Всі публікації щодо:
Олійник Борис

Урок

І

Якось брів я звільна полем,

весь заглиблений у себе.

Поле тихло, ніби лебідь,

що на осінь відлюбив.

Та й не згледівсь,

як уплив

я в голубу тональність неба.

В пролісковій темі неба

всесвіт дихав голубим.


Голубим я став, як голуб

із небесної купелі.

Став я зовсім невагомий,

ніби вечорова тінь.

Все минуле проминуло

спраглим видивом пустелі,

все моє сумне й веселе

одлетіло в голубінь.


Десь у мене за плечима

місто мляві сни бороло:

важко чахкали заводи,

тонко звискував метал.

Там без лагідних півтонів

кут вривавсь раптово в коло,

коло різко розгиналось

в прямовисну магістраль.


Думав я, що все на світі

тонко з'єднане у сутнім:

все на світі творить в зладі

неперервний колобіг.

Думалось:

коли б не знав я

мову міста прямокутну,

то округлу тишу поля

вже пізнати б я не зміг.


Ще додумалося: в громі

молодих прокатних станів,

у засмаглих дужих буднях,

в пропотілих сорочках

місто творить тишу поля

ув оправі філігранній,

носить ніжність, як дитину,

на своїх важких руках.


Думав я, що в кожнім серці

є сьогодні, вчора й завтра.

Є минуле і сучасне,

перевтом гіркий вантаж.

Думав: от би відшукати

місто на учнівській карті,

щоб те місто мало тихий,

акварельний антураж.


От Венеція, скажімо,

голуба, немов гондола,

а чи Ріо-де-Жанейро,

як гарячий помаранч.

От би з'їхать з піраміди,

як в дитинстві — із стодолі

прямо в казку,

проминувши

суєту, і сміх, і плач.


От лягти б на дикім пляжі,

як Адам один, без Єви,

і, забувшись, наслухати,

як осінньо спить Париж.

Чи, обнявши стан гітари,

завернути в... Крагуєваць.

(Стій! Я ж думав — до Мадріда

Крагуєваць? Що це й звідки?

Я вас не просив у вірш!)


Чи лягти під крону лавра,

вічного, як слава, древа...

„Кр-рагуеваць!“ —

знову різко

полоснуло, ніби ніж...

„Кр-рагуєваць!“ —

ніби черга автоматна.

(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.

...Р-розколовся вірш).


Пам'ять блима, наче ватра...

Де це? Де це? Де ж це? Де?!!

Карту... Карту! Дайте кар-рту!!!

Серце, тихше. Тихше, серце!

(Автомат — у центр грудей).


Цвинтар... парти... цвинтар... парти…

Карта:

Париж, Афіни, Белград...

Кр-ра-гу-в-ваць.

Югославія

(Будьте ж прокляті ви, карти! І той...

день).

Поховали без оркестрів.

Пульс востаннє дзьобом: тук...

(Ах, маестро. О маестро!

Та маестр-ро, дайте ж звук!)


Тихше. Тиша кане в камінь.

В тиші — зламане крило.

Все ж забуте під роками,

все ж травою поросло.

Що ж ти тягнешся руками

до мойого серця, пам'ять?

Все ж минуло, все опало,

все ж травою поросло.


Тридцять років одмінилось.

Скільки згадувати можна?

Оновилось покоління,

возродивсь втридцяте світ.

Вже сини нащадків носять,

як знамена переможні.

„Ви од пам'яті,— хтось хлипа,—

хоч онука вбережіть“.

...Може й справді: хай та пам'ять

в нашім серці відболить?

II

Син прийшов із школи.

Гучно полетів портфель під стіл.

Перед люстром окрутнувся.

Скоса зиркнув у вікно.

За балкон комусь петитом

таємниче засвистів.

Став нівроку. Чуб — на плечі.

Джинси, списані з кіно.

Я сказав педагогічно:

„Прибери портфель на стіл“.

Він ліниво нахилився, буркнув: „Ну, почавсь урок“.

„Пробачай мені, шановний,

але перше, ніж свистіть,

ти б нам з матір'ю повідав,

як з оцінками, синок?“


Він скривився: „Ат, набридло,

я ж казав, що все гаразд“.

Я нахмуривсь традиційно:

„Ти б, шановний, тон змінив,

це тобі не в класі, хлопче,—

нагадаю в котрий раз.

Я тобі не однокашник...“

„Добре, тату. Зрозумів“.

Сірі очі. Білобровий. Вже під носом — перша тінь.

(Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім...

Ат, було).

„Знаєш, цей географ, тату...“

„Ти мені ці речі кинь!“

„Ця історичка...“

„Ти знову за своє, мені на зло?!“

(А підтекстом, підсвідоме

через пам'ять, мов крізь мрево:

„Крагуєвац ь“.


Як вони тоді сиділи:

парами а чи по троє?

Про війну Столітню вчили

а чи про падіння Трої?


Чи й вони, як ми,

на парті імена свої лишали?

А можливо, що по карті

короля свого шукали?..)

І сказав йому повчально:

„Географію завжди

треба, сину, добре знати:

вчення — світ, невчення — тьма“.

Посміхнувся він скептично,

гумку пожував: „Зажди.

То колись, у ваші роки...

Зараз білих плям нема.

Взяв собі квиток у касі,

і лети, а хочеш: їдь“.


Я постукав пальцем строго:

„Слухай, хлопче, і мовчи.

(Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!)

А. історію,— натиснув,— особливо, сину, вчи“.


Що ж,— зітхнув,—

ти завше правий: роки, досвід і т. ін.

Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне.

Тільки: цур! На цей раз, батьку,

йде розмова двох мужчин.

Я уже давно дорослий. Ти прогавив десь мене“.


До паска потягся звично...

і від подиву осів:

Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні.

Господи, коли ж це сталось?

Певне, й справді я осліп:

він уже дорослий зовсім!

Хто ж простить мене мені?!


„Слухаю,— сказав я хрипло.—

Викладай усе як є“.

„Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент:

от історія, скажімо.

Що вона мені дає?

Н у, було щось. Ну, минуло.

А життя ж іде вперед!

От розсудимо тверезо:

раз було, то вже нема?

А коли нема,

що з того: сталося воно чи ні?


Зараз, тату, космос кличе.

Там проблем у мене тьма.

Ну, яке ракеті діло,

що було в старовині?!

Чи були троянські війни,

чи тих воєн не було б,

все одно злетить ракета,

бо в моїх руках ключі.

Ти пробач, що викладаю я свою програму в лоб.

І, коли я помиляюсь,

доведи, а не кричи“.

* * *

Все довкруг, як мусить бути:

входить вечір, мерхне даль.

Зійде сонце. Зайде сонце.

А затим настане ніч.

Як банально! Як прекрасно

все округлено в спіраль

гармонійно:

так було вже

тисячу тисячоріч.


О стрункий світопорядок —

чергування вічний плин!

Все так мудро у природі:

день — за ніччю, ніч — за днем.

Батько, роль свою скінчивши,

віддає нащадкам кін.

Все минає, проминає:

день — за ніччю, ніч — за днем.

Ідеальний ритм природи:

батько вбитий,

я — живу.

Ах, який світопорядок:

ну, поплакав — і забудь.

О жорстокий ритм природи:

вбиті

падають в траву!

О зміїна мудрість кола:

ну, поплакав — і забудь.

Що ж ти тягнешся руками

до мойого серця, пам'ять?

Все ж минуло, все опало,

все ж травою поросло!


„Може, сину, й не було?“

„Може, й не було.

А... ти про що?“


III

„Та... просто згадалось. Стривай, а яке сьогодні число?“

„Ха! — соковите зареготав.— Не іронізуй, батьку,

двадцяте жовтня.

Ти ж завтра іменинник“.

„Хо-го! — відгукнувсь я у його стилі.— Все ж хоч

одну дату ти таки пам'ятаєш. А ще кажеш: до чого

мені та історія!“ „Отаким, старий, ти мені подобаєшся...

в гуморі“. „Ну, ще б пак! Завтра ж я народився.

Власне, в ніч з 20 на 21 жовтня 1935 року“.

„Оце точність! Ану, загляньмо в календар: о котрій там

сходило і заходило сонце? В життєписі великих кожна

деталь — на вагу золота“,— він потягся до календаря,

веселий і нахабно юний.

„Не треба...“ — перепинив я йому руку.

Ліниво знизав плечима:

„А то чому?“

„Там... кров“.

„Та ти що-о?! — відсахнувся од мене ошелешено.—

Яка... кров? Де? Нічого не розумію“.

„Зараз поясню, сину... документально: „В ніч з 20 на

21 жовтня 1941 року карателі під орудою майора

Кеніга вдерлися в містечко Крагуєваць і розстріляли сім

тисяч чоловік. Серед них — триста гімназистів.

ї х вели на смерть покласно, на чолі з учителями...“

„А де цей... Крагуєваць?“

„В Сербії. За сорок верст від Белграда, сину.

А ти кажеш: що мені та географія“.

„Ну, до чого ж тут географія! Не про це зараз... Я просто

хочу сказати: це ж випадковий збіг, і то лише в днях.

Ти ж народився за шість літ до... цього“.

„Е, ні, сину, у цьому світі — ти ж учив — усе зв'язане:

причина — наслідок, день і ніч, народження й смерть,

куля і вказівний палець. День мого народження, як і

ніч смерті Крагуєнаця, увійшли у вічний колобіг народжень

і смертей, ставши клітинами світобудови. Ніщо

не зникає в цьому світі, сину. Закон збереження матерії

і... пам'яті. Придивися пильніше: на моїй сорочці — кров“.

„Облиш, тату! Це вже... містика. Мені страшно, тату“.


IV

„Не бійся. То Пам'ять стає при свічі.

Он тіні якісь ворухнулись вночі.

І жахом дихнула руда каламуть.

І чоботи з ночі, як фатум, ідуть.


Немає облич. Тільки вишкір зубів.

Та усміх кривий на арійській губі.

Стискається коло, як защморг, ривком...“

„О, тату! То ж вітер гуде за вікном“.


„Ось Кеніг підносить правицю:

„ Moment !“

У компасі стрілка дзвенить, як стилет.

І карта тремтить, як в Освенцімі плац.

І око свинцеве — над Крагуєваць“.


„О тату, це просто здалося тобі:

То гнуться дерева в осінній журбі“.


Педантичний арієць (в пунктуальності —

теж своя грація)

З чисто прусською точністю зводить

дітей із-за парт.

І в колонах по троє веде („ Liebe Kinder ! *

Дистанцію“).


Акуратно,

покласно на цвинтар,

в сумний

листопад.

„Ідуть, як до школи. В портфелях —

книжки.


* Любі діти! (Нім.)


Сніданки завбачно поклали батьки.

І зошит в клітинку на перший урок.

І вчитель суворо вирівнює крок.

Над свіжими ямами — глина руда...“

„О тату, не треба! То ж лист опада“.


„Шість тисяч сімсот вже вростають у грунт,

А триста... на цвинтар покласно ідуть.

Географ, немов на уроці, сказав:

„А зараз ви бачите гору Триглав“.

І важко плечем ворухнула гора:

„Вбивають людей, та народ

не вмира“.

Історик старий повернувсь до дітей:

„А зараз ви Косовим полем йдете.

Тут пращурів наших, обагривши схід,

косив ятаганом султан Баязід“.

І важко плечем ворухнула гора:

„Вбивають людей, та народ

не вмира“.

„А триста по Сербії мовчки грядуть...“


„О тату, то ж гуси у небі пливуть“.


„Зірвавши мости, як бинти із грудей,

метається Тиса: „Куди ж ви... дітей,

Куди ж ведете ви невинних дітей?“


...Невинних дітей?!


Комендант Яновського табору (це недалеко, у Львові, сину) штурмфюрер Густав Вільгауз у спортивному азарті стріляв із автомата з балкона канцелярії у в'язнів, що працювали в майстернях, потім передавав автомат своїй дружині, і вона теж стріляла. Інколи, аби

потішити дев'ятирічну доньку, Вільгауз примушував підкидати в повітря 2—4-річних дітей і стріляв у них. Донечка плескала в долоньки (боже, яка невинність!) і

кричала: „Тату, ще, тату, ще!“ — і він стріляв. Відтоді, сину, коли я бачу на фресках Софії білокрилих янголят, мені хочеться запитати їх: „Ви часом... не з Янковського табору?“


Зірвавши мости, як бинти із грудей,

метається Тиса: „Куди ж ви... дітей?!“


...Фінал наближає рокована грань.

На каски росою спадає туман.

І в цьому фіналі, як літера „Ф“,

рядок починає руде галіфе.


Порядок для Кеніга — понад усе:

„Дистанцію, серби! Куди вас несе?!

Покласно, слов'яни! Учіться, скоти,

хоч зараз порядок і час берегти!“


І перша колона ступає на пруг...“

„О тату, я чую: змикається круг!“


Директор гімназії рветься на смерть:

„Пустіть до дітей! Я ж учитель і серб!“


А Кеніг регоче: „Куди тобі? Weg ! *

Ми цілим в майбутнє, ти ж —

Plusquamperfekt “ **.


Директор відрізав: „Ти знай свій курок:

Jedem das Seine ***. У мене — урок.


Хлоп'ята! Лишилось нам кілька хвилин.

З усіх вам уроків я вибрав один.

Хай править нам цвинтар однині за клас:

Історія, діти, сьогодні у нас.

Сьогодні не гоже підносити рук...“

„О тату, я чую: змикається круг“.

„Оцінка єдина — для мене й для вас.

ї ї об'єктивно нам виставить час.


Тож перше: під оком холодним війни

уже ви не діти. Затямте, сини!

Уже ви не просто родинний оплот,

а воїни, хлопці. За вами — народ.

Судьба ваша вписана в святці хоругв“.

„О тату, я чую: змикається круг“.


* Геть! (нім.)

** Давноминулий час (нім.).

*** Кожному своє (нім.).


„Вам холодно, хлопці? Так завше було,

коли одинокість студила чоло

і око свинцеве прискалював крук...“

„О тату я чую змикається круг“.


„На кожному слові даю собі звіт:

усім було страшно лишати цей світ.

Ба навіть героєм найвищих орбіт —

і їм було жаль полишать білий світ.

О як їм хотілось гукнуть: „Промини!“

Так чом же, питаєш, герої вони?


На кожному слові даю собі звіт;

герої в собі відчували весь світ.

І те відчуття їм ставало за щит:

хоч він упаде так стоятиме ж

світ!


Тож в Косовій полі султан Баязід

не просто на серба ішов, а на світ.

І кожен із сербів давав собі звіт:

хоч він упаде, та стоятиме ж світ,

Не треба, слов'яни, підносити рук...“

„О батьку, я чую — завершився

круг“.

„Он Кеніг піднявся на колонах чобіт,

в приціл назираючи вічність і мить.

І дума, що от він натисне курок

і крапкою кулі закінчить урок.

Нещасний! Чи він оддає собі звіт,

що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!“


А Кеніг регоче: „Облиште слова!

Слова перед кулями, діду,— трава.

Я просто зведу автомат на живіт —

і в яму, старий, і тебе, і твій світ.

І це вам потвердять шість тисяч сімсот,

а він тут розводить про честь і народ!“


Учитель замислено глянув в зеніт

і тихо сказав, а почув увесь світ:

„Як рід і Вітчизна — всього лиш слова,

то що вам говорять... Бєлград і Москва?

Майоре! А пам'ять в якому ряду?“

І Кеніг темніє ураз на виду:


„Старий, ти занадто далеко зайшов.

Зненавистю тхне від твоїх підошов.

Ти добре намацав, де в мене болить,

але не тобі нашу долю судить.

Історію звершую я і курок.

Ти, діду, почав. Я ж закінчу урок!“

І око холодне прискалив, мов крук...


„О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг“.


Директор зітхнув: „Наша вічність сплива.

Хай першими стануть останні слова:

братове! Нам вибив фатальний дзвінок.

Я вчив вас уперше творити свій крок.


Та знайте:

останній ваш крок на путі

не менше важливий, ніж перший в житті,

бо він увінчає спіраль, як виток,

з якого нащадки творитимуть крок

до істини з істин, якій не зітліть:

„Людина впаде, так стоятиме ж світ“.


Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора.

Ми — смертні. Та знайте: народ не вмира!“

Солдати зловісно стоять, як мерці,

у Кеніга кров вигаса на лиці.

Вершина Триглав небозвід підпира

великої правди: „Народ не вмира“.

Гримить над літами,

як доля, дзвінок:

то сину, скінчившись,

почався урок.


Якось, сину, брів я полем,

весь заглиблений у себе.

Поле тихло, ніби лебідь,

що на осінь відлюбив.

Та й не згледівсь, як уплив я

в голубу тональність неба.

В пролісковій темі неба

всесвіт дихав голубим.

Думав я, що в кожнім серці

є сьогодні, вчора й завтра.

Є минуле і сучасне,

перевтом гіркий вантаж.

Думав: от би відшукати

місто на учнівській карті,

щоб те місто мало тихий

акварельний антураж.


Думав: є велике право

одпочить під лавром світу

всім, хто в тій війні жорстокій

ніс страждання на плечах.

Думав: нам за всіх дісталось,

то нехай хоч наші діти

не зазнають навіть тіні,

навіть пам'яті меча.


Тільки ж все у цьому світі

тонко з'єднане у сутнім:

за непам'яттю онукам

скепсис зазира до віч.

І тоді для них могили —

просто плити прямокутні,

просто символи байдужі

проминулих віковіч.


Ти прости мені сьогодні

за урок жорстокий, сину,

я поклав на твої плечі

пам'яті страшний вантаж.

Я боргів не правлю, сину.

Ти нічого нам не винен.

Боржники і кредитори —

то непевне діло, зваж.


Але ж пам'ять... Має пам'ять

зоставатись, як осердя.

Ми від неї, наче віти,

що вчувають корінь свій.

Пам'ять віри. Пам'ять роду.

Пам'ять прапора і серця.

Лиш по пам'яті в людині

пізнає Людину світ.


Одягай модерні джинси...

Суть не в джинсах і чуприні.

Мила зрадить, друг полишить —

серце з туги заболить.

Та коли людину нагло

пам'ять світова покине,

можна з гиком й у візитці

рачки гнати в неоліт

чи ввігнати в серце чергу,

вперши автомат в живіт“.


V

Став нівроку. Чуб — на плечі.

Джинси, списані з кіно.

Тільки щось нове з'явилось

у криницях сірих віч.

Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно.

Десь далеко за безжур'ям диха сивиною ніч.


„Слухай, батьку,— він доросло доторкнувсь мого плеча.

Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.—

Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав:

Як же ми з тобою... схожі!

Дерево і... деревце.—

Пальцями торкнувсь волосся:

— Бач, а в тебе... сивина.

Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь... колись.

Крізь бездумність та байдужість,

через перший гріх вина.

Аж на день твоїх народин в... Крагуєваці зійшлись.


Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пішов у ріст.

Не стели мені солому на мульКий і гострий брук.

Дай мені самому з болем упізнати болю зміст.

Ти не бійсь мене впустити у всесвітній вічний круг.


Хай ударить в крила вітер. Хай мороз мене січе.

Хай відчую, як у жилах кров твоя в мені тече.

Не спіши мене од бурі затулять своїм плечем:

маю ж я колись

майбутнє

взяти на своє плече!


Я тебе сьогодні вперше так побачив... аж болить.

Я себе сьогодні вперше по-новому пізнаю.

Щось мені під серцем, батьку, так пронизливо дзвенить!

Чи не я то триста першим... в Крагуєваці стою?“


„Не треба, сину. Я не хотів цього. Мені страшно“.


„Не бійся: то пам'ять стає при свічі.

Ти чуєш, як скиглять зловісне сичі?

Цей шерхіт... цей шелест надламаних крил...

То книги печально ростуть із могил.


Поранений Гете схилився, як віть:

„ Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind ?“ *

І Шіллер, вжахнувшись, кричить віддаля:

„То Кеніг підняв на багнет немовля!

О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були,

як націю нашу... на розстріл вели?!

Він, може, й простить нас, невичерпний світ,

та пам'ять, Вольфганг... чи вона ж вам простить?“


Ворушиться грунт... розверзається грунт!

То триста з дев'ятого круга встають.


(Поховали без оркестрів.

Пульс востаннє дзьобом — тук...

Ах, маестро. О маестро!

Та маестр-ро, дайте ж звук!!!


Вдарте, оркестри,

щоб крига на полюсі трісла,

громом страшним сколихніть в праоснові цей світ,

щоби ожив і сльозою людською умився

меморіальне холодний лабрадорит!


Вбиті в Обухівці **,

спалені люто в Капріві ***,

мертві з Хатині й Сонгмі,

із кривавих усюд,

Встаньте із праху

в святому і праведнім гніві

на всепланетний суд!


* Перший .рядок з балади Гете „Лісовий цар“.

** Обухівка — село на Полтавщині, що в роки війни зазнало трагічної долі Лідіце.

*** Капріві — село в Намібії, разом з мешканцями спалене південноафриканськими расистами.


Полеглі зітхнули: „Ми звершили суд.

Ви краще живим не давайте заснуть“).


А триста грядуть на рокований пруг.

І я з ними входжу у вічності круг.

Учитель підняв, наче долю, дзвінок:

„Народи! Нас пам'ять зове на урок!“


Директор із учнями входить в граніт,

І я серед них о шістнадцяти літ.

І все, як тоді... Навіть глина руда“.


„О сину, отямся — то ж лист опада“.


„І Кеніг курок ошаліло натис,

та вмер автомат, бо закінчився диск

у ніч, коли, зсунувши смерть на живіт,

стріляв у дітей, поціляючи світ.

А пам'ять гримить мені в скроні,

як ртуть;

„Ти владен простити, але — не забуть

записаний юною кров'ю урок:

з останнього кроку їх — перший твій

крок.


То правда свята,— ти даєш собі звіт,—

що діти впадуть, а стоятиме світ,

та маєш відчути плечем терезів,

що світ цей поважчав у триста разів.

Хай Кеніг своє відстріляв того дня,

а що, коли хтось йому диск поміня?“


„Все у цьому світі, сину,

тонко з'єднане у сутнім.

Все в гармонії нещадній

вічний колобіг вершить.

Коли Кеніг у Сантьяго

диск новий вганяє люто,

то в Обухівці й Хатині

мертвим і живим болить“.


„Все на цій планеті, батьку,

жорстко з'єднане у суті!

Куля виліта осою

з пальця правої руки.

І коли „фантом“ на джунглі

у піке заходить круто,

то у нас, як в сорок першім,

у хатах летять шибки.


Гримить мені пам'ять у серце, як ртуть:

„Ти владен простити, але — не забуть“.

Беру, як меча, твою пам'ять до рук,

щоб зло не прокралось у вічності круг.


Спасибі, мій тату, тобі за урок...“

„Спасибі, мій сину, тобі за урок.

Я чую крізь плин, як останній мій крок

ввіходить у перший твій крок“.