ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

ПСИХІЧНА РОЗРЯДКА - ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

Оповідання


І

Кілометрів півтора від с. Носачева в неділю сидів під берестком у білій сорочці і в білих полотняних штанях молодий композитор Гарасим Сокира років 25. Бересток цей був знаний усім, хто їздив Чорним шляхом на станцію Цвітково і хто їздив цим шляхом із Черкас на Умань. Тут дві дороги перехрещувались, і тут цей бересток зустрічав прохожих і проїжджих могутньою своєю зеленню і випроваджував шелестом поважного та вдумливого листу.

Хлопець, видно, сюди навмисне прийшов і, видно, не перший раз. Він сидів і дивився понад смугою Куцівського шляху в долину. У всій його поставі почувалася самотня і скривджена дума. Очі були повні смутку і безмежного, нікому не потрібного жалю, який держався в душі і прозорів там силою червневих полів. Ліворуч від шляху, що перебігав Матусівську долину, піднімався поволі гребінь полів і переходив у велику розкопану могилу... Кругом неї золотилися пшениці своєю неторкнутою молодою недостиглою красою та підпадьомкали перепелиці, ніби хвилюючи того кібця, що ширяв, повільно зламуючи височінь свого лету у золоті низи і знов їх вигинаючи у блакитне і доброзичливе давнє українське небо. Сокира — це було вуличне прізвище, яке він одержав у Київській грінченківській семінарії, коли він грав на роялі свій твір на випускнім екзамені „Туга за Красою“.

Тоді після всього підійшов до нього семінарський розбишака Грищенко і, тиснучи йому руку, сказав: „Ну, вже, їй-богу, ні одна українська сокира таких звуків не видавала з себе від часів Сагайдачного!“ І пішло... Малеча, учителі, дівчата — всі його стали звати Сокирою. А він основний настрій свого твору, незважаючи на такий присуд, виявив уперто і настирливо спочатку перед товаришами-семінаристами, а потім перед колегами-учителями Залізничної бобринської школи майже одними словами: „Зрозумійте: єсть у нас сучасні письменники: Моцюра і багато інших, і немає жадного твору для величної музичної композиції на зразок „Демона“ або „фавста“. Немає ні картин, ні настроїв у творах наших письменників, аби потягло душу на хвилі надхнення!“ Та слухачі йому в вічі відповідали глумом: „Сокирі не треба їх, бо вона слухає тільки дерев'яною ручкою могутні настрої оточення... Хіба вона сприйме деревом, або іржавим обухом, чи пощербленим гостряком ніжні вірші Кручини чи Моцюри?.. Ніколи!“

І Сокира відвертався, переставав вітатися з своїми колегами, і дійшло до того, що він уже не мав кому скаржитися на мистецьку злидоту і став про це говорити учням під час лекцій. Педагогічна рада, довідавшись таке, поставила за умову його перебування викладачем абсолютну мовчанку перед учнями про своє лихо. Він не послухав, і його звільнили з праці. Опинившись дома, він нічого не робив у дворі свого батька і матері, які з дочкою, а з його сестрою, з ранку до вечора працювали у колгоспі, а Гарасим блукав мовчазно понад річкою Носачівкою або просиджував аж тут під берестком до пізнього вечора. Коли ж його дома починали розпитувати рідні із скорботною турботою і тихим селянським розпачем: „Що він собі думає, що нічого не робить і ніде не служить учителем?.. Що он уже голова колгоспу, Чмир, допитується, чи він не ворог народу... Чи в його є якісь документи...“ — то Сокира ще скорботніше поглядав на рідних і, важко зідхнувши, виходив мовчки з хати, бо уважав, що вони нічого не зрозуміють із того, що б він не говорив.

І ось у неділю, коли сонце підбилося під 10 годину і Гарасим сидів оце під берестком, то його вся родина була в хаті: батько коло столу різав тютюн курити, а дочка замітала, здіймаючи прозорий пил, що ворушився мільйонами світлих цяточок проти вікна, крізь яке сонце простягало проміння аж до лежанки,— мати, засунувши у піч горщок з борщем, повернулася до старого і заговорила: „Старий!.. Лихо нам тяжке з нашою дитиною... Треба щось робити?..“ — „А що з ним зробиш?“ — підвів голову господар, тримаючи ніж непорушно в руці, а лівою тиснучи до праника тютюн недорізаний... „Та що?.. Мені здається, що він не при собі... що в нашій колгоспній недолі друга недоля лягла ще важчим тягарем на наші плечі. Щось робімо... Я вже казала жінці Чмиревій, а вона каже, що для таких, як він, у Києві є будинок... Там їх доглядають і годують...“ — „Я теж говорив із головою колгоспу. І він мені сказав, що коли ми взавтра підемо на роботу, то він прийде і нишком подивиться, що Гарасим робить...“ — „Ох, Боже, Боже... Боже милосердний, нехай“ іде... Від цього наше горе не буде більшим і наше серце не буде менше краятись... Нехай іде... Ти звернув увагу, що він мережане рядно бере з собою в берег і не простеляє на траві, а напина на себе, немов колись рабини у синагозі, і щось говорить або співа чи до себе, чи до тополь та верб над річкою... Горе, горе... Оце то довчився на посміховище людське, а нам на горе превелике!..“

— А коли я вчора хотів взяти в його рядно... — вмішалася дочка, — то він мені сказав так якось зозла: „Відчепися,— це моя тога; в такій одежі колись ходили боги і демони!..“ І не дав... І я збиралася про це вам казати і боялася... Ці слова підкреслили остаточне рішення родини на надзвичайний вчинок... І всі почали з полегшенням кінчати свої справи, почуваючи серцем, як кожний окремо силкувався те зробити, чому сьогодні так легко гуртом довели краю.


II

На другий день сестра, і мати, й батько Гарасимів зранку пішли робити у колгосп, звчинивши за собою у двір ворота. Маленька хата, сніпками вкрита, з чорногузячим гніздом на гребені, була трошки ніби похилена до берега. З причілка її обступали соняшники і кукурудза; а серед двору стара криниця з журавлем блищала і мокрими цямринами, і кінцем журавлища до сонця. Із хати повз неї через леваду аж до річки Носачівки тяглася між високою травою стежка І ворушилася, мов жива. І куди не глянь, все було всипане росою, неначе жаринками, що вночі міняться і ворушаться над нами, тримаючися вітром на небі до самого ранку. А вранці знов горять і рухаються в гущині зелені разом з нею... І соняшники, і кукурудза, і криниця, і журавель, і трава на леваді, і сонце над усім селом вслухалися в свою свіжість і в свою красу, аби враз зашуміти свідомістю того, що вони всі єсть колір єдиного на світі почуття, що зветься щастя!

Та всупереч загальному у природі настрою, трохи праворуч від хати Гарасимової підозріло чогось приїхали люди і зупинилися за кущами верболозу над річкою. Всіх на возі було четверо: самі чоловіки. Віз був запряжений одним конем. Три з них позлазили і, не звертаючи уваги уже на свою хуру, трохи відійшли від воза, і полягали черевами на траву, і, мовчки вдивляючися вперед, стали ждати. Коло них був і маленький білий цуцик, який лапкою ворушив кульбабу і відбігав від неї то в один бік, то в другий. І коли квітка затихала, він знов її лапкою торкав і робив те саме, що і раніше. Над ними пролетіла скрекочучи сорока і сіла на вербу на Гарасимовім городі. У березі, крім цих живих істот, здавалося, уже нікого й не було.

Аж ось із хати вийшов Гарасим з рядном під рукою: зачинивши за собою двері, він поважно попростував стежкою через двір до річки. Одежа на ньому була та сама, в якій він був і під берестком. І через те, що обличчя неголене було, над губою жовтіли маленькі вуса і на щоках піднеслася перша парость бороди, які ми часто спостерігаємо у хворих у лікарнях. Чуб нестрижений звисав одним жмутком на правий бік; з-під нього випиналося гарне, високе чоло, і в густих бровах сяли надхненною ніжністю великі сірі очі з відсвітом чогось ясного і прекрасного, але потемнілого... Таке враження викликає теплий і тихий літній день з захмареним сонцем тоді, коли він відбивається у спокійнім без настрою оці людини, чи у оці товаряки, чи у оці голуба... Але це так здавалося, бо якби протяжно подивилася чутлива душа у очі Сокирі, то вона б не стямилася від раптового болю, який перший раз почула б, але який з нею жив щохвилини, не даючи про себе знати нічим.

Гарасим Сокира підійшов до річки, і нашорошено оглянувся, і, нічого для себе підозрілого не помітивши, взяв з-під пахви рядно, накинув його на себе так, як накидають кирею наопашки: відкинув назад голову; простяг праву руку в напрямок другого берега річки і спочатку тремтячим голосом, а потім все потужнішим почав співати:


„Я тот, которому внимала

ты в полуночной тишине,

чья мысль душе шептала,

чью грусть ты смутно отгадала,

чей образ видела во сне...“


Спів гарячими лунами загомонів берегами річки униз до Мельниківки і вверх до Цвіткова. Здавалося, що берегова пустка заспівала... Тільки у мелодії бриніла не та туга, про яку говорили Лєрмонтові слова. Бо та туга уже була відома кожній освіченій душі; і кожний її може впізнати на найдальшому краю нашої планети. А ось цей розпач, що бринів у голосі Гарасимовім, то був лише властивий українській землі, ще українськими словами не взятий у повній глибині її історичного горя. І ось горе північного генія у широкій силі чужинецького слова спричинилося до неміренної задушевности і страшної потуги розпачу, що йшов з надхненного юнацького серця, вродженого лоном української Жінки.

Голова колгоспу розповідав потім, що коли Герасим співав, то він з таким напруженням слухав і з таким таємничим острахом, як колись було ще за царизни, коли він був школярем, так на нього діяли співи вдосвіта на Великдень, коли старий священик виголошував: „Да воскреснет Бог і расточаться вразі его“, а хор відповідав: „Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ і сущим во гробі живот дарував!“... Слухачі співу так само, як і сам співець, не чули і не бачили, як цуценятко, відбігши до воза і сівши під ним, гавкало від незрозуміння між верби; а сорока, злетівши з верби, кружляла над Герасимом скрекочучи. І я певен, що так і предки її колись кружляли у байраках над схованою гайдамацькою піснею з тим чуттєвим змістом, якого ще ніхто в нас не втілив у сучасне наше слово і не доніс його між тямущі душі. Тільки оці напівхижі птахи ще і понині лишаються слухачами і божевільних, і талановитих дітей України. Бо всі ми, знеможені турботами життя, неспроможні на увагу, аби під ногами помітити блиск золота-між співучим сяйвом друзок скла з побитих вікон зруйнованих“ осель.

І коли Герасим проказав слова своїм безмежним смутком:


„Я опущусь на дно морское,

Я полечу за облака,

Я дам тебе все, все земное,

Люби меня...“,


голова колгоспу Чмир схопився з трави, і в його руці блиснув ключ, мабуть, від продуктової комори, і, швидко підійшовши до Герасима і настевивши імпровізовану зброю, ніби револьвер, гнівно прохарчав: „Ні з мєсте... Стій, як стоїш!“ Співець урв а в і став дивитися не людину перед собою здивовано і нічого не розуміючи. І хоч голова колгоспу, може, згарячу і помилився, витягши ключа замість зброї; або, може, її в нього й не було, однаково ніхто не помітив цього, і ефект був все-таки разючий. Напасник говорив: „Хто вам дав право у березі співати, та ще так голосно?.. На весь берег?.. Я питаюся, чому ніде не служите і не ходите на роботу?.. Зараз відповідайте мені!“. А Герасим: „Я думав, що я нікому не заважаю... Я нічого нікому злого не роблю... Я хочу їхати у Київ до поета Моцюри замовити оперу... Слова до українських мотивів... Бо сучасне українське горе ще не має слів... ще не має свого втілення... І мені здається, що тільки Моцюра це може зробити. Бо тек, як ми бачимо велику брилу каменя, з якої може тямущий різьбар витесати людську радість і смутну людину... і цим може визволити живе людське серце з каменю, в якому воно споконвіку пробуває... Так само тепер єсть наше людське горе по всій Україні, зібране з усіх колгоспів у якісь одні людські груди, в один якийсь стогін... І він, цей стогін, не має ніякого значення, як і рев теляти, коли його ріжуть... Він матиме його тільки тоді, коли йому хтось дасть форму слова... візьме його у стрункий твір... Тоді він може піти як жива і розумне істото і по Україні, і за кордон... І я гадаю, що це може зробити тільки Моцюра... І через те я ходив і думав... І нарешті вирішив завтра їхати до нього... Нехай створить з нашої туги твір українського слова так, як колись створив Бог чоловіка з глини, а я покладу на музику“... „Еге-ге, братіку, то я вже бачу, що ти за птиця, — чогось голова колгоспу перейшов на „ти“. Бачу, куди гнеш... ач: хоче, щоб про горе хтось писав! У нашому колгоспі горя нема!.. Побачимо, що ти далі заспіваєш!..“ І зараз же, обернувшись до воза, махнув рукою. На помах руки затупали ноги і зашуміла трава... показалися з-за кущів два колгоспники; за ними бігло і радісно гевкало цуценя, неначе вважаючи, що це заради нього біжать люди.

„Хлопці! — гукнув голова. — Ану, попровадьте його до воза!“ „Хлопці“ хотіли взяти Гарасиме пЦ руки, але він сів на траву, ще бувши нап'ятий рядном. І заговорив: „Я не піду... Чого я з вами буду йти; я не знаю, хто ви... Я людина вільне... Я хочу, аби написав письменник щось подібне на „Демона“ або на „Фавста“...

„Беріть його попід руки і тягніть: ач, рядном напнувся, ніби лаврей на покуті... Він не при собі... Треба відвезти в Київ, якщо не верзе він усе це навмисне...“ „Почекайте, ви мене не розумієте... Я рядно на себе накинув, бо потрібна декорація для такого співу, як я співав... Он у церквах священики у цивільних костюмах не правлять, і я таку пісню співав, що потрібна тога... Це така одежа... У мене її нема, то я за неї взяв рядно...“ -— говорив Гарасим, та голова колгоспу тільки зареготав у відповідь:

„Єй-богу, він здурів... а я думав, що прикидається... тягніть!“...

Колгоспники схопили Герасима: один за праву руку, а другий за ліву і потягли. Тоді Гарасим зіп'явся на ноги... Колгоспники, все так же тримаючи його за руки, дали можливість іти поміж собою. Підійшли до воза і, присадивши „полоненого“, ніби якийсь мішок з січкою, на віз і сами всі сівши, поїхали з берега на шлях, а їм услід біліло сиротливо забуте рядно на стоптаній траві. Коли вже проїздили повз Герасимову хату, то він попрохав: „Дозвольте, я попрощаюся з рідними“...


III

Годині о 5 липневого ранку у „Сквері письменників“ у Києві на лавочці під двома молодими кленами лежав на лівім боці, скорцюбившись, Гарасим Сокира. На ньому був одяг такий, як носять у Кирилівській лікарні божевільні. Він спав так міцно, як може спати людина, тяжко змучена фізичним і душевним неспокоєм. Рот був роззявлений, а з нього виривалося нестримно безладне харчання. І посиніле лице, уже голене, від ранкової прохолоди мало вигляд кам'яного відламку десь у заростях над рікою, де коріння дерев, болото і скелі завжди вкриті якимсь синім навівом вогкости. Чуб і одежа були мокрі від роси. Дах п'ятиповерхового письменницького будинку уже світився ранішнім світлом і піднімався чарами сонця над усім сквериком, де дерева були у прозоро-ранкових сутінках; і доріжки позначалися чорними холодками, куди сонце мало з'явитися вже наостанок свого сходу.

Та, незважаючи на таку ранню пору, сторожка скверика уже підмітала їх і шелестіла мітлою об Папір і порожні коробки з-під цигарок, що їх учора ввечері понакидали безжурні гуляки. Коли вона наблизилась до Сокири, то здивовано зупинилася, подивилася на його одежу і на лице, а потім мітлою, без сорому казка, штовхнула у драні черевики і гукнула: „Ану, гей!.. Годі вже лежати... бо міліціонера покличу!.. Вставай!..“ Сокира схопився і, не протираючи очей, уставився в сторожиху незрозумілим і майже переляканим поглядом і нарешті промовив: „Я туди не піду... я не хочу... Скажіть, як мені це зробити?“ І жінка зневажливо показала мітлою у той бік, де вже високий будинок стрімко підводив угору свій осяяний дах, із якого, здавалося, ось-ось поллється блиск струмками сліпучого золота, і сказала: „Це найлегше зробити... Треба тільки піти он у той будинок, де щовечора наші сексоти справляють гулянку, то там уже і тобі покажуть засмальцьовану підтичку... Іди, іди, там теплі хлопці, вони можуть нагріти і батька рідного!..“ Сокира, нічого їй не сказавши і не подякувавши навіть, ніби він ішов від пенька, об який зачепився раптово, хутко пішов вуличкою поміж молодими деревами вгору до будинку. Холодна хвіртка там була навстяж у двір, в якому лежало два яруси червоної цегли і було насипано купу піску. А під першим входом у будинок стояло велике корито, повне кальвасу; Сокира його обминув і ввійшов у сіни, де пахло свіжою фарбою і тільки що просохлим вапном на стінах. Підійшовши до дверей і прочитавши на дверях візитову картку з прізвищем „Шеремет“, він став читати написи підряд на всіх дверях; і нарешті на третьому чи на четвертому поверсі знайшов візитівку: „Моцюра“. І, не вагаючись, постукав. Серце в грудях почало важко гупати, аж виски рвало гарячим ритмом крови. І відчинилися двері, і на порозі з'явилася нап'ята ковдрою руда, груба молода дівчина у нічних виступнях і: „Кого вам треба?“ — спиталася. А Сокира: „Мені треба конче побачити Моцюру... Поета... Справа нашої занапащеної культури...“ Вона ж, нічого не сказавши, хльопнула перед ним дверима: і щось всередині, чути було, говорила, а їй лунко загомонів чоловічий голос таким тоном, що переходив майже у жіночі неврастенічні благання: „Упусти його... Це, мабуть, якийсь студент... Упусти, серденько, це, видно, мій почитатель... Мабуть, хоче мене побачити... Упусти, а то, їй-богу, знов заспіваю на всю хату:


„Шахтьор режить, шахтьор бйоть.

Шахтьор празнічка не штьоть...“


Нехай тоді біжить з протестами ота вислогруда Шереметиха!..“

І жіночий голос уже крикнув: „Таких дурнів я ще не бачила!.. На, на... впустю. І вже обнюхуйте один одного, хоч до жовтневих свят... Бо хіба ти на людську мову спроможний? Раз у раз тільки скандалишся!..“ І знов почулося чапання виступцями, і відчинилися двері, і руда дівчина, напнута ковдрою, проказала: „Ну, заходьте!“ Сокира увійшов. І те, що він побачив, його вразило, напевно, гірше, ніж може вразити несподіваний крик совєтського міліціонера. Серед хати стояв стіл, застелений газетами, а на ньому були три чорні пляшки і одна склянка з недопитою якоюсь жовтою рідиною; у папері паляниця і велика закіптюжена рибина порізана. А коло неї стояли дві пари жіночих черевиків, а з них звисали на стіл і додолу білі панчохи; перед столом на спинці стільця висів чоловічий сірий костюм, а на ньому червона жіноча сукня з двома жовтими шкіряними поясами. Сам же господар голий лежав у ліжку, що стояло під стіною, покритий ковдрою по пояс. А до його спини тулилася боком друга дівчина, теж руда, але вже худа. У неї через плече звисала червона хустка так, як ото у весільних старостів бувають перев'язані рушники. Дівчина своєю перев'яззю закривала перса. Вона сиділа устромлена по пояс під ковдру до Моцюри і, тримаючи праву руку у нього на голих персах, ворушила пальцями так, як, буває, маленькі діти це роблять у шерсті овечки. А він лежав, не зводячи голови з подушки, і з цікавістю позирав чорними липкими очима на гостя. Не знаю, які почуття виникли у єстві Гарасима Сокири, перший раз побачивши совєтського барда у такому вигляді, але в людини з реальним світосприйманням і в знаючої совєтський побут не викликалося б ніяке враження, незважаючи на всю незвичайність картини. Хазяїн мав зовнішність досить просту або, як галичани кажуть, ординарну... З широкими грудьми, не оброслими шерстю, мав широкі плечі і круглу чорну острижену голову... Очі великі, скорше карі, як чорні, дивилися з самозакоханою цікавістю, яка зафарблювалася затяжним жахом, що вже став закам'янілим настроєм у кожного совєтського громадянина і, таким чином, ніби постійним зовнішнім виглядом. В будь-яке оточення такі люди, як Моцюра, всмоктуються, ніби вогкість у сухе місце землі, аби вчепитися, мов п'явка до голої литки або стеблина куширу, що прилипає до голої ноги в рибалки. Такі люди стають суттю своєї випадкової групи-громади і всесповняючою сірою частиною її. І коли ця група виявить спільно якийсь героїчний вчинок, вони будуть в осередку сподіяного, але непомітні; і коли загал виявить якусь ганебну рису своєї суті, то такі люди, як Моцюра, будуть обмазані болотякою найгустіщою, — і смердітимуть найпотворніше. Хазяїн кімнати був з того прошарку українців, що не мали власного нічого, бо були не здатні що-небудь здобути через брак Ініціативи та енергії на це. Бо були повною протилежністю селянам, які методично і наполегливо при всяких умовах і працюють, і працею дух свій радують... Для Моцюри вінцем всіх турбот на землі мають стати лише ласощі у всій їх різноманітності. Вони завжди, коли почують назву письменника видатного, чи філософа, чи полководця, то зараз же вигукують: „Ото, мабуть, за ним дівчата мліли!.. Ото розкошував!..“ І коли цим людям доводиться якесь громадське діло робити, то роблять так, як цього хоче начальство і низькі смаки вируючого на верхах натовпу... Отже, і Моцюра, як совєтський бард, не виявив ні оригінальности в картинах своїх творів, ні навіть не виліз із строфіки Олесевої і другорядних російських поетів, а зажив слави тому, що українську вищу інтелігенцію, яка завдавала тон у культурнім житті нації, вибили, а залишилася тільки така, що вважала разом з урядом метою відняття чужого, горьованого і всяке писання для неї було потрібним чадом для отруювання свідомости загалу... Не дурно ж дурман цього чаду запаморочив і Сокиру іти із своїми пропозиціями аж сюди. Бо Моцюрине ім'я було у всіх на устах, бо совєтська влада тільки таких роздмухувала до розмірів знаменитости, які нічим не могли стати на заваді Чеці...

Але в Сокири, певно, інші були думки, бо він нарешті, хвилюючися, спитав:

— Чи я справді у поета Моцюри?

— А то ж у кого?. Це ж я і є справді... А ви, мабуть, студент і прийшли прохати, аби я щось новенького прочитав?., і я певен, що наше громадянство цікавиться, чого у мене така перерва у творчості?..

— Я не студент, я учитель Гарасим Сокира... — почав було Сокира, та Моцюра, ніби не чуючи цього, провадив: „Я ось розкажу... нехай громадянство знає, у яких несприятливих умовах мені доводиться працювати... нехай...“ І в цей момент та дівчина, що впустила гостя і яка стояла біля столу, ніби очікуючи розвитку подій, скочила в ліжко до Моцюри спереду під ковдру і, обнявши правою рукою спину, а ліву поклавши йому на рот, промовила: „Дурнику, мовчи, бо однаково наговориш дурниць. Розумного ж нічого не скажеш... А коли вже хочеш говорити, то говори віршами: все-таки буде пристойніше...“

І потім, притуливши свої уста до пальців своєї руки, тієї, що лежала у Моцюри на роті, помаленьку почала її тягти між своїми і його губами. Від цього руху він витягся правцем всією істотою і занімів. А та руда дівчина, що була за спиною у хазяїна, почала таємниче махати руками до Сокири так, як ото буває нянька, заколихавши немовля, змушує кого-небудь до належної тиші, аби не( розбудити сонне; і шептала, неначе справді над сонним: „Ідіть... ідіть із хати... Геть, кажу, не заважайте... Чи ви оглухли?..“ Але гість уже справді нічого далі не чув і тільки водив безглуздо очима по обличчях трьох живих істот на одному ліжку... І як людина вкрай дезорієнтована, але яка ще не втратила останньої крихотки надії вийти із тяжкої ситуації, заговорив: „Ви... Вибачте... Я, мабуть, не туди попав... мені треба до поета, аби він мені дав слова до українського горя, а я покладу на музику...“ Ці слова присутньої людини на голу людину вплинули неначе холодна вода, і він звів тулуб так раптово, що обидві жінки упали головами на подушку і на момент зустрілися очима, що блиснули неприязню з давнього потайника душі, який так само раптом і сховався, як і з'явився, давши місце зацікавленню до хатньої події: бо Моцюра тим часом, витягши гнівно руку до дверей, кричав на гостя: „Коли вам кажуть іти з хати, то йдіть, бо ще трошки постоїте і полетите так, як оцей черевик!“ І через бік передньої дівчини тією рукою, якою показував на двері, вхопив із столу справді жіночий черевик і шпурнув ним до дверей. Але, зауваживши, що гість не рухається, до останньої душевної цяточки розгубившись, спитався уже спокійніше: „Ви читали коли-небудь мої твори?..“ І Сокира, неначе тінь тогосвітня з тієї людини, що вмерла від голоду на очах людей під пам'ятником Богдана Хмельницького року 1932, прогомонів: „Ні... Ніколи не читав!..“

„То чого ж ти прийшов сюди, куркуляча твоя душа?! Не читає пролетарських письменників і лізе до їх... Геть із хати, кажу, поки ще держишся на ногах!“ Г Сокира, аж тепер помертвілий, похитнувшись, вийшов. А „поет“ урочисто зупинив очі на грубій дівчині, але, не знайшовши співчуття, глянув сполохано в лівий бік і, побачивши там тільки стегно тонкої рудої товаришки, вкрите ковдрою,— заговорив, ніби виправдовуючись і все ж таки полегшено: „Ху... а мені здавалося, що він ухопить черевик і^ шпурне ним назад на нас... Але він страшно злякався!“ І, боком опустившись між обидві руді, провадив далі:

„І то дивись... Став над душею... Того не розуміє, що людина мусить бути вільною і думкою, і всіма інстинктами тіла... Кожна людина мусить бути незалежною одна від однієї так само, як в одного шахтаря в одному забої удар кайла від кайла. Бо вже так упорядкувала природа, що всі удари, які потрібні для зрушення вугляного шару, не може шахтар звести в один удар, хоч би як цього хотів. І кожний удар у нього рівний другому і з рівними інтервалами між собою... Так само, як і пролетарське суспільство не має таких прав, де мусять бути більші та менші. А він, куркулячої душі душа, став над тобою і заморожує почуття та холодить твою кімнату!.. Привикне там на селі до того, що багатий висне над наймитом і змушує до роботи,— ще й сюди приходить робити свої експерименти!.. А чорта пухлого не хочеш?!

Та передня знов поклала йому праву руку на шию і, промовивши: „Хлопчику мій, не кажи дурниць, однаково твоє розумне було дурне, бо нема кому слухати... Жінкам же подобаються вчинки, а не думки!..“, уп'ялася йому в очі знов довгим поглядом, від якого творилася в кімнаті тиха та брудна рівнина і часом, і настроєм, що нічне око під час такої тиші не помітило б не то що другої рудої дівчини, а навіть жодної живої душі в кімнаті і навіть того черевика, що лежав біля порога.


IV

Герасим стояв під мурами Кирилівської лікарні. А з-за Дніпра виднівся ліс, і між ним далеко-далеко то тут, то там то чорніли, то біліли і селища, І, мабуть, станції. Композиторове серце, вражене зустріччю з Моцюрою, але торкнуте диханням затишку цього закутка, швидко билося. І своїм биттям полохало у душі неспокійну свідомість. Так само, як часом гуркіт Дніпрових хвиль об лісистий берег кожним своїм ударом згонить з яворів чи ворон, чи чайок, що відпочивають під чорним холодком лісу. „Ох, царю мій, Боже, що мені робити?.. — вирвалося у нього несподівано. — У ріках і в ставках з рибою жити не можна... Хіба тільки їжею для неї!.. У гаях і в лісах із залишками звірів... та з пташками жити не можна теж: скрізь чути владу колгоспу та його іржавий, прихований і всепантруючий зір... Тому тільки... Тільки назад у божевільню!.. Та як же тяжко!.. Як тяжко іти сюди!..“ І він, поклавши обидві руки до грудей І глибоко зітхнувши, знов швидко пішов затишним закутком у неволю. Але коли залізна брама між двома цегловими старими стінами показала йому назустріч кам'яні одвірки, він круто повернув направо, лишаючи браму, і пішов понад майже стрімким спадом гори поза мурами лікарні, попід самою стіною першої психічної клініки професора Фрумкіна. І враз він почув: „Герасиме, йдіть сюди!“ Голос був жіночий, і вимовлено з чуттям, повним піднесених радощів, що виникають тільки з раптового подиву у нервових людей. Але хлопця він вразив надзвичайно, пригадавши йому в одну мить, як він ще в дитинстві зеленими святами на межі сидів і дивився на метелика, що не міг літати. Сонце світило підобідньою погожістю; а недостиглі жита повільно гнали колосисті хвилі до села І, здавалося, захльопували його і летіли з тінями розкиданих хмарок далі до лісу. Тільки одну церкву вони не мали сили залити, і вона серед них тремтіла білим та теплим супокоєм на всю незрушиму далечінь. І він тоді теж почув невідомо чий голос: „Герасиме“. І хтось тоді йому дома з'ясував, що то озивається тиша, аби людська душа не чула самоти і не боялася. А тепер від невідомого голосу його серце просто заридало, охоплене страшною і раптовою тугою побачити знов те саме місце рідного поля, в якому він чув перший раз голос тиші; неначе глупої та тихої ночі голос кладовища, що викликає дитину-сироту на свіжий гріб матері, аби доказала жалощами те, що при останнім прощанні лишилося недоказане. Але дарма! Не він, а його несвідомий настрій знав, що якби почулися навіть слова: „Кохаю, люблю“, то вони були б машкарою правди, що завоювала собою півсвіту і яка говорить про те, що образ могутности дійсної правди рівний силам Творця світу, коли тільки подоба її має тепер таку потужність. Він слухав, але вже нічого не чув. І думка знов затріпотала птахом-невільником: „Так, треба негайно іти туди, відкіля він минулої ночі був утік“. Безперечно, цё його гнала зустріч з Моцюрою. Вона стала кольором його душі і тією дрібничкою, що у намальованому портреті зливається з іншими у цілий мистецький твір, враз його доповнивши. Аж ось за стіною почувся страшний крик багатьох горлянок і безладний тупіт багатьох людських ніг, що зразу нагадали рух школярів на перерву. Але за якусь хвилину стали вирізнятися крики, тому безглузді, що виходили з людських грудей, бувши схожими на ревища і виття товарів, невідомих Гарасимові. І він став дивитися на стіну зверху донизу і помітив у ній видовбані східці, аж чорні давниною. А під ними при самій землі він побачив дірку крізь мур. Видно, хтось колись лазив у лічницький двір через височінь, а потім здогадався, що краще лазити туди діркою. І зробив дірку. Трохи постоявши в нерішучості, Герасим нагнувся, встромив голову в дірку і поліз. Через хвилину він виткнувся головою у велику загороду, сповнену хворими у довгих білуватих халатах. Одні хворі ходили мовчки, а інші кричачи. Напроти Сокири, метрів за десять, на східцях ґанку, сиділо три санітари і щось проти сонця розмовляли і безжурно, незважаючи на хворих, сміялися. З лівого боку у кутку дворища стояв велетенський бородатий чоловік спиною до всієї загороди і вигукував не то кудись промову, не то прокльони через стіну. Він був босий, без халата і з розірваною сорочкою через усю спину від шиї аж до нижнього рубця. Коли ж Гарасим услухався, то почув, що хворий говорить погрози невідомому своєму ворогові: „Га, шпійоне над шпійонами! Ти від мене, від Гайки-Хвоста, не сховаєшся. У Дніпрі на дні знайду... А на небо сховаєшся, то однаково кінець твого кавказького очкура звисатиме повз круглий місяць на землю, і я, вхопивши його, стягну тебе отак: раз!.. І разом з усіма переяславчанами, яких ти загнав у дубовий сучок, роздеремо тебе... Отак-о! А шматки твого тіла розітремо на оцих цегляних мурах... Ось тут... Ось тут!..“ І він почав несамовито гатити у мур кулаками... Коло самої ж дірки, теж з лівого боку від Герасима, стояв навколішки у білому халаті і босий молоденький хлопець і, дивлячись у куток на Гайку-Хвоста, бив поклони і говорив:

„Грім і коза, жінка й лоза, шкура й звір, кіт і кажан, більше не вір їм без ножа!“

Все це він промовляв без перерви, ніби одним видихом; а по чолі у його текли струмки поту, бо сонце пекло йому в голову з-за цегляної стіни, якої він доторкався потилицею. А посеред двору вже інший хворий, стоячи на одній нозі, а другою гойдаючи то сюди, то туди і показуючи пальцем правої руки на Гайку-Хвоста, реготав. Коло нього хворі, скупчившись, теж стрибаючи на одній нозі, з якоюсь несосвітенною заклопотаністю, моторошно реготали. Але над усім хаосом божевільного дворища наймогутніше вирізнялися гуркоти кулаків Гайчиних об цегловий мур. Гарасим спостеріг, як від них у кількох місцях муру відпали шматки давніх вальків. А один, одірвавшися, вдарив по голові того хворого, який хрестився до велетня в розідраній сорочці, і розсипався на плечі і на обличчя. Хворий перестав говорити римовані слова і, вставши з колін, почав терти обома кулаками рук запорошені очі. Коли ж йому стало легше, він повів очима коло себе і, вгледівши Герасимову голову, виткнуту з дірки з-під муру, звернувся до нього з запитом, у якому чулася погроза: „Ти навіщо мене вдарив?“ — „Вальок відпав і сам тебе вдарив“... — „Брешеш!“ Хворий заперечив: „Я щодня тут навколішки стою і знаю, що і цегла в мурах не жива, і вальки не живі... Це ти мене вдарив“... — „Як же б я тебе вдарив, коли лежу на землі, нижче від твоєї голови... Та ще й на обох своїх ліктях... В мене для цього руки невільні... То ти он стоїш і якби схотів, то легко мене поцілив би по голові, бо я лежу“... Ці доведення, видно, переконали хворого, а особливо те, що якби він схотів, то міг би легко поцілити Герасима по голові, і він лагідно промовив: „Це санітар мене вдарив, кинувши грудкою... Ну, чорт його бери!.. Я сьогодні на зло йому не буду вечеряти... А тобі кажу: вилазь із-під мурів, бо вони можуть розпастися і тебе в дірці задавити. Бачиш, як Гайка-Хвіст садить кулаками... І він знає, і я знаю, що мури можуть від його кулаків щохвилини розсипатися... Вилазь! Вилазь!“ Тепер уже Гайка-Хвіст бив не рукою в мури, а великою цеглиною, що за кожним ударом розбивалася в його кулаці на все дрібніші шматки, і віяла легким пилом у повітрі, і вилітала з його великих пальців друззям на всі боки. А він, почувалося, силкувався затримати побиту цеглу так, щоб вона не вилітала. Це його дратувало, і він вигукував ще з скаженішою пристрастю, аж ніби з гарчанням: „Ось так!.. Ось так!.. Ось так тобі буде!..“ Видовище цієї загороди зробило таке гнобляче враження на Герасима, що в нього по тілі пробігла нервова холодна комашня, а голова згубила спроможність держати в пам'яті ясно бачене. А сама пам'ять місцями ніби западалася у якийсь пройнятий жахом транс, і в серці віддавалося луною кволого завмирання. Через те у нього перед очима картини пропливали не суцільною реальністю, а дуже яскравими, то дуже чорними, аж гарячими, плямами. Він чув, що в нього не хватить ні мужности, ні потрібної витривалости, аби бути у такому середовищі. І через те Гарасим почав ворушитися, приймаючи зручне становище у дірці, аби вилізти... Це помітив той хворий, з яким тільки що велася розмова, і, швидко нагнувшися, вхопив його за руку і почав з усієї сили тягти з дірки до себе, висолопивши язик і вилупивши очі. Гарасим же, почувши всім своїм єством ще не зрозумілу, але грізну і невблаганну небезпеку, вільною рукою вчепившись у якийсь виступ нори, розпачливо виривав полонену руку. Хворий же тяг, і в нього крізь напругу виривалися повні переконання і правоти своєї справи вигуки: „Поможіть мені... поможіть мені! А то його задавить стіна!.. Бо зараз посиплеться цегла від кулаків Гайчиних!.. поможіть... поможіть!..“

Ті божевільні, що посеред двору реготалися на одній нозі, поволі почали затихати. І „диригент“ їх уже стояв на обох ногах, опустивши руку і допитливо, розшолопуючи, дивився на подію, що відбулася у дірці і коло дірки муру... Нарешті він рушив туди, ґвалтовно кричачи: „Дяк тягне шпійона... Поможіть!“ І, підбігши, він теж ухопив за ту саму руку, що тяг і „дяк“, і потяг, благаючи: „Хапайте мене за руку... помагайте тягти шпійона!“ Два хворі вхопили вже за руку нового „рятівника“, і почала відбуватися дика сцена... Гарасим почув, що в нього страшно заболіло в плечі, і пустив виступ нори, і поволі, зачіпаючися боками за нерівність її, став висуватися в загороду... Чи коли-небудь якась людина могла переживати де-небудь у світі цілком свідомо щось подібне, що було схоже на совєтську немилосердну і всезнищуючу дійсність у канцеляріях селянських урядів, в міських і в судових і в тюрмах? Де благання, мотиви і причини ніколи не беруться на рахубу, аби людині зробити полегшення; а коли і вислуховуються, то тільки на те, аби цю людину певніше знищити і з більшими муками. Така реальність ставала правдою кожного людського єства, і його обертала у розпечений камінь болю, і не дозволяла ніколи людині, люто схопленій совєтськими порядками, скаржитися чи плакати. І зараз ця тупа безнадійність у Гарасимову свідомість пустила тільки дві чорні цятки, які з сумним гудінням летіли в рожевому клубку гарячки назустріч одна другій. І в той момент, коли вони розминулися, не зустрівшися, Гарасим все-таки, не знаючи всіх совєтських порядків, закричав: „Санітари, рятуйте!..“ Це вже було тоді, коли божевільні витягли його з нори, і він звівся на ноги... і коли після цього той хворий, що з обуренням нахвалявся: „То я йому на зло не буду вечеряти“, вхопив у пригірщ пилу і сипнув його йому межи очі з озлобленим тріюмфом: „Ось тобі санітари!“ Сокира зопалу, обома жменями закривши очі, став чекати, поки бруд зійде слізьми. А перед ним натовп людей безглуздих кричав: „Шпійон... Шпійон!.. Дивіться, шпійон!..“ Один з трьох санітарів підвівся був бігти до раптового вирування, але два інші притримали його за полу халата і посадили. І чулися збуджені слова: „Не йди, сядь... Нехай усе доходить до „психічної розрядки“... Тим часом і Гайка-Хвіст перестав садити кулаками в сіну і, повернувшися до загального гамору, дивився з божевільною напругою запальними очима. На ньому чуб стирчав так, як на ожереді вихром покошлана солома. Один його жмут звисав на очі, а в ньому гойдався маленький шматочок цеглини, що мав ось-ось упасти в бороду, яка брудним русявим жмутом була збита вся у правий бік. Розстебнута сорочка вивалювала груднину, зарослу кудлатим волосом і від пилу та бруду невідомо якого кольору, і штани, в яких звичайно ходили хворі, були повернені набік так, що той гудз, що припадає якраз над пупом, тримав штани на лівому клубі. Кулаки обох рук нервово зціплювалися; у правім же, закривавленім, він тримав рештки цегли. Видно було, що кожний палець цієї руки свіжо збитий; лише на лівій вони були в поздираних давніх струпах, що чорніли, ніби суха шкурина чорного хліба. Всі ці признаки окреслювали образ хаосу, овіяний жахом і моторошністю; образ, що кожну готову свою форму нищить і творить нову, аби зараз же зруйнувати її у несвідомих муках буття і в корчах вічної погибелі. І рушив Гайка-Хвіст із місця якимсь дивовижним пострибом, яким зближаються дикі звіри до своєї жертви, що вже не здатна боротися і має стати їх певною здобиччю. Перед ним натовп хворих розступився, і він, крикнувши: „Га?.. Шпійон!“ — бахнув Герасима в ухо, — який навіть не бачив, відкіля схопилося лихо, бо витирав запорошені очі... і впав від несподіваної напасти правим боком на землю, навіть не ойкнувши.

А Гайка-Хвіст, згрібши його за голову, почав тягти попід мурами, кричачи: „Беріть його... беріть, роздеремо на шматочки... нехай знає, як у Бога красти правду і загонити людей у сучок!..“ Один тільки божевільний, той грубий, що показував пальцем на Гайку Хвоста і реготав, тільки тепер догнав навіки охлялого Гарасима і, вхопивши за ногу, став шарпати до себе. Але така була несамовита снага у Гайки-Хвоста, що він обох: і Гарасима, і божевільного тяг, неначе мішок з бараболею, до якого вчепилася мала дитина.

І тільки аж тепер санітари, підбігши до них і накинувши ззаду убійникові звичайне пожовтіле простирало, звалили на землю так, що він ногами торкався Гарасимової голови: а потім сіли на зваленого: на кожну руку по одному, і третій — на ноги. Гайка-Хвіст тільки брів, шарпаючи ноги з-під дужого санітара. З лікарні вибіг лікпом, і щось упорскнув здоланому в шию, і так само швидко як вибіг, так само і назад побіг у будинок. А санітари, посидівши ще кілька хвилин, встали, взяли попід плечі і за ноги вгамованого і понесли туди, куди зник і лікпом. Пройшов ще якийсь час, і вони вийшли знов і загнали хворих у будинок. Під мурами залишилося тільки тіло Гарасимове. До нього ніхто не підходив: ні санітари, ні лікпом. Видно, така „психічна розрядка“ була явищем сподіваним, і цілком зрозумілим, і не потребуючим перевірки.

Годині о 8-й вечора, коли сонце стало над садибою лікарні так, що від неї впала тінь на всю загороду, де лежав Гарасим, то зсередини вийшли два санітари з ношами і дві сестри: одна з ковдрою у правій руці, а друга так. Вони підійшли до мертвого. Він лежав горілиць. На обличчі і під підборіддям були плями від закривавлених пальців Гайки-Хвоста, а ліве вухо було синє. На одній нозі не було черевика, що валявся метрів за два від власника. Видно, стяг той хворий, який допомагав Гай ці-Хвостові. Санітари поклали Сокиру на ноші, а сестра вкрила всього з головою ковдрою. Здавалося, що це на нього налягла останній раз та тога, якої він бажав для своїх виступів перед небом і землею, аби і вона разом з накритим зникла безслідно під другою тогою, але вже вічної ночі. А вже як підняли його і стали нести, худа руденька сестра, яку Гарасим бачив сьогодні вранці за спиною в Моцюри, ідучи, говорила:

„Яке лихо... А я ж його сьогодні бачила... Такі в нього дитячі очі були. І такий він був зніяковілий, неначе той школярик перед учителем, що налив чорнила на зошит... Мені його так шкода було... І так і хотілося поцілувати у ті чисті хлоп'ячі вуста, І коли я приїхала до лікарні і коло вікна вбиралася до праці, я бачила, як він простував до нашого відділу, і гукнула: „Герасиме, іди сюди!..“ Він почув і довго стояв, та я не вийшла, бо якраз робив обхід професор Фрумкін. І зараз аж страшно подумати, що тому кілька часу у нього серце билося ще живе“... Але її товаришка їй відповіла: „Все його нещастя в тому, що він попав не в свій відділ“... І діловито пропустила всіх у помешкання, а потім і сама туди ввійшла і зачинила за собою з грюком двері...


* * *

І настав тихий та душний вечір. Над садибою лікарні, що зводилася над Подолом під небо, розсунуте на неоглядну широчінь, усипану сяйнистими зорями. А Дніпро, обгинаючи Поділ, у своїх холодних блисках течії ніс наниз усю розкіш українського вечірнього неба. І пристрасні вогні з домів Подолу перемішувалися з річковими і надавали небу і землі тієї принади, яку має та дівчина, що, зігрівши свою нічну постіль пахучою косою і жадібними ласки персами,— стає коло розчиненого вікна кімнати в нічній сорочці і, вп'явши в зоряну темінь палючі очі, жде і кличе серцем зухвалого і безсоромного спокусника. І здавалося, що це поширилася так річка Носачівка та її береги. І хоч і шумів Поділ вечірнім гуркотливим розкотом і де-не-де гукали пароплави, але нічна глибінь ніби заглушала їх своєю тишею, що сходила з правічного неба.

І це давало ілюзію, що річка Носачівка та її береги роздалися в далекий світ. А через те, що на українських берегах споконвіку увечорі зустрічаються закохані і приходять туди самотники із своїми невисловленими думками і невиявленими почуттями,— то так і ждалося, що ось-ось десь залунає пісня. Але де там? Всі вони загнані тепер у колгоспну дійсність і божевільні! І каліки, і подібні до калік уже не мають права блукати вільно по_ Україні та ще на вільнім утриманні в сердечного люду. І серце цим не вдовольняється, і питається сенсу буття на землі, і жде святої правди для себе і для охорони тих людей, яких всі-всі зневажають, і всі розраховують тільки на них, коли треба реалізувати якусь свою удачу... О горе, горе! Я знаю, що ти існуєш, вічная правдо! Ти стоїш у космосі серед вічної безодні, розгалужуючи свої незримі гілляки в неміренність. І на них ростуть зорі, сонця, і планети, і люди... І, пристигши там або зазнавши шкоди у своєму розвитку, відпадають, і з них виходить навіки божественна животворча сила: а на їх місці виростають інші і держаться знов на вічних гілляках дивезною силою, тільки що знов до часу. Так само, як і на тому берестку, що стоїть на перехресті Чорного шляху і Куцівського, з'являється листя, з якого щоосени виходить живущий первень природи, і воно опадає, аби його замінило весною нове, повне свіжости і божества. t Один лише стовбур з гіллям лишається нерухомим. І тому кожне дерево править за прообраз вічного Бога і всього живого... І бідне людське серце не погоджується на таку реальність, а іншої не вгадає, і болить, і бунтує, що наш Творець такий пасивний, коли наближається до нас критичний час нашого існування, нашого змістовища для вічної сили!..

Листопад 1947 р.