ЛЕОНІД ПАНАСЕНКО

ПЕРЕМОЖЕНОМУ — ЛАВРИ - ЛЕОНІД ПАНАСЕНКО

Ігри хотіли провести в рік їхнього двохсотліття, та сонце в той рік з'являлося тільки чотири рази, і геліографи Нових Афін не встигли-передати сусідам навіть життєво важливі повідомлення.

Лише ранньої весни в ріп 107-й від Помилки Комп'ютера вперті вітри, що день у день прилітали з Егейського моря, розгребли чорне сміття хмар, і людям частіше став відкриватися втомлений лик світила. Воно було, як і раніше, цеглнно-червоним, тому що попіл загиблих, як про це свідчать легенди, піднявся навіть у космос і тепер мав падати на голови живих аж до кінця людського роду. Тіло сонця здавалося розпливчастим, хистким, ніби драглі медузи, однак це давно нікого не лякало. Ті вчені, що вижили після Помилки Комп'ютера і па яких не вистачило гніву, щоб їх убити, встановили: на великій висоті постійно дмуть ураганні вітри, несуть попіл та пісок. Шкода лише, казав суддя Спірос, що тим вітрам не вистачає люті або взагалі загасити це сонце, або розігнати, розсіяти нарешті столітні сутінки.

Хай там що, а перші просвіти в хмарах викликали загальні радощі.

Поміж пагорбів землянок бігали й верещала від щастя діти. Хоч як їх лаяли матері, вони стрибали в глибокі калюжі, здіймали хмари бризок, а то й з'їжджали з пагорбів-дахів по гнилій торішній траві, наче по снігу.

„Треба обновити дренажну систему,— подумала ліва голова Спіроса, дивлячись на калюжі,- Інакше сирість доконає нас“.

Права голова судді, яка спостерігала в цей час за переблисками найближчого геліографа, примощеного на дивом уцілілій фабричній трубі, нахилилася до посильного, шепнула йому щось на вухо. Орест підхопився і, кумедно викидаючи в боки босі ноги, побіг униз слизьким схилом.

Суддя Спірос сидів иа вершині своєї землянки, на широкій кам'яній плиті — можливо, навіть надмогильній, яку притягли на пагорб чи то його батько, чи то дід. Саме сховище теж побудував дід. Втім, так чинили всі, хто вцілів після Помилки Комп'ютера. Щоб захиститись від радіації, шалених вітрів та безперервних дощів, люди почали засипати своє житло (себто підвали в розвалинах і одноповерхові будиночки) землею. Чим більший курган, тим безпечніше. Самі вигадували примітивну вентиляцію, намагалися закріпити стелю, щоб, бороні, боже, не впала й не розчавила. Вони зарились у землю, як проти, і земля вкотре рятувала своїх безтолкових господарів.

„А справді — кроти,— подумала ліва голова.— Навіть зовні наші Нові Афіни нагадують великий пагорб з териконами кротячих пір... Цікаво, куди це він відправив мого посильного?“

Голови Спіросу дісталися з характером. Вони постійно сварилися між собою, проте, хоч як це дивно, в їхніх безконечних суперечках досить часто народжувались непогані істини. Мабуть, тому жителі Нових Афін обрали Спіроса суддею; адже недаремно кажуть: одна голова добре, а дві — краще. Як навчити голови жити в спокої та злагоді, Спірос не знав. Крім нього, в Нових Афінах був іще один двоголовий мутант, пришелепкуватий Олександр, якому, вочевидь, на дві голови дістався один мозок. Із ним-бо не порадишся.

— Чого ти крутишся без кінця? — обурилася права голова.

— Ти куди Ореста послав? — питанням на питання відповіла ліва голова. Голови у Спіроса були абсолютно схожі (певно, мали народитись близнюки), і через це їхні сварки збоку виглядали вкрай кумедно.

— Телеграму поніс. Усім сусідам. Щоб завтра о шостій ранку посилали до нас марафонців.

Ліва голова від обурення аж смикнулася.

— Ти збожеволів. Весна, сльота, безодні небесні й земні розкрилися. Тисячі турбот... А ти вигадав ці безглузді змагання.

— Який ти бовдур! Є рішення Ради Старійшин. Ти сам за нього голосував. Просто довго не було сонця, тож ми тільки те й робили, що відкладали та відкладали. Доки ж можна відкладати?!

— Але ж ми не готові.

— А навіщо особливо готуватися,— зітхнула права голова.— Ти про інше подумай: у людей уже сто років по було Свята. Цілі покоління народжуються й помирають під землею. Ми так рідко бачимо сонце, так рідко збираємось разом.

— Дозбирались уже — далі нікуди,— пробурмотіла ліва голова.— Одне тіло на двох — жах!

— Скажи спасибі, що ти не народився кентавром. До речі, вони теж хочуть брати участь в Іграх.

— Як хто: як коні чи як люди? — здивувалась ліва голова.

Голови поглянули одна на одну і дружно розсміялися.

У цей час Спіроса покликали.

Години через півтори разом із іншими чоловіками суддя викорчовував усохле дерево, що стирчало посеред поля для гри у м'яч. Коли нарешті підрубали коріння і дерево з тріском упало, стало навіть трохи шкода його. Спірос іще пам'ятав це дерево живим, та й потім, коли воно всохло, хлопчаки, як і раніше, вважали його своїм, мало не гравцем — принаймні їм воно на полі ніколи не заважало.

— Усе правильно,— мовила ліва голова.— Ми звикли, а от чужі люди не зрозуміють.

Обидві голови впріли від роботи, і Спірос по черзі витер їх правою рукою, хоча руки давним-давно були відповідно поділені. Все інше ділити, на жаль, не доводилось. Із цього приводу над Спіросом частенько кпили, особливо раніше, коли він був молодий. Втім, голови його, хоча й сварилися, у житейських та амурних справах завжди діяли надзвичайно злагоджено.

Не встигли навіть як слід відпочити, коли на околиці селища з'явився віз із консервами. Тягли його два кентаври — Хірон та Фол, названі так на честь своїх міфічних родичів.

Звільнившись від лямок, Фол втомлено труснув кучерявою головою і ліг на землю.

— Усе! — мовив він.— Тепер тиждень від'їдатимуся. Він дихав важко, із присвистом. Худі боки здіймалися й опадали, і ліва голова Спіроса із сумом споглядала, як натужно ходять під шкірою кентавра ребра.

Хірон усе ще стояв у запрягу. Небагатослівний, він і зараз не встрявав у запальну розмову, що точилася довкола весни, несподіваного сонця та завтрашніх Ігор. Хірон стояв, умиротворено заплющивши очі, і жував. Кентаври весь час щось жували, бо величезне кінське тіло вимагало їжі незрівнянно більше, ніж людське. Навесні та влітку вони пе гребували навіть травою та молодими пагонами.

— А як же Олімпійські ігри? — спитав Хірон.

— До біса! — гарикнув Фол.— Спати й жерти. Я ж не коняка!

Усі засміялися. Орест тикнув Фолу та Хірону по віхтю блідо-зелених пагонів і скомандував:

— П'ять чоловік із кошиками залишаються розвантажувати віз. Решта — за мною. Треба до вечора привести все до ладу.

Спірос (обидві голови) поглянув па шлях, що ховався за гайком скарлючених низеньких дерев, які, іще по-весняному чорні й голі, мало не стелилися по землі. У тій стороні (щонаймйїіше три дні туди добиратися), — руїни столиці.

Міста, про котре він якось вичитав у старовинній книзі:

„Жити в Афінах... означав жити в самому серці Всесвіту. Одного ковтка цього запашного нічного повітря, одного погляду на це найблакитніше небо досить, аби зрозуміти, який чудовий світ і заради чого він був створений“. Тепер, коли світ знищений, ці слова видаються чи то знущанням, чи то пустим поетичним образом, позбавленим будь-якого змісту. Жити можна лише в норах, і небо завжди було брудно-сірим, а то й чорним. От! Змісту ніякого, та згадаються ці казкові неможливі слова — і защемить серце, защемить, аж сльози навертаються. Втім, спасибі вам, Афіни! Ви й досі годуєте пас. Хтось колись знайшов там підземні продовольчі склади, очевидно, армійські. Усе заморожене — навіки. Багато чого, звісно, пропало, а от консерви... Нормальні люди, може, й по стали б їсти, а нам, мутантам, якраз. Вибирати не доводиться.

— Які види спорту ми допустимо на завтрашні змагання? — офіційним тоном спитала ліва голова.

— Усі. Усе, що змогло зберегтися...— Права голова помовчала, потім додала: — Певна річ, крім тих, котрі ми прокляли.

Спірос пам'ятав: іще в 1996 році ті. що залишилися живі після Помилки Комп'ютера, прокляли й пустили в непам'ять спершу бокс, а затим і все інше, що було хоч якимось чином пов'язано із насильством над собою: усі види боротьби, стрільби, фехтування. Та й справді, що таке, наприклад, нокаут? Втрата свідомості на період більше восьми секунд. Добровільно лупцювати одие одного до запаморочення? Бр-р-р, яка мерзота!

Ліва голова згідливо кивнула. Права заговорила знову:

— Нехай змагаються... Та головне марафонці. Нам треба вчитися ходити одне до одного в гості, тримати зв'язок із іншими поселеннями. Техніка зруйнована, але люди подекуди вціліли. Нам необхідно знаходити одне одного і триматися тільки разом. Щоб вижити, мусимо бути разом. Усі.

— А як на мене,— заперечила ліва голова,— без чужих — спокійніше. Ми, люди, завжди не розуміли і боялись одне одного. Чому ти гадаєш, що після атомної війни люди порозумнішали? Я пе вірю в це. Нікому не вірю.

— І їй не віриш? — тихо спитала права голова. Мабуть, це вона дала команду тілу — Спірос враз напружився, повернувся в бік шляху.

Між пагорбів землянок ішла гола Електра. Дівчаті не було й п'ятнадцяти, однак за зиму вона неймовірно розквітла; усі лінії юної зневажниці звичаїв іще торік були переважно прямими, а тепер округлилися, груди налилися хмільним соком життя, а в карих очах з'явилася якась лукава загадка. Неначе Електра не жила в танін самій напівтемній норі, як усі, неначе відкрилась дівчині цієї весни лише їй відома таємниця.

— Щоб я осліп! Вона стає жіпкою! — вигукнула ліва голова судді Спіроса.

— Авжеж... Та річ не лише в тім...— Права голова говорила замислено, очі її з ніжністю дивились услід дівчині.— Електра відчула свої крила. Вони її хвилюють...

Над лопатками Електри, ніби горб, випиналися складені крила. Вони були шкірясті, ледь рожеві. Ззаду крила, на яких безладно розсипалися каштанові коси, нагадували чи то накидку, чи то весняний світлий плащ.

Дівча йшло і пустотливо шльопало ногами, цілячись у напівпересохлі калюжки. Дивлячись на Електру, хотілося забути, що життя на Землі вочевидь скінчилося. Жевріє, як вугілля на згарищі... Втім, як можна говорити про кінець життя, доки на просторах планети б'ється хоча б двоє сердець?!

— Сьогодні твоя черга командувати тілом,— зловтішне нагадала ліва голова. Це означало: нічого тобі, братику, витріщатися на молоденьких мутанток; займись-но ти не лише принадами, але й мерзотами життя: розігрівай доісторичні консерви, кип'яти чай, вислуховуй службові донесення бідного на розум, зате вірного Ореста, віддавай розпорядження. Одне слово, живи, брате, і будь поближче до землі, до нашої спільної пори... Крила прокляті хоча б уже тому, що на них прилетіли в день Помилки Комп'ютера крилаті ракети.

Уже на восьму ранку почали прибувати марафонці із ближніх поселень.

Жителі Нових Афін, розмістившись на дахах своїх осель, зустрічали їх привітальними вигуками. Помічники судді Спіроса фіксували час фінішу, щоб потім, коли прибіжать із найвіддаленіших селищ, шляхом найпростішої арифметичної дії визначити переможців.

Для гри у м'яч набралося чотири команди. Тут-таки надули дюжину м'ячів, по три на кожну гру, а в єдині ворота поставили, як завжди, шестирукого Костянтина.

Довго сперечалися: чи розділяти в кросі забіги людей та кентаврів. Уже майже зійшлися на тому, щоб не розділяти. Але тут озвався мовчазний Хірон, який під час дискусії знову щось дожовував. Він проковтнув останній шматок і трубним голосом виголосив:

— Гаразд, я побіжу з усіма. Та що буде, якщо я наступлю випадково комусь на ногу?

І він підняв і показав усім величезне підковане копито.

Забіги відразу ж розділили.

Коли дійшла черга до плавання, знову спалахнула суперечка: чи можна гідролюдям під час змагань дихати водою?

— Все це бридпя! — гарикнула, розізлившись, ліва голова Спіроса.— Безглузда сама постановка питання! Кожен дихає, як може, як йому зручніше. А на місці звичайних людей я взагалі не поліз би у воду в таку холоднечу. Нехай гідролюди змагаються між собою.

Обідали всі разом, уперше за багато років. І вперше за багато років у цегельно-попелястому небі не громадилися хмари. До загального столу дівчата на чолі з Електрою принесли з лісу цілі оберемки молодої зелені: людям — дику цибулю й щавель, кентаврам — пагони та стрічкові шампіньйони.

Надвечір змагання скінчилися. Усі жителі Нових Афін зібралися на полі для ігор. Найбільше пощастило тим, хто жив поблизу: вони влаштувались на дахах своїх землянок-пагорбів.

І тут сталося непередбачене.

На Західній стежині з'явився самотній подорожній. На плечі в нього був великий мішок, і юнак ішов повільно, обережно ступаючи по розкислій глині. Наблизившись до людей, він поставив мішок на камінь, який устигло підсушити сонце, і вклонився.

— Хто ти, гостю, і звідки? — запитав Спірос. Юнак підвів голову. Був він зграбний і стрункий, із худорлявим обличчям та привітними сірими очима.

— Мене звуть Ясоном. Я марафонець із Малої Діри. Іще мене кличуть Ясоном-хирляком.

В натовпі засміялися.

Юнак не знітився. Він ворухнув тілом, на якому вигравав кожен м'яз, простодушно пояснив:

— Я народився дуже кволим і слабкосилим. Заняття спортом відродили мій дух і зміцнили тіло.

— Чого ж ти так спізнився? — насмішкувато поцікавився Спірос.— Мала Діра не таке вже й далеке поселення. А ти прийшов останнім.

— Пробачте мені, вельмишановні співгромадяни,— знову вклонився юнак.— Пробач мені, суддя. Зараз весна, час сівби... Ми чули, що ви харчуєтесь переважно консервами. Ми ж давно обробляємо поля і сіємо хліб. Я не багатий, однак у мене б чим поділитись із жителями Нових Афін.

Я приніс вам у дарунок мішок добірної пшениці. Мішок важкий, а земля зараз слизька. Тому я трохи затримався.

Усі мовчали, опустивши очі.

Права голова Спіроса із сумом відзначила: хоч яким довгим був шлях людей па Землі, та навіть за тисячоліття не навчились вони сприймати благородство й великодушність як природні прояви людської сутності. Якщо тобі простягне руку допомоги незнайома людина, в очах твоїх, на жаль, окрім вдячності, обов'язково буде й дещиця подиву.

В натовпі хтось плеснув у долоні. Інші теж заплескали — мовчки, дружно, вже не ховаючи очей.

До них підійшла Електра.

Побачивши оголену дівчину, Ясон ледь зблід, проте погляд свій не став відводити або ховати.

Вона уважно подивилась на його худе втомлене обличчя, торкнулась до плеча. Ясон здригнувся.

— Усе переплуталось! — із досадою вигукнула дівчина.— Ти не правнук бога вітрів Еола і не ватаг аргонавтів. Я, на жаль, не Медея... Ну й чудово! Ти мене розумієш?

Ясон мовчав.

Електра враз ніби випросталась — це розкрились її такі ніжні крила. На якусь мить, коротку, ніби захоплене зітхання Ясона, вона охопила цими крилами марафонця, пригорнула його до себе.

— Розумієш! — задоволене усміхнулась Електра і пішла далі, наспівуючи й вимахуючи пелюстками крил.

— Відійди від нас, марафонцю,— наказала права голова Спіроса.— Ми мусимо порадитись.

Люди та кентаври, втомлені змаганнями й усім іншим — незвичним сонцем, спілкуванням, .переживанням,—сиділи на вершечках своїх землянок, поглядали на поле для ігор, та найчастіше — на Спіроса.

Голови судді запекло сперечалися. Здавалось, іще мить — і замиготять руки, ляскаючи супротивника по щоках. Але голови чи то все ж зуміли досягти згоди, чи то знесиліли,— сварка згасла. До судді відразу підскочив Орест, вислухав напучення і пішов до ящика-трибуни, сповнений гідності та власної значущості.

— Вцілілі побратими й співгромадяни! — урочисто почав він.— Після довгих років темряви ось уже кілька днів ми святкуємо повернення сонця. Крім того, сьогодні ми воскресили чудову традицію, яка не згинула навіть у атомному полум'ї. Сьогодні змагання, що їх ми, як і раніше, присвячуємо Зевсу Олімпійському, визначили переможців...

Орест замовк, озирнувся на суддю Спіроса. Голови того синхронно кивнули, і Орест, підвищивши голос, закінчив:

— Перемогли всі, хто виявив у багатотрудних змаганнях силу духу та вміння свого тіла. У марафоні, що такий близький нам, мутантам, своєю доцільністю, перемогли всі, хто прийшов до полудня.

Орест затнувся — мабуть, забув текст. Він з винуватим ?лядом підійшов до Спіроса на кілька слів, і невдовзі його Іний голос знову залунав'над полем для ігор:

— Але в кожному змаганні, вцілілі побратими й співгромадяни, завжди були, є і будуть переможені. Тим, хто (осяг кращих успіхів, хто стрибнув вище й метнув далі,— їй залишаємо радість перемоги. Усім іншим ми даруємо відчуття своєї сили й спритності. А от лаври ми сьогодні віддаємо переможеним. За рішучість і силу духу, за віру в себе. Більше того! Усі лаври — а їх у нас у Нових Афінах Знайшлося всього-на-всього вісім сухих листочків — суддя Спірос віддає Ясонові-хирлякові з Малої Діри. Він прийшов останнім. Але останнім він прийшов тому, що думав про інших, про продовження життя. Ви знаєте: він приніс у дарунок Новим Афінам мішок зерна, яке ми завтра ж посіємо. Слава Ясону!

— Слава! Слава! — загукали глядачі.

Суддя Спірос теж піднявся на ящик-трибуну, почав надягати на голову марафонця з Малої Діри сплетений із тонких гілочок вінок. На ньому сиротливо стирчали вісім листочків лавра.

Поки ліва голова судді Спіроса була зайнята церемонією нагородження, права дивилась кудись убік. Туди ж дивився і юнак. Ліва голова судді простежила за їхніми поглядами.

Східну частину неба знову заполонили важкі темні хмари. Та сонце, що заходило, усе ще світило, і стіна хмар у його променях здавалася чорно-фіолетовим екраном, який повільно рухався, мінився — димний і грізний. На цьому тлі, немов золота статуетка, сяяло юне тіло Електри. Вона стояла на вершині найближчого пагорба-землянки, нага й прекрасна, і пробувала свої ніжно-рожеві шкірясті крила. Розгортала їх, вимахувала ними, та відірватися від землі поки що не могла.

Незрозуміле якою із голів Спірос раптом уперше збагнув, що він старий, але від цього, як не дивно, на серці не стало важко. Він подумав, знову ж таки невідомо якою головою: „Цього літа вона злетить... Обов'язково злетить! Що ж, можливо, саме таким чином природа врятує людей від неминучої загибелі. По геліографу передавали: двоголових і крилатих в останні роки почало народжуватись значно більше... Може статися, на наступних Олімпійських іграх люди-птахи теж захочуть змагатись між собою. От коли йому, старому судді, знадобиться не те що дві — десять голів. Спробуй-но встеж за цими літунами...“