не сподiвалася нiколи, що буде мати нагоду в чотири очi говорити з могутнiм падишахом i може випросити у нього свобiдний поворот до рiдного краю. Чула всiми нервами, що ся молода людина здiбна до благородних учинкiв. I вже ввижався їй у далекiй мрiї рiдний Рогатин, i церковця св. Духа, i сад бiля неї, i луги над Липою, i великi стави, i бiлий шлях до Львова... Аж покраснiла вiд мрiї, як снiжний квiт калини, сонцем закрашений. А вiн не сподiвався, що мiж невольницями одної зi своїх одалiсок зустрiне чужинку, яка кепською мовою, але зовсiм влучно говоритиме про Коран i не схоче вiдразу кинутися йому до нiг - йому, наймогутнiшому з султанiв! Здавалося йому, що в її так скромно спущених оченятах замигтiв вiдблиск гнiву. На одну мить. На хвилинку забушував також у нiм гнiв. Особливо вразило його слово про “насилування“. Хотiв їй сказати, що не мае ще нiякої пiдстави говорити анi навiть думати про се. Але вчас змiркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. I перемогла в нiм цiкавiсть молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею, i успокоювало його гнiв її признання, що вiн наймогутнiший сторож святої читанки Пророка. Взяв її знов за руку i сказав: - Чи ти вiриш у Пророка? - Я християнка,- вiдповiла виминаюче, але доволi виразно. Усмiхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею. - I як же ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не вiриш у нього? - Але ти вiриш,- вiдповiла так природно й весело, що роззброїла його.- А ти тут рiшаєш, не я,- додала. - Та й розумна ж ти! - сказав здивований Сулейман.- А вiдки ти родом, як називаєшся i як сюди попала? Скромно спустилася очi й вiдповiла тихо: - Яз Червоної Руси. Твої люде називають мене Роксоляна Хуррем[34]. Татари вивезли мене силою з дому батькiв, в день вiнчання мого. I продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарi. - Ти була вже жiнкою другого? - запитав. - Нi,- вiдповiла.- В сам день вiнчання вивезли мене. Молодий Сулейман хвилину боровся зi собою. Потiм взяв її за обидвi ручки, подивився в очi й запитав: - А чи ти по своїй волi лишилася б тут, якби я прирiк взяти тебе до свого гарему на правах одалiски? - Ти не зробиш сього,- вiдповiла. - Чому? - По-перше, тому, що я християнка. - А по-друге? - По-друге, тому, що я тiльки яко служниця слухняна... Засмiявся i сказав: - По-перше, ти i яко служниця не зовсiм слухняна! - А по-друге? - запитала. - По-друге, говори ти по-трете, бо не скiнчила. - Скiнчу! Отож, по-трете, я думаю, що тiльки тодi можна вiддаватися мужчинi, коли його любиться... Молодий султан знав, що в цiлiй величезнiй державi його нема нi одного дому, нi одного роду мослемiв, з котрого найкраща дiвчина не впала б йому до нiг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему. Вiн дуже здивувався, що тут, одна з його служниць,- ба, невольниця! - може мати такi думки... “Що за диво?“ - подумав. - Значить, тобi треба сподобатися? - запитав напiв з глумом, який одначе щораз бiльше перемагала цiкавiсть. - Так,- вiдповiла наївно. - I як же можна тобi сподобатися? - питав з iще виразнiшим глумом. Одначе рiвночасно чув у глибинi душi, що ся дивно вiдважна дiвчина зачинає його дуже iнтересувати. А вона спокiйно вiдповiла: - Подобається менi тiльки такий мужчина, який не думає, що мас право й може зi мною робити, що хоче... - А чи ти знаєш, що я мiг би за такi слова взяти тебе силою до свого гарему як невольницю? - I мав би тiльки невольницю... - Розумiю. А як жiнка ти хотiла б, щоби твоїй волi пiдлягали всi палати мої. Правда? - Нi.- вiдповiла щиро, як дитина.- Не тiльки палати, але й уся твоя земля - вiд тихого Дунаю до Базри i Багдаду, i до кам'яних могил фараонiв, i по найдальшi стiйки твоїх вiйськ у пустинях. I не тiльки земля, але й води, по котрих бушують розбишацькi судна рудого Хайреддiна. Молодий падишах пiдняв голову, як лев, котрому на могутню гриву хоче сiсти легка пташина. Так до нього не говорив ще нiхто! Був у найвищiй мiрi здивований i - роззброєний. Тiнь твердостi зовсiм щезла довкруги його уст. Велике зацiкавлення сею молодою дiвчиною, що так основне рiжнилася вiд усiх жiнок в його гаремi, перемогло в нiм усi iншi почування. Пустив знов її руки i почав поводитися як супроти дiвчини з найповажнiшого дому. - Де тебе виховували? - запитав. - Вдома i два роки в Криму. - Чи ти, о Хуррем, знаєш, чого домагаєшся? Мовчала. В тiй хвилi чула, що звела першу боротьбу з могутнiм падишахом, з десятим i найбiльшим султаном Османiв - i що тепер наступить кристалiзування їх взаємин. Iнстинктом вiдчула, що се кристалiзування не смiє поступати скоро, коли має бути тривке. Глибоко вiдчувала, що се не остання розмова з султаном. А молодий Сулейман почав якимсь м'ягким розмрiяним тоном: - У старих книгах написано, що були могутнi султанки, якi по завзятих боях брали в пiдданство султанiв. Але ти, о Хуррем, хотiла б мене взяти в пiдданство зовсiм без бою!.. - Без бою неможливо нiкого взяти в пiдданство,вiдповiла. Довшу хвилю вдивлявся в її молоде, iнтелiгентне личко. Потому сказав: - Так, маєш слушнiсть. Чи ти, може, не виграла вже бою?.. Не вiдповiла. Вiн приступив до вiкна i схопив кiлька разiв запашного воздуху, як ранений. Вона жiночим iнстинктом вiдчула, що доволi глибоко загнала йому в нутро солодку, але затроєну стрiлу першого вражiння симпатiї i любовi. I вiдчувала, що вiн зараз спробує виривати з серця ту стрiлу. Молодий Сулейман задумано вдивлявся в ясну нiч. Нараз став близько перед нею i запитав: - Чи можна бiльше разiв любити в життю? - Я молода й недосвiдчена в тiм,- вiдповiла.- Але я недавно чула, як спiвали про се невольники зi сербської землi, що працюють у твоїм парку. - Як же вони спiвали? - Вони спiвали так:

Любов перша - чаша запахучих квiтiв, Любов друга - чаша з червоним вином. Любов третя - чаша чорної отруї...

Сказала се напiвспiвучим тоном, причiм, як могла, так перекладала сербську пiсню на турецьку мову. По хвилi докинула: - Але я гадаю, що i перша, i друга любов може стати отруєю, коли не поблагословить її Бог всемогучий. Сулейман признавав їй у душi глибоку рацiю, бо розчарувався був на своїй першiй любовi. Став як вкопаний. Був переконаний, що вона думає, що вiн уже перебув i третю любов... Не хотiв оставити її в тiм переконанню. По хвилi промовив помалу не то до себе, не то до неї: - Першу чашу я вже випив. Тепер, мабуть, другу зачинаю пити, хоч вино заборонене Пророком. I вже чуюся п'яний вiд нього. Тiльки третьої чашi нiколи не хотiв би я пити... Дивився допитливо в її очi. I був далеко кращий нiж недавно, коли побачила його, як iшов до її панi. Тепер здавалося їй, що вже не вiд сьогодня знає його. Мовчки слухала биття власного серця. По хвилi Сулейман. сказав: - Ти завдала за весь час тiльки.одно питання, а я завдав тобi багато питань. Запитай мене ще за що... - й усмiхнувся. Був дуже цiкавий, що її зацiкавить. Настуня подивилася на нього уважно, чи не глумиться. Змiркувавши, що нi,- спитала дуже поважно: - Чому ти маєш зачервонiлi очi? Такого питання не сподiвався вiд невольницi, з котрою вперве говорив. Бо привик його чути тiльки вiд одної жiнки - вiд своєї матерi, коли вертав утомлений з нарад Високої Порти, або з довгої їзди конем в часi вiтру, або коли задовго читав книги, або звiти намiсникiв i дефтердарiв. Вiдповiв з приємнiстю: - Сильнiший кiнь повинен бiльше тягнути... Несподiвано схопив її в рамена й почав цiлувати з усею жагою молодостi. Боронилася, чуючи, що мiж ним i нею стоїть на перешкодi передовсiм рiжниця вiри. Iз-за тої рiжницi чулася ще невольницею мимо горячих поцiлункiв падишаха. Iз-за хрестика вiд матерi, який чула на грудях, боронилася перед першим вибухом пристрастi молодого мужчини. В шамотанню з нею побачив молодий Сулейман срiбний хрестик на грудях Настунi. I всупереч звичаєвi мовчки зняв свiй золотий, султанський сигнет, який мав ще його прадiд Магомет у хвилi, як в'їздив у здобутий Царгород. На нiм був чудовий, синiй туркус, що хоронить вiд роздратування й божевiлля, вiд отруї i повiтря, що дає красу i розум, i довге життя та й темнiє, коли його власник хорий. Поклавши сигнет на шовкову подушку, вдивився в оксамитнi, великi, вже втомленi очi невольницi. Але вона - не зняла малого хрестика, хоч зрозумiла його i хоч вiн сподобався їй тепер. I се рiшило про її вартiсть в очах великого султана... Шамотання з молодим i сильним мужчиною втомило її. Щоб мати змогу вiдпочати, сказала, ловлячи воздух: - Будь чемний, а завдам тобi ще одно цiкаве питання! - Завдавай! - вiдповiв Сулейман, також вiддихаючи глибоко. - Як ти можеш спроневiрюватися своїй найлюбiшiй жiнцi, залицяючись так до мене, хоч ти мене вперве побачив! - Якiй найлюбiшiй жiнцi? - Казав менi побожний учитель Абдуллаг, що твоя найлюбiша жiнка зоветься Мiсафiр. Зiйшла, казав, у серцi десятого султана, немов ясна зоря, i зробила багато добра у всiх землях Халiфа... Я сама бачила у святiй караванi гарне дитя твоє, певно, вiд тої жiнки,- додала. Повторяла слова учителя без нiякого замiру i з повною вiрою, що султан уже має найлюбiшу жiнку, котра називається Мiсафiр. А слова учителя, що та жiнка зробила i багато лиха, пропустила, щоб не вразити падишаха. Молодий Сулейман зачав слухати з великою увагою. Не тiльки змiст її слiв зацiкавив його, але й свобiдна форма i вже перший акорд її, першi два слова. Хоч люде се такi єства, що якби їх було тiльки трьох на свiтi, то оден з них був би їх головою, то все-таки в кождiм, без виїмку, є природне бажання бодай iлюзiї рiвностi. Має се бажання i цар, i жебрак, i велетень, i дитина, бо се прояв вiчної правди про рiвнiсть всiх перед обличчям Бога. Султан не чув довкруги себе атмосфери рiвностi, хiба при однiй своїй матерi, i тому з великою приємнiстю вчув вiд служницi слова: - Будь чемний! Але коли вона скiнчила, з тим бiльшим захопленням заатакував її, кажучи: - Не маю найлюбiшої жiнки! Хiба, може, буду мати... Не могла догадатися, чи знає вiн передання, якi оповiдали про нього. Але якийсь внутрiшнiй стрим не радив їй питати про се. Опиралася постiйно дальше. Опиралася - аж поки вiд укритої в мурах Брами яничарiв не залунали надзвичайнi молитви улемiв[35]. Бо в круговоротi часу наближався великий день Османської держави, в котрiй її вiйсько вдерлося в столицю грекiв. I турецькi улеми молилися досвiта. Султан, хоч збурений був до самого дна, перемiг себе. Встав, засоромлений, i пiшов сповнити обов'язок молитви. Настуня глибоко вiдiтхнула, вiдпочила й упорядкувала волосся та одяг на собi. А як виходила з нарiжного будуару зi спущеними вниз очима, срiбнi звiзди Косарi на небi пiднялися високо над стрункими мiнаретами Стамбула - й низенько кланялись чорнi євнухи молодiй служницi в султанськiй палатi...


IX. I ЗАЧАЛАСЯ БОРОТЬБА НЕВОЛЬНИЦI З ПАНОМ ТРЬОХ ЧАСТЕЙ СВIТУ

Вислiд кождої боротьби непевний... Для того в жаднiм положенню не трать надiї, що виграєш.

До краю збентежена несподiваним знакомством з найвищою особою на всiм Сходi, вертала Настя до своєї службової кiмнатки. По дорозi, мов крiзь мряку, запримiчувала, як низенько кланялись їй тi самi слуги i навiть достойники гарему, якi перед тим не звертали на неї нiякої зваги, навiть наказуючи їй щось - так, якби говорили “вйо“ до коняки... Вiдповiдала на низенькi поклони, але майже незначно, бо ще в своїм почуванню iз-за напрасної змiни свого становища не могла мати певностi, чи тi поклони не кпини, не глум i не шутка гаремової служби,- хоч розум говорив їй, що нi. Весь час, як iшла коридорами гаремлiку, мала вражiння, що весь гарем не спить i не спав сеї ночi нi хвилинки. Раз у раз нiби припадкове вiдхилялися котари й занавiси кiмнат i будуарiв по обох боках коридорiв та виглядали з них сильно зацiкавленi обличчя то її товаришок-невольниць, то одалiсок у дорогих шатах, то навiть жiнок султанських. Останнiм кланялася по припису, як перед тим. Чула на собi погляди їх здивованих очей - то повнi цiкавостi й завистi, то навiть нетаеної ненавистi... I чула, як гарячка пiдходила їй до очей. I чула роздразнення в кождiм нервi. А передовсiм - збентеження. Не знала, як iти, що робити з власними руками, як держати голову. Так iшла, мов мiж двома рядами огн'в i рiзок. Насилу здержувала слези в очах. А як знайшлася перед входом до своєї службової кiмнатки, побачила самого Кiзляр-агу з ранзi великого везира з трьома групами гаремових слуг: в однiй стояло окремо кiлька євнухiв з лектикою, в другiй кiлька бiлих, а в третiй - чорних невольниць з зовсiм iншого крила гарему, бо не знала нiкого з них. Мимохiть склонилася перед Кiзляр-агою. Але вiн поклонився їй ще нижче i сказав до неї: “О, хатун!“[36]. А разом з ним глибоко вклонилися перед нею всi три групи гаремових слуг. Знала, що титул “хатун“ не належався їй, бо була невольницею i щодо увiльнення треба було формального акту. Знов мала легке вражiння глуму. Але Кiзляр-ага, чоловiк серйозний, промовив до неї поважно: - Благословенне хай буде iм'я твое, хатун, i нехай Аллаг внесе через тебе добро i ласку свою в ясний дiм падишаха! Отеє слуги твої! А зараз запровадимо тебе до твого будуару, бо не годиться, щоб ти оставала в малiй кiмнатцi хочби хвилю довше вiд часу, коли взяв тебе за руку великий султан Османiв. Рухом руки показав закриту лектику на знак, що може всiдати. Збентежена в найвищiй мiрi, звернулася Настя мовчки по свої убогi рiчi. Але Кiзляр-ага вмить додумався того i сказав: - Всi твої рiчi, хатун, вже в лектицi... Рада була всiсти в неї, щоб укритися перед очима здовж коридорiв. Але якийсь дивний сором вчерашньої невольницi вiдпихав її вiд шовкових занавiс лектики. Волiла вже йти, нiж датися нести. Пiшла в товпi євнухiв довгими коридорами гаремлiку в товариствi Кiзляр-аги, вся запаленiла на обличчi. Не пам'ятала опiсля нiчого, що бачила по дорозi. Пригадувала собi тiльки, що перед вiдходом хотiла ще попрощатися зi своєю панею, котра не була для неї зла. Але досвiдчений Кiзляр-ага i сего домiркувався та й шепнув їй: - Наилучше iншим разом... Коли знайшлася в призначенiм для себе будуарi, глибоко вiдiтхнула i кинула оком на ряд своїх кiмнат. Були ще краще урядженi, нiж у її дотеперiшньої панi. Чудовий запах ладану нiсся злегка по них. Подумала, що завдячує все те тiльки довгiй розмовi з падишахом, а може, його збуреному по вiдходi виглядовi, котрий мусiла запримiтити служба. - Коли сi кiмнати не сподобаються тобi, о хатун, можеш одержати iншi,- сказав поважно Кiзляр-ага. - О, се прекрасно дiбранi кiмнати,- вiдповiла i глянула у вiкно. Там уже сiрiло, i зачиналося лящiння раннiх птиць у садах сераю. - Спасибiг за перше добре слово, хатун! - сказав задоволений достойник.- Маю добру волю старатися, щоб задоволенi були завше уподобання твої. Дав знак євнухам i слугам - i всi вийшли, за виїмком двох невольниць, призначених до розбирання нової панi. Опiсля сам серед уклонiв i бажань вийшов з будуару. Одна бiла й одна чорна невольницi заметушились i принесли своїй панi нiчний одяг. Але Настя була така втомлена переживаннями сеї ночi, що не хотiла змiняти одягу. Сказавши їм, щоб вийшли, сама скинула з себе свiй верхнiй одяг, i в невольницькiй сорочцi поклалася на чудовий перський диван, i затягнула над собою прекрасну котару з Кашмiру. Щойно тепер почулася лучше. Вiдiтхнула кiлька разiв глибоко i примкнула повiки. Але заснути не могла. Кров, мов молотками, стукала їй у висках, а перед очима повторялися картини подiй, якi пережила вiд вчера,- вiд хвилi, коли муедзини скiнчили спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв. “Десь тепер, може, дзвонять на утренню в Рогатинi“,подумала i клякла на м'ягкiм диванi. Схилилася так, що головою дiткнула його, закрила обличчя обома руками i розплакалася в молитвi до Бога свого. Мала певнiсть, що Бог вислухав її молитви в нiч перед проданням її на Авретбазарi i що дасть їй через знакомство з султаном можнiсть повернути додому. Горячо дякувала Богу. Потому втома зробила своє, i сон зморив її. А в часi, коли вона, плачучи, молилася, до найдальших крил i кiмнат гарему дiйшла вже дивна вiстка, що, напевно, справдиться старе передання туркiв i при десятiм падишаху Османiв царствувати буде могутня султанка Мiсафiр...

* * *

Настуня пробудилася по короткiм снi i скоро зiрвалася з дивану. вилинку стояла перед ложем, протираючи очi, бо думала, що спить... Над її ложем висiли прекраснi, дорогi котари... Вiдхилила їх... Вона була в величавiй кiмнатi, а не в спальнi невольниць... I нiхто не взивав її, щоб одягалася... Ще раз клiпнула очима по мiцнiм снi i пригадала собi, з ким вчера говорила i як опiсля сам Кiзляр-ага запровадив її в отсi кiмнати та призначив їй окрему прислугу. Чи все те дiйсно сталося?.. Але якраз iз-за котари сусiдньої кiмнати виглянула одна з призначених їй бiлих невольниць i, низько кланяючись, запитала, чи хатун хоче одягатися. Кивнула несмiло головою на знак згоди i не знала, що з собою почати. Миттю вступили в її спальню двi iншi невольницi i глибоко склонилися. Одна з них запитала, чи хатун хоче скупатися. Знов притакнула несмiло, бо по тiм як iще вчера сама послугувала, було їй прикро вживати послуги iнших, її новi невольницi одягнули її тим часом i завели в гарну купальню. Настя мовчки купалася, а серце її билося майже так, як учера, коли вперве побачила Сулеймана. По купелi завели її слуги в її одягальню, де побачила прекраснi посудини з дорогими парфумами, ще красшими, нiж були у її попередньої панi. Чого там не було! На малих столичках з чорного гебану стояли пахощi з Гiндостану i прегарнi красила: вогкий, чудовий сандал i темна аняна, i блiдо-рожева паталя, i ясно-червона бiмба, i мiцно пахучi парфуми прiянгу та чорний альоес, i чудна масть з червоної живицi з лякки... Оподалiк у кутку незначно горiло пахуче корiння нарду. А пiд вiкнами цвiли прегарнi лотоси, i пахуча бакуля, i бiлi “квiти смiху“ кетакi, i ще бiльшi кандалi, i дивний манго з квiтом, як кров червоним, i гарна карнiкара. Деякi з тих парфум i квiтiв бачила у своєї бувшої панi, але не всi. Не знала, як забиратися до того всего, хоч недавно сама помагала при тiм своїй панi. Слуги робили з нею, що хотiли. На всi їх питання лише потакувала. Тiльки при одяганню вже показувала, якi одяги i яких красок хоче. Вiдiтхнула, коли скiнчили її одягати i завели до їдальнi, де вже був накритий столик для неї з рiжними присмаками й овочами. Сказала їм, щоб оставили її саму. Оглянулася, впала на колiна й довго молилася. Щира молитва успокоїла її. Сiла до столу i несмiло зачала коштувати присмаки з султанської кухнi, думаючи про Сулеймана...

* * *

А молодий Сулейман встав з думкою про чужинку-невольницю. Чогось подiбного ще не переживав. Був мов п'яний. У нiм дрижали всi нерви. Йому, пановi трьох частей свiту, оперлася його власна невольниця... I ще до того покликуючись на свою вiру!.. Щось нечуване в його родi!.. Думки його бiгали безладно. I всi кружляли коло тої невольницi, яку вчера перший раз побачив. Пробував вiдвернути вiд неї свої думки. Не мiг. Раз у раз вертали. Образ молодої чужинки таки стояв перед ним. Ось-ось стоїть мов жива: волосся золотисте, очi легко синi. Личко бiле як снiг з таким вiдтiнком, як у першого пупiнка рози, а таке лагiдне, як у його матерi, що все боїться за нього. I притiм так само енергiйне!.. Очi Сулеймана почервонiли ще бiльше, нiж вчера. Здригнувся. Так, вiн ще не зустрiчав у своїм життi жiнки, котра бiльше пригадувала б йому його матiр, нiж ся невольниця з далекого Лєхiстану. Вже був певний, що вона, й тiльки вона потрафить виступити супроти нього так само лагiдно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому одверто правду в очi, коли стрiлив якогось бика без пороху. А серед вiчних пiдхлiбств i подиву остре слово матерi було йому таке приємне, як разовий хлiб голодному. Був зовсiм певний, що i ся невольниця скаже йому те саме, як тiльки возьме її за жiнку... Встав i пiдiйшов до вiкна. Парк цвiв. I в душi султана розцвiтала друга мiцна любов. Вiдчував се глибоко i ще раз пробував з'ясувати собi, чим його властиво взяла за серце та чужинка з далекої країни, якої перед тим не бачив. Ще раз i ще раз уявляв собi її. Мала бiле як квiт ясмину личко i великий спокiй у нiм, i великi очi. А говорила так спокiйно i розумно, якби належала до найвище освiчених улемiв iсламу. Так бодай здавалося йому... Нараз заворушилася в нiм думка- вiд якої засоромився. Вона була вже в нiм вчера, але якась пiвсвiдома. Щойно тепер остро проявилася в нiм i нагло заволодiла всiм його еством i чувством, перейшла як тепло-гаряча хвиля по його чолi, обличчю, грудях, руках i ногах. Йому зробилося вiд неї так горячо, що аж отворив уста. Зрозумiв, що його опановує пристрасть. До чужинки. До невольницi. До християнки! До неї одної!.. I пригадалися йому її слова про чашу з червоним вином. О, вiн ще не пив з кришталевої чашi того червоного напитку, забороненого Пророком! Але знав, як вiн дiлає. Так само, як любов. Тiльки любов мiцнiша!... Думка, якої соромився, щораз виразнiше видиралася на поверхню його свiдомостi й тягнула за собою другу, якої ще бiльше соромився. Перша була така, як у кождого молодого мужчини. А друга думка була така, чи не ужити рiжних способiв примусу? Та вiд сеї думки молодий Сулейман аж покраснiв - з сорому. Вiн, може, мiг би був зробити се з кождою iншою, тiльки нe з нею, котра так спокiйно вмiє дивитися i покликається на важнi для нього, а не для неї, постанови Корану!.. Так хотiв її любити... За сими думками прийшла третя, ще бiльше напрасна. А що буде, як та невольниця таки упреться при своїм i не вiддасться йому нiколи, хоч євнухи вже мусiли її зачислити до жiнок, яких дiткнув... Нервозно плеснув у долонi. До кiмнати вступив нiмий невольник. - Покликати Кiзляр-агу! Безмежно довгим видався йому час, заки прийшов найвищий достойник гарему. Вiн уважно подивився на змiнене обличчя падишаха i низько склонився, майже дотикаючи чолом долiвки. - Де єсть невольниця, з котрою я вчера вечером говорив? - запитав султан, пробуючи надати собi байдужний вигляд, хоч чув, що не стає йому вiддиху. - Благословенна Роксоляна Хуррем, як велить старий звичай, вiдокремлена була зараз по виходi з нарiжного будуару й одержала окремих невольниць i євнухiв. Тепер одягається в новий одяг i виглядає, як сонце у квiтах ясмину,- вiдповiв достойник, котрий змiркував, шо молодий султан опанований вже пристрастю до нової женщини. Молодий Сулейман так змiшався, що не знав, що вiдповiсти. Вiдвернувся до вiкна, щоб не дати слузi запримiтити свого змiшання. Вiстка про те, що вона одягається в новий одяг, влила в нього надiю, що вона повинується йому. Але боявся того вражiння, яке викличе вона в новiм виглядi. А враз з тим боявся упокорення, що може не дiстати її, хоч уже всi знають, що вiн вiдчуває до неї... Вiн - пан трьох частей свiту... Нараз прийшла йому до голови щаслива думка. I вiн сказав: - Нехай прийде до мене Мугiеддiн мудеррiс[37] ! Кiзлйр-ага низько склонився й опустив кiмнату. Заки дiйшов до будинку улемiв, знали вже всi в палатi, що першою в цiлiм гаремi стає блiда чужинка, невольниця Хуррем, “християнська собака“. I зашипiла ненависть по коридорах, кiмнатах i парках сераю, як їдовита гадина, що сунеться по чудових квiтах.

* * *

Султановi здавалося, що час задержався, хоч клепсидра на його столi пересипала без упину золотий пiсок, як завше. Нетерпеливо ходив по своїх кiмнатах i ще двiчi висилав службу по старого улема. А в цiлiй палатi горячо молилися правовiрнi мослеми за побожного султана, який, мимо пристрастi до християнської невольницi, не зближається до неї, поки не осiнить її вiра Пророка. Нарештi вступив до кiмнати султана старий улем Мугiєддiн-Сiрек i привiтав його словами: - Сторожевi Корану, десятому султановi Османiв благословенство i поклiн вiд колегiї улемiв, iмамiв[38] i хатiбiв[39]. Молодий Сулейман рухом руки подякував за привiт, сiв на шовкову подушку й дав знак старому священиковi, що може також сiсти. Тричi склонився старий Мугiєддiн перед заступником Пророка, дякуючи за велику честь, i сiв на нижче мiсце обличчям до халiфа. Сулейман почав вiдразу, без нiякого вступу: - Маю до тебе довiр'я i хочу ради твоєї в такiй справi. Моє серце полонила християнська невольниця великої краси i розуму. Як найвищий сторож Корану не хочу переступати святих постанов його i силою брати невольницю. А вона добровiльно не вiддасться менi, кажучи, що рiжнить нас вiра... Освiти її серце правдивою вiрою Пророка! Старий Мугiєддiн, що любир Сулеймана бiльше, нiж рiдного сина, задумався i так глибоко опустив голову, що аж бiла борода його оперлася на долiвку. По хвилi сказав: - Ти найбiльша надiя Османiв, i сонця твого щастя нiщо не повинно затемнити! Але якраз тому я не можу зробити тобi того, що спробував би зробити кождому iншому правовiрному... - Чому? - запитав здивований Сулейман. - Мiй приятель i великий учений, Муфтi Кемаль Пашасаде, з яким усi науки зiйдуть колись до гробу, каже: “Навiть найбiльший лiкар не береться простувати звихнену руку своїй власнiй дитинi. А чужим навiть зломанi ребра складає“. Вибач менi, надiє Османiв! Я не для ласки говорю, що цiню тебе бiльше, нiж рiдного сина. I тому не можу лiчити твого серця... Молодий Сулейман з вдячнiстю, але з нетаєною прикрiстю залюбленого подивився на старого фiлософа й запитав: - А в кого ж ти радиш менi просити сеї прислуги? - Вiддай сю справу колегiї улемiв. - Нi. Се менi задовго тривало б,- вiдповiв нетерпеливо. Старий Мугiєддiн знов помовчав. Потому зачав непевним голосом: - То, може, уповажниш мене говорити в тiй справi з християнським патрiархом... - З християнським патрiархом? Чейже вiн не навертатиме християнки на iслам! - сказав молодий султан з найвищим здивуванням. - Сам не буде. А може знайти такого, що може се лучше зробити, нiж нашi улеми. Не забувай, падишаху що Аллаг вiддав тобi владу над ними i що вони, може, посвятять одну душу для ласкавостi серця твого... Молодий султан подумав i сказав: - Муфтi Кемаль Пашасаде недаром уважає тебе своїм приятелем. Нехай буде, як кажеш! Тiльки скоро роби се дiло. Вступ маєш кождої хвилi. Авдiєнцiя була скiнчена. Ще того ж дня вернув до султана Мугiєддiн-Мудеррiс. - Що сказав християнський патрiарх? - запитав султан, - Вiдмовив,- вiдповiв спокiйно Мугiєддiн. Султан скипiв. Обличчя мав спокiйне, але пiд очима дрижали м'язи. Запримiтив се старими очима Мугiєддiн-Мудеррiс i сказав помалу, слово за словом важучи, мов на вазi: - То моя рада була зла, не його рiшення. Нехай же твоє рiшення не буде менше справедливе, нiж його. Не забудь, о могутнiй, що боротьба з жiнкою не виграється насильством. Я передумав дорогою вiдповiдь патрiарха i всi наслiдки її. Та й кажу тобi по щиростi серця свого: нiколи не прихилиться до тебе серце тої невiрної, нi не змiнить вона щиро вiри своєї, коли б ти iз-за неї покарав християнського патрiарха. Силою з жiнкою не виграєш справи. Султан помалу охолонув. По хвилi запитав: - Отож що тепер радиш робити? - Заки я був у патрiарха, улеми знайшли вже бувшого їх монаха, i то з землi Роксоляни, що втiк з монастиря i приняв вiру Магомета. Я нiколи не дивився добрим оком на таких людей, але тут вiн може зробити прислугу тобi. Iншого способу не бачу. Коли дозволиш, вiн iще сьогодня може говорити з тою невольницею. - Роби, що уважаєш! - вiдповiв коротко Сулейман. I додав: - Освоєними соколами ловлять соколiв диких. - А сей бувший монах хоч не сокiл, то дуже бистрий ястрiб. Його знають нашi улеми i кажуть, що вiн дуже спритний. Вже не раз уживали його. - Побачимо! - сказав Сулейман. Мугiєддiн-Мудеррiс низько склонився i вийшов у задумi.

* * *

Ще того ж дня сталася в султанськiй палатi подiя, якої не було, вiдколи в нiй засiли предки Сулеймана: до гарему падишаха впровадив за його дозволом сам Кiзляр-ага бувшого монаха й завiв його до кiмнат молодої Хуррем. I оставив його сам на сам з нею, тiльки поставив сторожу з чорних євнухiв пiд дверми. Настуня, хоч знала строгi закони гарему, майже не здивувалася тим, що до неї допустили чужого мужчину. Вiдчула, що вiн приходить у зв'язку з султаном. Але в якiм? Сего не могла додуматися, хоч з найбiльшою увагою вдивлялася в обличчя гостя. Була се людина лiт понад 50, з хитрим виразом, який мають звичайно всi вiдступники. Хоч мав уже постанову признатися, що вiн вiдступник, але тут ще раз передумав, чи сказати се, чи нi. I рiшив сказати. Бо якби опiсля довiдалася правди, то не мала б уже нiякого довiр'я до нього. А вiн сподiвався ще не раз зустрiчi з нею. Поблагословив її знаком хреста i, завагавшися ще хвильку, заговорив рiдною мовою Настунi: - Дитино! Я - бувший монах, приходжу до тебе в справi дуже важнiй для всiх християн i для тебе... Се так поразило Настуню, що вона стала як непритомна. Хоч розумiла кожде слово, але не знала, що сказав їй гiсть. Була би краще його зрозумiла, якби заговорив був по-турецьки або по-татарськи. Вiн запримiтив се i ще раз, помалу, повторив свої слова, що як мiцний мiд впливали на Настуню. - Ви з мого рiдного краю?! - запитала Настя, а слези як горох пустилися їй з очей. - Так; дитинко, так - вiдповiв гiсть. - Ви давно з дому? - Моїм домом, дитино, була монастирська келiя,вiдповiв поважно. - А там, де ми родилися, був я давно-давно. Настуня посумнiла. А вiн сказав до неї лагiдним тоном: - Але я приходжу до тебе, дитино, в справi, близькiй також нашiй рiднiй землi, дуже близькiй, хоч виглядає далекою. Молода дiвчина вся перемiнилася в слух. Правда, вiд хвилi розмови з падишахом почувалася могутнiша, нiж була перед тим. Одначе, все-таки не розумiла, як вона, бiдна невольниця, замкнена в клiтцi птичка, може помогти рiдному краєвi, з котрого вийшла, й народовi, котрий мучився там. Атже не могли на се порадити нi її батько, нi стрий, нi iншi розумнi люде. А що ж могла порадити чи помогти вона? Була дуже цiкава. Вже добре розумiла, що в'яжеться се з залицянням султана. Але яким способом можна з того залицяння дати щось доброго людям пiд Рогатином i Львовом - сего не бачила. Те, що говорила султану про Базру й Багдад, було чисто особистим бажанням поширення своєї сили, чимсь таким, що має й повiй, який притулиться до дуба. А тут закроювалася перед нею в невиразнiй iмлi справа якогось дiлання з означеним напрямом. Яким - не знала. Але вiдчувала можливiсть i важнiсть його iснування. Витягнула свою бiлу ручку й, заслонюючись вiд очей гостя, вдивилася в себе. Раз, другий i третiй кинула оком на крати гарему й дерева в парку - i знов думала. Гiсть змiркував, що в нiй кiльчиться якась нова думка, i нi словечком, нi рухом не переривав таємницi уродкн думки. Ученi й фiлософи людства не знають iще тої таємницi. Не знають, як повстає життя органiзму нi життя людської думки i що саме викликає його. Не знають, хоч у їх власнiм нутрi дiються тi таємницi. Не знала й блiда невольниця з далекої країни, що викликало в нiй заграву нової думки - таку мiцну, що аж рукою прислонила очi. Чи викликав її старий султанський палац, загарбаний царям вiзантiйським, у котрiм кожда кiмната була кров'ю злита? Чи далекi дзвони в галицькiй землi? Чи стан невольницi, перед якою стояла доля й давала їй владу вiд синього Дунаю до Базри i Багдада, i до кам'яних могил фараонiв? Чи молодiсть, заплiднена стрiлою думки? Чи далекi дрожання вiдродженого Заходу? - Знаю, знаю,- крикнула несподiвано i вискочила як людина, що нагло наткнеться на блискучий скарб, оточений гаддям. Вона в тiй хвилi вiдчувала, що провадить не тiльки дуже тяжку боротьбу з паном трьох частей свiту, але ще тяжчу боротьбу з собою. Вiдчувала, що боротьба з могутнiм падишахом зарисовується на тлi ще бiльшої боротьби - в її власнiм нутрi так, як зарисовується велика битва вiйськ на полях, де в землi бореться за своє iснування страшним, невблагальним боєм кождий корiнець i кожда стебелинка. Ой, а може, Рiччi мав рацiю, коли вчив, що тiльки безогляднiсть - се страшне право землi i цiлого свiту? I дивно усмiхався, коли говорив про церкву! Де вiн може бути тепер? Пригадала собi, що чула ще в Кафi, що бувшi власники невольниць, коли продадуть їх до високих домiв, ждуть на мiсцi мiсяць або i два. I потому через євнухiв бачаться зi своїми бувшими невольницями, вивiдуються в них про вiдносини в тих домах i роблять їм рiжнi предложения. “Певно, i до мене прийдуть,- подумала.- Адже вищого дому, як сей, нема тут нiде“. Була цiкава, чого вiд неї схочуть. “А може, сего вiдступника прислали генуенцi? - подумала.- Чого вiн хоче? А тут нiкого порадитися! Коби хоч турок Абдуллаг був тут!.. “ Гiсть не запитав її, що саме вона знає. Сидiв неповорушно i ждав. Молода невольниця важко вiддихала. Грудь її хвилювала, мов у любовнiм палi, а яснi очi заходили iмлою. Прийшовши до себе, пiдiйшла до вiкна, вiдiтхнула свобiднiше й сiла на шовковiй подушцi дивану, показавши гостевi мiсце оподалiк. Вiн розумiв, що тепер пiчнеться його найтяжче завдання: зломити в душi людини святу форму її. Бо не суть думки, а форма наймiцнiше опановує душу чоловiка. Се завдання було для бувшого о. Iвана тим важче, що й вiн сам не пiрвав зовсiм у нутрi з формою, яку мав у нiй пiрвати. Його весь час мучив грiх вiдступства. Ясно розумiв, що тут найслабше мiсце, на якiм може заломитися все дiло. Вiдiтхнув, перехрестився й почав: - В ясну, спокiйну нiч, як вiтри не вiють вiд Гелеспонту i вiд Пропонтиди, як Єлинське море, гладке, мов дзеркало, посрiблене сяйвом мiсячного блиску, вдихає в себе запах синеньких бозiв, i бiлих ясминiв, i червоних роз,- тодi Мати Божа Воротарниця в Iверськiй iконi на святiм Афонi сходить з-понад брами на стежки колючi, на шляхи розстайнi, на кам'янi дороги... Йде босими ногами по гострiм камiнню, по твердiм корiнню й шукає при стежинках зломаних ростинок, шукає в болю ранених звiрят, шукає горя в людськiй душi... . I як iде розбiйник з ножем у халявi, i як iде убийник з кривавими руками, i як iде зрадник правдивої справи,- вдається з ним в розмову i прощає йому, як тiльки в нiм вiдчує жаль за грiхи... Молода невольниця, спочатку дуже заслухана в бесiду бувшого монаха, перервала: - Чи всi грiхи людськi прощає Мати Божа Воротарниця? - Нi, не всi, дитино. Є оден грiх, якого не прощає навiть Мати Божа Воротарниця в Iверськiй iконi на святiм Афонi. - А який це грiх? - Се грiх супроти мужа. - Хто ж його прощає? - Прощає церква Божа по словам Христовим. Думка молодої невольницi випрямилася, як струна, й iнстинктом дiйшла таємницi вивищення церкви над земськими справами. “Значить, хтось хоче мене так прив'язати до Сулеймана, щоб опiсля тiльки вiн мав владу надi мною“,- сказала собi. Сама не знала, вiдки та смiла думка взялася у неї. Чула тiльки, що її хтось у якiйсь цiлi хоче обмотати i що вiдбудеться завзята боротьба мiж нею i кимсь iншим, хоч сильним, але укритим. Якийсь острий глум вибухав з глибини її душi, й вона вiдповiла: - А я знаю оден грiх, якого не смiє простити навiть церква Божа. - Нi, моя дитино! Церква має владу прощати всi грiхи. - А чи ти, мiй отче, простив би в рiднiм краю, де вороги так нищать правовiрний люд, зраду нашiй церквi, так тяжко гоненiй. Коли Мати Божа Воротарниця в Iверськiй iконi на святiм Афонi не прощає зради лишень супроти одної людини, то як же могла би простити зраду супроти костей цiлих поколiнь i церкви Сина свого?.. Бувший монах зблiд. Одиноке слабе мiсце мав у своїй душi, коли йшов до сеї дiвчини. I якраз те мiсце вичула вона невинною душею. Зразу хотiв пояснити їй, що церква все прощає, коли бачить покаяння i щирий жаль людини. Але не мiг отворити уст, такий став пригноблений при тiй молодiй чистiй дiвчинi, i сидiв мовчки. Мовчанку перервала вона: - Я сама поїду молитися Божiй Матерi в Iверськiй iконi на святiм Афонi!.. Не пробував їй пояснити, що се недопустима рiч, бо ще прапрадiд теперiшнього султана Магомет прирiк на просьбу святоафонських монахiв не допускати жiнок на святий Афон. I вiд того часу се султанське приречення не було нiколи зломане так само, як придержувалися його перед тим i християнськi царi вiд часiв Константина. Думав над тим, чи не захиталося щось у тiй молодiй дiвчинi? Чого вона захотiла їхати на прощу до все прощаючої Матерi Божої Воротарницi в Iверськiй iконi на святiм Афонi? Розумiв, що на перший раз досить сказав i досить зробив. Чув, що сам був зранений у найчуткiше i найбiльш болюче мiсце своєї скалiченої душi. Але, очевидно, якимсь чином зранив тепер душу також сеї дитини, хоч не знав ще, чим i як. Бо дивна є душа людини: вона бiльше таємна вiд середини пущi, i вiд морської глибини, i вiд небесної безвiсти. Бо незбагнутий Сотворитель тих див дав душi людини свобiдну волю вибору мiж добром i злом, мiж вiрнiстю i ламанням її. I тим зробив ту душу подiбною до себе. А в душi Настунi виростало, як горючий корч, ясне бажання пiти на прощу до Богоматерi в Iверськiй iконi на святiм Афонi. Пiти i висповiдатися зi своїх покус i просити поради. Бо й кого ж мала просити в сих мурах палати, де на чорнiй брамi Бабi-Гумаюн сторчали скривавленi голови людськi...


Х. В ПАРКУ IЛЬДIЗ - КIОСКУ

Дивний єсть зв'язок мужчини з жiнкою, а iм'я йому таємниця. Глибiнь тої таємницi пiзнала тiльки церква. I тому - не розв'язує її та й називає тайною.

Молодий Сулейман спробував ще раз освободити свої почування й думки вiд чару блiдої дiвчини. Перейшовся по iншiм крилi i вiдвiдав свою першу жiнку. Успокоївся. Але як тiльки зголосився Мугiєддiн Сiрек зi своїм звiтом у дорученiй йому справi, Сулейман знов занепокоївся... Який вислiд? Що приносить йому старий приятель?.. Мугiєддiн докладно переповiв султановi все, що довiдався вiд бувшого монаха. Цiкавiсть султана росла. Вiн запитав старого Мугiєддiна, що думає про вислiд. - Нiчого не можна ще думати,- сказав старий.- Се дивна дiвчина. - А що робити, як упреться їхати на Афон? - Гадаю, що коли попереднi володарi опиралися дивним забаганкам жiночим i додержували приречень своїх батькiв, то опреться i султан Сулейман. I ще радив би я вислухати, що скаже Муфтi Кемаль Пашасаде. Султан вже був непевний, чи опреться, хоч не мiг собi уявити того, як можна зломити батькiвське приречення. Але та непевнiсть так його подразнила, що зараз наказав заповiсти свої вiдвiдини молодiй Хуррем. Постановив зимно поводитися супроти неї й не уступити перед її афонською забаганкою. Вже на коридорах, якими йшов до кiмнат Ель Хуррем, зауважив, що служницi й євнухи дивляться на нього зовсiм iнакше, нiж дивилися досi: з якоюсь бiльше напруженою увагою й надзвичайною цiкавiстю. Та їх цiкавiсть була така велика, що навiть важилися не схиляти належно голов, щоб тiльки докладнiше придивлятися йому. Се його дратувало. Але рiвночасно та їх цiкавiсть удiлилася й йому. Євнухи, що стояли бiля кiмнат Ель Хуррем, отворили йому дверi так якось дивно, якби вже не вiн тут був головна особа, а та блiда невольниця, до якої йшов!.. Усмiхнувся, як усмiхається в думцi лев, що переходить попри нору мишки. Вступив напрасним, молодечим кроком. I - тихо став майже бiля самих дверей ясно освiтленої кiмнати Ель Хуррем. Його любка, очевидно, ждала на нього стоячи. Але була се рiшучо вже не та сама дiвчина, з котрою недавно говорив. Так основне змiнилася... Хвилю не здавав собi молодий султан справи з того, що саме сталося з нею. Щойно помалу освiдомлював собi свої вражiння. Першим, дуже сильним, його вражiнням був її поклiн - рiвний, спокiйний i поважний. Так здоровила тiльки одна особа, яку досi знав: його молода ще мати, яку султан дуже шанував. Мимохiть порiвняв їх знов у душi. I знов здавалося йому, що вона має в собi щось подiбне до його матерi. Другим сильним вражiнням був одяг Ель Хуррем. Се вже не був сiрий одяг невольницi, який заслонює красу тiла. Через тонкi i як снiг бiлi муслiни перебивало її рожеве молоде тiло, дискретно заслонене i гарне, як весняна земля, що родить пахучi квiти. Накинений на рамена плащ з темних фарарiв, пiдшитий дорогим адамашком, спадав аж до маленьких стiп, обутих у мешти з бiленького шовку. На грудях мала чудовий нашийник з бiло-матових перлiв, а на золотистiм волоссi бiло-шовковий турбан на турецький лад. На нiм пишався горючий камiнь. Виглядала в тiм одязi як правдива султанка... Але найбiльше вражiння робила вона сама: її великi спокiйнi очi, й маєстатично-спокiйне обличчя, i цiла постава. Щось тепле й дуже живе било з її на око спокiйного обличчя. З очей виднiла якась думка, що так оживляла її личко, як горючий камiнь оживляв її турецький турбан. Молодий султан вiдчув iнстинктом любовi, що то нова думка вiдродила її та що довкруги тої думки збирається у неї все: кожда частинка її одягу i прикрас, кождий її рух i кождий напрям, всi її почування й гадки. “Чи се, може, початок любовi, любовi до мене? “ - подумав на хвильку, i дрож перейшла його тiлом, як електрична струя. Почувся бiльшим i сильнiшим, мовби щось доповнило його силу. Подiбне вражiння мав тiльки в кiмнатi своєї матерi. Але се було сильнiше, приємнiше й мало в собi щось, що непокоїло його душу - можнiстю утрати. Все те разом заворушило змисли й ум падишаха та скристалiзувалося в нiм в одно-одиноке, мiцне не то почування, не то думку: “Вона повинна бути моя жiнка!..“ Пригадалися йому слова досвiдченого Кiзляр-аги, що благословенна Хуррем виглядає в новiм одязi, як рожеве сонце у квiтах ясмину. Був йому вдячний за таку оцiнку своєї любки. Так, вона дiйсно виглядала як нiжно-рожеве сонце, раннiм ранком оточене бiлою iмлою небесних муслiнiв. I в душi молодого Сулеймана почався новий ранок життя. Вона весь час мала скромно спущенi очi. Не оглядала його, бо не потребувала: iнстинктом жiнки чула, що дiється в нiм. Спокiйно ждала, що скаже. Молодий Сулейман, опанувавши першi вражiння, промовив: - Ти зiбрана на вихiд? - Так. Може, пiдемо в парк? Якби була сказала: “Ходiм до парку!“ - був би, напевно, вiдповiв: “Нi, останьмо тут“. Але вона тiльки питала, чи, може, пiде в парк. Вiдповiв: - Пiдемо, дуже прошу. Там дiйсно дуже гарно. Вiдчинила йому дверi - так само, як тодi, коли була служницею одної з його одалiсок... Ся скромнiсть аж заболiла його i збентежила. Йшов бiля неї коридорами палати так, якби не вiн був тут головна особа, а вона. Iшов так зразу мимоволi, потому свiдомо. I мав якусь дивну розкiш з того, що запримiтили се i чорнi євнухи, i стрiчнi невольницi, й молодi одалiски, якi нароком виходили з кiмнат... Запримiтили, бо кланялися нижче їй, нiж йому, пановi трьох частей свiту! Уважав се окупом своїй любовi до неї. I мав утiху з того, що молода Хуррем приязнiше вiдповiдала на поклони слуг i невольниць, нiж на привiти його жiнок. В цiлiм величезнiм палацi падишаха не було вже нiкого, хто не знав би, що буде нова султанка Мiсафiр, наймогутнiша зi всiх.

* * *

SilberbKilcn im dunklen Zeit - Sternenfunkelnder Garten. Deine Augen lauschen erhellt: Wollen Wunder erwarten. Hinter Baumen glanzt ein Gold, Ist ein Kammerfensterlein: Mogen dort die Wunder sein, Die zu Dir gewollt?..

Опустивши палату, почулася молода невольниця свобiднiша у великiм парку, що доходив аж до моря Мармара. Розумiла, що тепер розiграється гра, яка вирiшить те, чи вона лишиться невольницею, чи стане наймогутнiшою царицею свiту. Тиша панувала у величавiм парку падишаха. Чудова тиша ночi в Дерi-Сеадетi. Понад верхами столiтнiх дерев сунув тихо мiсяць по синьому небi у безмежну даль. I ясно свiтила молочна дорога, що виглядала мов срiбний шаль, тканий з мiлiонiв розсипаних перлiв i святоiванських мушок-свiтляникiв. Молода Ель Хуррем зiтхнула до неба, до Матiнки Бога, Воротарницi. Iще раз, останнiй, згадала свободу. Згадала 14 великих брам Стамбула й вибирала в душi, якою хотiла б виїхати в рiдний край. Сiмома виходять вiйська падишаха: вони для звичайних людей зачиненi. А для неї - замикалося в уявi i сiм останнiх брам Царгорода... Глянула на квiти i на кращий вiд квiтiв одяг, який мала на собi. Та й вiдчула, перший раз вiдчула - порив вдячностi для молодого Сулеймана. Зiрвала пук ясминiв з куща, котрий минали, i дала його молодому товаришевi прогульки. Та промовила тихо: - Хочу подякувати тобi за новий одяг. Вiн такий гарний!.. А се так приємно, хоч на короткий час,- мати гарний одяг... - Чому на короткий час? - запитав, подякувавши поглядом за квiти. - Бо я невольниця. Невольницю вдягають i роздягають по волi її пана... Засмiялася так природно й весело, якби хотiла сказати: “Але я приготована на се! Менi властиво все одно, як це скiнчиться...“ Та не було се все одно молодому Сулейману. Вiн вiдхилив її плащ i взяв за руку. По хвилi запитав: - Скажи менi, Ель Хуррем, що ти робила б, якби сповнилося твое бажання i твоїй волi пiдлягала би вся моя земля вiд тихого Дунаю до Базри i Багдада, до кам'яних могил фараонiв i до найдальших стiйок моїх вiйськ у пустинях... Втягав запах зачарованих ясминiв, як найсолодший нектар, i пам'ятав кожде слово її бажання з першої розмови. - Я перед тим просила б о зломання одного приречення... Знав, про що говорить. Але не хотiв навiть допустити до розмови про се i сказав: - Якi ж дивнi тi жiнки! Приречення мужчини не ломлять! Подумала хвилю i сказала: - Я будувала б, багато будувала б! - Що ж ти будувала б? - запитав з тим бiльшим зацiкавленням, що досi нi одна з його жiнок не висказала подiбного бажання. Вiдповiла поважно, але так приязно, якби вже просила його дати фонди на тi будови: - Наперед збудувала б я велику iмарет[40]. Бо не можу думати про те, як убогi ходять голоднi й не мають нi чим, нi де заспокоїти голоду свого. Став здивований. Вона виростала в його очах на дiйсну султанку. - А потому? - запитав - Потому казала б я збудувати велику дарешшiфу[41]. - Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому? - А потому каравансерай для подорожнiх i чужинцiв... Останнє слово виповiла майже нечутно. Але тим краще увiйшло воно в душу великого султана. Був захоплений. - Ти маєш не тiльки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. I що ж ти будувала б далi? Султанська скарбниця ще тим не дуже була б нарушена,- додав з веселiстю в очах. - Дальше збудувала б я великий гамам[42], бо не можу дивитися на бруд людей. - Ти маєш всесторонньо гарну душу, моя дорога,сказав Сулейман.- Будуй дальше! Тобi варто вiддати скарбницю, бо думаєш про обов'язки султана. - I ще збудувала б я багато мекбетiв[43]... - Гарно! Що ще? - I ще дуже велику кiтабхане[44]... - Чудово! Того я сподiвався по тобi... А скажи, на котру з тих рiчей ужила б ти найбiльше грошей? Подумала i вiдповiла: - Про се я ще не говорила. - Так? - запитав, зацiкавлений.- Отож на що? Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилi змiркував, що вона як християнка не скаже сього. Вона мовчала. Подивилася в його палкi очi i сказала повагом, помалу: - Найбiльше грошей ужила б я для найбiльш нещасливих людей. - Слушно. Але хто вони? - Се тi, що повиннi жити в тiмархане[45]... Молодий Сулейман притиснув її нiжно до себе i йшов мов ослiплений, бо пожар мав в очах. Ослiплений був не бiлим квiтом у ясминовiй алеї i не срiбним свiтлом мiсяця, що заливав увесь парк, а мрiями молодої Мiсафiр... Так. Се були султанськi мрiї. Такої любовної розмови вiн ще не мав. Перебiг у споминах усi свої розмови з жiнками. Якi ж вони були пустi в порiвняннi з сею!.. Мав якусь велику, безмежну яснiсть у душi. На небi гинули поодинокi звiзди. А його щось пiдносило до звiзд. Високо, високо. Вона запримiтила се i сказала: - Бог розсiяв звiзди по небi, як хлiбороб насiння по рiллi. - I одну з них, мабуть, через забуття кинув до мого парку,- сказав молодий султан. Вона покраснiла з задоволення, але навiть очей не пiдняла на нього. Так їй було добре з ним, що не хотiла сеї хвилi псувати просьбою о дозвiл виїхати на Афон, хоч весь час думала про се. Але й вiн думав про се. Думав вже не так, як хотiв старий учений Мугiеддiн Сiрек. Думкою, яку заострила любов, почав порiвнювати вартiсть обох поглядiв: пустити її на Афон чи не пустити її на Афон? Почав порiвнювати так, що його думка, мов магнетична голка, схилялася до бажання Роксоляни. Вiн мiркував уже тiльки в тiм напрямi i з тим замiром, щоб оправдати себе. I як не оправдати? Що значить одна їзда одної жiнки до якогось там монастиря “джаврiв“ супроти здобуття такої жiнки! Адже на неї можна здатися в усiм! “Такої перли Аллаг не кидае двiчi на шлях життя людини!“ - подумав. Став, немов отрясаючи з себе приречення предкiв i традицiйну заборону старих царiв Царгорода, котрих спадщину переняв його рiд. А вона, розмрiяна, йшла дальше в мiсячнiм сяйвi, що заливало ясминову алею. Дивився, як iшла. Все його життя було в очах. Вдивлявся в її легке, гармонiйне колисання, що було для нього музикою без тонiв, розкiшшю без дотику, краскою без свiтла, життям без воздуха. Вiддих запирало йому в грудях, але так приємно, як приємно заливає вода потопаючого. Нараз видалося йому, що десь уже бачив такий хiд. Думка його пошукала в споминах i - знайшла. Так... Подiбний хiд бачив вiн у самицi королiвського тигра, що ходила по великiй клiтцi в Арслянхане. Ходила, як благородна королева, хоч була в неволi. Рiшився. Тiльки не знав, як почати. Приспiшив кроку. Але так тихо, якби лякався перервати її думки. А вона також думала. I також лякалася. Тiльки чогось зовсiм iншого... Лякалася, щоб вiн не пригадав собi докладно першої їх розмови. В дiвочiй гордостi не залежало їй на тiм, чи вiн возьме її за жiнку, чи нi. Боялася лишень того, чи не занадто нахабно домагалася вiд нього... Не могла скiнчити думки. Так їй зробилося соромно. Прийшла їй на думку мати. Як же вона видивилася б на кожду дiвчину, котра вiд мужчини домагалася б майна! I то в першiй розмовi!.. Господи!.. За нiякi скарби свiту не була би сказала своїх думок! Запаленiла. I була як червона квiтка мiж бiлим ясмином. - Що з тобою, Хуррем? - запитав Сулейман. По його тонi вiдчула сильнiше, нiж перед тим, що вiн любить її, що старається о неї. В ту мить пригадався їй ще оден небезпечний висказ її з першої розмови та його вiдповiдь. Кров ударила їй до голови так, що оглянулася, де сiсти. Занепокоєний Сулейман запровадив її до найближчої альтанки. - Що з тобою, Хуррем? - запитав удруге. Але сього вже таки нiколи не сказала б нi йому, нi нiкому. Ледви сама собi могла повторити те, що тодi сказала: - Чи ж не так само зле буде менi тепер у кождої з твоїх жiнок? Як же я могла щось подiбного сказати! - думала, схиливши головку i спустивши очi вниз. Адже вiн мiг зрозумiти, що я освiдчилася йому! I навiть так зрозумiв, бо дав таку вiдповiдь. Не розумiла, як могла щось подiбного сказати, хоч добре знала звичай мослемiв у справах заручин i подруж. Вiд сорому хотiла б пiд землю сховатися. - Що з тобою, Хуррем? - запитав утретє султан. Несподiвано рiшилася - сказати, заперечити! Бо заважко було їй з тим спомином. Помалу, немов шукаючи слiв i тонiв, таких нiжних, як слiди малої пташки на снiгу, почала: - Я думаю над тим, чи (тут вложила личко в обi долонi) не напихалася... я... тобi?.. - Ти?! Менi?! Встав i смiючися додав: - Адже я ще не зустрiчав такої гордої дiвчини нi жiнки. Нiколи! Вiдчула, що мiцна любов покрила в його душi спомин першої любовi, мов золотий мiд вощину. - Чи ти дiйсно над тим думала, Хуррем? - запитав нiжно.- Чи, може, над виїздом до свого Бога?.. - рiшився сказати. Рiшився так само несподiвано, як вона перед хвилею. Дивилася на нього здивована, вiдки вiн знає, що дiялося в її душi. Вiн не хотiв, щоб вона заперечила, бо чув, що тодi не знав би, як їй заявити, що годиться на се. Не очiкуючи її вiдповiдi, продовжав: - Їдь, куди хочеш i коли хочеш! Хоч би завтра! I хоч би в мiсце, в яке я прирiк не пускати жiнок! - Останнi слова майже викидав зi себе.- Тiльки верни! - додав м'якше. Зрозумiла, що вiн знас, куди вона хотiла б поїхати. Вiд кого знае, се її не обходило. Мабуть, той вiдступник оповiв комусь. Але се було їй байдуже. Образ Богоматерi Воротарницi станув їй перед очима. Зрозумiла велику жертву Сулеймана. Вона була для неї завелика, щоб вiдразу могла її приняти. - Я не хочу, щоб ти ломав приречення задля мене,сказала тихо, майже нечутно. Встала зi слезами в очах i вийшла з альтанки. Як тiнь, пiшов за нею молодий Сулейман. I йшли у блиску мiсячної ночi, обоє щасливi, як дiти. Вiн хотiв їй конче подарувати те, чого вона не хотiла приняти. Якраз тому хотiв доконче се подарувати, що вона щадила його. - Ти дуже благородна. Ель Хуррем! - почав.- Але що значить приречення, якого зломання нiкому не шкодить? - Я не хочу, щоб ти ламав навiть такi приречення,вiдповiла з упором дитини.- Але й маю спосiб на те, щоб ти не зламав нiчого i щоб я поїхала. Ти знаєш, куди? - запитала цiкаво. - Знаю,- вiдповiв.- А який же ти спосiб маєш? - запитав, зацiкавлений. Не питала його, вiд кого знає, куди вона хоче їхати, тiльки спокiйно вiдповiла: - Мiй спосiб дуже простий. Ти чи твiй далекий предок прирiк, що не допустите жiнок на святу гору Афонську. Але я можу поїхати переодягнена за хлопчика, як твiй отрок... Усмiхнувся на ту жiночу хитрiсть i сказав: - Ти дуже спритна, Ель Хуррем. Але твiй спосiб закриває тiльки зломання приречення... - I вже зовсiм-зовсiм нiкому не шкодить,- сказала радiсним щебетом, що лунав у парку, як лящiння соловейка в гаю.- Я так дуже хотiла б кудись iти, їхати, або лучше йти, йти, кудись далеко-далеко, хочби зараз-зараз!.. Почала бiгти парком дрiбними нiжками, оглядаючись на нього, як молода вивiрка-бiлка. Падишах Сулейман бiг за нею, як бiжиться за долею, за щастям: всiм серцем своїм i всею вiрою. Радiсть мав в очах i в кождiм членi силу. Чув, що та радiсть має своє джерело в нiй. I чув, що в тiй хвилi вiн не султан, не володар трьох частей свiту, не цар п'ятьох морiв... Тiльки мужчина, що любить! I було йому так легко й так радiсно на душi, що вiдчув потребу сiсти на коня, високо, i гнати далеко - з нею, зi своєю любкою. Сказав: - Пiдiм до сторожi при найближчiй брамi. Я зараз скажу привести два конi i поїдемо! - Нi,- вiдповiла, весело смiючись.- Ваша приповiдка каже, що є три непевнi рiчi: кiнь, цар i жiнка. Нащо ж їх лучити, коли нам добре так? Радiсно смiялася i скоро йшла парком в напрямi до моря. Радiсно смiявся i вiн, кажучи раз у раз: “Не ваша, тiльки наша!“ Тiшився, як дитина, її вiдчуттям, що вона не бачить у нiм султана, тiльки мужчину. Дiйшли до краю парку i сходами з бiлого мармуру зiйшли на берiг моря Мармара. Свiтало. На Дiвочу вежу, на береги Скутарi, на Кизиль-Адаляр, на анатольський Гiссар i на долину Солодких Вод спадала рання мряка, як пух iз ангельських крил. А срiбнi меви радiсним гомоном вiтали червень сонця, що надпливала вiд Бiтинiї. Настуня зiйшла по бiлих мармурових сходах аж до морських хвиль i мила в них ручки та бiленьке личко, радiсна як мева, що вiтає сонце. Його червона позолота падала нестримно на кипариси й пiнiї, на буки i платани. Падала й на очi великого султана, що тої ночi ще дужче полюбив молоду чужинку з далекої пiвночi. Надпливали попри берiг у двох човнах турецькi рибалки. Вони пiзнали падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях i не дивилися на незакрите личко молодої панi. - Я так з'їла би щось,- сказала Настуня й подивилася в очi молодого Сулеймана. Вiн знаком руки наказав човнам наблизитися й попросив у них харчу. Скоро дали йому рибалки печеної риби i коржiв. I ще нiколи не смакували йому нiякi потрави так пишно, як той скромний харч, який їв з любкою раненьким ранком на березi моря на сходах мармурових.

* * *

Коли Сулейман з Настунею вертали до палати, запитав вiн, як питав звичайно в таких випадках: - Який дарунок хотiла б ти завтра одержати? - Дарунок? - вiдповiла.- Пощо? Хiба гарну квiтку. Здивувався i знов запитав: - Бiльше нiчого? - Ах,- плеснула в долонi, як дитина.- Чи не можна б сюди спровадити учителя Абдуллага? Я тобi вже раз згадувала про нього. То чесний турок. Вiн дуже шанує Коран i тебе! Знаеш, вiн мiг би ще вчити i мене, i тебе! Направду мiг би!.. - I усмiхнулася весело. Султан усмiхнувся так само весело, як i вона. - А де ж вiн тепер може бути? - запитав. - Або тут, або в Кафi,- вiдповiла й подумала, що матиме коло себе хоч одну знакому душу, нехай i турка. - Добре,- сказав Сулейман.- Спровадимо сюди учителя Абдуллага. То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палатi падишаха. Як же багато їх роздавала вона потому - в Европi й Азiї, на землях i на водах, в армiї i флотi, у судах i скарбi султанськiм! А все робила з одним таємним замiром i так витривало, як тiльки робить жiнка - жiнка, котра любить або ненавидить. Але ще не час казати про таємний план Роксоляни, бо вона ще не мала його. Ще не засiяв грiх у її чисту душу нiяких таємниць, нiяких справ укритих, i вона була подiбна ще до тої меви, що радiсним гомоном вiтає ранком сонце.

* * *

На другий день з полудня бувшi власники Настi сидiли в заїзднiм домi бiля торговицi i ждали на прихiд генуенця, котрий пiшов до султанського сераю, щоб розвiдати, що сталося з їх невольницею. Вже вечерiло, як скрипнули дверi й увiйшов генуенець. Був блiдий як смерть i задиханий. - А тобi що? - крикнув вiрменин, побачивши його. - Втiкаймо, як стоїмо! - вiдповiв генуенець, клiпаючи очима i важко дихаючи. - Та чого? Та куди? - посипалися питання.- Та що сталося? Та говори до ладу! Генуенець сiв як пiдкошений. Його перестрах удiлився всiм. Видихавшись, почав оповiдати: - Приходжу до султанського сераю... Суну бакшиш в руку сторожевi... Пускає мене... Добиваюся аж до заступника самого Кiзляр-аги... Що то мене коштувало!.. Господь на небi знає, а ви не повiрите! - Ну та вже менша о те! Говори, що було дальше! - Говорю заступниковi Кiзляр-аги, чи не мiг би я бачитися з такою-то невольницею з Руської країни, з Роксоляною Хуррем, проданою тодi й тодi, на службу, до султанської палати... - А вiн що? - перервав нетерпеливо вiрменин. Турок Iбрагiм слухав весь час спокiйно, але дуже уважно. - “Що?! - каже до мене (а бакшиш вже сховав).- Чи ти, чоловiче, не здурiв?“ - А ти йому що? - А я йому кажу: “Та чого ж би я мав дурiти? Се моя бувша невольниця, маю їй дещо передати, дещо сказати, як звичайно буває. Ви ж знаєте...“ - А вiн що? - А вiн каже, що вона нiчого не потребує!.. “Як то не потребує?“ - питаю його... А вiн каже: “Чоловiче, забирайся, поки ти живий, бо як хто пiдслухає, то обидва будемо незабаром дивитися згори, як виглядає Баб-i-Гумаюн!.. Нинi-завтра,- каже,- буде її весiлля з падишахом, а той хоче бачитися з Роксоляною Хуррем!.. Здурiв дочиста!..“ - каже. Присутнi повставали зi здивування. Сим разом навiть поважний Їбрагiм отворив уста i сказав суворо: - Не жартуй з такими вiстками! - Я також гадав, що вiн з мене жартує! Але вiн каже: “Чоловiче! Тихо... Я тобi i твiй бакшиш зверну, i йди собi, вiдки прийшов. Не хочу клопотiв мати!..“ Як вiн сказав, що навiть бакшиш зверне, то я вже знав, що се не жарти. I вже менi не потребував бiльше повторяти, щоб я йшов... Я не пiшов, а побiг. Знаєте, може бути бiда! Не всьо в нас було в порядку. Як вона тепер слово шепне султановi, може бути зле з нами! - Їдьмо нинi вночi! - сказав вiрменин. - Зараз!.. То ще не все!.. Бiжу я сюди й бачу коло головного мечету... султанськi сiпаги в тулумбаси грають... Люди ся збiгають... Пiдходжу i чую, як сiпаги кричать: “А хто знав би, де знаходиться Абдуллаг з Кафи, учитель Корану в однiй зi шкiл невольниць... i не повiдомив про се найвищу владу падишаха... тому буде вирваний язик... i живцем буде над огнем колесований... аж до семого поту!..“ - Гарна iсторiя! - шепнув переляканий вiрменин, що також побiлiв як смерть. А пiт на нього вiдразу виступив. Наступила загальна мовчанка. По якiмсь часi вiрменин сказав:- Ва, ва! Сумнiву нема, що й за нами вже десь шукають... Всi затихли i стояли, як мертвi подоби. По хвилi знов сказав вiрменин: - А не добре я радив, продати її ще у Криму? Нiхто не вiдповiв. По хвилi сказав старий Iбрагiм з твердою вiрою: - Перед очима десятого султана - нехай живе вiчно! - не укриється нiяка рiч. Iду сам до султанського сераю i скажу, де єсть Абдуллаг. - А як уже не вернеш вiдти?.. - За все хвала будь Богу милостивому, милосердному пановi в судний день! - вiдповiв побожно турок Iбрагiм словами Корану. I повагом вийшов-таки зараз з кiмнати. За хвилину вели його сiпаги до султанського сераю. А оставшi сидiли в такiм страху, як iще нiколи по продажi нiякої невольницi.

* * *

I знов минув день. А вечером був на авдiєнцiї у султана найбiльший учений, муфтi Кемаль Пашасаде. Йшов з палицею, повагом, похилений, але бадьорий, з бiлою бородою, в зеленiм одязi, так вилинялiм вiд старостi, що при входi свiжа султанська сторожа не хотiла його впустити, думаючи, що се якийсь прошак. Усмiхнувся i сказав, що сам султан його кличе. Надiйшов начальник сторожi i впустив великого ученого, з котрим усi науки зiйдуть колись до гробу, як загально говорили про нього. Що сказав молодому султановi найбiльший мудрець його держави, не довiдався нiхто, аж поки не дiйшло до того, що дрiбнi, делiкатнi рученьки Настi зачали ламати велику i сильну державу падишаха, що простяглася на три частi свiту... Та до того часу ще не раз зацвiли червонi квiти брескви i не раз з гнiздочок голуби вивели молодих.


XI. ПЕРША ПОДОРОЖ НА ПРОЩУ РОКСОЛЯНИ

На Афонi дзвони дзвонять Починає Прот великий, Окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, Загудiв Ксеропотаму, Там Зографу, далi Павлю, Розливаесь Iверон...

Був кришталево-ясний ранок, коли султанськi галери допливали до Святої Гори, що як бiлий мармуровий стiжок виднiє на синiм тлi неба i стрiмкими стiнами в море спадає. На довгiм пiвостровi вже здалека виднiли зеленi лiси. Як наближалися, повiяло з них чимсь рiдним на душу Настунi, бо запримiтила там не тiльки кипариси, пiнiї й каштани, але на височинах також буки, дуби й чатиннi дерева: тут лучилася тверда рiстня її рiдної землi з м'ягкою полудневою рiстнею. Здалека долiтало привiтне грання дзвонiв всiх афонських церков, що вiтали могутнього монарха. На березi заливу Дафнi виднiли великi процесiї монахiв зi всiх монастирiв i багато паломникiв! Свою велику славу, як святе мiсце прощ, осягнув Афон вже дуже давно, ще як не було роздору мiж Сходом i Заходом, а єднiсть була у церквi Христовiй. Оподалiк на скелях полуднево-захiдного узбережжя Святої Гори бiля пристанi Дафнi пишався в прекраснiм мiсцi старий монастир великомученика й iсцiлителя Пантелеймона, вiдновлений востаннє галицьким князем Ярославом Осмомислом. Тут проживали отшельники зi всiх земель України. I здавалося їй, що в їх спiвах почула також вiд дитинства знакомий їй напiв галицьких церков. Ще на галерi просила Сулеймана, щоби спочав у тiм монастирi. Вiдчула самотнiсть у товпi мусульман i незнакомих монахiв. Зразу зробилося їй так лячно, якби була сама в якiйсь пустинi. Змовила молитву щиро-щиро. I спокiй увiйшов у її душу. А потому стало їй так ясно i легко на душi, як у рiднiм домi. I здавалося їй, що кождий дуб i кождий бук, кожда тверда частинка i кожда квiтка Святої Гори - се її рiдня. Вже не чулася самотня. Не вiдчувала нiякого тягару. Уявляла собi Матiнку Господню Воротарницю в Тверськiй iконi на Святiм Афонi. Не лякалася її так само, як дiти паломникiв не боялися султана, перед яким дрижали їх батьки. Любила все кругом, i синє туркусове небо, i спокiйне море, i Святу Гору, i пахучi лiси на нiй, i монастирi, i скити, i трави, i квiти, i монахiв, i паломникiв, i дiтей. А його? - запитала себе. i майже притакнула в душi... Вся запаленiла, скоро кинула оком, чи не рiжниться чим вiд iнших молоденьких отрокiв султана. Не рiжнилася зовсiм одягом i, мабуть, не багато виглядом. Успокоїлася. I знов тiшилася всiм, що бачила навкруги. Тiшилася своєю власною радiстю з життя i гралася, мов ясним кришталем,- думкою, яка аж тут її привела. Тою думкою, що зродилася в її головцi в часi розмови з монахом-вiдступником. Вдивилася в товпу монахiв i здавалося їй, що бачила якесь знакоме обличчя - десь бiля самого Прота, начальника всiх монастирiв на Афонi, котрий вiтав Сулеймана. Тепла струя перейшла їй вiд серця до мозку i очей. I здавалося їй, що ясний кришталь думки, який уродився в нiй, зачинає розгрiватися й виглядає, як горючий камiнь, про який пророкувала їй циганка, що буде мати його у волоссю. Вже мала його - в головi... Спокiйно пiшла в товпi отрокiв бiля Сулеймана до монастиря св. Пантелеймона. Коли пiдiйшла до нього з Сулейманом, побачила на верху кам'яної брами монастиря вже невиразний вiд старостi надпис: “Святу Обитель сiю возобновил человiк, що вiрив у Бога: князь на Галичi, Перемишлi, Звенигород!, Ушицi i Бакотi, Ярослав Осмомисл, син Володимирка. Успе в Бозi 1187 года“. З глибоким зворушенням вiдчитала старий напис i побожно змовила “Отченаш“ за душу великого володаря своєї рiдної землi.

* * *

Пiсля скромного снiдання, яким монахи приняли високого гостя i його товаришiв, а яке складалося з чорного хлiба, меду i води, пiшла Настя оглянути головну церкву i її скити, розсипанi по недалеких скелях. Але як тiльки вийшла з киновiї, зустрiла несподiвано знакомого вiдступника, що йшов з якимсь дуже старим монахом. Збентежилася й хотiла його оминути. Одначе вiн показав її свому товаришевi i сказав до нього в її рiднiй мовi: - Це улюблений отрок султана Сулеймана, християнин. Ось тут був мiй дiм, моя дитинко! - звернувся до Наступi. Старий монах з бiлою бородою вдивився в неї своїми синiми очима, поблагословив її знаком хреста i сказав до знакомого Настi вiдступника: - Може, о. Iване, той отрок хоче оглянути нашу обитель? - Так,- вiдповiла живо Настя. По тiм, що монах назвав вiдступника “отче Iване“, змiркувала, що тут не знають про його вiдступство. Але не хотiла його зраджувати. Розумiла, що тодi i вiн мiг би видати її тайну, що вона не отрок султана, але його любка. Iшли в трiйку як представники трьох поколiнь. Настуня чула ще вдома вiд батька i про св. Афон i про монастир св. Пантелеймона, як про мiсця, до котрих вiд вiкiв спрямованi були серця й уми всiх побожних паломникiв нашої землi. Знала також, що вступ на св. Афон заборонений жiнкам ще вiд часiв царя Константина i що на Афонi не була ще нi одна українка, навiть нiяка княгиня. Серце її билося так, як б'ється в грудях того, хто перший вийде на недоступний верх гори. - Ти, сину, з нашої землi? А звiдки? - почав старий мовах. - З Рогатина,- вiдповiла. - Знаю. Ще не знищили його бiсурмани? - Жаль блиснув в його синiх, старечих очах. Увiйшли в церкву, де здалека блистiв головний вiвтар прекрасної роботи. Настя побожно перехрестилася. Старий монах попровадив її перед сам престол i почав: - Святую трапезу сiю сотворили сице: собра воєдино злато, i серебро, i бисерiе, i каменiе многоцiнно, i мiдь, i олово, i желiзо, i от всiх вещей вложи в горн. I егда смiшашеся вся, слiя трапезу. I бисть красота трапези сирiч престола неiзре-ченная i недомисленная уму человiческому, занеже овида убо-являшеся злата, овогда ж серебра, овогда ж яко камень драгiй, овогда ж iнакова... Глибоке вражiння зробили на нiй сi слова старого монаха,- сама не знала чому.

* * *

Die Nachi ist still, Die Stunde slehl: Vergangenheit ruhrt sacht An goldnen Glocken

Iдучи дальше до найближчого скита, побачила красу Святої Гори. Кругом пiд ногами розливалися яснi води архiпелагу: лавровi дерева i прочитан[46] пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вiрли. Як ухом сягнути,- панувала тиша. Не переривали тишi нi рев звiрiв, нi блеяння стад. Бо по уставам Святої Гори заборонений там побут самицям усяких животних i нема розмножування. I нiщо не нарушує глибокої тишi. Хiба вiтер просвистить час до часу в гiрських проваллях або прошелестить у листi дерев i корчiв. I знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманiтно шумить у прибережжя. Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель. Старець, iдучи пiд гору, втомився. Сiв, вiдпочив хвилинку й почав: - Старе передання восточної церкви каже: “Коли в Єрусалимi святi апостоли з Божою Матiр'ю кинули жереб, кому яка земля припаде для проповiдi Євангелiя,- дiсталася Богоматерi Iверська земля[47] . Але ангел сказав їй, що та земля просвiтиться пiзнiше, а її сам Бог приведе там, де очiкують її опiки. Тим часом чотиридневний Лазар, що був тодi єпископом на Хипрiйськiм островi, дуже хотiв бачити Божу Матiр. Але боявся прибути в Єрусалим, бо там були б гонили його. i за дозволом Богоматерi прислав по неї корабель, на якiм вона плила до Кипру. Та нараз подув противний вiтер i корабель прибув у пристань Дафнi, до Святої Гори, де стояв храм поганського бога Аполлона i куди прибувало багато людей, щоб почути пророцтва про свої сердечнi тайни i навiть про тайну самого життя. Як тiльки Божа Мати ступила ногою на берiг, всi кам'янi iдоли закричали: “Люде! Йдiть до пристанi i приймiть Марiю, Матiр icyca!“ Народ поспiшив на берiг моря i приняв з почестю Богоматiр. А вона оповiстила народовi про Iсуса. I всi впали й поклонилися йому, увiрували в нього i хрестилися. Багато чудес совершила тут Божа Мати i сказала: “Се мiсто буди мнi в жребiй, данний мнi от Сина i Бога моего!“ Поблагословила народ i сказала: “Благодать Божа да пребудет на мiстi сiм i на пребивающих здi с вiрою i благоговiнiєм... Потребная же к житiю благая будуть iм с малим трудом iзобильна...“ Поблагословила ще раз народ i поплила в Кипр. А як минуло вiсiм сот лiт, знов з'явилася тут Богомати в снi пустинножителю Петру. Вiн мав такий сон: святий Николай клячав перед Богоматiр'ю й, показуючи на нього, на Петра, просив її, щоб показала йому мiсце для чернечого життя. А вона сказала: “Во Афонi горi будет покой его, то єсть жребiй мiй, от Сина мнi даний, да отлучающимся мiрских молв i ємлющимся духових подвигов по силi своей там временне житiє своє проведуть без печалi...“ Таким остане святий Афон до скончанiя мiра[48]... Настуня закрила очi рукою. Все те, що оповiв старий монах, видалося їй таким природним i правдивим, що немов бачила й чула, як оживають i кричать кам'янi iдоли, кричать про чуда, якi мають дiятися на землi. Вiрила твердо в чуда. Бо чи ж не чудом було для неї те, що вона сюди дiсталася? Дiсталася, всупереч приреченям цiлих поколiнь могутнiх царiв!.. Дiсталася як невольниця туди, де столiттями не могли дiстатися навiть жiнки наймогутнiших царiв Вiзантiї. Чи ж не чудом було, що з товпи бiдних невольниць так скоро вийшла аж на мiсце, якого їй завидують дочки перших домiв сеї землi? Вiдчула якийсь дивний бiль, що там унизу мучаться товаришки її недолi. Той бiль був змiшаний з розкiшною радiстю, що вона не там, мiж ними... Всiм серцем вiдчула дивну руку Господню, котра привела її аж сюди - Чорним Шляхом ординським i Диким Полем килиїмським. Привела ненарушену i невинну. Привела i призначила до якоїсь великої проби-боротьби. А перед тим дала їй ще у ласцi своїй побачити найсвятiшу обитель Грецiї та помолитися у нiй. З глибоких тихих ущель i дебрiв Святої Гори виходили до неї чудовi мрiї, мов срiбна мряка, й нечутно шептали до вуха, що вона призначена до надзвичайних дiл. Хотiла ще тiльки побачити Матiнку Господню Воротарницю. I запитала: - Чи далеко вiдси Iверський монастир? Старий монах зачав здивовано дивитися на молоденького отрока. Бо за Iверським монастирем попитували звичайно старi люде, якi мали тяжкi грiхи на совiстi. Вони хотiли перед смертю подивитися в обличчя матерi Суддi... Помалу вiдповiв: - Недалеко, синку!.. На другiм березi сього вузького пiвострова... Заки я вiдправлю службу Божу, ти вже можеш там бути... По хвилi додав: - Ти хочеш бачити Iверську iкону Богоматерi? Настя, бачачи, що старець розбалакався i радо говорить про святi рiчi Афону, запитала: - А вiдки та iкона взялася? - Одного вечера,- зачав старий,- iноки Тверської обителi побачили на морi полумiнний стовп, що верхом сягав аж до неба. Перенятi жахом, не могли рушитися з мiсця, тiльки молилися. А те видiння повторялося ночами i днями. Згодом побачили, що той огненний стовп горить перед iконою Божої Матерi i спробували на човнах пiдплисти до неї. Але чим бiльше пiдпливали, тим бiльше iкона вiддалялася. Тодi iверськi монахи зiбралися в храмi i слiзно молили Господа, щоб вiн подарував їх обителi той неоцiненний скарб - iкону Богоматерi. Господь вислухав їх молитви. Найпобожнiшому з них, Гавриїловi з Грузiї, з'явилася в снi Пресвята Дiва i сказала: “Вийди в море i з вiрою ступай по хвилях до мого образу!“ Гавриїл вступив на море, перейшов по водах, як по сушi, i приняв у свої обiйми iкону Пречистої Дiви. Їверськi iноки поставили чудотворну iкону в головнiм вiвтарi. Але на другий день перед утренню iнок, що засвiчував лампади, вступивши в храм, не застав у нiм iкони. По довгiм шуканню побачили її переляканi монахи на стiнi, над монастирськими воротами, й вiднесли на попереднє мiсце. Але на другий день рано знайшли її знов над ворiтьми. Це чудо повторилося багато разiв. Нарештi Пречиста Дiва знов з'явилася монаху Гавриїлу i сказала: “Об'яви братiї, що я не хочу, щоб вони мене охороняли, але я хочу їх охороняти - i тепер, i в будучiм життi“. Братiя сповнила волю Богоматерi. Вiд того часу i до нинi Iверська iкона знаходиться над брамою монастиря. Як прийшли тут мусульмани, то вдерлися в Iверську обитель. А був мiж ними араб, що називався Варвар. Вiн з ненавистi до христової вiри ножем ударив Божу Матiр в обличчя. Але, побачивши, що жива кров потекла з її рани, що й сегодня можна ще пiзнати,- покаявся, увiрив i став скитским монахом, i спасся, i став святим. Його малюють, синку, чорного, як мурина, з ножем, зi стрiлами i з луком... Настя сидiла i в екстазi слухала святих легенд афонських. Картини, як малював їй старий монах-маляр, пересувалися їй, мов живi перед очима. Слова: “Об'яви братiї, що я хочу їх охоронять - врiзалися їй у пам'ять незнищимо. З задуми збудив її бувший о. Iван, що весь час не промовив нi слова. Тепер додав, кажучи кожде слово: - Жiночого пола на святiм Афонi не було вже бiльше як тисячу лiт. Аронськi отцi законоположили, щоб жiночий пол не мав вступу на Святу Гору. А се потверджено було грамотами всiх царiв вiзантiїських i великих султанiв. Була тут лише жiнка першого християнського царя Константина. Але як тiльки пiдiйшла допершого скита, Божа Мати крикнула з iкони: “Ти чого сюди! тут iноки, а ти жiнка! Нi кроку дальше!“... Цариця злякалася й вернула до Вiзантiї та оповiла се брату Аркадiю. Се той, котрий щороку присилав сюди 12 фунтiв золота i 17 срiбла з царської скарбницi. А як настали турецькi султани, то i вони пошанували святий закон Афонський... З Настунео дiялося щось надзвичайне пiд впливом дивної тишi й оповзань. Здавалося їй, що тутешнi монахи люде не з сего свiта. Якийсь внутрiшнiй розрух опанував її душу, мов орану весноп земельку, в яку має западати насiння. Постава й рухи старого монаха вже вiд першої хвилi зустрiчi з ним робили на неї вражiння, що вiн мусiв колись належати до високопоставлених людей. Тепер по його оповiданнях нафала переконання, що вiн мiг би їй не одно сказати i в iншiх справах: тих, що ними зацiкавив її Рiччi у школi неводниць. По надумi промовила до нього: - Скажи менi, старче Божий, чому турки мають свою сильну клац на великих землях, а ми нi? Старець вдивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опiсля повагом вiдповiв: - I ми все те мали, мiй молоденький сину... - Чому ж ми втратили? - запитала з великим зацiкавленням. - Бо вiрностi в нас не було. Старець зморщив чоло, якби пригадував собi щось давно забуте, i продовжав: - То мирськi дiла, мiй сину! Але як ми не мали втратити своєї влади, соли вже в десять днiв по смертi Владимира убили на Алтi сина його, праведного Бориса... Та не в тiм рiч, що вбили. Було таке вiд часiв синiв Адама у всiх племен i народiв. Але в тiм сором i горе, що праведний Борис сконав, опущений вiйськом своїм. Так само зраджений, погиб i Глiб пiд Смоленськом, i Святослав, в долинi над Опором, серед гiр високих, де i я лiт тому п'ятдесят молився i докидав соснини, щоб звiрi не порили княжеського гробу... Всi вони погибли, опущенi вiйськом своїм... Божий старець мав слези в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в нього, як в образ, i ловила кожде слово з його уст. Тут старець знов напружив ум свiй i високо зморщив чоло та почав: ...“А въ лъто 6655[49] убиша кiяне Игора Ольговича снемшеся въчемъ и похитиша въ церквъ св. Теодора, когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимъ... И монатю на немъ оторгоша, и изъ скитки изволокоша, и елице изведоша изъ монастырь, и убиша его, и везоша на Подолье, на торговище, и нага повергоша“... Вiдiтхнув i продовжав: ...“А тисяцкiй Лязор - то мусiв бути варяжскiй нащадок, мiй синку, бо пошанував хоч тiло князя - “повелъ воинам взяти Игора князя и они, вземше, покриша его одеждами своими и положиша тъло его въ церкви святаго Михаила. И на ту нощь Бог прояви знаменiе велико: зажгошася надъ нимъ свъщи вси. И наутръя приъха игуменъ Антонъ и везе тъло князя Игоря въ монастырь къ святому Симеону и тамо положиша его въ гробь“... Старець знов вiдiтхнув i додав: - Так описує стара лiтопись нашої землi, як поводився наш народ з владою своею, слухаючи пiдшепту бунтiвникiв. - А на що ж Бог допустив до такої страшної рiчi, коли той наш князь був праведник, як видно з чуда над тiлом його? - запитала Настя. - Бо дав Господь свобiдну волю людям, сотворивши їх на образ i подобiє свое. Робiть, що уважаєте добрим, сказав їм, а не схочете, то побачите, до чого дiйдете... На потомках потомкiв ваших вiдiб'ю злобу вашу... Не спинялася та злоба i перед найбiльшими володарями нашої землi, мiй сину... Королевi Даниловi, першому розумом по Соломонi, на пирi, при чужих послах, для бiльшої наруги наш галичанин жбухнув чашу вина на обличчя... А Ярослава Осмомисла, котрого навiть чужi князi i султани вибирали суддею за розум його, взяли галичане на страшнi тортури: живцем спалили перед очима його любу жiнку... Се той сам господар нашої землi, за голови котрого сiяла вона золотом i достатком, як нiколи. Се той сам, що вiдновив святу обитель сiю... Тут Божий старець показав рукою монастир св. Пантелеймона iсцiлителя й кiнчив: - Аж до самого кiнця нашої влади так поступали з нею! А Бог милосердний довго дивився на те, поки не приняв душi останнього нашого князя, що сконав вiд отруї в тяжких муках... I не оставив уже на знущання жадного нащадка свого, бо помер молодий вiд злоби батькiв наших... Ось чому ми, дитино, не маємо влади своєї... Не в тiм рiч, що були злi вчинки, а в тiм, що не було спротиву в народi проти них... Не було нi пошани, нi оборони владi. Тому вона й упала... На Настю зробило те оповiдання Божого старця тяжке вражiння. Вимовилася втомою i вернула до монастиря. З полудня виїхала з султаном i iншими отроками через пiвостров до Iверської обителi. Грунт був сухий i кам'янистий, з рiдкими, але животворними потоками. Чудовi лiси i садя стояли кругом, а в них дерева маслиннi, орiховi, смоквовi й помаранчевi, каштановi й кипарисовi та огороди з овочами i виноградною лозою. Здалека виднiв бiлий снiг на високих шпилях Святої Гори. В'їхали в дубовий лiс, пишний, мiцний i великий. Тиша тут була така, що навiть комахи не бренiли в воздусi. “Розумiю,- сказав мов до себе Сулейман,- чому тут спочивав найбiльший завойовник Еребу[50], що дiйшов найдальше на схiд сонця...“ Настуня оглянулася ще раз в напрямi таємничого острова Самотраке, з котрого походила мати Олександра Великого. З гори видно було Самотраке й Лємнос, Iмброс i Тассос, i ледви замiтку полосу берегiв Дарданелльського проливу, Ге-леспонту. Вечерiло, як наближалися до Iверської обителi на пiвнiчно-захiднiм склонi Афону, що стояла на прибережжi морського заливу, на тлi потрiйних недеїв гiр, покритих неграми й лiсами. Якраз входила процесiя в браму святої обителi.

* * *

Iверськi монахи глибоко клонили голови перед темною iконою Богоматерi, що стояла над монастирською брамою. Настуня глянула на Сулеймана i на iкону та мимохiть i собi склонила голову. Вид Iверської Богоматерi був строгий. Вона представлялася як Мати грiзного Суддi. На ланитi темної iкони без нiяких слiдiв колориту виднiв знак кривавої рани, що надавав їй ще бiльше грiзного вигляду. Настя подивилася на Сулеймана. Вiн ще вдивлявся в образ матерi “християнського Пророка“. Дрож незначно переходила i по його обличчю. Насунув турбан ще глибше на очi, нiж звичайно, i твердим кроком увiйшов на подвiр'я старого монастиря. Там заночував з усiм почотом своїм в окремих келiях. Хоч Настя втомлена була дорогою, але не могла заснути в своїй келiї. Мiсяць заливав її кiмнату таким сильним свiтлом, що було в нiй ясно, мов удень. Дусилася в тiй малiй келiї i чулася дуже самотна, мов осиротiла. Чи подiлали на неї монастирськi мури, чи дух вiдречення вiд свiту, що вiяв тут вiд столiть, чи таємнича нiч полудня,- досить, що веселiсть, яка нiколи не опускала її, щезла зовсiм. Вiдчула потребу якоїсь охорони й опiки. Охорони не перед зовнiшнiм свiтом, бо ту мiг їй дати могучий Сулейман. Але охорони перед тим, що наближалося в її нутрi. Того ще не було. Одначе, тiнь того, що мало прийти, вперве тут упала на її молоду, розхвильовану душу... Чула виразно, що розлетiвся вже нiжний запах її першої любовi, яку вiдчувала до Стефана, та що помалу, але постiйно входить в її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала сп'янювати її, дiйсно як вино. Любов грiшна, любов до невiрного бiсурменина, який ставав їй все дорожчим. Пригадалася їй пiсня сербських невольникiв. I пригадалася їй подруга Iрина. Що вона сказала б на вiстку, що Настя стала жiнкою султана!.. Якась гордiсть пробудилася в її душi. Вже не журитиметься нiчим!.. Скарби незлiчимi матиме в руках... Властива кождiй жiнцi жадоба забезпечення себе i будучого потомства вiдпочивала в її душi, як насичена боа. Рiвночасно та думка справляла їй бiль i лишала, мов бурливий потiк, якийсь дивний осад в її нутрi. Образ Богоматерi Воротарницi не сходив їй тямки. А мiсяць немов викликував надвiр. Встала. Одягнулася. Вийшла... Припускала, що монастирська брама буде замкнена в тiй порi. Але хотiла походити бодай по стежках монастирського города, ближче чудотворної iкони. Тихо, як кiточка, перейшла попри султанську сторожу i пiдiйшла до брами. Брама була вiдчинена!.. Бiля неї мiцно пахли синi бози, i бiлi ясмини, i червонi рожi, i синi грозну квiтiв глiцинiї, i червоний квiт брескви, що виглядав мов кров на обличчi iкони... Пiвп'яна вiд запаху вийшла перед браму... Нiч була ясна i спокiйна. Нi найменший вiтрець не вiяв вiд Гелеспонту i вiд Пропонтиди. А Єлинське море, гладке мов дзеркало, посрiблене сяйвом мiсячного блиску, вiддихало тихо, як великий став пiд Рогатином... На спомин рiдного краю задрижало серце молодої Настi й очi її звернулися до обличчя Божої Матерi. Воно було зовсiм iнакше, як вдень! Якесь бiльше задумане i менше остре, хоч все ще суворе. Молода невольниця в екстазi впала на колiна i поцiлувала чужу землю. З острахом подивилася на Iверську iкону, очiкуючи, що вона ось-ось крикне, зiйде з-над брами i прожене її зi Святої Гори. Але iкона з суворим видом мовчала й немов готувалася слухати її молитви. I молода невольниця зачала молитися до образа з таким переняттям, якби говорила до живої людини: “...Матiнко Господня, Воротарнице! Твiй Син сказав до всiх людей: “Просiть i дасться вам, шукайте i знайдете, стукайте i отворять вам...“ Матiнко Господня, Воротарнице в Iверськiй iконi на Святiм Афонi!.. I я тебе прошу!.. I я шукаю твоєї опiки!.. i я стукаю до милосердя твого!..“ Вiдiтхнула, коли важила в душi те, що дальше мала сказати ласкавiй Матерi Бога, котра знає, що таке бiль. Прочувала, що зможе вертати. Але з чим i до кого? Хто знає, чи там живуть iще батько i ненька? Хто знає, чи Стефан не оженився вже? I чи вiльно тут тратити таку нагоду до сили i до влади? Тут пригадалася їй ворожба циганки, що буде великою панею. Вiдiтхнула i знов молилася: “...Я бiдна дiвчина з далекої країни, без дому i без роду мiж людьми чужими, одна-одинока як билина в полi! Мене вирвали з дому й загнали в свiт далекий. Але я не прошу нi за свою волю, нi за своє щастя... Матiнко Господня, Воротарнице! Дай менi тiльки знак, що робити маю у своїм ваганнi! Я не можу забути мук нещасних бранцiв i осель пожежi в своїм рiднiм краю. Може, ти так хочеш, щоб я злагiднила великi нещастя рiдної землi? Дай менi знак який-небудь вiд всемогучого Сина свого в Тройцi єдинiй! Адже вiн знає все i всiм опiкується, навiть червачком найменшим! А бiль душi моєї бiльший, нiж бiль розтоптаного червака. Я не хотiла б вирiкатися церкви, в якiй молиться мiй батько. Бо тодi буду самотня ще бiльше, нiж тепер. Але ж iнакше не принесу пiльги тисячам нещасних. Ти знаєш, що таке бiль! Встався за мною до всемогучого Бога, що сотворив небо, i море, i вiтри, i птицi небеснi, що наказав людям творити добрi дiла. Дай менi знак який-небудь, Матiнко Господня, Воротарнице! Може, якраз в тiй цiлi дивна рука Божа привела мене аж сюди, степами i морями, щоб я принесла пiльгу горiючим селам i гнаним у неволю жiнкам i мужчинам? Дай менi знак який-небудь. Матiнко Господня, Воротарнице! Кивни своїм оком, задрижи повiкою, витягни пальчик до мене!..“ Молилася всею наiвною щирiстю невинної душi. i дивилася пильно-пильно то у вираз обличчя Матiнки Бога, Воротарницi, то в безвiсти синього неба над святим Афоном. Але не змiнялося дивне обличчя iкони. Лиш у небесних таємних безвiстях тихо моргали зорi на синiм тлi i ясний мiсяць сунув, мов млинове коло. Була сама. I вiдчула самоту. I якийсь дивний внутрiшнiй голос немов заговорив до неї: - “На образ i подобiе своє сотворив Бог людину, i дав людинi промiнь розуму свого i вольної волi своєї як двi могутнi керми, щоб переплила життя. Рiшай сама пiсля розуму свого i волi своєї, що їх дав тобi Бог! А прийде час, коли Бог дасть тобi не оден знак, але багато, чи ти добре рiшила i чи добрi стежки твої...“ Почула брязк зброї i вiдгомiн крокiв серед нiчної тишi. То сторожа пiдносила зброю. В брамi стояв задуманий Сулейман за насуненим глибоко турбаном, з кривою шаблею при боцi. I вiн не мiг заснути тої ночi. I йому не сходив з тямки суворий образ Воротарницi обителi, в якiй заночував. I вiн вийшов, щоби вночi подивитися на той таємний образ Матерi християнського Пророка, якого замучили солдати. Великий султан усмiхнувся над тим, що зробили предки теперiшнiх iсповiдникiв вiри Сина Марiї. Думав, що якби так його влада простягалася тодi над Єрусалимом, як простягається тепер, то, певно, нi оден мусульманський намiсник не дозволив би був так мучити того невинного проповiдника в бiлому хiтонi! А так - предки “джаврiв“ споганили свiт: скрiзь, куди приходять їх потомки, несуть зi собою знак шибеницi, на якiй повiсили свого Пророка! - “Чи бачив хто щось подiбне! - думав iдучи великий султан, що не терпiв християнської вiри, а передовсiм знаку, хреста.- Куди не глянь у їх краю, скрiзь бачиш їх святу шибеницю: при стежках i шляхах, i на розпуттях, на домах, i на церквах, i на стягах та коронах їх князiв i монархiв, на грошах, ба навiть на грудях їх послiв!.. Навiть на своїй любцi бачив я шибеницю!.. А так мiцно держаться тi “джаври“ своєї шибеницi, що навiть невольниця не хотiла зречися знаку шибеницi за цiну султанського сигнета! I чого вони так держаться тої шибеницi, на котрiй їх божевiльнi предки повiсили їх Пророка?“ Так думав калiф усiх мусульман i не знаходив на се вiдповiдi. Але велика твердiсть “джаврiв“ подобалася йому, як подобалося все, що було тверде, велике, глибоке i правдиве, хочби й разило його. Вiрив у те, що Магомет був бiльшим пророком нiж Христос i що прийшов по нiм, аби так само “поправити“ його вiру, як Христос поправив вiру пророка євреїв, Мойсея. Євреїв не любив з рiжних причин. А головно тому, що вони не мали в собi спокою. Приглядався не раз, як його яничари добивали полонених рiжних народiв. Джаври звичайно спокiйно умирали, а євреї нi. Не терпiв сього. З джаврiв подiбно вертiлися перед смертю вiрмени i греки, їх так само не терпiв султан. Великий, погiдний спокiй тої невольницi, що онде молилася до матерi свого Пророка, iмпонував йому так, як iмпонував добрий полк, що йшов на певну смерть,- уперто, твердо. Очевидно, вона мусiла вже запримiтити його. Але не звертала на нього найменшої уваги. Се дразнило його - й подобалося йому, що був хтось, що не звертав на нього уваги. В почуттю своєї сили й могутностi вiдчував потребу того. Майже з покорою виждав, аж його любка скiнчила молитися. Встала i просто пiдiйшла до нього так природно i наївно, як дитина. Пiшли обоє понад морський берiг. Вона ще раз оглянулася, i мовби чула, як у мiсячнiм сяйвi йшов мов лунатик бувший монах, вiдступник. Iшов без шапки, з заломаними руками i з болем на обличчi. Чи так мучило його вiдступство вiд христової вiри, чи злочини, яких докопував у своїй шпiонськiй службi, чи одно i друге? Тепер зрозумiла Настуня, чому вiн так гарно-гарно оповiдав їй, як то Мати Божа Воротарниця в ясну спокiйну нiч прощає злочинцям їх страшнi дiла. Збагнула вже його душу i його мрiї. Додумалася всего... А вiн iшов просто до образа над брамою. I не бачив нiчого, задивлений у жерело ласки. Хто знає, як довго мрiв вiн про сю молитву перед чудотворним образом Богоматерi? - подумала Настуня. Оглянулася ще кiлька разiв. I все бачила, як iшли-скрадалися до образа темнi тiнi людей-грiшникiв. Всi вони мали якийсь тягар на душi. Всi, всi, всi. “А Сулейман? - подумала.- Цiкаво, яка його душа - там - у самiм нутрi?..“

* * *

Султан запримiтив у Настунi якусь змiну. Була ще погiднiша, як звичайно. Така дуже погiдна, як осiнь, що дає солодкi овочi. “Може, попращалася зi своїм Богом?“ - шибнуло йому в душi. В тiй хвилi припускав, що вона покорилася перед ним так, як покорилася перед його предками отся християнська земля з усiми святинями. Радiсть засiяла на його обличчi i на хвилину остудила його горячу любов, як остуджує все, що вже осягнене... Але, глянувши в очi невольницi, вiдчув, що сю твердиню не вистарчить раз здобути. Великий завойовник вишептав мимохiть слова: - Люблю тебе... - I - я,- дуже тихо вiдповiла молода невольниця, так тихо, що великий султан не знав, чи вiн дiйсно чув тi слова, чи тiльки причудилося йому те, що хотiв чути. Час для нього немов задержався вiд невиразного словечка його любки, що до котрого не був певний, чи дiйсно його чув. Але радiсть його через те не була менша. Якась розхвильована, солодка розкiш, що давала йому небувале почуття сили i життєвої радостi, обхопила все його єство. Мов зелектризований перуном стояв великий султан Османiв на березi вiчно-гомонного моря. I чув у собi подвiйну силу i подвiйну велич. Чув у собi погiдну радiсть з життя, яку переливала в його серце та тиха дiвчина з далекої країни. Помалу минало його розхвилювання. I обличчя султана залив спокiй, який йому найбiльше подобався в людях.

* * *

А вiд таємничого острова Самотраке сунув мiсяць вповнi, спокiйний, як найбiльший володар Османiв. Сунув i сипав своє срiбне свiтло на пальчасте листя винограду, на вiчно зелене гiлля дерев лаврових, на високу браму iнокiв iверських, на снiжистi шпилi Святої Гори i на мiнливi води Єлинського моря, в котрiм також любилися Божi сотворiння й через любов набирали сили до дальшого життя в невiдомiй глибинi. Та не знав великий султан, яка глибина була в душi його любки i що мало вийти з глибини тої душi. А на неї святий Афон зробив таке сильне вражiння, що рiшилася не покинути христової вiри за нiякi скарби свiту, навiть за дiядем султанки Османiв! А що вже полюбила молодого Сулеймана i хотiла стати його жiнкою, то вiдчула, як колеться душа i як великий бiль входить у серце. I бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа її, тягнена двома силами: вiрою i любов'ю. О, вже чула, що буде мати що прощати їй Матiнка Господня Воротарниця, на святiм Афонi, в Iверськiй iконi... Любов i вiра, двi найбiльшi сили в людинi, вже боролися в нiй, як бореться буря з берегом Гелеспонту. Земська любов зачинала покривати все, освiтлювана лискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала їх обоє. Вiн мимо розуму свого не бачив навiть того, що вона вже вспiла дати йому й учителя i на прощу до святого мiсця “джаврiв“ затягнути. Великий султан Османiв у квiтi своєї молодостi йшов поруч улюбленої жiнки святими стежками Афону, як iшов колись прародич Роксоляни. А вона йшла, як Ева, навiть не думаючи про те, чи вiн завагається з'їсти все, що вона йому подасть - вона, його будуча жiнка... Великий султан Османiв, володар трьох частей свiту, iшов в облаках райської розкошi - з бiдною дiвчиною, з невольницею. Вiн здобув її любов у хвилi, коли вона побачила, як вiн спокiйно ждав, заки вона скiнчить молитву до Бога свого. В тiй хвилинi здобув володар Османiв найбiльшу любов свого життя, найбiльшу розкiш його i - найтяжчу прикрiсть... Бо кожда правдива любов - се повторення таємного минулого всего людського. Се золотий дзвiн його бувальщини: його високих злетiв i кривавих упадкiв та покути. О, дивний єсть зв'язок мужчини з жiнкою, а iм'я йому таємниця...

* * *

О, багато наук винесла Настя з першої своєї прощi в далекiй чужинi. I навiть не сподiвалася ще одної розв'язки питання, котре час до часу запрятувало її розбудженi в Криму думки. А сталося се так: Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зi своєї прогулки в спокiйну, тиху нiч,- нараз вiд Гелеспонту повiяв напрасний вихор i закрутилося море пiд Афоном. I засичали збуренi води, i похилилися вiд вихрiв лiси на горах. А помiж скелями Афону щось застогнало й засвистiло. I видно було, як в глибоких яругах, немов з жаху, трясеться вся рiстня. I небезпечно стало йти дальше, бо вихор пiдривав пiднесенi до ходу ноги та мiг кинути в пропасть. Сулейман глянув на Настю, котра дрижала зi страху i холоду. Опiсля подивився довкруги, потягнув її за руку в тихiше мiсце пiд густе дерево мiж скелями, зняв зi себе свiй верхнiй одяг й обтулив перелякану дiвчину. А сам обличчям звернувся до Мекки й, похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дрижачи зi страху. А тим часом небо затягнулося хмарами i грiм зачав ричати, тисячним хором лунаючи мiж скелями Афону. I погасли всi звiзди на небi, якби їх нiколи не було, i настала темна нiч, а з чорних хмар хлинули потоки дощу. Серед несамовитої темряви час до часу прорiзувала небо так само несамовита яснiсть. В її жахливiм фосфоричнiм блеску тим страшнiше,виглядали чорнi челюстi вирiв на морi, котрi крутилися немов у шаленiм танцi й летiли на береги Афону. По кождiм освiтленнi наступала ще тяжча темрява i не видно було навiть руки перед очима. Настя вся дрижала в обiймах Сулеймана, притулившись до дерева. Не говорила нi слова i не чула, що вiн говорив. Думки в неї бiгали безладно, а всi кружляли коло несамовитого свiтла, що раз у раз роздирало темряву. Нараз i нутро її переляканого духу роздерла подiбна лискавка... Зрозумiла, чому її батько так не любив роз'яснювання будуччини ворожками... Адже по кождiм такiм роз'яснюваннi наступала ще бiльша темрява. I хто, уповаючи на роз'яснення йому шляху скорою лискавкою, пустився б iти куди-небудь, того напевно ждала б заглада. Бачила се наглядно. Коли на хвильку затих рев бурi i гримiт громiв на горах, вчула, як говорив до неї молодий султан Османiв: - Ти вся прозябла, я дам тобi зараз i свiй кафтан. Вiдповiла: - Ти володар великої держави, а я никла квiтка, як казав учитель Абдуллаг. Таких, як я, багато, таких, як ти, нема... Сулейман не вiдповiв нi слова i зачав розпинати свiй кафтан. Задержала його руку, кажучи: - Не хочу! - Чому? - За тобою вже напевно шукають твої люде i кождої хвилини можуть сюди доповзти. - I що з того? - Та й що ж подумають собi, коли побачать, що великий султан Османiв дрижить в сорочцi на дощi, а кафтан свiй дав служницi з гарему свого?.. - Ти не служниця, ти будеш найлюбiша жiнка моя! - Ще нi, ще нi! I Бог знає, що буде з нашої любовi. Та й не хочу я, щоби твої люде зле думали про мене, коли б я допустила до того, щоб ти наразив для мене своє здоровля. - Не оглядайся на людей! - А на твою матiр також нi? Таж вона довiдалася б про все... Се здержало Сулеймана. А буря дальше гула. I султана Османiв дiйсно шукали його вiрнi люде, повзучи з нараженням життя помiж скелi Афону, що дрижали вiд ударiв перунiв. Два з них погибли: один упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на мiсцi. На другий день Настя бачила тiла обидвох, покритi вiйськовим знаменем.


XII. “I ДВА ВЕСIЛЛЯ, А ОДНОГО МУЖА...“

Eine bot ihm einen bunten Traum Und er hat sein Herz dafur gegeben. Nannt' es Liebe und ein reifstes Leben. Jahre gingen und er merkt' es kaum. Und sein Blut gor wie der Saft der Reben.

Султан Сулейман вертав на Солунь з отроками й почотом до своєї столицi. I занепокоївся весь гарем на вiстку, що блiда невольниця iде з ним вже вiд Солуня в дорогiм дiядемi з перел, i гiршилися всi, що вона ще досi заслоною не закрила обличчя, як велить звинай мослемiв. Надзвичайна тиша залягла палату Дерi-Сеадету, коли в'їздила до неї невольниця Хуррем. Тiльки переляканi євнухи товпою вийшли їй назустрiч i кланялися ще нижче, як перед тим. Та занепокоєнi були не тiльки мешканцi султанського гарему, але й всi везири, кадiяскери, дефтердари й нiшандшi i навiть Кiзляр-агасi, наймогутнiший зi всiх двiрських достойникiв. Вони нюхом схiдних людей чули, що наближаються якiсь великi змiни в життi цiсарського двору.

* * *

Мов чорна туча над землею, висiла ненависть над великим гаремом падишаха. Ненависть всiх жiнок i одалiсок до блiдої чужинки, невольницi Хуррем, “християнської собаки“, що полонила серце десятого султана. На другий день по приїздi Настунi побачила вона вечером, як до її кiмнати вбiгла мала чорна собака з деревляним хрестиком, прив'язаним до хребта. Зразу так налякалася, що аж крикнула. Але вмить успокоїлася, догадавшись, що се буде “дарунок“ її суперниць, котрi зненавидiли її. Вони, очевидно, нарочно тепер пiдкинули ту собаку, бо була се звичайна пора вiдвiдин падишаха. Якраз пiд ту пору хотiли вони збентежити Настуню i, може, спробувати востаннє вiдвернути вiд неї серце Сулеймана. Зрозумiла се вмить. Успокоїлася i принадила до себе собачку. Собачка мала обвалянi болотом нiжки i якусь дощинку, причiплену до деревляного хрестика. На дощинi була надпись. Три слова: “Калим знайдi з Керван-Йолi“[51]. Зрозумiла тяжкий глум i насмiх над собою, як над сиротою, за котру нема кому навiть калиму приняти. Вiдчула сей глум тим тяжче, що не зробила нiякого лиха нiкому, вiдколи тут була. Жаль огорнув її такий, що сплакала. Слези, як шнурочки перед, пустилися їй з очей, i не могла їх затамувати, хоч не хотiла, щоб так застав її падишах. Напрасно зачала витирати очi. Потому закликала служницю i казала собi подати води. Обмивши очi, взялася мити обвалянi болотом нiжки собачки. В тiй хвилi заповiв їй оден з євнухiв, що падишах вже йде. Зразу хотiла укрити собачку. Але надумалася. “Все одно довiдається“,- подумала. Сулейман увiйшов, як звичайно, поважний, але зараз на її вид врадуваний. Побачивши, як Настуня сама мие ноги замурзанiй собачцi, засмiявся весело i запитав: - А се що? - Се мiй калим, Сулеймане,- вiдповiла тихо. А жаль так дзвенiв у голосi її, як дзвенить умираючий звук дзвiночка. Хвилину перемагала себе. А потому не видержала: як два шнурочки блискучих перел, полилися сльози по її обличчю. Сулейман став мов перуном ражений. Ще нiколи не бачив, як вона плакала. Була така одушевлено гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрiшнiй бiль так у нiй горiв, як горить крiзь вiкна пожар у нутрi дому. Молодий падишах приступив до предмету, котрий викликав її бiль i плач. В тiй хвилi доглянув деревляний хрестик на собачцi i перечитав надпис на дощинцi... Вона вперве назвала його по iменi в болю своїм... Було се музикою для нього. Вiдчув тим глибше її бiль i образу. Здавив у собi гнiв i сказав: - О, Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала нi одна з моїх жiнок, нi жiнок мого покiйного батька,- нехай Аллаг буде милостивий душi його!.. А тi, що придумали сей недобрий жарт, вiдпокутують за нього! Перестала мити собачку, зложила обi ручки як до молитви i сказала: - Не роби нiчого злого, щоб ти не покарав невинних у гнiвi твоїм! Бо як же ти вiдкриєш винних у величезнiм сераю, де живуть тисячi людей? - Я вже знайду на те способи! - вiдповiв молодий Сулейман. Сам докiнчив мити її “калим“, погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван. Перейшовся нервозно кiлька разiв по кiмнатi, усмiхнувся до своєї любки i схвильований вийшов. Ще iз-за дверей сказав до своєї любки: - О, Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненавистi, то вона буде вибухати проти тебе що раз, то грiзнiше. Се, що вони зробили тепер, тiльки початок вибухiв. Я знаю своїх людей! I пiшрв рiвним кроком коридорами гаремлiку. А Настуня остала в страху, що буде дальше.

* * *

На другий день рано Настя як звичайно збудилася i виглянула вiкном на внутрiшнє подвiр'я гарему. Не чула нi одного спiву, нi одного звуку, хоч звичайно вже кипiло життя в тiй порi. Всi вiкна кругом були зачиненi. А пiд своїми вiкнами побачила подвiйну сторожу зовсiм нових євнухiв, яких ще нiколи не бачила. Звичайно повiдомляли її служницi навiть про найменшу новину, яка сталася в гаремi. Тепер не зголошувалася нi одна. Здивована Настуня сама пiшла до кiмнат своїх служниць. Були зiбранi разом i мали переляканий вигляд. На її вид однi низько похилилися, iншi аж поклякали на землю. - Що з вами? Що сталося? - запитала Настуня, сама перелякана. - О, панi,- вiдповiла одна з її невольниць.- Такого вже давно не було в гаремi - якраз тепер батожать дротяними нагайками двох євнухiв твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасi, куди їх незабаром запровадять... А одну з найкращих одалiсок падишаха зашивають у шкiряний мiшок i будуть топити у Босфорi... Настуня зблiдла. Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподiвалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно, султан мусiв уже заявити суддям, що її обида - се обида його i його дому... Без того аж така кара була б неможлива. Щось у нiй захвилювало. Вдячнiсть для твердого опiкуна свого, страх i боязнь, щоб iз-за неї погибло троє людей,- все те вiдбилося на її обличчю. Показала пальцем на двi свої невольницi i сказала одно словечко: - Ходiть! Встали. Вона казала подати собi плащ i вийшла, як стояла, з двома служницями. Тихо мов у могилi було в цiлiм гаремi i пусто на коридорах його. Євнухи, що стояли при виходi на сторожi, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвiр'я гаремлiку. Ї прямо йшла до брам селямлiку[52], де вступ жiнкам був остро заборонений. Начальник яничарiв, що був при сторожi бiля брам селямлiку, пiзнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони[53]. I вже знали її всi люде в палатi султана. Став у дверях i, низько склонившись, промовив з острахом: - О, найкраща зiрко в палатах падишаха! Вступ до селямлiку - жiнкам заборонений! Не вiдповiла нi словечка. Скромно i тихо стала бiля нього перед дверми - i ждала. Начальник яничарiв збентежився. Вся сторожа стояла мов остовпiла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на блiду Ель Хуррем, то на свого змiшаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилi сказав: - О, найкраща квiтко в городi Аллага! Не входи у дверi селямлiку! А я сам пiду й повiдомлю падишаха, що ти ждеш перед дверми... Мовчки кивнула головою на знак, що годиться. Не довго тривало, як з кiмнат селямлiку надiйшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком, до ночi подiбний, i дзвонив острогами. За ним iшли два високi достойники. На вид молодої Ель Хуррем, що скромно стояла бiля дверей селямлiку, випогодилося гнiвне i завзяте обличчя падишаха. Вiн запитав: - Що доброго, о Хуррем, мiг би я зробити для тебе? - Даруй життя трьом людям! - сказала молода Ель Хуррем i зложила руки, як дитина. Завзяття знов вернуло на обличчя сина Селiма Грiзного! Вiн мовчки стояв. А оден з достойникiв вiдповiв за султана! - Нема дарування кари за образу падишаха, о панi! - Але ж є зменшення кари,- вiдповiла.- Я дуже боялася б падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей,- додала так тихо i невинно, що султан вiдразу змiнився на обличчi. Всi видивилися на нього, як вiн скiнчить сю незвичайну авдiєнцiю, якої ще не бачили в султанськiм сераю. - Спинити кару на просьбу Ель Хуррем,- сказав коротко, усмiхнувся до молодої Ель Хуррем i зник у коридорах селямлiку.

* * *

Того ж вечера був падишах у кiмнатах Ель Хуррем. Як тiльки переступив порiг, запитав: - Чи ти думаєш, о Хуррем, що тим способом позискаєш собi любов жiнок мого гарему? I чи ти знаєш, що та, котрiй ти врятувала життя, коли їй сказали, хто випросив їй життя, навiть не заявила охоти подякувати тобi за се? Подумала й вiдповiла: - Я не для подяки просила за її життя. - А для чого ж? - Бо так учив Бог, що помер на хрестi. Падишах задумався. Потому запитав: - Як же саме вiн вчив? - Вiн учив: “Любiть ворогiв своїх. Чинiть добре ненавидячим вас...“ Я пiсля волi моєї матерi мала стати нареченою Бога, що помер на хрестi... Молодий Сулейман посумнiв. Погляд його зробився якийсь глибокий, якби читав до дна душi Настунi. В тiй хвилi зрозумiв те, чого не мiг зрозумiти на святiм Афонi. Зрозумiв, чому тi “джаври“ так твердо держаться хреста. Перед ним вiдкрився немов замкнений досi й зовсiм йому невiдомий, новий огород душi його любки, в котрiм цвiли квiти, яких досi не стрiчав. Рiвночасно бiльшала в нiм любов до неї i рiс бiль, що мусить утратити її. Розумiв, що треба рiшитися якось скiнчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як щодня глибше входить у якийсь дивний лiс, в котрiм може заблудити - навiки. I пригадалися йому слова його любки про найбiльш нещасливих людей... Тої ночi не спав десятий i найбiльший володар Османiв, наймогутнiший сторож i виконавець приписiв Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати бiль того, що любить?.. Не спала тої ночi й Настуня у величавих кiмнатах гаремлiку. I всю нiч палила пахучий ладан i молилася, i все пропускала в молитвi Господнiй великi Божi слова: “i не введи нас во iскушенiє...“ Лиш уста Настунi вимовляли тi слова молитви,- може, найглибшi зi всiх. Але серденьком скакала понад них. А над ранком, як сон її не брався, змiшалася Настунi Господня молитва. I втомленi уста вже не говорили: “Да будет воля Твоя“. Але здавалося їй, що хтось ходить по садах падишаха i кричить до неї з-мiж дерев: “Да будет воля Твоя, о найкраща квiтко в палатах падишаха!“ “Да будет воля моя!“ I заснула в гарячцi на шовковiм ложi, в палатi падишаха...

* * *

А на другий день коло полудня двi великi новини потрясли султанським сераєм. Молода Ель Хуррем одержала в дар вiд султана аж два дiядеми чудової краси. Оден з золотистих топазiв, а другий з дуже дорогих, лазурових бадахшанiв, котрий мала на собi рiдна мати султана, коли було її весiлля з покiйним його батьком, султаном Селiмом. Падишах - говорила тихо служба у палатi - ходив особисто до кiмнат своєї матерi i випросив у неї найкращий дар з її весiльного калиму. Служба оповiдала собi пошепки, що молодий падишах ледви держався на ногах, як iшов до матерi, а огонь гарячки горiв в очах його... Начальник сторожi яничарiв, що не впустив Ель Хуррем до прийомних кiмнат султана, одержав вiд падишаха похвалу за вiрну службу, мiшок золота, вищу рангу i - перенесення до Трапезунта... I ще говорила шепотом служба у сераю, що болюча пристрасть до блiдої Хуррем трясе у теремi десятим i найбiльшим султаном Османiв... I що молодий цiсар палахкотить, як свiчка, i тане на очах... I що його мати з журби змарнiла так само, як її син... I дивна тривога залягла в сераю, а побожнi мослеми, оберненi обличчям до Мекки, молилися за здоровля зраненого серця падишаха. А в тiм часi в гаремi клячала на долiвцi блiда чужинка з далекої країни, невольниця Хуррем, “знайда з Чорного Шляху“, званого Злим Кроком або Шляхом Незримим. Клячала й молилася до Бога свого, обернена обличчям до малої церковцi в Рогатинi. Молилася й дивилася то на деревляний хрестик Спасителя, то на два найкращi дiядеми, якi їй подарувало серце Сулеймана зi скарбiв царського роду його. А нiхто не знає, чиє серце було бiльше розхвильоване i в котрiм бiльший бiль: в серцi невольницi чи молодого султана?.. Бiдна невольниця з далекої країни в болючiй думцi своїй назавше мiняла свою любов до Бога на хрестi - за любов до людини, за скарби свiта сего, за дiядем султанки, за владу на землi...

* * *

З небувалим напруженням очiкували дальших крокiв молодого Падишаха. Минуло ще кiлька неспаних ночей султана - i довiдався весь двiр, що сам Капу-ага ходив просити до султана двох визначних духовних. Пiзнiм вечером вступили до султанської кiмнати Мугiєддiн мудеррiс i муфтi Пашасаде. Нiхто не знав, що вони говорили з султаном, i вони нiкому сего не сказали. Але на другий день рано пiшли вони по наказу султана на згiршення цiлого двора до кiмнат блiдої невольницi. Такої дивовижi не було ще нiколи в Дерi-Сеадетi, щоби два побожнi й ученi улеми йшли до невольницi в гаремi султана, i ще з його наказу! I тому сам Кiзляр-агасi пiдслухував їх особисто й опiсля оповiв усе, що чув, своїм приятелям у великiй тайнi. Що ж чув Кiзляр-агасi в кiмнатi невольницi i що оповiдав своїм приятелям? Вiн оповiдав так: Ученi улеми вступили до кiмнати блiдої невольницi i сказали разом: “Благословенне хай буде iм'я твоє, хатун! Десятий i найбiльший володар Османiв, Сулейман - нехай вовiки триває слава його! - дарує тобi волю i каже запитати, чи i коли хочеш опустити його палату, столицю i державу?“ А блiда невольниця довшу хвилю мовчала. - I що на те сказала? - запитав нетерпеливий Капу-ага. - Не сказала на те нi слова. - I улеми так пiшли? - Не пiшли. - А що ж робили? - Слухали. - Таж вона нiчого не говорила! - На те нiчого не сказала. Але вiдповiла їм так, що маємо - нову паню! - Як же вiдповiла? - Так вiдповiла: “Визнаю, що нема Бога, тiльки Бог, а пророк його Магомет!“[54] Слухаючi аги, везири i кадiяскери побожно звернулися в сторону Мекки i всi, як один, повторили святi слова Корану. А Кiзляр-агасi оповiдав дальше: - Я незначно вiдхилив занавiсу, щоб побачити обличчя нашої панi у хвилi, як осiнила її ласка Пророка i свiтло правдивої вiри. Була така блiда, як перший снiг, що паде на високiм верху Чатирдагу. Але ви того нiкому не кажiть! Не скажете? - Так. Оповiдай дальше! Докладно все, що бачив, переповiдав старий Кiзляр-ага, найвищий достойник двора падишаха. Лиш не мiг переповiсти анi змалювати нутра душi Настунi i думок її, що билися як птицi в клiтцi, коли їй оповiщено дарування свободи! Мала в тiй хвилi двi головнi думки, що так стояли бiля неї, мовби батько й мати. А перша думка говорила їй: “Бачиш? Бог милосердний i всепрощаючий вислухав молитви серця твого, котрим ти молилася в нiч перед проданням на Авретбазарi. Пам'ятаєш, як ти тодi молилася? “Даруй менi, Боже, поворот додому! Я пiду пiшки, кривавими ногами, як iдуть убогi на прощу до святинь...“ Пам'ятаєш, Настю? Отеє Бог Всемогучий вислухав молитви серця твого. I можеш не тiльки йти, але навiть їхати додому, як велика панi, бо султан Османiв, Сулеймян Величавий, напевно не схоче, щоби його любка, хоч зранила серце його, вертала пiшки у свою країну...“ А друга думка говорила Настi: “Настуню, Настуню! Два рази продали тебе чужi люде, а третiй раз ти сама себе продаєш. Продаєш свою вiру в Спасителя свого, котрий i за тебе помер на хрестi. Продаєш його науку про доброту терпiння на сiй долинi слiз. Продаєш за земну любов до сотворiння, за скарби свiта сего, за дiадем султанки, за владу на землi... Йди, дитино, йди, бо вольну волю маєш... Та колись побачиш, куди ти зайдеш... без хреста малого i без вiри в нього...“ I вiд тих думок була така блiда молода чужинка з далекої країни, що прийшла Чорним Шляхом на землю Османiв з вiрою в Бога свого... Бо єсть одно лиш важне дiло людини на землi: жити по вiрi в Бога. А Кiзляр-агасi оповiдав дальше: - Була дуже красна i мала великий розум в очах. Оба улеми не знали, що вiдповiсти. Перший промовив Мугiєддiн мудеррiс: “Благословенне хай буде iм'я твоє, хатун!“ А муфтi Пашасаде, як луна, повторив тi слова... I знов мовчали ученi улеми, аж поки наша панi не дозволила їм ласкаво сiсти. Тодi старий Мугiєддiн з любов'ю подивився на неї, як на свою дитину, i сказав недорiчнi слова, хоч який вiн розумний. - Якi ж недорiчнi слова сказав розумний Мугiєддiн? - запитали всi. - Вiн сказав отсi слова: - “Чи не жаль тобi, панi, оставати в чужинi? Чи не боїшся ти чого“? - А що ж вiдповiла наша панi? - Вона вiдповiла повагом, помалу словами Пророка. - Якими словами Пророка? - “...О, бiйтесь Аллага, iменем котрого просите себе взаїмно! I бiйтесь лона матерi своєї! Глядiть, що Аллаг дивиться на вас! I звернiть сиротi добро її й не мiняйте свою гiршу рiч за її лiпшу, i не лучiть її добра зi своїм, бо се великий злочин! Берiть собi жiнок з-помiж тих, якi видаються вам добрi, тiльки двi, або три, або чотири. А коли боїтеся, що се несправедливе, то дружiться тiльки з одною свобiдною або такою, яка посiдає вашi права[55] . Се найскорше охоронить вас перед несправедливiстю...“ - Мудро вiдповiла наша панi! - сказав здивований другий везир, котрий мав дуже злющу другу жiнку. - А що на те вiдповiли ученi улеми? - Сидiли як остовпiлi. Перший промовив Мугiєддiн Сiрек. - I що ж промовив Мугiєддiн Сiрек? - Вiн сказав отсi слова: “Четверта сура[56] Корану, об'явлена в Мединi“. - А вчений Пашасаде? - Учений Пашасаде, як луна, повторив його слова: “Четверта сура Корану, об'явлена в Мединi...“ I знов мовчали ученi улеми. Перший промовив Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив Кемаль Пашасаде? - Кемаль Пашасаде промовив недорiчнi слова, хоч вiн дуже мудрий. - Якi ж недорiчнi слова промовив дуже мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде промовив отсi слова: “Благословенне хай буде iм'я твоє, хатун! Ти не боятимешся нiколи i нiчого, бо при тобi буде серце найбiльшого з султанiв!“ - Чому ж ти сi слова називаєш недорiчними? - Бо таку вiдповiдь дала на них наша панi: “Коли небо розколеться, i коли звiзди розсипляться, i коли води змiшаються гiркi з солодкими, i коли гроби обернуться, тодi знає душа, що вона (зле) зробила i що (добре) занедбала, i в тiм днi одна душа не зможе помогти другiй, бо дня того рiшатиме Аллаг!“ - А що на те вiдповiли улеми? - Сидiли як остовпiлi. Перший промовив Мугiєддiн Сiрек. - I що ж промовив Мугiєддiн Сiрек? - Вiн сказав з подивом отсi слова: “Вiсiмдесята i друга сура Корану, об'явлена в Меццi“. - А вчений Пашасаде? - Учений Пашасаде, як луна, повторив його слова: “Вiсiмдесята i друга сура Корану, об'явлена в Меццi“. А наша панi додала: “В iм'я Аллага, милостивого, милосердного, пана у судний день!“ А потому довго мовчали ученi улеми. Нарештi промовив Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив Кемаль Пашасаде? - Кемаль Пашасаде промовив отсi слова: “О велика хатун! Благословенне хай буде iм'я твоє, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка! Ти знаєш, що вибрав тебе на жiнку найбiльший з володарiв османських. I, певно, примiнишся до звичаю жiнок його закривати обличчя перед чужими, о хатун!“ - А що вiдповiла мудра Хуррем хатун? - Мудра хатун Хуррем вiдповiла отсi слова: “О мудрий муфтi Пашасаде! Чи ти зустрiчав у Коранi наказ, що жiнки мають закривати обличчя? Бо я читала уважно кожду стрiчку св. читанки Пророка i не бачила того...“ А вчений муфтi Кемаль Пашасаде вiдповiв: “Але чи бачила ти, о хатун, таємничi знаки в Коранi?“ - А що вiдповiла мудра хатун Хуррем? - Мудра хатун Хуррем вiдповiла отсi слова: “Я бачила таємничi знаки в Коранi, о мудрий муфтi Пашасаде. Навiть великий учений Мугiєддiн Сiрек говорить про тебе, що всi науки зiйдуть до гробу з тобою, жий вiчно! Але чи ти можеш, о муфтi, з чистою совiстю запевнити, що в тих знаках, яких нiхто не вiдчитав досi, єсть наказ, щоб жiнки закривали обличчя? Чи ж мiг Пророк дати такий наказ, коли Аллаг не наказав квiтам закривати бiлих i червоних платкiв обличчя їх?[57]“ - А що на те вiдповiв мудрий Кемаль Пашасаде? - Мудрий Кемаль Пашасаде вiдповiв по правдi отсi слова: “Я не можу з чистою совiстю запевнити, що в тих знаках єсть наказ Пророка, щоб жiнки закривали обличчя“. А Мугiєддiн Сiрек, як луна, повторив його слова. I довго мовчали ученi улеми...

* * *

Мiж зiбраними теж запанувала довша мовчанка. Кождий з них обдумував можливi наслiдки впливу такої султанки на уряд i своє становище. Перший промовив Капу-ага; - Тепер треба нам ще тiльки знати, чи Мугiєддiн i Пашасаде вiрно повторили падишаховi свою розмову з нашою панею. I що додали? I що на все те сказав великий султан? - Се напевно знас спритний Iбрагiм-паша,- сказав Кiзляр-агасi. - Може, i,знає, але не скаже, - вiдповiв розумний грек, що був у великих ласках в султана. - Чому? - загуло з усiх бокiв.- Адже Кiзляр-агасi сказав, що знав! I ти також слухав! - Не скажу, бо з султаном нема жартiв! - Певно! Але тут не в жартах дiло! - А я тобi кажу, що з такою султанкою ще бiльше нема жартiв! - докинув Кiзляр-агасi, що бачив уже не одну жiнку в гаремi. - Iбрагiм-паша боїться! - дразнили його. - Злочинця все пiзнати по трусостi його! - приповiдкою вколов хтось мiцно Iбрагiма, нiби шепотом, але так, що всi чули. - Скажу,- рiшився Iбрагiм.- Тiльки не оповiм, як я довiдався про се. - Того ми не потребуємо! - Догадуємося! - Ну, кажи вже раз! - Мугiєддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде оповiли султановi все i не скрипи нiчого... - А-а-а-а! - крикнув здивовано Капу-ага. - I чого ти дивуєшся? - загули з круга. - Вони ж люде чеснi! - Не всi такi скритi, як Iбрагiм! Iбрагiм удав, що не чув дотинку, й оповiдав дальше: - Султан уважно слухав їх оповiдання. Уважнiше, нiж ради Великого Дивану,- вiддячився Iбрагiм дотинком декому з присутнiх. - Все залежить вiд того, хто говорить, що говорить i як говорить,- пробував вiдтинатися оден з членiв Дивану - Тихо! не про Диван бесiда! нехай оповiдає далi! - Султан звернув увагу на четверту суру Корану i кiлька разiв повертав до неї в розмовi з улемами. - А як султан звернув увагу на четверту суру Корану? - Султан звернув увагу на четверту суру Корану так, що питав улемiв, чи нема в нiй укритої погрози, так укритої, казав, як укрите терня пiд пахучою розою в огородi падишаха... - А що вiдповiли ученi улеми? - Мугiєддiн Сiрек вiдповiв: “Iз-за одної правдивої рози зносить огородник багато колючок“. А Кемаль Пашасаде сказав: “Тiльки птиця сороката зверха, а людина сороката внутрi“. - А що розумiв пiд тим мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде розумiв пiд тим, що всякi замiри має внутрi людина. Але навiть зi слiв її, якi виходять наверх, мов пара з горшка, не можна пiзнати її нутра. - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде сказав “птиця“ - замiсть “звiрюка“, як говориться у приповiдцi. - Бо не хотiв дразнити падишаха навiть словом, яке протиставив натурi Хуррем. - I розумно зробив муфтi Пашасаде, бо сказано: “Навiть як маєш муравля ворогом, то все-таки будь обережний“. - А що вiдповiв султан? - Султан вiдповiв те, що такий, як вiн, султан повинен був вiдповiсти: “Я знаю,- сказав,- що говорять старi мудрцi про людей. Бо вчив мене старий муфтi Алi Джемалi, який був уже муфтi за дiда мого Баязеда i справував той високий уряд за весь час правлiння батька мого, Селiма,- нехай Аллаг простить всiм трьом! Але нi старий Алi Джемалi, нi нiхто iнший зi старих мудрцiв не говорив з хатуною Хуррем i не бачив її... - А що на се вiдповiли ученi улеми? - Ученi улеми мовчали довго, дуже довго. I не перервав їх мовчанки великий Сулейман. Нарештi промовив мудрий муфтi Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде отворив серце й уста i промовив так: “Ти правильно сказав нам, що рiльник є на те, щоб орав i засiвав землю, коваль на те, щоб пiдкував коня, котрого приведуть до нього, жовнiр на те, щоб боровся i погиб, коли треба, моряк на те, щоби пливав по морю, а учений на те, щоб висказував свої думки на основi своєї вченостi й ума свого. Бо в тiм вартiсть i цiна кождого з них. I ми скажемо тобi по совiстi своїй i умiнню свому: прегарна хатун Хуррем має ум високий i душу, що так умiє лучити святi думки Корану зi своїми думками, як лучить великий будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром. Та яке серце має велика хатун Хуррем, отверте чи скрите, лагiдне чи остре,- сього ми не знаємо“. - “Але я знаю, - перервав султан...- Вона має добре серце, i тому має радiсть в очах i в обличчi!“ - А що на те сказав Мугiєддiн Сiрек? - Мугiєддiн Сiрек, як луна, повторив слова Пашасаде i доповнив їх так: “Як вiд хлiбороба не вимагають, щоб бiльше сiяв насiння, нiж має у мiшку, так вiд ученого не вимагають, щоби сказав бiльше, нiж має в умi своїм. Онде пiд парком палати твоєї блищить-смiється море, спокiйне i веселе. Але не можна знати, чи попри синопський берiг не йде вже вихор Чорним морем i чи не збурить вiн до дна Босфору, i Золотого Рогу, i моря Мармара i чи не вдарить сильно в Серай Бурун“. Султан мовчав. - А що сказав мудрий муфтi Пашасаде? - Мудрий муфтi Пашасаде, як луна, повторив слова Мугiєддiна i скiнчив так: “Прегарна хатун Хуррем принесе тобi велике щастя, або велике горе, або велике щастя i велике горе... Бо вона має ум високий i душу, що так умiє лучити святi думки Корану зi своїми думками i своїм бажанням, як лучить великий будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром“. - А що сказав старий Мугiєддiн Сiрек? - Мугiєддiн Сiрек, як луна, повторив слова Пашасаде i доповнив їх так: “Велика хатун Хуррем умiє так лучити зi своїми думками i своїм бажанням не тiльки те, що є в Коранi, але й те, чого в нiм нема,- як лучить великий будiвничий Сiнан порожнiй воздух з розмiрами копул у святих мошеях i замкнених худжрах[58]“. - А що на те вiдповiв султан? - Султан вiдповiв на те: “Ви ж самi сказали, що не знаєте змiсту таємничих знакiв Корану. Може, хатун Хуррем лучила якраз те, що єсть в Коранi, зi своїм бажанням?“ - “Може“,- вiдповiв мудрий муфтi Пашасаде. “Може“, - повторив, як луна, Мугiєддiн Сiрек. Султан подякував їм i хотiв нагородити великими дарами, якi мав уже приготованi для них. Але оба улеми не приняли дарiв, кажучи, що сказали те, що знали i що повиннi були сказати. I замовкли вельможi в султанськiй палатi i мовчки розiйшлися до своїх урядiв.

* * *

А кiнцевої розмови двох учених улемiв не повторив їм Кiзляр-агасi, бо не хотiв передчасно викликати рiжних толкiв. Та розмова виглядала так: - Чи замiтив ти, о приятелю, що нова султанка вiдразу пiдкреслила те мiсце в Коранi, де Пророк Магомет поручає брати лишень одну жiнку, подiбно як Пророк нессараг[59]... - Я замiтив, о приятелю, що нова султанка вiдразу пiдкреслила те мiсце в Коранi, де Пророк Магомет пору час брати лишень одну жiнку, подiбно як Пророк нессараг. - Чи ти не припускаєш, о приятелю, що нова султанка може розпочати ще не бувалу боротьбу проти усего гарему падишаха? - Я припускаю, о приятелю, що нова султанка може розпочати не бувалу ще боротьбу проти усего гарему падишаха. - Чи ти не припускаєш, о приятелю, що та боротьба може скiнчитися криваво в кiмнатах гаремлiку, i в салях селямлiку, i в улицях Стамбула, i ген поза ним у величезнiй державi падишаха... Нехай Аллаг вiдверне кров вiд дому того!.. - Я припускаю, о приятелю, що та боротьба може скiнчитися криваво в кiмнатах гаремлiку, i в салях селямлiку, i в улицях Стамбула, i ген поза ним у величезнiй державi падишаха... Нехай Аллаг вiдверне кров вiд дому того!.. - Чи ти не уважаєш, о приятелю, що ми повиннi про се повiдомити Велику Раду улемiв i хатiбiв?.. - Я уважаю, о приятелю, що ми повиннi про се повiдомити Велику Раду улемiв i хатiбiв... - Чи ти не уважаєш, о приятелю, що Велика Рада улемiв i хатiбiв повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма... - Я уважаю, о приятелю, що Велика Рада улемiв i хатiбiв повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма... Також Кiзляр-ага думав, що небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма. I тому нiкому не переповiв, що говорили мiж собою два найвищi улеми, Кемаль Пашасаде i Мугiєддiн Сiрек.

* * *

Вже голосно говорили в цiлiй столицi, що падишах ладиться до великого весiлля з бувшою служницею... Незадоволенi з того мали ще одиноку надiю на матiр падишаха, що вона може перешкодить тому. Мати падишаха дiйсно говорила з сином в справi весiлля. Але що саме, нiхто не довiдався. Говорила вона i з будучою невiсткою. Але й се на диво остало таємницею. Тiльки рiжнi глухi вiстi ходили про се мiж двораками й жiнками гарему. В гаремi кружляли, як оси, злобнi дотепи про те, що блiда невольниця принесе в посагу падишаховi. Бо дочки ханiв вносили як посаг золотi ключi мiст i великi багатства. “Тут навiть не знати, кому калим слати, бо нiкому не вiдомо, де її рiд i дiм“,- говорили з завистi матерi поважних турецьких домiв, що мали дочок на виданнi. Настуня, як у мрацi, дивилася на приготування великого весiлля й оглядала чудовi дари, “сатшу“. Як у мрацi, ставали перед нею спомини її першого весiлля i першого любка. I вона мимохiть боялася, чи се весiлля не скiнчиться так само дивно, як скiнчилося перше. Три найдостойнiшi турецькi жiнки оглянули Ель Хуррем по старому звичаю, чи не нарушена вона. Бо правнiсть потомства кровi падишаха мусiла бути певна понад усякий сумнiв, а нiхто не може знати, чи воля Аллага не забере до себе першого сина падишаха вiд iншої жiнки. Тi оглядини так збентежили невинну Настуню, що не вiдкрила очей з рук своїх, аж поки темна нiч не лягла на сади падишаха. У крайнiм збентеженнi заснула з гарячою молитвою на устах до Матерi Того, котрого виреклася, i мала передслюбної ночi дуже дивний сон. Снилася Настунi Свята Гора Афонська мiсячної ночi, вся у блиску зiр, оточена пiною Єлинського моря... I снився їй образ Матiнки Бога, Воротарницi, на святiм Афонi, в Iверськiй iконi. Снилося їй, як оживала Матiнка Господня, Воротарниця. I як зiйшла з-над брами тихими ногами. I йшла понад води аж до Гелеспонту й до моря Мармара. I прийшла до мiсця, де мила обличчя молода Настуня пам'ятного ранку на сходах з мармору. I йшла Мати Божа великим парком падишаха, i понад платани, i понад пiнiї, прийшла до кiмнати будучої султанки. I похилилася над її ложем, немов рiдна мати. А мала смуток i лагiднiсть в очах. I глянула на ложе будучої султанки й тихенько сказала: - А хто ж тобi буде дружкою, Настуню? Ти ж бiдна дiвчина з далекої країни, без дому i без роду мiж людьми чужими, одна-одинока як билина в полi... Настуня сплакала в снi i вiдповiла: - Матiнко Господня, Воротарнице! Я навiть не знаю, чи в туркiв є дружки... А Божа Мати ще нижче схилилась i лагiдно спитала Настуню у снi: - А знаєш ти, дитинко, що ти тепер зробила? - Матiнко Господня, здається менi, знаю. Дотепер мене насилу волiкли аж тут, а тепер я хочу мати велику силу, щоб добро робити при боцi милого. Скажи менi. Мати, чи добрий буде муж мiй, чи буде мене любити? - Добрий буде муж твiй, Настуню, дитинко,- сказала Мати Божа, Воротарниця.- Ти в його любовi замкнеш очi свої. Всi три нареченi, яких ти мала, дитинко, були добрi для тебе. Будь же добра й ти - на тiм шляху високiм, на земнiм кладовищi, повнiм слiз i роз“. А як Мати Божа пригадала Настунi материнський обiт, плач у снi стряс нею - i збудилася. Надворi свiтало. Слюбний день вставав. Промiння Господнi вiкна цiлували. I десь далеко, в улицях Стамбула вiйськовi банди грали, полки Сулеймана на торжество скликали...

* * *

А в серденьку Настунi вже грала така музика, що її головка забула про все... Забула й рiдну матiр в далекiй країнi. У її серденьку грала вже любов страшну пiсню, сильнiшу вiд смертi. О, се не була вже нiжна й напiвдiточа любов до Стефана. Се була любов жiнки, що так знайшла свiй предмет, як знаходить туча шпиль гори, котрий освiчує лискавками i б'є перунами. Любов - любов - любов! Вона вже часом так кипить у нутрi, як лава у горi, хоч на склонах її ще все спокiйне, i зеленiють полонини, i синiють, мов очi, тихi озера...

* * *

На великiй площi гiпподрому стояли вже намети, що мiнилися до сонця чудовими красками, й величний трон для султана. Почалися весiльнi торжества. Невиданий блеск i пишнота Сходу так ослiпили оченька Настунi, що перших вiсiм весiльних днiв все помiшалося їй у тямцi, мов якийсь безконечний хоровiд шалених танцiв, блискiв походiв, гомонiв i музики. Здавалося їй, що танцюють довкруги всi покої гаремлiку, всi брами селямлiку, всi кiннi полки султана, всi шатра на площах i навiть хвилi Золотого Рогу i Чорного моря. Нiколи опiсля не могла в порядку пригадати собi того, що бачила i чула за дев'ять днiв свого весiлля з десятим i найбiльшим султаном Османiв. В султанських палатах i на площах столицi гостили сiгiльдарiв, сiпагiв, улюфеджiв, хуребiв, джобеджiв, топджiв, везирiв, бегiв i беглербегiв. А дев'ятого дня, як у навечерi дня, призначеного до вiддання нареченої в руки будучого мужа, удався падишах, немов мiж двома стiнами з золотої парчi i шовку, якi звисали з вiкон i мурiв, на площу гiпподрому й пiд веселе грання музики засiв на престолi та приняв желания найвищих урядовцiв i намiсникiв. На пирi того ж вечера пив султан солодкий сорбет з чашi, рiзьбленої з одного туркуса. Праворуч його сидiв старий заслужений муфтi його дiда Алi Джемалi, а лiворуч Шемс-ефендi, призначений на учителя принцiв. В пирi взяли участь всi професори високих шкiл i академiй. Вони диспутували про ученi справи. На пишно заставлених столах стояли дактилi з Багдада, гранати з Шербана, риж iз Базри i яблука з Ахляту, кожде ваги до сто дiргем![60] Слiдуючого дня перший дружба Агмед-баша попровадив невиданий пишнотою “похiд пальм весiльних“. Одна з них складалася з 46 000 малих частей, друга з 60 000. Вони представляли чудовi красою дерева, квiти i звiрята. Для народу уряджено величнi видовища, забави i змагання борцiв, для учених, поетiв i письменникiв духовi турнiри з диспутами. На них поети предкладали до оцiнки весiльнi вiршi й одержували нагороди в золотi. Настуня вперве пiзнала сестер свого мужа: одну, що була жiнкою Лютфi-пашi, i другу за Фергадом-пашою. А потiм i сiмох стриїв Сулеймана. З них найбiльше припали їй до вподоби Шегiн-Шах i Абдуллаг-Хан, найстарший i наймолодший. Всi вони цiкаво оглядали її та старалися влекшити їй самоту мiж чужими. Але почуття чужостi вiяло на неї нестримно в тiй пишнiй товпi османських вельмож. Як же iнакше виглядало тут весiлля! Здавалось їй, що цiле життя буде мiж ними чужа-чужениця. Якась дивна туга за чимсь, що зв'язувало б її з тими людьми i їх племенем, опанувала її. Молодi її очi мимохiть зверталися на мужа. “Яку долю готовить вiн менi?“ Вже не запитувала себе в душi: бо вже любила... Перехилила головку i глянула у вiкно. Там серед ночi чудово горiли на її честь високi деревлянi вежi, уставленi здовж Золотого Рогу. Золотисто-червона заграва їх освiтлювала парки сераю й кiмнати гарему. Iз-за мурiв долiтав радiсний рев товпи, розбавленої на вулицях i площах столицi. Ракети рiжнобарвних огнiв пiдносилися високо до звiздистого неба й немов освiтлювали будучий шлях її життя: були мiж ними золотi блиском, як хвилi радостi, були зеленi, як луги весною, були червонi, як свiжа кров, були перлистi, як слези. Вдивилася в них. I тодi принесли їй пишний калим - весiльний дар Сулеймана, що манив очi, мов грядка раю на землi. Стояли на столах у кiмнатах Ель Хуррем золотi корони й нараменник, садженi брильянтами. I блистiли великi нашийники з перел бiлих, як iней на шибах вiкон, i з перед найдорожчих, чорних, що виглядали, мов краплини найчорнiшої ночi. I свiтили дивними блесками прекраснi дiядеми з червоних як кров рубiнiв, i з зелених смарагдiв, i з темно-бронзових турмалiнiв, що приносять щастя. А оден був з опалу, з сардiйського каменя недолi, оточений колючим терням, як велiв старий звичай у царськiм родi Османiв. Вiн стояв, напiвприкритий шовковою хустинкою попелястого кольору Iзабеллi. Настуня дивилася на тi дива краси i працi й думала, чи не сниться їй те все. Але нi. Дотикала тих чудових рiчей. Се була дiйснiсть. Така прегарна дiйснiсть, що навiть її мала собачка ставала на лапки i здивовано глядiла на блискучий калим Настунi. Прийшов султан i радiв її радiстю. А коли муж запитав її, чи подобається їй весiльний калим, вiдповiла: - Дуже подобається менi мiй весiльний калим. Подякуй . вiд мене тим, що приготовляли його. - Але наймилiшої тобi частi твого калиму ти ще не бачила... Була дуже-дуже цiкава, що се таке. I просила, щоби сказав. Не хотiв. - Побачиш,- вiдповiв усмiхаючись. - Коли? - В п'ятницю, як їхатимемо з мошеї. Се буде твiй дiйсний калим, i я вже наперед тiшуся, що вiн сподобається тобi... Прийшла п'ятниця. Султан їхав на престольну молитву до Гагiї Софiї, найбiльшого мечету Царгорода. В золотiй каретi їхала Ель Хуррем з матiр'ю султана. А за ними безконечний ряд двiрських карет. В нiм їхав великий гарем, Дерi-Сеадет, султана: стрункi i делiкатнi дiвчатка з Еребу, ще не розвиненi, як пупiнки роз, i огнистi дочки Балкану, i прекраснi бiлi женщини з Кавказу, з очима, мов глибiнь, i рослi та сильнi жiнки з гiр Алтаю. А кругом безлiч вiйськ i народа. А як по престольнiм богослужению виїздили з мечету i доїздили до Авретбазару - вечерiло. На торговицi, на тiм самiм мiсцi, де колись продали Настуню чорним євнухам гарему, побачила вона крiзь вiкно коляси величезну скiлькiсть одягнених по-нашому дiвчат i жiнок. Безмежна радiсть била з їх очей i облич, i українська пiсня заливала жiночу торговицю Стамбула... - Се твiй калим, Хуррем! - сказав Сулейман.- Вони iдуть додому. Настуня заплакалася з радостi. А великий хор наших жiнок спiвав:

Рубай,сину, ясенину - Буде добре клиння! Бери,сину,сиротину - Буде господиня..

Молода султанка плакала, як дитина, у критiй колясi султана Сулеймана i рукою з вiкна пращала великий полон українок. А жiночий похiд, освiчений свiтлом смолоскипiв, спiвав:

А у нашiм селi-селi сталась новина: Молодая дiвчинонька сина повила. Не купала, не хрестила, в Дунай пустила...

А потому обняли її ум турецькi пiснi, що лунали довкруги - так одностайно, як сипаний вiтром пiсок на пустинi. А в улицях Стамбула пiд гук гармат i самопалiв, пiд блиск ракет i гомiн музик шалiли п'янi вiд опiюму кавалькади на п'яних вiд опiюму конях. I клекотiв радiсно весь Стамбул султанський. А живий “калим“ Настунi при смолоскипах, з возами харчiв i одягiв, з веселими спiвами тягнув на Пiвнiч, до радного краю Настунi.

* * *

Та одного, що приготував Сулейман Настунi як частину її калиму, не вiдкрив їй ще. Було се сповнення приречення у справi приняття учителя Абдуллага. Спiлка торговцiв невольницями, до котрої належала колись Настуня, вернула до Кафи у великiм страху. Бо в палатi падишаха нiхто не пояснив Їбрагiмовi, на що треба падишаховi учителя Абдуллага. Старий Iбрагiм одержав тiльки письмо з поручениям до влади в Кафi, щоб доставила до Царгорода Абдуллага. А друге таке письмо пiшло окремо. Старий Iбрагiм у присутностi цiлої спiлки торговцiв повiдомив Абдуллага, що його взивають до султана, очевидно, в якiмсь зв'язку з Роксоляною. Всi спiльники зачали питати Абдуллага, чи не говорив вiн невольницям чогось такого, за що мiг би султан покарати тепер i його, i цiлу спiлку. Абдуллаг вiдповiв: “Аллаг мiй свiдок найбiльший, що я вчив тiльки того, що каже Святе Письмо. А бiлу квiтку з Лєхiстану я шанував весь час, бо бачив у неї розум, покору i пильнiсть. Але нехай дiється воля Аллага!“ Спокiйно сiв Абдуллаг на воєнну султанську галеру i пiд сторожею приїхав до Царгорода в день перед вiнчанням своєї ученицi. Його привели до сераю й повiдомили султана, що вже доставлено Абдуллага з Кафи. Султан сказав, що перша має побачити його нова султанка Хуррем в день пiсля вiнчання свого, а перед тим має з Абдуллагом поговорити муфтi Пашасаде. Коли Абдуллага провадили до найвищого заступника султана в духовних справах, вiн налякався зустрiчi з великим вченим. I всю дорогу молився, щоб Аллаг дозволив йому знайти ласку в очах Пашасаде, котрий знав десять способiв читання Корану i всi науки близького й далекого Сходу, почавши вiд науки про небеснi блискучi зорi, скiнчивши на науцi про блискучi зорi в темнiй землi, про самоцвiтне камiння, вживане на лiки у всяких хоробах. А слава його лунала по далеких землях. Щасливо перейшла для Абдуллага авдiєнцiя у голови учених Кемаля Пашасаде. Вiн говорив з ним довго про способи читання Корану, якi знає звичайно кождий учитель читанки Пророка. Але про те, на що його спровадили до Царгорода, не мiг йому нiчого сказати, бо сам не знав. На другий день по слюбнiй ночi Роксоляни, коли муедзини скiнчили спiвати третiй азан на вежах струнких мiнаретiв, впровадили Абдуллага до кiмнат султанки Роксоляни. Абдуллаг тихо сидiв. Коли вiддалилася прислуга, губився в домислах, чого казала його завiзвати до себе улюблена жiнка падишаха. В своїй скромностi провiнцiального учителя анi на одну хвилину не припускав, щоб його ждало становище учителя - тут, у величезнiй столицi свiту, де було тiлько великих учених! Ще раз i ще раз переходив у своїй пам'ятi, чи не сказав колись якогось необережного слова про султана або чи не образив чим його теперiшньої жiнки. I не мiг пригадати собi нiчого подiбного. Довго ждав Абдуллаг у кiмнатах султанки Роксоляни. Вже так оглянув усi рiчi, дивани й десенi, що бачив їх докладно, навiть замкнувши очi. Нарештi зашелестiли жiночi кроки за дорогою занавiсою. Вона заколисалася, розхилилася, i в кiмнату вступила вся в чорнiм оксамитi, з одним блискучим брильянтом на грудi i в чудовiм дiядемi з перед бувша невольниця, “знайда з Чорного Шляху“, жiнка десятого султана Османiв, велика хатун Хуррем. Була трошки втомлена на обличчi, але весела, як весна. На вид Абдуллага її очi засвiтили ще яснiше, як благородний камiнь на її грудях. Абдуллаг на той вид так остовпiв, що стратив владу в ногах i навiть не мiг рушитися. Щойно по хвилинi похилився сидячи так, що чолом дiткнув дивану на долiвцi. А велика панi, Роксоляна Хуррем сiла напроти нього так тихо i скромно, як колись, коли ще була невольницею в Кафi. Зовсiм-зовсiм так само... I слези трiснули з очей поважного учителя Корану, що не плакав уже тридцять лiт. А як виходив з будуарiв султанки Ель Хуррем, то ще мав слези в очах. I зi слiзьми говорив до Кiзляр-аги, що такої султанки не мав ще рiд Османiв, бо вона в такiй покорi слухає науки Корану, як слухала колись невольницею... Скоро розiйшлися по султанськiм сераю похвали Абдуллага. I серця улемiв, хатiбiв та дервiшiв зачали прихилятись до блiдої чужинки, що полонила серце падишаха.

Und mag dein Pfad in Zweifelsnacnt verschwinden - Das Kreuz am Wege wirst du immer finden. Urns Kreuz geht dein, geht aller Menschen Wallen: Am Kreuze mussen alle niederfallen. Am Kreuze, ob sie noch so ferne irren, Muss ihrer Wege Ratsel sich entwirren...


XIII. УРОДИНИ ПЕРВОРОДНОГО СИНА РОКСОЛЯНИ

Дитина - се в цiлостi будучнiсть, оперта на минувшинi.

Вже семий раз сходив мiсяць над Стамбулом, вiдколи молода султанка Ель Хуррем свою службу розсилала, дверi своїх покоїв на чотири спусти замикала, вiкна в салонах своїх сама заслоняла,- материнський, маленький, срiбний хрестик з великим болем серця зi шиї здiймала, на деревляний хрест з першого свого “калиму“ прив'язала, м'ягким, золотистим шовком разом їх обвивала, темно-цеглястим i квiтистим адамашком обкладала, у тверду, срiбну парчу поклала й уважно мiж найдорожчi пам'ятки сховала... Сховала в невеличку скриньку-деревлянку, де вже лежав дорогий для неї невольницький одяг, в котрiм її вперве побачив володар трьох частей свiту, як у нiм скромно при дверях одалiски як служниця стояла... Там вже лежав обвитий, одинокий, слюбний черевичок, котрий у крамi в Рогатинi з матiр'ю купувала... Там був i кривавий платочок, котрим свою зранену нiжку на Чорнiм Шляху, на Дикiм Полi обтирала, коли йшла степами при чорних мажах скрипучих як татарська бранка i з утоми та з болю упала i пiд бiсурменськими батогами всiм своїм молоденьким тiленьком дрижала... Там було i маленьке глиняне надщерблене горнятко, котрим у Бахчисараю i потому в Кафi з Клярою чисту воду пила. I пару засушених листочкiв, котрi пiд Чатирдагом, сидячи на возi, на пам'ятку з дерева зiрвала. I маленький камiнчик з святого Афону, де Божу Матiр, що робити, питала... Вже семий раз зiйшов мiсяць над Стамбулом, вiдколи молода султанка Ель Хуррем свої синi очi бiленькими руками закривала, i перший раз в життi свого мужа Сулеймана цiлувала, i всiм тiлом дрижала, i про цвiтучу й пахучу землю, i про синє небо, про батька i про неньку, про день i про нiч, i про весь свiт з розкошi забувала.

* * *

А як минув перший пал розкоше i перший мiсяць любовi, мов золотистий ручай солодкого меду пролинув, то сумнiв дригнув у серденьку Ель Хуррем. I, мов гiлка осоки, совiсть задрижала. I, мов пташка у клiтцi, думка трiпотала. I тодi молода султанка Ель Хуррем в гарячi пальчики святий Коран брала, й цiлими днями читала, й учителя свого про Божi речi питала, загадку призначiння i життя людини розв'язати гадала. А побожний Абдуллаг благословив Аллага, що така побожна молода султанка настала. Благословив, куди ходив i вчив її всего, що сам знав i в що вiрив. - О велика хатун,- казав до Ель Хуррем.- Аллаг посилає людину на сей дивний свiт на коротку хвилину. I не спускає з неї ока й уваги вiд колиски до гробу. I, як батько, уважає на свою дитину, котра йде кладкою понад рiку. А кому Аллаг дав бiльше розуму i бiльше сили, вiд того й бiльшого рахунку зажадає, коли людина перейде стежку свого буття i вип'є всi чашi, гiркi i солодкi, котрi їй Аллаг поклав при дорозi життя. А час до часу присилає Аллаг свою пересторогу i, як батько, упоминає. Так вiрив побожний Абдуллаг i так учив високу ученицю свою, гарну i розумну султанку Роксоляну. Помалу пiзнавала вона 70 сект iсламу з рiжними-прерiжними науками. Та се не вдоволяло її. Зачала вчитися мов рiжних народiв, щоб бути товмачем для свого мужа, коли приходили посли з країни нессараг. Скоро пiймала чужi мови, бо дуже прикладалася до науки,- щоб убити внутрiшнiй неспокiй i почуття опущення. Часом до її мозку немов ковтали згiрднi думки i слова народних пiсень про потурнакiв, котрi виреклися своєї вiри для панства i лакiмства. Тодi тим дужче бралася до працi. А в її серденьку все дрижав сумнiв, чи добре зробила, що на своїй дивнiй стежинi скинула маленький хрестик материнський... I скоро минав час, невидимий та найсильнiший твiр невидимого Бога.

* * *

В день святої ночi Кадр[61], у котрiй зiслано Коран з неба, зголосився в сераю блукаючий дервiш[62]. Сиве волосся його спадало аж до стiп, а необтинанi нiгтi виглядали, як пазурi орла, а хiд його був до танцю подiбний. Не хотiв сказати нi свого iменi, нi походження, а на всi питання вiдповiдав: - Маю об'явлення для падишаха! Його допустили до султана. Вступивши в кiмнату, приложив руку до серця й до чола i сказав: - Коли одна з жiнок падишаха породить сина в рiчницю здобуття Стамбула, в день, що вертає щороку[63], то син той матиме iнакше значiння, нiж усi iншi дiти султанської кровi, вiдколи править царський рiд Османiв!.. - Добре чи зле? - запитав занепокоєний Сулейман. - Се знає Аллаг i Пророк його Магомет! Не ждучи подяки, приложив руку до чола й до серця i вийшов. А йдучи коридорами ходом, до танцю подiбним, голосно голосив об'явлення своє: - Коли одна з жiнок падишаха породить сина в рiчницю здобуття Стамбула, в день, що вертає щороку, то син той матиме iнакше значiння, нiж усi iншi дiти султанської кровi, вiдколи править царський рiд Османiв!.. Сi слова потрясли султанським сераєм i звернули увагу на Роксоляну Хуррем. Бо тiльки вона могла бути при надiї. В цiлiм сераю знали, що вiд вiнчання падишах Османiв ще не був у кiмнатах нiякої iншої жiнки. З найбiльшим напруженням очiкувано предсказаного дня. А як настав той час, потряс бiль породу лоном Роксоляни i вона породила сина в найбiльший день Османської держави. Як прийшла з болю до себе, зажадала води. А як подали їй, наказала невольницям опустити кiмнату. Довго вдивлялася в першу дитину свою. Зболiлий мозок її працював, мов у гарячцi. Хотiла пригадати собi щось i не могла. Нараз блiде обличчя її легко покраснiло, уста вiдкрилися i прошепотiли: “... Призри нынъ, Господи Боже, на тварь твою i благослови, i освяти воду сiю, i даждь єй благодать избавленiя i благословенiє Iорданово... “ Оглянулася на всi сторони, чи хто не пiдглядає її, та знов вдивилася в свою дитину. Не могла з великої втоми пригадати собi дальших слiв святої молитви, яку не раз чула з уст батька, а якою впроваджується дитинку в християнську сем'ю. Знала тiльки, що в молитвi говориться дальше про воду як iсточник нетлiння. неприступний противним силам. Думкою спочала на тих словах, що виринали з забуття в її мозку, як на зеленiм гiллi спочивала голубиця, вислана Ноєм з ковчега по потопi. Напрасним рухом руки зачерпнула води й, обливаючи сина свого, первородного, промовила тихо: - “Крещается рабь Божiй Стефанъ въ имя Отца, и Сына, и Святаго Духа, Аминь...“ Перед її очима стояв перший любчик її Стефан. I його iменем охрестила сина свого з султанського роду Османiв. Рiвночасно зробила над дитиною тричi знак святого хреста. Вiдiтхнула так сильно, якби скiнчила дуже важку працю. Здавалося їй, що вiд того її вiддиху захиталася занавiса бiля дверей. Втомлена до краю впала на шовковi подушки, блiда. але вдоволена. Пригадувала собi, як добре чулася колись у кривавiм блеску вiри в хресне дерево терпiння. Навiть як невольниця не вiдчувала в тiй вiрi такого неспокою, як тепер, коли має все, чого душа i тiло забажають. Розумiла, що втратила скарб, з яким не дасться порiвняти нiякий з земних скарбiв. I хотiла бодай для свого сина зберегти той скарб, впровадити його в посiдання того, що сама стратила. Зразу уважала свiй учинок чимсь зовсiм звичайним i природним, чимсь таким, що належалося їй дати, а синовi взяти як спадщину. Щойно по якiмсь часi блиснуло їй у думцi, що в сiй палатi не було ще нiколи хрещеного султанського сина! Страх перед мужем обхопив її. Зразу легкий, опiсля дужчий. Перед ним i перед усiм тим чужим оточенням, в яке попала. Але разом з тим страхом вродилася в нiй дивна приємнiсть, якесь миле почування таємницi, яка лучила її в думцi зi сином. О, вiдтепер не чулася вже самотня в сiй палатi, навiть як не було б у нiй мужа! Мала сина, свого сина! Крiм iнстинктової прихильностi до плоду свого лоана, пробудилася в нiй також iдеальна, майже мiстична любов до дитини, що оточила її, як золотистий янтар оточує мурашку. Напiв у гарячцi чула, як до кiмнати входив падишах, як тихо пiдступив до її ложа, як присiв бiля нього i нiжними словами говорив щось до неї. Вона держалася йiго руки i щось говорила до нього. Говорила про сина i про те що свято його обрiзання мусить бути дуже велике та що на нiм мусить бути могутнiй володар з її країв... Султан усмiхався ласкаво й успокоював її, щозапросить наймогутнiшого з сусiдiв.

* * *

Сулейман додержав слова. Крiм звичайних запрошень, до намiсникiв i вельможiв вислав сим разом також запрошення до великого венецького дожi Андрiя Грiттi. Турецький посол, весь одягненiй у золото, впроваджений 12 членами Великої Ради на заседання венецького сенату, заповiв свято обрiзання первородного сина Роксоляни й запросив дожу як гостя до Стамбула Старенький дожа оправдався своїм вiком i далекою доргою, але прирiк вислати окреме почесне посольство пiд проводом свого найстаршого сина[64]. В означений день зачалося свято обрiзання Стефана. Був гарячий ранок, коли Сулейман з усiм своїм двором доїздив до гiпподрому. На його пiвнiчнiй частi, бiля Мехтерхане, де стояла музика, пiднiмався великиї трон на лазурових стовпах, пiд золотим балдахiном, весь покритий найдорожчими матерiями. Кругом лишался чудовi намети найрiжнiших красок. А як султан доїздiв до Арслянхане[65], пiдiйшли до нього пiшки з великой почестю два везири, Аяс-баша й Касiм-баша. На середнi гiпподрому привiтав його великий везир Агмед-баша в оточеннi всiх агiв i беглербегiв. Пiшки товаришили султановi, що сам-оден їхав на конi, аж до престола, котрий стояв мiж здобутими тронами й наметами рiжних володарiв, перевищаючи їх своїм блеском. Пiд оглушаючий звук музики Сулейман сiв на престол, а свiтськi i духовнi достойники тиснулися до нього з дарами й цiлували руки його. Другого дня допущено до поклону султановi посольства курдiйських емiрiв i чужих держав. Найпишнiше виступило надзвичайне посольство Венецiї пiд проводом сина самого дожi, Альойзiя Грiттi. Се посольство просило послухання й у султанки, матерi принца, й було допущене за дозволом султана. Велике було здивування султанки Ель Хуррем, коли мiж пишно одягненими вельможами Венецiї, котрi стройними рядами ждали на неї, стоячи в її будуарах, побачила свого учителя зi школи невольниць. На хвильку стала в ходу зi здивування i зiбрала всю свою силу волi, щоб не змiшатися. Влекшили їй се, немов на команду в оден такт, глибоко похиленi перед нею голови венецьких вельмож i сенаторiв, котрi стояли в такiй позицiї, аж поки вона не перейшла салi i не сiла на своїм високiм крiслi, так густо садженiм перлами, що дерева на нiм зовсiм не було видно. Сiдаючи на престiл, запримiтила, як Рiччi давав незначно знак молодому синовi дожi, котрий зараз виступив наперед i зачав промовляти до неї. Зрозумiла, що Грiттi тiльки формальний провiдник посольства, а в дiйсностi кермує ним досвiдчений Рiччi, котрий за той час дуже подався й обличчя його стало ще бiльше сухе, нiж було. Церемонiя привiтання тривала коротко. Султанка подякувала за вiдвiдини й желания та поручила посольство опiцi Аллага в поворотнiй дорозi додому, що на обличчях турецьких улемiв викликало нетаєне вдоволення i радiсть. Коли вставала з престола, взяв Грiттi з рук її бувшого учителя невеличку шкатулку, оббиту бiлим як снiг саф'яном з золотим замочком, обв'язану зеленими стяжками, i вручив їй особисто як дар, кажучи, що iншi “скромнi дари“ венецького сенату знайде в кiмнатах своїх. Була така зацiкавлена тим, що може бути в тiй шкатулцi, що не промовила нi слова, тiльки усмiхом i похиленням голови подякувала за дар i вийшла. Прийшовши до своїх кiмнат, вiдiтхнула i зараз вiдчинила шкатулку. Був у нiй нашийник з брильянтiв i перстень з туркусом, Але скоро замiтила, що шкатулка мала подвiйне дно. Коли висунула його, побачила мiнiятурну книжечку в оправi зi щирого золота й емалiї. Витягла й отворила. Було се - Святе Письмо, таке саме, яке бачила у свого батька, тiльки в маленькiм форматi. Менше була б здивувалася, якби той сам дар дав їй мусульманин Абдуллаг, нiж Рiччi, котрий так глумливо усмiхався, коли говорив про церкву i вiру. “Що се має значити?“ - запитала себе. Подумала, що, може, Рiччi перебув якийсь допуст Божий i змiнився. Бо що то вiн порадив синовi Грiттi дати їй такий дар, того була певна. Якби Рiччi не вручив їй був того особлившого дару, була б його через Абдуллага завiзвала на окрему розмову, як свого бувшого учителя. А так - не хотiла викликати пiдозрiння. Мужевi показала той дивний дар, але сама бiльше не заглядала до нього, бо вже за першим разом та мала книжечка тяжiла їй у руцi й викликала якийсь тягар на серцi. Велич i дорогоцiннiсть дарiв, якi звезено щасливiй матерi принца, перевищала все, що бачили в Стамбулi при нагодi таких i подiбних свят. Iндiйськi шалi та муслiни, венецькi атласи, єгипетськi дамастi, грецькi делiкатнi, як пух, матерiї, срiбнi миси, повнi золотих монет, i золотi посуди, повнi дорогого камiння, лазуровi полумиски i кришталевi чашi, повнi найдорожчих родiв цинамону i галок та квiту мушкателi з райських островiв Банда, i пахощiв iндiйських, китайську порцеляну з чаєм, i чудовi кримськi хутра несли прекраснi грецькi хлопчики, дарованi султанцi разом з тим, що несли. Етiопськi й угорськi невольники та мамелюки вели чудовi клячi арабської раси й туркменських жеребцiв. Четвертого дня почалися представлення для народу. На площi уставлено побудованi в тiй цiлi двi деревлянi вежi, наповненi угорськими полоненими. Опiсля почалися турнiри й змагання мамелюкiв. Султан приглядався їм разом з народом до пiзньої ночi, яку свiтлами замiнено в ясний день. Опрiч штучних огнiв, довго горiли деревлянi вежi. Слiдуючого дня знов збудовано два новi замки. Кождого з них боронила сотня тяжких їздцiв, що робили випади. По здобуттю їх i упровадженню в полон багато гарних дiвчат i молодих хлопцiв, замки пiдпалено, й вони горiли довго внiч. Семого дня виступили густими лавами полки яничарiв i пишно одягнена кiннота сiпагiв пiд проводом генералiв, несучи торжественнi пальми або так званi свiчi обрiзання з чудовими квiтами та золотим дротом, що обвивав символи плiдної сили. Осьмого й дев'ятого дня вiдбувалися танцi на линвах, при звуках музики. Танцювали звиннi єгипетськi линвоскоки на високо протягнених шнурах. Моряки i яничари лiзли по дарунки, умiщенi на верхах високих гладких стовпiв, висмарованих оливою i милом. Десятого дня угощувано учених i учителiв, якi мали денну платню меншу, нiж 50 аспрiв[66], як також усунених суддiв, котрим у тi днi своєї радостi падишах ласкаво вибачав провини їх по довгiй покутi. Три слiдуючi днi пописувалися скоморохи й весельчаки. Кождого з них обдаровано щедро золотими й срiбними монетами, якi їм притискано на чолi або сипано на голову. Чотирнадцятого дня всi достойники двора i вiйська удалися до старого сераю й винесли малого принца та занесли його на гiпподром, де напроти нього вийшли пiшки везири й товаришили йому аж до престольної салi султана. П'ятнадцятого дня дав Сулейман бенкет для найвищих достойникiв. Праворуч його сидiв великий везир Агмед-баша i везири Аяс i Касiм, беглербеги й вiйськовi суддi з Румiлi й Анатолi, учитель старшого принца Хайреддiн i син татарського хана, а лiворуч колишнiй великий везир Пiрi Могаммед, Сейнель-баша, Ферухшад-бег, потомок князiв роду Бiлого Багана, Мурад-бег, син єгипетського султана Кансу Ггаврi й останнiй нащадок княжого роду Сулькадрiв. Шiстнадцятий день присвячено приняттю учених. По правiй руцi султана сидiв Муфтi й вiйськовий суддя Анатолiї, Кадрi-бег, а по лiвiй учитель принцiв i вiйськовий суддя Румiлiї, Фенарiсаде Мугiєддiн. Муфтi й учитель принцiв почали на бажання султана диспуту над мусульманським “Отченашем“ - першою сурою Корану. В диспутi взяв участь також Халiфе, оден з бувших учителiв самого султана. Загнаний в кут бистроумнiстю одного з присутнiх, так собi це взяв до серця, що на мiсцi дiстав пораження. Його винесли зi салi й занесли до дому, де вiн ще того самого дня помер. Сiмнадцятий день присвячено тишi й приготуванням до обрiзання. Вiсiмнадцятого дня вiдбулося в престольнiй салi свято обрiзання. На бажання матерi одержав малий принц iм'я свого дiда по батьковi, що називався Селiм. I хвалили всi розум хассеке Хуррем, радiсної матерi принца. Везири й беглерберги, аги й улеми цiлували руки султана, складаючи желания. Всiх обдаровано почесними одягами. Вищi достойники одержали такi дари, що був задоволений навiть найбiльше захланний з них - Агмед-баша. Сей день продовжено штучними огнями довго внiч. В три днi опiсля закiнчено свято обрiзання Селiма перегонами в Долинi Солодких Вiд. Тривало се свято повнi три тижнi. Такого довгого i величного свята не бачила ще столиця султанiв. Як вертали з перегонiв, Сулейман, шуткуючи, запитав свого любимця Iбрагiма-башу: - А що, Iбрагiме, чи твоє весiлля було бiльше величаве, чи свято обрiзання мого сина Селiма? - Такого весiлля, як моє, не бачив iще свiт, хоч як довго стоїть, i не бачитиме,- вiдповiв Iбрагiм. - Що?! - запитав султан, здивований такою смiлiстю. А Iбрагiм вiдповiв: - На моїм весiллi був такий гiсть, як падишах Мекки i Медини, законодавець наших днiв, хай живе вiчно!.. А батько принца Селiма на святi обрiзання свого сина не мав такого гостя... Султан усмiхнувся i пiшов до жiнки переповiсти їй слова Iбрагiма. - Той Iбрагiм занадто розумний,- вiдповiла уражена хассеке Хуррем, коли Сулейман переповiв їй, смiючись, його слова. I усмiхнулася так, якби знала про нього щось, чого не хоче сказати.


XIV. “...А ЧЕРВОНА КРОВЦЯ НА РУЧЕНЬКАХ ТВОЇХ...“

“Немов ту пилку. Бог Кинув нас на свiт. Вiн знає нашу цiль, Вiн знає i Тебе“. Омар Кгаiям

Султанка хассеке Хуррем, “радiсна мати принца“, скоро прийшла до повного здоровля i розцвiтала, як роза в султанськiм огородi. Бiле, як ясмин, личенько її набирало краски сходячого сонця. А в очах мимо молодостi своєї мала таємничий спокiй, який має осiнь, що вже принесла плоди. Найстаршi мешканцi сераю згiдно говорили, що не було в нiм досi кращої i милiшої жiнки. А падишах приходив до неї кождої днини по нарадах Дивану. Постiйно засiдав до стола тiльки з нею й вiдпочивав при нiй душею. В сераю говорили, що сiй жiнцi не вiдмовляє падишах нiчого й дивиться крiзь пальцi навiть на чужi звичаї, якi вона заводить в гаремi. А хассеке Хуррем ходила без заслони по цiлiм сераю й вiдважилась навiть допускати до себе чужих майстрiв, що довго сидiли в її кiмнатах i малювали її портрети. Такого ще не було нiколи в султанськiм сераю. Правовiрнi мослеми дивилися косо на чужих мужчин, що входили в кiмнати гарему. Але нiхто не вiдважився висказати свого невдоволення, бо дуже небезпечно було подразнити великого султана й викликати гнiв його. Навiть улеми i проповiдники Корану мирилися з чужими звичаями хассеке Хуррем, бо нiколи не бракло її на молитвi у святу п'ятницю, в великiй мошеї Царгорода. Згодом i вони привикли до того й навiть самi приходили просити послухань у хассеке Хуррем. I часто глiтно було в кiмнатах Ель Хуррем. Приходили до неї ученi й поети, малярi й будiвничi, духовнi й полководцi. Кождого приймала радо, й кождий виходив вiд неї здивований її умом i зацiкавленням. Навiть злобний письменник Ггазалi, котрого боялися й найвищi достойники iз-за його сатир, а котрий не щадив нiкого, був одушевлений “найкращою квiткою сераю“. Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на її просьбу одержав з султанської скарбницi тисячу аспрiв мiсячної платнi, якої був би нiколи не побачив iз-за остроти язика свого. Але й iншi поети, що мали забезпечення й майно, були одушевленi нею. I перекладчик “Шах-наме“ Джелiлi, i божеський Бакi, i фантастичний Хiялi, i ворог його Сатi, i вiчно п'яний Фусулi, й веселий комiк Лямiї, котрий говорив: “Хассеке Хуррем любить слухати поетiв. Се я розумiю. Але що вона говорить з Сеадi-Челєбiм, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрiзаде, що знає всi бiблiотеки Сходу - i бiльше нiчого!..“ А Фусулi вiдповiдав йому словами перського поета Гафiса, найбiльшого лiрика Сходу: Каже Пророк, що вино Всiх злочинцiв мати! Що ж робити, як воно Солодке, прокляте,- I солодко, як дiвчина, Цiлує, мiй брате!.. Але вся та пишна лавина влади i культури Сходу, що пересувалася постiйно салонами Ель Хуррем, не вдоволяла її. Замiтив се перекладчик “Шах-наме“ Джелiлi. I сказав раз до неї: - О, велика хатун, спiчни духом своїм пiд наметом Омара Кгаiяма[67], що робив намети для духу. - Я вже чула про нього й буду вдячна, коли ближче познакомите мене з ним. На те сказав Джелiлi: - Як подобається тобi, о хатун, отся думка Омара Кгаiяма, солодкого як мiд, гiркого як гiрчиця:

Цiль i мета сотворiнь - се любов, Сила у соку вина - се любов, Рим молодечих пiсень - се любов, I пам'ятай, що життя - се любов.

— Гарне i правдиве,- вiдповiла Ель Хуррем,- але я сподiваюся чогось глибшого вiд нього. - I маєш рацiю, о хатун,- сказав на те великий поет Бакi. - Мабуть, догадуюся, чого очiкуєш. I на те вiдповiдає Омар Кгаiям, кажучи до шукаючої душi:

Ти мене питаєш, яка тайна свiту, Ти на те чекаєш, що розкаже вчений: Свiт - картина з мраки, з безвiсти зринае I знов у ту мрачну безвiсть пропадає.

— Так дармо пропадає? - запитала Ель Хуррем. На це зауважив учений Пашкепрiзаде, котрий знав усi бiблiотеки Сходу: - Перший рубайят се вислiв молодостi Омара Кгаiяма, другий рубайят се вислiв з тих його лiт, коли вiн не вiрив в Бога i мав гiркiсть в устах. I ще єсть оден його рубайят з того часу:

3 великим трудом черпав я науку Зi старих книг, котрi читати важко. На свого духа довгих мандрiвках Знайшов я правду - одну-одиноку: Я прийшов, як вода, i, як вiтер, минуся.

— А що вiн сказав, коли вернув до Бога? - Тодi сказав:

Плаче водна капля, далеко вiд моря. Море каже: “Дармо б'єшся iз-за горя. Кожде сотворiння Господня дитина: Дiлить нас вiд Нього лиш часу каплина“.

Султанка лекше вiдiтхнула, якби впав їй з грудей якийсь тягар. А Пашкепрiзаде замiтивши, що їй справляє пiльгу, додав: - Дальшi твори духу Омара Кгаiяма дають уже повний вiдпочинок для духу навiть грiшних людей. Вiд них не виймав вiн i себе, кажучи:

Хоч клейнод всiх чеснот не належав до мене I хоч блиск всiх чистот вiд грiхiв не був мiй, Не назвав я ще бiлого чорним нiколи, Тому вiрю у ласку Господню для мене.

Обличчя султанки роз'яснилося зовсiм, а Пашкепрiзаде закiнчив ще одним рубайятом Омара Кгаiяма:

Направо чи налiво - пилка кiнець кiнцiв Послухає грача, а не сама себе. Немов ту пилку. Бог кинув нас на свiт: Вiн знає нашу цiль. Вiн знає i тебе!..

Настрiй був дуже поважний, коли комiк Лямiї замiтив: - Що Омар Кгаiям великий фiлософ, се i я признаю. Але я вже бачив, як пилка навiть у доброго грача кiнець кiнцiв упала в воду. Та й чи тiльки в воду? Всi засмiялися, а служба зачала розносити ласощi й солодкi сорбети та прегарнi полудневi овочi. Так на верхах, в султанських салонах, шукали правди про Божу тайну свiту, котру кождий вiруючий нарiд знаходить вiд вiкiв у твердiй вiрi в Бога, а як верхи захитають його в нiй, вiн розпливається, мов мрака на долинi. О, глiтно було в кiмнатах Роксоляни! А у всiх крилах гарему, де жили iншi жiнки падишаха, було тихо i пусто, як в опущенiм домi. Тiльки зависть куняла в них. Але й вона не вiдважилася поки що виходити з укриття. Бо людська зависть i злоба, як грабiжнi звiрюки, ждуть на свою жертву, щоби зловити її у пригожу хвилинку.

* * *

У прийомних кiмнатах хассеке Хуррем ставало щораз то бiльше глiтно. Вже не тiльки вiд поетiв, артистiв i учених, але й вiд везирiв, кадiяскерiв, дефтердарiв, нiшандшiв, сiгiль-дарiв, чокадарiв, нiкябдарiв, ходжiв i всяких iнших достойникiв. Найрадше говорила вона з великим будiвничим Сiнаном. Та приняття iнших зачали її томити, а часто й нетерпеливити, бо вiд багатьох, що приходили з проханнями, часто не могла видобути, чого вони властиво прохають. Султановi не хотiла жалуватися на ту повiнь прохачiв, бо боялася, щоб вiн всiм не заборонив приходити до неї. А деякi з них були цiкавi для неї, вiд деяких сподiвалася допомоги для своїх планiв, якi почали в її мрiях виринати вiд хвилi, як стала матiр'ю, а ще виразнiше, вiдколи довiдалася про ворожбу старого дервiша, що прийшов до Сулеймана в день святої ночi Кадр. З тими планами так укривалася, що боялася навiть думати довго про них. Але коли їй раз забагато було натовпу рiжних достойникiв, казала запросити злобного Ггазалi й запитала ще раз, чи вiн не знає причини аж таких численних вiдвiдин. Зробила се нарочно i в тiй надiї, що злобний Ггазалi додумається, чого їй треба, i своїми сатирами вiджене бодай найбiльше влiзливих. Ггазалi зараз змiркував, в чiм дiло, й урочисто вiдповiв: - О хассеке Хуррем, благословенне хай буде iм'я твоє! Твiй слуга Ггазалi знає причину тих численних вiдвiдин... - Нехай скаже! - Недавно приїхав до султана - хай живе вiчно! - посол iндiйського князя Бегадiра-Шаха, привiз йому в дарi пояс вартостi сто тисяч золотих дукатiв i сказав: “Султанул-беррайн ве хаканул-баграйн, хадiмул гаремайн еш шерiфайн, шам джемет мешам, мiср надiретул iср, Галебеш-шегба, Дарул-джiгад, Дарул-селам!“[68] Поможи пановi мому проти невiрних нессараг, що приплили морем й усадовилися у його пристанях! А вiн складає тобi за допомогу триста скринь, повних золота i срiбла, у святiм мiстi Меццi, при гробi Пророка... - Знаю,- сказала на се хассеке Хуррем.- Султан уже вислав воєнну фльоту пiд проводом Сулеймана-башi. А тих скринь iще не привезли з Мекки сюди. - О хассеке Хуррем, вовiки незабуте най буде iм'я твоє! Тi скарби вже везуть сюди. А як привезуть, тодi побачиш пiд своїм порогом найбагатших скупиндряг, якi всякими способами добиватимуться твоєї ласки, чи радше скарбiв султана... Як чорнi круки, ждатимуть уперто на добичу й не буде такої поганi, на яку вони не пiшли б, аби тiльки дiстати щось зi скарбiв Бегадiра-Шаха! Се тiльки першi вiстуни тих, що прийдуть... Злобне обличчя старого сатирика прибрало острий вид. Вiн вiдчув, що тиснуться йому з уст ще острiшi слова. Тому низько склонився й вийшов, не здержаний розумною жiнкою падишаха. В кiлька днiв опiсля почала в сераю кружляти його сатира про влiзливих прохачiв у султанки. Натовп їх через те зменшився, але не багато,

* * *

Минув ще якийсь час, i наступило те, що предсказав Ггазалi про всякi способи здобування ласки могутньої султанки. Одного дня, в порi, коли муедзини кiнчили спiвати третiй азан на вежах струнких мiнаретiв, зголосився до хассеке Хуррем її перший дружба, великий везир Агмед-баша. Якесь недобре прочуття зворушило серце хассеке Хуррем на сам вид того достойника. Вiн низько склонився й почав: - О, найкраща з жiнок падишаха, о радiсна мати принца Селiма,- нехай Аллаг буде йому прихильний вiд колиски до гробу. Я прийшов зложити чолобитню наймогутнiшiй з жiнок султана в тiй надiї, що вона буде й наймилостивiша для вiрного свого слуги. Так виразно вже в перших словах не натякав їй досi нiчого нi оден достойник. Се її застановило. Очевидно, мусiв мати пiдставу до такої смiлостi. Але яку? Була сим дуже зацiкавлена. I щоби скорше довiдатися про се, вдарила також у виразний акорд: - Раз тiльки краснiє той, що просить, а два рази краснiє той, що не дає! Я радо готова сповнити твоє прохання по силам своїм... Агмед-баша змiшався. Бо вiн приготував собi довгу i круту стежку, заки мав стати на мiсцi, в якiм мала бути мова про давання. А жiнка падишаха вiдразу поставила його на тiм мiсцi. “Чи знає справу, з якою я прийшов?“ - подумав i збентежився ще бiльше. Бачив, що вона запримiтила його збентеження. Але бiльше нiчого не мiг пiзнати по її спокiйнiм обличчю. Напружив увагу, зiбрав усю свою притомнiсть i по надумi вiдповiв: - Багато ворогiв має кождий, хто вiрно служить державi падишаха. А сказано: “Як маєш ворогом хоч би мурашку, то будь обережний!“ Не знаю, чи хто з моїх ворогiв не представив мене перед сонцем падишаха як людину, з якою годi погодитися. В сiй хвилi вже була переконана, що з сим достойником прийдеться їй звести завзяту боротьбу. Не знала тiльки, за що. Розумiла добре, що приповiдкою про мурашку грозив їй, а не оправдував себе. Скипiла внутрi. Але не показала того по собi, тiльки вiдповiла так само двозначне: - Я не знаю про тебе нiчого злого. А ворог - се дiйсно небезпечна рiч. Особливо тодi, коли вiн має зависне серце. Бо сказано: “Заздрiсного не примириш навiть найбiльшою ласкою!“ Великий везир Агмед-баша зрозумiв також, що жiнка падишаха говорить про нього, а не про його ворогiв. Але пробував дальше переконувати її, що його можна позискати. - Вiрний приятель,- сказав,- лучший, нiж свояк. - Правдиву допомогу дає тiльки Аллаг,- вiдповiла твердо, бо вже їй тяжiла ся розмова. А предложениям “вiрної“ приязнi, очевидно, за грошi, чулася внутрi ображена. - I його заступник падишах на землi та й та, що є зiницею його ока i зерном його серця,- докинув. - Я вже на початку розмови сказала тобi, що сповняю всi прохання - по скромним силам своїм. Агмед-баша зрозумiв, що довше годi вже зволiкати з тим, за чим прийшов. I сказав помалу: - Я приходжу до наймудрiшої з жiнок падишаха з великим проханням. Як воно буде в ласцi сповнене, остану до смертi вiрним невольником усiх замислiв твоїх i сина твого, хай потiхою тобi буде, о велика хассеке Хуррем! - З яким проханням? - запитала. Вiн вiдповiв: - Злi люде уважають мене дуже багатим i кажуть, що я загарбав у Єгиптi податки падишаха. Але се неправда! Я убогий i навiть задовжений... - “Довг пече, як огонь“,- вiдповiла приповiдкою, заохочуючи його до дальшого прохання, бо була дуже цiкава, кiлько схоче сей великий богатир, знаний з захланностi. Знала, що султан добре знав головний блуд характеру Агмеда-башi, одначе держав його на найвищiм мiсцi iз-за його великої робучостi, точностi i сприту. - Так, о чудова квiточко Едену! - вiдповiв Агмед-баша. - Думаю, що падишах радо осолоджує бiль своїх вiрних слуг. Кiлько треба на заспокоєння твоїх довгiв? - О, ти дуже ласкава, найкраща зiрко свiту! Менi треба (тут вiдiтхнув) триста тисяч золотих дукатiв... - Триста тисяч золотих дукатiв?!. - Триста тисяч, о найцiннiша перло держави Османiв! Буду до смертi вiрним невольником всiх замислiв твоїх i сина твого! Се повторення тих самих слiв занепокоїло її ще бiльше, нiж домагання високої суми. Вiдповiла майже налякана: - Не маю iнших замислiв як тi, що ними живе серце i ум падишаха! А мiй син щойно усмiхається до добрих людей. Але я готова тобi допомогти. Тiльки аж з таким домаганням не можу прийти до падишаха... - Iнша не могла б, а ти все можеш, о найкраща зiрко в життi падишаха!.. Була здивована величиною, нахабнiстю й упертiстю прохання. Вiдповiла встаючи: - Се неможливе! Адже найбагатший князь Iндiї прислав падишаховi дар, який варта третину того, чого ти домагаєшся! - Вiн прислав iще й iншi дари, о дуже милостива панi! - Се не дари, а заплата за кров i кошти вiйська падишаха!.. Ти задорогий приятель,- додала на пращання. - Дорожча вiд всiх скарбiв доля дитини... - вiдповiв твердо. Задеревiла i зблiдла. По хвилi запитала: - Як то? А при чiм тут дитина? Завагався й уриваним голосом сказав: - А хто ж... оборонить... малого Селiма перед... - Перед чим? - Перед злобою улемiв i гнiвом падишаха, коли розiйдеться вiстка, що вiн... охрещений на християнську вiру!.. Хто ж оборонить, як не великий везир Агмед-баша?.. Остовпiла з великого жаху за свого сина. Вся кров збiгла їй з обличчя. Була блiда, як ялиця, овiяна снiгом. Але вмить опритомнiла. Думки, як лискавки, почали їй лiтати по головi в дикiй погонi! Наперед цiлий табун думок про небезпеки, якi грозять її синовi. Бо за себе не боялася нi хвилинки! О, нi! Навпаки - чулася мiцна, як ранена львиця, що боронить своє молоде... Вже вiтрила слабi сторони нападу. Але не знала ще сили ворогiв. Упорядкувала думки залiзною волею i постановила довiдатися, чи її таємницю пiдглянув сам Агмед-баша, чи його спiльники. На хвилинку знов похололо їй бiля серця на думку, що таємницю її може знати бiльше людей. Бо що таємницю її вже знали, сего була певна. Пригадала собi, як захиталася завiса бiля дверей. З тим бiльшою силою випрямила свою думку й обережнiсть. I вже спокiйно вiдповiла: - Язик не має костей i говорить, як йому вигiдно, i як же я можу дати облизати золоту кiсть всiм язикам тих, що принесли до тебе сю сплетню? На се замало триста по триста тисяч золотих дукатiв! Агмед-баша встав i тихо прошепотiв: - О, наймудрiша iз жiнок мослемських! Треба ще тiльки забезпечити мовчанку одного євнуха... - Котрого? - запитала невинно, як дитина. Агмед-баша завагався. Але солодкий усмiх матерi принца та її великi, чистi, як небо, очi мимохiть видерли з його уст iм'я спiльника. - Гассана,- сказав шепотом. - Як? - запитала так само наївно. - Або грошем, або ножем,- вiдповiв, думаючи, що вже має в руках наймогутнiшу з жiнок падишаха. - Я ще не мала кровi на своїх руках,- вiдповiла в задумi. В тiй хвилi пригадалася їй ворожба циганки. Немов посвоячена духом з нею, вдивилася в нахабника. I було їй ясно, що вiн не уб'є одинокого свiдка її таємницi, тiльки укриє його, щоб до кiнця життя мати нiж проти неї i її сина. - Я ще не мала кровi на своїх руках,- повторила.- I не хочу мати! - додала з притиском. Чула, що тепер сказала неправду. Стало їй так прикро, аж терпко. Не вiд того, о, не вiд того, що вiдчула жажду кровi тих людей, якi загрожували долю її сина. Тiльки вiд того, що сказала неправду перед такою людиною! Вiдчула приниження в душi, таке бездонно глибоке, що з ним не могло рiвнятися навiть приниження проданої невольницi, яка мусiла робити все, що їй нелюбе, i султановi не сказала правдивого iменi свого сина. Але се не було для неї брехнею. Нi. I прийшло в її душу пiзнання, що найбiльшим пониженням для людини се брехня. I що те пониження тим бiльше, чим бiльше нiкчемний той, перед котрим говориться неправду. I щось закричало в її душi дивними голосами: “Ти цариця трьох частей свiту! Чи ти стерпиш аж таке пониження?“ А другий голос говорив до неї немов здалека: “Не убий!“ Знов напружила думку, як струну, i сказала: - Приймаю твою оборону перед злими язиками. Прийди завтра в сю пору. Я ще сьогодня буду в тiй справi говорити з падишахом... Агмед-баша весело схрестив руки на грудях, низенько склонився i вийшов.

* * *

Упала на шовковi подушки й вiдiтхнула. Але не зiтхненням утомленої. Хоч тряслася на цiлiм тiлi, ум її був острий, як бритва, i ясний, як огонь. Тряслася з обурення. I слези виступили їй з очей. На лежанцi вiдбулася в нiй якась коротка, але, мов буря, напрасна боротьба. Нутро її було так розхвильоване, як море в часi тучi i бурi. Нараз немов перун трiс у нiй i потряс цiлим єством її. Була напiвпритомна вiд того потрясения. I здавалося їй, немовби щось зламалося в нiй, щось урвалося, щось таке нiжне, як далекий вiдгомiн пiснi, як золотий промiнь сонця, як усмiх дитинки. Так, дитинки, дитинки, дитинки. Знала, на яку.воду пускалася. Мимо розхвилювання, важила всякi можливостi, особливо ж вiдношення мужа. Скоро перебiгла в думках, як вiн досi нiчого їй не вiдмовляв: нi ходження без заслони, нi принимання чужих мужчин, нi замкiв у дверях на спосiб, який був у домах її країни, нi навiть держання собачки, яку мусульмане уважали нечистим сотворiнням. Все, що вона робила, було для нього добре i чисте. Навiть дiткнув собачки, помагаючи її мити. Навiть се! Встала. Нi. Зiрвалася, мов львиця з ланцюха! Закликала чорних євнухiв i бiлих невольниць. Євнухам наказала приготовити прекрасну лектику Селiма, в якiй його виносили в сади. А невольницям велiла одягнути себе в одяг, у якiм приймала перший раз султана у своїх кiмнатах. Глянула у венецьке зеркало. Зворушення оживило її нiжне обличчя, а сльози облили її великi очi, що виглядали як озера по бурi. Вийшла з цiлим почотом невольниць i євнухiв. Мiж ними йшов i Гассан. Вiн дуже уважно нiс її сина в лектицi, раз у раз оглядаючись на матiр. Перейшла велике подвiр'я гаремлiку i прямо йшла до брам селямлiку. Сторожа не вiдважилася задержати її при входi до палати падишаха. Ще всi пам'ятали перенесення команданта сторожi аж до Трапезунта, хоч вiн тiльки сповнив свiй обов'язок. А сим разом могутня султанка йшла вже не сама, а зi своїм сином, з принцом Селiмом. Командант сторожi, побачивши її напрям, щез, як камфора. А змiшана сторожа мовчки розступилася, поздоровляючи малого принца як члена султанського роду Османiв. Увiйшла в будiвлю, де ще не була нi одна жiнка мослемська, вiдколи турки вступили в улицi Стамбула. Йшла коридорами й салями селямлiку в дiядемi з перед, в розкiшних шовках, в блискучих фарарах - i вся в слезах. А перед нею несли чорнi євнухи малого принца Селiма в бiленьких муслинах, в золотiй лектицi. За нею йшли бiлi невольницi гарему, збентеженi плачем жiнки падишаха. Вигляд султанки був такий поважний, якби несла з собою найбiльшу таємницю держави Османiв. Високо держала голову, а слези, як перли, котилися по її гарнiм обличчю. Всi вiйськовi й достойники, яких зустрiчала, схрестивши руки на грудях, з поспiхом уступали з дороги розплаканiй жiнцi могутнього султана. Тут i там на роздорiжжях коридорiв жовнiр стояв мов остовпiлий на вид жiнок в палатi селямлiку: думав, чи се не привид... А деякi побiгли зляканi до команди двiрця селямлiку, де дали знати про надзвичайну подiю самому адзi сторожi сераю. Той вискочив з кiмнати як опарений i бiчними переходами скоро пiшов, щоб заступити дорогу Роксолянi. А вона йшла вiдважно. Йшла прямо до салi Великої Ради Дивану. А як дiйшла до дверей, дала знак чорним євнухам, щоб задержалися. I виступила наперед, перед лектику сина свого. Ага яничарiв, що вже стояв зi сторожею бiля Ради Дивану, побачивши оплакану найкращу з жiнок падишаха, схрестив руки на грудях i збентежено промовив: - О радiсна мати принца! Падишах занятий судейськими справами. А потому має приймати чужих послiв. - Занятий? Судейськими справами? Я також хочу суду - на розбишак, що бушують в палатi падишаха! - сказала твердо, приступаючи до дверей. Ага яничарiв вмить вiдступив набiк, схилившись аж до колiн могутньої султанки. Тодi вона додала м'якшим тоном: - Не бiйся! Перед чужими послами Султан напевно прийме сина свого! Дала знак євнухам, щоб несли лектику за нею, до нутра салi Великої Ради Дивану. Й увiйшла у судейську салю з плачем, але так твердо, якби сама мала в нiй судити. Увiйшла й закричала: - Рятуй дитину свою! Я боюся вертати в гарему кiмнати!.. Султан встав з престола. - Що се? - запитав голосно i пальцем дав знак усiм, що були в салi, щоб опустили її. Збентеженi достойники виходили оглядаючись, як на дивогляд. Бо хоч до рiжних див уже привикли вiд сеї жiнки падишаха, але i в снi їм не снилося, щоб вона могла вiдважитися прийти аж тут, незаповiджена, з дитиною й цiлим почотом! За суддями вже без наказу поспiшно вийшли євнухи й невольницi султанки. - Що сталося? - запитав занепокоєний султан.- Чи хто зробив яку кривду тобi або дитинi? Гнiв уже мав в очах. - Не менi, але нашiй дитинi! - вiдповiла, тихо плачучи, щоб не лякати сина. Виняла з лектики малого Селiма i взяла його на руки, цiлуючи й обливаючи слезами. - Нашiй дитинi? Хто смiв!? - тихо запитав султан, споглядаючи на сина, що невинно усмiхався до нього. - Агмед-баша! - Великий везир Агмед-баша?! - Так! Великий везир Агмед-Баша! - Що ж вiн зробив?! - Наперед кажи його ув'язнити. Бо я боюся, щоб не втiк з палати!..- Тряслася з обурення. - Вiн є в палатi?! - Недавно був у мене! I ще накажи (вплач) ув'язнити його спiльника, чорного євнуха Гассана! Вiн жде за дверима... Опiсля я все розкажу... Султан уважно подивився на сплакану i схвильовану жiнку. Кинув оком ще раз на дитину, що вже кривилася до плачу, i плеснув у долонi. З трьох дверей великої салi вийшли нiмi сторожi падишаха. Султан сказав твердо, слово по словi: - Ув'язнити великого везира Агмеда-башу i Гассана, чорного євнуха, що служить у хассеке Хуррем! Вийшли тихо, як тiнi, схопивши лиш iскристий погляд Роксоляни. Султанка Ель Хуррем нiмим рухом попросила подержати сина - й упала блiда. Зiмлiла у судейськiй салi, А маленький Селiм ревно розплакався на руках свого батька. В такiм положеннi у престольнiй салi великий султан iще нiколи не був. Не знав, що почати з собою, з дитиною та жiнкою. Не хотiв кликати слуг, щоб не бачили зiмлiлої жiнки, бо уважав, що дивовижа й так уже була нечувана. Поклав сина в золоту лектику, що стояла на пiдлозi, метнувся до жiнки й махiнально занiс її на мiсце, де сам сидiв. Опiсля скочив до дверей, за якими все стояла нiма сторожа з вирiзаними язиками. Вiдхилив дверi й зажадав води. Перелякана сторожа ще нiколи не бачила султана в такiм зворушенню i гнiвi. Вмить подано йому воду у кришталевiм збанi. Сам замкнув за собою дверi й пiдiйшов до жiнки. Маленький Селiм плакав, аж заходився з плачу. Сулейман зачерпнув рукою й покропив улюблену жiнку, раз у раз повторяючи: - Що тобi заподiяли? Що тобi заподiяли? Вiдкрила очi, блiда, як квiтка ясмину. Почувши плач дитини, пробувала встати. Вiн задержав її й сам подав їй дитину. Сидiли мовчки втрiйку. Вона кормила розплаканого сина, а вiн подавав їй воду. Як успокоїлася i прийшла до себе, запитав: - Коли ти не дуже втомлена, то, може, скажеш, яку кривду заподiяв тобi i дитинi великий везир Агмед-баша? - Скажу, скажу,- вiдповiла тихо,- бо серце трiсло б менi з болю, якби не сказала. - Кажи,- просив. - Великий везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч золотих дукатiв... - Як то зажадав? За що зажадав? - Аби закрити перед людьми й тобою... - Що закрити? - перервав обурений. - Що я охрестила твого сина Селiма,- вибухла. - Охрестила?.. - Нi, се видумка! Се нiкчемна клевета великого везира Агмеда-башi й пiдкупленого ним чорного євнуха Гассана! Ревно заплакала. Вiн вiдiтхнув. Оцiнив думкою всю злочиннiсть вимушення i сказав: - Обидва злочинцi повиннi вмерти! Тiльки справедливiсть вимагає, щоб їх переслухати! Була сим дуже занепокоєна. Але не дала сього пiзнати по собi. Думка про те, як боронитися дальше, успокоила її зовсiм. Встала i промовила: - Роби судейське дiло своє! Склонилася так, як людина, що має повну слушнiсть за собою й не боїться вироку. Блiдо усмiхнулася. I пiшла. Султан не сказав їй нi словечка, що непотрiбно зробила дивовижу, якої ще не було, вiдколи султани сидiли на престолi. А в цiлiм сераю була бiганина, метушня i перестрах не до описання. Напiвзбожеволiлого зi страху Гассана вiдвели в тюрму. Вiн весь час кричав з великого жаху: - Все неправда! Великий везир Агмед-баша казав менi так говорити! Й обiцяв за те багато грошей! I дiм у Скутарi! А то все неправда, що я говорив! Нiхто не знав, що вiн говорив. Але всi боялися питати. Нiхто не хотiв знати таємницi, султанської жiнки, бо вже чув нюхом, що кров буде на нiй. Агмеда-башу ув'язнили в сераю, у хвилi, як iшов через браму Джеляд-Одасi. Увiйшов до неї, але не вийшов з неї. I нiхто вже бiльше не бачив мiж живими великого везира Агмеда-башi, першого мiнiстра держави. Тiльки яничари, що стояли на сторожi бiля Джеляд-Одасi, оповiдали потому пошепки в касарнi, що довго було чути зойки могутнього везира, заки замучила його нiма сторожа падишаха. - За що? - питали шептом у довгiй на милю касарнi яничарiв. - Нiхто не знає, за що. Бачили тiльки, як iшла з плачем до султана його прегарна жiнка Хуррем Роксоляна. - Ї нiхто перед смертю не переслухав великого везира? - Нiхто не переслухував... - Такого ще не було, вiдколи царствує рiд Сулеймана... - Але й не було ще такого султана. Сей знає, що робить. Шептом говорили в довгiй на милю касарнi яничари... Бо могутню руку мав той султан Османiв, що залюбився у блiдiй чужинцi з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь серай султанський, i цiла столиця, i вся могутня держава Османiв, що простяглася на трьох частях свiту...

* * *

Ще того вечера на царськiй брамi Бабi-Гумаюн застромлено скривавлену голову великого везира Агмеда-башi. Уста мав викривленi терпiнням, а кождий нерв його страшної голови дрижав у промiннi заходячого сонця. А тiло його вже четвертували султанськi сiпаги на площах Царгорода. I жах великий пiшов по Стамбулi, султанськiй столицi, пiшов по палатах султанського сераю, пiшов по блискучих салях селямлiку i по пахучих кiмнатах гаремлiку. I дiйшов навiть до святинь мослемiв. Й iнакше, нiж звичайно, спiвали в той вечiр муедзини з високих, струнких мiнаретiв свої молитви: “...Ла Iллага iл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!“ Так погиб Агмед-баша, перший дружба султанки Роксоляни. А дня того вечером другий раз в життi не могла клякнути до молитви султанка Ель Хуррем, радiсна мати принца, немов у далекiй, закривавленiй мрацi станула перед нею мала церковця на передмiстю Рогатина. I мовчки стояла. А здалека долiтав дивний крик муедзинiв на високих мiнаретах сераю... “...Ла Iллага iл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!“ Вони молилися до Бога свого за великого султана i за державу Османiв, по котрiй iшов уже кiсмет з кривавими руками. I тихо додавали в своїх молитвах: “Вiдверни, Боже, кров вiд дому падишаха!“

* * *

А по великих базарах Стамбула ходили дивнi слухи про султанку, яку бачили у коридорах i салях селямлiку. i так оповiдав собi про се простий народ турецький: “Хотiв Агмед-баша украсти дитину султанки Ель Хуррем. “ I пiдкупив чорного євнуха Гассана, щоб той пiдсунув сонний напiй султанцi. I зробив чорний Гассан та недобре дiло: пiдсунув напиток на сон молодiй султанцi... А як вона заснула, пiдкрався чорний Гассан з великим везиром. I взяли дитину султанки Ель Хуррем. Але вона зiрвалася у снi. I в снi закричала й дитину вiдобрала. I пiшла сонна на скаргу до Султана... У снi iшла... Йшла коридорами й салями селямлiку... Йшла... В дiядемi з перел, в розкiшних шовках, в блискучих фарарах i вся в слезах... - Уся в слезах? - Так! Вся в слезах... - А перед нею несли чорнi євнухи малого принца Селiма в бiленьких муслинах, в золотiй лектицi... - В золотiй лектицi? - Так! В золотiй лектицi. - За нею йшли бiлi невольницi гарему, збентеженi плачем жiнки падишаха... - Збентеженi плачем? - Так! Збентеженi плачем. - Йшла просто до салi Великої Ради Дивану. - А як же знала, куди там iти, коли ще нiколи не була в селямлiку? - Так! Знала дуже добре, бо вело її материнське серце... Бо йшла по справедливiсть. - Який же вирок видав султан Сулейман? - Справедливий вирок видав султан Сулейман: казав так довго бити обох виновникiв, аж поки згiдно не призналися, за кiлько грошей перекупив везир чорного Гассана. А потому казав припiкати везира Агмеда, щоб видав з себе якраз тiлько зойкiв, кiлько дав грошей спiльниковi свому: I сконав Агмед в Джеляд-Одасi. - А чорний Гассан? - Його казав султан кинути у море зi зв'язаними руками: як перепливе до острова Принцiв, то може йти, куди захоче... Справедливий вирок видав Сулейман. Нехай Аллаг Акбар благословить слiди нiг його! Бо таки крав податки великий везир Агмед, i то крав так, що не могли його iмити... А на тих податках були стони i кров. Та й вистогнав їх Агмед в Джеляд-Одасi... А решту рахункiв возьме в нього Аллаг з вiчними очима“.


XV. СУЛТАНКА МIСАФIР

Нiяка влада не родиться з ненавистi. Всяка влада i вдасть родиться з любовi. О, Ви, що хочете де-небудь якої-небудь влади! Запитайте самi себе, кого i що Ви любите?

Власть уродилася з любовi, а викормив її пошанiвок. Так само, як дитину, що родиться з любовi й росте з пошанiвку своїх родителiв. Давно-давно, коли турецький нарiд утiкав з Азiї на захiд сонця перед страшними ордами Джiнгiсхана, провадив його в утечi предок Сулеймана. I за те полюбив його турецький нарiд i пошаною оточив, як блиском, всiх потомкiв його. А чим бiльше росла в нiм пошана до роду Османа, тим бiльшу силу мав той нарiд i мала власть його. I так дiйшов вiн до верху своєї сили за Сулеймана Великого, Селiмового сина. коли полки його, йдучи горi Дунаєм, дiйшли в саме серце Європи. А тодi червоний кришталь влади турецьких султанiв зачав переходити з любовi великого султана в руки його жiнки, з роду до влади непривичної, що прийшла Чорним Шляхом ординським i Диким Полем килиїмським з далекої країни як бiдна невольниця i полонила серце падишаха. То не жiнка прийшла, то прийшов кiсмет[69] Османiв. А мав вiн обличчя ангела i пальчики такi нiжнi, як першi блиски сходячої зорi, а очi синi, як небо весною. I пiддався йому великий султан, володар трьох частей свiту, що не пiддавався нiкому. I приглядався найбiльший завойовник блиски сходячої зорi, а очi синi, як небо весною. I пiддався i законодавець Османiв, що буде робити прегарний кiсмет, присланий незбагнутою волею Аллага - Чорним Шляхом степовим i Чорним морем бурливим... Бачив у нiй великий розум i добре серце. I був тим цiкавiший, що дальше робитиме його люба Ель Хуррем, котрiй i так не мiг опертися.

* * *

Все оточення султана знало, що султанка Ель Хуррем скорше довiдалася про смерть Агмеда-башi, нiж сам Султан. Вона бачила себе в зеркалi в тiй хвилi, коли їй донесли про се слуги. Була сим оживлена i скрiплена, як ростина, котру в часi спеки пiдiллють водою. О, бо й вона пережила гарячий день! Здавалося їй, що плила хитким човном по Днiпру i переплила його перший порiг, про який так живо оповiдав їй у Криму старий козак-невольник. Хвилями було їй так горячо, аж холодно. Аж мороз iшов поза шкiру. Серед усеї пишноти її обстановки пригадався їй убогий, спокiйний дiм батькiв, де в часi морозiв частували мiцною горiлкою робiтникiв, що привозили з лiсу дрова. Здавалося їй, що й її почастувала доля мiцним червоним сорбетом i що той червоний сорбет облив їй одяг i руки. Обмилася i змiнила одяг. Мала вражiння, що чує запах кровi. Не почувалася до нiякої вини, бо боронила сина. Але той дивний запах докучував їй. Закликала невольницю й казала принести ладану та найдорожчих арабських пахощiв. Нiжнi пахучi клуби диму пригадали їй Великдень у церковцi св. Духа. Впала на колiна i насилу пробувала молитися, обернена до Мекки. Знала вже, що її пiдглядають. Але очима душi вдивлялася в образ Пресвятої Богородицi, що стояв мiж восковими свiчами в убогiй церковцi на передмiстю Рогатина: “Боже, будь милостивий менi грiшнiй...“ Милилася щиро. Але грiхом уважала не те, що убила людину, бо обороняла невинного сина свого. Грiхом уважала тiльки те, що в тiй цiлi сказала неправду свому чоловiковi. I за се просила прощення в таємної сили над нами. I була переконана, що колись прощення одержить. Вiдчула полекшу у грудях. I чула навiть якусь не вiдому досi силу, що входила в неї й росла. Але й тягар був, о, був. На молитвi застав її Сулейман. - Приходжу так само незаповiджений, як ти прийшла сегодня ранком до мене, - почав усмiхаючись. Очевидно, приємно йому було застати жiнку при побожнiм дiлi та ще до того так правильно обернену лицем до Мекки. Коли й був у нiм якийсь сумнiв щодо правди слiв своєї жiнки, то тепер розвiявся безслiдно. Встала й радiсно, як дитина, закинула йому рученята на шию. Була переконана, що Бог прислав його, щоб перепросила мужа за те, чим почувалася грiшна супроти нього. Сiли обоє бiля кадильницi, й Сулейман почав кидати в огонь золотистi зеренця ладану. - Чи ти не маєш якої невольницi, що намовляла тебе з мого сина зробити християнина? - сказав шуткуючи султан. Вiдповiла весело: - Я не маю нi одної християнської невольницi. Але тепер вiзьму! Добре? - Добре, добре! Очевидно, на злiсть Агмедовi-башi: нехай ще перед смертю довiдається, що ти не боїшся його наклепiв! - сказав султан. - Вiн уже помер... - вiдповiла тихо. - Що? без мого вiдома? Непереслуханий?! Споважнiв i сказав по хвилi: - Чи ти, о Хуррем, спонукала до сього мою нiму сторожу? Був не так занепокоєний, як роздратований тим, що висмикнулася йому з рук добича, на яку щойно мав упасти його п'ястук. Був у тiй хвилинi подiбний до молодого тигра, який побачив утечу старого вовка перед ним. Вона вiдчула, що гнiв його не звертався до неї, а зверталася до неї бiльше його пристрасна цiкавiсть. Вiдповiла так спокiйно, якби ходило о якусь звичайну рiч: - А що менi даш, коли скажу тобi правдиву правду? По обличчю султана було видно зацiкавлення. - Чи ти могла б менi сказати й неправду? - запитав. - Певне, що могла б. I ти нiколи не довiдався б про се. Але бачиш, що не хочу. Змiркував, що треба з сею гарною дитиною говорити тепер по-дiточому, i сказав: - Я ж тобi досi нiчого не вiдмовив. Скажи, чого хочеш? - Двiчi тiлько золотих дукатiв, кiлько хотiв вимусити на тобi Агмед-баша! Розсмiявся й вiдповiв: - Але ж бачиш, яка кара зустрiла його за вимушсння! - Але я не хочу тих дукатiв для себе, як хотiв вiн! - Тiльки для кого? - Для мошеї! - Якої мошеї? - Такої, якої ще нема у твоїй столицi. - Ти хочеш будувати нову мошею? - Так. Як подяку Аллаговi за вiдвернення першої небезпеки вiд нашого невинного сина. I назву ту мошею iменем його батька. - Що ж, будуй! Се богоугодне дiло. Тiльки чи не забагато золота ти хочеш? Ти не знаєш, дитино, яка се велика сума! Нею можна обiгнати кошти великої вiйни i здобути цiлу країну! Подумала хвильку й вiдповiла: - Але подумай, як твоя мошея виглядатиме! Знаєш як? Ось як! Всерединi будуть чотири стовпи з червоного гранiту. Бо червона кров солила менi з обличчя, коли я змiркувала небезпеку, яка грозила Селiмовi. А верхи тих стовпiв будуть з бiлого як снiг мармору, бо я тодi дуже поблiдла. I мiграб[70] буде з бiлого мармору, i проповiдниця, i мiнбер[71] для хатiба[72], i мастаб муедзина, й висока максура[73] , призначена для тебе. По боках будуть подвiйнi галерiї з худжрами, в яких люде укривати будуть золото, i срiбло, й дороге камiння, а яких не рушить навiть султан! Бо все те буде пiд опiкою Аллага! - А маєш уже будiвничого? - питав напiвшуткуючи, бо знав, що часто любить говорити з будiвничим Сiнаном. - Будiвничого маю, але ще не маю грошей, тiльки думку. Та й тої я не скiнчила. - Кiнчи; вона дуже цiкава. - Так буде всерединi. А зверха буде ще краще, бо я з тобою хочу там лежати по смертi... Великий султан спустив побожно очi й поцiлував подругу. А вона, одушевлена, мрiла-будувала: - Вся площа пiд мошею буде подiлена на три чотирикутники. Середнiй меджiд[74] я вже описала. Перед ним буде передсiнок. А за ним буде огород Аллага, де людськi ростини-костi спочиватимуть аж до судного дня, коли кожде тiло стане свiжим квiтом у великiм воскресеннi Божiм. I там ми обоє спiчнемо навiки. А над цiлим храмом скажу збудувати чотири мiнарети, високi, аж до неба. I забезпечу їх освiтлення у святi ночi мiсяця Рамазану[75]. Був гордий з такої жiнки. I так захопився її мрiєю, що сказав: - На таку будову варто дати шiстсот тисяч дукатiв. Тiльки чи не буде замало? - Може, й замало. Бо я думаю ще про малу мошею мого iменi. Вона буде скромна i дешева, з одним мiнаретом. А стане на мiсцi, де мене купили як невольницю до твого гарему. Тiльки коло неї хочу збудувати школу для сирiт, кухню для убогих i дiм для божевiльних. Божевiльне мiцна любов, якою розгорiло до неї серце молодого султана тодi, коли перший раз натяками згадувала йому про подiбнi замисли,- бухнула знов. Забув, з чого почалася та розмова, i припав устами до її уст. Боронилася, як колись дiвчиною, кажучи: - Ти забув, з чого ми почали. Тепер уже скажу тобi правду: то я спонукала твою нiму сторожу виконати нинi присуд, який мав щойно завтра упасти на Агмеда... Опритомнiв. Совiсть суддi несподiвано сильно застукала до душi великого володаря. Але ще сильнiше вiдчув скрегiт вищерблюваного в собi кришталю влади. Мимохiть кинув оком на дрiбнi рученята своєї жiнки. Виглядали нiжно, як бiлi квiточки лiлеї. Припав устами до її руки. А вона гладила його по обличчю. Не питав навiть, як вона спонукала його нiму сторожу передвчасно виконати кару смертi. Бо щойно тепер стало йому ясно, чим його так цiкавить та дивна жiнка. Досi був вiн у своїй палатi й державi сильний, як лев, але одинокий. Вiн нiкого не боявся, а його боялися всi. В сiй жiнцi вiдкрив людину, яка не боялася його, вiд якої мiг кождої хвилi сподiватися чогось несподiваного i вiн, i все його оточення. Зовсiм так само, як вiд нього самого. Тим ставала рiвною йому. Мав глибоке задоволення з того, що бiля нього був ще хтось, кого так само бояться, як його. Мав пару - i не чувся вже самотнiм. Зрозумiв, яким чином мiг так спокiйно дивитися на ту нечувану дивовижу, що її жiнка викликала сегодня в судейськiй салi: та дивовижа була йому дорога, неоцiнима. Як лев-самотник, що довго блукав сам i арештi знайшов собi самицю, простягнувся у весь рiст з задоволення. Запитав дуже нiжним голосом: - Чи тобi не прийшло на думку, як ослаблюєш своїм кроком судейську совiсть найвищого суддi в державi? - Прийшло. Але я сказала собi, що ти можеш переслухати про все євнуха Гассана. Вiн живий... Вiдiтхнув усею груддю. Вона також вiдiтхнула свобiдно, бо знала вже, що викрикував напiвбожевiльний Гассан. Сулейман знов споважнiв на хвильку. Пригадав собi рiжнi неприхильнi вискази про жiнок рiжних мудрецiв Сходу i запитав: - Чи ти нiколи ще не сказала менi неправди? Засмiялася, як дитина, i вiдповiла: - Так! Сказала! - Коли? - Тодi раненько... над морем... коли в червонiм блиску сходячого сонця надпливали рибалки... - А яку ж неправду сказала ти тодi? - Я сказала, що хочу їсти. Але я була сита любов'ю. I думала, чи ти не голоден. А соромилася запитати тебе... По тих словах, що були для нього солодшi вiд меду, могутнiй султан Османiв перший раз в життi сказав собi, що про душу жiнки всi мудрецi не знають нiчого... Дивувався сам собi, як мiг тодi повiрити, що та делiкатна iстота хотiла харчу для себе, а не для нього. Пригадав собi, з яким смаком тодi заїдав, i сягнув по чашу сорбету...

* * *

Великий султан Сулейман випив чашу сорбету, не тiльки зi спраги, але й тому, що чув якусь дивну пустку в нутрi. Вона не була прикра й навiть робила йому якусь полекшу. Що се таке з ним дiялося - не знав. Але був переконаний, що вияснення знайде лише в очах сеї жiнки. Обняв її й чекав якогось нового “нападу“, нового “вимушення“ її нiжних рученят i чудових уст. Чув приємнiсть у цiлiм тiлi з того, що є хтось, що може на нiм робити вимушення. Вона iнстинктом жiнки вiдчула свою перевагу в сю хвилю. I мала навiть ясний план ще одного вимушення. Вже дiйсного вимушення - а то для себе, не для мошеї. Але трохи боялася зачати, а ще бiльше - не знала, як зачати. Вiн налив собi ще одну чашу сорбету. Пив помалу, любуючись думкою про те, що ся дивна жiнка, очевидно, ще чогось захоче. Її мовчанка дразнила й напружувала його. Не видержав i сказав: - Ну, скажи вже раз те, про що думаєш. Я сьогодня готов програвати... - А звiдки ти знаєш, що я ще чогось хочу? - I знаю навiть, що чогось незвичайного. Бо ти зi звичайними справами не надумуєшся так довго, от як напримiр зi смертю Агмеда-пашi. Ще подумала й запитала: - Чи тобi було прикро, що я зробила таку дивовижу? - Нi. Було щось надзвичайне. Нiяка iнша з моїх жiнок не вiдважилася б на таке. I се менi навiть сподобалося, що ти така вiдважна. Подякувала йому усмiхом i сказала: - А що ти зробив би, якби я зробила ще бiльшу дивовижу? - Тут, у палатi? - Так. - Прилюдно? - Так. - Яку дивовижу? - Довго триваючу. - Цiкаво! Як же довго? - Цiле життя. - Довго. Але я не розумiю! Мовчала й надумувалася. Був уже переконаний, що заноситься дiйсно на поважнiшу дивовижу, коли вона аж так довго надумується. Ждав. Вона повiяла вiяльцем i запитала: - Чи ти мiг би наближитися до жiнки, про яку знав би, що вона недавно могла бути в руках iншого мужчини? Видивився на неї i вiдповiв коротко: - Нi. - А що ти вiдповiв би, якби я так само сказала тобi: “Нi“!.. Коли вимовила те слiвце “нi“, здавалося їй, що впливає на другий, ще бiльше небезпечний днiпровий порiг. Її вiдповiдь була для нього зовсiм несподiвана. Скорше сподiвався почути ганьбу вiд Пророка з неба, як таке. Був ображений, мов нечуваним замахом на свої права. В першiй хвилi хотiв їй вiдповiсти, що вона належить до нього, як кожда жiнка в сiй палатi, i що вона була ще недавно невольницею! “Але невольниця не здобудеться на те, щоб висмикнути з рук султана кришталь судейської влади,- подумав.- I не вiдважиться навiть на спробу таких змагань, як ся!..“ Пригадав собi, що вiд часу вiнчання з нею не був ще нi разу у iншої жiнки. Вибирав у душi мiж усiми i нею. Волiв її. Думав, як над шуткою. Але по її обличчю бачив, що се для неї зовсiм поважна справа. Ї запитав: - А що ти зробила б, якби я вiдмовив? Те, що вiн ужив слова “зробила б“, а не “сказала б“, застановило її. Зрозумiла, що тепер рiшається її становище на цiлу будучнiсть, на цiле життя та що вiд сеї хвилi вплив її буде або безнастанно рости, аж до невiдомої висоти, або безнастанно меншати, аж упаде до ряду тих жiнок-невольниць, що служать до розкошi й забави - роки не зiв'януть. Все, що винесла з дому, пiднялося в нiй на саму думку про такий упадок. Але не хотiла в такiй рiшаючiй хвилi нiчим подразнити мужа. I лагiдним словом вiдповiла: - Я скажу тобi се аж тодi, коли ти вiдмовиш. - I виконаєш се? Голос її задрожав, але миттю набрав звуку. Вiдповiла твердо, заглянувши йому в очi: - Виконаю! Надумався. Пригадав собi європейських монархiв, що жили без гаремiв. Пригадав собi й життя Пророка Магомета, котрий довго жив з одною жiнкою, Хадiжою, що була старша вiд нього. А ся була така молода! Якесь внутрiшнє почуття справедливостi пробудилося в нiм, мов ключ цiлющої води, що добувається зi скелi. Примкнув очi вiд натовпу думок i сказав: - I я виконаю те, чого ти домагаєшся. Була дуже задоволена. Але не показала того в такiй мiрi, як могла. Може, iз-за страху, що переведення тої надзвичайної постанови султана награфить на рiжнi перешкоди... Задумалася. Сулейман взяв її за руку i промовив: - Пригадую, що ти прирекла сказати менi, що зробила б, якби я був вiдмовив. Спокiйно почала оповiдати, мов казку дитинi: - Я зробила б те, що роблять жiнки в моїм краю, коли їх мужi люблять iнших жiнок. Йому шибнуло в думцi одно-одиноке слово: “Мiсафiр!“ I вiн запитав: - А що саме? - Я взяла б малого Селiма на руки й опустила би твою палату, столицю i державу. Ї не взяла б я з собою нi одної прикраси, яку ти менi подарував: нi дiядем з перел, нi перстеня з брильянтом, нi синiх туркусiв, нi одягу з шовку, нi грошей! - I з чого ти жила б у дорозi, та ще з дитиною? - запитав. Задрижала. Бо сподiвалася, що запитає, яким правом забрала б йому сина. Але зараз успокоїлася. Бо се його питання було для неї доказом, що вiн бiльше любить її, нiж дитину. Спокiйно оповiдала далi, мов казку дитинi: - А з чого жиють убогi жiнки з дiтьми? Я варила б їсти хорим в тiмарханах i чужинцям в каравансераях, я прала б бiлизну в великих гамамах[76]. Перервав, сильно занепокоєний на саму думку, що ся жiнка могла б утечи з його палати й на небувалий сором йому, як його законна жiнка, заробляти таким чином на життя своє i його сина!.. По хвилi запитав: - Чи ти думаєш, що мої люде не знайшли б тебе i не привели б сюди, заки сонце другий раз зайшло би на небi? - О, се ще не таке певне! Я нiкому не призналася б, що я жiнка султана, пана трьох частей свiту. Скажи, чи хтось так легко догадався б, що робiтниця в лазнi може бути жiнкою султана? Подумав i вiдповiв: - Дiйсно, нелегко. Спокiйно оповiдала далi, мов казку дитинi: - Ї так працюючи, iшла б я все на пiвнiч, чужими краями, аж поки не дiйшла б до рiдного дому. Не мiг погодитися з думкою, щоби щось подiбне могло статися проти його волi, i сказав: - Нелегко було б людям догадатися, що ти султанська жiнка. Але нелегко було б i тобi втечи передi мною! - Скажiм, що твоїм людям навiть удалося б зловити мене в дорозi. То що ж ти зробив би менi? Здивовано вiдповiв: - Що? Наказав би знов привести сюди й замкнув би в гаремi! - Яким правом? Адже я свобiдна! Волю подарував менi сам султан Сулейман, якого весь нарiд називає справедливим. Гадаю, що вiн не сплямив би свого iменi i своїх законiв насильством над безборонною жiнкою, i ще до того матiр'ю свого сина! I знов шибнуло йому в думцi словечко: “Мiсафiр!“ Усмiхнувся i подумав, що то вiн супроти неї безборонний, а не навпаки. Бо вона мала його сина i його любов. Та не сказав їй того, тiльки запитав: - Але яким правом забрала б ти мого сина з собою? - Таким самим, як Гагар забрала Iзмаїла. - Адже її чоловiк вигнав з дому, а я тебе не виганяю й не виганяв би. Був дуже цiкавий, що вона вiдповiсть на се. А вона спокiйно оповiдала далi, мов казку дитинi: - Рiжну твар Господню рiжно виганяють з її гнiзда. Iнакше пташку, iнакше рибку, iнакше лисичку. Я не могла б навiки остати - в домi розкошi, як свобiдна жiнка, хiба як невольниця! Любов не терпить товаришок! - вибухла. Ї була дуже гарна в тiм вибуху i гнiвi. - Адже ти як свобiдна звiнчалася зi мною. Та й знала, бо бачила, що я маю й iнших жiнок. Так чи нi? - Так. Але я думала, що ти покинеш iнших. I як бачиш, я слушно думала! Бо ти вже прирiк. На се не знав, що вiдповiсти. Думав уже над тим, яке вражiння викличе його постанова. Був навiть задоволений з того. Бо до всiх пророцтв про його надзвичайнiсть в iсторiї свого народу приходила ще одна, дiйсно небувала надзвичайнiсть. Усмiхнувся, обняв її тим дужче, що мав уже її одну, i сказав: - А вiдки ти знатимеш, чи я не заведу собi гарему десь за Царгородом? - Сулеймановi вiрю на слово? Iншому я не повiрила б. Споважнiв. В тiй хвилинi прочув, що з тою жiнкою переживатиме дiйсно дивнi пригоди, яких не переживав нi оден султан. I пригадалися йому слова Пашасаде: “Прегарна хатун Хуррем має ум високий i душу, що так умiє лучити святi думки Корану зi своїми думками i своїм бажанням, як лучить великий будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром“. Дiйсно. Навiть се її надзвичайне бажання не було противне святiй читанцi Пророка. А те, що вона нi разу не заговорила при тiм про Коран, переконувало його, що вона вже наскрiзь стала мусульманкою, бо з досвiду знав, що позiрно наверненi на мусульманство люблять багато говорити про Коран, особливо тодi, як домагаються чогось. “Вправдi, багато вчених говорило, що жiнка не має душi, але ся, очевидно, має душу“,- подумав. I ще яку! З задуми вирвали його таки його власнi слова, котрi вимовив несподiвано для себе самого: - Я завойовник i розумiю душу завойовникiв. Ти здобула мiй гарем, а потому, кажу тобi, возьмешся i до здобування моєї держави... Говорив се так, мовби цiкавiсть, як се виглядатиме, перемагала в нiм усi iншi думки. Вона не зрозумiла вiдразу й по-жiночому вiдповiла: - Побачиш, що тобi не буде зле по здобуттi гарему! А державу - як же я можу здобути її? - Наперед схочеш знати всi її тайни, почавши вiд першої: не перешкоджай у працi чесним людям!.. - Тайни держави? - запитала, й очi їй засвiтилися, як дитинi, котрiй покажуть гарну забавку. - Так! Держава має свої тайни, подiбно як подружжя життя,- сказав, вдивляючись у її очi. Не питала, якi дальше. Бо була ще надто пересичена радiстю своєї побiди над гаремом. I не хотiла непокоїти чоловiка ненаситнiстю. Але в головi сплiтала свої спомини й думки про могутнiсть вiд першої зустрiчi з ним. Сплiтала з тим, що вiн тепер сказав. I здавалося їй, що за сим першим здобуттям мусить прийти якесь друге, третє, десяте. Як воно приходитиме, ще не знала. I навiть не знала, що саме приходитиме. Але слова чоловiка не виходили їй з тямки. “Таємницi держави! Їх, певно, можна знайти у вiйську й на вiйнi“,сказала собi. I постановила побачити колись вiйну, бо там найяркiше мусить блистiти кривавий кришталь влади. Твердо постановила ждати, аж поки лучиться нагода, побачити вiйну. Знала, що вiйна страшна. Бо чула про неї немало та й сама бачила й пережила татарський напад. Розумiла, що бiльше захопила її охота побачити вiйну зблизька, з самого нутра. Нараз засвiтило їй у головцi, мов у церквi на Великдень. Адже при тiй нагодi могла побачити чудовi країни заходу, про котрi так гарно оповiдав Рiччi у школi невольниць, у Криму! Де вiн тепер?I де може бути Кляра? Iрина? I... батько та мати... Засоромилася, що так рiдко згадувала про них. А прецiнь вони були такi добрi для неї... Вже двiчi посилала з купцями розвiдчикiв у Польщу, щоб довiдатися, що з ними сталося. Але купцi привезли тiльки вiстку, що всякий слух по них пропав. Що ж мала робити бiльше? Тепер усi її думки були захопленi сином i вiйною. Кривавий кришталь влади, який раз заблистiв перед очима її душi, полонив її вже назавше. Думала, що аби той кришталь посiсти, треба його наперед побачити в огнi i зрозумiти. Думала до ранку.

* * *

На другий день рано султан особисто наказав привести до себе євнуха Гассана. Переслухав його без свiдкiв. Гассан трясся весь час, як осиковий лист. I раз у раз повторяв: - Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав менi так говорити. - А нащо ж ти так говорив, коли знав, що се неправда? - Бо везир казав. - Адже ти знав, що се неправда! - Знав. - То чому ж ти говорив? - Бо везир казав. - I грошi обiцяв? - Обiцяв. - I ти тому так говорив? - Тому. Але я вже бiльше не буду. - Певно, що не будеш,- закiнчив допити султан. Над вечером євнуха Гассана зашили в мiшок i понесли топити в Босфорi. Вiн ще в мiшку кричав: - Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав менi так говорити! Й обiцяв за те багато грошей i дiм у Скутарi!.. - Там порахуєш тi грошi,- вiдповiв оден з яничарiв, що кидали в море чорного Гассана.Заколихалося море, i тiльки воднi круги покотилися по нiм. Так погиб Гассан, євнух Роксоляни. I так закiнчилися хрестини султанського сина Селiма.

* * *

Хассеке Хуррем казала собi докладно оповiсти про те, як топили Гассана. Й опiсля кiлька разiв ходила на мiсце його страчення. Ще довго потiм непокоїв її чорний Гассан: снився їй, як рахує золотi грошi на днi моря, на мiленькiм пiсочку мiж червоними коралями... А кришталь влади над гаремом вже мала в руках! Тепер виднiло перед нею цiле море криштальне i як кров червоне... А сонце над Стамбулом сходило раз у раз таке криваве, що побожнi мослеми ставали здивованi й молилися до всемогучого Аллага, щоб вiдвернув нещастя вiд роду падишаха. Бо всi вiрили, що його нещастя було б нещастям усеї держави i народу.

* * *

Як показати всему дворовi султана свою побiду над гаремом? Над сим думала тепер султанка Ель Хуррем. Хотiла се зробити якнайделiкатнiше, але виразно. Рiжнi думки приходили їй до голови. Рiшилася на двi. Пiслала свого учителя до ради улемiв, iмамiв i хатiбiв з повiдомленням, що зачинає будувати величаву святиню для Аллага. - Благословенне хай буде iм'я її, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка,- сказав на ту вiстку старий Пашасаде, з котрим усi науки зiйдуть колись до гробу. I повторила тi слова Висока Рада iсламу з лицем, оберненим до Мекки. А тодi молода султанка Ель Хуррем дала знати до султанської кухнi, що особисто переймає нагляд над нею. Нiхто не вiрив, що се можливе. Нi її служницi, котрих посилала до кухнi, нi тi, що працювали там. Але улюблена жiнка Сулеймана дiйсно прийшла, У скромнiй бiлiй сукнi, без прикрас, з бiленьким фартушком на собi. Навiть страчення великого везира Агмеда-башi не викликало такої дивовижi, як сей крок султанки Ель Хуррем. В цiлiм сераю мов запалив! Голосно зачали говорити про пониження достоїнства жiнки падишаха. Переляканий Кiзляр-ага повiдомив про се самого падишаха. А над вечером прийшли завiзванi до султана Кемаль Пашасаде i Пашкепрiзаде. Султан Сулейман дозволив їм сiсти на диванi й довго мовчав. Не знав, вiд чого i як починати. Нарештi сказав: - Ви, може, додумуєтеся, в якiй справi попросив я вас до себе? - Так, нам здається,- вiдповiв Кемаль Пашасаде. - Що ви кажете на се? Чи був коли такий випадок у моїм родi? - Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дiтей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла i варила. Нема в тiм, що робить султанка Ель Хуррем, нiякого пониження,вiдповiв Кемаль Пашасаде. А Пашкепрiзаде, як луна, повторив його слова: - Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дiтей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла i варила. Нема в тiм, що робить султанка Ель Хуррем, нiякого пониження. Султан вiдiтхнув. Бо вже з досвiду знав, яка важка боротьба з суєвiр'ям i привичкою людських думок i очей. Знав, що часом лекше здобути найбiльшу крiпость, нiж переламати оден людський погляд тодi, коли нема на чiм опертися в минувшинi. Незабаром у всiх мечетах Стамбула славили хатiби жiнку Ертогрула i ставили за взiр всiм жiнкам правовiрних мослемiв. А обурення, яке закипiло проти молодої султанки Ель Хуррем, зачало переходити в подив i пошану. Бо змiнчива думка кождого народу, змiнчива бiльше, нiж хвиля на морських безвiстях. I благословеннi тi, що протиставляють їй свою думку i своє дiло, коли се роблять в почуттi своєї пра-востi i в пошанi законiв Божих. Щойно тепер не боялася султанка Ель Хуррем в уявi своїй представляти собi свого сина Селiма на престолi султанiв. Була вся потрясена тою блискучою мрiєю. Червона кров била їй до очей. Але що зробити з первородним сином Сулеймана вiд iншої жiнки?.. Знала, вiдчула й розумiла, що законодавець Османiв не уступить в сiй справi так, як уступив в iнших. Знала твердий i споконвiчний закон Османiв, святий для всiх мослемiв вiд краю до краю величезної держави султана Сулеймана, намiсника Пророка на землi. Мов пекуча iскра, впала у серденько султанки Ель Хуррем. Впала i пекла, горiла i щемiла i полум'ям палючим до головки йшла. А султанка Ель Хуррем бiгла до колиски сина Селiма... Ой, колисала 'го, повивала, в бiлi муслини спати клала, в яснiї очка заглядала, в маленькi ручки цiлувала. I страшне дiло задумала - при золотiй колисцi сина, як усмiхалася дитина, в прекраснiй кiмнатi, в марморнiй палатi, в цiсарськiм садi, над морем чудовим, над Рогом Золотим, що весь кипiв життям i сiяв пiд синiм небом, у блиску Божого сонця. Бо свобiдну волю дав Господь людинi - до добра i зла. А хто вiдразу не опреться злому, того воно захопить, як огонь захоплює дiм. I тодi нестримно дозрiває овоч думки людини, як дозрiває буря, зiрвана хмарою.

* * *

На другий день, як утопили в Босфорi чорного Гассана, зустрiлися улеми Мугiєддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде у передсiнку Гагiї Софiї, найбiльшої мошеї в цiлiм Царгородi. Перший промовив Мугiєддiн Сiрек: - Чи то правда, що ти, о приятелю, був з Пашкепрiзадем в султана Сулеймана - нехай живе вiчно! - i що ви вiдкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула? - То правда, о приятелю, що я з Пашкепрiзадем був у султана Сулеймана - нехай живе вiчно! - але то неправда, що ми вiдкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула, бо вiдкрив її менi Пашкепрiзаде, а я вiдкрив султановi. - Благословенне хай буде iм'я Аллага! Може, все те замiшання скiнчиться на смертi Агмеда-башi й одного євнуха!.. - Може, скiнчиться. Так думали улеми Мугiєддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде. Й обидва помилялися. Небагато днiв минуло, як одного вечера з дiльницi вельможiв затривожено сторожу сераю i велику казарму яничарiв дивною вiсткою, що пiдбурена кимсь товпа народу облягає палату вбитого Агмеда-башi i вже проломила огорожу. Як стiй, рушили туди вiддiли яничарiв i сiпагiв. Але хоч дiйшли ще в сам час, не перепинили здобуття палати i знищення її. Начальник яничарiв, що дав наказ жовнiрам вiдперти товпу, впав, тяжко поранений камiнням, а вiйськовi вiддiли стояли безчинно, слухаючи крикiв товпи, що треба знищити гнiздо i рiд того, котрий хотiв украсти сина падишаха. I на очах вiйська розгромлено палату Агмеда-башi та всi будiвлi її, а його жiнок i дiтей витягала розшалiла товпа за волосся на вулицi Стамбула. I нiхто не знав, що з ними сталося. Султана не було того дня в Царгородi. А як приїхав, зараз завiзвав до себе Кассiма, команданта Стамбула, товариша своїх дiточих забав, котрому довiряв i котрий був дуже прив'язаний до нього. - Що сталося в моїй неприсутностi? - запитав. . - Знищено дiм Агмеда-башi. Його жiнки i дiти лежать пораненi. - Хто се зробив? - Зробила пiдбурена товпа. - А хто ж її пiдбурив? - Царю,- вiдповiв отверто командант Стамбула,- всi слiди вказують на те, що жерело того заворушення нiде iнде, тiльки в сераю. - Чи ти припускаєш, що хтось iз близьких менi осiб свiдомо викликав те недобре дiло? - Того не припускаю. Мої найлуччi звiдуни не принесли нiчого такого, що давало б пiдставу до подiбного припущення. - Може, боялися щось таке приносити? - Знаю їх добре i думаю, що сказали б усе. Султан задумався i довго думав. I мовчки сидiв бiля нього приятель з його молодечих лiт, командант Стамбула. По хвилi Кассiм докинув: - Я думаю, що се самосiвний зрив, котрий зродився зi старої ненавистi народа до Агмеда-башi i котрий тiльки використали рiжнi темнi духи. - Як радиш залагодити ту справу? - Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що служать при менi. Всi тої думки, що треба тiльки порадити сем'ї Агмеда-башi, щоб виїхала зi Стамбула, а народовi оповiстити, що коли б iще раз лучилася спроба таких непорядкiв, то з волi самого падишаха не буде помилування. - I не робиш нiяких доходжень бiльше? - Я вже досить доходив. Нiчого тут, опрiч шуму, не зробимо. - Нехай буде i так,- сказав султан.- Але другу подiбну ворохобню треба буде вже здавити рiшучо i безпощадно. Незабаром сем'я Агмеда-башi опустила Царгород, i все затихло над Золотим Рогом. Султан нi словечка не сказав своїй любiй жiнцi про ту неприємну подiю. А вона дiйсно не була винна в нiй: то тiльки злий замiр, який кiльчився в нiй, вiдчула темна товпа з пристаней i передмiсть столицi, як вiдчуває вода, де низ i куди плисти.

* * *

В кiлька днiв по нападi на дiм Агмеда-башi перша жiнка падишаха, мати його первородного сина Мустафи, просила послухання у мужа. Падишах не мiг вiдмовити. Прийшла з малим синком, вся в чорнiм i з глибокою заслоною на обличчi. А як вiдслонила її, видно було обличчя гарне i блiде, вимучене журбою. З плачем упала до нiг чоловiковi i сказала: - Вибач, що я просила побачення. Але сеї ночi мала я страшний сон: снилося менi, що хтось обкрутив шнур (тут дала знак синовi, щоб вийшов) довкруги шиї нашої дитини й... - плач не дав їй докiнчити. Султан збентежився й вiдповiв тихим голосом: - Що ж я тобi поможу на важкi сни? - Дай i менi дозвiл опустити з сином столицю й замешкати у моїх родичiв. Я маю дуже важке прочуття. - З сином? Се ж неможливе. Вiн як мiй наслiдник мусить бути вихований тут, на дворi. - Наслiдник? Ще не знати, чи на його наследство згодиться та, вiд волi котрої залежить все в цiлiм сераю - вiд падишаха почавши, на конях у стайнях скiнчивши!.. - Жiнко! - перервав Сулейман. - Може, неправда? - запитала дрижачим голосом.Чогось подiбного ще не було в родi батькiв твоїх! Вся служба оглядається тiльки на її волю, а я, мати престолонаслiдника великої держави Османiв, не маю навiть чим поїхати до мошеї на молитву... - Ще мало коней i повозiв? - Нi, не мало, зовсiм не мало! Але ж я не можу показатися на вулицях Стамбула з первородним сином падишаха в гiршiм повозi, нiж вона, та приблуда з Керван-Йолi, що... Не докiнчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону. - Кождiй з вас видається гiршим все, що одержить друга. А моя жiнка Ель Хуррем так само добра, як ти... - Так само? I для того вже всi iншi жiнки забули, коли їх муж був у них? А ти, батько, забув, як виглядає твiй син вiд першої правної жiнки!.. I ти кажеш: “так само“!.. О Боже!.. I навiть виїхати вiдси не вiльно, тiльки маю тут мучитися сама в тих мурах?.. Розплакалася голосно i хилялася вiд ревного плачу, як чорна сосна вiд сильного вiтру. Крiзь плач говорила щось нерозбiрчиво. Сулейман, котрий все був рiшучий, тут не мiг здобутися на рiшучiсть тим бiльше, що вiдчував i розумiв її прикре становище. Надумався, що се добра нагода позбутися на будуче подiбних сцен, котрi в разi повторювання могли нарушити його достоїнство в очах служби i всего двору. I сказав: - Може, твоє прохання вдасться погодити з вихованням Мустафи при дворi. Повiдомлю тебе про те в свiй час. Плач пiд чорною заслоною устав. I дався чути притишений, але як сталь острий, голос: - Погодити? В свiй час? Знаю! Ти хочеш наперед ще поговорити з нею! Щоб вона рiшила про те!.. Нi!.. Беру назад свою просьбу!.. I не вступлюся вiдси, хiба мене i мого сина силою винесуть з дому мужа i батька, живих або мертвих!.. Склонилася глибоко i, хлипаючи з плачу, пiд заслоною, вийшла з кiмнати, а здержуваний плач потрясав нею, як вiтер деревиною. Атмосфера в сераю ставала щораз тяжча. Рiжнi понурi слухи зачали ходити по великiм комплексi султанських палат. I занепокоїлася за внука мати падишаха...


XVI. БОГ ВСЕМОГУЧИЙ

“Domine, Deus meus, ne elongeris a me Dens meus, in exilium meum respice! Quoniam insurrexerunt in me varice cogitationes et timores magni affligentes animam meam. Quomodo pertransibo illaesus? Quomodo perfringam eas?“ - “Ego inquit, ante te ibo...“

А в п'ятницю рано, в турецьку недiлю, третього тижня мiсяця Хаваля зi всiх мiнаретiв султанської столицi голосно закричали мослемськi муедзини: - Аллагу Акбар! Ла-iллага-iл-Аллаг! Ва Магомет, расул Аллаг! Гам алас сала!.. Гам алас сала!.. Гам алас сала[77]!.. А в кожду п'ятницю рано, в турецьку недiлю, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею бiлих коней, у золотiй каретi, зi сторожею кiнних яничарiв виїжджала. I, як завжди, пiд мурами по дорозi убога бiднота у два довгi ряди стояла, на милостиву паню, на матiр принца Селiма чекала. I руки простягала, милостинi благала. Кого там не було! Хто не стояв пiд муром палат Роксоляни? Стояли убогi турки, араби, курди i татаре та всякi мусульмане, стояли греки, вiрмени, iталiйцi, угри, волохи i поляки та всякi iншi християне, ждали жиди i цигане, i нiкого слуги султанки не минали, по жiночiм боцi її невольницi, по мужеськiм євнухи бiдним людям милостиню роздавали. А часом з рiдною краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, iз-за старостi лiт випущенi на волю. Стояли i ждали на помiч, на дорогу. Спритна служба султанки вже вмiла пiзнавати людей з її країни й давала їм окрему милостиню. А вони рiдним словом подяку султанцi складали i слезами пращали, пiднесеними руками благословляли. I в п'ятницю рано, в турецьку недiлю, третього тижня мiсяця Хаваля, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею бiлих коней, у золотiй каретi, зi сторожею кiнних яничарiв виїжджала. Вже виїхала за брами султанського сераю i по боках карети два рiвнi ряди яничарiв на буланих конях грали-скакали, як слуги султанки милостиню роздавали. А втiм якась жiнка старенька, в убогiм одязi чужинецькiм, iз ряду бiдних жiнок виступала, незначно знак хреста святого на себе клала, промiж коней яничарiв прорвалась, з плачем i з грошем у руцi: - Настуню, дитино моя! - закричала i бiля золотої карети султанки, на слiдах її колес, на дорозi впала. А молода султанка Ель Хуррем голосно скричала, золоту карету свою задержати казала, сама скоренько з повозу висiдала, пiшки до старої жiнки пiдступала, в дорогих шатах своїх на землю бiля неї клякала i, плачучи, по руках цiлувала. - Чи добре тобi тут, дитинко моя? - стара мати питала. - Дуже добре, мамо.- Настуня сказала i як вiд великого тягару глибоко вiддихала, свою рiдну матiр до карети взяла i до палати завернути казала. Мовчки плакали обидвi в золотiй каретi найбiльшого султана Османiв, аж поки не вступили у прекраснi кiмнати Ель Хуррем. А по цiлiм сераю i по всiй столицi, мов лискавка, рознеслася вiстка, що Бог знає вiдки прийшла убога теща Сулеймана i що з рядiв жебрачих, пiд муром палати, взяла її в султанськi кiмнати султанка Роксоляна. У багатих родах башiв i везирiв закипiло обурення, гаряче як окрiп... Але улеми i проповiдники святої читанки Пророка представили народовi як взiрець доброти поведения султанки супроти матерi. I тiльки ще вище пiдносилися руки убогих, що благословили молоду матiр принца Селiма, до котрого зараз завела Настуня свою рiдну матiр, щоб показати їй внука. Радостi матерi не було кiнця. Цiлувала дитя i раз у раз хрестила, а все тiшилася, що вiн здоровий i гарний... - А як ти живеш з iншими його жiнками? - питала. - Не зле i не добре, от як з котрою, мамо. - Бiльше зле, як добре. Та певно! Яке з ними може бути життя? А має ще твiй чоловiк маму? - Та має. Вiн ще молодий, i вона не стара. Сорокiвки ще не має, мамо. Добра жiнка. Найкращi свої клейноди менi подарувала. - То вже, певно, задля сина зробила.

* * *

— Якi ж тут, Настуню, великi багатства у кiмнатах твоїх! I то все твоє? - сказала бiдна мати Настунi, оглянувши помешкання своєї дочки. Вже й плакати на той вид перестала. - Або я знаю, мамо,- вiдповiла Настя.- Та нiби моє, Я все, що захочу, маю. - Такий добрий твiй чоловiк? - Дуже добрий. - А я все молилася до Бога, встаючи й лягаючи, щоб добру долю пiслав тобi, доню. Тiльки ти якийсь тягар маєш на душi серед того добра. Бачу, бачу. Серцем вiдчуваю. I твiй покiйний тато молився за тебе до самої смертi. - Заплакала. Настуня на вiстку про смерть батька не могла зразу промовити нi слова. Залилася слiзьми i зiтхнула до Бога. Коли обидвi виплакалися, запитала Настя: - Як же ви, мамуню, вiдважилися самi пускатися в таку далеку дорогу? I як ви дiбралися сюди? I хто вам донiс, де я та й що зi мною дiється? Бо я вже посилала не раз довiрених людей з великими грiшми, щоб менi принесли бодай вiстку про родичiв. Вертали й говорили, що i слiду по вас не могли знайти. - Та то було так. Зараз по нападi ми обидвое з татом похорувалися з жалю за тобою, бо гадали, що вже нiколи тебе не побачимо на сiм свiтi. Та й батько й не побачив, бiдний. А Стефан, твiй наречений, розпитував за тобою зо два роки. Кудись їздив, шукав. Все надармо. I нам за той час помагав. А потому оженився, i все скiнчилося. - А з ким? - Та з твоєю подругою Iриною. Разом з полону втiкали i там серед пригод i познакомилися. Правда, вiн ще вiрно шукав за тобою, не зараз побiг за другою. Тато наш не переставав уже хорувати. Парохiю дали iншому, а я з хорим мусiла їхати до рiднi в Самбiрщинi. Гiрко нам жилося. Божа ласка, що хоч не мучився довго. Ще на смертнiм ложi згадував тебе. А потому я сама остала... Знов сплакала й оповiдала дальше: - А потому прийшли дивнi вiстки про тебе i твою долю. - Куди? Аж у Самбiрщину? - запитала Настя. - Аж у Самбiрщину. Аякже. - I що ж оповiдали? - Та таке верзли люде, що аж повторити нiяково! Може, скажу тобi колись. А нарештi чую, глум з мене, доню, роблять... Стара попадя, кажуть, турецького цiсаря за зятя має!.. А сама, кажуть, у подертих черевиках ходить... Та й дуже смiялися з мене. Натерпiлася я вiд людських язикiв, Настуню,- досить! Але Бог - всемогучий, доню! Привiв мене аж сюди, через такi краї, i гори, i води, що не кождий мужчина потрафив би сюди добитися! А я, бiдна, слабосильна жiнка, та й добилася при Божiй помочi... - А вiрили ви, мамо, що турецького цiсаря за зятя маєте? - А де ж у таке диво можна було повiрити, доню! Я вже й у дорогу вибралася до тебе та й ще не вiрила. Аж як побачила тебе в золотiй каретi, а турецьке вiйсько довкруги, тодi я подумала, що, може, й правда! Але ще напевно не знала, бо гадаю, ану ж ти за якого генерала вийшла, що служить коло самого султана. Аж тепер вiрю, як вiд тебе чую. Та й ще мов сон усе менi здається... Диво Боже, та й тiльки! Вже на якусь пробу Божа мудрiсть зробила се диво. Не без причини воно, доню. - А як же ви, мамо, вiдважилися в таку далеку дорогу, через тiлько чужих земель пускатися? I з ким ви сюди добилися? I за що? - Та то було так. Кпять собi з мене люде та й кучму менi з насмiхiв шиють. Вже й дiти покрикали за мною: “Цiсарська теща йде!“ Не обзиваюся, бувало, нi словечком. Тiльки до Бога зiтхну та й Йому свою гризоту поручаю. Аж одного дня, в недiлю то було, з полудня, сиджу я по службi Божiй, по обiдi, у своїх своякiв, що мене притулили, та й думаю. Дивлюся, а через вiкно видко, як два старi жиди входять на подвiр'я. Певно, якiсь купцi, гадаю. I анi в думцi не маю, що вони до мене. Бо що я мала на продаж? Хiба свою журу та й опущену старiсть, що передо мною... - Мамо! Ви ще не старi, лише зжуренi. Вiджиєте в добрi коло мене. I менi з вами веселiше буде. Як же я тiшуся, що Бог всемогучий прислав менi вас! - Та й я до смертi, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож, кажу, анi в думцi не маю, що тi купцi до мене. Але за хвилю кличуть мене домашнi. “Тi купцi,- кажуть,- до вас прийшли за чимсь“. Я настрашилася, бо гадаю, певно, покiйний твiй батько, царство йому небесне, якийсь довг лишив i менi не сказав. Йду нi мертва нi жива. Виходжу до них, прошу їх сiдати, а сама аж трясуся зi страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть, гадаю. I вiдки я бiдна возьму для них таку суму? - Як же вони зачали? - Та сiли й оден на другого подивився, i старший з них зачав: “Ми до вас,- каже,- з одною справою, панi...“ Певно, за грошi, гадаю i ледво вимовити можу: “Прошу, кажiть!“ А вiн каже так: “Ви вже, може, чули, що ваша донька живе i великою панею в Туреччинi стала“,- “Та чула я,- кажу,- всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею дiється, та й чи вона ще є на свiтi“. I сльози менi закрутилися в очах. - А вони що? - А оден каже: “Нашi, жидiвськi купцi зi Львова були там, де є ваша донька,- каже.- I видiли її,- каже,- на свої очi,- каже,- як iде з палати, таки з палати,- каже,- шiстьма кiньми їде,- каже.- I в золотiй каретi,- каже!“ А я як не бухну плачем! - Та чого, мамуньцю? - Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять... Та й кажу до них: “I не сором вам, старим, поважним людям, насмiватися над бiдною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?“ - А вони що? - А оден з них каже: “Ну, ну, то ви, їмость,- каже,мудро думаєте,- каже,- як гадаєте, що ми нiякої лiпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насмiятися над вами... Добрий iнтерес, нема що казати“,- каже. Се мене спам'ятало та й кажу до них: “Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачнi, бо менi вже так докучають рiжнi люде, що сама не знаю, що говорю“. А вони кажуть: “Ми на тiм нiчого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас i не образили. Але вислухайте нас до кiнця, ми за то нiчого не хочемо“. - Та хочби ви що й хотiли, то не дiстанете, бо нiчого не маю,- кажу. - Ми знаємо. Вiдки у вдови по чеснiм священику маєтки? Та й ще по такiм, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали. Я вiдiтхнула, що вже нiяких грошей не схочуть, i питаю: - А говорили тi вашi знакомi купцi з моєю донькою? А вони кажуть: - Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость,- лиш хвiртку в плотi вiдчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухнi й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидiв зi Львова, i з Рогатина, i з Перемишля, i з Самбора не тiльки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий iнтерес мiг би там зробити. Такий iнтерес, як мiд! Але там замiсть плота високi мури, замiсть хвiртки залiзна брама, i то не одна, а замiсть пса войсько стоїть, i анi не рушиться з мiсця! Нема куда зайти i запитати, чи донька нашої їмостi вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову i питав коло брами, то так би йому всипали, що вже бiльше за нiким не мiг би питати, чи вдома, чи не вдома. - А чого ж ви-в мене хочете? - питаю. А сама гадаю, що коли то навiть ти, Настуню, то в добрi клямки тебе там взяли. А вони кажуть: - Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тiм можете пiзнати, чи її нашi видiли, чи не видiли. - Ну, а як же вона виглядає? - кажу. - Файна, дуже файна! Бiла, золоте волосся, синi очi, подовгасте лице, малi руки, як у дитини, i добре серце має, бо як їде, то не минає нiяких бiдних, навiть наших, жидiвських, хоч ми iнша вiра. - Сама роздає милостиню? - питаю. - Ви хотiли, аби вона сама виходила з повозу i роздавала грошi? Ну, ну, там уже є такi коло неї, що роздають i мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарiд тельмом бiжить: то по запомогу, то по справедливiсть, як кому де кривда дiється, всьо одно, в якiм краю. То так її карету письмами закидають, якби снiг на дворi падав,- каже.- А її слуги,- каже,- всi письма збирають, бо такий уже наказ мають,- каже. - Та й що вона з тими письмами робить? - питаю. - Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такi є, що роблять. Найменше письмо, навiть подерте,- каже,- розглядають i потому кожду справу розбирають,- каже.- I з-пiд землi винного добувають,- каже,а невинному допоможуть,- каже,- аби не знати де був, чи оден, чи другий,- каже. - Ну, а як такий, що провинився, втече в iнший край? - питаю. - Ну, ну,- каже.- Ви гадаєте,- каже,- що султан послiв не має,- каже.- А де турецький посол приїде, то так всi коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабiна. Ще гiрше,- каже,- бо ми свого рабiна шануємо,- каже,- а турецького посла в iнших краях, як огню бояться,- каже. - Та чого так дуже бояться? - питаю. А сама вже боюся. А купець каже: - Ви, як дитина, питаєте,- каже.- Та чи нема чого боятися,- каже,- як за тим послом,- каже,- коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, i тяжкi гармати везе, i мiста розбиває, i села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, нiби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися! - То моя донька,- питаю,- таке слово має? - Слово, кажете? Вона силу має, якої ще свiт не видав,- каже.- Що хоче, то робить,- каже. - Ну, а як чоловiк її,- питаю,- чогось iншого хоче? А жид каже: - Коли вiн того самого хоче, чого вона хоче, i то вже всi знають,- каже.- Нiби ви не розумiєте, як то є? - Але,- кажу їм,- чи одна так може виглядати, як моя дочка? А вони кажуть: - О, розумно кажете, їмость! I якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша. А я їм на те кажу: - Та як же ж я вам можу вiдси сказати,- кажу,- чи там сидить моя дочка, чи не моя? А вони на те: - Розумне слово кажете, їмость! Вiдси не годна навiть рiдна мати пiзнати. Але треба туди поїхати й подивитися. - Туди?! - аж крикнула я.- Та за що? Таж то суми треба, щоб у такi далекi краї їхати! I то на непевне! Бо таки скорше не вона, нiж вона. Чи ж мало гладких дiвчат на свiтi? Та й не мало,- кажу,- кому таке трафитися, та якраз моїй доньцi? Коби де якого-небудь чесного чоловiка трафила, а не то такого великого моцара! - Так кажу. А сама в думцi мiркую: “Бог всемогучий керує всiм. Хто знає, що може бути?“ А жиди кажуть: - Ну, а вiдки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Бiг всьо може, бо вiн всемогучий. Нашi купцi там уже довго розвiдували мiж слугами, i таки кажуть, що найперша жiнка нового султана, котру вiн найбiльше любить, звiдси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару лiт забрали в ясир. Котра ж iнша може бути, як не ваша донька? - Бог би з вас говорив,- кажу,- але то всьо може бути байка. А вони кажуть: - А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу i туди, i назад, як схочете вертати. I самi з вами поїдемо. А я їм на те: - Люде добрi,- кажу,- нiяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, нi з чого вiддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! I не тiльки вертай зi смiхом, але ще довг вiддавай! Та з чого? - А жиди що на те, мамуню? - запитала Настуня. - А вони подивилися оден на другого та й кажуть: “Гм, може, так, а може, iнакше. Знаєте, що? - кажуть.- Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу,- на наше ризико! Може, стратимо, а може, нi“. - А ви, мамо, що на те сказали? - А що ж я, доню, iншого могла сказати, як: “Не хочу я нiчийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо вiдки ви приходите до того, щоб менi щось задармо давати?“ А вони кажуть: “Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсiм задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, панiматко, вiд вас нiчого не хочемо. I вiд вашої доньки ми нiчого не хочемо, бо вона сама дасть“. А другий докинув: - Вона й давати не потребує нiчого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькiм краю кривди в торговлi не робили. Ми бiльше не хочемо i не потребуємо. - А як то не моя дочка,- кажу,- тодi ви до мене: вiддавай грошi за дорогу! - Їмость, хто вам то каже? - Та тепер не кажете, але потому можете сказати. - Ми вам тепер на письмi дамо, що нi тепер, нi потому нiчого вiд вас не хочемо. Ну? Добре буде? - Боюся я й вашого письма,- кажу.- Моя нога,- кажу,ще не була в судi, нехай там нога чесного чоловiка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому свiти очима по судах. Тягайся!.. - Ну,- каже старший,- розумiю: судовi ви не вiрите i, може, маєте слушнiсть: усякi суддi бувають. Але свому владицi вiрите? Як вiрите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлi. - Та ще єпископовi вашими паперами голову клопотати? Мало вiн має своїх клопотiв? - кажу. - Ну, де ви видiли такого владику, аби не мав клопотiв? I чим лiпший, тим бiльше клопотiв має. Так, як з кождим чоловiком. Але вiн на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав iнтереси,каже,- А ви гадаєте. що iнтереси без клопотiв?.. Ну, надумайтеся,- каже.- Ми прийдемо завтра.- Попращалися i пiшли. - А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий свiт. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь. Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цiсаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в снi кому таке приснилося? А тут нi порадитися з ким, бо лише смiються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зiйшла та й байку за правду бере. Як тiльки жиди з хати - вже причепилися: “Що вам,- кажуть,- жиди казали?“ - “Ет,- кажу,- дайте менi спокiй з жидами! От, верзуть Бог знає що!“ - Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, тої ночi... - Та де можна було заснути, доню! Так менi здавалося, якби на тамтой свiт вибиратися... Задрiмала я аж над ранком, як уже свiтало. I снилася ти менi, вся в бiлiм i в блискучiй коронi на головi. А з серденька твого крiзь бiлу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кровцю розтираєш, i вже по пальчиках вона тобi спливає... I тяжко зiтхаєш... I така мене туга за тобою зняла, що я таки у снi сказала собi: “Нехай ся дiє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!“ - Жиди прийшли? - Та прийшли, доню. Переночували знов у мiсцевого корчмаря i прийшли рано. - “Що ж,- кажуть,- їдемо до Перемишля? То ближче, як до доньки“. - “Та їдемо,- кажу,- спробую“. - “Ну,- кажуть,- як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали“. - Сплакала я, доню, та й поїхала з жидами. Ледви дiйшла я до єпископської палати, бо вiддиху не ставало. Найбiльше з сорому. - Та чого з сорому, мамо? - Доню, доню! як неправда,- то стид, а як правда,- то грiх, гадаю, за чужу вiру замiж виходити, своє покидати. Настуня закрила очi руками й не сказала нi словечка. Мати змiркувала, що ся згадка заболiла Настуню. I оповiдала дальше: - Правда, ласкаво приняв мене владика i згiрдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе i твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи нi. Бо всякi дива розказують не раз про татарських бранок. Вислухав жидiв, поговорив зi мною i сказав: “Усяке буває з Божої волi, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волi нiхто вам нiчого не вдiє!“ I поблагословив мене. Лекше на душi стало. - Ну, а з тим письмом, що жиди обiцяли, що сталося? - Закликав владика аж двох духовних i казав списати те, що говорили жиди, що беруть на себе всi кошти дороги аж до Царгорода й назад, вiдки мене взяли, та зрiкаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, пiдписали, менi вiдчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали i в актах єпископських сховали. А жиди при них менi щось на дорогу таки до рук дали i такi радi були, що страх. Подякувала я всiм, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небагата, i в Божу путь пустилася, в далеку дорогу. Тут вiдiтхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож, i хотiла оповiдати дальше. Втiм служницi внесли овочi й солодкi сорбети. Низько склонилися i вийшли. - А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дiвчину мiж своєю челяддю? - запитала мати. - Маю, мамусю, маю. Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок. - Випадок, кажеш? Певно, з тими чорними, вони такi якiсь лячнi, що аж дивитися страшно. - Тi чорнi люде не страшнi, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадкiв? Та про се потому. Маємо часу доволi. Тим часом прошу, покрiпiться. - Не можу нi їсти нi пити,- сказала мати,- поки не докiнчу та з свого серця не виллю хоч здебiльша те, що я перейшла по дорозi, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню! Та не пам'ятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом i, помалесенько п'ючи, говорила: - Добрi тут напитки маєш, аякже... Так пустилася я в Божу путь. Поки нашим краєм їхалося, то ще так, якби вдома був чоловiк, хоч i зроду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатськi гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця, як той шовк на тобi, така гарна та мила та зiллям усяким пахуча. А потому в'їхали ми в угорський край i щодалi, то нашої мови все менше i менше було чути. Але гарний то край! Так i видно на нiм Божу руку. Але п'ють там, дитинко, п'ють. Ще гiрше, як у Польщi. Здовж дороги в тiм краю бачила я лиш гульню та забави. Дотанцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що забагато танцюють. А жиди всюди як вдома, i всюди своїх знайдуть, i скрiзь доступ мають, i всюди розмовляться, з кождим, чи наш, чи поляк, чи мадяр“ чи нiмець, чи турок. Аж дивно. - А шанували вони вас, мамо, по дорозi? - Шанували, доню, що правда. Лiпшi були, нiж свої не раз бувають. Нiякого зла вони менi не заподiяли, все, що було потрiбне, я мала. Тiльки раз таки доброго страху наїлася я через них. А було то так: як уже переїхали ми великi рiвнини угорськi i в'їхали у краї, де твiй чоловiк царствує,- то, кажеш, вiн добрий? - Дуже добрий, мамо. I розумний, i справедливий, i нiчого менi не вiдмовляє. Лiпший вже не може бути. - Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин,- зiтхнула.- Отож, як ми вже в'їхали в його царство, то побачила я турецьке войсько з кривими шаблями i такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю, лиш голову зрубають, та й по всьому. Хiба на другiм свiтi побачимось. А й жидам, видко було, трохи тряслися руки, як їх вози турки оглядали. Щось вони там їм давали i якось пустили нас далi. Ну, i знов їдемо. Рiвнина така, що куди хочеш дивися. А жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже недалеко. Серце в менi стиснулося, бо то велика вода, недаром про неї у пiснях спiвають. - А знаєте, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з iншого боку сюди приїхала. Через море. - Та море ще бiльше, як Дунай. Усячину Бог сотворив . на тiм свiтi, а всьо чоловiк перейде по Божiй волi. Отож, доїхали ми до того Дунаю. Рiка то рiка, доню! Та й де тої води тiлько набереться, гадаю, що так пливе i пливе, лиш синiє, а другий берiг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом поїхали ми довший час, бачу,- мiсто. Замок такий на бiлих скалах пiдноситься вгору, що хiба птах туди годен долетiти проти волi тих, що в тiм замку старшують. А жиди кажуть, що там сидить турецький намiсник, нiби заступник твого чоловiка. Таки так кажуть: “Видите,- кажуть,- у тiм замку сидить заступник чоловiка вашої доньки!“ А я собi гадаю: “Аби я того заступника тодi на сiм свiтi побачила, як свого небiжчика мужа, а твого покiйного тата, царство йому небесне!..“ Але нiчого не обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть,- гадаю.- Та знаєш, доню, таки мусiла я його побачити, i то в тiм високiм замку! - А то як? - Та так: десь у мiстi заїхали жиди зi мною до якогось заїзного дому, дали менi кiмнатку, а самi пiшли за своїми iнтересами. Сиджу я й молюся Богу. Нема їх та й нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день, чую - бренькiт Дивлюся вiкном, войсько турецьке йде i моїх жидiв веде! Вони блiдi, трясуться i на моє вiкно показують та й щось говорять! На, маєш, гадаю. I задеревiла я. Духу в собi не чую.- Вiдiтхнула, якби ще не видихалася з тодiшнього страху, й оповiдала далi: - Входять товпою в хату турецькi жовнiри. Але не кричать. Навiть руки до чола i до серця прикладають i голови передо мною схиляють. Домiркувалася я, що жиди мусiли їм наговорити, що я до якоїсь великої панi iду. Та й вiдiтхнула я. А на подвiр'я, вже бачу, й вiз заїжджає. Така бричка, що й владицi не соромно було б такою їхати. Не знаю, що то буде, i питаю жидiв. А вони кажуть: - Не бiйтеся, їмость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в iнтересах натрафили на ворогiв, аби вони собi кишки поламали! I були б нам усе дочиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми сказали, що веземо няньку жiнки самого султана. Ми так мусiли сказати, бо ви, їмость, бiдно одягненi та й з нами простими возами їдете. То нас ще побили б за брехню, якби ми правду сказали. - А на що ж ви,- кажу,- заходили собi в то всьо? - Де ми заходили? Та то на нас зайшло! I, може, лучше, що зайшло. Бо як ми їм за няньку султанки сказали, то зараз як не тi стали i спокiй нам дали. А тепер ви, їмость, мусите з нами пiти на замок i там потвердити, що ми сказали. - Та на неправду свiдчити? А як присягати скажуть? - На яку неправду? Або ви, не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де неправда? В чiм неправда? - А де ж я знаю напевно, чи жiнка султана - моя дитина, чи не моя? - Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тодi напевно скажете. Де тут неправда i в чiм тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви їм касу їдете розбивати? Чи ви з їх войськом їдете битися? Ви їдете своєї дитини шукати. Кождий чоловiк - розумiє се. А як не ваша, то ви їм также нi мур не вкусите, нi моря не вип'єте. Вертаєте, та й вже. - Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом i з жидами, а серце в менi лиш тьохкає. Всадили мене в той повiз. Конi як змiї. Лиш лiцами їх торкнули i пiшли! Ледви вилiзла я на той замок. Спочивала я пару разiв. Правда, навiть турки милосердiє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком iшли. Ставала я, ставали й вони i чекали. поки я не вiдпочала. Нарештi вийшла я на ту гору. Таке подвiр'я кам'яне, що з него видко дуже далеко: i Дунай, i поля навкруги. Як у раю, так гарно. I впровадили мене до якихсь покоїв. Скрiзь дивани дорогi, подушки на пiдлогах аксамитнi. Показують менi турки, що можу сiдати. Сiла я. А жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую - йдуть ще якiсь люде. Аж замерехкотiло вiд них. А тi, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидiти, чи вставати, та й сиджу. Аж тут з-мiж тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий i не молодий вже чоловiк, по-турецьки одягнений, в турбанi. Та й чисто по-нашому каже: - Слухайте, жiнко,- каже,- маєте правду сказати, як на сповiдi, бо ви,- каже,- перед самим цiсарським намiсником, котрому я кожде ваше слово переповiм по-турецьки. - Питайте,- вiдповiдаю,- а я скажу, що буду знати. - Чи то правда,- питає,- що ви няньчили жiнку великого султана Сулеймана i їдете до неї з отсими купцями, до Царгорода? - Та до Царгорода з тими купцями я їду,- кажу.- Але чи жiнка султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тодi, як її побачу. Я їду,- кажу,- шукати тої, котру я няньчила на своїх руках,- кажу,- бо люде говорять, що вона в Царгородi,- кажу. - Добре ви, мамо, вiдповiли,- сказала Настя. - Та правда все добра, доню. - А що ж той товмач на те? - Товмач зараз заговорив до намiсника. Старший, уже сивий, чоловiк був той намiсник. Вiн щось сказав товмачевi. А той знов до мене: - Видко,- каже,- що ви правду говорите. Тепер питаю вас, вiдки ви i коли ту дiвчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали татаре? - Я,- кажу,- зi свого краю, з Червоної Руси, а тодi була я в Рогатинi.- I кажу, коли то було, всьо по правдi. А вiн знов переповiдає тому старому пановi. Той лиш головою поважно кивав. I знов щось сказав товмачевi. А товмач до мене: - А мали ви якi певнi вiсти вiд того часу, як ту дiвчину татаре взяли? - Та вiстей,- кажу,- було багато, казали люде, що вийшла замiж високо. Але де ж я можу знати, чи се правда?- Боялася я i словечком згадати, що люде i про цiсаря говорять, аби туркiв не образити. А вiн знов переповiв i вже щось довше мiж собою говорили. I iнших запитували. I тi щось говорили. А жидiв уже не питали. Видко, мусiли їх перед тим розпитувати. Досить, що нарештi товмач знов звернувся до мене та й говорить: - Цiсарський намiсник каже вам, панi, переказати, що се може бути правда, що ви сказали. Тому питає вас, чи не потребуєте ви чого або чи не маєте якої скарги. Всьо скажiть i нiчого не бiйтеся. - Нiчого,- кажу,- я не потребую i нiякої скарги не маю. Коби лиш нас бiльше не спиняли по дорозi...- Вiн переповiв i се. Знов поговорили та й каже вiн до мене: - Ваше переслухання скiнчене. Дiстанете таке письмо, що нiхто вас бiльше по дорозi не зачепить...- Подякувала я, доню, i тому намiсниковi, i тому товмачевi. А на вiдхiднiм сам намiсник склонився i всi, що були з ним. Тодi я подумала: “Ну, коли то ти, доню, то мусиш там мати великий пошанiвок, як такий великий пан задля тебе навiть стару няньку твою шанує“. I ще менше я вiдтодi вiрила, що се може бути. - А на письмо довго ви, мамо, чекали? - Не довго тривало, як мене тим самим повозом вiдвезли. А ще того дня вечером принесли менi то письмо i таки до моїх рук дали. I ще раз той товмач питав, чи не потребую чого. А я знов подякувала. - А не питали, чи сторожу вам, мамо, дати? - Не питали, бо видко дiло, що не були певнi. Той намiсник, мабуть, мiркував так: не знати напевно, чи я нянька, чи не нянька теперiшньої султанки. Як нянька, то вистарчить менi пропуск, а як не нянька, то сторожею осмiшив би себе. Отож гадаю, що вiн розумно зробив. Досить, що я поїхала дальше, i вже дiйсно по дорозi не чiпали нас бiльше. То письмо помагало. Горами й долинами доїхала я з тими купцями аж до сего мiста, i попiд такi чорнi гори їхали ми, доню, що нехай сховаються нашi Карпати, хоч i там вiрли мусять добре летiти, заки долетять на найвищi скали. А тут на верхах снiги, бiлi-бiлi, а пiд ними лiси такi чорнi-чорнi, аж синi. А долинами води бренять i квiти прекраснi. Велику красу Господь Бог поклав на сi дивнi землi, але наша, доню, таки приємнiша, бо наша. Мати вiдiтхнула глибоко i продовжала: - А як побачила я великi мури i брами сего мiста, то такий страх мене зняв, що я аж сплакала. - Та чого, мамо? Таж тут безпечнiше, нiж по дорозi. - Не зi страху перед чужими людьми, дитино! Але, гадаю, ану ж ти не схочеш признатися до бiдної мами. - Та що ви кажете, мамо! - Дитинко, всякi дiти бувають. I не одно я вже на своїм вiку чула про дiтей. Добре то приповiдка каже, що батько або мати навiть семеро дiтей вигодують, а потому семеро дiтей одного батька або одної мами не годно прокормити. Часом дитина лиш троха пiднесеться понад свiй стан, а вже соромиться родичiв. А ти таки несподiвано високо дiйшла, дуже високо. А жиди не дурнi. Мусiли й вони над тим думати, бо кажуть до мене: “Їмость, ви пiдете з нами i станете мiж людьми, де ми вам покажемо. Як буде їхати повозом цiсарева, а ви пiзнаєте, що то ваша дочка, то не закричiть,- кажуть.- Лише спокiйно подивiться, вiдiйдiть набiк i нам скажiть. А ми вже знайдемо спосiб, як вас звести з вашою донькою разом“. Розумно радили, доню. Але я як тебе узрiла i як милостиню вiд моєї дитини твоя слуга менi в руку втиснула, то - не видержала я, доню моя! Заплакала я i закричала. А ти вибач менi, дитинко моя, серцевi наказати не годен. - То нiчого, мамо! Всьо добре. Незабаром побачите мого чоловiка. - Шкода, що я до него нi слова промовити не годна, бо не знаю його мови. - Вiн вирозумiлий чоловiк, побачите. - А чого ти, доню, так за того намiсника попитувала? - запитала мати.- Не метися, доню, на нiкiм, навiть якби було за що. - Я, мамо, не хочу метатися. Але менi треба знати, яких людей мiй чоловiк де має або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий оден командант. I рiжнi приходили за ним просити. А я людям все кажу, що не мiшаюся до справ султана. Але я часом мiшаюся, мамо. - Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мiшатися, то ти вже тут лiпше знаєш, нiж я. Говорили ще довго-довго i кiлька разiв ходили дивитися на дитинку.

* * *

А як Настуня скiнчила випитувати маму за всю рiдню i за всiх знакомих i сусiдiв, тодi запитала: - А що там, мамо, так поза тим дiється у нашiм рiднiм краю? - Молода ти ще, доню, виїхала з дому, та й тяжко тобi сказати, що там дiється. - А прецiнь, мамо, що? Чи так, як тут? - Я ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо закоротке я тут. Але як то, що я вже по дорозi у твоїм новiм краю взрiла, порiвняю з тим, що там у нас робиться, то кажу тобi, доню, що там гiрше. Досить там поляки жеруться мiж собою, а нашi, донечко, ще гiрше. Ненависть мiж нашими така, що оден другого в ложцi водi втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без уговку якiсь процеси мають. А мiщане як про-цесуються з церквами! Доню, доню! Може, я й грiшу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна iнакше подумати, лише так: справедлива їх, донечко, доля зустрiла, що так їх татаре женуть степами в ременях, босих i голодних! Ой справедливо! - Та що ви, мамунцю, кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара пiд татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами. - А пам'ятаєш ти ще, доню, iгумена з Чернча? - Пам'ятаю, мамо, як не пам'ятати? - Чернче тодi спалили татаре, i монастир згорiв притiм, хоч, що правда, тi бiсурмени не палять навмисно Божих домiв. А нашi християне, дитино, як завозьмуться, то й свою власну церкву розiб'ють i знищать. Такий дивний наш нарiд, доню. - Таж не весь нарiд такий, мамо! Всякi ж люде бувають. - Правда, доню. Є й у нас добрi люде. Але, здається, що таки нiде так легко не знайдуть послуху тi, що юдять, як мiж нашими людьми. Iгумен о. Теодозiй, чоловiк розумний, каже, що Юда Iскарiотський мусiв походити або з полякiв, або з наших, а не з жидiв. Так багато, донечко, тих юдiв мiж нашими. - Що ж вони таке роблять, мамо? - Що роблять? Ти питай, чого вони не роблять! Вже наших так там притиснули по мiстах, що навiть тiло помершого чоловiка, чи жiнки, чи дитини не вiльно на кладовище вивозити з мiста тою брамою, що iнших людей вивозять, чи виносять, але тою, котрою падлину везуть. Так, так, донечко. Настуня закрила очi руками, а хвиля обурення пiдогнала їй кров до обличчя. А мати оповiдала дальше: - I, знаєш, навiть такий насмiх та гнет не спам'ятує їх! Вони мiж собою шукають ворогiв i ненавидять своїх гiрше, нiж чужих. I хоч яка бiда мiж нашими по мiстах, а по селах не лучше, то на процес проти своєї церкви все грошi зберуть! Казав менi о. Теодозiй, що всi владики в процесах з громадами. Нема нi одного без процесiв, i так вiдколи пам'ять людська сягає. Вже у полякiв того неба, доню, або як трафиться, то таки рiдко. Хоч яка бутна їх шляхта, а таки якийсь пошанiвок знає, хоч колись, хоч супроти когось! А нашi, донечко, нi та й нi. Хiба що їх чужi поб'ють без милосердя, обiдруть донага i голих, босих та голодних поженуть у неволю нагаями i ремiнними бичами. Тодi плачуть i нарiкають та й пошанiвок для такого ворога мають. I при тiм всiм процеси не устають нi на хвилиночку: пани процесуються з панами, шляхта зi шляхтою, мiщане з церквами, села з селами - колами, горiшнiй кут села з долiшнiм кутом села, вулиця з вулицею, дiм з домом, чоловiк з чоловiком, а всi разом з жидами. Настуня щось порiвнювала в душi. По хвилi сказала: - То тут, мамунцю, таки великий пошанiвок єсть. Дуже великий. - I тому, дитинко, кажу тобi, твiй чоловiк ще далi сягне, як сягнув. Я проста попадя, доню, але то, що очi бачать, кажу, та й що розумнi люде говорять. Каже о. Теодозiй, що Господь Бог так справедливо вiдмiрив нашим кару, що нi на макове зерно не схибив. - А за що ж ви, мамо, так натерпiлися разом з покiйним татом? - За що? За тих, що перед нами були, так у нашiм Святiм Письмi написано, доню. От, бачиш, ти у нас все добра дитина була, i мене ти пошанувала, та й тобi, доню, Бог добру долю послав, що аж диво. А схибиш проти Божої волi, то вiдпокутуєш, доню, ой тяжко вiдпокутуєш i ти, i - най Бог вiдверне - твоя дитина. Бо кара Божа йде вiд роду в рiд. А як навернешся, доню, серцем до Бога, то будеш чути, як Вiн iде перед тобою в життi твоїм так, як iшов перед тобою i передi мною аж сюди та й не дав нам кривди зробити по дорозi. Мати перехрестилася побожно. Простi слова її глибоко западали в душу молодої султанки. Але немов не знаходили в нiй дна. Лискавками перебiгли їй у душi важнi подiї її життя, неспричиненi i спричиненi нею. Пригадала собi, як виреклася вiри своїх батькiв задля любовi до мужчини i блиску свiту сего. Мигнув їй перед очима убитий великий везир Агмед-баша i чорний слуга Гассан. А потому пригадала собi страшну думку, яку мала про первородного сина свого мужа вiд iншої жiнки. Задрижала. Але не бачила повороту. Немовби плила або летiла в пропасть. Зiтхнула. - Бог ласкав, донечко,- казала лагiдно мати, що запримiтила тяжке зiтхнення дочки.- I все ще час, поки живе людина, завернути зi злої дороги. Аж там уже не буде часу, як у сиру земленьку ляжемо i скiнчиться наша спроба на сiм свiтi. I мати зiтхнула. Прийшли слуги просити до стола. Молода султанка перекинулася поглядом з матiр'ю i вiдповiла: - Потому. Довго ще говорили. Зачало вечерiти. Крiзь венецькi шиби вiкон султанської палати заблистiла червень заходячого сонця i заграла на дорогих коврах стiн i долiвки. Муедзини зачали спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв. На сади лягала чудова тиша ночi в Дерi-Сеадетi. Настуня встала, перепросила матiр на хвилю i вийшла. Йшла просто до своєї молитовної кiмнати, де впала на диван, обличчям обернена до Мекки. Вiд часу убийства Агмеда-башi й чорного Гассана ще не молилася так горячо. З роздертої душi її, немов запах кадила з жару кадильницi, пiдносилася молитва до Бога. Дякувала в покорi за ласку, що привiв матiр до неї, i постановляла щиру поправу. А як переломила в собi злу думку про те, що думала зробити з первородним сином мужа свого, вiдчула таку легкiсть на серцi, як тодi на жiночiй торговицi, коли досвiта вiддавалася в опiку Богу, кажучи: “Да будет воля Твоя!“ Не пам'ятала, як довго молилася до Бога. Коли встала, не чула спiву нi з одної вежi мiнарету. А в кiмнатах свiтилися вже пахучi свiчi. За той час мати Настi вспiла вже розговоритися з Гапкою й довiдалася вiд неї не тiльки про “випадок“, але i про всякi iншi обставини життя своєї дочки.

* * *

Султан Сулейман прийшов до кiмнат Ель Хуррем, коли його жiнка ще молилася. Покликана невольниця сказала, що панi на молитвi. Сулейман Великий пiдняв руку вгору i сказав побожно: “Ель Хуррем говорить з бiльшим, нiж я. А як скiнчить молитися, також не кажи своїй панi, що я жду, хiба сама запитає“. I тихо усiв в однiй з її прийомних кiмнат та задумався. А по гаремi стрiлою пiшла вiстка, як дуже шанує султан жiнку свою, до котрої прибула мати її. I вся служба вiдтодi ще бiльше на пальцях пiдходила до кiмнат Ель Хуррем.

* * *

Вже було пiзно, як Настуня закликала службу й запитала, чи султан був. - Падишах уже довго жде в нарiжнiм будуарi. Падишах не казав говорити, що жде, поки хассеке Хуррем сама не запитає. Молода султанка Ель Хуррем вся покраснiла на обличчi Коли служба вiдiйшла, не видержала, щоб не похвалитися матерi, який делiкатний її чоловiк. - Ласка Божа, доню,- вiдповiла мати.- Бачу, що вiн направду великий цар. - Так всi люде кажуть, мамо, i свої, i чужi. А войсько так дивиться в него, як в образ. - Не роби ж йому, доню, нiчого злого, бо жiнка, донечко, може зробити багато зла чоловiковi, як хоче, i вiн навiть не знає того. Настуня запровадила маму до кiмнат свого сина, а сама пiшла до мужа. Вiн перший зачав живо говорити: - Чую, що маєш дорогого гостя. I казали менi нашi улеми, що ти, о моя мила Хуррем, знайшлася так, що будеш довго прикладом i взiрцем всiм дiтям правовiрних мослемiв, як мають шанувати своїх батькiв i матерей! Не знаходять слiв похвали для тебе. Настуня вся сiяла з радостi, що чоловiк так вiдразу привiтав i похвалив її стрiчу з матiр'ю. Була прекрасна у своїй радостi. I запитала: - А чи ти будеш добрий для моєї матерi? - Не схочу прецiнь показатися гiршим вiд своєї жiнки,- сказав весело. I додав по хвилi.- А як у вашiм краю вiтається чоловiк з матiр'ю своєї жiнки? Настуня з вдячнiстю подивилася на нього i вiдповiла: - Се твiй край, Сулеймане, i я твоя. Ти не потребуєш питати про звичаї в моїм краю. Твiй край вже давно моїм краєм i твiй нарiд моїм народом. - Знаю, о Хуррем, що ти найбiльшим даром не втiшишся так, як привiтанням твоєї мами по звичаям твоєї землi i твого роду. Чому ж я не мав би зробити того? Вона вся запаленiла з задоволення, стала на пальцi й шепнула йому до уха кiлька слiв, якби не хотiла, щоби хтось почув їх. Опiсля запровадила чоловiка до кiмнат своєї дитини, де великий султан точно по звичаям країни своєї жiнки привiтав її матiр. Бо чого не зробить мужчина для жiнки веселої вдачi, котра вмiє прив'язати його до себе?

* * *

Ще, мабуть, нiде й нiколи не втiкали так два купцi з нiякого мiста, як утiкали тi, що привезли матiр султанки Ель Хуррем. Все лишили, що мали, й утiкали - на однiм возi. - Зле ми зробили, Мойше,- сказав молодший до старшого. - То не ми зле зробили,- вiдповiв старший купець,але стара попадя. Нащо вона кричала? Нащо вона наробила такий гармiдер мiж дiдами? - Але нащо ми її мiж дiдами поставили, Мойше? - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що я маю розумного спiльника. Таже ти сам так радив! I ти добре радив. Бо тодi султанка найпомалiше їде, як милостиню роздає, i стара мати могла їй наилучше придивитися. А якби ми були її поставили десь в iншiм мiсцi; то карета з султанкою була б лише мигнула мiж вiйськом. I знов треба було чекати аж до п'ятницi. - А не можна було старої попадi поставити перед головну мошею, де султанка висiдає? Таж там вона вже не їде нi скоро, нi помалу! - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спiльника. А то троха iнакше. По-перше: чому ти той розум маєш ззаду? А-по друге: навiть той заднiй розум не єсть нiякий розум. Там нi нас, нi її не допустили би стояти. А навiть якби допустили здалека, то мiж тими панами, що там заїжджають, i тим войськом, стара попадя була б i так нiчого не доглянула. I таки треба було б чекати знов до п'ятницi i там само її поставити, де ми її поставили. А тепер знаєш, що з нами буде, як нас зловлять? - Що буде, Мойше? - Як нас зловлять, то можемо собi обидва сказати: “Бувай здоров, i Львiв, i Перемишль, i наша лазня у Львовi!“ - Чому так, Мойше? - Бо нам тут справлять лазню i запорпають. - За що, Мойше? Чи ми що зле хотiли або зробили? - Видиш, Срулю, я гадав дотепер, що маю розумного спiльника. Ми, Срулю, зробили добре дiло, але ми його зле зробили. Розумiєш? I нам не вибачать за те, що ми з султанської тещi жебрачку зробили, бо що правда, то вона не є нiяка жебрачка. Глибоко вiддихаючи, сказав Сруль: - Кажуть, що султан дуже справедливий чоловiк. А де ж була би справедливiсть убивати нас за нашi труди i за нашi грошi? - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спiльника. Ти гадаєш, що наша справа мусить дiйти до самого султана? На сто випадкiв вiн i про оден не все може знати. Анi вiн, анi його жiнка. Тут уже е такi, що сим займаються. Так говорили у смертельнiм страху два купцi, що втiкали бiчними дорогами з султанської столицi. А тим часом султанка Ель Хуррем пiслала по них свою службу. Служба вернула i сказала, що їх вози є, а їх самих уже цiлий день i нiч не було в заїзнiм домi. Наказано їх шукати в обавi, чи хто їх не убив у великiм мiстi. Недовго тривало, як вiдшукала їх спритна i до таких справ дуже вправлена султанська служба та привезла обидвох у смертельнiм страху до сераю. Таким чином жидiвськi купцi, що привезли матiр султанки, одержали у неї послухання, хоч не просили о нього. Молода султанка приняла їх дуже ласкаво в присутностi своєї матерi, дозволила їм сiсти i довго з ними говорила про рiдний край, про свiй Рогатин, про Львiв, про крами, цiни i матерiї, про подорож i вiдносини в сусiднiх краях. Опiсля, дякуючи їм за привезення матерi, дала кождому з них значну скiлькiсть золотих монет у прозрачних шовкових покривалах як дар, ще й питаючи, якi кошти виложили на подорож матерi. Обидва купцi, низько кланяючись i з радiстю стискаючи золотi дари, вiдповiли, що вже не мають нiяких коштiв i що тi ласкавi дари, якi одержали, перейшли їх найбiльшi надiї на вiдплату. - То, може, маєте якесь iнакше бажання? - питала колишня рогатинська попадянка, усмiхаючись. - О, найяснiша панi,- вiдповiв старший з них.- Ми не знаємо, чи можна просити залагодження одної справи... - Спробуйте,- вiдповiла ласкаво,- як тiльки се буде в моїй силi, то зроблю. - Два роки тому, коло татарської границi, ограбували наших спiльникiв на великi суми! Що ми вже не находилися по всiх польських владах, i нема способу дiстати яке-небудь вiдшкодування. Ми пристали б i на половину шкоди. - А де се сталося? - На половинi дороги мiж Бакотою i Кримом. - Ви згадували про татарську границю. По котрiм боцi границi наступив грабунок? - Найяснiша панi! Де там є яка границя? То тiльки так говорять, що границя. А там хто хоче, той рабує. Рабують ляхи, рабують козаки, рабують i татаре, бо чому не мали б рабувати? Але що поляки кажуть, що то їх земля, то, може б, вони заплатили, як їх? Молода султанка плеснула в долонi. З'явилася служниця. За короткий час з'явився урядовий товмач з турецьким писарем. Султанка випитала ще про назвиська ограбованих i вбитих, про їх спадкоємцiв i подиктувала про се короткий лист до польського короля. Закiнчила його так: “Iменем свого мужа, султана Сулеймана, прошу полагодити ту справу i в дарi залучаю кiлька сорочок i спiдньої бiлизни“. Французький товмач в тiй хвилi переклав. Султанка звернулася до купцiв: - Чи хочете самi одержати сей лист до короля, чи маю його переслати послом при першiй нагодi? - Найяснiша панi! Чи не можна так, щоб ми разом з послом поїхали? - Можна. Коли вiдходить найближче посольство падишаха в Польщу? - запитала секретаря. - За тиждень, о радiсна мати принца, але можна i приспiшити його вiдхiд. - Чи можете почекати тиждень? - запитала купцiв. - Чому не можемо? Певно, що можемо. - Зголосiться за тиждень! Веселi виходили оба купцi з послухання у великої султанки. Вже на подвiр'ї, коли нiкого не бачили коло себе, сказав молодший до старшого: - А що ти, Мойше. кажеш на тi калiсони, якi вона дарує польському королевi?[78] Я гадав, що вона йому напише: “Як не зробиш те, що кажу, то я на тебе кину з одного боку яничарiв, а з другого боку зо двi татарськi орди“. А вона йому калiсони посилає! - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спiльника. Чи ти не розумiєш, що значить, як така делiкатна панi посилає такий дарунок? Ну, ну! А я тобi кажу, що тих дарункiв вистарчить, щоб настрашити найлiпших генералiв, i то не тiльки польських, але на цiлiм свiтi. - Чому? Чим? Калiсонами? - Срулю! Ти не видиш, що тут робиться? Яке тут войсько стоїть? Ї як тут кипить? I кiлько його приходить? Нiби йому не все одно, куди йти? А ти гадаєш, що якби її образили, а вона якби вчiпилася чоловiка, то вiн не пiшов би на Польщу? Ти гадаєш, що то iнакше, як з твоєю або моєю жiнкою? Всi кажуть, що ти розумний купець, а нiби ти не мусиш їхати з Перемишля до Львова, як вона тобi каже, що їй там чогось треба? I що тобi помагає твiй розум? - То ти гадаєш, що тут так само? - А ти гадаєш, що iнакше? Ну, ну. Я вже їй добре придивився. Що султан розумний, то певно, бо дурного так не слухали б. Але що при нiй йому його розум нiчого не поможе, се таке певне, як те, що ми в нашого знакомого дiстанемо на шабас “локшини“. Ти знаєш, як вона грозить тим “дарунком“? Вона каже, що як не послухають її й не зроблять нам справедливостi, то так їх обiдре, що лишаться в тих калiсонах. Ану, побачиш, як нам скоро залагодять справу, як лише побачать тi “дарунки“! - Коли ти так думаєш, то чому ти не попросив її, аби нам дала дозвiл на свобiдну торговлю? - Чому? Бо я зараз без неї дiстану. Аво! Тiльки догонимо тих, що вiд неї вийшли. Вони нас зараз запровадять самi туди, де треба. Ану, якби не запровадили! Ну, ну! Я тобi, Срулю, кажу, що ми тепер були лiпше, нiж у самого султана. Тепер нам нiхто не скаже: “Нi“. Та султанка така сама, як її мама. Небiжчик чоловiк, нам всi казали, так само її слухав, хоч був розумний чоловiк. Обидва купцi згодилися, що тут розум чоловiка на нiщо не придасться, i поспiшили за достойниками. Тi дiйсно взяли їх з собою з найбiльшою чемнiстю, бо могутня була султанка Ель Хуррем, а хто раз в ласцi переступив її порiг, за тим iшла її опiка, мов благодатне свiтло сонця.

* * *

Солодка думка про грiх - i тяжка путь праведної людини. А найсолодша та думка, що провадить до найбiльшого грiха. I її найтяжче викорiнити в собi. Молодiй султанцi Ель Хуррем довго здавалося, що вона викорiнила в собi злу думку, яку мала про первородного сина свого мужа вiд iншої жiнки. Живучи зi своєю праведною матiр'ю, мала навiть такi часи, що з прихильнiстю дивилася, як пiдростав малий Мустафа, первородний син Сулеймана, i як бiгав по зелених травниках садiв, i як яничаре на коня його саджали. А мав вiн чорнi очi й велику живiсть свого батька, бiльшу вiд її сина Селiма. I в тiм блаженнiм часi Роксоляни, коли спокiй чула в душi своїй, прийшов на свiт другий син її, Баязед, викапаний батько. А як розпiзнала його риси, то вiдразу серце її загорiлося любов'ю. А що в очах i в душi своїй мала вже сить великих торжеств, просила свого мужа, щоб обрiзання її другого сина Баязеда вiдбулося якнайтихiше i щоб кошти, якi мали видати на торжественне обрiзання султанського сина, були ужитi на шпиталi, святинi й убогих. I ще просила увiльнити триста невольникiв i триста невольниць з її рiдного краю. Не могла його забути, хоч казала чоловiковi свому, що його край - се також її край. I сталося пiсля волi її. А в часi тишi, яка панувала в сераю, коли обрiзувано сина її Баязеда, вiдчула його мати, що зла думка її була в нiй тiльки зломана, а не викорiнена. Була зломана, але випрямилася, коли слуги її переповiдали їй кожде слово, яке чули в палатах i поза сераєм вiд слуг везирiв i вельмож. I бiль великий наростав у серцi султанки Ель Хуррем. Наростав i скипiв, як скипiла кров, що наростає в болючо натисненiм мiсцi. Аж одної жаркої ночi, коли її муж був на ловах i вона сама глядiла на колиски дiтей своїх, вибухло бунтом серце Роксоляни. I вона вимовила до себе отсi слова проти невидимих обидникiв своїх: “Пождiть, пождiть, а я вам покажу, що на престолi султанiв засяде “син невольницi“ i “внук жебрачки“!.. Я вам поломлю старi закони вашi так, як ви ломите серце моє!“ Нiкого, кромi дiтей, не було в кiмнатi Ель Хуррем, коли вона вимовляла до себе сi важкi слова. I нiхто їх не чув, кромi всемогучого Бога, що дав людинi свобiдну волю до добра i зла. А над Стамбулом сунула тодi тяжка, синя хмара. I лискавицi її освiтлювали час до часу золотi пiвмiсяцi на струнких мiнаретах столицi. А дощ великими каплинами падав на широке листя платанiв i шелестiв по султанських садах, i дуже вiтер кидав брамами сераю та термосив вiконницi гарему. А тої ночi снився сон султанцi. В однiй хвилинi вiдчинилися всi дверi i всi занавiси в палатах султанiв, як вони мали по царях Византiї. I заблистiли їх долiвки з гебану, золота й алябастру, їх зеркальнi стiни й блискучi повали. I ангел Господень йшов коридорами й салями палат i бiлим крилом показував дивнi образи i тiнi, що появлялися на зеркальних стiнах i на блискучих долiвках з мармору. I взрiла султанка змiст дванадцяти столiть на стiнах i всi таємнi справи царiв Византiї й турецьких султанiв. Узрiла свiтлих i великих, що боялися Бога i мудрiсть мали в очах. Узрiла Ольгу, київську княгиню, жiнку Iгоря, матiр Святослава, що приняла хрест у сих палатах - приняла втайнi перед родом i народом своїм. Iшла тиха i скромна, в бiлiй одежинi i дивилася мовчки на нову царицю зi своєї землi. Султанка Ель Хуррем у снi дивувалась, що аж тепер згадала ту велику княгиню. Згадала i сказала: “Я маю завдання ще тяжче, нiж ти!..“ А княгиня Ольга мовчки перейшла, лишень хрест мiцнiше до грудi притиснула. I взрiла султанка великi злочини, пiдкупства й убийства. А на вид одного задрижала вся: в дiядемi з перед, зi скриптом у руцi, йшла якась жiнка з давнiх, давнiх часiв, а бiля неї хлопець, з обличчя видно, що її дитя. А з сусiднiх покоїв надiйшли кати... I мати їм вiддала рiдную дитину... В сусiднiй кiмнатi виривали очi синовi її. Султанка Ель Хуррем скричала у снi. I пiт студений облив її личко. I збудилася. А як знов заснула, побачила кару за злочини тi. Побачила, як гнила живцем Византiя в золотi й пурпурi. Побачила, як предок її чоловiка на мiсто наступав i як таранами мури розбивав. Узрiла ряд султанiв аж до мужа свого. Втiм рука червона вирвала подобу Мустафи молодого й на столi султанiв поклала - Селiма... Пiзнала Ель Хуррем любi очi сина. Узрiла, як Стамбулом три армiї йшли, як Селiм висилав їх на новi пiдбої... Тут збудилася i - рiшилася. А дощ так плакав по садах султанських, як плаче дитина за матiр'ю...


XVII. ДЖIГАД

“Коли Джiгад займеться на землi, тодi по небi ходить заграва пожарна... Тодi стогнуть шляхи пiд важкими колесами пушок Халiфа. Тодi дуднять дороги вiд тупоту кiнних полкiв його. Тодi чорнiють поля вiд пiших вiйськ падишаха, що пливуть, як повiнь. Тодi гуде плач жiнок i дiтей християнських, як шум у градовiй хмарi. Бо жах великий несе з собою Джiгад!“

Таємнича рука Господня зiслала на землю 1526 рiк. Такого дивного року не пам'ятали найстаршi люде у Стамбулi. Сонце вдень нагрiвало воздух так сильно, що ночами прiв навiть небесний фiрманент i зi звiзд капав огняний пiт на землю: на Золоту пристань Стамбула, на море Мармара i на Долину Солодких Вiд. А як розвинулися липи з бiгом гарячих днiв, то по довгих тижнях ночей без роси бачили люде ранком пiд липами i яворами дивний “пiт небесний“, що, мов липкий мiд, покривав камiння пiд ними. А подорожнiм, що в тi ночi спали пiд отвертим небом, злипалося волосся, й одяг їх покритий був каплинами зоряного поту, що капав з небесних звiзд на грiшну землю i на людей її. I в тi страшнi часи, коли прiв вiд жаху фiрманент небесний, постановив найбiльший султан Османiв рушити на завоювання землi “джаврiв“. Тодi отворено святу Браму Фетви i зi всiх мiнаретiв Стамбула голосно закричали мослемськi муедзини: “Йдiть, легкi i тяжкi, та ревнуйте добром i кров'ю на шляху Господнiм! А сто вистрiлiв з гармат оповiстило початок Джiгаду. Так зачався Джiгад - святий поход султана Сулеймана. А в перший день Джiгаду падав дощ кривавий на землю християнську, на шляхи, котрими мали йти небаром великi полки падишаха. Падав дощ кривавий, хоч на небi не було нi вiтру, нi хмари. Впав i лежав на полях, стежках i шляхах вiд полудня до ночi. А в воздусi на угорських рiвнинах пiднявся пил кривавий i тижнями стояв на небi. Стояв i страшно свiтив хмарами вдень i вночi. I жах великий пiшов по безмежних пуштах угорських i по замках лицарських. А безнадiйнiсть чорним саваном покрила соняшнi землi мадярiв i хорватiв вiд краю до краю. А як сiмома брамами Стамбула сунули, мов туча, на святий Джiгад полки Сулеймана, надiйшла буря вiд Чорного моря. I йшла перед вiйськом великого султана i сипала дивним дощем бiлих риб, що милями заслав дорогу полкам падишаха. Мусульманське вiйсько з острахом вдивлялося в свого монарха. А вiн їхав на чорнiм як нiч конi, пiд зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета, “Твердий i Великий“ султан Сулейман i нi оком не дрiгнув, дивлячись на дивнi знаки небеснi. А вiйсько його вдивлялося, як в образ, у неповорушну постать Сулеймана, що їхав на бистрiм конi, мов висока кам'яна подоба Господньої кари. Нiякого металу, опрiч твердої сталi, не мав на собi нi при собi, нiякої оздоби одяг його[79]. А бiля нього їхала в арабськiм вовнянiм бурнусi i в кашмiрськiм шалю, у критiй колясi за ненецьким склом улюблена жiнка завойовника, прегарна Роксоляна Хуррем, “серденько серця султана Сулеймана“. А як на обрiю зникали найвищi вежi Царгорода, султан пересiв з коня до карети жiнки, щоб розпращатися з нею, i сказав: - Я додержу слова i покажу тобi, як виглядає битва. Пришлю по тебе. А тобi в опiку вiддаю мого найстаршого сина. Червень ударила в обличчя Ель Хуррем. Велике довiр'я мужа так на неї подiлало, як грiм з ясного неба. I аж слези витиснуло їй з очей. Сулейман Великий щось важив у душi. По хвилi сказав: - Ти знаєш, хто тепер командант Стамбула? - Знаю,- вiдповiла, здивована,- Кассiм. - Так, Кассiм. Але вiн їде зi мною на вiйну. - То його заступник. - Так, але вiн старий i не вiдважиться нiчого важнiшого сам зарядити. - Отже хто? - запитала. - Ти,- вiдповiв так тихо, що здавалося, немовби се причулося їй. - Чи ти дав такий наказ? - Перша основа правлiння: не видавати непотрiбних наказiв, бо се перешкоджає в працi чесним людям. - А друга? - запитала. - Друга та, про яку все говорив менi мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його! Вiн казав: “Щоби здобути державу, треба мати у вiдповiднiй порi не бiльше як сто розумних людей, котрi по наказу одного готовi на всяку працю i на всякi жертви. А щоби правити державою, вистарчить п'ять таких людей“. Чи ти, о Хуррем, маєш таких п'ять довiрених людей? Я тому тебе питаю, бо Стамбул - командант всiм городам моїм, а ти будеш фактичним командантом Стамбула. Задумалася й вiдповiла: - А коли б я не мала, то що треба робити, щоб їх знайти i придержати при собi? - Ти розумно запитала, о Хуррем! Але нiяка людина не знаходить таких людей, бо їх знаходить i присилає для доброго дiла тiльки всемогучий Аллаг. I вони по волi Його так стягнуться до доброго володаря, як стягаються опилки залiза до магнету, який недавно показував тобi штукар венецький. - А як же пiзнати їх? - Пiзнати їх можна тiльки по довшiм часi по їх робучостi i правостi. Сi двi прикмети - се як двоє очей людини. Одна без другої може також iснувати, i навiть може приносити хосен. Але помiчник влади без одної з тих прикмет - се калiка. - А як же задержати таких людей при собi? - Мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його,- так учив мене, о Хуррем, а мав вiн досвiд великий: перша прикмета володаря - нiколи не закпити собi з вiрного слуги! А що дуже довго треба ждати, заки переконаєшся, хто тобi вiрний, отож нiколи не кпи собi з нiкого, що стоїть при тобi. Лучше убити, нiж закпити. Бо глум - се отруя, що затроює серце обидвох. Отроєнi люде нi працювати, нi правити не можуть. - Я ще нiколи не закпила собi зi слуг своїх. - Знаю, о Хуррем, бо уважно придивляюся тобi, вiдколи ти перший раз пiднесла на мене несмiлi очi свої. I тому, власне, кажу тобi, що ти будеш тепер правдивим командантом Стамбула i без наказу мого. - Я маю тiльки оден грiх на душi: я казала убити без переслухання великого везира Агмеда-башу. Слези виступили їй з очей. - Так, о Хуррем. Се грiх проти волi всевiдучого Аллага. I найгiрший злочинець має право говорити свобiдно перед смертю. I коли б ти, о Хуррем, побачила бунт Стамбула проти себе i бунт всiх городiв моїх iз-за домагання смертi останнього бiдака в державi, а не уступила перед тим домаганням, заки переконаєшся про вину, i мусiла втiкати, i коли б я знайшов тебе опущену в пустинi, по утратi цiлої держави,- я сказав би тобi: “Ти була добрим командантом Стамбула!“ Бо володар, о Хуррем, тiльки заступає святу волю Аллага, i справедливiсть Його по силам своїм, I тому такий високий престол володаря. I тому так далеко сягає рука його. Але та рука в'яне без справедливостi. Тут Сулейман Величавий глибоко вдивився в синi очi Ель Хуррем i доповiв отсi слова: “Аллагу Акбар!“ (Бог всемогучий!) Господь всемогучий царствує над усiми землями й водами, над звiздами й воздухами. I без волi Його не виросте й не впаде нi червак, нi людина, нi пташина з гнiзда. Вiн тяжко карає за все, що зробить людина проти святої волi Його, котра так корiниться в совiстi людини, як корiниться дерево в землi, як корiниться державна влада в послусi народу, А дiл Господнiх нiколи не зрозумiє людина. А хто думав би, що розумiє їх, той був би подiбний до слiпої людини, котра, обмацавши хвiст мого коня, говорила б iншим, що знає його красу, расу i рiст. Так говорив до жiнки найбiльший султан Османiв. А попри звiльна їдучий повiз, як води, плили густi лави пiхоти мослемiв. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого, i монотонно, як дощi осiннi, звенiли на шляху незлiчимi кроки їх. Молода султанка Ель Хуррем аж похилилася пiд вагою слiв свого мужа. Вiдчувала, що все, все було в них таке правдиве, як золото. I вона все дочиста готова була цiле життя сповняти,- з виїмком одного, одного-однiсенького... Перед очима стояв їй первородний синок її мужа вiд iншої жiнки, що заступав її власному синовi шлях до престола султанiв. Зiтхнула i запитала: - А яка друга прикмета володаря по думцi твого розумного батька,- нехай Аллаг буде милостивий душi його! - Друга прикмета володаря, о Хуррем,- так учив мене мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його,- така: “Не вiр нiкому без пiдстави! А раз повiривши, вивисши його. А раз вивисшивши, не бери назад ви-висшення того, поки суд iнших справедливих людей не скаже, що та людина стала недостойна твого вивисшення. Бо слово твоє, раз випущене, подiбне до полку, який ти пустив уже до бою. Той полк уже не твiй: вiн у руках Аллага, що рiшає в бою“. Сулейман Величавий надумувався i додав по хвилi: - Коли iнакше робитимеш, внесеш замiшання там, де повинен бути лад i спокiй. I в тiм замiшаннi сама станеш подiбна до фуркала на вежi, з котрого так весело смiються малi дiти, а котрим вiтер крутить, з котрого боку повiє. - Розумно тебе вчив твiй покiйний батько Селiм,нехай Аллаг буде милостивий душi його! А яка третя прикмета доброго володаря? - А третя прикмета доброго володаря, так учив мене мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його,- єсть увага, щоби слуги не були нiколи без роботи: бо лiнь - се мати злочинiв. Та рiвно добре треба уважати, щоби слуги твої не були перетяженi завеликою працею. Бо така праця скорше або пiзнiше доводить до отупiння. А лекше єсть мудрому i справедливому володаревi дати собi раду навiть тодi, коли вiн оточений розумними злодiями, нiж коли вiн оточений чесними туманами, хоч дуже зле i одно, i друге. I ще вчив мене мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його,- щоб не давати тої працi великому везировi, котру може зробити везир, нi головному суддi тої, котру може зробити звичайний суддя. Нi не посилати аги яничарiв туди, де досить пiслати звичайного дверника. Нi не поручати одної роботи кiльком, бо тодi нiхто за працю не може одвiчати. Нi не вiрити кравцевi, що вiн умiє добре пiдкувати коня, а ковалевi, що знає мiст покласти. I все казав, що ранок мудрiший вiд вечера. Тому перед вирiшенням важнiйшої справи радив переспати кiлька ночей пiдряд,- нехай вiн спокiйно спить у гробницi своїй! Султан пригадав собi щось i додав: - I ще казав менi мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його: “Шануй стан духовний! Але не вiр, не вiр, не вiр тим, котрi других накликають до жертв, а самi нiчого не жертвують на нiщо! Се напевно злодiї й обманцi, хочби мали на собi одяги хабiтiв i дервiшiв i хочби по три рази були у святiм мiстi Меццi, при гробi Пророка. Не будь, о сину, дурнiший вiд дикого звiряти, котре обминає дерева i корчi, якi не дають доброго овочу в жертвi зi себе, лиш отруйнi ягоди. Се насiнники непослуху, бунту й упадку“. Так учив мене мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його! - Я дуже буду пам'ятати науки покiйного батька твого,- нехай Аллаг буде милостивий душi його! Але я ще бiльше пам'ятала б науку твою! Скажи менi, чи люде добрi, чи злi? Поважно вiдповiв Сулейман Величавий: - О серце серця мого! Я ще не маю такого досвiду, який мав мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його! Але менi здається, що люде не добрi i не злi. Вони такi, якими їх роблять їх начальники у кождий час i в кождiй країнi. Тому за все вiдповiдають верхи, хоч розумiється, є в кождiм народi люде, з яких i найлучшi верхи нiчого путнього не зроблять. Є й цiлi народи, що вродилися карликами, хоч не раз бувають числом великi. Коли давно-давно втiкали предки мої з глибини Азiї перед найбiльшим завойовником її, вони по дорозi зустрiчали такi народи-карлики, великi тiлом i числом, бурливi й бунтiвничi, але маленькi духом. Бо велич духу людей i народiв мiрить Аллаг покорою їх i готовiстю жертви для влади своєї. I нiяка людська праця не дасть непокiрним народам сили, поки не покоряться. Але на загал добрий приклад верхiв робить чуда у народiв. Народ все дивиться на свої верхи. Чи ти знаєш, о Хуррем, кiлько добра в сем'ях правовiрних мослемiв зробила ти двома добрими вчинками? - Котрими? - запитала. - Перший був той, що ти сама обняла заряд великої кухнi сераю. Ще перед самим виїздом моїм, коли я пращався з членами ради улемiв, iмамiв i хабiтiв, вони благословили тебе, кажучи: “Вже маємо вiсти навiть з далеких околиць, як по-дiлала праця хассаке Хуррем“. - Як же? - запитала цiкаво. - Так подiлала, що жiнки i дочки навiть найзаможнiших родiв iдуть за твоїм прикладом. I радо працюють, кажучи: “Коли жiнка могутнього султана може працювати, то можемо i ми“. - А яке ж друге дiло було добре? - А друге, о Хуррем, було ще краще: те, що ти не соромилася своєї матерi. Як далеко дiйшла вiстка про се, так далеко сягнуло добре дiло твоє. I не одна дочка помогла на старостi лiт своїй матерi, не оден син помiг свому батьковi. Ми їдемо, а та вiстка дальше йде. I дiйде вiд краю усеї держави, а може, й поза неї. Сулейман Величавий похилився до колiн своєї улюбленої жiнки й поцiлував обi руки її. А попри звiльна їдучий повiз, як води, плили густi лави пiших вiйськ мослемiв. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого. I монотонно, як осiннi дощi, звенiли на шляху незлiчимi кроки їх. - Так само, як добрi дiла, дiлають на народ i дiла недобрi верхiв його. А коли тих недобрих дiл назбирається забагато, тодi всемогучий Аллаг важить їх у справедливих руках своїх i на такий нарiд, в котрiм переважили недобрi дiла, посилає кривавий бич з руки своєї. I такий бич Господнiй єсьм тепер i я, о Хуррем. То не мiй розум, о Хуррем, зiбрав ту силу, що пливе тепер сими шляхами на землi нессараг! То вiчний розум Аллага. То не моя сила iде, о Хуррем. То йде частинка незмiрних сил Аллага! А я, о Хуррем, лише трiсочка, яку несе з собою повiнь страшної кари Його. Ї тому я так спокiйно дивлюся на тi знаки Господнi на землi й на небi. Молода султанка Ель Хуррем вся замiнилася в слух. Сулейман Величавий рiс в очах її. З острахом запитала: - А як далеко ти зайдеш тепер? - Се знає тiльки Аллаг i Пророк його Магомет. Я не знаю, о Хуррем. Я стану там, де мене спинить всемогучий Аллаг невидимою рукою своєю. Муедзини зачали спiвати третiй азан на горбах високих верблюдiв. Як оком сягнути, задержались на шляхах всi вiйська мослемiв. Стала й золотиста карета Ель Хуррем. Сулейман Великий висiв з повозу i разом з вiйськом своїм упав на землю, на диван молитовний, лицем обернений до Мекки. Молився. А коли Сулейман встав, то як далеко сягали очi, видно було, як зверталися на нього побожнi погляди мослемiв i як уста їх шептали молитви до Бога за свого султана. Сулейман пращав улюблену жiнку i, поклавши праву руку на серце, вимовив ще отсi слова: - Аллагу Акбар! Я додержу слова, як тiльки Бог всемогучий дозволить на те. Бо думка людини - се нiч без свiтла Його, а сила людини - се сила маленької дитини без помочi Його, а розум людини - се пiна на водi без мудростi Його, а життя людини - се якийсь дурний, бо безцiльний, сон без ласки Його! Ще обтулив шалем бiлi руки Ель Хуррем, що витягнулися до нього з вiкна карети. Ще раз поздоровив її, вискочив на коня й, не оглядаючись бiльше, рушив у дорогу, серед ентузiястичного крику всего вiйська, що гримiв, як грiм у хмарi. Великий султан поїхав на Джiгад. А за ним лавами їхала пишна кiннота й артилерiя i плила струями пiхота, обминаючи з пошаною повiз султанки. А повiз її стояв на шляху, поки виднiв ще на конi Сулейман Величавий, що зник на обрiю, як сон. Тiльки ще раз блиснув на горбi зелений прапор його. I довго летiли за ним на тлi неба стада чорних крукiв i великi супи - страшнi “воздушнi черви“. На їх вид хри-стияне в Стамбулi хрестилися й вiдмовляли молитви.

* * *

Султан Сулейман перший i одинокий раз не додержав слова, яке дав улюбленiй жiнцi своїй. Не додержав, бо не мiг додержати. Дня 29 серпня 1526 p. несподiвано зустрiвся коло Могача над Дунаєм з усiм вiйськом угорського короля Людвика. Було саме полуднє, як заграла до битви музика мадярiв i рушило бiгом до бою їх блискуче лицарство. До двох годин проломив його, а заки сонце зайшло - смертельно викосив великий завойовник Османiв. А король угорський в утечi утонув в однiй з рiк угорських, i нiякої битви не мiг султан показати жiнцi своїй. Сулейман заняв столицю Угорщини без бою i в 1200 скринях з буйволових шкiр вивiз до Царгорода всi скарби i клейноди її. Несподiвана легкiсть побiди застановила його так, що не пробував iти дальше. Оглянув тiльки чорнi гори Карпати i став на границях Угорщини, котра ночами свiтила загравами пожарiв, немов велика жертва за грiхи. Ще з дороги султан прислав до Ель Хуррем свого любимця Кассiма, команданта Стамбула, з прекрасними дiядемами й нашийниками угорських королевих на перепросини, що не мiг додержати слова. Кассiм, вручаючи дорогi дари, додав: “Але ми всi вiримо, що падишах додержить слова“. Кассiм говорив правду. Бо новий, ще бiльший “джiгад“ задумав падишах мослемiв. А заки вiн вернув несподiвано з походу, його люба жiнка зазнала такої муки в царських палатах, якої не зазнала навiть тодi, коли її гнали в неволю сирими батогами Диким Полем килиїмським i Чорним Шляхом ординським. Бо є в душi людини також дикi поля i чорнi шляхи. Мала владу в столицi. Кождого дня рано з'являвся у неї заступник Кассiма i, кланяючись низько, вiтав її словами: - О, радiсна мати принца Селiма! Благословенне хай буде iм'я твоє, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка!.. А на питання, з чим прийшов, зачинав постiйно так говорити: “Остання нiч принесла тiлько важних справ до столицi падишаха, кiлько єсть звiзд на небеснiм одязi Аллага! Та я представлю тобi, о радiсна мати принца, тiльки деякi, щоб попросити поради у доброго серця твого“. I оповiдав зi спущеними вниз очима, часом пiдносячи їх на яснi очi жiнки падишаха. Голова їй крутилася вiд тих справ, якi викидала величезна машина столицi держави, що простягалася на трьох частях свiту. Не знала досi, що чоловiк її двигає на собi весь той безмiрний тягар. Вже першого дня зрозумiла, чому її чоловiк так часто приходив з почервонiлими очима i так тихо сидiв при нiй, як хоре дитя при матерi. Деякi справи були такi помотанi, що дiйсно тiльки серцем, а не розумом можна було їх спробувати розв'язати. По двогодиннiй розмовi з заступником Кассiма просила його, щоб перестав говорити дальше, бо була дуже втомлена. Той кланявся низько i вiдходив, лицем обернений до неї, раз у раз повторяючи слова: “Благословенне хай буде iм'я твоє, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка, що покiрно несла тягар життя з чоловiком своїм!“ По кождiй такiй авдiєнцiї мала вгляд у глибини Стамбула, в верхи i низи його. I все напiвпритомна вiд навалу думок лягала на диван i примикала розгорiлi очi. Змучена до краю, виїздила по кождiй розмовi з заступником Кассiма або до Бiн-Бiр-Дiреку[80], або до Єнi-Батан-Сераю[81] на вiдпочинок. Вiдпочивала в лодцi, бо мучили її й томили звiти i поради, яких у неї засягав командант Стамбула. А ще бiльше мучило її почуття величезної влади в наймогутшiй державi свiту. Не знала, що з тою владою нi починати, нi робити, бо ще не прийшов її час. Але думка про Мустафу мучила її найгiрше. Бо мала пiд опiкою первородного сина мужа свого вiд iншої жiнки. I чула безмiрний тягар на собi - на саму думку, що було б, коли муж повернув би й не застав Мустафи. А ще бiльше мучила її думка про пустку, яка була б на тiм мiсцi, де любив гратися в садi малий Мустафа. Вiдчувала, що полекшало б їй, якби могла висповiдатися перед матiр'ю зi своїх думок. Знала се напевно. I знала, що мати зняла би з неї той тягар, вiд котрого аж помарнiла. Але не могла того сказати. Боялася. Бачила в уявi наперед, як мати перехрестила б себе i її, вчувши про те. I якi очi мала б i як поблiдла б. I навiть знала, що i як мати говорила б на те. Знала, що сказала б їй: “Ти була у мене добра, золота дитина, а зло зачалося, вiдколи ти скинула з себе той хрестик, котрий я тобi дала. I потому скидала ти вже одно за другим, аж поки не дiйшла там, де тепер стоїш i думаєш“. Але чогось iншого боялася ще бiльше. Раз зачавши сповiдатися, була б висповiдалася i з того, як убила непереслуханого Агмеда-башу. Думала, що тодi мати не могла б довше жити пiд одним дахом з нею - з убийницею. Думала: або пiд вражiнням того всего трiсло б матерi серце, або покинула б мене, сплакана, впавши на силах, i що ж тодi сказати Сулеймановi, котрий напевно довiдається, в якiм станi мати опускала б палати. Що сказати?! Знала свою матiр лучше, нiж себе. I знала, що вона вийшла б вiд неї так без нiчого, як прийшла,- тiльки з великим горем. Не могла. А втiм, а втiм! Чи ж можливо не бачити сина на престолi султанiв? Так мучилася прекрасна султанка Ель Хуррем, коли несподiвано вернув муж з походу. О, як же вiтала його! З дiйсною радiстю i з дiйсним смутком, вся змiшана в нутрi своїм. А вечером дрожачими устами дякувала Богу, що ще i сим разом охоронив її - вiд здобуття золотого престола Османiв для потомства свого. Дякувала. А на днi серця чула, що вже не перепустить другої нагоди. О, нi!.. Вже привикла до думки про здобуття золотого престола Османiв. Тодi виховає синiв так, як уважає. О! I тодi зачне снувати плани i дiла, якими перевищить велику княгиню Ольгу, котра в сих палатах приймала хрест - так само потайки, як потаємно i вона несе свiй невидимий хрест терпiння, в котрiм уже призабула святi слова Господньої молитви: “...i не введи нас во iскушенiє...“ А горами Балканами йшла в тiм часi осiнь. I немов горiло золоте й червоне листя дерев, як останнє пращання. Дерева стояли в блиску плодiв своїх, мов священики перед вiвтарями у ризах золотистих, червоно пiдшитих. У садах сербiв i болгарiв стояли достиглi овочi. Осiнь здiйснила всi мрiї весни. I спокiйно глядiла у синьо-лазуровий небосклiн небесний, по котрiм тихо котилося золоте велике сонце, одна з порошинок давнiх творiв Божих. З них людина бачить зникаюче маленьку часть i тiшиться тим, що бачить, як тiшиться метелик одним днем життя, Але як на полях i в садах дозрiває всяке добре насiння плодiв землi, так дозрiває й усяке зiлля отруйне. А хто завчасу не виполе його зi своєї землi, той побачить, як отруйне зiлля переможе й заглушить усяке добре насiння.

* * *

Коли Сулейман вдруге вибирався на святий Джiгад i вже було певно, що разом з ним поїде сим разом на вiйну i султанка Ель Хуррем, запитала вона Кассiма, команданта Стамбула: - Скажи менi, як, властиво, виглядає Джiгад? А все веселий Кассiм споважнiв на обличчi, повагом склонився й вiдповiв: - О радiсна мати принца! Коли Джiгад займеться на землi, тодi по небi ходить заграва пожарна. I кидає кривавi блиски свої на чорнi стовпища i хмари диму. Тодi стогнуть шляхи пiд важкими колесами гармат Халiфа. Тодi дуднять дороги вiд тупоту кiнних полкiв його. Тодi чорнiють поля вiд пiших вiйськ падишаха, що пливуть, як повiнь. Тодi так гуде плач жiнок i дiтей християнських, як шум у градовiй тучi. Бо жах великий несе з собою Джiгад! - То ти кажеш, Кассiм, що Джiгад страшний? - Дуже страшний, о велика хатун! - А чи є ще щось страшнiша, нiж Джiгад? Командант Стамбула надумувався хвилину й вiдповiв з острахом в очах: - Є ще страшнiша рiч, нiж Джiгад, о радiсна мати принца! - Чи ти, о Кассiм, бачив ту ще страшнiшу рiч? - Я бачив початок її, о панi, який удусив зараз своєю рукою султан Сулейман,- нехай благословенне буде iм'я його вовiки! Але про ту ще страшнiшу рiч не вiльно навiть думати, не то говорити, о найяснiша панi! Очi султанки заблистiли цiкавiстю. Вона хвилинку вагалася i промовила живо: - О Кассiм! Ти скажеш менi, що се була за рiч, ще страшнiша, нiж Джiгад, котру ти бачив на свої власнi очi! Я вiрю тобi, о Кассiм, що ти скажеш менi правду! - Все опрiч того скажу, о радiсна мати принца! А того не можу сказати, вибач вiрному слузi падишаха i свому! - Чому не можеш сказати, о Кассiм? - запитала уражена.- Адже коли ся рiч ще страшнiша, нiж великий Джiгад, то її мусiли бачити також iншi люде. Чому ж вони можуть знати про се, а я нi? - О, наймудрiша iз жiнок мослемських! Ти правду сказала, що ту рiч, ще страшнiшу, нiж Джiгад, бачили й iншi люде! А я тому не можу її оповiсти, бо є старе повiр'я, що коли про ту рiч в палатi султана заговорить хоч би тiльки двоє людей, котрим вiрить султан, то та страшна рiч покажеться вдруге ще за життя того султана. - Се забобонне повiр'я, о Кассiм! - сказала пiднесеним голосом.- Так само забобонне, як те, що зорi на небi мають силу над людьми на землi! Учитель Рiччi зi школи невольниць стояв їй як живий перед очима... Кассiм подумав i запитав: - Чи дозволиш, о радiсна мати принца, висказати менi отверто, що думаю? - Все говори правду,- вiдповiла вже успокоена. - За твоїм дозволом, о хассеке Хуррем, говорю те, що уважаю правдою. Нi одно не єсть забобон, нi друге. Що се друге не єсть забобон, можеш переконатися кождого часу, коли мiсяць, найбiльша звiзда ночi, стоїть у своїй повнi над палатами падишаха. Тодi з численної служби в сих палатах все витягає когось його дивне свiтло з кiмнат. I витягнена людина лiзе у снi по таких мiсцях, де навiть найзручнiший штукар з Єгипту нi з Багдаду не мiг би вилiзти без утрати життя. Своїми очима можеш побачити, о радiсна мати принца, що небесна звiзда має силу над земними людьми. Чому ж би iншi зорi не мали мати подiбної або ще бiльшої сили? Тому, що ми добре не знаємо того? Султанка задумалася над тим, що чула вiд Кассiма. А вiн говорив дальше: - Сам султан Сулейман уродився пiд такою звiздою, що, мимо всiх вiйн i боїв, умре своєю смертю на львинiм столi. Так каже старе передання, i всi мудрцi Сходу твердо вiрять в те, що нема такої людської сили, котра могла б позбавити життя Сулеймана. I тiльки тому й мiг вiн зламати ту рiч, ще страшнiшу, нiж Джiгад, про котру не вiльно нi думати, нi говорити, щоб не повторилася. - Ти боїшся, Кассiм? - О хассеке Хуррем! Я готов сегодня, як кождий воїн, покласти своє життя на приказ падишаха за нього, за рiд його i за державу його,спокiйно вiдповiв командант Стамбула. Цiкавiсть султанки росла. Бачачи, що звичайними способами не видобуде з Кассiма того, чого вiн не хоче сказати, опустила обидвi руки i напiвпримкнула очi, немов ослаблена. I тихо, як легiт вiтру, промовила до нього; - О Кассiм! Чи падишах може менi оповiсти про те, що вiн сам зробив?.. Кассiм зблiд... - Не може,- вiдповiв. Вона вмить спостерегла його переляк. I зараз використала, кажучи: - А чому не може? Кассiм ще бiльше змiшався. По хвилi, зiбравши думки, вiдповiв: - Бо падишах зробив то дуже необережне, хоч велике, дiло, а сам не похвалиться ним. - А як ти думаєш, Кассiм, чи єсть на свiтi така жiнка, що могла б видержати i не сказати чоловiковi свому: “Я чула вiд того i того таке й таке. Вiн зачав говорити i не хотiв скiнчити“... Кассiм, притиснений хитрiстю Ель Хуррем, пробував востаннє боронитися i сказав: - Така жiнка єсть, о Хуррем. Се одинока подруга падишаха, котрiй я вiрю, що не видасть тайни, повiреної їй на слово. - Так,- вiдповiла радiсно i, плескаючи в долонi, як дитина, зiрвалася з дивану.- Тiльки ж ти, о Кассiм, ще не сказав менi тої тайни! А як скажеш, вона остане мiж мною i тобою. Навiть син мiй, Селiм, як доросте, нiколи не довiдається про те, що сказав його мамiкомандант Стамбула у святiм роцi Джiгаду! На те Кассiм не мав уже що вiдповiсти. Помалу й оглядаючись, зачав тихо говорити: - То було так. Коли у мiстi Ограшкей помер покiйний батько падишаха, блаженної пам'ятi султан Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його! - i чорним возом везли тiло його до Стамбула, тодi на престол султанiв вступив син його Сулейман,- нехай живе вiчно! А тодi вибухла ворохобня вiйська у Стамбулi... - Так?! - перервала здивована Ель Хуррем.Ворохобня... проти... Сулеймана? А чому ж я про се нiколи досi не чула? - Бо про ту рiч, страшнiшу вiд вiйни й помору, нiколи не говорять правовiрнi мослеми в палатi падишаха. - А чого ж вибух той бунт? I хто його зробив? I пощо? I як Сулейман здавив його? Тепер пригадала собi, що султан Сулейман дуже нерадо їхав з нею в околицю Стамбула, де стояла велика на милю касарня яничарiв. А коли раз спонукала його поїхати з нею туди, то весь час мав глибше, нiж звичайно, засунений турбан на очi i був дуже маломовний. А Кассiм оповiдав дальше: - Ворохобня, о Хуррем, се рiч страшнiша вiд вiйни. Бо тодi в улицях мiста убиває брат брата, i батько сина, i дочка зраджує матiр свою, як тiльки допустити до того, щоб ворохобня розгорiлася. Вiдiтхнув i оповiдав дальше: - А викликають ворохобню злi люде, котрi все носом чують, коли над ними має затяжiти тверда рука. А причин до ворохобнi знайдуть вони сто тисяч, а як нема, то видумають. - А що ж видумали тодi? - Нiчого не видумали, тiльки зажадали вiд молодого султана виплати в золотi надзвичайних дарiв. - Хто зажадав? - Яничари,- вiдповiв так тихо, якби боявся, що стiни вуха мають. - I султан виплатив? - Ой, виплатив вiн їм таку платню, що страшно попам'ятають i, мабуть, нiколи бiльше не пiдiймуть зброї проти Сулеймана. Султанка Ель Хуррем заперла в собi вiддих i вся перемiнилася в слух. А в гарнiй головцi її так закипiли думки, що примкнула очi, щоб командант Стамбула не змiркував, що дiється в нiй. Кассiм оповiдав дальше: - Вже мiхами обв'язали шиї агам яничарiв i на площах столицi чути було гуркiт викочуваних гармат i метушня зчинилася в сераю, як молодий падишах казав привести три конi. Приведено три конi. Я був тодi ще ад'ютантом його як принца, бо ще не було часу зробити нiяких змiн. Молодий падишах вискочив на коня i кивнув на мене i на Агмеда-башу, пiзнiшого великого везира. Ми обидва сiли на коней, вже бачачи, що султан думає робити. Перекинувся я очима з Агмедом, але жаден з нас не мав вiдваги сказати словечко до падишаха. - I ви втрiйку поїхали? - Втрiйку, о Хуррем! - Без вiйська? - Без нiякого вiйська. Сулейман їхав напередi, а ми за ним. Уже здалека шумiла велика касарня яничарiв, як шумить Босфор в час бурi. А падишах мовчки в'їхав на подвiр'я, де так кипiло, як у кiтлi. - Його не пiзнали? - перервала. - Його зараз пiзнали, бо не раз вiн з тим вiйськом ходив на муштри ще як престолонаслiдник i знав його кождий жовнiр у столицi. Падишах мовчки зiскочив з коня, а ми зробили те, що й вiн. I я, i Агмед - оба ми були певнi, що живi не вийдемо з тої прогулки. - А що ви думали, що буде з султаном? - Скажу правду, о Хуррем! Ми про те не думали. - I що ж було дальше? - Падишах просто пiшов в середину збунтованої казарми. - I всi затихли? - Ой, не затихли, о радiсна мати принца! Тiльки уздрiвши самого падишаха, звернули проти нього копiї й шаблюки. I було так тихо, як перед дуже великим злочином. - А що на те падишах? - Падишах спокiйно сказав отсi слова: “Зi всiма говорити не можу. Нехай виступлять три провiдники!“ - I виступили? - Так, зараз виступили i стали в крузi серед мечiв. - А падишах що сказав до них? - Анi одного слова не сказав, тiльки блискавичним рухом руки витягнув шаблю i трьома ударами на мiсцi зарубав усiх трьох так скоро, що нiхто й не спам'ятався. Ель Хуррем зблiдла. Кассiм кiнчив: - Цiла казарма збунтованого вiйська кинула зброю i впала на колiна, благаючи прощення. Султан Сулейман мовчки обернувся i вийшов з казарми. I ще тої днини роззброїли їх. А заки сонце зайшло над Стамбулом, кров злила долiвку у довгiй на милю казармi яничарiв. Дрожачи пiд вражiнням того, що говорив Кассiм, запитала Ель Хуррем: - I всiх їх на смерть засудив султан? - О хассеке Хурем! Падишах не судив з них нiкого, тiльки вiддав суд над бунтiвниками в руки вiйськового суду. Лиш казав покликати до того суду, кромi вчених суддiв, ще одного простого жовнiра-калiку, першого, якого зустрiне його пiс-ланець на вулицях Стамбула. I той суд не помилував нiкого. Бо вiльно помилувати всякого злочинця й навiть убийника, але не вiльно помилувати раз збунтованого вiйська. Коли б його помилував суд, то не помилував би Аллаг нi тих бунтiвникiв, нi того суду. - То тi яничари, що тепер є в Стамбулi, се зовсiм iншi? - Зовсiм iншi, о Хуррем! Деякi з них надходили якраз з поблизьких мiст, коли народ кiнчив на вулицях Стамбула роздирати на шматки трупи збунтованих i кидати собакам кусники їх тiла. Султанка Ель Хуррем закрила очi руками i сказала: - Дiйсно! Страшний єсть Джiгад, але є ще страшнiшi рiчi, нiж Джiгад. Ти правду казав, о Кассiм! А Кассiм кiнчив оповiдати те, про що нiколи не оповiдали правовiрнi мослеми в палатi падишаха: - А на деякi подвiр'я народ сам затягнув призначених на смерть бунтiвникiв i, замкнувши всi брами, дивився з вiкон, як голоднi собаки живцем роздирали зв'язаних бунтiвникiв. Султанка вiдкрила руками очi i сказала: - Се вже дуже жорстоко, о Кассiм! - Але справедливо, о Хуррем! - Чому справедливо, о Кассiм? - Бо народ, котрий милосердиться над бунтiвниками проти Аллагом даної влади, сам буде пошарпаний голодними псами, тiльки ще гiршими, нiж тi пси, що мають шерсть на собi. - То пси без шерстi гiршi, нiж пси з шерстю? - запитала наївно. - Безконечно гiршi, о Хуррем! Бо навiть найлютiшi пси з шерстю не збиткуються довго над нiким. Загризуть - i по всьому. А собаки без шерстi дуже збиткуються, о Хуррем,- i довго тривають їх знущання. - А чому я ще не бачила таких небезпечних собак без шерстi? Як вони називаються? - Ти бачила їх, о найкраща квiточко Едему! Тi собаки без шерстi називаються люде. На покаянiє народам сотворила їх безконечна мудрiсть Аллага, як найстрашнiшу кару. I взяла мудрiсть Божа гнучнiсть гадини, i зуби вовка, i рев медведя, i виття гiєни, i скомлiння пса, кигтi леопарда, i рило безроги, i їдь скорпiона, i захланнiсть тигра. I горе, о Хуррем, мiстам i країнам, котрi не пiзнаються на тiй собачiй породi без шерстi. Хвилину думала, потому запитала: - То ти, о Кассiм, вiдколи бачив початок бунту в Стамбулi, певно, змiнився до глибини душi? - Так, о Хуррем, я вiдтодi змiнився до глибини душi,вiдповiв якимсь сухим голосом, як дервiш-аскет. - I ти не уступив би перед бунтом, хоч би весь Стамбуд iшов проти тебе... - Я не уступив би, о Хуррем, хоч би весь Стамбул iшов проти мене, тiльки сконав би у кровi на станицi своїй,- вiдповiв командант Стамбула голосом аскета. - Так, як конає останнiй луч сонця, коли нiччю надходить туча,- додала. - Ти добра, о Хуррем, що жовнiра рiвняєш з Божим блиском свiтла,- вiдповiв вiрний жовнiр Сулеймана i глибоко склонився. А султанка Ель Хуррем в ту саму хвилину в душi видавала вирок смертi на нього, на любимця свого, на Кассiма-башу, команданта Стамбула. Видавала вирок в iм'я Селiма - малого сина свого, будучого халiфа й султана Османiв. Видавала вирок, твердий i невмолимий. I вже очима своєї душi бачила скривавлену голову Кассiма, застромлену на страшнiй царськiй брамi Бабi-Гумаюн, де вже чорнi круки випили очi одного ад'ютанта її мужа. - Тяжке єсть дiло володаря,- промовила тихо, немов до себе. - I тим тяжше, чим лучше серце його,- сказав чистий Кассiм з отвертими очима. - Нi, о Кассiм! - немов вибухла.- Бо володарз чистим серцем має мир у душi! А що дiється з тим, котрий миру не має? Навiть не припускаючи, що i до чого говорить гарна султанка, вiдповiв спокiйно командант столицi: - Мабуть, правду кажеш, о наймудрiша iз жiнок мослемських, вибрана Аллагом на подругу найчистiшого з праведних заступникiв Пророка! Подякувала йому поглядом i встала. Авдiєцiя була скiнчена. Командант Стамбула низько склонився, мов перед святою, бо султанка Ель Хуррем дiйсно задержала вигляд невинностi з дiвочих лiт своїх. Кассiм зложив руки на грудях i, виходячи лицем обернений до жiнки падишаха, пращав її словами: - Благословенне хай буде iм'я твоє, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка, що тихо несла з ним тягар його життя! Коли Кассiм опустив кiмнату i затих шелест його крокiв на дорогих килимах її будуару,- впала на диван, обняла аксамiтну подушку руками i зайшлася здавлюваним плачем. Не припускала досi, що її муж - аж такий очайдушно вiдважний - вiн, що так тихо приходив лiтами до її кiмнати. Ясно бачила всю труднiсть у виконаннi свого плану. Та ще глибше розумiла її, пiзнавши Кассiма, на помiч котрого рахувала. Вже знала, що помочi вiд нього не дiстане для протизаконного дiла. Не припускала, що аж така тверда вiрнiсть виростає в серцях офiцирiв султана. Розумiла добре, що такий дуб сам не росте. Се тiльки оден представник бiльшої скiлькостi дубiв мiцного лiсу, що рiс довкруги високого престола султанського роду. Вiдчувала i розумiла се. I знала, що коли, як буря, не звалить того лiсу вiрних людей, то син її нiколи не засяде на престолi султанiв. Нiколи!.. Звук сего слова звенiв у нiй, хоч не вимовила його, немов якась чорна безодня отвиралася перед нею. Безодня, в котру падали всi її мрiї й надiї. Та се нiтрохи не змiнило самого ядра її замислу. Се, що пережила тепер у розмовi з Кассiмом, тiльки казало їй розложити на довший час пiдготовку й виконання свого плану. I ждати нагоди. Нагоди, нагоди, нагоди! Щось немов кричало в її душi. Вiдчувала всiми нервами, що така нагода прийде. Розумiла, що чим хто вище стоїть, тим бiльше бачить нагод. I розумiла, що в цiлi знищення того мiцного лiсу, котрий охороняв рiд i закон Османiв, мусить наперед будувати, будувати, будувати. Зачала вслухуватись. I видалося їй, що аж сюди, в кiмнати царського гарему, доходить стукiт тесаного камiння при будовi святинi, яку розпочала. О, яка ж вона ще тодi була щаслива в порiвняннi з тим, до чого дiйшла тепер! Хоч уже тодi мала на совiстi смерть непереслуханої людини, котра, зрештою, заслужила собi на смерть своїми вимушеннями на невиннiй дитинi. “Чи не заслужив?“ - питала сама себе. I сама собi вiдповiдала: “Заслужив!“ А другий ад'ютант з молодих лiт її мужа? Чи i сей заслужив на смерть? - Нi! - голосно сказала сама до себе. I додала шепотом: - Та мусить умерти. Бо я мушу мати свого довiреного на тiм становищi! Мушу! Без того всi мої плани на нiщо не придадуться. На нiщо!“ Вiдчувала й розумiла, що убиття Кассiма було б її першим, уже зовсiм безпiдставним убийством. Але не бачила вже вiдвороту. Куди? До чого змагати? Чула, немов у нiй крiзь усе її єство перепливає якась рвуча рiка - влади, золота, блеску, могутностi. На дорозi стоять Кассiм i Мустафа. Мусять бути усуненi! А коли,- се ще покажеться. Ще вiдбуде з Кассiмом оден святий Джiгад на Захiд... А потому:.. Встала, зiбралася й поїхала подивитися на роботу майстрiв святинi зi стовпами червоного гранiту i з верхами з бiлого як снiг мармору, де мiграб буде з бiлого мармору, i проповiдниця, i мiнбер для хатiба, i мастаб муедзина, й висока максура для Сулеймана Справедливого... Здригнулася. На хвилину зробилося їй дуже жаль, що вiн, її муж, єсть, i буде, i на вiки остане чистим у споминах свого народу, а вона? Навчилася вже любити його нарiд. За його велику побожнiсть, котру помалу сама тратила i без котрої було їй так тяжко, так щораз тяжше. За його спокiй. А головно за його очi, котрими той нарiд так дивився все на її чоловiка, як вона дивилася на свою дитину, на свого сина Селiма. I той нарiд, i вона - обоє мали силу вiд своєї любовi. Тiльки - розумiла, о як же розумiла,- що сила того народу була невинна, хоч нищила довкруги всi землi, якi не належали до падишаха,- а сила її була недобра, хоч iще не нищила, а будувала. Розумiла. Та не мала вже змоги завернути. Воля її плила вже, як рiка. Плила страшним, Чорним Шляхом думки, таким страшним, який був той, котрим її пригнали сюди з рiдного краю. I навiть чула на собi сирi батоги - жадоби влади для сина свого, для кровi своєї. Чула, що програє святий Джiгад добра i зла, який має в душi кожда людина,- одна бiльший, друга менший. Вже доїздила до мiсця, де тесали камiння пiд будову святинi. її святинi! Здалека чула стукiт робiтникiв i бачила, як кланявся їй Сiнан, найбiльший будiвничий Османiв, що робив своє дiло. Пiдняла руку на знак, що побачила його, i приязно кивала до робiтникiв, що похиляли голови перед жiнкою султана, володаря трьох частей свiту. Вискочила з повозу i стала на квадрi бiлого мармору, гарна, як ангел з синiми очима...

* * *

В мiсяцi Мутаррем 936 року по численню святої Геджри[82] разом з бурями зрiвняних днiв i ночей наблизилися пiд Вiдень переднi сторожi i першi орди турецьких палiїв. Огнi i дими горiючих осель покрили всю околицю. Перших сiм полонених нiмецьких лицарiв приведено перед самого султана. Кождий з них мусiв держати на копiє настромлену людську голову. Так переслухував їх завойовник Османiв. А рiвночасно два крила його вiйськ iшли, як буря, в глибину Європи. Праве вже доходило на зеленi левади прекрасної Морави, а лiве - аж до моря коло Трiєсту. В навечер'я св. Вячеслава розложено величезнi султанськi намети в селi Сiммерiнг[83] пiд Вiднем. Внутрi i зверха блистiли вони золотими прикрасами. А кругом них стала табором султанська гвардiя з 12 000 яничарiв. За нею аж до рiчки Швехат стояв беглер-бег Беграм, намiсник Анатолiї, з азiйськими вiйськами; а праворуч вiд Сiммерiнгу - вiйськовi канцелярiї. Вiд Санкт-Марксу до брами бiля Штубенрiнгу i дальше аж до Вiденської Гори стояв великий везир Iбрагiм i весь артилерiйський парк, пiд командою Топчi-башi. З ним був вiроломний єпископ Павло Вардай з Грану, що передав се мiсто туркам без бою i пiшов з їх табором... Зрадивши в душi свою вiру й апостольську столицю, зрадив i нарiд свiй, що стояв на дорозi в походi туркам. I буде навiки страшним доказом народам, що зрада своєї церкви i вiри все попереджає зраду свого народу. На Вiденськiй Горi станув Балi-бег, намiсник Босни, командант передньої сторожi, а перед ним, ближче до мiста, Хозревбег, намiсник Сербiї, командант задньої сторожi вiйська в сiм походi. Перед брамою бургу стояли добiрнi вiйська Румiлiї, а перед шкотською брамою в напрямi Деблiнгу могутнiй баша мостарський. Весь простiр дунайських вод стояв пiд наказами Кассiма, команданта Стамбула, що мав з собою вiсiм сот суден. I гомонiли вiд них широкi води Дунаю. I стогнала земля, i стогнали гори вiд тягару гармат i полкiв Сулеймана, що, мов величезнi дими, оточили широким перстенем найбiльшу християнську крiпость над Дунаєм. Турецькi “бiгуни й палiї“ розбiглися загонами не тiльки по околицi Вiдня, але й по Долiшнiй i Горiшнiй Австрiї та по цiлiй Старiї, сiючи скрiзь знищення й пожежу. Жертвою їх упали чудовi винницi Гайлiгенштату, i Деблiнг, i Пенцiнг, i Гiттельдорф, i замок Санкт-Файт, i Лiхтенштайн, i Медлiнг, i Берхтольсдорф, i Брун, i Енценсдорф, i навiть сильно укрiплений Баден, i долiшня часть Кльостернайбургу разом з величавим монастирем над Дунаєм, i багато iнших замкiв, осель i городiв. Фуражуючi й реквiруючi вiйська Сулеймана доходили аж у прегарну долину Iзонца, вирiзаючи до ноги залоги християнськi. В днi, коли Роксоляна приїхала в Сiммерiнг, пiдпалив Кассiм на її честь всi мости на Дунаю. I вони горiли довго в нiч. Того ж дня застановлено в облаженiм Вiднi всi годинники на вежах святинь i публiчних будинках. Застановлено на знак, що нема мiри часу для трудiв, i праць, i жертви, нема для нiкого, коли вiра й держава знаходяться в смертельнiй небезпецi. А двадцять третього дня мiсяця Мутаррем вiдкрила Турецька артилерiя вогонь на Вiдень, проти Кернтнертору, i била безнастанно цiлу нiч аж до ранку. I всю нiч лив з неба дощ без умовку i не уставав нi на хвилинку. Вже другого дня одержали турки наказ приготовити драбини до наступу, щоб вилiзати на мури мiста. Анатольськi вiйська стягали з гiр кругом Вiдня дерево i в'язки хворосту, щоб заповнити рови. Втiм через Соляну браму вибiгло не-чайно вiсiм тисяч обляжених i впало на зади тим турецьким вiддiлам, що здобували Кернтнертор. Але вони, замiсть нiччю, вийшли з мiста щойно ранком, бо спiзнилися з випадом. I турки убили 500 з них i сотника Гагена Вольфа. А коли вони подавалися в город, спробували турки разом з ними вдертися в створену браму. Одначе отвiр був завузький, щоб бiльша сила їх могла нараз вдертися в мiсто. Щойно, коли двома мiнами зробили бiльший вилiм бiля монастиря Августинiв коло Кернтнертору, припустили в тiм мiсцi тридневий наступ. Безнастанно гримiла артилерiя з обох бокiв i безнастанно грали труби, позавни i трембiти з веж Августинiв i церкви св. Стефана: їх весела музика мала додавати вiдваги оборонцям мiста. ак iшли днi за днями - кривавi днi. Ще двi мiни сильно поширили вилiм бiля Кернтнертору. I воєнна рада везирiв i башiв пiд проводом падишаха вирiшила останнiй та найбiльший наступ, бо студiнь i недостача харчiв давалися вже взнаки турецькому вiйську. Остигаючий запал вiйська пiднесено приреченням величезних сум в золотi. Кождому яничаровi обiцяно виплатити тисячу аспрiв. Герольди викликували в таборi, що котрий простий воїн перший дiстанеться на мури мiста, одержить тридцять тисяч аспрiв, а коли се буде субашi, то стане цiсарським намiсником. Сам Сулейман пiд'їхав аж пiд мури города й, оглянувши вилiм, висказав за його величину признання великому везировi. А вилiм той мав 45 сажнiв довжини. Як морськi хвилi в час бурi, рушили мудшагiди[84] в великий вилiм муру, а кров i мозок значили їх слiди. Рев гармат i крики свiжих полкiв падишаха, шо перли на мури Вiдня, долiтали аж до Сiммерiнга, до золотих наметiв Роксоляни. Султанка Ель Хуррем лежала на шовковiм диванi, i якась дивно прикра розкiш розпирала її грудь i тамувала вiддих. Думала. Вона всiм єством своїм не хотiла упадку того мiста, якого дзвони так жалiсно молилися до неба. Але ся вiйна була її дiлом. Пригадувала собi, як отворила святу Браму Фетви та на питання султана одержала вiдповiдь iмамiв, якої хотiла, шо й вона, хоч жiнка, має обов'язок брати участь у святiй вiйнi проти невiрних - по словам Корану: _“Йдiть, легкi i тяжкi, та ревнуйте добром i кров'ю на шляху Господнiм!“[85] _ Не могла забути, як тодi шалiла султанська столиця i як п'янi восхитом дервiшi виносили з меджидiв золоту, як сонце, хоругов Пророка i червонi, як кров, прапори Османiв i бiлi Омаядiв, зеленi фатимiдiв, чорнi Аббасидiв. Пригадувала собi, як султан не хотiв, щоби брала з собою в поход своїх малих синiв, Селiма й Баязеда. Тодi вона вдруге зажадала рiшення iмамiв. I вдруге Шейк-уль-iслям, голова iмамiв, на питання, чи й дiти обов'язанi брати участь у святiй вiйнi, дав таку вiдповiдь на письмi: “Ми зводили вiдповiсти: так. Бог всевишнiй знає се лучше. Писав се я, потребуючий Божої помочi, син свого батька,- нехай Аллаг вибачить обидвом, коли написана недобра вiдповiдь“. I молоденький син Роксоляни Селiм взяв участь в походi. Виїздив зi столицi на конi поруч свого батька в оточеннi гвардiї султана. А мати їхала з ним у вiдкритiй колясi, п'яна мрiями, як роза, повна червенi й запаху. Не могла вiдвести очей вiд малого Селiма. Для нього хотiла збагнути таємницю вiйни й держави, хоч смерть двох людей, яких убила в оборонi будучностi свого старшого сина, зразу дуже її прив'язала до нього, потому усувала його в тiнь, Вечерiло, i дитина вже спала в наметi. З вежi св. Стефана долiтали звуки дзвонiв на тривогу. А наступ мудшагiдiв шалiв криваво кругом мурiв Вiдня i все крiпшав. До намету хассеке Хуррем вступив Сулейман з глибоко на чоло насуненим турбаном. Мав хмару на обличчi i спрагу в очах. Знала вже добре свого мужа. Встала i сама налила йому чашу сорбету. Вiн мовчки почав пити. Вона гладила його руку й успокоювала, мов дитину. Випивши, сiв на диванi й зажмурив очi. Був такий утомлений, що виглядав, як розпряжений лук. Тихо сiла коло мужа й навiть найменшим рухом не переривала його вiдпочинку. Помалу похилилася голова великого султана, i вiн з утоми заснув сидячи. Сидiла бiля нього, а в головi аж шумiло їй вiд рiжних думок. Боялася, щоб вiн особисто не повiв своїх вiйськ до наступу на мури Вiдня й не погиб. Недовго спав завойовник Османiв. Встав. Протер очi. Умився i збирався до виходу. Не хотiла пустити його самого. Одягнулася в свiй вовняний бурнус, взяла шаль кашмiрський i вийшла з ним. Султан не говорив нi слова. Думав над чимсь. Ель Хуррем казала й собi привести свого коника, сiла на нього i поїхала з чоловiком. За ними їхали два ад'ютанти. Сулейман мовчки наближався до обляженого мiста. Коли пiд'їхали на якесь узгiр'я, очам їх представився величавий вид. На високi окопи i мури Вiдня, як оком сягнути, дерлися зi всiх сторiн рухливi муравлища полкiв падишаха, освiтлюванi червоним блиском заходячого сонця. Всi вiденськi церкви дзвонили на тривогу, жалiбно, понуро. Бам, бам, бам! Бам, бам, бам! Гармати ревiли, мiни трiскали. Чорний дим покривав окопи i мури мiста. Коли вiтер провiвав його, виднiли серед його клубiв блискучi панцирi нiмецького лицарства i густа чернява полкiв мослемських, що, мов бурлива повiнь, заливали зi всiх бокiв залiзнi вiддiли нiмцiв. Кам'яними вулицями Вiдня бiгли монахи з хрестами в руках i голосили: “Бог i Мати Божа помилують нарiд, коли вiн варт Божого змилування!“ З домiв виходили навiть раненi, щоб останками сил метати чим хто мав на ворога. А втомлений недостатком народ виносив останки харчiв для пiдкрiплення воїнiв перед страшним наступом турецьких сил. Кривавий бiй шалiв уже мiж окопами i мурами Вiдня. Стиснене i заливане мусульманами мiсто виглядало, як утомлений пливак, котрому на уста виступає смертельна пiна: на мурах християнського мiста появилися довгi процесiї нiмецьких жiнок у бiлих одягах, з малими дiтьми при собi. Вид їх мав пiдбадьорити борцiв i немов сказати їм своєю появою: “Коли не встоїте у бою, то дiтей ваших застромлять на списи, а жiнок i дочок ваших заберуть у неволю чужинцi...“ Спiв вiд них лунав - рiвний, поважний. Священики в бiлих орнатах благословили їх i йдучих до бою лицарiв золотими монстранцiями. Церковнi прапори маяли на вiтрi. Дiвчатка в бiлих одягах i самi смертельно блiдi сипали квiти перед монстранцiями. А як на високiй вежi св. Стефана ударив великий дзвiн на “Ангел Господень“, спазматичний плач потряс бiлими радами жiнок i дiтей нiмецьких: вони, ревно плачучи, витягали руки до неба i благали помочi в Бога. “Аллагу Акбар! Ла iллага iл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!“ - лунало їм у вiдповiдь з густих лав мослемiв, що перли без уговку на мури мiста. Перли й лягали покотом, i новi перли - без кiнця. Сулейман Величавий пiднiс очi до неба i сказав разом з вiйськом своїм: “Аллагу Акбар! Ла iллага iл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!“ - I рушив конем у напрямi свого штабу. Султанка Ель Хуррем вмить догадалася, що вiн готов для одушевления своїх полкiв особисто пiти наступом на мiсто. Задрижала на цiлiм тiлi. Бо якби муж її впав пiд мурами Вiдня, то хоч мiсто могло б тодi бути здобуте роз'юшеним вiйськом мослемiв, та всi плани її умерли б разом з життям її мужа. Ще син її був замалий, щоб мiг устояти в тiм вирi, який мiг зiрватися по смертi великого султана i його первородного сина. Ще майже нiчого не приготовала до таких змiн. Пригадала собi слова Кассiма про небеснi зорi, що мають силу над людьми на землi. Чула не раз, що тi зорi затемнюються. Вiд заходу надходила нiч i темна хмара, А на мурах мiста нiмецькi жiнки в побожнiй екстазi на очах мужiв i синiв своїх зривали з пальцiв золотi i срiбнi перстенi, здiймали прикраси з голов i складали прилюдно перед монстранцiями на знак, що раненим i родинам погибших дана буде помiч. А там, де на мурах було замало мужчин, жiнки i дiти германцiв метали в турецьке вiйсько приготоване на мурах камiння i лили гарячу смолу з казанiв, що кипiли у фрамугах мурiв. А бiй кипiв. Шалений бiй на бiлу зброю, на ножi, на зуби i пазурi. Великий, жертвенний бiй, вiд якого ще не загинув нi оден нарiд на свiтi, що вмiв вiрити i молитися. Не загинув, а скрiплявся пролитою кров'ю i молитвою своєю у тяжкi години горя i тривоги: бо конають тiльки тi народи, що не жертвують i не борються до загину - в єдностi й молитвi своїй. В сутiнках вечера побачила султанка, як засвiтилися всi церкви вiденськi, немов великi вiвтарi, освiтленi для Бога, котрий бачить i рахує кожду жертву людську. Перед її очима стали створенi царськi врата церковцi св. Духа на передмiстi Рогатина у хвилi, як iшла до слюбу i як почула крик: “Аллагу - Аллаг!“ У свiтлi червоних смолоскипiв узрiла на мурах Вiдня, як нiмецька дитина завбiльшки її сина Селiма кидала каменем у яничара, що лiз по драбинi. Серце в нiй тьохнуло. Несподiваним i для себе рухом схопила обома руками за узду коня свого мужа. Наполоханий кiнь Сулеймана кинувся вбiк, i султанка вилетiла з сiдла. Сулейман хотiв її задержати i впав з коня. Оба ад'ютанти зiскочили зi своїх коней. Султан встав мовчки. А султанка Ель Хуррем клякла на розмоклiй землi i, зложивши руки, як до молитви, залебедiла до свого мужа: - Ти не пiдеш у вир сеї боротьби! Бо тут може померкнути твоя зоря! А ще жаден твiй син не годен сам усiсти на престолi султанiв, нi пiднести меча проти бунту! - закричала. I, заломивши руки, слiзьми зросила криваву землю нiмецьку . Вiд заходу надтягала буря. Вiд долин дунайських свистiв вiтер по горах i кидав першими заблуканими каплинами тучi - кидав на чорного коня завойовника Османiв, i на нього самого, i на двох його ад'ютантiв, що стояли, як кам'янi подоби, мовби не чули й не бачили нiчого. Кидав i на сплакану султанку Ель Хуррем, що виглядала, мов мучениця у свiтлi лискавиць на долинi плачу. I була мученицею, бо бiльше ударiв горя ждало на неї в життi її, нiж було тих каплин тучi, котрi порахувати може тiльки сила Божа. Здалека чути було, як крiпшав шум i гук християнської крiпостi. То, очевидно, крiпшала оборона Вiдня. Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собi пiзнати нiчого. Великий завойовник i законодавець Османiв, обернувшись обличчям до Мекки, покiрно зiтхнув до Бога i дав знак одному з ад'ютантiв. Той приложив трубку до уст. За хвилинку грали вже труби i позавни вiд штабу. I здовж розбурханих, мов морськi буруни, рядiв мослемських заграли труби й барабани разом з першими громами бурi. - Чи то знов до наступу? - запитала, все ще клячачи, султанка Ель Хуррем. - До вiдвороту, о Хуррем! - спокiйно вiдповiв володар трьох частей свiту. I, пiдступивши до жiнки, пiдняв її з мокрої землi власною рукою. Обоє йшли, мовчки i думали про своє життя. Вiн думав у покорi свого духу про волю Аллага, котрий, може, тут, на сiм мiсцi, поклав межу для дальшої кари “джаврам“. А вона? Хора внутрi душа думає над своїм болем. Обляжене християнське мiсто немов вiддихало. В нiм ще яснiше заблистiли Господнi церкви i радiсно, мов на Великдень, дзвонили всi дзвони їх. В цiлiм мiстi лунала одна-одинока пiсня: “Тебе, Бога, хвалимо!..“

* * *

Глуха осiнь iшла землею германцiв, коли вiдходив з-пiд Вiдня Сулейман Величавий. Не гнала за ним нiяка погоня. Нi оден вiддiл нiмцiв не вийшов за мури мiста. Тiльки вiтер шумiв по лiсах над Дунаєм i кождий листок кидав у грiб його. Якiсь короткi, немов постарiлi, днi йшли з сiрим свiтлом своїм над вiйськом падишаха, що з вiрою вертало з ним. Тiльки тут i там зарокотiв грiм по небi. I часом перун фосфоричним свiтлом круто, як гадина, заскакав на обрiї. А листки безнастанно канули з дерев. Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомiсть їх. Вiн тихо промовляє осiннiми днями: так минуть i вашi днi. I ви так нiколи не вернете на сей свiт, як не вернуть на дерево тi самi листочки, що зогниють в землi, як не вернуть тi днi, що минули. Вiдчував своїм серцем ту Господню мову великий султан Османiв. I тому спокiйно вертав з походу свого. А спокiй вожда все удiляється тим, що вiрять в нього i йдуть за ним. Тодi й вони стають учасниками його спокою. Здовж берегiв дунайських їхав Сулейман у напрямi столицi Угорщини. Вже виднiли вежi її, коли при шляху на оболонi узрiла султанка Ель Хуррем бiдний табор циганiв. Блiдий мiсяць стояв на небi, а в таборi горiли червонi огнi. I дригнув давнiй спомин у душi султанки. Вона казала задержати криту карету свою, вихилилась крiзь вiкно i кинула жменю золотих монет мiж гурток циганських жiнок. Як голоднi птицi зерно, так вони вмить визбирали грошi з землi й зачали тиснутися до вiкна карети, щоби предсказати будучнiсть незнакомiй панi. Султанка Ель Хуррем простерла лiву руку, й одна з циганок зачала говорити: “Бiля шляху твого лелече й кедрина... По однiм боцi квiти i тернина... По другiм боцi хрест i домовина... Як блiдий мiсяць, так рости буде твоя сила, панi... А в життi своїм два рази зустрiнеш кождiську людину, котру раз узрiли яснi очi твої... А як час наспiс, на мостi калиновiм узриш перстень з мiдi в п'яної людини, лозлiткою вкритий, з каменем фальшивим...“ Тут циганка глянула в обличчя незнакомої панi i, сильно збентежена, крикнула одно незрозумiле слово та перервала ворожбу. Як розпудженi птицi, зачали втiкати вiд повозу всi циганки й цигане. Та, що ворожила, правою рукою закрила очi, а лiвою кинула в карету крiзь створене вiкно золотий грiш, який перед тим пiдняла з землi. Султанка Ель Хуррем страшенно схвилювалася несподiваною образою звороту гроша, а ще бiльше перерванням ворожби. Блiда, глянула на свого мужа, котрий спокiйно сидiв на конi. На благаючий опiки погляд улюбленої жiнки дав знак рукою - i його гвардiя вмить обступила колом весь табор циганський. - Що се значить? - запитав султан провiдника циганiв, що наближався до нього з глибокими поклонами. Той вiдповiв з острахом, кланяючись майже до самої землi: - О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок, який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тiй гарнiй панi, зустрiла її вже другий раз в життi, i перша ворожба її вже здiйснилася! Такiй людинi не вiльно ворожити вдруге, нi приняти вiд неї нiякого дару людям з цiлого табора, опрiч корму для худiбки... Коли вiн се говорив, помалу наближалися розпудженi циганки й цигане та неохоче клали довкруги карети золотi монети, одержанi вiд султанки. Султан не вiдповiв цигановi нi слова, тiльки тихо сказав кiлька слiв до одного зi своїх прибiчникiв. Незабаром циганам видавано обрiк, сiно й овес для коней. А султан з жiнкою виїздив на королiвський замок на нiчлiг. Коли знайшлися на високiй платформi замку, зворушена пригодою, султанка сказала несмiло до мужа, що почулася матiр'ю. Усмiхнувся до неї i сказав: - Коли буде син... - То ти даш iм'я йому,- докiнчила. - А коли буде дочка? - То iм'я її буде Мiрмаг (Мiсячне Свiтло),вiдповiла,- бо згадка про силу того свiтла, про яку оповiдав менi раз Кассiм у Стамбулi, додала менi сили пiд Вiднем не пустити тебе до бою. По хвилi додала: - Бачиш, я через тебе впала з коня, а тобi, може, i життя вратувала. Султан весело усмiхнувся й вiдповiв: - Коли я собi добре пригадую, то здаеться, що я через тебе впав з коня i в рiшаючiй хвилi вивихнув собi руку. Але, може, й лучше так сталося. - I ти ще можеш сумнiватися, чи лучше? - запитала. - О, нi, не сумнiваюся,- вiдповiв Сулейман, котрий так любив сю жiнку, що мимо великої твердостi свого характеру все їй уступав. I все був задоволений з того, що уступав. - I чому ж ти вiдразу так не говориш? - сказала, врадувана. - Повiр менi, що я дуже тiшуся, що не ти звихнула руку, тiльки я,- вiдповiв. - А менi найбiльше подобалося, як ми, йдучи на Вiдень, бачили з горбiв по дорозi, як утiкали перед тобою нiмецькi вiддiли. Точно, як птицi перед бурею! Бачив, що вона не звертала нiякої уваги на його невдачу й тiшилася тiльки проявами його сили. Чув любов її й був щасливий, дуже щасливий. - А не знаєш,- запитала,- чому циганка перервала предсказування моєї будучностi? Цiкаво вдивлялася в його очi. Сулейман споважнiв i сказав: - Мабуть, тому, що тобi предсказує будучнiсть сам Аллаг. - Нехай дiється воля Його! - додала так щиро, якби на хвилинку блиснула в нiй її давня вiра. I разом увiйшли в прекраснi кiмнати угорських королiв. Муедзини зачали спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв. На Дунай лягала чудова тиша ночi, i птицi змовкали в густих очеретах. Сулейман Величавий схилився з жiнкою на диван молитовний, обоє обличчям оберненi до Мекки. Обоє молилися до Бога за життя, яке ще було перед ними,- дивне життя.


XVIII. ГАДДЖ РОКСОЛЯНИ

“Хвала будь Богу, единому! Крiм Нього нема Бога. Вiн живучий i вiчно живий. I нема нiчого Йому рiвного, нi на землi, нi на небi. Вiн сотворив небо та землю й упорядкував свiтло й темряву. Хвала i слава Йому, що своїх вiрних провадить до святої святинi!“

Вже час наспiвав i здiбний син Сулеймана, Мустафа, як винна лiторосль, дозрiвав... Дозрiв i замiр султанки. В п'ятницю, Аллагом благословенну днину, виплила хассеке Хуррем зi сином Селiмом i з донечкою Мiрмаг кораблем зi Стамбула до Єгипту, щоб вiдбути Гаддж - святу подорож на прощу до Мекки й до гробу Пророка. Вона нарочно вибрала ту путь, щоб обминути Єрусалим i святу землю нессараг, де уродився, страждав i помер на хрестi дивний Бог джаврiв. Султанка не хотiла ступити на ту землю, заки помолиться бiля гробу Пророка. I всi правовiрнi мослеми хвалили розум i побожнiсть її. В Єгиптi мала ждати на мужа свого, котрий також хотiв їхати з нею на Гаддж, але важнi державнi справи задержали його несподiвано в Стамбулi. Коли б Сулейман не мiг прибути в означенiм часi, одержала дозвiл їхати без нього дальше, що й сталося. В Каiрi зложено для неї велику каравану з прочан i султанської сторожi. I вона рушила на Схiд, наперед щоб оглянути гори Синайськi. Геть за Суезом дромедар султанки звiтрив воду оази i сам пустився найсильнiшим бiгом[86]. Сонце почало помалу заходити. А мертва пiщана пустиня зачала якраз тодi свiтити таким надмiром красок, якого ще в життi не бачила: острi, мов пороздиранi, зариси гiрських ланцюхiв на сходi свiтили всiми красками, почавши вiд найяснiшої краски фiолету аж до найтемнiшої червоно-пурпурової. А в тiм самiм часi зелень долин немов завмирала в матовiм вiдблиску i ставала недвижимо мертва. Вiд сторони старого Єгипту надходила нiч. Вже провiдники-бедуїни загорнулись на нiч в довгi киреї з чорної козячої вовни i поклалися на пiску, блискучiм, як перли, склонивши голови до сну на верблюдiв. Над ними свiтила синя, як туркус, велика баня неба, з дiямантовими зорями. Поклалася й султанка Мiсафiр, а далекий смiх гiєни, що йшла до води, колисав її до неспокiйного сну. Султанка Мiсафiр довго не могла заснути, розпам'ятуючи в пустинi дивне життя своє й тягар грiха, що гнобив душу її: вже докладно уложений план убийства первородного сина свого мужа вiд першої жiнки. Нiхто не знав про її план, опрiч неї i Бога на небi. Якраз для вiдвернення всякого пiдозрiння вiд себе наражувалася тепер на дуже важку й небезпечну подорож до найсвятiшого мiсця мослемiв i до гробу Пророка. А раннiм ранком, коли ясна стяжка свiтла зiйшла далеко на Сходi, забренiла мала мушка i збудила могутню султанку. Незабаром заблестiв на пiску огонь з сухого навозу верблюдiв. Над ним поклали казани з пахучою кавою. А по снiданню рушила каравана султанки в полуднево-схiднiм напрямi. Праворуч мiнилося якоюсь дивною зеленню Червоне море. Оподалiк вiд нього грiзно пiднiмалися темнi маси гiр Джебель-Атака, а лiворуч - гори Джебель-Ет-Тiг, зложенi з вапна, крейди й пiскового камiння. В блискучiм свiтлi сонця тихо простягалося широке побережжя Червоного моря. Ноги коней i верблюдiв глибоко западалися в його сипкiм пiску, але мимо того хiд їх ледви було чутно. Старий провiдник, бедуїн у довгiм, бiлiм бурнусi, що їхав бiля султанки Ель Хуррем, приложивши руку до чола i до серця, сказав: - Отсi високопеннi дактилевi пальми i вiчнозеленi тамариски з лусковатим листям i з квiтом, як роза, червоним, отсi акацiї, що мають пнi, мов з бронзи, i колючки, мов зi срiбла, - всi вони вказують, що недалеко вiдси жерела Моисея, о велика хатун! - Студенi чи теплi? - Гарячi, о хатун! Але руку можна в них вдержати. Вода в них має в собi тiльки мало солi, а в деяких така гiрка, що пити її неможливо. Джерела тi укритi мiж кактусами й дикими пальмами, о хатун! Увагу султанки вiдвернув невисокий сугорб, дивний тим, що на самiм верху його блистiла немов саджавка з водою. Султанка скермувала, до нього свого верблюда i, пiд'їхавши ближче, зiскочила на землю та скоро пiдiйшла до води. Хвилинку вдивлялася в неї, потому нахилилася й обидвi руки вложила в воду, заки провiдник вспiв прибiчи наверх. Несподiвано крикнула i поспiшно витягнула руки. Їх обсiли воднi насiкомi й щипали завзято. - Не бiйся, о хатун,- сказав араб.- Ти кричиш бiльше з несподiваного страху, нiж вiд укушень. Вони нешкiдливi. Кажучи се, сам занурив обидвi руки в воду аж поза лiктi й зачав витягати намул чорний, як атрамент, i вимивати прозрачнi вапнянi шкаралущi звiряток, котрi вже вимерли в них. З таких шкаралущ повстав цiлий той дивний сугорб, що стоїть досi на пiсках пустинi недалеко вiд жерел Мойсея бiля гiр Синаю. Коли вже знов їхали старинним Шляхом Фараонiв, котрим Iзраiль мандрував перед вiками, сказав старий араб до могутньої султанки, показуючи рухом голови на сугорб з маси шкаралущ: - Кождому сотворiнню призначив Аллаг дiло його. I нема в очах Всемогучого нi менших, нi бiльших дiл. Мектуб!..[87] Султанцi Ель Хуррем пригадався її учитель Абдуллаг, котрий у Кафi оповiдав їй, що предсказано. Їхали дальше мовчки Шляхом Фараонiв. Куснi острого кремiння й, очевидно, людськими руками зроблених кам'яних знарядiв, кiнцi крем'яних стрiл, до ножiв подiбнi, лежали здовж того шляху в пiсках. Їхали довго. Жара крiпшала, бо наближалося полуднє. Верблюд султанки, котрий досi уперто крутив носом, коли вона пiдсувала йому сухi, як порохно, зела пустинi, тепер зачав ласувати їх, мов присмаки, особливо пахучi кантолiни та гiркi золотисто-жовтi колоквiнти; овочi їх, подiбнi до малих помаранч, лежали засхлi здовж Шляху Фараонiв мiж листям, подiбним до листя винограду. А як сонце зайшло, каравана стала й арабськi провiдники зварили й зачали їсти бiле м'ясо пустинних ящiрок, котрого не могла їсти жiнка падишаха. I дали їй меду диких пчiл i солодких дактилiв. I знов настав день, але такий, що не добре надасться до їзди в пустинi. То зi сходу, то з полудня завiвав вiтер - такий гарячий, що здавалося, немовби хто дув огнем з величезного мiха. Небо стало жовте, як сiрка. А за кождим подувом гарячого вiтру воздух ставав темний i їхалося, мов у мряцi. Невимовна спрага зачала мучити людей i звiрят. Бедуїн, що постiйно їхав бiля султанки, виняв i подав їй до жування затвердлу живицю, котрою прiє арабська акацiя. Страшна жара тривала весь день аж до вечера. А коли нарештi улягся “вiтер з пекла“, була вже темна нiч. I навiть мiцнi люде не мали сили, щоб вiдразу зняти сiдла зi звiрят. Так їх втомила жара. Всi бедуїни подивляли султанку Мiсафiр, котра весь час їхала на своїм верблюдi, мов правдива арабка. I нi разу не казала здержати каравани, хоч була дитиною далекої країни на пiвночi, де сонце лиш тодi мае сильний блиск, коли на нього дивитися. За її прикладом держалися й жовнiри падишаха, хоч не одному з них робилося млiсно коло серця i язик згоряча деревiв. А третього дня старий шлях фараонський перейшов у майже бездорiжну, кам'янисту стежину. Довжезним гусаком сунула нею каравана султанки Роксоляни до гори, званої Горою Купелiв Фараонських. Густа пара по сей день добувається з дуже гарячих жсрел на тiй горi, в котрих вiд споконвiку кипить натрон i вапно, сiль i сiрка. Там можна згинути вiд спраги, бо нема нi каплини води до пиття. Немов гаряча пiч, обняла каравану вузька i безводна долина. Одиноку стежину її ще бiльше звужували з обидвох бокiв острi, кам'янi виступи-iглицi високих гiрських стiн з червоним, чорним i ясно-жовтим камiнням. Каравана з трудом зачала входити на гору Вадi-Будру. Величезнi поклади брунатного, червоного й зеленого гранiту, мов поверхи веж, пiдносилися до неба. Виглядали як будова велетнiв, бо великанськi квадри камiння виднiли немов уставленi однi на других. Великi купи й довжезнi полоси чорних жужлiв, випалених вулканiчним огнем, тягнулися попiд колосальнi брили гранiту. Мiж ними тут i там немов горiв яскравий, як цегла, червоний порфiр. Втомлена йшла каравана султанки стежиною самим крайчиком пропастi через старинний перехiд, де вже найменший подих вiтерця викликає бодай улуду охолоди. В полуднє четвертого дня дiйшла каравана султанки до славних копалень Маггара, де вже лiт тому п'ять тисяч єгипетськi фараони добували мiдь i малахiт i вiдки слуги їх привозили дорогий синiй туркус до царських скарбниць у Мемфiсi. Тут здержано похiд, бо султанка хотiла оглянути старезнi шахти. Вони з неiмовiрним трудом i накладом працi вкопанi в надзвичайно твердi, блискучi скелi гранiту i що далi, то вужчi. Штучнi, кам'янi колюмни забезпечували робiтникiв перед заваленням їх у небезпечних мiсцях, де гранiт був потрiсканий. Ще видно було слiди долота й iншого знаряддя старинних каменярiв Єгипту мiж синьо-зеленими туркусами в мiцних скелях, де вони в темних ломах заховали свiй блиск i свою чудну барву. Вся долина покрита була до втоми монотонними куснями цегли, випаленими начервоно, оживлена тiльки набатейськими, коптiйськими, грецькими й арабськими надписами, вирiзаними на великих скелях. Султанка Мiсафiр прислонила бiлою рукою свої синi очi й занялася читанням арабських надписiв. I довго читала їх та й навiть виписувала з них старинну мудрiсть, як пчола, що збирає мiд, де зустрiне його. На заходi бовванiла пуста i нага група гiр Джебель-Мока-теб. Не було нi на нiй, нi пiд нею навiть наймарнiшої деревини тамариски, нi стебелини, нi моху, нi трави. Тiльки цариця самота i дочка її мовчанка панували тут всевладне аж ген далеко i високо-високо - до величної i дивної гори-пiрамiди з п'ятьма росохами, званої Джебель-Сербаль. Се свята гора законодавства гебреїв i всiх народiв, що приняли вiру Божої лiторослi - Спасителя з роду Давида, сина Пречистої Дiви Марiї. Стрiмка i мов застигла в безконечнiй самотi i мовчаннi стояла п'ятипальчаста свята гора Мойсея, звана Синайською, або Горою Божого Закона. Велична, мовчазна, мов бiлий п'ятикратне загнутий воаль-серпанок, правдиво найдорожчий з серпанкiв на землi. А пiд нею Чорнi нижчi гори i далека оаза Феррану. Стрiмка i застигла в спокiйнiй величi пiдноситься свята гора Мойсея. А вiд неї аж до Рас-Магомеду на полудневiм кiнцi пiвострова прямовисними розпадлинами блистять вiд споконвiку донинi масивнi гори з порфiру i рiжного iншого камiння - червоного, як м'ясо, зеленого, як трава, чорного, як вугiлля, i такими масами доходять вони аж до Червоного моря, де кiнчаться в водi, оточенi коралями... А п'ятого дня каравана султанки наближилася до стiн з гранiту Вадi-Феррану, найбiльшої долини пiвострова, званої Долиною Шишей. Вона раз у раз ширшала. Бiля стежини каравани зачали показуватися сочистi i поживнi зела. По п'яти годинах дiйшла каравана до Перли Синаю, найкращої оази Вадi-Феррану, де перед вiками була битва з Амаликитами. Свiжi жерельнi струмки i потоки журчать в огородах Перли Синаю, званих Вiдблиском Раю. Над чистою жерельною водою ручаїв спiвали птахи в густiй трощi i плигали дикi качки. Мiж рясними овочами зеленi гранатiв виднiли зеленi дерева мiгдаловi, тамариски, пальми дактилевi, i дерева сеялю, i прекраснi смуги пiль з товстою пшеницею i ячменем. В Перлi Синаю спочила перла Царгорода - султанка Рок-соляна. А на другий день рано сказала здивованим арабам, що хоче особисто вийти - на сам верх святої гори Мойсея! - Там нема нi дорiжки, нi стежки, о велика хатун! То гори бездорiжнi... - Як часом людське життя,- вiдповiла султанка. I наказала приготовитися до подорожi провiдникам i малим четам яничарiв i сiпагiв. Через дикi скелi i гостре камiння, малими долинками, де били з землi жерела i була рiстня, западнями i дебрами йшла дивна жiнка падишаха в бездорiжнi i безстежнi висоти Джебель-Сербалю. За нею мовчки йшли чети мослемських салдатiв, а бiля неї здивованi провiдники. Немов виразна мапа, що має релiфи, ярко вiдрiжненi красками, зарисувалися перед її очима вже з першої висоти: чорна полоса гранiтiв, i сiра пiскового каменю, i жовта пустиня, й зелений управний простiр Вадi-Феррану. А далi пребагатi в закрути долини мiж незлiчимими горами i вижинами, безмежна й оком необнята Пустиня Мандрiвки аж до далеких-далеких височин Петрасу, до гiр мiж Нiлем i Червоним морем - кожда з них у властивiй собi красi i величi виразно виступала в прозрачнiм чистiм повiтрi. Нiхто не почув вiд дивної жiнки падишаха нi словечка жалю, хоч одяг на нiй скоро подерся i звисав шматами i хоч руки мала болючо й до кровi подертi кiльцями ростин у диких дебрах Джебель-Сербалю. Провiдники раз у раз оглядалися на неї, чи не скаже вертати. Але помилялися до кiнця. Султанка йшла дальше в дикi вертепи Сербалю, хоч i бiла сорочка її вже також була подерта. Держалась лишень щораз бiльш оподалiк вiд мужчин i йшла завзято дальше на найвищий верх святої гори Мойсея, вiддiлений вiд iнших верхiв її глибокими пропастями. Пiд самим шпилем казала всiм задержатися й сама-одна вийшла на нього. Пiзно вночi вернула зi сторожею до Перли Синаю й до краю втомлена лягла пiд тамарисками, дивними деревами, що дають манну, якою Бог кормив свiй нарiд у пустинi. Дерева тi мають дуже делiкатну кору. Вона, проколена одним родом насiкомих, видає у зранених ними мiсцях каплини, подiбнi до меду i чистi як кришталь. Вони вiдпадають, тверднуть i надаються до харчу. Султанка Роксоляна вiдпочала кiлька днiв i вилiчилася з ран на руках i ногах. А тодi заявила, що хоче ще вiдвiдати Синайський монастир християн, положений високо в неприступнiм мiсцi мiж бiлою горою Мойсея i чорним Джебель-Аррiбом. Та тепер уже нiщо не дивувало нi бедуїнiв-арабiв, нi солдатiв султана. Скоро свiт рушили з нею стрiмкою стежкою. А коли стежина ставала вже дуже стрiмка, взяла султанка звiра за поводи i пiшки йшла перед ним, додаючи йому вiдваги. З молитвою до Аллага на устах iшли за нею побожнi мослеми. Праворуч i лiворуч пiдносилися височезнi, прямовиснi стiни з гранiту в дико-фантастичних формах, бо й гранiт вiтрiє у безвiстях вiкiв, i нема нiчого вiчного, опрiч духа Божого i його частинки, яку Бог вдунув у людей на образ i подобiс своє. По якiмсь часi походу вгору побачила оточену горами рiвнину Ер-Рага зi скалистою височиною Ес-Сафсар при її кiнцi. У страшнiй величi показалися її очам незабаром незмiрнi гранiтнi маси двох, майже до небес високих, червоно-брунатних скельних стiн. А коли перейшла ту страшенну челюсть, створилася перед нею лагiдно пiднесена долина Етро, по-арабськи Вадiед-Дер, з горою Арона[88]. А далi шлях до високо положеного Синайського монастиря. Стоїть самотнiй, на широкiй долинi, у пiвнiчно-схiдного пiднiжжя гори Мойсея, збудований як крiпость. У камiннi перед тисячем лiт вкованi три тисячi сходiв провадять туди, наверх. Тут знов кiлька днiв спочивала султанка i п'ять разiв на день молилася, лицем обернена до Мекки... А потiм пiшла Вадi-Гебраном у полуднево-захiднiм напрямi, до чистого як кришталь жерела, бiля котрого росте непроходима гуща тамарискiв i диких пальм. Сiенiт i базальт довкруги. Але скелi ставали помалу щораз меншi. Вже виступали округлi каменюки i пiсок, щораз то кращий i мiлкiший. Каравана султанки скорим походом перейшла пустиню Ель-Каа i дiйшла до гори, званої Дзвiн, по-арабськи Джебель Накус. Вона дае себе чути немов далеким звуком дзвонiв, котрий крiпшає й переходить у дуже дивний шум. То навiваний вiтрами пiсок паде там у розпуклини i пропастi тої незвичайної гори i, зсуваючись, дзвонить по скелях, а при скорiм летi викликає вражiння сильно шумного дзвонення. Дзвонить, як вiчна вiстка про дивну долю царицi i жiнки Халiфа, що колись, як служниця в сераю, воду носила i кам'янi сходи мила.

* * *

А коли вiдважна султанка Мiсафiр втягнула в свою душу образ пустинi та передумала її,- стратила вiдвагу запускатися дальше. I несподiвано для всiх казала вертати до Каiру, щоб iще ждати там на свого мужа Сулеймана. Бо образ пустинi, рiвно як образ моря, i степiв, i великих надземних просторiв, звертає душу до Бога. Мовчки завернула сторожа султанки, а прочане, котрi йшли з нею, пiшли дальше, до гробу Пророка. А як у Каiрi розiйшлася вiстка про очайдушну вiдвагу султанки, зiбралася рада мiсцевих iмамiв i хатiбiв та заприсягла в святинi сторожу її, що жаден воїн її не верне живий без живої жiнки падишаха, коли вона вдруге вирушить у подорож до Мекки. А в кiлька днiв опiсля наспiв з Царгорода посол вiд падишаха i принiс сумну вiстку, що вмерла мати Сулеймана, а вiн просить жену свою помолитися за смуток свiй бiля гробу Пророка. Тодi вдруге зложили для неї велику каравану з прочан i сторожi, i вона знов рушила на Схiд. А перше замiтне мiсце її постою в дорозi була тепер мiсцевiсть Мiгтат-Бiр-Ель-Абд[89], де зачиналася країна малих горбатих коров. Там розложено намети й жiнок узято в середину табору. Розпалено вогнi та пражено пшеницю. А нiччю розставлювано сторожi аж до сходу сонця, бо розбiйничi племена арабiв чигають на такi каравани, пiдсуваються в темрявi до них, душать прочан i ограбовують. А як сонце зiйшло, навантажено знов верблюдiв. I каравана султанки рушила в путь та прийшла до Ель-Гамри, мiж високими горами, де не було нi одного подуву вiтерця, опрiч гарячого, як огонь, воздуха, що йшов вiд гiр, страшенно розпечених сонцем. Скелi на тих горах виглядали, як замки з рiжнобарвного камiння. А попiд гори тягнулися червонi, як кармiн, пiсковi насипи. Тут каравана спочила й пекла та їла баранiв. А потому посувалася мiж двома хребтами нагих гiр. А як сонце зайшло, прийшла до Ель-Сафри. Там були жерела, та вода їх була гаряча, як окрiп. Всi вiрнi милися в нiй i молилися бiля жерел. Тут застали якесь плем'я арабiв, що жiнки його були одягненi в шкiри, висадженi мушлями, а дiти їх бiгали нагi. Крiм наметiв, мали помешкання в печерах на склонi гiр. Вiд них можна було купити яєць i сухих дактилiв. Се плем'я убивало найбiльше прочан. Але страх перед султанською сторожею мало такий великий, що вночi убило тiльки б прочан, котрi необережно вiддалилися з табора. А найближчий постiй називався Бiр-Ель-Машi. Тут нiч була така темна, що не видно було руки, навiть пiднявши її до самих очей. Тої ночi убили розбiйничi араби тiльки трьох прочан. Ранком похоронено їх на склонi гори, приложивши тiла камiнням, бо годi було викопати гроби в твердiй, як скеля, землi. А найближчий постiй називався Бiр-Ель-Нахль, мiж горами без дерев, без ростин, з бiдною землею. Тут воздух був дуже гарячий i води було дуже мало, вона була жовта i воняла сiркою. Щоб могти її пити, треба було розпускати в нiй сок з брескви й тамаринди. Iз-за горячi й душностi не мож було заснути тої ночi. I хассеке Хуррем з донечкою Мiрмаг вийшла перед свiй намет i стала пiд безмежним наметом Аллага, що звисав над темною пустинею, як чорний оксамит, i дивилася султанка в пустиню, де видно було тiльки блискучi в темрявi очi шакалiв i чути було їх сумне скиглiння, а молоденька Мiрмаг тулилася до матерi зi страху. Ї успокоювала її мати, що кругом стоїть сторожа з яничарiв i сiпагiв, а над прочанами сила Божа. Нараз замовкло виття шакалiв i стало тихо, як в усi. На горi заревiв лев. I жах потряс пустинею i всiми, що жили на нiй. Замовкли навiть перекликування сторожi. Хассеке Хуррем iшла до намету, бо й вона налякалася страшного царя пустинi. Втiм залунав людський голос. I серед нiчної тишi блиснуло та загримiли двi сальви вистрiлiв. То яничари й сiпаги стрiляли в темряву пустинi. Вiдповiв їм знов потрясаючий рев. А вони вдруге i трете стрiляли в темряву. Тої ночi не спав нiхто дорана. В наметi оповiдали невольницi, як гарячий вихор самум засипає каравани прочан, що мають тяжкi грiхи на совiстi. А потому знов їхали довго i каравана увiйшла в якусь дивну мiсцевiсть, довкруги котрої був простiр “водних дiр“. Там грунт був вапнистий i поритий штучними басейнами, де мiсяцями переховувано воду з рiдкого в тiй околицi дощу. Там виднiли де-не-де поодинокi пальми, але сама мiсцевiсть була без зеленi. Вiдси рушила каравана на пусту й тiльки слiпучим блиском сонця залиту рiвнину. Година за годиною минала, i все виднiли тiльки простори пiску й чорне камiння, гладенько вiтром ошлiфоване, що страшно блистiло в яркiм блиску сонця. З верхiв пiщаних горбiв, якi зустрiчалися по дорозi, виднiло непереглядне море далеких пiскових рiвнин, малi округлi голови пiскових сугорбiв i дивнi гребенi, що немов тонули в оточеннi кам'яних валiв. А найближчий постiй був Ель-Цiят,- дуже приємний. Тут привiтали султанку посли святого мiста Медини,- мир i поводження мешканцям її! Та заки каравана дiйшла до Медини, воздух став вiд горячi такий червоний, як шерсть верблюда, мальована гемною, й земля стала пекуча, мов грань. Тут на цiм шляху згинуло багато верблюдiв, а тi, що їхали на них, поручившися волi Божiй, iшли далi пiшки по розпаленiм, як грань, камiннi. I багато їх упало мертвих серед пустинi, i не побачили вони домiв своїх. Нарештi здалека показався в промiннях сонця святий город Медина-Ель-Набi[90], як бiла голубка на жовтiй пустинi. А як сонце клонилося до заходу, каравана султанки вступала у святе мiсто. Всi люди її були мов п'янi вiд утоми i спеки. Але в тiм мiстi могли справдi вiдпочати, бо тут вода була зимна, як лiд, i солодка, як мiд, а воздух був чистий, як кришталь. Тут усi забули страшну горяч пустинi та спали твердо до ранку. А рано пiшла султанка до Гарам-Еш-Шерiфу[91] i вступила у Браму Миру i молилася. Дiм той був такий гарний, якби люде вкрали його з Божого раю. Чудовi були краски його: червонi, жовтi й зеленi. I великi скарби були в нiм, дарованi султанами, i князями, i вiрним народом. Оден мур того дому був позолочений, на нiм багато надписiв з Корану i правдивих iсторiй. Мiж 400 стовпами i 300 лямпами, на долiвцi з мозаїк i марморiв, пiд високим вiкном, крiзь яке видно синє небо, на мiсцi, де помер Пророк Магомет, узрiла хассеке Хуррем його домовину з бiлого, як снiг, мармору, пiд чотиригранним балдахином з чорного каменю. Вся вона була покрита дорогоцiнними килимами, якi змiняють що 6 лiт й уживають опiсля до накривання домовини султанiв i дiтей султанської кровi. Бiля Пророка спочивають халiфи Абу-Бекр i Омар. - А тут,- промовив провiдник,- має забезпечене мiсце Iсус, син Марiї, що прийде ще раз при кiнцi свiту[92]... Султанка здригнулася, зiтхнула до Бога i казала покласти привезенi зi Стамбула дорогi килими, призначенi колись на домовини її мужа й дiтей. Кинула ще раз оком на домовину Пророка i на надпис на нiй: “В iм'я Бога! Удiли йому ласки своєї!“ I вийшла зi святинi Пророка з острахом у душi, бо знала, що тут не була ще нога невiрної людини. Навiть вiддих такої занечищує воздух святих мiсць. Тут мослеми убивають без пощади кождого невiрного, що наближиться до святих мiсць Iсламу. Вiдси пiшла султанка до мiсця, де ангел Господень зiйшов з неба, i до мiсця, де жила дочка Пророка, i до iнших святих мiсць, вiдрiжняючи правду вiд неправди. I ще вiдвiдала хассеке Хуррем,благословення Боже i мир над нею! - мiсця, де жила Сiт-Галiма, мамка Пророка, i жiнки його, i син його Сiдi-Iбрагiм, i Саiд-Ель-Хадрi, приятель його, i мiсце, де святої ночi кадр Коран зiслано з неба, i студню Ель-Хатiм, що, має воду солодку, як мiд, i квасну, як цитрина, бо два жерела з такими водами вливаються в неї, i де любив сидiти Пророк Магомет,- хай мир дарує йому Аллаг! А потому їла по-тамошньому звичаю шам-борек, тiсто на маслi, приряджене, як у Дамаску, i пила воду з жерела Пророка. А другого дня ранком пiшла на молитву до чотирьох святинь i коло полудня вiдвiдала мiсце, де стояв ручний млинок, на котрiм молола пшеницю дочка Пророка Фатьма. Млинок той оббитий золотом i висаджений смарагдами та iншим дорогим камiнням. А потому пiшки пiшла з почотом своїм на гору Агд, де молилася за мужа свого, i за синiв своїх, i приятелiв їх. А вернувши, їла печене м'ясо, солену шаранчу, риж з маслом i овочi. А все там було дешеве, крiм цитрин, хоч багато прочан було в Мединi. А як семий раз зiйшло сонце над святим мiстом пустинi, принесли аж пiд мури його i в саме мiсто Магмель-Шамi[93] з дорогими завiсами. А з нею прийшло 20 000 прочан i горожане з Мекки по жiнку падишаха. I плакали за нею мешканцi Медини, мов дощ лив з неба, i всадили її в святинi до Магмель-Шамi при ревi самопалiв i гармат крiпостi. I йшла каравана султанки аж до заходу сонця i спочала в Бiярi-Алi. А другого дня коло полудня вистрiл з канони дав знак, що наближаються до найсвятiшого мiсця iсламу. I попадали всi обличчям до землi й лежали годину на пiску i молилися, аж поки гук гармат не дав їм знати, що можуть встати i йти дальше. Встали i йшли ще годину по заходi сонця, аж прийшли до мiсця багатого у воду. Там була непереглядна тьма прочан, що заповняли пустиню на три милi довкруги. Вони пекли на огнях солодке галявi з оливою з сезаму, з цукру i муки та хлiб на зелiзнiм сачу, м'ясо на рожнах i iншi присмаки. I горiла вся пустиня огнями серед чорної ночi. А кругом чути було оклики султанської сторожi, що берегла жiнки падишаха: “Будь готов!“ А хассеке Хуррем спочивала в наметi на горбi, що називається Капелюх з цукру. Тут войовничi племена Геджасу складали їй поклiн i частували її напитком, якого ще не пила в життi своїм. I знов рушила дальше каравана султанки i спочала аж вночi серед нагої пустинi. Тут усi прочане скинули одяги й завинулися в полотна. Йшли босо, без обуви, без завоїв на головах, бо не вiльно вже мати на собi нiчого шитого нитками, нi найменшої зброї, щоб навiть птички не убити в тiм святiм мiсцi. I перед сонцем закриватися не вiльно нi мужчинам, нi жiнкам. А вечером дня того дiйшли до Мекки, де воздух такий гарячий, що дихати ним важко. I води пити годi, бо й вона гаряча. Мов п'янi вiд утоми i страшної жари, прочане перейшли площу святої Кааби, покритої чорним шовком. Вона була оточена чудовою колюмнадою, освiтленою тисячами округлих лямп, що горiли на землi, як звiзди на небi. Процесiя вступила в Гарам-Ель-Меккi й молилася наперед за щасливий поворот. Там усi пили святу воду Пророка. А вечером споживали м'ясо з квасним молоком. А слiдуючого дня взяла султанка купiль i поїхала на гору Арафат, де Адам їв з дерева знання добра i зла i де його вигнала з раю сила Божа. Ця гора покрита мiленьким пiсочком i така широка, що на нiй може змiститися 20 000 людей. На нiй не було чути нiяких розмов, опрiч крикiв прочан, що просили Бога дарувати їм їх грiхи i провини. А як сонце зайшло, освiтили ракетами всю гору й залунали голоси серед ночi: “Прочане! Аллаг вибачить вам вашi грiхи!“ А як маси прочан дiйшли до брами Адама й Еви, званої Ель-Алемцiн, почався такий стиск, що брат не знав брата, нi батько сина; перли навiть на лектику жiнки падишаха! Кождий хотiв якнайскорше вийти з того мiсця, бо воно вузьке й дуже душне, а верблюди тратували на смерть тих, що впали з них у тiй брамi. Тут вiйськова сторожа жiнки падишаха мала найбiльше клопоту за весь час дороги. А зi сходом сонця йшли прочане на мiсце Маздляфаг, де кождий набрав кремiнiв сiм разiв по сiм, щоб кидати їх в долинi Мiнд - на спомин, що тут Авраам вiдiгнав кремiнням чорта, що не давав йому принести в жертву сина Iсаака. З тим у поняттi вiрних лучиться вiдкидування вiд себе грiхiв i грiшних замислiв. Султанка Ель Хуррем кинула також власноручно 49 кремiнiв на долинi Мiна. Хассеке Хуррем власними руками збирала гаряче камiння пустинi, а думки про долю її сина пекли її, як огонь... Мала кидати камiння в долинi по звичаю. Але не хотiла вiдкинути нi одного зi своїх замислiв, хоч вони були тяжкi, як олово. В долинi Мiна остали три днi по старому звичаю. А потому принесли в жертву баранiв i вечером пiшли до Мегмеля на чудоно прикрашенiй площi. Т;iм були три ночi, освiтлюванi ракетами так прегарно, що подiбної краси нема нiгде бiльше. Щойно третього дня кидала хассеке Хуррем кремiння в долинi Мiна й вернула до Мекки. По дорозi оглядала гору Ель-Нур, яка так свiтить вночi, якби її хтось освiтлював. А в долинi Мiна не остав нi оден хорий, хоч спека там була страшна. Всi святинi Мекки перейшла i милася в студнi Земзен, бiля якої осiли першi люди, й оглянула чарiвну Мошею. А як скiнчила оглядати всi святинi Мекки, пiшла до найсвятiшої з них, до Беiт Аллаг[94], де вмурований бiля входу чорний камiнь “гаджар“. Його принiс архангел Гавриїл праотцю Аврааму. Там i досi є Макам Iбрагiм, камiнь з вiдтиском стiп Авраама. Цiла святиня закрита зверха перед людськими очима найдорожчими килимами. А щоб увiйти до неї, треба її сiм разiв обiйти пiшки кам'яним шляхом. А святиня Кааба не має дверей вiд землi, як усi iншi святинi на свiтi. Дверi її умiщенi високо. I сходiв до них нема, тiльки драбина. З дрожанням серця входила по драбинi султанка Ель Хуррем до нутра святинi. А як увiйшла i зступила до її нутра,- стала, здивована на вид, який побачила. Дiм Бога, званий Кааба,- цiль паломництва всiх вiрних мослемiв,- був у нутрi зовсiм порожнiй i пустий... Чотири нагi стiни, i бiльше нiчого... Нi вiвтаря. Нi надписiв. Нi знакiв. Нi прапорiв... Нi саджу[95], нi гiкгми[96], нi тафсiру[97], нi фiкги[98], нi навiть гадiту[99]... Чотири нагi стiни, i бiльше нiчого... Кам'яна долiвка й кам'яна повала. Все з сiрого каменю. Без килимiв. Без оздоб... Чотири нагi стiни, i бiльше нiчого... I напружила весь свiй ум султанка. Та не могла розумiти дивної мови Кааби, найсвятiшої з святинь мослемських, що говорить мовчанням серед сiрих стiн. А як вийшла з дивної святинi мослемiв, до котрої кермуються обличчя їх, де вони не були б, знайшлася знов у блеску сонця. I прислонила очi, i побачила ряд улемiв i хатiбiв, що вiтали її глибокими поклонами, а дiти найвищих родiв Мекки страусиними перами кiнчили змiтати прегарнi килими, постеленi для нiг її, заки зiйде до лектики. Стала, подякувала за честь i промовила: - Хочу оставити добру пам'ятку для найсвятiшого мiста мослемiв, щоб Аллаг милостивий був дiтям моїм. Всi достойники перемiнилися в слух, i стало дуже тихо на подвiр'ях Кааби. А могутня султанка Мiсафiр отворила уста свої i промовила: - Виберiть собi жерела студеної, доброї води хочби як далеко вiд святого мiста сього, а я побудую кам'янi склепiння водопроводiв по пустинi й iменем мужа мого султана Сулеймана,- нехай вовiки триває слава його! - накажу допровадити все свiжу воду до святого мiста сього. Ще хвилинку стояли всi як остовпiлi вiд такого дару, якого не дали досi й наймогутнiшi халiфи та султани. А потому всi впали обличчями на землю перед нею, як перед святою. I винесли срiбнi кiтли з святинi i вдарили в них. I збiгся весь народ святого мiста Мекки, i всi прочане, що були в нiм. З крiпостi над мiстом заграли труби, i вдарили гармати, й шал радостi опанував усiх. I не було нiкого, хто не знав би про великанський дар султанки Мiсафiр, i всi благословили слiди її й дiтей її.

* * *

А дня того вечером чудовий запах шампаки й iнших етеричних перфум з найдорожчих магнолiй заповнив високi кiмнати султанки Мiсафiр. Та не могла успокоїтися розбурхана думка її, i сон не злiпав її повiк на вiдпочинок. Хоч уже й глуха пiвнiч глибоко вiддихала i в улицях святого мiста Мекки не видно було нi одного дому, де свiтилося свiтло, стояли освiтленi кiмнати Ель Хуррем. I запримiтила се нiчна сторожа святинi Кааби. А ранком занепокоєнi священики її ждали вже в домi, призначенiм для султанки, щоб довiдатися, чи не хора вона. Коли султанка Мiсафiр переказала їм запит, якого лiкаря мали б на примiтi, вiдповiли: “Для хорого тiла i для хорої думки“. А коли султанка Мiсафiр попросила їх, щоб привели його, вiдповiли, що вiн не опускає своєї печери в пустинi, де посвятився Богу як дервiш, i тiльки там можна вiдвiдати його. По трьох безсонних ночах рiшилася султанка Мiсафiр вiдвiдати святого дервiша. На триста крокiв перед печерою затрималися всi, що товаришили їй, i тiльки вона сама пiдiйшла до печери й побачила в нiй старця, що молився в нiй. А вигляд мав такий, що пригадався їй опис того дервiша, котрий у Царгородi предсказав султановi уродження її сина Селiма в рiчницю здобуття Стамбула. Вступила в печеру, i привiтала його, i запитала, спустивши очi, як моленниця: - Чи ти, о старче Божий, лiчиш хоре тiло i хору думку людей? - Бог лiчить. А я тiльки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути ласку його. - Чи тобi заповiли, що я прийду просити поради в тебе? - Нiяких заповiдин не приймаю, бо вiрю, що лиш оден Аллаг кермує ногами людей до покути, коли ще не стратив надiї на поправу їх. Усядь, донечка моя. I показав їй на кам'яну лаву. Султанка сiла. Хвилину панувала мовчанка. - Чи ти, старче Божий, мiг би менi сказати, чому найсвятiша святиня мослемiв пуста i порожня в нутрi своїм? Старець уважно подивився на султанку й вiдповiв: - Щоб ти повнiшу науку говорила тим, що в покорi перед Богом вступають до неї. - Чому ж вона менi нiчого не сказала? - I тобi, доню моя, сказала порожня Кааба думки, повнi мудростi, як овоч винограду повний соку свого. Тiльки ти не розумiла їх. - А якi ж тi думки i як їх розумiти? - Як звiзда хвостата, як бездомний вiтер, що блукають без цiлi по небi й по землi,- так без мети блукає i кожда людина, котра вiдвернеться вiд правди слiв Аллага, вiд заповiдей Його. Тут, у пустiй Каабi, бачиш все, що життя може дати, коли опустиш правий шлях Аллага. Пустий i порожнiй буде овоч Його. Така людина пiде порожнiми стежками i зiйде на червонi, на котрих чути плюскiт керви. Умре без Бога радiсть в нiй i надiя сконає, вкiнцi покине її i страх перед Богом, початок i кiнець розуму людини на землi. А як людина вийде з Кааби, то бачить свiтло сонця й пiзнає, що можна одiдичити бiльше, нiж земля може дати: блаженну ласку Божу на путi життєвiй. Здалека долiтав здавлений оклик сторожi, котра пильнувала, щоб нiхто не наближався до печери старця. Султанка задумалася й запитала: - Чи ти знаєш, хто я та де мiй рiд i дiм? Старець вдивлявся в неї довго. Потому вiдповiв: - Ти - давно предсказана... Султанка Мiсафiр... Твiй рiдний дiм вiдси так далеко, що там по дощевiй порi вода в потоках i рiках стає тверда, як камiнь, i можна її рiзати, як дерево, зубчастою пилою i долотом лупати, як мармор... бачу тиху рiчку... i садок над нею... бачу бiля нього... i малу мошею - Пророка нессараг... коло неї бачу... домик батька твого... а ти ще маленька... бiгаєш по нiм... - Що було зi мною дальше? - запитала султанка, запираючи в собi вiддих. - Ти виростаєш... струнка, як пальма... весела, як водиця... Тебе одягають... у бiлу суконку, в зелений вiнок... Ти йдеш до мошеї Пророка нессараг... з молодим хлопцем, нi, вже мужчиною... i бачиш свiчi... восковi, золотистi... - Що було зi мною дальше? - Ти бiжиш... попри конi... дикi, волохатi... форкають на тебе зблизька нiздрями... а ремiннi шлиї у тебе на шиї... батiг-сирiвець крає твоє тiло... чую свист його... бачу твою нiжку... скервавлену... бiлу... i води спрагненi устонька твої... - Що було зi мною дальше? - Бачу морську мраку... i мiсто над нею... мiнарети сяють... мослеми спiвають... бачу тебе в школi... й учителiв твоїх... сiдаєш на галеру... на чорний корабель... а на руках твоїх... ланцi затискають... на берiг виганяють... на Аврет-базар... Тут султанка,- котрiй в очах крутилися слези вже вiд хвилi, коли старець згадав про її рiдний дiм,- заплакала, i слези, як перли, покотилися з очей її. По хвилi запитала м'ягким голосом: - Що ж було зi мною дальше? - У найкращiй хвилi свойого життя... ти молишся до Бога... у сутiнку-ранку... за кратами стайнi... на краю базару... а найглибша вiра... у премудрiсть Божу... бухає з серця твого, як iз жерела... ти кажеш сi слова... Да будет воля Твоя!.. Тут султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очi дивного старця, що заходили екстазою. Їй вихопився з уст тихий шепт: - Ти не мослемський дервiш, ти монах нессараг!.. Старець або не чув, або не хотiв чути того, що вона сказала. Говорив дальше з екстазою в очах, уже без її запиту: - Заходило сонце за святиню Божу... як тебе продали на Авретбазарi... i сумерк западав... коли ти входила... у дiм Сулеймана... Великого султана... ним Бог благословив... його власний нарiд... а тяжко покарав... народи нессараг... - Що було зi мною дальше? - Бачу бiлий ясмин... ясний мiсяць сяє... очей молодих двi пари зустрiчає... твiй перший наречений... тебе благословляє... бо ти не вiдкидаєш... святий для тебе знак... не хочеш замiняти... за сигнет султанiв... в тiй хвилi залюбився в тобi Сулейман... - О старче Божий! Скажи менi правду, чи вiн не перестане... любити мене? - Сильний вiл, моя доню, зриває воловiд... великий чоловiк не ломить слова... ось в'яне личко твоє... бо Господнiй посол... нiкому невидимий... сильнiший вiд залiза... вже час наспiває... в палату Сулеймана... у святу нiч Байраму[100]... приведуть дiвчину... найкращу квiтку... зi всiх земель султана... а вiн не прийме[101]... Султанка Мiсафiр вiдiтхнула глибоко i вже спокiйно запитала: - Що буде зi мною дальше? - Зараз, доню моя... ти могла зробити... зi своїм чоловiком... все при Божiй волi... чуєш, доню?.. все... як вiн з народом своїм... i твоїм... а ти замiсть доконати великого дiла... вкрала одну душу... i криєшся з краденим... доню моя, доню!.. - Ти не мослемський дервiш, ти монах нессараг!.. Довшу хвилю панувала мовчанка. Старець молився. Султанка блукала очима по нутрi його кам'яної печери i збирала вiдвагу, щоб запитати про те, чи здiйсниться її найбiльша мрiя. Нарештi перервала мовчанку. - Чи Мустафа, син Сулеймана, засяде на престолi султанiв? Обличчя старця захмарилося. Вiн остро вдивився в могутню султанку i твердо вiдповiв, якби сокирою рубав: - Мустафа... син Сулеймана... правний наслiдник його... не сяде на престолi... батька i дiда свого!.. - Чому? - Уб'є його могутня султанка Мiсафiр!.. Султанка побiлiла як полотно i виглядала як береза, обвiяна снiгом. Вся кров збiгла їй з обличчя, i вiддих в нiй заперло. Коли прийшла до себе, кинула одно рiзке слово: -Як? - Рукою мужа свого... i батька Мустафи... - Ти знаєш план її?! - закричала з забобонним острахом. - Бачу, дитино моя... бачу ученого... котрий пiдкуплений султанкою... фальшує листи невинного Мустафи... фальшує так... що й сам Мустафа... не годен перед батьком... вiдрiжнити своїх листiв вiд пофальшованих... I гине Мустафа смертю невинного... - То такий сильний блиск золота i самоцвiтiв? - запитала з укритим задоволенням, котре ледви здержувала в собi в почуттю, що посiдає ту велику силу. - Я вже бачив, як жовтий блиск золота i свiтло дорогого камiння з князiв робило убийникiв i не одну жiнку, не одну дiвчину спонукало вiддати свiй найбiльший скарб, чистоту свою, за перли i камiння, що мало прикрасити тiло її. Я бачив рубiни, котрих огниста i глибока червень робила чесних мужчин злочинцями, а шанованих жiнок - упавшими. Я бачив перли, котрих матовий, нiжний блиск руйнував життя цiлим родинам, сiяв зiпсуття, нечесть i смерть... - Чи й я так люблю тi рiчi? - запитала з острахом. - Нi! Ти, як уроджена цариця, любиш тi рiчi так, як любиться цiнних людей за їх властиву вартiсть, за те, що кождий з них iнакший i має цiннiсть особи в собi. Бо всему сила Божа дала обличчя своє, та найбiльшу цiннiсть має душа людини. - А що буде з дiтьми моїми? - Грiх робить мати, котра бiльше любить дiтей, нiж Бога i заповiдi його. Дiтьми карає матiр сила Божа. Скоро по смертi Мустафи побачиш чашу кари в руцi Селiма. - I що тодi зроблю? - Зажадаєш вiд мужа свого, щоб вiн право престола перенiс на Баязеда. - А муж? - Вiн послухає закона Османiв про право первородства i вперве та востаннє опреться волi твоїй. - А що зроблю я? - Ти даш Баязедовi, молодшому синовi свому, багато золота i самоцвiт-камiння на збунтування агiв i вiйська падишаха. А свого мужа наклониш хитрiстю, щоби зробив його намiсником Анатолiї. I пiде син твiй Баязед вiйною на батька i на брата свого та й Анатолi кине на Румiлi. Заграють гармати, а син твiй Баязед кривавими руками сягне вiд Скутарi на острови Принцiв, на Дiвочу Вежу i на Долину Солодких Вiд. I зачне обступати пишну столицю Стамбул, i бити в довгу на милю касарню яничарiв, i в серай батька свого, де колись стояла колиска його. А дикий розрух закривавить улицi Стамбула... Султанка слухала, дрижачи на всiм тiлi - з жаху i з почуття гордостi, що її син, кров її, буде в силi здобутися на таке дiло. Зi зворушення ледви могла вимовити слова: - А що буде з ним дальше? - Вiд вечера до ранку ревiтимуть гармати Баязеда на столицю батька. А за ту нiч покажуться бiлi, як срiбло, нитки в волоссi побожного мужа твого. А як ранок засвiтить, вiн виїде з сераю, з молитвою на устах, на чорно-чорнiм конi, пiд зеленим прапором Пророка, проти руїнника i сина свого. I трьома ударами розiб'є на три частi силу Баязеда, i чергою зiпхне в Чорне море, i в Босфор бурливий, i в море Мармара. I огнем з гармати буде ще плювати на трупи їх. - Побiдить?.. - прошепотiла султанка й поблiдла.- I довiдається про мою участь у бунтi? А що зробить зi мною? - Побiдить, i довiдається про твою участь, i нiчого тобi не зробить... Тiльки заллє кров'ю коридори й кiмнати сераю, найгарнiша квiтко в городi Аллага! Останнi слова старця звучали немов глум. Вона вiдчула се й запитала скромно: - А що робить людину гарною? - Не тiло її, i не розум її, i не знання її, тiльки мир у нутрi й дiяльнiсть, згiдна з заповiдями Бога. А того не осягне нiхто без чистоти душi. - А як осягнути ту чистоту душi? - Не уповати на себе, бо людина слаба i кволий дух її. Не рахувати на людей, бо вони непостiйнi й минущi. А кождої днини i перед кождим дiлом своїм радитися в дусi Бога, бо тiльки Вiн вiчно постiйний, наилучший i наймудрiший. Скривилася, бо не чула в собi змоги радитися з Богом про те, що задумала. Запитала: - А що буде з моїм сином Баязедом? - Згине з рук батька свого, подiбно як Мустафа... Впала на долiвку пiд вагою тих слiв i лежала, мов у памороцi. Немов у пiвснi, чула, як старець говорив: - Далеко в пiвнiчних горах, у землях перського шаха, стоїть оборонний замок, на недоступних скелях. Там схорониться син твiй Баязед перед гнiвом батька, шукаючи опiки у ворога свого i його. Та посли падишаха знайдуть його i там. I як ти золотом пiдкупиш вiйсько султана, так вони золотом пiдкуплять замкову сторожу i серед ночi викрадуть живого Баязеда. I серед диких гiр, пiд синiм наметом Аллага, вiдчитають йому батькiвський вирок i приб'ють йому його ятаганом на серце i скинуть у пропасть, де дикi звiрi розiрвуть тiло його. Голосно заридала, а вiдгомiн її ридання заповнив скельну печеру й понiсся пустинею. Та скоро перемогла себе. Обтерла слези i запитала: - Чи потомство мого сина Селiма вдержиться на престолi султанiв? - Удержиться, дитино моя,- вiдповiв з сумом старець,удержиться, аж поки мине круг часiв, призначений всемогучим Богом. Подумала хвилю й запитала напiвсвiдомо: - Хто я, старче Божий, бо чужа я вже й сама собi... - Ти велика людина, нещасна доню моя... Бо маєш сильну волю у змаганнi своїм. Але твоя воля звернена до зла, до непошани заповiдей Божих. I тому ти чужа сама собi, що ти вiдчужилася вiд Бога. Султанка склонилася глибоко, дякуючи за потрясаючу розмову. - Не знаю, чим надгородити тебе, старче Божий,сказала, помалу вимовляючи кожде слово. - Мене - нiчим, хiба змiною злих замiрiв твоїх,вiдповiв зiтхаючи. Усмiхнулася й, нiчого не кажучи, вийшла з кам'яної келiї старця. Ще вiд отвору вiдвернулася i сказала: - Надгороджу милостинею багатьох убогих, яких зустрiну на шляху свого життя. Тепер старець не вiдповiв нi слова. Вiн похилився на кам'яну долiвку й потонув у молитвi.

* * *

Пiсковою пустинею Нефуд iшла каравана султанки в напрямi на пiвнiч i пустинею Гамед дiйшла до святої землi. А як побачила Єрихон, чудове “мiсто роз i пальм“, серед диких яруг та печер, задержалася бiля криницi Єлисея з солодкою водою. Тут спочила султанка Мiсафiр i вiдси пiшла оглядати глибокi береги Йордану з трьома терасами. А з Єрихону йшла дикими ярами, помiж нагi гори, до Мутесарiфлiку[102]. Серце султанки товклося, мов птичка в клiтцi, то немов завмирало, коли в'їздила у святе мiсто, котре бачило муки Спасителя. Хвилями не ставало їй вiддиху. Ще раз, останнiй раз, завагалася на тiй землi, по котрiй спливала свята кров Iсуса, але з упертим смутком в душi вiдкинула вагання. Казала їхати просто до великої святинi Омара й роздiлювати милостиню по всiм мiстi без рiжницi вiри: магометанам, жидам i християнам. I була султанка сiм днiв i сiм ночей у святiм мiстi Христовiм. Не спала спокiйно нi одної ночi. А днями блукала зi своїми дiтьми i з пишним оточенням своїм по всiм городi. Була на горi Голгофтi, була й на Безеттi-Морiяг i бачила всi бiльшi стави Єрусалима, Ель-Батрак, Iсраiн i Сiттi Марям, i Бетесду, i Мамiллю, й Еш-Султана, i численнi цистерни. Об'їхала обороннi мури, котрi наказав будувати її муж, i двiчi переїхала попри дуже сумну й обдерту церкву Господнього гробу, але не вступала до неї. А як переїздила попри Мур Плачу, почула несподiвано з товпи жiнок жидiвських оклик у своїй рiднiй мовi: - О велика панi! Змилосердися над нами!.. Глянула в той бiк. Оподалiк стояла її приятелька з Кафи, Кляра, з пiднесеними, мов до молитви, руками. Султанка казала здержати свою лектику i, вся паленiючи на обличчi зi зворушення, вимовила тiльки одно слово: - Кляра! - Настуню! - вiдповiла несмiливо її товаришка зi школи невольниць. - Чи не погордиш мною? - Чого б я мала гордити? Прийди до мого помешкання бiля Гарам еш Шерiфу! - Знаю, знаю! - вiдповiла врадувана Кляра, глибоко кланяючись разом з оточенням своїм. Ще того дня приняла її султанка разом з великою депутацiєю євреїв, котрi просили полекшi в доступi до свого Муру Плачу. Султанка зараз наказала не робити їм нiяких перешкод, а закликавши сина свого Селiма, сказала до нього при депутацiї: - Може, ти матимеш колись з волi батька владу намiсника у сiм святiм мiстi. Не забудь тодi подарувати жидiвському народовi бодай сей Мур Плачу в Єрусалимi[103]. Опiсля вiдiйшла з Клярою до своїх кiмнат i довго говорила з нею та тiшилася її долею, бо Кляра оповiла їй, як по двох лiтах невольництва купив її поважний i добрий єврейський купець з Єрусалиму та взяв за жiнку. В недiлю рано дзвонили дзвони в християнських церквах Єрусалиму й опускала святе мiсто султанка Мiсафiр. Мiсто муки Спасителя мало сiру-сiру краску, тiльки де-не-де виднiла зелень деревини. Султанка їхала в лектицi назустрiч кривавим подiям, якi мала викликати. В нутрi серця свого мала завзяту певнiсть, що осягне свою цiль, хочби прийшлося їй прибити на хрест муки два народи, свiй i свого мужа. А над Юдейськими горами, що стрiмко спадають до Мертвого моря, сходило тодi сонце, й побожнi мослеми, лицем оберненi до Мекки, розпочали азан, молитву свою. Так вiдбула султанка Роксоляна свiй другий Гаддж. А третiй Гаддж вiдбуде до всевiдучого Бога, коли небо розколеться, i коли звiзди розсипляться, i коли води змiшаються, гiркi з солодкими, i гроби обернуться, i коли Бог зажадає рахунку вiд усеї тварi, що має образ i подобiє духа Його. Бо коли незнищимий жаден атом порошини, то мусить бути безсмертний i дух людини. I коли вiчно дiлає кождий рух вiтерця, то мусять вiчно дiлати i наслiдки наших дiл. I тому кождий з нас вiдбуде великий Гаддж до Творця свого.


ПРИМIТКИ I ПОЯСНЕННЯ

Роксоляна - се iсторична постать. Жила вона на переломi Середньовiччя й Нових Часiв, коли люде бiлої раси вiдкрили Новий Свiт, бусолю, друк, класичнi книги й себе як iндивiдуальнiсть, коли “рушили з основ землю й задержали сонце“. В тiм великiм часi виступає на iсторичнiй аренi Європи багато славних i дiяльних жiнок. Український нарiд переживав тодi якраз найглибший упадок. Державнiсть його зруйнована була так основне, що затратилися навiть спогади про неї в пам'ятi українського народу. Вiн був тодi майже тiльки безпросвiтне темною масою, яка в тяжкiй неволi коротала свiй вiк i не мала змоги видати з себе навiть славних мужiв, не то славних жiнок. Але немов на знак, якi великi спосiбностi криються в народi нашої землi, видвигнула з нього Божа воля якраз в тiм часi одну жiнку як найбiльшу жiночу постать свiтової iсторiї тої епохи. Тою жiнкою була Анастазiя Лiсовська, дочка нашого священика. Про сю наймогутнiшу з тодiшнiх жiнок, про радiсну й веселу, повну енергiї Настуню Лiсовську, знану в iсторiї пiд iменем Роксоляни, й написана ся повiсть. Присвячую українським дiвчатам сю працю про велику українку, що блистiла умом i веселiстю, безогляднiстю й милосердям, кров'ю i перлами. Присвячую на те, щоб вони навiть у найтяжчих хвилях свого народу i своїх не тратили бодростi духу i були пiдпорою своїх мужiв i синiв та дiяльними одиницями свого народу,- передовсiм опанувавши якусь працю i полюбивши її. Тiльки таким способом можна доконати дiла. Але воно, хоч доконане, не приносить добра, коли людина тратить у душi своїй вiчний iдеал Божий i ломить постанови його. Я не доказую сего в сiй повiстi. Я тiльки стверджую сей правдивий факт, iлюстрований дивним життям великої султанки, котра своїм грiхом розпочала розвал могутньої свiтової держави. Розвал той iшов уже нестримно аж до наших днiв... Впливи - українськi, схiднi, византiйськi, захiднi, ренесансовi й iншi - сплiтаються в барвистий килим тла, по якiм, мов свiтла комета, перелетiла Роксоляна, той український Одiссей в жiночiй сукнi. Се тло тим труднiше представити, що нi у нас, нi в iнших народiв нема досi нi одної працi про синтезу тих чинникiв, як вони сплелися в тiм часi на Сходi. Бодай нi менi, нi тим, з котрими я говорив про тi часи, невiдома нi одна така праця. Нехай же ся перша спроба - вжитися в тi часи заохотить письменникiв будучих поколiнь української нацiї краще i лучше представити ту епоху й найвеличнiшу постать її, яка столiттями звертатиме увагу на себе. Бо, ставши своєю красою жiнкою султана, виключно своїм блискучим умом i волею стала вона необмеженою панею двора i великої держави. Була безоглядна, як її час. Але серце мала добре i скарбiв свого мужа часто уживала на зменшення людського терпiння. Була благородна, скромна i велика, мимо своїх грiхiв, котрi тяжко спокутувала сама i її потомство. Для тих, що зацiкавляться особою Роксоляни, подаю тут деякi найбiльш доступнi жерела про неї: 1) Hammer: Geschichle des Osmanischen Reiches, groesstenteils aus bisher unbenuetzten Handschriften und Archiven. Друге, поправлене, видання, Пешт, 1834. Головно Том II-ий. (Але для пiзнання Туреччини треба перечитати всi томи). Се величезний i дуже докладний твiр нiмецького ученого. Iсторики iнформували мене, що, хоч тому творовi вже сто лiт, то вiн все ще належить до найлучших. 2) Niemcewicz: Zbior pamiatek о dawnej Polsce. Warszawa, 1822. Том II. 3) Szajnocha: Sxkice historyczne. III. 4) Zegota Pauh: Starozytnosci galicyjskie, 1840. Вiн цитує в оригiналi реляцiю венецького посла Петра Брагадiно про Роксоляну з 1526 p.: “questa domna di natione Rossa, giovine, non bella, ma grassiada...“ Те, що пише iталiйський (венецький) посол, котрий бачив Роксоляну як султанку, значить, що та панi, по народностi русинка, не була гарна, але приємна. Та кождий має своє поняття про красу. Портрет Роксоляни, котрий знаходиться в пашiм Нацiональнiм музеї у Львовi, роботи iталiйського майстра, вказує, на мою думку, що вона була дуже гарна: дуже делiкатна, дуже скромна i дуже спокiйна з вигляду,- така спокiйна, що успокоюе навiть погляд на її портрет. Кромi сего прегарного портрета Роксоляни, бачив я ще оден, роботи нiмецького артиста, на котрiм крiсло її й буквально весь її одяг висадженi великими перлами. В нашiм Нацiональнiм музеї є два її портрети 5) Польський посол Твардовський, який був у Царгородi в 1621 р., чув вiд туркiв, що Роксоляна походила з Рогатина. Iншi вiстки кажуть, що вона походила зi Стрийщини; Гославський пише, що з мiстечка Чемерiвцi на Подiллi[104] Наша народна традицiя, яку пригадую собi ще з дiточих лiт, в'яже її походження з Рогатином, що пiдтверджує привезене Твардовським свiдоцтво туркiв, яким та їх султанка мусiла глибоко вбитися в пам'ять - з рiжних причин. 6) 3 белетристичних опрацьовань теми вiдома менi iсторична повiсть “Роксоляна, или Анастазiя Лисовская“, печатана в “Подольских Епархиальных Ведомостях“ з 1880 р., мала поема Старицької, печатана в Києвi, й лiбретто до опери Д. Сiчинського, печатане в Станиславовi. 7) Кромi того, вiдомо менi, що в бiблiотецi одного з iталiйських унiверситетiв знаходиться по-латинськи написана книжка про Роксоляну пiд заголовком “Roksolana uхог Suleimani“. Я робив усякi можливi заходи, щоб одержати ту книжку до перечитання, але менi не удалося. Звертаю увагу будучих наших письменникiв, що для докладного пiзнання тої епохи i теми треба пiзнати i сю працю. 8) Кромi згаданих тут праць, якi я мiг роздобути, користав я ще з рiжних iнших iсторiй схiдних держав, з описiв подорожникiв, з докладних мап Стамбула i т. п. А шлях, котрим татаре гнали Роксоляну в ясир, вiдбув я в деякiй частинi возом в часi вiйни i приглядався, очевидно змiненiй тепер, природi тих околиць. Кромi того, мав я в часi вiйни нагоду докладно оглянути Рогатин, церковцю св. Духа й околицю, бо недалеко вiдтам стояв довший час кiш українських сiчових стрiльцiв, у якiм я працював при його пресовiй кватирi. Народне передання про Роксоляну, писана iсторiя про неї й особистi вражiння з мiсць, па котрих вона перебувала, зложилися в моїм умi й уявi на сю працю. 9) До орiєнтацiї в релiгiйних поглядах i почуваннях послужили менi м. i.: “Причинки до iсторiї фiльософiї середньовiччя, тексти й розслiди“, виданi професорами Баймгером зi Штрасбурга[105] й Гертлiнгом з Мiнхена[106], особливе том VI, часть 3: Д-ра Георга Грiнвальда: “Iсторiя доказiв на iстнування Бога в середньовiччу аж до кiнця високої схоластики“, Мiнхен, 1907. 10) Д-ра Марiiна Вiтмана: “Становище св. Томи з Аквiну до Авенцеброля (Iбн Гебiроля)“, Мiнстер, 1900. 11) Проф. Рауля Рiхтерiї: “Фiльософiя релiгiї“, Липськ, 1912. 12) Д-ра Е. Люца: “Психологiя Бонавентури“, Мiнстер, 1909. 13) До психологiї релiгiйних почувань взагалi - твiр Вiлiяма Джемса “Релiгiйний досвiд в його рiжноманiтносiи, матерiяли i студiї до психольогiї и патольогiї релiгiйного життя“, Лнпськ, 1907 (її нiмецькiм перекладi). 14) Розумiється, уживав я також повного перекладу св письма мусульман - Корану й особливо цiкавих турецьких приповiдок, котрих назбирав значну скiлькiсть з рiжних творiв. 15) 3 українських праць користав я з великої iсторiї проф М. Грушевського, зi студiй про старий Львiв д-ра Iв. Крип'якевича, з iпорiї Туреччини Кримського, з рiжних томiв Записок Наук. Тов Шевченка у Львовi i iн. 16) Святоафонськi легенди взяв я з росiйських творiв про монастирi на св. Афонi. Виписки з гих творiв десь заподiлися в моїх подорожах, тому не подаю їх заголовкiв. Будучий автор, котрий схоче докладнiше опанувати тему, мусiтиме знати особливо перську мову, бо культура на султанськiм дворi була в тiм часi бiльше перська, нiж турецька й навiть арабська. В галицько-руськiй бiблiографiї Емiлiяна Левицького записано, що маємо ще невелику “полiтично-iсторичну“ драму “Роксоляна“, печатану в Коломиї в 1869 р. (ст. 77), рецензiя на неї була в 22 ч. львiвської “Правди“ з 1869 р. Але я, на жаль, не мiг роздобути гої драми. Про такi вiдомi твори, як Буркгарда, Хлендовського й iншi, не згадую докладнiше. Взагалi до сеї теми треба вжити також творiв, що описують вчаснiшi або пiзнiшi часи її епохи, бо вчаснiшi мали вже в собi зерна, якi доспiли щойно за часiв Роксоляни, а пiзнiшi - се овочi тих зерен, якi повставали в її часах. Шо лучаються жiнки, котрi до самої смертi дiлають своєю красою,- про се свiдчить вiдома iсторiя славної тулузанки Павлi де Вiньє, сучасницi Петрарки (1304 - 1374). Французькi й iталiйськi письменники описують, що вона не могла вийти на вулицю, щоб зараз не почали збиратися товпи народу, зложенi не тiльки з молодих мужчин, але i зi старих та й навiть з дiтей i жiнок, котрi подивляли її красу. Доходило до того, що при її появi на вулицi комунiкацiя в мiстi ставала неможлива й рада мiста була приневолена заборонити їй виходити без заслони. Павля де Вiньє згодилася на те. Але коли вiстка про се розiйшлася по Тулузi, товпа грозила явним бунтом за позбавлення її такого виду. Прийшло до нової постанови: гарна Павля мала два рази в тижнi показуватися народовi без заслони у вiкнi свого помешкання, а на мiсто виходити тiльки в заслонi. Сучаснi пишуть, що Павля де Вiньє до смертi, котра наступила и глибокiй старостi, дiлала ще на мужчин красою своєї постави i приємним видом. Подiбним феноменом, який сильно дiдав на вiдомого з твердосii характеру султана Сулеймана Великого, була, очевидно, й одинока його жiнка Роксоляна, котра задержала вплив т нього аж до своєї смертi. Навiть коли з вiком зiв'яла вже давня краса її й вороги її впливу хотiли пiдсунути Сулеймановi молоду прегарну дiвчину та й уже привели її до палати султана,- Роксоляна спротивилася тому. Султан пiддався її волi й не приняв молодої дiвчини. Так обстояла вона до кiнця моногамiчне подружжя своєї країни, всупереч звичаям народу мужа свого. Надзвичайно драматичнi i високо трагiчнi подiї з її дальшого життя зломали її передвчасно: вона померлiї, зуживши сили надмiрним проявом своєї енергiї та гризотою iз-за своїх синiв. Наскiльки вiдбилося на її душi i здоровлю вiдступство вiд вiри батькiв, трудно виробити собi поняття. Але що й се му сiло з лiтами дiлати на неї - в тих часах ще дуже твердої вiри, особливо на Сходi,- не пiдлягає сумнiву. Все те могло б бути предметом окремої працi про ту дуже цiкаву й визначну жiнку. Тут треба ще пiдчеркнути, що мiж рiжинми реляцiями про походження Роксоляни не конче мусить бути суперечнiсть. Напр [иклад], коли Гославський пише, що Роксоляна родом з Чемеровець, а гурки казали польському пословi Твардовському, що вона походила з Рогатина,- то правдою може бути одно i друге. Бо уродитися вона могла в Чемерiвцях, а виростала в Рогатинi, куди перенiсся батько. Родина ж її могла походити зi Стрийщини (Самбiрщини), як твердять iншi. На всякни випадок, походила вона з української землi, й, може, колись устiйнять точно, з котрої саме мiсцевостi. При тiм хибно було б уважати польськими або московськими студiї таких письменникiв, котрi походили з України, а писали по-польськи чи по-ро-сiйськи. Такi працi, очевидно, належаїь до українського письменства, все одно в якiй мовi вони писанi. Бо територiя (земля) рiшає в першiй мiрi про приналежнiсть людини, а тим самим i про її духа та творчiсть. Про се у культурних народiв нема вже нiякого сумнiву, i, наприклад, американцям i на думку не прийде уважати не-американцем людину, котра уродилася па американськiй землi, хоч би ту людину навiть зараз по уродженню вивезли, напр [иклад], до Польщi й вона була там довгi лiта. Так само дивиться на всiх уроженцiв своєї землi кождий культурний нарiд. Мова - се рiч, яку можна основне забути й основне навчитися. Тому мова зовсiм не рiшає про те, хто куди належить. Так само не рiшає т. зв. кров, бо нема найменшої контролi, чия кров українська, а чия неукраїнська. Головна рiч - се територiя, земля, котра згодом асимiлює навiть дiйсного чужинця до бiльшостi населення даної землi, коли та бiльшiсть проявить у собi потрiбний порядок i культуру. А коли не проявить того, то згодом з'асимiлюють на її власнiй землi. I годi вся творчiсть її дiтей буде зарахована без апеляцiї до творчостi iнших лiгераiур i культур, як пiдрядна частинка їх, хочби у творчостi тої незорганiзованоi людностi були не знати якi гарнi iскри й огнi та й iндивiдуальностi такої величi, яку проявила Роксоляна. Живемо в часi переломовiм, коли важиться, власне, наша доля. Коли потрафимо при помочi твердої моралi, ясної iдеї й дисциплiни приготовитися до здобуття своєї держави, будемо колись становиш окрему силу. А як пустим вереском i руйництвом зруйнуємо в народi всяку пошану до свого Авторитету,- тодi i вся наша творчiсть, i всi пам'ятки по нiй увiйдуть у склад чужих культур i чужих пам'яiок тих народiв, котрi перевищать нас пошаною для своїх Авторитетiв i тому загорнуть настало нашу землю. Се сталося вже з не одним народом i з не одною землею. Вкiнцi почуваюся до обов'язку зложити найщирiшу подяку за пересилання наукових книгзбiблiотек Наукового Товариства iменi Шевченка, унiверситетської й Оссолiнеум у Львовi, котрi потрiбнi були до опанування матерiялу для виконання сеi працi, та за вказiвки при вишуканню потрiбних книг i мап до iсторiї туркiв i кримського Манату з бiблiотек у Вiднi - двом особам, котрi тепер знаходяться на большевицькiй територiї i котрi, коли б я назвав їх iмена, могли б там мати прикростi, навiть за колишнi “взаємини з контрреволюцiонерами“. Румiлi - турецьке слово - Рум-iлi - край римлян або византiйцiв, котрi називали себе ромеї, а не византiйцi i не греки. “Румiлi“ - се була європейська територiя Туреччини (з виїмком Албанiї, Босни й Мореї), пiд одним беглербегом, що резидува“ звичайно в Софiї. (Т. зв. Схiдну Румелiю видiлено щойно в 1878 р., вона мала 32 594 км i столицю Фiлiпополь). Румiлi не треба мiшати з Ромунiєю. Селямлiк - турецьке слово, утворене правдоподiбно вiд арабського “селям“ (мир, спасения, привiт). Перше його значiння - авдiєнцiя, послухання, нарада, дальше: кiмната i палата, доступна тiльки для мужчин, в котрiй вiдбуваються приняття й дiловi наради. Слово “селямлiк“ мало ще i локальне, стамбульське значiння, а саме: означало воно торжественну їзду султана в п'ятницю до мощеї з вiйськовою парадою. Анатолi, або Анадолi - турецьке означення Малої Азiї. Слово се походить вiд грецького “анатолє“ - вихiд, ранок, вiдси “країна Сходу“, розумiється сонця. Султанка - такого поняття турки не знали, у них була тiльки жiнка султана. В повiстi уживав я слова “султанка“ в примiненню до Роксоляни. котра була виїмково впливова жiнка султана.


РОДОВIД СУЛЕЙМАНА ВЕЛИКОГО

1. СУЛЕЙМАН 1 помер 1231 2. ЕРТОГРУЛ 1231 - 1288 3. ОСМАН[107] 1288 - 1326 4. УРХАН 1326 - 1359 5. МУРАД I 1359 - 1389 6. БАЯЗЕД I 1389 - 1402 7. МАГОМЕД I 1403 - 1421 8. МУРАД II 1421 - 1451 9. МАГОМЕД II 1451 - 1481 10. БАЯЗЕД II 1481 - 1512 11. СЕЛIМ I 1512 - 1520 12. СУЛЕЙМАН ВЕЛИКИЙ 1520 - 1566

Повiсть сю писано в часi великої вiйни i революцiї, ни Українi й на емiграцiї, у Львовi, в Кам'янцi на Подiллi, у Благодатнiй чи Херсонщинi. у Вiднi й Фiладельфiї в Америцi, в pp. 1918- 1926, у значних вiдступах бурливого часу, разом з iншою iсторичною, ще не печатаною повiстю “Проти орд Джiнгiсхана“, а перероблено у Львовi в pp. 1927-1929.

[1] Автентичний опис обiду.- Тут i далi примiт. Автори. [2] Meatus Tartans, Via Nigra, по-турецьки Керван Йолi Шлях сен мав ще й iншi iмена так у нашого народу, як i в чужих. [3] Автентичне повiр'я нашого народу про татар. [4] 3 оглядiв естетичних не подаємо тут описiв iще далеко гiрших знущань над полоненими, котрi стверджують автентичнi жерела очевидцiв. [5] Вiрменський оклик. [6] Дефтердар - генеральний поборець податкiв. Дефтердарiв було рiвно часно бiльше Були се дуже впливовi люде. [7] Кафа, тепер Феодозiя, де тодi продавали невольникiв i невольниць на великих торговицях. [8] Автентичне, як i iншi описи з недолi невольниць на Сходi. [9] Автентичне. [10] Розумiється, тiльки Бог Аллаї [11] Везир - мiнiстр. Великий везир - премiєр мiнiстрiв [12] Селiм I. (Батько Сулеймана Великого) - знаний в турецькiй iсторiї пiд iменем: “Грiзний“ i “Жорстокий“. Уже батько .Селiма Баязед пустошив українськi землi аж поза Самбiр i Перемишль. А Селiм побiдив Персiю та загорнув Сирiю i Єгипет, де на його приказ утопили турки в Нiлi 20 000 полонених мамелюкiв. Селiм поводився жорстоко i з найближчими родичами. Помер наглою смертю в подорожi 1520 р. [13] Аллагу Акбар! - Боже всемогучий! [14] Iсторичнi данi про Сулеймана i рiд його: Сулейман В. царствував 46 лiт (1520-1566). Скоро по вступлению па престол пiшов вiйною проти Угорщини i показався вiдразу грiзним сусiдом християнського свiту та дуже здiбним вождом. Вiн здобув Бiлгород над Дунаєм та всi околичнi замки, скрiзь витинаючи впень залоги, подiбно як його батько. Папа Лев Х голосив раз у раз круцiяти проти нього. В рiк опiсля обляг Сулейман в силi 300 воєнних кораблiв зi 100 000 вiйська остров Родос i здобув його вiд Лицарiв св Iоанна (вiдомих опiсля пiд iменем Мальтанських) по тяжкiй 5-мiсячнiй облозi, признавши їм за хоробрiсть почесну капiтуляцiю (вони боронилися поки їм стало пороху). В другiм походi проти Угорщини побив її короля Люд-вика II пiд Могачем i страшно знищив угорську армiю та весь край здовж Дунаю.. В р. 1529 пiшов вiйною проти Австрiї, обступив Вiдень i довго бив у ту крiпость з 300 гармат. В тiм походi товаришила йому його жiнка Роксоляна. Золотi намети її стояли в селi Сiммсрiнгу. (Тепер ХI округ Вiдня). Вдоволився потому щорiчним гарачом вiд Фердинанда в сумi 100 000 золотих дукатiв. Опiсля пустошив береги Iталiї. Армiю мав поверх пiвмiлiонову i 15 000 гвардiї яничарiв дуже здисциплiнопаних. Доходи його виносили коло 500 мiлюнiв аспрiв рiчно. Силi його не було рiвнi в цiлiм тодiшнiм свiтi. Був твердого характеру, вiдважний, робучий, розумний i справедливий, раз даного слова все вiрно додержував. Любив молитву (сам укладав побожнi псальми), лови i вiйну. Се перший монарх нових часiв, що з державної каси виплачував постiйнi значнi платнi ученим, поетам i артистам. Росту був високого, рухи мав поважнi, вираз обличчя дивно лагiдний, в поведению самостiйний. Не пiдлягав нiкому, опрiч своєї жiнки Роксоляни, “невольницi з руської країни“, з котрою жив у моногамiї - одинокий зi всiх султанiв. Але тiй однiй улягав страшно. Пiд впливом її тонкої хитростi казав на своїх очах удусити дорослого i здiбного, первородного сина свого вiд першої жiнки, Мустафу - в переконанню, що вiн “заговiрщик“, хоч той був невинний. Цiлi полки турецького вiйська так плакали на похоронi Мустафи, аж заходилися з плачу. Убиття сина було одиноким поганим дiлом найбiльшого законодавця Туркiв-Османiв. Але й воно було доконане в добрiй вiрi, що карає руїнника права i держави. Сулейман помер у глибокiй старостi, переживши всiх своїх ворогiв й улюблену жiнку Роксоляну, котру любив аж до її смертi. Вона осягнула свою цiль: забезпечила трон султанiв свому синовi Селiмовi II. Але ще побачила на нiм палець Божий як на престоло-наслiднику: вiн розпився (Селiм Софт - п'яниця). Вiд нього зачалася руїна сильної держави Османiв. Син Сулеймана i Роксоляни, Селiм II царсiвував несповна 9 лiт (1566-1574) i помер з надмiрного пиянсiва и уживання життя, оставивши 10 синiв. По нiм царствував 22 роки внук Роксоляни Мурад III (1574-1595), чоловiк людський, але слабої волi, яку одiдичив по батьку-алкоголiку. Бачачи се й побоюючись замiшань у державi, рада улемiв постановила для забезпечення кдиновласiя перевести безоглядно стару, але жорстоку засаду туркiв: вимордувати всiх братiв султана. 18 годин опирався їй у диспутi султан Мурад III, вкiнцi уляг зi слезами в очах i начальниковi нiмої сторожi подав своєю рукою 9 хусток, щоб удусила ного 9 братiв, що й сталося. По нiм царствували дальшi потомки: Магомет III (1595-1603), Ахмед I (1603-1617) i т. д. Нi оден не осягнув уже могутностi Сулеймана, але сприт їх прабабки проявився ще не раз у її потомствi. [15] Невольники Порти, яничари й сiпаги, солдатеска. [16] “Грiш на ячмiнь“ з доходiв державних дiбр. [17] Т зв. “Грiш заслони“, удiлюваний султанським жiнкам i одалiскам. [18] Слово двоякого значiння- “Гiсть, чужинка“ i “Дуже шанована“. [19] Рання зоря й утрення молитва. [20] T. зв. чорний камiнь Авраама, пiсля передання ужитий на фундамент наисвятiшої святинi мусульман серед арабської пустинi. [21] Християнах. [22] _Призначiння._ [23] Авретбамiр - жiноча торговиця, на котрiй продавали невольниць. [24] Царгород, Византiя, Константинополь, по-турецьки Iстамбул (або Стамбул), одно з найкращих мiст на землi. Турки здобули його вiд сварливих византiйцiв раненько, дня 29 мая, 1453 р. за Сулейманового предка Магомета II. [25] Каравелi - кораблi без чердакiв. [26] Святий мiсяць посту мослемiв, дев'ятий мiсяць в їх роцi. [27] Ага - генерал, або високий достойник на султанськiм дворi. Генерали мали титул зовнiшнiх агiв, високi достойники сераю - внутрiшнiх агiя. З внутрiшнiх агiв найвищi були: Капу-Ага (майстер церемонiй i завiдатель двора) та Кiзляр-Ага (управитель гарему султана). Перший був бiлий євнух, другий начальник чорних євнухiв. [28] Серай - комплекс султанських палат, взагалi резиденцiя султана. [29] Висока брама, звана Царською (в напрямi Гагii Софiї); на нiй застромлювано голови страчених достойникiв i злочинцiв. [30] “Кiмната Катiв“ - внутрi т. зв. Середньої Брами, бiля Площi яничарiв, з двома воротами. Там схоплювали везнрiв i пашiв, що попали в -неласку султана, в хвилi, коли перейшли першi ворота. Других уже вiдчинити не могли. Всерединi їх замучувала на смерть нiма сторожа. [31] Безпосередня ксровниця гарему, яка одержувала се мiсце тiльки пiсля довгої служби. [32] Поклик до молитви. [33] Брама щастя (гарем). [34] Радiсна русинка. [35] Ученi в державних i церковних науках, котрi у мусульман були в тих часах нерозлучнi (ВЗахiднiиСвропiт зв Вiдродження, котре в дiйсностi було скептичне и навiть атеїстичне, розбило вже було ту лучнiсть i доводило до крайнього зiпсуття суспiльностi) Улеми могли не бути священиками, але часто священики бували улемами. [36] Хатун - панi. [37] Учений (улем), що по скiнченню 10 наук вчився ще найменше 7 лiт. [38] Iмами - духовнi, що завiдували мечетами (святинями мусульман), виконували треби й читали спiльнi молитви. Вони мусiли мати богословську освiту i затвердження влади. Вiдзнаки їх в одiжi; бiлий турбан i бiлi рукави. [39] Хатiби - духовнi, що мали обов'язок проводити (целебрувати) богослужения у п'ятницi, читати молитви й виголошувати перед тим мови (“хутба“ або “хатба“). Хатiби мали обов'язок “хутби“ не тiльки в п'ятницi, але i в iншi свята. [40] Кухня для убогих. [41] Лiчниця. [42] Купелевий дiм. [43] Школи для хлопцiв. [44] Бiблiотека. [45] Дiм для божевiльних. [46] Блющ. [47] Грузiя. [48] Се оповiдання, як i дальше, взято з прегарних легенд святоафонських. [49] 1147р. [50] Європи.- На Афонi вiдпочивай Олександр Великий, найбiльший завойовник старинного свiту, котрий на схiд сонця дiйшов побiдно дальше, нiж Сулейман Великий, бо аж до Iндiй. [51] “Весiльний дар для знайди з Чорного Шляху“.- “Калим“ був дар, який наречений складав батькам дiвчини. “Калим“ у монгольських народiв був влас гиво цiною купна дiвчини. В давнiх часах виносив найменше 27 кобил або 2 кобили i 5 верблюдiв. У пiзнiших часах заступали се дорогоцiннi рiчi, вiдповiдно до стану i майна нареченого, та помалу ставали не то вiном, не то приданим дiвчини. [52] Селямлiк - прийомнi кiмнати султана. [53] Авентичне. [54] Формула, якою приймається магометанську вiру. [55] Тими словами Коран постiйно означає невольниць. [56] Роздiл. [57] Автентичне. Та жiнка Сулеймана не носила заслони i навiть давалася портретувати чужим малярам. [58] Замкненi нiшi в мусульманських святинях, де привагнi люде складали золото i клейноди на переховання (так званi аменети). Навiть найбiльшi деспоти не важилися конфiскувати i их у святинях зложених дорогоцiнностей. [59] Нессараг - християн__. __ [60] Стара турецька вага: 400 дiргем iшло тодi на одну окку, котра рiвнялася теперiшнiм 1284 кг. Одначе, ii ваги були при рiжних предметах рiжнi, хоч назви мали тi самi. 100 окка - 1 кантар. Двi останнi турецькi назви уживанi ще досi в галицьких мiсточках ремiсниками, хоч в iнакшiм значiнню. [61] 12 сiчня. [62] Дервiшi - магометанськi монахи. Щойно вiд 12 столiття жили вони також у монастирях. Переважно знали вони рiжнi ремесла й доводили в них до майстерства. Дивними танцями вправляли вони себе в мiстичну вдумчивiсть i заглиблення в Бозi. Мандруючi дервiшi переходили всi краї iсламськi як проповiдники або жебраки. Вони мали й великий полiтичний вплив. [63] 29 мая. [64] Автентичне. [65] Менажерiя. [66] 50 аспрiв- 1 дукат. [67] Омар Кгаiям - висококультурний перський поет, учений i фiлософ, реформатор схiдного календаря. Уродився в половинi XI столiття як син ремiсника, ткача наметiв, у мiстi Нiшапур, в країнi Хоразан, славнiй своєю пшеницею, шовком i виробами з вовни та копальнями туркусiв i малахiту. Був • скептиком i песимiстом, але згодом осягнув радiсний свiтогляд, опертий на вiрi в ласку Божу. Так званим рубайятом (коротким чотиристихом) висказував найглибшi думки в гарнiй i милiй формi, й був улюбленим поетом мусульманської аристократiї духу на всiм Сходi. В зенiтi турецької влади за Сулеймака сей поет i перська культура взагалi були високо цiненi. Цiкаво, що сей поет i тепер, в часi зенiту великобританської влади, також високо цiнений англiйською аристократiєю, про що свiдчать новi переклади i студiї над ним. [68] “Царю двох частей свiту i володарю двох морiв, стороже двох святих мiст (Мекки i Медини), пане трьох престольних городiв (Константинополя, Адрiянополя i Брусси) i Каiра могутнього, i Дамаска, як рай прекрасного, i величавого Галебу i Бiлгорода - дому святої вiйни i (Багдада) - дому спасения й побiди!“ (Се оден з титулiв султана в тих часах). [69] Призначення, якого - по вiруванням мусульман - не можна нiчим вiдвернути вiд себе. В нашiм народi є зовсiм подiбне повiр'я про “долю“, котрої “нi обiйти, нi конем об'їхати не можна“. [70] Мiграб - нiша, в якiй лежить свята книга, Коран; се головний вiвтар мусульманської святинi. [71] Мiнбер - пiдвищення, з якого хатiб щоп'ятницi голосить право верховладства iсламу. [72] Хатiб-святочний проповiдник. У мусульман святочний день п'ятниця. [73] Максура - емпора, в якiй султан слухає богослужения. [74] Меджiд - мiсце молитви, по-еспанськи “mezquito“, з чого перекручено “мошея“. [75] Цю святиню Роксоляни в Царгородi будував Сулейман сiм лiт i видав на неї сiмсот тисяч дукатiв. На тi часи - величезна сума. Се найбiльша ошея в Царгородi, небагато менша вiд великанського храму святої Софiї. [76] Гамом - лазня. [77] Бог всемогучий! Нема Бога, лиш Аллаг! А Магомет Пророк Божий! Спiшiть на молитву!.. Спiшiть на молитву!.. Спiшiть на молитву! [78] Лист султанки Роксоляни до польського короля, в котрiм є згадка про тi, в наших часах дивнi, а тодi моднi дари (разом з iншими листами), оповiщений в оригiналi у “Kwartalniky historycznym“. [79] Автентичне. Так i представлений Сулейман у славнiй галереї воскових подоб султанiв. Подоби всiх iнших султанiв прибранi в найдорожчi одяги i клейноди - з виїмком подоби Сулеймана В. [80] Бiн-Бiр-Дiрек (“Цистерна Тисячi й Одної Колюмн“), крита студня в Царгородi з величавим басейном, величини церкви Нотр Дам у Парижi, сегодня вже висла. Дах її на 16 рядах колюмн. [81] Єнi-Батан-Серай (“Запавшася Пiдземна Палата“). Була се також величава цистерна в Царгородi, збудована ще византiйським царем Юстинiяном (на 1000 лiт перед Сулейманом). Дах тої цистерни опирався на 336 мармурових колюмнах, на 6 м. високих, уставлених симетрично в 26 рядах. Помiж тими колюмнами тихо пливала лодка по басейнi води об'єму близько 10км(140х70м.). [82] У вереснi 1529 (перша облога Вiдня). Дiялося се в 37 лiт по випертю мусульман з Гранади в Еспанiї, котрi там мали гарну державу вiд року 1238 до р.1492. [83] Тодi село, тепер XI округ Вiдня. [84] Мудшагiди - мусульманськi борцi за вiру, учасники святої вiйни Джiгаду. [85] Дев'ята сура Корану, вiрш 41. [86] Слiдуючi описи взятi зi старих i нових описiв очевидцiв тих околиць. [87] Так призначено. Дослiвно: так написано. [88] Джебсль I арун. [89] Постiй бiля джерела Невольникiв. [90] Мiсто Пророка. Магомет уродився в Меццi, одначе в Мединi знайшов притулок у найтяжчiй хвилi свого життя, коли його прогнано з родинного мiста. Тому в Мединi знаходиться грiб його, хоч Мекка iз-за Кааби - се найсвятiше мiсто мослемiв. (Третє в них щодо святостi мiсто - Єрусалим, званий Ель-Кудс - Святий). Правовiрний мусульманин згадував Мекку й грiб Магомета немов опчим вiддихом, хоч вони досить далекi вiд себе. [91] Дому молитви. [92] Авiентичне повiр'я мусульман. [93] Подвiйну дектику. [94] Дiм Бога, манни Каао*. Се великий гранчак, 12 метрiв довгий, 10 широкий, 15 високий. Будову цю по iсламським легендам мав побудуваїи iце праотець Авраам зi сином Iзмаїлом (вiд жiнки Агар), родоначальником мослемiв. [95] Садж - рифмована проза, дуже старий спосiб висловлювання думок в Арабiї та на всiм Сходi. [96] Гiкгма - прислiв'я мудростi. [97] Тифсiр - пояснення Корану. [98] Фiкг - практичнi релiгiйнi приписи. [99] Гадiт - вискази Пророка Магомета, переданi традицiєю, та взагалi традицiя. (В бiльшескладових словах наголос на останнiм складi). [100] Баiйрам - турецький Великдень. [101] Автентичне Коли султанка Роксоляна зачала в'янути в красi своїй, ворожа їй партiя вишукала найкращу молоденьку дiвчину й привела її до палати Сулеймана, щоб подарувати йому. Роксоляна довiдалася про се i положилася на порозi палати, щоб не допустити суперницi. Коли про се повiдомлено Сулеймана, вiн, вiрний раз даному слову, заявив, що поки живе його жiнка Роксоляна, не прийме жадної iншої. I додержав свого слова до кiнця. [102] Єрусалим, по-турецьки Мутесарiфлiк, по-єврейськи Єрушалаїм, по-арабськи Ель-Кудс (Святий). Найдавнiша його назва, вiдома з асирiйських клинових надписiв, Урсалiма. [103] Селiм, син Роксоляни, ставши султаном, дiйсно подарував жидам Мур Плачу. [104] A owaz to Roksolanka Co to trzesla calym Wschodem, Byle nasza Podolanka Z Czemerowiec rodem. М. Goslawski, “Podole“ (II [105] Мається на увазi Страсбург.- (Ред.). [106] Мається на увазi Мюнхен.- (Ред.). [107] Османа уважають властивим основником могутностi Туреччини. Вiд нього й почесна назва туркiв - османе. Вiд нього й рахують ряд властивих турецьких володарiв i Сулейман Великий знаний пiд iменем десятого султана, рахуючи вiд Османа.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.