УКРАЇНА ТА РОСІЯ У ПОШУКАХ ПЕРШОДЖЕРЕЛ БУТТЯ - МИКОЛА ОЖЕВАН

МИКОЛА ОЖЕВАН

УКРАЇНА ТА РОСІЯ У ПОШУКАХ ПЕРШОДЖЕРЕЛ БУТТЯ - МИКОЛА ОЖЕВАН

СОЦІАЛЬНО-РЕФОРМАТОРСЬКА ПРАКТИКА: СИНЕРГЕТИЧНА ПЕРСПЕКТИВА

Сакраментальною формулою перманентно невдалих спроб зреформувати посттоталітарні суспільства є вислів “Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди!“. Знаменно, що його приписують російському екс-прем'єру Віктору Черномирдіну, прізвище якого у перекладі на татарську транслюється майже “за Достоєвським“ - КАРАМАЗОВ.

Проте, виявляється, отому фатально-приреченому “як завжди“ є цілковито наукове пояснення, що його дає порівняно молода соціально-гуманітарна дисципліна, - соціальна синергетика

1. Криза реформ чи криза реформаторських підходів?

Сакраментальна фраза “хотіли як краще, а вийшло як завжди“ в частині висновку вельми промовиста. Сучасні невдачі російських модернізаторів-реформістів – авторів “шоку без терапії“ (зрештою, як і їхніх колег на всьому пострадянському просторі, за винятком хіба що країн Балтії) мають більш ніж двохсотлітню передісторію. В цій дослідницькій розвідці ми спробуємо довести, що модернізаційні, так би мовити, колапси в російському та й взагалі пострадянському соціально-політичному просторі обумовлені не стільки відсутністю політичної волі реформаторів чи надмірною інертністю реформованого соціального “матеріалу“, скільки невиправданими сподіваннями на доречність та ефективність традиційних методів соціально-реформаторської інженерії.

Проблема полягає у неадекватних світоглядно-знеосіблених орієнтаціях за принципом “маємо вузьке коло реформаторів, до того ж дуже далеких від народу“. Постає закономірне питання: що це – невміння чи, може, небажання довірити долю реформ самому суспільству? Відверто кажучи, реформатори свідомо чи несвідомо взяли на себе роль будівельників, яким у “нашому домі – Росія“ (як і в усіх інших пострадянських “домах“) випало здійснити капітальний ремонт, абсолютно не враховуючи бажань та намірів самих мешканців дому. До речі, саме такого характеру “капремонтний“ образ реформ пропонує у своїй книзі “Провінціал“ Б. Нємцов. Знову ж таки постає питання, а що мають робити в період втілення зініційованих зверху соціально-інженерних заходів мешканці дому – тобто та більшість російських (і не тільки російських) громадян, які прагнуть мати у власному домі те, що їм до вподоби? Відповіді на це прибічники соціально-інженерного підходу не мають. І чи не тому в перехідних пострадянських суспільствах відбуваються прикрі, часом несподівано дивні, а в перспективі, думається, глибоко згубні за своїми наслідками процеси розшарування практично всіх без винятку сфер життя на формально державні та позадержавні або ж тіньові?

Сама тінізація, зрештою, є своєрідною відповіддю суспільства на бажання “ощасливити“ його супроти власної волі. Зрозуміло, що суспільство в такому разі набуває ознак клепсидри (піщаного годинника), колби якої між собою ледь-ледь сполучаються. Сутністю суспільної кризи перехідного періоду є, безперечно, нормативно-правова криза керованості. Адже тіньова складова живе зовсім не за тими правилами, які вважає бажаними та потрібними держава.

Парадокс полягає, зокрема, в тому, що в умовах, коли офіційно проводиться політика монетаризації, економіка страждає від демонетизації, тобто відсутності “живих грошей“. Зокрема, за даними Держкомстату РФ, обсяг бартеру (натурального обміну між підприємствами) сягнув у держсекторі в 1997 р. 62 млрд рублів та зрівнявся з обсягом грошової маси в країні. На умовах бартеру здійснюється дві третини господарських зв'язків між підприємствами нетіньової економіки. Бартерні операції становлять 91% загального обсягу у газовій галузі, 87% – в електроенергетиці, 79% – в металургії, 69% – у нафтовій промисловості, 59% – в автомобільній, а от у харчовій – лише 10%.

Один з провідних спеціалістів і керівників Федеральної агенції у справах банкрутства П. Карпов називає економіку Росії віртуальною на тій підставі, що важко, мовляв, зрозуміти, як можуть функціонувати і виживати підприємства, які в силу “взаємоегоїзму“, завищивши ціни на свою продукцію порівняно зі світовими в 2-3 рази, довели себе до такого стану, коли дев'ять із десяти можна, за нормальними мірками, оголосити банкрутами. Бо вони просто не здатні за цими ж цінами розрахуватись одне з одним, а тому, власне, й вдаються до бартеру. Якихось жалюгідних три відсотки здобутої грошової виручки йде на покриття найнеобхідніших соціальних витрат (інтерв'ю РС Радіо Свобода від 17 травня 1998 р.).

Ножиці надмірно завищених цін та занижених офіційних доходів населення створюють на усьому пострадянському просторі СНД вкрай серйозну фінансову кризу з усіма негативними соціально-політичними наслідками. Пожежні дотації МВФ та інших міжнародних донорських організацій не рятують ситуацію в цілому, яка вже котрий рік очікує на радикальне розв'язання, оскільки загрожує суспільству нестабільністю. Симптоматично, що, за даними Центру “Громадська думка“, 28 відсотків росіян бажають стабільності і, разом з тим, лише 10-12 відсотків довіряють Урядові і Держдумі, тобто вбачають у цих державних інституціях джерела стабільності.

В часи горбачовської перебудови було придумано анекдот, згідно з яким люди у радянському суспільстві живуть у чотирьох зонах, де діють чотири неспівмірних правила: (1) дозволено усе, що не заборонено, (2) заборонено усе, що не дозволено, (3) дозволено навіть те, що заборонено, (4) заборонено навіть те, що дозволено. Схоже, на період реформ залишилось лише дві зони: “тіньова сила“ живе за правилом No 3, держава ж, за старою адміністративно-командною звичкою, прагне нав'язати суспільству правило No 4. Однак цілком зрозуміло, що існує єдиний шлях – будувати життя, взаємини в ньому на підвалинах цивілізованої нормативно-правової регульованості (правила No 1 та No 2).

Тінізація відбувається не лише в економіці, де частка тіньового сектора сягнула 40-50 відсотків ВНП. В “тінь“ потрапила навіть соціальна сфера, починаючи з медицини й освіти і кінчаючи соціальним страхуванням. Зрозуміла річ, держава недоотримує від тіньовиків чималий шматок потенційного бюджетного пирога. Водночас до цього пирога простягають руки маси знедолених, депресивні галузі виробництва і навіть цілі депресивні регіони, які “не вписались“ у трансформаційні вектори.

Сутність проблеми в тому, що в пострадянських соціумах зберігся в недоторканості розподільчий характер соціального забезпечення за повної відсутності накопичувальних соціальних фондів і недержавних форм забезпечення. Зокрема, в 1994 році витрати федерального бюджету Росії на соціальні потреби за умов об'єктивного скорочення фінансових можливостей держави склали 54,1 відсотка від бюджету, що відповідає показникам благополучних західноєвропейських країн, де вони складають 50-60 відсотків.

Мова йде про надто серйозне протиріччя, яке мусить бути розв'язане уже найближчим часом на користь людині, суспільству і державі. За умов детінізації, вважають провідні аналітики, Російська Федерація має усі шанси стати потужним “локомотивом“ Євразії, а її економіка потенційно може зайняти почесне п'яте місце у світовому геоекономічному просторі (після Євросоюзу, США, Японії та Китаю). Свою “локомотивну“ функцію Росія покликана виконати і щодо України та інших пострадянських республік.

Однак і тут на заваді стають тіньові правила гри, а також та невиваженість і сумбурність у взаєминах, коли “ліва рука не знає, що робить права“. Наприклад, 99 відсотків товарообігу між Росією та Україною, за даними колишнього міністра РФ у справах СНД А. Адамішина, припадає на приватний сектор. Водночас обидві держави будують поки що свої взаємини так, начебто і не здогадуються про існування такого приватного товарообміну, часто-густо тіньового.

Якщо наведені міркування перевести на мову теорії, то неважко дійти висновку, що йдеться саме про протиріччя між державою та новоутвореними ринками, можливі шляхи розв'язання яких і є, власне, темою цієї статті. У “тіні“ все відбувається на засадах державної нерегульованості. А тому “тінь“ – це “архіпелаг острівців“ потенційного безладдя, які загрожують не лише стабільності держави, а й цілісності суспільства.

Зрозуміло, що держава об'єктивно зацікавлена вдатись до заходів, які б дали змогу легалізувати якщо не все “тіньове господарство“ (практично це зробити неможливо, бо навіть у цивілізованих країнах Заходу частка тіньового сектора коливається в межах 8-15 відсотків), то хоча б його левову частку. Мовою теорії це означає: конче потрібні пошук оптимальних шляхів сполучення формального з неформальним, надання “тіньовому“ імпульсів, які б привели його до стану детермінованості, а отже – і керованості. Зрештою, йдеться про виникнення нового нетрадиційного стосовно пострадянських соціумів ліберально-керованого ладу.

В умовах останнього повинна бути забезпечена органічна єдність держави з соціально-орієнтованим ринком. Держава мусить взяти на себе активну роль у контролі за дотриманням встановлених “правил гри“ всіма учасниками ринку, у творенні з цією метою необхідних ринкових інституцій, які у найближчій перспективі мали би утворити цілісну систему. Складність завдання полягає в тому, що подібні інноваційні ринкові інституції мають “вписатись“ у спадкоємність вітчизняних національно-державних інституцій.

Але найголовніша роль держави полягає у гуманізації міжлюдських стосунків в усіх виробничих та невиробничих сферах новоутворених ринків, які в жодному разі не повинні будуватись на засадах дарвінівського природного добору (“хай виживе найсильніший“). Необхідний методологічний базис для гуманістичного вирішення вищезазначених проблемних завдань здатна, на нашу думку, забезпечити соціосинергетика, яка, на відміну від традиційної реформаторської соціальної інженерії, акцентує увагу теоретиків і практиків саме на гуманістичних імперативах соціальних перетворень.

2. Колізії соціально-реформаторської практики:

соціальна інженерія чи демократична самоорганізація?

Якщо в історії Росії виокремити п'ять періодів – татаро-монгольський, московський, петербурзько-імперський, радянський та пострадянський, то три останні пов'язані з напруженими зусиллями правителів вестернізувати, європеїзувати країну, не зупиняючись навіть перед загрозою втрати нею національної ідентичності. Подібні спроби, користуючись термінологією Б. Чичеріна, переривали “органіку“ національного буття, були неорганічно-критичними. Але саме вони вели країну до “прогресу в усвідомленні свободи“ (Гегель). Інша справа, що жодному з модернізаторів поки що не вдалося національно-культурну органіку поєднати з трансформаційними процесами, внаслідок чого ці останні переважно йшли не інтенсивним, а екстенсивним чином – культура підмінювалась раціоналістичним просвітництвом (М. Бердяєв).

Е. Каррер д'Анкосс, аналізуючи феномен російських модернізаційних невдач, поперемінних флуктуацій реформ та контрреформ, доходить тривіального висновку про те, що радикальні реформи і демократія – речі несумісні, оскільки позитивні наслідки реформ завжди запізнюються, тоді як платити за них ціною соціальних страждань доводиться негайно. Все це загрожує державі дестабілізацією, вважає французька дослідниця, і розв'язати зазначену суперечність може лише абсолютна влада.

Слід зауважити, що і в самій Росії (як, зрештою, і в Україні) вистачає розчарованих невдалими демократичними перетвореннями скептиків, які прораховують навіть варіанти “нового соціалізму в його антисталінській версії“. При цьому, щоправда, деякі автори уточнюють, що йдеться про інноваційний суспільний устрій, а не про чергову утопію. Водночас представниками так званих “олігархічних“ верств, які, на відміну від суспільства в цілому, вдоволені проміжними результатами реформ, пропонується перехід “від революції до еволюції без втрати країни“. Тобто йдеться про повернення до добре відомої раціонально-просвітницької антропосоціальної інженерії “зверху“ як альтернативи демократично-ринковій самоорганізації суспільства.

Усе це приправлено розмовами про необхідність “постлібералізму“ (і це в умовах, коли справжні глибинні ліберально-демократичні реформи, по суті, й не розпочалися). На думку деяких авторів, такий “постлібералізм“ означатиме посилення корпоративно-бюрократичних ознак в державній політиці та державного контролю за розвитком економіки. І усе це разом подається як імператив “стабілізації“. Отже, ті заходи, які були покликані радикально оздоровити економіку і суспільство в цілому, за подібною логікою, мусять бути згорнутими, призупиненими.

Чи Росія і справді країна настільки самобутня за своєю “особливою статтю“, що до неї аж ніяк не пасують загальнолюдські критерії суспільного прогресу? А чи може справа в специфічній культурі і ментальності росіян? Аналітиків, які дають позитивні відповіді на ці питання, не бракує ані в Росії, ані за її межами. Деякі з них покладають, подібно до П. Чаадаєва, виняткову частку провини за модернізаційні невдачі на російське православ'я як “відсталу хибну релігію“ та мало не похідний в їхній версії від того ж таки православ'я “слов'янофільний марксизм“. Російську ж політичну систему вони характеризують як таку, що страждає шизоїдним розщепленням держави та її підданих, які так і не стали повноцінними громадянами. Гіпертрофована та гіперактивна держава існує в химерному поєднанні з гіпотрофованими та гіпоактивними людьми (за В. Ключевським, “держава пухне, а люди хиріють“).

Не позбавлена рис шизоїдності, вважає Г. Регсдейл, і сама російська держава, яка вирізняється “агресивним інтервенціонізмом та намаганнями все і всіх контролювати, з одного боку, та містичними самозреченнями – з другого“. В тому ж контексті Р. Роуз характеризує російське суспільство як таке, що побудоване за вищезгаданим принципом клепсидри (hour-glass), де в одній напівсфері знаходиться держава, а в другій – люди, які зводять до мінімуму свої стосунки з нею і, по суті, так і не стали її громадянами. Згаданий автор теж вказує на соціальну шизофренію (інституційне лицемірство) як типово російську хворобу: “в одному тілі живе ніби дві людини – одна видима назовні, яка все говорить і робить згідно з державними командами, та інша – потаємна, прихована, яка думає і робить у своїй приватній інтимності те, що хоче і вважає за потрібне... а до держави звертається іноді лише з надією “поексплуатувати експлуататора“.

На нашу думку, пояснювати специфіку російської політичної культури одним лише феноменом соціальної шизофренії поза контекстом новоєвропейської цивілізації з органічно притаманними їй класичним раціоналізмом, наставляннями людиноцентризму-людинобожжя (антропоцентризму-антропотеїзму), полярностями всесильного суб'єкта та безсилого “чистого“ об'єкта означає вдаватись до зайвих і навіть небезпечних містифікацій.

Істина полягає в іншому. Саме Росії судилося довести в своїй політичній культурі до крайнощів класичний лінійний стиль мислення і практики – ті фаустівські технократичні, богоборчі та природоборчі наставляння, які зовсім не були суто російським винаходом. Як, до речі, не був таким винаходом і той самий “слов'янофільний марксизм“, що його було сприйнято в Росії як керівництво до дії та який, у свою чергу, теж логічно продовжував і завершував просвітницько-раціоналістичні ілюзії, довівши їх мало не до абсурду. Що ж до слов'янофільної специфіки російської версії марксизму, то тут слід зауважити, що у повній відповідності із принципом діалектичної тріади (теза-антитеза-синтеза) ця версія могла бути лише зняттям протилежностей західництва та слов'янофільства.

Інша справа, що в Західній Європі на творення цивілізації сучасного типу синергійно спрацювали три соціокультурні рухи – Реформація, Відродження і Просвітництво. Саме два перші прищепили Європі традиції особистісно зорієнтованого громадянського суспільства. Росія ж не мала ані своєї Реформації, ані свого Відродження. Відповідно наслідки онауковленої просвітницько-раціоналістичної політичної практики проявились в Росії в рафіновано-дегуманізованих формах.

Отже, комуністичний міф радянського періоду був лише формою, яка приховувала технократично-раціоналістичний зміст. Коли ж форма зникла внаслідок перебудовної демістифікації, зміст маніфестував себе в “чистому“ вигляді. Тому мав рацію вищезгаданий П. Чаадаєв, який вказував свого часу на те, що Росія існує, вочевидь, щоб надати людству певний урок. Уточнимо, що цим уроком є негативний досвід застосування класичної технократичної раціональності до розв'язання проблем суспільно-політичної практики.

3. Парадигма лінійності та соціально-реформаторська інженерія

Вищезазначені соціально-реформаторські колізії, власне, й спонукали нас до аналізу парадигм лінійності та нелінійності як альтернативних стилів політичного мислення і практики. Маємо на меті довести, що саме парадигмою лінійності обумовлені зазіхання новоєвропейської людини на інноваційно-раціональне влаштування світу і саме на цих засадах здійснювались і здійснюються до цих пір маловдалі спроби російської модернізації із парадоксальними переходами до демодернізації (Ст. Коен). Водночас зауважимо, що ні в якому разі мова не йде про взаємовиключення лінійності та нелінійності, а скоріш – про необхідність їхнього взаємодоповнення, але за умови підпорядкування першої другій, а не навпаки. Інша справа, що в давній та новітній історії російських реформ це правило витримується, м'яко кажучи, надто своєрідно.

Лінійний стиль мислення та практично-перетворювальної діяльності є одним із визначальних атрибутів класичної науки та властивого їй розуміння такого влаштування світу природи і людини, яке слід вважати найоптимальнішим. Адже, як зазначають історики та методологи науки (зокрема А. Койре, Т. Кун, В. Уоллес), прерогативою новоєвропейської науки зовсім не є ані експериментальний метод, ані застосування математики як такої. Принципово новим моментом тут стала емпірична перетворювальна практика з використанням конструктивних за своєю природою математичних методів. Така конструктивно-перетворювальна практика в науці логічно доповнювалась активним соціальним реформаторством, і навпаки. Зовсім не випадковим, зокрема, є той факт, що більшість фундаторів новоєвропейської класичної науки водночас були відомими соціальними реформаторами (у Великій Британії, наприклад, це Ф. Бекон, Р. Бойль, Е. Галлей, Дж. Локк, І. Ньютон).

Якщо античні та середньовічні вчені мали справу переважно з умоглядними експериментами, що аж ніяк не відривались від натуралістичних спостережень, то для епохи Нового часу характерним стало експериментування над штучною акосмічною природою з метою “не продемонструвати відоме або доповнити існуючу теорію новими фактами, а головним чином задля виявлення природних реакцій в умовах, що раніше не спостерігалися, а тому й не існували“.

На формування подібного типу раціональності вирішальний вплив справили богоборчі ідеї герметичної магії. Бо саме в герметизмі вперше сформувались антропоінженерні проекти творення штучної людини – гомункула, а звідси – вже один лише крок до соціоінженерних проектів творення нового “досконалого“ суспільства. Так, у давньоєврейській Каббалі засобом креації гомункула було обрано магію букв і чисел. Уже в XIII ст. ідея творення нової людини безпосередньо пов'язується з негацією Бога. В тогочасних каббалістичних текстах можна прочитати, як щойно створена штучна людина – Голем – зриває з давньоєврейського слова ЕМЕТН (правда) першу букву “алеф“, унаслідок чого фраза “Бог Яхве є правда“ тепер читається вже зовсім інакше: “Бог вмер“. Голем пояснює свій вчинок так: “Якщо ви вже можете, подібно до Бога, творити людину, то це означає: нема в світі іншого Бога, окрім самої людини“. Знаменно, що згодом ідею смерті Бога проповідував Ф. Ніцше, а вже у XX cт. Е. Фромм констатував смерть ідеї самої людини.

Глибокий філософський аналіз ідей людинобожжя та творення штучної людини дав у другій частині “Фауста“ Гете. Нагадаємо, що, за дійством трагедії, слуга Доктора Фауста Вагнер на час відсутності господаря дому робить ризиковану, але небезуспішну спробу отримати “людину з пробірки“. Зауважимо, що “батьком“ гомункула стає не Фауст, метою якого є цілісне духовне знання, а саме – “позитивіст“, предтеча антропосоціальної інженерії, Вагнер, який хоче вміти і могти, але зовсім не цікавиться питанням “задля чого?“. Відразу ж після своєї появи на світ гомункул розпізнає у Вагнерові свого кузена. Внутрішній зв'язок між духом безплідного богоборчого заперечення та штучно сконструйованим світом “позитивної“ науки і практики тут надто очевидний. Саме Вагнер і є предтечею новоєвропейського типу людини, схильної до надмірного підкорювально-перетворювального активізму, – Homo faber'a або “фаустівської людини“.

“Нова людина“ радянської доби, у якої “замість серця – полум'яний мотор“, достойно представляла тип Homo faber'a. Симптоматично, що радянські психологи і генетики в 20-30-ті роки (серед них навіть і такі відомі, як Л. Виготський та О. Серебровський) часто грішили обіцянками, вдаючись до антропоінженерії (педології, євгеніки), допомогти владі у стислі строки сформувати “нову людину“. Можливо, саме тій обставині, що “вождь народів“ не сприйняв антропоінженерні проекти всерйоз, а згодом навіть проголосив педологію і генетику лженауками, ми завдячуємо відверненням загрози масового експериментаторства над “старою людиною“. Натомість функціональну роль “інженерів людських душ“ було відведено письменникам та діячам мистецтва.

За якими ж правилами здійснюється конструктивна антропосоціоінженерна діяльність? Найістотніший вплив на неї справляє парадигма лінійності, бо мова в ідеалі йде про творення таких “годинникоподібних“ систем, які можуть ефективно, з практично корисними наслідками, описуватись системами лінійних рівнянь.

Оскільки в реальній соціальній дійсності подібних систем не так вже й багато, класичній науці та онауковленій практиці доводиться задля розширення сфери своїх впливів застосовувати такий різновид моделювання, як процедура лінеаризації – зведення нелінійних систем до статусу лінійних. Доводиться, за образним висловом К. Поппера, “із хмар робити годинники“.

Парадигма годинникоподібної лінійності має виражені аксіологічні виміри, бо в класичній науці вона стає критерієм добору “досконалих“ систем. Відтак, парадигма лінійності та процедура лінеаризації набувають значення небезпечних за своїми далекосяжними наслідками інструментів “вдосконалення“ світу природи та світу людини. Отже, представники класичної науки явно лукавлять, коли заявляють, що їхні теоретичні побудови знаходяться поза цінностями та оцінками і є строго об'єктивними.

За свідченням того ж К. Поппера, доктрина, згідно з якою всі “хмари“ є, в кінцевому підсумку, “годинниками“, перетворилась на панівну віру серед адептів просвітницького раціоналізму, і всі, хто такої віри не поділяв, автоматично зараховувались до реакціонерів-обскурантистів.

Хоча парадигма годинникоподібного світу, яка виникла ще в епоху Відродження, для Нового часу є базово-домінуючою, бо якнайвиразніше втілює лінійний стиль мислення та практики, це зовсім не означає, що вона не зазнавала істотних модифікацій. Серед них, зокрема, – моделі Сонячної системи, гідродинамічної хвилі та стохастичного автомата.

Силою самої специфіки “зрівняльної“ математики лінійні системи знаходяться поза вимірами реального часу. Його замінює в даному випадку геометризована модель часу. А це означає, що подібні системи позбавлені можливостей самоорганізації та саморозвитку і їм обов'язково потрібен зовнішній організатор-управитель. Саме ця обставина спричинює, в кінцевому підсумку, “примару“ фізичного детермінізму, яка нищить будь-які прояви свободи так, що від неї залишається одна лише “усвідомлена необхідність“. Світ лінійних систем – це світ безальтернативного реалізму, світ без вибору.

Спробуємо уточнити головні характеристики лінійності. Лінійними називаються такі системи, властивості яких не змінюються на час зміни їхніх якісних станів. Інакше кажучи, ці властивості не залежать від величин, які визначають якісні стани системи. І навпаки, нелінійними є ті системи, властивості яких істотно залежать від процесів, що в них відбуваються. Результат кожного окремого зовнішнього впливу на лінійну систему від наявності інших таких впливів не змінюється, тобто подібні впливи є адитивними – їх можна арифметично чи алгебраїчно підсумовувати. Зовнішні ж впливи на нелінійну систему повинні оцінюватись лише інтегрально, бо їхні результати дуже тісно залежать один від одного.

Лінійність є виявом однаковості зв'язків, структур та відносин, тоді як нелінійність вказує на наявні відмінності. Отже, лінійність має місце там і тоді, де і коли зберігається в часі певна структура, де зв'язки між її елементами є достатньо тривкими, постійними. А це властиво лише станам врівноваженості. І навпаки, чим більше система наближається до стану неврівноваженості, тим більше наростають в ній нелінійні характеристики і тим менше в ній ознак лінійності.

Відомо, що без консервативної усталеності мінливості не буває. Тому можна сказати, що кожна без винятку система має в своєму існуванні періоди лінійності. Проте слід зауважити, що властивості лінійності прогресивно наростають стосовно базових, елементарно простих форм матеріального саморуху і, навпаки, зменшуються стосовно високих складноорганізованих форм – таких, зокрема, як біологічна та соціальна. Їх досліджує комплекс “неточних“ наук, який останнім часом позначають терміном “життєві науки“ – life sciences. Відповідно системи нелінійного типу доречно назвати “життєвими“ – living systems.

Відомий теоретик “життєвих систем“ Е. Бауер слушно вказував на те, що вони організовані на засадах стійкої неврівноваженості та максимуму зовнішньої роботи. До речі, саме тому біологія і соціогуманітарні науки виявились такими несприйнятливими щодо асиміляції методів точних наук, а всі спроби їх математизації не пішли далі застосування обчислювальної математики та математичного моделювання. Побудова ж гіпотетико-дедуктивних систем теоретичного знання за образом та подобою математичних аксіоматичних теорій є для “життєвих наук“ практично нездійсненною.

В класичній механіці, щоб знайти мінімум функції, достатньо продиференціювати її за кожним із аргументів та отримані похідні прирівняти до нуля. Після цього задача зведеться до розв'язання системи лінійних рівнянь, число яких дорівнюватиме числу робочих параметрів системи. Але щодо функцій біологічних, а ще більшою мірою – соціальних систем ми виокремимо стільки аргументів, що зазначена процедура перевищить усі можливості обчислювальної техніки. Виникне вельми парадоксальна ситуація, у відповідності з якою “погоду на завтра розрахувати можна, але для цього знадобиться цілий місяць“.

Методологічно важливими чинниками ефективної лінеаризації, тобто такого “вигладжування“ нелінійних систем, внаслідок якого вони набувають властивостей лінійних, є достатньо широкий спектр принципів збереження, які, у свою чергу, тісно пов'язані з принципами симетрії (їхній взаємозв'язок обгрунтовується теоремою Е. Неттер). Не менш важливим, на нашу думку, щодо подібних процедур є значення принципів екстремальності.

Якщо принципи збереження та симетрії визначають ті граничні умови, в яких дозволено відволікатись від чинника реального часу, то принципи екстремальності забезпечують, на наш погляд, здійснення процедури елементаризації, тобто зведення внутрішньо неоднорідної системи до відносної однорідності, гомогенності. Адже лінійність не терпить жодного прояву унікальності та індивідуальності. В лінійно організованій (промодельованій) системі структурні елементи мають права лише на ті якості і властивості, які делеговані їм системою як цілим.

Якщо зазначені характеристики екстраполювати на людське суспільство, то стає зрозумілим, що в “чистому вигляді“ це мусить бути суспільство адміністративно-командного, а в граничних випадках – тоталітарного типу і що його мають складати однорідно-пересічні суб'єкти з приблизно однаковими інтересами та сподіваннями. Колишній польський президент Лєх Валенса якось напівжартома “зашифрував“ такого успадкованого від часів тоталітаризму суб'єкта абревіатурою BMW (польською – bierny, mierny, ale wierny, – пасивний, пересічний, але відданий).

Зроблений нами висновок щодо ролі і значення принципів екстремальності стосовно соціумів означає: будь-яка адміністративно-командна (тоталітарна) система заради свого самозбереження як лінійної мусить штучно підтримувати себе в екстремальних станах та екстремізувати своє довкілля. Не є винятком стосовно цього сформульованого нами правила і ті соціосистеми, які значною мірою ще продовжують існувати на пострадянському просторі. Саме їх, напевно, вищезгадані адепти соціалістичної соціоінженерії бажають і далі “вдосконалювати в інноваційному дусі“.

Хіба не є прикметним той факт, що не було у нас за останні 80 з лишнім років соціального експериментаторства жодного, який не вважався б надзвичайним? І чомусь в жертву цій надзвичайщині приносились насамперед права людини. Та й соціалістична економіка, зрештою, як планово-розподільча економіка мобілізаційного типу – теж була (а значною мірою нею і залишається) економікою екстремального типу, зорієнтованою переважно на потреби військового часу. Парадоксально, але виходить так, що без різного типу військових авантюр подібна економіка просто не може нормально функціонувати. Тому, зрозуміла річ, ВПК сьогодні є серйозною проблемою на шляхах ринкової трансформації економіки.

Повчальним для соціогуманітаних наук є досвід застосування процедури лінеаризації в біології. Свого часу А. Пуанкаре підкреслював, що можливість народження математичної фізики обумовлена приблизною однорідністю досліджуваного предмета. Що ж до біології, то тут, згідно з А. Пуанкаре, ми не маємо ані однорідності, ані відносної незалежності віддалених частин, ані простоти елементарного явища. Зробимо звідси логічний висновок: у “життєвих науках“ доводиться працювати в умовах, коли лінійне наближення (лінеаризація) не дає адекватної моделі процесів та явищ. Особливо справедливим є цей висновок щодо соціосистем.

Проте спроби математичного моделювання в біології довели, що при бажанні можна добрати такі граничні екстремальні впливи, коли елементи системи роз'єднуються і зникає їх взаємодія, але при цьому ще зберігаються внутрішні стани. Структура і властивості досліджуваної системи в таких умовах значно спрощуються, а можливі варіанти їхньої кінетики можна відшукати чисто математичними способами.

Значення такого моделювання важко переоцінити, оскільки воно дає можливість проаналізувати критичні режими функціонування складноорганізованих систем. Самоочевидним є значення таких модельних критичних режимів і при розв'язанні теоретичних та практичних проблем національної, регіональної та глобальної безпеки за принципом “Знай межу, але не падай!“.

Цікаво зазначити, що чим менша еволюційна зрілість “життєвої системи“, тим вона є крихкішою, вразливішою в екстремальних ситуаціях. Тим більше вона схильна до розпаду, якому зазвичай передує коливальний режим функціонування, причому коливальними стають в першу чергу ті параметри, які еволюційно характеризують найпізніші зв'язки.

Водночас зауважимо, що для більшості складноорганізованих систем коливальний режим функціонування на межі буття та небуття (стійка неврівноваженість Е. Бауера) – неодмінна передумова існування і виживання, самоорганізації та саморегулювання на засадах додатних та від'ємних зворотних зв'язків. Внаслідок цього функціонування таких систем характеризується органічною єдністю неповторюваності, незворотності та навпаки – повторюваності, зворотності, причому останнє підпорядковане першому.

Циклічні хвилеподібні процеси в економіці (короткі, тривалістю в 7-11 років, та довгі, тривалістю в 50-60 років, коливання економічної кон'юнктури, описані свого часу М. Кондратьєвим) не відміняють тієї істини, що в цілому економічний процес не є циклічним. Бо рано чи пізно, а обов'язково настає незворотний перехід від одного ступеня до іншого. Доречно нагадати також про висновок О. Шпенглера щодо відносної циклічності у розвиткові людських культур.

Зрештою, узагальнюючи, можна екстраполювати цей висновок на всі формоутворення культури і кожну соціальну інституцію, зокрема. Будь-яка з них має більш-менш виражені ознаки лінійності і залежно від їх вираженості зберігає стабільність та циклічність у розвиткові. Але так само справедливим є і те, що кожна з них значною мірою втрачає цю лінійну прикметність в моменти реформування, трансформації.

Соціальне реформування саме і вирізняється приматом не власне інституційних, а особистісних, гуманістичних чинників. Бо старі інституції стають гальмівними, анахронічними і їх слід зруйнувати. А нові ще тільки створюються. І створюються вони якраз за рахунок засвоєння кожною окремою людиною нетрадиційних форм соціально-рольової поведінки. Надто виражена лінійність в організації соціуму та соціальних інституцій є знеосіблюючою і, за великим рахунком, – дегуманізуючою. Не соціальним інституціям (націям, державам, класам тощо) як таким, що з необхідністю прагнуть самозбереження, а саме індивідам, особистостям суспільство завдячує своїм розвитком.

Доречно зауважити також, що чим об'ємнішою за своїм “людським наповненням“ є соціальна інституція, тим виразнішими в ній є стосунки і зв'язки лінійності, тобто тим більше вона схильна до лінеаризації і формалізації. І навпаки, в малих соціальних групах (сім'я, сільська община тощо) ознаки лінійності є менш помітними. Давно підмічений соціологами факт обов'язкового співіснування стосунків формального та неформального типу в малих соціальних групах є вельми демонстративним виразником взаємодоповнення формальної лінійності неформальною нелінійністю.

Появі та формуванню великих соціальних груп та об'ємних соціальних інституцій мусять передувати певні атрактивні зони “лінійних ініціацій“. Вони представлені елітними групами політиків, церковних діячів, провідних науковців тощо, які притягують та зорганізовують довкола себе дедалі більші маси людей, вносять в ці маси відповідну колективну (соціально-групову) свідомість. Це означає, що вони (а) розподіляють за законами лінійної доцільності (керованості) соціальні статуси та ролі, (б) формулюють нормативне бачення статусно-рольових очікувань (експектацій) та можливих заохочувальних і каральних санкцій щодо девіантів і “ухилянтів“ (“уклонистов“), поведінка яких контрастує із регламентованими правилами-експектаціями.

Така, скажімо, соціальна інституція як нація теж завдячує своїм виникненням лінійним властивостям в організації соціуму та лінійним зв'язкам між людьми, зростанню в соціумі кількості осіб з лінійними зв'язками і стилем мислення. Усе це дає потужний поштовх зростанню національної самосвідомості. Рано чи пізно кожна нація формує власну еліту, яка виступає на захист і від імені “національного інтересу“, ініціює побудову власної держави “бездержавними“ націями, а в слушні моменти – започатковує необхідні реформи з використанням державних механізмів впливу та регулювання. У свою чергу, надто виражені риси лінійного мислення, властиві певним верствам національної еліти, породжують націоналізм як ідеологію “неповторності нації“ з її позірними унікальними чеснотами.

Вказуючи на зазначену ознаку лінійності, Р. Шпорлюк слушно зауважує, що “націоналізм має лише власну “арифметику“ і не прагне підноситися до “алгебри“… оперує цифрами, а не формулами… позбавлений узагальнень, спільних для націоналізмів усіх народів“. Закритість щодо зовнішнього світу та безмежна віра в детермінуючу роль економічних чинників стосовно інтелектуально-духовних споріднює, на думку Р. Шпорлюка, примітивно-лінійний націоналізм із російським “марксизмом-ленінізмом“, якому теж властиво “віддавати надмірну перевагу організації й заганяти в глухий кут свободу“. Хоча сам К. Маркс не раз підкреслював, посилаючись на Г. Гегеля, що нелінійно-творче “лукавство розуму“ завжди перемагатиме будь-які прямолінійні раціональні схеми.

Отже, стосовно соціальних life-systems стан оптимального самозбереження або відносної циклічної рівноваги – гомеостаз є невід'ємним від протилежного стану властивих для неврівноваженості критичних фазових переходів – гетеростазу. Тому найкоректніше щодо біо- та соціосистем використовувати “компромісні“ поняття гомеокінезу або гомеорезу.

Рівноважний гомеостаз фактично є щодо складних систем екстремальним, бо означає стан застою, втрати ними життєвої динаміки. Нормальним є гомеокінез, бо саме він необхідний для здорового функціонування, коли саморозвиток неодмінно веде до неврівноваженості, на зміну якій час від часу приходять нові рівноважні стани.

Існують спроби сформулювати загальнофілософський принцип екстремальності. В узагальненому вигляді він мав би звучати так: (а) за своїми визначальними характеристиками взаємозв'язки явищ, їхні властивості, стан і структура наближаються до екстремальних значень; (б) саморух і саморозвиток йдуть екстремальними шляхами і прямують до екстремальних станів і структур; (в) у процесі саморозвитку відбувається незворотна циклічна зміна мінімального і максимального значень основних параметрів.

Реальні соціуми не можуть, звичайно, не підпадати під дію подібного екстремального принципу. Проте не слід його надмірно генералізувати – особливо ж, коли йдеться не про теорію, а про соціально-політичну практику. Будь-яка утопія (евтопія) є, власне, не чим іншим, як подібного типу невиправданою генералізацією. Автор найвідомішої з утопій і навіть автор цього терміну Т. Мор зовсім невипадково надав назві свого основного твору “екстремального“ звучання – “Золота книга, наскільки корисна, настільки ж і потішна, про найкращий устрій держави та про новий острів Утопія“.

Отже, Т. Мор веде мову про оптимальне, “якнайкраще влаштування“, а оптимальність, зауважимо, якраз є не чим іншим, як різновидом екстремальності. Цим якраз і обумовлена нестабільність політичних режимів, які намагаються вийти на рівень повної оптимізації, що ми проаналізуємо згодом. Марними також є сподівання щодо соціосистем на “єдино правильний“, тобто оптимальний вибір тактик і стратегій. Він здійснимий лише у сфері теоретичного моделювання на засадах лінійності, а в реальних життєвих ситуаціях не існує й існувати не може в принципі, оскільки вони, ці ситуації, підпорядковані не стільки засадам однозначно визначеної лінійності, скільки протилежним засадам невизначеної нелінійності.

Доречно наголосити на хибності поширеного розуміння утопії як “зображення ідеального суспільного устрою, що позбавлене наукового обгрунтування“. Справа, очевидно, не в наукових обгрунтуваннях як таких, а в ідеалах та нормах науковості. Якщо науковій істині приписують невластиві їй наказові функції, а екстремальне (оптимальне) видають за регламентуюче і єдино можливе, то в цьому разі ми якраз і маємо справу з утопіями, створеними “під науку“.

Цілком слушною є в зазначеному контексті думка про те, що “в основі надмірної централізації і бюрократизації суспільного життя неважко виявити пов'язані з ідеалами класичної науки уявлення про те, що регламентувати можна все і вся“.

Рівноважно-лінійний підхід уже в XIX ст. було перенесено у сферу соціально-гуманітарних наук (Ф. Кене, Дж.Ст. Мілль, Ж. Сей). Його безпосереднім проявом стали не лише марксистські теорії. Широко він використовується і в сучасних економіко-математичних моделях (Л. Вальрас, Дж. Хікс, П. Самуельсон, В. Леонтьєв).

Парадигма, покладена в основу класичної та неокласичної економіки, тлумачить її відповідно до зразків, опрацьованих у фізиці і механіці, тобто за аналогією з планетарною системою, машиною або годинниковим механізмом, коли соціально-економічна система уявляється “закритою та автономною, такою, що керується ендогенними чинниками, саморегулюється та рухається до певної, точно передбачуваної рівноваги“.

Якщо подібні побудови сприймаються саме як моделі, а їхні проекції на реальні соціуми здійснюються з належною обережністю, то їх можна лише вітати. Коли ж їх приймають за керівництво до дії і згідно з такими “єдино правильними“ теоретико-модельними побудовами починають “вдосконалювати“ (а фактично гвалтувати) дійсність, то це неминуче обертається непорозуміннями або навіть трагедіями влади “відчужених начал“, яку передбачали свого часу Ф. Достоєвський та В. Соловйов.

Суспільство підпорядковується в даному випадку якомусь піднесеному над ним трансцендентному Суб'єктові, а точніше тому або тим, хто персоніфікує волевиявлення цього Суб'єкта на зразок Геніалісимуса (генія і генералісимуса в одній особі) із сатиричної антиутопії В. Войновича, який з космічної орбіти керує справами в окремо взятому місті Москві.

Оскільки такий трансцендентний Суб'єкт виноситься за межі конкретного соціуму, то сам соціум гранично схематизується, виявляється десуб'єктивованим, представленим “чистими“ об'єктами. В такій соціосистемі свідомість індивідів у повній відповідності з відомою марксистською (радше – псевдомарксистською) формулою визначається виключно їхнім буттям, бо лише пасивно відображає світ, але не творить його. Творчі потенції суспільства гранично виснажуються, внаслідок чого воно втрачає позитивну динаміку.

Водночас у строго лінійно організованому соціумі само- та світосприйняття людей справді шизоїдно подвоюється: світ розщеплюється на феноменальний з досить-таки низьким статусом та ноуменальний (істотно-сутнісний), тотожний платонівським ейдосам або гегелівським ідеям Абсолютного Духу, що начебто матеріалізується у невблаганній ході історії, але водночас звільнений від життєвого досвіду та життєвих турбот “простих смертних“.

Соціальна революція або реформація в згаданому контексті сприймаються як певні магічні процедури, що мають покликати до життя майбутнє, приховане в сучасному. Свобода земна, реальна заперечується в ім'я свободи позірної, ідеальної. Соціальні закономірності тлумачаться як поцейбічні вияви потойбічних задумів.

Саме ці та подібні до них особливості парадигми лінійності стали на заваді російським та пострадянським реформаторам. Найістотнішою перешкодою тут є, звичайно, етатизм, бо держава не довіряла і донині не довіряє громадянському суспільству долю реформ. Звідси – надмірна роль бюрократії, патерналізм та клієнтелізм, обмеженість сфери публічної політики, а отже, і масові політична інертність та іммобілізація, правовий нігілізм.

А якщо врахувати, що державні структури з необхідністю будуються на засадах лінійності з відповідним енергетичним підживленням (збереження станів, наближених до лінійності, неможливе без штучної оптимізації-екстремізаціії довкілля, а це вимагає значних енергетичних витрат), то неважко дійти висновку, що політика суцільного одержавлення є енергетично перевитратною.

Саме тому в умовах реформування, коли ослаблені державні “верхи“ не здатні нав'язати свою волю суспільству, неуникно виникає конфлікт двох субкультур – прозахідної, європоцентричної, що характерна для “верхів“, та патріархально-консервативної, властивої “низам“. Відбувається своєрідний “надлам етнічного поля“ (Л. Гумильов).

Зазначеного конфлікту можна було б уникнути, якби в умовах модернізації в центр уваги ставилась реальна людина “во плоті“, а не та позірна “нова людина“, яка буцімто має з'явитись як прикінцевий підсумок соціального прогресу. Вектор історичного часу, з точки зору ідеології подібного прогресизму, радикально змінює напрям: тепер він тече вже не природним чином – з минулого в майбутнє, а навпаки – з майбутнього в минуле .

Вже С. Булгаков звернув увагу на знецінення в такому соціумі досвіду старих людей та притаманний йому феномен духовної педократії, – необмеженого культу молодості. Проголошуючи людську особистість винятковим продуктом довкілля, а геть усі сфери духовного та соціального життя вторинно-надбудовними стосовно економічного базису, адепти раціоналістичного просвітництва фактично пропонують цій особистості повторити один з подвигів барона Мюнхаузена, який, як відомо, витяг себе із болота, вчепившись у власне волосся.

Зазначена парадигма підкорення і перетворення як зовнішньої, так і внутрішньої, власне людської, природи, є екофобною і антропофобною за своєю сутністю. Принагідно зауважимо, що дуалізм суб'єкта та об'єкта, олюдненого процесу пізнання та знелюднених, відчужених його прикінцевих результатів має не в останню чергу своєю першопричиною суб'єктно-предикатну логіку європейського типу.

4. Парадигма нелінійності та соціосинергетика:

на шляху до нетрадиційної методології соціально-реформаторської практики

Не дивно, що зазначена парадигма породила свою протилежність у вигляді ідеалізації східного світогляду, який уявляється екофільним і антропофільним, особистісно-гуманним. Фокус творчих зусиль людини, згідно з таким нетрадиційним світоглядом, має бути скерованим не на здобуття зовнішнього комфорту, а на духовне самовдосконалення та самовлаштування. У стосунках з природою слід у відповідності зі “східною перспективою“ підпорядкуватись екологічному імперативу “Даю, людино, тобі, щоб ти змогла дати мені!“

Раціонально-наукове осмислення такий нетрадиційний світогляд знайшов у сучасній соціосинергетиці, що піддає активній критиці традиційний лінійний підхід до управління складними системами, особливо, коли очікують однозначно передбачуваних наслідків докладених зусиль і вважається, що результати є прямо пропорційними витраченій енергетиці. Синергетику та соціосинергетику зокрема, на нашу думку, доцільно аналізувати у контексті філософії постмодернізму.

Остання поки що не конституювалась в завершену цілісність, проте своїми визначальними рисами має явно виражені антропокосмізм, екофілію та новий гуманізм. Не випадково постмодернізм часто характеризують як “дискурс про модернізм“. В цій філософії чимало справедливої критики напівабсурдної ситуації раціоналістичного модерну, проте їй явно не вистачає позитивних програм суспільного переустрою. Та вона, зрештою, на розбудову подібних програм і не претендує, вважаючи їх замахом на свободу особистісного вибору.

Серед об'єктивних передумов формування синергетичного постмодерністського світогляду слід виокремити: значну вичерпаність управлінського потенціалу маніпулятивної держави (і тоталітарної зокрема) в справі забезпечення людині безпечних умов існування; зростаючу антигуманність сучасних високотехнологічних комунікацій; активне залучення до суспільної активності нових соціальних груп, які перебували раніше на становищі аутсайдерів (феміністські, екологічні тощо).

Один з фундаторів постмодернізму Ж. Дерріда “патологію“ традиційного західного світогляду вбачає в лого- фоно- фаллоцентризмі. Відповідно він ставить перед новою філософією завдання – зруйнувати ідейний заряд просвітницько-раціоналістичних програм, озвученого слова (на його думку, воно стало в умовах техніки масових комунікацій не живим, а мертвим словом) та насильницько-завойовницького чоловічого начала, демонтувати логіку репресивної держави та організацій, які її підтримують. Ще один відомий теоретик постмодернізму Ж. Ліотар зауважував, що ситуації постмодерну притаманний “нульовий ступінь“ культури (за О. Шпенглером, культура перероджується в цивілізацію). Конкретно кажучи, йдеться про прихід на зміну традиційним мононаціональним культурам культур тотальної еклектики калейдоскопічного типу, які є не чим іншим, як глобального змісту комбінаціями уже відомих елементів, розрахованими на масове споживання (ресторани Макдональдса, інформаційні продукти компанії CNN і т. ін.). Подібні масофіковані комерційні культури є чималою загрозою особистісній та національній ідентичності на тлі глобалізованого раціоналістичного технократизму, коли у повній відповідності із парадигмою лінійності міжособистісні та міжнаціональні відмінності ліквідовуються, уніфіковуються.

Смисл синергетичної постмодерністської альтернативи полягає не в тому, що вона здатна радикально відвернути невтішну перспективу “антропологічної катастрофи“ (М. Мамардашвілі), загрозу якої створює відчужене деперсоналізоване знання. Смисл її скоріш полягає в касандрівсько-критичному пафосі, бо як світогляд постмодерністська синергетика є активним запереченням того, що, за висловом А. Платонова, є “звірством переважаючого розуму“.

Датою народження синергетики вважається 1972 р., коли її “хрещений батько“ Г. Хакне організував міжнародний симпозіум, на якому вперше прозвучало це поняття. Згодом Г. Хакеном було організовано в Штутгарті Інститут синергетики та теоретичної фізики. Визнанню синергетики чималою мірою сприяла започаткована у 1978 р. видавництвом Шпрінгера серія присвячених їй праць. Та все ж, хоча для нового напряму наукових досліджень вже залишився позаду початковий період “штурму та навали“, статус синергетики ще й сьогодні залишається доволі-таки невизначеним. Як не дивно, але чимало дослідників, які фактично працюють у руслі синергетичних ідей (брюсельська школа І. Пригожина, “автохвильовики“ В. Хохлова), уникають вживати синергетичну термінологію, віддаючи перевагу поняттю нелінійності.

Разом з тим характерною об'єднавчою рисою усіх синергетичних досліджень, незалежно від того, чи користуються самі дослідники терміном “синергетика“, є виражений акцент на моменті самоорганізації. Прикметним є, зокрема, той факт, що учасники програми РАН, присвяченої фактично опрацюванню синергетичної методології, назвали її “Нелінійний аналіз і самоорганізація“.

Парадигма самоорганізації споріднює довкола синергетики інтереси “фізиків і ліриків“, гуманітаріїв і природодослідників. Щодо соціосинергетики, то вона обіцяє конструктивно опрацювати в практичній площині проблеми самоорганізації соціумів в критично-перехідних фазах їхнього розвитку, сформулювати нетрадиційну методологію прийняття рішень в умовах принципової невизначеності, стохастичних потрясінь, реорганізації не лише локальних, але й глобально-геополітичних структур. Найцінніше, напевно, полягає в тому, що завдяки впливам соціосинергетики “точне“ природничо-математичне знання гуманізується та гуманітаризується, а “неточне“ гуманітарно-соціальне – збагачується нелінійними математичними методами досліджень.

Багатьох непорозумінь, на нашу думку, вдалося б уникнути, якби в процесі обговорення проблем синергетики завжди бралось до уваги, що в даному випадку мова йде не про окрему дисципліну і навіть не про міждисциплінарний комплекс знань, а про якісно нову, відмінну від просвітницько-раціоналістичної, форму діалогу людини з природою та суспільством, про реальну “альтернативу монодисциплінарному, редукціоністському ідеалові науки“.

Коло наукових зацікавлень синергетики і синергетиків доволі-таки широке. Це прикладні аспекти теорій динамічних систем та нелінійної динаміки, нерівноважної термодинаміки, хаосу, катастроф та біфуркацій. Це також дослідження проблем самоорганізації, створення нейронних мереж та штучного інтелекту, фрактальних сотових автоматів. Це, зрештою, весь комплекс теорій life sciences.

Принаймні, саме так окреслило масштаб своїх завдань синергетичне Міжнародне товариство досліджень теорії хаосу в психології і “життєвих науках“ (The Society for Chaos Theory in Psychology and Life Sciences) із штаб-квартирою в Мак-Мастерському університеті (Канада). Як відділення цієї міжнародної організації з 1996 р. існує Російське синергетичне товариство, створене на Московському синергетичному форумі. Колективними його членами стали Інститут філософії, Інститут прикладної математики та інші дослідницькі установи РАН.

Публікації соціосинергетичного змісту почали регулярно з'являтися на сторінках журналу “Общественные науки и современность“, який виступив співорганізатором Московського синергетичного форуму. На часі створення також Українського синергетичного товариства, зважаючи на значний потенціал вітчизняних досліджень в цьому напрямі (роботи І. Добронравової, В. Костєва, С. Кримського, М. Поповича, С. Сітька та ін.).

В концептуальному плані найважливіше полягає в тому, що синергетика, вдало доповнюючи філософію постмодернізму та надаючи їй позитивного звучання, ініціює перехід до нової гуманістичної парадигми наукової раціональності, покликаної здолати притаманні класичному безальтернативному реалізмові жорсткі суб'єкт-об'єктні опозиції та осягти синтезу природничого та соціогуманітарного знання. Тому, безумовно, слушною є думка про те, що після теорій відносності та квантової механіки синергетика є третім поворотним пунктом у розвитку некласичної науки XX ст.

Окреслимо наступною схемою головні відмінності між класичною та некласичною науковою раціональністю та відповідно між парадигмами лінійності і нелінійності за основними критеріями їхньої диференціації.


Критерії диференціації

Класична

раціональність

Некласична

раціональність

Концептуальні образи

людини.

Людиноцентризм.

Людинобожжя.

Людинокосмізм.

Ставлення до цінностей

та оцінок.

Деаксіологізація.

Дезантропоморфізація.

Аксіологізація.

Характер суб'єкт-об'єктних стосунків.

Безальтернативний

реалізм. Концепція

“чистого об'єкта“.

“Природний онтологічний

підхід“. Методологія

співучасті.

Засади теоретизації.

Концепція “єдино

правильної теорії“.

Плюралізм. Політеоретизм.

Концепція наукової істини.

Абсолютизація.

Релятивізація.

Характер теоретичних

об'єктів.

Елементаризм. Редукція

до однорідності.

Інтегратизм. Голографічна

парадигма.

Тлумачення еволюціонізму.

Монолінійність. Людина

як випадковий

“продукт еволюції“.

Глобальний еволюціонізм.

Коеволюція людини і природи.

Стиль мислення та практики.

Лінійність.

Підкорювальний активізм.

Нелінійність. Синергетизм.

Спробуємо виокремити елементи принципової новизни, яку вносять синергетичні методи в теорію і практику соціального управління. Насамперед зазначимо, що ці методи і підходи мають своїм підгрунтям віру в здатність керованих “життєвих систем“ до самоорганізації та самоуправління і довіру до потенцій їхнього саморозвитку. Одну із праць І. Пригожина та І. Стенгерс у цьому контексті дуже промовисто названо “Повернена чарівність світу“. Синергетика і справді повертає світові людини виміри свободи, які були на тривалий час “зачаровані“ класичною науковою раціональністю з властивою їй “примарою“ фізичного детермінізму.

Корективи, які вносить синергетика в технологію соціального управління, є доволі-таки істотними. На відміну від традиційно-кібернетичних, синергетичні способи керування складними системами зовсім не ставлять собі за мету, щоб система обов'язково функціонувала наперед заданим чином. А тому керівник-синергетик в керованій ним системі вбачатиме не пасивний об'єкт, а рівноцінного суб'єкта. Відповідно він впливатиме на ключові параметри керованої системи більш-менш непередбачуваним чином залежно від того, яким є рівень самоорганізації даної системи та наскільки охоче вона вступає в діалог з керівником.

Тим більше це важливо, коли йдеться про соціосистеми. А ще важливіше – стосовно керування в сфері міжнародних, міждержавних відносин і, зокрема, українсько-російських. Багатьох непорозумінь вдалося б уникнути без особливих труднощів, якби в даному випадку завжди враховувався і неухильно витримувався суб'єкт-суб'єктний принцип, бо протилежний йому принцип суб'єкт-об'єктний є недоречним хоча б тому, що неуникно спричиняє грубе маніпулювання в політичній практиці з усіма його небажаними небезпечними наслідками. Позитивно в зазначеному плані слід, очевидно, сприймати започаткований нещодавно відхід російської зовнішньої політики від поділу зарубіжжя на “близьке“ і “далеке“.

Cинергетичне управління не повинно суперечити власним тенденціям саморозвитку та самореалізації складних “життєвих систем“. Найкоректнішим тут є шлях ініціюючого резонансного збудження правильних структур в нелінійному середовищі, – саме таких, які максимально наближаються до так званих атракторів еволюційного саморозвитку (термін “резонанс“ тут вживається в нетрадиційному розумінні ефективності малих, топологічно правильних впливів).

Отже, не такою вже й важливою є величина, потужність керуючих впливів у порівнянні з правильним врахуванням просторово-часової архітектоніки керованої системи та розподілу в ній тих структур, які в синергетиці називаються дивними атракторами і які, образно кажучи, є привабливими віртуальними пунктами щодо траєкторій системного саморозвитку.

У розумінні І. Пригожина “дивні атрактори“ тому і є “дивними“, що вони як своєрідні негентропійні інформаційні регулятори (інформаційні перетворювачі), підтримуючи систему в стані рівноважності, можуть з однаковим успіхом вести її як до ладу, так і до безладдя (order or disorder). І. Пригожин схильний також розширено тлумачити роль нестабільності у розвиткові, наполягаючи на принциповій непередбачуваності поведінки складних систем.

Іншої думки дотримується С. Курдюмов, який вважає, що дивний атрактор – це не точка, яка символізує стаціонарну рівноважність системи, і не замкнута крива, яка описує режим її стійких коливань, а певна зона, всередині якої “блукають“ із певною вірогідністю реальні стани системи. Оскільки, по-перше, така зона є обмеженою і, по-друге, можливі не будь-які, а визначені стани, то поведінка системи є детермінованою, а отже – передбачуваною.

Дивні атрактори, вважає В. Пастухов, є предметами суспільного добору. Попит на той чи інший інформаційний перетворювач виникає не спонтанно, а ініціюється співвідношенням та розстановкою в суспільстві політичних сил. Якщо існуючий лад протистоїть всього-навсього залишкам “безладдя“, то політичні режими розвиваються стабільно, у відповідності з конституційними алгоритмами. Якщо ж навпаки – “острівець“ ладу протистоїть “морю“ безладдя, то це означає, що вступає в дію інший алгоритм – укладення та переукладення суспільного договору. В зонах соціальних дивних атракторів, на думку В. Пастухова, діють від? ємні та додатні зворотні зв'язки. Перші спричинюють підвладність одних політичних сил іншим та досягнення стабілізації статичного типу. Другі – розбалансовують систему та призводять її до стану нестабільності. Отже, робить небезпідставний висновок автор, необхідне таке поєднання перших і других, коли задається стан динамічної рівноваги. Такий стан В. Пастухов називає конституційним коливально-центруючим рухом демократії.

Саме на цьому передконституційному етапі і знаходяться нинішні пострадянські суспільства, у яких виникла ситуація нетривкої статичної рівноваги політичних сил, і в яких надто виразними є тенденції до корпоративізму та олігархізму в суспільних “низах“ та “верхах“, замішані на традиційній патріархальщині та патерналізмові. Панівною є дозволювальна форма права, коли сила закону ототожнюється, по суті, із законом сили. Стан консервативної статичної рівноваги небезпечний тим, що закріплює право на здійснення влади виключно за окремими соціальними групами, відмовляючи в цьому праві іншим. З неминучістю подібна система прямує до пароксизму революції. Тоді на зміну старій статиці прийде нова, але сутність соціосистеми зміниться лише частково.

Йдеться, зрештою, про забезпечення того простору свободи, який обмежує волю кожного з учасників соціально-політичного процесу не силою іншого учасника, а “абстрактними правилами розширеного порядку“ (Ф. Хайєк). Лише на цьому шляху досягається інтерсуб'єктна незалежність кінцевих результатів від приватних партикулярних цілей та намірів. У протилежному випадку той подвійний стандарт, який індивідам властиво мати для себе і для інших, може дестабілізувати суспільство, особливо на крутих віражах його історії. Яскравим тому підтвердженням є вищезгадані процеси тінізації в перехідного типу соціумах.

З позицій вищезазначеного, соціально-реформаторську діяльність слід розглядати не як волюнтаристський перерозподіл інертного соціального матеріалу за надуманими соціально-інженерними проектами, а як ініційоване суб'єктом реформаторської практики доцільне збудження соціального середовища, яке здатне згодом після такого збудження самодобудовуватися в напрямку до одного з атракторів.

Сьогодні синергетичні підходи, гуманістичні та природозберігаючі, демократичні за своєю глибинною суттю, стають надбанням політики і педагогіки, екології і медицини (ненасильницьке політичне мислення, педагогіка співробітництва, нетрадиційна медицина тощо). Соціально-практична цінність постмодерністської синергетичної методології полягає хоча б у тому, що вона заперечує механізми жорсткого сліпого добору в умовах нещадної ринкової конкуренції. Крім того, вона багатократно скорочує матеріальні і часові зусилля, пропонуючи зазначений шлях резонансного збудження бажаних (і що не менш важливо – таких, що можуть самореалізуватись у даному довкіллі) структур. Адже безглуздо витрачати енергію, сили та час для насильства над складними нелінійними системами. Чи не краще знати принципові засади їхнього функціонування й мінімальними зусиллями збуджувати те, що для них адекватне, що їм органічно притаманне.

Якщо традиційні кібернетичні методи управління зосереджували увагу на механізмах зворотних від'ємних зв'язків, то синергетика акцентує увагу на зворотних позитивних зв'язках. Такі зв'язки повинні не гальмуватись, а навпаки, підсилюватись, оскільки вони несуть в собі прогресивні тенденції саморозвитку.

Принципово змінює синергетика ставлення дослідників та управителів до чинників можливого, випадкового та унікального. Якщо в класичній науці, де діє гегелівський імператив “усе дійсне розумне, а все розумне дійсне“, вказані чинники позбавлені фундаментального змісту та зводяться тим або іншим способом до протилежностей дійсного, необхідного та загального, то синергетика визнає вирішальну роль випадково-унікальних впливів, особливо в так званих точках біфуркації – критичних переломних пунктах в саморозвиткові системи.

Демократичний суспільний саморозвиток з необхідністю містить в собі не лише конструктивні, але й деструктивні моменти, що, безумовно, загрожує стабільності соціосистеми. Проте лише так, через деструктивність, народжується конструктивність, а із хаосу виникає космос – впорядкованість якісно нового рівня. Іншого шляху не існує. Проте мова йде про не звичайний, а детермінований хаос, який містить в собі зародки майбутнього порядку.

Трансформаційні процеси в умовах демократії з необхідністю є подібним детермінованим хаосом, з якого народжується новий суспільний порядок. Саме нерозумінням цього простого, з точки зору синергетичної методології, факту прибічниками жорсткого авторитаризму пояснюється їхнє негативістське ставлення до модернізації та демократії як до дестабілізуючих.

Об'єктивно підігрують цьому упередженому поглядові поширювані у вітчизняній та зарубіжній аналітиці і публіцистиці алармістські судження та прогнози стосовно ситуації в Росії, Україні, інших пострадянських країнах (кліше став, зокрема, вираз “безнадійний випадок одного з найтриваліших глибинних занепадів XX століття“). Наприклад, в одному із західних аналітичних оглядів щодо української ситуації сформульована однозначно негативістська оцінка: “Реформи часткові та непевні й анітрохи не порушили стару командну економіку. Звідси – корумпованість та некомпетентність“. Автор аналізу прогнозує за подібних умов відродження “червоного фенікса комуністичного реваншу“. Проте надмірне загострення уваги на одному лише негативі та ігнорування безсумнівних позитивів саме по собі сприяє “відродженню червоного фенікса“. Бо об'єктивно постачає аргументи прибічникам “стабілізації застою“ у посткомуністичних країнах, які й самі не проти згущувати фарби на негативах з тим, аби зупинити реформування суспільства на тому етапі, на якому їхні партикулярні інтереси цілком вдоволені.

Однак на тлі справжньої кризи державної керованості та регульованості було б грубою помилкою не помічати разючих здобутків у всіх сферах суспільного життя в умовах “детермінованого хаосу“ демократичних реформ. Зокрема в Росії, завдяки демократизації та лібералізації зовнішньої торгівлі, додатне сальдо торговельного балансу зросло з 16 млрд дол. США у 1993 р. до 36 млрд у 1997 р. Курс рубля стосовно провідних іноземних валют виріс у 7,5 раза. У тому ж 1997 р. до федерального бюджету надійшло 4 млрд дол. від приватизації держпідприємств, що перевищило планові очікування на 280 відсотків. Упродовж одного лише 1997 р. сукупна ринкова вартість 200 найбільших російських компаній зросла в 5,5 раза (від 33,5 до 161 млрд дол. США), що дало підстави Росії претендувати на статус найефективнішого серед “новоутворених ринків“. Іноземні кредитори виявили довіру до цього ринку, викупивши на суму в 16 млрд дол. облігації ДКЗ Центробанку. Облігацій єврозайму реалізовано на 4 млрд дол. США. Незважаючи на колаптоїдний стан свого сільського господарства, Росія розраховує вже найближчим часом перетворитись із найбільшого в світі імпортера зерна в активного експортера. На 200 відсотків зріс ринок телекомунікаційних послуг (на тлі падіння на 70-80% виробництва у вугільній та оборонній галузях). Кількість персональних комп'ютерів (ПК) збільшилась із жалюгідних кількасот тисяч у 1991 р. до майже 3,5 мільйона в 1997 р., коли за один лише цей рік їх було продано півтора мільйони (очікуваний обсяг продажу в 1998 р. – два мільйони). За аналітичними оцінками, ринок ПК збільшуватиметься в Росії на 25 відсотків щороку.

На тлі загального погіршання соціального стану населення недоречним було б також не помічати того, що в Росії з 1991 р. збудовано від 300 до 400 тис. приватних будинків і понад мільйон квартир. У 1996 р. заощадження населення в комерційних банках зросли більш ніж на 30 відсотків і на 18 відсотків – в Ощадбанку Росії. Автопарк країни від початку реформування подвоївся і збільшується середніми темпами на 1,3 млн у рік (аналітики італійського “Фіата“ прогнозують, що російський ринок автомобілів найближчими роками потроїться). Ринок кольорових телевізорів у Росії є п'ятим за обсягами в світі – річний продаж становить 5 мільйонів. Прогностично до 2000 р. цей обсяг зросте до 10 мільйонів.

Отже, картина далека від образу всезагального занепаду – “великої депресії“. Не випадково американський професор Аві Шама, провівши в Росії поквартирні соціологічні опитування, опублікував в “Уолл Стріт Джорнел“ псевдосенсаційне повідомлення про те, що російська економіка є вдвоє потужнішою, порівняно з даними офіційної статистики, яка не бере до уваги завуальовані показники неформального (тіньового) сектора. До того ж висновку дійшли аналітики з “РЕНД корпорейшн“. А Д. Михеєв з Хадсоновського інституту свою публікацію в часописі “Інтелектуальний капітал“ закінчує алармістським стосовно США попередженням: “Американський політичний істеблішмент може, прокинувшись одного прекрасного дня, переконатись, що ставлення до Росії як до “скінченої справи“ було грубою стратегічною помилкою“.

Важко водночас заперечувати, що динаміка соціально-економічного розвитку і в Росії, і в Україні є надто контрастною у своїх світлотінях, бо створює чималу верству “зайвих людей“, які почуваються “чужими на цьому святі“, чиї енергія і життєвий досвід залишаються недозапитаними. Держава ж, замість того, щоб скерувати ці енергію і досвід в конструктивне русло роздержавленої діяльності, створивши для неї режим максимального сприяння, продовжує обіцяти неіснуючі де-факто пільги та привілеї (в Росії і в Україні кількість людей, які мають подібні патерналістські очікування щодо держави, становить майже 50 відсотків).

Якою ж є логіка стабілізації та дестабілізації в умовах трансформаційного періоду? Спробуємо, не претендуючи на категоричність висновків та оцінок, окреслити коректні підходи до пошуку відповіді на зазначене питання з позицій соціосинергетичної методології.

С. Хангтінгтон підсумовує свої спостереження щодо політичної стабільності та нестабільності в авторитарних політичних системах на етапі їхньої модернізації в таких трьох “дробних“ формулах:

політична участь / політична інституціоналізація = політична нестабільність;

соціальна фрустрація / мобільність = політична участь;

соціальна мобілізація / економічний розвиток = соціальна фрустрація.

На думку С. Хангтінгтона, в умовах авторитаризму, що зазнає реформування, стабільність забезпечується обмеженням політичної участі мас, бо в протилежному випадку може бути підірвана надійність соціально-політичних інститутів. Створюється своєрідне вадливе коло. Масове невдоволення (фрустрація) має своїм підгрунтям дефіцит реально існуючої в суспільстві мобільності як по горизонталі, так і по вертикалі, що з неуникністю збільшує масові запити на участь в політичному процесі. Але, у свою чергу, збільшення мобільності мас і масових сподівань на тлі незадовільної економічної ситуації призводить до підвищення рівня фрустрації, індивідуальних та групових претензій до чинної влади. “Через відсутність сильних і достатньо адаптивних соціальних інститутів таке зростання участі означає нестабільність та насильство“, – робить висновок дослідник.

В іншій своїй праці С. Хангтінгтон слушно ставить перед пострадянською “розколотою зсередини“ Росією наступні три завдання: по-перше, підтримка з боку політичної та економічної еліт нової культурної ідентичності, здобутої на шляху модернізації; по-друге, згода народу на прийняття такої ідентичності; по-третє, готовність панівних груп країн західної цивілізації прийняти “новонавернутих“ до свого кола. В протилежному випадку, якщо Росія традиціоналістська, авторитарна, націоналістична рухатиметься до зовсім інших цілей, то, за С. Хангтінгтоном, неуникним буде її конфлікт з цивілізацією Заходу: “Західний демократ здатен був вести інтелектуальну суперечку з радянським марксистом. Але це буде неможливим у випадку з російським традиціоналістом. І якщо росіяни, переставши бути марксистами, не приймуть ліберальну демократію і не почнуть вести себе як росіяни, а не як західні люди, стосунки між Росією і Заходом знову можуть стати відчуженими і ворожими“.

Синергетика переконливо пояснює, чому соціальні системи, які вийшли на статичні оптимальні режими функціонування (на зразок Радянського Союзу “застійного“ періоду), згодом зазнають дестабілізації. Зазначений парадокс стає зрозумілим, якщо звернутись до вже згаданої характеристики оптимальності як різновиду екстремальності. Свого часу системолог К. Боулдінг вказував на те, що соціально-економічна система може знаходитись у двох або більше “однаково гарних“ станах внаслідок малосхожих системних стратегій, але поблизу оптимумів обов'язково відбуватимуться системні переходи або переключення системи, які економічна теорія пояснити не здатна.

Тут слід враховувати насамперед ту обставину, що оптимальність гранично звужує межі системної адаптивності. Нормальною для забезпечення динаміки складних систем є ситуація адаптивного оптимуму або оптимальної адаптації, тобто осягнення балансу адаптації та оптимізації. Але подібний баланс зовсім не осягається за рахунок якогось зведення протилежностей до “спільного знаменника“. Синергетика взагалі не визнає подібних “знаменників“, бо мова може йти лише про фазові переходи між протилежностями. Окрім того, синергетичне розуміння адаптації є цілковито нетрадиційним, оскільки йдеться про “адаптуючу адаптацію“ – не про тривіальне пристосування до оточення, а про пристосування соціосистеми до власних надмірних можливостей.

У випадку з політичними системами сказане означає необхідність виваженої “дифузії“ центрів влади та активного делегування повноважень громадянському суспільству. Водночас слід забезпечити надійність та ефективність владних ресурсів шляхом їхньої концентрації, централізації. Виникає непримиренна суперечність, яка не може бути остаточно розв'язана. Але суспільство є життєздатним лише до тих пір, поки ця суперечність існує і процесуально розв'язується. Коли ж правлячі еліти намагаються зосередити виключно у своїх руках максимум владних ресурсів та важелів впливу, то саме в точці цього екстремального максимуму вони і створюють загрозу дестабілізації.

Описана ситуація суперечливого характеру владно-політичної стабільності значною мірою нагадує ту, що притаманна фінансовим системам. Щодо останніх існує відома дилема У. Бейджхота, який звернув свого часу увагу на суперечливий характер функцій центрального банку. Останній повинен керуватись у своїй політиці двома основними правилами: турботою про підтримання на належному рівні власних резервів, з одного боку, та необхідністю забезпечення доступу національної банківської системи до дешевих джерел ліквідності з метою попередження всезагальної фінансової кризи. Вказані імперативи не просто несумісні – вони навіть виключають один одного. Мова йде про необхідність функціонування в двох різних режимах або системних ситуаціях, кожна з яких може бути визначена як специфічна система пріоритетів. Отже, стабільність забезпечується в подібних випадках періодичними коливаннями або фазовими переходами, що відповідають гомеокінезу як типовому для соціосистем явищу.

Поняття стабільності та безпеки утворюють єдиний смисловий простір і об'єднуються в понятті “безпечного порядку“ (security order), особливо актуальному в сьогоднішньому мінливому, нестабільному світі, сповненому гострих конфліктів і суперечностей. Вирішувати і розв'язувати їх з позицій класичної парадигми лінійності означало б замість нового світового ладу (new world order) встановити нове світове безладдя (new world disorder). Лише нове нелінійне синергетичне мислення відкриває перспективи безпечного світовлаштування на засадах не підпорядкування і підкорення, а збереження єдності в багатоманітності діалогу і порозуміння. В цьому значенні синергетику не випадково називають “філософією надії“



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.