ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

ГРИЦЕВІ КУРЧАТА - ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

Казка


Жив собі Максим убогий

Коло річки, край села.

Крім дітей та жінки, в його

Тільки курочка була.


Нанесла вона яєчок.

Вже й Великдень ось-ось-ось!

Хоч би кожному яєчком

Розговітись довелось!


Та старий Максим міркує:

„Поїдяться крашанки,

А коли підсипем квочку,

Будуть згодом курочки.


Швидко виростуть курчата,

Навесні почнуть нестись,

От тоді ми поласуєм!

Ласували ж ми колись...”


„Це не можна, — каже мати., —

Не годиться, ні!.. Та як?

Щоб без крашанки Великдень?!

Любі діти, чи не так?”

„Правда!” — діти закричали...

Згодом мати додала:

„Дев'ятнадцять дам під квочку,

Десять буде для стола”.


„Хай по-вашому вже буде!” —

Каже з усміхом Максим.

І пішов собі із хати.

Мати вийшла теж за ним,


На город пішли садити,

Та була уже й пора...

В хаті ж праця закипіла:

Малювала дітвора.


Писанки на диво вийшли!

Гриць слона намалював.

Слон звів вгору жовтий хобот

І на сині ноги встав.


Далі взявся за ведмедя.

Вуха білими зробив,

Тулуб синькою побарвив,

Дві ноги почервонив.


А Маруся жовту жабку

Посадила на сучок.

В лапку їй встромила мушку,

В другу — китицю квіток.

Далі діти малювали

Лева, тигра, борсука,

Не забули і овечки,

І лисиці, і вовка.


Дуже гарно у Наталки

Вийшов зайчик на лужку,

Усміхаючись, підносить

Він капусту їжачку.


А найменшенький, Івасик,

Кицьку тільки що кінчив.

Що за мила вийшла кицька!

Ще і стрічку почепив.


Гриць скінчив уже й верблюда:

Височезний, три горби!

Звів він голову угору,

Тягне листя із верби.


Домальовував Івасик,

Та вже в хаті аж гуло!

Діти плигали, сміялись...

Так їм весело було...


Аж у хату батько й мати...

Мати скрикнула: „Ой, жах!

Я ж яєць ще не варила...

Хто?! Пізнаю по очах!!”

Як німі, сиділи діти...

Та всміхнувсь старий Максим:

„Не біда: на тісто підуть!

Я й сире яєчко з'їм...


Так, під квочку дев'ятнадцять

З решти будуть писанки.

Воно, варені смачніші...

Зате маєм малюнки!”


Так, як сказано, й зробили...

Треба йти негайно в хлів!

Всі пішли: і батько, й мати,

Гриць на місці вже сидів.


Бідна квочка так зраділа,

Мальовничим писанкам,

Що, зворушена, й не знала,

Що казати діточкам.


Ось і смеркло. Усі разом

Повечеряли й лягли.

Та заснути чомусь діти

Довго-довго не могли.


Все їм згадувались звірі,

Кожний сам себе питав:

Чи не краще, коли б чорним

Вуха він намалював?..

Або чом живіт ведмедю

Він зеленим не зробив?..

Та голівоньки дитячі

Сон на подушки схилив...


II


Аж три тижні бідна квочка

Пробула на писанках!

Коли б глянули на неї,

Вас пройняв би просто жах!


Як вона змарніла, схудла!

Самі шкіра й кісточки...

Гола... Краще не дивіться

Ви на неї, діточки!..


Тільки серце в неї билось

Усе радісніш, сильніш...

Залишилось ще посидіть,

Почекати тільки ніч!


І коли почувся вранці

У шкарлупу перший стук,

Квочка наче підлетіла

Після довгих, довгих мук!

І, щаслива вся, в повітрі

Враз спинилася вона...

Коли — зирк! Стоїть на спині.

Де? У кого? У слона!


Дійсно: вилупилось першим

Чепурненьке слоненя.

Не занадто ще велике...

Ну, як з доброго коня.


Далі з ревом, криком-риком

Лев вискакує з яйця.

Тихо виліз тигр з-а левом,

Далі лупиться вівця.


За верблюдом нявка-кицька,

Ось і зайчик, і борсук...

Метушаться вовк, лисиця,

Вже і жабка: стук та стук!


Спочатку вжахнулась квочка,

Ледве в безвість не втекла!

Та отямилася згодом

І квоктати почала.


Гриць усе це чув і бачив,

Та не мав чогось страху,

Хоч для більшої безпеки

Зліз обачно на вільху.


Квочка стала хвилюватись,

Малеч кликати на збір.

Сполошилися курчата, —

Всім хотілося надвір.


Перша вийшла з хліву квочка.

Через неї плигнув лев,

Щось зачув, хвостом замаяв

І підняв страшенний рев!


Все замовкло, заніміло...

Наче цілий світ зомлів...

Навіть квочка, рідна мати,

Аж припала до землі.


Коли рев скотивсь поволі,

Громом в прірвах одлунав,

Скочив тигр, роззявив рота

І сказав в повітря: „Няв!”


Далі вибігла лисиця,

Вовк, ведмідь, рябий борсук...

Жабка плигнула з квітками

І найшла на груші сук.


І верблюд з трьома горбами

Вийшов з хліву, подививсь...

Щось було не до вподоби,

І він, плюнувши, скрививсь.


За вівцею вибіг зайчик.

Міг би легко він втекти.

Та кого йому боятись?!

Це ж все сестри та брати!


Без страху підбіг до вовка,

На плече йому схиливсь,

Але вовк зубами клацнув,

І наш зайчик затрусивсь.


Правда, деяким звіряткам

І ніяково було:

В того ока не ставало,

В інших зайве прибуло.


Той примушений скакати

Був лише на трьох ногах.

І дарма четверту ногу

Він шукав по всіх кутках.


Решта всі були здорові,

Раді зеленій траві...

Тільки слон не вліз у двері

І лишився у хліві.


А вкінці і він виходить

З жовтим хоботом у двір...

Тупа синіми ногами

І вгорі спиняє зір!


„А що то сидить на гілці?!

Мамо, зараз же кажіть!”

„Та це. Гриць наш! — каже квочка, —

Він ізлізе й побіжить...”


„Так це він? Зітру на порох!

З мене посміха робить?

Ноги синькою побарвить?!

Жовтий хобот причепить!”


І трубу свою до Гриця

Простягає лютий слон...

Крикнув Гриць — і враз... прокинувсь…

Був, на щастя, це лиш сон...


Всі прокинулись від крику...

Хто кричав — ніхто не зна...

А в хліві куняє квочка...

Що то висидить вона?