Всі публікації щодо:
Олійник Борис

Похорон учителя

Пам'яті Олексія Антоновича Вовнянка


Як несли його тихо в нове житло

По бруку, по бруку, по бруку, —

Був місяць май. Сонце пекло.

...Мерзли руки.


Сизий пил опадав на хрести перехресть.

Зітхали старі: відмучивсь.

Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:

Грали учні.


А коли проминали школу і сад,

Молода... молоденька антонівка

Підійшла до труни, сахнулась назад:

— Олексію Антоновичу?!


Та чи він не почув, чи удав, що спить,

Бо несли його високо-високо,

Тільки пальці, здавалось, ворухнулись на мить,

Наче листя, на жовтні висохле.


Обіч шляху тулилися скромно авто.

Шоферюги, на слово колючі,

Сигарети ховали в рукав. Бо то

Були його учні.


Затихали у хатах дрімучі сварки,

Видихалися чвари ядучі.

І стояли сумирно дебелі дядьки —

Його перші учні.


А один, що сивухою очі залив

І таке — не при дітях — варнякав,

Як побачив його, ураз прохмелів

І по-людськи заплакав.


А один генерал, увесь в орденах,

Що звитягою смерть перевершив,

Прочитав телеграму. Збілів, як стіна,

Вперше...


Я додому прийшов. Похиливсь, як верба.

Триста лих мені дивляться в вічі.

То за віщо ж до всього ще й ця журба?

Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!


Як могли ви, учителю, вмерти, коли

Мені й так до нестями прикро?

Я ж вам вірив, як Богу.

Мені ви були

За Отця, і Духа, і... приклад.


Та коли б хоч вітрища ламали кущі

Чи осіння осмута висла,

Та коли б хоч лили трафаретні дощі, —

А то ж май зацвіта, як пісня!


Він сказав:

— Не вдавайся до самобиття.

Не спіши головою з кручі.

Я тому саме в травні лишаю життя,

Щоб його цінували учні.