ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

ЖОРСТОКІСТЬ (ЦАРИЦЯ) - ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

1.

Гей, до тебе, до тебе так серце з грудей

ломить ребра безумно собою,

і ніхто зупинити його із людей

не здолає від теплого бою,

що розгоном іде в предчутті молодім

несподіванім для моїх років,

ніби в грудні в полях над заметами грім

розбиває морози жорстокі.

Тільки що за проклята подвійність така

в почутті побивання дурного,

що виводить у поле мене, мов рука,

і спиняє під місячним рогом ?

І хоч знаю, що ти у бараці без лун

може в душу вдивляєшся тихо,

тільки я своє серце держу на бігун,

може з півдня підхопиться вихор,

аби вогкістю хвиль подихнув мені він,

що в напечених скелях гуркоче

і нагадує блиск і напругу колін,

і твій рот, і шаленство дівоче.

І мені буде досить, коли молоду

в серце радість укину хвилеву

так, немов підданцеві у пишнім саду,

як побачить свою королеву.

2.

І хоч знаю, що ти недалеко, мов квіт,

припадаєш до шибки в бараці,

я справляю биття свого серця й на Схід,

знебуваючись гірш, як від праці:

може співи бадьорих півнів у диму

розженуть чорні зариси драми

так самісінько, як вони вдосвіта тьму

розганяють у нас над церквами.

І не буде по небі сьогодні іти

вічне сонце з притаєним ревом,

тільки будеш землею проходити ти,

найкрасніша моя королево!

Та від босих твоїх молодесеньких ніг

буде більше, ніж в сонця є, ласки,

доки знов золотий серед світа поріг

до зірок переступиш та казки.

І від сукні твоєї блакитний кінець

ще ніжніший за пах полуниці

від лісів та лугів понесуть навпростець

мені в серце зворушені птиці.

3.

І тривога лютіше єство моє ссе

і кругом безпорадно дивлюся,

що нічого стихія мені не несе

і жадання погаснути мусять...

Бо не розумом був між людьми і в гаях,

що сподіванок ждав, ніби коней,

коли ти у бараці, Царице, моя,

а не в світі, що в безвісті тоне...

Коли ти у бараці тут близько сидиш

із чужим, ніби хмара, народом,

а що серце своє, то від мене держиш

ти за Північчю, Півднем і Сходом.

І хоч би океанськими бурями я

тебе кликав і нині й зимою,

то й тоді ти, Царице, жорстока моя,

не хитнула б для мене й косою...

І була б ти така без усяких зусиль,

ніби берег північного моря,

об який розбиваються туркоти хвиль

і про вічну розпуку говорять.

І тоді, як народ для твойого співця

в лісі зріже на цвинтар клен-древо,

не читатимеш горя з мойого лиця,

загадкова якась Королево!

І якби тобі хто і про правду мою

розповів щиросердно з журбою,

що не хочу вже я ні пташок у гаю,

ні вітрів тих, що повні тобою,

і в Баварії десь, у німій чужині,

ні для кого не свій і для люду

без любови й страждання лежу у труні

до останнього Божого Суду,

то й тоді ні єдиної навіть сльози

не вронила б на яму глибоку,

бо вже видно, що ти не Цариця єси,

а звичайная Баба нівроку!