Всі публікації щодо:
Огієнко Іван

Українська церква

Нариси з історії Української Православної Церкви


Видання, що вперше побачило світ у Празі 1942 року, стало бібліографічною рідкістю. Ім'я його автора Івана Івановича Огієнка (1882 — 1972) — видатного українського етнографа, письменника, перекладача, державного і церковного діяча на довгий час було викреслене з нашої історії.

У книзі на основі численних історичних джерел розповідається про поширення християнства в Київській Русі, виникнення Української православної церкви, її боротьбу за незалежність від Московської, визначну роль у розвиткові духовної культури українського народу

Своєрідний посібник з нашої тисячолітньої історії стане у пригоді усім, хто цікавиться історією релігії, культури українського народу.

Друкується за виданням: Огієнко І. Українська церква. — Прага, 1942, — Т. 1 — 2.

I

ПОЧАТКИ ХРИСТИЯНСТВА СЕРЕД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ


Коли розпочалося християнство в Україні? Коли світ віри Христової досяг і нашої землі й нашого народу, що споконвіку замешкував її? Звичайно маємо на все це відповідь таку, що Христову віру нашому народові прищепив перший князь наш Володимир Святославович року 988-го. Такий погляд дуже поширений у нас, але погляд цей не відповідає дійсному стану справи. Один із перших великих князів українських, Володимир, дійсно перемінив стару віру українську на нову, на християнство, зробив це відкрито й офіційно і змусив і підданий народ свій до того самого. Отже, за князя Володимира в Україну вже офіційно занесено християнство, і з того часу воно стало офіційною вірою нашої тодішньої української держави.

Але виникають найрізніші питання — чи ж християнство появилося в Україні лише за князя Володимира, чи, може, було тут і до нього? Чому власне за Володимира прийшла потреба змінити віру батьків своїх на іншу? Адже ж ми не жили за якоюсь камінною стіною, ми ж сходилися тоді з різними західними народами, що віддавна були вже християнами, — чи ж не могла зайти до нас віра Христова й значно раніше Володимира? Ось на всі ці питання я й хочу відповісти в статті цій ', відповісти коротко й доступно, хочу познайомити читача з тими головними положеннями, до яких дійшла вже наука у висвітленні всіх цих питань2.


1 Стаття ця написана 22.11.1925 р., а видрукувана була в „Духовній бесіді“ (Варшава, 1925. Ч. 9 — 11).

2 Головніша література: Голубинский Е. История Русской Церкви. 2-е изд. Т. 1. M. 1901; Митр. Макарий. История Русской Церкви. 3-е изд. Т. 1. Спб., 1889, Летопись по Лаврентьевскому списку. 3-е изд. Т. 1. Спб., 1897; Пархоменко В. Три центра Древнейшей Руси // Известия. 1913. Кн. 2: Пархоменко В. Три момента начальной истории русского христианства // Известия. 1913. Кн. 4; Пархоменко В. К истории начального христианства на Руси//Известия. 1914. Кн. 3; Аничков Е. В. Язычество и Древняя Русь. Спб., 1914. Дуже цікаві ще ось ці праці: Пархоменко В. Христианство Руси до Владимира Св.//Вера и Разум. 1912. №№ 9 — 10; Пархоменко В. Начало христианства на Руси. Очерк из истории Руси IX — X вв. Полтава, 1913; Приселков М. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X — XII вв. Спб., 1913, але я скористатися з них не міг.


1. Християнство серед українського народу в доісторичну добу


Чи було в нас, в Україні, християнство в доісторичну добу, цебто в добу до постання в Україні організованої держави, десь у VIII чи в IX віці? На жаль, прямих свідоцтв для позитивної відповіді на це питання не маємо; але все те, що маємо, красномовно свідчить нам, що християнство з'явилося в Україні в більшій чи меншій мірі надзвичайно рано, певне, ще десь в апостольський вік, і держалося тут у малім числі аж до офіційного хрещення українського народу за часів князя Володимира.

З дуже давнього часу, десь ще з VII віку перед Різдвом, почали греки селитися на північному березі нашого Чорного (пізніше — Руського, цебто Українського) моря. Тісно й неспокійно було грекам на своїй рідній землі, а тому вони рано почали кидати її та шукати собі ліпшого, затишнішого притулку. Ось таким притулком для греків і стали південні наші землі — узбережжя Чорного моря. З бігом часу число греків тут усе побільшувалося; постало тут немало й багатих та великих торговельних грецьких міст, як от Ольвія при гирлі Дніпра, Тира на Дністровім лимані, в Криму — Херсонес (або по-нашому Корсунь), Феодосія; крім цього — Пантикапея (де тепер Керч), проти неї на другім березі Фанагорія і т. п. Усі міста ці вели дуже жваву торгівлю з місцевою слов'янською людністю, про що нам красномовно свідчать різні археологічні розкопи — скрізь по Україні при цих розкопах знаходять грецькі гроші та грецькі вироби. Наші предки, що споконвіку заселювали теперішні землі українські, охоче торгували з цими грецькими колоніями, а головним чином вели з ними мінову торгівлю. Грецькі купці так само часто підіймалися Дніпром і торгували з своїми сусідами; таким чином, вони пливли Дніпром аж до його порогів, десь до теперішнього Олександрівська, на 14 днів дороги. Пізніш, як знаємо, через наші землі пройшов великий і важливий „путь із варяг в греки“ — велика торговельна дорога, у нас головним чином Дніпром.

Пізніше, коли почало ширитися християнство, воно відразу, вже у вік апостольський, появилося й у грецьких колоніях по північному березі Чорного моря та по лиманах Дністровім та Дніпровім. Маємо достовірні відомості, що у вік апостольський християнство було на південному березі Чорного моря, наприклад, у Понті (див. про це: 1 Петр. І, 1), навпроти нашої Тавріди, а звідти дістатися йому до Тавріди було дуже легко. Маємо також свідоцтва церковних письменників уже з початку IV віку, що по північному березі Чорного моря проповідував апостол Андрій (ширше про це розкажу далі), якому в уділ припала Скіфія, цебто земля, заселена й нашими предками. Знаємо переказ про св. Климента, єпископа римського, який прибув десь наприкінці І віку до Херсонеса й застав там громаду християн у числі до 2000 люду. В Криму жили тоді готи, а ми достовірно знаємо, що серед них було багато християн і вони рано мали собі навіть окремого єпископа 1.

Блаженний Теодорит оповідає, що св. Іван Золотоустий посилав своїх місіонерів до грецьких сусідів — кочовиків-скіфів, що жили біля Дунаю, і вони проповідували там християнство й закладали церкви 2. Взагалі багато церковних письменників III — IV віку, наприклад Тертуліян (помер 240 р.), Афанасій Олександрійський (помер 373 р.), Іван Золотоустий (помер 407 р.) та блаженний Єроним (помер 420 р.), розказуючи про поширення християнства по світу, називають у числі народів, де прийнялося християнство, і скіфів чи сарматів 3.


1 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С 31 — 32.

2 Там же. С. 16.

3 Там же. С. 8 — 9.


Хто ж були оці скіфи, що між ними так рано защепилося християнство? Чи наші предки справді сусідували тоді з культурними колоніальними греками, що ширили навкруги себе християнство?

Три українських племені: уличі (чи угличі), тиверці та поляни споконвіку були найближчими сусідами грецьких колоністів; жили вони на південь від інших українських племен: уличі — між Дніпром та Бугом, а тиверці — на захід від них, по Дністру; на північ від них, по Дніпру, жили поляни. Безумовно, племена ці замешкували свої землі з найдавнішого часу, бо ж вони входили до складу тієї просторої території, де споконвіку жили слов'яни взагалі. Ось ці українські племена зазнали християнства з найдавнішого часу, можливо, що ще з віку апостольського. Ці три племені наші постійно вели жваву торгівлю з греками, часто їздили до грецьких колоній, а грецькі купці часто бували в них. Через усе це в нас мусило рано появитися християнство бодай у невеликому числі вірних.

Уличів та тиверців рано покорив собі дакійський цар Децебал, і тому вони належали до Дакії (пізніше МолдоВлахія). Римський імператор Траян (101 — 107 р. по Христі), пам'ять про якого знаходимо так часто серед українського народу, завоював собі всю Дакію, а з нею й наші українські племена тиверців та уличів; але Траян в адміністративному відношенні відділив ці наші племена від Дакії й приєднав їх до задунайської Долішньої Мізії (теперішня Болгарія); у цій Мізії християнство появилося десь у половині II віку, і воно, звичайно, могло впливати й на наших тиверців та уличів. Правда, в 271 р. по Христі кінчилося римське панування над цими племенами, але ж зараз за Дунаєм, наприклад у Малій Скіфії (тепер Добруджа), рано появилося християнство, був навіть свій єпископ; у цій Малій Скіфії жили й слов'яни.

Крім цього всього, наші тиверці та уличі часто служили в римському війську, бо вважалися народом хоробрим; при цій службі була їм повна можливість ближче пізнати християнство й приймати його. Бувало й так, що ці племена нападали на римські провінції й виводили звідти полонених християн, від яких також могли пізнавати нову віру. Десь у 869 р. охрестилася Болгарія, і вона також почала впливати на наші племена — уличів та тиверців і знайомити їх з християнством.

Безумовно, з найдавнішого часу познайомилися з християнством і поляни, українське плем'я, що сиділо по середньому Дніпрі. Поляни вели жваву торгівлю з грецькими колоніями по берегах Чорного моря та на гирлі Дніпра; часто самі їздили до греків, часто й грецькі купці бували в них. Під час цих жвавих зносин поляни багато перейняли собі з грецької культури; відкидати можливість, що поляни при цих зносинах часом приймали й християнство, не маємо жодних підстав. Звичайно, думати про дуже велике поширення християнства серед полян не приходиться, бо поляни не знали тоді ще міцної державної організації, а їх родовий устрій давав повну змогу міцно берегти стару віру своїх батьків.

У всякому разі зносини з грецькими колоніями та їхнє християнство мали великий вплив на наших полян і скоро зробили те, що вони стали найкультурнішими серед усіх українських племен. Уже наш найдавніший літопис підкреслює цю культурність полян. У той час, коли інші слов'яни „живяху звериньским образом, живуще скотьски“, у той час наші поляни „своих отець обычай ймуть кроток и тих, и стыденье к снохам своим и к сестрам, к матерям и к родителем своим, к свекровей и к деверем велико стыденье имеху“ 1; був у полян уже тоді цілком культурний спосіб оженіння, чого не знали інші слов'янські племена. Усе це, звичайно, можна приписати тільки культурному впливові грецьких колоній.


1 Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 12.


Грецькі колонії, що були на півдні нашої землі та по берегах Чорного моря, починають зникати десь з кінцем IV віку по Христі: через південні наші землі помандрували тоді різні дикі орди, і вони змели всі ці культурні грецькі оазиси.

В справі поширення християнства по Україні треба ще підкреслити роль Руси Азовсько-Чорноморської, або Тмутороканської, чи Прикавказької, про яку рано згадують арабські історики. Власне в Тмуторокані рано постала організована церква з власним єпископом, а все це не могло не відбитися й на Україні Київській.

Можна думати, що те християнство, яке прищепилося на нашій українській землі, може, ще в вік апостольський, це християнство вже ніколи потім не зникало з нашої землі. Звичайно, його знали тільки окремі родини, а може, тільки окремі люди; великого поширення воно не могло мати. Інша річ, якби не зникли були так рано грецькі колонії на півдні нашої землі — тоді, безумовно, Україна прийняла б християнство значно раніше, ще до князя Володимира.

Інші східні слов'янські племена, крім трьох українських — тиверців, уличів та полян, — певне, не знали християнства в доісторичну добу.


2. Апостол Андрій — основоположник Церкви Української


З надзвичайно давнього часу, можливо, ще з віку апостольського, серед греків, а також серед тих народів, що жили по північному березі моря Руського (чи Чорного), поширений був переказ, що св. апостол Андрій проповідував віру Христову також і в Скіфії, цебто й на тій землі, що споконвіку заселює її народ український. З бігом часу переказ цей набирав собі все більше реальних ознак і в кінці перейшов у ціле оповідання про найперший початок Церкви Української.

Це оповідання про апостола Андрія 1 як основоположника Церкви Української попало пізніш і в наш давній літопис, а вже звідси воно поширилося по найрізніших давніх писаннях. Я приведу тут це оповідання з найстаршого літопису — Лаврентієвого 2, перекладаючи його на теперішню нашу мову.

„Дніпро тече джерелом до Понтійського моря, що зветься Руським (цебто Українським); кажуть, що цим морем навчав був святий Андрій, брат Петрів. Коли Андрій навчав у Синопі 3, він прибув до Корсуня 4 і тут довідався, що надалеко від міста знаходиться гирло Дніпрове. Захотів він піти до Рима, а тому прибув до Дніпрового гирла, а звідти пішов 5 уверх Дніпром.


1 Головніша література: Василевский. Русско-византийские отрывки. Хождение апостола Андрея в стране Мирмидонян // Журн. Мин. нар. пр. 1877. Кн. 1 — 2; Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем // Владимирский сборник в память 900-летия крещения России. К., 1888. С. 1 — 51; Петровский С. Сказания об апостольской проповеди по северо-восточному Черноморскому побережью. Одесса, 1898; Франко І. Апокрифи і легенди. Т. 3. С. XLII — XLIV, 126 — 255.

2 Ліпше б цей літопис звати Діонисієвим, бо справою його писання кермував українець єпископ Діонисій.

3 Місто на південнім березі Чорного моря.

4 Херсонес Таврійський.

5 Поплив.


Трапилося так, що Андрій прибув (до одного місця й спинився тут переночувати) під горами на березі. А вранці він устав та й каже до своїх учнів: „Чи бачите ви гори он ті? На горах тих засяє ласка Божа; тут повстане місто велике, й Бог побудує багато церков“. І зійшов Андрій на ті гори, поблагословив їх, поставив хреста і, помолившися Богу, зліз з гори тієї, а тут пізніше постав Київ.

І поплив Андрій уверх Дніпром. Прийшов він до слов'ян, де тепер Новгород, побачив там людей та звичай їхній — як вони миються та паряться, і дивувався з них. Звідти пішов він у землю варягів і прийшов до Рима; тут він розповів, де навчав та що бачив. Він казав: „Дивні речі бачив я в землі слов'янській, як там проходив; бачив я лазні дерев'яні — люди натоплять їх вельми, роздягнуться, обіллють себе кислим квасом, візьмуть молоденькі різочки (березові віники) та й б'ють самі себе, і до того доб'ються, що вилазять насилу живі; але обіллються холодною водою — й знову оживають; і це вони роблять постійно, ніхто їх на те не силує, але самі себе мучать, — і ніби це їм миття, а не биття“. Слухачі дивувалися, а Андрій, побувавши в Римі, вернувся до Синопу“ 1.


1 Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 7 — 8.


Ось так розповідає нам найстарший, так званий Лаврентіїв літопис 1377 р. про постання Церкви Української. Отож, як бачимо, плив Дніпром апостол Андрій, спинився на Київських горах, поблагословив їх і лишив тут свого хреста. Таким чином, Церква Українська веде свій початок від самого апостола й правдиво зветься Церквою Первозванною. Це була велика патріотична думка, що панувала в Україні з найдавнішого часу, до певної міри панує й тепер.

Але проти правдивості цього літописного оповідання віддавна вже повставав цілий ряд учених, починаючи ще з відомого першого історика Церкви — митрополита Платона; за ним уже й Карамзін про це оповідання додавав: „Впрочем, люди знающие сомневаются в истине сего Андреева путешествия“ (I, с.17). Знаний російський історик церкви професор Є. Голубинський піддав це оповідання надзвичайно суворій критиці (История Русской Церкви. M., 1901. T. I. С. 19 — 34).

Справді, придивившись уважно до цього оповідання, твердять скептики, бачимо, що це ніби пізніша вставка до літопису. Їхати з Херсонеса (чи Корсуня) до Рима через Київ та Новгород — це все одно, каже Голубинський, як би їхати з Петрограда на Москву через Одесу, бо ж ця дорога до Рима через Землю варягів в 50 раз довша за звичайну Чорним морем. Перша частина оповідання — благословення Київських гір — видержана в дусі апостольськім, але ж частина друга — парня в лазнях й оповідання про це апостола Андрія в Римі — якось не відповідає гідності апостольської праці. До того додають ще, що за апостольського часу земля наша була невідомою пустинею, яка лежала за межами відомого світу, що була вона повна найрізніших страхіть. „Зачем бы пошел в эту неведомую пустыню апостол Андрей? — питає професор Голубинський. — Он мог пойти в нее только тогда, когда бы у него не было дела в черте самого тогдашнего мира и было свободное время ходить по пустыням. Но это, как всякий знает, было вовсе не так“ 1. „Если бы вести апостола в Русь нарочно, то нужно было бы вести его для проповеди христианства людям, а не для благословения необитаемых гор“ 2.

Літописне оповідання про апостола Андрія — це, може, пізніша вставка до нашого найдавнішого літопису, вставка, яких не мало тут 3. А що це так, твердять дослідники, про це свідчить той факт, що автор Початкового літопису не знав ще нашого переказу про апостола Андрія; так, у Лаврентієвім (Діонисієвім) кодексі під 6491 (983) р. читаємо, що в землі нашій „не суть апостоли учили“, „телом апостоли не суть сде были“ (видання 1891 р., с. 81). В іншому місці літописець розказує, що власне нашим учителем віри Христової мав бути апостол Павло: під 6406 (898) р. тут читаємо: „Словеньску языку учитель есть Андроник апостол, в Моравы бо ходил, и апостол Павел учил ту; ту бо есть Илюрик, его же доходил апостол Павел, ту бо беша словене первое. Тем же и словеньску языку учитель есть Павел, от него же языка и мы есмо, Русь, тем же и нам, Руси, учитель есть Павел, понеже учил есть язык словенеск и поставил есть епископа и наместника по себе Андроника словеньску языку“. Щоб не було сумніву в цім, літописець ще додає: „А словеньскый язык и рускый одно есть — от варяг бо прозвавшася Русью, а первое беша словене“ 4. На це все можна сказати, що ці твердження літописця — також пізніша вставка 5.


1 Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 29.

2 Там же. С. 22.

3 Див.: Шахматов А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. Спб., 1908. Гл. IV.

4 Там же. С. 27 — 28.

5 Див. відповідні місця у книзі А. А. Шахматова „Разыскания о древнейших русских летописных сводах“.


Крім цього, преподобний Нестор у своїм Житті св. Бориса та Гліба рішуче заявляє, що „Руська сторона (цебто Україна) ні від кого не чула слова про Господа Ісуса Христа“, що „до русів (українців) не ходили апостоли, і ніхто їм не проповідував слова Божого“. Як бачимо, вже в старовину змагалися за правдивість нашого оповідання.

Звідки ж узялося це величне оповідання про початок Церкви Української? Може, це справді плід буйної фантазії якогось давнього гарячого патріота українського? Ні, приглянувшися ближче до всієї цієї справи, бачимо, що оповідання це, прикрашене в подробицях, має реальну, правдиву основу.

Апостол Андрій ще з віку апостольського вважався основоположником церкви Константинопольської; греки взагалі рано почали збирати найрізніші оповідання про апостола Андрія. Боротьба Царгородської Церкви з Римською за авторитет розпочалася рано: Церква Римська мала докази, що її заснував апостол Петро, а це примусило й греків пильніше зайнятися своєю археологією й зібрати все, що можна було, про апостола Андрія як свого основоположника. І греки справді зібрали дуже багато найрізніших оповідань про св. Андрія Первозванного.

Ось ці грецькі перекази, з найдавнішого часу починаючи, в один голос свідчать, що апостол Андрій проповідував Євангеліє і в далекій варварській Скіфії. Найперше оповідання про це подає нам батько церковної історії, єпископ Кесарії Палестинської Євсевій Памфіл (помер у 340 році); він у своїй „Церковній історії“ (кн. III, розд. 1) пише, що „святі апостоли й учні Спасителя нашого розпорошилися були по всьому світові (для науки про Христа). Фомі, як каже переказ, випала доля йти в Парфію, Андрію в Скіфію, Івану в Азію, де він жив і помер в Ефесі“ 1. До цього Євсевій додає ще, що про це слово в слово розповідає Оріген у III томі пояснень на книгу Буття. Як бачимо, переказ про те, що апостол Андрій навчав про Христа в Скіфії, сягає найдавнішого часу, може, ще віку апостольського, а в IV віці його вже записано. Пізніше поставали інші перекази, додавалися різні подробиці; такі перекази, наприклад ченця Єпіфанія, що жив у кінці VIII — на початку IX віку, Метафраста X віку і ін.


1 Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем // Владимирский сборник. К., 1888. С. 1.


Дуже цікаве оповідання ченця Єпіфанія. Він розказує, що апостол Андрій відбув три подорожі — обійшов західне побережжя Малої Азії, південне побережжя Чорного моря і доходив аж до Іверії, а за третю подорож обійшов східне та північне побережжя Чорного моря, побував у Босфорі чи Керчі, в Херсонесі та Феодосії. Єпіфаній розказує, що все це він писав на основі писань давніх церковних письменників; крім цього, він сам обійшов усе побережжя Чорного моря — від Синопу до Босфору, Херсонеса та Феодосії; скрізь вислуховував він місцеві оповідання про апостола Андрія, на свої очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, скрізь він розпитував, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував апостол 1. І ось на основі цього Єпіфанієвого оповідання переконуємося, що вже в його час скрізь існували думка й перекази про те, що апостол Андрій проповідував по північних (українських) берегах Чорного моря.

Отже, встановлюється факт, що апостол Андрій таки справді проповідував Євангеліє по берегах Чорного моря, того моря, що здавна „словеться Русское море“. І справді, знаємо, що в цих містах уже з кінця І віку відоме було християнство. Так, давній переказ розповідає, що десь наприкінці І віку імператор Траян заслав був до Херсонеса, на північний берег Чорного моря, єпископа Римського Климента; св. Климент, прибувши до Херсонеса, застав тут до двох тисяч християн, що працювали в каменоломнях; своєю проповіддю св. Климент побільшив це число2. Саме св. Письмо (1 Петр. І, 1) свідчить про християнство за віку апостольського в Понті, на південному березі Чорного моря, зараз же проти Тавріди 3, що мала з Понтом постійні зносини.

Таким чином підтверджується давній переказ про те, що апостол Андрій проповідував у Скіфії, а земля наших предків була власне в цій Скіфії, як про це свідчить і наш найдавніший літопис 4.


1 Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 8 — 9.


2 Див.: там же. С. 50.

3 Див.: там же.

4 Див.: Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 12.


З найдавнішого часу були в нас найжвавіші зносини з тими грецькими колоніями, що були по північному березі Чорного моря; ми торгували тоді з цими греками, і самі ці греки часто заходили Дніпром далеко в глиб до нашої землі, про що виразно свідчать нам археологічні знахідки. Навіть надмірні скептики, що не вірять зовсім оповіданню про апостола

Андрія, не можуть відкинути того, що апостол Андрій міг проповідувати предкам нашим, бодай тим, що по торгових справах бували в грецьких колоніях на північному березі Чорного моря.

Трудно сказати, як далеко на північ підіймався апостол Андрій. Йому припало проповідувати й скіфам, і цілком можливо, що апостол справді плив Дніпром, але — як далеко? Трудно допускати, що Андрій міг побувати навіть у Києві: греки звичайно пливли Дніпром тільки до порогів, до м. Олександрівська, за пороги ж пливти не відважувалися. Отож-таки не виключається можливість, що апостол Андрій підіймався нашим Дніпром бодай до порогів і бодай тут навчав віри наших предків.

Що віра Христова ширилася й поміж скіфами, про це виразно свідчить нам оповідання про трьох мучеників — Інна, Рима й Пінна, що записане в Минології імператора Василя II (976 — 1205 р.) від 20 січня. В цім оповіданні читаємо, що ці мученики були родом „з Скіфії, з північної сторони“; вони були учнями апостола Андрія й продовжували навчати скіфів і багатьох охрестили, але правитель варварів схопив їх і віддав на муку. Тоді була люта зима, річки позамерзали так, що ними їздили; святих прив'язали до високих полін, що були у воді, і там вони й замерзли 1. Де могла бути така люта зима, щоб аж річки позамерзали? Безумовно, десь далі на північ 2. Отже, як бачимо, апостол Андрій мав навіть своїх учнів поміж скіфами.

Все досі сказане переконує нас у тім, що на самій землі українській апостол Андрій був, проповідував тут науку Христову і мав своїх учнів. Цілком можливо, що вже від часу апостола Андрія християнство ніколи й не переводилося в нас, але постійно мало більше чи менше число своїх прихильників. Ось поміж цими давніми християнами й зберігалося оповідання про апостола Андрія, що проповідував у землі скіфській. Пізніше, коли число християн збільшилося в нашій землі, коли зносини з греками стали ще жвавішими, тоді в нас почали ширитися й грецькі оповідання про апостола Андрія, і з бігом часу витворилося в нас те оповідання про початок нашої церкви, що його пізніше вставлено в літопис.


1 Див.: Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 10 — 11; Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1 С. 30 — 31.

2 Є. Голубинський все-таки відносить це до південного Криму.


Коли саме склалося оповідання про прихід до Києва апостола Андрія і коли його вставлено до літопису, точно сказати не можемо. Але вже в XI віці пам'ять про апостола Андрія була такою великою, що князь Всеволод 1086 р. вибудував у Києві церкву на честь апостола Андрія (а 1089 р. постала й друга Андріївська церква — в Переяславі) 1.

Треба сказати, що на перших порах греки, заволодівши нашою церквою, таки часом добре їй дошкулювали: верховна церковна влада — наша, митрополит тоді все був тільки з греків. Ці греки часто звисока ставилися до нас, лише все грецьке вважали за добре. Звичайно, для патріотично настроєних верств наших це було малоприємне — і дуже рано в нас проти грецького верховенства підіймався протест, який часом кінчався навіть тим, що митрополитом ставав у нас свій таки українець (наприклад, митрополити Іларіон та Климент). Греки дуже величалися, що основоположником їхньої церкви був сам апостол Андрій. І ось, на мою думку, щоб трохи збити цю грецьку пиху, й постає в нас уже детальне оповідання про апостола Андрія — як приходив він до Києва й поблагословив тутешні гори, цебто поклав початок нашій церкві. Отож виходило, що апостол Андрій заснував не тільки Церкву Царгородську, але й Українську. Національна гордість була задоволена.

Але в цей час постали вже тертя між Києвом та Новгородом. Новгород був цілком в ієрархічній залежності від Києва — єпископа для Новгорода вибирали в Києві й посилали туди. Це, звичайно, не подобалося Новгороду, і він шукав випадку, щоб звільнитися з-під української влади. Як знаємо, за князя Ізяслава Мстиславовича українці зробили церковну революцію — обрали собі митрополитом таки свого високоосвіченого Климента, що й був митрополитом майже дев'ять літ (1147 — 1155). Єпископ новгородський Нифонт не визнав митрополита Климента; а коли 1155 р. гору взяли-таки греки, що скинули Климента, тоді Нифонта нагородили за вірність званням архієпископа, і з того часу Новгородська Церква сама собі вибирала єпископа, а Київ лише благословляв їх 2. Усе це, звичайно, посіяло ворожнечу поміж Києвом та Новгородом.


1 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 25; Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 30.

2 Див.: Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 31 — 35.


Як ми бачили, оповідання літописне про приїзд апостола Андрія до Києва має ще й продовження, другу частину — оповідання про дерев'яні лазні, які апостол Андрій бачив у Новгороді. Ця друга частина дуже мало в'яжеться з першою і своїм характером є просто насмішка над новгородцями — ось, мовляв, у нас, українців, був апостол Андрій і поблагословив наші гори, а у вас лише посміявся над вашою парнею в лазнях. І, мабуть, правдива думка професора Голубинського, що бачить у цій другій половині оповідання „осмеяние великорусского Новгорода“, бо ж наші землі в давнину любили сміятися одна з одної і наскладали одна про одну багато всяких насмішливих оповідань та приказок 1. А сварка єпископа Нифонта з митрополитом Климентом до всього цього тільки підлила масла.

Ось усі ці причини могли послужити на те, щоб давній переказ про проповідь у нашій землі апостола Андрія переробити на оповідання про його прихід до Києва, а до того хтось додав ще й памфлету на новгородців 2. Усе це й увійшло до нашого Давнього літопису.

Звичайно, літописне оповідання про апостола Андрія не подобалося новгородцям і взагалі московцям. І ось десь у XVI віці, за митрополита Макарія, постає нова новгородська редакція цього оповідання. Нове оповідання розказує, що апостол Андрій з-під Києва „пошел по Днепру вверх до Ловати; и пришед, благослови место, идеже ныне Новгород, а людие седяще подле озера Ильменя, и также к ученикам рече, яко будет зде град велик и церкви божественная многи“ 3. Згадки про лазні вже нема. Національна гордість новгородців, хоч пізно і хоч просто переробленням київського оповідання, проте була задоволена.


1 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 25.

2 Мушу тут підкреслити, що автор колись популярної в Україні „Истории Русов“ приймає Новгород за український Новгород-Сіверський, куди апостол Андрій попав Десною (див. вид. 1846 р. С. 4).

3 З Тверського літопису.


Але цього мало. Постала нова легенда, і її записано в Степенну книгу за митрополита Макарія; легенда оповідає, що, прибувши до Слов'янської землі, де тепер Новгород, апостол Андрій „пребысть здесь некоторое время, проповедовал Слово Божие, водрузил и оставил свой жезл в веси, нарицаемой Грузине“ 1. Українців тут було побито: в них апостол Андрій поблагословив лише самі-но порожні гори та тільки хреста поставив, а ось у нас, новгородців, проповідував він слово людям і лишив навіть свого жезла, який і зберігається в Андріївській церкві села Грузина...

Пішли далі. Появилася легенда, що апостол Андрій подорожував по Ладозькому озеру, був на одному острові й полишив там свого жезла, а його учні заклали тут Вааламського монастиря...2

Всі ці легенди глибоко пішли в народ, стали переказами патріотичними, і ними часто послуговувалися там, де треба було зазначити, що церква наша веде початок від апостольського віку. Так, відомий Арсеній Суханов під час своєї подорожі по Сходу і під час своїх диспутів з греками, коли ті настоювали, що треба в усьому слухатися їх, просто відповів їм: „Мы крещение прияли от апостола Андрея, когда он, по вознесении Господа, приде в Византию и оттуда пойде Черным морем до Днепра и Днепром вверх до Киева...“ Ще простіш зрозумів ці оповідання цар Іван Грозний. Коли 1580 р. Грозного нахиляв на унію єзуїт Антоній Поссевін, цар відповів йому: „Ми віру свою прийняли на початку християнства, коли Андрій, брат апостола Петра, приходив у ці землі, щоб пройти до Рима. Таким чином, ми в Москві прийняли християнство того саме часу, як ви в Італії“ 3.


1 Малышевыми И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 37 — 39.

2 Див.: Митр. Макарий. История Русской Церкви. Т. 1. С. 195 — 200.

3 Див.: там же. С. 41.


Коли на Москві оповідання про апостола Андрія стали такими популярними, то нема чого й зазначати, що у нас, в Україні, ці оповідання ввесь час були живими, бо ж бодай у південних наших землях таки бував апостол Андрій. За XVI — XVIII віки ці оповідання у нас, в Україні, надзвичайно ширяться, і думку про те, що апостол Андрій — це основоположник Церкви Української, — цю думку знаходимо по всіх більших богословських творах українських. На Київськім соборі 1621 р. постановили: „Св. апостол Андрій — це перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив... Воістину Україна нічим не менша відінших східних народів, бо і в ній проповідував апостол“ 1. А коли 1654 р. митрополит Київський Сильвестр Косів стрічав московських бояр, він говорив їм, що в особі його вітає бояр св. Андрій Первозванний, який на цім місці провозвістив блиск великої Божої слави 2.

Маємо ще й інші легенди про апостола Андрія; наприклад, про стопи апостола Андрія, що відбилися на великім камені на березі моря коло Херсона; маємо оповідання про те, що Дніпровий Неяситецький поріг звався Андріївським, бо тут пробував апостол Андрій, коли проходив до Києва; в Києві й тепер поширені перекази про Андрійового хреста, що його поставив на горі сам апостол, і хреста цього навіть показують у Андріївській церкві.

І інші народи часом претендують на те, що в них також перебував апостол Андрій; так, уже в IX віці склалося оповідання грузинське, що апостол Андрій проповідував у Грузії; в XVII віці постала легенда навіть у Польщі, ніби апостол Андрій проповідував і в них, бо ж у давнину до Скіфії належали й поляки 3.


1 Памятники Врем. Ком. К., 1845. Т. 1. С. 264 — 265.

2 Див.: Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. С. 44.

3 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1, С. 32.


Така доля нашого оповідання про апостола Андрія Первозванного як основоположника Церкви Української. Чи ж справді можна рахувати апостола Андрія садівничим християнства у нас в Україні? Я такої думки, що можна. Апостол Андрій безумовно був і проповідував на нашій землі, можливо, що плив і нашим Дніпром, тільки не знаємо, як високо він підіймався, не знаємо, чи справді побував він у Києві. Але для визнання Церкви Української Церквою Первозванною досить і того, що апостол Андрій дійсно був на нашій землі, дійсно навчав в Україні Слова Божого.

І ті найперші християни, що їх навернув був до Христа св. Андрій, уже ніколи не переводилися у нас в Україні аж до офіційного охрещення її за Володимира.


3. Християнство серед українського народу до князя Володимира


Коли саме окремі українські племена, що й у давнину жили приблизно на тих самих землях, де й тепер живуть, що жили так званим родовим устроєм, коли ці наші племена зорганізувалися в правильну державу — цього точно сказати не можемо. Наш давній літопис, під 862 р., розказує, як до Києва підійшли два варяги — Аскольд та Дір і заволоділи Києвом та землею полян, що платили дань хозарам. Звичайно, процес перетворення родової та племінної України на державну не відбувся так просто та скоро, як про це пише наш літописець; процес цей мусив бути довгим, мав тривати щонайменше 100 — 150 років і не міг відбутися так легко, як то здавалося літописцеві. Українська держава постала в Києві десь наприкінці VII або на початку VIII віку. Перші князі, безумовно, були своїми, не захожими чужинцями (народні перекази звуть їх Києм, Щеком та Хоривом), але про них ми нічого не знаємо. Взагалі про початки української державності до половини IX віку певних відомостей у нас дуже мало.

Звичайно, з того часу, як постала більш-менш організована українська держава, вона мусила в тій чи іншій мірі зреагувати й на християнство, ту нову віру, що поволі, але міцно й невпинно завойовувала Європу та сунула також і на Схід. Коли християнство й до того, як ми бачили, було вже в Україні, то тепер воно починає ширитися тут усе більше та міцніше. Отож давні перекази оповідають, що вже Аскольд і Дір, князі українські, охрестилися й прийняли до себе навіть єпископа.

Наш літопис про це розповідає так. Року 866-го пішли Аскольд та Дір на кораблях на Грецію й обложили Царгород. Цесар грецький Михаїл якраз вів тоді війну з сарацинами і в Царгороді не був. Вернувшися спішно до Царгорода, цесар цілу ніч щиро молився Богові з патріархом Фотієм у церкві Влахернської Богородиці. Потім патріарх виніс ризу Богородиці й омочив її в морі, і сталося чудо: зараз повстала буря, „безбожних Руси корабля смяте“ — кораблі потопилися, і мало з цих українських напасників вернулося додому 1. Так розказує літописець; про хрещення він нічого не каже.


1 За дивне спасіння від нападу греки почали з того часу величати Богородицю новою піснею: „Взбранной воєводі побідительная“. Правда, прив'язують цю пісню й до іншого нападу.


Але про охрещення русів розказують грецькі джерела. Так, патріарх Фотій у своїм окружнім листі, в § 35, пише про це так: „І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руки навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати лроти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям“ 1.

Константин Порфирородний у своїм творі „Василь Македонянин“ (№ 97) розповідає ще докладніше про це найперше охрещення русів.

„І народ русів, — пише він, — войовничий та безбожний, цар Василь щедрими подарками золота та срібла, та шовкових одеж нахилив до переговорів, уговорив їх охреститися й зробив так, що вони прийняли архієпископа, якого поставив патріарх Ігнатій. Коли прибув архієпископ до цього народу, його добре прийняли. Князь цього народу, скликавши зібрання, радився з старшими, які міцно трималися старої своєї віри. Обмірковуючи свою віру й віру християн, князь питає архієпископа, чого саме буде їх навчати. Архієпископ показав їм Євангеліє і розказав про деякі чудеса Спасителя нашого. Руси зараз же відповіли: „Коли й ми не побачимо якогось чуда, а особливо такого, як про юнаків у печі, то зовсім тобі не повіримо й не будемо слухати твоїх слів“. Руси настоювали, щоб кинути в огонь Євангеліє — якщо воно не згорить, тоді прийняти хрещення. „І кинули в піч огненну святе Євангеліє. Через деякий час, як у печі потухло, знайшли там святу книгу цілою. Побачивши це, здивовані чудом варвари вже без вагання почали хреститися“ 2.


1 Окружний лист Фотія видрукувано в Зборі листів Фотія (Лондон, 1651. С. 58).

2 Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 51 — 52.


Так оповідають грецькі джерела про напад та про найперше охрещення русів; було це десь року 860-го, як розказує наш літописець. Грецькі пам'ятки нічого не кажуть про Аскольда й Діра, бо ж вони прибули до Києва тільки 862 р., отже, не могли брати участі в нападі на Царгород; пізніше наш літописець поплутав події, і цей похід переніс на Аскольда та Діра.

Але хто були оті руси, що все ж таки у 860 р. напали на Царгород, а потім охрестилися? Трудно допустити, щоб це були київські поляни, бо ж про їх охрещення, певне, знав би і записав би до літопису наш літописець, але він про це зовсім мовчить. Дослідники думають (наприклад Є. Голубинський), що були це скоріш ті руси (якесь українське плем'я), що жили по берегах Чорного моря.

Чорне море здавна звалося морем Руським — певно, тому, що жили тут руси. Ці руси дуже рано прийняли християнство й мали досить високу культуру; так, коли первоучитель слов'янський Костянтин (Кирило), подорожуючи до хозар, спинився в Херсоні десь 860 р., він „обрет же те Євангелие и Псалтирь, русскими письмены писаны, и человека обрет, глаголюща тою беседою“ 1. Знаємо, крім цього, що в тмутороканських русів справді дуже рано був окремий єпископ 2.

Аскольд і Дір 20 років княжили в Києві (862 — 882), були в зносинах з греками, і, безумовно, при них почало ширитися в більших розмірах християнство. Про це говорить і те, що на могилі Аскольда якийсь Ольма збудував деркву св. Миколи.


За князя українського Ігоря (913 — 945) християнство вже значно поширилося як у самому Києві, так і по Україні. Ігор під кінець життя свого два рази ходив на греків: в році 941-м і в році 944-м. Для нас особливо цікавий другий похід, коли Ігор склав з греками 944 р. (а в нашім літопису записано під 945 р.) мирний договір, надзвичайно цікавий і важливий для історії християнства в Україні. Договір цей наш літописець записав з оригіналу 3, певне, слово в слово, що збільшує вагу цього документа.


1 Дослідники припускають, що ці євангелія та Псалтир були готові, але це не так.

2 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 47 — 49.

3 В літопису договір цей розпочинається реченням: „Равно другаго свещанья“. Це невдалий переклад грецького, традиційного на початку грамот виразу: ison tou prototypou, цебто — згідно з оригіналом, або — відпис з оригіналу. А це показує, що літописець справді подає нам вірну копію цього документа.


Посли князя Ігоря склали договір з грецькими царями Романом, Константином і Степаном; українська сторона в цім документі ось так клянеться, що буде його виконувати: „А хто з руської (української) сторони осмілиться порушити цього договору (таку любов), то охрещені („елико их крещенье прияли суть“) нехай приймуть помету від Бога Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а неохрещені щоб не мали помочі ні від Бога, ні від Перуна, щоб щити їх не охороняли, і нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від іншої зброї своєї і щоб були вони рабами в цей вік і в вік будучий“.

В другім місці тут читаємо: „А коли збігця не знайдуть, нехай присягають наші християни руські (українські) по вірі своїй, а не християни — по закону свойому“ 1.

В кінці цього договору читаємо: „А ми, скільки нас є охрещених, клялися церквою святого Іллі „в сборней“ церкви, при чеснім хресті й писанні цьому, клялися берегти все, що тут написано, і нічого не порушити; а хто порушить це з боку нашого, чи князь, чи хто інший, хрещений чи не хрещений, щоб не мали вони помочі від Бога, щоб був той рабом у цей вік і в вік будучий і нехай буде заколений своєю зброєю. А неохрещена Русь нехай покладе щити свої та мечі наголо, обручі свої й іншу зброю і нехай клянеться берегти все, про що написано в договорі цім від Ігоря, від усіх бояр і від усього народу українського („от страны Руския“)“ 2.

В кінці літописець наш оповідає, що Ігореві посли вернулися в Київ з послами грецькими; ці грецькі посли мали доглянути, щоб князь та бояри присягли виконувати договору 3. „На другий день покликав Ігор послів і прийшов на горбок (холм), де стояв Перун, і поклав зброю свою, щити й золото, і присягнув Ігор і люди його, скільки було поганої Руси; а охрещена Русь присягала в церкві святого Іллі, що над Ручаєм; це була „сборная“ церква, бо багато з варягів були християни“ 4.

Договір Ігоря з греками — це надзвичайно важливий документ для історії Української Церкви; це, власне, найперший безсумнівний акт про християнство в Україні за перших часів її державного життя 5.


1 Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 46 — 47.

2 Там же. С. 48.

3 Див.: там же. С. 52.

4 Там же. С. 52 — 53.

5 М. Д. Приселков навіть думає, що Ігор переговорював з Візантією про умови заведення ієрархії в Україні. („Очерки по церковно-политической истории...“ С. 6). Але це перебільшення.


З документа цього ясно бачимо, що християнство вже надзвичайно широко пішло по Україні, так широко, що тепер з ним уже не ховаються. Ціла партія при княжому дворі була християнською, і то була партія настільки міцна, що князь відкрито мусив визнавати її. Більше того, князь змушений визнати християн рівноправною стороною навіть у своїм договорі з греками. Ще більше — охрещена Русь у договорі пишеться першою, а неохрещена згадується другою, а до того про цю неохрещену Русь в акті говориться навіть з певною погордою. Все це не могло статися відразу, для такого стану християнства в Україні мав пройти певний час. У всякому разі, вже на 944 р. (бодай на якийсь час) християнство стало в Україні рівноправною вірою з старою державною українською вірою.

Як знаємо, тривку державність в Україні поклали руси — чуже плем'я норманнів; ось ці норманни (жили вони на землях теперішньої Швеції та Норвегії) захопили силою Україну й стали панувати над нею. Князі українські, звичайно, були з цього зайшлого племені русів, що свою назву, може, накинули й нашій землі (Руссю в давнину звалася головним чином теперішня Київщина). На службі в цих князів було дуже багато своїх норманнів чи варягів, які почували себе тут зовсім як удома. Але дуже скоро всі ці варяги почали українізуватися, і вже через декілька поколінь вони не виглядали в нас чужаками.

Багато варягів служили в грецькому війську, і багато їх тут і охрестилося; в Царгороді була навіть окрема церква св. Іллі для цих військових варягів. Але коли варяги запосіли Україну, коли вони стали тут пануючим класом, то багато військових норманнів потяглися з Греції на службу до своїх, бо ж тут, в Україні, служба в своїх князів оплачувалася ліпше. Звичайно, багато з цих військових варягів були вже християнами — і таким чином збільшувався християнський елемент в Україні, а з часом збільшився настільки, що під кінець правління Ігоревого християнська партія користувалася вже такою силою, що її визнано було навіть офіційно в державнім акті. Мало того, за прикладом царгородським ці варяги (про них літописець каже: „мнози бо беша варязи хрестеяне“) заснували собі в Києві навіть церкву св. Іллі (десь край Хрещатика, а не на Подолі). Церкву цю літопис зве „сборною“, може, парафіяльною, не домовою 1;


1 В. Пархоменко (в „Известиях“. 1913 р. Кн. 4. С. 374 — 375) назву цієї церкви — св. Іллі — ставить у зв'язок з тодішніми жидівськими впливами через хозар та Тмуторокань; це натягнене пояснення простіше пояснювати царгородським впливом, де варяги мали собі також церкву св. Іллі.


а коли розуміти цей вираз „сборная“ за „соборная“ в пізнішому розумінні, то треба було б визнати, що в Києві була тоді не одна церква.

А чи не був християнином сам князь Ігор? Ні. Літопис виразно каже про нього, що він присягав Перуну. При тодішньому політичному стані Ігор не посмів би відкрито стати християнином. Він був ще досить чужий в Україні, і тому демонструвати тут нову віру він не посмів — це було б занадто неполітично. Велика більшість народу міцно трималася тоді своєї споконвічної віри (церква зве її поганством) і не дозволила б, щоб князь міняв цю віру на іншу. Але в той час християнство вже вперто сунуло на Схід, а з ним була зв'язана й певна культура, значно вища від культури своєї. Бажання перейняти цю західну, чи грецьку, культуру, звичайно, вело й до прийняття християнства.

І справді, бачимо, що християнство приймають у нас, в Україні, спершу тільки вищі класи, а до народу воно йде дуже поволі. І нічого неможливого немає в припущенні, що князь Ігор, не маючи змоги з державних поглядів стати відкритим християнином, усе-таки був християнином потаємним; цим би й оправдувалася та велика його терпимість, яку він виявляє до християн. Партія християнська в Києві була тоді вже сильною — а чи ж вона не спробувала перетягнути на свій бік також і самого князя Ігоря? Жінка Ігорева, княгиня Ольга, що визначалася великим розумом, була вже християнкою — чи ж вона не могла вговорити й чоловіка свого стати також християнином?

Отож, як бачимо, вже за князя Ігоря християнство пустило міцне й широке коріння у нас, в Україні.


* * *


Першою відкритою християнкою, про яку зберегла нам звістку історія, була княгиня Ольга, жінка Ігорева.

Це була жінка міцної волі й великого розуму; була вона дочкою якогось варяга. Наш літопис розповідає, що 903 р. привели цю Ольгу із Пскова до Ігоря і вона стала жінкою князя.

Як Ольга могла стати християнкою? Серед Ігоревої дружини, як бачили ми вище, було вже багато християн, часом і дуже впливових, — ось вони й вговорили Ольгу кинути стару віру й стати християнкою. На початку Ольга була християнкою тільки з переконання; охреститися відкрито вона довго не зважувалась, бо як жінка князя, а потім (Ігор помер 945 р.) як регентша за малого Святослава вона мусила додержуватися віри того народу, на чолі якого стояла; державний політичний розум не дозволяв їй охреститися прилюдно.

Але коли Святослав підріс і коли правити Україною стали й інші люди, Ольга могла вже й охреститися. І знаємо, що вона й справді так зробила. Але коли вона охрестилася і де саме — цього точно не знаємо.

Правда, наш літопис про все це розповідає докладно. Року 955 поїхала Ольга до Царгорода, до царя Константина; той дивувався її красі та розуму й захотів оженитися з нею. Але Ольга забажала спочатку охреститися і щоб хрещеним батьком її був сам Константин. І патріарх її охрестив. Коли ж цар настоював, щоб таки одружитися з Ольгою, та насмішкувато відповіла йому: „Чи ж закон християнський дозволяє батькові одружитися з дочкою?“ Обманутий Константан тільки й відповів на це: „Переклюкала мя еси, Ольго...“ 1. Отже, як бачимо, Ольга охрестилася в Царгороді 955 р. Про те саме, що Ольга охрестилася в Царгороді, оповідають і деякі інші літописці — як грецькі, так і західні, хоч і подають інші роки хрещення.

Але трудно погодитися з цим простим оповіданням нашого літописця; до того ж оповідання це занадто вже пахне місцевим патріотизмом. Константин Порфирородний, що приймав у себе княгиню Ольгу, написав книжку „Про звичаї або церемонії Візантійського двору“; в цій книжці він докладно розповідає, як 957 р. прийнято при дворі княгиню Ольгу, й ані одним словом нічого не згадує, як вона охрестилася. А коли б Ольга справді охрестилася в Царгороді, чи вже ж би цар ані слова не згадав про це? Мало того, Константин описує прибуття княгині Ольги як уже охрещеної — з нею прибув навіть її священик Григорій 2. Усе це каже про те, що Ольга не могла охреститися в Царгороді.


1 Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 59 — 60.

2 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 101.


Але десь же вона охрестилася. Скоріше треба припустити, що княгиня Ольга охрестилася-таки в себе в Києві, бо ж тут, як ми знаємо, було вже досить грунту для цього. Їхати за хрещенням аж до далекого Царгорода було зайвим, коли це легко можна було зробити й удома, у своїх власних священиків. А до Царгорода Ольга їздила вже християнкою, їздила в якихось інших державних справах ,а може, й погостювати в грецького царя, який шукав зближення з неспокійною й сильною Україною. І саме хрещення Ольги певніше відбулося десь року 954, як про те оповідає нам чернець Яків.

Цей же чернець пише, що Ольга, повернувшись з Царгорода додому, „требищя сокруши“. Звичайно, це перебільшення: вона не посміла б зробити цього — понищити ідолів — прилюдно, бо це для народу її було б великим блюзнірством. Але все ж таки Ольга вже проявляла себе відкрито як християнка; деякі відомості говорять, що вона будувала навіть якісь церкви, і цьому, напевне, можна вірити.

Західні літописці оповідають нам, що року 959 княгиня Ольга посилала на Захід до короля німецького Оттона І якесь посольство. Ці літописці розказують, ніби Олена (так звалася Ольга по хрещенні) просила собі єпископа та священиків, Оттон охоче послав 961 р. в Україну єпископа Адальберта; але виявилося, що посольство Ольжине приходило „лживо“, як скаржиться західний літописець, бо 962 р, „вернувся назад єп. Адальберт, бо не мав успіху в тім, за чим його послано, бо бачив працю свою зайвою; як вертався він, деяких товаришів його вбито, а сам він насилу втік“ 1.

Чого приходило до царя Оттона це Ольжине посольство — не відомо нам; наш літописець про це ані пари з уст. Літопис Гільдесгеймський (кінця X віку) розповідає про це так: „Прийшли до короля Оттона посли руського народу й просили його, щоб він послав до них одного з своїх єпископів, який показав би їм дорогу правдиву, і говорили, що хотять покинути своє язичництво й прийняти християнську віру. Король послухався і послав до них єпископа (fide catholicum) Адальберта, але вони, як показав кінець справи, в усьому набрехали“ 2.


1 Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 103.

2 Там же.


Отже, як бачимо, західні літописи виразно говорять, що Ольга посилала до Оттона просити собі єпископа. На цій основі католицькі письменники часом твердять, ніби Ольгу охрестили католики. Але на це нема підстав. Поперше, в той час ще обидві частини християнства — Греція й Рим не розходилися, а тому для того часу рано ще говорити про католицтво; по-друге, Ольга тоді була вже безумовно охрещеною. Треба думати, що Ольга справді посилала до Оттона посольство в невідомій нам справі, а Оттон, відомий як завзятий насадитель християнства серед слов'ян, хотів скористатися з випадку і проти бажання Ольги настирливо послав-таки в Україну свого непрошеного єпископа; але єпископ цей, як розказують літописи, змушений був утікати з України, нічого не зробивши, бо протихристиянський настрій там був ще занадто великий.

Ольга померла 969 р. в глибокій старості (десь маючи 70 — 75 років). Поховали її як християнку; умираючи, „заповедала Ольга не творити тризны над собою, бе бо имущи пресвитер, сей похорони блаженную Ольгу“ 1. Пізніше княгиню Ольгу канонізовано, але коли саме — невідомо; здається, що в домонгольську добу вона була вже святою.


* * *


Певне, ще дуже сильна була стара українська віра, коли син християнських батьків — Ігоря та Ольги князь Святослав таки не пристав до християнства. Літописець наш розповідає, що княгиня Ольга не раз вговорювала сина свого охреститися, але той і слухати цього не хотів. Часто говорила Ольга синові: „Я, сину мій, пізнала Бога й радію; коли ти пізнаєш його, радітимеш“. Але Святослав не слухався матері й відповідав: „Як же я один зможу перемінити віру? Та ж з того буде сміятися дружина...“ А мати настоювала: „Коли ти охрестишся, те саме зроблять і всі...“ 2.

Але нічого не помогло; Святослав дуже любив стару свою віру і не мав найменшої охоти міняти її на нову. Проте й за його правління християнство потроху-таки ширилося; у всякому разі ніякого гоніння на християн Святослав ніколи не підіймав. Літописець свідчить нам, що за Святослава „аще кто хотяше креститися, не браняху, но ругахуся тому“ 3.


1 Летопись по Лаврентьевскому списку. С. 66.

2 Там же. С. 61 — 62.

3 Там же. С. 61.


Це значить, що за Святослава все-таки перевагу при князі давали не християнам. Лицарю по вдачі Святославу не сиділося в Києві, постійно бував він у походах, де склав зрештою й голову свою — а чи ж при такому житті мав би він охоту до нової віри, що забороняла якраз ці криваві походи його? В Києві сиділа собі мати Ольга, і тут, певне, християнство таки ширилося. Але сам князь рішуче й з переконання свого стояв на стороні старої віри; те саме, певне, робило і його найближче оточення, хоч хреститися нікому не заборонялося — з охрещеного тільки часом глузували 1.


1 М. Д. Приселков, проте, думає, що Святослав ходив на Болгарію, щоб дістати звідти ієрархію для впорядкування церковних справ у Києві (Очерки по церковно-политической истории... С. 15 — 16); але все життя Святослава саме промовляє проти такої думки.


Року 972 загинув князь Святослав від рук печенігів; на Київський престол сів син його Ярополк, але ненадовго — 980 р. його вбив брат Володимир і відняв великокняжий престол. Який був стан християнства за Ярополка — нічого певного не знаємо; треба тільки здогадуватись, що княгиня Ольга виховала сина таким, що він не заважав розвитку й поширенню християнства, у всякому разі стан християнства за Ярополка погіршати не міг.


* * *


Ось так розвивалося християнство на початках своїх аж до князя Володимира. Розпочавшись на землях українських, може, десь ще у вік апостольський, християнство безперервно було тут аж до часу Володимира. З часу постання державної організації в Україні, особливо коли появилися тут норманни, християнство шириться все більше та більше, а в Києві бачимо навіть церкву св. Іллі. Правда, треба думати, що християнство ширилося переважно серед вищих українських верств, до низів же воно, певне, ще не доходило або доходило дуже мало — простий народ міцно тримався-таки старої своєї віри й міняти її на іншу не мав бажання.

Коли була церква в Києві, то були в ній і богослужіння, але якою мовою? У варязькій церкві в Царгороді служби правили або мовою грецькою, або мовою готською, яку варяги розуміли легко. Те саме, звичайно, могло бути й у Києві. Але можна припустити, що коли св. брати Кирило та Мефодій завели слов'янам богослужіння живою тоді слов'янською мовою, то це богослужіння спорадично могло дістатися й до Києва, коли не під кінець IX віку, то вже в X віці. А св. Кирило, як знаємо, заходив і на південь наших земель.

Принесло в Україну це початкове християнство й певну грамотність: так, у договорі з греками 944 р. наказано, щоб українські купці приходили до греків не з самими княжими печатками, а вже з писаними грамотами, в яких про них має бути прописане все потрібне; а коли так, то це значить, що в Україні в той час уміли вже писати.


Християнство сунуло з Заходу на Схід все більше та більше, захоплюючи потроху й Україну. Наші зносини тодішні з Заходом постійно були жвавими — а вони все показували нам блиск зовнішньої західної культури, що була міцно зв'язана з християнством. В Україні помалу назрівала думка прийняти й у себе християнство, а з ним і цю західну культуру; але для цього треба було зломити великий спротив українського народу, що міцно стояв за свою батьківську віру. Думка заведення християнства в Україні в другій половині X віку стає вже питанням часу — не було тільки здібної на це людини. Але скоро й людина ця знайшлася — це був князь Володимир, син того самого Святослава, що так любив ще стару віру батьків своїх.


22.II. 1925. Львів.

II

ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ


1. Джерела й література


Величезна подія в житті українського народу — його хрещення за часів князя Володимира Великого в кінці X віку — лишається ще й тепер не виясненою в своїх подробицях. Багато писано про велику цю подію, але в більшості вчені-дослідники рідко коли погоджувалися в своїх висновках. А це все тому, що про цю найбільшу подію нашої історії, подію, що виразно визначила дальший напрям української культури, ми маємо дуже мало певних джерел. Сучасники цієї великої події ще не розуміли всієї ваги її і тому не лишили нам про неї докладних відомостей; а може, й лишили, та вони не дійшли до нас: їх понищив час та вогонь. Сучасники-сусіди так само не записали нам усіх подробиць нашого хрещення, бо це для них, уже давніше охрещених, не було занадто великою подією — для них це був нормальний процес християнізації всього тодішнього світу.

Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в своїй літературі, подає нам наш так званий Початковий літопис — пам'ятка початку XII віку, що писана була десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним — воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер. Літописне оповідання стало в нас традиційним, якого не можна було займати, не наражаючись на урядові неприємності. Критики цього літописного оповідання в нас не було — звичайно, сліпо вірили всьому, що оповідає нам давній літописець.

І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в „Журнале Министерства народного просвещения“ за 1871 р., а потім 1880 р. в праці „История Русской Церкви“, т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських „Чтениях“) піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання — це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато).

Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового — князя Ярослава Мудрого, мниха Якова („Похвала“ князю Володимиру та „Сказание“ про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора („Чтение“ про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше.

Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський („Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова“. Спб., 1882. С. 19 — 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті „Русско-византийские отрывки“ („Журн. Мин. нар. пр.“. 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена „Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского“ (додаток до 44 т. „Записок“ Академії наук); для нас цікаве те місце Ях'ї (жив у X — XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в „Журн. Мин. нар. пр.“ (1884. Кн. IV. С. 282 — 315). Коротку, але змістовну статтю „Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси“ в „Трудах Киев. дух. акад.“ (1886. Кн. XI. С. 587 — 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. „Киевской старины“ за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева „Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире“, де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в „Трудах Киев. дух. академии“ за 1888 р. (Кн. І, с. 126 — 152) цінну й солідну статтю „О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян“. На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у „Журн. Мин. нар. пр.“ 1888 року (Кн. VI, с. 396 — 403) в статті „В каком году крестился св. Владимир“; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї „Історії України-Руси“ (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу.


1 Докладнішу літературу читач знайде в згаданих працях, особливо у М. Грушевського.


Оце найголовніша література 1 для того питання, про яке я хочу розказати в цій своїй статті. Хрещення українського народу — це така важлива подія в українській історії, що про неї мусить трохи ширше знати наше громадянство, яке я й хочу коротко познайомити з головними питаннями цієї події, як їх освітлює сучасна наука.


2. Стара українська віра


Ми дуже мало знаємо про стару українську віру, ту віру, якої тримався український народ ще до прийняття християнства. Віру цю наше духовенство пізніше згордливо назвало „язичеством“, поганством. Але судячи по тому, до якої високої етичної культури дійшли в той час, скажімо, поляни, наші давні предки (наприклад, оболільні їхні відносини, шанування гостей, спосіб оженіння і т. п.), треба сказати, що стара віра українська не була вже такою „язичеською“, як її звичайно малюють. На жаль, наука мало зробила, щоб виявити реальніше стару українську віру в її цілісності. Причиною цього було те, ,що прямих джерел для вивчення давньої української віри маємо дуже мало — це декілька чужоземних звісток, наприклад грецьких з VI віку по Христі починаючи (найдавніша — звістка грецького історика VI віку Прокопія), та принагідні згадки деяких власних пам'яток. Але зате для вивчення старої української віри маємо бездонне й надзвичайно цінне своє джерело, джерело, що доступне для вивчення й сьогодні: це залишки колись величного селянського побутового обряду. На жаль, з пункту релігійного цей побут вивчений дуже мало.

Предки наші в дохристиянську добу стикалися з багатьма різними вірами, які помітно відбилися на їх власній вірі; це були: християнство, іудаїзм, іслам та ін. Певне, дякуючи цим впливам, уже наші предки дійшли до розуміння одного Бога; а що це справді так, про це виразно свідчить згаданий вище грецький історик VI віку по Христі Прокопій, який пише про наших предків, що вони „визнають владикою всіх єдиного Бога, що посилає блискавку; в жертву йому приносять корів або іншу жертву“. Це був Бог-Сонце, або Сварог, батько Даждь-бога.

Віра наших предків надзвичайно близько стикалася з довколишньою природою, була до неї міцно пристосована й від неї залежала; віра ця відлилася в цікавий релігійний догматичний календар: свята святкувалися залежно від стану природи та від польової чи іншої роботи. Пізніше християнство, що було заведене в нас, мало змінило цей календар — християнство надало йому тільки нових рис та нових назв, а сам релігійний круг, зв'язаний з природою та взагалі з оточенням, полишився незміненим аж до нашого часу. Тисячу років християнське духовенство вело завзяту боротьбу проти старої української віри як проти „язичества“, дещо з нього справді викорінило, але значна частина старої віри так лишилася, перебравшись тільки в християнські шати.

Але нова віра — християнство — вперто й завзято все сунулась та сунулась по Європі. Християнство не ширилось саме — воно йшло в парі з культурою грецькою та римською; прийняти християнство тоді означало те саме, що прийняти й греко-римську культуру. А культура ця була блискуча та приваблива — до неї горнулися різні народи, як метелики на огонь. З етичного боку християнство як культ любові стояло без порівняння вище над усі інші віри, які хоч і визнавали єдиного Бога, але не були пройняті величною любов'ю до ближнього як основою життя.

В своїй попередній статті „Початки християнства серед українського народу“ я показав, що християнство почало появлятися в нас ще з найдавнішого часу, десь з І віку по Христі. Християнство з часом ширилося в нас усе більше та більше, захоплюючи помалу не тільки інтелігентні верстви, але проникаючи й до народних мас. Християнство своєю наукою любові, своєю догматичною закінченістю безумовно було й назовні вище від простої віри; разом з тим християнство несло з собою греко-римську культуру, несло письменність, чого нам тоді дуже бракувало. Інтелігентні українські верстви (урядники, військові, купці), частенько стрічаючись з людьми цього греко-римського світу або перебуваючи в греко-римських землях, переймали не тільки блискучу європейську культуру, але потроху заражувалися й новою вірою — християнством. Християнство вперто сунуло на Схід, і вже в IX віці всі сусідні з тодіш: ьою Україною землі (крім угрів) прийняли цю віру. Князі українські, що стояли на чолі великого та могутнього народу, не жили замкненим життям, не обносили землі свої неприступною стіною; навпаки — між Україною та Європою були тоді жваві зносини, і князі наші рано переконалися в потребі й собі перейняти бодай трохи тієї блискучої європейської культури, а це вже саме ставило питання й про потребу прийняття християнства.


3. Володимир до охрещення


Князь український Ігор добре вже зрозумів вагу нової віри і тому, здається, став християнином; так само християнкою стала й жінка його Ольга. Але вони не були християнами активними. Перебуваючи на чолі народу, що мав свою споконвічну віру, ані Ігор, ані Ольга (спочатку) не відважувалися стати офіційно й відкрито християнами, а тим більше не відважувалися думати про охрещення всього українського народу. Це було б для них вчинком і не можливим, і не політичним. Народ міцно тримався своєї споконвічної віри, тієї віри, що сягала найдавніших часів; чи добра, чи зла була ця віра, але її визнавав увесь народ, і визнавав її не одну вже сотню років. З вірою своєю народ міцно зжився, звик до неї за багато віків і не мав особливої охоти міняти її на іншу, хоч би й ліпшу. Чужакам за походженням (Ігор та Ольга за походженням були не українці, а норманни), людям, чужинність яких ще так усі добре пам'ятали, чужакам, хоч би й князям, український народ не дозволив би легковажити свою віру, не кажучи вже про зміну її. Правда, українська інтелігенція здавна потроху тяжіла-таки до християнства, але народ до того не мав діла — то „справа панська“ чи там справа окремих одиниць.

Князь Володимир (народився десь коло 960 р.) ще з дитинства жив у християнському оточенні. Правда, батько його, князь український Святослав, не любив нової віри, бо міцно тримався віри свого народу; але князь цей, що найбільше кохався у військових виправах, мало сидів удома, а більше перебував у любих йому походах. Отож Володимира виховала бабуня його Ольга. Вона ж була християнка, і не може бути, щоб ця розумна жінка не прищепила нової віри й малому Володимирові, як вона прищепила її другому внукові своєму, Ярополкові, про що свідчить і наш літопис. Можуть заперечувати, що коли Ольга не зробила християнином сина свого Святослава, то так само могла не прищепити нової віри й Володимиру; але тут можна вказати на дальше життя цих князів: Святослав кохався собі в походах, а Володимир пізніше дбав про охрещення всієї своєї землі; отже, нахил до тієї чи іншої віри лежав у самій природі цих князів. І коли Володимир підріс, він не цурався християнства. Так, знаємо, що з п'ятьох офіційних жінок Володимирових аж чотири були християнки (одна грекиня, одна болгарка і дві чешки). Не може бути, щоб ці жінки-християнки не впливали на князя Володимира. Ми ж знаємо з історії, що жінки-християнки справді нахиляли своїх чоловіків і не тільки до зміни віри, але й до охрещення свого народу; пригадаймо хоча б королеву польську Бону (чи Домбровку), чешку за походженням, що вговорила свого чоловіка, польського князя Мечислава І, прийняти християнство.

Варяги, що їх так багато було у війську Володимировім і що займали в нього високі посади, давно були вже християнами; вони при допомозі жінок Володимирових могли з добрими наслідками впливати на князя, підкреслюючи йому скрізь вищість християнства й нагадуючи йому про мудру Ольгу, що теж прийняла нову віру 1.


1 Див.: Малышевский И. Варяги в начальной истории христианства в Киеве. К., 1887.


Володимир Великий — це справді був великий князь український; він перший князь, що вже по-європейському глибоко зрозумів потреби своєї великої держави. Маючи від природи глибокий державний розум, Володимир з'єднав докупи, в одне ціле, весь український народ, і його держава була однією з найбільших і найміцніших держав на Сході Європи. Володимир не цурався Європи — він сам добре бачив, що культурою Європа була-таки значно вища за Україну, його державу; він рано переконався, що таки потрібно й самому, разом з народом своїм, пристати до цієї нової культури. В так званім Никоновім літопису (під 1001 р., але це могло статися й раніше) читаємо, що Володимир посилав послів своїх по різних землях — до Рима, Єрусалима, в Єгипет та інші місця „соглядати земель их и обычаев их“; цебто князь дуже цікавився життям та звичаями в інших землях, досліджував це життя й бажав прищепити його й своєму народові. У цьому відношенні історики справедливо порівнюють князя Володимира з відомим московським царем Петром І, що значно пізніше, наприкінці XVII — на початку XVIII віку, при допомозі українців-культуртрегерів почав так само європеїзувати Московське царство.

Давні наші пам'ятки, з Початкового літопису починаючи, звичайно малюють князя Володимира як завзятого „язичника“. Справді, Володимир був „язичником“ — цебто тримався тодішньої віри свого народу. Але ревним язичником Володимир ніколи не був; він виконував лише традиційно все те, що мав робити як князь народу. Ревним язичником роблять Володимира наші давні пам'ятки навмисне — щоб показати наочніше, яким грішним був цей князь до хрещення, а яким праведним став по охрещенні; це звичайний давній трафарет побожних житій тих людей, що пізніше стають святими.

Давні пам'ятки малюють князя Володимира як великого, якогось небувалого сластолюбця. Початковий літопис розповідає, ніби Володимир мав аж 800 наложниць (а Никонів нараховує їх аж 1100: у Вишгороді 300, у Білгороді 300, в Радні 300 і на Берестовім 200); не задовольняючись таким великим гаремом, князь Володимир брав чужих жінок та дівчат і ґвалтував їх; навіть жінку брата свого, черницю, не пожалів Володимир: „Володимер залеже жену братьню грекиню, и бе непраздна, от нея же родися Святополк... прелюбодейчич бысть убо“ (Літопис під 980 р.). Змалювання Володимира такими темними фарбами — це звичайне в наших давніх житіях перебільшення гріхів „язичника“, бо ж навіть хозарський каган мав тільки 25 жінок та 60 наложниць. Але Допустимо, що Володимир дійсно мав десь коло 1000 наложниць, то й це не буде для свого часу особливим гріхом. Річ у тім, що в той час — час постійних воєн та нападів — кожен значний воїн брав собі ту чи іншу кількість рабів, особливо молодих рабинь-наложниць; кожен господар невільниці — чи то військовий, чи купець — у першу чергу жив з нею сам — такий того часу був звичай; потім, при нагоді, господар продавав своїх невільниць. Отже, й Володимир як князь легко міг мати цього „живого товару“, може, й більше 1000, ці невільниці могли бути йому й наложницями, але все це було таким звичайнісіньким для того часу, а навіть і для пізніших часів... Отже, те, що Володимир мав так багато наложниць, це ще не свідчить про його ніби якесь надзвичайне сластолюбство — це могла бути просто його військова здобич, якою він торгував по звичаю свого часу 1.


1 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 145 — 147.


А літописець, що чув про цих Володимирових наложниць значно пізніше, міг поплутати невільниць із наложницями й зробити Володимира якимось небувалим сластолюбцем.

Так само з перебільшенням малюють Володимира ревним язичником. Але факти на це не вказують, а коли б і вказували, то в цьому ще не було б чогось надзвичайного — Володимир шанував віру батьків своїх і свого народу; не робити цього як князь він не міг. Звичайно, як князь Володимир мусив часто виступати в різних релігійних всенародних обрядах, робив він це урочисто й публічно, і пам'ять про це, певне, довго жила серед його народу; пізніше літописець міг чути про ці урочисті богослужіння і вже з цього міг уявляти собі Володимира Великого якимось завзятим язичником. Звичайно, Володимир як князь мусив відновляти статуї українських богів („ідоли“), а як князь великого народу мусив ставити їх величними та дорогими; можливо, що доходило навіть до людських жертв, як про це оповідає літописець (варяги-мученики, але літописець не знає їх імен, пізніше джерела звуть їх Федором та Іваном). Але це все було звичайним ділом кожного українського князя, що з становища свого мусив урочисто брати участь у всенародних релігійних процесіях. Через це робити Володимира якимсь особливо ревним язичником немає підстав.

З дитячих років своїх Володимир був під впливом християн і тому не міг виховатися завзятим оборонцем старої української віри; пізніше жінки-християнки піддержували давній нахил князя до нової віри, до християнства; а те, що Володимир мав собі аж чотири офіційні жінки-християнки, саме це вже не говорить про нього як про завзятого язичника.

Отож, як бачимо, Володимир не був якимсь особливим сластолюбцем і не був занадто ревним прихильником старої віри. Це був князь великого державного розуму, це був розумний та енергійний володар величезної могутньої держави, і вже тому йому постійно доводилося стикатися з представниками різних європейських тодішніх земель. Володимир наочно бачив культурну перевагу Заходу над культурою його держави, хоча б перевагу культури зовнішньої чи матеріальної; можливо, що й різні посли європейських держав, що шукали зближення з могутнім українським князем, самі не раз звертали увагу Володимирову на цю вищість європейської культури. Володимир бачив увесь блиск та пишноту грецьких царів, бачив їхню культуру, яка йому дуже імпонувала. Культурний розвиток власної держави, її добробут настирливо говорили Володимиру про те, що він мусить якнайбільше зблизитися із Заходом, з Європою, мусить пересадити в Україну цю європейську культуру. А найпершим ключем до всього цього було одне — християнство, зміна старої віри на нову, охрещення.

І Володимир вирішив охреститися.


4. Вибір віри за літописом


Ніхто ніколи легко не міняє батьківської віри; ніхто не кидає своїх переконань, в яких виховався, безслідно і назавжди. Нову віру приймають або через матеріальні вигоди, які вона несе неофіту, або через міцне переконання, що нова віра краща. Цих останніх людей другої групи ніколи не було багато, не був таким і князь Володимир, хоч літопис настирливо підкреслює, що Володимир охрестився з переконання. Гадаю, що Володимир у той час не мав ані потреби, ані охоти аналізувати, котра віра найкраща; він робив, як йому підказував його здоровий державний розум: християнство було надзвичайно корисне для українського народу, бо єднало його до європейської культури, бо єднало до могутньої держави, якою була тоді Греція; і ось ці політичні мотиви примусили князя Володимира прийняти нову віру, християнство, і то саме від Греції, а не когось іншого.

Я розповім тут спочатку, як про Володимирове охрещення розказує наш літопис; потім подам критичні замітки на це літописне оповідання як мало подібне до правди.

На восьмий рік князювання Володимира, 986 р., прочули різні народи, що Володимир хоче змінити свою віру. Першими прийшли до Володимира болгари (камські), віри Магометової, та й кажуть: „Ти князь мудрий та розумний, але Закону (правдивої віри) не знаєш; прийми-но нашу віру й поклонися Магомету“. Володимир запитав: „А яка ж ваша віра?“ Болгари відповіли: „Віруємо в Бога, а Магомет наказує нам обрізувати тайні члени, не їсти свинини, не пити вина; а по смерті будемо жити з жінками — кожному дасть Магомет по 70 прегарних жінок, вибере одну з них найкращу, передасть їй красу всіх — і вона буде жінкою чоловікові... І на цім світі, — казали болгари, — вільно нам бавитися з жінками; а хто вбогий на цім світі, таким буде й на тім“. Володимир любо слухав болгар, коли вони розповідали йому про жінок; але обрізання та заборона їсти свинину були йому не до вподоби. А про заборону пити вино князь і слухати не хотів, він на це категорично заявив: „Руси есть веселье пити, не можем без того бити“...

Услід за камськими болгарами прийшли німці 1 й сказали: „Послав нас до тебе папа; він наказав нам сказати тобі: земля твоя така сама, як і наша земля, але віра ваша не така, як наша; наша віра — то світло, ми поклоняємось Богові, що створив небо та землю, зорі та місяць, та всяке дихання, а ваші боги — то дерево“.


1 Звичайно, тут під словом „німці“ треба розуміти європейців не греків, взагалі римлян, папистів.


Володимир запитав їх: „А які ж ваші заповіти?“ Римляни відповіли: „Постити по силі, але хто що не їв би чи не пив би, то все на славу Божу, як навчає учитель наш Павло“... Не промовило все це до серця Володимирового, і він сказав папистам: „Вертайтесь собі додому, бо батьки наші не прийняли вашої віри“.


1 Це хозари; каган хозарів ще з половини VIII віку прийняв Іудаїзм; столиця хозарів — Ітиль — лежала при гирлі Волги.


Прочули про все це жиди 1, прийшли до Володимира та й кажуть: „Чули ми, що приходили болгари та християни, пропонуючи тобі свою віру; християни вірують у того, кого ми розп'яли, а ми віруємо в єдиного Бога Авраамового, Ісакового та Якового“. Володимир запитав їх: „А який ваш Закон?“ Йому відповіли: „Обрізуватися, не їсти ані свинини, ані заячини, святкувати суботу“.

— А де ваша земля? — питає Володимир.

— В Єрусалимі.

— А чи там вона й тепер? — знову цікавиться князь.

— Ні, — відповідають жиди. — Розсердився Бог на батьків наших і за наші гріхи розпорошив нае по різних землях, а нашу землю віддав християнам...

Насупився Володимир та й каже на це:

— Чого ж ви інших навчаєте, коли самих вас Бог відцурався та розкидав? Коли б Бог любив вас та вашу віру, то не розпорошив би вас по різних землях. Чи не хочете ви, щоб і з нами сталося те саме?“

Засоромлені жиди пішли собі геть...

Накінець прийшов до Володимира грецький філософ і почав таку розмову: „Чули ми, що приходили болгари і нахиляли тебе прийняти їхню віру; але ж віра їхня зневажає небо та землю, вони прокляті найбільше над усіх людей, бо стали подібними до Содому та Гоморри, на яких пустив Господь каміння горюче, щоб потопити їх. Так само день погибелі чекає й цих, як прийде Бог судити землю, — Він погубить усіх, що чинять беззаконня та діють скверну“... а болгари „омивають оходи своя і в рот вливають, і по браді мажються, нарічющи Бохмита; такоже і жени їх творять ту же скверну, і іно пуще — от совокупленья мужська і женська вкушають“...

Почувши таке, Володимир аж сплюнув та й каже:

— Нечисто єсть діло!

А грецький філософ казав далі: „Ще чули ми, що приходили з Рима навчати вас своєї віри, але їхня віра супроти нашої трохи попсована, бо ж вони правлять служ-

бу на опрісноках, яких Бог не заповідав нам, а наказав правити на хлібі....Вони цього не роблять, і тому віра їхня не правдива“.

Володимир вставив своє:

— Приходили до мене жиди й казали, що ніби німці (паписти) та греки вірують у того, кого вони розп'яли...

Філософ підтвердив це:

— Так, ми віруємо в нього, бо пророки наперед писали про нього: одні — що Бог народиться, другі — що буде він розп'ятий та похований, але на третій день воскресне й вознесеться на небо... А жиди тих пророків убивали, а інших пилками перетинали... Коли ж збулося пророцтво, зійшов Бог на землю, був розп'ятий, а по воскресінні вознісся на небо; чекав він від жидів покаяння 46 років; але вони не покаялись, тому послав Бог римлян на жидів, і римляни міста їхні поруйнували, а самих їх розпорошили по різних землях, де вони й досі в неволі...

— Але чого ж сходив Бог на землю та прийняв таку муку? — питає здивований Володимир.

Філософ охоче відповів:

— Коли хочеш послухати, я розповім тобі все докладно, чого Бог зійшов був на землю.

— Послухаю охоче, — на це Володимир.

І грецький філософ докладно розповідає князеві всю історію Старого та Нового заповіту, від створення світу аж до вознесіння Христового. Володимир уважно все це слухав. В кінці промови своєї філософ каже:

— І призначив Бог день, коли прийде з неба й буде судити живих та мертвих і кожному заплатить по ділах його: праведникам призначить він царство небесне й красу невимовну, радість безконечну й життя вічне; а грішників засудить на муку безконечну, огненну та на черв'яка безнастанного...

Сказавши це, філософ показав Володимиру картину, на якій намальований був страшний суд, і показав йому праведників на правім боці, що радісно йшли собі до раю, а на лівім — грішників, засуджених на муку.

Володимир тяжко зітхнув і каже: „Добре цим, що праворуч, і горе тим, ліворуч...“.

— Коли хочеш бути з праведниками праворуч, — каже філософ, — охрестися...

Князь добре запам'ятав ці слова, але відповів:

— Підожду ще трохи...

Володимир щедро обдарував філософа й відпустив його з честю великою.

На другий рік, року 987, скликав Володимир бояр своїх та міську старшину та й каже їм: „Ото приходили до мене болгари, кажучи: прийми віру нашу; потім приходили німці, які також хвалили свою віру; по них приходили жиди; по всіх прийшли греки — вони всі віри гудили, а хвалили тільки свою; багато набалакали вони, розповідаючи від початку світу; гарні оповідання їхні, кожному любо послухати їх... Говорили вони, що й другий світ буде, а хто прийме їхню віру, той ніби, померши, воскресне і вже ніколи не буде вмирати; а хто вступить до іншої віри, той на тім світі горітиме в огні... Як ви мені розуму прибавите, що мені порадите?“

Бояри та старшина відповіли:

— Знаєш, князю, свого ніхто не гудить, а хвалить; коли хочеш добре вивідати, то маєш в себе мужів: пошли вивідати кожного з них, як вони служать Богові.

Така рада люба була князю та людям. Вибрали 10 чоловік і послали до болгар. Оглянувши все, посланці вернулися. Володимир посилає їх до німців, а звідти до греків. Ті пішли, послухали церковну службу в німців; звідти подалися до Царгорода й прибули до царя. Цар запитав посланців, чого прибули вони; ті розказали. Довідавшися про все, цар був радий і велику честь зробив їм того ж дня. А на ранок послав до патріарха, кажучи: „Прийшли українці (Русь) вивідати віру нашу; накажи прикрасити церкву та служачих (крилос), сам відправ службу, щоб побачили українці славу Бога нашого“. Почувши про це, патріарх скликав крилос і наказав правити врочисту службу. Послів українських повели до церкви й поставили на вигідному місці; показали їм красу церковну, співи та службу архієрейську. Посли були зачудовані й хвалили службу. По службі царі Василь та Константин прийняли послів і відпустили їх додому з честю та багатими подарунками.

Коли вернулися посли додому, князь скликав бояр та старшину і каже:

— Ось вернулися наші посли; послухаймо, що вони бачили. Кажіть!

Посли стали розповідати:

— Ходили ми до болгар і бачили, як вони моляться в своїх церквах, по-їхньому в ропатах: стоять вони без пояса, поклониться кожний та й сяде, озирається туди й сюди, мов навіжений; нема радості в них — тільки сум та великий сморід; недобра віра їхня... І прийшли ми до західних народів і бачили багато служб їхніх, але краси не бачили в них... І прибули ми до греків; нас привели туди, де вони служать Богові своєму, і ми не знаємо, чи на небі, чи на землі були ми — бо ж немає на землі такого виду чи такої краси — не вміємо того сказати; те тільки знаємо, що там Бог перебуває з людьми і служба їхня найкраща над служби всіх земель. А ми не можемо забути краси тієї; як кожна людина, коли спробує солодкого, не приймає потім гіркого, так і нам нема чого тут бути (лишатися при своїй вірі).

Бояри на це додали:

— Коли б лихою була віра грецька, то не прийняла б її баба твоя Ольга, а вона ж була розумнішою над усіх людей.

— Де ж маємо хреститися? — питає Володимир.

— Де тобі любо, — відповіла рада.


5. Критика літописного оповідання


Ось так літопис розповідає про причини хрещення українського народу, так він уявляє собі, чому саме обрано грецьку віру, а не яку іншу. Головна ідея тут — Володимира нахилили охреститися греки, Володимир порішив хреститися від греків, бо грецька віра найкраща. Місіонери розповідають Володимирові про свої віри, Володимир хоч язичник, але орієнтується в цих вірах, як першокласний богослов. Уже все це б'є нам у вічі й піддає сумніву, чи не видумка все це, хоч таке гарне та складне літописне оповідання.

Ми вже бачили вище, що політично-державні мотиви довели Володимира до думки про охрещення українського народу, довели, бо мусило так статися. І якраз ці політичні мотиви, а не мотиви якісь догматичні примусили Володимира прийняти власне віру грецьку. Звичайно, особа Володимира відіграла тут велику роль; з дитинства знайомий з кращими ідеями християнства Володимир легше піддавався думці охрестити ввесь свій народ, цебто приєднати його до європейської культури, а для цього не потрібно було спеціальних релігійних місіонерів, для цього не потрібно було цим місіонерам читати Володимирові довжелезні богословські трактати, бо ж трактати ці ледве чи розумів князь-язичник, усю цю справу, як ми бачили вище, легше й з більшим успіхом робило саме оточення Володимирове — його жінки-християнки, окремі варяги-християни, а в молодих літах — мудра бабка Ольга. Великий державний розум Володимира сам нахиляв його ближче стати до європейської культури, цебто прийняти християнство; релігійних посланців для цього йому не потрібно було.

Першим, хто критично поставився до літописної легенди про охрещення Володимира, був професор Є. Голубинський: він розбив це літописне оповідання, а замість нього дав своє. Голубинський цілком відкидає легенду про посольства до Володимира й від Володимира як мало згідні з правдою; докази Голубинський подає: а) логічні — незгідність факту цих посольств із здоровим розумом і б) історичні — незгідність їх з джерелами.

Справді, трудно допустити, щоб місіонери являлися до Володимира й пропонували йому свою віру так, як про це розповідає літопис. Психологічно так не могло бути. Хто хоче змінити віру батьків, той не трубить про це цілому світові — той перше тихо прив'язується до нової віри, віри якоїсь однієї, і вже потім зміна віри наступає сама собою, як результат попереднього переконання, що нова віра йому ліпша. Коли б дійсно до Володимира приходили різні посольства й пропонували йому зміну віри, то це мусило б викликати великий розголос, і Володимир скоро став би „зрадником“ свого народу, бо той не дозволив би йому відкрито й публічно говорити про зміну віри. Бо ж віра ця для народу не була „лиха“. Зміна віри, і то тільки в одному напрямі — на грецьке християнство, — підготовлялася в Україні поколіннями, а при Володимирі вона тільки дозріла, стала з політичних мотивів невідкладною потребою часу.

Літописне оповідання про присилку місіонерів до Володимира та послів від Володимира — це пізніша вставка до Початкового літопису, десь кінця XII або початку XIII віку; через те, що в цім оповіданні занадто вже вихваляються греки та все грецьке, можна здогадуватися, що автором літописного оповідання про охрещення Володимира був якийсь грек, що для того часу цілком можливе, бо ж того часу було в нас чимало грецького духовенства. Старші наші джерела — Іларіон, Яків та Нестор (не Літописець) ані одним словом не згадують про тих послів, що приходили до Володимира й пропонували йому змінити віру; коли б такі посольства були, про них би мусили згадати й ці письменники, що подали багато правдивих звісток про князя Володимира, Звичайно, політичні посольства до Володимира прибували не рідко, часом такі, що звертали на себе ширшу увагу; ось ці політичні посольства автор літописної вставки про охрещення міг легко обернути в посольства релігійні.

На постання нашого літописного оповідання про охрещення могло вплинути також подібне оповідання про те, як хозари прийняли іудаїзм. До хозарського кагана, що задумав змінити свою віру, являються вчителі: пантеїст, християнин і магометанин; вони говорять перед каганом довгі промови, нахиляючи його кожен на свою віру. Але вчителі християнин та магометанин посилалися на жидівство, як на свій початок, тому каган захотів вислухати й учителя Жидівського. Являється жид і переконує-таки кагана, що Жидівська віра ліпша за всі інші. І хозари (каган) прийняли іудаїзм. Трапилося це десь у половині VIII віку, але саме оповідання про прийняття іудаїзму хозарами записав у першій половині XII віку вчений — іспанський жид Юда Галеві. Оповідання це було дуже поширене, й воно могло вплинути й на наше оповідання про прихід місіонерів до Володимира.

Ті промови, які говорять посли перед Володимиром, певне, видумані; хто їх чув і звідки автор їх записав? Чи, може, хтось ці промови запам'ятав іще від Володимирового часу? Ні, це неможливо — промови ці склав сам автор оповідання, склав з нарочитою метою: опоганити всі віри, а віру грецьку похвалити. І справді, чи ж можна допустити, щоб болгарський посол сам так гудив свою віру, оповідаючи такі соромні небилиці про неї? Чи можна допустити, не грішачи проти здорового розуму, щоб посол від жидів малював свою віру (початок християнства) як відкинену Богом? Посол від папи майже нічого не говорить; у той час поділу церкви на православну та .католицьку ще не було, і Володимирові, власне, й вибирати не було чого; але коли б таки був посол від папи, то він, певне, сказав би Володимиру промову, не меншу від філософа грецького. Зате грек говорить довжелезну промову й таки переконує Володимира, що грецька віра найліпша; звичайно, говорити таку промову перед язичником навряд чи потрібно, бо ж усе одно на Володимира більше вплинув малюнок Страшного суду, аніж глибокі догматичні міркування, але автору цих промов, певне грекові, треба було конче доказати, що ми, українці, таки вибрали собі віру найкращу.

Що промови місіонерів та послів — це фантазія автора їх, так дивилися на них уже в старовину і часом їх підроблювали. Так, у XVI віці в Україні так звані тринітари склали нового листа до Володимира, нібито від Івана Смери Половлянина. Іван Смера був послом Володимира на Захід, щоб оглянути віри, і пише до князя з Олександрії. Смера завзято нападає на греків та на їхню віру й уперто радить Володимирові не приймати грецької віри 1.


1 Див.: Малышевский И. И. Подложное письмо половца Ивана Смеры к. великому князю Володимиру Св. // Труды Киев. дух. акад. 1876.


Так само не видержує критики посольство Володимира до різних народів для оглядин їхньої віри. Володимирові, могутньому князю українському, зовсім не було потреби цікавитися вірою слабеньких тоді камських болгар; так само не було йому потреби приймати жидівську віру, бо політично в той час вона нічого не дала б українському народові. І вже зовсім не можна повірити літописному оповіданню про те, як посли наші були в „німців“, певне, в Римі: такі майстри пишного богослужіння, якими були римо-католики, могли б, звичайно, урядити таке врочисте богослужіння, яке б нічим не поступилося грецькому. Але в цій справі Володимир виходив не тільки з релігійних міркувань — на перший план висувалися завдання політичні.


6. Літописне оповідання про охрещення Володимира


Де охрестився сам князь Володимир, хто й коли його охрестив — нічого цього точно не знаємо. Я спочатку розкажу, як про це оповідає літопис; подаю літописне оповідання в українськім перекладі.

Наступного року, каже літописець, року 988 (6496), пішов Володимир з військом своїм на Корсунь, місто грецьке. Корсуняни замкнулися в місті. Володимир став по той бік міста в пристані, на один постріл від нього; горожани мужньо боронили своє місто, а Володимир насідав. Знемоглися люди в місті, а Володимир каже їм: „Коли не здастеся, то стоятиму й понад три роки“. Але корсуняни не послухалися; тоді Володимир вирядив своє військо й наказав насипати вал (приспу) під містом. Але коли військо спало, то корсуняни, підкопавши стіну міську, крали насипану землю, носили до себе в місто й сипали посеред нього. Військо насипало більше, а Володимир стояв.

„І от один корсунянин на ім'я Настас пустив до війська Володимира стрілу з таким написом: „З колодязів, що за тобою на схід, вода йде по трубі; розкопай і перейми“. Почувши це, Володимир звів очі до неба та й каже: „Коли це збудеться, то й сам охрещуся“. І тут зараз Володимир наказав копати впоперек труб і перейняв воду; а люди знемоглися без води й здалися. Тоді Володимир разом з дружиною своєю увійшов до міста.

„І послав Володимир до царів Василя та Константина сказати таке: „Я взяв ваше славне місто; прочуваю, що маєте сестру, ще дівчину; коли не віддасте її мені, то з вашим містом (Царгородом) зроблю те саме, що з Корсунем“. Почувши таке, царі засумували; відповіли вони Володимиру так: „Не пристойно християнам віддавати за язичників; коли охрестишся, то й сестру візьмеш, і царства небесного доступиш, і з нами одновірником будеш; коли ж цього не зробиш, не можемо віддати сестру за тебе“. Вислухавши це, Володимир каже послам: „Перекажіть царям, що я охрещуся, бо вже давніше („прежде сих днів“) пізнав вашу віру, і вона мені люба, як і служба ваша, про що мені оповідали мої посланці“. Почувши таке, царі раді були і вговорили сестру свою на ім'я Анну, і послали до Володимира переказати: „Охрестися, тоді пошлемо сестру свою до тебе“. Володимир відповів: „Нехай охрестять мене ті (священики), що прибудуть разом із сестрою вашою“.

„Царі погодилися й послали (до Володимира) сестру свою, а з нею деяких урядників та пресвітерів. Але Анна не хотіла йти...

— Ніби в полон іду, — плакала вона. — Краще б мені вдома померти...

А брати вговорювали:

— Та ж через тебе Бог наверне українську землю на спасіння, і тим ти вбережеш землю грецьку від лютого війська... Хіба ти не бачиш, скільки зла накоїла Україна грекам? І тепер, коли не підеш, те саме нам зроблять...

І насилу вговорили сестру. Анна сіла на корабель, попрощалася з ріднею своєю і з плачем попливла морем. Коли прибула вона до Корсуня, то корсуняни вийшли їй назустріч з поклоном, ввели її до міста й оселили в двірці (в палаті).

З Божої волі цього часу захворів Володимир на очі й нічого не бачив. Не знав він, що йому почати, і дуже побивався. А цариця йому переказала:

— Коли хочеш видужати, скоріш охрестися; коли ж не охрестишся, то не відчепиться хвороба. На це Володимир відповів:

— Коли цьому правда, то справді великий Бог християнський!..

І Володимир наказав охрестити його. Тоді єпископ Корсунський з царициними священиками, перше огласивши, охрестив Володимира; і як тільки поклав він руку на князя, той зараз став видючим. Побачивши таке несподіване виздоровлення, Володимир прославив Бога й сказав:

— Аж тепер пізнав я правдивого Бога!

Бачила все це й дружина Володимирова, і багато з них охрестилося. Охрестився князь у церкві св. Василія 1; церква та стоїть посеред Корсуня, на корсунськім торгу; а Володимирів двірець стоїть край церкви й донині, а двірець царицин — за вівтарем. По охрещенні Володимир оженився з царицею“.


1 А в Іпатіївім літопису — в церкві св. Софії.


Кінчається оце літописне оповідання про охрещення Володимира цікавим зауваженням: „Не знаючи про це, неправдиво говорять, ніби Володимир охрестився в Києві, а другі кажуть, що в Василеві (Василькові), а інші люди оповідають інше“.


7. Де й коли охрестився Володимир


Ото так розповідає літопис про причини охрещення Володимира та про місце цього охрещення. Причини охрещення ми вже знаємо — вони не мали нічого спільного з тими, про які розповідає літопис. Літописець (чи автор вставки) був особою духовною, вихованою в певнім світлі, а тому й охрещення Володимирове він собі ідеалізував у релігійному дусі, бо ж і писав він про це більш як за сто років по події (а коли це вставка, що вірніше, то більш як за двісті років по охрещенні).

Де саме охрестився князь Володимир, цього точно вже не знає й сам літописець; він занотував нам цікаву замітку, що вже в його час люди не знали, де саме охрестився Володимир, бо одні говорили, що в Києві, другі — в Василькові, треті казали інше, а сам літописець розповідає про охрещення в Корсуні.

Де ж справді хрестився Володимир?

Може, дійсно в Корсуні, як про те так майстерно розповідає нам літопис? Ні, місця охрещення Володимира, що було тайною в час літописця, ми не знаємо і навряд чи й знатимемо точно. Чернець Яків, найавторитетніший історик, що писав про князя Володимира, в своїй „Похвалі князю Володимиру“ XI віку розповідає, що князь Володимир спочатку охрестився, а вже потім — аж на трете літо по хрещенні — пішов на Корсунь; таким чином літописне оповідання про охрещення в Корсуні відпадає 1.


1 Сам Володимир переказує грецьким царям з Корсуня, що він уже до того, „прежде сих днів“, пізнав християнство.


Коли така важлива подробиця, як місце охрещення Володимира, була вже незнана в давнину, то треба припустити, що Володимир охрестився тихо й таємно від свого народу. Стоячи на чолі великого народу, Володимир мусив шанувати віру цього народу, мусив шанувати навіть тоді, коли віра ця йому не подобалася. Великий державний розум, який безперечно мав Володимир, не дозволяв йому легковажити вірою народною, цебто його довір'ям, яке йому так потрібне було для округлення кордонів його могутньої держави. А це все каже, що Володимир охрестився таємно, охрестився від своїх власних священиків, яких тоді в Україні трохи було вже; розголосу з свого охрещення Володимир не робив.

Літописець відкидає Київ та Васильків як місця охрещення Володимира; але власне тут, особливо в Києві, найлегше було охреститися Володимирові. Можна брати до уваги й місто Василів (Васильків) — воно могло й назву свою одержати власне від того, що тут охрестився Володимир, якого названо по-християнському — Василій (так звався й тодішній грецький цар, майбутній швагер Володимирів).

Подається ще одне місце хрещення Володимира — Царгород; російський учений Ф. Успенський (в „Журнале Мин. нар. пр.“ за 1884 р., кн. IV, с. 315), проаналізувавши арабські джерела, твердить, ніби Володимир охрестився в Царгороді. Але це твердження мусимо відкинути, бо ж арабські джерела про це точно не говорять; наш літопис про охрещення в Царгороді навіть не згадує; та й коли б справді Володимир охрестився був у Царгороді, то про це обов'язково записали б грецькі історики, які не могли б проминути мовчанкою такої важливої й для них події; розказують же вони про побут Ольги в Царгороді та про оженіння Володимира з Анною.

Нема також жодних підстав допускати, що Володимир охрестився в Болгарії. Правда, релігійні зносини з болгарами Володимир, безумовно, мав; болгари охрестилися раніше від нас і, що найважніше, мали вже богослужбові книжки в перекладі з грецької мови на болгарську, що зробили св. брати Кирило і Мефодій та їх учні; цю болгарську мову (ми її звемо церковно-слов'янською) ми тоді добре розуміли, а тому й потребували цих книжок. Але думати, що Володимир узяв з Болгарії не тільки богослужбові книжки, але й сам таки охрестився, джерельних підстав на це нема. Замалим народом були тоді болгари, щоб Володимир приймав хрещення від них — він це міг зробити, коли б хотів, скоріш уже в могутній Візантії, яка в цьому йому ніколи не відмовила б.

Літописне оповідання відносить охрещення Володимира на 988 р.; але чернець Яків пише, що „по святом крещении поживе блаженный князь Володимер 28 лет... на третье лето Корсунь город взя“, а це вже свідчить, що Володимир охрестився в 987 р. (Корсунь узяв 989 р.). Преподобний Нестор у своїм „Чтении о житии Бориса и Глеба“ XI віку так само каже, що Володимир охрестився в 6495 р., цебто в 987 р. від Різдва. Цей 987 р. тепер і прийнятий в науці як рік охрещення Володимира 1.


1 Професор А. Соболевський у „Журн. Мин. нар. пр.“ (1888, Кн. VI. С. 399 — 400) відстоює-таки літописний рік — 988-й.


8. Причини Володимирового охрещення


Чого Володимир ходив брати Корсунь, літописець цього докладно не розповідає, та й питання такого він собі не ставить. Чернець Яків пояснює завоювання Корсуня тим, що Володимир хотів узяти звідти потрібних йому священиків; Володимир, задумавши взяти Корсунь, ніби молився: „Господи Боже, Владыке всех! Сего у Тебе прошу — даси ми град, да прийму и да приведу люди крестьяны и попы на свою землю, и да научат люди закону крестьянскому“. Цей же Яків, як ми бачили, свідчить, що Володимир пішов на Корсунь на третій рік по охрещенні, цебто року 989.

Безумовно, в свідченні Якова можна вбачати велику долю правди. Володимир, охрестившися, потроху приходив до переконання, що треба охрестити й увесь український народ; зробити ж цього він не міг без допомоги греків. Володимир добре знав, що то ще не все — охрестити народ, треба ще завести в себе відповідну церковну ієрархію та поширити освіту, а для цього слід увійти з греками в тісніші стосунки. Можливо, що Володимир давніше вже, ще перед своїм охрещенням або відразу по ньому, задумав був з політичних мотивів оженитися з якоюсь грецькою царівною. Але приводу для того не було, а грецькі царі поріднитися з „язичником“ не хотіли. Та ось привід таки настав.

Причину, чому Володимир пішов на Корсунь, добре вияснив барон Розен (у своїй книжці: „Император Василий Болгаробойца“. Спб., 1883); він надрукував надзвичайно цікавий літопис православного грека Ях'ї. Історик Ях'я народився наприкінці 70-х років X віку в Єгипті, був родичем патріарха Александрійського Євтихія; десь 1014 — 1015 р. Ях'я переселився до Антіохії. Ось цей Ях'я й написав цікаві історичні записки, в яких про нашу справу читаємо таке:

„Збунтувався відкрито Варда Фока (проти грецького царя) й оголосив себе царем у середу, в день свята Хреста, 14 вересня 987 року; він заволодів землею греків до Дорилеї й до берегів моря, а війська його дійшли до Хрисополя. Справа Варди стала шкідливою, і цар Василь був заклопотаний нею, бо Варда мав велике військо й брав гору над царем. Багатства царя прийшли до кінця, і нужда примусила його послати до царя українців (росів) — а вони вороги його, — щоб просити помочі. Цар український погодився на це. Тоді вони склали між собою договір поріднитися, і цар український оженився з сестрою царя Василя після того, як цар грецький поставив йому умову, щоб він сам охрестився й увесь народ його земель, а українці народ великий. Українці в той час не належали ні до якого закону й не визнавали ніякої віри. Пізніше цар Василь послав цареві українському митрополитів та єпископів, і вони охрестили царя й усіх, хто жив на його землях, а також послав до нього сестру свою, і вона збудувала багато церков на українській землі.

Коли ж була порішена між ними справа оженіння, прибули українські війська, з'єдналися з військами грецькими царя Василя і всі разом пішли проти Варди Фоки морем та суходолом в Хрисопіль. Розбили вони Фоку, і цар Василь заволодів приморським краєм і захопив усі кораблі, що були в руках Фоки“. Зрештою Фока був зовсім розбитий і скатований 13 квітня 989 року 1.

Ях'я поплутав порядок подій, але його оповідання дає нам доброго ключа до вияснення, чого саме Володимир ходив на Корсунь. Професор В. Завитневич ось так собі правдиво уявляє всі ці події на основі писань Ях'ї та ченця Якова. „Вересня 14-го 987 року почався бунт Варди Фоки. Як тільки імператор Василь побачив, що власними силами не перемогти йому бунту, він зараз же послав послів до Володимира просити помочі. Володимир погодився помогти, але поставив умовою видати за нього імператорську сестру, притому й сам обов'язався хреститися. Щоб прискорити женіння, Володимир тоді ж, цебто того ж 987-го року, охрестився в присутності імператорських послів, що були свідками виконання договору, може, навіть від рук духівника, що був у посольстві. З весною 988 року Володимир поспішив виконати й другу умову договору, цебто послав імператорові в поміч своє військо. Володимир сам провадив своє військо аж до порогів, що зазначив і чернець Яків, кажучи, що „на другое лето по крещении Владимир к порогам ходи“. Отже, український князь виконав умови договору. Минуло літо, минула й зима. Варду Фоку скатували, бунт припинився; але імператор своїх умов договору не виконував. Тоді весною наступного, 989 року Володимир порішив силою примусити Василя таки виконати те, чого не хотів зробити доброю волею. Володимир іде на Корсунь, по шестимісячній облозі бере його і, як каже один пам'ятник XV віку, „не распустив полков, посла Олга воєводу своего с Ждеберном в Царьград к царем просити за себе сестры их“, погрожуючи, „аще ли не дасте, то сотворю граду вашему, якоже и сему створих“ 2. I справа покінчилася тим, що цар Василь таки змушений був виконати свої умови, бо він був тоді знову в дуже критичних обставинах — піднялося нове повстання, а тут напирали ще й болгари.


1 Див.: Розен В. Р. Император Василий Болгаробойца. С. 23 — 25

2 Труды Киев. дух. акад. 1888. Кн. 1. С. 134 — 135.


Отже, як бачимо, справа була зовсім не такою, як малює нам її традиційне літописне оповідання. Володимир допоміг грецькому цареві (послав йому 6000 війська), а за це мав поріднитися з могутньою Грецією, мав отримати від неї, вже як швагер імператорський, а не як прохач, усе, що йому потрібне було для охрещення українського народу. Володимиру, що мав аж занадто й своїх жінок, грецька царівна Анна була потрібна тільки з політичних міркувань. Царівна Анна нічим особливим не виділялася, про якусь більшу красу її джерела нічого не говорять; Анна народилася 13 березня 963 р., цебто вийшла заміж за Володимира в 26 років — вже досить-таки підтоптаною дівою 1; отже, ясно, що не сама Анна була причиною походу Володимира на грецький Корсунь.


1 Пригадаймо до того, що на Сході дівчата зріють значно скоріш, ніж у нас.


У Корсуні ж Володимир повінчався відкрито, вже як християнин, з царівною Анною. Переможець і свояк грецького імператора вирішив більше не ховатися з новою вірою й охрестити всю свою могутню державу.


9. Охрещення киян


Наступала найвеличніша пора української давньої історії — охрещення вже самого українського народу; наступав момент здійснення мрій останніх років князя Володимира. Володимир уже відкрито, по християнському звичаю, обвінчався з грецькою царівною, відкрито став християнином. Цим кінчалася певна доба в житті князя, що довго надумувався охрестити свій народ і що довго не наважувався відкрито змінити віру свого народу. Але вінчання з Анною надало йому відваги, і Володимир почав поспішати з охрещенням своєї держави.

Про охрещення українського народу наш літопис розповідає так: повінчавшися в Корсуні з Анною, „Володимир узяв царицю, Настаса та корсунських священиків з мощами св. Климента та його учня Фіва, взяв образи та книги собі на благословення. Поставив церкву в Корсуні на горі, де серед міста зсипали землю, яку крали з валів; церква ця стоїть і донині. Йдучи, взяв два ідоли мідяні і 4 мідяні коні, що й тепер стоять за св. Богородицею, про яких несвідомі люди кажуть, ніби вони мармуряні.

На віно цариці Володимир віддав грекам Корсунь, а сам вернувся до Києва.

Як тільки вернувся, наказав поскидати ідолів — одних посікти, а других попалити; а Перуна наказав прив'язати коневі до хвоста й тягти його з гори через Боричів до річки, а 12 мужа приставив підпихати його киями. Це робив він не як живому дереву, але на наругу бісові, що таким чином обманював людей, щоб цим прийняв тепер заплату від них. Великий ти, Господи, і дивні діла твої! Вчора люди шанували його, а сьогодні насміхаються. Коли тягли Перуна річкою до Дніпра, невірні люди плакали за ним, бо ще не охрестилися. Дотягнувши, вкинули Перуна в Дніпро. А Володимир наказав: „Коли Перун пристане де до берега, відганяйте його, аж поки не мине порогів; тоді лишіть його“. Мужі робили, що їм наказано. Коли його пустили й перейшов він пороги, вітер викинув його на рінь 1, і з того часу названо ту місцевість „Перунова рінь“, як зветься вона й донині.


1 Рінь — поширене в Галичині слово — означає річкові камінчики чи річковий пісок, або берег, покритий таким піском чи камінчиками; розлога місцевість коло річки, вкрита рінню, — це зарінок.


А по цьому Володимир послав посланців по всьому місту, наказуючи: „Хто не прийде взавтра ранком на річку — чи багатий він чи вбогий, старець (нищ) чи робітник, — той стане противний мені“. Чуючи люди таке, весело сходилися, радіючи та кажучи: „Коли б це (охрещення) не було добрим, князь та бояри не прийняли б його“. На ранок прибув Володимир з священиками царициними та корсунськими на Дніпро, а народу прибуло без числа; вони влізли в воду й стояли одні по шию, другі по груди, а молодь з берега, інші тримали дітей; охрещені (свершении) ходили по березі. А священики читали молитви. І була радість на небі та на землі через стільки душ спасенних. А диявол ойкав та бідкався: „Горе мені, бо ж звідси женуть мене! Тут я хотів осістися, бо ж на цій землі не було науки апостольської, не знали тут Бога; весело було мені з їхньої служби, бо вони служили мені; а тепер оце перемогли мене невігласи, а не апостоли чи мученики; не буду я вже панувати по цих землях!“...

Як люди охрестилися, то розійшлися по домах своїх. А Володимир радий був, що пізнав Бога і сам, і люди його; глянувши на небо, він прорік: „Боже, що створив небо та землю! Поглянь на нових людей своїх і сподоби їх пізнати тебе, Бога правдивого, як уже пізнали тебе землі християнські; зміцни віру в них, щоб була правдивою та непохитною; допоможи й мені, Господи, супроти ворогів моїх, щоб, надіючися на тебе та на твою силу, я переміг їхні каверзи“. Промовивши це, Володимир наказав рубати та ставити по містах церкви, де стояли ідоли. І поставив він церкву святого Василя на горбку, де стояв був ідол Перуна, й інші, де відправляли („творяху потребы“) князь та люди“. Так розповідає літопис.

Як бачимо, літопис занадто просто уявляє собі охрещення киян. Князь наказав — народ виконав. А насправді все це відбулося зовсім не так легко та скоро, як уявляє собі літописець. Треба думати, що в Корсуні, по вінчанні Володимира з Анною чи перед тим, охрестилася й частина бояр; частина їх могла охреститися ще й до того разом з Володимиром; про це каже й літопис, бо кияни говорили про охрещення: „Аще бы се не добро было, не бы сего князь и бояре приняли“. Отже, бояри охрестилися раніше народу.

Повінчавшися, Володимир узяв потрібних йому священиків і прибув до Києва. Тут, звичайно, не відразу він почав хрестити свій народ — треба було перше добре його підготовити, а це була зовсім не легка справа: своїх священиків було небагато, а священики грецькі не розуміли нашої мови, а тому їхня поміч не могла бути скора. Треба думати, що підготовка народу тяглася досить довго — за діло стали, певне, не тільки свої священики, але й усі християни, що були тоді в Києві; священики-греки були, так би мовити, інструкторами охрещення.

Не треба думати, що народ легко покинув свою батьківську віру; і даремно силкується літописець переконати нас, що народ хрестився з радістю. Володимир вернувся з походу на Корсунь славним переможцем, на чолі вірної армії, вернувся з жінкою — грецькою царівною, став свояком наймогутнішого в світі грецького імператора. Авторитет князя Володимира піднявся до небувалої висоти, і тому князь і осмілився покласти свою важку руку на стару віру підвладного йому народу, осмілився порушити народну святиню. Частина народу, найменш стійка, послухалася князя й пішла хреститися, але немала частина таки наказу цього не послухала й охреститись не схотіла; навіть не схильний до української старої віри автор оповідання про охрещення не зміг сховати того, що коли тягнули Перуна, „плакахуся его невернии людье“. Звичайно, у великім місті нелегко було сховатися від охрещення, а разом з тим і від кари могутнього князя, але хрещення киян не могло відбутися так спокійненько, як то уявляє собі літописець по ста-двісті роках по тому.

Літописець роком охрещення киян вважає 988, але цього року прийняти не можна. Володимир узяв Корсунь в 989 р. (так свідчать і грецькі джерела) і мав потому дуже багато різної роботи, так що охрещення киян могло відбутися десь уже року 990, влітку, бо народ стояв по шию у воді — в холодну воду по шию народ навряд чи поліз би навіть з наказу хоч би й князя.

Де саме хрестилися кияни, трудно сказати; літописець каже, ніби в Дніпрі, але інші джерела називають річку Почайну, а Синопсис XVII віку Інокентія Гізеля місцем охрещення зве Хрещатик. Охрещення зробили самі тільки священики, єпископів тоді ще не було — вони прибули через рік, 991 року.


10. Охрещення України


Отак відбулося хрещення киян. Але охрестити киян — це не значить охрестити українську землю: держава Володимирова була дуже велика, а тому й роботи для охрещення всього українського народу було надзвичайно багато — це була робота не для одного покоління людей.

Літопис, звичайно, досить просто уявляє собі всю цю роботу. По охрещенні киян, коротко каже літописець, „почав Володимир ставити по містах церкви та священиків та зганяти (приводити) людей на охрещення по всіх містах та селах“. Звичайно, було це зовсім не так просто: нелегко було охрестити киян, де багато було інтелігенції, що здавна тяжіла до християнства; але охрестити всю іншу Україну, особливо сільську, — то був уже труд непосильний для однієї людини, хоча б і такої рішучої, яким був князь Володимир. Отож треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров'ю українського народу, що боронив батьківську віру.

В першу чергу Володимирові потрібна була церковна ієрархія — митрополит та єпископи, щоб вони вже зайнялися охрещенням великої Володимирової держави. Володимир просив собі ієрархію з Греції, але греки не поспішали присилати її; митрополит з єпископами прибув десь уже аж по охрещенні киян, про що літопис розповідає так: „В лето 6499 (991) крестився Володимер и взя у Фотия патриарха у царьградского перваго митрополита Киеву Леона и Новгороду єпископа (виправлено на „архієпископа“) Якима Корсунянина“.

Священиків Володимир міг набрати собі ще до прибуття вищого грецького духовенства — князь міг скористатися послугами інших народів, що були охрещені греками. В першу чергу це були болгари, від яких Володимир узяв богослужбові книжки; звичайно, він міг узяти звідси й священиків, тим більше що болгари легко могли порозумітися з українцями. Треба звернути увагу ще на роль закарпатських українців (у північно-східній Угорщині), що прийняли грецьке християнство за сто років перед нами. Володимир добре знав про них і міг також узяти собі й звідси потрібних йому священиків, що говорили мовою, дуже подібною до мови киян 1. Але самі священики не могли зайнятися справою охрещення всього українського народу — цю справу розпочали вже на більшу руку з прибуттям грецької ієрархії, цебто по 991 році.

Прибувши, єпископи в першу чергу мали подбати про висвячення духовенства — священиків; звичайно, кандидатів на священиків було зовсім небагато, а тому мало було й священиків. Через це треба думати, що охрещення України йшло дуже поволі, бо ж і єпископи-греки потребували часу, щоб навчитися сяк-так української мови, мови того народу, який вони хотіли освічувати.

Християнство поволі ширилося з Києва, і в першу чергу по полянській землі. В Києві як у столиці України засів митрополит, грек Леон, а до всіх інших більших міст, що були центрами окремих земель, з яких складалася держава Володимира, послано єпископів. Єпископів послано в такі міста: Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир-Волинський, Білгород, Турів, Полоцьк, Тмуторокань, а може, й в інші міста. Ось чому в списку святих цих місцевостей на початку подаються українці.


1 Див.: Голубинскип Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 167 — !68.


Володимир прожив по охрещенні киян ще 28 років (помер 1015 р.), і час цей він ужив головним чином на охрещення та на освіту корінної України. В більших містах, центрах окремих земель, Володимир садовив на управління своїх дітей, і вони й ширили християнство; де не сиділи діти Володимирові (а в 990 р. вони були ще малими), там правили Володимирові посадники та бояри, і вони теж потроху хрестили людей. Звичайно, де міг, там Володимир і сам наглядав, щоб охрещення його народу відбувалося скоріше.

Першими охрестилися українські землі Володимирової держави, насамперед більші міста, бо села та міста, дальші від Києва, приймали нову віру дуже неохоче; треба думати, що для сіл і священиків не вистачало, бо на початку було їх занадто мало. За життя Володимирового охрестилися, певне, всі більші міста в Україні, а почасти й села, але на села ця християнізація за той час пішла дуже мало.

Зайнявся Володимир також і охрещенням північних земель своєї держави, тих земель, що пізніше склали Московське князівство. Тут християнство ширилося дуже поволі, ширилося млявіш, як у корінній Україні. 991 року Володимир послав до Новгорода першого єпископа — Якима Корсунянина, і той довго жив у неохрещенім місті, готуючи новгородців до нової віри; коли власне охрестився Новгород, не знаємо. Хрещення відбулося тут силою й густо полите кров'ю, про що й приповідка склалася за новгородців: „Путята (тисяцький) хрестив їх мечем, а Добриня (посадник) — огнем“. Так само хрестилися й інші північні землі Володимирової держави, а певне, й деякі свої.


11, Князь Володимир по охрещенні


Праця Володимира була епохальною в житті українського народу, за що князя цього й названо Великим. Це справді був великий реформатор свого часу, який міцною рукою своєю повів Україну на Захід і прищепив їй західну культуру. Християнство ширилося з Заходу на Схід поволі, але рішуче, не маючи для себе фізичних перепон; до нас воно прийшло найпізніше, бо ми були найдальше на Схід; так само, наприклад, пізніше ширилася з Європи величезна культурна сила — друкарство.

Ставши християнином, Володимир, як каже наш літопис, зовсім змінив своє життя і став ревним християнином, але він залишався щедрим та веселим, щотижня справляв собі гулянки. „По вся недели, — каже літописець, — устави на дворе в гридьнице пир творити й приходити боляром, и гридем, и соцьким, и десятьским, и нарочитым мужем при князи и без князя; бываше множество от мяс, от скота и от зверины, бяше бо изобилью от всего“. До хворих та бідних Володимир став надзвичайно милостивим; про це літописець оповідає: „Повеле всякому нищему и убогому приходити на двор княж и взимати всякую потребу — питье и яденье и от скотьниць (казни) кунами (грішми). Устрой же и се, рек, яко „немощнии и больнии не могут долести двора моего“, повеле пристроите кола (вози) и складаше хлебы, мяса, рыбы, овощь разноличный, мед в бчелках, а в другых квас, возити по городу, впрашающим: кде больнии и нищь, не могы ходити? тем раздаваху на потребу“. Звичайно, це вже перебільшення, як перебільшенням було в літописця й нагромадження найрізніших великих гріхів на Володимира — літописцеві, духівнику з виховання, хотілося за всяку ціну показати, як християнство змінило князя-язичника.

Охрестивши киян, Володимир зараз же закладає й школи в себе — він набирає дітей („нарочитые чади“) своїх бояр та ліпших горожан і наказує їх учити; цим Володимир поклав у нас початок шкільної справи, бо хотів мати в своїй державі освічених робітників. Думати, що це він так готував майбутніх священиків, не можна, бо для цього не потрібно було забирати дітей боярських та й взагалі дітей, бо ж з них довго довелося б чекати священиків. Але, певне, Володимир таки закладав якісь школи для підготовки священиків, бо їх йому потрібно було багато. Необхідні книжки як для церков, так і для шкіл діставали з Болгарії.

Зараз же по охрещенні киян Володимир почав ставити в Києві величну церкву — це була єдина на той час камінна церква, — яку й закінчив 996 р. Це була Успенська церква, відома в нас під назвою Десятинної, бо Володимир дав на неї десятину прибутків. Церква ця стала символом перемоги християнства над старою вірою — її поставлено на тому горбі, де до того стояв ідол Перуна.

По охрещенні (в 987 р.) Володимир жив іще 28 років і помер 15 липня 1015 р., проживши десь 55 чи 56 років. Поховали князя в Десятинній церкві, поруч з гробом жінки його Анни, що померла в 1011 р.1.


1 Під час татарщини 1240 р. моші князя Володимира лишилися під руїнами Десятинної церкви і тут пробули аж до XVII в., до митрополита Петра Могили, який 1635 р. знайшов ці мощі й пізніше переніс їх до Софійського собору. Голова князя Володимира була в Печерській Успенській церкві, а щелепи — у Московськім Успенськім соборі (їх подарував 1640 р. Петро Могила цареві Михайлу Федоровичу).


Пізніше князя Володимира зараховано, за його величезне діло, до числа святих. Але коли саме сталася канонізація Володимира, точно не знаємо — певне, десь по 1240 р. Щедрі та шумні гулянки Володимирові довго жили в пам'яті народній, і вони були причиною такої пізньої його канонізації; в літопису князя Володимира названо святим уперше тільки під 1254 роком.


12, Християнство за князя Ярослава


Володимир не закінчив і половини тієї величної праці, яку він поклав собі за мету свого життя. За князя Володимира охрещено головним чином тільки корінну Україну, та й то не всю, а переважно великі міста та більш доступні села. Велика частина України за Володимира таки ще охрещена не була; не була охрещена в більшості також і та північна частина Володимирової держави разом з іншими інородцями, яка пізніше склала Московське князівство. Священиків так само Володимир не встиг підготовити в потрібному числі.

Але скоро по смерті Володимира Великого таки знайшлася людина, що взялася достойно докінчувати величну справу європеїзування України, — це був син Володимирів Ярослав (1019 — 1054), якого прозвано Мудрим. Ярослав докінчував, правильніше сказати — закріпляв працю свого великого батька. Літописець правильно оцінює працю Ярослава в порівнянні з працею його батька: „Яко же бо се некто землю розотрет, другий же насеет, тако и сей (Ярослав): отець бо его Володимер взора и умягчи, рекше крещением просветив, сей же насея книжными словесы сердца верных людий“.

Історія лишила нам мало звісток, що саме робив Ярослав для охрещення тієї частини України, яка ще тоді не була охрещена; певне, він поглиблював християнство, несучи його потроху й на села, в глухі кутки своєї держави. Але головну свою увагу Ярослав звернув на поширення освіти серед українського народу.

Освітою тоді Україна не пишалася. Князь Володимир заклав міцні підвалини для цієї освіти, скерував її на європейські шляхи. Цю ж справу, але вже в більшому розмірі продовжував і Ярослав. В першу чергу він засновував школи, де вчилися діти визначних людей — бояр та купців, тодішньої української інтелігенції. Частина цих вихованців могла йти пізніше й на священиків, але, певне, менша частина: кадри священиків готувалися головним чином з рядів низової інтелігенції та селянства, для чого були й окремі школи при дворах єпископських, під їх оком та керуванням. Отож число священиків за Ярослава значно збільшилося, і вже вони поширювали християнство і серед низів українського народу.

Літопис нам розказує, що Ярослав звернув окремо свою увагу на виготовлення таких потрібних для народу книжок. Друкування тоді ще не знали (його вигадали тільки в половині XV віку), книжки були писаними, а через те дорогими, бо для їх виготовлення треба було затрачати багато часу; та й паперу тоді ще не було — писали на відповідно виготовленій телячій шкурі, що звалася пергамін (бо з малоазійського міста Пергама). Отже, через те книжок в Україні було мало; а між тим церкви множилися й конче потребували книжок. Богослужбові книжки в Україні появилися, певне, ще до Володимира, ще. в IX віці; зараз же, як ці книжки появилися по праці св. братів Кирила та Мефодія, їх спроваджувала собі та християнська громада, яка була в той час у Києві. За час Володимира цих книжок стало вже значно більше, але їх усе не вистачало для тодішніх церков. Спроваджували ці книжки звичайно з Болгарії, де християнство прищепилося раніш, як у нас. Книжки були писані болгарською мовою, але мову цю тоді ще добре розуміли й в Україні; читали ці книжки вже тоді з своєю українською вимовою.

Книжки були головною підвалиною поширення християнства та освіти, а тому князь Ярослав почав збирати ці книжки в такому числі, щоб їх вистачило на всі церкви. Літопис про це розказує так: „И собра (Ярослав) писцы многы и прекладаше от грек на словенськое письмо; и списаша книги многы... Многы написав, положи в святий Софьи, церкви, юже созда сам“. Отже, це свідчить, що Ярослав перший заклав уже державну бібліотеку при храмі св. Софії в Києві. Він зібрав потрібне число перекладачів — це були почасти греки, що вже добре знали церковну мову, почасти свої вихованці, а почасти, може, й болгари. Легше було зібрати потрібне число переписувачів з тих-таки людей. От ці перекладачі та переписувачі й виготовляли потрібні богослужбові книжки, що розходилися по всій Україні і з яких складалася й бібліотека. Звичайно, в той час були вже переписувачі й по інших містах України, і вони також готували (переписували) богослужбові книжки. Ярослав зібрав у Києві багато потрібних перекладів, і тут же головним чином готувалися й списки з них. Ось ця освітня праця Ярославова й стала головною працею його життя.

Звичайно, піклувався Ярослав і про збудування потрібного числа церков; у самому Києві він вибудував величний храм Софії (мудрості Божої) — найбільшу церкву в Україні, а коло неї два монастирі — Георгіївський чоловічий (Ярослава при хрещенні названо Георгієм) та Ірининський жіночий (жінка князя звалася Іриною).


13. Охрещення північних земель


Наступники князя Володимира діяльно зайнялися охрещенням північних своїх земель (що пізніше склали Московське князівство), де було багато також і інородців, цебто неслов'ян з походження. Християнізація цих земель ішла дуже поволі й розтяглася на довгі часи. Так, до Ростовської землі Володимир послав єпископа Федора, але той не міг охрестити тутешнього народу; нічого не вдіяв тут і другий єпископ, Іларіон; є навіть звістка, ніби єпископи ці змушені були втікати зі своїх єпархій 1.


1 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 200.


І тільки третій єпископ, Леонтій (помер 1077 р.) охрестив-таки ростовців — він облишив старих, бо нічого з ними не міг вдіяти, і спробував охрестити дітей, за що батьки мало не вбили єпископа. Це зразок, як ширилося тоді християнство поза Києвом. Єпископ Леонтій, що походить з києво-печерських ченців, був канонізований в 1164 р.; пам'ять його 23 травня.

Києву, взагалі Україні випала велична історична роль охрестити всі північні землі держави Володимира та Ярослава, цебто ті землі, що склали пізніше Московське князівство. Цю історичну роль України звичайно недооцінюють або й зовсім замовчують російські історики; але ми не можемо не звернути увагу на те, що світ нової віри Христової пішов на північ від Києва, з України, і Церква Українська, Церква Первозванна — бо заснував її ще апостол Андрій Первозванний, — по праву мусить зватися матір'ю Церкви Московської. Як я вище казав, у списках перших святих московських країв багато українців.


Неслов'янських народів у державі Володимира та Ярослава було досить — це були: величезна земля Ростовська з Білозір'ям, де жили тоді меря та весь, та земля Муромська, яку замешкувала мурома. Сюди треба віднести також землі вятичів та радимичів, що були племені ляського, з якими над усе було багато клопоту. Ось цих земель з поглядів політичних, щоб їх не дратувати, Володимир не хотів хрестити силою — народи ці швидко рушилися, а тим самим приставали й до християнства. Але, звичайно, на охрещення всіх цих земель пішло дуже багато праці, і сам процес бодай зовнішньої християнізації їх розтягнувся на століття. Так поволі були охрещені (на зразок охрещення землі Ростовської) землі Муромська, Рязанська, Вятицька, Радимицька й інші подібні. Україна свою культурну місію таки виконала і перенесла християнство й на північ. Цього російський народ не мусить забувати Україні.


14. Як ширили християнство


У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство.

Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем та мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, „язицтво“, заборонив. Але ж ми всі добре знаємо, що від оголошення закону до його проведення в життя — дорога немала.

Християнство, певне, не трудно ширилося поміж вищими верствами в державі, поміж інтелігенцією — вона скрізь найбільше схильна до культури, не боїться добрих новин. Але цього зовсім не можна сказати про загал народу — він усе й скрізь консервативний, він міцно держиться споконвічної віри своєї і не терпить ніяких нововведень. Ось цей загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти в Дніпро за Перуном; багато люду повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше — сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...

Поза Києвом справа була вже зовсім не легкою — коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався по лісах, яких тоді було досить; а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри в загальному морі її, коли відходило військо... А з насильного охрещення не робив собі клопоту.

Стара українська віра своїми представниками перед. Богом мала так званих волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший у родині виконував у нас обов'язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали волхви великий вплив на народ. Ось ці наші волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня агітація проти християнства була сильна та реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив свою стару віру, а почасти доніс її й донині. Волхви залякували народ усякими карами зневажених старих богів, і тому народ був пасивний до нової віри. Звичайно, державна влада вела гостру боротьбу власне з цими волхвами, ловила їх і катувала немилосердно.

Старі джерела наші, головним чином літописи, не люблять розповідати про боротьбу народу проти християнства — вони звичайно малюють, що народ із радістю приймав нову віру, охоче зраджуючи старій. Але час від часу прориваються й у них вістки про цю запеклу боротьбу. Так, у літопису під 1071 р. читаємо, що в Києві появився волхв, який почав голосно проповідувати, що на п'ятий рік потече Дніпро назад і що землі пересунуться: грецька стане на місце української, а українська — на місце грецької. Волхв наробив-таки клопоту: „невЂгласи послушаху его, — розказує літописець, — вЂрнии же смЂяхуся, глаголюще: бЂс тобою играет на пагубу тебЂ“. Розуміти це треба, певне, так, що волхв проповідував кару на Українську землю за зневаження віри батьків, своїх. Але уряд не дав волхву довго каламутити — він „в єдину нощь был без вЂсти“, цебто уряд просто скатував його на смерть.

Дуже цікавий випадок з волхвом трапився в Новгороді за князя Гліба Святославовича (1074 — 1078). Тут появився волхв і ганьбив віру християнську. Новгородці були тоді ще тільки номінальне християнами, а тому народ відразу став за волхва й хотів убити свого єпископа. Становище було надзвичайно грізне та трагічне. Єпископ прибрався в ризи, взяв хреста й вийшов до народу, бажаючи його заспокоїти. Він сказав до розхвильованого народу: „Хто хоче вірити волхву, йди за ним, а хто вірує в Христа, нехай той іде до хреста...“ Хвилина настала грізна: „увесь народ, з великим заколотом“, пішов до волхва, а за єпископом пішов тільки сам князь із дружиною...

Становище врятував проте сам князь Гліб. Він сміло підійшов до волхва й запитав його:

— Чи ти знаєш, що буде завтра зранку та вдень до вечора?

— Все знаю, — відповів волхв.

— А чи знаєш, що буде сьогодні? — знову питає князь.

— Вчиню дивні діла, — гостро відказав волхв.

При цих словах князь вихопив сокиру, що була схована під полою, й розсік волхва надвоє. Народ налякався, й розійшовся...

Це характерна картина „мирного“ насадження християнства...

1091 року, каже літописець, появився волхв у Ростові, але зараз був схоплений і скатований...

Ось так ширилося християнство серед українського народу та серед народу московського. Приклади ці не були, власне, винятками — так було скрізь, може, менше в Україні, більше на Півночі. Муромці вбили княжича Михайла 1 й нізащо не хотіли приймати християнства. Вятичі в половині XII віку вбили ченця печерського Кукшу, що проповідував їм християнство 2.


1 Зарахований до сонму святих, пам'ять 21 травня (Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 206).

2 Зарахований до сонму святих, пам'ять 27 серпня (Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 208).


Отож, як бачимо, на початку не було мирного поширення християнства — його ширили вогнем та мечем. І зусиллями декількох віків християнство таки поширили серед українського народу. Але поширили в основному номінально та зовнішньо — народ таки лишався при своїй батьківській вірі, рахуючи християнство вірою тільки панською. А пізніше, коли народ наш до певної міри таки засвоїв собі головні основи християнства, він, проте, не кинув і старої своєї віри, особливо дрібніших рис її, і витворив цікаве особливе двоєвір'я: поєднання християнства з своєю давньою вірою, залишки якої ще й сьогодні скрізь: знаходимо в нашого народу, особливо по глухих закутках.


15. Україна охрестилася тільки в грецькому обряді


Християнство серед слов'янських народів на перших порах ширилося виключно в грецькому обряді. Чехи й поляки на початку, в IX віці, прийняли християнство від греків, служби божі правили по грецькому обряду й по слов'янських книжках, перекладах св. братів Кирила й Мефодія та їх учнів. І тільки пізніше латинська навала знищила в цих краях працю св. братів, вивела слов'янське богослужіння й на місце його завела обряд латинський з латинською богослужбовою мовою 1.


1 Див.: Петрушевич А. С. Краткое историческое известие о введении христианства в Прикарпатских странах. Львов, 1882. Гл. I та II.


Це була найтрагічніша подія всієї історії слов'янського життя. Доки всі слов'яни були однієї грецької віри, доти вони почували себе чи могли почувати одним спільним народом. Ця спільність віри пізніш оберегла була б слов'янський народ від тієї гіркої долі, яку він зазнав. Але спільнота ця занадто муляла очі ворогам слов'янства — це були насамперед латинники, споконвічні гнобителі слов'янського світу, — і вони завзялися розбити цю слов'янську релігійну єдність і швидко відірвали Чехію та Польщу від грецького обряду й міцно прив'язали їх до Риму. З того часу не стало навіть видимої єдності в слов'янському світі; з того часу Рим навіки забив собі памороки нехристиянською ідеєю: при допомозі Польщі златинити ввесь Схід, ніби він справді не християнський... Будучи не в змозі виконати цього наміру, Рим обмежився поки що бодай тим, що пізніше відірвав хоч частину українського народу від праматірнього кореня (унія)... „На знищення Руси!..“

І недивлячись на все це, латинські (й польські та уніатські) письменники дуже часто вперто твердять, ніби християнство в Україні розпочали латинські місіонери, посланці папи, і що ніби українці пізніше відпали від послуху папі та прийняли собі грецьку ієрархію.

Але твердження це не має під собою правдивих підстав. По-перше, наші джерела ніде ані одним словом про це нічого не говорять; коли б справді папські посланці навернули Україну до Христа, про це наші джерела таки зберегли б якусь звістку, бодай найменшу. Приймати нам латинський обряд не було тоді найменших підстав — сусіди-латинники не були сильні, й тому політично папа мало чим допоміг би нам. Інша справа греки: Греція була тоді могутня держава з найбільшою тоді в Європі культурою; релігійно поєднатися з такою Грецією було нам політично, безумовно, дуже вигідно. Так само вигідно було й грекам приєднати нас до своєї віри — ставши греко-християнською, Україна переставала нападати на греків, переставала бути в союзі проти них.

По-друге, нема й латинських правдивих джерел про охрещення українського народу посланцями папи. Ті джерела, які про це говорять, зовсім неправдиві. Італійський чернець Петро Даміані, пізніше кардинал, що помер в 1072 р., розповідає, ніби Україну охрестив латинський єпископ Брун чи Бруно, в чернецтві Боніфатій. Петро Даміані оповідає, ніби Бруно пішов до язичників (але не говорить яких) і ревно проповідував їм християнство, бажаючи мучеництва, але ті його не займали. Пішов тоді Бруно до українського князя (ad regem Russorum) й почав йому гаряче проповідувати. Бруно був босий, зодягнений в лахміття. Князь думав, що Бруно бажає собі заробити на бідність, а тому запропонував йому щедрі дарунки, якщо він перестане плести нісенітницю. Тоді Бруно переодягся в єпископські ризи й знову прийшов у княжий палац. Князь наказав запалити два вогнища, так щоб огні їх сходилися, й запропонував Брунові пройти поміж ними — коли вийде з огню здоровий, то князь з боярами обіцяв охреститися. Бруно на це погодився. Зо всіх сторін окропив він огонь святою водою, покадив, сміло пішов в огненне море й вийшов звідти зовсім здоровий — не зайнялося навіть волосся на голові його... По цім чуді український князь з народом охрестилися в озері, бо народу було багато. У князя був брат; прийшов і до нього Бруно й умовляв охреститися, але той наказав зняти Брунові голову. Коли єпископа скатували, то цей брат зараз же осліп, а всі присутні поставали правцем. Прийшов тоді князь, помолився за всіх грішних — і брат, і присутні видужали, й зараз охрестилися.

Ось така Даміанова байка про охрещення українського народу латинським єпископом. Як бачимо, вона повна несотворенних речей, і коли ми відкидаємо легенди власних істориків XI віку, чому мусимо вірити чужим?

Але маємо такий переконливий доказ, що італієць Петро Даміані, який написав життя Бруно, прикрашував це життя різними видумками, як то робили й наші давні письменники, складаючи подібні житія. Товариш Бруно по школі, його родич Тітмар, єпископ Мерзебурзький, у своїй Хроніці розказує про охрещення українського народу й про місіонерську працю Бруно. Розказуючи про наше охрещення, Тітмар ані одним слівцем не згадує про Бруно й говорить просто, що український народ охрестився від греків. Цей-таки історик каже, що Бруно взагалі почав навчати вже тоді, коли Україна була охрещена.

До нашого часу зберігся лист цього самого Бруно до короля Генріха. З листа видно, що Бруно справді був в Україні, але вже по нашім охрещенні (десь у 1006 — 1007 рр.), і він сам ані одним словом не згадує про те, ніби він проповідував слово Боже українському народові. В Україні він був випадково, вертаючись від печенігів, де дійсно проповідував; він завітав до князя Володимира й гостив у нього цілий місяць 1.


1 Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 216 — 221.


Звичайно, цілком можливо, що папа таки присилав своїх людей в Україну, бажаючи навернути її на латинство. Так, в однім з літописів, в так званім Никоновім, читаємо, що під кінець життя князя Ярополка приходили до нього посли з Рима від папи — певне, для того, щоб нахиляти його на християнство. А під 988 р. у тім же літопису читаємо, що приходили папські посли й до Володимира й принесли йому мощі святих — цього часу Володимир був у Корсуні, і посли нахиляли князя прийняти християнство від папи, а не греків, але Володимир на це не погодився.

Отже, нема жодних підстав говорити, ніби Володимир прийняв християнство від папи, а не від греків; легенду цю підтримують тільки латинники та їхні прихильники виключно з політичних міркувань.


16. Закінчення


Ось так відбулася найбільша подія в історії українського народу — його охрещення. Прийняття християнства відразу зв'язало нас з Європою та європейською культурою. Українська інтелігенція справді хутко пройнялася новими християнськими ідеями та почала користати з європейської культури.

Але того зовсім не можна сказати про український загал. Високу ідею християнства він зрозумів дуже пізно, а західна культура дійшла до нього ще пізніше. Ось тому можна говорити, що християнство спочатку сильно приголомшило нашу власну українську культуру, бо наше духовенство, не розуміючи великої ваги національної оригінальної культури, увесь час воювало проти неї, вбачаючи в ній тільки „язицтво“. Світська влада, яка силою завела християнство на місце старої віри, змушена була цілі віки підтримувати його огнем та мечем, а це все й дало привід цій світській владі втручатися до справ церковних, що вона робить аж донині. І, на світі нема християнської церкви — чи православної, чи католицької, — до справ якої не втручався б світський уряд.

Високі ідеї християнства пізніше-таки дійшли до українського народу й дали тут величні плоди. Ідеї ці тут ще не пережиті, й вони матимуть велике майбутнє. Український народ — один з найбільш побожних народів у світі, і притому побожність його не зовнішня, як то бачимо в народів католицької віри, але побожність ця міцно зв'язана в нього з глибокою природною інтелігентністю. Пригляньтеся до „порядного“ нашого селянина — він часто інтелігентніший за багатьох тих, що вважають себе „інтелігентами“. Усім цим наш народ має завдячити двом причинам: 1) тому, що прийняв він грецьку віру (православ'я), а не римську (католицтво), і 2) тому, що не все відкинув з своєї давньої віри, що власне до давньої віри своєї скоро прищепив він кращі ідеї християнства.

Коли б же наш народ прийняв був католицтво, то завзяті латинські ксьондзи давно вже знищили б найдрібніші останки власної української культури, а це неминуче призвело б нас до втрати внутрішньої побожності, привело б, може, до більшої зовнішньої „культури“, але конче довело б також і до того легковаження християнських ідей, яке на кожному місці бачимо в католицькій Європі.

Прийняття католицтва, безумовно, кинуло б нас на винародовлення, чого цілими довшими віками так сильно бажала сусідня нам Польща й робила все для цього винародовлення, але не мала доброго успіху тільки тому, що ми були православні й свою віру боронили.


с. Москалівна в Карпатах, біля Косова.

27. VI. 1925.

III

ОКРЕМІШНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ


1. Постання окремих церков


Православна церква на цілому світі едина, хоч маємо багато окремих самостійних церков: царгородська, антіохійська, олександрійська, єрусалимська, кіпрська, грецька, грузинська, болгарська, сербська, румунська, українська, російська й ін. Єдність православних церков виявляється найголовніше в тому, що всі вони визнають одного голову — Ісуса Христа та ті самі догмати- віри, що засновані на Св. Письмі. Мають ці церкви й одні головні канони, цебто апостольські правила, постанови семи всесвітніх та десяти місцевих соборів та правила св. отців.

Але поза цим усі православні церкви самостійні й окремі. Найхарактерніша риса, що відрізняє православну церкву від церкви католицької, це її національність — кожна православна церква національна, тоді як католицька церква в самій засаді своїй інтернаціональна. Кожна православна церква з бігом віків виробляє своє власне розуміння канонів, свою власну місцеву традицію, власну відправу богослужб, власні свята й т. ін. Наприклад, свято Покрови 1 жовтня для Української Церкви — велике свято року, для Церкви Російської — звичайне свято, а для Церкви Грузинської такого свята зовсім нема. Ось через це маємо справді церкви і Українську, Російську, Грузинську й т. д., а не церкви українського, російського, грузинського й інших народів.

Або ще приклади. У новогрецькій (елладській), церкві всі єпископи з 1922 р. звуться митрополитами, а первоієрарх — архієпископом. За Уставом Болгарської Церкви 1871 p. переміщення єпископів з кафедри на кафедру заборонене, як наказують і канони, й єпископ мусить оставатись на одній кафедрі ціле своє життя, чого не знає, скажемо, церква російська.

Через цю свою окремішність і національність кожної православної церкви, зокрема кожна з них, має й свого окремого голову церковного управління, зовсім незалежного від іншої церкви, тоді як католицькі церкви всіх народів мають одного голову — папу.

Багато хто з українського духовенства та церковної інтелігенції навмисне оминають термін „Українська Церква“ й замінюють його на вираз „Церква українського народу“, зазначаючи тим, ніби окремої Української Церкви не існує й існувати не може. Такий погляд в основі своїй невірний, бо всі православні церкви з засади національні. Отож я й ставлю головним завданням цієї своєї праці довести, що Українська Церква в своєму багатовіковому житті виробила так багато своїх власних місцевих ознак, які створили її окремішність, що вона сильно відрізняється від усіх інших православних церков, в тому числі й від Церкви Російської, цебто що вона справді є Церква Українська, самостійна.

Вороги православ'я завжди закидають українцям, ніби вони належать до Церкви Російської й сповідують російське православ'я, що в цілому світі не тішиться пошаною. Цей закид зовсім не слушний, бо українське православ'я тільки догматично однакове з російським, у всьому ж іншому воно сильно різниться від нього. Довгі віки існувала Українська Церква як церква, від Російської незалежна, і вона витворила своє власне розуміння православ'я, що міцно спирається на Св. Письмо, старі догмати та правдиві церковні традиції.


2. Канонічна незалежність Української Церкви


Християнство на українських землях появилося дуже рано, й дуже рано благочестива традиція поєднала його з апостолом Андрієм Первозванним, що був на Київських горах і передрік постання тут матері східнослов'янських міст — Києва, колиски християнства на Сході. В розвитку Української Церкви ця легенда довгі віки мала надзвичайно великий вплив, бо вона робила нашу

Церкву апостольською й первозванною й ставила її в ряд перших великих церков. Легенда ця твердить, що апостол Андрій навчав при Руському морі й прибув до Корсуня, а звідти піднявся вгору Дніпром і прибув до міста, де скоро постав Київ. „Чи бачите ви гори он ті? — сказав апостол до своїх учнів. — На горах цих засяє ласка Божа — тут постане місто велике і Бог побудує багато церков“. Ця легенда не забувалася в старовину, й Українська Церква вважалася апостольською й первозванною. Свято апостола Андрія (ЗО листопада) в Україні святкувалося завжди дуже врочисто, як свято року, як свято основоположника нашої Церкви.

Уже з VIII — IX віків християнство починає видимо ширитись по українських містах, і року 988, правильніше 990, Володимир Великий охрестив Київ, а пізніш і Україну, чи, за старою нашою назвою, Русь. Християнство ми прийняли від греків, а тому від них прийшла й перша наша церковна ієрархія. 28 правило Халкидонського всесвітнього собору надало царгородському патріархові право направляти єпископів до нових варварських країв, цебто й до слов'ян. На початку нашого церковного життя церковна ієрархія була в нас грецька — Царгородський патріарх присилав до Києва свого митрополита, а той настановляв єпископів з місцевих людей. Але це був стан ненормальний, бо чужинецька ієрархія не могла виконувати своїх обов'язків так, як того вимагали крайові справи, а тому рано постає в Україні намагання мати й митрополита зі свого народу. Так, наприклад, уже 1051 р. старанням українського князя Ярослава Мудрого був поставлений Київським митрополитом таки свій українець, відомий письменник Іларіон. Те саме бачимо і за сто років пізніш, коли Київським митрополитом став 1147 р., за князя Ізяслава, українець Клим.

Зрештою, й саме 28 правило IV вселенського собору, на якому засновувалась підлеглість Української Церкви константинопольському патріархові, сумнівне й неясне й не було правилом вселенським, бо не було прийняте всіма тодішніми церквами. Через це власне Церква Московська 1589 р. відірвалася від Царгородської й стала автокефальною, обравши сама собі свого патріарха.

Центром церковного українського життя з X віку став Київ як колиска християнства на Сході, і вже звідси християнство ширилося на всі сусідні землі та на північ, де пізніше постало Московське князівство. На жаль, сумна була доля тодішньої України, а з нею й нашої церкви, бо вже в XIII віці Україну; завоювали татари, а Київ, столиця, знезсиленого народу, поволі став занепадати. Правда, татари духовенства і його прав не рушали, але все-таки митрополитові Київському тяжко й небезпечно було мешкати й працювати в занепалому Києві. Ось тому митрополит Максим, родом грек, десь 1299 чи 1300 р., „не терпя татарського насилья, оставя митрополью и збежа ис Киева“, він осівся в Володимирі-на-Клязьмі, а скоро по тому, десь 1325 р., митрополит Петро, .родом галичанин, переніс свій осідок до новопосталої Москви, чим сильно зміцнив молоде князівство. Такий стан був зовсім ненормальний, бо митрополит Київський, проживаючи в Москві, звичайно, не дбав про Україну, а тому князь Вітовт (Україна тепер підбита була Литвою) попильнував, щоб для України був окремий митрополит, яким і став з 1415 р. Григорій Цамблак. З того часу від Київської митрополії фактично остаточно відділилася митрополія Московська, особливо ж з 1458 р., й Українська Церква зажила собі своїм власним життям, виробляючи свої окремішності.

Канонічний стан Української Церкви був такий, що вона залежала від Царгородського патріарха, тільки залежність ця була більше номінальна. Звичайно Царгород тільки благословляв і висвячував на митрополита ту особу, яку йому присилади з України. А з 1453 р., коли Візантію перемогли турки й коли патріарх опинився під чужовірною владою, канонічна залежність від нього ставала все менша та менша. Місцеві українські умови були такі, що Царгород ніяк не міг накинути Українській Церкві тих своїх від'ємних рис, що рано буйно розвинулися в ньому. В Царгородській Церкві була повна підлеглість церкви державі, церквою правив власне імператор, чого зовсім, не було в Церкві Українській — вона від початку запровадила в себе тільки апостольський канонічний устрій і жила незалежно від світської влади. Власне, це найбільше вплинуло на вироблення окремішностей Української Церкви й дало їй змогу виплекувати ті добрі риси, якими вона вирізнювалася й сяяла за всі віки свого незалежного життя. Навпаки, незалежний стан українського духовенства надавав йому великого авторитету в державі, через що Київський митрополит став першим дорадником князя й мав на державні справи реальний вплив.

Київський митрополит як митрополит колиски християнства на Сході та як митрополит окремої церкви був оточений великою повагою. Його офіційний титул завжди був такий: „митрополит Київський і всія Руси“. Він мав патріарші богослужбові права як митрополит окремої церкви: носив митру з хрестом на ній, носив дві панагії, мав білого (перше — чорного) клобука, мав право передношення хреста по всій своїй митрополії, богослужби правив, стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Великі права мав він і в управлінні своєю митрополією: він поставляв своїх єпископів, його суд був остаточний, він не зобов'язаний був їздити до Царгорода (пізніше — до Москви) на синод; митрополит трохи пізніше був у нас виборним. Київський митрополит мав величезні маєтки, бо ще за князівської доби на церкву офіційно давалася десятина, його митрополія мала широкі простори. Митрополитові належало право закладати школи, а пізніше — друкарні та шпиталі, через що; він був справді головою розвитку української 'культури, особливо ще тому, що з XV віку митрополитом міг бути тільки українець. Такий високий стан Київського митрополита й фактичну автокефальність Української Церкви узаконив і Царгородський патріарх: грамоти до Київського митрополита він посилав з олов'янок“ печаткою, цебто як до голови автокефальної церкви, а не з печаткою восковою, як посилалося до звичайних митрополитів.

Зв'язок Української Церкви з Церквою Царгородською за пізнішого часу був їй дуже корисний. Коли з XVI віку Католицька Польська Церква повела плановий похід на Українську Православну Церкву, що тоді опинилася в Польщі, то власне Царгородська патріархія та інші східні православні церкви сильно допомагали Українській Церкві. Це за їхньою допомогою Україна вкрилася братствами та школами, що підняли культуру українського народу й заохотили його до оборони своєї батьківської церкви та віри. Яка сильна була ця оборона, вказує, наприклад, те, що заступник Царгородського патріарха Никифор 1596 р. так завзято боронив православ'я від унії, що був схоплений поляками, які запроваджували цю унію, й кинутий до Марієнбурзької в'язниці, де його й задушили. Або коли поляки позбавили Православну Церкву єпископату, то 1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан таємно висвятив у Києві митрополита Йова Борецького та ще 5 єпископів, а цим урятував Українську Церкву від знищення. За час повстання нашого гетьмана Богдана Хмельницького проти Польщі

Єрусалимський патріарх Паїсій поблагословив його на боротьбу, а митрополит Корінфський надів Хмельницькому меча, освяченого на Гробі Господньому. Ось тому 1676 р. польський уряд суворо заборонив українцям всякі зносини зі східним духовенством, пізніше встановивши за це навіть кару на горло.


3. Соборноправність Української Церкви


Головною ознакою давньої християнської церкви була її Соборноправність — ніхто з її ієрархів не правив самовладно, ніхто з духовенства не приходив до громадян непрошений — всі церковні посади були виборні. Оию Соборноправність Українська Церква плекала ввесь час свого незалежного життя, хоч того не було в Церкві Візантійській, що рано це втратила, відновивши стару Соборноправність головним чином по 1453 р., коли опинилася під турками.

Українською Церквою рядив крайовий (помісний) собор, що збирався в міру потреби на важливіші загальнокрайові справи, наприклад обрання митрополита, унезалежнення його від Царгорода й т. ін. Літописи згадують про крайові українські собори з найдавнішого часу, з 1147 р. (обрання митрополитом свого українця Клима, а не грека), і ці собори рядили Українською Церквою аж до відібрання їй незалежності в 1686 р.

Єпархіальними справами рядив єпархіальний собор, що звичайно збирався в неділю першого тижня великого посту; в разі потреби скликалися надзвичайні єпархіальні собори. На цих соборах єпископ ближче пізнавав своє духовенство й давав йому науку.

На всіх соборах, як крайових, так і єпархіальних, у великому числі брали участь з правом вирішального голосу й люди світські, як то було взагалі в старохристиянській церкві.

Важливою ознакою Української Церкви було й те, що всі церковні посади, починаючи від найвищих й нижчими кінчаючи, були виборні. Митрополита обирав крайовий собор, а єпископа — собор єпископів з представниками світських людей, головним чином тієї єпархії, для якої обирали єпископа. Всю парафіяльну церковну владу обирала собі сама парафія — вона обирала кандидата, а єпископ його благословляв чи висвячував. На всі церковні посади ставилися тільки особи українського походження. Виборність церковних чинів сильно зблизила нашу церкву з народом, а це за тяжкої доби Української Церкви, особливо коли вона знаходилася в католицькій Польщі, надзвичайно їй допомогло. Без перебільшення можна сказати, що коли б Українська Церква не засвоїла собі широкої системи соборноправності та виборності церковних осіб з великою участю світського елементу, то вона не змогла б пережити католицьких нападів за час Польської держави. Цей світський елемент у церкві створив у нас надзвичайно цікаві церковні організації — так звані церковні братства, що провадили широку церковно-культурну й освітню працю й могуче боронили Українську Церкву.

Ані митрополит, ані єпископи не правили церквою самовладно й одноособово — при них була постійно церковна інституція, так званий крилос, що складався з кількох крилошан, старших священиків міста та його околиць. Крилос під головуванням єпископа вирішував усі справи єпархії до єпархіального собору.


4. Національні окремішності Української Церкви


Кожна православна церква з засади своєї національна як церква територіальна, як церква окремого народу. Церква кожного народу окрема й самостійна за 34-м апостольським правилом: „Єпископи кожного народу повинні знати першого серед себе й шанувати його як голову“. Через це кожна церква, в тому числі й Українська, виробили свої національні ознаки, бо ж православні церкви не знають нівелізаційної засади, як то бачимо в церкві католицькій. Саме географічне положення України поміж Сходом та Заходом, а також її вікова підлеглість чужовірній політичній владі витворили багато таких церковних особливостей, яких немає в сусідніх православних церквах. Це нормальний стан церковного розвитку кожної православної церкви.

Українська Церква від самого свого початку мала Св. Письмо — найперше й найголовніше джерело церковного життя — в добре зрозумілій мові, наприклад Остромирове євангеліє, написане в Києві 1056 р., Київське євангеліє 1092 р. й т. ін. А з XVI віку в нас появляється ціла низка перекладів Св. Письма на живу українську мову, наприклад Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий заповіт Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560-х років і т. ін. Було в нас дуже багато т. зв. Учительних євангелій, що читалися по церквах разом з відповідною проповіддю живою українською мовою. В Україні з'явилась перша друкована ціла Біблія — Біблія Острозька 1581 року. Усе це, а особливо Св. Письмо живою мовою, сильно християнізувало народ, робило його боголюбним і вже тим самим сильно зміцнювало основи національної культури.

Нічого подібного не було в сусідній Російській Церкві, де ніяких перекладів на живу російську мову не існувало аж до початку XIX ст. В українського народу весь час був і тепер існує жвавий рух у перекладах Св. Письма, з'являються все нові й нові переклади, чого зовсім не бачимо у народу російського. Через це розуміння євангельського тексту в Україні завжди стояло вище, ніж у Росії, а це й саму Українську Церкву ставило й ставить дуже високо.

З кінця XVI ст. в Українській Церкві постає вироблена догматична система православної віри — це були Катехізиси 1595 та 1627 рр. Степана та Лаврентія Зизаніїв. За митрополита Петра Могили з'явився знаменитий Катехізис: „Ісповідання віри“, що був ухвалений Собором 1640-го року і виданий (скорочено) 1645 р. Це наше „Ісповідання“ стало символічною книгою для всього православного сходу й було підручною книгою навіть у Москві до 1867 р., до відомого Катехізиса митрополита Філарета. Власне цей Катехізис 1640 р. затвердив на письмі всю догматику Української Православної Церкви; наприклад, тут наказується хреститися так: кладемо відповідно складені пальці на чоло, потім на груди, нарешті на рамена. Цим український хрест виразно відрізнявся від тогочасного хреста московського, бо там наказувалося класти пальці не на груди, а на живіт.

Церква наша звалася тоді „Церков святая православно-кафолическая“ і навчала, що вона „вЂру святую православную и крещение от церк†святой Константинопольскои, а ораз и вси звичай и обряды церковныя приняла“.

Всі богослужби в Українській Церкві відправлялися за своїми місцевими звичаями, що були відмінні, наприклад, від Звичаїв московських. Ми маємо немало старих рукописних XIV — XV віків та друкованих XVI — XVIII віків Служебників, в яких бачимо старі українські чини богослужб. Так, в Українській Церкві Євангеліє читано тільки обличчям до народу, проповідь виголошувалася зараз по Євангелію, царські врата майже не закривалися, Проскомідію правлено на 5 проскурках (в Москві тоді правлено на 7 проскурках) і т. ін. Служебник, особливо митрополита Петра Могили 1629 р., що був ухвалений перед тим на соборі, ясно показує нам чини наших богослужб того часу.

Українська Церква мала багато окремішностей у виконанні церковних треб. Маємо кілька требників з XVII віку, наприклад Требник єпископа Гедеона Балабана 1606 р., що записали нам чини стародавніх треб. Епохальне, значення мав Требник 1646 р. митрополита Київського Петра Могили. Цей Требник довго укладався. Собор 1640 р. затвердив його, а потім п'ять літ друкувався. В Требнику вміщено 126 чинів, з них 37 своїх власних місцевих, яких не знали требники грецькі. Цей Требник Могили мав великий вплив на церковну практику всіх слов'янських православних церков.

Кожен чин треби Української Церкви мав свої окремішності. Так, у чині хрещення допускалося крім погружения й обливання. На вінчанні молоді конче присягали, а без цієї присяги шлюб не був дійсний; віна молодим за шлюбом не давали. При закладанні нової церкви в основу клався хрестовидний камінь. Українське повір'я про те, що померлий на Великдень чи святого тижня взагалі йде до раю, знайшло свій вираз і в требниках київського видання навіть XIX віку, де читйємо про це: „З покаянням спочилий, хоч і не задовольнив за свої провини, але вони церковними молитвами прощаються йому, й від задержання він звільняється“. В чині ісхода душі від тіла багато свого, місцевого, до того — живою українською мовою. Було багато місцевих звичаїв, таких, як освячення квіток на Маковея 1 серпня або плодів на Спаса 6 серпня. У всіх богослужбах члени місцевого церковного братства брали діяльну участь.

Були в нас свої чини хіротесій (поставлення на церковний ступінь), наприклад обряд постриження в клірики. Посвячення на диякона та священика відбувалося за своїми звичаями. Чин єпископської хіротонії був надзвичайно урочистий, продовжувався декілька днів за участю й світських осіб (обрання, благовістя, цілування, знаменування, хіротонія).

Кожна православна церква мала й має свого власного Місяцеслова святих, який з традиції складається з двох частин: 1) повний Місяцеслов давньої грецької церкви і 2) свої крайові святі, а святих іншої церкви звичайно до Місяцеслова не вносять. Ось у мене в руках болгарський „Служебник“ 1908 р., що видав струминський митрополит Герасим; в кінці його (с. 372 — 415) вміщено Місяцеслова, а в ньому немає жодного святого ані з Церкви Російської, ані з Церкви Української. Ось український православний Требник 1695 р. — в ньому не знаходимо ані одного з тих святих, що додані в московських місяцесловах як святі свої. Таким чином, Українська Церква мала свого власного Місяцеслова святих, що існував аж до 1784 р., і тільки з цього року наказано нам прийняти російського Місяцеслова.

Ось іще один приклад, який показує нам, що дійсно кожна церква має свого Місяцеслова. Московські синодальні требники ще й тепер подають у своїх місяцесловах під 27 червня червоним, цебто як велике свято: „Праздник о победе, Богом дарованной, всероссийскому самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым на десять под Полтавою лета от воплощения Господня 1709-го“. В требнику Варшавському 1925 р. це свято, що дратувало б українську паству, зовсім опущене.

Найпершими хронологічно святими Української Церкви були мученики брати Борис та Гліб (в хрещенні Роман та Давид, сини св. Володимира, забиті 1015 р.). їхнє свято 24 липня було всеруським святом року.

Пригадую тут, що 94 правило Карфагенського собору наказує святкувати тільки своїх святих, та й то тільки тих, що їх тіло знаходиться при даній церкві.

Українська Церква знала свої свята, які в інших церквах не вважалися за великі. Так, до свят важливих, видрукуваних червоно, належали: Бориса й Гліба — 24 липня, Покрова — 1 жовтня, Михайла — 8 листопада, Юрія — 23 квітня, Дмитра — 26 жовтня, Головосіка — 29 серпня (з постом) і т. ін. Свята Богородичні надзвичайно шанувалися, особливо Благовіщення, коли, за народним повір'ям, навіть птах кубла собі не кладе. Було в нас і багато місцевих свят, наприклад преподобного йова Почаївського для Волині, преподобного Антонія й

Феодосія для Київщини (визнати наш день свята цих святих зрікалася Москва ще в XVIII віці).

Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська. За XVI — XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особливо розвинулася церковна проповідь, пам'ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада „казнодія“, проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад Йоаникий Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович та інші, стали відомими й далеко за межами України.

Церковним співом Україна славилася з найдавнішого часу й витворила свій „лаврський цапів“. Українські хори широко відомі були й далеко за межами України, а особливо в Московщині.

Богослужбовою мовою в Україні від початку церкви була мова старослов'янська, сильно пристосована до місцевих обставин. Кожна слов'янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого існують різні вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, російська. Маємо багато записів богослужб XVI — XVIII віків латиною, і вони й показують, як вимовляли тоді богослужбовий текст, наприклад ять читали як і, е — як е (а не є), и як и (а не і), г — як г (а не ґ(кг)) і т. ін., а це все робило стару мову доступнішою для розуміння широким масам. Ця стара українська церковна вимова богослужбового тексту зосталася незмінна в православних українців Буковини й Закарпаття та в уніатів Галичини аж до сьогодні. Вороги Української Церкви звуть тепер українську вимову „уніатською“, бо вона вживається тепер і в уніатській Галичині. Ні, таке твердження — це безсоромна й низька агітація! Уніатська Церква вживає української вимови богослужбового тексту не тому, що вона уніатська, а тому що вона залишила в себе цю стару православну ознаку Української Церкви незмінною.

Але церковнослов'янської мови український народ добре не розумів уже в XVI ст., а тому з того часу духовенство сильно дбає про оживлення церковної мови. Так, Євангеліє та Апостола з XVI ст. стали читати й у перекладі на живу українську мову. 1627 року в Києві вийшла „Тріодь Пісна“, а в ній читання, так звані Синаксарі, перекладені на українську мову, і так і читалося в церкві. В Требнику Петра Могили 1646 р; в Чині ісхода душі від тіла багато місць подано українською мовою, деякі частини вінчання так само українською мовою.

Взагалі наше духовенство міцно пам'ятало тоді наказ Св. Письма: „Щоб кожен, чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу“ (Есфір І. 22).

Правда, церковнослов'янська мова тодішньої нашої церкви була ближча до мови старослов'янської, аніж, скажімо, сучасна російська „церковнослов'янська“ мова. Справа в тому, що сучасна церковнослов'янська мова в Росії відбігла дуже далеко від так званої старослов'янської мови, мови св. братів Кирила й Мефодія. А це сталося, між іншим, і тому, що Московська Церква та Російський Синод цілі віки тихо й самовільно переправляли старослов'янські слова та форми на чисто російські. Про цю нову церковнослов'янську мову світової слави філолог, росіянин академік Ф. Фортунатов пише так: „С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык“ (Див.: Лекции по фонетике старославянского языка. СПБ, 1919. С. 2). За XVIII — XIX ст. св. Синод поскладав багато різних молитов, акафістів, служб окремим святим і т. ін. вже не церковнослов'янською мовою, а просто архаїзованою російською мовою. Додам до цього, що російська літературна мова виросла власне на цій новій церковнослов'янській мові, а тому церковна мова зрозуміла для кожного російського інтелігента. Навпаки, українська літературна мова виросла тільки на своїй народній мові, а тому кожному українцеві, чи то селянинові, чи то інтелігентові, сучасна церковнослов'янська мова менше зрозуміла.

В давнину не було цілком усталеного тексту ані Св. Письма, ані богослужбових книг. Власне Українська Церква запопадливо це робила, і в цій її праці повна Острозька Біблія 1581 р. та Служебник 1629 р. й інші видання мали епохальне значення. Проте в Україні весь час були свої тексти богослужб, а коли що міняли, то робили це на крайовому соборі. Перечитайте хоч які богослужбові тексти, наприклад, XVII віку, і відразу переконаєтесь, що текст їхній трохи інший від сучасного російського. Наприклад, у львівському православному

Служебникові 1666 р. на с. 137 читаємо: „Иже херувимы тайно образующий и, животворящой Тройци трисвятую песнь приносящий, всякую нине житейскую отвержемъ печаль“. Пізніше ці наші тексти Москва позмінювала на свої не соборно, а силою.

Російська Церква дозволяє собі самовладно змінювати навіть текст Св. Письма в своїх перекладах. Так, наприклад, у Листі св.:апоєтола Павла до євреїв 6.7 російський переклад св. Синоду подає таке неправдиве читання: „Земля произрастает злак полезный темъ, для которых и возделывается“, тоді як в оригіналі по перекладах цілого світу читаємо: „Земля родить рослини, добрі для тих, що їх і обробляють“. Або ще приклад із Старого Заповіту. В Книзі Естер (Есфір) І. 22 оригінал і переклади цілого світу дають: „Щоб. кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу“. Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: „Да будет страх им в жилищах их“...

У нас була своя церковна термінологія, що творилася віками. Особливо багато її по різних виданнях митрополита Петра Могили, і, на жаль, тільки цієї термінології в нас не зібрано й не опрацьовано. Ось кілька прикладів: о преосвященном архиепископе нашем всея России митрополите, о боголюбивом єпископе нашем, о святейшом архиепископе нашем вселенском патриарсе, утреня, вечерня, священик парохіальний, хрестильниця, сповідь і т. ін. Народна церковна термінологія наша часто надзвичайно глибока й релігійна; порівняй, наприклад, наше „свято“ (святий день) і російське „праздник“ (порожній день) — наш термін безконечно християнніший від російського! Українці, як і православні серби й болгари, пишуть правильніше Ісус, а не за росіянами Іісус.

Щоб закінчити про національні окремішності нашої церкви, згадаймо, що сама форма українського храму зовсім інша від форми, скажімо, храму московського; спосіб малювання образів у нас був інший; одіж духовенства так само була відмінна — й приватна, й богослужбова, як свідчать нам стародавні малюнки. Дороги наші переповнені хрестами та фігурами, чого, наприклад, не знала Москва.

І т. д., і т. д. — кожна найменша закутинка церковного життя, була інша, аніж, скажімо, на Москві.


5. Канонічне право Української Церкви


Основою канонічного права кожної православної церкви крім Св. Письма служать апостольські правила, постанови семи вселенських та десяти крайових соборів, а також правила св. отців. Але треба знати, що дуже багато цих підставових канонів неясні або неповні, тому кожна церква розуміє їх по-своєму. Крім цього, кожен канон чи постанова постає в зв'язку з певним часом, обставинами та територією, а тому маємо немало таких правил, що тепер або не виконуються, або виконуються частково, або виконуються неоднаково. Маємо навіть головні канони, що з часом дуже змінилися. Наприклад, апостол Павло (І Тим. З, 2) наказує: „Подобает убо єпископу быти единыя жены мужу“, тоді як VI вселенський собор наказав, щоб єпископ був безженний (VI. 12). Правило 2 собору в храмі Премудрості наказує суворо, що єпископом не може бути чернець- „Аще который єпископ или кто иный архиерейскаго сана восхощет снити в монашеское житие и стати на место покаяния, таковый впредь уже да не взыскует употребления архиерейскаго достоинства“. А між тим Церква Російська віддавна ставить на єпископів тільки ченців, а цей канон стосується тільки до схимників.

Отож, як бачимо, кожна православна церква з бігом віків витворює своє власне розуміння канонів, роблячи на своїх краєвих соборах численні їх доповнення, вияснення, а то й зміни. Українська Церква перша на Сході стала складати кормчі книги, куди входили не тільки основні правила, але й правила своїх місцевих соборів. Року 1620 в Києві появився друком навіть цілий Номоканон, що на довгий час став у нас підставовою книгою церковного права. З бігом часу наше церковне право все збільшувалося, бо до нього входили численні листи східних патріархів канонічного змісту, появлялися й окремі канонічні трактати. Коли в XVI — XVII віках в Україні знялася була сильна релігійна полеміка з католиками, уніатами та частково протестантами, тоді в нас глибоко простудійовано й досліджено всі основи канонічного права, бо треба було фактично боронити свою віру від нападу і чужинців, і своїх.

З раннього часу постають у нас і пам'ятки зовнішнього церковного права, що регулювали життя нашої церкви ззовні. Церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого не були невільничими перекладами грецького Номоканону — це свої переробки його, пристосовані до місцевих обставин. Ці устави встановили десятину для церкви, дали нашому митрополитові широку судову компетенцію, означили церковні кари. Цікаво, що кари встановлені лагідні й людяні, а не такі нелюдсько суворі, як то бачимо в грецьких номоканонах. Треба сказати, що церковні устави Володимира Великого й Ярослава Мудрого дуже довгий час були чинні в нашій церкві.

З бігом часу українське церковне законодавство все побільшувалось, бо до нього входили грамоти удільних князів. А коли Україна політично підпадала іншим народам, то й тоді правне життя церкви не спинялося. Так, маємо ханські ярлики, численні грамоти литовських та польських князів Volumina Legum XIV — XVIII ст., що забезпечували права Української Церкви. Тут ще згадаємо постанови Пінської конгрегації 15 червня 1791 р., що декларувала незалежність Української Церкви в Польщі від Церкви Російської. В 11 правилах цей собор установив життя своєї церкви й забезпечив їй нормальний розвиток.

На жаль тільки, на шкоду Православній Церкві Москва припинила нам розвиток українського церковного права й поволі накидає нам своє розуміння його, часто дуже натягнене та перекручене. Це тепер дошкульна нам кривда, бо наше православне українське духовенство виховалось не на українських нормах церковного права, а на нормах чужих, російських, часом дуже баламутних.

Отака була Українська Церква за довгі віки її життя аж до 1686 р., коли її царською силою та відкритою симонією забрано від Царгородського патріарха. Як ми бачили, це була повноправна самостійна церква, глибоко розвинена всіма своїми сторонами церковного життя. Українська Церква відлилася в окреме самостійне ціле, що різко відрізнялося від усіх інших православних церков. Ось тому не мають підстави ті, що говорять „Церква українського народу“, а не „Українська Церква“. Коли ми говоримо: Церква Російська чи Сербська, Болгарська, Румунська й т. ін., то з таким же правом можемо говорити й „Церква Українська“, бо за багатовікове своє життя вона справді відлилася в окрему церкву зі своєю власною зовнішньою формою; зв'язану з іншими православними церквами тільки єдністю всіх догматів віри та головних канонів.


6. Стан українського духовенства


На тому стані Української Церкви, який ми вище накреслили, органічно ріс та розвивався стан її духовенства. Духовенство в нас увесь час глибоко поважалось, а тому мало правдивий вплив на народне життя. Здавна було воно матеріально добре забезпечене, а це давало йому змогу набувати добру освіту. Українське духовенство з давнього часу виділяється високою освітою, що в кінці дійшло до того, що без вищої освіти не можна в нас було стати священиком. Знаємо вже з XV віку, а особливо, ж з XVI — XVII віків приклади, що наше духовенство часто отримувало собі вищу освіту по закордонних колегіях та університетах. В XVI ст. в Україні постає багато шкіл, серед них Київська академія та школи в Острозі, Львові й інших містах. Усі ці школи провадило головним чином наше духовенство, чим рухало народну культуру на своїх плечах. Взагалі українське духовенство пам'ятало, що Св. Письмо забороняє священикові бути неосвіченим: „Послухайте Божого слова: Тому, що знання ти обридив собі, то обриджу й тебе, щоб не був ти для Мене священиком“ (Осія 4. 6; тут давньогебр. daа — це „знання“ чи „пізнання“, пор. Дан. 1. 4, 17, 2.21, 12.4).

Духовенство українське, високоосвічене, створило в нас. величезну літературу, на якій виріс наш народ. З 1491 р. появилося в нас друкарство, друкарні поширилися по всій нашій країні, друкуючи духовну поживу для всього українського народу. І знову-таки весь тягар цієї культурної праці несло на своїх плечах духовенство. Єпископ тогочасний не шкодував своїх маєтків на друкарні, і наша література, не тільки духовна, вільно збагачувалась. Широко практикувався тоді звичай, що ченці, прмираючи, відписували весь свій маєток на культурні цілі; а це поважно зміцнювало наш народ.

Українське духовенство не жило спокійним життям — з XIII сі. воно мусило рахуватися з іновірною політичною владою: татарами, литовцями, поляками. В огні запеклої боротьби, не тільки релігійної, зростало воно, особливо ж з XVI ст., коли воно мусило стати на прю з культурно сильнішим католицтвом, а це змусило його поглиблювати свою освіту. Власне ця релігійна боротьба принесла нашому духовенству багато західних рис, ознак західної культури, що тільки зміцнили його сили та дух. Західний вплив на освіту нашого духовенства вже дуже ясний ще з XV віку, і власне він дав йому змогу глибше й правильніше збагнути суть православ'я.

Оця висока освіта українського духовенства витворила й духовні прикмети його: воно ніколи не знало релігійної нетерпимості та обрядової зарозумілості, як то бачимо, скажімо, у духовенства московського. Широкий та вільний світогляд — це його характерна риса. Наше духовенство глибоко, цілим єством своїм сприйняло науку апостола Павла (2 Кор. 3. 6): „Христос нас зробив бути здатними слугами Нового Заповіту, не букви, а Духа, бо буква вбиває, а Дух оживляє“. Оцей власне характер українського духовенства та народу сильно відбився на всім нашім духовнім укладі — в Україні просто неможливі були такі явища, як московський розкол, або вікова боротьба за сугубу чи тригубу алілую й т. ін. Українцям тяжко було зрозуміти московську запеклу обрядовість, і вони в старовину говорили про москалів: „В Москві стільки вір, скільки сіл, а в селі — скільки хат. У них вся віра в тому, щоб бороди не голити та тютюну не курити й не нюхати“.

З давнього часу українське духовенство мало свій окремий суд не тільки за справи церковні, але й за позацерковні. Непідсудність світському судові духовенство наше довго мало як заслужений привілей, а це тільки збільшувало його духовний авторитет, який ніколи не йшов на шкоду своєму народові.

Все духовенство було виборне, а це міцно в'язало; його з народом. Священик був оборонцем і заступником свого народу, з ним разом терпів він його долю й недолю. Український Номоканон суворо наказував духовенству берегти таємницю сповіді, що в нас завжди виковувалось, і в нас ніяк не могла навіть думка постати про те, щоб священик доносив політичні признання на сповіді, як то було в Московії, особливо починаючи з Петра І. Через усе це духовенство міцно сиділо по своїх парафіях, і рушити його звідти було дуже не легко. Ось тому в Україні легко творилися навіть дідизні парафії, Що переходили від батька до сина, а цим витворювались дідизна священича родова культура.

Чини треб та молитви, уміщені в українських требниках, виразно показують нам, що український народ звертався до свого духовного наставника при кожній поважнішій справі свого життя. Чинів треб по наших требниках надзвичайно багато, так само багато найрізніших молитов. Наприклад, у Могилянському требнику 1646 р. знаходимо: „Молитва первобрачной, невЂсте, хотящей ввестися по брацЂ в церковь, Чин благословения новаго кладезя, Чин благословения сЂяния, Чин благословения в путь, мЂста святая посещати или ино благое что содЂлавати“ й багато т. п. Або ось у рукописному Требникові десь 1660 р. знаходимо такі молитви: „Молитва о хотящих жити в новем дому, Молитва над ужасающимся в сне, Молитва над болящим очима, Молитва над не спящим, Молитва на войну идущим, Молитва в путь идущим, Молитва в начале сеяния, Молитва над зажинанем, Молитва на копане кладязя и изобретение воде, Молитва над всяким стадом, Молитва о отрочати, хотящемся учити грамоте, Молитва егда пес бесен или змия вкусит“ і багато т. п.

Уся ця велика кількість найрізніших чинів та молитов, яких годі шукати по требниках грецьких або інших церков, ясно нам свідчить, що українське духовенство було найтісніше зв'язане зі своїм народом і що цей народ, боголюбний та глибоко побожний у своїй основі, завжди звертався до свого священика у всіх важливіших подіях свого життя. А це все зміцнювало стан та авторитет українського духовенства.

Українська Церква завжди пишалася своїми монастирями, густо населеними чернецтвом. Монастирів цих було в нас багато, а серед них такі, як Києво-Печерська Лавра та Лавра Почаївська, що мали гучну славу серед усього православного світу. Українські монастирі завжди були багаті, і ніхто з українців ніколи їх не грабував і не важився на їх пониження. Чернецтво наше було високоосвічене, чим переважувало біле духовенство, а тому всі наші монастирі провадили жваву культурну працю й завжди мали на своєму утриманні школи та друкарні. Згадаймо хоча б друкарні Києво-Печерську та Почаївську, що своїми високовартісними друками вкрили цілий слов'янський православний світ. Багато українських ченців були славнозвісними письменниками свого часу, наприклад Йоаникий Галятовський, Антоній Радивиловський в XVII ст. і т. ін. Монастирі стояли дуже близько до свого народу й самовіддано несли йому матеріальну й духовну допомогу. На жаль тільки, Петро І, а особливо Катерина II, завдали нашим монастирям такого болючого удару, ограбувавши їх дощенту, що він припинив культурну працю наших монастирів.

Довгі віки Українська Церква була найміцніше зв'язана зі своїм народом, а це двом їм надавало сили та духу. У нас завжди віра й нація ототожнювалися, а тому збереження батьківської віри було збереженням і своєї національності, а втрата віри була зрадою нації. У цьому сила й значення нашої церкви не тільки в давнину, але так само й тепер.


7. Впливи Української Церкви на сусідні


Такий високий духовний та культурний стан Української Церкви не міг не впливати на сусідні православні церкви, в першу чергу на найближчу нам Церкву Московську. Вплив наш на Московську, пізніше Російську, Церкву був величезний не тільки в часи спільного життя X — XIV віків, але особливо в XVI — XVIII віках, коли власне українське духовенство своєю головою та своїми руками творило нову московсько-російську культуру. Богословські книжки з України весь час ішли до Москви, де, відповідно перероблені, лишалися на довгі часи. Московська Біблія 1663 р. — це тільки передрук Біблії Острозької. Українські служебники, требники та інші книжки так само стали основою церковного життя в Московії. Український Катехізис 1645 р. став на Москві основою віри аж до 1867 р., цебто до появлення Катехізиса митрополита Філарета. Взагалі нема такої ділянки церковного московського життя, де б не позначився сильний український вплив. Пригадаю тут, що реформи патріарха Никона та царя Петра І робили головним чином духовні українці.

Про український вплив на Москву ось що пише росіянин професор П. А. Безсонов: „Малороссы заняли в Великороссии самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и топографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформе, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священного и богослужебного текста; печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр. певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной й в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественныя игры и зрелища, и т. д., и т. д.“ (Белорусские песни, 1871. С. VI). Коли сюди Додамо, що українці були парафіяльними, придворними, військовими та закордонними священиками, працювали місіонерами, законовчителями світських шкіл, перекладачами, іконописцями, граверами, — то це буде охоплювати ту велику культурну роботу; що її вели в Росії українці, головним чином духовні.

Сильно впливала Українська Церква й на православну Болгарію й Сербію, що тоді перебували в турецькому ярмі. Українські церковні видання широко розходилися по всьому православному слов'янському світі. В нашій Київській Академії завжди вчилося немало сербів та болгар. Українське духовенство нерідко працювало й само на цих землях, де позоставило по собі глибокий культурний слід. Згадаймо, наприклад, нашого архімандрита Мануїла Козачинського (1699 — 1755), що перший заснував нормальні школи в Сербії.

Таким чином, як бачимо, Українська Церква була довгий час духовно й культурно на першому місці серед усіх православних слов'янських церков. Вона відлилася в окрему церкву й увесь час збільшувала свої духовні сили на користь своєму народові. Це була справдішня апостольська Церква Андрія Первозванного!

Але український народ 1654 року змушений був, втікаючи від польської неволі, злучитися з Московією. Українське духовенство 32 роки завзято боронило свою церкву, але в кінці, 1686 року, вона таки впала в московську неволю через державну силу та явну симонію. І з того часу, за довгий час московської неволі, наша церква втрачала свої давні окремішності, будучи силою сполучена з синодальною церквою. Втрачала, але не втратила и не забула про них!

Мучилася наша церква в цій тяжкій неволі довгих 233 роки, і тільки з відновленням Української держави 1 січня 1919 р. український народ устами свого уряду, згідно з 17 правилом IV всесвітнього собору, проголосив автокефалію Української Церкви, відриваючи її тим від підлеглості Церкві Московській.

Але відновлена автокефальна наша церква скоро опинилася в найтяжчих умовах свого життя, що не дає їй змоги нормально рости та вертатися до свого колишнього стану.

Ось тому з душі кожного українця лине тепер оця гаряча молитва:


Боже великий, могутній, Воскреси стару церкву для нас! Поверни її первопокликану, Якою була в давній час!

Віднови нам єпископство наше, Духовенство свідоме без ліку, І ми будем хвалити тебе Щирим серцем тепер і довіку!


8 травня 1940 р. Варшава.

IV

РЕФОРМАЦІЯ В ПОЛЬЩІ


Польща увесь час знаходилася в найтісніших культурних стосунках з Західною Європою, а тому всі релігійні рухи, що поставали там, звичайно докочувалися й до неї. В XV і XVI віках у Польщі панувала справжня повна релігійна толеранція, і тут знаходили собі захист не тільки політичні емігранти, але й різні вигнанці релігійні. У той час серед усіх держав Європи Польща була найбільше: терпимою до інших вір, чому до неї з різних земель збиралися всякі релігійні реформатори, де вони знаходили собі не тільки вірний захист, але й вільно ширили тут свою науку. Коли в Чехії розпочалося переслідування гуситів, то багато з них утікло до Польщі. В XV — XVI віках гуситів у Польщі було дуже багато, і власне це вони найбільше підготували тут родючий грунт для поширення реформаційних ідей.

Причини легкого поширення реформаційних рухів у Польщі були найрізніші. За всю першу половину XVI віку в Польщі невпинно збільшувались та наростали різні непорядки державного життя. Соціальний та економічний стан, більшості народу був зовсім незавидний. Під впливом оточення чужої Для Польщі королеви Бони при королівськім дворі запанували були зовсім відкрито свавільні перекупства та неправні надужиття, які з центру поширювалися й на провінції.

Упадок церкви католицької в Польщі досяг тоді великих розмірів; купівля церковних посад стала явищем звичайним. Духовенство було дуже мало виховане й мало цікавилося своїми пастирськими обов'язками, А між тим це духовенство, особливо вище, держало в своїх руках близько третини всіх земель у державі й мало коло половини всіх прибутків. Крім цього, духовенство користалося найрізнішими привілеями, які давали йому змогу тільки брати з держави, не несучи таких тягарів, як скажімо, війна. Юридичні права духовенства так само були надзвичайно широкі, що дуже часто допроваджувало до найрізніших непорозумінь і відкритої боротьби з польськими магнатами.

Нововірство ширилося в Польщі найбільше в трьох своїх постатях: лютеранство аугсбурзького визнання, кальвінство (що скоро породило антитринітаріїв) і чеські брати. На початку нові ідеї защіплювалися головним чином серед німецького міщанства, якого тоді було дуже багато по всіх містах Польщі, і вже від них переходили до корінних поляків. До Польщі лютеранство проникло дуже рано, бо вже в 1520 р. Лютерова наука шириться в Кракові серед численного там німецького міщанства.

Крім вищезазначених загальних причин поширення реформації в Польщі були тут і свої місцеві причини, що також сприяли нововірству. В 1518 р. прибула до Польщі дочка міланського герцога Бона Сфорца (1493 — 1557), що стала жінкою короля Сигізмунда І Старого; в оточенні Бони приїхало немало італійських нововірців, які під охороною самої Бони відкрито проповідували свою науку. Син Сигізмунда від Бони Сигізмунд II Август (1520 — 1572) вільно виростав в атмосфері критичного відношення до католицтва, виростав в оточенні нововірців, які покладали на нього великі надії; і дійсно, коли в 1548 р. королем став Сигізмунд Август, то спочатку в Польщі запанувала була повна релігійна толерація. На північно-західних кордонах Польщі постало тоді навіть осібне могутнє джерело нововірства: прусський герцог Альбрехт (1490 — 1568), останній великий магістр тевтонського ордену, в 1525 р. оголосив був Пруссію державою лютеранською; звичайно, до Пруссії зібралося тоді багато лютеран з різних країн, у тім числі й з Польщі, які й ширили своє нововірство далі на Схід, спершу на Шльонську, а потім і в центральній Польщі.

В 1544 р. Альбрехт заклав у Кролевці лютеранський університет (Collegium Albertinum), і він багато допоміг поширенню реформаційних ідей в Польщі та в Україні.

Герцог Альбрехт завзято працював взагалі для поширення протестантизму й мав намір надати йому певну церковну організацію. Так, 1554 р. він видав відомий „Устав“, в якому між іншим наказувано читати на протестантських богослужіннях уривки з Біблії по-польському, що стало причиною прискорення друку Св. Письма польською мовою 1.


1 Див.: Warmiński J. A. Samuel i Jan Seklucyan. Poznań. 1906 S. 268 — 269.


Нововірство ширилося головним чином серед інтелігенції, а простий народ у своїй масі був досить байдужий до нової науки. Всевладна польська магнатерія давно вже косим оком поглядала і на церковні маєтки, і на привілеї духовенства; духовенство все підкреслювало свою вищість, чого не могли спокійно зносити магнати і тільки чекали відповідного часу, щоб помірятися силами з цим духовенством. На сеймах зачалася вперта боротьба за знесення привілеїв духовенства, проти яких виступала дійсно майже однодушно вся шляхта; з цієї боротьби польське духовенство вийшло з дуже підрізаними крилами. Ось через це, коли появилися в Польщі нововірці, магнати давали їм повну змогу виступати проти католицького духовенства: вони брали їх під свою опіку, самі приставали до нової віри й схиляли до того своїх підданих чи то добровільно, чи з засади: cuius regio, eius religio. Звичайно, в такій поведінці польського панства годі шукати якогось глибшого ідейного захоплення новою вірою. Потроху нововірство ставало модою для меншого панства, що переймало звички від панства більшого Шляхетство в Польщі користалося з права повної особистої недоторканності, і цим правом воно прикривало поширення нововірства.

Десь коло 1539 р. реформаторська наука появляється в Вільні і швидко шириться по всій Литві, бо головним осідком її був тут сам королівський двір Сигізмунда Августа. Ширився головним чином кальвінізм, до якого пристали всі видатніші роди литовські й білоруські; сам коронний гетьман литовський князь Микола Радивил Чорний пристав до кальвінської віри й допомагав їй своїми величезними зв'язками та маєтками. Дійшло до того, що за королювання Сигізмунда Августа в Литві дійсно панівною вірою став кальвінізм: де тільки можна було, пани захоплювали костьоли та церкви й обертали їх на кальвінські молитовні збори.

Спочатку нововірці займалися критикою тільки зовнішніх, справді тоді невідрадних форм католицької церкви, але це скоро допровадило їх також до критики самої суті католицтва. В скорім часі серед кальвіністів повстала, радикальна течія так званих антитринітаріїв, що виступали вже проти основних догм християнства. Основоположником цієї течії був іспанський лікар М. Сервет, який не визнавав догмата про триіпостасність Божу (звідси й назва науки — антитринітарство). Сервет завзято ширив свою науку по різних землях, аж поки не був спалений в 1553 р. Великим прихильником Сервета був італієць Лелій Соцін (1525 — 1562); змушений утікати, від переслідування інквізиції, Л. Соцін побував по різних державах, скрізь виступаючи проти триіпостасності. 1551 р. Соцін прибув до Польщі, де також проповідував свою науку; був він у Польщі ще й 1558 р. Племінник Лелія Фауст Соцін (1539 — 1604) прибув до Польщі в :1579 р. і дав докладну організацію польським антитринітаріям (або унітаріям, цебто визнавцям одної Божої істоти), чому ця наука часто зветься з його ймення соцініанством. Соцін знайшов собі прихильників також серед оточення королеви Бони, що давало цій науці змогу безборонно ширитися. Соцініани навчали, що існує тільки один Бог, а Христос по своїй природі був звичайною людиною (звідси назва соцініан — аріани); науки кальвінської про попереднє призначення вони не визнавали; відкидали соцініани також священне передання, пошану святих та образів, а також і всі таїнства; хрещення робили тільки над дорослими; визнавали суботу, виступали проти війни й смертної кари, не вірили в силу молитви за померлих і т. ін.

Соцініанство, як казав я, народилося з кальвінізму; деякі знані й впливові кальвіністи пізніше справді перейшли до соцініанства, як, наприклад, Будний, Чехович, Кришковський та ін. Крайність науки соцініан кинула проти них навіть колишніх братів їх — кальвіністів, що стали тепер боротися з їхньою наукою, розірвавши з ними всякі стосунки.

Повний розквіт соцініанства наступив пізно — за першої чверті XVII віку; соцініани мали свої власні школи й друкарні та красномовних проповідників. У самій Польщі соцініанство розвивалося мало, і головним осідком його стала Волинь

Такий був хід реформаційного руху в Польщі, який тут розцвів головним чином в середині XVI віку, в 50-х і 60-х роках його. Громадянство було сильно розбурхане новими ідеями, і гарячі дебати над церковними питаннями стали скрізь звичайними. Шляхта вже на сеймі 1548 р. домагалася, „aby szlachcie wolno było na każdem miejscu mówić o Bogu, czego księża bronią“ l. Цей реформаційний рух дав у Польщі дуже багато різних наслідків, про головніші з яких розповім тут хоч коротко.

Переклади Св. Письма були в Польщі ще задовго до Реформації, але це були тільки спроби перекладів, які не мали ані добрих наукових прикмет, ані доброї, чистої мови. І тільки .Реформація принесла Польщі вже такі переклади, які відповідали всім вимогам, що ставимо їх до цього роду праці. Звичайно, на постання польських перекладів дуже вплинули переклади чеські, які й раніше від них появилися і виконані були з більшим науковим апаратом. При великій подібності чеської й польської мов користання чеськими джерелами при перекладах, зробилося необхідним; так, ще Єроним Малецький в 1574 р. визнавав необхідним для доброго перекладача також знання чеської мови 2. Метода праці, при польських перекладах до певної: міри була така сама, якою ми її бачимо і в інших народів: переклади звичайно опиралися на давніше зроблене, і перекладач часом тільки виправляв переклад, що був до нього 3.


1 Warmiński J. A. Samuel i J. Seklucyan. S. 284.

2 Див.:. Wiszniewski. Historja literatury polskiej. VI. S. 379.

3 Порівняйте, наприклад, що говорить М. Чехович про свій переклад 1577 р. в передмові: „Przełożył abo radszey od inszych przed tym przełożonego poprawił... Co mnie ku przekładaniu abo ku tey poprawie przywiodło“.


Кожна з головних течій нововірства в Польщі прагнула видати свій власний переклад Св. Письма. Почали лютерани, які й дали Польщі першу друковану книжку Св. Письма. Коло перекладу й видрукування Біблії польською мовою заходився першим герцог Альбрехт уже перед 1545 р.; „Устав“ його з 1544 р. наказував читати на богослужіннях Біблію польською мовою, а для цього треба було її мати надрукованою. На початку справа не налагоджувалася, хоч двічі починали переклад. Нарешті Альбрехт доручив в 1549 р. видання Св. Письма польською мовою людині, що дійсно могла це виконати, — це був протестантський пастор у Кролевці Ян Секлюціан (помер 1578 р.). По довгій праці потрібна книжка була закінчена, і в Кролевці в 1551 — 1553 р. був виданий цілий Новий Заповіт. Як показали дослідження Вармінського, перекладачем цього Нового Заповіту був не Секлюціан, a Stanisław Murzynowski-Suszycki, сам же Секлюціан був тільки видавцем праці; взагалі ж цей Новий Заповіт не був самостійною й оригінальною працею — в основі її лежить один із давніших польських перекладів, який Murzynowski тільки підправив по грецькому тексту та сильно змодернізував мову 1. Переклад удався добрим, і швидко поширився не тільки в Пруссії, але й у Польщі. Мова його добра й ясна, особливо на початку, де автор більше дбав про виправлення старого тексту; взагалі ж автор прагне давати вирази нові, відповідні й усім зрозумілі; на початку праці архаїзмів не багато. Взагалі, до чистоти мови Murzynowski поставився надзвичайно уважно, і в передмові просить вибачення у своїх читачів, коли, може, він де не опрацював як треба свого видання й читач знайде незрозумілі слова 2.


1 Див.: Warmiński J. A. Samuel і Jan Seklucyan.

2 Див.: там же. С. 281.


До перекладу додано дуже багато найрізніших пояснень, в яких автор часом досить сильно нападає на католицьку церкву. На кожній сторінці цього Нового Заповіту 1551 — 1553 рр., що звичайно зветься Секлюціановим, на маргінесах дано дуже багато глос — більшість з них взято з давнього оригіналу, а частину дав автор перекладу.

Вище всіх протестантських перекладів, безумовно, стоїть Берестейська Біблія 1563 р. Кальвінська громада в Бересті була сильнішою від інших і проіснувала аж до 1690 р. На чолі цієї громади стояв її могутній оборонець князь Микола Радивил (1515 — 1565), воєвода Віленський, найвищий маршалок і канцлер Великого князівства Литовського. М. Радивил був двоюрідним братом коханої жінки короля Сигізмунда Августа, а тому мав надзвичайно великі впливи при дворі й у Литві. Між іншим, був він противником унії Литви з Польщею. В 1553 р. Радивил стає кальвіністом і з того часу міцно підпирає кальвінізм у всій Литві. Є відомості, ніби князь в останніх літах життя свого нахилявся до соцініанства.

Радивил Чорний (чи Іспанець) не шкодував коштів на поширення кальвінізму; він покликав до себе відомих діячів нововірства — Будного, Чеховича й Кшижковського і дав їм повну змогу працювати. Заложив дуже добру друкарню в Бересті.

Найбільшим ділом Радивила як кальвініста було видання Біблії, що звичайно й зветься Радивилівською. Перекладачі не зазначили своїх імен в самій Біблії, але Брікнер допускає, що це були малопольські кальвіністи — поляк Orsatius та французи Statorius i Tenaudus 1. Шість літ працювали перекладачі, перекладаючи з оригіналів жидівських та грецьких, а також використовуючи переклад французький. Берестейською друкарнею, коли друковано Біблію, керували Б. Воєвудка, Murmelius та ін. За вихідним аркушем у Біблії йде присвята видання королю Сигізмундові Августу, підписана М. Радивилом, а потому цікава анонімна передмова перекладачів до читача, де з'ясовано завдання нового перекладу. На останній сторінці читаємо такий книжковий літопис: „Ту nayprzednieysze y nazacnieysze Księgi, dla ćwiczenia w zakoniech Bożych, które zową po Greku y po Łacinę, Biblia, Drukowano w Brześciu Litewskim z roskazania a nakładem Oświeconego Pana, Pana, Mikołaja Radziwila, Kśiążecia na Ołyce y na Nieświeżu, Wojewodu Wileńskiego, w Wielkim Księstwie Litewskim nawyzszego Marszałka, y Kanclerza et cet. Roku Pańskiego, tysiącnego, pięćsetnego, sześćdziesiąthego trzeciego, Miesiąca Września dnia czwartego“.

З погляду критичного Біблія Берестейська, чи Радивилівська, стоїть дуже високо; нею користувалися протестанти аж до 1632 р.; з неї ж роблено й українські переклади, як це побачимо далі. Є переказ, який часто наводять, ніби син Радивила, званий Микола Сирітка, що зараз по смерті батька перейшов на католицтво, видав 5000 золотих червоних на викуп і знищення видання свого батька 2; інші переказують, що син витратив більше коштів на знищення Біблії 1563 р., ніж батько на видання 3.


1 Див.: Podręczna Encyklopedja Kościelna. T. III. S. 348.

2 Див.: там же. S. 147.

3 Kruszyński J. Wstęp ogólny. 1915. S. 298.


А Брікнер не вірить цим переказам, вказуючи, що ані єзуїти, ані син не займалися знищенням Біблії 1. Примітки, яких багато вміщено на маргінесах цієї Біблії, часто викликали незадоволення, бо в них часом проводяться занадто радикальні догляди. Wujek в 8 розділі передмови до своєї Біблії 1599 р. пише про Радивилівську Біблію, що вона „błędów y kacierstwa pełna a zwiaszsza w annotacyach abo wykładzie na kraiu położonych“

Симон Будний, діяльний проповідник кальвінізму в володіннях князя М. Радивила на Мінщині, змінив свої погляди на лівіші із кальвініста став соцініанином. Він був незадоволений з Біблії 1563 р., а тому разом з Матвієм Кавечинським зробив свій соцініанський переклад, який і видрукувано в Радивилівській друкарні в Несвіжу в 1572 р.; у багатьох місцях тут показуються недоладності Біблії 1563 р.

Року 1577 виходить у Ракові Новий Заповіт у перекладі соцініанина Мартина Чеховича; друкував Олексій Родецький 2. Року 1581 цей Новий Заповіт на українську мову переклав Валентин Негалевський.

Оці чотири протестантських переклади відразу широко розповсюдилися не тільки поміж своїми, але й поміж католиками; усі вони між іншим перекладені були й на українську мову. Католики сильно затривожилися й мусили змінити своє ставлення до вживання народної мови, — вони беруться, самі за протестантську зброю і приймаються за переклади.

Друкар краківський Микола Шарфенбергер видав в 1556 р. Новий Заповіт уже католицького змісту. Це так само не був чийсь самостійний переклад — це власне текст середньовічний, в основі якого, лежить, як показав А. Брікнер, так звана Замойська Гармонія з кінця XV віку 3. Але стару мову видавець чи якась інша особа змодернізували у міру можливості, заміняючи старі вирази на нові. Цікаво, що видавець при підправленні старого тексту користувався також і виданням Секлюціана 4. Видання Шарфенбергера сильно поширилося й часто видавалося й потім, наприклад у 1564, 1566 і 1568 роках.


1 Див.: Podręczna Encyklopedja Kościelna. T. III. S. 348. (Але все ж таки до нашого часу дійшло справді дуже мало примірників цієї Біблії).

2 Опис Нового Заповіту дає Steiner. Polnische Bibliothek. Кн. 3 — 4. С. 32 — 44, 49 — 66.

3 Переховується в Варшаві у бібліотеці Замойських під № 1119, але зберігся тільки початок. Див.: Bruckner А. Pismo Święte a apokryfy. 1903.

4 Див.: Warmiński /. A. Samuel i Jan Seducyan. S. 279 — 280.


Подбали католики й про повну Біблію: року 1561 М. Шарфенбергер випустив у Кракові католицьку Біблію польською мовою. В передмові Шарфенбергер розповідає, що він отримав від невідомої особи (за цю особу звичайно уважають сповідника короля Сигізмунда Августа — Леонарда) рукопис Біблії, який і віддав виправити ксьондзу Яну Леополіті, проповіднику краківському, через що це видання й відоме під назвою Біблії Леополіти. В основі цієї Біблії лежить якийсь невідомий нам давній польський переклад, близький до відомої Шарошпацької Біблії 1, і його Леополіта сильно змодернізував. Крім цього, користався автор ще й чеським джерелом, через що в Біблії немало чехізмів. Звичайно, головним джерелом при виправленнях була для Леополіти Вульгата, хоч нерідко оглядався він також і на видання Секлюціана 2. Друге видання цієї Біблії вийшло 1575 р. й було значно ліпше від першого.

Найціннішим над усі переклади католицькі був переклад єзуїта Якова Вуйка, що вийшов друком у Кракові в 1599 р. Вуєк 15 років працював над своїм перекладом, покінчивши працю тільки перед смертю (помер 1597 р.). Добрий знавець жидівської й грецької мов, Вуєк перекладав з оригіналів; але найголовнішим джерелом була для нього латинська Вульгата видання 1592 р.: Вуєк робив дослівний з неї переклад, чому його працю звичайно звуть польською Вульгатою аж сьогодні. Відмінності Вульгати від грецького тексту (так званого королівського видання 1583 р.) Вуєк позначав особливими значками на маргінесах. Мова Вуйкова досить чиста й проста, хоч і має немало архаїзмів, особливо в формах. В 1593 р. уперше появився Новий Заповіт Вуйка, а по смерті перекладача, в 1599 р., вийшла ціла Біблія. Через буквальність перекладу з Вульгати Вуйкова Біблія ввесь час користалась великою повагою, багато разів перевидавалася і вживається аж досі. Архієпископ і примас Карнковський дав своє благословення на друк і читання цієї Біблії 3.


1 Див.: Bruckner A. Pismo Święte i apokryfy. 1903. S. 85.

2 Див.: Warmiński J. Samuel i Jan Seclycyan. S. 279 — 280.

3 На Біблії Вуйка зазначено, що вона виходить „Dozwoleniem Stolicy Apostolskiej“, але ks. Ch(odynski) в статті „О Biblji w przekładzie polskim ks. Wujka“ (див. „Przegląd Katolicki“. 1894. N 18. S. 273 — 276) доказує, що папа не дав свого благословення на це видання й переклад. Див. ще: Kruszyński J. Wstęp ogólny. S. 298 — 300; тут же, на с. 300 — 301, нові видання й переробки Вуйка.


Треба ще згадати, що в XVI ст. часто появляються й видання Псалтиря польською мовою, переклад якого появився раніше перекладу Євангелія. В 1532 р. в Кракові вийшов переклад Валентина Врубля, передрукований в 1535 р.; в 1539 р. цей переклад сильно переробив Андрій Глябер, і він багато разів передруковувався потім 1.

Такі були переклади Св. Письма на польську мову, що постали під впливом Реформації. Перекладачі звичайно дбали не тільки про вірність перекладу, але й про чистоту польської мови, і цим вони дуже спричинилися до вироблення польської літературної мови. Взагалі в історії польської літературної мови протестанти зробили надзвичайно багато, і зовсім справедливо пише про це В. Мацєйовський: „Gdyby nie protestantizm, bułaby się może ośwata polska na toż samo, co węgierska wykierowała, byłaby, w łacinie utkwiwszy, nie posiadała ojczystego piśmiennictwa. Sekciarstwo bowiem polskich protestantów sprawiło, że opuszczając łacinę coraz więcej dążyło nasze piśmiennictwo do polskości, coraz bardziej narodowym ożywiało się duchem“ 2. Пануванню латини, яке в Польщі підтримував також і гуманізм, протестанти завдали рішучого удару. З 1543 р. дозволено вживати польську мову поруч з латинською в суді; а сейм 1552 р. вже ставить польську мову потрібнішою за латинську 3.

Польська мова до Реформації була в повному занедбанні — на неї звичайно дивилися як на мову вульгарну, зовсім нездатну до літературного вжитку. Протестанти, бажаючи поширити свою науку й серед широкого громадянства, відразу схопилися за польську мову і всі свої твори писали тільки нею; так повстають переклади Св. Письма, молитовники, пісні й велика релігійна наукова література, все польською мовою, а це в літературі приводить до доброго розвитку польської прози. Погляд на польську мову потроху зовсім міняється, і вона стає навіть мовою двору: сини Казиміра Ягеллончика вже говорять по-польському 4.


1 Опис і аналіз видань див. у А. Брікнера (Pismo Święte i apokryfy. 1903), розділ II, а також с. 93 — 107.

2 Piśmiennictwo Polskie. 1853. T. I. S. 51.

3 Див.: Будилович А. Общеславянский язык. Т. II. С. 224.

4 Див.: Wiszniewski. Historja literatury polskiej. VI. S. 376.


Цікаво зазначити, що протестанти звичайно ставили собі за ціль також красу й чистоту польської мови в своїх перекладах та писаннях, чого не помічаємо в перекладачів католицьких — у цих останніх в перекладах часом аж занадто багато архаїзмів. В передмові до свого перекладу Біблії Вуєк у розділі IX нападає на протестантів за вживання власне „нових слів“, „którzy dla gładkich i pięknych słów prawdziwego sensu Pisma odstępują“. Очевидно, це відгомін загальної тодішньої думки, що в протестантських перекладах була добра польська мова.

Реформаційний рух настільки сильно захопив був Польщу, що тут стала ширитись навіть ідея створення народного костьолу („kościoła narodowego“), незалежного від Рима, з польською богослужбовою мовою. В половині XVI віку це було поважне питання в Польщі, яке захоплювало не тільки церковних діячів, але й письменників та політиків; за ідею живої мови в костьолі висловлювалися поважні особи. Так, відомий польський політик і публіцист Фріч Моджевський (1503 — 1570) відстоював у „De sermone vernaculo in publicis Ecclesiae precibus usurpando“ необхідність заведення польської мови до богослужіння, про що й клопотався король Сигізмунд Август (секретарем його був Моджевський), бажаючи слати до Рима делегацію в цій справі. Рим, звичайно, спротивився новині 1. Ідею народного костьолу з польською богослужбовою мовою проповідував і Ожеховськкй 2. Ян Тарновський, каштелян краківський і великий гетьман коронний, перша особа в Польщі по своїх великих впливах, також обстоював заведення польської мови в богослужінні; в розмові з Ліппоманом Тарновський просто заявив, що без заведення польської мови до богослужіння нема чим припинити розрух церковних 3. У вересні 1556 р. на з'їзді у Яна Тарновського постановлено між іншим добиватися на черговому сеймі права служити богослужіння польською мовою 4. Звичайно, немало ксьондзів зреалізували цю ідею й не дочекавшись дозволу з Рима, що зробив, наприклад, ксьондз Лютомирський 5.


1 Див. Wiszniewski. Historia literatury polskiej. VI. S. 377; Бyдилович А. Общеславянский язык. С. 225.

2 Див.: Харлампович К. Западнорусские школы. С. 174.

3 Див.: Любович Н. История Реформации в Польше. Спб., 1883. С. 179.

4 Там же. С. 180.

5 Див.: Grabowski. Literatura Luterska. S. 3.


А на сеймі в Петрокові в 1555 р. шляхта здійснила цю ідею й прийняла постанову, „ut cultus diyinus lingua vernacula publice in templis perageretur“, вказуючи, що це вже дозволив папа болгарам 1.

Звичайно, були особи, які противилися ідеї народної мови, в богослужінні. Таким був, наприклад, єпископ Станіслав Гозій, що в статті „De sacro vernacule legendo“ боронив латинську мову; а коли треба вже перекладати богослужбові книжки на просту мову, радив Гозій, то для цього ліпше взяти мову слов'янську, що від неї постала й польська; крім цього, на слов'янську переклав уже церковні книжки блаженний Єроним. Слов'янської мови, каже Гозій, вживали в богослужінні поляки, чехи й моравани, але потім це вивелося в них без слушної причини. „Нехай же поляки лишаються з латинською мовою; бо ж і на Русі (в Україні) церковнослов'янську мову не кожний розуміє, навіть часто й священик, а проте ніхто на це не скаржиться“ 2. Боронив латинську мову й відомий проповідник Петро Скарга, виступаючи вже проти церковнослов'янської, вказуючи, що колись це була мова справді жива, „але тепер її жоден болгарин, чи хорват, чи москвин, чи українець не розуміє, хіба тільки по пильнім навчанні“ 3.

Треба ще вказати, що в кальвінських та соцініанських школах завели живу польську мову як предмет навчання, і ректор Пинчовської гімназії Статорій склав першу граматику польської мови 4.


1 Див.: Первольф О. Словенский язык и его судьбы. 1885. С. 85.

2 Hosii Opera. Paris. 1562. Р. 261; Первольф О. Словенский язык и его судьбы. С. 85 — 86. Як побачимо далі, на незнання церковнослов'янської мови було багато скарг.

3 Kazania. Kraków. 1600. S. 96; Первольф О. Словенский язык и его судьбы, С. 86.

4 Див.: Харлампович К. Западнорусские школы. С. 175.


Ось таким сильним був вплив Реформації на розвиток польської літературної мови. Католики взялися за те саме знаряддя протестантське і так само почали вживати польську мову в своїх церковних казаннях, а це відразу сильно вплинуло на розвиток цієї мови як мови літературної.

Погляньмо ж тепер, як відбилася ця Реформація в Європі й Польщі на культурнім житті народу українського, що тоді знаходився в границях Литовської держави та Корони Польської.


ЛІТЕРАТУРА:


Łukaszewicz J. Wiadomość historyczna o dyssydentach w m. Poznaniu w XVI i XVII w. 1832; його ж: O kościołach braci czeskich w dawnej Wielkiej Polsce. 1835; його ж: Dzieje kościołów wyznania helweckiego na Litwie. 1841 — 1849. T. I — II; його ж: Dzieje kościołów wyznania helweckiego w dawnej Małej Polsce. 1853; його ж: Historia szkól w Koronie i w. x. Litewskiem. 1849-1850. (В працях Лукашевича дуже багато джерельного матеріалу); Rychlicki M. (M. Dzieduszycki). Piotr Skarga i jego wiek. 1850; 2-е вид. 1869. T. I — II; Adamowicz. Kościół augsburski w Wilnie. 1855; Zakrzewski W. Powstanie i wzrost reformacji w Polsce (1520 — 1572). 1870; його ж: Po ucieczce Henryka. 1878; Bobrzyński M. Dzieje Polski w zarysie. 1879; Соколов И. Отношение к протестантизму в России в XVI и XVII веках. М., 1880; Szujski J. Odrodzenie i reformacja w Polsce. 1881; Кареев Н. Борьба шляхты с духовенством в Польше на сеймах середины XVI века. 1881; Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси // Киевская старина. 1882. Т. II. С. 25 — 27 (кн. 4), 177 — 224 (кн. 5) і 401 — 432 (кн. 6); ця ж праця, трохи перероблена й доповнена, вміщена під назвою: „Внутреннее состояние западнорусской церкви в Польско-Литовском государстве в конце XVI ст, и уния“ в кн. „Архив Юго-Западной Руси“. К., 1883. Ч. 1. Т. IV. С. 113 — 182. В 1923 р. працю Левицького в скороченому вигляді видано по-польськи: „Socynjanie na Rusi“; Жукович П. Кардинал Гозий и Польская церковь его времени. 1882; Макушев В. Общественные и государственные вопросы в польской литературе XVI века. // Славянский сборник. Т. III; Митр. Макарий. История Русской Церкви. Т. IX. С. 311; Любович Н. История Реформации в Польше. Кальвинисты и антитринитарии (по неизданным источникам). Варшава. 1883; Bukowski J. Dzieje reformacji w Polsce od wejścia jej do Polski aż do jej upadku. 1883 — 1886. T. I — II. (З католицького погляду дає багато актового матеріалу); Первольф О. Словенский язык и его судьбы у народов славянских. //Мефодиевский юбилейный сборник. Варшава. 1885. С. 79 — 89; Кареев Н. Реформация и католическая реакция в Польше.//Вестник Европы. 1885; його ж: Очерк истории реформационного движения и католической реакции в Польше. 1886; Tarnowski. Studya do historyi literatury polskiey. Pisarze polityczni XVI w. 1886. T. I — II; 2-е вид. 1896; Будрин Е. Антитринитарии XVI века. Казань. 1886; Будилович А. Общеславянский язык в ряду других общих языков древней и новой Европы. Варшава. 1892. Т. II. С. 224 — 225; Царский Е. Западнорусские переводы Псалтири в XV — XVII веках. Варшава. 1896. С. 12 — 14; Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века. Казань. 1898. С. 141 — 184; Sobieski W. Nienawiść wyznaniowa tłumów za rządów Zygmunta III. 1902; Krasiński W. Zarys dziejów powstania i upadku reformacji w Polsce. 1904 — 1905. T. l — II. (Це переклад з англійської праці 1838 — 1840 р., переклав пастор Е. Бурше); Вrückner A. Tłumaczenia polskie // Podręczna Encyklopedja Kościelna. 1904. T. III — IV. S. 346 — 348; Brückner A. Różnpwiercy Polscy, szkice obyczajowe i literackie. 1905; Morowski. Arjanie w Polsce. 1906; Warmiński J. A. Samuel i Jan Seklucyan. 1906. (Ha c. 267 — 419 дано докладний аналіз Нового Заповіту Секлюціана, а почасти й інших); Völker K. Der Protestantismus in Polen auf Grund der einheimischen Geschichtsforschung. 1910; Grabowski T. Literatura Ariańska w Polsce. 1908; його ж: Literatura Kalwińska w Polsce. 1910; його ж: Literatura Luterska w Polsce wieku XVI (1530 — 1630). 1920; його ж: Piotr Skarga na tle literatury religijnej w Polsce wieku XVI. 1913; його ж: Simon Simonius — wolnomyśliciel XVI w. 1913; Wotschke Tli. Geschichte der Reiormation in Polen. 1911; Merczyng H. Szymon Budny jako krytyk tekstów biblijnych. 1913; Плисе В. Симон Будный и его сектантская литературная деятельность в Литве и Западной Руси.//Христианское чтение. 1914. Кн. IX; Halecki O. Zgoda Sandomierska. 1914; Kruszyński J. Wstęp ogólny historyczno-krytyczny do Pisma Świętego. 1915. (Тут на с. 296 — 304 про польські переклади Святого Письма); Kot S. Andrzej Frycz. Modrzewski. 1919; 3 1921 p. видається в Варшаві спеціальний орган, присвячений висвітленню Реформації в Польщі: „Reformacja w Polsce“, видає „Towarzystwo do badania dziejów reformacji w Polsce“, вийшло вже 16 номерів; Chodynlcki K. Reformacja w Polsce. 1922; Fox P. The reformation in Poland, some social and ekonomie aspect. 1924. (Див. рецензію: Suchodolski R. // „Reformacja w Polsce“. 1926. N 13 — 16. S. 224 — 227; Джерела вміщує „Monumenta Reformationis Polonicae et Lituanicae. Zbiór pomników reformacji kościoła polskiego i litewskiego“. Загальний огляд літератури добре подає M. Грушевський (Історія української літератури. Т. V. Ч. 2. С. 205 — 209). Старішу літературу (до XIX віку) див. у Völker'a, 1910 p.

В оглядах польської літератури звичайно багато місця дається впливам Реформації. Див., наприклад.: Maciejowski W. Piśmiennictwo Polskie. 1853. T. I; Wiszniewski. Historya literatury polskiej 1840 — 1857. (В т. VI на с. 549 — 607 дано докладний огляд польських перекладів Св. Письма: Секлюціана, Леополіти, Шарфенбергера, Біблії Радивилівської, Будного, Нового Заповіту Чехрвича, чи Раківського, Біблії Вуйка; Brückner A. Literatura religijna w Polsce Średniowiecznej. Pismo Święte i apokryfy (розділи II i III); Brückner A. Dzieje literatury polskiej w zarysie. 1924; Zwolski S. De bibliis polonicis, quae usque ad initium saeculi XVII in lucern edita sunt. 1904.


1930 p. Варшава .

V

РЕФОРМАЦІЯ В УКРАЇНІ


В попередніх розділах ми вже бачили, які релігійні рухи панували в Європі та в Польщі, бачили й ті наслідки, які вони там викликали 1. Звичайно, я навмисне спинився на огляді тих рухів трохи докладніше, бо ж Україна ніколи не замикалася перед західними впливами, і всі ті рухи, що відбувалися в Європі, звичайно потроху докочувалися через Чехію та Польщу й до нас.


1 Див. мою працю „Українська літературна мова XVI ст.“ (Варшава, 1930. Т. 1. С. 5 — 32).


У нас були постійні зносини з Європою, а це давало змогу новим європейським ідеям заходити й до українського народу. Разом з усіма цими ідеями рано зайшла до нас також ідея перекладу Св. Письма на живу мову. Як відбивалися серед українського народу ідеї старіших середньовічних релігійних рухів в Європі, про це, на жаль, маємо дуже мало вказівок. Але знаючи, що культурними впливами український народ був зв'язаний з польським від найдавнішого часу, і знаючи, що європейські середньовічні релігійні рухи досить помітно відбивалися на Польщі, треба припускати, що відбивалися вони і в Україні. Справа тільки в тому, що головна ідея цих рухів — читання Св. Письма живою мовою — серед українського народу спершу не викликала такого великого зацікавлення, як то бачимо в народів католицьких, і то з тієї причини, що так звана церковнослов'янська мова на початку все ж таки була до певної міри мовою зрозумілою, тоді як стара латина для більшості народів була зовсім чужа. На початку середньовічних релігійних рухів, десь у віках XI — XII, письменні люди в Україні ще розуміли свою церковну мову; але мова ця була чужа з походження (болгарська), а від того мала в собі велике число слів, у нас не вживаних та зовсім штучно викуваних, мала певне число й малозрозумілих старих форм, а тому це розуміння її зменшувалось в Україні надзвичайно швидко. І коли на початку XV віку по цілій Європі почали ширитися ідеї гуситства, то вони, як ми бачили, захопили також і Польщу і, напевне, швидко докотилися й до України, де в той час широкий загал народу вже не розумів своєї церковної мови, та й саме духовенство розуміло її мало. Ось через це в XV віці ідея Св. Письма в живій мові знайшла для себе вже зовсім добрий грунт і в Україні, і вже тоді почали втілювати цю ідею в життя. Чеські переклади Св. Письма ходили по Україні й манили читачів до наслідування 1; гусити, в великому числі приїжджаючи до Польщі, напевне бували й серед українського народу. В Празькому університеті з XIV віку вчилося немало українців, які, вертаючись додому, напевне, привозили й нові релігійні ідеї. Усім цим я хочу ствердити, що задовго до реформаційного руху Україна також знала вже ідею Св. Письма в живій мові, про що маємо й певні вказівки, як, наприклад, живі голоси в рукописах XV віку.


1 Маємо, наприклад, старі чеські книги з кирилівськими написами на них.


Про релігійні секти в давній Україні маємо дуже мало відомостей. Але що вони були, на те знаємо певні вказівки. В середині XIV ст. постає в Новгороді та Пскові цікава секта так званих стригольників. Секта почалася, безумовно, під західним впливом; стригольники не визнавали священства і між іншим проповідували давно перед тим відому в Європі тезу, що кожен може бути священиком і кожен може пояснювати Св. Письмо; така наука мусила привести й до постання нових перекладів Св. Письма, але цих перекладів від стригольників не полишилося. Коли в кінці XIV ст. собор осудив сектантів, частина їх втікла до Галичини і, мабуть, мала тут певний вплив, тільки жодних ближчих відомостей про стригольництво в Україні не полишилося 1.


1 Про стригольників див.: Митр. Макарий. История Русской Церкви. 1886. Т. IV. С. 150 — 164; Малышевский И. И. О зарождении религиозных сект в России с рационалистическим направлением. К., 1884; Титов О. Секта стригольников//Миссионерское обозрение. 1896, березень — квітень; Пыпин А. История русской литературы. Спб., 1911. Т. 2. С. 58 — 65 (на с. 89 — 90 — докладна література, яку подає й Энциклоп. словарь Брокгауза. 1901. Т. 30. С. 798).


Деякі вчені, наприклад Тихонравов, виводять стригольників з так званих бичовників, чи покутників, що, безумовно, сильно впливали на слов'янські народи. Секта бичовників (флагелантів, гейслерів) вперше появилася в Італії в XIII віці, звідки швидко перейшла до Німеччини й Франції, а потім і до інших земель. Сектанти проповідували, що тільки самобичуванням можна спокутувати свої гріхи, а тому збиралися в великі ватаги й з хресними ходами, зі співами Псалтиря або інших релігійних пісень мандрували з міста до міста, час від часу бичуючи один одного; часто навіть зимою ходили голими. В час народних бід, наприклад 1348 р., коли в Європі лютувала чума, флагелантство ширилося епідемічнj. Є відомості, що флагеланти ходили по Хорватії, Чехії, Моравії, Словаччині, Угорщині й Польщі. Для нас цікавим є те, що ватаги бичовників постійно співали різні релігійні пісні народною мовою, звичайно мовою того народу, де ходили; є відомості, що вони співали цих пісень і мовою слов'янською. Пізніші бичовники не визнавали духовенства і навчали про волю кожному пояснювати Св. Письмо, для чого вони мусили його мати народною мовою.

Польський літописець XV віку Длугош розповідає про цих бичовників, зазначаючи, що вони були в Кракові в 1260 р., а потім були в Польщі в 1349 р. Не можна допустити, щоб ці ватаги покутників оминули Галичину — вони певне тут були й мали вплив. Звичайно вказується, що такі апокрифи, як Сон Богородиці, Оповідання про 12 п'ятниць та Лист Небесний, — це твори покутників. У Чехії, Моравії та Словаччині постало тоді багато різних релігійних пісень народною мовою, звідки вони зайшли до Польщі, а мабуть, і до Галичини.

Покутники, напевне, полишили глибші сліди своїх впливів серед українського народу, тільки питання це в нас ще зовсім не досліджене. Вони ж підготували грунт в Україні до прийняття ідей інших релігійних рухів, особливо гуситства 1.

В Україні була одна релігійна течія, що помітно визначилася ще задовго до Реформації, — маю на увазі науку так званих жидівствуючих, яких звичайно зв'язують із стригольниками. 1471 р. прибув з Києва до Новгорода на княжіння князь Михайло Олелькович, а разом з ним приїхав і „жид“ Схарія — може, лікар його, що повів серед новгородської інтелігенції пропаганду своїх ідей. Цей Схарія, чи Скара, походив десь із кримських караїмів і був для свого часу широко освіченою людиною. Саме тоді Москва вперто руйнувала старі вільнолюбні новгородські традиції, а тому незадоволених серед цієї патріотичної верстви новгородців було багато. З тієї ж причини немало було незадоволених і серед духовенства, особливо з того часу, коли Москва знищила виборність архієпископа Новгородського й стала присилати своїх ставлеників, чужих Новгороду. Ось через це наука так званих жидівствуючих поширилася тут найперше серед незадоволеної інтелігенції, духовної й світської. Треба думати, що ця ж наука в себе вдома, в Україні, звідки приїхав Схарія, мала також немалий успіх.

Жидівствуючі підготовляли в Україні грунт для науки соцініан, що з'явилася тут пізніше, в половині XV віку; вони не визнавали церков, образів, мощів, чернецтва, молитов за померлих; навчали, що Месія не прийшов іще, а тому поважали насамперед Старий Заповіт; вимагали волі пояснення Св. Письма і т. ін. Як бачимо, більшість цієї науки — усе те, що маємо й у європейських сектантів.


1 Про покутників див.: Тарле Евг. Флагелланты // Энцикл. словарь Брокгауза (1902. Півт. 71. С. 94 — 96; тут і література); Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 61; Грушевський М. Впливи чеського національного руху XIV — XV вв. в українськім житті й творчості // „Записки“ (Львів, 1925. Т. 141. С. 5 — 7).


Для нас особливо цікавим є те, що жидівствуючі проповідували волю біблійної критики 1. Вони ставилися дуже критично до традиційних церковнослов'янських текстів, вказуючи на їхні помилки, а тому готували свої переклади просто з мови жидівської. Дійсно, знаємо, що жидівствуючі мали власні переклади Старозаповітних книг. На жаль тільки, в тій боротьбі, яку з сектантами провадила московська влада, зникли ці їхні переклади, і від них лишилися самі рештки.

Перш над усе маємо Псалтир, перекладений десь у 60 — 70-х роках XV ст. Власне, це не Псалтир у християнськім розумінні — це переклад жидівського молитовника, так званого „махазор“; переклад написано церковнослов'янською мовою, досить плутаною, але в мові цій немало українських слів, та й на самих церковних словах розставлено де-не-де український наголос. Переклад зроблено вже в Москві, перекладачем був Федір Жидовин, чи не з України родом 2.

Друга пам'ятка — книга пророка Данила, перекладена з жидівського, так званого масоретського тексту; в мові немало українізмів. Цікаво, що власні ймення подаються тут у жидівській формі, та й сама книга пристосована до жидівських синагогальних потреб. Рукопис XVI віку, а переклад походить, певне, з XV віку з Криму 3.

Крім цих пам'яток у XV віці жидівствуючі переклали Книги Царств, Книгу Есфір, П'ятикнижжя, Малих Пророків та ін. — усі з українськими ознаками в мові. До нас дійшов збірник кінця XV — початку XVI віку з Віденської публічної бібліотеки № 262 4, в якім збереглося декілька старозавітних книг у перекладі жидівствуючих з добре видними українськими ознаками 5.


1 На жаль повної науки жидівствуючих не знаємо — знаємо тільки те, що пишуть їхні противники, які дали їм і саму назву жидівствуючих; але ці противники, звичайно, накидають сектантам багато й такого, чого ті не мали.

2 Псалтиря цього видав М. Н. Сперанський (Псалтирь жидовствующих в переводе Федора-еврея. M., 1907 — з „Чтения“ 1907 n Кн. 2).

3 Див.: Евсеев И. Е. Книга пророка Даниила в переводе жидовcnвующих по рукописи XVI века // Чтения. М., 1902. Ч. 202.

4 Опис збірника № 262 у Ф. Дворянського. (Описание рукописей Виленской публичной библиотеки. Вильно, 1882. С. 441 — 447). Див. ще вищеназвану працю 1. Євсєєва, що видав з нього збірника книгу пророка Данила.

5 Крім вищевказаного зазначу ще таку літературу про жидівствуючих: Руднев Н. Рассуждение о ересях и расколах, бывших в русской церкви со времени Владимира Великого до Иоанна Грозного. М., 1838. Боцяновский В. Ф. Русские вольнодумцы XIV — XV веков.//Новое слово. 1896. № 12; Сервицкий А. Опыт исследования о ереси новгородских еретиков, или жидовствующих // Православное обозрение. 1862. №6 — 8; Панов. Ересь жидовствующих // ЖМНПр. 1877. Кн. 1 — 3; Титов Ф. Секта жидовствующих//Миссионерское обозрение. 1896. Липень — серпень; Новые материалы об ереси жидовствующих: а) Послание инока Саввы на жидов и еретики, 1496 р. (видав С. Белокуров), б) Послание Федора Жидовина (видав М. Соколов), в) Московский собор 1490 г. против жидовствующих (видав С. Долгов) і г) Книга пр. Даниила (видав И. Евсеев)//Чтения, М., 1902. Ч. 202. Кн. 3. С. 1 — 164; Перетц В. Новые труды о жидовствующих//Универс. известия. К., 1908; Пыпин А. История русской литературы. 1911. Т. 2. розд. III. С. 90 — 91; Сперанский М. История древней русской литературы, московский период. М., 1921. С. 53 — 81; Карский Е. Переводы Псалтири. 1896. С. 10 — 12, 18 — 20; Перетц В. „Просветитель“ Иосифа Санина в украинском переводе нач. XVII в.“ // Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVII веков. Л., 1928. С. 108 — 167.

Уривки з перекладів жидівствуючих подано в хрестоматії, доданої до „Нарисів з історії української мови“ Шахматова-Кримського (К., 1924. С. 168 — 172).


Безумовно, ці наші жидівствуючі були в Україні провісниками Реформації, і це вони підготували грунт для поширення гуситства й реформаційних ідей, що скоро прийшли сюди. Що ідеї гуситства справді сильно поширилися серед українського народу, про це красномовно свідчить лист короля Ягайла 1423 р. до львівської шляхти й усього Руського воєводства. В листі цьому Ягайло скаржився, що коли треба було йти на поміч гуситам, то галичани охоче пішли (з Сигізмундом Корибутовичем), навіть не сподіваючись на платню; коли ж тепер він кликав їх проти гуситів на поміч королю та папі, то ніхто не пішов, хоч король пропонував платню, а папа давав відпущення гріхів 1.


1 Pervolf J. Poměr Čechůw k Polsku a Litvě za husitskeho hnuti. „Osvěta“. 1873. C. 766; Codex epistolaris saeculi XV. T. 1. S. 56.


Коли реформаційні ідеї докотилися до Польщі, вони дуже швидко поширилися й по українських землях. Найперше на нові ідеї накинулася українська інтелігенція, що відразу глибоко захопилася ними. Польські впливи значно збільшилися на українських землях ще відтоді, коли Литва забрала Україну; з бігом часу ці впливи все збільшувалися й були досить сильними ще навіть перед Люблінською унією. Усі реформаційні течії, що вщерть заливали тоді Польщу, полилися тепер і в Україну, особливо на Волинь. Звичайно, з часу Люблінської унії 1569 р. ці впливи тільки зміцніли та збільшилися. Верхи білоруського й українського громадянства, незадоволені з власного духовенства, дуже легко підпадали реформаційним впливам і переходили в кальвінізм. А коли кальвіністом став і литовський канцлер князь Микола Радивил, то він потягнув за собою до нової віри багато знатних православних домів, таких, наприклад, як Вишневецькі, Кишки, Фирлеї, Ласоцькі, Морштини, Воловичі, Гойські, Сапіги, Ходкевичі й багато інших; є відомості (правда, перебільшені), ніби в Новгородськім воєводстві з 600 православних шляхетських родин у батьківській вірі залишилося тільки 16 домів — усі інші перейшли на кальвінізм 1... Окремі протестантські громади розкинулися скрізь по Галичині, Волині, Поділлі й Побужжі 2.

Цікаво, що на українські землі — на Волинь, Полісся, Побужжя, в Галичину та ін. місця — реформаційний рух докотився в своїх найлівіших течіях, тут сильно шириться соцініанство. Чи не найсильніше прищепилося антитринітарство власне на Волині, де його міцно підтримували такі українські роди, як Чапличі, Гойські, Сенюти, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі, й багато інших 3.


1 Див.: Митр. Макарий. История Русской Церкви. Т. IX. С. 322.

2 Список цих громад подає проф. М. Грушевський в „Історії України-Руси“ (Т. 6. С. 624 — 628).

3 Список їх дає Ор. Левицький, с. 209 — 210,


Головними центрами соцініанства на Волині були: м. Киселин Володимирського повіту, м. Гоща і Ляхівці Острозького повіту та Берестечко повіту Лубенського. Трохи пізніше помандрувало соцініанство на Поділля та на Київщину.

Українська шляхта, захоплюючись нововірством, нерідко забирала церкви в своїх маєтках і обертала їх на молитвені доми („збори“) для соцініан. Нововірство все зростало на українських землях з половини XVI віку і найдовше трималося, власне, на Волині. Навіть деякі оборонці православ'я, наприклад К. Острозький, досить лагідно ставились до нововірців і підтримували з ними тісніші зв'язки.

На початку стосунки православних з нововірцями були зовсім добрими: протестанти боролися тільки з католиками, не займаючи православних; власне, це робило стосунки православних з протестантами часом досить близькими. Але якихось глибших взаємин між православ'ям і нововірством ніколи не склалося, може й тому, що польська шляхта взагалі не схильна була чим-небудь поступатися на користь православних 1.

Оскільки глибоко був поширений реформаційний рух серед українського народу, ще не маємо на це одного погляду. Представники старшої школи дослідників, такі, як І. Малишевський, Ор. Левицький, М. Драгоманов та ін., трохи перебільшували глибину цього руху, до якого досить критично й скептично поставився М. Грушевський. Правда, очевидно, знаходиться десь посередині, бо ж маємо, з одного боку, досить виразні свідоцтва таких осіб, як А. Курбський та Іван Вишенський, що скаржаться на поширення нововірства, а з другого боку, маємо реальні наслідки цих впливів — переклади Св. Письма на живу мову та ін. Поширенню реформаційних ідей допомогли й ті московські раціоналісти-емігранти, що в 70-х роках XVI віку жили на Волині, як от Феодосій Косий, Васіан, Гнат, Хома та ін. На початку XVII ст. Вишенський скаржився: „Поеретичели вси обитальници Малой Росии, и от Бога далече устранишася, к неверию и зложитию припрагше, егда на латинскую и мирскую мудрость ся полакомили. Ов бо зоветься папежник, ов зась ныне з Евангелия вылез — евангелиста, ов зась нововыкрещеный (цебто соцініанин), ов зась суботник“ 2. Як людина занадто консервативного погляду Вишенський, звичайно, трохи згустив фарби в цім малюнкові, але загальний настрій передав, мабуть, вірно. Знаємо, наприклад, що навіть митрополита Онисифора Дівочку голосно обвинувачували в певній схильності до нововірства 3.


1 Див.: Грушевський М. Історія української літератури. 1927. Т. 5. Ч. 2. С. 229.

2 Акты Южной и Западной России. Т. II.

3 Див.: Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси. // Киевская старина. 1882. С. 56 — 57.


Наслідки реформаційного руху в Україні були ті самі, що в Європі й Польщі. Сильно прокинулося загальне зацікавлення церковними справами не тільки серед української шляхти, але також і серед міщанства, що стало тепер дуже близько до цих справ.

Але найголовніша ідея, яку скріпила й зреалізувала Реформація, була та сама, що ми її бачимо в Європі, в Чехії та в Польщі, — це переклади Св. Письма на живу народну мову, а також вживання народної мови в богослужінні. Правда, не Реформація вперше занесла цю ідею в Україну — занесли її ще ті попередні релігійні рухи, які докочувалися через Чехію та Польщу й до України; але тільки Реформація поставила цю ідею серед українського народу вже зовсім виразно, і не тільки поставила, але й зреалізувала її.

Польські протестантські переклади широко розповсюджувалися й по Україні і заохочували українців до пошани своєї мови й до наслідування науки протестантів. Дійсно, у цей час, з середини XVI ст., в Україні постають уже переклади Св. Письма на живу українську мову, причому оригіналами для цих перекладів звичайно служать польські протестантські переклади; так, Пересопницьке Євангеліє 1556 — 1561 р. користало (але не дослівно) з лютеранського Нового Заповіту Секлюціана 1553 р., Євангеліє В. Тяпинського десь по 1570 р. — переклад з соцініанського Нового Заповіту С. Будного 1570 р., Новий Заповіт Негалевського 1581 р. — переклад з соцініанського Нового Заповіту Чеховича 1577 р., Крехівський Апостол десь 1560-х років — переклад з кальвінської Біблії 1563 р. 1. Уже самі ці джерела українських перекладів Св. Письма виразно говорять, що реформаційні впливи в Україні не були малими.

Інше питання, чи православні, перекладаючи з протестантських джерел, лишалися таки православними. Ми вже бачили вище, що в числі джерел для польських католицьких перекладів були й переклади протестантські, до яких перекладачі-католики таки пильно заглядали. Думаю, що так само було й при українських перекладах з протестантських джерел: наприклад, архімандрит Григорій, перекладаючи Пересопницьке Євагеліє й використовуючи при цьому Євангеліє лютеранське, таки зоставався православним і готував Євангеліє для церковного вжитку православним 2.


1 3 цієї Біблії 1563 р. перекладено й Псалтиря початку XVII віку, що зберігається в московському Рум'янцевському музы (№ 1017), дослідив його Є. Карський у праці „Западно-русские переводы Псалтыри в XV — XVII веках“ (Варшава. 1896).

2 Правда, Пересопницьке євангеліє перекладено головним чином з тексту церковнослов'янського.


Здається, те ж саме можна повторити й про перекладачів В. Тяпинського та В. Негалевського. Таким чином, були й такі православні, що проймалися деякими ліпшими ідеями, реформаційними, але самі зоставалися православними — вони ці ідеї обертали на користь православної церкви та православного народу. Так, власне, постала ціла праця Скорини: ідею перекладів узяв він від якихось релігійних сектантів, найскоріше від гуситів (власне, ця ідея була вже тоді загальнопоширеною), але виконання цієї ідеї було в нього цілком православним. Ідея Св. Письма живою мовою була в передових людей XV — XVI віків настільки дозрілою, що за неї вхопилися тоді представники всіх вір. В цім проявився той звичайний культурний поступ, який бачимо в історії всіх церков.

Реформація реалізувала і в Україні вживання народної мови в церкві: залунала тут проповідь уже живою народною мовою. Та не тільки проповідь — стали читати й Євангеліє та Апостола тією ж таки мовою. Загальновідоме остереження консерватора й назадника Івана Вишенського: „Евангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не выворочайте; по литургии же для вырозуменья людского попросту толкуйте и выкладайте; книги церковные все и уставы словянским языком друкуйте“ 1. Це твердження Вишенського дуже цінне: коли він, консерватор, стає проти читання на літургії Євангелія та Апостола простою мовою, то робить це тільки тому, що ці книжки вже-таки, певне, читали по церквах, і то дуже багатьох; характерно, що проста мова так тоді увійшла до церкви, що Вишенський не сміє виступати проти неї взагалі: він таки допускає її, хоч і по літургії.

Остереження Івана Вишенського було не на часі, і проста мова дедалі все більше та більше входила до церкви; так звані Синаксарі читають уже простою мовою. В львівськім Тріодіоні 1664 р. на л. 8 читаємо таке: „Вестно же, яко от сея недели начинаем чести диалектом домашним, по отпусте литии в притворе Катихизис“. І взагалі багато книжок церковного вжитку стали друкувати з того часу вже й простою мовою (збірки проповідей, Учительні євангелії, деякі місця требників і т. ін.) 2.


1 Акты Южной и Западной России. Т. II. С. 220.

2 Цю справу я докладно розповідаю в своїй праці „Мова українська була вже мовою церкви“ (Тарнів, 1921).


Таким чином, і в Україні, як то ми бачили, і в інших європейських та слов'янських народів Реформація покликала до життя народну мову як мову літературну. До того часу літературною мовою була в нас мова церковнослов'янська, як у народів католицьких — латина. Це тільки з часу Реформації прийнято в Україні мовою літературною живу народну мову, і стали вже нею писати книжки; до цієї доби не маємо ані одної книжки, писаної живою українською мовою. Українська жива мова, ставши з половини XVI ст. мовою Св. Письма й церкви, тим самим вже ставала й мовою літературною.

Духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова: вона сильно зросла й літературно вигладилася за самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю, живою українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (одночасно з мовою польською) вже на широку міру усталилася українська літературна мова, і в цьому була величезна заслуга передусім Реформації.

Одного часу протестанти збиралися були ширити серед українського народу свої видання. На кошти князя Михайла Радивила в м. Несвіжу закладено друкарню, і в ній 1562 р. гурток кальвіністів на чолі з Симоном Будним випустив дві книжки „руською мовою“, це були „Катихізис“ та „О оправдании грешного человека“. Очевидно, й самі православні в цілях простої самооборони мусили взятися за ту саму зброю — і вони видають свої богословські твори вже простою мовою, доступною для широкого громадянства. Так постала нова українська літературна мова.


ЛІТЕРАТУРА:


Малышееский И. Подложное письмо половца Ивана Смеры к киевскому князю Владимиру Святому // Труды Киев. дух. акад. 1876, Труды 3 археол. съезда. 1878. Вип. II. С. 307 — 316; Левицкий Ор. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси //Киевская старина. 1882; Каратаев И. Описание славянорусских книг. Спб., 1883. С. 136 — 140 (№ 58 — Катехизис 1562 р. і № 59 — „О оправдании“); Карский Е. Два памятника старого западнорусского наречия. // ЖМНПр. 1893. Кн. 8 (описано „Катехизис“ 1562 р.); Розов. Отношение православной Ю.-З. Руси к протестантству. Вильно, 1881; Фотинский О. Социнианское движение на Волыни в XVI — XVII вв.//Волын. епарх. вед. 1894; Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II. С. 19 — 27 (впливи протестантизму); Грушевський М. Історія України-Руси. 1907. T. 6. С. 412 — 444; його ж: Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці. К., 1912; його ж: Історія української літератури. К., 1927. Т. 5. Ч. 2. С. 205 — 254. Іншу літературу див. в кінці попереднього розділу. Петров А. Отзвук Реформации в русском Закарпатьи XVI в.//Материалы для истории Закарпатской Руси. Т. VIII; Грушевський М. Впливи чеського національного руху XIV — XV вв. в українськім житті й творчості, як проблема досліду. // Записки. 1925. 141. С. 1 — 13.


1930 р. Варшав а

VI

КАТОЛИЦЬКА РЕАКЦІЯ


Католицька церква в Польщі за XV вік невпинно падала і в першій половині XVI віку знаходилася вже в повнім занепаді. Духовенство було з невеликою освітою, про своїх вірних дбало воно мало; в той же час це духовенство суворо стягувало з народу свою десятину, мало власний церковний суд і настирливо виявляло бажання ще збільшити свої привілеї коштом інших верств польських. Моральний стан духовенства так само стояв зовсім невисоко; скрізь панувало перекупство, недодержання безженності й т. ін. Народ, звичайно, бачив усі ці непорядки в духовнім житті, незадоволення все зростало, і тільки очікувався відповідний час для протестів. Реформація, власне, й принесла цей вихід протесту проти непорядків у житті духовенства.

Такий сумний стан католицької церкви був тоді, звичайно, не в самій тільки Польщі. Протестанти зручно скористалися з занепаду католицького духовенства і завдавали йому тяжких ударів по всіх землях. Здавалося, часи самого існування католицтва в Європі вже пораховані.

Кращі представники католицької церкви дуже скоро розпізнали дійсні причини упадку свого духовенства й розпочали енергійну працю для санації церковних стосунків. В 1540 р. засновано осібний католицький орден єзуїтів, до якого пішли розумово найсильніші католицькі ченці; вони скрізь позакладали свої добрі школи і тим сильно спричинилися до повного окатоличення громадянства. Устрій католицької церкви скоро помітно змінився на кращий, а це відразу виривало найголовнішу причину поширення реформаційного руху.

Для оздоровлення сумного стану католицької церкви в Польщі туди запрошено єзуїтів, які відразу ж розвели тут надзвичайно енергійну працю. Люблінська унія 1569 р. дала єзуїтам повну змогу перенести свою працю також у Литву та Україну, і вони справді вже в тім самім році працюють у Вільні. Не минуло багато часу, і єзуїти запосіли всі видатніші міста в Польсько-Литовській державі.

Серед єзуїтів було багато людей енергійних, завзятих і великої освіти В 1570 р. заснували вони школу свою в Вільні, в 1571 р. відкривають в Ярославі свою колегію, що стала центром єзуїтської пропаганди на цілу Галичину; в 1579 р. таку ж колегію відкрито в Полоцьку, а далі єзуїтські школи засновано в Орші, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та ін. містах. В скорому часі усі ці школи, найкращі на той час, позаповнювали православні діти, і єзуїти мали добрі жнива. Тридентський собор, що багато спричинився до піднесення з упадку католицької церкви, наказав єпископам закладати в себе духовні семінарії, а це значно підносило рівень католицького духовенства, що ревно допомагало єзуїтам.

Єзуїти, борючись з протестантами, змушені були взятися за їхню ж випробувану зброю — за живу мову: виголошують проповіді народною мовою, а були вони в більшості дуже добрі красномовці; в живій мові повели вони й свої диспути, на які завжди збирали силу народу, не тільки католицького, але й православного. Засіли єзуїти, як ми бачили, також і за переклади Св. Письма на польську мову і дали тут такі класичні праці, як, скажімо, переклад Біблії на польську мову Якова Вуйка. Звичайно, усі свої писання єзуїти в більшості так само друкували польською мовою.

Єзуїти повели завзяту, докладно продуману боротьбу проти протестантів і в скорому часі без великого труда впоралися з ними. Причини падіння протестантизму в Польщі були різні; може, головною була та, що Реформація найбільше захопила саму тільки шляхту. В половині XVI віку польська шляхта вперто боролася з духовенством за десятину та за його привілеї, але боролася не за звільнення народу від цих тягарів, а тільки за бажання забрати церковне добро собі. Таким чином, протестантизм серед польської шляхти ширився в більшості не з релігійних мотивів, а з мотивів політичних; приймаючи науку нововірців, шляхта звільнялася від церковної зверхності, більше того — сама стала панувати в новій церкві. Певна річ, це подобалося шляхті, а в їхній боротьбі з консервативним духовенством воно було їй міцним спільником. Через усе це протестантизм не став у Польщі національним і глибоко до народу не пішов.

Як ми бачили, в кальвінізмі скоро постали радикальні течії, наука яких не могла вже захопити завжди трохи консервативну масу. Непорозуміння між різними напрямами протестантизму все збільшувалися й покінчилися тим, що ці напрями забули свою спільну мету — боротьбу з католицтвом — і почали завзято жертися поміж собою. Можна сказати, що з 1560 р. вся енергія та сили реформаторів витрачалися головним чином на боротьбу зі своїми лівими течіями. Звичайно, цією незгодою поміж нововірцями дуже зручно скористалися єзуїти, вони розкладали їх ще більше, а в кінці дощенту розбили їх.

На початку нововірці не тільки не займали православних, убачаючи в них своїх спільників у боротьбі з католиками, але часом і допомагали їм; проте хутко виявилося, що ці „попутники“ були не щирими супроти православних: ставши протестантами, вони не переставали бути гордливими польськими націоналістами, а це перешкоджало їм ближче зійтися з православними українцями й працювати спільно. Самі реформісти скоро покинули свої замилування „руською“ мовою, перейшовши до мови польської, як це зробив, наприклад, С. Будний. Українці, звичайно, бачили цю нещирість, тому й серед них протестантство захопило головним чином інтелігенцію, а до простого народу пішло мало й не глибоко.

І реформаційний рух потроху слабшав та зменшувався. Запекла колотнеча поміж самими протестантами та представниками науки крайніх течій їхніх викликала несмак у громадянства, і воно почало потроху втрачати зацікавлення до нововірства. Через усе це нові розпорядження уряду, що почав коли не переслідувати, то обмежувати діяльність протестантів, а ще більше зручна праця єзуїтів відбили всяку охоту до нововірства. Сама католицька церква в Польщі хутко підносилася з упадку, міцніла дисципліна, духовенство росло на силах. Вище духовенство в боротьбі з шляхтою втратило дуже багато із своїх матеріальних благ та привілеїв, але це тільки зміцнило його духовно. Через те загальний стан католицької церкви в Польщі в другій половині XVI віку помітно відрізняється від сумного стану її в першій половині. Своєю наполегливою працею армія єзуїтів повернула назад до католицтва всіх, хто відпав був від нього до нововірства. Перемога єзуїтів була повною.

Головне надбання польського народу з часу розквіту Реформації — читання Св. Письма народною мовою, — звичайно, не було дуже милим для єзуїтів, як і для вищого духовенства. Вища духовна влада повсякчасно з цим боролася; наприклад, шляхта ще 1534 р. на сеймику

Средзкім скаржилася на духовенство, що забороняє їм книжки, а особливо Біблію „naszym językiem, tu też nam się wielka krzywda widzi od księży, albowiem każdy język ma swym językiem pisma, a nam księża każą głupiemi być“ 1. Очевидно, пізніше духовенство не боронило вже цього, але й не дуже толерувало; проте все-таки воно подбало, щоб замінити протестантські переклади Св. Письма своїми католицькими, що й зробило, як ми бачили, дуже добре. Але великого захоплення до перекладів Св. Письма єзуїти не виявляли; в цім відношенні дуже характерна заява Я. Вуйка, яку він робить у своїй передмові, розділ 8, до Біблії 1599 p.: „Nie jest potrzebna do wiary ani do zbawienia mieć y czytać Biblię w swoim przyrodzonym pospolitym języku“, на що Вуєк наводить різні докази, а між ними й такий, що „nie wszyszy у swego języka pisma umieią czytać“ 2. Знаємо, що навіть у XVII віці ще заборонювано католикам читати Св. Письмо живою мовою 3.

Звичайно, такі методи не були тільки в Польщі — їх застосовували й по інших країнах у боротьбі з протестантами. Доходили навіть до того, що протестантські видання звичаєм тогочасним частенько й палили. Так, коли розпочалася католицька реакція в Хорватії й Словенії, в першій половині XVII віку, то „все последователи Реформации были изгнаны, имения их конфискованы, люблинская типография уничтожена, Далматинова Библия запрещена. Иезуиты собирали и жгли книги с таким усердием, что в настоящее время издания южнославянских протестантов составляют величайшую редкость; многие истреблены совсем. Народный язык словенцев, столь неожиданно призванный к жизни, опять заглох и уступил место латинскому и немецкому“ 4.


1 Bruckner A. Pismo Święte i apokryfy. 1903. S. 36.

2 Цей доказ, певне, був реальним, і його наводили ще в половині XVI віку. Мабуть, з цієї причини в Кролевецькім Новім Заповіті 1553 р. (бібліотека Замойських у Варшаві, № 434) на початку видання, на 8 сторінках, подається „Orthographia Polska to jest nauka pisania i czytania jężyka polskiego, ile Polakowi potrzeba, niewielem słów dostatecznie wypisana“.

Це ще один доказ, як реформатори багато дбали про розвиток рідної мови й літератури.

3 Див.: Bruckner A. Pismo Święte i apokryfy. S. 64.

4 Библейские переводы // Энцикл. словарь Брокгауза. 1892. Т. 6. С. 668.


Те саме робилося і в Польщі; так, в 1611 р. помер Ян Потоцький, лютеранин; його маєток у Панівцях на Поділлі дістався його братові Станіславу, що спочатку теж був лютеранином, але тепер був навернений на католицтво. Ст. Потоцький закрив протестантську академію та друкарню, що були в Панівцях, переробивши їх на стайню; помагали йому єзуїти: „вони розігнали учителів і учнів школи, захопили майно, зачинили друкарню й доручили своїм студентам спалити на площі Колегії всі „єретичні“ книжки“ 1. Тому видання панівецькі такі рідкі.

Це були наслідки релігійної реакції. Єзуїти взагалі всіма силами пильнували повернути до католицтва того чи іншого пана, а той уже сам кінчав з протестантами в своєму маєтку.

Упоравшися з протестантами й залишившись, так би мовити, без праці, єзуїти всю свою енергію звернули на православних. Момент був дуже слушний, і тому єзуїти з великими силами взялися за православних, мріючи про повне знищення „схизми“. Очевидно, єзуїти схопилися за випробувану протестантську зброю — за живе слово, що їм робити було й не трудно, бо ж українська інтелігенція, на яку повели вони головний наступ, добре знала польську мову. Але не минали єзуїти й мови „руської“; так, знаємо, що єзуїт Антоній Поссевін (1534 — 1611), головний діяч католицької реакції в Європі і видатний дипломат, радив єзуїтам видавати в Польщі богословсько-полемічні твори „руською“ мовою; радив він також виправити в дусі католицької Вульгати церковнослов'янські Євангеліє, Псалтир і богослужбові книжки, для чого роздобув навіть потрібні кошти 2. Безумовно, €зуїти послухалися цієї ради й прийнялися за складання потрібних праць; так, 1585 р. у Вільні був видрукуваний „Катехизм или наука всем православным хр(и)стияном к повчению вельми полезно з латинского языка на русский язык ново преложоно. Друкован оу Вильни, року Бож. нарож. 1585, з дозволеньем старших“. Є. Карський твердить, що деякі ознаки вказують, що рукопис Никсдимового євангелія, оповідання про трьох королів і життя св. Олексія (рукопис Спб. публ. бібліотеки Q. І. № 391) — це твір єзуїтів, як і подібні збірники Московської синодальної бібліотеки, № 367 і 558 3.


1 Бібліологічні вісті. 1923. Ч. 4. С. ПО; Огієнко І. Історія українського друкарства. Львів, 1925. Т. 1. С. 347.

2 Див.: Митр. Макарий. История Русской Церкви IX С. 420 — 421.

3 Див.: Западнорусские переводы Псалтыри. Варшава, 1896. С. 20-21


Своїм звичаєм єзуїти головний удар направили на вищу українську й білоруську інтелігенцію, що тоді була православною, в меншості — протестантською. При допомозі своїх дуже добрих шкіл вони денаціоналізували, а потім навернули на католицтво більшість вищої православної інтелігенції. Єзуїти сильно впливали й на урядові сфери, а тому помалу розпочинаються різні утиски православної віри, а самі православні потроху втрачають привілеї, які мали від попередніх королів.

Цього планового наступу католицтва в першу чергу не витримала вища українська православна інтелігенція: вона покинула батьківську віру й пристала до віри чужої, тим самим зрікшися й своєї української нації. Багато нашої інтелігенції, як бачили ми, перейшли були до кальвінізму та соцініанства, звідки єзуїти перевели їх також до католицтва. І взагалі всі, хто тільки кидав тоді православну віру, той не тільки переходив на католицтво, але й зраджував своїй нації, бо кидав свій рідний народ, перестаючи бути українцем...

Року 1610 у Вільні славний український учений Мелетій Смотрицький випустив свою відому книжку „Тренос“, або „Плач Східньої Церкви“, в якій оплакує перехід на католицтво таких православних „руських“ родин: княжат Острозьких, Слуцьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків, Чорторийських, Пронських, Ружинських, Соломирецьких, Головчинських, Крошинських, Масальських, Горських, Соколинських, Лукомських, Пузин „й інші несчисленні, яких довго було б вичисляти зокрема“... Відпали також „родовиті, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосною доброю славою, могутністю й відвагою народу руського: Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паці, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й інші“ 1.


1 Див.: „Тренос“. Л. 15; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 6. С. 598.


Так втратив український народ свою інтелігенцію.


ЛІТЕРАТУРА:


Кареев Н. Очерк истории реформационного движения и католической реакции в Польше. 1886. (тут і відповідна література); Любович H. Начало католической реакции и упадок реформации в Польше. 1890; Zaieski. Jezuici w Polsce. 1900 — 1901. T. I — II, Sobieski. Nienawiść wyznaniowa tłumów za rządów Zygmunta III. 1902; Карский E. Западнорусские переводы Псалтыри. Варшава, 1896. С. 19 — 21; його ж: Белорусы. Петроград., 1921. Т. ПІ. Ч. 2. С. 14 — 16; Грушевський M. Історія української літератури. К., 1927. Т. 5. Ч. 2. С. 228; Памятники культурных и дипломатических сношений России с Италией. Л., 1925. Т. І; Адріанова-Перетц В. З діяльності єзуїтів на Україні і Білорусі наприкінці XVI ст. за новими документами. // Україна, 1927. Кн. 3. С. З — 9.


Варшава. 1930 р.

VII

ЦЕРКОВНИЙ РУХ В УКРАЇНІ В XVI ВІЦІ


Православна церква не була безборонним глядачем усього того, що принесли їй реформаційні рухи та католицька реакція. Протестантські ідеї захопили інтелігенцію та міщанство, а почасти й духовенство; різні сектанти боролися, звичайно, не тільки з католиками, але й з православними. Скрізь почали голосно говорити про занепад православної церкви, про малу моральність вищої духовної влади, про непорядки в управлінні і т. ін., що дійсно почасти відповідало правді. Усе це відразу примусило духовенство критичніше глянути на себе “й пізнати свої недоліки. Інтелігенція, особливо родовита й заможна, потроху йшла до протестантів, а це дуже помітно відбивалося на православній церкві: вона позбавлялася своїх сильних патронів, а з ними часто й матеріальних достатків. Ідучи в протестантство, той чи інший пан часто відбирав церкву в своїх підданих і перероблював її на збори, користуючись середньовічною засадою: cujus regio, ejus religio. Бували часто випадки, коли пани-апостати тягли за собою й своїх підданих.

Отже, годі було не реагувати на все те, що почало творитися скрізь і дошкульно чіпати православну церкву. Серед духовенства пішов теж великий рух з гаслом направи — направи від гори до долу. Це був рух дуже корисний для православної церкви і для розвитку української культури; він хутко злучився з таким же рухом серед людей світських, від чого надзвичайно зміцнів, що й дало православній церкві сили боротися з тією небезпекою, яку принесли їй єзуїти.

Сумне становище православної церкви погіршувалось ще й тим, що вона не мала вже багатьох міцних своїх колишніх оборонців, бо втратила вищу інтелігенцію. Вище духовенство, єпископат культурно й морально стояли невисоко і боронити свою паству не могли. Шкіл добрих тоді нам бракувало, тому православна молодь мусила шукати собі освіти або за кордоном, або в школах польських і підпадати тим повільному винародовленню.

От при такому низькому культурному стані нашого духовенства, при таких заступниках нашої віри розпочався похід католицтва на православ'я, похід спершу ніби тільки ідейний.

Утиски на православ'я, що загрожували навіть самому його існуванню, відразу знайшли йому нових оборонців і поставили на ноги весь український народ. Більшим пізнішим приводом для цього була між іншим голосна тоді календарна реформа. Папа Григорій XIII в 1582 р. видав відомого свого наказу дочислити до дня 5 лютого 10 днів і на майбутнє опускати на кожні 400 літ три високосні дні. Тому, що розпорядження це походило від папи, православні його не прийняли, а через те, що календарну реформу почали вводити силою, український народ рішуче запротестував проти неї й зрікся її прийняти. Ця календарна справа стала православним новим сигналом для об'єднання й для оборони своєї віри.

До оборони батьківської віри в першу чергу стало українське міщанство — воно організовується в церковні братства й потроху бере церковну справу в свої руки. Хутко, одне по одному, братства засновуються майже по всіх помітних тодішніх містах — таких, наприклад, як Львів, Рогатин, Городок, Берестя, Перемишль, Комарно, Сатанів, Галич, Красностав, Більськ, Люблін, Вільно, Київ, Луцьк і багато інших. Число братств зростало, і їх почали засновувати по дрібних містах і навіть по селах. І Україна вкрилася густою сіткою церковних братств, що стали міцними фортецями в обороні православної віри. У виробленні української літературної мови братства відіграли безумовно важливу роль — їм потрібна була полемічна література для широкого загалу, тим самим народною мовою, чому й стали братства чинником, що ширив власне таку літературу. До цієї нової літератури принесли живу народну українську мову.

Селянство українське, звичайно, міцно трималося батьківської віри. Треба зауважити, що той реформаційний рух, про який ми вище говорили, мало заторкнув селянство — він пройшов головним чином по українських верхах, не зачепивши низів. Селянство, таким чином, залишилось національним і православним.

Нижче духовенство в той час не визначалося своєю культурою, зате було дуже близьке до народу й мало на нього великий вплив. Духовенства було тоді дуже багато — як певний стан воно творило до 10 % усієї української людності 1, вже через це вплив його на простий народ був дуже помітний. Звичайно, нижче духовенство міцно й завзято боронило свою батьківську віру.


1 Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 6. С. 263.


Під кінець XVI віку виступає й сильний оборонець православ'я — українське козацтво; воно так само завзято боронило батьківську віру, до чого привід давало йому саме духовенство.

От усе це спричинилося до того, що у відповідь на релігійні польські утиски український народ швидко зорганізувався й міцною лавою став за свою віру.

Але було тепер ясно, що для оборони потрібна нова зброя, з якою так влучно нападав ворог, — зброя культурна. І братства заводять свої школи, вишукують добрих учителів, добрих проповідників. По різних містах за XVI і XVII віки закладаються друкарні, як от у Львові, Острозі, Дермані, Заблудові, Києві, Крем'янці, Крилосі, Луцьку, Почаєві, Рохманові, Стрятині, Супраслі, Унові, Чернігові та інших. Друкарні ці випускають силу книжок, потрібних для шкіл, духовенства та для підняття культурного рівня українського народу; багато з нових книжок були писані вже живою українською мовою, що з того часу стала мовою літературною.

В Україні розпочався жвавий культурно-національний рух, скерований першим ділом на оборону церкви своєї як своєї честі народної, як своєї власної душі. „Руська“ віра, віра православна, стала ознакою національною, українською; перестати бути православним стало однаковим, що й перестати бути українцем. Церква стала центром українського національного життя; бачивши різні перепони для свого розвитку, українське громадянство інстинктивно горнулося до церкви як до єдиної національної інституції, де можна було почувати себе українцем.

Війна родить героїв, каже приказка. Польські утиски батьківської віри викликали культурно-церковний рух, а він викохав нам багато сильних культурних робітників, що міцно стали на оборону свого народу, взявшися вже за нову зброю — за живу народну мову, а це привело до буйного розквіту української літературної мови в XVI — XVII віках.

Релігійність була споконвічною ознакою українського народу, а тепер, з другої половини XVI віку, ця релігійність значно підноситься. І в той час, коли латинство завзято підносило свою активність, релігійні й церковні питання стали в нас на порядок денний, спустилися навіть до низів, обмірковувались усім народом. Навіть жінки стали до вирішування питань релігійних. „Такий світ настав, — скаржиться один з тодішніх письменників, — що кожний радий допитуватися, а інші зміняють на нову віру (свою), переміняють по кілька; не тільки чоловіки, а й жінки деякі хочуть знати глибини Писання, тайни церковних догматів, хоч більше відповідна була б їм куделя з веретеном, аніж писання пером“ 1.


1 Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 6. С. 467.


Цей церковно-релігійний рух дуже спричинився до постання перекладів Св. Письма на українську мову, а тим самим і до розвитку нашої літературної мови. Народна жива мова стала найсильнішою зброєю в цій релігійній боротьбі, що глибоко пізнали, як ми бачили, спершу протестанти, а за ними й католики. Тепер пізнали цього чинника й українці і в оборону своєї православної віри поставили живе слово. Розпочинаються в нас з того часу церковні проповіді українською мовою — мовою, яку розумів той народ, що боронив тепер цілу справу. Розпочинаються рясні цитати текстів Св. Письма українською мовою, а це потроху приводить до думки перекласти цілу Біблію на українську мову. З'являється спеціальна полемічна література українською мовою. Одним словом, з половини XVI віку, спершу під впливом протестантським, а потім під впливом єзуїтської акції, жива українська мова стає літературною й відразу появляється солідна література цією мовою.

Управління церквою до певної міри перейшло в руки народу й церковних братств, що стояли завжди близько до церкви й направляли її справи. Звичайно, світські ці люди мало розуміли мову церковну, і тому й вони почали домагатися заведення своєї української мови до церкви, почали домагатися й перекладів Св. Письма на мову вкраїнську. Це наближення мирян до церковних справ дуже корисно відбилося на піднесенні культурного рівня нашого духовенства й безумовно спричинилося й до перекладів Письма Святого на українську мову, а тим самим і до закріплення живої української мови як мови літературної.


ЛІТЕРАТУРА:


Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1907. Т. VI. С. 412 — 538; Т. VII. С. 388 — 479; Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віках. Київ — Львів, 1912; Харлампович К. Западнорусские школы XVI и нач. XVII в. Казань. 1898; Огієнко І. Історія українського друкарства. Львів, 1925. Т. 1; Флеров И. О православных церковных братствах, противоборствовавших унии в Юго-Западной России в XVI, XVII и XVIII столетиях. Спб., 1857; Ефименко А. Южнорусские церковные братства.//Слово 1880. Кн. X — XI; Крыловский А. Львовское ставропигиальное братство. К., 1904; Папков А. А. Братства. Очерк истории западнорусских православных братств. 1900; Папков А. Древнерусский приход. 1897; Огиенко И. Брусиловское церковное братство и его культурно-просветительная деятельность.//Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. 1914. Т. IX; Сумцов Н. Исторический очерк попыток католиков ввести в Южную и Западную Россию григорианский календарь//Киев, старина. 1883. Кн. 5; Огієнко І. На світанку боротьби проти нового стилю, історично-літературний нарис//Духовна бесіда. 1924. № 4.


Варшава. 1930 р.

VIII

УКРАЇНСЬКІ ЦЕРКОВНІ БРАТСТВА, IX ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ


Початок наших церковних братств 1 криється в глибокій давнині — в Іпатієвім літопису під роками 1134 та 1159 уже згадуються церковні „братчини“, напри клад, у Полоцьку, згадуються як давно існуючі. Це були громадські організації при церкві, що мали вузькі церковні завдання і до XV віку нічим особливим себе не виявляли. Здається, подібні організації існували в тій або іншій формі у всіх православних народів.


1 „Наша культура“, Варшава, 1937. Кн. 1. С. 1 — 9. Передрукували: в Америці „Дніпро“, 1938 р., червень, у Чернівцях „Час“, ч. 2998 та ін. за 9. IV. 1939 р.


Помітне оживлення діяльності старих братств наступило в XV віці в Польсько-Литовській державі. Багато причин склалося тут на те, а головні з них були: 1) значне оживлення релігійного життя в Польщі, викликане релігійними рухами в Європі, особливо ж рухом гуситським і 2) помітне збагачення й підсилення міських наших мешканців. Наше міщанство під впливом панівного тоді в Польщі Магдебурзького права потроху гуртувалося в різні цехові організації і з часом перетворилося в сильний клас, що мав велике економічне й політичне значення. По духу свого часу ці міщанські цехові організації скоро набули собі виразного церковного забарвлення, бо саме розбурхане церковне життя вимагало їхньої діяльної участі в церковних справах. У Литві та Польщі рядом жили дві великі церкви — католицька та православна, чи благочестива, причому перша, церква католицька, рано виявила бажання мати зверхність над церквою благочестивою. Усе це й довело до того, що в XV віці помітно ожила діяльність старих церковних братств, що тепер потроху організуються не тільки для самої звичайної церковної праці, але й для оборони своєї батьківської віри. Історія зберегла нам звістку про цю нову організацію братств в XV віці тільки щодо двох братств — найстарішого Львівського Успенського братства, відомого з 1439 р., і другого за ним — Віденського кушнірського — з 1458 р.

Перетворення церковних братств в нові організації скоріше пішло в XVI віці. Це був вік, що взагалі приніс благочестивому народові в Литовсько-Польській державі великий церковно-культурний рух. Реформаційні течії докотилися з Європи й до Сходу і помітно захопили й український та білоруський народи, особливо їх інтелігенцію та міщанство. Глибоко поширилися нові церковні ідеї, наприклад ідея про переклади Св. Письма на живі мови, про права цієї мови до церкви і взагалі про більше наближення самої церкви до потреб і вимог життя. Сильне тоді міщанство ближче стає до церковної діяльності й на тодішній церковний стан починає дивитися критичним поглядом.

А стан благочестивої церкви в той час був уже невідрадний. Рядове духовенство часто було малоосвічене, життя провадило „зазорне“, моральний вплив його на вірних був невеликий. Під впливом протестантської пропаганди благочестива людність стала пильніше придивлятися до тодішнього церковного життя та до життя свого духовенства і побачила там багато непорядків. Ще гіршою була справа з вищою церковною владою. Так зване право патронату давало змогу королівській владі обсаджувати або впливати на обсадження всіх найвищих церковних посад — митрополитів, архієпископів, єпископів та архімандритів багатих монастирів. Влада ця

була католицької віри, і той чи інший стан православної церкви глибоко її не обходив, а тому досить скоро на вищих церковних посадах опинилися люди, що до того мало придавалися. Ця церковна влада більше дбала про свої маєтки, аніж про церкву, більше думала про вовночку своєї отари, аніж про її душу. На вищі церковні посади в більшості йшли люди шляхетського походження, мирських шляхетських переконань, які звичайно й на своїх вірних дивилися згори панським гордим оком.

А між тим на благочестиву церкву все більше та більше сунула Реформація й розбивала її ряди. Православна інтелігенція, білоруська та українська, сильно піддавалася нововірству й скоро кидала батьківську віру. Це був надзвичайно дошкульний удар для церкви, який змусив її відразу стати до оборони й до оживлення.

Не кращий був тоді й стан католицької церкви — духовенство її було зовсім малоосвічене, а вища церковна влада так само більше дбала про свої матеріальні користі. Але скоро прийшла поміч для цієї церкви — це були єзуїти, що десь коло 1568 р. появилися в Польщі. Вони досить швидко впорядкували католицьку церкву, а пізніше повели планомірний наступ на церкву православну. Вони скрізь позасновували дуже добрі школи, понаписували цінні книжки, по церквах дали гарячих проповідників, позакладали друкарні і т. ін. — усе це швидко не тільки морально оздоровило католицький клір, але й поставило його значно вище від православних під оглядом освітнім. До католицьких шкіл охоче йшла й наша православна молодь.

Кращі сини нашої церкви відразу зрозуміли, яка величезна небезпека загрожує їхній церкві, коли тільки й вони не змінять свого дотеперішнього життя, коли й вони не візьмуться за те саме духовне знаряддя, що ним єзуїти так швидко вилікували католицьку церкву. Але хто міг тепер цим зайнятися? Заможна й родовита інтелігенція опинилася спершу в таборі протестантськім, а пізніше католицькім; вища духовна влада була непевна навіть у своїх релігійних переконаннях. Позоставався один надійний клас — благочестиве міщанство зі своїми церковними братствами, що мали не тільки значну матеріальну силу в своїх руках, але мали й незламну віру батьків у своїх душах. Отож церковні братства й виступили як єдина реальна сила не тільки на оборону православної церкви, але й на оживлення змертвілого життя її.

В новій своїй ролі — в ролі оборонців батьківської віри — українські та білоруські церковні братства виступають поволі ще в першій половині XVI віку, але повна їх перебудова наступила головним чином в другій половині цього віку. Найперш організувалися братства по великих містах — у Львові та Вільні, а незабаром за ними закладаються церковні братства й по інших містах. Братства звертаються до короля й просять від нього привілеїв на затвердження свого існування й праці. Королі видають такі грамоти, а це дуже полегшувало братствам їхню діяльність; найдавнішу таку королівську грамоту знаємо ще з 1538 р. — затвердження статуту Віленського кушнірського церковного братства.

Братства як організації церковні мусили подбати й про благословення своєї праці від найвищої церковної влади. Православна церква в Польсько-Литовській державі канонічно підлягала тоді патріархові Царгородському, і до нього й удаються церковні братства за благословенням. Якраз того часу на Сході перебував Константинопольський патріарх Єремія, що їздив до Москви „за милостинею“. Переїжджаючи через Литву та Польщу, патріарх докладно ознайомився з ненормальним станом благочестя й переконався, що в порятунку його можуть корисно стати хіба церковні братства. Ось тому Єремія в 1588 р. надає Львівському та Віденському братствам великих прав і навіть робить їх ставропігіальними, цебто залежними тільки від нього. Трохи пізніше, в 1620 р., патріарх Єрусалимський Феофан надав ставропігіальні права братствам Луцькому Хрестовоздвиженському (засноване в 1617 р.), Київському Богоявленському та Слуцькому Спаському; в 1633 р. ставропігіальним стало братство Могилівське. Взагалі Царгородська патріархія сильно опікувалася благочестивою церквою в Польщі і багато їй допомогла якраз у час лихоліття, посилаючи сюди своїх посланців. Допомога ця була реальна й помітна, чого ніколи не забували наші церковні братства. На жаль тільки, вже в XVII віці, особливо з сеймової ухвали 1676 р., правильні зносини зі східними патріархами припинилися, бо їх заборонено...

Діяльність братств була дуже різнорідна. Хоч головні завдання їхньої праці скрізь були однакові, проте кожне з них розвивалося по-своєму, і самі статути їх не були однакові. Але вже в кінці XVI віку братства охопили ціле церковно-релігійне життя, яке все опинилося в їхніх руках.

Найперша й найстарша ділянка праці наших церковних братств — це безпосередня допомога своїй парафіяльній церкві. З найдавнішого часу братчики займалися оздобою зовнішності своєї церкви, дбали про її гарний вигляд та про урочистість богослужінь і церковних процесій. Особливо врочисто святкували братчики своє храмове свято: на цей день варився мед, до церкви сходилися не тільки члени братства, але й сила гостей. По врочистім богослужінні зачинався братський бенкет, випивався наварений мед, а вторговані з того гроші йшли до братської каси; позосталий віск ішов на братські церковні свічки. У цей же день братство роздавало старцям щедру милостиню, а по богослужінні вряджувало для них братський обід і так само поїло й старців братським медом. Звичай варити мед на храмове свято позостався в народів українського та білоруського аж до сьогоднішнього дня. Звичайно бувало так, що адміністраційна влада звільняла цей мед від податку і тим давала більший доход братству; нерідко братства мали право ситити мед два-три рази на рік.

Моральне й церковно-релігійне виховання було так само важливим завданням братства. У житті братчиків панував безоглядний послух. На чолі братства стояли виборні старші брати — голова братства, брат-скарбник (шафар), брат-ключник та ін. Кожна їхня вказівка мусила бути виконана, а невиконання каралося. До братства приймали всіх бажаючих, але вихід із братства був сильно утруднений.

Старші брати пильно доглядали, щоб братчики провадили відповідне релігійно-моральне життя, а за провини публічно карали. Не допускали сварок та пиятики; на братських зборах кожний мусив поводитися по-євангельському; приходити на збори зі зброєю не дозволялося. Братство мало свій суд, і братчикам не вільно було звертатися до суду коронного; право суду забезпечено було деяким братствам навіть королівськими привілеями. Усе це надзвичайно берегло наш народ і від винародовлення.

На виховання молоді братства звертали велику увагу і звичайно гуртували її у молоді чи молодецькі братства. Карність і послух старшим були головними чеснотами молодих братчиків, як хлопців, так і дівчат.

У разі провини свій братський суд судив братчиків, найбільше пильнували примирити посварених. Кари були різні, але найчастіше винного засуджували принести воску до церкви або на грошову кару, часом на висидку до дзвіниці.

Братство пильно стежило й за тим, щоб братчики постійно вчащали до церкви і в той чи інший спосіб допомагали врочистості служби. На головних моментах відправи братчики запалювали свої свічки і в порядку стояли серед церкви проти вівтаря; цей звичай зостався в наших церквах і досі.

На урядження церковних процесій братства звертали велику увагу. Своїм коштом вони набували для церкви хоругви та образи, з якими йшли в процесіях. Ціле братство мусило брати участь у цих процесіях, йдучи в порядку парами й не розмовляючи; хто не був на процесії без причин, того карали.

Померлого братчика ховало ціле братство коштом братським, пильнуючи, щоб похорони відбулися якнайбільш урочисто. По похоронах справлялась братська трапеза для бідних. Ймення померлих братчиків та їхніх ближчих родичів вносили до братських пом'яників і в призначені дні поминалися за службами в церкві. Так само в певні дні в церкві молилися й за живих братчиків та за їхню родину.

Благодійність була одним з головних завдань діяльності братств, особливо тих, що були заможні. Братство різним способом допомагало потребуючим і постійно закликало до цього й своїх членів. Особливу опіку свою братства звертали на бідних, старих, немічних, хворих, удів, сиріт, ув'язнених, подорожніх і т. ін., усім допомагаючи в міру своєї можливості. Багато братств мали власні „шпиталі“ — притулки для всіх тих, хто не мав сили самостійно жити з праці своїх рук (старі, немічні, вдови та ін.). Ці братські шпиталі існували аж до недавнього часу. Якщо братство не мало змоги збудувати свого окремого шпиталю, то воно тримало його в найманому домі. Шпитальні мешканці мали обов'язок збирати офіри на братство, особливо в дні ярмарків; при зборах цих ходили вони звичайно з братським образом або хрестом.

Братства рано пізнали, що добра освіта — то найкраща їхня зброя для оборони батьківської віри. Ось через що братства звернули велику увагу на закладання добрих братських шкіл, перш по таких великих містах, як Львів та Вільно, а потім і по менших. Власне церковним братствам належить велика честь найпершого заснування нормальних сталих шкіл, чого до них ніде в благочестивих слов'ян іще не було. Статути більших братств наказували їм закладати „гимнасіон“ — і справді, їхні школи вже на початку своїм, у кінці XV віку, були добрими середніми школами, а трохи пізніше стали вищими, наприклад у Львові та Острозі, а незабаром у Києві.

Значення братських шкіл величезне. Це вони виховали нове покоління не тільки світських, але й духовних людей. Ціла низка видатних осіб вийшла власне з братських шкіл; у Львівській братській школі, наприклад, учився Петро Могила — потім митрополит Київський. Братські школи на братські кошти виховали високоосвічених професорів, що принесли своїй церкві та батьківській вірі неоціненну користь. Місцеві обставини сприяли тому, що братські школи в своїй науці схилялися до програм і методів шкіл західних, що значно підносило їхній науковий рівень.

Братства ж перші зрозуміли всю силу друкованого слова і тому стали закладати свої друкарні. Братські друкарні, наприклад Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін., залишили вічний слід у культурі свого народу. Вони не тільки постачали церквам добрі літургічні книжки, а школам — потрібні підручники, але давали до рук цілому народові найрізніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не тільки самих українського й білоруського народів, але вони широко розходилися по цілім слов'янськім світі і багато помагали, наприклад, церквам болгарській, сербській, румунській та російській. Цієї сторінки діяльності наших церковних братств ніколи не забуде їм історія слов'янської культури.

На церковну проповідь братства звернули пильну увагу. Єзуїти в Польщі поставили проповідь на певну висоту, мусили до того пристосуватися й наші братства. І от церковні братства запроваджують по всіх видатніших містах посади фахових проповідників, що дуже прислужилися справі оборони своєї церкви й віри. Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури; згадаймо хоча б проповіді Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича й багато інших.

Коли до цього додамо, що братства пильнували й про самоосвіту своїх членів — не тільки на своїх зборах читали книги Св. Письма та Отців церкви, але й заохочували до такого читання вдома, то це буде хоч блідий малюнок тієї величезної культурно-освітньої чисто національної праці, яку провадили церковні братства. Уже самою цією працею до історії української й білоруської культури братства вписали найкращі сторінки.

Ніколи не забуде історія церковним братствам їхньої мужньої та смілої оборони батьківської віри та своєї національності. Боронили вони свою віру всіма способами, боронили скрізь, де тільки треба було. Найперше боронили її перед польськими королями, постійно висилаючи до Кракова, а потім до Варшави найрізніші делегації, складаючи на це потрібні кошти з власного майна; а з 1616 р., наприклад, у Варшаві постійно живуть братські заступники у церковних справах, що спеціалізувалися в цій праці. На сеймах боронили інтереси своєї віри та нації або самі братчики, або їхні уповноважені. За церковні та національні права братчики без кінця процесувалися, завалюючи суди найрізнішими своїми скаргами на утиски благочестивої церкви. Ця оборона церковних і національних інтересів зробила братства надзвичайно популярними, надала їм силу та значення, а разом з тим передала їм і всю церковну справу. На церковних соборах з 1590-х років братства мають чи не найсильніший голос.

Братства були організацією всестановою — до них вступали всі, хто того бажав собі. Звичайно, братства дбали, щоб до них вписувалися й магнати світські, і достойники церковні. Ось через це вся видатна благочестива інтелігенція була вписана до братств, а серед неї треба тут згадати найсильнішого — князя Костянтина Острозького, що ціле життя своє допомагав братствам своїми коштами та впливами. Воєводи та бояри молдавські часто вписувалися братчиками до Львівського братства. В 1620 р. до Київського Богоявленського братства вписався гетьман Сагайдачний зі всім військом Запорозьким. А коли додамо, що в перших рядах братств були ще митрополити, архієпископи, архімандрити та інше значне й рядове духовенство, то переконаємось, що сила братств справді була велика і вона міцно стримувала народ від винародовлення. Це був міцний і загальнопризнаний провід народу.

Ось через це нема нічого дивного, що поволі патронат над церквами переходить до рук братств. На той час вони єдині були найміцніші оборонці, і тому зовсім природно було, коли більшість церковних справ опинилася в їхніх руках. Цей патронат визнали за братствами й східні патріархи, а вони ж були тоді найбільші духовні авторитети на Сході.

Дійсно, грамотами східних патріархів братствам надано великих прав у церкві. Вони, наприклад, мали право через своїх священиків відлучати від церкви своїх непокірних братчиків, а то й не братчиків. Вони мали право доглядати за життям священиків (вони були з вибрання) й доносили на них єпископові. Більше того, братство мало право доглядати навіть за самими єпископами, доносячи на них митрополитові або патріархові, про що читаємо в львівськім Статуті, що його затвердив 1588 р. царгородський патріарх Єремія: „Аще же и єпископ сопротивится закону, истинне, и не по правилам святых Апостол и святых отец строяще церковь, таковому епископу сопротивитися всем, як врагу истины“.

Такі великі права братств скоро привели до гострих непорозумінь між ними та єпископами, і ці останні почали голосно скаржитися на „громадянський папізм“, що ніби „шевці-кравці та кожум'яки“ хочуть рядити церквою, на що їм відповідали, що й Апостоли не були високого походження. Ці єпископські нарікання були остільки неправдиві, оскільки нарікання братств на єпископів мали грунт під собою. Серед єпископів і взагалі вищої тодішньої церковної влади були такі, що про церкву мало дбали. І власне через це патріарх Царгородський поширив церковні права братств, поширив може й неканонічно.

Але історія трохи виправдала це перевищення церковної влади братствами: слідом за вищою нашою магнатерією пішов і наш єпископат — спершу потайки, а з 1596 р. й відкрито він покинув батьківську віру й пішов на унію з Римом. Тоді тільки пізнали вірні, чого це єпископат так боявся втручання братчиків до церковних справ і чого так завзято виступав проти них і світського елементу в церкві взагалі...

Правда, маємо багато фактів, які свідчать, що серед братчиків часом поставала й церковна отаманія і взагалі вони вдавалися до „громадянського папізму“. Рятуючись від усього цього, український єпископат пішов на унію, де цього отаманства бути не могло.

Професор М. Грушевський про цю темну сторону братств пише: „З боку патріарха наділення такими величезними правами цієї організації (братства), своїм складом у кожному разі припадкової, не було вчинком розважним. Такі права братств рішуче противилися всьому канонічному устроєві православної церкви й могли мати своє об'яснення тільки в дуже сумних поглядах патріархів на Українську Церкву й її ієрархію. Такими поглядами треба пояснити, що й Царгородський патріарх Єремія підтвердив установчу грамоту, дану Львівському братству Якимом, і став на тім же становищу — широких прав і привілеїв братства супроти ієрархії. Це мало нещасливі наслідки: владики українські були ображені такою самоволею патріархів, і це було одним з важніших мотивів переходу їх на унію“ 1.


1 Грушевський М. Культурно-національний рух в Україні в XVI — XVII віці. С. 113 — 114.


По Берестейській унії 1596 р. роль і значення братств ще більше зросли. При вірі батьків зосталося зовсім мало з вищої церковної влади, а пізніше свій єпископат і цілком увірвався. Настав найтяжчий час для благочестивої церкви. І в цей час відсутності єпископства братства не побоялися взяти в свої руки якнайбільше церковної влади, рядити церквою, скрізь міцно боронити її. Так було аж до 1620 р., коли в Києві нарешті відновилася своя вища церковна влада.

По 1596 р. настає запекла й руйнуюча боротьба брата з братом — вищого уніатського духовенства з братствами. У цій боротьбі з братствами було багато глибоко трагічних моментів; згадаймо, що Львівське церковне братство найдовше не здавалося і тільки в 1708 р. змушене було й воно покинути віру батьків своїх. Ось через це в тій полемічній літературі, що постала в XVI — XVIII віках, на адресу церковних братств та їхніх діячів написано немало злісних сторінок.

Церковні братства в Польщі в повній силі існували й протягом усього XVIII віку, не зменшуючи своєї діяльності як національного проводу. Після розділів Польщі, з початком XIX віку, з православної церкви українців та білорусів стали силою виводити все, чого не було в Церкві Російській, а тому потроху припиняється важливіша діяльність братств; кажу, важливіша, бо традиційно братська діяльність при церкві продовжувалася й потім. Російський уряд змушений був ближче приглянутися до історичної ролі братств, і тому 8 травня 1864 р. вийшов новий закон про церковні братства, які — з зовсім іншим, російським, статутом — дозволялося відкривати по всій Росії. Звичайно, ці нові братства і своєю працею, і своїми завданнями мали вже зовсім мало спільного з колишніми нашими церковними братствами...

Така була доля й значення благочестивих церковних братств у Польсько-Литовській державі. Цілі віки існували ці братства і своєю славною діяльністю на користь церкві, батьківській вірі та нації вписали цілі свої славні розділи до нашої історії; як високоморальний братський союз вони й безпосередньо впливали на благочестиву людність, а своєю культурно-освітньою діяльністю підносили освіту цієї людності. В часи, коли нам загрожувала найбільша небезпека винародовлення, це був найміцніший народний провід, до якого й рівняти не можна сучасного партійного проводу.


Основна література про церковні братства:


Соловьев С. Братчины//Русская Беседа. 1856. IV. С. 108 — 117; Флеров И. О православных церковных братствах. Спб., 1857. П-ч А. Современная деятельность древних братств в Юго-Западном крае // Подольские еп вед. 1865; Четыркин Ф. Древнее Луцкое Крестовоздвиженское братство (1617 — 1712)//Вол. епарх. вед. 1871. Ч. 11 — 13; Трипольский П. Западнорусские братства и их деятельность//Там же, 1875. Ч. 4 — 5; Сребницкий И. Следы церковных братств в восточной Малороссии//Труды IV археологического съезда в Казани. Спб., 1891; Панков А. А. Братства. Спб., 1900; Крыловский А. Львовское ставропигиальное братство, К., 1904; Харлампович К. Западнорусские православные школы XVII в., Казань, 1898; Клименко П. Цехи на Україні. К., 1929 (тут і література); Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Україні. К., 1929 (тут і література); Огиенко И. Брусиловское церковное братство// Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. 1913. Т. IX. Див. ще літературу в кінці попередніх V і VII розділів.

X

НА СВІТАНКУ БОРОТЬБИ ПРОТИ НОВОГО СТИЛЮ


Живемо якось так 1, що все забуваємо свою власну історію, забуваємо те, що вже не раз пережили, а від історії, проте, ніколи нічого доброго не вчимося. Кажуть часто, ніби історія — то вчителька життя, але досить хоч трохи уважніше приглянутися до сучасного життя, щоб переконатися в повній хибності цього твердження. Історія повторюється — казали ще в давнину, так само можемо казати це й тепер. Ось, скажемо, справа нового стилю — це стара, давня наша справа, яку ми, українці, не раз уже болюче на спині своїй переживали. Маємо вже досвід, маємо його аж надто багато, і мусимо ж оглядатися на цей досвід.


1 Уперше ця стаття видрукувана була в „Духовній Бесіді“, 1924 р. Ч. 4. Тоді якраз, за розпорядженням митрополита Діонисія, в Польщі введено новий стиль, якого вірні не приймали, і в церкві постав неспокій.


У цій статті своїй я хочу коротко розповісти, як ще на початку заводили новий стиль серед українців. Хочу пригадати те, що пережили ми ще в XVI віці, бо те пережите так близько нагадує сучасне.

Ще з найдавнішого часу календар мав релігійне значення, особливо в очах простого народу. І власне через це довго не було змоги встановити бі-льш-менш відповідний календар. За 46 років до Різдва Христового за цю справу взявся римський імператор Юлій Цезар; він, як pontifex maximus, і провів реформу старого календаря. Усе потрібне для цього зробив йому олександрійський астроном Созиген (Sosigenes). Систему Созигена затвердив Юлій Цезар, і цей календар став зватися Юліанським.

Значно пізніше, року 325-го, цей Юліанський календар прийняла вся християнська церква, й затвердила його на Нікейськім Соборі. З того часу календаря цього вірно додержувалися всі християнські церкви.

Але Юліанський календар, дуже простий і зручний у своїй основі, проте не був точним — він приймає рік за 365,25 дня, тоді як справді рік астрономічний має 365,2422 дня, цебто Юліанський рік довший за астрономічний аж на 11 хвилин і 13,9 секунди; ця різниця за 128 років складає одну добу.

Дуже рано звернули увагу на неточність Юліанського календаря; цікаво, що першими почали підкреслювати недоліки цього календаря грецькі вчені. Так, у середині XIV віку проти Юліанського календаря писав грецький ієромонах Матвій Властар; трохи пізніше проти нього виступав і візантійський письменник XIV віку Никифор Григора.

Але найбільшу увагу на недоліки Юліанського календаря звернув-таки Рим та римський папа. Над поправкою календаря працював багато папа Леон X. Собори Констанцький та Базельський також звернули увагу на потребу виправлення календаря, бо весіннє рівнодення, яке Нікейський собор установив на 21 березня, з бігом часу все потроху відбігало від цього дня. Собор Тридентський справу виправлення календаря цілком доручив папі. І ото ж папа Григорій XIII року 1578-го покликав до праці кращих учених та деякі університети і доручив їм справу реформи Юліанського календаря. Всю цю роботу для папи проробив головним чином калабрійський учений Луїджі Лілліо (Liliio). Щоб весіннє рівнодення повернути на 21 березня, вирішено тоді додати до Юліанського календаря нових 10 днів. Історична булла папи Григорія XIII про реформу календаря появилася 24 лютого 1582 p. („Inter gravissima“); папа наказав, щоб після 4 жовтня йшло не 5, а 15 жовтня.

Про реформу календаря добре знали вчені того часу, і скрізь її обмірковували; багато було й таких, що відкрито заповідали, що користі від нового календаря не покриють тієї мішанини, яку він, безумовно, викличе. Так воно й сталося. Новий стиль прийняли тільки католицькі народи — Італія, Іспанія та Португалія розпорядження папи виконали в призначений день, а Франція та Нідерланди — через два місяці. Католицька Польща прийняла новий стиль тільки через рік, а Угорщина — аж 1587 р. Землі протестантські та православні рішуче відкинули-новий стиль.

Новий стиль, безумовно, був ліпший за Юліанський, бо той справді потребував-таки доброї направи. Але його не прийняли. Чому? А тому, що цю реформу пророблено в Римі, і в життя проведено такими методами, які православні рішуче осудили. Григоріанському календареві відразу надано релігійного католицького забарвлення, а це зробило його нездатним до прийняття в усіх землях протестантських та православних. За справу введення нового стилю взялися головним чином єзуїти, взялися з такими методами, що вони скоро зробили цю справу чисто католицькою догмою. Це католицьке забарвлення, надане Григоріанському стилю ще в XVI віці, лишилося за ним ще й сьогодні.

Папа Григорій скоро пересвідчився, що введення нового календаря в життя справді йде не так, як сподівалися. Року 1583-го папа шле своїх послів до Константинопольського патріарха Єремії з багатими дарунками та з пропозицією прийняти новий стиль. Єремія дуже ввічливо прийняв послів, але відповідь обіцяв дати пізніше, по докладному ознайомленні зі справою. Так само звертався папа через свого нунція Поссевина й до могучого оборонця українського народу князя К. Острозького, прохаючи його вплинути на патріарха Єремію та на український народ. К. Острозький справді запитав патріарха Єремію, що робити з новим стилем.

У листопаді 1583 р. патріарх Єремїя скликав до Константинополя Собор східного духовенства. Собор дуже уважно обміркував календарну справу і 20 листопада виніс свою постанову про новий стиль. Новий календар визнано тільки черговим експериментом, який так любить робити Рим на свою руку; визнано, що в Юліанському календарі справді є недоліки, але є вони також і в новім; зате старий календар зберігає давнє канонічне правило — не святкувати Великодня ні разом із жидами, ні перед ними, як то року 325-го постановив Нікейський собор згідно з 7 апостольським правилом; а новий папський календар порушив якраз це основне правило. Постанову собору оповістили по цілому православному світі. А хто наважився б святкувати по новому календарю, тому загрожували прокляттям.

Так постала календарна прірва між православним Сходом та католицьким Заходом, прірва, не засипана й сьогодні.

Справа заведення нового календаря ніде не набрала таких гострих форм, як у Польщі, серед українського народу. Український народ відразу гостро поставився до спроби зламання свого традиційного календаря. Не було згоди й серед самих католиків. Найкращим астрономом тогочасним у Польщі був доктор медицини та астрономії в Краківській Академії Ян Лятос. Це була людина високої освіти, щедро обдарована від природи. Характер мав прямий і ніколи не ховався з своїми думками. Ось цей Ян Лятос і виступив проти нового Григоріанського календаря. Свої докори новому календареві Лятос подав до Краківської Академії, але та не прийняла їх; тоді завзятий астроном свої критичні замітки на календарну реформу переслав до Рима, проте там не звернули на них відповідної уваги. Щоб відмежуватися від непокірного астронома, Краківська Академія в 1582 р. внесла до мійських книг заяву, що вона не поділяє думок свого товариша. А тим часом думки Лятоса ширилися по краю й підбадьорювали українців до опозиції новому стилю.

Найповажніший муж українського народу, найсильніший оборонець віри православної князь К. Острозький рішуче став проти нового стилю. А між тим армія єзуїтів взялася всякою ціною таки змусити „схизматиків“ українців святкувати по новому стилю (тепер це стало рівнозначним святкуванню по-католицькому). Острог, де тоді містилася славна Академія українська, став центром оборони старого календаря. І справді, православні мали за собою канонічні підстави; що папа Григорій зламав віковічну традицію й змусив святкувати католицький світ по-іншому — це було ясним для кожного. І. Острозька Академія завзято виступає на оборону свого віковічного календаря.

Але католики не мали охоти вести літературну полеміку з православними і відразу схопилися за таке, що назавжди вбило всяке порозуміння в календарній справі. Так, року 1583-го львівський католицький архієпископ Соліковський, розагітований єзуїтами, вирішив силою примусити львівських українців таки прийняти новий стиль. Якраз на свят-вечір, 24 грудня 1583 р. по старому стилю, він послав брата свого Войтеха разом з крилошанами та купою слуг, щоб вони силою позамикали православні церкви. Скрізь було повно святково настроєного народу; озброєні посланці Соліковського з криком та галасом вривалися до церков та монастирів і силою розганяли священиків та народ, а на церковні двері понавішували архієпископські печатки. Це небувале насилля стало дуже голосним серед усього українського народу. Народ скрізь почав ремствувати. Запротестували проти нього й українські та білоруські чільні православні люди. І ось це голосне насилля підлило масла в календарну боротьбу і зробило її ще більше запеклою та безконечною.

На протест князя Острозького та інших українських магнатів король польський Стефан Баторій змушений був дати православним 21 січня 1584 р. свою грамоту, в якій він урочисто публічно заявив, що православним вільно святкувати свої свята по старому стилю, а цивільній владі наказав сторожко пильнувати, щоб православним не робили в святкуванні ніяких перешкод. Але католицьке духовенство вже так завзялося таки примусити непокірних „схизматиків“ святкувати по новому стилю, що грамота королівська бажаного заспокоєння не принесла. Король змушений був ще два рази писати свої грамоти — 18 травня 1585 р. та 8 вересня 1586 р., аж поки розбурхане духовенство хоч трохи не заспокоїлося.

Цього саме часу проти нового стилю виступає й Острозька Академія — 1587 р. виходить з Острозької друкарні дуже цікавий полемічний твір Герасима Смотрицького „Ключ царства небесного“. Славний учений свого часу, перший ректор Острозької Академії Герасим Смотрицький, батько відомого Мелетія, приймав жваву участь у релігійній полеміці свого часу. Книжка його „Ключ царства небесного“ направлена проти нового стилю — написана сильно, жваво і влучно. Смотрицький дивиться на календарну справу з буденного життєвого погляду й показує, що приніс оцей новий календар.

„З направи календаря, — пише Г. Смотрицький, — вийшло мало добра, а тільки великий та чудний розрух стався майже по цілому світі. І не тільки в ділах церковних, але й у справах світських скрізь почалася з тієї направи велика сварка та ненависть поміж людьми, тягнучи за собою багато непотрібних шкод. Перше. Ось чоловік бідний та вбогий, що з праці рук своїх та в поті чола мусить їсти хліб свій, і з тієї ж праці мусить задовольняти й пана та давати йому, що накажуть; звик він від предків своїх віддавати належне Богові й належне панові. А тепер він до того жодним способом не може потрапити. Ось пан йому приказує працювати в ті святі дні, які він здавна святкував. Боїться бідака Бога, боїться й пана — і мусить забути про більшого та служити меншому, бо про Бога чув він, що Він довготерпеливий та многомилостивий, а про пана добре знає, що той короткотерпеливий і маломилостивий... І коли не займуть його, то воли його займуть уже певно...

Прийде панське свято, — рад би бідака вбожество своє працею підпомогти, та боїться пана і — святкує... А часом за тими бідами не тільки нового панського свята не пам'ятає, але й про своє старе забуває, в чім і Богу й пану буває винним. Зверху нужда його доїдає, а в середині сумління гризе. І не маючи порятунку, такий бідолаха мусить нагороджувати біду свою наріканням та сльозами, — і я не знаю, чи в таких своїх розкошах часом не проклинає він того календарного поправителя...

Друге. Так само й по містах на свої нові свята нас не випускають, забороняють нам робити, хватають і саджають... А городяни ж повинні святкувати свої давні свята, але в цім їм заважають, і вони невинно поносять різні шкоди та втрати і вдома, і в полі, і в дорозі, — і вони також не мають за що його (пана) благословляти...

Третє. Також і на ярмарках та в справах купецьких, в різних записах одні по-старому, а другі по-новому, — виходить тільки плутанина та втрата, а часом і сварка., і через усе те не всі бодай дякують „Бодай здоров поправляв“...

Четверте. А ось вам чоловік та жінка; сам Бог повелів першому наказувати, а другій слухатися та коритися; в Божих молитвах, у постах та святах мають вони бути як одне серце й одні уста. А тепер отой новий календар заліз і сюди, де собі побралися православний та католик. Бо ж коли одному з них буває середопістя, то другому запуски, а потім одному страсті Христові, а другому весела розпуста... Так само й усі свята рокові перше святкували радісно з дітками та з слугами на хвалу Божу, а тепер мусять святкувати різно, від чого певне одному буває маркотно, а другому немило...

Ото ж усю цю календарну направу треба назвати „покривленєм“, а не поправою, бо вона більше вадить, як помагає...“ 1.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. VII. С. 253 — 255.


І так далі — Смотрицький гостро та їдко висміяв новий календар; книжка його широко розійшлася по православному світі, і скрізь підохочувала українців до завзятого спору проти „папської видумки“.

Через рік, року 1588-го, з Острозької друкарні вийшла нова полемічна книжка — „Книжица“ Василя Суражського. У цій книжці в V розділі Суражський виступив і проти нового календаря. Твір Василя Суражського дуже солідний і науковий; Смотрицький показав недоліки Григоріанського стилю в буденнім житті, а Суражський науково довів його неканонічність та різні вади і теж закликав українців міцно триматися свого традиційного календаря.

Це був тільки початок літературної полеміки проти нового стилю. Року 1596-го відомий Степан Зизаній видає книжку „Казанье об антихристе“, де розвиває протестантську тодішню думку, ніби папа — то антихрист, а також подає сильно написаного листа патріарха Константинопольського проти нового календаря.

Десь цього ж часу з Острозької друкарні вийшла й відома книжка: „Апокрисис“ славного тоді Христофора Филалета (Бронського). Логічно, спокійно та послідовно Бронський трощить новий стиль і доказує його хибність.

Не всі прийняли новий календар і на Заході. „Деякі західні астрономи, — пише Бронський, — видали книжки проти календарної реформи, доказуючи, що її зроблено без потреби; інші визнають, що реформа потрібна була, але її зроблено не відповідно до потреби... І коли ми бачимо, що панове римляни, називаючи цю реформу річчю маловажною, все-таки настирливо намагаються накинути її й нам, то ми боїмося, щоб під цим календарем не було чогось іншого і щоб разом із цією папською видумкою з часом не накинули нам іще чогось більш неприємного... Панове римляни прийняття календаря звуть ділом маловажним, кажучи, що це не догмат віри й не відноситься до спасіння; коли так, то їм нема чого домагатися, щоб ми таки приймали його, і вони не мають причин так ремствувати на нас за те, що ми не приймаємо того, що самі вони звуть маловажним...“

„Ми не перечимо, — пише Бронський, — що по всіх містах грецької віри є й католики. Нехай так, але ж більшість населення в цих містах визнає грецьку віру, і тому було б справедливішим, щоб меншість покорилася більшості. А коли це не вгодно, то що заважає кожному святкувати свої свята, як наказує йому його церква? Жиди ж он навіть святкують, коли хотять, по свойому законові, хоч і не мають своїх сіл... А ми, люди грецької віри, легко можемо довести, що маємо багато таких сіл, де римлян зовсім немає. А коли справа йде про згоду політичну, то ми не бачимо причин, чому б могла заважати їй різність календаря, коли вона не заважала цій згоді перед тим. Коли ж справа йде про згоду духовну, то починати її прийняттям календаря значило б починати її з дуже тонкого місця, бо декілька років тому ми мали один календар, а проте згоди між нами не було, бо ж була різниця в інших речах!..“ 1.


1 Цитую по: Сущов Н. Исторический очерк попыток католиков ввести в Южную и Западную Русь Григорианский календарь. К., 1888. Звідси беру й багато іншого.


Ось таку започатковано полемічну літературу проти нового календаря. Спочатку, в XVI віці, моральна перемога цілком була на боці українців — мішанина від нового стилю все-таки скрізь була така велика, що католики поважно боронитися не змогли. Діячі унії 1596 р. — Іпатій Потій та Кирило Терлецький — хотіли були завести й новий календар, але спротив народу такий був упертий, що думку цю мусили вони покинути — уніати й до сьогодні не прийняли нового стилю і міцно боронять старий споконвічний свій стиль.

Звичайно, католики не мовчали і так само почали завзято писати проти старого стилю. Спершу нападали вони на Яна Лятоса і таки добилися свого — 1601 р. Лятоса вигнано з Краківської Академії, і мужній астроном перейшов до Острога і працював уже тут під захистом князя К. Острозького. З'ївши Лятоса, католики взялися за православних і виступали проти старого стилю і з церковних катедр, і в окремих книжках. Завзята боротьба точилася аж до середини XVII віку, і тільки з того часу, переконавшись в остаточній упертості „схизматиків“, католики до певної міри дали спокій українцям.

Але ця боротьба за календар дорого коштувала українцям і добре далася їм взнаки. Католики не тільки вели літературну полеміку, але для впровадження нового стилю часто використовували і свою збройну перевагу. А різні повновласні пани по селах робили з українським народом та з його духовенством, що хотіли... І тільки дивуватися можна тій величезній відпорній силі українського народу, що таки в боротьбі за календар вийшов переможцем, і на спині своїй доніс нам чистим споконвічний наш стиль...

Що справа була справді нелегкою, на це приведу ось таке свідоцтво. Славний митрополит Київський Петро

Могила в своїх записках розказує таке: „В перемиській землі пан Еразм Гербарт, у піст перед Різдвом Христовим, за декілька день перед своїм латинським Різдвом, за радою своїх ксьондзів, зібрав до себе всіх православних священиків з протопопом їхнім, числом 12, зо всіх сіл своїх (багатий був), і наказав їм разом з ним по новому календарю святкувати Різдво й м'ясо їсти, Всі священики зреклися і воліли ліпше смерть прийняти, аніж зламати свій споконвічний календар. Пан дуже розгнівався, обезчестив їх і безбожно ганьбив православну віру. Потім наказав замкнути священиків до темниці. А вони плакали й стогнали та молилися Богу, радуючись, що сподобилися за правдиву віру безчестя та темницю прийняти. Єпископ їхній Михайло Копистянський також наказував їм потерпіти за віру. І священики з плачем у темниці підносили руки свої до Бога, просячи не дати віри православної на сміх та поругу й заступитися за них. І коли вони молилися, несподівано захорував Гербарт. Слуги догадалися, що то кара Господня, і побігли до темниці, щоб випустили всіх священиків. Але не добігли вони й до темниці, як пан їхній „испроверже злую свою душу...“ 1.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. VII. С. 101 — 105.


Як бачимо, серед нашого українського народу складалися навіть легенди про мужню оборону свого споконвічного календаря. Поговоріть з волиняком ще й сьогодні — він вам розповість не одну таку сумну легенду, переказану йому дідом його... Занадто дорогою ціною виборов собі український народ право на споконвічний стиль свій, щоб легко та скоро забути про його...

Дуже поволі ширився новий календар і по Європі. Германія, Данія та Голландія прийняли його тільки 1700 р., Англія — 1752 р., а Швеція — 1753 р. А це тому, що Григоріанському календареві відразу надали релігійного забарвлення; правда, має він багато й наукових хиб, так що славний американський астроном Ньюкомб радив вертатися-таки до Юліанського календаря. Звичайно вказують, що за 10000 років при Юліанськім календарі Різдво припаде на весну, а Великдень — на літо; але на це резонно відповідають: чи помітить хто таку зміну, і чи за 10000 років люди пам'ятатимуть, що колись вони святкували Різдво зимою?

Ось оці події, що відбулися на світанку заведення нового стилю, я й хотів пригадати тепер, коли розпочиналася була знову ця така стара наша боротьба. Історія мусить-таки бути нам учителькою життя — нехай же навчать нас хоч чогось усі ті події, про які я тут розповів. Довгий та тернистий шлях, по якому йшов та йде наш український народ, дуже дорогою ціною виборює він собі право на окреме життя, на свою віру, на свої звичаї; але що раз він собі виборов, тим вже легко не поступається.

X

ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ 1581 РОКУ


1. Роль духовенства. — Духовне суперництво. — Ідентичність мов церковної та літературної 1


Друга половина XVI віку була переломним часом в історії українського духовного життя. Реформаційні рухи, що потрясли Європу, сильно захопили Польщу, а через неї й український народ, особливо на його західних землях. Реформація принесла українському народові багато нових ідей, здійснення яких відразу підвищувало нашу духовну культуру; не всі ці ідеї були зовсім новими, але їх широке становлення й швидке поширення до самих народних низів були зовсім нові і принесли нам загальне зацікавлення тими питаннями, про які давніше тільки марили окремі одиниці.


1 Стаття ця вперше видрукувана була в „Ділі“ (1931. Ч. 25 — 29 за 4 — 8 лютого).


Духовна культура українського народу в XV віці не стояла високо. Головне джерело цієї культури — церква й у першій половині XVI віку була в ненормальному стані: вища ієрархія, цебто провід церковний, хворіла на всі гріхи смертельні; в житті духовенства частенько траплялися випадки, що зовсім не личили духовному станові. На очах вірних явно робилися такі вчинки, які голосною луною котилися серед усього народу. Правда, не був це стан самої тільки православної церкви, бо ще гіршим був стан церкви католицької — православна ієрархія лише наслідувала звичаї католицьких ієрархів.

І в такий час ударила на Польщу Реформація. Грунт був тут надзвичайно підготовлений, а тому реформаційні ідеї відразу поширилися по всій Польщі й Литві, захоплюючи найширші кола громадянства, а в першу чергу — інтелігенцію. Те саме сталося, звичайно, і з українським народом. Усі верстви найперше кинулися до критики недобрих звичаїв духовенства, а показна частина інтелігенції відпала від своєї церкви. Це був болючий удар для Української Церкви, і його грізне значення відразу відчуло й зрозуміло духовенство. Оздоровлення церковного життя пішло такою швидкою ходою, що скоро довело не тільки до оздоровлення церковних відносин, але й високо піднесло українську духовну культуру.

У цей час католицька церква, видужавши від своїх недомагань, повела плановий наступ на Українську Церкву (східну, чи „руську“). Українське духовенство й увесь народ скоро переконалися, що здержати цього наступу без доброї освіти вони не будуть в силі, бо противник побивав їх найперше вищістю своїх духовних сил. І з того часу зачинається великий всенародний рух, щоб підняти культуру народу. Скрізь засновуються так звані церковні братства, що багато зробили в справі оборони своєї церкви. Не тільки по великих містах, але й по малих закутках братства засновують свої школи, які дуже багато допомогли для піднесення рідної культури. Засновано декілька друкарень, що стали могутнім оборонцем своєї церкви й джерелом культури.

Цього ж часу під впливом Реформації впала колишня така міцна ідея про ідентичність мов церкви й літератури, наслідком чого постала нова українська літературна мова, яка вже сміло спиралася на живу народну мову. З'являється ціла низка перекладів Св. Письма на живу мову, в церкві вводять проповідь народною мовою, і цією ж мовою видаються окремі книжки.

Коротко кажучи: український культурно-національний рух у другій половині XVI віку досяг такої сили й розмірів, яких не знає наша попередня історія.

Соціальний тогочасний лад провадив до того, що культурні українські центри поставали головним чином навколо великих тодішніх магнатів. У другій половині XVI віку дуже важливим культурним центром для цілого українського народу було місто Острог, столиця могутнього князя Костянтина Острозького. Князь Костянтин (1526 — 13.II. 1608) був українським патріотом, мав величезні маєтки і був одним з найбільш впливових осіб у Речі Посполитій.

І ото „в се время люто й плача достойно“, коли пішов сильний наступ на Українську Церкву, виступає князь Костянтин в обороні прав свого народу, а передовсім — в обороні його батьківської віри. В Острозі закладається найкраща на той час вища українська школа з друкарнею, які полишили в історії української культури XVI віку найсвітліші сторінки.

Найбільшою прогалиною в українськім церковнім житті була відсутність повної Біблії з добрих текстів.

На церкву нападали римо-католики, нападали й різні реформісти, доказуючи свою науку прикладами з Біблії. Перевірити їх правдивість чи неправдивість українці частенько не могли з тієї причини, що повної Біблії не мали; правда, такої Біблії не мав тоді ані один з інших православних народів.


2. Повний текст Біблії. — Заходи князя Острозького. — Передмова до Біблії. — Різні списки


Думка видати повну Біблію постала давно в князя Костянтина Острозького, бо потреба в ній була пекуча, і на неї вказували князеві з усіх сторін. Не треба забувати, що стара наша культура базувалася найбільше на Біблії, без неї не було взагалі духовного життя, тому брак повного Св. Письма відчувався тоді на кожнім кроці, особливо ж у нас, коли почалася релігійна боротьба й полеміка.

Згідно з грецьким звичаєм православні слов'яни тоді ще не мали повної Біблії в одній книзі; перекладеною була-таки ціла Біблія, але звичайно вживали тільки окремі її книжки. Рукописні книжки були не однакової вартості, а часто з великими помилками, на що в'їдливо вказували противники в релігійній полеміці. Отож треба було подбати не тільки про повну Біблію, але й про те, щоб сам текст цієї Біблії був авторитетний.

Думаю, що справою видання повної Біблії найбільше боліла тоді Острозька школа, і під її впливом працював і князь Костянтин. Найперше треба було роздобути добрий текст Біблії, а це на той час була справа нелегка. Ходили чутки — їх підтримували й московські емігранти на Волині, наприклад князь Андрій Курбський, — ніби повну Біблію в добрих давніх списках має Москва. Князь Острозький вживає найрізніших способів добути з Москви бажану книгу. І тільки по довгих трудах цар Іван Грозний прислав до Острога давно бажаного рукописа, списаного з так званої Геннадієвої Біблії 1499 p.

Дуже мальовнично розповідає про ці свої заходи сам князь Костянтин у передмові до Біблії 1581 р. (уривки з неї подаю в українськім перекладі). „Бачив я, — скаржиться князь, — як вороги та вовки з усіх боків напирають на церкву Христову та без милосердя жеруть її, — і жалість пройняла мене. Бо кого ж з благовірних та богорозумних не пройме жаль, коли він бачить убогість церкви Христової, що ось хилиться впасти? І ніхто не може стати проти запеклості ворога через таку обмаль духовної зброї, якою є Слово Боже. І чиє серце не зм'якне, хто не заплаче, бачачи розрух церкви Христової, бачачи переможену хвалу її, бачачи, як дикі вовки немилосердно розкрадають і розганяють стадо Христове? Різні вороги й найрізніше лукавство оточили нас...

Початок цієї справи був такий. З волі Божої задумав був я діло оце. Але довго не міг я почати його, бо не знайшов потрібних на це робітників; також і книги, що зветься Біблія, не мав я повного списку; більше того — навіть по всіх сторонах роду нашого, де чути мову слов'янську, не знайдено ані одного доброго (повного) списку серед усіх книг Старого Завіту. І тільки в благочестивого й православного государя й великого князя Івана Васильовича Московського ласкавим проханням я випросив собі й одержав через боговибраного мужа Михайла Гарабурду, писаря Великого князівства Литовського, повну Біблію... Крім цього здобув я також багато й інших Біблій, різного письма та різними мовами“.

Це був перший, підготовчий, час — збирання добрих списків біблійних книг. Збирали не тільки рукописи церковнослов'янські, але й польські, чеські й інші. Велику надію покладали на московський список з Біблії 1499 р., бо з Москви переказали, ніби це переклад з грецької ще з часів Володимира Великого, зроблений більше 500 літ тому.

Таким чином, були вже добрі рукописи й потрібні вчені люди, навіть найшли й друкаря, відомого диякона Івана Федоровича, що втік з Москви до Литви. І острозькі вчені з запалом узялися за роботу. На жаль, скоро зустріло їх велике розчарування: виявилося, що зібрані книжки не мають одного тексту, що в них повно відмінностей, багато помилок... Таким самим був і тяжко роздобутий з Москви список з Біблії 1499 р.

І князь упав у розпуку. „Виявилося, — пише він у передмові, — що списки ці незгідні, — вони не тільки мали відміни, але часом і спокуси, через що впав я був у великий смуток. До того з намови диявольської знайшлося багато ворогів, що руйнували мені задумане, а помічників та робітників мав я дуже мало. І впав був я у сумнів. І міркував я в серці своїм, чи починати, чи перестати, але таки з Божої волі кращі думки перемогли гірші, бо я знав, що неможливе людині — можливе Богові“.

Зачалася друга доба в підготовленні до видання Біблії. Виявилося ясно, що то ще не все — зібрати які-небудь рукописи для повної Біблії, а головне — зібрати добрі рукописи. Тепер князь Острозький вдається в протилежний бік за потрібними рукописами — шле своїх посланців до південних слов'ян, болгар та сербів, до греків, а також не минає „далеких земель вселенної — як землі Римської, так і Кандійські острови“. Своїми посланцями та листами, пише князь Острозький, „дійшов я навіть до самого вселенського патріарха Єремії, скрізь ласкаво просячи собі людей, що добре знають Св. Письмо грецьке й слов'янське, та списків, добре виправлених і не зіпсутих. І ласкавий Бог допоміг мені: книжок та вчених людей для своєї справи здобув я подосталь“.


3. Вибір тексту. — Переклад. — Який список був основний?


І Острозька академія засіла за тяжку працю виготовлення біблійних текстів для їх видання. Це була перша, широко поставлена комісія для виправлення церковнослов'янської Біблії. Комісія працювала кілька років, працювала науковими методами, які тоді усталила західна богословська наука. На початку вирішено головне питання: який саме текст узяти за джерело — чи жидівський, чи грецький 72 толковників. І ось із запрошеними людьми, розповідає князь Острозький, „а також із багатьма іншими, що добре знають Св. Письмо, довго я радився, і загальною радою та одноголосним бажанням вибрали ми давній грецький список 72 перекладачів — і я наказав незмінно в усім наслідувати цей список“.

Грецьку Біблію від найдавнішого часу вважали в православній церкві за основне джерело Св. Письма; з цієї ж мови робили всі наші церковнослов'янські переклади. Тому й Острозька академія не могла відірватися від такого традиційного погляду і канонізувала власне грецький текст. Як показала пізніша історія, це був основний недолік праці острозьких коректорів — гебрейському текстові вони не надавали великого значення і цей свій погляд переказали дальшим поколінням.

Наукові досліди окремих біблійних книг дають нам можливість говорити про методи праці острозької комісії в справі виготовлення біблійних текстів. За основу взяли грецький текст 72 перекладачів — мали друковані видання й деякі рукописи його; звичайно, з теперішнього наукового погляду це замалий апарат, а до того в XVI віці не знали ще тих власне текстів, з яких роблено найдавніші церковнослов'янські тексти (так звана Лукіанівська редакція). Через це порівняння яких-небудь слов'янських текстів з випадковими текстами грецькими не могло дати добрих результатів; правда, в XVI віці цієї тези ще зовсім не знали. Отож усі книги Св. Письма рівняли з їх грецьким текстом.

Які саме церковнослов'янські тексти зібрав князь Костянтин, докладно сказати не можемо. Але ціну давнім пергаментовим рукописам тоді вже знали і тому, певне, їх шукали для Острозького видання; як знаємо, в XVI віці протестанти, що працювали на українських землях, високо ставили старі церковнослов'янські тексти. Аналіз тексту Біблії 1581 р. показує, що, наприклад, для книг Буття, Ісуса Навіна та Есфірі острозькі правщики сильно використали найдавніший кирило-мефодіївський текст. Але, на жаль, острозька комісія давніх церковнослов'янських текстів мала дуже небагато, і тому вся Біблія щодо слов'янського тексту не вийшла давньою.

Аналіз мови Острозької Біблії показує, що мова ця в різних біблійних книжках не однакова, а це свідчить, що Біблію складено зі списків різного віку й різних земель; навіть правопис та наголос не однакові в різних книгах цієї Біблії. Слід добре знати, що острозькі редактори Біблії не шкодували своїх сил, щоб вибрати найкращі списки, але з того, що мали. Вони їх сильно виправляли, але надати всій Біблії одноцільного характеру ніяк не змогли. Багато списків було південнослов'янських, що й видно з мови та з правопису, які часто лишалися невиправлені.

Безумовно, не всі біблійні книги розшукано для острозького видання, тому довелося використати й з того списка Геннадієвої Біблії 1499 р., що його прислали з Москви. Як відомо, чимало книг з наказу архієпископа Новгородського Геннадія перекладено з латинської вульгати; цікаво, що книги ці (Товіт, Юдіт, 1 і 2 Параліпоменон та Єздри й Неємії, Плач) острозькі редактори або перекладали з грецького, або сильно виправляли згідно з ним; і тільки книгу Єздри, що її не було в грецькім тексті, переклали (погано) з вульгати. З вульгати ж виправили й деякі інші книги.

У нашій науці дуже поширена думка про те, ніби в основі Острозької Біблії 1581 р. лежить московська Геннадієва Біблія 1499 р. Думку цю подав ще сам князь Костянтин, бо в передмові згадує про цю Біблію. Але аналіз передмови нічого не говорить про те, що власне московський список покладено в основу Острозького видання. Навпаки, порівняння Геннадієвої Біблії 1499 р. з Біблією Острозькою крізь показує, що московський список не став основою для Біблії 1581 р. — його використовували (де більше, де менше), як і інші церковнослов'янські, особливо південнослов'янські, джерела. Найкращий дослідник біблійних текстів, професор Петроградської духовної академії Ів. Євсєєв пише про це так: „Значение Геннадиевской Библии как основы Острожской Библии приходится значительно ослабить. Острожскими исправителями проявлены были значительные самостоятельные поиски текстов и самостоятельные их сверки“.

Усе це, очевидно, тільки підносить наукову вартість Острозької Біблії і підносить на ціні також ту працю, яку поклали коло неї острозькі коректори.


4. Поява Біблії. — Її становище в церкві та історії. — Коштовність видання


По довгій і тяжкій праці нарешті 12 серпня 1581 р. Острозька Біблія вийшла друком у світ 1. Це була величезна подія не тільки в історії української культури, але і в культурі загальнослов'янській, бо це ж була найперша кирилівська друкована Біблія. Нову книжку з захопленням вітав цілий слов'янський світ, і вона швидко поширилася не тільки серед українського народу, але далеко й поза ним. На довгі часи, на 170 літ, Острозька Біблія на цілім слов'янськім світі стала найбільше шанованою книжкою, скрізь користувалась великою повагою й ніде не мала конкурента. У чому ж саме значення Острозької Біблії?


1 Біблію закінчено першим друком ще 12 липня 1580 р., але в світ не випущено, бо треба було виправити й передрукувати деякі сторінки, Таким чином, постало ніби два видання цієї Біблії.


Острозька Біблія появилася саме тоді, коли вона найбільш була потрібна. З усіх сторін піднялися були тоді грізні хмари на нашу Українську Церкву, і це Острозька Біблія дала в руки оборонців її найміцнішу духовну зброю. Знаємо, що текст цієї Біблії шанували католики й протестанти, а це доказ, що для свого часу її редагували згідно з останніми вимогами богословської науки. Кожен вірний знайшов у цім виданні найповніший текст, до того ще звірений з грецьким оригіналом. Цієї послуги Острозької Біблії ніколи не забував не тільки український народ, але й усе слов'янство.

Острозьку Біблію видрукували церковнослов'янською мовою, хоч тоді, як знаємо, серед українського народу був певний рух за переклад Св. Письма на живу мову. Острозька академія зрозуміла загрозливий стан не тільки своєї церкви, але й церкви усіх слов'ян і тому вирішила дати книжку загальнослов'янську, дати таку Біблію, яку прийняли б без застережень усі слов'яни. А через це не могло бути й мови про видання Біблії з такою метою живою місцевою мовою. Можливо, що до церковнослов'янської мови заохочували князя Костянтина й московські емігранти, що тоді перебували на Волині, але тільки заохочували, бо ж, як знаємо, Костянтин рано, ще на початку 60-х років XVI віку, почав уже шукати добрі церковнослов'янські тексти, очевидно ж, не для того, щоб з них перекладати на живу мову, бо для цього досить було б перекладати просто з мови грецької. У передмові князь Костянтин просить прийняти Біблію всіх слов'ян, прийняти „не яко річ земну, але як дар небесний“. І він не помилився: значення Острозької Біблії скоро вийшло за межі свого власного народу — вона стала душею церковного життя усього православного (й уніатського) слов'янства.

Отож через це в історії церковнослов'янської мови Острозька Біблія займає поважне місце. Острозькі коректори добре знали, що широке громадянство не розуміє вже старої церковнослов'янської мови, а тому часто замінювали незрозумілі слова на ясніші, а давні форми — на нові. Через це Острозька Біблія поширила до деякої міри нову редакцію церковної мови, трохи наближену до живої. Правда, друкар-московитин поставив скрізь у Біблії 1581 р. московські наголоси; але є там і наголоси українські — може, рештки невиправленого або їх внесли українці-складачі, помічники друкаря Івана Федоровича.

Умови тодішнього друку й стан православних церков не давали змоги надрукувати повну Біблію. Болгарія й Сербія ледве животіли під турецьким ярмом, і навіть матеріально не могли вони видрукувати такої коштовної книги, як Біблія. Неслов'янська Молдавія, хоч і вживала церковнослов'янську мову в церкві, була мало зацікавлена цією справою. Культурний розвиток в Москві був тоді такий низький, що там наукове, добре видання Біблії постати не могло. Отож сама історія вибрала український народ, як найкультурніший на той час серед усіх православних слов'ян, на цю велику працю — видання повної друкованої Біблії.

Костянтин Острозький не пошкодував видатків на видання цариці книжок. Друкар Іван Федорович зі своїми українськими помічниками доклав усіх заходів, щоб видрукувати Біблію з технічної сторони якнайкраще. Виготовлено окремі черенки — дрібненькі, але дуже чіткі, і ними складено книгу, поділивши її на 5 частин — разом 628 листків великого розміру. Прикрас у книзі мало, певне, через її величний зміст. Подібних видань убоге кирилівське друкарство тоді ще не знало. Але, очевидно, без порівняння більше видатків пішло на виготовлення потрібних текстів та на їх відшукування. У тодішнім слов'янськім православнім світі такі кошти міг дати тільки такий магнат, як князь Костянтин Острозький.


5. Несподівана доля Біблії. — Її виправлення. — Теперішній погляд. — Недоліки Острозької Біблії


Острозькій Біблії випала доля, якої ніколи не сподівався ані князь Костянтин, ані всі острозькі коректори. Згодом текст її став як би канонічним церковним текстом. Спричинилася до цього Російська Церква. Острозьку Біблію з заслуженою пошаною прийняли всі слов'янські церкви, так що скоро цієї книжки й дістати не було де. Значно пізніше, десь по 1660 р., задумали видрукувати повну Біблію й у Москві, „скудости ради велия сих божественных книг зде, в велицей России“ (передмова до Біблії 1663 р.); цар Олексій Михайлович і духовний собор, бачачи брак Біблій, задумали видати Біблію, добре перевірену за грецьким текстом. Але задум цей виконати в Москві тоді не було змоги, бо „переводов добрых не изобретено, подобне и преводником греческим не мнозем сущем обретатися“.

Через усе це вирішили в кінці передрукувати Біблію „вскоре с готового перевода князя Константина Острожского печати неизменно, кроме орфографии и неких вмале имен и речений нужнейших, явственных погрешений“ (там же). Таким чином, передрукували без змін увесь текст Біблії 1581 р., виправили тільки правопис та рештки українського наголосу змінили на російський. Навіть передмову до нової Біблії склали на зразок передмови острозької, змінивши тільки вираз „народ русский“ на „народ великороссийский“. Так вийшла в світ московська Біблія 1663 р., що звичайно зветься „первопечатной“ (але назва не відповідає історії, бо першодрукованою слід звати тільки Біблію Острозьку).

З бігом часу в Москві виробився погляд на текст Біблії 1663 р. як на текст постійний і незмінний. Правда, освічене духовенство знало історію цієї Біблії й бачило її недоліки, але тексту її не виправляли. І аж Петро І в 1712 р. наказав виправити цю Біблію на основі грецького тексту (тут Петро І наслідував князя Костянтина Острозького); виправлення доручено українцеві з Волині Феофілактові Лопатинському, що сім літ пильно працював над Біблією й дуже добре її виправив. На жаль, Петро І помер, і Біблії не видрукували. З різних причин пізніше виправлень Лопатинського не приймали і без кінця їх перевіряли. Довгі роки тяглася ця справа — виправлень Лопатинського не приймали, а своїх дати не могли, і аж цариця Єлизавета покінчила з нею. Єлизавета наказала двом українцям — ієромонахам, професорам Київської академії Варлаамові Лащевському та Гедеонові Слонимському негайно приїхати до Петербурга й закінчити працю виправлення Біблії.

Довго відмовлялися професори, не бажаючи їхати на північ, аж поки нарешті не прийшов рішучий наказ: „Выслать их в С.-Петербург без всяких отмен и отлагательств в самой скорости и неотменно“. Нові правщики прибули до північної столиці і 14 серпня 1747 р. приступили до праці. Чотири роки пильно виправляли вони Біблію 1663 р. (цебто Острозьку 1581 р.) і багато зробили; їхні поправки переглядав Синод і дуже часто не приймав. Між іншим, коректори мали завдання деякі незрозумілі вирази й старі форми змінити на сучасні російські. Так постала так звана Єлизаветинська Біблія, що вийшла з друку 18 грудня 1751 р. У своїй основі — це наша Острозька Біблія 1581 р., не дуже тут підправлена.

Текст Єлизаветинської Біблії 1751 р. 1 став у нас усталеним, як би канонічним текстом — його передруковують незмінно аж до сьогоднішнього дня.


1 Друге видання Єлизаветинської Біблії вийшло в 1756 р., його востаннє трохи виправили ті самі українські коректори.


Таким чином, як бачимо, Острозьку Біблію 1581 р., зроблену приватним способом і людьми приватними, зустріла надзвичайно щаслива й цікава доля, бо текст її набув вищого церковного визнання. Цей самий текст — через Біблії 1581, 1663 і 1751 р. — поширився по всіх слов'янських церквах, і сьогодні він загальновизнаний і усталений; його ж уживає й церква греко-уніатська.

В другій половині XIX й на початку XX віку багато писали про необхідність нового виправлення церковнослов'янської Біблії. Зазначимо, що з сьогоднішнього наукового погляду не можна визнати задовільною праці ані острозьких коректорів, ані елизаветинських. За цей час богословська наука пішла так далеко вперед, що нове виправлення дуже наблизило б нас до правдивого тексту Св. Письма.

Острозька Біблія має один великий недолік: її складено з книжок не одного перекладу, а різних — різного часу й різної землі. Що розшукали для князя Костянтина, те й ужили. Давніх текстів ужили зовсім мало. А проте наука сьогодні довела, що найдавніші біблійні тексти, так звані кирило-мефодіївські, без порівняння ліпші від пізніших, бо зроблені на кращих засадах: давні перекладачі пильнували дати ясний зміст, тоді як пізніші перекладали дослівно, не журячись про зрозумілість тексту. Костянтин Острозький не вжив цих давніших перекладів тільки тому, що не мав їх у себе. Тепер же найдавніший текст деяких біблійних книг уже реставрований, а головне — маємо методи й змогу взагалі відновити ці найдавніші тексти. Костянтин Острозький видрукував тільки випадкові тексти, які зміг розшукати, і сам не вважав їх ані за найліпші, ані за навіки усталені. Таким чином, він проти своєї волі своїм виданням Біблії 1581 р. заступив нам наші найдавніші тексти, що були зроблені з повним додержанням правил слов'янської мови, а тому ясні й зрозумілі.

Другий недолік Острозької Біблії 1581 р. (також і Біблій 1663 та 1751 рр.) — це її грецьке джерело. Сьогодні ми маємо дуже багато різних грецьких текстів, до певної міри знаємо, з якої редакції роблено кириломефодіївські, взагалі найстаріші переклади. Нічого цього не мали коректори ані острозькі, ані єлизаветинські: вони не могли вибрати найпотрібнішого грецького тексту.

По-третє, наука тепер твердо встановила, що без користування гебрейським оригіналом не зрозуміємо правдивого значення біблійного тексту. Користатися тільки грецьким текстом — це не догма. Князь Костянтин Острозький наказав своїм перекладачам триматися тільки грецького тексту; цей самий наказ пізніше мимоволі повторили Петро І та цариця Єлизавета; але ж усі вони не були церковними авторитетами в справах біблійних, до того ж усі були тільки людьми світськими... Грецький текст — це тільки переклад, а правдивий оригінал — то жидівський, чи гебрейський. Великий авторитет у богослов'ї — Московський митрополит Філарет уважав гебрейський текст Біблії за такий, що мав догматичне значення. І правдиво писав він ще 1858 р.: „Вселенская церковь ни на каком соборе, ни через кого из св. отцов не изрекла такого правила, чтобы в изъяснении Священного Писания держаться исключительно текста семидесяти толковников, с устранением текста еврейского“.

Нарешті, в багатьох наукових статтях у богословських журналах вказували вже на величезне число найрізніших неточностей, а то й просто помилок у нашім загальноприйнятім церковнослов'янськім тексті Біблії. Та це й зрозуміло: в основі його лежить головним чином текст Острозької Біблії 1581 р., а він, як ми бачили, був випадковим і складався далеко не так, як би треба було. Не забуваймо, що за 350 літ, які минули з часу видання цієї Біблії, порядного наукового виправлення її ще не було.

В 1915 р. при Петроградській духовній академії вже заснована була відповідна комісія, щоб перевірити всю Біблію, тільки революція розбила її й припинила її працю.


ЛІТЕРАТУРА:


Сольский С. Обозрение трудов по изучению Библии в России с XV века до настоящего времени//Прав обозр. 1869. Кн. II. С. 190 — 291 (див. С. 212 — 221); Васютинский М. О печатных изданиях славянской Библии до императр. Елизаветы // Черниг. губ. вед. 1870. № 23. С. 466 — 479; Засадкевич Н. Мелетий

Смотрицкий. Спб., 1883. С. 114 — 116, 120 — 123; Сельский С. Острожская Библия в связи с целями и видами ее издателя//Труды К. д. ак. 1884. Кн. VII. С. 293 — 320; Владимиров Н. Доктор Фр. Скорина. 1888. С. 211 — 218; Астафьев Н. А. Опыт истории Библии в России // Ж. М. Н. Пр. 1888. Ч. 258, 259, 260; 1889. Ч. 261; Елеонский Ф. Библия // Богосл. энц. 1901. Т. II. С. 498 — 503; Франко І. Причинок до студій над Острозькою Біблією // Зап. НТШ. 1907. Т. 80; Есеев И. Е. Очерки по истории славянского перевода Библии. XV — XVIII вв. //Христ. чтение. 1913. Т. 1. С. 192 — 213 (на с. 212 література), 350 — 373; Есеев И. Е. Речь при открытии Комиссии по научному изданию славянской Библии. // Церк. вести. 1915. Витязевский С. Острожская Библия // Воскр. чтение. Варшава. 1930. № 23 за 8 червня. Митр. Филарет. О догматическом достоинстве и охранительном употреблении греческого седмидесяти толковников и славянского переводов Священного Писания // Прибавления к Твор. св. отцов. 1858. Ч. XVII. Кн. 3. С.

XI

ПРИЄДНАННЯ ЦЕРКВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДО МОСКОВСЬКОЇ В 1686 р.


1. Поділ Східнослов'янської Церкви на дві митрополії


Увесь час свого життя Церква Українська серед інших православних Церков на Сході користувалася найбільшою повагою. Заснована, як каже давній переказ, св. апостолом Андрієм Первозванним, Київська Церква рано набула собі великої поваги, а тому Київський Митрополит постійно називався „Митрополит Київський і всея Руси“ і фактично був керівником усієї східної Церкви — в Україні, в Москві і на Білій Русі. Грецька благочестива віра чи православ'я вперше засвітила в Києві в Україні, і вже потому самі українці несли цю віру й на північ, до тих племен, що пізніше склали російський народ. Колискою віри Христової на нашому Сході був український Київ, і тому нема нічого дивного, що власне він став „матір'ю городів руських“ (Русь — це була назва давньої України; пізніше цю назву від нас перейняв собі народ московський). З найдавнішого часу очі всього православного світу все були звернені на Київ, цей новий Єрусалим, як часом звали його в давнину.

Побудований на вигіднім торговім місці, на люднім шляху „из варяг в греки“, висунений до того на кінець Київського князівства, Київ увесь час був ласою принадою для тих кочових народів, що постійно ґрасували по степовій Україні. І Київ не вдержався — від ударів ворожих він почав потроху занепадати, а пізніше й зовсім утратив на якийсь час значення політичного центру. Митрополит Київський, грек за походженням, легко кинув Київ і перейшов спершу до Володимира, а потім до Москви. Це перенесення митрополичої катедри з Києва було тимчасове, але митрополитам легше було вижити на півночі, і вони там позосталися назавжди. З цього перенесення митрополії надзвичайно скористалася Москва, бо якраз митрополити Київські своїм авторитетом багато допомогли Москві в її боротьбі з удільними князями. І осівши в Москві, наші митрополити звали себе по-давньому: „Митрополит Київський і всея Русі“.

Але згодом митрополити Київські забули своє українське походження, забули свою тимчасовість на Москві й потроху перестали дбати про „матір городів руських“. Хоч і носили вони назву митрополитів київських, проте вже дбали виключно про інтереси московські. А коли над нашим краєм запанувала Литва, московські митрополити зовсім забули про Київ, і тільки й думки їхньої було, як би більше взяти данини від нього. І ці чужі вже нам митрополити тягли з українського народу, що тільки могли. Так, уже на митрополита Фотія (помер 1431 р.) скаржилися, що він „се нине все узорчье церковное и сосуды переносить на Москву, и весь Киев пусто сотвори тяжкими пошлинами“ 1.


1 Филарет. >История Русской Церкви. Пер. III. C. 6.


Час минав. Українська Церква під Литвою не знала більш утисків і жила собі вільно, розвиваючись та набуваючи своєрідних ознак. Увесь час Церква наша була в канонічній залежності від патріарха Царгородського; але залежність ця, власне, більше була номінальною — патріархи жили далеко, зносини з ними часом були й неможливими, самі царгородські патріархи звичайно в Україні й не бували. Так жила наша Церква, потроху набуваючи собі своїх власних особливостей, тих особливостей, що вже тоді почали відрізняти її від Церкви Московської.

Під литовським пануванням Київ почав потроху оживати. Але київські митрополити не верталися з Москви; такий стан для Києва, колиски православ'я на Сході, і для всього православного народу під Литвою був надзвичайно шкідливий, а тому десь 1415 р. Українська Церква обрала собі окремого митрополита, і з того часу стався вже й формальний поділ Східної Церкви на Українську та Московську, кажу формальний, бо фактичний поділ постав значно давніше. Трохи пізніше, 1458 р., цей поділ затвердився остаточно. Хоч столицею Литви була Вильня, проте центром релігійним за цей час ставав помалу Київ. Литовський уряд прав українського народу ніколи не порушував, українські вищі верстви займали відповідальні посади серед свого народу, а тому й становище Української Церкви було зовсім нормальне — ніхто ніколи не порушував її прав. В Україні в церковнім житті помалу скрізь установлялося виборне право: вільними голосами в нас вибирали собі священиків, архимандритів, єпископів; вільно вибирали в нас навіть митрополита, а патріарх Царгородський тільки благословляв його.


2. Польські утиски кидають Україну до Москви


Рік 1569-й назавжди буде в нас найтрагічнішим роком нашої історії — цього року відбулася так звана Люблінська унія, Литву силою приєднано до Польщі; разом із Литвою під Польщею опинилася й уся Україна; цим самим відчинилися двері в Україну для цілої армії єзуїтів, що накинулися перше на протестантів, а згодом і на православних. Єзуїти розпочали запеклу релігійну боротьбу, яка довела в кінці до козацького повстання та до подій 1654 р.

На початку польський уряд спокійно ставився до православних українців — віри їхньої не займано, мова українська була офіційною мовою урядових інституцій на українській землі. Але дуже скоро по 1569 р. все це змінилося — на землі українські попливла полонізація та запекла боротьба з православною вірою. Правда, королі польські часто ставали в обороні українського народу, але вони були тоді звичайно безсилі проти насильства своєї розбещеної шляхти, що скрізь у нелюдський спосіб тиснула православних.

Наслідки цих релігійних утисків були страшні для обох народів — Польщі вони користі ніякої не принесли, а український народ довели до розпуки й кинули назавжди в обійми Москви. З першого моменту, як тільки розпочався релігійний гніт у Польщі, очі українського народу зараз же почали звертатися в бік одновірної Москви, де кожен православний звичайно не знав утисків за свою віру.

І дуже швидко по цьому розпочалася втеча духовенства з Польщі до Москви — втікали священики, втікали ченці. З бігом часу це втікання ставало все більшим, а тому український елемент на Москві все збільшувався; таким чином українці посіли в Москві значніші монастирі, скажімо, монастир Савви Сторожевського; навіть у самій Москві постали цілі українські колонії, наприклад, монастирі Донський, Данилівський та ін.1. Звичайно, всі ці втікачі сіяли найтемніші чутки про польські утиски, а додому передавали про добре життя для простого люду в Москві. Отже, релігійна боротьба в Польщі дуже рано протоптала українцям широкий шлях на Москву.

Крім цих примусових зносин з Москвою, українці дуже рано й добровільно потягли туди переважно духовенство — найчастіше вони їздили до царя від різних монастирів за „милостинею“. Коли з 1620 р. відродилася українська ієрархія, то митрополит Йов Борецький засів міцно в Києві, і вже з того часу розпочалися жвавіші зносини наші з Москвою. Наприклад, 1625 р. митрополит Борецький послав до Московського уряду єпископа Луцького Ісака Борисковича (б. ігумена Дерманського) — просити допомогти проти польських релігійних утисків, і цей єпископ уже тоді заявив там: „У малоросіян одна тільки дума — як би поступити під государеву руку...“ 2.


1 Див.: Харлампович К.. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. Т. 1. С. 149.

2 Соловьев С. История России. Т. X. С. 85, 87; Маркевич. История Малороссии. Т. 1. С. 123.


І дедалі ці наші зносини з Москвою ставали частішими; збільшення релігійних утисків у Польщі кожного разу викликало жвавіший перехід нижчого духовенства до царя православного. Взагалі, ще задовго до акту 1654 р. очі простого українського народу, що так терпів від панської сваволі, та очі нижчого духовенства, що найбільше відчувало релігійні переслідування, — всі були звернені до Москви...


3. Українські верхи боялись Москви


Але не так було настроєне тодішнє наше вище духовенство. Переважно було воно з шляхетських домів, мало польське виховання та великопанські звички й нахили; єпископами часто бували тоді люди, що з духовним станом мали небагато спільного. Життя вели вони розкішне й мало цікавилися своєю паствою — хіба тим, як би найкоротше стригти своїх слухняних овечок. Ці єпископи були цілком польської культури, говорили й писали звичайно по-польському. До релігійної боротьби жили вони спокійно й весело, а коли зав'язалася в нас релігійна колотнеча, єпископат цей скоро пішов собі на унію, аби мати святий спокій...

У парі з таким єпископатом ішла й вища українська інтелігенція. Вона теж не витримала релігійних утисків, і в більшості своїй продала батьківську віру. Звичайно, ці вищі верстви, як духовні, так і світські, релігійну боротьбу вважали справою хатньою, все сподівалися зміни цих відносин від короля польського, вели боротьбу за це в польськім сеймі і т. ін. До Москви не мали вони найменшої охоти, і в бік її ніколи не дивилися.

Звичайно, вище духовенство добре знало дійсний стан церковної справи в Москві; а стан цей був там тоді такий, якого справді жахався кожен, хто звик до будь-якої волі церковної.

Церква наша тоді дуже відрізнялася від Церкви Московської — у нас були свої церковні звичаї, свої обряди, навіть деякі свої вірування, хрестини, вінчання, похорон, деякі свята, все це в нас трохи відрізнялось від московського, і все це на Москві прозивали єрессю 1.

Українське вище духовенство скоса поглядало на московське, знало його злиденне життя, знало, як його там грабують та кривдять. Та й недолюблювало воно його; так, Мелетій Смотрицький і Касіян Сакович писали, що „в Московському царстві живуть самі раби і що там навіть старшину їхню катують батогами і засуджують до торгової казні“2.


1 Див.: Шляпкин И. Св Д. Ростовский. С. 109 — 110; Голубев С. Петр Могила. Т 1. С. 166, 175 — 177, 206 — 207, 316; Т. 2. С. 53, 144, 228, 256, 257, 261, 389. 399; Крыжановский Е. Повреждение церковной обрядности и религиозных обычаев в южнорусской митрополии // Руководство для сельских пастырей. 1860. № 12.

2 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 31.


А гетьман Брюховецький, здивований засудом патріарха Никона, писав про москвинів, що вони „жестокостию своею превосходят все поганые народы“ 1.

Українці з недовір'ям поглядали й на саму московську віру. Як каже дослідник, були в нас тоді такі козаки, які говорили про москвинів, що ніби в них „одні погруженці, а другі обливанці; у одних попи, у других безпопівщина; на Москві стільки вір, скільки сіл, а в селі — скільки хат; до себе в хату ніхто нас не пустить з люлькою; у них уся віра — бороди не голити та тютюну не курити й не нюхати...“ 2.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 80.

2 Маркевич. История Малороссии. Т. 1. С. 257.


Духовенство на Москві зовсім було безправне, навіть вище духовенство, єпископи та митрополити, не мало жодних прав і цілком залежало від волі патріарха — сам патріарх їх настановляв, сам жалував і карав.

От цього підневільного життя й лякалося страшно наше звикле до волі вище духовенство, і тому воно так довго й уперто стояло за волю своєї Української Церкви.

Українська вища світська інтелігенція не так уже зле почувала себе в Польщі: вона тут мала великі маєтки, а коли кидала батьківську віру, то й мала голос в Республіці. В обороні віри своєї лише одиниці з панства проявили себе — більшість пішла по легкій дорозі ополячення, — і сьогодні сотні кращих родовитих польських домів ведуть свій початок від українців... Звичайно, і цей клас не мав найменшої охоти позирати в бік Москви.

Міщанство українське по містах мало тоді так зване Магдебурзьке право — воно само собою рядило, і там, де не було чутливого польського впливу, там міщанство це жило непогано. Не те було тоді на Москві — там міста звичайно віддавано „на прокормление“ воєводам, а ті по три шкури дерли якраз із цього міщанства. Ось тому й українське міщанство не мало великих підстав поглядати на Москву.

Як бачимо, ставлення українців до Москви було різне — всі низи, як світські, так і духовні, тягли до православного царя, де бодай релігійного гніту немає, де бодай у свято не примушують працювати; верхи ж українські, перейняті шляхетським духом та звичаями, боялися цієї Москви, бо там би вони не мали й тих прав, які мали в Польщі.


4. Заслуги Східної Церкви в Україні


З часу свого офіційного заснування в X віці Церква Українська безперервно знаходилась під владою вселенського Царгородського патріарха. Влада ця на початку була реальна, але з бігом часу ставала все менш помітною, аж поки не стала просто номінальною. Власне з X віку Церква Українська вже мала собі певну волю, і залежність від Церкви Грецької не була тяжка. Занадто далеко був Константинополь від Києва, щоб ця церковна залежність наша була нам особливо помітна.

А з 1453 р., коли турки зайняли Константинополь, залежність Української Церкви від царгородського патріарха стала тільки номінальною. Зносини з Константинополем ставали все трудніші, часто дуже небезпечні. З цього часу Східна Церква, скрізь опинившися під турками, бідніє вже надзвичайно, а тому її вищі представники — архімандрити, єпископи та митрополити, деколи й патріархи — починають часом занадто вже вчащати до Церкви Української, особливо до багатої Московської, їздили вони звичайно за милостинею, але іноді займалися й справами впорядкуваня нашої Церкви.

У момент морального занепаду верхів нашої Церкви, в XVI — початку XVII віку, патріархи константинопольські проявили велику реальну опіку для нашої Церкви, і таки скоро довели її до повного оздоровлення. Коли розпочалася в Польщі релігійна боротьба проти православ'я, тоді Царгородські патріархи негайно подали нам реальну поміч — вони самі, а ще більше з їхнього наказу інші східні ієрархи багато писали в обороні нашої української віри. І не тільки словом допомагала Царгородська Церква безсилій тоді Церкві нашій — вона й ділом багато допомогла нам. Щоб оздоровити нашу ієрархію, патріарх Олександрійський Яким заснував у Львові церковне братство, із школою та друкарнею при нім, благословляв і інші міста закладати подібні братства та друкарні. А ці братства врятували віру українську від загибелі.

Це східні патріархи позакладали в нас скрізь по Україні різні школи та друкарні й часто давали своїх широкоосвічених учителів для них; пригадаймо собі, наприклад, що митрополит Елассонський Арсен, приїхавши від патріарха, сам два роки вивчав у Львівській школі грецьку мову, а в кінці й видрукував свою, першу в нас, грецько-слов'янську граматику 1591 р. В Острозькій Академії постійно було немало вчених греків, які дуже реально працювали на користь української культури.

В обороні Української Церкви проти унії східні патріархи попрацювали надзвичайно багато — і це вони вберегли-таки український народ від того, щоб не продав він своєї батьківської віри. Це східні патріархи організували в нас ту міцну національну самооборону, яка так спалахнула була проти унії на українських землях. Ця оборона не була тільки на словах — часом греки в обороні віри української клали й життя своє. Згадаймо хоча б великого протосингела й містоблюстителя патріаршого престолу Никифора, що прибув до нас і так мужньо й самовідречено боронив українську віру на Берестейськім соборі 1596 р.; за цю оборону Никифора, з наказу польського уряду, схвачено й посаджено в відому злою славою Марієнбурзьку фортецю (коло Данціга), де він „уморен бысть постом“, а може, й просто задушений 1.


1 Харлампович К. Западнорусские православные школы. С. 267 — 268.


Ця мужня оборона віри перед наступами римо-католиків піднесла авторитет Царгородського патріарха на землях українських до небувалої висоти.

Коли насильством римо-католиків народ український на довгі роки остався без своєї вищої духовної ієрархії, то й тут, з великою небезпекою для свого життя, на поміч нам прийшли-таки східні патріархи: 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан, під охороною козаків, під загрозою життя свого, потайки від уряду висвятив нам митрополита Иова Борецького та ще п'ятьох єпископів, і тим спас Українську Церкву від загибелі в найсумнішу добу її життя. Ця незабутня подія знову надзвичайно підняла авторитет східніх патріархів серед усього українського народу.

Пізніше польський уряд почав свою завзяту боротьбу й проти східніх патріархів, і в 1676 — 1678 рр. заборонив під смертною карою всякі зносини з ними. Польський уряд мав для цього підстави. Коли Богдан Хмельницький урочисто в'їхав до Києва, то там його привітав патріарх Єрусалимський Паїсій і поблагословив на дальшу боротьбу з латинством; трохи пізніше прибув до нас патріарх Коринфський — він теж поблагословив Хмельницького на боротьбу з Польщею й підв'язав йому меча, освяченого на самім Гробі Господнім 1. Та й інші духовні греки робили те саме — вони невпинно ходили по наших містах та селах, і скрізь закликали українців до оборони своєї віри 2. Усе це, звичайно, підіймало якнайбільше авторитет східного духовенства, а заборона зносин з ними тільки збільшувала цей авторитет.


1 Див.: Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 65.

2 Див.: там же. С. 65 — 66.


Ось це все причини, які підіймали в нас авторитет Константинопольського патріарха; пошана до нього справді дійшла в нас навіть до самих низів. Взагалі, в історії української культури східні патріархи написали не одну світлу сторінку, чого їм український народ ніколи не забуде.

Але Церква Царгородська, знаходячись під утисками турків, почала помалу бідніти й матеріально, й духовно; мала вона тоді досить і темних сторін. Вороги підхоплювали ці темні її риси й голосно висміювали їх в Україні, щоб підірвати тут авторитет східних патріархів. Часто злиденне грецьке духовенство, вештаючись на Україні, й саме давало слушні підстави на осуд, але всі ці темні риси не рівняються з тими великими заслугами, які зробили східні патріархи для Української Церкви та української культури.


5. Церковний бік поєднання України з Москвою 1654 р.


Ось такими були реальні обставини в Україні, коли 1654 р. вже виникли питання, кому надалі підлягатиме Українська Церква. Те, що 1654 р. Україна поєдналася у федерації власне з Москвою, це й тільки це мало статися через логіку попередніх подій. Римо-католицькі утиски на українську віру були такі великі, такі дошкульні, що вже вони самі кидали українців в обійми власне православної Москви — хоча б із бажання забезпечити свою віру. У справі приєднання України до Москви весь час занадто вже пробивається власне релігійна сторона — утиски православної Церкви. Беручи Україну під свою руку, цар Московський тим самим звільняв її від римокатолицького релігійного гніту. Про це виразно говорить нам і сама постанова московського земського собору 1653 р. про Україну: собор постановив тоді, щоб цар Олексій Михайлович „изволил того гетмана Богдана

Хмельницкого и все войско Запорожское с городами их и с землями принять под свою государскую высокую руку, для православныя христианския веры и св. Божиих церквей, потому что паны Рада и вся Речь Посполитая на православную веру и на св. Божий церкви восстали и хотят их искоренити“ 1.

Як видно вже з попереднього, акт 1654 р. не був популярний серед вищого духовенства, яке відразу виступило проти нього, а далі весь час вагалося між своїми обов'язками перед патріархом Царгородським, королем польським, якому присягало, та одновірним патріархом Московським. І вже на Чигиринській Раді 1654 р. вище духовенство устами черкаського протопопа Федора Гурського, великого богослова свого часу й славного промовця, виступило проти приєднання України до Москви. Тоді прибули в Україну посли від трьох держав, що хотіли взяти до себе нашу землю — від Москви, Турції та Польщі.

Посли прибули в Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські... в рогожку...

І показуючи Раді на ці подарунки, о. Рурський сказав палку промову. „От трех царей, или волхвов, — казав він, — поднесены были младенчествовавшему Христу Спасителю дары: золото, ладан и смирна; дары сии предзнаменовали бытие, страдание и возвращение на небо. Злато предрекло царствование, ладан — погребение, смирна — Божественность. Так и сии дары, поднесенные тремя царями младенчествующему народу, знаменуют участь его: чем покрыты, или одеяны, дары сии, тем покроется и народ, ими прельстившийся. Дары польские покрыты ковром, то и народ с поляками будет иметь ковры; дары турецкие покрыты тканью шелковою, то и народ облечется в шелк; дары московские покрыты рогожами, то и народ, соединившийся с москвитянами, одеется в рогожки и под рогожки... И сии предзнаменования вернее и превосходнее всех оракулов на свете...“ 2.

Ця промова Рурського зробила більше враження, ніж промова самого Хмельницького в обороні Москви. На раді знявся галас, пішов заколот проти Богдана: його назвали навіть зрадником, кричали, що він підкуплений Москвою й продає їй Україну...3.


1 Акты Зап. России. Т. III. С. 488.

2 Маркевич. История Малороссии. Т. 1. С. 257. Див. також: Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 39 — 40 (передмова).

3 Див. там же.


Але духовенство нічого не вдіяло: Богдан Великий умів поставити на своєму...

Проте знайшовся й другий протопоп — протопоп ніжинський Максим Филимонович, голова московської партії, що 23 січня 1654 р. привітав царського посланця Андрія Бутурліна відповідною промовою, і в цій промові порівняв визволення українського народу з-під польської влади з визволенням жидів із єгипетської неволі 1. Це була загальна думка простого народу.

Політичне з'єднання України з Москвою логічно вело до з'єднання церковного — це добре розуміли верхи української церкви, і тому вони рішуче стали проти цього з'єднання, мало йому довіряючи.

Безумовно, Богдан Хмельницький на початку думав приєднати Церкву Українську до Московської. Пишучи Московському патріархові Никону, звав його „зверхнейшим пастырем“. Але в договорних статтях Богданових від 12 березня 1654 р., виданих в III т. „Собр. Госуд. Грам, и Дог.“, 168, немає статті про піддання Київської митрополії Московській. Але по 1659 р. московський уряд заявляв, що стаття про піддання Київської митрополії Московському патріархові була в договірних статтях Богдана Хмельницького 2.


1 Див.: Акты Южной и Западной России. Т. X. С. 265 — 267.

2 Див.: там же.


6. Митрополит Сильвестер Коссів


Найвищий представник Української Церкви митрополит Київський Сильвестер Коссів відразу ж став у тиху опозицію до Москви. У день приїзду царського посланця Бутурліна до Києва, 16 січня 1654 р., митрополит Коссів правив у Софійському соборі молебня й сказав промову, від якої плакало духовенство. По молебні Бутурлін з докором запитав митрополита, чому він про приєднання України „Его царскому величеству челом николи не бивал, и не писывал, и Его царской милости к себе не поискал“. Коссів ухилився від прямої відповіді — сказав, що про зносини гетьмана з Москвою він нічого не знав, а тепер уже буде молитися Богові й за царя...3.


3 Див.: Акты Южной и Западной России. Т. X. С. 265 — 267.


А далі Коссів відкрито почав виступати проти Москви. Посланці московські вимагали, щоб митрополит привів до присяги на вірність Москві всіх своїх дворових людей, — та митрополит зрікся, кажучи, що вільних людей неволити не можна 1.

А коли московські воєводи хотіли взяти кусок монастирської землі біля св. Софії, щоб будувати тут фортецю, митрополит рішуче зрікся відступити свою землю. Довго воєводи вговорювали митрополита, але він усе стояв на своєму. „Если хотите, — доносили, що казав він, — черкас уберечь, то оберегайте верст за 20 от Києва и больше...“. А далі „митрополит учал сердитовать и говорил: будете учнете на том месте ставити город, и я учну с вами биться...“. На це воєводи почали докоряти Коссову, що він не однієї думки з гетьманом і що він, певне, тягне руку польського короля. Митрополит розсердився й голосно заявив: „Гетман Богдан Хмельницкий посылал бить челом государю и подался со всем войском запорожским под государеву высокую руку; а он, митрополит, со всем собором бити челом государю о том, что ему быть под государевою рукою, не посылывал, и живет он с духовными людьми о себе, ни под чьею властью...“.

А коли воєводи нагадали митрополитові, що спершу був він під польським королем, а тепер уже під Москвою, Коссів відповів: перше був він під королівською владою, а „впредь под ечьею властью велит Бог ему быть, под того властью и будет“. А по цьому, писали до Москви воєводи, митрополит „учал нам угрожать: не ждите начала, ждите конца, увидите сами, что над вами будет вскоре“ 2.

Пізніш виявилось, що митрополит справді мав зносини з поляками й тягнув до них. Так, грек Іван Тафлари розказував у Москві, що Київський митрополит і вище духовенство „присылали на сейм к королю польскому двоих чернцов с объявлением, что им с Московскими людьми быть в союзе невозможно и они этого никогда не желали; Москва хочет их перекрещивать: так чтоб король, собравши войско, высвобождал их, а они из Киева московских людей выбьют и будут под королевскою рукою по-прежнему...“ 3.


1 Див.: Акты Южной и Западной России. Т. X. С. 255 — 257. (Проте пізніше люди Коссова таки присягнули).

2 Там же. Т. X. № 8.

3 Там же. Ч. 1. Р. 5. С. 44.


Крім цього, від імені митрополита та Печерського архимандрита чернець Криницький записав до Луцьких книг протеста проти приєднання України до Москви 1.

Ось так відносився до Москви митрополит Київський, його поведінку легко собі пояснити. Москва довго тягла переговори з Хмельницьким, та ще й тепер не було відомо, чим остаточно ці переговори закінчаться; а між тим духовенство присягало ж королю польському, а тепер від нього вимагали зламати цю присягу; Коссів боявся взагалі встрявати в цю справу, бо вернувшися, поляки суворо б помстилися духовенству як зрадникам.

Така поведінка митрополита відразу надала певного тону стосункам вищого українського духовенства з Москвою, тому Москва стала дуже обережна в справі приєднання Української Церкви під владу Московського патріарха. Питання про таке приєднання виникло вже вповні за Богдана Великого, але Москва боялася тут голосного протесту духовенства й тому чекала зручнішої пори.

Бачачи, що на Українську Церкву йде велика загроза, митрополит Коссів десь у липні — серпні 1654 р. вирядив спеціальне посольство до царя Олексія Михайловича, на чолі з Миколопустинським ігуменом Інокентієм Гізелем. Посольство просило царя не рушати прав Української Церкви; „духовных московских на всякие начальства до Малыя России чтобы его Царское Величество не присылал“; „чтоб никоторого духовных наших насилием до Великия России не затягали“ і т. ін. Голова посольства особливо підкреслював „о первой вольности, яже есть всех вольностей и прав кремнем“, — щоб Церква Українська осталася й надалі під владою Царгородського патріарха, „до которого нас и право Божие чрез св. апостола Андрея Первозванного и каноны св. отець прилучили и совокупили“ 2.


1 Див.: Чтения в Моск. общ. истории и древн. росс. 1861. III. смесь, 5 — 8.

2 Акты Южной и Западной России. Т. X. № 16.


Цар прийняв посольство в таборі під Смоленськом, де тоді він був; дрібні прохання він задовольнив, але важніші лишив без відповіді... І ось така невдача цього посольства знову настроїла вище духовенство в опозицію до московських намагань приєднати Українську Церкву до Московської.

А між тим час Богдана Великого був найвідповідніший для приєднання Української Церкви. Великий гетьман на початку й сам мав цю думку, але згодом, переконавшись в нещирості Москви, полишив її. Московським патріархом був тоді Никои, людина, що любила українців та їхню освіту; так само й українці дуже поважали цього владику. Никон допомагав Хмельницькому в його справах у Москві і мав віддавна думку приєднати до себе й Церкву Українську. Коли в кінці квітня 1654 р. патріарх Никон благословляв московське військо, що вирушило в Україну, воєвода А. Трубецькой, відповідаючи, назвав Никона „патріархом усієї Великої й Малої Росії“ 1.

Року 1654-го завойовано Білорусь, і єпархії Могилівську, Смоленську та Полоцьку без особливих надумувань просто приєднали до Церкви Московської, і там відразу почали заводити московські порядки. У грамотах своїх Никон почав був навіть писатися патріархом Великої, Малої та Білої Росії 2.


1 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь С. 164.

2 Див.: там же. С. 171.


Але з Україною, що добровільно пристала до Москви на федерацію, не можна було поступити так, як з Білоруссю, а тому справа приєднання Української Церкви так і лишилася тоді не вирішеною.

Бажання забрати Українську Церкву було таке сильне, що в московському „Прологові“ друкували тоді молитву царя та -його родини до митрополита Олексія, як патрона Московської Церкви: „О еже престолу Киевскому соединитися з богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством“. І тільки Св. Синод у XVIII віці скасував цю молитву, „понеже Малая Россия, также Киевская и другия оной страны епархии с Великою Россиею соединены, и имеются в одной Великороссийской епархии“.


7. Діонисій Балабан


Митрополит С. Коссів помер 13 квітня 1657 р. Настав для Москви ніби зручний час забрати вже Українську Церкву. Але тепер Богдан мало довіряв Москві, а тому, він не поспішав повідомляти Москву про смерть Коссова, вважаючи питання вибору митрополита своєю внутрішньою справою. Не повідомляючи Москву, Богдан сам призначив містоблюстителем Київської митрополії Чернігівського єпископа Лазаря Барановича й призначив вибори нового митрополита на 15 серпня 1657 р. Але Богдан Великий не дочекався цих виборів — він помер 27 липня. І не встигли ще поховати Великого Гетьмана, як осміліла Москва почала вже агітацію за підданство Української Церкви під владу Москви. Коли 4 серпня того року вище київське духовенство було в московського воєводи Андрія Бутурліна, то воєвода почав намовляти їх „всякими мерами за большим подкрепленьем, чтобы они великаго государя милости поискали, и прямую свою правду к великому государю совершенно показали, и были бы под послушанием и благословением св. Никона, патриарха Московского“ і щоб вони митрополита не обирали, а перше б написали про це цареві. Містоблюститель Л. Баранович коротко відповів на це, що милості царській він завжди радий, тільки мусить цю справу перше обговорити з духовенством, але вже по похоронах Богдана Великого.

Бутурлін почав працювати настирливіше. Так, 12 серпня він пише Виговському, що тепер заступав Хмельницького, не робити виборів митрополита, бо ж про те покійний гетьман не писав до Москви. Виговський запевнив, що справу цю буде вирішено не без Москви; але, ставши гетьманом, він заговорив вже по-іншому: в жовтні він повідомив воєводу, що вибори Київського митрополита відбудуться за давніми українськими правами, а не за царським наказом, а про вибрану особу Москву буде повідомлено 1.

Вибори нового митрополита відбулися 6 грудня 1657 р. — вибрали єпископа Луцького Діонисія Балабана, кандидата гетьмана Виговського. Збентежені такою поведінкою українського уряду, московські воєводи ще перед тим запитували царя, як їм ставитися до цих виборів: „А как они в Киев съедутся да и учнут обирать митрополита, и нам, холопем твоим, тем епископам выговаривать ли, что они без твоего, великаго государя, указу, а без благословения великаго государя патриарха митрополита обирают?“ 2.


1 Акты Южной и Западной России. Т. IV. № 36.

2 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 174.


Про вибори нового митрополита гетьман навіть не повідомив Москву.

Але Москва й по цій невдачі не лишала в спокої Українську Церкву — все робили натиски на Виговського, щоб він не посилав до Константинополя про затвердження на митрополії обраного Діонисія. Насіли й на самого Балабана; так, у лютому 1658 р. окольничий Хитрово, в Переяславі, бесідуючи сам-на-сам з Діонисієм, питався його, як то він став митрополитом — чи бив чолом по виборі великому государю та патріарху Никону? Митрополит відповів: „От начала св. крещения киевские митрополиты, един по единому, благословение принимали от святых Константинопольских патриархов; а без повеления и благословения св. Константинопольскаго патриарха он благословение принять и посвятиться на киевскую митрополию от св. Никона патриарха не смеет, опасаясь проклятия из Цареграда на себя и на все малороссийское духовенство“ 1.

Але симпатії Балабана були цілком на боці Польщі, як і гетьмана Виговського, а тому він брав участь і в Гадяцькій умові.

Проте польські симпатії Виговського не були милими широким масам, і Виговський скоро через це й упав. На його місце обрано сина Великого Гетьмана, Юрка Хмельницького, що й змушений був знову миритися з Москвою. І ось на Переяславській Раді 1659 р. князь Трубецькой, користуючись замішаниною серед українського уряду, хитрістю провів ось таку постанову (ніби пункт ще Богдана Великого): „А митрополиту Киевскому, также и иным духовным Малый России, быть под благословением св. патриарха Московскаго и всея Великий и Малыя и Белыя России; а в права духовные св. патриарх не будет вступати“ 2. Цю постанову москвини переперли замість оцієї, яку дав був полковник Дорошенко в імені гетьмана Юрія: „А митрополиту Киевскому и малороссийскому духовенству остаться под властью Константинопольского патриарха“.


1 Макарий. История Русской Церкви. Т. XII. С. 545.

2 Акты Южной и Западной России. Т. IV. С. 264.


На Раді цій зовсім не було представників вищого українського духовенства — був тільки москвофіл протопоп ніжинський М. Филимонович. Ясно тому, що духовенство проти такої постанови рішуче запротестувало. Затривожилася й сама старшина, і вже в грудні того ж року посланці клопоталися в Москві про скасування додаткових пунктів і говорили: „А о подчинении патриарху нам, мирским, говорить не надлежит, и мы пребудем на том, на чем изволит патриарх Константинопольский“ 1. Але цар вперто стояв на своєму й затвердив Переяславську постанову.


1 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 176 — 177.


На цій же основі князь Трубецькой своєю грамотою призначив єпископа Лазаря Барановича містоблюстителем Київської митрополії, бо митрополит Балабан змушений був тоді втікати від москвинів. Але Баранович поступав обережно та хитро, на початку не виявляв особливих симпатій до Москви, а тому уряд московський вирішив підшукати нову особу, яка стала б містоблюстителем Київської митрополії та ретельно виконувала б накази й бажання Москви. Особа ця вже була — відомий москвофіл протопоп ніжинський Максим Филимонович.


8. Московська спроба поставити свого митрополита


Московський уряд, наважившись забрати Українську Церкву, йшов до здійснення цього всіма найрізнішими способами. Робити це йому було тим легше, що українське духовенство, боронячи свою незалежність, разом з тим охоче йшло на багаті царські милості. Найсильнішим владикою тогочасним був Чернігівський єпископ Лазар Баранович. Не бажаючи зв'язуватися з Москвою, Баранович прийняв хіротонію 8 березня 1657 р. в Яссах, а не в Москві. Це був владний та розумний ієрарх, який довгі роки мав великий вплив на справи Української Церкви. Хитрий дипломат, він, з перервами, був містоблюстителем Київської митрополії з 1657 р. аж по 1685 р.; мав такий характер, що його кандидатура все ставилася в митрополити Київські, але завжди вибирали когось іншого...

Вихований в шляхетських польських традиціях, Баранович переніс їх і до своїх відносин з Москвою. Хитрий з природи, Баранович усе життя крутив у Москві, але так дволично, що там на початку ніяк не могли розгадати дій впливового ієрарха. У всякому разі Баранович першим з впливового українського духовенства подався до Москви, бажаючи одержати звідси „багатиї й великиї милості“. Звикши до королівських привілеїв, Баранович уже 1660 р. просить Москву видати йому підтвердну грамоту на його єпископію. У Москві раді були, що само українське духовенство дає привід їм втручатися в справи Української Церкви, а тому грамоту Барановичу охоче видали, але в ній дописали, щоб він „всякого добра великому государю хотел и во всем его повеления исполнял“ 1. І пізніше Баранович багато разів так хилився до Москви, що патріотично настроєні українці держалися осторонь від хитрого владики.


1 Макарий. История Русской Церкви. Т. XII. С. 155.


Невідважний і невиразний Баранович був не на руку московському урядові. І тому той розшукав собі зручнішого ієрарха.

Ніжинський протопоп Максим Филимонович був виразником тих москвофільських верстов в Україні, що тільки в Москві бачили визволення від римо-католицького гніту. В Москві Филимонович став найсумліннішим політичним агентом її. Ось цього Филимоновича московський уряд і вирішив посадити на Київський митрополичий престол.

Весною 1661 р. Филимоновича покликали до Москви, а 4 травня, з бажання царя та благословення Собору, заступник патріаршого престолу митрополит Питирим висвятив протопопа на єпископа Мстиславського; протопоп Максим з того часу став єпископом Мефодієм і був призначений містоблюстителем Київської митрополії. Ця хіротонія і це посвячення були грубим порушенням св. Канонів, що забороняють втручатися до справ чужої Церкви.

Єпископ Мефодій одержав з Москви особливе доручення — впливати на настрій України й нахиляти її до Москви; щоб це завдання виконувати ліпше, Мефодію щедро видали грошей та „соболиную казну“. Але надії підвели Филимоновича — як політичного агента в мантії його скоро скрізь зненавиділи, і він Москві лише нашкодив. Усе вище українське духовенство Мефодія ненавиділо, бо він оминув його, а хотів спиратися тільки на нижче біле духовенство.

На єпископа Мефодія посипались тоді найрізніші неприємності. Гетьман Сомко рішуче виступив проти Мефодія, а за ним пішла й вища старшина. Вище духовенство голосно говорило, що Мефодій „вылгал“ собі в царя єпископію, не маючи ніяких церковних заслуг. Справжній митрополит Київський, законно вибраний Діонисій Балабан (він жив у Польщі, бо був проти приєднання України до Москви), зараз же скинув Мефодія з посади, як поставленого в чужу єпархію, а єпископом Мстиславським призначив Йосипа Тукальського. А 16 лютого 1662 р. навіть патріарх Никон виголосив прокляття на митрополита Питирима за те, що той відважився поставити єпископа Мефодія, не обраного відповідно, в чужу єпархію, і тим порушив права патріарха Константинопольського. В кінці й патріарх Константинопольський наклав анафему на самого Мефодія за те, що при допомозі світської влади сів він на престол Київської митрополії.

Наслідком усього цього вище духовенство постановило не слухатися єпископа Мефодія, як московського агента, заборонили поминати його за богослужінням і стали поминати знову Лазаря Барановича.

Так кінчилася ця московська спроба силою поставити свого митрополита в Київ.


9. Зміцнення московських впливів


Цього часу, 10 травня 1663 р., помер вигнанець з своєї митрополії митрополит Діонисій Балабан. Вище київське духовенство заворушилося, щоб нарешті посадити на Київську митрополію свою людину, далеку від московських впливів. Наказний гетьман Сомко йшов із ними разом.

Духовенство звернулося до єпископа Барановича, просячи його стати містоблюстителем Київської митрополії. Старий хитрун, добре обрахувавши реальні відносини, відмовився хворобою, й навіть не послав своїх людей на вибори гетьмана, через що Сомко впав, а гетьманом обрано, за вказівками Филимоновича, московського ставленика Брюховецького, його свата. Вище духовенство, що стояло за Сомка й хотіло на цих виборах поставити справу обрання нового митрополита, мусило змовчати; взагалі воно тепер усю справу програло.

Патріарх Царгородський на прохання Москви зняв свою анафему з єпископа Мефодія, і київське духовенство примушене було таки визнавати Филимоновича містоблюстителем. Але справа знову скоро заплуталася, бо на Правобережжі українці обрали аж двох митрополитів — єпископа Йосипа Тукальського та єпископа Антонія Винницького; король обох їх затвердив. Так появилося аж три претенденти на Київську митрополію; правда, українського патріота єпископа Тукальського польський уряд скоро ув'язнив, і той пробув у в'язниці аж два роки (1664 — 1666).

Єпископ Мефодій почував себе тепер у силі й часто давав вказівки навіть самому гетьманові. Обидва вони із шкури лізли, аби тільки вислужитися перед Москвою — і на цьому вони й розсварилися ще з 1663 р. й почали без кінця доносити один на одного. Року 1665-го Филимонович побував у Москві і там багато наговорив на Брюховецького; через два місяці потому прибув до Москви й Брюховецький. Щоб позбутися неспокійного суперника, гетьман просив у Москві, щоб до Києва прислали митрополита-москаля, бо тільки такий ніби внесе заспокоєння після того, чого накоїв єпископ Мефодій.

Цього часу й Филимонович уже переконався, що бажання Москви йдуть тільки на те, щоб знищити права Української Церкви. З цього часу й він став трохи скоса поглядати на те, що мала робити Москва в Україні.

На початку 1666 р. вернувся з Москви Брюховецький, і відразу пішла чутка, ніби гетьман у Москві просив для Києва митрополита-москаля. Усе вище духовенство занепокоїлося й запитало про це Брюховецького. Лукавий гетьман відповів, що він стояв за вибори митрополита в Києві, але навряд чи на це погодяться в Москві.

Духовенство повірило гетьману, що в Москві вже ламають стародавні права Української Церкви, і 22 лютого явилося до київського воєводи П. Шереметьєва. Филимонович випитував воєводу, чи то правда, що ніби „указал великий государь быть в Киеве митрополиту из Москвы“... А по цьому, все більше дратуючись, єпископ „закричал с сильною яростию: „Если будет на то великаго государя изволенье, что отнять у нас наши вольности и права и быть у нас митрополиту из Москвы, а не по нашему выбору, то пусть великий государь велит нас всех казнить, а мы на это не согласимся... Если приедет к нам в Киев московский митрополит, то мы запремся в монастырях, и разве нас из монастырей за шею и за ноги поволокут, тогда только московский митрополит в Киеве будет... Нам лучше смерть принять, нежели митрополита из Москвы...“ 1. Це були думки всього нашого духовенства.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 78 — 79.


Але від Филимоновича це був тільки солом'яний: вогонь. На другий день до Шереметьева знову явився Филимонович, але вже сам, він просив вибачити йому вчорашні речі, бо говорити так він змушений був — духовенство йому, як московському ставленику, не довіряє й ненавидить його. Єпископ Мефодій додав, що коли цар буде писати патріарху Константинопольському віддати Москві Українську Церкву, то й тоді українське духовенство буде домагатися, щоб йому залишено старі його вольності.

Стурбоване українське духовенство 4 березня послало до Москви особливе посольство, щоб дозволили вибрати в Києві, за давніми правами, митрополита; вговорили написати про це до Москви й впливового Барановича, але той написав листа в такій хитрій формі, що трудно було сподіватися доброї відповіді. У Москві відповіли — справу Київського митрополита відкладають на вирішення Собору, що тоді саме збирався судити Никона.


10. Собор 1666 — 1667 рр. Руїна України


Зібрався наприкінці 1666 р. й московський Собор, на який запросили східних патріархів. З українців прибули тільки відомі „слуги московські“ 1 — єпископи Мефодій, Феодосій Углицький та Лазар Баранович; цей останній мав 63 чоловіки оточення.


1 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 194 — 195.


Але Собор мав досить справи з патріархом Никоном, а Української Церкви торкнулися тільки випадком. Так, патріархи Олександрійський та Антіохійський були розпорядилися, щоб ніхто з московських ієрархів не носив хреста на митрі; цього розпорядження не виконали тільки Баранович та Мефодій, заявивши, що цього привілея вони мають від самого патріарха Константинопольського. Цей дрібний інцидент відразу підкреслив усім незалежність Української Церкви, на яку сила Собору не стосується.

Крім цього, на Соборі був зачитаний перехоплений лист Никона до Царгородського патріарха, в якому Никон осуджував втручання Церкви Московської до справ Церкви Української; наприклад, поставлення Мефодія

Филимоновича він назвав неканонічним. Але справа про Українську Церкву не могла бути вирішувана Собором, бо на ньому не було представника від Царгородського Патріарха.

Але московський уряд не кидав-таки думки, щоб Собор остаточно вирішив справу приєднання Української Церкви до Московської. Насіли на патріарха Олександрійського Паїсія, але той рішуче заявив, що він до чужої єпархії ніякого права не має... Програв справу московський уряд і тут. Та в цей час і київський воєвода Шереметьєв, знаючи настрій українського духовенства, писав, що „московскому митрополиту в Киеве никоторыми мерами быть нельзя“ 1.


1 Акты Южной и Западной России. Т. V. № 50. С. 147.


Але цього часу трапилась подія, що стала переломною в справі приєднання Української Церкви до Московської — 13 січня 1667 р. підписано так зване Андрусівське перемир'я. Це був один із найтрагічніших актів української історії: Україну розшматовано на дві частини: Правобережжя відходило до поляків, Лівобережжя лишилося за Москвою; Київ, найбільша святиня українська, через два роки так само мав відійти до поляків.

Для київського духовенства Андрусівський мир був найболючішим ударом: перспектива опинитися знову під Польщею тепер, коли не один із вищого духовенства так чи інакше був уже заангажований у справах з Москвою, така перспектива відразу охолодила багатьох. Київське духовенство так уже звикло було до думки, що воно житиме за міцними плечами Москви, але збереже собі всі колишні свої привілеї. Духовенство насторожилось і не знало, з чого йому почати. Москва справу Київського митрополита, звичайно, припинила як нереальну тепер для неї.

Але хитрий Баранович виграв і тут. Владика собі думав, що коли Київ відійде до Польщі, то Чернігів мав би стати тоді центром церковного управління з ним, Барановичем, на чолі. І Баранович таки добився собі того, що Собор оголосив 8 вересня 1667 р. його єпархію архієпископією, а його — архієпископом з правом служити в саккосі. Правда, на початку патріарх Константинопольський опротестував ці підвищення без його дозволу.

Настав 1668 рік. Брюховецький загинув, переконавшися в кінці в зрадливості московської ласки. Гетьманом обох боків Дніпра став Петро Дорошенко. На митрополичий Київський престол сів тепер українець-патріот Йосип Нелюбович-Тукальський, що мав уже й благословення від патріарха Константинопольського.

Тукальський почав виступати рішуче проти всього, що було зв'язане з Москвою. Так, він наказав, щоб по церквах не поминали більше царя Олексія, а щоб поминали гетьмана Петра. Попався в його руки й єпископ Мефодій Филимонович — він зняв з нього панагію й мантію та й заслав в Уманський монастир. „Не достоїн ти бути в єпископах, — передав йому митрополит, — бо прийняв рукоположення від московського патріарха“ 1. Поплатилися й приятелі Мефодія, взагалі всі москвофіли.


1 Соловьев С. История России. Т. III. Р. XII. С. 357, 361 — 363.


Але Дорошенко не вдержався, не вдержався з ним і Тукальський. Опікшись на Польщі та Москві, Тукальський намовив гетьмана єднатися з Турцією, яка врешті так само страшно спустошила Україну. Це знову кинуло Тукальського, а також і вище київське духовенство шукати порятунку таки в Москві...


11. Гетьман Самойлович і патріарх Яким


Ось так невиразно точилася справа приєднання Української Церкви до Московської, точилася з перемінним щастям для обох сторін, що боролися за нашу Церкву. 26 липня 1675 р. помер митрополит Тукальський 2, і на його місце відразу появилося декілька кандидатів, але ні один з них не став Київським митрополитом — виплив незмінний Лазар Баранович, що знову став містоблюстителем, вже аж до 1685 р.


2 Помер у Троїцькому Чигиринському монастирі, де жив близько 10 років, а похований у Лубнах.


В Україні панувала тоді повна руїна, і вона, власне, не давала змоги московському урядові рішуче взятися за справу приєднання Української Церкви. Була ця справа не тільки духовна, але й політична, тому потрібні були відповідні люди з обох боків — з українського й московського. Нарешті знайшлися ці люди, що таки добили такого безконечного торгу за Українську Церкву, — це були гетьман український Іван Самойлович та патріарх московський Яким.

Людина надзвичайно честолюбна, гетьман Іван Самойлович добре бачив, який великий вплив часом мали в Москві окремі духовні особи. Через відсутність митрополита, через невиясненість остаточних стосунків Церкви Української до Московської окремі духовні особи, часом зовсім не відповідні, наприклад протопопи Филимонович та Адамович, входили в особливе довір'я московського уряду й стояли на перешкоді повноті гетьманської влади. Політичні московські агенти з духовенства були вдома надзвичайно настирливі й шкодили кожному, хто держався патріотичної ідеології. Українське духовенство в масі своїй не виявило яскравого патріотичного духу й дало дуже багато осіб, що залюбки займалися московською політичною агентурою; дійшло до того, що навіть архімандрит Печерської Лаври Інокентій Гізель став робити те саме; не далекий від того був і сам Лазар Баранович, а особливо помічник його Феодосій Углицький. Московський уряд на справу приєднання Української Церкви ніколи грошей не шкодував, щедро сипав їх направо й наліво, а тому ласе на них духовенство охоче простягало по них свої руки й служило Москві не за страх, а за совість. Правда, однієї думки у відносинах до Москви духовенство наше ніколи не мало, бо в той час занадто вже розбіжна була різниця поглядів на цю справу верхів і низів духовенства.

Україна лежала в руїнах — зґвалтована, ограбована й зруйнована; замість білих хаток серед пишних садків скрізь стирчали самі тільки димарі або купи з пожарищ ще свідчили, що тут були колись людські оселі. Що лишалося робити гетьману Самойловичу? Звичайно, він пішов по найлегшій дорозі — по московській, став щиро служити Москві, став відкрито допомагати їй міцніше закріпитися в зруйнованім краї. Ділитися впливами в Москві зі своїм духовенство'м Самойлович не захотів — і зняв усіх, хто стояв йому на дорозі. Ось цей Самойлович і вирішив остаточно закріпити Українську Церкву за Москвою, щоб духовенство не заважало йому в його праці. На Москві знайшовся й відповідний спільник — патріарх Яким.

Яким Савелов з фаху був, власне, військовий; освіту мав дуже малу. На 35-м році життя, 6 травня 1655 р., Савелов постригся в ченці в Межигірськім монастирі під Києвом і пробув тут два роки, а тому трохи знав Україну та її церковні стосунки. Патріарх Никон 1657 р. забрав Савелова до свого Тверського монастиря, а тут і пішла дуже скора духовна кар'єра Якима — через 17 років, 1674 р., він став уже Московським патріархом.

Це була людина залізної волі, що не розбиралася в засобах. В кар'єрі його було досить темних хвилин. Так, у Новоспаськім монастирі годував він братію гнилою рибою та мало їм хліба давав, і за це його й перевели були 1664 р. в Чудів монастир. Тут Якима дуже незлюбили й пустили були поголоску, ніби Яким не право вірує. Взяли сердегу на допити, і будучий патріарх щиро признався: „Аз, государь, не знаю ни старыя веры, ни новыя, но что велят начальницы, то и готов творити и слушати их во всем“ 1.

Взагалі патріарха Якима не любили; сучасник ось так розповідає про нього: Яким у Никона „грамоте начал учитися, а до того не знал он писания, разве азбуки, ни церкви, ни чина церковнаго, понеже человек служивый, и жил в глухой деревне, и заяцы ловил, а в Церкви в редкий Велик день бывал“ 2. Начальству Яким усе був послушний — він „валялся под ногами их“.

Ставши патріархом (з 1674 р.), Яким не рвав зв'язків з Межигірським монастирем — до нього часто ходили звідти посланці й добре інформували його про церковний стан в Україні. З усього українського Яким прилюдно сміявся й ненавидів його. Була це людина вперта, владна й самолюбна. Гетьман Самойлович близько зійшовся з ним, бо Яким йому помагав. Року 1682-го патріарх навіть поблагословив шлюб Самойловича, і це ще більше зв'язало двох цих осіб.

Патріарх часто бесідував з посланцями гетьмана про заміщення овдовілої Київської митрополії, й переконався, що гетьман тільки допомагатиме йому, бо й сам гетьман думав про те. Не знав тільки він, як поставиться до думок його вище українське духовенство.

А тут трапився якраз і зручний випадок: 18 листопада 1683 р. помер архімандрит Печерський Інокентій Гізель, „муж знатный, учительный, оказывавший царю многия радения“ 3.


1 Материалы для истории раскола M., 1879. T. IV. С. 227.

2 Там же.

3 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 218.


Гетьман Самойлович вирішив попробувати тепер щастя й таки зв'язати Українську Церкву з Московською. Він зараз же повідомив царя про смерть Гізеля та про те, що вибори нового архімандрита призначено на після Різдва, а від патріарха Якима просив благословення на ці вибори. Цар і патріарх були дуже вдоволені з того й негайно відповіли, а патріарх ще додав, що він новообраного архімандрита „рукоположения удостойти благожеланно возусердствует“ 1.


1 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 218.


Але київське духовенство догадалося, що йде на нього похід, і повело себе не зовсім так, як хотів того Самойлович. Вибори відбулися вільними голосами — обрано Варлаама Ясинського. Новообраний архімандрит за посвятою не вдався, проте, до Москви, як натякав про те патріарх Яким, і поспішив прийняти архімандричу посвяту від Чернігівського архієпископа... їхати до Москви й по посвяті Ясинський не захотів. Спроба Самойловича та Якима не вдалася.

Зате дальші події склалися не на користь оборонців прав Української Церкви. Печерської архімандрії, насамперед її великих маєтків, почав домагатися Львівський єпископ Йосип Шумлянський. Наляканий Ясинський поспішив вислати посольство до патріарха Якима, смиренно просячи благословення та грамоти на архімандрію...

Це вже був реальний початок приєднання Української Церкви до Московської. Якраз на нещастя в той час Росія воювала з Турцією, а тому знестися з патріархом Царгородським не було жодної змоги.


12. Єпископ Гедеон, князь Четвертинський


Події все складалися на користь Москви: знайшовся й добрий кандидат на Київську митрополію — єпископ Луцький Гедеон, князь Святополк-Четвертинський.

Цього часу стан православної церкви в Польщі був надзвичайно тяжкий — вона була зовсім безправна, її силою тягли на унію. Єпископ Луцький Гедеон міцно беріг вірність батьківській вірі, і за це змушений був терпіти багато неприємностей. Дійшло до того, що, як розказує сам Гедеон, „не точию различными умышленми пакости мне деяху, но и явно враждебными отравами на отнятие живота моего многажды наглствоваху“ 2. В кінці Гедеону погрожували навіть укинути його до Марієнбурзької фортеці (де був задушений перед тим містоблюститель Царгородського патріархату Никифор) — і тоді владика 1684 р. змушений був утікати з Польщі до Києва.


2 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 43.


Єпископ Луцький прибув просто до гетьманської столиці Батурина, і був добре тут прийнятий. Він був сватом Самойловичу — дочка Самойловича була за сином єпископа Гедеона ще з 1682 р. Помістився він у Крупецькому монастирі.

Гетьман відразу оцінив єпископа Гедеона як найкращого кандидата на Київську митрополію. І справді, кандидат цей мав багато заслуг: був мучеником за православ'я, в єпископськім сані служив уже майже 25 років, найзнатнішого роду, а до того ще й сват гетьманів. Старий хитрун, що все чекав митрополичого сану, Лазар Баранович, відразу оцінив єпископа Гедеона Четвертинського — про нього він насмішкувато сказав: „Разве его митрополитом Киевским сделать, а то другого ему места нет...“ 1.

Єпископ Гедеон стільки натерпівся різних переслідувань у Польщі, що київські церковні стосунки були йому раєм. І тому він відразу погодився на все те, що нашіптував йому Самойлович. Зараз же, ще в листопаді 1684 р., єпископ Гедеон написав смиренні листи до Москви цареві та патріарху, розказуючи їм про причини своєї втечі з Польщі й заявляючи про повну покору. Патріарх милостиво відповів і прислав щедрий дарунок — 10 рублів 2. Відписав і цар, але не назвав Гедеона князем, від чого той заслаб, і мало не помер, бо навіть і король польський завжди звав його князем.


1 Соловьев С. История России. Т. III. С. 995.

2 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 99.

3 Там же. С. 98.


Єпископ Гедеон був дуже лагідної вдачі, „людина добра та тиха, що ніякої влади не бажає“3, як охарактеризував його Самойлович. Такого саме митрополита й треба було Москві, а особливо Самойловичу, — бо тоді ж усе духовенство буде в його, гетьманських руках.

У Москві так само вирішили поспішити, і в лютому 1685 р. наказано Самойловичу зробити вибори Київського митрополита; в наказі вже відкрито додали: „А как тому (новообраному) митрополиту наступить и какое послушание оказывать святейшему кир Иоакиму, патриарху московскому и всея Руси, и его преемникам, как судить, по каким причинам и тягостям власть Константинопольскаго патриарха отложить, в каком почитании гетмана, старшину и все войско Запорожское иметь и о всяких церковных делах писать к св. патриарху Московскому, а к св. Константинопольскому патриарху ни о чем не писать, и не посылать, причитания никакого к нему не иметь, под послушанием у него не быть и из под его паствы, за расстоянием дальняго пути, совершенно отстать... По степени Киевской Митрополии быть первою между российскими митрополиями... А новоизбраннаго митрополита, для архипастырскаго рукоположения, отпустить в Москву“ 1.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 100 — 101


Отож, як бачимо, уряд московський самовільно вдерся до прав патріарха Константинопольського й безправно їх порушив. Вибори призначили на 8 липня, і обидві сторони — оборонці Української Церкви й її напасники — завзято готувалися до останнього бою.


13. Вибори митрополита Гедеона


Реальний кандидат на Київську митрополію Чернігівський архієпископ Лазар Баранович відразу добре зорієнтувався й побачив, що гетьман тягне на митрополію свого свата Гедеона; знало про це, звичайно, й усе вище духовенство. І Баранович пішов на хитрість: як містоблюститель, він універсалом закликав духовенство на вибори, а сам тихо оголосив бойкот їм.

Настав день виборів, 8 липня 1685 р. З Батурина від гетьмана прибуло на вибори багато посланців, серед них осаул Іван Мазепа, Переяславський полковник Леонтій Полуботок, а духовенства прибуло надзвичайно мало — прибули переважно москвофіли. На вибори не прибув архієпископ Баранович і все значне духовенство. Законність вимагала відкласти ці вибори, але гетьманські посланці настояли на своєму. Вибори відбулися — одноголосно обрали на Київського митрополита єпископа Гедеона.

Собор відправив до єпископа Гедеона депутацію на чолі з відомим москвофілом ігуменом Видубецьким Феодосієм Углицьким; князь Четвертинський вибори смиренно прийняв і погодився „прийняти жезл архипастирский не от кого другого, как от московскаго патриарха“ 2. З того часу єпископ Гедеон став клятвопреступником, бо давніше він присягав бути вірним патріарху Вселенському...


2 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 103.


Гетьман поспішив донести Москві про вибори, але в своїм листі все-таки настоює зберегти права Української Церкви й скоріше впросити патріарха Константинопольського, щоб відступив Українську Церкву Москві; а в кінці Самойлович писав: „Покорственно докладываю, что новообранной митрополит взял благословение (на єпископію Луцьку) от святейшаго Константинопольскаго патриарха и учинил присягу никогда не отступать от послушания того Константинопольскаго престола“, а тому Гедеон просить поклопотатися, щоб „на ту присягу свою разрешение имети мог...“ 1. Видно, заговорило сумління і в Гедеона...

Стурбоване українське духовенство, бачачи, як пішла справа, незабаром зібралося на другий Собор і різко протестувало проти виборів Гедеона; особливо виступав великий учений свого часу Печерський архімандрит Варлаам Ясинський. Духовенство об'явило, що перший Собор був незаконний і не мав права вирішувати такої великої справи, як передача Української Церкви Москві, бо це діло всієї Церкви.

Свій протест духовенство записало й відіслало гетьману Самойловичу. В цім протесті духовенство виразно зазначило свої погляди на всю цю справу. Найперше вони підкреслюють, що не мають права рішати справи підлеглості Української Церкви Москві — це справа самого Константинопольського патріарха: „так на той час без сумнения, — писали вони, — отлучимося от Константинопольского исконного отца своего, кгды очима нашима обачим и ушима услышим цессию (передачу) царегородцкаго патриарха московскому“ 2.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 71. № XIV.

2 Там же. С. 57.


Далі підкреслює духовенство, що Церква Українська, піддавшися Москві, втратить свої старовічні права, на шкоду самій Церкві, — і перераховують ці права.

У другім листі протестуюче духовенство розказує, що Москва забрала вже Білгородську єпархію і завела там свої порядки — і такі ж самі порядки заведе й у Києві.

Ось які порядки заведено тоді в нашій Білгородській єпархії. Коли тільки священик через свою вбогість не давав данини митрополитові чи коли миряни не давали митрополитові відкупного за церкву, то за це „священника на правеже палицею по литкам затинают... Дьячки, пономари, ктитори подводы одбувают, дань роковую дают архиерею, для чего великое стало в церквах на слуг церковных оскудение... Кто утонет, кого гром убьет, албо наглою умрет смертию — платят за тое вину по гривне митрополитови... Слуги архиерейские по попам с перначами (знаками) ездят... Парохиялным священником викариев от престола, естли б не по любви был, не волно оставить и другого викария приняти не вольно... Книги наши Киевския скасовано, а наслано Московския, чево и в нас сподевати бы ся треба... Церковное пение и служение отменено, а все по-московськи поставлено, до чего наши люди не скоро могут привыкнути... Дети малыя, некрещенны, не поливати, але погружати священницы должны: и много неуместные священницы, а к тому не привыклые обычаю, детей в слободах потопили... Священника за вину волно шелепами, рубаху снявши, бити, — и вышняго чину духовнаго людям так же чинят...“ 1.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 60 — 61. № XII.


Ось такі порядки заводила тоді Москва у нас в Україні... Звичайно, духовенство наше все це добре знало, а тому й протестувало проти загарбання Української Церкви, як тільки могло.

Щоб повідомити царя та патріарха про вибори, гетьман і новообраний митрополит відправили до Москви посольство з Феодосієм Углицьким на чолі. Посольство повідомило про вибори, але також просило не рушити стародавніх прав Української Церкви. На Москві цими виборами були надзвичайно задоволені, і патріарх Яким поспішив закінчити таку важну справу — написав Гедеону, щоб приїздив до Москви за благословенням.


14. Присяга Гедеона в Москві


У жовтні місяці 1685 р. виїхав новообраний митрополит Гедеон до Москви за благословенням. З ним було різного оточення 45 чоловік. До Москви Гедеон прибув 24 жовтня, і там прийняли його дуже врочисто та милостиво; крім харчів, митрополиту призначено по 3 рублі денно.

Посвята відбулася 8 листопада в Успенськім соборі, в присутності царів. І стоячи перед патріархом Московським серед церкви, Гедеон присягав: „Обещаюся повиноватися всегда отцу моему, великому господину, святейшему кир Иоакиму, патриарху московскому, и аще случится и по нем будущему святейшему патриарху московскому, и всему преосвященному Собору — российским преосвященным митрополитам, архиепископам и епископам, братии моей, во всем согласну быти, и любовь духовную вседушно к ним имети и яко братию почитати я... Аще же отцу моему, святейшему кир Иоакиму, патриарху московскому, и по нем будущим патриархам и всему святейшему собору явлюся непослушен или противен или от него в особность восхощу отступити и епархию, мне врученную, каковым либо образом ему, отцу моему, в чем непослушну сотворю, и тогда абие лишен буду всего сана своего и власти... Во известную же крепость и вечное утверждение, сие мое обещание, подписав моею рукою, вручаю отцу моему великому господину, святейшему патриарху московскому...“ 1.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 103 — 104.


Після посвяти митрополит Гедеон одержав у грудні місяці дві грамоти — від царів Івана, Петра й царівни Софії та від патріарха. Царі затвердили більшість старих прав Української Церкви. Вони писали: „И мы, великие государи, цари и великие князи, Иоанн Алексеевич, Петр Алексеевич и сестра наша Софья Алексеевна, изволили весь митрополии Киевской причт и чин духовный пожаловати — для утверждения той Киевской митрополии и в подтверждение прежних духовнаго чина прав и волностей, сию нашу царскаго величества милостивую жалованную граммату дать повелели: что впредь судам митрополии Киевской в своей епархии быти и отправлятися по прежним обычаям, и никому от тех судов в царствующий наш град Москву с челобитьем не приходити, и патриарху московскому в те суды не вступатися и челобитен ни у кого не принимать, а быти той Киевской митрополии в таком же соблюдении, в какове она была до сего времени под благословением святейшаго вселенскаго константинопольскаго патриарха, как в митрополичей чести, так и во исправлении духовнаго чина и церковнаго, и в сохранении начала, прав и волностей обыклых, обретающихся по исконному обычаю... и все обыкновения прежния без применения волно содержати... На архиерейский престол в митрополиты обирати волною елекцыею мужа из тамошних природных обывателей... И сею нашею жалованною грамотою обнадеживаем и утверждаем, и в том быти на нашу государскую милость во всем надежным...“ 1.

Грамота патріарха має вже інший характер — він про права Київського митрополита промовчав, але вже відразу попробував поставити Гедеона на становище звичайного митрополита, він наказав йому, „ради единочества с протчими российскими митрополитами“, носити білого клобука, чого доти в практиці Української Церкви не було. Крім цього, митрополит зве Гедеона „митрополитом Киевским, и Галицким, и Малыя России“, тоді як у титулі українських митрополитів споконвіку було: „и всея России...“ 2.

Так потроху почали відбирати права від київських митрополитів.

Грудня 14-го відпустили Гедеона додому. Весело вертався новий митрополит: у Москві йому подарували карету, обшиту оксамитом, з мідною оздобою, і шестеро карих коней... Це на те, щоб заспокоїти неспокійне сумління Гедеона, бо він же давніше присягав на вірність патріарху Константинопольському...

Задоволений був також і гетьман Самойлович — він досяг свого: в царській грамоті митрополиту Київському наказали: „В делах приключающихся Малыя России, как в военных, так и в росправных, воля ему, преосвященному митрополиту, и впредь по нем будучим митрополитам Киевским, быти не имеет и вступати не довлеет понеже то належит подданому нашему, гетману Ивану Самойловичу, и впредь по нем будучим гетманам“ 3.


1 Полное Собрание Законов Российской Империи. 1830. Т. XI. № 8334. С. 364 — 365; Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С 98-99.

2 Там же. С. 124 — 145.

3 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 123.


Так українське вище духовенство було упокорене й позбавлене не тільки своїх церковних прав, але й свого споконвічного впливу в справах політичних...


15. Останній акт трагедії


Залишалось виконати останній акт сумної трагедії Української Церкви. Акт останній, але найголовніший — добитися згоди від Константинопольського патріарха на передачу Української Церкви патріарху Московському.

Уже й до цього не один раз московський уряд зносився з патріархом Константинопольським, просячи його уступити Москві Українську Церкву. Але справа звичайно кінчалася нічим.

Так, 11 грудня 1684 р. московські царі послали через грека Захара Софира свою грамоту Царгородському патріарху Якову, просячи його відступити Москві Київську митрополію, бо цього бажає ніби й сам український народ. Хоч до цього прохання додано 40 соболів на 200 рублів і обіцяно те саме посилати й надалі, проте патріарх Яків на передачу Церкви не погодився 1.

Але не те було тепер — московський уряд вирішив добути згоди, чого б то не коштувало. Через три дні по присязі Гедеона патріарх Московський Яким уже виготовив грамоту до патріарха Константинопольського. Якимписав, що він задовольнив прохання українського народу — поставив митрополитом Гедеона, а щоб з Гедеоном чого не трапилося в дорозі, коли б він поїхав на посвяту до Константинополя, то він його висвятив у Москві... Далі патріарх Московський просив відступити йому зовсім Київську митрополію, бо вона ж така далека від Царгорода...

Про те саме просили в своїй грамоті й царі, додаючи, що в дарунок патріархові посилають золоті та соболі. „И вашему б архипастырству, — писали царі, — те золотые и соболи принять велеть, а сколько числом принято будет, и о том к нам писать“ 2.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 131.

2 Там же. С. 123.


З цими грамотами до Царгорода поїхав бувалий дяк Микита Олексіїв; їхав він через Україну, і гетьман послав з ним і свого посланця Івана Лисицю, також просячи відступити Київську митрополію під Москву.

Добравшись на Схід, посланці прибули до Адріанополя і тут несподівано застали патріарха Єрусалимського Досифея. Олексіїв вирішив добре взятися за цього впливового владику. Це була енергійна людина, славний учений свого часу.

Патріарх Досифей непривітно зустрів царського посланця. Він просто почав розмову з того, що не буде радити патріархові Царгородському відступати Українську Церкву, бо це заборонено правилами св. Отців. Та й чого просять тепер, потому, як уже силою забрали Церкву...

„Мы, — казав він, — не дадим своего благословения...“ Відмовив навіть тоді, коли йому за це обіцяно „государево жалованье“, і додав, що він „и за большую казну такого дела не сделал бы“ 1.

Про все це Досифей гостро відписав у Москву царям і патріарху, і „с величайшим воодушевлением доказывал всю незаконность и неуместность задуманного ими дела...“ 2.

Досифей обурився проти тієї явної куплі, що її повів московський уряд через свого посла. „Присилаєте денги, — писав патріарх. — и из ума людей выводите, берете грамоты, сопротивны Церкви и Богу... И бояше удобнее, да поставите митрополита без благословения, неже присылаете денги и просите прощения, яко есть явная симония...“ 3.

„И подобает ли, — писав він далі, — просити духовная дарования за денги? И негли граммата оная, юже емлет честность его от Константинопольскаго из денег естли праведна, естли граммата достойна? И аще суть нищий и обыкли имати денги и давати грамматы, — лепо ли есть вашей Церкви просити таким образом сицевая великая прошения... И аще хощете имети хотение свое, ведайте, яко церковная воля не есть, яко же и мы не хощем, да не причастимся сему греху...“ 4.

Москва, проте, вперто йшла своїм шляхом. Цього часу якраз приїхав до Адріанополя новий Константинопольський патріарх Діонисій, щоб добути свого затвердження у великого візира. Довідавшися, що до нього прибуло посольство з Москви, патріарх Діонисій послав до нього архімандрита. Цей посланець Діонисія просив грошей у посла Олексієва, обіцяючи, що „после дасть ему грамоты“. Але Олексіїв уже добре орієнтувався, а тому брутально відповів, „яко прежде дасть ему грамоты, и потом да возмет деньги от него“ 5.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 135 (перед-

мова).

2 Там же. С. 137.

3 Там же. С. 144 — 145.

4 Там же. С. 145.

5 Там же. С. 145.


Таким чином, обидва патріархи рішуче відмовилися задовольнити бажання московських царів. Тоді спритний Олексіїв почав справу вже з другого, але вірнішого боку. Побачивши, що з патріархами торгу не доб'єш, посол Олексіїв вдався до великого візира й просив його, щоб він звелів патріархам передати Українську Церкву Москві. Турція була тоді в дуже скрутному становищі — з трьох боків (Польща, Австрія й Венеція) йшли на неї війною, а Росія була з нею в миру, через це Турція тоді дуже бажала зберегти добрі відносини з Москвою. Тому ясно, що великий візир легко погодився на прохання Москви — він обіцяв Олексієву, що зараз покличе до себе Константинопольського патріарха Діонисія й накаже йому передати Українську Церкву під владу московського патріарха. І візир виконав свою обіцянку...

Так сталася велика трагедія українського народу — загублення своєї національної Церкви...

Що було робити безсилим східним патріархам? Вони змушені були покоритися турецькій силі, змушені були виконати грізного візирового' наказа... Звичайно, патріархи не втрималися, щоб хоч щось не урвати з Москви собі на користь...

Після наказу візира зовсім пом'якшали обидва патріархи. Не мали чого поставити силі, та й митрополію Київську, власне, забрали вже. І в травні 1686 р. Діонисій віддав Київську митрополію Московському патріархові...

До нашого часу збереглася коротенька розписка з травня 1686 р. цього патріарха; цю розписку Діонисій видав московському послові Микиті Олексієву, що брав у нього грамоти на Київську митрополію. Діонисій писав: „Приняли есмы милостыню святаго вашего царствия от посланнаго вашего господина Никиты Алексеевича три сорока соболей и двести червонных; податель же благих Господь да будет мздодавец вашему державнейшему царствию“ 1.

Не вдержався після цього й розумний Досифей; коли до нього знову зайшов посол, то владика лагідно сказав: „Я приискал в правилах, что вольно всякому архиерею отпустить из своей епархии к другому архиерею...“2.

І за це Досифей теж одержав 200 золотих...3.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 144, 177.

2 Там же. С. 141.

3 Див.: там же. С. 142.


Так дешево продали Українську Церкву...

Добувши всі потрібні грамоти (за підписом усього Собору), весело вертався Олексіїв до Москви. Але несподівано в Криму він попався в руки кримських татар, і всі грамоти трохи були не загинули. Та московському урядові поталанило й тут — за важного татарського полоненика татари випустили Олексієва з грамотами...

XII

ОБМОСКОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ


1. Нівеляційна московська церковна політика


Урядовим насиллям та відкритою симонією по 32-літній тяжкій боротьбі (1654 — 1686) Москва нарешті приєднала до себе Українську Церкву, а забравши її, відразу ж повела супроти неї нівеляційну політику, щоб зробити з неї звичайну Московську Митрополію. Увесь стан старої Московської Церкви почали силою накидати й Церкві Українській, яка хоч і боронилася безперервно, але в кінці була-таки зломлена й формально зрівняна із станом Церкви Московської.

Стан московського духовенства був тоді зовсім невідрадний. Надзвичайно мала освіта всього духовенства, навіть його верхів, не говорячи вже про його низи, породила тут вузьку обрядову зарозумілість, а разом із тим самопевність та нетерпимість у справах віри. Своє власне розуміння Св. Письма та церковних канонів Москва вважала за єдино правильне й непорушне, свої місцеві церковні обряди та звичаї — за недоторканну святиню. Москва звала єретиком кожного православного, хто мислив не так, як навчали в Москві.

Наслідки всього цього були руйнуючі для московського народу: серед нього жили найрізніші повір'я й звичаї, що межували з поганством, народ глибоко не християнізувався, уся віра перейшла в зовнішню обрядовість. Св. Письмо, основа християнства, в московському народі було відоме мало, та народ його, писаного мало зрозумілою йому мовою, знав тільки поверхово. Характерно, що переклад Св. Письма на російську мову з'явився тільки на початку XIX віку, тоді як, скажімо, переклади на українську мову були вже з XVI віку, цебто на три віки раніше.

З усіх православних церков тільки Церква Московська сліпо наслідувала Церкву Візантійську щодо підлеглості державі. І не тільки наслідувала, але й випередила її в цьому: запровадила в себе правдивий цезарепанізм. Підлеглість державі Московська Церква розвинула ще з того часу, з початку XV віку, коли вона 1458 р. остаточно відірвалася від Київської Митрополії. Підлеглість була повна, з усіма її руйнуючими наслідками: цілковитою неволею духовенства перед світською владою та перед старшим від себе...

Найпершою причиною такого низького стану Московської Церкви було, власне, те, що вона зарано відірвалася від культурно високої Української Церкви, відірвалася тоді, коли на самостійне життя не мала власних сил. І дуже скоро по цьому темна, але зарозуміла московська ієрархія запровадила свою Церкву в розкол, з якого вона не вийшла й сьогодні. В 1551 р. в Москві відбувся так званий Стоглавий Собор, на якому було головним чином духовенство (митрополит, 9 архієреїв і т. д.); українського духовенства на ньому, звичайно, не було. І ось цей Стоглавий Собор постановив про такі дивовижні речі, як двоперстя (хреститися двома пальцями), в церкві співати „алілуя“ тільки два рази, заборонив стригти бороду і т. ін. Це були для багатьох новини, але наказано під карою прокляття все це виконувати. Коли пізніше розпочався сильний культурний вплив Української Церкви на Московську, то українці гаряче виступали проти наведених абсурдних постанов Стоглавого Собору, і вони мали успіх: 1666 — 1667 р. радив новий Собор, і на ньому постановлено, що на Стоглавому Соборі „писаша о сложении двою перстов и о сугубой Аллилуйи, и о прочем неразсудно, простотою и невежестьем“. А тому постановили: „Той Собор не в Собор, и клятва не в клятву, и ни во что же вменяем, якоже и не бысть“... Але люди 116 літ хрестилися двоперстям і позвикали до того, а тепер двоперстя заборонили — наслідок був жахливий: половина Росії не послухалися Собору 1667 р. й пішла в розкол, що триває й сьогодні...

Оце плід відриву від Української Церкви!

Або ще приклад. Відірвавшись від Української Церкви, Церква Московська в своїй темній зарозумілості почала ламати навіть православні догмати. Так, московський Собор 1620 р., забувши про догмат: „ісповідую єдино крещеніє“, постановив перехрещувати всіх „латинян“, цебто всіх не москвинів... Ця єретична постанова була тільки узаконенням того, що віддавна робилося на Москві — перехрещувати всіх, хто вірував не так, як хотіла Москва. Ось чому довгий час українців, коли вони попадали в Московію, перехрещували. І тільки Великий Собор 1667 р. відмінив цю єретичну постанову Собору 1620 р.

Стан українського духовенства був зовсім інший, і тому нема нічого дивного, що воно категорично зрікалося підпорядкуватися Московській Церкві і цілі віки з нею боролося; Церкви цієї наше духовенство панічно лякалося.

Коли 1685 р. неканонічний Собор, скликаний гетьманом Самойловичем, обрав на Київського митрополита єпископа Гедеона князя Четвертинського, що відразу віддався Москві, українське духовенство зібралося на другий Собор, який запротестував проти неканонічних виборів, а разом із тим ось так описав стан Московської Церкви. Якраз тоді Москва запровадила була ось такі порядки в нашій Білгородській єпархії. Коли тільки священик через свою убогість не давав данини митрополитові чи коли миряни не давали митрополитові відкупного за церкву, то за це „священика на правеже палицею по литкам затинають... Дьячки, пономари, ктитори подводы одбувають, дань роковую дають архиерею, для чого великое стало в церквах на слуг церковных оскудение... Кто утонет, кого гром убьет албо наглою умрет смертию — платят за тое вину по гривне митрополитови... Слуги архиерейские по попам с перначами (знаками) ездят... Парохияльным священиком викариев от престола, естли б не по любви был, не волно отставить и другого викария приняти не волно. Книги наши Киевския скасовано, а наслано Московския, чево и в нас сподевати бы ся треба... Церковное пение и служение отменено, а все помосковски поставлено, до чего наши люди не скоро могут привыкнути... Дети малыя, некрещенны, не поливати, але погружати священницы должны: и много неуместные священницы, а к тому непривыклые обычно, детей в слободах потопили... Священника за вину волно шелепами, рубаху снявши, бити, — и вышняго чину духовного людям так же чинять...“ 1.

Ось такі порядки заводила Москва в нас в Україні, а тому нема нічого дивного, чого наше духовенство так лякалося Москви.

Забравши 1686 р. Українську Церкву офіційно, Москва довго не могла забрати її фактично, й боротьба двох церков — Московської (а фактично московського уряду) та Української — затягнулася на дуже довгий час, а правдиво — ніколи й не припинялася. На початку московські царі на письмі та на словах публічно й урочисто забезпечували Київській Митрополії всі її віковічні права. Так, по поставленні Гедеона Четвертинського на Київського митрополита йому видано 1685 р. таку грамоту: „И мы, великий государи, цари и великие князи Иоанн Алексеевич, Петр Алексеевич и сестра наша Софья Алексеевна изволили весь митрополии Киевской причт и чин, духовный пожаловати — для утверждения той Киевской митрополии и в подтверждение прежних духовнаго чина прав и вольностей сию нашу царскаго величества милостивую жалованную граммату дать повелели: что впред судам митрополии Киевской в своей епархии быти и отправлятися по прежним обычаем, и никому от тех судов в царствующий наш град Москву с челобытьем не приходити, и патриарху московскому в те суды не вступатися, и челобитень ни у кого не принимать, а быти той Киевской митрополии в таком же соблюдении, в какове она была до сего времени под благословением святейшаго вселенскаго Константинопольского патриарха, как в митрополичей чести, так и во исправлении духовнаго чина и церковнаго начала, и в сохранении прав и вольностей обыклых, обретающихся по исконному обычаю... и все обыкновения прежния без пременения полно содержати... На архиерейский престол в митрополиты обирати волною елекциею мужа из тамошних природных обывателей... И сею нашею жалованною грамотою обнадеживаем и утверждаем, и в том быти на нашу государскую милость во всем надежным“ 2.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Г. V. С. 60 — 61.

2 Там же. С. 98 — 99; Полное собрание законов Российской империи. Т. XI. № 8334. С. 364 — 365.


До цього ж у цій грамоті Київська Митрополія зветься першою поміж усіма іншими — „первоначальною“.

Повівши супроти Української Церкви нівелізаційну політику, Москва відібрала від неї все, що було суттєве в неї: знищила її незалежність та соборноправність, а також сильно поруйнувала всі ті національні окремішності, які набула собі наша Церква за довгі віки свого життя.

Москва сильно стояла на тому, щоб конче міцно приєднати собі Україну й її Церкву, а тому запровадили були навіть нове прохання по церквах: „О еже престолу Киевскому соединитися с Богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с Богохранимым Великороссийским царствием“.


2. Знищення незалежності Української Церкви


Українська Церква тільки номінальне залежала від Церкви Царгородської, але фактично вона була незалежна. На це вплинули такі причини: давній переказ, що Українську Церкву заснував іще Андрій Первозванний, цебто що ця Церква була апостольська; Церква ця була найстарішою на Сході слов'янства; величезні простори її території говорили за те ж; нарешті, далека відстань від Царгорода робила залежність від нього фіктивною.

Звичайно, Москва не могла погодитися на незалежне становище Української Церкви, а до того й домінуюче на Сході. Митрополит Гедеон Четвертинський 8 листопада 1685 р. присягнув на вірність московському патріархові, і з цього й розпочалося знищення незалежності Української Церкви. Стародавній титул Київського митрополита був: „Митрополит Киевский и всея Руси“ (десь з X віку), а пізніше: „Митрополит Киевский, и Галицкий, и всея России“, і він сильно муляв очі й Московському патріархові, й Московському урядові, а тому вони завзялися знищити цього титула. На митрі митрополита Гедеона, яку йому видали в Москві, ще було написано: „Митрополит Киевский, и Галицкий, и всея России“, але вже 27 січня 1688 р. Гедеонові наказано підписуватися „Митрополит Киевский, и Галицкий, и Малыя России“. А пізніше, 1721 р., цар Петро І наказав Київському митрополитові зватися тільки архієпископом, що продовжувалося аж по 1743 р., коли знову милостиво повернено титула митрополита. А 1767 р. й це видалося занадто великим: наказано надалі зватися лише: „Митрополит Киевский и Галицкий“.

Київський митрополит віддавна був „екзархом вселенського трону“, і цей титул відразу відняли від митрополита Гедеона, хоч за оставлення цього титулу сильно просив навіть гетьман Самойлович. Цей власне титул був потрібний Київському митрополитові особливо через те, що православна церква в Польщі підлягала йому, а з утратою титулу екзарха ця залежність могла захитатися.

Отак Москва знищила незалежність Української Церкви. Це був акт грубо неканонічний, бо він порушував 34 апостольське правило, що наказувало: „Єпископи кожного народу повинні знати першого поміж себе й шанувати його як голову“. Грубо порушував і 8 правило III Всесвітнього Собору, що заповідає: „Хай ніхто з боголюбних єпископів не поширює влади на іншу єпархію, що давніше та спочатку не була під рукою його чи його попередників. Але як хто поширив та силою яку єпархію приєднав собі, то нехай віддасть її, щоб не переступалися правила Отців, щоб не закрадалася під видом священнодійства пиха влади світської. Отже, Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія заховувала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився“.

Історична традиція й канонічне право говорили про незалежність Української Церкви, бо, скажемо, Церкви Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська не втратили своєї автокефалії, хоч їхній край опинився з часом у зовсім інших політичних умовинах.

Велику сатисфакцію за цю грубу неканонічну кривду Українській Церкві дав Царгородський патріарх Григорій, що в томосі (грамоті) Вселенської Патріархії від 13 листопада 1924 р., підписаному ним та 12 східними митрополитами, про автокефалію Православної Церкви в Польщі написав таке: „В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви й Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу“.

Український народ ніколи не забував про віковічну незалежність своєї Церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської, а тому зараз по відродженні Української Народної Республіки актом 1 січня 1919 р. проголосив автокефалію Української Церкви, в якім зазначив, що „Українська Автокефальна Церква з її Синодом та духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть“. Цей акт канонічно випливав з 17 правила IV Всесвітнього Собору. Міністр ісповідань Іван Огіенко 1919 р. поробив багато старань, щоб Царгородський Патріарх поблагословив автокефалію Української Церкви, але Українська Республіка незабаром упала, а з тим припинилася й справа нашої автокефалії, що вже стояла на добрій дорозі.


3. Знищення соборнрправності Української Церкви. Церква в неволі


Петро Г скоро вдарив по самих основах Української Церкви, бо знищив те, на чому мусить стояти кожна Православна Церква, — її соборноправність. Вищою церковною владою в Україні були собори, крайовий та єпархіяльний — їм тепер прийшов кінець. Усі духовні посади в Українській Церкві, від митрополита й аж до паламаря, були виборні — тепер скасовано й це.

Петро І, як відомо, перепровадив в Росії широкі реформи, що порушили його царство до самої глибини. Російське духовенство в своїй більшості було проти цих реформ і дошкульно їм перешкоджало, чим тільки могло. По краю почали ширитися найрізніші непристойні памфлети на царя, авторами яких було духовенство, насамперед ченці, через що Петро видав 1701 р. навіть такого дивацького наказа: „Монахи в кельях никаковых писем писати власти не имеют, чернил и бумаги в кельях имети да не будут, но в трапезе определенное место для писания будет, и то с позволения начального“ 1.


1 Полное собрание законов Российской империи. Т. IV. № 1835; Див.: Скабичевский. Очерки истории русской цензуры. Спб., 1892. С. 4.


Патріарх Адріян був сильно незадоволений новими реформами, про що добре знав цар Петро. З натури своєї Петро був самовладцем і не хотів ділитися владою ні з ким. Він добре бачив, що патріарх має велику силу в Церкві, і постановив цілком підпорядкувати її собі, як то було за митрополитів. Ось тому, коли 1700 р. помер патріарх Адріян, то Петро не призначив йому заступника й відкрито, рве з вищим духовенством.

Петро рано запримітив разючу різницю поміж культурним і широко освіченим духовенством українським та темним і духовно зашкарублим московським. Він звернув увагу на освіченого українця Степана Яворського й призначив його відразу митрополитом Рязанським, а по смерті патріарха Адріяна — заступником (містоблюстителем) патріарха. І двадцять літ Петро не призначав патріарха, поволі прибираючи церкву до своїх рук, так що навіть терпеливий Яворський перейшов у тиху опозицію супроти царя.

Покінчивши свої реформи, Петро береться за Церкву. Полюбився йому ректор Київської Академії Феофан Прокопович, що публічно привітав був царя гарячою промовою, як той вертався з баталії під Полтавою 1709 р. Року 1718-го Феофан став єпископом Псковським і найближчим дорадником та співробітником Петра по церковних справах. Ось цьому Феофанові Петро й доручив виробити нового статута Російської Церкви, переказавши йому свої побажання. Прокопович постарався, і 25 січня 1721 р. такий статут був готовий — це славнозвісний „Духовный Регламент“.

Петро І постановив скасувати патріархат у Росії, а „Духовный Регламент“ цілком віддав, йому до рук усю Церкву. Регламент узаконив широке втручання світської влади до церковних справ, і сама Церква віддана під управу царської влади. Петро створив нову державну установу — Духовну Колегію, що звалася „Святейший Всероссийский Правительствующий Синод“. Кожен член Синоду мусив присягнути на вірність цареві, а в цій присязі вже відкрито було: „Исповедую крайняго судью духовныя сея Коллегии быти — Самого Всероссийскаго монарха“, цебто Головою Церкви ставав цар...

Цар відіслав „Духовный Регламент“ до Сенату, де його перечитали, а другого дня цар наказав: „Понеже вчерась от вас я слышал, что проект Духовной Коллегии как архиереи, так и вы слушали и приняли все за благо, того ради надлежит архиереом и вам оный подписать, который потом и я закреплю...“

Петро постановив зібрати підписи всіх архієреїв, а тому наказав їм прибути до Москви на 1 травня 1720 р. й підписати; такі „збірні пункти“ були ще в Казані та Вологді. Регламента повіз „добрий офіцер“ полковник Давидов, а йому наказано, щоб підписали всі єпископи та архімандрити, а хто не підпише, щоб дав писемне пояснення, чому, а сам з того міста не виїздив... Звичайно, ніхто не відважився не підписати. Таким чином, „Духовный Регламент“ набув ніби канонічної сили, і 25 січня 1721 р. Петро видав маніфеста про Нову Духовну Колегію, а 14 лютого того ж року розпочав свою працю й Синод.

Але московський уряд любив усе робити канонічно, а тому Петро І 30 вересня 1721 р., коли Синод уже розпочав свою працю, звернувся до Царгородського патріарха Єремії, просячи поблагословити новий устрій Церкви його та всіх інших патріархів. При цьому Петро описав утворення Синоду так, що опустив усе, що видавалося б неканонічним, і багато поперекручував та змінив. Через два роки, 23 вересня 1723 р., реформу Петра поблагословили патріархи Царгородський та Антіохійський, звичайно за відповідну „допомогу“, а інші — зріклися...

На чолі Синоду з 1722 р. став обер-прокурор, особа світська, що була „оком царевим“ над усіма духовними справами. Влада обер-прокурора була дуже велика, і з того часу цар став фактичним головою Церкви, Що, зрештою, за Павла І й було узаконено 1797 р., як 43 стаття основних законів. По єпархіях запроваджено незабаром відповідні установи, що пізніше звалися „Духовними Консисторіями“ (1841 і 1883 рр.) й мали в собі „око оберпрокурора“ — секретаря. Так царська влада всеціло запанувала над Церквою в Росії.

І з того часу Церква наша втратила остаточно соборноправність. В Україні 250 років (1667 — 1918) не було вже крайових соборів — їхню функцію присвоїв собі царський уряд та Синод.

Духовенство, залякане й загнане, не осмілювалося протестувати проти самоуправи Синоду, бо ним керував властиво сам цар. За цариці Єлизавети на; сильніший протест відважився тільки українець — митрополит ростовський Арсен Мацієвич, що просив царицю скасувати Синод як установу неканонічну. Коли прохання не було вважене, Мацієвич просив змінити неканонічну форму присяги членів Синоду — щоб у присязі головою Синоду вважати Ісуса Христа, а не царя. Коли не вволено й цього прохання, відважний митрополит таки не присягнув і зрікся членства в Синоді...

Отож з цього часу митрополита та єпископів уже не обирав, собор в Україні, а призначав Святійший Синод. Самостійність суду Київського митрополита скасовано — цю прерогативу забрав тепер собі Синод.

Потроху починають посилати в Україну чужих їй людей, хоч давня традиція вимагала, щоб духовні посади займали тільки свої, українці. Поволі захоплюють чужі люди наші монастирі. Так, 1743 р. ченці Києво-Межигірського монастиря скаржились, що їм тепер призначають ігуменів, тоді як раніше у них було не так: „Когда умрет игумен или архимандрит, — писали ченці, — то змежду братии того же монастиря оберет братия к такому начальству згодного мужа, и поставляется игуменом, а не из иншого монастиря, которий чин был издревле... А ныне заслужоные присылаются архимандритами; но оные архимандриты, которий приедет в наш убогий монастирь, то по своей похоти поступает, как хочет, и чина церковнаго и нашего уставу монастырскаго не смотрит, и соборной братии никогда в совет не призывает, но сам собою всякое дело затевает и делает по прихотях своих“ 1.


1 Петров Н. Акты... Т. І, Ч. l, C. 109.


Церковні братства, що так уславились були в Україні, потроху припиняють свою діяльність, бо уряд їх забороняє.

Синодальний устрій Російської Церкви, що тягнувся довгих 197 літ (1721 — 1918) і що приніс повне поневолення Церкві, був грубо неканонічний. Святійший Синод, що поневолив і знищив Українську Церкву, повстав проти ясного свідчення канонів царською силою та симонією. Як правдиво казав славний письменник М. Достоєвський, Російська Церква опинилася в „паралічі“... Більше того, Російська Церква за час свого синодального яр.ма перестала існувати як канонічна церква серед інших православних церков...


4. Понищення національних окремішностей Української Церкви


Кожна православна церква в своїй основі є церква національна. Найголовніша незмінна підвалина кожної церкви — -Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква сприймає по-своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаїв, наприклад у богослужбах, требах, святах, церковному житті й т. ін. Усе це, як показав я в своїй статті „Окремішності Української Церкви“, мала й наша Церква як Церква незалежна, і все це нищив нам неканонічний Святійший Синод.

Московська Церква здавна скоса дивилася на всі окремішності нашої Церкви, бо для неї все те, що не було таким, як у неї, вважалося єретичним. Як знаємо, українців у Москві перехрещували, не ховали їх на своїх кладовищах, прозивали ляшенками, і пізніше уніатами. На українську церковну науку давно вже казали — пресвітеріянство, кажуть так і тепер... І при кожній можливості Москва затирала силою всі наші церковні окремішності...

Українська Церква мала свої богослужбові книжки, мала їх в добрих, науково виправлених виданнях, але московський уряд, духовний і світський, усі їх понищив, а на їхнє місце запровадив свої, „ради одиночества церковнаго“. Що від цього Церква віддалялася від народу, на це Москва не звертала жодної уваги. Таким чином, наші друкарні перевернули на московські, хоч ці друкарні таки завзято боронились за своє національне обличчя. Докінчив це Петро І, що 5 жовтня 1720 р. височайше наказав без цензури в Київській та Чернігівській друкарнях нічого не друкувати...

Цариця Катерина II горіла лютістю на Україну й добила її остаточно. Вона посилає в Україну на різні посади москвинів, що справу обмосковлення нашої Церкви повели прискореним темпом. А це робили не тільки москвини — у цей час було чимало й своїх, що за ласощі цьогосвітні охоче приборкували Українську Церкву. Одним з таких був сумної пам'яті митрополит Київський Самуїл Миславський (1783 — 1793), що за десятилітнє своє митрополітування сильно обмосковив нашу Церкву.

Міцною твердинею нашої Церкви була тоді Київська Академія, вища школа з перевагою духовних наук, що постала ще на початку XVII віку. Ось на цю твердиню й повів головний наступ Святійший Синод через свого митрополита Миславського, аж поки остаточно не обмосковили цю Академію, а за нею й усі інші українські школи. Церковне право кожна Церква розвиває й плекає головним чином по своїх вищих школах, але цього ми були позбавлені з часу обмосковлення нашої Духовної Академії, бо чужинці професори приносили нам і чуже розуміння церковного права...

Наша Церква за всі віки свого існування мала свою власну вимову богослужбових книжок, наприклад Ђ (ять) вимовляли як і, е як е (а не є), и як и (а не як і), г як г (а не ґ), θ як т чи ф і т. ін. Цю споконвічну вимову Синод нам понищив, силою вимагаючи від нас вимови російської: Ђ вимовляти як є, и як і, е як є, θ як ф і т. ін. У цій справі особливо жорстокий був митрополит Самуїл Миславський, що силою накинув московську вимову не тільки до церков та шкіл, але й до священичих родин, погрожуючи віддачею в „світські команди“ за невміння читати з російською вимовою...

Українська Церква, змушена боротися з католицтвом та уніатством, ще з XVI віку пишалася своєю проповіддю, бо це для неї була справа життя й оборони. Москва живої проповіді не знала, а тому й косо поглядала на українську церковну проповідь й лаяла українців: „Заводите вы, ханжи, єресь новую — людей в церкви учите, а мы людей прежь сего в церкви не учивали... Беса вы имеете в себе, и все вы ханжи...“ 1. Синод пізніше запровадив цензуру проповідей — за проповідями сильно стежили, а це довело до того, що духовенство зовсім збайдужіло до церковної проповіді.


1 Православный собеседник. 1872. Т. II. С. 485 — 486.


Кожна православна церква має свого Місяцеслова Святих, який звичайно складається з двох частин: 1) святі давньої Грецької чи Візантійської Церкви, й 2) святі свої, місцеві. Святих із Місяцеслова іншої церкви автокефальні церкви звичайно не беруть. Святійший Синод 1784 р. силою змусив Українську Церкву прийняти свого московського Місяцеслова, а в ньому були свята, що ображали українські національні почуття. Так, наприклад, в усіх синодальних Місяцесловах від 27 червня червоним друком подається таке як велике свято: „Праздник о победе Богом дарованной всероссийскому Самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым-надесять под Полтавою лета от воплощения Господня 1709“, цебто святкувати московську перемогу над Україною, над гетьманом Мазепою... В неділю православ'я Російська Церква правила свій Чин, зовсім відмінний від Чину Церкви Грецької, а Синод змушував і нас правити московський Чин і виголошувати анафему на нашого гетьмана Івана Мазепу...

Російський Синод понищив нам наші українські особливості в требах, накидаючи нам конче своє московське. Так, наприклад, він наказав викинути присягу молодих з вінчання, хоч вона завжди була в нашій Церкві (від старої присяги залишалася в нас сама тільки назва „шлюб“, що визначає вінчання, а давніше визначала присягу). В хрещенні Москва вимагала від нас тільки погруження (занурення. — Ред.), тоді як у нашій Церкві широко знане й обливання. Москва ж накинула нам свій спосіб правлення богослужб, тоді як у нашій Церкві церковне передання було інше; наприклад, у нас Євангеліє читали обличчям до людей, царські врата під час Літургії були більше відчинені й т. ін.

В Московській Церкві, особливо за її синодальний час, сильно розвинулася так звана триязична єресь, цебто ложна наука, що признає святими богослужбовими мовами тільки три давні мови: давньоєврейську, грецьку та латинську. До цих трьох мов додали в Москві ще четверту, давньослов'янську, правильніше — російську церковнослов'янську, обернувши таким чином триязичну єресь на чотириязичну. Російська Церква вперто трималася цієї єресі, виклятої ще в IX віці Св. Кирилом, і виганяла з Української Церкви все те, що в ній було вже своєю живою мовою (наприклад, читання Євангелій та Апостолів, Синаксарі й т. ін.). Не допускалась навіть українська проповідь, хоч це виразно протирічило навчанню апостола Павла (див. І Кор. XIV).

Український народ добре не розумів церковнослов'янської мови, а бувши боголюбним, таки пильнував її розуміти, а це допроваджувало до зовсім хибного розуміння Св. Письма. Так, наприклад, в Україні поширені образи на тексти: „Очі мої вину (завжди) ко Господу“ (Пс. 24; 15), де намальований чернець, що держить в обох своїх руках по вийнятому окові... Або ще відомі образи на тему: „Взиграся младенець во чреве ея“ (Лука 1; 41), де намальована Єлизавета, а в животі її грає на скрипочку дитина... Це не пародія на ці тексти — це твір боголюбного маляра, що справді так зрозумів цей текст, коли його духовні провідники пішли проти наказу апостола Павла, що навчав: „Коли не подасте ви мовою, зрозумілою слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!.. І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві і промовець чужинцем мені... В церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, ані ж десять тисяч слів чужою мовою“ (І Кор. 14; 9, 11, 19).

Своє ставлення до Св. Письма Москва накидала й Українській Церкві — забороняла їй мати свої переклади аж до 1905 р., і тільки по цьому часі св. Синод змушений був поблагословити Євангеліє українською мовою. Звичайно, таким своїм ставленням, що нагадує ставлення католицьке, св. Синод сильно спинив глибшу християнізацію українських мас.

Мало цього, Російська Церква накидала й накидає нам свій російський і свій церковнослов'янський тексти Св. Письма, часто навмисне перекручений і неузгоджений з оригіналом. Так, наприклад, у листі св. Апостола Павла до Євреїв 6; 7 російський переклад св. Синоду подає таке навмисне неправдиве читання: „Земля произрастает злак, полезный тем, для которых и возделывается“, тоді як в оригіналі по перекладах цілого світу читаємо: „Земля родить рослини, добрі для тих, що їх і обробляють“. Або ще приклад із Старого Заповіту. В Книзі Естер (Есфір) 1; 22 оригінал і переклади цілого світу (серед них і Острозька Біблія 1581 р.) дають: „Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу“. Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: „Да будет страх им в жилищах их...“.

Російський св. Синод забороняв українцям малювати образи та будувати церкви свого стилю, силою накидаючи нам стиль московський (святі конче з великими бородами, церкви конче московського стилю). Так само силою св. Синод накинув нашому духовенству свою духовну одіж та зовнішній вигляд „одиночества ради“.

Якогось особливого питання про конечне стриження бороди Українська Церква, як і Церква Грецька, не знала, цебто ношення бороди не вважалося невідмінною ознакою православ'я. Питання про бороду накинула нашій Церкві тільки Церква Московська. Як знаємо, так званий Стоглавий Собор 1551 р. постановив „не брити брад и усов не постригати“ і доводив це цитатою з Апостольських Правил та 11 Правилом VI Вселенського Собору. Пізніше виявилось, що цитати ці сфальшовані, бо канони ані слова не говорять про необхідність бороди, і це на цій фальші Собор постановив: „Проклинаєм богоненавидимую блюдолюбнаго образа ересь, еже остригати браду...“ І нічого не допомогли дальші постанови — довга борода й сьогодні в Російській Церкві вважається ознакою православ'я.

Зазначу тут, що в давній Україні навіть усі ченці стригли своє волосся 1.


1 Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. Ч. 2. С. 550.


Московський Синод помалу відібрав від нас нашу книжку канонів, що друкувалася в нас під назвою Номоканон і мала в собі немало й своїх місцевих соборних постанов, і замінив її з 1839 р. так званою „Книгою правил“, зовсім неповною супроти нашої й супроти старої „Кормчої“. Зробив це Синод неправно, бо без Собору, самовільно.

Ось таким чином синодальна неканонічна Російська Церква винищувала помалу всі національні окремішності Української Церкви, що від віку панували в ній. Це винищування явно йшло з порушенням канону — 8 Правила III Всесвітнього Собору, який наказував: „Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія заховувала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився“.

Знищення національної Української Церкви було й проти Св. Письма, бо Апостол Павел навчає (Рим. 12; 4 — 5, Еф. 1; 22 — 23, Кор. 12), що Церква мусить бути цілим тілом. Це тіло здорове, коли належно працюють усі його члени. Як же могла бути здоровою Церква на Сході слов'янства, коли в неї силою знищили такого важливого й найпершого члена, як Українська Церква?

Відомий соборний лист 1848 р. східних патріархів навчає, що „сторож благочестя — саме тіло Церкви, тобто сам народ“. Так, коли знищили багатомільйонну Українську Церкву, то тим самим сильно надщербили цього „сторожа благочестія“.


5. Переслідування українського духовенства


Таким способом крок за кроком і рік за роком силою відбирали від Української Церкви її національні права та окремішності й зрівнювали її із звичайними російськими митрополіями. Українське патріотичне духовенство ввесь час переслідували — і поодинці, і всіх разом.

Переслідування українського духовенства московський уряд та св. Синод робили насамперед в оцих трьох напрямах: 1) принижування духовного стану, щоб захитати його повагу в народі, 2) матеріальне збідніння його, бо бідний священик усе буде слухняніший від заможного і 3) поневолення духовенства, бо воля була головною ознакою українського духовенства. Московський уряд хотів зробити із свого духовенства покірливе знаряддя для нецерковних цілей.

Московське духовенство віддавна не мало прав і віддавна підпало в повну залежність від світської влади. Як ми бачили, воно не співчувало новим реформам Петра І й чинило йому прихований опір. У відповідь на це Петро повів планове принижування російського духовенства, а це, звичайно, перенеслося й на духовенство українське.

Як знаємо, Петро І заснував при своєму дворі скандальну пародію на Святійший Синод — „Сумасброднейший, всеплутейший и всешутейший собор“ і на ньому богохульно висміював духовенство. „Собор“ цей мав „славить Бахуса питием непомерным“, нового члена запитували: „пиешь ли“ й т. ін. „Собор“ складався з п'яниць, що витворяли речі, про які не прийнято писати. Це, звичайно, сильно вплинуло на російську інтелігенцію, що завжди була не від того, щоб посміятися з духовенства.

Доходило до того, що „височайші особи“ сміялися над духовенством навіть публічно в церкві. Так, Петро III дражнив священиків у церкві, а коли диякон ішов з Євангелією з вівтаря, висолоплював йому язика... Щоб посміятися над своїм духовенством, він видав був наказ, щоб воно поголило бороду й зодягнуло коротку одежу. Але скора смерть царя припинила це посміховище.

Петро І зовсім не довіряв духовенству, а тому з 1721 р. встановив над ним поліційний догляд — це інститут так званих інквізиторів. Обер-прокуророві Синоду підлягав і доносив йому протоінквізитор, а тому підлягали провінціалінквізитори, а вже ті мали під собою сонми рядових інквізиторів. Ці інквізитори пильно доглядали за поведінкою та діяльністю всього духовенства, від єпископа починаючи. Інститут інквізиторів був не тільки дошкульним ударом по духовенству, але й публічною зневагою його. Правда, цей всесвітній скандал відмінили 1727 р., хоч і не зовсім: духовенство віддали під таємний догляд жандармів...

Взагалі ж Синод і далі провадив поліційні обов'язки над своїм духовенством і пильно доглядав за його поведінкою, особливо політичною. Через те ж, що інквізитори не могли за всім доглядіти, наказувалося єпископові хоч раз на рік об'їздити свою єпархію й пильно придивлятися за духовенством.

Не спинився Петро навіть перед тим, щоб стежити й за найсвятішим людини — за його сповіддю перед священиком. „Духовний Регламент“ наказував, щоб священик, почувши на сповіді щось політичне, конче, заразтаки доносив про це поліції... Таким чином, священика хотіли обернути в звичайного поліційного шпига, а за недонесення страхали тяжкими карами: „Лишения сана и имения и лишения живота“. Цікаво, що ці шпигунські обов'язки духовенства Регламент доводить навіть Св. Письмом: „Аще согрешит к тебе брат твой, иди и обличи его... аще же не послушает, повеждь церкви...“ Цікаво, що цей протиканонічний наказ про сповідь увійшов до XV тому „Свода Законов“ (ст. 585 — 586)...

На священиків та на деканів накладали обов'язок слідкувати, чи не перебуває хто в селі без пашпорта, чи взагалі не живе хто підозрілий або який дезертир, і доносити про це поліції...

Налякане духовенство не могло противитися, а це все викликало серед нього великий розлад та пошесть доносів.

На духовенство сипались тяжкі кари з усіх боків. Бувало, що приходили сповідатися підіслані провокатори, щоб випробувати священика. Духовна Консисторія так само грубо поводилася з духовенством і тяжко його карала. Звичайно бувало, що коли священика кликали до Консисторії на суд, то його арештовували й заковували в кайдани, а потім робили тяжкий допит. Кари на тілі духовенства були звичайною річчю і скасовані тільки за Олександра І. За найменші підозріння хватали навіть єпископів, позбавляли сана, розстригали і навіть карали на горло...

Звичайно, такий стан російського духовенства докочувався й до України, бо й там стали переслідувати всю Церкву. Сильне переслідування розпочав Петро І, а Катерина II повела вже планове, обдумане обрусіння.

Так, Катерина II при обсадженні вищих церковних посад завжди давала перевагу москвинам, а українців почала засилати на далекі єпархії.

Українська Церква мала великі маєтки, і вони не давали спокою войовничій цариці. Ці маєтки Церква вживала на утримання своїх шкіл, шпиталів, друкарень і т. ін. Цариця забрала церковні маєтки в Росії ще 1763 р., але в Україні через сильний спротив духовенства не могла їх легко забрати — відняла їх аж 1786 р. Замість забраних земель встановили для Церкви „милостивий штат“... Цими штатами вільне українське духовенство перетворилося в державних урядників, як то було в Росії.

Усе це сильно розкладало духовенство, відривало його від свого народу, родило байдужість до Церкви, сіяло атеїзм. Нижче духовенство було безправне й залякане, а єпископи стали тиснути його. Нерідко доходило до публічних скандалів. Так, про єпископа Кирила Флоринського сучасник розповідає, що „преосвященний завжди, навіть за Службою Божою, доходив до такого роз'ярення, що кому з підвладного духовенства трикирієм бороду підпалить, кому жмут волосся вирве, кому кулаком дасть у зуби, кого пхне в живіт ногою... Усе це робить, лаючися на всю церкву, де б то не було — чи у вівтарі, чи серед церкви, особливо ж у той час, як на його одягають святі шати...“ А архангельський архієрей Варсонофій „на сам Великдень звелів свому соборному протопопові з священиками та дияконами простояти всю Службу Божу босими на снігу... Підпивши, він власноручно карав духовних осіб по тілу, казав водити їх на ланцюгах кругом церкви“ 1.


1 Лотоцький Ол. Автокефалія. Т. II. С. 433.


Давніше духовенство в Україні було тільки з місцевих громадян, а тепер зачали сильно обсаджувати всі посади росіянами. А 1799 р. Синод призначив чужинця, молдаванина Гавриїла Банулеско навіть митрополитом Київським.


6. Розмосковлення Української Церкви


Таким чином, забрали незалежність Української Церкви, скасували її соборноправність, повикидали всі її національні окремішності, замінивши їх на московські, а крім того — маєтки церковні віднято, а вільне духовенство обернено в державних урядовців нижчого рангу. Високий стан духовенства понижено навіть до поліційних обов'язків...

Усе це робили московський уряд, патріархи та св. Синод проти виразної волі Української Церкви, робили державним ґвалтом та явною симонією, робили з порушенням важливих церковних канонів, а то й Св. Письма (наприклад І Кор. XIV). Каноністи не один раз ставили питання, чи ця Російська Церква синодальної доби була канонічна, й вирішують це негативно — канонічною вона не була. А коли так, то не була канонічною й уся діяльність цієї Церкви, цебто всі її насилля над Українською Церквою.

З усього, що я вище розповів, випливає ясно, на яку дорогу треба ставати українським церковним діячам. Року 1919-го, 1 січня Уряд Української Народної Республіки оголосив Автокефалію Української Церкви і цим відірвав її від Російської синодальної Церкви. Але що робити далі?

Серед українського громадянства панує легкість та поверховий погляд на відродження Української Церкви — запровадити Богослужіння українською мовою, такі ж проповіді, й на цьому кінчається „українізація“ нашої Церкви. Але, як ми бачили з усього вищеподаного, Українська Церква мала повне своє власне життя, внутрішнє й зовнішнє, довгими віками вироблене, і в ньому богослужбова мова — тільки частина цього життя. Та й нема нам чого українізувати, бо не про українізацію своєї Церкви йдеться, а про її повне розмосковлення, цебто про привернення їй всього того, що Церква наша давніше вже мала, але що від неї забрали, особливо за синодальної доби. І не тільки розмосковлюватись нам треба — нам слід привернути цілу й повну ту нашу Церкву, що була в нас майже тисячу літ.

XIII

ЯК ЦАРИЦЯ КАТЕРИНА ОБМОСКОВЛЮВАЛА ЦЕРКВУ УКРАЇНСЬКУ


1. Нищення України


Цариця Катерина (1762 — 1796) повела рішучу русифікацію України і всіма силами пильнувала, щоб зруйнувати старожитні вольності українські, пильнувала, „чтобы век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство“. Катерина домагалася зрівняти в усьому Україну з Росією, провести нівеліровку по всім українськім житті; вона пильнувала вирвати з українців „развратное мнение, по коему поставляют себя народом от здешняго совсем отличным...“

Цариця ненавиділа українців за їхню культуру і вже 1764 р. призначила в правителі України графа П. А. Румянцева й наказувала йому добре стежити за нашою Київською духовною Академією. „Не безызвестно, — писала вона, — что обучающиеся богословию и определяющие себя здесь к чинам духовным заражаются многими ненасытнаго честолюбия началами...“ 1.

I Катерина вміло та рішуче повела ворожу нам політику і за довге життя своє дощенту зруйнувала Україну...

Року 1775 серпня 3 дня вона видала маніфест про скасування Січі Запорізької 2.

Останнього кошового Січі Запорізької, старого Петра Калнишевського без жодної провини його, бо він навіть стояв за Москву, з наказу цариці схопили, закували в кайдани й відвезли на край світу — на Біле море, в Соловецький монастир, вкинули його в страшну тісну тюрму, замурували в льох, де старий і просидів один-одинцем аж 25 років і в цій в'язниці 4 грудня 1803 р. (за новим стилем) й Богові душу віддав...

І тоді ж, зруйнувавши Січ Запорізьку, Катерина забрала багато старих козачих клейнодів, старі грамоти, знамена і т. ін.; усе це забрали до Петербурга й потім сховали в Ермітажі...

Того ж таки самого 1775 р. 7 листопада видано нового маніфеста про „Учреждения для управления губерний Всероссийской Империи“3; ці „Учреждения“ заведено було й по Україні, і вони скасували стару нашу міську автономію по Магдебурзькому праву та Литовському Статуту. Всім міським вольностям українським настав тоді край...


1 Соловьев С. История России. Т. 26. Кн. 6. С. 35 — 36.

2 Див : Полное собрание законов Российской империи. Т. XX. № 13354. С 190 — 193.

3 Див.: Там же. № 14 392. С. 229 — 304.


Не спинилася цариця Катерина й перед страшною карою всьому нашому простому народові — вона забила його в кайдани кріпацтва. Ще 10 грудня 1763 р. цариця заборонила селянам право вільного переходу від пана до пана 1 — і це вже був початок кріпацтва... А 21 квітня 1785 р. вона видала жаловану грамоту про дворянські вольності, і тоді козацьку старшину нашу залічено було до дворянства, вона перелицювалася в „благородное сословие российскаго дворянства“, а сотні тисяч вільних селян та козаків подаровано царським фаворитам та цьому новому дворянству...2.

І тихий край наш з того часу занімів у кайданах кріпацтва...


1 Див.: Полное собрание законов Российской империи. Т XVI. № 11 987. С. 454 — 457.

2 Там же. Т. XXI. № 15228; Т. XXII. № 16 187. С. 344 — 358.


2. Нищення української освіти


Народ український завжди був вільнолюбним, завжди поривався до науки — і на дорозі йому тут ніхто ніколи не ставав. В XVII та XVIII віках шкіл в Україні було дуже багато. Всім відомо, що свідчить про нас Павло Алепський, що переїздив Україну 1653 р. Він писав про українців, що „всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати... А дітей у їх більше, ніж трави, — пише він і додає, — і всі діти вміють читати, навіть сироти...“ 3.

Духовенство наше вже в XVI віці відзначалося своєю освітою, а в XVII віці освіта ця значно поширшала, і з духовного стану вийшла довга низка і славних письменників, і славних наукових дослідників. А в XVIII віці, 1784 р., митрополит Миславський видав наказ, щоб навіть і не просили його про висвячення в священика чи диякона тих, хто не побував у вищих класах Академії 4.

Кожне село українське мало тоді свою школу. Як показує перепис 1740 — 1748 рр., в семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на 1904 оселі; як показує опис Румянцева, в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села. На просторі теперішніх Чернігівського, Городнянського та Сосницького повітів 1768 р. було 134 школи, і одна школа припадала на 746 душ населення; через 100 років, 1875 р., на цій самій землі шкіл уже тільки 52, і одна школа припадає на 6730 душ, цебто за сто років шкіл стало втроє менше, тоді як людність зросла вдесятеро...


3 Путешествие Антиохийского патриарха Макария в половине XVII века. М., 1897. С. 15.

4 Див.: Архів Київської духовної консисторії за 1784 р, № 2 і 95; Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II С. 73.


Те ж сталося і на Лівобережній Україні; коли там 1740 р. було 866 шкіл, то через 60 років, на початку XIX віку, шкіл цих не стало, і Чернігівський архієрей писав генерал-губернаторові князю Куракіну, що „не находил при проезде моем ныне по губернии заведенных училищ...“ 1.

Так впливала Москва на українську культуру...

Пробувала Москва звести навіть саму Київську Академію, пробувала це дуже рано — ще 1666 р. і не зробила цього тільки тому, що побоялася народу2.

На Москві шкіл у XVII віці було дуже мало, й українське духовенство боялось, щоб не сталося того ж і в Україні, коли тільки вона пристане до Москви. Дослідник цього питання каже, що „подчинение Киевской митрополии Московскому патриарху могло иметь гибельныя последствия для процветания малорусских школ...“ 3.

I так воно й сталося...

Коли Брюховецький від імені духовенства просив дозволу завести школу, то з Москви йому відповіли, що краще б цих шкіл зовсім не заводити...4.

А за цариці Катерини старшина українська дуже домагалася, щоб Київську Академію переробити на університет. Так, 1763 р. тодішній гетьман український Кирило Розумовський подав Катерині свого проекта про відродження старожитніх прав України, і в цім проекті він домагався, щоб з Київської духовної Академії було зроблено університет з 4 факультетами, з факультетом богословським; другий університет мав бути в Батурині й складатися з 3 факультетів 5.


1 С. Єфремов. Історія українського письменства. С. 130. Вид. 2-е.

2 Див.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. Изд. 2-е. 1906. С. 388.

3 Архив Южной и Западной России. Ч. I. Т. V. С. 112.

4 Див.: Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 111. 6 Киевская Старина. 1883. Кн. 6. С. 319 і далі; 1897. Кн. 1. С. 6.


В відомій „Комиссии о сочинении новаго Уложения“ представники українські настирливо домагалися, щоб в Україні було засновано університет. Так, стародубська громада в наказі своєму депутатові в „Комиссию“ писала, що ті школи українські, які є в Києві, Чернігові та Переяславі, „к большему просвещению разума человеческаго и к получению других нужных для службы государственной и к пользе всеобщей наук суть недостаточны...“ Про заснування університету в Переяславі просили тоді громади глухівська та переяславська, а київська громада просила про університет у Києві 1.


1 Див.: Полное собрание законов Российской империи. Т. XVI. № 12430. С: 187.


Звичайно, цариця Катерина, маючи на оці саму тільки русифікацію, не дозволила цих університетів. І українська молодь за вищою освітою мусила їздити або за кордон, або потім до Москви...


3. Русифікація Київської Академії. Запровадження російської вимови до Української Церкви


А далі Катерина одверто повела русифікацію вже в широкому розмірі. Височайшим наказом 7 вересня 1782 р. було оповіщено про організування „Комиссии для заведения в России народных училищ“ 2. I от програма, вироблена для шкіл Росії, хутко була заведена й до шкіл в Україні. І з того часу русифікація в наш край попливла широкою річкою.


2 Полное собрание законов Российской империи. Т. XXI. № 15507. С. 663 — 666.


Катерина знайшла собі добрих помічників в Україні, що жваво проводили до життя всі її плани про знищення наших прав старожитніх та про широку русифікацію, — це були відомі київські митрополити Гавриїл Кремінецький (1770 — 1783) та особливо Самуїл Миславський (1783 — 1796).

Гавриїл Кремінецький, хоч і українець з походження, майже все життя своє пробув у Росії і відбився від своєї батьківщини. План його роботи в Україні ясно видно з тієї розмови, що він вів її по дорозі до Києва; новий митрополит казав, що він, „живши долгое время в Петербурге, привык к тамошним обрядам и обыкновениям; а теперь, когда прииедет в Киев, не знает, что начать: следовать ли малороссийским обыкновениям, или малороссияне должны приноровляться к его петербургским ухваткам“... Гості відповіли митрополитові, що ввесь Київ повинен взяти собі його, митрополита, за зразка...1.

І от ці „петербургския ухватки“ митрополит й проводив до Української Церкви ввесь час, коли був на Київській митрополії...

А митрополит Самуїл Миславський пішов уже значно далі.

За молодих літ Миславський був гарячим оборонцем старожитніх прав Української Церкви й Київської Академії і навіть брав участь у протестах проти Катерининої політики 2. Але вперта вдача Катеринина зломила його, і він побачив, що даремно буде „прати противу рожна“. І ставши митрополитом, Миславський рішуче повів політику Катеринину.

Це цей Миславський перевернув українську Київську Академію на Московську; це він пильнував, щоб завести в Академії та й по церквах усієї України чисту московську вимову.

Ставши за митрополита, Миславський відразу з 1784 р. заводить нові дисципліни в Академії, що їх доти не було — це новий клас географії та історії, і наказує, що науки ці повинно вести „на чистом российском языке“. Завів митрополит ще й клас російської поезії та елоквенції і на цю науку виписав Москвина Дмитра Сигиревича, родом з Вороніжщини, і наказав йому „производить оное учение по правилам поэзии, напечатанным в Москве, ораторию же по правилам господина Ломоносова...“ 3.


1 Див.: Русская старина. 1871. Т. III. С. 402.

2 Див.: Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. К., 1906. С. 70.

3 Аскоченский. Акты... Т. 111. № 57. Л. 404.


Миславський став пильно стежити, щоб завести в Академії чисту московську вимову, особливо слов'янського богослужбового тексту. Ось цікавий наказ його про правопис та про вимову; подаю наказ цей цілим: „1784 г. октября 26 дня Святейшаго Правительствующаго Синода член, Преосвященный Самуил, Митрополит Киевский и Галицкий, усмотря 1-е, что в Академии Киевской не только студенты и ученики не наблюдают правил правописания, российскому языку свойственнаго, но и самые учители исполнению сей должности, которая во всех языках и науках, во всем ученом свете поставляется первым основанием служащим к познанию оных, не соответствуют; 2-е — что многие студенты, учившиеся богословию и философии, во время производства их во священные чины являются вовся неисправны в чтении по церковным книгам, чрез что подвергают себя стыду, а на Академию и учителей навлекают предосуждение, — приказал духовной Киевской Кон.систории предписать указом архимандриту Киево-Братского монастыря и ректору Академии с префектом, дабы они неусыпное возымели попечение о непременном и неупустительном наблюдении как учителями, так и учащимися правил российскаго правописания, равномерно и к другим языкам, в Академии преподаваемых, относящегося, с тем чтобы они, если кто из учителей в упущении сей должности ими примечен будет, об отрешении таковаго от учительской должности немедленно доносили Его Преосвященству, но учителей иностранцов от сего взыскания уводить. А дабы все студенты и ученики, особливо желающие достигнуть священных чинов, в свободное от учения время упражнялись наиприлежнейшим образом в чтении церковных всякого рода книг, а паче Библии, с приобретением хорошего и чистаго произношения, особливо с наблюдением ударения и силы, в книгах напечатанных, то есть оксии, что всего нужнее, — к тому ректор с префектом имеют употребить такия меры, которыя бы исполнению сего предписания действительно соответствовать могли. Вследствие сего отныне впредь навсегда в ответах на вопросы или справки из Консистории, в Академию посылаемыя, показывать без всякаго упущения, кто чему обучается, с каким успехом и поведением, колико лет в учении проводил, исправно ль читает по церковным и гражданским книгам, наблюдает ли правила правописания российскаго в письме, учится ли греческому языку и другим и каким имянно, також арифметике, истории и географии. Наконец внушить всем учащимся, что если они и за сим подтверждением не будут наблюдать всего того, что выше предписано, то имеют быть исключены из духовнаго ведомства и отошлются в светскую команду, дабы бесплодно и времени, им данного на приобретение просвещения, не теряли“ 1.


1 Рукопис Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії. Муз. 725, № 35. Л. 131; див.: Петров Н. Акты... Т. V. С. 81 — 82.


Пізніше, 8 червня 1787 р., цей же Самуїл Миславський наказав Київській Духовній Дикастерії (Консисторії): дітей духовенства „малолетных, оставшихся в домах, в удобное время благочинным свидетельствовать, чему они обучаются и с каким успехом... и подтверждать родителям их, чтоб они учились дома и в церквах читать по ударениям, в книгах напечатаным, то есть по оксиям неотменно“ 1.

А 13 лютого 1786 р. митрополит С. Миславський вже відкрито й чистосердечно наказав: „В исполнение Ея Императорскаго Величества указа... ректору и префекту присвоить немедленно Академии Киевской образ учения, для всех училищ в Империи узаконенный, соображаясь таблицам и книгам, для руководства учителям и в пользу обучающемуся юношеству присланным“...2.

І в Київську Академію ввели московську мову, і почали пильно доглядати, щоб у студентів була чиста великоросійська вимова — як у звичайному житті, так і в церкві. Почали виписувати з Москви друковані московською мовою підручники; посилали студентів у Московський університет, щоб вони навчалися там чистої московської вимови...

По всіх церквах було наказано, щоб дяки та священики молитви читали та правили службу Божу „голосом (вимовою), свойственным российскому наречию“3.

Те ж саме було заведено й по всіх школах в Україні; духовним школам Катерина давала матеріальну допомогу, але вимагала, щоб у таких школах „для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в Империи нашей узаконенный“4.


1 Петров Н. Акты... Т. V. С. 211.

2 Там же. С. 123.

3 Грушевский М. Очерк истории украинского народа. С 393 — 394.

4 Петров Н. Акты... Т. V. С. 114 (Наказ 1785 р.).


Так цариця Катерина нищила наші школи, руйнувала старожитні права українські, запроваджувала російську вимову до Української Церкви.


4. Боротьба за церковні землі


Але добралася Катерина ще й ближче до нашої церкви, добралася й до ченців і до наших монастирів.

Українські монастирі були тоді дуже багаті землею, мали великі достатки, бо їх ніколи не забували наші гетьмани, не забувала й козача старшина. На монастирських землях по Україні було тоді 14 111 дворів. На достатки ці монастирі провадили велику культурно-освітню роботу, держали школи, шпиталі, друкарні.

Монастирські землі наші й усі їхні достатки завжди муляли очі Катеринині, бо її незчисленним поклонникам усе землі бракувало. І Катерина простягла свою руку на цю землю.

Українці не дивилися мовчки на руйнування стародавніх їхніх прав. Поскільки було можливим, вони голосно протестували й не ховали свого незадоволення. Забравши 1763 р. монастирські землі в Росії, Катерина зараз же хотіла добратися й до України, але Київська Духовна Консисторія 6 жовтня 1763 р. так одсікла Катерині, що вона мусила на деякий час спинити свої побажання й тільки наказала митрополитові провчити добре протестантів, „дабы они впредь того чинити не отважились...“ 1.


1 Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. С. 10, 70.


В тім же році голосно протестував проти грабіжу церковних земель і повсякчасний оборонець прав духовенства, наш українець Арсеній Мацієвич — тоді митрополит Ростовський та Ярославський.

Мацієвич — дуже цікава людина. Народився він 1697 р. на Волині, вивчився в Київській Академії. В 1741 р. його висвятили на митрополита Ростовського, ще й до того зробили членом найсвятішого Синоду; на митрополичій посаді Мацієвич пробув 20 років.

Це була людина нервова та палка, і він ніколи не забував старожитніх прав українського духовенства, через що йому часто доводилося воювати з вищим урядом і з самим Синодом.

Ще 1762 р. пішли чутки, що цариця надумала відняти церковне майно; ці чутки з часом ставали все більшими та певнішими й дратували сміливого митрополита. І він відважився голосно повстати проти царициного насильства. У лютому 1763 р. митрополит правив в Ростові „Чин отлучения от церкви“ ворогів і сміливо оголосив анафему проти всіх „насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри“, цебто на саму царицю та на її Синод...

А хутко потому, в березні місяці, він послав до Синоду два різкі, гарячі протести, де по-козацькому відчитав і найсвятіший Синод, і саму Катерину за всі їхні заміри...1.

Синод злякався і переказав цариці все про цього „оскорбителя ея величества“. І митрополита зараз же схопили й під конвоєм відпровадили до Москви. На допиті була сама цариця, і митрополит сміливо й різко знову відчитав Катерину за всі її вчинки; за це йому „закляпили рота“ 2 і в такому стані держали до суду...


1 Ці протести видруковано в „Чтениях моск. Общ. истории“ (1862 р., Т. II — III).

2 Закляпити — всадити кия в рота, щоб мовчав.


Суд почався 1 квітня 1763 р.; сім днів судили митрополита „за превратныя и возмутительныя толкования Св. Писания и за посягательство на спокойствие подданных“. І в кінці, 12 квітня, засудили митрополита — позбавили сану і простим ченцем заслали в Архангельський Карельський монастир...

Але сміливий митрополит не скорився і тут голосно казав, що цариця не по правді відібрала церковні землі і що вона неправдою й на престол сіла...

Монах та солдат донесли про це на Мацієвича, і його знову потягли на допити і під караулом погнали до Москви. І 1767 р. вдруге віддали його під суд уже як політичного злочинця. І в цьому суді бувшого митрополита признали „достойным истязания и лишения жизни...“.

Катерина змилостивилась над митрополитом — „по милосердию императрицы“ Мацієвича тільки розстригли з ченців, дали йому нову образливу назву — Андрій Брехун і 70-літнього діда 8 січня 1768 р. навіки вкинули в Ревельський каземат...

Каземат в Ревелі вибрали якнайтісніший: 10 футів вздовж і 7 футів впоперек. Як розказують сучасники, Арсеній у тюрмі своїй „заложен был кирпичами, только оставалось окошечко, в которое ему подавалась пища...“. Навіть митрополит Київський Євгеній Болховитинов свідчить, що як укинули в каземат Арсенія, то „темница до самой его смерти уже не отворялась; было пресечено всякое сообщение с посторонними, а наконец отказывали ему не только в одежде, но даже и в пище“...

І нещасний мученик, якого народ вважав за святого, „сквозь розбитыя стекла своего окна и сквозь железный решетки с криком умолял не допустить его умереть от холода и голода“...1.

І чотири роки мучився тут у тісному казематі українець-митрополит. Держали його в тюрмі у великій тайні, з чого повстала про Мацієвича сила всяких легенд. Але хутко й кінець прийшов: 28 лютого 1772 р. гіркий мученик Богові душу віддав...

На кінці життя свого втихомирився сміливий митрополит і на лутці вікна тісної в'язниці своєї вирізав цвяшком вірша з Псалтиря: „Благо мне, яко смирил мя еси“...2.

Так цариця Катерина воювала з тими, хто ставав їй на дорозі. І вся ця подія з „непокірним“ митрополитом дуже обурила царицю проти українців, і помстою до них вона дихала все своє довге життя.

Але опікшись на Мацієвичу, Катерина не взялася вже так рішуче за Україну й почала здалека підходити до монастирських українських земель, почала підходити не простою стежкою, а підкупом вищого духовенства...

Цариця хотіла, щоб сама козацька старшина та вище київське духовенство вірнопіддано просили її забрати всі їхні землі.

Так, ще 1765 р. вона писала правителеві України, графу П. Румянцеву: „Желаю, чтоб вы тамошних несколько называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили, если можно, о положении духовенства в штатное состояние; от духовных или светских такую же челобитную иметь; то бы мы уже знали, как починать. Мне Николай Чичерин сказал, что митрополит Киевский сам не прочь от сего учреждения будет, понеже он мало дохода имеет, а мы б ему, преосвященному, если б склонился о штатном положении просить, сделали б весьма выгодныя для него кондиции“ 3.


1 Попов М. С. Арсений Мациевич и его дело. Спб., 1912. С. 253. (У цій праці на с. XI — XX подано джерела й літературу про А. Мацієвича).

2 Про А. Мацієвича див. ще: Попов М. С. Арсений Мациевич, митрополит Ростовский и Ярославский. Спб., 1905. Покажчик попередньої літератури про Мацієвича див.: Библиограф. 1886. № 2 — 4.

3 Лист Катерини 9 липня 1765 р. (Моск. архив Мин. ин. дел); див.: Соловьев С. М. История России. Т. 26. Кн. 6. С. 122.


А через рік, 1766 р., цариця про те ж саме підходила і до найсвятішого Синоду. Обер-прокурор Мелисино прислав такий наказ Синодові: „Ея императорское величество избавить соизволила духовный чин от суеты мирской и от того зазрения, в котором он долголетне находился, обращаясь в мирских попечениях. Св. Синод опытом уже самим удостоверился о блаженстве своем под державою Православной своей монархини и не соизволит ли за долг звания своего принять и просить ея императорское величество, дабы она ту же матернюю свою щедроту излияла и на духовный, в Малороссии живущий, чин...“ 1.


1 Див.: Соловьев С. М. История России. Т. 26. Кн. 6. С. 301.


5. Відібрання церковних земель


Але всі ці підступи Катерини були марними, бо українське духовенство міцно стояло на своєму і міцно боронило старожитні права свої.

Цариця почала душити українське духовенство, почала відбирати потроху старі вольності його, щоб тільки примусити його віддати свої землі.

Українські монахи тоді керували більшістю московських монастирів. Роздратована впертістю українців, що міцно стояли за свою землю, цариця 17 лютого 1765 р. наказала: „Из малороссийских епархий из монашествующих в Великороссию без указа св. Синода и без крайней надобности отнюдь никого не выпускать и в великороссийския епархии не принимать“...2.

Тільки з помети українцям видала цариця цей наказ; наказ цей, каже дослідник, професор Н. Петров, „явно отменял прежнюю монополию воспитанников Киевской Академии на занятие иерархических и даже учительских мест в Великороссии“ 3. Правда, наказ цей у життя проведений не був.

А до нас в Україну цариця почала сама призначати настоятелів у монастирі — і все людей, що добре слухали її, призначала або москвинів, або таких українців, що довго служили в Москві і що їм було зовсім байдуже до національних інтересів України...4.


2 Полное собрание, законов Российской империи. Т. XVII. № 12332. С. 49.

3 Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. С. 12. Див. ще: Петров Н. Акты... Т. I. Ч. 1. С. 109.

4 Петров Н. Акты... Т. III. С. 8.


Це все були люди, що могли готовити грунт, щоб відібрати наші землі.

Глухі протести проти цього ламання старого виборного звичаю серед українського духовенства були увесь XVIII вік. Так, 1743 р. ченці Києво-Межигірського монастиря подали скаргу до найсвятішого Синоду: вони скаржились, що їм тепер призначають ігуменів, тоді як давніш у них було не так. „Когда умрет игумен или архимандрит, — писали монахи, — то змежду братии того ж монастиря оберет братия к такому начальству згодного мужа, и поставляется игуменом, а не из иншого монастыря, которий чин был издревле... А ныне заслужоные присылаются архимандритами; но оные архимандриты, который приедет в наш убогий монастырь, то по своей похоти поступает, как хочет, и чина церковного и нашего уставу монастырскаго не смотрит, и соборной братии никогда в совет не призывает, но сам собою всякое дело затевает и делает по прихотях своих“ 1.

Довго ждала Катерина, поки вірнопіддано попросять її з Києва забрати монастирські землі, але це їй нарешті обридло, бо земля прибічникам її була дуже потрібна, і 10 квітня 1786 p вона силою забрала всі монастирські землі в Україні...2. Замість усієї цієї „суеты мирской“ заведений був милостивий штат...

Так цариця Катерина „матернюю свою щедроту излияла на духовный, в Малороссии живущий, чин“...

Про цю материну ласку так писав славний єпископ Іриней Фальковський, тоді ще учитель Академії: „Мы были подобны оным сынам Израилевым, кои воспевали: На реках Вавилонских, тамо седохом и плакахом“...3.


1 Петров Н. Акты... Т. І. Ч. І. С. 109.

2 Височайшого наказа про це див.: Полное собрание законов Российской империи. Т. XXII. № 16375. С. 575.

3 Булашев Г. О. Преосвященный Ириней Фальковский, епископ Чигиринский. К., 1883. С. 118.


І жила тоді Україна, задушена та приголомшена, жила, тихо зітхаючи про недавню волю свою...

Так, 16 червня 1763 р. Білгородський єпископ Іосаф Миткевич писав у листі до друга свого: „Беда да горе! Всы теперь малороссияне везде в крайнем презрении. Самые честные люди остаются с наших, а в Тверь и в Владимир промованы (послані на вищу посаду. — Авт.), которий еще и недавно монахами с руских“... І обережний владика добавляє про цих руських: „Однак добрые люде и достойные“... Але щоб було ще обережніше, владика щиро просить товариша: „Сие по прочете прошу сжечь... А я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю, Господи помилуй“...1.

Скаржиться на сумний стан в Україні й автор „Истории Русов“: „Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них, как притча во языцех“...2.

Тоді, певно, й пісня наша склалася:


„Славне було Запоріжжя всіма сторонами,

А тепер не прожити та за москалями“... 3.


1 Петров Н. Акты... Т. III. C. 44.

2 История Русов или Малой России. М., 1846. С. 204.

3 Малорусские и Червонорусские народные думы и песни. Спб., 1836. С. 66.

XIV

ЯК МОСКВА ЗНИЩИЛА ВОЛЮ ДРУКУ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ


Києво-Печерська Лавра рано дістала собі від Константинопольського Патріарха дозвіл завести свою друкарню й вільно друкувати всі потрібні книжки.

Наша Лавра Печерська з давніх-давен стала в Україні великою національною святинею. Слава про її святощі та про багатства лунала далеко за межами України, і вона завжди вабила до себе і наших друзів, і ворогів; от чому Лавру так часто спустошували та грабували всі ті вороги наші, що набігали на Київ.

І тільки з XVI віку, коли зорганізувалося в нас козацтво і коли воно міцно стало на оборону старобатьківської віри, тільки з того часу настала золота доба для Лаври, доба її спокою й мирного розвитку, Лавра стає найбагатшим монастирем — у неї була сила землі, їй же належали навіть великі міста, як от Васильків та Радомишль.

І Лавра веде широку культурно-освітню працю, особливо з кінця XVI віку, коли вона стала на чолі боротьби українського народу за свою віру. Лавра кличе до себе вчених людей, і вони ведуть культурну працю; так прикликали в Лавру, скажімо, Зах. Копистенського, П. Беринду, Т. Земку, Лавр. Зизанія, Олександра Митуру й інших. Лавра заснувала осібний інститут казнодіїв (проповідників), що понесли слово Боже в народ і стали в оборону православної віри. Заснувала Лавра й школу, з якої потім і вийшла славна Академія Київська.

Друкарство дуже рано почалося в Україні — ще з середини XVI віку. Але неспокій та непевне життя довго перешкоджали Лаврі добре взятися до друкарської справи і в Києві. І як тільки Лавра почула під ногами твердий грунт, вона зараз же стає до друкарства.

Перший, хто розпочав друкарство в Печерській Лаврі, це був славний архимандрит її, Єлисей Плетенецький (1599 — 1624). Десь коло 1615 р. він купив у Стрятині в спадкоємців Федора Балабана (помер 1606 р.) гарну друкарню й перевіз її до Лаври.

І Плетенецький гаряче взявся до друкарської роботи; в м. Радомишлі він збудував велику папірню, що постачала папір на друкарню. Лаврська друкарня стала працювати тоді дуже енергійно — книжок вона випускала більше від інших друкарень. За 8 років свого першого життя (з 1617 — 1624 р., до смерті Є. Плетенецького) Лавра надрукувала 11 великих книжок, книжок поважних і дуже потрібних; це були: „Часословець“, „Анфологіон“ 1619 р. (1048 листів), „Книга о вере единой“ 1619 р., „Божественная Литургия“ 1620 р., „Номоканон“ 1620 і 1624 рр., „Беседы I. Золотоустого“ 1623 — 1624 рр., „Псалтырь“ 1624 р. й інші.

Первенцем лаврського друку був „Часословець“ (22+192 л., in 4°), що вийшов 1617 р.; на жаль, усі примірники цієї книжки збереглися до нашого часу без першого листа, тому не можна певніше сказати, якого саме дня вийшла ця книжка. Передмову її помічено: „писано месяца Декемвріа 20 дня лета от Р. X. 1616“; це ясно свідчить, що складати книжку почали ще 1616 р., певне, з початку його.

Року 1618-го Єл. Плетенецькому було написано панегірика, де перелічено всю працю цього славного українського культурного діяча.

Тепер 1 оце якраз минає триста років (1617 — 1917) з того часу, як розпочалося найбільше в Україні київське друкарство.


1 Цю статтю було написано в 1917 р.; надруковано її було в моїй „Українській культурі“ (Київ, 1918. С. 148 — 163). Про українське друкарство див. мою працю „Історія українського друкарства“ (Львів, 1925); про Київське лаврське друкарство — с. 233 — 302.


В історії нашого українського культурного життя ця праця Лаври займає найпочесніше місце, і цієї праці Лаврської ніколи не забуде наш вдячний народ. Лавра видрукувала силу книжок, і книжки ці вкрили не тільки саму Україну, але й широко розходились далеко поза межами її: Лавра завжди щедро давала хліб духовний усім слов'янським народам. І ось навіть ще й тепер на всім слов'янськім світі ніде не знайдете такого архіву чи бібліотеки, де б не було якоїсь Лаврського друку книжки.

Але погляньмо, якої гіркої долі зазнало Лаврське друкарство за ці три віки свого життя.

Перша доба Лаврського друку — це доба її вільного життя; Лавра вільно друкувала всі книжки, які тільки вважали за корисні, і ніхто тоді не ставав їй на дорозі цієї культурної праці. Таким життям жила Лавра цілих 70 років, цебто до того часу, коли Українську Церкву було віддано Московському патріархові 1685 р., остаточно 1686 р.

Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу 1, бо добре розуміло, що Москва хутко припинить усю культурну працю України. І коли, насильством, зрадою та підкупом над Українською Церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенства прийшов край.

Друга доба Лаврського друку — це доба боротьби її за стародавні права Лаври, за її волю друку (з 1685 р. до кінця XVIII віку).

Зараз же, як тільки Українська Церква опинилася під Московським патріархом, зараз же архимандрит Лаврський Варлаам Ясинський просив патріарха Якнма дати Лаврі грамоту про волю їхнього друку 2. Проте такої грамоти Лаврі з Москви не дали, і з цього й пішла потім сила всяких непорозумінь.

Пішли непорозуміння, недивлячись на те, що в царськім наказі про права Української Церкви 1685 р. було писано: „печатание книг невозбранно имети повелеваем“...3.


1 Огіенко І. Українська культура. С. 36.

2 Див.: Евгений. Описание Киево Печерской лавры. Додаток № 15. С. 58.

3 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 99.


В самій Москві друкування книжок було тоді під старанним доглядом і світського уряду, і патріарха; жодному митрополитові там не дозволялось хоча б що-небудь друкувати 1. Такі ж самі порядки Москва задумала завести й по Україні.

Наша мова українська, наші книжки завжди муляли очі Москві. І Москва рано починає вести з нами боротьбу, щоб примусити нас кинути рідну мову свою й пристати до московської.

Почалося це зараз же по приєднанні нашої Церкви до Московської, ще за патріарха Якима, що так люто ненавидів українців — він перший почав забороняти українцям книжки рідною мовою. Ще 1677 р. він наказував видерти з української книжки листки, бо вони „несходны с книгами московскими“ 2. Так почалася цензура українських книжок ще в XVII віці...

І хутко дійшло до того, що Київській Лаврі твердо наказали завжди питатися дозволу патріаршого на друкування книжок. Це цілком ламало стародавні права Лаври, і тому вона не звернула жодної уваги на цю заборону і вільно друкувала собі книжки — так вона надрукувала перший том „Четьих-Миней“ св. Димитрія Ростовського 1689 р.3.

Патріарх Яким через цю непокору зняв велику бучу. Він відчитував за це архимандрита Лаврського (1689 р.): треба було, писав патріарх про „Четьї-Минеї“ св. Д. Ростовського, „списав, прислати к нам ваше преписание, и нам было то ваше преписание в царствующем граде Москве соборне свидетельствовать, исправите, аще что где достойная исправления обрящется, и тогда, по рассмотрению и суждению соборному, дати нам и благословение, еже и типографским тиснением издати... мы ожидахом от вас премногое время преписания онаго вашего на прочитание и суждение. Ваше же преподобие, пренебрегше архипастырское наше повеление, книги сами типом издаете... И сие ваша велия неправда“ 4.


1 Филарет. История Русской Церкви. Пер. IV. С. 12.

2 Мансветов Как у нас правились церковные книги. М., 1883. С. 20, 14, 17.

3 Див.: Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 190.

4 >Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 281.


І патріарх надалі кріпко наказав: „А впред бы вам каковы книги, малы или великий, новосочиненныя случится печатати, первее к нам, святейшему патриарху, объявити и написав присылати, и ми, рассмотря, и благословение подадим на подобающая; а необъявя и к нам первее не прислав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати, да не казни церковней, запрещением, яко преслушницы, подъпадете“ 1.

Здивований таким наказом Лаврський архимандрит Ясинський відписував патріархові (10 серпня 1689 р.) про його заборону: „Сие зело зело есть нам трудно и не вместительно, того ради о крайнєє рассуждение и благословение челом бьем“ 2.

Якраз тоді була велика потреба в Псалтирях, бо „ея же и единыя в типографии не имамы“. Лавра приступала до друку їх, і цей наказ патріархів збив її з пантелику. Ясинський писав про це патріархові: „Усумневаемся, как зде, в Малой России, печатати, по коему зводу? Ибо аще по Московському, то не обыкоша сии людие (українці) тако читати и не ймуть куповати, разве аще бы особный на то был монарший указ и патриарший всенародный“...3.

Яким бачив, що його не слухають в Україні, і просив навіть патріарха Константинопольського, щоб той наказав українцям, „да имуть покорение и послушание святейшему нашему престолу Московскому и да не имуть волю и власть в жесточайших запрещений — ни по единому образу, ниже книгы какия печатати, ниже ино что творити без нашего соборного рассмотрения...4.

Проте патріарх Константинопольський на це не згодився і друкувати книжок Лаврі не заборонив. І Лавра не слухалась наказів з Москви і друкувала книжки, як і давніше. Так, 1692 р. вона видрукувала, не повідомивши патріарха, Літургію і в передмові не згадала ані царів, ані патріарха, а тільки свого архімандрита Мелетія Вояхевича.

Розсердився на це новий вже патріарх Адріян і вичитував за це Вояхевича (18 листопада 1692 р.): „А тако бы не подобало творити... Точию за твоим велением книги издаются, еже весьма непристойно и дерзновенно. Еще же предь сего к вам в монастырь — чтобы без ведома каковых церковных книг не печатати — писано... Како же у вас таковое презорство содеяся в сицевом, в благословение и прощение ваше нам возвестите“ 5.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 284.

2 Там же. С. 287.

3 Там же. Ч. 1. Т. V. С. 287.

4 Там же. С. 199.

6 Там же. С. 359 — 360.


Через місяць, 17 грудня 1692 р., архімандрит Лаврський просив вибачити йому це його „злочинство“. Він так виправдувався: „Грамоты вашего архипастырства при моем недостоинстве в святую обитель нашу таково не бывало, чтобы никаких книг церковных без вашего архипастырского милостиваго благословения не печатать... А как прежде мене бывшим архимандритом, аще был каковый ваш архипастырский указ или ни, того не вем, и не обретохом между многими писмы таковаго архипастырскаго указу“...1.

Від усього Лаврського собору архімандрит просив патріарха: „Сие же всем бысть известно, яко по сие время без препятия невозбранно было всякие книги по нашему малороссийскому обыкновению печатать, ныне же в велицем недоумении суще, ужасе бо нас ваш архипастырский милостивый отеческий указ, яко ни малой какой книжицы без вашего архипастырскаго милостиваго указу не печатать“... I собор просить: „Аще нам, богомольцем вашим, на всякую и малейшую книжицу по благословение посылати к вам, то в святой обители всякому строению монастырскому превелие препятие будеть. И не точию строению, но и безхлебни будем... Прожиток весь братии и служебником пища и одежда, и всякое строение монастырское, то все от печатанья книг“...2.

І насамкінець Вуяхевич від усієї Лаври пише: „Едиными усты и единым сердцем вси единокупно, припадая до ног ваших архипастырских, со слезами молим: помилуй нас... повели по-прежнему в святой обители нашей книги печатать невозбранно, по нашему обыкновению“ 3.

І патріарх змилосердився над Лаврою і прислав їм листа (лютий 1693 р.): „Не возбраняем же вам, — писав він, — в типографии вашей Киево-Печерской обычных книг в чине церковном печатати, еже бы было в ползу, аще и по тоя страны наречию. А которые имате печатати болшия книги... на таковыя книги и благословение от нас приймати и присылати к нам должно, да во известии имеем, ради общаго согласия без всякого усумнения и прекословения“ 4.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 362.

2 Там же. С. 362 — 363.

3 Там же. С. 363.

4 Там же. С. 372.


В кінці свого листа патріарх різко поділяє книжки на московські й українські і забороняє везти українські книжки на Москву; цим він хотів примусити Лавру не друкувати українських книжок, бо вона багато постачала їх і на Москву. „И аще который книги издаватися у вас имут, — писав патріарх, — и всякія церковныя здешним наречием (цебто по-московському) и чином нынешних переводов, и те без всякаго извета взимати будут от вас ценою везде, и возити к Москве будет невозбранно; аще вашим тамо наречием (цебто по-українському) и прежних переводов речинями издавати имате, таковыя в тамошния страны отпущайте, а к Москве их не присылайте, повеления же великих государей царей наших и нашего благословения в них не полагайте“...1.

Так скінчилась ця перша доба боротьби Лаври за свої стародавні права. Москва не подолала Лаври, і та знову почала друкувати собі книжки вільно, як і давніше. Адріяна на Москві змінив українець — Стефан Яворський, і він уже не звертав жодної уваги на Лаврську друкарню.

Такою була ця справа аж до 1720 р. І з цього року починається друга доба цієї боротьби — Лавра потроху губить свої права, і гору бере Москва.

Петро І, „прихильник“ українців, пішов уже значно далі в цензурі книжок. Роздратований частими памфлетами на себе, він для всієї Росії 1701 р. видав такого чудацького наказа: „Монахи в кельях никаковых писем писати власти не имеют, чернил и бумаги в кельях имети да не будуть, но в трапезе определенное место для писания будет, но и то с позволения начального“...2.

І тому нема нічого дивного, що добрався Петро і до українців. І вже 5 жовтня 1720 р, височайше було наказано: „В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласия с великороссийскими такими ж церковными книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наречия в оных не было; других же никаких книг ни прежних, ни новых изданий, не обявя об оных в Духовной Коллегии и не взяв от оной позволения, не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой церкве восточной противности и с великороссийскою печатию несогласия произойти“ 3.


1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 372.

2 Полное собрание законов Российской империи. Т. IV. № 1835; див.: Скабичевский. Очерки истории русской цензуры. Спб., 1892. С. 4.

3 Петров Н. Акты... Т. V. С. 164.


А далі й посунули довгою низкою оці цензурні скорпіони з Москви. Київській Лаврі було твердо наказано, щоб рукописи до друку „для свидетельствования присылать в Московскую типографскую контору прямо от той Лавры“... При цьому додано: „И за тот труд Московской типографии служителям определить от Киево-Печерской Лавры из доходов тамошней типографии пристойное награждение...“ 1.

І рясно посипались такі скорпіони на українські друкарні. Лавра надрукувала без дозволу Москви „Тріодь“, і 1724 р. її покарано за це штрафом в 1000 карбованців, покарано за те, що випустила книжку „не во всем с великороссийским сходную“...

За таку ж справу покарано на 1000 карбованців і Чернігівську друкарню, а потім її зовсім забрали до Москви, бо чернігівці вперто стояли на своєму й не посилали до Москви книжок на цензуру...2.

Це були перші штрафи, накладені на українське друковане слово...

Київський митрополит Іосаф Кроковський 1726 р. склав був акафіста св. Варварі; Лавра клопоталась, аби їй дозволили цього акафіста надрукувати. Дозвіл дали, але з умовою, щоб акафіста переклали „на великороссийское наречие“...

А 1769 р. Лавра клопоталась, щоб їй дозволили надрукувати українських букварів, бо московських люди не розуміють і не хотять купувати. Проте Синод не тільки не дозволив, але й наказав відібрати назад букварі, що були вже на руках...3.

Було наказано навіть відбирати по церквах старі українські книжки і міняти їх на московські...4.

І так не забували Лаври та й всієї України цензори московські й за ввесь XVIII вік. Пильне око московське завжди лякливо й старанно стежило та доглядало за писаннями непокірних „черкасишек“.

Так, 21 вересня 1755 р. Синод наказав Лаврі поперероблювати по-московському „Четьи-Минеи“ св. Д. Ростовського та Патерик Печерський 5.


1 Петров Н. Акты... Т. V. С. 166.

2 Огієнко І. Історія українського друкарства. С. 333 — 334.

3 Об отмене стеснений малорусского печатного слова. К., 1914. С. 8; див.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. С. 393.

4 Грушевский М. >Очерк истории украинского народа. С. 393.

5 Петров Н. Акты... Т. II. С. 163.


А 9 листопада 1766 р. Києво-Печерській Лаврі „обстоятельно предписано“: „Чтобы впредь в типографии тоя Лавры печатать и на продажу употреблять одни те книги, которыя в московской типографии с апробации св. Синода печатаются“...1.

7 травня 1775 р. св. Синод знову наказує Київському митрополитові Гавриїлу Кремінецькому: „Чтоб несходственных с выходящими из Московской типографии книгами в народ выпускаемо не было... и ни в чем ни малейшей разности не было... Что же касается до издаваемых вновь книг, то оные исправя, не печатая, прежде присылать к рассмотрению и апробации в св. Синод непременно“ 2.

А ось ще один з таких же наказів 1786 р.: найсв. Синод кріпко наказує митрополитові Київському Самуїлу Миславському, щоб у книжках, що їх друкує Лавра, в порівнянні з московськими „никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было — в том иметь наикрепчайшее смотрение“...3.


1 Петров Н. Акты... Т. V. С. 165.

2 Там же. Т. IV. С. 196 — 197.

3 Там же. Т. V. С. 166.


От така історія київської друкарської справи, такі були заборони друкованого українського слова — накази сипались мало що не кожного року, перелічити їх несила, тому я подав тільки виразніші з них. І тому не диво, що за XVIII вік ми маємо небагато українських друкованих творів, але ж за те маємо силу творів рукописних, що випадково побачили світ тільки в XIX віці...

І в боротьбі за волю друку, що так довго й так уперто вела Лавра, гору таки взяла Москва. І стародавні права Лаври було зламано, та вона тепер уже й не протестувала, й почала друкувати книжки тільки однакові з книжками московськими...

Настала третя, нова доба лаврського друкарства, що вже цілком пішла під прапором „обрусєнія“...

XV

ВПЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ Й КУЛЬТУРИ НА МОСКОВСЬКУ


1. Низький рівень московської культури


У Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвитку. Шкіл було мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, вважали її за дияволів плід. Відомий архієпископ Новгородський Геннадій наприкінці XV віку так скаржився на темноту в Москві: „От, — пише він, — приведуть мені мужика на посвяту, я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє; я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його вижену, а на мене за це скаржаться: „Земля, кажуть, така; не можемо роздобути людини, щоб грамоти вчила“... І б'ють мені чолом: „Пожалій, господине, звели навчати!“ Я накажу проказувати йому єктенії, а він і до слова пристати незугарний. Ти йому одне, а він тобі друге. Накажу йому вчити азбуки, а він посидить трошки, та й втікає геть“...1.

На низьку освіту скаржаться в Москві й у XVI віці. Так, у постановах Стоглавого собору 1551 р. кріпко наказують, щоб ті люди, яких висвячують на попів, бодай би грамоти вміли, хоч і не сподіваються, що це можна здійснити. „Мы, — казали ставленики,- — учимся у своих отцов или у своих мастеров, а инде нам учитися негде; сколько отцы наши и мастеры умеют, по тому нас и учат. А отцы их и мастеры, — насмішкувато додає Стоглав, — сами мало умеют, да и учитися им негде“...2.

Такою ж була освіта на Москві й в пізніші часи. Як і давніше, довго сперечались тут, як треба співати, чи „Господи, помилуй“ чи „О Господи, помилуй“, чи двічі співати алилуйя чи тричі, чи з процесією йти ліворуч з церкви чи вправо („по солонь“, по сонцю), чи писати Ісус чи Іісус і т. ін. Навіть у XVII віці Москва животіє в темноті, і на науку там дивились, як на „порождениє исконнаго врага человеческаго рода — диавола“3.


1 Костомаров Н. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Спб., 1888. С. 329.

2 Стоглав. Гл. 25.

3 Морозов П. Феофан Прокопович. Спб., 1880. С. 49.


Західної науки й культури боялись і тікали її. Склалось навіть прислів'я: „Кто по-латыни научился, тот с праваго пути совратился“ 1.

Року 1660-го на Москві скоїлась ось така сумна пригода, що добре характеризує її культурний стан. У боярина Ордина-Нащокіна був син Воїн; це був розумний, талановитий юнак; учителями були в його бранці-поляки, і вони закохали свого учня до західної культури. І скінчилось на тому, що коли в лютому 1660 р. цар послав був молодого Нащокіна в Лівонію, той „своровал“ — утік за кордон...

Це була велика провина на Москві, це була справжня зрада — втікти за кордон... Бідний батько з горя та досади подався у відставку й чекав собі смертної кари...

Але цар Олексій простив батькові, й розважав його в листі: „Учинилось нам ведомо, что сын твой попущением Божиим, а своим безумством объявился во Гданьске, а тебе, отцу своему, лютую печаль учинил, и той ради печали, приключившейся тебе от самого сатаны, и мною, что и от всех сил бесовских, изшедшу сему злому вихру и смятоша воздух аерный, и разлучиша и о'тторгнуша напрасно сего добраго агнца яростным и смрадным дуновением от тебе, отца и пастыря своего... А тому мы не подивляємся, что сын твой сплутал: знатно то, что с малодушия то учинил. Он человек молодой, хощет создания владычня и творения руку Его видеть на сем свете...“

І Олексій звелів, щоб наказали Нащокіну: „О сыне своем промышлял бы всячески, чтоб его, поймав, привести к нему, за что сулитьи и давать 5, 6 и 10 тысяч рублей; а если его таким образом промышлять нельзя и если Афанасью (Нащокину) надобно, то сына его извести бы там...“ 2.

Так легко було з Москви попасти за кордон...

Друкарня на всю Росію була тільки одна, в Москві, і вона постачала самі тільки церковні книжки — нічого іншого давня московська друкарня не знала 3.


1 П. Морозов. Феофан Прокопович. Спб., 1880 р., С. 34.

2 Соловьев С. История России. 1861. Т. XI. С. 93 — 97.

3 Пыпин А. История русской литературы. Спб., 1902. Т. II. С. 257, 318.


Людині з освітою трудно було жити в Москві, тому не диво, що захожий Максим Грек, особа високої західної освіти, хутко попав тут до в'язниці, де й просидів більше 20 років. Не диво й те, що з тих 30 молодих людей, що їх послав був Борис Годунов навчатися за кордон, додому вернувся тільки один...1.

У самім кінці XVII віку, 1698 р., ще й Петро І скаржився патріархові: „Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их... в обучение послать в Киев в школы...“ 2.

Життя громадське в Москві завжди було цілком придушене. Вищі верстви громадянства під царем не мали жодної волі. Втікачі, що інколи бігли до нас в Україну від гніву грізного царя, розказували про своє підневільне життя, і дивувалися, приглядаючись до вільної волі українського панства. І тому не диво, що, каже дослідник, „южнорусские православные паны часто становятся главными начальниками войск, идущих против Московскаго государства; так, даже князь Осторожский с ожесточением воевал против Москвы, и свою ненависть к Москве передал и сыну“ 3. Тому-то й українське військо було під Москвою вкупі з польським під час Смутної Доби.

І в той час як в Україні було повне самоврядування, в Москві містами правили воєводи, що їх цар розсилав по Росії „для прокормления“: і воєводи ці тільки й дбали якнайбільше пограбувати народ; звичайно, якогось там суду на воєвод годі було й шукати... От чому українське громадянство завжди з такою неохотою вдавалося до московського уряду 4.

„Москва долго не хотела сознаваться в недостатке своих образовательных средств“, — пише академік А. Пиши 5. Школи справжньої, гарної в Москві ніколи не було, і там навіть не знали, що вона таке 6. Ще 1640 р. славний наш митрополит Київський Петро Могила писав цареві Михайлу Федоровичу, що в Москві дуже потрібно завести науку, а коли б цареві було завгодно, то він обіцяв йому прислати учителів. Але цар не звернув на це своєї уваги 7.


1 Див.: Иловайский. История России. M., 1890. T. III. C. 363 2 Морозов П. Op. cit. C. 61.

3 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 16.

4 Див.: Там же. С. 17.

5 Див.: Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 260.

6 Там же. С. 314.

7 Див.: там же. С. 260.


Року 1645-го на Москві пробував грецький митрополит Феофан; він дуже радив цареві завести школу, покликати вчителя-грека. щоб той навчав філософії та богослов'я. Він навіть трохи згодом послав був у Москву, вже до царя Олексія, архимандрита Венедикта, чоловіка великої освіти, що в нього й він сам колись учився. Про цього Венедикта митрополит написав цареві і радив доручити йому заснувати школу в Москві.

Венедикт, прибувши в Москву, написав цареві прохання, подав їх у Приказ і просив відповіді; він добавив наприкінці про самих москалів, що „другие дают здесь совет противный, думая, что они сами великие мудрецы и ученые“...

І за те, що Венедикт прозивав себе вчителем та богословом, за те на нього в Москві розгнівались і дали йому таку відповідь: „Талан подає сам тільки Господь-Бог, і ніхто не може прозивати себе вчителем та богословом, — таку хвалу можна приймати хіба тільки з чужих уст; св. Павло, що потрудився найбільше за всіх апостолів і високо линув в богослов'ї, проте вважає себе найменшим від усіх... А особливо ж при патріархові буде нечемно й зовсім нахабно, коли молодший у сані почне прозивати себе вчителем та богословом... Повинно не забувати й кріпко пам'ятати, як Господь судив книжників та фарисеїв, що любили прозивати себе вчителями...“ 1.

Венедиктові відмовили, бо в Москві тоді ще не розуміли навіть самого слова вчитель...

В однім рукописнім прописі 1643 р. читаємо таке: „Ащо кто ты речет, веси ли всю философию? И ты ему рцы: еллинских борзостей не текох, ни риторских астроном не читах, ни с мудрыми философы не бывах, — учуся книгам благодатнаго закона, аще бо мощно моя грешная душа очистити от грех...“

Про життя московське академік Пипін каже, що там були „церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение...“ 2.


1 Див.: Пыпин А. История русской литературы. Т. П. С. 261.

2 Див.: Там же. С. 380.


От такою була культура московська в той час, як у нас вона досягла великої міри. І тепер нема жодного сумніву, що культура українська за всі старі віки, аж до XIX віку, завжди була значно вища від культури московської. Кращі вчені, що досліджували старе наше життя, давно вже прийшли були до такої ж думки — нагадаю академіка Пипіна, професора Архангельського, професора П. Морозова, академіка Перетця, професора

Петрова й багато інших. Я вже казав, як свідчить про нашу стару культуру професор Архангельський; наведу ще слова професора Морозова: „Петр видел, что московское духовенство в своем образовании стоит неизмеримо ниже киевлян, что в Великороссии видится только „заматерелое грубости чудо, всех ужасных видов ужасное“, и нет людей, которые могли бы руководить просвещением духовенства, заботиться о школах, следить за ходом и результатами преподавания; вот почему, желая поднять уровень образования в этой среде, он необходимо должен был обратиться к киевским ученым“ 1.

Академік А. Пипін про це ж саме пише: „Тем новым элементом, который с конца XVI века и особливо в течение XVII вмешался в московскую книжность и в конце концов возобладал над нею, были образование и литература, развившиеся в западной Руси и в Киеве... Но чем дальше, тем необходимее становились, однако, связи Москвы с юго-западом; собственных сил явно недоставало: из Москвы зовут киевлян для ученой работы... К половине XVII века в Москве было наконец понято, что для книжного дела нужны настоящие ученые люди: у себя дома таких людей не было; их стали призывать из Киева...“ 2.


1 Морозов П. Феофан Прокопович. С. 61.

2 Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 316, 324, 298.


2. Українці закладають школи в Москві


Тому нема нічого дивного, що свою культуру ми почали передавати на Москву. Так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завжди впливає на свого сусіда, а сусід переймає все краще.

І нема нічого дивного, що наші українці рано почали сунути в Москву, де їм давали великі посади. Ще в XIV і XV віках в Москві було вже немало українців, а в XVI віці їх часто кличуть туди на службу. А з 1654 р., з року приєднання України до Москви, цей рух на Москву набрав великого розмаху, і з того часу земляки наші „начаша приходити в великороссийское царство и водворятися“ 3.


3 Рукоп. Синод. № 452, л. 13 об.


Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в „далеку Московію“, в „московския страны“ перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її від віковічного дрімання й заклали там міцні підвалини нової культури,

Ще до Никона, коли в Москві визнали потребу мати вчених людей і задумали видрукувати справну Біблію, то цар Олексій усе це попросив з Києва, і 12 липня 1649 р. приїхали в Москву українці-справщики Арсеній Сатановський, Єпифаній Славинецький та старець Феодосій, а через рік прибув туди ж Дамаскін Галицький з іноком Марком 1. Серед них найбільше вславив себе Єпифаній Славинецький (помер 1675 р.). Це була людина високої освіти, „муж многоученый, аще кто ин таков во времени сем, не токмо грамматики и риторики, но и философии, и самыя феологии известный бысть списатель и искуснейший разсудитель“ 2. Славинецький придбав собі славу чоловіка „вельми ученаго и мудраго“ і мав великий вплив у Москві; він добре знав декілька мов, був „опасный претолковник еллинскаго славянcкаго и польскаго диалектов“ 3 і лишив по собі „Лексикон греко-славяно-латинский“.

Через 15 років, 1624 р., прибув до Москви українець Семен Полоцький (1629 — 1680), покликаний туди вчити царевичів Олексія й Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високої освіти, вже освіти західної; він мав великий вплив на Москві і в державному житті, і в літературі, де він особливо вславився як поет; він написав багато праць і серед них такі, як „Обед душевный“ 1681 р. та „Вечеря душевная“ 1683 р., придбали собі великої слави.

А потім і потягли на Москву наші земляки і „за ласощі та за прихоті панськії“ понесли туди свої сили та знання. Стефан Яворський (1658 — 1722), Димитрій Ростовський, в миру Данило Туптало, (1651 — 1709) багато зробили в Москві, а Феофан Прокопович (1681 — 1736) мав величезний вплив і на московську науку, і на нову московську літературу 4.


1 „Прав. Обозр.“. 1887. Т. 1. С. 163 — 164.

2 Морозов П. Ор. cit. C. 50.

3 Там же.

4 Див.: Петров Н. Акты... Т. V. С. 24.


На Москві була сила роботи, і українці стали там бажаними людьми. Коли патріарх Никон розпочав перевіряти церковні книжки, то до діла цього він покликав українців 1. Никон поважав українців і закликав їх до свого Іверського монастиря, де й доручив їм друкарню 2.

Звичайно, до Москви йшли українці з різних причин, були й такі, що про них писав Лазар Баранович у листі до Галятовського 1670 р.: „Ти скаржишся, що не знаєш, де б його дістати навіть шеляга. Проте, бувши під державою государя, повинно дбати не про шеляги, а про копійки...“ 3.

Кращі люди в Москві, ті люди, що визначались освітою, що не цурались західної культури, завжди дружили з українцями, шанували й боронили їх. Такими були: патріарх Никон, потім Андріян, сам цар Олексій Михайлович, боярин Ртищев, Сильвестр Медведев, князь Василь Голіцин, царівна Софія, цар Федір і багато інших. Цар Федір, що вчився в Семена Полоцького, завжди шанував українців і кохався в їх книжках. „Он, — каже про нього наш літописець, — великую любовь до нашого народу мел“ 4. Багато декому за цю дружбу з українцями доводилось під гірші часи зазнати й тяганини. Прикладом, коли судили патріарха Никона, йому згадали і його нахил до українців.

Ще в половині XVII віку, 1649 р., українці заклали в Москві першу в Росії організовану школу. Коханець царський, молодий Федір Ртищев, з дозволу царя й патріарха, заснував був у двох верстах від Москви монастиря, і 1649 р. покликав туди з Киева „иноков, изящных в учении грамматики словенской и греческой, даже до риторики и философии“. Приїхало сюди до тридцяти українців. І вони зараз же почали навчати своєї науки, і першим учнем був у них сам Ртищев 5.

„Киевская наука была в Москве делом неслыханным и производила различное впечатление, — пише академік А. Пипін, — одни отнеслись к ней с полным сочувствием и желали отправиться в самый Киев для более широкаго образования; другие, верные старому обычаю, заподозрили в ней нечто зловредное и спасное!“ 6.


1 >Див.: Морозов П. Op. cit. C. 35.

2 Див.: Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 102.

3 Письма Лазаря Барановича. С. 101.

4 Летопись Самовидца. К., 1878. С. 162.

5 Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 262.

6 Там же. С. 262.


І на другий рік уже густо посипались доноси на українську школу. Зняли велику тривогу, пішли труси та допити. На допитах казали: „учится у киевлян Федор Ртищев греческой грамоте, а в той грамоте и еретичество есть... А боярин-де Борис Морозов держит отца духовнаго (тільки) для прилики людсько, а еретичество-де знает и держит... Кто по латыни научится, тот с праваго пути совратится...“ 1.

Двоє учнів, проте, поїхали в Київ. І з цього знову зняли в Москві цілу бучу. „Поехали они доучиваться у старцев-киевлян по-латыни, — скаржились богобоязливі москвини, — и как выучатся и будут назад, то от них будут великия хлопоты; надобно их до Киева не допустить и воротить назад“...

Ще до цього накинулись на духовника цих бідолашних любителів просвіти, щоб він відмовляв їх їхати в Київ: „Не отпускай, Бога ради, — казали йому. — Бог на твоей душе этого взыщет“ 2.

Так українці заводили школи в Москві.


1 Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 262.

2 Там же. С. 262 — 263.


3. Українські книжки в Москві


Ще більше за людей посунули на Москву українські книжки. Своїм змістом вони були в Москві великою новиною й тягли до себе всіх цікавих та освічених людей. І книжки наші хутко розійшлися по всім московськім царстві, вкрили всю велику державу. Книжки для читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це сунуло на Москву з України. Книжки наші на одправу Служби Божої широко розпливлися по різних церквах. І навіть і зараз сливе, що й не знайдете в Росії архіва, чи бібліотеки, чи просто церкви, де б не було якоїсь старої української книжки 3.


3 Див.: Шляпкин И. Св. Д. Ростовский С. 131.


А коли придивимось до записів на цих книжках, то побачимо, що наша книжка вкрила всю Росію від Вологди до Астрахані. Так, скажемо, з написів на книжці „Небо Новое“ 1665 р. Іоаникія Галятовського знати, що її читали, крім усієї України та Галичини, ще й у Москві, у Володимирській губернії, в Астраханській губернії, у Вологді, у Великому Устюзі й по інших місцях 1.

Сила українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр, як була їх сила й у простих грамотних людей. До нашого часу дійшли описи старих бібліотек XVII віку, і з цих описів ми бачимо, як у Москві охоче читали українську книжку 2. „Малорусския книги, — каже дослідник цього питання, — имели широкое распространение не только в Западной, но и в Московской Руси“ 3. З цієї причини Інокентій Гизель навіть клопотався, щоб скасували мито на нашу книжку в Москві 4.

Нашу українську книжку в Москві шанували й охоче читали. Так, „Псалтирь рифмованная“ Семена Полоцького так була широко скрізь розповсюджена, що з наказу царів Івана та Петра її поклали на ноти 5. Року 1667-го з наказу великого государя розіслали по архієпископіях книжку Барановича „Меч Духовный“, і звелено було взяти за неї по 3 рублі 6. Український „Требник“ Петра Могили був поширений у Москві, і архієпископ Афанасій Холмогорський правив Служби по цім Требнику 7. Про книжку Могилину „Лифос“ митрополит Сочавський Досифей писав ось так: „Я давно слыхав, ныне же видех, прочитах сице совершенну сущую, зело удивихся, и почто, мню, не часто друкують: великая бо сия книга предстательница и вежа твердая Церкви Православной и на изменники победа, ,а изъявление^обнажаючи волка от кож овечих“ 8.

Орловський батюшка XVII віку, автор „Статира“, називає українське „Учительное Евангелие“ Кирила Транквіліона „светильником“, і він витвердив цю книжку навіть напам'ять... Він же розказує, що книжку цю він знайшов де в кого з своїх орловських парафіян, і їм вона дуже вподобалась 9. Сам патріарх Яким читав цю книжку 1675 р. людям у церкві 10.


1 Див.: Огиенко И. Отражение в литературе „Неба Новаго“, 1912. С. 3 — 6.

2 Див.: Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 124 — 126, 72 — 74.

3 Там же. С. 118.

4 Див.: Моск. Арх. Мин. ин. дел, Грамоты Малоросе. № 414. 5 Див.: Шляпкин И. Ор. cit. C. 126.

6 Див.: Там же. С. 122.

7 Див.: Там же. С. 127 — 129.

8 Рукопис Києвософійського собору. № 364. Л. 439.

8 Див.: Архангельский А. Из лекций. С. 129.

10 Див.: Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 124.


Патріарх Адріан в одній справі покликався 1696 р. на українську книжку — „Мир с Богом“ Гизеля 1.

Твори св. Димитрія Ростовського широко розійшлися по Росії. Так, його „Руно Орошенное“ мало 8 видань, і зараз немає старого збірника, де б не було чогось виписаного з цієї книжки 2. Широко розійшовся по Москві й плід 20-річної праці (1684 — 1705) св. Димитрія — його „Четьи Минеи“, про які дослідник каже, що твір цей „остается до сих пор, вместе с „Прологом“, настольной книгой благочестиваго русскаго грамотника; труд единственный в своем роде, какого, без сомнения, не мог бы совершить никто из московских книжников“ 3.

Я не буду перелічувати, які книжки наші попали в Москву, — бо цього й зробити не можна; всі книжки наші сунули на північ — твори Галятовського, Радивиловського, Транквиліона, Петра Могили, Гизеля, Беринди, Зизанія, Смотрицького, Барановича й сила-силенна всяких інших.

Але мову нашу не всі розуміли, тому рано почали перекладати потрібні книжки наші на російську мову; так, переклали в XVII віці твори Галятовського, Смотрицького, Димитрія Ростовського, Петра Могили, Транквиліона, Гизеля і багато інших 4.


1 Див.: Шляпкин И. Ор. cit. C. 129.

2 Див.: Огиенко И. „Руно Орошенное“ св. Д. Ростовского. 1912.

3 Архангельский А. Из лекций. С. 134.

4 Див.: Шляпкин И. Ор. cit. С. 132.


4. Широкий український культурний вплив


І український вплив широкою річкою покотився на Москву, і дедалі він ширшав усе більше та більше. Українці принесли з собою всю велику культуру, й вплив їхній відбився у Москві на всьому житті. Він відбився на будівництві, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі й навіть на самій російській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Усяких ремісників діставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі й т. ін.; був окремий ряд в Москві, що прозивався польським (нас часто в Москві прозивали поляками 1). Сучасник так пише 1652 р. про наших купців у Москві: „При проходе польских послов купцы с товарами проходят под начал и оборон послов без всякаго мыта. А товары те суть, которые из Литвы с Руси Польской и из иных украйн купцы к Москве приносят: сукна, вещи шелковыя, атласы, камки... Временем и безлепицы коекакия привозят, откуды им от того и большая прибыль бывает, понеже бо и Московские люди временем худое скорее доброво купят; кому што попало по руке, тот за то больши и денег дает“ 2.

Ремісники-українці то самі їздили на Москву, то їх туди закликали; в науку до них поступали росіяни, і вони готовили сукна, мила, шапки, одіж, римарські речі й т. і н.3.

Німецьку одіж ще до Петра на Москву занесли українці. Так, літопис Самовидця розказує, що за царя Федора Олексійовича „одежу московскую отменено, але по нашому носити позволил“ 4. А в другому місці про те ж саме читаємо в Літопису, що цар Федір „одежу малороссийскую великороссиянам повелел-казал носить“5. А Двинський літописець пише, що 1679 р. із-за моря на кораблях приїхали „к Архангельскому городу выходцы из Турския земли полоненые люди: Яким малороссиян да Константин украинец, оба в немецком платье“6.

Наші співаки-українці занесли на Москву й свою співацьку одіж, і ця одіж осталася скрізь по Росії ще й до нашого часу — в кафедральних церквах співаки ще й тепер одягаються в особливу одіж, яку перейнято від українців ще в XVII — XVIII віках. Одіж ця складалась із короткого кольорового жупана, а поверх його зодягали кунтуша з вильотами — пишну довгу одіж з відкидними прорізаними рукавами. Одіж українська дуже припала до вподоби в Москві, і там її завели спершу для придворних співаків/ а потім, з наказу царя Миколи І з 21 вересня 1832 р. І для всієї Росії7.


1 Див.: Материалы для истории московского купечества. Т. I, Прил. 2. M., 1886.

s Шляпкин И. Ор. cit. C. 56.

3 Там же. С. 55 — 56.

4 Летопись Самовидца. С. 152.

5 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888 С. 32.

6 Титов. Летопись Двинская. М., 1889. С. 41.

7 Див. про це: Ш-ий К.: Украинское происхождение певческих костюмов в кафедральних храмах России // Укр. жизнь. 1913. Кн. 7 — 8. С. 116 — 119.


Вплив український на московську церкву був такий великий, що в Москві по церквах скрізь запанувала українська вимова, і ця вимова лишалася тут аж до початку XIX віку, а де в чому вона осталась аж до нашого часу 1.

Кращі люди в Москві раз у раз переймали з українців. Учитель Петра І, князь Голіцин, зачісувався по-козацькому 2. Патріарх Никон їздив в українській бричці. Року 1666-го межигірський монах призначається царським садівником, і привозить з Києва сливи, виноград та дулі 3. Царські потіхи в XVII віці улаштовували українці 4. З нашого краю просять навіть 1671 р. „хлебника, который гаразд хлебов и пирогов печь...“ 5.

Наших же українців завжди кличуть навчати царських дітей.

Друкарська справа в Україні стояла дуже високо. Київські друкарські шрифти так припали до вподоби в Москві, що 1669 р. Інокентія Гизеля дуже просили надрукувати в Києві книжок для Москви 6.


1 Див.: Тимковский. Мое определение на службу // Москвитянин. 1852. Ч. 20.

2 Див.: Шляпкин И. Ор. cit. С. 65.

3 Див.: Там же. С. 64.

4 Див.: Там же. С. 65.

5 Русск. Истор. библиотека. Т. V. Спб., 1878. С. 769.

6 Шляпкин И. Ор. cit. С. 123.


Український вплив у друкарстві відбився навіть у дрібних деталях; так, у Москві в друкованих книжках спершу нумерація була по листах, і тільки потім, під нашим впливом, стали нумерувати кожну сторінку; під нашим впливом стали розривати в друкованих книжках слово від слова, а до того їх друковано вкупі; навіть знак переносу слів (дефіс) позичили від нас. Заголовок книжки в Москві любили давати з кінця, і тільки під нашим впливом почали ставити ці заголовки на початку книжки.

Бажаючи мати в себе гарні друкарні, ще навіть Петро І посилав своїх людей у науку до друкарень у Київ та Чернігів. Так, у лютому 1701 р. „отправлен был из Московскаго Приказа книгопечатнаго дела в Киев и Чернигов книгопечатнаго дела знаменщик Михайла Дмитриев в книжныя типографии для научения книжному печатному делу, составлять чернилы и всякому книжному урядству“... Особливо Київська друкарня славилась тоді дуже гарним шрифтом, папером та чистою роботою 1.

Відбився наш вплив і на будівництві. Українці будували палати й розмальовували їх по-своєму 2. Року 1673-го годинникар-українець Петро Висоцький зробив в Коломенській палаті край царського місця дивовище: мідних левів, що самі ворушились і ревли 3; Семен Полоцький на цих левів написав навіть вірші в своєму „Рифмологіонї“... Перейшли до Москви й ті надгробки“ могильні пам'ятники, що були скрізь по нашому краю 4.

Наші малярі часто ходили до Москви, часто їх і закликали туди 5; тому не диво, що український вплив відбився і на московській іконографії: західний вплив через Польщу, або й прямо йшов до кас, а ми його несли на Москву. Це через нас скаржились старовіри, що „образы святые пишут неподобно: очи с лузгами, лицы румянныя за плотию жирны и дебелы, ризы немецкия...“ 6. Наші гравюри та так звані „народні картинки“ в великому числі сунули на Москву.

„Как литература московская, — каже академік Ф. Ів. Буслаєв, — во второй половине XVII века была под сильнейшим влиянием южнорусской, из которой она вносила в северо-восточную Русь западныя идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, многими успехами обязана мастерам южнорусским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатныя книги“ 7.


1 Див.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. К., 1903. С. 486, 605.

2 Див.: Шляпкш И. Ор. cit. С. 60.

3 Див.: Забелин.. Домашний быт русских царей. С. 150.

4 Див.: Шляшсин И. Ор. cit. С. 63. 6 Див.: Там же. С. 55.

6 Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 60.

7 Успенский А. И. Царские иконописцы и живописцы XVII века. М., 1913. С. 23.


5. Український вплив на московську літературу


Земляки наші, опинившись у Москві, хутко занесли туди „єресь новую“ — почали по церквах казати проповіді. В Україні це було звичайним ділом, але в Москві можна було якусь там проповідь хіба тільки прочитати із книжки. І з цього зразу земляки наші придбали собі ворогів. „Заводите вы, ханжи, — лаяли їх, — єресь новую, людей в церкви учите, а мы людей прежь сего в церкви не учивали, учивали их в тайне... Беса вы имеете в себе, и все вы канжи...“ 1.

А один з орловських священиків, що перейняв собі від українців церковні казання, так скаржився: „Мало было у меня истинных любителей, — почти все дышали ненавистью... Всем я был в камень претыкания; все друг друга подговаривалися не слушать учения моего, думая, что я ввожу новости. Были у нас, говорили они, и прежде священники добрые и честные, а так не делали, жили попросту, а мы были в изобилии... А этот откуда вводит странное?“ 2. Але минув час, і українська проповідь запанувала в Москві...

Першими казнодіями в Москві були наші Єпифаній Славинецький та Семен Полоцький. І навіть у XVIII віці кращими промовцями казань у Петербурзі та Москві завжди були українці, і їх завжди закликали на посади до соборів у столичні міста.

Про це часто писали в Київ так, як ось писали 1738 р.: тоді прислали царського наказа „о требовании студентов с епархии Киевской, кои уже учением окончили богословию и жития воздержного, и буде оны, оженясь, в Санкт-Питербурхе в Петропавловском, Троецком и Исакиевском соборах и в инних приходських церквах для обучения катехизиса и сказиваниа предик к церквам вышозначенних соборов пожелают...“ 3.

Українці багато зробили й коло нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопович, що разом з Кантемиром і розпочав цю літературу. Так званий класицизм у московській літературі був занесений з України; у нас цей класицизм бачимо ще з самого початку XVIII віку в творах Прокопо.вича та Сковороди 4.

Переклади з західної літератури довгою низкою пливуть до Москви в XVI та XVII віці; проте переклади ці сунули на Москву чи просто з України або робили їх українці 5.


1 Православ. собеседник. 1872. Кн. II. С. 485 — 486.

2 Статир. 1683; Архангельский А. Из лекций. С. 130.

3 Петров Н. Акты... Т. П. С. 446.

4 Див.: Петров Н. Акты... Т. II. С. 47, 27.

5 Див.: Архангельский А. Из лекций. С. 65.


Україна кохалась в драматичній поезії й утворила безліч драматичних творів. І Україна понесла твори свої на Москву: московський театр, московська драматична література — це діло рук наших, українських. Ще в XVII віці занесли українці свою драму до Москви; „Львовскаго повета шляхетской сын“ Степан Чижинський, учитель латинської мови, ставив у Москві „Комедию о Давиде с Голиафом и иныя комедии, и учил комедийному делу 80 человек всякаго чина людей“ 1.

І ми бачимо, що в XVII та XVIII віках драму ведуть у Москві самі тільки українці. Драматичні твори С. Полоцького, Д. Ростовського, Ф. Прокоповича, Л. Горки, І. Хмарного, С. Ляскоронського й багатьох інших українських драматургів цілком заполонили московський театр. У Московській Академії ставили п'єси самі українці. „О школьных пьесах Московской Академии, — пише професор H. Петров, — можно сделать такое заключение: они пересажены были в Москву из Киевской Академии и культивировались выписанными из Киева учителями, которые весьма часто брали сюжеты, образы представления и мотивы для своих драматических произведений из Киевских школьных пьес“ 2. А коли Петро І розпочав свої реформи, то київські драматурги щиро допомогли йому тим, що славили ці реформи в своїх творах, і думки Петра оозказували на сцені 3.

У XVIII віці українці рознесли свої драми по всій Росії й заклали театри в найдальших закутинах її. Так, українці ставили свої п'єси й утворили шкільні театри в Харкові, Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську й навіть занесли його до австрійських сербів 4. В Росії українці перші заклали драматичні вистави й давали їх протягом майже всього XVIII століття. Навіть не забули українці й далекого Сибіру, де наш митрополит Тобольський — Філофей Лещинський (1702 — 1727) „славныя и богатыя комедии делал“. Сибірський літописець так розказує про це: „Филофей был охотник до театральных представлений, и когда должно на комедию зрителям собиратца, тогда он, владыка, в соборные колокола на сбор благовест производил“ 5.


1 Морозов П. О. История русского театра. Спб., 1889- С. 190 — 191.

2 Петров Н. Акты... Т. V. С, 200.

3 Див.: Там же. С. 152.

4 Див.: Там же. С. 216.

5 Там же. С. 253; Морозов П. О. История русского театра. С. 111.


А ось оповідання, як українці „делали комедию“ у Шклові. Священик Ілля Турчиновський, що вчився в Києві в Академії, розказує, що коло 1715 р. „прилучившийся из Киева два студента желали у Орши или в Могилеви ходить до школ, но не приняти за тим, что благочестивые. С ними я потрудился, и на светлое Воскресение выправили диалог с интермедиею. На який многолюдствие благочестивых собралось, и римлян, и самих езовитов и доменекан, и жидов. И все тому удивлялись, яко там, в тих краях, той вещи не видали. Не малую себе римляне болезнь и безчестые принявши, умыслили, яко би вигнать нас из города Шклова“ 1.

Наш вертеп, що ним так славилась стара Україна. земляки наші позаносили теж по всіх закутках Росії, і його ми бачимо в Смоленську, Новгороді й навіть у Сибіру — Тобольську та Іркутську, куди його позаносили вчителі-українці 2.

Так українці закладали театр по всій Росії.

Своє замилування до писання віршів українці занесли й до Москви, і вже з половини XVII віку в московській літературі досить помітно починає розвиватись силабічна поезія. „Это было, — читаємо в одного з дослідників московської літератури, — одно из ближайших влияний юго-западной образованности на далекую московскую Русь“ 3. Пізніше українці занесли до Москви й свою піїтику, якої багато навчали по всіх українських школах; з піїтики цієї потім і постала та теорія словесності, якої навчають по школах всієї Росії ще й тепер.

Відкриття тонічного розміру — величний момент в історії вірша. У нас довго панувала думка, ніби тонічний розмір придумав Тредяківський; отже, академік В. Перецт довів 4, що тонізація вірша вперше постала в Україні; а щодо самої Москви, то й там ця тонізація була в пастора Глюка ще перед Тредяківським.


1 Киевская старина. 1885. Кн. 2. С. 326 — 328.

2 Див.: Петров Н. Акты... Т. І. С. 514, 519, 522.

3 Архангельский А. Из лекций. С. 474.

4 >Див.: Перетц В. Материалы и исследования. Т. 1.


Усім відомо, що Ломоносов поділив російську мову на три „штилі“ — „высокий, посредственный и низкий“; ця наука Ломоносова, що була надрукована 1757 р., мала великий вплив аж до часу Пушкіна. І цей поділ мови на „штилі“ — українського походження. Ще задовго до Ломоносова про те ж саме вчили в нас в Україні в піїтиках 1, і Ломоносов, коли вчився в Києві, міг уже тут довідатися про це.


1 Див.: Кадлубовский А. Об источниках Ломоносовского учения о трех стилях (в Збірнику в честь Дринова. Харків, 1908. С. 83 — 89).


6. Граматичні українські впливи


Українці завели систему правопису на Москві, і вони ж провели її до життя. Ще з початку XVII віку, коли 1619 р. вийшла наша славетна граматика М. Смотрицького, скрізь по всьому слов'янському світі запанував той правопис, що подав його Смотрицький. Запанував він і в Москві, і з деякими змінами міцно держиться там аж до нашого часу. Добрий дослідник старої нашої літератури, професор Архангельський, пише: „Влияние „Грамматики“ Смотрицкаго действительно весьма ощутительно сказывается с половины XVII в. на орфографии не только всей печатной, но и рукописной литературы московской. Смотрицкому, между прочим, в значительной степени принадлежала наша грамматическая терминология, удержавшаяся отчасти, даже несмотря на попытки Ломоносова изменить ее“ 2.


2 Архангельский А. Из лекций. С. 139 — 140.


У граматиці Смотрицького знаходимо ось такі терміни, що залишились в московській граматиці ще й досі: „орфография, етимология, синтаксис, гласная, согласная, ударение, слог, единосложный, многосложный, запятая, двоеточие, точка, имя, местоимение, глагол, причастие, наречие, предлог, союз, междометие, склоняемая часть, несклоняемая, имя собственное, нарицательное, существительное, собирательное, прилагательное, числительное, вопросительное, притяжательное, усеченное, степени уравнения: положительная, превосходительная, роды: мужеский, женский, средний, общий, виды: первообразный, производный, число: единственное, двойственное, множественное, падежи: именительный, родительный, дательный, винительный, звательный, творительный, склонение, спряжение, глагол: личный, безличный, залог: действительный, страдательный, средний, отложительный, общий, лицо: первое, второе, третье, наклонение: изъявительное, повелительное, сослагательное, неопределенное, время: настоящее, прошедшее, будущее, спряжение: первое, второе, деепричастие, приложение“ і багато інших.

Правопис Смотрицького був більше пристосований до старої церковнослов'янської мови, а в Москві його ввели навіть до живої великоросійської мови; от чому правопис у Москві так далеко відстав від живої вимови. Всі оці онЂ, однЂ, ея, як і сила граматичних деталей — скажемо, писати мір та мир, — все це занесли на Москву українці 1.

Коли з 1721 р. по Росії повелися нові школи, то вчителями туди пішли майже самі українці, головним чином духовенство, і от ці вчителі-українці й рознесли по всіх закутках Росії правопис Смотрицького.

Спинюсь тут на такому факті. У нас в Україні буква Ђ (ять) завжди читалась як і 2 і, навпаки, часто замість і писали Ђ: камЂнь, жЂнка, тЂлко й т. ін. І от наші вчителі-українці по всій Росії й почали навчати, що Ђ пишеться там, де по-українському маємо і. Звичайно, правило це, що було живе й розумне в нас в Україні, було чудне, скажемо, десь у Новгороді чи Смоленську або Тобольську. І як це не дивно, правило це було рознесене по цілій Росії, й воно міцно держиться там аж до нашого часу...

Пізніше, в XIX віці, коли вже забули про вчителів-українців, багато разів здіймалася лайка проти цього дивовища — цього чудного в московській мові правила. Так, 1828 р. про це писав К. Хабаров: „Говорят, пишите Ђ во всех тех словах, в которых малороссияне произносят и. Покорно благодарим! Следовательно, чтоб писать по-русски, надобно ехать в Малороссию или иметь у себя ручного малороссиянина для справок...“ 3.


1 Уже в „Требнику“ Петра Могили 1646 р. (л. 62) знаходимо: „О мире всего мира“.

2 Наша вимова „Мінськ“ замість старого „Менск“ зробилась загальною й залишилась ще й досі. (Див.: „Р. Ф. В.“ за 1916 р. Кн. 4. С. 266).

3 „Рукопись покойного К. А. Хабарова“. М., 1828. С. 41.


Писав про це й славний критик Бєлінський: „Говорят, будто есть правило, что слова, которыя в нынешнем малороссийском наречии, выговариваются через І, должно нам писать через ть ... Странное правило... Да какое же нам дело до того, как выговаривают или как не выговаривают малороссияне одинаковыя с нами слова? И если уж так, то почему же в правописании мы должны сообразоваться только с выговором одних малороссиян, а не сербов, не болгар, не поляков, не чехов и прочих соплеменных нам народов? Почему же нам необходимо сообразоваться в нашем правописании с выговором только малороссиян?“ 1.


1 Белинский В. Сочинения. М., Т. 9. С. 491 — 495; рецензія на книгу Кадинского „Упрощение русского правописания“.


Звичайно, Бєлінський не знав, що й увесь правопис завели їм ці „малороссияне“...

Такий був вплив України на Москву в XVII віці. „Киевляне, — каже професор А. Архангельський, — при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины XVIII в. в Московской Руси — хозяева положения, лучшие, наиболее выдающиеся здесь деятели“ 2. На церковнім, літературнім та науковім грунті українці завжди були першими в Москві. Українці щиро віддавали Москві всі свої сили, всі свої знання, і протягом XVII віку вони підготували родючий грунт для реформ Петра І, і вони ж таки були його найближчими помічниками, коли прийшлося ці реформи проводити до життя.


2 Архангельский А. Из лекций. С. 118.


7. Українці в Москві у XVIII ст.


У XVIII віці український вплив на Москву не тільки не зменшав, але зробився ще більшим. Цар Петро, що добре бачив українську культуру, рішуче став на її бік, завжди шанував і боронив тих українців, що допомагали йому. І ми знову бачимо, що за весь XVIII вік в московськім культурнім житті перед ведуть, як і давніше, самі українці. Вплив цей у XVIII віці відбивався на всім державнім житті.

Українці заклали в Москві Славяно-греко-латинську Академію на зразок своєї в Києві, і вчителів у цю Московську Академію набирали за увесь XVIII вік сливе з самих тільки українців.

Про це часто тоді Синод наказував так: „В славено-латинских Московских школах мало учителей, а ко учению философии весьма никого нет; а слышно-де, что в Киеве обретаются ко учению философии, риторики и пиитики способный мужи... И по его великаго государя указу велено способных ко учению персон из Киево-Печерскаго монастыря, или где инде кто обретается, отправить к Москве обычайно на подводах без замедления“ 1.

Уряд академічний, професори та казнодії завжди були з українців 2. Московська Академія краще платила своїм професорам і пильнувала переманити до себе професорів з Києва; проте до Москви йшли без охоти, часто вертались, а дехто й помирав з незвички до клімату 3. Бували випадки, коли не вистачало справжніх професорів, то на професорські посади до Московської Академії брали навіть студентів із Києва 4.

На всіх вищих духовних посадах — митрополитами, архієпископами, єпископами та ігуменами сиділи по всій Росії самі українці 5. Українці-монахи ще з початку XVII віку в великому числі переходили до московських монастирів 6, певне, втікаючи від утисків Польщі. А з 1654 р. ці переходи монахів зробилися дуже помітними, і московські монастирі наповнювались українцями. Так, ще 1688 р. в Савво-Сторожевськім монастирі було 165 монахів, і серед них 26 українців — і всі ці українці були за старшу братію в цім монастирі, з українців був і сам архімандрит — Сильвестр Черницький 7.

У XVIII віці геть усі чисто вищі посади не тільки в себе в Україні, але й по всій Росії прибрали до рук своїх самі українці, і вони тягли за собою теж українців. Дійшло до того, що московське духовенство почало хвилюватись, й найсвятіший Синод мусив заступитись за права великоросів. І 17 квітня 1754 р. за цариці Єлисавети видано було Височайшого наказа про те, що на архієреїв та на архімандритів можна висвячувати й москалів: „Всепресветлейшая Державнейшая Великая Государыня Императрица Елисавет Петровна, Самодержица Всероссийская, сего апреля 17 дня повелеть соизволила: чтоб к произведению на праздныя ваканции во архиереи Ея Имп. Величеству от Св. Синода представляемы были из архимандритов и великороссияне, да и в архимандриты производимы б были же и из великороссиян...“ 8.


1 Петров Н. Акты... Т. I. Ч. I. С. 39.

2 Довгий список їх див.: Там же. Т. I. Ч. II. С. 314 — 826; Т. II — V.

3 Див.: Там же. Т. I. Ч. П. С. XVI.

4 >Див.: Там же. С. 325.

5 Довгі списки їх див. в кінці кожного тому „Актов...“ Н. Петрова.

6 Див.: Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 99.

7 Див.: Белокуров С. Материалы для русской истории. М., 1888. С. 162.

8 Полное собрание законов Российской империи. Т. XIV. № 10216. С. 58 — 59.


Тоді були звичайними такі листи, як, скажемо, цей, де київського митрополита 1787 р. просять: „Пинский игумен Ревуцкий преставился... А как нет у меня людей, из коих бы мог кто тое место заступить, где особливо требуется начальник просвещенный и честной, то прошу покорнейше Ваше Преосвященство ученаго и качеств похвальных человека, для произведения туда во игумена, велеть, буди можно, немедленно ко мне отправить“ 1.

А 16 травня 1794 р. було видано височайшого наказа: „Что как в новоучрежденных Минской, Изьяславской и Бряцлавской губерниях жители из унитов во многом количестве объявляют желание свое присоединиться к православной нашей церкве“, то на це потрібні були „способный к тому духовныя особы“, — звичайно, осіб цих набирають найбільше з українців. На це ж діло, щоб допомагати архієпископу Мінському, треба було ще й одного архімандрита, і на цю посаду Синод назначає Новгородського монастиря архімандрита Варлаама, „который природою из малороссиян, обучен риторике, философии, и богословию, и разным языкам“. I Синод до того ще й наказав архієпископу Мінському: „Помянутаго архимандрита Варлаама определить епархии своей в самый выгоднейший монастырь настоятелем...“ 2.


1 Труды Киев. дух. акад. Кн. 5. С. 344; Кн. 6. С. 568.

2 Петров Н. Акты... Т. V. С. 198 — 200.


8. Український вплив на російські школи


Здавна українці вславились, як гарні педагоги.

Шкіл у нас в Україні скрізь було багато, майже кожне село мало свою братську школу; тому роботи вчителям завжди було доволі, і не диво, що в нас бували дуже гарні педагоги. Україна виробила, під впливом західним, свою оригінальну педагогічну систему.

За Петра І по „Духовному Регламенту“ 1721 р. та згодом і за пізніших царів по Росії були засновані духовні школи в кожному архієрейському домі, були засновані й семінарії. І от учителями пішли туди самі українці, бо їх вважали за найкращих педагогів, та й самі архієреї були українці 3.


3 Див.: Петров Н. Акты... Т. I. Ч. II. С. XVI.


У Росію кликали наших учителів, крім віку XVII, й увесь XVIII вік, кликали навіть у XIX віці. На зразок приведу такий заклик: „Как мне известно, — пише архієпископ Могилівський 1786 р. митрополитові Київському, — что ныне в епархии Вашей является немалое число монашествующих заштатом, а в моей епархии недостаток в них имеется, то прошу Ваше Высокопреосвященство всепокорнейше от обилия Вашего иеромонахов и иеродиаконов, а хотя и монахов, грамоту знающих, особливо же не найдутся ли и в семинарию учить поэзию, риторику и философию, також языки еврейский, греческий и немецкий, способные, охотников отпустить ко мне десяток или полтора, коих за привозку в Могилев будет от меня уплачено принадлежащее...“ 1

І українці пішли в Москву у великому числі 2, і перенесли туди свою педагогічну систему. В московських школах українці поклали свою велику ознаку, і вона була помітною ще й у XIX віці, а дещо там навіть до нашого часу.

Коло кожного архієрейського дому був особливий екзаменатор ставлеників, persona grata при школі. Екзаменатор цей мав великий вплив на школу, і на цій посаді в Росії більше були українці 3.

Ці посади були засновані з височайшого наказу 8 січня 1739 р. по всіх єпархіях Росії, в наказі про це читаємо: „Понеже того долго ждать, доколе семинарии по всем епархиям заведены и в доброе состояние приведены будут, а между тем впредь, чтоб церкви не опустошать, а и недостойных попов чтоб по-прежнему не наставить: и того ради имеет Синод во все епархии к архиереям из учительных священников или из иеромонахов по одному или по два учителями определить; должность же их в том состоит, чтоб они ставленников и прочих поповских и дьяконовых детей с крайним прилежанием обучали и надлежащими наставлениями исправляли, приводя к совершенному познанию должности священнической...“ 4.

Коли архієрей переїздив у другу єпархію, він віз за собою й своїх земляків-учителів 5.


1 Труды Киев. дух. акад. 1877. Кн. 6. С. 569.

2 Див. у Н. Петрова на кінці томів списки українців-вчителів;: наприклад, Т. IV. С. 330 — 335.

3 Див.: Известия отд. русск. яз. и слов. Акад. наук. 1907. Кн. 3. С. 297, 299.

4 Полное собрание законов Российской империи. Т. X. № 7734. С. 705 — 706; Петров Н. Акты... Т. I. Ч. I. С. 294 — 297.

5 Див.: Петров Н. Акты... Т. IV. С. VI.


І українці запосіли всі школи по Росії в найрізніших кутках її 1, запосіли навіть московський кадетський корпус 2.

Року 1786-го були засновані по всій Росії народні школи, і вчителями до них взяли силу студентів із Києва 3; тоді навіть на якийсь час Київська Академія стала неначебто головною учительською семінарією й постачала вчителів на всю Росію 4.

30 жовтня 1786 р. височайше наказувалось Синодові: „Как для снабдения остальных шестнадцати губерний потребным числом учителей к открытию в них народных училищ и сверх того для посылки в Англию ради обучения разным полезным знаниям потребно сто человек, то и желаем, чтоб снеслися с преосвященным митрополитом Киевским и с прочими архиереями о присылке в Комиссию народных училищ из Киевской Духовной Академии 30, из Черниговской и Переяславской семинарий по 15 да из прочих ближних епархий 40 человек“ 5.

Голова „Комиссии об учреждении народных училищ“ Петро Завадовський завжди просив учителів з Києва. Так, 4 жовтня 1789 р. він пише Київському митрополитові: „Нет ли еще охотников, которые бы учительскому званию определить себя пожелали. Если таковых человек 15 отыщется, то Ваше Преосвященство много меня и училища здешния одолжите, когда их ко мне сюда отпустите“ 6.

Митрополит Самуїл Миславський з охотою вислав 15 учителів. Завадовський 4 листопада подякував митрополитові й знову просить: „Буде бы я не боялся обременить Вашу усердную преклонность, то еще бы просил к числу 15 человек прибавить 10“ 7. Задовольнив митрополит і це прохання. „Обязательство тем усерднее и ревностнее исполняю, — писав він, — чем более нахожу опытов, удостоверяющих меня о пользе таковаго предприятия“ 8.


1 Див.: Петров Н. Акты... Т. IV. С. 149; Т. I. С. 138.

2 Див.: Там же. Т. II. С. 91, 104.

3 Див.: Там же. Т. V. С. 167.

4 Див.: Там же. Т. V. С. 1.

6 Рукоп. Церк.-археол. музея, Муз. № 49. Л. 1 — 2.

6 Петров Н. Акты... Т. V. С. 175.

7 Там же. С. 179.

8 Там же. С. 179 — 180.


28 лютого 1790 р. Завадовський писав: „Сего февраля 14-го дня явилися у меня отправленные Вашим Преосвященством 25 человек; уже начали учение свое, и я по всему самых лучших успехов ожидать от них смею“ 1.

І таке листування тяглося невпинно, і українці їздили на вчительські посади по всій Росії.

Наведу ще одного листа голови „Комиссии об учреждении народных училищ“ Петра Завадовського; ось що він пише Київському митрополитові 4 жовтня 1789 р. про вчителів-українців: „Между всеми присланными к должностям учительским в Комиссию об учреждении училищ в разныя времена и из разных духовных семинарий людьми наилучшими, способнейшими, а паче благонравнейшими оказывались всегда обучавшиеся в Киевской Духовной Академии. По чему предпочтительно прочим и распределены к местам. Отправляя настоящие свои должности с прилежанием, искусством и благоповедением, споспешествуют они немало народному к сим училищам доверию, а потому и размножению самих училищ“ 2.

Так українці працювали по школах усієї Росії.

Та й не тільки в самій Росії українці заклали школу — вони їздили вчителями майже по всіх слов'янських землях: вони закладали школи в Сербії та Болгарії. Так, 1733 р. ціла партія студентів з Києва їздила в Сербію, закладала там школи й навчала в них. Через рік митрополит Сербський писав про цих учителів-українців, що вони „в научении искусны, нравию доброжительны, и в наставлении учеников прилежны, тщаливи и охотни“ 3.


1 Петров Н. Акты.., Т. V. С. 182.

2 РКП. Церк.-арх. музей., Муз. № 66. Л. 1.

3 Петров Н. Акты... Т. І. Ч. І. С. 235.


Я мушу тут згадати славного українця Юрка Гуця (Венелін, 1802 — 1839), родом із Карпат. Він зацікавився болгарами і все життя своє віддав цьому народові. Це Гуць написав першу історію болгар („О древних и новых болгарах“, 1829 р.), це він воскресив болгарський народ, це він відродив національність їхню, що потроху гинула й забувала сама себе... Гуць став болгарським патріотом, і вдячна Болгарія збудувала монумент цьому славному українцеві.

В Україні по братських школах був такий звичай, щоб учителі видавали школярам „записки“, і з бігом часу з цих записок і постали перші підручні шкільні книжки. В Україні шкільні книжки були з усіх наук, і ці підручники вчителі-українці понесли з собою й у Москву, де по них і навчалися через увесь XVIII вік, а то й далі.

Я вже раніше казав, що по Москві ходили наші граматики, букварі, підручник по історії і т. ін. Перший московський буквар 1634 р. хоч і мав у заголовку: „Труды и тщанием многогрешнаго Василия Федорова сына Бурцева и прочих сработников“, проте це був простісінький передрук коротенького нашого букваря, що вийшов 1621 р. 1. Московські граматики 1648 та 1721 р. — дослівний передрук нашої граматики Смотрицького 1619 р.

Вчителями закону Божого по всіх кращих школах у Росії були більше українці, та й підручники книжками закону Божого за увесь XVIII вік були тільки ті, що їх склали самі українці, — це катехізис Феофана Прокоповича та Петра Могили 2.


1 Див.: Архангельский А. Из лекций. С. 141.

2 Див.: Ежов А. По каким книгам обучались у нас Закону Божию в XVIII ст. и чему обучались // Странник. 1896. Т. I. С. 607; Известия Отд. рус. яз. и сл. Акад. наук. 1907. Кн. 6. С. 297, 298; Петров Н. Очерки... С. 22.


9. Чужі мови. Катехізис. Справщики


Здавна українці славились, як гарні знавці чужих мов, і ми їх рано стрічаємо в Москві на службі товмачами та в Посольськім Приказі, де вони перекладали з чужих мов на московську або з московської на інші мови — німецьку, латинську, польську 3. У XVII віці це було звичайним, такою ж звичайною річчю лишилось воно і у XVIII віці.

На службі в Колегії Закордонних Справ було більше українців; та й взагалі, „искусного и верного латынских и польських писем перевотчика“ послам за кордон беруть завжди з українців 4. І навіть 1795 р. для приказної служби в Росії виписують студентів із Києва 5.


3 Див.: Шляпкин И. Св. Д. Ростовский. С. 95.

4 Див„: Петров Н. Акты... Т. I. Ч. I. С. 229.

6 Див.: Там же. Т. V. С. 488 — 505.


Українці рано пішли до місіонерської служби, рано понесли віру Христову до поганців. Багато праці поклали ще в XVIII віці наші місіонери в Сибіру, серед калмиків, камчадалів і т. ін.; тут себе вславили наші Федор Лещинський, Інокентій Кульчицький, Арсеній Мацієвич та інші 1. А коли треба було вирішити питання, як найкраще вивчити калмиків віри Христової, то це питання передають 1742 р. нашим київським вченим 2.

На службу до закордонних місій при дворах та посольствах завжди кликали українців, і вони служили в Голландії, Лондоні, Константинополі, Угорщині, Варшаві, Пекіні, Відні, Авгсбурзі, Берліні, Дрездені, Лейпцігу, Парижі, Стокгольмі й по інших місцях. В актах Київської Академії дуже часто знаходимо, як кличуть студентів на ці служби, — то їх кличуть „для определения и посылки в Китайское государство в столичный град Пекин“ 3, то кличуть до Константинополя тих, що можуть навчатись турецької мови 4, то їх назначали капеланами при російській місії в Токаї, в Угорщині 5 і т. ін. 6.

Коли була заснована в Петрограді медико-хірургічна Академія, то для неї завжди не вистачало учнів і їх завжди набирали серед українців — із студентів Київської Академії 7. Часто забирали наших студентів і до державних шпиталів та аптек, аби навчати їх медико-хірургії та фармації.


1 Див.: Петров Н. Акты... Т. I. Ч. II. С. 31,3.

2 Див.: Там же. Ч. I. С. 297; Архів Київської дух. консисторії. Указная книга за 1742 р., № 77.

3 Петров Н. Акты... Т. I. Ч. I. С. 269.

4 Див.: Там же. Т. IV. С. 234. 5 Див.: Там же. С. 185.

6 Див. ще: Там же. Т. I. Ч. II. С. 312; Т. V. С. 88, 542 — 556.

7 Д“в.: Там же. Т. IV. С. 236.


„Понеже желательно, — наказував 1754 р. найсвятіший Синод Київському митрополитові, — чтоб из самых природных российских достойных людей в медико-герургии и фармации воспитать в тех искусствах, произвесть в лекари и аптекари для употребления в высокославной Ея Имп. Вел. службе, а понеже не безизвестно, что в учрежденных семинариях в Киеве, в Харькове, в Чернигове и в Переяславе из малороссийских людей имеются самоохотно к наукам прилежающия, приказали: дабы самоохотно желающия из семинарий студенты к вышеозначенному обучению надлежащим порядком отпусканы были без задержания...“

Щоб заохотити студентів, у наказі перелічувались усі ті розкоші, що їх вони заживуть, коли підуть у ці школи; вони „в наилутчее себя состояние привесть могут, и в офицерские ранги... содержатся на казенном коште, жалованья производится по два рубля на месяц, и сверх того свободная квартера, дрова и свечи и доволная пища дается им, и для услужения определяется слуга“... 1.

Такі накази посилали в Київ дуже часто увесь XVIII вік.

Катехізис віри в Москві впорядкували українці; про катехізис українця Лавріна Зизанія, що той приніс його в Москву, митрополит Макарій каже: „Катехизис, и притом в таком обширном виде, в первый раз появлялся в русской церкви и был напечатан; но, кажется, в Москве не понимали тогда достаточно высокаго руководственного значения этой книги“ 2.

Найкращі твори проти розколу написали теж українці — згадаймо хоча б „Жезл Правления“ 1665 р. Семена Полоцького або „Розыск о брынской вере“ 1709 р. Димитрія Ростовського 3.

У московських церковних книжках була сила помилок — і ці книжки перевіряли більше українці: це діло вони часто робили ще у XVII віці, до чого закликали їх і патріархи, і царі; книжки правили й по українських зразках 4.

А коли цариця Єлисавета розпочала нову Біблію, бажаючи видати її без помилок, то справа ця довго не лагодилась, аж поки 1747 р. не закликали українців, київських професорів Варлаама Лащевського та Гедеона Сломинського. Про це найсвятіший Синод 22 січня 1747 р. наказував Київському митрополитові: „По Ея Императорскаго Величества указу велено: для некоего нужнейшаго церковнаго дела, кое производится по имянным Ея Имп. Вел. указом, Киевской Академии из учителей — Богословии иеромонаха Варлаама Лащевскаго, философии же иеромонаха Гедеона Сломенскаго, дав им на подъем и на подводы и путевое содержание, что по указом надлежит, выслать в Санкт-Петербург немедленно, без всяких отмен и отрицаний...“

І вони поїхали на північ, упорядкували там Біблію і надрукували її 1751 р. 5. І вже з цієї Біблії, виправленої українцями, друкують книжки Св. Письма без зміни ось і тепер. Тому-то і в теперішній слов'янській Біблії можна здибати старі українські форми або старий український наголос (акцент)...


1 Див.: Петров Н. Акты... Т. II. С. 107 — 110.

2 Макарий. История русской церкви. Т. XI. С. 47 — 59.

3 Див.: Архангельский А. Из лекций. С. 45.

4 Шляпкин И. >Св. Д. Ростовский. С. 125.

5 Див.: Петров Н. Акты... Т. I. Ч. I. С. 366, 368 — 370.


10. Українська вимова. Спів


Коли в Москві починалася нова літературна мова, то над цією московською літературною мовою багато попрацювали наші ж українці — вони дали кращі зразки її, вони залишили на Москві свою вимову, вони принесли в російську мову силу чужоземних слів, які там лишилися й до нашого часу...1.

Вплив українців на початкову літературну мову московську був настільки помітним, що відбився навіть на перших московських письменниках 2, скажемо, у Сумарокова під цим впливом можна знайти і стару українську лексику, і навіть стару українську складню.

У вимові московській українці лишили помітний слід; скажемо, перед твердою приголосною звук е під наголосом у московській мові завжди переходить в є: твёрдый, лёгкий. Українська мова не знає цього закону, як не знає його і давня слов'янська мова; і от ми бачимо, що в Москві під українським впливом, піддержаним церковнослов'янською мовою, викидають з ужитку літературної мови звук ё — і це ми помічаємо навіть у творах Пушкіна, де знаходимо в римах: побежден — Лафонтен, принужденно — пременно, просвещенный — священный3.

Свою вимову звука г українці поширили в Москві, і це. гекання довго чути було в літературній вимові і за XVIII вік, і на початку XIX віку 4.

Так, навіть А. Сумароков у своїй статті „Наставление ученикам“ писав, що г вимовляється як латинське g тільки „в простонародных словах“ 5.


1 Див.: Огиенко И. Об иностранных словах, вошедших в русский язык при Петре Великом // Русск. Фил. Вести. 1911. Кн. 3 — 4.

2 Див.: Митецький П. К истории литературной русской речи в XVIII веке // Известия отд. рус. яз. и слов. Акад. наук. 1903. Кн. 2.

3 Див.: Будде Е. Очерк истории современного литературного русского языка. Спб., 1908. С. 15.

4 Див.: Там же. С. 37, 9, 25; див. ще: Шахматов А. Очерк современного русского литературного языка. Спб., 1913. С. 59 — 63.

5 Сумароков А. Сочинения. М., 1782. Ч. X. С. 52.


Він же скаржився, що українці ніби псують у Москві російську вимову. Він писав: „лЂтá вместо лЂта г. Ломоносов утвердил; а не ввел сам собою, ибо малороссияне то ввели: а потому, что все школы ими были наполнены, так сие провинцияльное произношение и вкоренилося, яко всигды, теби, мья и протчия малороссийския испорченныя выговоры; а особливо певчия многое преобразили... малороссиянцы вместо ТебЂ Гóсподи — Тебе Господы и вместо Гóсподи помилуй поют иногда Госпóды помилýй и так даляе... Но естьли нам писать по выговору малороссийскому, так должны мы вместо лЂта говорить лита, а вместо только — тилько и протч., или вместо однако — однак и протч., из чево многое уже и восприято...“ 1.

Вимову родового ея (замість её) занесли в Москву українці 2, і ця вимова лишилася скрізь по школах Росії навіть і тепер. Взагалі, українці занесли в Росію свій звичай читання — читати тільки так, як написано.

Про український вплив на російську мову ще з давніх віків академік А. Шахматов пише: „Церковнославянский язык был перенесен (з Болгарії) в России прежде всего на малорусскую почву, в Киев. Правда, Новгород крестился одновременно с Киевом, но он в умственном, литературном отношении находился в прямой зависимости от Киева и долгое время не имел в этом отношении самостоятельнаго значения“. У Києві за старі віки утворилась своя школа; „усваивая себе церковнославянское произношение, новгородское духовенство подражало при этом Киевскому“ 3. В іншому місці той же академік А. Шахматов пише: „Родина нашего великорусскаго литературнаго языка — Болгария. Но образовался он в Киеве, где испытал впервые благотворное влияние народной среды. Окончательно развился он в Москве...“ 4.

Скрізь по церквах пішла наша вимова — наш наголос, наше г, навіть часом наше і замість Ђ; по церквах це було й за старих віків, а в XVIII віці зробилося річчю звичайною; а в придворних церквах наша вимова була заведена деякий час навіть офіційно...5.


1 Сумароков А. Сочинения. С. 26 — 27.

2 Будде Е. Очерк истории... С. 28.

3 Шахматов А. Очерк современного русского литературного языка. С. 59 — 60.

4 Украинский народ. Т. II. С. 704.

5 Див.: Тимковский. Мое определение на службу//Москвитянин. 1852. Ч. 20.


І наша українська вимова ще з найдавніших віків пішла по Росії, і міцно почувалася, сливе, що й до XIX віку чулась наша вимова не тільки в церкві, але й у мові московської інтелігенції.

Окрім усього цього українці занесли в Москву свої співи, і наше церковне співання скрізь було перейнято в Москві, і там воно лишилось аж до нашого часу. А у XVIII віці, за цариці Катерини, наші ж українці заснували й саме національне російське співання, куди вони поклали всю свою душу, викохану на українськім грунті. Це були славні композитори-українці: Дмитро Бортнянський (1751 — 1825), родом з Глухова, що попав до Петербурга звичайним співаком, але його там зразу примітили й послали вчитись за кордон, і Максим Березовський (1745 — 1777), з Глухова, земляк Бортнянського, що вважається найпершим російським церковним композитором; обидва вони вчилися в Італії. Згадаю тут ще Артема Веделя (помер 1806 р.), теслярського сина з Києва; вчився в Київській Академії, і потім дуже вславився як духовний композитор; до своїх церковних кантат він переніс багато з наспіву українських пісень. Він довго працював у Москві, а потім вернувся додому. За якісь політичні справи, з наказу Київського губернатора, Веделя схопили й засадили в „смирительный дом“, де бідак і помер; похований він у Києві, в Кирилівськім монастирі.


11. Загальний підсумок


І в який бік життя московського ми не глянули б, скрізь у XVII та XVIII віці побачимо українців, насамперед духовних, їх так часто кликали до Росії, що 1745 р. встановили навіть для тих, кого викликали, постійну таксу прогонних від Києва.

Синод писав про це Київському митрополитові: „Понеже высыланным в прошедших годах из Киева, Чернигова, Белагорода и из Переяславля иеромонахам и прочим духовным персонам к определению в различные в Москве и в Санкт-Петербурге послушания на подъем и путевое их содержание и на наем подвод давано бывало денег не по равному числу, того ради отныне уравнения ради приказали чинить по сему: которые когда из монашествующих позваны будут в Москву или в Санкт-Петербург, какова либо ради знатного послушания, например, в Московскую Греко-Латинскую Академию в проповедники или учители, в Троицкую же Сергиеву Лавру в соборные или в наместника, келаря и казначея, а в Александровский монастырь в наместника ж или эконома и казначея, тем на подъем и путевое содержание и на подводы давать...“ І була встановлена на це раз і назавжди постійна такса: до Москви за 890 верстов „зимним путем по 20 рублев, летом для коляски по 28 рублев“, до Петербурга за 1624 верстви взимку 36 крб. 50 коп., літом — 44 крб. 50 коп.1.

І українці невпинно їздили в Москву, і потроху переносили туди свою культуру. Вони доклали сил своїх на всім збудуванні нового московського життя: вони заклали там науку, вони повели літературу, вони утворили школу...

Самий навіть Петербург будували українці, як будували вони й північні канали...

Про український вплив на Москву ось що пише професор П. А. Бессонов: „Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформе, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священнаго и богослужебного текста, печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр, певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной и в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественные игры и зрелища и т. д. и т. д.“ 2.


1 Див.: Петров Н. Акты... Т. I. Ч, I. С. 346.

2 Бессонов П. А. Белорусские песни (предисловие). 1871. С. IV.


Коли сюди додамо, що українці були парафіяльними, придворними, військовими та закордонними священиками, працювали місіонерами, законовчителями світських шкіл, екзаменаторами, перекладачами, іконописцями, граверами, — то це буде охоплювати ту велику культурну роботу, що її вели в Росії українці...


ЛІТЕРАТУРА.


Про вплив України на Москву кращі праці ось такі: Пекарский П. Представители Киевской учености в половине XVII ст.//Отеч. Зап. 1862. Кн. 2, 3 і 4; Образцов Ив. Киевские ученые в Великороссии // Эпоха. 1865. Кн. I; Любимов С. Борьба между представителями великорусского и малорусского направления в Великороссии в конце 17 и нач. 18 в. // Ж. M. H. П. 1875. Кн. 8 и 9; Архангельский А. Борьба с католичеством и умственное пробуждение Южной Руси к концу XVI в. // Киев. Стар. 1886. Кн. 5 — 6; Його ж. Из лекций по истории русской литературы,: Казань, 1913 (особливо гл II); Эйнгорн В. Книги литовской и Львовской печати в Москве // Книговедение. 1894. Кн. 9 — 10; Його ж. О сношениях малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича//Чтения в Моск. Общ. истории и древн. 1893 — 1894; Пекарский П.: Наука и литература в России при Петре Великом. Спб., 1862. Т. I; Харлампович К.: Малороссийское влияние на Великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. Т. І (на жаль, з цієї коштовної праці я не міг скористатися у своїй роботі); Архангельский А. Очерки из истории западнорусской литературы XVI — XVII века. М.,. 1888; Пыпин. А.: История русской литературы. Т. П. Гл. 8 — 9; Т. III. Гл. 4, 6 и 8; Шляпкин, И.: Св. Димитрий Ростовский и его время. Спб., 1891. Гл. 2, З і 4; Сумцов Н. Ф.: О влиянии малорусской схоластической литературы XVII в. на великорусскую раскольническую литературу XVIII в //Киев. Стар. 1895. Кн. 1.2; Мочульский. Отношение ю.-р. схоластики XVII в. к ложноклассицизму 18 в.//Ж. М. Н. П. 1904. Кн. 8.


Київ. 1917 р.

XVI

ПРИСЯГА МОЛОДИХ НА ВІНЧАННІ


Українська Церква за довгі роки свого самостійного життя (кажу самостійного, бо канонічна залежність від патріарха Царгородського була в кінці тільки номінальною) витворила чи завела собі багато цікавих ознак — таких ознак, яких не знали інші православні церкви. Ці особливі ознаки витворилися в цілому житті нашої Церкви — в богослужіннях, в требах, в церковних звичаях, у святах і т. ін. Пильне око історика, що знає давнє життя нашої Церкви, знаходить такі самостійні ознаки на кожному кроці. Звичайно, ці окремішності церковні глибоко входять у народне життя, народ до них звикає і легко викорінити їх з Церкви не можна.

Загально думають, ніби теперішні богослужбові тексти — це якісь окаменілості, що вже готовими, в теперішній їх формі, давно-давно колись чи не впали з неба. А між тим це зовсім не так. Богослужбові, та взагалі церковні, наші тексти постійно мінялися і майже ніколи не мали якоїсь міцної одностайності.

Беру, скажемо, обряд таїнства шлюбу. Вже в старих грецьких текстах не знаходимо тут повної одностайності — в одних текстах супроти других є відміни. По старих українських Требниках, звичайно маємо два чини — чин обручення (заручення) і чин вінчання (шлюбу). По 93 правилу шостого Вселенського Собору, хто заручився, той мусить і повінчатися; а коли б хто повінчався з дівчиною, що була вже заручена з іншим, той „да подлежит вині прелюбодіяння“. У нас, в Україні, під багатьма впливами, все-таки давалася воля молодим розійтися навіть після церковних заручин. Цивільні закони не були стійкими на цю справу; спочатку вони забороняли розходитися тим, хто вже заручився, але 3 квітня 1702 р. дано молодим волю по обрученні вінчатися чи розійтися. Року 1775-го російський Синод нарешті наказав з'єднати два чини — заручення та вінчання — в один і заборонив робити їх в різний час. Ця заборона йшла рішуче проти нашої церковної традиції.

В Україні в таїнстві шлюбу довгий час не було єдності, як не було її і в інших православних народів. Великий організатор Української Церкви митрополит Київський Петро Могила скаржився в передмові до Требника 1646 р., що по наших Требниках нема єдності, а часом опущено в них найголовніше. „На око те побачиш, — каже він, — Чительнику Освященний, коли поглянеш до Виленських та Острізьких Требників, де в таїнстві Шлюбу або в Відправі Вінчання шлюбних слів, в яких згода молодих (а це є форма таїнства) виявляється, не положено; зачим рознії і дивнії питання бувають от священников, а підчас жодного питання не чинячи о шлюбованю, молитви тілько щегульниє над вступаючими в малженство читають“.

Петро Могила, щоб покласти край таким розбіжностям і щоб запровадити єдність в Українській Церкві, склав на основі давніх грецьких, почасти латинських джерел, свій славнозвісний Требник, що вийшов у світ з Київської печерської друкарні 1646 р., а до того був ухвалений на соборі в Києві. Требник цей прийняла не тільки Церква Українська, але й усі православні церкви.

Про деякі особливості в таїнстві шлюбу по цьому Требникові я й хочу розказати.

„По святій Літургії, коли священик стоїть у Вівтарі, , приходять молоді, що бажають заручитися, до церкви („на паперть“) і стають перед церковними дверима: молодий праворуч, молода ліворуч. Священик, облаченний в єпітрахиль та фелонь; виходить з Вівтаря, йде до молодих, бере з рук їхніх два персні, золотий та срібний, кладе їх на правім боці св. Трапези — срібний праворуч, золотий ліворуч, один близько одного. Вийшовши до молодих знову, ієрей тричі хрестить голови їхні. По цьому дає їм запалені свічки, вводить їх у церкву й ставить перед Святими Вратами, молодого праворуч, молоду ліворуч. Обкадивши їх навхрест і віддавши кадило, зараз питає спершу молодого „руским (цебто українським)1 языком, глаголя:

Маеш Имк неотменный и статечный умысл заручити собе теперь тую Имк, которую тут перед собою видишь, в стан малженский, а гды тому час будет, поняти ей собе за малжонку?“

Молодий відповідає: „Маю, велебный отче“.

По цьому питає священик молоду:

„Маешь Имк неотменный и статечный умысл заручити собе теперь того Имк, которого тут перед собою видишь, в стан малженский, а гды тому час будет, поняти его себе за малженка?“

Молода відповідає: „Маю, велебный отче“.

По цьому священик знову питає молодого „руским языком:

Не шлюбовалесь иншой которой шлюбу малженского?“

Відповідає: „Не шлюбовалем, велебный отче“.

Потім питає молоду:

„Не шлюбовалась иншому которому шлюбу малженского?“

Молода відповідає: „Не шлюбовалась, велебный отче“.

І знову питає втретє священик молодого:

„Обецуешь Имк кому иншому шлюбу малженского, опрочь тоей Имк, аж до ей смерти не шлюбовати?“

Молодий відповідає: „Обецую, велебный отче“.

І молоду потому питає:

„Обецуешь Имк кому иншому шлюбу малженского, опрочь тому Имк, аж до его смерти не шлюбовати?“

Молода відповідає: „Обецую, велебный отче“.

А по цьому в Требнику читаємо (на с. 398 — 399) таку замітку: „Блюди и опасно сохрани сие, о Иерею! Але един от них ничто же на твоя вопрошения отвещает, или аще речет, яко не хощу, да никакоже дерзнеши обручити их, но абие престани, има же повели отити в свояси. И сие паки виждь и сохрани, яко сия вопрошения точию быти имуть, егда не абие венчаются новоневестнии, но отлагаемо бывает венчание их во ино время. Егда же абие по Обручении и Венчание абие бывает, тогда сия вопрошения не творит Иерей, но точия по скончании Обручения вопроси, яже пред Венчанием, творит“.

І по цьому починається чин заручення.

„Коли ж молоді захотять вінчатися зараз по Зарученні, вони трохи відступають від Царських Врат „до паперти“, поки серед Церкви поставлять стола. Перед столом стелиться на землі килим або яка інша нова й чиста тканина, на якій стоятимуть молоді. Коли все це зроблено, то йдуть священик та диякон з кадилом, а перед ними несуть свічку, до молодих, обкаджують їх і ведуть до стола, а молодих проводжають по звичаю друзі та рідня, а хор співає Псалом 127. Молоді підходять до стола і стають на килимі, молодий праворуч, молода ліворуч, лицем на схід. А священик входить у Вівтар, кладе вінці на хреста й бере їх (вінці та хреста) в ліву руку, а Євангеліє в праву, виходить і кладе все на столі. Стає по цьому перед Св. Дверима коло стола і, ставши лицем до молодих, проказує їм повчальне шлюбне слово“.

Це повчальне слово на шлюбі звичайно проказувалося українською мовою; його видрукувано в тодішній українській мові на л. 37 — 44 у львівськім Требнику (православнім) єпископа Арсенія Желиборського 1645 р.; слово змістовне й дуже гарне, дається справді розумна наука молодим. Між іншим, священик тут так навчає молодого: „Тым же способом ты, сыну милый, на тось повинен добре памятати, же малжонку свою маєш мети за сполного и сердечного собе приятеля и товариша, а не за невольницу и подножка, абовем не з ноги ти еи Бог створил, але з ребра, близко сердца будучого, абыс-ся оттоль учил и знал еи быти собе приятелем сердечным и оной щирую любовь з сердца показывал“ (л. 41). Як бачимо, жінка високо ставилася в Україні вже тоді.

Закінчивши проповідь, питає священик молодого, „руским языком глаголя: Маєш, Имк, волю добрую и непримушоную, и постановленый умысл понати собе за малжонку тую Имк, которую тут перед собою видиш?“

Молодий відповідає: „Маю, велебный отче“.

І знову питає його священик:

„Не шлюбовалесь иншой которой веры малженской?“

Молодий відповідає: „Не шлюбовалем“.

Тоді священик, дивлячись на молоду, питає її:

„Маеш, Имк, волю добрую и непримушоную, и постановлений умысл понати собе за малжонка того, Имк, которого перед собою тут видиш?“

Молода відповідає: „Маю, велебный отче“.

Знову питає її священик:

„Не шлюбовалась кому иншому веры малженской?“

Молода відповідає: „Не шлюбовалам“.

По цьому в Требнику замітка (с. 407 — 408): „Зри, о Ієрею, и внимай опасно, аще жених или невеста не отвещает ти на вопрошениє твое сие, или єдин от них речет, яко не хощу, да никакоже дерзнеши венчати их, под извержением от сана твоего, но абие престани и повели има ити в свояси. Аще же к всякому вопрошению соизволителне без прекословия отвещаета оба, преднаписанное Последование по указу все соверши“.

У цьому вінчанні маємо особливий звичай, якого не знали інші православні слов'янські церкви, — це обряд присяги молодих на вірність один одному. Присягу цю до свого Требника митрополит П. Могила взяв із західних Требників; присяга ця відбувалася по молитві священика „Благословен еси, Господи Боже наш“, перед словами: „Венчается раб Божий“.

У київськім Могилянськім Требнику 1646 р. (на с. 416 — 417) цей звичай присяги описано так:

„По молитве же абие Иерей, взем шуйцею своею десницу женихову, десницею же десницу невестину, и обоя сопряг вкупе, подемлет епитрахиля конец паки обвязуе крестообразно, обвивает я (їх) тем, и сице придержа, повелевает има обет друг другу творити пред Богом, сяовеси сими, брак законный составляющими. В первых жених по единому словеси, Иерею предвещающу, в еже услышатися и от Иерея и от предстоящих, свойственным русским языком глаголет, рекшу Иерею: мов за мною:

„Я, Имк, беру собе тебе, Имк, за малжонку и шлюбую тобе милость, веру и учтивость малженскую, а их тебе не отпущу аж до смерти, так ми Боже, в Троицы святой единый, помози, и вси святыи“.

Скончав же сия, абие Иерей невесте повелевает глаголати, сам предвещая словеса сия, она же такожде уразумителне да глаголет, в еже и от Иерея и от предстоящих услышанным быти глаголом ее, Иерею рекшу: мов за мною:

„Я, Имк, беру собе тебе, Имк, за малжонка, и шлюбую тобе милость, веру, учтивость и послушенство малженское, а иж тебе не отпущу аж до смерти, так ми Боже, в Троицы святой единый, помози, и вси святыи“.

Аще же сия без претковения оба изрекут уразумителне, Иерей шуйцею придержа руце ею (їхні), десницею благословляет крестообразно, глаголя: еже Бог сочета, человек да не разлучает. Се же рек, разрешает руце ею, и испустив епитрахиль, прежняя совершает молитвы.

Зри, о Иерею, и опасно сохрани. Аще един от новобрачных предреченная обетовная словеса, без них же законный брак составитися никакоже может, да никакоЖе дерзнеши венчати я, но абие престани, има же в свояси отити повели. Аще же оба изрекут, взем святое Евангелие, дажд има лобзати е, первее жениху, потом же невесте“. По цьому йде далі вінчання.

Так відбувається звичай присяги молодих на вінчанні. Звичай цей у давній Українській Церкві був у надзвичайній повазі — без нього вінчання не враховувалося законним. У Метриці Шумлянського 1687 р., в кінці четвертої книги, приведено цю саму присягу, а під нею замітка: „Без сея же присяги малженство важное быти не может“, цебто проводиться та сама думка, що й у Требнику 1646 р.

Цей обряд присяги знаходимо по всіх давніх українських Требниках, з 1646 р. починаючи, як київських, так і львівських (я переглянув їх декілька десятків у Львівському Національному Музеї); в Требниках московських цієї присяги нема.

Пізніше, 1720 р., за наказом царя Петра І, російський Св. Синод почав пильно доглядати, щоб у київських церковних книжках не було ніяких відмін супроти книжок московських 1; „Церковные старые книги, — наказував суворий цар друкарням київській та чернігівській, — для совершенного согласия с великороссийскими, с такими ж церковными книгами справливать прежде печати с теми великоросскими печатми, дабы никакой разни и особого наречия в оных не было; а других никаких книг, ни прежних, ни новых изданий, не объявя об оных в Духовной Коллегии, и не взяв от оной позволения, в тех монастырях (в друкарнях київській та чернігівській) не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой в Церкви Восточной противности и с великороссийскою печатью несогласия произойти“.


1 Докладніше про це див.: Огієнко Ів. Історія українського друкарства. Львів, 1925, Т. 1. С, 279 — 295.


Ось цей наказ 5 жовтня 1720 р. і був реальним початком нищення особливих звичаїв в Українській Церкві. З цього часу Требники друкуються в Україні вже по московських зразках — і з них зникає такий важливий у нас обряд присяги молодих на вінчанні. Але в Требниках львівських, куди не міг досягти суворий Петрів розпорядок, цей звичай залишився аж до сьогоднішнього дня — в Галичині й сьогодні під час вінчання молоді присягають.

Проте, незважаючи на царський наказ, в Україні довго ще, аж до середини XIX віку, по глухих закутках таки відбувався обряд присяги на вінчанні. Народ пам'ятає цей звичай ще й сьогодні. І цікаво, що коли припинився вплив московського Св. Синода, обряд присяги на вінчанні стихійно відновився на Волині. І тепер часто народ вимагає від волинського священика: „Вінчайте дітей наших з присягою, щоб подружжя міцніше було!“

Як бачили ми, і запитання молодим, і присяга — все відбувалося українською мовою. Красномовний доказ, що українська мова в давнину була вже мовою церкви.

Подам іще приклад — як у давнину проголошувалися в церкві шлюбні заповіді. У Метриці (православній) єпископа Иосифа Шумлянського 1687 р. форма заповіді така — по Літургії священик оголошує своїм парохіянам: „Ведлуг давного звичаю и постановеня церковного доношу милостям вашим, наймилшии мои парохиане, до ведомости, иж шляхетный, — албо славетный, албо теж працовитый младенец, албо вдовец — на имя... шляхецтвом або прозвиском той а той, з того а того места або села, сын того а того, хочет собе поняти в стан малженский панну — албо вдову — на имя (также и оную треба прозвиском именовати). Кто бы знал межи тыми особами яковое сродство, повиновацтво албо яковую перепону, прошу и жадаю — донесете мне о тым ведати, а то есть першая церковная заповедь. — Тым же способом чини и другую и третюю“.

У Требнику, що виданий в києво-печерській друкарні за благословенням архімандрита Печерської Лаври Іосафа Кроковського (1697 — 1709) форма заповіді така: „По божественной Литургии абие прежде Отпуска, Иерей, став на амбоне, аще руским языком люди да напоминает: Ведомо да будет всем вам, православний христиане, котори тут, в том дому Божиим обецными есте, иж Имя рек младенец, Имярек, Панна, з того и того дому, и Парохии, за помочю Божиею, замышляют в стан малженский вступити. Протож напоминаем вас всех в'обец и когождо зособна, абы, если кто ведает якую покревность, албо повиноватство, албо духовный звязок, албо якую колвек иншую перешкоду между ними быти, которая бы им з собою в малженство вступити забороняла, оную з повинности нам яко найрихлей ознайомили, и о том напоминаем раз перший албо другий албо третий“ (примірник львівського Національного Музею № 368, л. 112 б.; у цім Требнику є й присяга молодих).

Це, що я розповів тут, нехай стане нам красномовним прикладом, що при сьогоднішніх перекладах богослужбових книжок на українську мову не можна додержуватися, як то в нас роблять, тільки теперішніх московських синодальних видань. У давнину ми мали свій український повний круг богослужбових книжок, і тільки їх ми й повинні триматися при наших перекладах.


20. X. 1925. Національний музей у Львові 1 .


1 Видрукувано було в „Духовній бесіді“ (1925. Ч. 22).

XVII

СТАРА ФОРМА ПРИСЯГИ НА ВІНЧАННІ


Бережімо свої українські церковні звичаї 2


Широке наше громадянство звичайно дуже мало уявляє собі розуміння самостійної церкви в її цілому житті. У нас панує думка, що коли в якійсь церкві відправляють ту чи іншу службу українською мовою, то вже тим самим і Церква Українська. Погляд такий дуже поверховий і зовсім не відповідає історичній правді.


2 Наша культура. 1936. Кн. 11 (листопад).


Ще навесні нашої революції, в січні 1918 р., запрошено мене, тоді приват-доцента Університету св. Володимира, прочитати виклад на І Всеукраїнськім Церковнім Соборі в Києві про Українську Церкву. Я охоче прийняв це приємне мені запрошення Всеукраїнської Церковної Ради, і 13 січня (за новим стилем) прочитав численним учасникам Собору двогодинний виклад. Тоді я вперше голосно на цілу велику Україну накреслив свій план „Відродження Української Церкви“ (така була тема мого реферату), і тоді я вперше також голосно сказав, що ми потребуємо найбільше дерусифікації нашої церкви, цебто відродження цілої тієї Церкви, що вже

була в нас. Звати це „українізацією“ церкви — то значить не розуміти справи і один процес — ясний, церковний і канонічно чистий — замінювати другим процесом, в якім люди злої волі легко добачують політичні цілі.

І оце минає вже багато літ з того часу. У міру своїх сил я немало працював для поширення ідеї відродження Української Церкви, і в першу чергу — дерусифікації її. А сьогодні можна знову голосно запитати: чи ж широке наше громадянство пересяклося ідеями необхідності відродження своєї Церкви в цілому, чи воно їх дійсно глибоко розуміє? Чи воно знає життя нашої Церкви й до її обмосковлення? На жаль, мушу рішуче стверджувати, що справа ця мало пішла далі від того, якою була вона в 1918 році... Звичайно, багато причин на те було, але не все причин слушних...

Навіть „українізувавшися“, ми дивимось на свою Церкву головно через російські окуляри. Всеукраїнська Церковна Рада в Києві, як знаємо, поперекладала різні Богослужбові книжки на українську мову. Але... доля пожартувала з їхньої праці: переклади зроблено не з своїх колишніх книжок, але з „чинів“ московських. Цебто: вбрали москаля в українську одежу...

І сьогодні широке українське громадянство наче й не знає, що Українська Церква здавна має свої власні Богослужбові книжки, власні „чини“, часом дуже відмінні від чинів московських. Приєднавши Українську Церкву до своєї, московський уряд силою заборонив нам уживати власні Богослужбові книжки, накинувши нам книжки московські. І ці чужі книжки ми вживаємо ще й тепер, хоч революційна завірюха давно вже й сліди замела по тих, що палили стародавні Богослужбові книжки українського видання.

Одна церковна книга заслуговує особливої уваги кожного церковного діяча, кожного українського священика — це так званий Требник. І досі по всіх наших церквах уживають тільки Требники російські, а про наш власний український Требник, наприклад 1646 р., що його видав митрополит Київський Петро Могила, ми зовсім забули... Його не тільки не перекладено, але й взагалі навіть добре не досліджено з українського погляду. І через це ми так мало знаємо про свої власні обряди, про свої власні колишні церковні звичаї.

Треба сказати, що збереглося багато й інших Требників, не тільки друкованих, але й писаних, в яких постійно маємо ті або ті особливі українські церковні звичаї. На жаль тільки, усе це лежить у нас неораним полем, ніяких докладніших дослідів у цій справі не зроблено. А коли що тут і зачинається, то ці наші давні звичаї рівняють із звичаями... московськими; і звичайно їх відкидають, бо в московських Требниках нема їх...

А треба сказати, що широкий загал українського селянства ще не втратив остаточно пам'яті про власні колишні церковні звичаї, і частенько просить своїх отців духовних відслужити їм такі треби, яких ті й не знають, бо їх немає в сучасних російських виданнях Требника.

Щоб довести правдивість вищесказаного, подам тут деякі відомості з чину шлюбу з українських Требників. У своїй статті „Присяга молодих на вінчанні“ загальні відомості в цій справі я вже подав був. Справа в тім, що наші українські Требники з XVI — XVIII віків, як писані, так і друковані, звичайно мають деякі місця в чині обручення та в чині вінчання молодих також українською мовою; це будуть обіцяння та присяга (шлюб) молодих на додержання вірності один одному. Я переглянув багато найрізніших українських видань, і скрізь у них бачив цю присягу тільки українською мовою.

А ось випадково знайшов я рукописного Требника з Полісся, писаного не одного часу — частина його десь із кінця XVI віку, частина — з другої половини XVII віку. У давнішій частині вміщено й два чини: „Чин обручения“ та „Чин венчания“. Безумовно, ці чини або походять іще з часу до Могилянського, або взагалі подають трохи інший чин. На жаль тільки, мій поліський рукопис — це Малий, цебто скорочений, Требник, в якім пояснення (рубрики) подано дуже скупо.

Починається чин вінчання (по обрученні) в поліськім Требнику так: „Входят младенец и девица с дружинами своими в церковь“. У кого з нас не повстає перед очима така мальовнича картина приходу чи приїзду до церкви молодих в оточенні своїх дружків, про що тут коротко зазначається: „с дружинами своими!“ Це один доказ на те, що давні богослужбові книжки наші справді відповідають сьогоднішнім церковним народним обрядам.

„К ним же иерей обычно напомнене рек“, — читаємо далі. Дійсно, як знаємо, перед початком вінчання (по зарученні) в нашій Церкві постійно говорилося відповідне слово, зразки яких живою мовою пізніше попали навіть до друкованих Требників. Через це в нашім рукописнім Требнику це слово назване „обичним“.

По цьому зараз же відбувається Вінчання: „По сем приим венец, венчает жениха первее, глаголя: Венчается раб божий“ і т. д. (а в Требнику П. Могили 1646 р. спершу присяга молодих, а вже потім Вінчання). А далі йде надзвичайно цікава присяга молодих один одному на вірність.

„Та ж воздев руци их правы, — читаємо в поліськім Требнику, — в левыя ж дав свеща, глаголет жениху, а он иерея наследуя, то ж глаголет: Я (имя рек) беру тебе собе за одною власную а правдивую жону и помощницу, а шлюбую тебе часу щасливого и нещасливого никогда не опускати до смерти моей ал'бо твоей; так ми пане Боже помози и все святые“. Потому цілує Євангеліє й хреста. „Тоє ж и девица мает мовити за иереом“.

Ця форма присяги (шлюбу) надзвичайно цікава, бо вона виразно свідчить, як у той час, в кінці XVI — на початку XVII віку, дивилися на саму істоту шлюбу. „Я беру тебе за помощницу“ 1, присягав тоді молодий, так само й вона присягала йому: „Я беру тебе за помощника“.


1 Порівняймо книгу Буття II, вірш 18: „І сказав Господь Бог: Не добре чоловікові бути самому; сотворімо йому таку помічницю, щоб до пари була йому“.


Отож сходяться двоє молодих і присягають один одному як рівний рівному, сходяться на те, щоб ціле життя допомагати один одному, і присягають не тільки на це, але й на те, що „часу щасливого і нещасливого ніколи не опускатиму тебе до смерті моєї або твоєї“... Це вже високе, зовсім культурне розуміння як самої істоти ніколи не розриваного шлюбу, так і найголовніших обов'язків чоловіка й жінки. А це все свідчить і про високу культуру нашого народу в тодішній час.

У православнім Требнику єпископа львівського Арсенія Желиборського з 1645 р. знаходимо дуже змістовне „Слово молодим на Вінчанні“, а в нім на с. 41 читаємо: „Тим же способом ты, сину милый, на тось повинен добре пам'ятати, же малжонку свою маєш мети за сполного и сердечного собе приятеля и товариша, а не за невольницу и подножка, абовем не з ноги ти ей Бог сотворил, але з ребра, близко сердца будучого, абысся отоль учил и знал ей быти собе приятелем сердечным и оной щирую любовь з сердца показывал“. Оце вам правдивий малюнок, як за давніх часів ставилися до жінки в Україні.

І цей висококультурний погляд відбився навіть, як бачимо, в наших тодішніх церковних книжках! Тепер у книжках цього вже немає...

До друкованих українських Требників увійшла трохи інша форма присяги, переважно та, яку поширив Могилянський Требник 1646 р.; в нім на с. 417 читаємо: „Жених, свойственным Руским языком глаголет, рекшу Иерею: мов за мною: Я (имярек) беру собе тебе (имярек) за малжонку и шлюбую тобе милость, веру и учтивость малженскую, а иж тебе не отпущу аж до смерти, так ми Боже, в Тройци святой единый, помози и вси святыи“. Так само присягає й молода, але до її присяги вже додано речення: „Шлюбую тобе милость, веру, учтивость и послушенство малженское“. Погляд на жінку, як бачимо, трохи змінений.

Оця присяга молодих на вінчанні жила в Українській Церкві, аж до часу, поки російський уряд не заборонив друк осібних українських богослужбових книжок (5 жовтня 1720 р.), а частково жила вона й до кінця XVIII віку 1. Уже ця сама присяга молодих живою мовою — красномовний доказ, що українська мова в давнину була таки мовою церкви.

Викинута силою в Україні, ця присяга ще й досі живе в Галичині, в церкві греко-уніатській. У 1925 р. у Львові вийшов Требник, що опрацював його священик Тит Мишковський; на жаль, тут уже присягу перекладено 2 на церковно-слов'янську мову (з українського тексту Петра Могили): „Аз (имярек) поемлю тебе (имярек) в жену, и обещаваю тебе любовь, веру и честность супружескую, и яко не имам оставити тя даже до смерти, тако ми, Боже, помози и вси святий“ (с. 69). Так само перекладено тут або взято з московських текстів і всі інші місця, що від віків читалися в Українській Церкві живою мовою.


1 Згадка про присягу, шлюб (з польського ślub), широко позосталася в Україні ще й тепер у виразі „шлюб брати“ (вінчатися). Таким чином, народ присязі надав такого важливого значення, що навіть ціле таїнство вінчання зве шлюбом, цебто присягою.

2 Порівняймо у Требнику Петра Могили 1646 р., с. 417; „Жених свойственным Русским (цебто українським) языком глаголет“.


Те, що я розповів тут, нехай стане нам красномовним прикладом, що при сьогоднішніх перекладах чи опрацюваннях Богослужбових книжок на українську мову не можна додержуватися, як то в нас роблять, тільки теперішніх російських так званих „синодальних“ видань. У давнину ми мали свій український повний круг Богослужбових книжок, і цього ніколи не повинні ми забувати. Не повинні забувати також і того, що ми мали свій власний цілий церковний уклад, сильно відмінний від укладу московського: свій список святих, своє розуміння церковного права.

Свої власні звичаї більше заохочують людність до церкви, міцніше зв'язують їх із нею, самій же церкві нічим не шкодять. „In una fide, — писав Григорій Двоєслов (Migne, т. 77, ст. 437), — nihil officit sanctae ecclesiae consuetudo diversa“ (при одній вірі різний звичай нічого не шкодить святій церкві). Отож — плекаймо свої українські церковні звичаї!

XVIII

ПОРЯДОК СВЯТОГО ПРИЧАЩЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ


Греко-уніатська Церква довгий час мала церковні звичаї зовсім такі, як і Православна Українська Церква. Цілі віки різниця між цими церквами була тільки в тому, що уніатська церква визнавала папу римського своїм головою, чого не визнавала церква православна. І тільки за останнє століття Греко-уніатська Церква стала сильно католичитися, невпинно переймати звичаї Римо-католицької Церкви й забувати свої споконвічні православні українські обряди.

Серед цих звичаїв забула вже Греко-уніатська Церква й свій давній порядок Святого Причащення, замінюючи його на порядок римо-католицький. Маю на увазі зовсім нову звичку в Греко-уніатській Церкві, коли під час Святого Причастя не причасники підходять стоячи до священика, а навпаки — священик підходить до кожного зокрема причасника, що стоять навколішках.

З найдавнішого часу, як то знати з позосталих рукописних Служебників та із стародавніх образів у Православній Українській Церкві все був звичай причащатися стоячи: священик з Чашею стоїть у Святих Вратах, а до нього побожно підходять поодинці причасники, склавши руки навхрест на грудях. Клирики чи взагалі дві старші поважні особи тримають великого покрова так, що він знаходиться під святою Чашею й під підборіддям причасника — в разі чого Святі Дари впали б на Покров. По Причасті священик пильно витирає Покрівцем уста причасникові. У Греко-уніатській церкві всі ці стародавні звичаї вже викидаються й замінюються на звичаї римо-католицькі: тут причасник стоїть навколішках, а священик підносить йому Святі Дари.

Для вірних Української Православної Церкви мають особливу обов'язкову силу власні стародавні звичаї; на наше щастя, ми про них досить докладно знаємо із своїх стародрукованих Служебників, а особливо з православного Служебника, що вийшов із Стрятинської друкарні в 1604 р.

На одному з Соборів у Бересті, десь у 1594 р., зібралися були всі українські православні архієреї (унії тоді ще не було). У числі інших питань обміркували й справу церковних звичаїв та богослужбових книжок, у чому не було тоді єдності. Архієреї постановили, щоб справою виправлення й видання вірних церковних книжок зайнявся львівський єпископ Гедеон Балабан, найбільш освічений ієрарх того часу.

Виконуючи постанову Собору, єпископ Балабан заклав у місті Стрятині на Бережанщині відповідну школу, а при ній друкарню. Першою працею, яку зробили видатні вчителі під проводом єпископа Балабана, був Служебник: Балабан зібрав багато старих Служебників і на їх основі склав дуже добру книжку для вжитку Української Церкви. Цікаво, що до цього Служебника Балабан вніс також ті українські звичаї, що були в нас з давнього часу. І цей виправлений Служебник вийшов із Стрятинської друкарні 22 січня 1604 р.

Стрятинський Служебник 1604 р. в цілім православнім світі користувався великою повагою — з нього правили Служби православні й навіть уніати аж до останнього часу. Його багато разів передруковували в Києві та Львові, його ж передрукував і славний митрополит наш Петро Могила в Києві.

Порядок Святого Причащення в нашій церкві має зрозуміле величезне значення. А в теперішній час і в церковній літературі, а ще більше в самім житті провадяться безконечні сперечання між православними та уніатами за зміст цього порядку. Щоб допомогти тим, хто хоче дотримуватися стародавнього українського порядку Святого Причащення, подаю тут відповідні виписки з львівського Служебника 1646 р. (л. 165 — 167); подаю також і український переклад. Порядок (чин) дуже докладний — не забуто навіть довгих українських вусів!

Оригінал 1646 р. церковно-слов'янський:

„Диакон отверзает Двери св. Олтаря.

Иерей же, поклонься єдиною низко, вземлет св. Потир с благоговением и дает Диакону; он же, взем и от руку его, приходит и станет во св. Дверех и, поднес и обема руками, глаголет к предстоящим людей велегласно: „Со страхом Божиим...“

И бывает причащение общее сицевым образом... Диакону, ставшу в Царских Дверех и возгласившу: „Со страхом Божиим...“, Иерей вземлет от него св. Чашу и, став сам посред Царских Дверей, обема руками благоговейно божественную держит Чашу. Причаститижеся хотящий приступают близу, и, ставше чинно, глаголют вси, провождающу им Иерею тропари сия: „Верую, Господи, и исповедую...“ И ударяет Иерей десницею перси своя единою, и с ним вси причаститися имущий, глаголюще: „Помяни мя, Господи, егда прийдеши в Царствии си“. Вторицею же биюще перси, глаголют: „Помяни мя, Владыко, егда прийдеши в Царствии си“. Третицею же ударяюще перси, глаголют: „Помяни мя, Святый, егда прийдеши в Царствии си“. И абие молитву сию: „Владыко Человеколюбче...“

По скончании же сих Молитв приходит един по единому со всяким благоговением и страхом Божиим, со умилением же, и аще мощно, и со слезами, и кождо их покланяется единощи до земля, и воздвигся, слагает руце крестообразно к персам, и лобзает прежде честный Крест. Поддержащии же великий Покровец клирици под св. Чашею, подлагают причаститися хотящому Покровец под браду, он же отверз уста своя благолепно (и аще усы великие имать, прежде да скрутит я, еже никакоже омочитися им в божественной Крови) и очима горе зря, со верою и страхом приемлет божественныя Тайны от руки Иерейской.

Иерей, коегождо их причащая, глаголет: „Честные и святые и пречистые Плоти и Крове Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа причащается раб Божий (имярек) в оставление грехов своих и в жизнь вечную“. И отирает уста его св. Покровцем, он же лобзает край св. Чаши, Иерею глаголющу: „Се прикоснуся устам твоим, и отиметь беззакония твоя, и грехи твоя потребит“. Причастник же, поклонься со благоговением низко, отходит, внутрь душа своя хваля и благодаря Бога о толицей благодати, ее же сподобися“.


Український переклад:


Диякон відчиняє Двері св. Вівтаря.

А священик, низько вклонившися один раз, бере святу Чашу з побожністю й передає дияконові; а той, узявши її з рук його, приходить і стає в св. Дверях і, піднявши її обома руками, виголошує до людей, що стоять: „Зо страхом Божим...“

І відбувається загальне причащения таким чином... Як диякон стане в Царських Дверях і проголосить: „Зо страхом Божим...“, священик бере від нього св. Чашу і, ставши сам серед Царських Дверей, обома руками побожно держить божественну Чашу. А причасники підходять ближче, і ставши пристойно, проказують усі за священиком оці тропарі: „Вірую, Господи, й ісповідую...“ І вдаряє священик правою рукою в груди свої один раз, а з ним усі, що мають причащатися, проказуючи: „Пом'яни мене, Господи, як прийдеш до Царства Свого“. Ударяючи другий раз в груди, проказують: „Пом'яни мене, Владико, як прийдеш до Царства Свого“. Третій раз ударяючи в груди, проказують: „Пом'яни мене, Святий, як прийдеш до Царства Свого“. І зараз оцю Молитву: „Владико Чоловіколюбче“.

По закінченні Молитов цих підходять причасники один по одному з великою побожністю та страхом Божим, з розчуленням, а коли можна, то й із слізьми, і кожний з них вклоняється один раз до землі, а піднявшися, складає руки навхрест на грудях, і перше цілує св. Хреста. А клирики, що тримають великий Покрівець під св. Чашею, підкладають Покрівця під бороду причасникові, а той, відкривши свої уста пристойно (а коли має довгі вуса, нехай перше підкрутить їх, щоб жодним способом не вмочилися в божественній Крові) і дивлячися вверх, з вірою й страхом приймає божественні Тайни з рук ієрейських.

Священик, причащаючи кожного з них, промовляє: „Чесного, святого й пречистого Тіла й Крові Господа Бога й Спаса нашого Ісуса Христа причащається слуга

Божий (ім'я) на відпущення гріхів своїх і на життя вічне“. І витирає уста його св. Покрівцем, а той цілує край св. Чаші, як священик проказує: „Це торкнулося уст твоїх, і згладить беззаконства твої і гріхи твої знищить“. А причасник, з побожністю низенько вклонившися, відходить, у душі своїй хвалячи й дякуючи Богові за таку велику ласку, якої сподобився“ 1.


1 Вперше видрукувано у „Віснику“ (Вінніпег Ман., Канада). Ч. 22 за 15 листопада 1930 р.