Владислав Панфілов

ЗАКЛЯТТЯ - Владислав Панфілов

( трилер )

Дружині Олені й

доньці Вікторії присвячую.

Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А


Eritis sicut Deus,

scientes bonum

et malum.*

І


У своїй хаті край села помирала стара відьма. За життя вона не принесла людям нічого, крім зла і ненависті. І люди, знаючи, що зустріч із відьмою віщує нещастя, обходили хату старої, щоб навіть не дивитись у той бік. Не раз після зустрічі з відьмою молоді здорові люди починали хворіти, танути на очах, з'являлись якісь страшні болячки.

Відьму терпіли. З нею змирились, бо вона була під захистом могутнього покровителя, стара служила Йому.

Тепер баба чекала смерті. Третій тиждень вона лежала без руху. Помирала в страшних муках, тіло здригалось від конвульсій, очі запали та розум старої ще працював...

***

Сонце вже сідало за обрій, і невеликий гурт хлопців і дівчат, що повертались із сусіднього села, прискорив ходу: не хотілось, щоб сутінки застали в дорозі. Стежка вивела їх на околицю села.

***

...Тіло старої напружилось. Легкий вечірній вітерець, залетівши в хату, освіжив стару, від чого її очі засвітились, на безкровних губах з'явилась посмішка.

— Ще встигну... – прошепотіла вона.

Її очі загорілись, виснажене обличчя ожило, губи заворушились, і в старій хаті пролунало страшне закляття.

***

...- Оксано! Що з тобою?!

Оксана немов перечепилась об щось. Її обличчя пополотніло, очі закотились під лоба.

Двоє хлопців ледве встигли підхопити дівчину під руки.

— Треба до хати, - злякано озирнулась подружка Оксани, але жодного будинку, крім відьминої халупи, поблизу не було.

***

...Ще останні слова закляття бриніли в повітрі, як усе тіло старої підкинула конвульсія. Її очі згасли і оскляли, скорчене бабине тіло застигло в неприродній позі.

***

Важко було хлопцям нести Оксану. Дівчина здригалась від конвульсій, на губах з'явилась рожева піна. Марина і ще двоє дівчат були перелякані і всю дорогу плакали.

Вдома конвульсії припинились, почався жар. Обличчя дівчини з блідого стало червоним, на чолі виступили крапельки поту. Жар тривав не більше години, батьки побачили, що їхня донька тихенько засинає і нарешті стали приходити до тями. Настала ніч, у хаті всі полягали спати. Оксанина мати довго не могла заснути, її налякала доньчина хвороба. Та сон прийшов непомітно. Із пахощами бузку до відчиненого вікна залітав шум дощу.

Серед ночі небо розколола яскрава блискавка, вдарив грім.

Обережно тримаючи повну ложку жарин, Оксана тихо ступила до сіней і розкидала їх по соломі. Протяг підхопив малесенькі вогники, роздмухав, вогонь ріс і захоплював хату.

Та Оксана цього не бачила, вона бігла стежкою на околицю села. Тільки зупинилась на мить, востаннє озирнулась на палаючу хату, дивно посміхнулась і, вже не обертаючись, пішла до одинокої хатини на краю села.

Для неї починалось нове життя, а старе, з батьками згоріло у вогні під гуркіт грому.

ІІ

Василь Ковальчук переминався з ноги на ногу, стоячи на зупинці сімнадцятого автобуса. На зупинці було багато людей. Два автобуси один за одним пройшли, не зупиняючись, народ на зупинці занервував, загомонів, декілька людей пішло пішки. Але Василеві це було тільки на руку, чим більша штовханина, чим більше люди знервовані і розгублені, тим легше спритній Василевій руці почистити їхні кишені.

Вже третій рік Ковальчук “їздить” сімнадцятим маршрутом. Небезпечно, але нічого іншого він робити не вмів. Покатаєшся пару годин, заробиш дещицю, і можна “падати на дно”, відлежуватись у чергової подруги.

Іноді Василя так і підбивало піти на “велику справу”. Але страх, що засів у його пам' яті після однієї такої “справи”, завжди зупиняв.

А сталось це декілька років тому, коли Ковальчук повернувся з армії. Тоді він саме познайомився з Аллою. У справу вплутав Андрій Мазур, приятель, що жив у сусідньому будинку. Як і коли вони познайомились з Андрієм, Василь, як не силкувався, так і не пригадав. Врешті вирішив, що десь разом пили. Так зав'язалась дружба. Отож Андрій, запросивши Василя одного разу до себе на п'ятдесят грам, запропонував йому “зайнятись бізнесом”. Ковальчука давно вже непокоїла “соціальна несправедливість”, коли він ішов рідним містом і бачив сімнадцятирічних хлопців за кермом крутих “мерсів” і “ауді”. Тому ідея припала йому до смаку.

— Головне стати співзасновником, - із блиском в очах проповідував Андрій, - ідея геніальна й проста. Мій дядько, директор радгоспу під Києвом. Там у них шикарні яблуневі сади, але зараз, коли у селі одні баби та діди залишились, урожай ніхто не збирає і все це гниє просто неба. Ми ж утрьох, ти, я і дядько, створюємо товариство з обмеженою відповідальністю (Ну, як його назвати - це вже згодом придумаємо! Чи, може, в тебе вже є якісь пропозиції?), беремо в банку кредит і купуємо лінію з виробництва джемів та соків. Гроші повернуться швидко, у мене вже є розрахунки...

Розмова, щедро скроплена пивом та горілкою, була жвавою і бадьорою. Василь заходився подумки перераховувати те, що йому було потрібно (чи, принаймні, він так вважав) в першу чергу - мобільний телефон, “круте” пальто, стильні туфлі, машина (бажано з водієм-охоронцем)... Тож домовились, вдарили по руках і робота закипіла.

Спочатку поїхали до дядька в радгосп. Вигляд садів, завалених падалицею, поля гнилої картоплі, п'яні селяни, справили гнітюче враження. Але тепла зустріч із Андрієвим дядьком, невисоким опецькуватим чолов'ягою з рум'яним обличчям, що розпочав розмову з міцного селянського обіду під самогоночку, покращила настрій “нових українців” і ще більше впевнила Василя у правильності їхнього задуму.

Далі для “бізнесменів” почався занудний процес заснування та реєстрації фірми. Коли всі бюрократичні перешкоди було подолано, з'явилась іще одна проблема: на кого оформити кредит. В Андрія, як виявилось, паспорта вкрали, а дядько сказав, що тільки-но вийшов із в'язниці, тому паспорта ще нема... Та Василя ці дрібниці не засмучували, навпаки, якщо він оформлював на себе кредит, йому і належало бути директором фірми. Коли він поставив цю умову, то обоє його компаньйонів погодились і жваво підтримали Василя.

Тепер головне було розкрутити справу. Та що потрібно робити йому, як директорові, Ковальчук навіть не уявляв. Гроші Андрій одразу запропонував перерахувати на фірму, що нібито випускала потрібну техніку, але, незважаючи на переговори Андрія з керівництвом фірми, техніка так і не поступила. Більше того, пояснення типу “я подзвоню одному чоловіку, що підтримує стосунки з жінкою, яка добре знає племінника секретарші, що має скоро вийти з відгулів і нагадає своєму директорові, щоб він викликав головного бухгалтера, а та підніме платіжки і подивитьсяь, коли нам має бути відвантажене устаткування...”, або: “у мене є людина, яка скоро приїде з Багамів, у неї гарні зв' язки, може наїхати на одну бригаду, яка їм завинила, а ця бригада полякає директора фірми, що має привезти обладнання, але телефон “людини з Багамів” знає тільки одна жінка, яка постійно відсутня, так, до речі, давай я їй зараз подзвоню...” Пояснення такого типу вже починали серйозно дратувати Василя.

Настав час гасити кредит... Чотири довгі й серйозні розмови з Андрієм ніяких результатів не дали. Його “чоловіки”, ”жінки”, ”нужниє люді”, ”криші” та інші персонажі продовжували відпочивати по всьому світу, не з'являлись на роботі тижнями, кудись весь час їздили, їхні телефони не відповідали і так далі.

Вже вкотре, йдучи до Андрія, Василь нервував. Він продумав усе, що має сказати цьому придурку, вкотре прокручував свою промову в голові, намагаючись нічого не випустити. Зайшовши до Андрієвого під'їзду, Василь перелякав дітлахів, що лазили в поштових скриньках. Ті кинулись тікати сходинками вгору, кинувши вийняті листи й газети.

Раптом Василеву увагу привернув один конверт. Він нахилився і швидко його підібрав. На великому фірмовому конверті з якимось гербом було зазначено адресата: Мазуру А.А. і зворотню адресу: Посольство Канади. Ковальчук тремтячими пальцями розірвав конверт і вийняв розграфлені сторінки. Аплікаційна форма... В очах Василя почорніло від люті. “Падло!” - він швидко піднявся сходинками і, ховаючи на ходу конверт в кишеню, подзвонив у двері Андрієвої квартири.

Андрій, побачивши на порозі схвильованого Василя, зустрів його підготовленими поясненнями.

Василь слухав мовчки, нервово посмоктуючи цигарку і раптом не витримав.

— Що ти мені зуби заговорюєш?! Тягнеш час, бо хочеш звідси разом з грошима!..

— Ти що?! Я...

— ... твою мать!!!

Василь люто штовхнув Андрія, і той упав, ламаючи меблі. В його обличчя полетіла аплікаційна форма. Андрій усе збагнув.

Підхопившись на ноги, підняв табурета і жбурнув у Ковальчука. Той не встиг відхилитись і заревів від болю.

Вхопивши праску, Василь почав бити Андрія. Кілька сильних ударів - і Андрій м'яко осів на підлогу, схопившись руками за голову. Але Василь продовжував бити доти, доки Андрій не розтягся у неприродній позі.

Кров, що текла з рани, на яку перетворилась Андрієва голова, із шкварчанням загасила цигарку, що випала з рота Андрія...

Василь не розкаювався у скоєному, навпаки, відчував себе справедливим месником.

Боячись карного розшуку та спецслужб комерційного банку, Василь перейшов на нелегальне становище. Він втік із Києва й переховувався.

Але, як не дивно, його ніхто не шукав! Ніхто не викликав його знайомих на допити, не розпитували про нього сусідів. Здавалось, Україна, вирішуючи свої проблеми забула про одного з своїх громадян.

А Василь відсидівшись і притамувавши страх, уже розмірковував, як заробити гроші. Гроші повинні були діставатись Василеві легко і без особливих клопотів. А що може бути простіше, ніж вийняти їх у роззяви з кишені? А коли є гроші, то можна посидіти у кав'ярні не тільки з Аллою...

***

Нарешті з-за рогу виїхав автобус. Народ на зупинці приготувався до штурму. Чоловіки, навіть зовсім хирляві й низькорослі, розгорнули плечі, жінки, особливо огрядні, почали випихати могутні груди й животи. В такі хвилини Василь дивився на натовп з неприхованим презирством, йому було зовсім не шкода цих людей, у яких він, користуючись моментом, забирав гаманці. Жаль і страх залишились у минулому, у закривавленій Андрієвій кімнаті... Тепер був лише холодний розрахунок і впевненість у собі.

Автобус важко зупинився, розчинив двері, і з них почали виштовхуватись пасажири. Василь, наче сором'язливий хлопець, якого усі відштовхують від дверей автобусу, потовкся серед натовпу штурмуючих і, спритно вислизнувши, байдуже і неквапно пішов геть. Коли автобус залишився далеко позаду, Ковальчук дістав з кишень чотири портмоне і один пошарпаний гаманець. Купюри Василь переклав у кишеню сорочки, решту жбурнув до смітника. Після такої роботи можна було і перекурити, тож Василь вийняв свою “Ватру”, одною рукою потяг, розминаючи, цигарку, а другою став намацувати сірники у задній кишені.

Раптом з-за його плеча спритно з'явилася чоловіча рука із запальничкою. Василь здригнувся і повернув голову.

— Впізнав? - здоровань привітно посміхався. - Виходжу з автобусу, бачу - Василь біля дверей товчеться, сісти не може. Так ти що пішки зібрався йти?

Василь полегшено зітхнув. Це був Артур, його шкільний приятель. Після школи вони вже стільки років не бачились! За цей час Артур став огряднішим, з'явились мішки під очима. Та найголовніше, що його старий друг не помітив, чим Василь займався на зупинці.

Розговорились. Про себе Артур розповідав неохоче, більше розпитував Василя. Ковальчук теж не був налаштований на задушевні розмови, тож запропонував, розуміючи, що просто від старого друга йому не відчепитися, трохи випити.

На Шулявці знайти розливну горілку було не складно. Після повторних ста грамів алкоголь зробив свою справу, і розмова знову зажевріла.

Артур скаржився на життя, на відсутність грошей. Василь спочатку відмовчувався, але, випивши з Артуром ще по разу, підтримав думку, що непогано було б подумати, як заробити грошей.

— Я тебе давно знаю, - Артур, перемагаючи хміль, підбирав кожне слово, - Знаю, що не продаси, тому хочу запропонувати одне діло...

При цих словах у пам' яті Ковальчука спливла кривава сцена з минулого. Стало погано, голова поважчала, кров відлила від обличчя. “Навіщо я так напився?” - намагався прийти до тями Василь.

— Треба проїхатись фастівською електричкою, а там походимо, подивимось... – говорив Артур, не помічаючи, що Василь його давно вже не слухає.

— Якби взяти з собою якусь дівчину... У тебе є подруга, якій можна довірити серйозну справу? Ну, таку, щоб хоч не плескала язиком?.. - подивився каламутними очима Артур.

Василь мовчки кивнув.

***

Холодного ранку стежкою, що починалася від залізничної станції, йшли двоє молодиків і дівчина. Коли стежка звернула в бік, де починалися дачі, Артур трохи відстав і пішов окремо. Василь з Аллою тим часом підійшли до двоповерхової будівлі, обнесеної високим парканом. Біля хвіртки вони побачили кнопку дзвінка. Василь натиснув - десь у будинку почулось слабеньке деренчання, на ґанку з'явилась сива жінка у в'язаній кофті, накинутій на плечі.

— Хто там?

— Доброго дня! Чи не здасте нам кімнату?

— Я не здаю кімнати... – розгубилася жінка.

— Ми заплатили б наперед, скільки ви скажете..

Через кілька хвилин розмови жінка провела гостей в дім. Заходячи в двір і пропустивши Аллу, Василь легенько притулив вхідні дверцята.

***

Артур, якому хтось дав наводку на дачу, не помилився. Цей будиночок був вартий уваги. Покійний Федір Степанович, відомий київський нумізмат, жив у достатку. Побачивши хлопця й дівчину, Ганна Миколаївна зніяковіла, їй було незручно відмовити цим незнайомим, приємним молодятам. Овдовівши два роки тому, Ганна Миколаївна ніколи й не думала пускати до свого помешкання чужих людей. Дача була обладнана по-хазяйськи, тому після смерті чоловіка Ганна Миколаївна вирішила оселитись тут, лишивши в Києві трьохкімнатну квартиру синові. Та й чоловікову колекцію за містом було тримати безпечніше, малі онуки вже не раз діставали з альбомів старі монети, щоб погратись... На дачі цій унікальній колекції, як гадала Ганна Миколаївна, було безпечніше.

***

Господиня скучила за людьми - це відчувалось в її поведінці, в тому, як люб' язно вона запросила до столу Василя й Аллу.

Коли на столі з'явився оселедець, смажена картопля і пляшка червоного вина, всі раптом забули про найм кімнати і заговорили як старі добрі друзі.

— Часто буває, що нема з ким і словом перекинутись, - Ганна Миколаївна з сумом подивилася на гостей, - сусіди не заходять, у селі буваю рідко, усе потрібне син привозить з Києва. Хіба що в сільмаг іноді навідуюсь.

— А ви знаєте, тут, за селом, живе відьма. І таке про цю бабу Оксану розказують... Якось забігли до неї у двір сусідські діти - грали у схованки, - то вона вийшла з хати і повиганяла їх. Після цього обидві дівчинки стали худнути, в'янути, кричати серед ночі. До кого їх мати тільки не возила! Кажуть, пороблено вашим дітям. Що вже тут поробиш?..

А ще, говорять, не злюбила баба Оксана одну дівчину. І коли та виходила заміж і весільний поїзд мав приїхати до хати молодого, насипала перед порогом землі з цвинтаря. І як зайшли молоді до хати, так обоє й посліпли... А ще, кажуть, ця баба віщунка.

Алла слухала ці розповіді уважно, а Василь в цей час намагався визначити, де стара могла сховати колекцію свого чоловіка.

Артур, дізнавшись про нумізмата, одного разу вислідив, де знаходиться дача, але пограбувати її не наважувався, бо був боягузом. Тому й звернувся до Василя, а той підбив на цю справу Аллу. Дівчина спочатку хвилювалася, та потяг до пригод переміг над розумом.

***

Алла Литовченко, донька інструктора ЦК КПУ, з дитинства захоплювалась пригодницькою літературою. Мрійлива і непосидюча, вона не могла жити, як її однолітки. Алла уявляла себе на піратському кораблі, що через океан пливе за піастрами, а вона, справжня морська вовчиця, стоїть під шквалом солоних бризок поруч із капітаном, бородатим красенем.

На жаль, одноманітна й буденна реальність контрастувала з Аллиними мріями.

Школа, потім Інститут міжнародних відносин... Як батько не намагався зацікавити доньку кар'єрою дипломата, справжнє захоплення у дівчини викликали тільки авантюрні романи.

І ось в Аллине життя увійшов Василь. Йому було далеко до омріяного бородатого капітана, але для Алли цей сміливий хлопець був зрозумілішим і привабливішим за інших.

Після вбивства Андрія Василь, впевнений у цій дівчині, звернувся до неї, і Алла допомогла. Василя шукатимуть, і це зрозуміло, та Аллу ця небезпека приємно хвилювала. Вона попросила свого дідуся надати притулок для хлопця, а дідусь не міг відмовити улюбленій онучці.

Василя шукали, йому загрожувала небезпека, а небезпека і ризик завжди супроводжують справжніх чоловіків.

***

Сидячи в Ганни Миколаївни, Алла відчувала приязнь до цієї гостинної жінки, та авантюрність Василевого плану, можливість заволодіти коштовними монетами тривожила уяву дівчини, не даючи можливості відмовитись від задуманого.

Допивши вино, Василь запропонував посидіти на свіжому повітрі, тож усі троє, наче старі добрі друзі, вийшли на ґанок і попрямували до невеличкого столика в садку.

Ковальчук помітив, як у них за спинами в будинок прослизнув Артур.

***

Попрощавшись з гостинною Ганною Миколаївною, Василь і Алла рушили до станції. Вони пообіцяли своїй новій знайомій переїхати завтра з речами і привезти гроші, а Ганна Миколаївна - підготувати їм кімнату...

Та ні завтра, ні післязавтра і взагалі ніколи вони сюди вже не збиралися приїзджати, їхню справу було вже зроблено.

Стежка, якою йшли Василь з Аллою, здавалася їм безконечною, обоє поспішали на станцію, там повинен був чекати на них Артур.

Нарешті вони побачили платформу, згорблену постать Артура, що жадібно смоктав цигарку. Було помітно, що хлопець чимось схвильований.

Зійшовшись разом, трійця змовників напружено мовчала. Але ця мовчанка була жадібною і нетерплячою, під ногами в них стояли дві великі сумки, з безцінною колекцією стародавніх монет.

***

Електричка йшла до Києва неймовірно довго. Василь уявив, як опис його і Аллиної зовнішньості роблять працівники міліції, як складають разом із Ганною Миколаївною фоторобота, як незабаром виявиться, що цей фоторобот на диво схожий із даними на Василя Ковальчука, який знаходиться у розшуку в зв'язку з насильницькою смертю Андрія Мазура. Ці думки нав'язливо крутилися в голові, не даючи спокою. Напружений і вкрай зосереджений, доїхав Василь до будинку Артура. Хлопці знесли важкі сумки на третій поверх, і тільки тепер, почувши себе у безпеці, розстібнули “блискавки”. Обидві сумки були набиті нумізматичними альбомами. Узявши альбома, Артур почав його гортати. Срібні, золоті, мідні, мідно-нікелеві, нікілінові монети... Яких тут тільки не було! Царські рублі, імперіали, золоті червінці, срібні долари...

— Я не міг усе забрати - не вистачило сумок... Ця колекція така велика!

— Скільки там ще?

— Ще стільки ж, - похмуро відвів очі Артур.

— Доведеться ще раз навідатись до бабці!

— Не роби цього! Це небезпечно для тебе і для всіх нас! - схвильовано схопила Василя за руку Алла.

— Треба бути придурком, щоб таке залишити! - вигукнув Василь.

— Я туди не піду... – закипів Артур.

В якусь мить він пожалкував, що взяв у помічники Василя, треба ж знати міру! Артур був не настільки жадібний, щоб повертатись у дім, який вони напередодні обікрали! Стара видра, певно, вже давно викликала ментів і, доки вони тут сперечаються, їх вже шукають.

***

Артур був правий.

Не минуло й трьох годин з того часу, як Василь і Алла вийшли з двору Ганни Миколаївни, як непосидюча хазяйка зрозуміла: у її помешканні хтось добре попорядкував. Спочатку вона помітила якийсь негаразд в одній із кімнат і, відчинивши двері шафи, де в альбомах зберігались монети, з жахом побачила, що половина колекції зникла.

Не довго думаючи, хазяйка викликала міліцію.

***

Старший слідчий Анатолій Батченко, якому було доручено розслідування вбивства Андрія Мазура, передав відповідні матеріали у розшук і тепер, коли на його столі лежав опис гостей Ганни Миколаївни, він збагнув: один із гостей і розшукуваний Василь Ковальчук - це одна особа.

Маючи докладні матеріали на цього хлопця, Батченко не міг зрозуміти, що примушувало цього, в минулому непомітного, тихого хлопця все більше і більше переступати закон? Жадібність? Але Василь, не маючи злочинного досвіду, ніколи в житті не сидів у в'язниці, але діяв нахабно і рішуче, як бувалий рецидивіст. Може, його навчає хтось із колишніх зеків?..

Анатолій похмуро поклав папірці у сейф. Ключ з особистим жетоном сховав, як завжди, в кишеню.

На сьогодні роботу було закінчено.

***

Продовжуючи сперечатись, злодії ділили монети. Домовившись з Артуром збувати здобич тільки після попередження одне одного, оскільки це, за умов розшуку, було справою небезпечною, Василь з Аллою склали свою долю в два рюкзаки і поїхали на дачу до Аллиного дідуся.

Коли, нарешті, монети були заховані, Василь і Алла заходились готувати вечерю. Алла заходилась мити і чистити овочі на салат, а Василь дістав пляшку горілки. Їли мовчки. Відчувалась якась спустошеність і виснаженість. Алла зрозуміла настрій Василя і, допивши свою горілку, підійшла до хлопця. Василь підвів на жінку очі і пригорнув за талію. Її тіло, близьке і тепле, збудило Ковальчука. В ньому раптом прокинулось шалене бажання, яке вибило з голови усе - золото, небезпеку, хвилювання. Поцілунки ставали все гарячішими, вони притислись одне до одного. Василь, пригортаючи Аллу, розв'язав пояс на халаті жінки і вона, легенько звільнилась від одягу. Її пругкі груди, тіло, що горіло від бажання, розпалювали Василя.

Вони кохались на кухні. Потім пішли в спальню. Кохаючись з Аллою, Василь подумав, що, не зважаючи на своє цинічне ставлення до жінки, як до істоти другорядної, насправді кохає Аллу. Хоча в його житті було багато жінок, вони зникали так само раптово, як і з'являлись. З Аллою все було інакше. Вона справді розуміла Василя, по-жіночому, інтуїтивно.

Алла, наче прочитавши Василеві думки, посміхнулась.

— Ті кляті монети, які залишились на дачі, не дають тобі спокою. Я люблю тебе і не можу дозволити робити дурниці. Пригадуєш, Ганна Миколаївна розказувала про бабу Оксану...

Василь здивовано подивився на дівчину. Можливо, це єдиний шлях вплинути на Артура, без нього провернути справу було б складніше. Цьому боягузу треба чи відьмою, чи чортом задурити голову, аби він не скімлив і погодився піти по монети ще раз.

***

Хмільний сон Василя був неспокійним.

Він знов опинився в будинку Ганни Миколаївни, але замість господині побачив... свою покійну бабусю. Вона дивилась на онука сумним поглядом. Бабуся мовчки простягла руку. Ковальчук повернув голову і побачив стіл, на якому лежали нумізматичні альбоми. Підійшов до них і хотів відкрити, але в останню мить відняв руку, з-поміж сторінок текла кров. Але що це?! Василь з жахом побачив, що на альбомі з монетами лежала відрізана голова Артура і кров збігала з розтятих судин на шиї... Він відсахнувся і позадкував у бік бабусі, але, озирнувшись, її вже не побачив. На місці, де була його бабуся, стояла відьма.

Її миршаве тіло було страшним, обличчя висушене. Рот старої скривився у жахливій гримасі, вона посміхнулась. Василь поворухнувся, щоб втікати геть, але не міг, ноги не слухались. Ковальчук раптом відчув, що повільно наближається до старої. А, може, - це вона підходила до нього? Хлопця охопив жах.

Він прокинувся серед ночі, поруч, на ліжку, сиділа перелякана Алла. Світло від ліхтаря за вікном вихоплювало з темряви її голі груди і стегна. Хлопець став потроху заспокоюватись.

“Мабуть, горілка в голову б'є,” - поцілував Аллу, ліг, і, пригорнувши її, заплющив очі.

***

Всю дорогу Василь з Артуром їхали мовчки. Після неспокійної ночі Василеві боліла голова. Певно, не спав і Артур, про це свідчили темні кола під очима та бліде обличчя.

Вийшовши з електрички, обоє квапливо спустились з платформи і попрямували стежкою до лісу.

Йти довелося довго. Як і сподівалися, стежка вивела їх на край села. Незабаром обоє побачили єдину хату, що самотньо стояла біля лісу. Василь рушив вперед і, без стуку, пхнув ногою перехняблені двері. В ніс ударив запах плісняви.

— Гей, тут живе баба Оксана? - гукнув до зігнутої старої, яку він угледів біля груби. Та коли вона повернула до нього сиву голову, Василь закляк. Перед ним була та сама відьма, що сьогодні з'являлась йому вві сні.

— Ти прийшов туди, куди мав прийти, - прошамкала стара, але її голос був сильним і слова звучали чітко.

Василеві немов заціпило. Перед ним раптом з'явилось обличчя Андрія, усміхнене й задоволене. Та ось Андрій повернувся спиною, і Ковальчук із жахом побачив величезну закривавлену рану на потилиці.

— Я... я вийду... ти сам... - Василь, тримаючись за одвірок, вислизнув назовні.

Здивований Артур залишився з бабою сам на сам.

Присівши біля хати, Василь глибоко вдихнув свіжого повітря. Йому полегшало. Через декілька хвилин Василь підвівся. Відчув сором, що перестав тримати свої емоції. Але зайти до хати більше не наважився.

Та надмірна обережність, із якою Артур прорахував крадіжку, дратувала Василя. Чи не простіше було б прийти на дачу удвох та й забрати монети?! А якщо хазяйка стала б пручатись, зв'язати її або оглушити, вона і так ледве на ногах тримається! Ковальчука дратувала ця “винахідливість” Артура. “Ідіот!” - від злості у нього стискалися кулаки.

В цю мить двері розчинились і з хати вийшов Артур. Його обличчя було блідим.

— Ну, що?

— Мерщій звідси!

— У чому справа?! - Василя охопила лють. - Чого мовчиш?

Артур нічого не слухав, він швидко йшов стежкою, і Василь ледве за ним встигав. Його охопила така зневага до Артура.

“Якщо відмовиться йти за монетами - піду сам!” – подумав він.

Ні словом не обмовившись, пройшли вони половину стежки.

Несподівано Артур зупинився.

— Чорт! Я ж лишив у неї гроші!

— Які гроші?!

— Вона загадала гроші за нашу розмову, і я дістав портмоне...

— А ти з нею позагравав, і вона від грошей відмовилась! – насмішкувато сказав Василь. - Чи ти її трахнув?

— Мені не до жартів! - зі злістю мацав кишені Артур. - Ти йди, а я назад... Зустрінемось на станції!

Розгублений і злий, Ковальчук пішов на станцію.

“Придурок! - аж кипів від люті. - Звідки він звалився на мою голову?!”

Не помічаючи нічого під ногами, Василь добрів до станції і гепнувся на лавочку. Незабаром мала бути електричка.

***

Баба Оксана дрімала у тій же позі, в якій сиділа раніше. На краю столу лежало портмоне. Артур схопив його і вислизнув надвір. На ходу сунув портмоне до кишені і побіг до станції.

***

Василь курив цигарку за цигаркою і плював під ноги. Ось-ось мала підійти електричка.

“Хоча б це падло не встигло! Дістав вже...”

Зробивши дві затяжки, підвівся. Вдалині з' явився електропоїзд.

***

Важко дихаючи, Артур наближався до станції. Ще здалеку він помітив маленький силует електрички. Підбігши до колій, Артур ледь переставляв ноги через рейки, шалений темп його виснажив. Та, раптом перечепився, втратив рівновагу і, змахнувши руками, упав на рейки...

...Зосередивши свою увагу на електричці, Артур зовсім не помітив потягу, що наближався до станції з другого боку, тому смерть настигла його несподівано. Ні удару, ні хрусту розтрощених кісток ніхто не почув, їх заглушив стукіт колес і виття гальм.

***

Василь бачив, як Артур падав, як потяг зім'яв його, розкидавши куски закривавленого м'яса. Електричка, що під'їхала, закрила цю картину. Він чув, як гомоніли пасажири на платформі, бачив їхній жах.

В цю хвилину щось дзенькнуло йому під ноги. Василь нахилив голову і побачив, що поламався браслет годинника, а сам годинник із розбитим склом лежав на платформі. Василь підняв його, вилаявся і жбурнув годинник до смітника. Зайшов до тамбуру електрички. Подивившись на місце, де загинув Артур, побачив лише сліпучі сонячні відблиски, що грали на залитих кров'ю рейках.

***

Слідчо-оперативна група, що прибула на місце події, констатувала - смерть громадянина, особа якого встановлюється, настала внаслідок нещасного випадку.

Здивування експертів-криміналістів викликав лише той факт, що в кишені брюк загиблого було знайдено набите землею портмоне. Аналіз грунту свідчив: це була земля з сільського цвинтаря.

ІІІ

Таким натомленим і розбитим Алла не бачила Василя давно.

Перехиливши склянку горілки, Василь впав у ліжко. Алла присіла біля його голови, але Ковальчук не зреагував.

— Завтра поїду за монетами, - сказав, не розплющуючи очі.

— Не треба! - ледь не плакала Алла.

Вона сиділа розгублена й не знала, що робити.

***

Після другої склянки горілки Василь заснув, наче провалився у морок.

Прокинувся о п'ятій ранку. Алла ще спала. Василь накинув сорочку і тихо вийшов на кухню. На столі ще з вечора стояла пляшка “Руської” і брудна склянка. Він випив півсклянки. На душі враз полегшало. Василь випив ще, голова запрацювала ясніше. Він закурив.

За вікном був сонячний ранок. Шість на шосту. Йому стало раптом шкода себе. Коли четвертий недокурок розтовк у кришці з-під кави, підвівся і став одягатись. Поглянув на себе в дзеркало. “Ну й пика в мене!..” Червоні очі, під очима - мішки, щетина. Крутнув крана - але в трубах лише завило. Вилаявся, дістав бритву і насухо пройшовся по обличчю. Після гоління помітив на шиї кров. Дістав брудного пластиря і заліпив поріз.

Приготувавши сумки, востаннє поглянув на будильник - пора їхати.

На вокзалі Василь швидко приєднався до натовпу людей з торбами, сумками, возиками, коробками, зупинився, тупо дивлячись на табло, яке вказувало, коли мала відходити фастівська електричка.

Озирнувшись, побачив біля себе Аллу.

— Я поїду з тобою, - сказала вона.

Василь скипів. Хотів прогнати молоду жінку, але опустив плечі і покорився їй.

Всю дорогу їхали мовчки. Поступившись дівчині, Василь ненавидів себе і весь світ.

Дорога цього разу здавалася довшою. Коли електричка почала зупинятись, Василь, встаючи із сидіння, відчув, як затекли ноги й спина. Не дивлячись на Аллу, неохоче посунув через тамбур на залиту сонцем платформу. Мимоволі погляд Ковальчука почав шукати місце, де вчора загинув Артур. Ось металевий ящик, за який Артур перечепився ногою, ось рейки. Але ніяких слідів!

“А може, усе це мені вчора приверзлося? Може, й не було зі мною Артура?” - безладно крутилися в голові думки. - “Цікаво, де Артур заховав свої монети?..”

Виходячи на стежку, Ковальчук визначав для себе місця, де, на його думку, Артур міг переховувати свою долю. Тепер вона була покійнику ні до чого.

Алла ішла за Василем, не відстаючи ні на крок. Побачивши його обличчя на станції, вона злякалась. Ще більший відчай охопив дівчину, коли вона зрозуміла, що людина, яку кохає до нестями, відвертається від неї. Та вона вперто йшла за Василем, відчуваючи, що їхня сьогоднішня подорож разом буде останньою...

Діставшись до будинку Ганни Миколаївни, Василь перехилився через паркан і відкрив хвіртку. Вони з Аллою підійшли до будинку. Двері були незачинені, і Василь з Аллою зайшли до кімнати.

Їм назустріч вийшла Ганна Миколаївна з обценьками. Після смерті чоловіка вона навчилась усій чоловічій роботі.

Жінка підняла очі і зойкнула, побачивши непрошених гостей.

Василь із силою вдарив Ганну Миколаївну в груди. Стара жінка, впустивши обценьки, важко впала. Не чекаючи такого, Алла затулила обличчя руками. У неї раптом з'явились жахливі думки: “Що сталося з Артуром?” Учора Василь їй не відповів. “Що з Василем? Він же перетворився на звіра!”

Василь, жбурнувши сумки в куток кімнати, крикнув погрозливо:

— Де монети?

Ганна Миколаївна якось здивовано подивилась на нього, але переляк був таким сильним, що вона не могла вимовити ні слова.

— Вставай! - Василь з розмаху вдарив жінку ногою. Ганна Миколаївна застогнала і, чекаючи наступних ударів, заплющила очі.

Він бив її ногами несамовито, в живіт, груди, обличчя. Ненависть до себе, до Алли, до усього світу вклалася в удари, що сипались на стару жінку.

Ганна Миколаївна лише тихо зойкала, кричати в неї не було сил.

Отямившись, Алла закричала:

— Припини! Негайно припини!

Та зупинити Василя було неможливо. Алла з жахом спостерігала, як змінилось його обличчя. Ковальчук ударив Аллу.

Від удару дівчина впала на стіл, і він перевернувся разом з двохлітровою банкою молока, яка розлетілася вщент.

***

Інспектор міліції Петро Волощук, який недавно був на дачі нумізмата у зв'язку з крадіжкою колекції, йшов вулицею, коли почув гуркіт у будинку Ганни Миколаївни. Досвідчений міліціонер, що мав за плечима шістнадцять років служби, насторожився і зупинився. Діставши з кобури пістолета, він сховав зброю в кишеню й тихенько зайшов у відчинені двері.

***

Побачивши на порозі міліціонера, Василь зреагував блискавично. Підхоплені з підлоги обценьки потрапили дільничому в перенісся. Ковальчук рвучко підхопив Аллу і затулився нею саме в ту мить, коли поранений міліціонер вистрелив. Куля, пробивши шию жінки, пролетіла у Василя над головою. Після другого пострілу дівчина почала важко осідати на підлогу, з її рота потекла кров. Він відштовхнув дівчину і, перелетівши через нерухому Ганну Миколаївну, опинився в кімнаті.

“Якщо це засідка, будинок оточено,” - гарячково думав Василь. “Тепер мені втрачати нема чого, є єдиний вихід...”

Вхопив молотка і обережно подивився на вікна. Не побачивши нічого підозрілого, вишмигнув з кімнати.

Ганна Миколаївна застогнала. Рука з молотком розтрощила голову старої жінки, і з неї потік мозок.

Сильний удар молотком скалічив міліціонерову руку, що ще тримала зброю. Пістолет впав на підлогу. Закривавлений інспектор спробував вийти з будинку, та кілька ударів Василевого молотка перетворили його потилицю на місиво.

Петро Іванович упав, заливаючись страшним кривавим місивом, що тікло з голови, розчиняючи молочну калюжу на підлозі...

Василь вхопив пістолет і, на ходу ховаючи його під одяг, вискочив з будинку.

Було тихо. Він озирнувся й побіг. Біг, не озираючись до лісу, де сподівався знайти прихисток.

Зупинившись, перевів подих. Руки тремтіли, одяг був забризканий кров'ю, на комірі сорочки була велика кривава пляма.

Кров могла бути причиною для його затримання, доказом його вини. В такому одязі йти на станцію було безумством. Скинувши одяг, він побачив, що кров була всюди, на туфлях, шкарпетках, сорочці, штанях.

Треба було щось робити. Василь одягнувся й пішов до села. Те, що шукав, надибав відразу ж, на дорозі лежали великі коров'ячі кучі. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, замазав гноєм кров на одязі і відчув, що нарешті почав заспокоюватись.

***

Невеликий сільський кіоск з горілчаними виробами привертав увагу чоловіків.

Продавець дядько Сашко сьогоднішній робочий день розпочав із законних двохсот п'ятидесяти грамів. День видався спекотним, сонце палило, сидіти самому в кіоску було мулько.

Незабаром почали сходитись постійні клієнти. Сашко не тільки продавав горілку, а й допомагав її розпити з усіма бажаючими. До одинадцятої дядько Сашко відчув, що йому стало в кіоску погано. Тримаючись за одвірок, він доліз до дверей, зачинив двері і навісив замок. Та втрапити ключем до кишені було вже не під силу, ключ упав під двері кіоску. Але продавця це вже не хвилювало, він дуже хотів добратись додому.

***

Василь Ковальчук вийшов на сільську вулицю.

Тільки тепер відчув, що йому давно хочеться в туалет, тому, помітивши кіоск, розстібнув штани. Закінчуючи цю інтимну справу, Ковальчук помітив біля своєї калюжки ключ. Він озирнувся, підняв ключа, встромив у замок.

За хвилину Ковальчук був у кіоску. Тут було затишно й спокійно. Його око відразу оцінило батареї пляшок із пивом, горілкою, коньяком. Скрутив металевого корка на пляшці “Десни” і припав до горлечка, жадібно ковтаючи коньяк. Коли пляшка спорожніла, з його свідомості зникли всі негаразди, голова стала олив'яною, очі заплющились, і він заснув.

***

Прокинувся серед суцільної темряви, вона була такою густою, що Ковальчук не відразу збагнув, де він. Сунувши руку в кишеню, дістав сірники. Тільки коли загорівся слабенький вогник, він зрозумів, де знаходиться.

Василь зовсім втратив відчуття часу. У голові шуміло й плуталось, у роті був неприємний присмак. Хотілося пити. Присвічуючи сірниками, знайшов кухоль, налив пива і розбавив “Столичною”. Голова стала яснішою, неприємний присмак у роті зник.

З полегшенням розлігся на підлозі.

“Вставай! Вже пора!” Ковальчук аж кинувся від несподіванки. Він відчув страх, жорсткий холодний страх, що відчуває людина перед загрозою смерті. Але зрозумів, що цей голос звучав не в кіоску і не на вулиці, а десь у ньому. Ковальчук налив у келих горілки і жадібно випив.

“Вставай! Вже пора!” - голос звучав твердо і переконливо. Василь скочив на ноги, постояв, шукаючи рівновагу, а потім як навіжений, пішов у темряву. Ішов довго. Хоча хода його була кволою і нестійкою, ні разу не впав, наче його щось дбайливо підтримувало. Він посміхався. Посміхався сам собі, своїй байдужості до світу, навіть до того, що він покірно виконує невідомо чиї накази.

Коли стежка, якою, хитаючись, йшов Василь, скінчилася, він подивився навколо себе. Перед ним була стара сільська хата, в брудному вікні якої жевріло світло.

“Іди!” - Ковальчука наче хтось штовхав у спину, і він, підкоряючись цій незримій силі, штовхнув рукою хатні двері.

Переступивши поріг, Василь закляк. Перед ним стояла баба Оксана. Її зморщене старече обличчя сяяло, і від цього хлопцеві стало моторошно.

— Ось ти й прийшов до мене! - промовила баба таким лагідним голосом, яким уміють розмовляти з чоловіками тільки повії.

Він хотів утекти звідси, але не міг.

Відьма простягла руку з кістлявими пальцями і поманила Василя. Та його наче заціпило.

Несподівано перед очима з'явилось обличчя його бабусі, що з сумом і докором дивил а ся на нього. Василь почув слова: “І не введи нас у спокусу але позбави нас від лукавого... ” Спалахнув яскравий вогонь, видовище зникло, а баба Оксана підійшла до Василя, взяла за руку. Ковальчука немов ударило струмом, його занудило.

Напруживши усі сили, він відштовхнув бабу. Відьма відлетіла, вдарившись головою об піч. Її очі погасли і закотились. Йому стало легше, але тіло не слухалось, наче було чуже, в голові дзвонили дзвони і хилило до сну. Зробивши кілька кроків впав на бабине ліжко й заснув.

Нічний вітер, що прилетів з лісу, штовхнув двері старої хати, і вони з скрипом зачинились.

***

Василь Ковальчук провалився у важкий сон, він побачив бабину хату, себе в ліжку. Бачив, як до його сонного тіла підійшла баба Оксана. У сивому скуйовдженому волоссі запеклася кров з розбитої голови, але очі вже не були каламутними, а горіли вогнем. Стара сіла в ліжко до Василя, її потворне обличчя вже не лякало хлопця. Він обвів поглядом житло відьми і побачив на стіні старого годинника, стрілки якого показували за хвилину одинадцяту.

В хаті був напівморок, горіли лише дві свічки.

Раптом баба ожила, склала руки, немов у молитві, її вуста почали рухатись, але що вона говорила, Василь не чув. Та ось баба взяла Василеву руку в свою, вся її постать набула урочистості. І Ковальчук почув її голос. Він був твердим і страшним. Василь чув усе, що казала стара, він усе розумів, хоча вуста старої читали тисячолітню молитву. Ковальчукові здалось, що від цієї молитви весь світ перевертається догори ногами.

Було п'ять хвилин на дванадцяту.

Коли прозвучали останні слова закляття, Василь почув голос. Той самий голос, що керував ним, вказуючи дорогу до відьми. Хлопець зрозумів стару латину, наче це була його рідна мова:

— Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum!

В цю мить очі відьми погасли, на губах з'явилася рожева піна. Стару скрутило в страшній конвульсії, і вона впала на ліжко поруч з Василем.

Хлопець одразу прокинувся. Він вже не спостерігав своє тіло збоку, а став самим собою.

Мовчки встав з ліжка, відчинив двері і вийшов у темряву.

Сильний протяг звалив свічку, що, впавши, запалила грубу стару книгу. Книга спалахнула. Над нею здійнялося й загуділо яскраве полум'я.

***

Вранці на місці відьминої хати чаділи головешки. Зло, яке жило тут століттями, зникло. А прокляття, з яким люди з покоління в покоління повинні були миритись, розвіялось.

Та ніхто не знав і не міг знати, що це прокляття зависло над усією Україною.


ЧАСТИНА ДРУГА

Е pluribus unum. * *

І

На столі старшого оперуповноваженого Інтерполу Ігоря Гриценка задзвонив телефон.

— С16, зайдіть до С01.

Ігор вимкнув монітор комп ' ютера і вийшов з кімнати.

С16 - це його особистий код. Загадкова фраза, що її почув Ігор, означала, що його викликає начальник Першого головного відділу - С.

Підійшовши до дверей кабінету, Ігор набрав пароль, двері м ' яко відчинились.

— Добрий день!

— Сідайте, С16. Скільки у вас зараз справ?

— Тринадцять: вісім убивств і п ' ять економічних злочинів.

— Сьогодні підготуєте і здасте мені всі ваші справи, - С01 говорив спокійно і безапеляційно. - А зараз нас чекає А01.

С01 натис кнопку на телефоні й сказав у мікрофон: “Ми йдемо”.

— Чекаю, - почулося з динаміка, і залунали короткі гудки.

***

Микола Оверченко, особистий код С01, прийшов до Головного Управління Інтерполу з МВС, де він, випускник юрфаку Київського університету, починав свою роботу оперуповноваженим карного розшуку. Бажання піти працювати в міліцію було не випадковим, Миколин батько пропрацював у карному розшуку все життя, тож син у виборі професії не вагався. Кар ' єра Оверченка була складною, були глибокі розчарування, радість перемог часом затьмарювалась невезіннями, злети чергувались з падіннями. Віддавши міліції майже все свідоме життя, Микола Оверченко був добрим фахівцем своєї справи. І коли начальнику відділу Головного Управління карного розшуку полковнику Оверченку запропонували працювати в системі Інтерполу, він погодився, не вагаючись, бо любив живу, активну роботу, повну небезпеки та ризику.

Кабінет А01 був просторим і світлим. А01, високий огрядний чоловік, запросив С16 і С01 присісти.

Петро Степанович Мельниченко, код А01, був літньою людиною, як і Микола Оверченко, Мельниченко розпочинав свою біографію у райвідділі міліції. Здібний розшуківець й організатор, він брав найактивнішу участь у створенні структури Головного Управління Інтерполу та підборі кадрів, його авторитет багато в чому сприяв авторитетові цієї структури серед правоохоронних органів України. Найскладнішим було знайти й переманити до себе фахівців, без яких робота новоутвореної структури була б неможлива, та Мельниченко впорався з нею блискуче. Колеги називали його за очі шанобливо і ласкаво Дідусь, уникаючи офіційної назви А01.

Сівши у м ' яке крісло, Ігор переживав складні почуття. Цей несподіваний виклик до керівництва насторожив і схвилював. Але інтуїтивно він відчував, що ця розмова повинна щось змінити в його звичайному житті.

— Ми запросили вас, С16, у зв ' язку з тим, що хочемо вам доручити відповідальне завдання, - А01 говорив спокійним глибоким голосом. - Це завдання пов ' язане з діяльністю, як ми гадаємо, українських громадян, що займаються шахрайством на території Польщі. До польської поліції майже одночасно звернулись директори двох великих комерційних банків з такими заявами - протягом одного дня в обох банках було знято значні суми й переведено їх через посередництво якоїсь німецької фірми на валютні рахунки в Україні. Це було зроблено так, що навіть працівники банків нічого не знали, тому в таких діях було видно якийсь злочинний намір, тим більше, що мова йшла про десятки мільйонів доларів.

В голосі А01 відчувалось хвилювання.

— С16, ви сьогодні відбуваєте до Варшави, зв ' язуєтесь з польським Інтерполом і працюєте з цією інформацією. В разі підтвердження даних про причетність до злочинів громадян України, ми наділяємо вас надзвичайними повноваженнями на період виконання завдання. Оперативний зв ' язок тримаєте з С01 або безпосередньо зі мною. Квитки на літак і відповідні документи отримаєте у відділі F , зброю та спецобладнання - у відділі D .

А01 підвівся і потис Ігореві руку, розмова була закінчена. Традиційну фразу: “Чи є питання?” А01 ніколи не задавав - він завжди звик інструктувати грунтовно і вичерпно, а в розумного працівника зайвих питань ніколи не виникало.

Коли С01 і С16 вийшли з кабінету, Ігор знав - на збори лишилось мало часу, тому він швидко пішов здавати справи і заходився готуватись до подорожі.

II

Остаточно розслабитись Ігор зміг лише у м ' якому та комфортному кріслі літака, що готувався до зльоту з Бориспільського аеропорту. С01 особисто приїхав до аеропорту попрощатися з ним, і це недовге, не більше трьох хвилин прощання, міцно засіло в пам ' яті С16. Прощались мовчки, біля виходу на поле. Ігор відчував, що С01 переживає за нього, не зважаючи на зовнішній спокій, його очі видавали внутрішню напругу й знервованість.

Коли літак, погойдуючись, почав виїзджати на злітну полосу, Ігор заплющив очі, він знав, що найкращий засіб пришвидшити час у літаку – це сон.

***

Ігор Гриценко працює в Головному Управлінні Інтерполу недавно. Випускник Академії МВС, на останньому курсі навчання він був заангажований Мельниченком до співпраці. Після випуску його особова справа зникла з відділу кадрів і про неї не залишилось жодного сліду чи запису, зате ця справа з ' явилась у відділі ГУ Інтерполу. Робота йому подобалася, вона відповідала його складу розуму, його здібностям, словом, Ігор був на своєму місці. Це помітило його керівництво, тому для виконання складного та небезпечного завдання в Польщі було призначено саме його, С16. Але була ще одна важлива обставина, Ігор вільно говорив польською.

***

Варшава зустріла його яскравим сонцем, хоча за календарем був жовтень. Швидко пройшовши митний та прикордонний контроль, С16 вийшов на вулицю. Проминувши скляні двері, Ігор опинився на зупинці.

— Проше пана, Краковскє пшедмєщє, хотел “Харенда”, - Ігор сів у таксі і водій ввімкнувши лічильника, погнав машину в центр міста.

Машина, розвернувшись на рондо Шарля де Голля, з ' їхала з Єрусалимських алей і, набравши швидкість, понеслась вулицею Нови Шьвят. Біля одного з перехресть до машини підскочило замурзане циганченя і впало біля дверцят на коліна. Ігор дістав з кишені кілька купюр - здачу, що йому дали в аеропорту, і висунув гроші в прочинене вікно. Циганченя вихопило гроші, і, затиснувши їх у смаглявій руці, побігло геть.

Ігор не міг бачити, як, відбігши далеко, циганченя жбурнуло гроші в найближчу урну і вийняло з кишені годинника.

Увагу С16 привернуло віконечко “Макдональдзу”, тож, попрохавши водія зачекати, він мерщій вискочив із машини. На ходу виймаючи гроші, Ігор вирішив, що йому, після нікчемного сніданку з вареною ковбасою і сиром у літаку, конче потрібно заглушити голод смаженим курчам з рум ' яною картоплею. Пояснивши продавщиці, що йому треба, Ігор простягнув їй 10 нових злотих і отримав жменю монет і вим ' ятих купюр з багатьма нулями. “Ще ходять старі злоті.” - здогадався, розглядаючи здачу. Продавщиця, швидко знявши з вертелу курча, поклала його в пакет і нахилилась, щоб перевірити, як підсмажилась картопля.

С16 почув у себе за спиною рев глаксонів і, обернувшись, побачив розгубленого водія, що махав йому обома руками, позаду таксі вже зібралось кілька автомобілів, що не могли проїхати. Ігор схопив пакет з куркою і, залишивши картоплю розгубленій продавщиці, побіг до таксі.

Яскравий спалах і потужний вибух, збили С16 з ніг. Пакет із куркою полетів в один бік, а тіло Ігоря жбурнуло в інший. В очах потемніло.

Коли Ігор розплющив очі, то побачив жахливу картину: вибухом таксі рознесло вщент, поруч лежали розтрощені авто, що під час вибуху були надто близько. Але найбільше С16 вразили останки водія таксі. Він намагався встати, але права частина його тіла, рука, нога і половина обличчя були відірвані. В очах Ігоря знову потемніло і він втратив свідомість.

***

С 16 прийшов до тями лише в лікарні. Коли опритомнів і розплющив очі, побачив над собою білу стелю і обличчя дівчини.

— Доброго дня! Я - Барбара Островська з Інтерполу, - дівчина дивилась на Ігоря схвильованими і серйозними очима.

— Скільки я тут?..

— Майже добу ... Але ви не хвилюйтесь - ніякої небезпеки для вашого здоров ' я вже немає, - поспішила заспокоїти Барбара. - Як тільки вас випишуть з лікарні, ми почнемо працювати ... Справи, на жаль, занадто серйозні і зволікати більше не можна.

***

Коли Ігор виписався, Барбара вже чекала на нього в машині біля лікарні. Вмостившись поруч, Ігор інтуїтивно відчув, що зараз почнеться продовження історії, що ледве не коштувала йому життя.

До сірої будівлі на Маршалковській машина дісталась досить швидко. Автоматичні ворота швидко розчинились перед машиною і відразу зачинились, ледве пропустивши її у двір. Прямо перед ними була невисока стара будівля, резиденція польського Інтерполу. По дорозі Барбара передала С16 вже оформлену для нього перепустку. “Лєшик Войцехівський” - прочитав Ігор на картці. Відтепер Ігор був Лєшиком Войцехівським, що народився в Кракові і працює позаштатним кореспондентом часопису “Впрост”. Тільки працівники польського Інтерполу, що безпосередньо брали участь у справі, знали, хто він і справжню мету його приїзду до Варшави.

Поки С16 лежав у лікарні, поліція встановила, що потужний вибух таксі у центрі Варшави відбувся через прикріплену до дна машини міну з годинниковим механізмом. Враховуючи, що така пригода повинна була мати якійсь підтекст, поліцейські зробили висновок, що це - замах на журналіста (якщо вірити документам, знайденим у пасажира таксі, який дивом врятувався). Та подальше опрацювання цієї версії було припинено, оскільки усі матеріали були вилучені в поліції Інтерполом.

Барбара Островська, справжнє ім ' я якої було Іоанна Вуйчек, особистий код 4 Z 64, займалась розслідуванням справи про перекачку грошей з польських банків за кордон. Саме вона в ході слідства розкрила механізм цього злочину і зібрала дані, що вивели її на український слід. Це було так: несанкціоновано ввійшовши до центрального банківського комп ' ютера, невідомі зловмисники перекинули значну суму грошей на рахунок німецької фірми “Фентезі Лтд.”, яка в свою чергу відправила гроші в Україну. Одразу було організовано перевірку всіх працівників банків, змінено коди та паролі доступу до банківських комп ' ютерних мереж.

Поліція, Служба Безпєчєнства Панськєго, Інтерпол та безпека обох потерпілих банків робили усе можливе та неможливе, щоб натрапити на слід зловмисників. Поки що єдиним доступним шляхом розслідування було відпрацювання польських і українських контактів фірми “Фентезі Лтд.”.

***

Богдан Левицький народився під Фастовом. Його дитинство пройшло в бідності й нестатках. Жили вони удвох з матір ' ю, батько під час революції приєднався до Січових Стрільців і загинув у боях із совєтами. Мати, налякана репресіями НКВС, прищепила цей страх перед радянською владою синові. Молоді роки Богдана, часи, коли у вузах, установах та на підприємствах вимагали докладні автобіографії та вичерпні дані про батьків, були тривожними, повними щоденного, щохвилинного очікування прикрих несподіванок від “компетентних органів”. Та Левицький був хлопцем розумним і з відзнакою закінчив інститут.

Вже на останньому курсі вузу Богдан познайомився із Розою, дівчиною з інтелігентної єврейської родини. Саме її батько, коли перед захистом диплому Богдан збирався одружитися з дівчиною, наполягав, щоб його майбутній зять вступав до аспірантури. Богдан, не розуміючи, навіщо йому це потрібно, вибрав темою дослідження актуальну на той час проблему - узагальнення методів боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Але захистити її Богдан не зумів. Зневірившись у своїх наукових можливостях, Левицький став викладачем суспільствознавства в технікумі залізничного транспорту, де і пропрацював майже все життя.

Коли Німеччина стала надавати допомогу євреям, Роза заявила, що хоче “жити, як цивілізована людина”. Богдан спочатку з острахом сприйняв ідею дружини, але коли життя в Україні почало погіршуватись, мусив погодитися на еміграцію.

Сповістивши колегам у технікумі про від ' їзд на лікування до Залізноводська, він, разом із дружиною, заходився спаковувати валізи і, позаяк Роза вже мала на руках усі потрібні документи, подружжя відбуло до Берліну. І тут для Левицького почалася полоса невезіння - через місяць після їхнього переїзду до Німеччини дружина раптово захворіла й померла. Богдан почав пити. Пияка в Німеччині на роботі терпіти не стали, тож незабаром він опинився на вулиці. І в цей час доля звела його з київським бізнесменом Василем Мережовим.

Правду кажуть, що випадок може перевернути в один день усе життя! Василь Романович, людина приязна і товариська, запропонував Левицькому очолити в Німеччині фірму, яка сприяла б розвиткові товаровиробника в Україні. Не зрозумівши, що ж він має робити як директор фірми, Богдан погодився. Мережов виявився серйозною людиною з великими зв ' язками у європейському бізнесі. Фірма “Фентезі Лтд.”, яку незабаром очолив Богдан, уже наступного місяця була офіційно зареєстрована в Берліні. Крім Богдана Левицького у фірмі працювали бухгалтер і два технічні працівники. Які саме функції їм належало виконувати, Левицький не здогадувався. На всі Богданові питання про діяльність фірми, яку він очолює, Василь Романович відповідав, що зрозуміти це новому директору поки що складно.

Одного дня бухгалтер поклав перед ним контракти, де стояли реквізити фірми “Фентезі Лтд.”, але на місці, де мали бути дані другої сторони, було порожнє місце. Уважно подивившись на бухгалтера, Левицький мовчки підписав контракти.

Наступного дня бухгалтер поклав на стіл перед Богданом конверта з грошима, повідомивши, що це: перша директорська зарплата. Левицький сидів, немов очманілий, він зрозумів, що потрапив у гру, правил якої не розуміє, але збагнув, що це і є причиною його призначення директором. Зрештою, якщо йому платять гроші за те, що він сидить у кабінеті і днями читає пригодницькі романи та старі газети, то, мабуть, від цього фірмі є якась користь? Тільки одне Левицький міг сказати певно, такі люди, як Мережов, гроші на вітер не кидають.

Одного дня Богдан помітив, що бухгалтер поводить себе якось дивно, за ніч у нього під очима з ' явились чорні кола, він був знервований і збуджений. Та директор вже звик ні в які справи не втручатись, отож мовчки сидів у кабінеті і читав “Берлінер Цайтунг”.

Великий стінний годинник показував за чверть першу.

***

— Як ви себе почуваєте? - високий огрядний чоловік запропонував Ігорю й Барбарі сісти.

— Дякую, вже краще, але прийом у Варшаві гостей занадто гарячий, - спробував пожартувати С16.

— Справа, якою ви з Барбарою будете займатись, може обернутись будь-якою несподіванкою. Повірте, у мене є всі підстави так стверджувати, - чоловік був серйозним, немов не помічав Ігоревої іронії.

На обговорення суто професійних тонкощів подальшого розслідування пішло майже півгодини, закінчивши розмову, Барбара з Ігорем вийшли з кабінету Генерального Коменданта Інтерполу Польщі і попрямували до кабінету Островської.

— Поки що з “Фентезі Лтд.” ніякої суттєвої інформації не надійшло. Директор, Богдан Левицький, колишній громадянин України, ніяких контактів із родичами чи знайомими в Україні не підтримує, дружина померла, веде самотній спосіб життя, час від часу навідується до пивниць... Крім нього, на фірмі працюють бухгалтер і два технічні працівники, усі троє громадяни Німеччини. Ніяких зв ' язків у них ні з Україною, ні з Польщею не встановлено.

— Певно, що у когось з цієї команди такі зв ' язки мають бути, - замислився С16. - Я запрошу більш детальну інформацію про цього Левицького з Києва.

Їхню розмову несподівано перервав телефонний дзвінок. Барбара взяла слухавку і відразу поклала.

— Викликає шеф ... - дівчина швидко вийшла з кабінету.

Залишившись один, Ігор намагався впорядкувати свої думки і якось розібратись у тому, що почув. Безперечно, цей Левицький сам або через посередників підтримує контакти з кимось із українських бізнесменів і є, швидше за все, пішаком у великій фінансовій афері. Та саме ці його контакти і можуть вивести на український слід, бо роблячи такі банківські перегони, не залишити “хвостів” практично неможливо.

В цю мить до кабінету стрімко увійшла Барбара. Її обличчя було червоним, дівчина була схвильована.

— Шефу щойно подзвонили з “Інтербанку”, сьогодні вранці на рахунок “Фентезі Лтд.” у Берліні банк переказав 25 мільйонів доларів.

— Треба негайно до Німеччини! Барбаро, зв ' яжись із колегами в Берліні, а я зараз іду до “Харенди” збирати речі.

Через три години Ігор і Барбара сиділи в літаку, що взяв курс на Берлін.

***

Тим часом, каналами Інтерполу прийшло повідомлення до штаб-квартири Інтерполу Німеччини у Вісбадені про скоєне шахрайство.

Через двадцять хвилин дві могутні організації, Інтерпол Німеччини і Управління Федеральної Розвідки, взяли “Фентезі Лтд.” на постійний контроль. Через Берлін були передані аналогічні повідомлення до резидентур Інтерполу у Кельні, Франкфурті та Мюнхені.

В цей час у Варшаві Служба Безпєчєнства Панськєго взяла під свій контроль усі банківські операції із закордонними партнерами Польщі.

Наступного дня була терміново скликана Надзвичайна позачергова сесія польського Сейму.

***

Коли розчервонілий бухгалтер підсунув вранці Богдану Левицькому черговий контракт із невідомим партнером, Левицький, прочитавши текст, раптом поклав його на стіл і, пильно дивлячись в очі бухгалтеру, запитав:

— Шановний пане бухгалтере, - Богдан говорив, немов опитуючи свого студента у технікумі, - а чи не розкажите ви мені, що за документ я зараз повинен підписати?

Від несподіванки в бухгалтера, і без того знервованого й заведеного, відвисла щелепа і очі стали великими, як п ' ятаки.

Він мовчки узяв із столу ручку, встромив Богдану між пальці правиці і, підсунувши контракт, прошипів:

— Було б краще, аби ви підписали ...

— Але ...

— Так буде краще! Для вас ...

Директор “Фентезі Лтд.”, нащадок січового стрільця, борець з українським націоналізмом, людина, що заплуталась у цьому бурхливому житті, мовчки черкнула свої ініціали на папері.

Коли бухгалтер нарешті покинув кабінет, Богдан дістав аркуш паперу і почав зосереджено писати. “Пану Мережову В.Р.” і нижче: “Заява”. Трохи подумавши і заспокоївши розбурхані думки, Левицький продовжив: “... Прошу Вас звільнити мене з посади директора фірми “Фентезі Лтд.” у зв ' язку...” Отут Богдан замислився. Просидівши хвилини зо дві, він стомлено підвівся, зім ' яв аркуш з недописаною заявою і жбурнув папірець у смітник. Було нестерпно душно і противно у цьому клятому офісі. Левицький рішуче попрямував на вулицю.

***

Задрімавши в літаку, Ігор прокинувся від несподіваних поштовхів. С16 подивився на годинник, політ тривав 40 хвилин, визирнувши в ілюмінатор, побачив, що літак занурюється в хмари.

“Тільки цього не вистачало - ми, здається, втрачаємо висоту!” - Ігор занепокоєно повернувся до Барбари. Дівчина безтурботно проглядала газету “Жиче Варшави” і тільки тепер С16 помітив статтю, заголовок якої було винесено на першу полосу: “Хто стоїть за замахом на журналіста?” Швидко проглянувши текст, Ігор зрозумів, що ця стаття була підготована у спецвідділі Інтерполу Польщі, оскільки автор її, стурбований і обурений витівкою невідомих терористів, намагається нав ' язати читачеві думку, що причиною замаху стала професійна діяльність журналіста Войцехівського. “Таку нісенітницю можна написати лише навмисно, аби ще більше заплутати тих, хто вже встиг почути про вибух у центрі Варшави”.

Барбара, захопившись читанням, зовсім не помітила небезпеки, її обличчя залишалось спокійним і безтурботним. Тільки тепер Ігор, придивившись до дівчини уважніше, відзначив, яка вона вродлива. Її біляве волосся підкреслювало засмаглість шкіри, звабливі риси стрункої фігури і рельєф грудей вдало окреслював покрій брючного костюму. Блакитні очі перескакували з рядка на рядок, пухкенькі губки непомітно рухались, захоплені читанням.

С16 несподівано подумав, що загинути поруч із такою дівчиною було б не так страшно.

***

У той час, коли літак з Ігорем і Барбарою ще летів у польському небі, в своєму кабінеті на Маршалковській високий огрядний чоловік, код 4 Z 01, проглядав останнє повідомлення відділу 2 Z , що займалось кримінальною розвідкою. У повідомленні з грифом “цілком таємно”, говорилось, що міна з годинниковим механізмом була прикріплена до таксі, де їхав С16, циганченям, на це вказували свідчення людей, що проходили поруч та водіїв сусідніх машин.

Робота агентури Інтерполу серед місцевих циган і жебраків результатів не дала. Було встановлено, що циганченя з такими прикметами ніколи не бачили ні біля злополучного перехрестя, ні в інших районах Варшави.

— Чортівня якась! - 4 Z 01 незадоволено поклав документи в сейф.

***

Пройшовши метрів двісті до найближчої пивниці, Богдан вийняв з кишені зелену купюру і подав бармену. Отримавши три келихи пива, Левицький озирнувся і, побачивши єдине вільне місце у маленькій залі, попрямував до нього. За столиком сиділа молода жінка з пишним попелястим волоссям.

— Чи можна біля вас, фрау? - Богдан намагався поводитись як природний німець.

— Сідайте!

Левицькому здалось, що він не дочув. Але ні, не може бути! Жінка сказала “сідайте” українською мовою!

Богдан, присівши за столик, подивився на неї з цікавістю і залпом відпив половину келиха.

— Вибачте, фрау, ви з України?

— Хто знає ... А вас це дуже цікавить?

Левицького це питання здивувало і насторожило.

— Я просто почув рідну мову ... Вибачте, фрау! - Богдан белькотів казна-що, як заворожений дивлячись в зелені котячі очі. Вона невдоволено похитала головою.

— Провини треба спокутувати кров ' ю! - сказала напівжартома жінка, але Богданові чогось стало не по собі. Він нахилився над кухлем, намагаючись втамувати дрижання рук, але пиво розтікалося по губах і плямувало одяг.

Його сусідка доторкнулась до губ серветкою і підвелася. В її руці щось зблиснуло. Левицький схопився за груди, в яких по руків ' я стирчав ніж, його очі почали тьмяніти.

***

Закрите засідання Верховної Ради України проходило бурхливо. Сьогодні знервованість і збудженість депутатів відчувались ще з ранку, Верховна Рада заслуховувала доповідь начальника Головного Управління Інтерполу. Власне, закінчити доповідь йому не дали, вигуки в залі відволікали доповідача.

— Геть з трибуни!

— Пора на пенсію!

— Хватіт етой болтовні!

— Ганьба!

— Долой!

Зупинившись на половині тексту, Петро Степанович подивився в сесійну залу. Мельниченку здалося, що шум із зали перетікає в голову.

— Продовжуйте, якщо у вас є ще про що нам доповісти, - головуючий говорив спокійно, його голос, підсилений мікрофоном, звучав оглушливо й металево.

— Я закінчив.

— Шановні народні депутати, нам треба дати оцінку роботі Головного Управління Інтерполу!

— Незадовільно!!

— Геть його!!!

— Пропоную поставити на голосування. Увімкніть, будь ласка, систему “Рада”. Прошу тиші в залі!.. Голосуємо! Хто ...

Але Петро Степанович вже не слухав. Перед очима протікала, наче прискорена кінохроніка, вся його кар ' єра.

Ось молодий лейтенант міліції Мельниченко піднімається сходами в квартиру, де скоєно вбивство. Його колегу вирвало від трупного смороду, другий відмовився заходити до квартири. А він іде. Ось його, працівника міського розшуку, піднімають серед ночі телефонним дзвінком. Розбійний напад... Перед очима пронеслась сцена його затвердження на посаді начальника ГУ Інтерполу Верховною Радою України. І ось тепер: “Геть! Ганьба!”... Стало сумно, наче все життя, що віддав державі, пройшло марно. Що ж, мабуть його, Мельниченка, час скінчився. Настав час для інших.

***

Барбара відірвалася від читання тільки тоді, коли літак почав стрімко сідати.

— Що таке? Ми вже прилетіли?

— Певно, що прилетіли, тільки не в Берлін.

— Що трапилось?

— Мабуть, якась аварія...

Сполотнілий від напруження пілот намагався посадити літак на один з польських аеродромів. В його літунській практиці було всякого, але такого, як сьогодні, коли в повітрі збожеволіли одразу всі прилади, ще не траплялось. Тримаючись з останніх сил, щоб відвести катастрофу, пілот вголос молився.

***

Коли до офісу “Фентезі Лтд.” зайшла німецька поліція, представники Інтерполу та декілька осіб у цивільному, перед ними постала сумна картина, порожні кімнати, в одній із них на дроті від кавоварки висів бухгалтер. Жодного документу про діяльність “Фентезі Лтд.”, жодного папірця. Візит поліції та спецслужб, що вели постійне спостереження за офісом та працівниками “Фентезі Лтд.”, був викликаний двома подіями, несподіваною смертю директора Богдана Левицького і тим, що офіс вже другий день не працював, бо жоден працівник не входив і не виходив з офісу.

Стосовно смерті Левицького усі, хто був у пивниці, дали однакові свідчення: він зайшов до пивниці і взяв три келихи пива, сів за порожній столик і почав розмовляти сам із собою якоюсь незрозумілою мовою, потім впав, схопився за груди. Лікарі визнали причиною смерті серцевий напад.

Нічого нового для слідства не дало і обстеження офісу, причиною смерті бухгалтера визнано механічну асфіксію шиї внаслідок самогубства, що було переконливо доведено криміналістами, ніяких слідів, що могли б зацікавити слідство, в офісі не виявлено.

***

Після того, як Верховна Рада України затвердила на посаді начальника Головного Управління Інтерполу Віталія Сервецького, минуло всього два дні, але цю зміну керівництва відчули всі працівники Інтерполу. Власне, приголомшливою була службова нарада, де мали представити нового керівника. Віталій Іванович, що мав тепер особистий код А02, був високим чорнявим чоловіком із густою шевелюрою. Манера поведінки і мова його були простими й розкутими.

Кар ' єра майбутнього голови спецслужби почалася в Київському військовому училищі зв ' язку. Але закінчити навчання йому не вдалося, Віталій пішов з училища за власним бажанням. Справжньою причиною його звільнення був конфлікт з однокурсниками, що виник через крадіжку речей в гуртожитку. Було очевидно, що речі вкрав саме Віталій, але замість покарання, керівництво вузу запропонувало курсантові Сервецькому піти за власним бажанням, бо хлопцеві загрожувала кримінальна справа. Отак, пішовши з останнього курсу військового вчилища, Віталій через свого знайомого вийшов на спортивний клуб, де і влаштувався на роботу.

Організація, в якій опинився Сервецький, заробляла гроші збиранням “податків” на базарі, тож він пройшов серйозну кримінальну школу. Сталось так, що з ним познайомилась одна впливова людина і, маючи вже під шістдесят, цей номенклатурний функціонер вирішив підтримати хлопця, зробивши йому непогану кар ' єру, він (хоча і з неймовірними складнощами) влаштував його в КДБ. Але за послуги Сервецькому довелося розраховуватись власним задком - добрий дядечко виявився гомосексуалістом.

Дослужившись в КДБ до майора, Віталій Сервецький мав непогані зв ' язки, в тому числі і серед людей, які прагнули влади. Невідомо як (мабуть, з чиєїсь доброї подачі), вибір Президента зупинився на Сервецькому. Його несподівано викликали “нагору” і після формальних перевірок затвердили на сесії Верховної Ради.

Роботу ГУ Інтерполу Сервецький, звичайно, не знав, але розумів, що тепер від нього залежить багато. Досвіду керівної роботи, як і роботи з кадрами у нього теж не було, але це його аж ніяк не засмучувало, якщо його призначили начальником ГУ Інтерполу, значить він найдостойнійший!

Наради в ГУ проходили по середах, тож першим організаційним рішенням А02 було перенесення службових нарад на четвер.

Коли всі зайняли свої місця в залі, з ' явились Голова Адміністрації Президента, Міністр внутрішніх справ, Голова Служби безпеки і новий начальник ГУ Інтерполу. Після короткого вступного слова Голова Адміністрації Президента представив присутнім Сервецького і побажав йому успіхів на новій посаді. Схвильований Віталій Іванович взяв слово.

— Я хочу подякувати Президентові і народу України за ту високу довіру, яку мені надано. Сподіваюсь, що я її виправдаю. Будемо працювати засукавши рукави, оскільки ми природоохоронні органи ...

З облич присутніх Сервецький збагнув, що бовкнув щось не те.

— Правоохоронні ... - тихенько підказав Голова СБ.

— Перепрошую, значить, органи охорони права ... Ми й надалі будемо боротись зі злочинністю і різними правопорушеннями світового та міжнародного масштабу.

Хоча ця промова підбивала до сміху, усі напружували обличчя, щоб не видати посмішку.

— Успіхів вам! - високі гості потиснули руку новому начальникові і попрямували до виходу.

— Ви ж не забудьте, увечері... - підхопився було Сервецький, але Міністр внутрішніх справ різко повернувся і глянув на Віталія Івановича таким нищівним поглядом, що той осікся і почервонів.

Коли гості вийшли, Сервецький оголосив початок наради.

В цю хвилину двері зали розчинились і увійшов С01.

— Дозвольте? - С01 тихо прослизнув на своє місце.

— Ви хто?! – презирливо скривився Сервецький.

— Начальник Першого головного відділу, особистий код С01, - по-військовому відрапортував С01.

— А вас що, наради не стосуються? Заходите до кабінету керівництва, як до себе додому! Чого запізнились?

— Розмовляв з начальником Кримінальної розвідки Канади, вирішував питання про екстрадицію.

— А мене не хвилює, що ви там вирішували! Коли іде службова нарада, ваша робота - сидіти і мене слухати!

— Але...

— Сядь!!

За свою тривалу роботу Микола Оверченко бачив усяке, було в нього і безліч різних начальників. Тож підкорившись долі, С01 опустився на своє місце і почав розкладати перед собою на столі якісь папірці.

— Колишній ваш начальник, як було відзначено на засіданні Верховної Ради, розвалив роботу спецслужби. Цей злочинець Мельниченко ще відповість перед народом України згідно закону! Я очолив ГУ Інтерполу, щоб навести тут порядок! Ось підписаний мною наказ про позачергову інвентаризацію майна нашої служби, почати роботу вже сьогодні! Все перевірити і виявити винних, проти яких буде негайно порушено кримінальні справи відповідно до Кодексу України щодо майнової відповідальності. Сьогодні починає роботу надзвичайна і повноважна комісія: я - голова, члени - мої два заступники і представники прокуратури. Мета роботи комісії - очищення наших лав від корумпованих елементів. Усім працівникам сьогодні до кінця робочого дня подати письмові звіти про свою роботу, обсяг - не менше десяти сторінок!

— А коли ж працювати?..

— Мовчать!! Ну, у вас і дисципліна! - картинно похитав головою Сервецький. - Але цьому бардаку вже настав кінець...

Після наради настрій був пригнічений, всі мовчки розійшлися писати звіти.

***

Приземлення літака коштувало пілотові чималих зусиль, тільки коли колеса шасі торкнулись землі, Ігор і Барбара зітхнули з полегшенням, небезпека минула.

Коли вони вийшли з літака, Барбара була бліда й перелякана. Ігор пригорнув дівчину за плечі і намагався заспокоїти, але вона вся тримтіла. Через вимушену посадку було втрачено цінний час, тепер усе залежало від того, як швидко вдасться опанувати ситуацією. С16 зв ' язався з поліцією і з місцевою резидентурою Інтерполу. Повідомлення, що його передав Ігорю резидент, приголомшувало - директор “Фентезі Лтд.” несподівано помер, бухгалтер повісився, інші працівники фірми зникли і ні слідів, ні документів, що могли б допомогти слідству, в офісі не залишилось. Зв ' язок із Києвом дав цікавішу інформацію. По-перше, С16 отримав досьє на Левицького, по-друге, Управління контррозвідки Служби безпеки повідомило Інтерпол про надходження значних валютних коштів з Німеччини на рахунок фірми “Олімпія” в Україні. Далі в повідомленні подавались короткі відомості про Комерційно-виробничу фірму “Олімпія”, що займалась здебільшого посередницькою діяльністю. Очолює фірму Президент Василь Мережов, крупний бізнесмен, голова Міжнародної промислово-економічної асоціації підприємців “Захід”. Це вже було цікаво, Ігор дістав записника й помітив - Василь Романович Мережов.

***

Василь Мережов у цей час щойно повернувся з наради директорів і, виставивши надокучливого охоронця, зачинився в своїй частині будинку. День був важкий і насичений зустрічами, тож Василеві було приємно нарешті залишитись наодинці. Він підійшов до бару і налив у склянку віскі. Міцна гаванська сигара після другої затяжки вдарила в голову і Василь, насолоджуючись їдким димом, запалив свічки й вимкнув у кімнаті електричне світло.

Усі, хто знав Мережова, не могли й подумати, що ця людина може вірити у щось потойбічне чи вміє молитися. Багато хто був би здивований, якби побачив, як Василь, склавши руки в молитві, звертається до свого бога. Відколи Ковальчук став Мережовим, його життя сильно змінилось, він твердо знав, чого прагнув і впевнено йшов до мети.

Молитва була тривалою. Повітря кімнати наповнювалось запахом свічок і могильним холодом. Обличчя Василя ставало все більш осяяним білим яскравим світлом. Може, це були просто відблиски від свічок, а може, щось інше.

Та ось Василь опустив руки, підняв обличчя до неба, і його вуста почали повільно рухатись, читаючи страшне закляття, що передавалось із покоління в покоління ворогів роду людського і перейшло Василеві від баби Оксани.

***

З призначенням нового начальника кожен день приносив працівникам ГУ Інтерполу щось прикре.

Національна структура міжнародної спецслужби, працівників котрої ніхто не повинен знати в обличчя, чиї імена і особисті дані були глибоко законспіровані, а на особових справах яких стояв гриф “цілком таємно”, несподівано, з ініціативи нового начальника, перетворився на “підрозділ Збройних Сил”. Одразу була запроваджена спеціальна форма і спеціальні звання, що починались з лейтенанта Інтерполу і закінчувались Загальним Генералом ГУ Інтерполу. Перше в історії звання Загального Генерала було присвоєне Віталію Сервецькому. Раз на місяць було встановлено проводити обов ' язковий стройовий огляд, що його мав проводити особисто Сервецький. На новому генеральському мундирі з ' явилось багато значків: три про вищу освіту (всі три були варіантами нагрудного знака Київського військового училища зв ' язку, яке Сервецький так і не закінчив), ряди медальних колодок, закуплені у військторгу, дрібні значки типу “ГТО”. Віталій Іванович так захопився “зміцненням дисципліни”, що примусив усіх працівників ГУ жити в казармі, яку обладнали протягом дня біля приміщення Інтерполу.

Ще одним проявом нового мислення стала поява в спецслужбі нової працівниці Ольги Челобакової. Висока чорнява дівчина в грубих окулярах, від якої пахло дешевими парфумами, увійшла в життя ГУ Інтерполу, наче вихор. Найцікавішим було те, що Челобакова не мала не тільки спеціальної, а й вищої освіти. Випускниця київської середньої школи починала свою біографію “офіцера Інтерполу” на Дарницькому базарі, де продавала електроприлади. Як її помітив Сервецький, і чим вона його зацікавила, залишилось загадкою. Але очевидним було те, що Ольга була дівчиною без сексуальних комплексів. Не минуло й тижня, як усі працівники-жінки ГУ Інтерполу знали, що Челобакова втратила цноту в дванадцять років, полюбляє оральний секс і садомазохистські пестощі. Ці одкровення, поєднані з професійною неграмотністю, манерами і стилем одягу “вуличної дівки”, не могли не обурювати професіоналів, яким тепер приходилось працювати з нею поруч. Кожен ранок в ГУ починався з обходу Ольгою робочих місць. Пересвідчившись, що всі прийшли, Челобакова бігла в кабінет до Сервецького і доповідала, хто і з яким настроєм вийшов на службу. Потім кабінет зачинявся, вимикались усі телефони, в тому числі й урядового зв ' язку, і через двері, в такт скрипу службового дивана, лунали пронизливі зойки й крики Челобакової. І таке повторювалось щодня.

***

Аварія літака сплутала всі плани С16. Оскільки ситуація була непередбачуваною, Ігор, як було умовлено, зв ' язався з Києвом і доповів обстановку.

— Не переймайтесь, С16, - голос С01 звучав сумно і якось байдуже. - У нас тут багато змін. Поки працюєте як домовились, але постійно виходьте на зв ' язок.

Ці слова С01 справді насторожили С16. Він відчував, що в Києві щось не так, щось трапилось в ГУ Інтерполу, трапилось таке, про що С01 не може говорити...

Барбара миттєво відчула зміну в настрої С16, після розмови з Києвом Ігор став розгубленим і замкненим.

— Щось сталось?

— Дурниці... - Ігор подивився на Барбару і раптом замислився, як багато подій відбулось в його житті за цей короткий час, проведений у Польщі, і він несподівано для себе відзначив, що ця дівчина з кожним днем все більше його приваблює.

Якесь сильне нестримне бажання охопило Ігоря, він притулив свої губи до її губ, і вони злились у запаморочливому жагучому поцілунку.

Вони забули про все, про завдання, результатами якого були зацікавлені уряди трьох держав, про небезпеку, що йшла за ними по п ' ятах. Уся напруженість і втома залишились десь далеко, а тут, у маленькому польському готелі, куди їх тимчасово поселив місцевий резидент Інтерполу, залишились лише двоє закоханих молодих людей.

Через чотири години Ігор з Барбарою були на військовому летовищі, з якого вони мали летіти спецрейсом на Варшаву.

***

Минуло три хвилини, як закінчилось чергове засідання Кабінету Міністрів, на якому вперше був присутній Василь Мережов. Але як для людини, що потрапила в нову обстановку, Василь Романович почувався досить впевнено, багатьох із присутніх він вже добре знав. Єдине, через що трохи незручно почував себе Василь, це був його молодий вік, Мережов був кілька днів тому призначений на високу урядову посаду, ставши наймолодшим віце-прем ' єр-міністром в історії України. Саме через це призначення Мережов зміг просунути реалізацію своєї програми економічних реформ в Україні. Уважно розглядаючи оточуючих, Василь іронічно посміхався. Таємними і звивистими шляхами йдуть мужі до влади, і тільки вони самі знають, як це непросто! Василь був в уряді людиною не випадковою, і це він добре усвідомлював.

Доля була до Василя милостивою, його молитви були почуті. Польські гроші, зроблені через колишніх банківських працівників, що витягли їх з банків через комп ' ютерну мережу і переправили в Україну через підставну німецьку фірму, торували Мережову шлях до влади. А свідки і учасники цієї авантюри зникли один за одним, забираючи із собою таємницю походження Василевого капіталу. Тепер він добре розумів, що з такими грошима він має в Україні великі можливості. Усвідомлюючи своє призначення, Мережов відчував себе обраним, бо вибір впав саме на нього.

При виході із зали засідань, Василь звернув увагу на високого чорнявого чоловіка у генеральській формі. “Головне Управління Інтерполу” - прочитав Мережов на великому кольоровому шевроні.

— Чи не скажете, котра година? - несподівано запитав генерал, уважно дивлячись на Василя.

— Одинадцята! - на Василевих вустах заграла посмішка, цю фразу він промовив не дивлячись на годинник, що показував першу дня.

— Звідки ви прийшли? – запитав генерал майже не ворушачи вустами.

— З вічного вогню.

— А куди йдете?

— У вічний вогонь.

— Значить, ви знаєте батька?

— Знаю і пишаюсь цим.

— Хто ви?

— Мій батько той, хто все може. Я нічого не можу без нього. Я лише його названий син.

Цей діалог тривав не довго, генерал з Василем домовились про зустріч і тепло попрощались, немов старі друзі.

***

Якось Челобакова, випивши з шефом після хвилин кохання в обідню пору, п ‘ яна не втрапила до свого кабінету і вломилась до начальника відділу В. Коли двері кабінету В01 з шумом розчинились, Ольга побачила середніх років чоловіка з майже сивою головою, він підняв на неї здивовані очі і відірвався від паперів.

— Прівєт, пацани! - обличчя Ольги було червоним, крізь напівзастебнуту формену блузку випинали збуджені груди.

В01, людина серйозна, що прийшов в Інтерпол із посади радника посольства в одній з англомовних країн, в минулому офіцер Служби Безпеки, дивився на п ' яну дівку з мовчазною іронією і неприязню.

— Ти чьо, глухой?! - Челобакова сіла на письмовий стіл, задравши спідницю, труси під яку вона ніколи не одягала.

— С18, будь ласка, вийдіть з кабінету, - намагаючись бути спокійним, промовив В01.

— Пашол в жопу, казьол! - кинула у відповідь Челобакова і голосно зіпсувала в кабінеті повітря.

Це переповнило чашу терпіння, В01 зняв трубку з телефонного апарату без номеронабирача.

— Швидко до мене!

— Ха-ха! - Зраділа своїй витівці Челобакова, - Пока мєня є...т сам Сервецкій, я на тєбя ложила!..

Вона злізла зі столу, залишаючи прямо на документах купу напіврідких екскрементів. Челобакова схопила зі столу листи на бланках Інтерполу і, повернувшись до В01 спиною, підтерла ними собі сідниці.

В цю хвилину двері кабінету відчинились і до середини заскочили два дужі охоронці. Вмить оцінивши ситуацію, вони заломили Челобаковій руки і потягли її до дверей. Раптом перед ними виросла постать Сервецького.

— Що тут коїться?! - заревів Загальний Генерал, - негайно відпустіть лейтенанта!!

Коли охоронці вийшли геть, Сервецький повернувся до В01.

— Це тобі, падло, так не минеться!

***

Вдруге Варшава зустріла Ігоря теплою погодою. Службова машина швидко довезла Ігоря й Барбару на Маршалковську, до будинку, де розташувався польський Інтерпол. Щоб не гаяти часу, що був тепер дуже дорогим, Барбара з Ігорем домовились про план подальших дій: дівчина формує польську справу із залученням інформації німецьких колег, а Ігор буде опрацьовувати український слід, по якому потекли польські гроші.

Польський і німецький Інтерпол погодились на такий план дій, тим більше, що польський уряд і банкіри почали серйозно тиснути на спецслужби, вимагаючи негайних результатів. Минулі два дні Президент Польщі, взявши справу під особистий контроль, вимагав постійні звіти від польського Інтерполу про хід розслідування.

Переконавшись, що має потрібні для розслідування матеріали, Ігор склав їх у кейс, який пристібнув до зап ' ястя наручниками. Обличчя Барбари було сумним , видно, що дівчина не звикла працювати в такому шаленому темпі, тож їй був потрібен час, щоб зібратись з думками. Її тішило тільки одне, поруч був колега з України, хлопець, з яким вона почувала себе впевнено і спокійно.

Ігор ще досі не міг забути дивну розмову з Києвом, вона його непокоїла і породжувала різні здогадки, тому він вийшов на зв ' язок ще раз. Але голос, що йому відповів, був зовсім не схожим на голос С01, та і сама манера говорити - різка і груба – збила з пантелику С16.

— С16 викликає на зв ' язок С01.

— Я - А02, чого тобі треба, С16?

— Де А01?

— А01 давно вже нема в ГУ Інтерполу, я - Загальний Генерал ГУ Інтерполу Сервецький. Доповідай швидко! В мене нема часу з тобою патякать...

С16 вагався.

— Дайте мені С01!

— Ти що, здурів?! З ким ти, сука, так розмовляєш?! Де ти зараз знаходишся? Я негайно накажу тебе заарештувати і відкрити кримінальну справу за непокору!!

С16 коротко повідомив, де він знаходиться і те, що він негайно повертається до Києва.

Що трапилось в Києві? Який ще Загальний Генерал там почав керувати? Хто такий цей Сервецький? Одержати відповіді на ці питання можна було тільки в Києві. Ігор пригадав зморений і байдужий голос С01.

Що ж таки трапилось у Києві?

***

А в Києві, тим часом, відбулося багато подій.

Віце-прем ' єр-міністр Василь Мережов виголосив у Верховній Раді нову програму стабілізації економіки. Вона передбачала тимчасове замороження виплат зарплати, пенсій та стипендій, широкомасштабне вливання в українську економіку іноземних інвестицій, збільшення податків на вітчизняних товаровиробників.

— У кожного є город або родичі в селах, тож заради добробуту України, швидкого виходу з кризи невиплата зарплат та пенсій три-чотири місяці на бюджет українських сімей суттєво не вплине. А стосовно нових податків, то, я підкреслюю, що це заходи вимушені й тимчасові. Загалом же збільшення податкових ставок, і про це свідчить досвід розвинених країн світу, є додатковим стимулом для вітчизняного бізнесу. Такі заходи, я в цьому переконаний, вже через півроку дадуть суттєвий економічний ефект.

Такі інтерв ' ю з Мережовим друкували практично всі центральні українські газети. Молодий ініціативний політик, що чітко знає шляхи виходу з кризи і говорить про конкретні кроки уряду на шляху до стабілізації хворої української економіки, сподобався усім. Його ідеї були свіжими і перспективними. Крім того, він висунув серйозну програму боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Фірма “Олімпія”, яку він очолював до призначення на посаду віце-прем ' єр-міністра, надала велику спонсорську допомогу Головному Управлінню Інтерполу, за що Загальний Генерал ГУ Інтерполу Віталій Сервецький присвоїв Василю Романовичу Мережову спеціально введене для нього персональне військове звання “почесний полковник ГУ Інтерполу” з правом носіння форми встановленого зразка і поставленням на повне пайкове утримання. Йому була виділена символічна койка в казармі і на перекличках постійно звучало його прізвище.

В ГУ відбувались такі події. Начальника Першого Головного відділу було знайдено застреленим у власному кабінеті, поруч з тілом валявся пістолет без номерів. Криміналісти довго топтались навколо питання про походження цієї зброї, але керівництво ГУ наполягло на швидкому закритті справи мотивуючи це тим, що обставини самогубства ганьблять честь зразкового підрозділу, а тому мають бути поховані в архіві. Миколу Оверченка, код С01, тихо поховали на одному з старих київських цвинтарів, а разом з ним і справжні обставини його смерті. На його місце було призначено молодого, але перспективного працівника, лейтенанта Челобакову.

Начальник відділу В був звільнений із спецслужби з формулюванням “за вчинки, що ганблять честь і гідність офіцера”. Як свідчать матеріали службового розслідування, до яких було залучено рапорт лейтенанта Челобакової, В01 у нетверезому стані справляв потреби на службові документи і на зауваження лейтенанта Челобакової не реагував. Це було підтверджено двома рапортами охоронців.

У зв ' язку з відсутністю С16, його було виведено із штату ГУ Інтерполу з подальшим обов ' язковим проходженням службової атестації на предмет доцільності присвоєння звання “лейтенант Інтерполу”.

***

Коли літак взяв курс на Київ, напруження у С16 досягло критичної межі. Його думки тепер були зайняті не справою, заради якої він літав до Варшави, а здогадками та прогнозами щодо подій у Києві.

“Де С01?” - ці питання мучили його протягом усієї подорожі.

Напруження передалось і Барбарі, хоч вона і намагалась виглядати спокійною, було помітно, що на дівчину вплинув Ігорів настрій, і вона погодилась на поїздку до Києва, сподіваючись цим прискорити слідство, а головне бути поруч з Ігорем.

Барбарі пригадалось її дитинство, школа. Якось вона хотіла допомогти дідусеві лагодити взуття і розпорола руку шевським ножем. Кров потекла з розрізу, і вона ледве не втратила свідомість. Та на допомогу прийшов дідусь, і кров зупинилась. Але поріз був глибоким і на її руці лишився шрам. Ось він, подивилася Барбара на свою руку.

Раптом шрам прямо на очах став рожевим і Барбара здивовано потерла його рукою. Що це?! Її обидві руки були вимазані кров ' ю, як тоді, в дитинстві. Кров стікала по руці, крапала їй на коліна, і Барбара провалилась у важкий морок.

Вона прийшла до тями, коли літак заходив на посадку. Ігор сидів поруч, зосереджений і сумний. У Барбари боліла голова, смоктало в грудях, пересохли губи. Вона поволі розім ' яла ноги, що затекли від тривалого сидіння. Нахилившись, щоб розправити спідницю, вона помітила на підлозі краплі свіжої крові. “Єзус Крістус...” - тихо прошепотіла Барбара.

III

Літак приземлився в Жулянах. Проштовхавшись через митний контроль, Ігор і Барбара вийшли на вулицю. Ігорева рука, прикута наручниками до кейса, почала муляти, але С16 намагався не звертати на це уваги. Погода в Києві була пасмурною і холодною. Після сонячної Варшави вітер пронизував до кісток. Переконавшись, що їх ніхто не зустрічає, Ігор і Барбара вирушили на зупинку дев ' ятого тролейбуса.

Коли вони були на краю тротуару, Ігор звернув увагу на автомобіль, що наближався до них ззаду. Він миттєво озирнувся, за ними їхав вишневий “Вольво” з опущеним боковим склом. С16 помітив на пасажирському сидінні велетня із спокійним обличчям професійного вбивці. Ігор штовхнув Барбару на землю і вихопив зброю. Дівчина розгубившись, але миттєво зрозуміла, в чому річ, і, падаючи, встигла вихопити пістолет. Але вистрелити не вдалося, автоматна черга зачепила її груди. Барбара сумно подивилась на Ігоря, і її очі стали скляніти.

Та С16 цього не помітив. Він стріляв по машині, присівши на коліно, і автоматна черга захлинулась. Дві кулі прошили голову нападника, автомат дзенькнув об тротуар. Двадцятизарядний Ігорів “Стєчкін” не замовкав ні на секунду, шоферове плече було двічі пробите кулями, і він, втрачаючи свідомість, уткнувся головою в переднє скло.

Але С16 не побачив другої машини. Несподівано щось важке опустилось йому на голову, перед очима попливли кола, тіло стало м ' яким і неслухняним. Світ похитнувся і повільно почав перевертатись...


ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Judex ergo cum sedebit,

Quidquid latet, adparebit

Nil inultum remanebit. * **

І

Четвертий день у Києві стояла неможлива спека. Вийшовши з дев ' ятого тролейбуса, С16 попрямував до Академії збройних сил. Йому назустріч ішли офіцери, витираючи носовичками піт, що котився з-під кашкетів, інші просто несли кашкети в руках.

Минувши зупинку, С16 помітив двох молодиків, одного в майці з сережкою у вусі, другого в джинсовій куртці. Стоячи осторонь, хлопці щось жваво обговорювали. Ігор повернув голову і став нахабно їх розглядати, але ті робили вигляд, що цього не помічають. Обоє “студентів” були у формених міліцейських черевиках і шкарпетках.

Коли на світлофорі з ' явилось зелене світло, С16 швидко перейшов дорогу і, опинившись біля парку, побіг. Його переслідувачі розгубились, але за мить, намагаючись це робити якомога природніше, підбіжки подалися за Ігорем. Підскочивши до дванадцятого автобусу, що стояв з розчиненими дверима, С16 підскочив до водія.

— Я - офіцер контррозвідки, - сунув інтерполівське посвідчення під ніс водієві. - Негайно зачиняйте двері і їдьте!

Водій, відірваний від читання улюбленої “Екзоеротики”, роздратовано ляснув дверима і завів двигуна. В салоні тихо сиділа літня бабуся і спокійно дивилась у вікно, за яким дебела молодиця, перед якою зачинились двері автобуса, сердито вигукнула: “Совсєм пустой, гад, поєхал!”

Переслідувачі байдуже зупинились. Тепер вести спостереження було складніше, тому вони зайшли до найближчого кафе, взяли пива і повідомили керівництву, що об ' єкт зник у натовпі.

Власне, на це й розраховував С16, він знав, що за таку платню, яку одержують його переслідувачі, бігти за ним ніхто не буде.

“До зустрічі залишилось десять хвилин,” - зиркнувши на водіїв годинник відзначив про себе Ігор.

— Ну, і куди ми їдемо? - тупо дивлячись на дорогу, запитав водій.

— До наступної зупинки.

Автобус об ' їхав Солом ' янську площу і, розвернувшись на перехресті, став під табличкою “Зупинка вул.Освіти”.

С16 подякував і, як ні в чому не бувало, пішов до парку Островського. На центральній алеї він сів на лавочку і подивився на годинника.

Через чотири хвилини поруч з ним на лавочку сів літній чоловік. Відкрив пошарпаного портфеля і, вийнявши складену вчетверо газету, передав Ігорю.

— Це від Толі.

— Дякую, - С16 підвівся і швидко пішов до тролейбусної зупинки.

***

З того часу, як С16 повернувся в Україну, його життя перетворилось у пекло. Він тяжко переживав смерть Барбари, яку любив, і не міг змиритися з думкою, що її вже немає.

Суцільним шоком для Ігоря був його вихід на роботу. С16 чекав цього дня, йому кортіло зустрітися з колегами, дізнатись останні новини. Але те, що він побачив, пригнітило Ігоря і відбило бажання продовжувати роботу.

В перший же день він дізнався, що всі матеріали справи були знищені за вказівок Загального Генерала ГУ Інтерполу. С16 зрозумів, що він повинен щось робити, авантюра міжнародного масштабу могла вдарити по авторитету України. Єдиним виходом були переговори з Сервецьким.

Схвильований Ігор зайшов у кабінет начальника ГУ Інтерполу.

— Товаришу Загальний Генерале! Це міжнародний скандал!

Сервецький, що непорушно сидів у кріслі біля вікна, підвів на нього очі.

— Товаришу лейтенант, я Вас не викликав!

— Але ж...

— Вийдіть!

— ...ситуація з польським розслідуванням настільки серйозна, що може закінчитись...

— Ти що, п ' яний? Зараз ми з тобою розберемось! Розпустились, понімаїш тут! – Сервецький натис кнопку, викликаючи охорону.

— Охорона! Сюди! – істерично закричав Сервецький у мікрофон.

Зрозумівши безглуздість розмови, С16 вийшов.

Наближаючись до свого кабінету, Ігор зіткнувся з двома озброєними охоронцями, що бігли в кабінет Загального Генерала.

***

Несподівано небо затягло хмарами, пішов дощ. Дивлячись у мокре вікно тролейбуса, Ігор згадував події, що з блискавичною швидкістю відбулися в його житті за цей час. За звичкою С16 перевірився, чи за ним ніхто не слідкує. Це шпигування Сервецького вже з 'їло чимало державних коштів. Намагаючись відволіктись від цих думок, він вже вкотре прокручував у пам'яті розмову із Загальним Генералом. Розуміючи, що після такої розмови його звільнення неминуче, С16 того ж дня подав рапорт на відпустку, а вже з наступного розпочав власне розслідування справи, похованої в архіві. Часу в нього було небагато. Треба було проаналізувати всю інформацію, а вона досить цікава. Те, що за крадіжкою грошей із банків, стояв Василь Мережов, для Ігоря очевидне, це підтверджували численні документи, зібрані різними службами. Навіть документи, знищені Сервецьким, не пропали без сліду, С16 кожен папірець цієї справи встиг відзняти на ксероксі. Незрозумілим лишалось походження Василя Романовича Мережова. Працюючи з його особовими справами, Ігор переконався, що автобіографія Мережова – вигадка. Цікавим був і несподіваний злет Мережова на політичний Олімп. Відстежуючи, як він з одієї посади йшов на другу, складалось враження, що за цією людиною стоять могутні сили чи синдикати транснаціонального масштабу. Тому Ігор розумів, що передача документів прокуратурі чи іншим правоохоронним структурам рівнозначна їхньому знищенню. Опублікувати в пресі? Але Україна не Захід. У нас такі штуки, через які там негайно йдуть у відставку, лише додають популярності політикам.

С16 був людиною діла і фахівцем своєї справи. Він розумів, якщо той, хто називає себе Мережовим, намагається знищити своє минуле, переписати його на чистовик, то це означає, що там є що переписувати. Визначивши приблизно вік Мережова, Ігор почав збирати інформацію про розшукуваних злочинців та осіб, що підозрювались у скоєнні злочину, аби серед них знайти людину, схожу на Мережова.

***

Вийшовши з тролейбуса, пройшов у парк і сів на лавочці. Дощ пройшов, але з дерев ще крапало. С16 кортіло прямо зараз розгорнути газету, яку, вживаючи численних пересторог, йому сьогодні передали. Поруч нікого не було, він швидко розгорнув газету, і, вийнявши з неї аркуша з учнівського зошиту, став читати. Те, що він прочитав, приголомшило остаточно.

Відчуваючи на собі чийсь погляд, Ігор озирнувся, поруч нікого не було, але цього разу С16 помилився.

ІІ

В ГУ Інтерполу кожен робочий день тепер розпочинався з шикування всіх працівників, фіззарядки, годинної стройової підготовки, вивчення статутів і лише після цього всі приступали до праці. Це відразу позначилось на результатах роботи, нерозслідувані справи пачками здавали в архів, старі досвідчені працівники почали переходити в інші структури.

Зате для Ольги Челобакової настала золота пора. З того часу, як її призначили на посаду начальника Першого Головного відділу, вона стала регулярно отримувати чергові звання. Щодня їздила вона службовою машиною по дорогих крамницях, виставках, презентаціях, стала відвідувати елітний фітнесс-клуб, а, приїхавши на роботу під кінець робочого дня, влаштовувала несподівані перевірки робочих місць, інколи заходила до когось із працівників у кабінет і влаштовувала “контроль за режимом таємності”, після чого доводилось тижнями впорядковувати папери.

Єдиною її серйозною вадою була пристрасть до алкоголю, після чого Челобакову тягло на куріння “травички”. Коли це траплялося на роботі, Сервецький намагався відправити її додому на своїй машині і суворо слідкував, щоб ніхто з працівників спецслужби не бачив Ольгу в такому стані. Обкурившись, Челобакова починала так зухвало поводитись , що залишати її на роботі було просто небезпечно. Хоча Сервецького мало хвилювало, що подумають про нього підлеглі, більш за все його непокоїло, щоб Ольга нікому не розляпала про плани Загального Генерала. А вони в Сервецького були страшними.

***

На Міжнародній нараді з питань безпеки та співробітництва в Європі більшістю голосів було прийнято рішення про виключення України зі світової організації поліції, оскільки “вкрай некомпетентна робота ГУ Інтерполу та її керівника шкодить національним інтересам країн, що проводять міжнародний розшук злочинців”. Присутній на Міжнародній нараді Сервецький, коли почув переклад цієї резолюції, підхопився і, жбурнувши пачку матеріалів конференції в президію, почав давати всім дулі, супроводжуючи це лютою лайкою.

Повернувшись в Україну, Загальний Генерал доповів Президентові, що вважає за непотрібне продовжувати співробітництво із західними партнерами через неефективність методів міжнародного розшуку.

“З метою підняття світового авторитету керованого мною підрозділу, - запропонував Сервецький, - надалі проводити всі види розслідувань власними національними засобами”.

Робота в Україні організації ГУ Інтерпол ставала непотрібною, відповідні функції вже виконували МВС, СБУ та Прокуратура.

***

Прийшовши додому, Ігор почав збиратися в дорогу. Те, що було передано для С16 в парку, вимагало негайних дій. Записка була передана із госпіталю, де з численними опіками шкіри у важкому стані знаходився Ігорів друг ще з Академії МВС старший слідчий Толя Батченко.

Збираючись, С16 взяв із собою табельну зброю, копії всіх документів з “польської справи”, зменшені на ксероксі до розмірів кишенькового записника.

Ігор квапився. І це його врятувало, за півтори хвилини, як С16 вийшов з під'їзду, перед дверима загальмував джип “Беркута”, і люди в бронежилетах побігли до дверей його квартири. Кілька хвилин тому в аеропорт “Бориспіль” подзвонив невідомий і заявив, що на борту літака, котрий через п'ятнадцять хвилин відлітає в Будапешт, знаходиться вибухівка. Реакція на такі дзвінки була відпрацьована службами аеропорту, тим більше, що дзвонили з домашнього телефону. З'ясувавши адресу хулігана, було вжито заходів щодо його затримання.

На дзвінок у квартирі Ігоря Гриценка ніхто не відповідав, тому за мить двері було вибито, загін увірвався всередину, але в квартирі нікого не було.

Біля вибитих дверей сержант помітив якийсь папірець, підняв і розгорнув його. Це був прямий доказ вини Ігоря Гриценка, ксерокопія розкладу рейсів аеропорту “Бориспіль” на сьогодні, де рейс на Будапешт було позначено галочкою.

***

Щоб потрапити до Толі, С16 довелось чекати в передпокої палати майже півтори години. Ігор не бачив Батченка близько двох років, але вигляд друга у лікарні його вразив, опіки були дуже сильними, неушкодженими лишились тільки ліва рука й ліва частина обличчя.

— Я прочитав твою записку, - намагався не видати своєї розгубленості Ігор. - Як це сталось?

— У мене в кабінеті був вибуховий пристрій. Почалась сильна пожежа.

Пронизливий біль змусив Батченка замовкнути. Він заплющив очі й Ігорю здалося, що на ліжку лежить мрець. Та біль відпустив і поранений став потроху приходити до тями.

— Після того, як тебе зацікавили розшукувані, я дещо знайшов… У мене в сейфі лежали ці справи окремо … Справа Ковальчука… Подивись…

Напруження, з яким давалась пораненому ця розмова, виявилось завеликим і він втратив свідомість.

***

З госпіталю Ігор поїхав до обласного управління внутрішніх справ, на місце, де сталась пожежа. В будинку міліції про недавню подію нагадували тільки закопчені вікна першого поверху.

Поговоривши з начальником слідчого відділу, С16 дізнався, що вибух стався в кабінеті Батченка в обідній час, після вибуху спалахнула сильна пожежа, згоріли меблі і все, що знаходилося в кабінеті, самого ж Батченка ледве вдалось врятувати.

— Хочете подивитись на згарище? – начальник слідчого відділу взяв ключі, і вони з Ігорем підійшли до дверей кабінету, з якого віяло горілим. Вони опинились у закопченій кімнаті, що раніше була кабінетом старшого слідчого.

— Те, що причиною пожежі був сильний вибух, встановлено, але з'ясувати, хто заклав вибухівку в кабінеті старшого слідчого, поки що не вдалось. У нас такого ще не було! Не така вже слідчий серйозна персона, щоб отак по-мафіозному вбивати.

В кутку С16 помітив обгорілий сейф Батченка.

— Ми передавали Батченку матеріали однієї справи і я хотів би їх забрати.

Начальник слідчого відділу вибрав на в'язці два великі ключі і відімкнув дверцята сейфу. Вони побачили туго забиту горілим папером середину металевого ящика.

— Бачте, все згоріло.

— Давайте подивимося ще тут, - начальник слідчого відділу відкрив другим ключем невеличкі дверцята всередині сейфу. – Тут, здається, щось залишилось цілим.

С16 обережно вийняв з маленького відділення сейфу напівобгорілі теки й записника. По краях папери згоріли, але середина була цілою. Розгорнувши теку, Ігор побачив фото Мережова! Під знімком було написано: “В.М.Ковальчук”.

***

Виходячи з обласного управління міліції, Ігор думав, як спланувати свої подальші кроки. В душі він дякував своєму другові за сьогоднішню знахідку, але С16 не знав, що десять хвилин тому Анатолій Батченко помер в госпіталі від отриманих опіків, як було зазначено в офіційному заключенні.

***

Працівникам “Беркута”, що організували засідку на квартирі Ігоря, несподівано надійшов наказ повертатись на базу. На зміну їм приїхала спецгрупа з ГУ Інтерполу під керівництвом Ольги Челобакової.

***

— Ми вдячні урядам західних держав і, насамперед, США, Франції, ФРН та Великобританії, за доленосний для України крок, - прем'єр-міністр Мережов, виструнчився на трибуні перед десятками об'єктивів, що мали транслювати його історичну промову на весь світ. Затяжні паузи і повільний темп промови повинні були підкреслити особисту роль прем'єр-міністра Мережова в цій події.

А подія була дійсно неоднозначною, для України після тривалих переговорів, проведених Василем Мережовим із керівниками західних держав, в Україну мали надійти інвестиції в розмірі шестидесяти мільярдів американських доларів. Це рішення західних інвесторів було зроблено під урядові гарантії та за умов зняття на двадцять років усіх видів податків з фірм держав-інвесторів, що працюють в Україні. Цей крок, як запевняв прем'єр-міністр, повинен був протягом року стабілізувати українську економіку і створити сприятливий клімат для розвитку бізнесу.

Засліплені урочистою обстановкою і помпезністю події, величністю і переконливістю промови Мережова, всі, хто спостерігав за діями нового прем'єр-міністра, були певні, що залучення іноземних інвестицій є кроком вкрай потрібним Україні. Ніхто навіть не здогадувався про місію Мережова і ті наслідки, що чекають Україну.

***

Підійшовши до дверей своєї квартири, С16 відразу зрозумів, що хтось до нього приходив, це було видно по вибитих і старанно причинених дверях. Ігор піднявся на два поверхи вище, вийняв свого “Стєчкіна”, перевірив дві запасні обойми. Всі документи переклав у поліетиленовий пакет, який сховав на грудях під сорочкою. Тепер він був готовий до будь-якої сутички.

Обережно ступаючи по сходинках, спустився на свій поверх і, тримаючи пістолет, прочинив двері своєї квартири. Почулись веселі голоси та регіт. Замок було вибито “з м'ясом”. Ігор здивувався поведінці непрошених гостей, вламатися до чужої квартири і так безпечно поводитись! С16 визначив, що, судячи з голосів, “гостей” було четверо, троє чоловіків і одна жінка. Голоси здались Ігорю знайомими. Підкравшись до дверей, С16 зазирнув у кімнату. Ці “гості” були Ігорю знайомі, всі вони - з ГУ Інтерполу. Всі, крім Ольги Челобакової, були новими колегами, взятими на місце звільнених працівників. Ці “жовторотики” безпечно розважались, сидячи в чужій квартирі і навіть не гадали, що може прийти хазяїн. Ольга, як завжди розв'язна, сиділа серед цих молодих хлопчаків, розважаючись разом з ними, і певно, зовсім не думала про роботу. Перед нею лежав пістолет, поруч валялись вийняті з обойми набої, якими вона з дитячою безпосередністю гралась.

Ігор відчув якийсь дивний запах, він здогадався, що так пахне розкурена травичка.

— Це у вас нова манера ходити в гості? – С16 став у дверях, спрямувавши пістолета в бік четвірки.

— Бросай оружіє, падло! Ти арєстован! – її рука потяглася до зброї.

— Ще один рух – і я стріляю! – С16 тримав ствола на рівні грудей Челобакової. – Зброю на підлогу! Всім!

— Чорта з два, сука! – глянула на Ігоря повними ненависті очима.

Миттєво оцінивши цей каламутний погляд, С16 збагнув, що Челобакова під впливом якогось наркотика чи просто п'яна. Не маючи сумніву, що наведений на нього ТТ зараз вистрелить, Ігор миттю відскочив за двері. Відразу ж загриміли постріли, і з одвірка полетіли скіпки. Зачекавши, коли стрілянина вщухне, С16 зробив кілька пострілів навмання туди, де сиділа четвірка. По зойках і падінню зрозумів, що когось із нападників влучив.

У відповідь почалась безладна стрілянина по дверях. Щоб вгамувати колег, С16 вирішив скористатись старим і ефективним міліцейським прийомом. Він ніколи не розлучався з газовим балончиком, тож витягнув його з кишені, направив сопло в кімнату і натис на клапан. Сильне шипіння і потужний струмінь сльозоточивого газу привели “гостей” у розпач, такого вони не очікували. Повітря наситилось сльозоточивим пилом.

— Кидайте стволи!

— Пашол ти!.. – істерично заверещала Челобакова.

В кімнаті знову залунали постріли. Чоловічі зойки і дикий вереск Челобакової злились в одне ціле. Вона сиділа, страшна і розхристана, на підлозі й цілила зі свого ТТ в усі боки. Поруч нерухомо лежав боєць. Ще один сидів на дивані, затискаючи рану на грудях.

— Ви ж його поранили! – з жахом дивлячись мокрими від сліз очима на Челобакову крізь завісу газу, тільки й зміг вимовити третій інтерполівець.

Челобакова зробила три постріли на голос і той наче сніп, повалився на підлогу. Поранений, що тримався за закривавлені груди, застогнав і цим підписав собі смертний вирок, стріляючи на звук, Челобакова влучила йому в голову.

С16 почув клацання бійка, у Челобакової скінчились набої. Ігор зазирнув у кімнату, крізь завісу сльозоточивого газу він побачив страшну картину, в його кімнаті, що перетворилася на побоїще, все було залито кров'ю, на підлозі у неприродних позах лежало три мерці.

— Ти вбила своїх! – не втримався Ігор.

Пістолет, клацаючи бійком, повернувся до С16. Челобакова врешті збагнула, що в неї скінчились набої і з люттю жбурнула свій ТТ в Ігоря.

— Сєрвєцкій всьо равно тєбя прікончіт! Ти уже покойнік!

Челобакова натрапила на пістолет одного з інтерполівців, рвучко підхопила з підлоги і вже була готова знову розпочати стрілянину. Її червоні від газу очі намагались побачити, де знаходиться ворог, Челобакова встигла направити ствол на С16, та Ігор зреагував блискавично, дві кулі, випущені зі “Стєчкіна”, пробили груди Челобакової, і та, випускаючи пістолет з рук, важко впала. С16 зрозумів, що тепер на нього почалося серйозне полювання, про це свідчили погрози Челобакової. Було дивно, що з Ігорем досі не розправилися, смертельних ситуацій, в які потрапляв він і ті, хто з ним працював, було більш, ніж достатньо. Ігор не вірив у містику і вважав всяке чаклунство, гадання та чорну магію бабськими забобонами або вигадками шахраїв, що заробляють на цьому гроші. Але те, що відбувалося з Ігорем, виходило за межі людського розуміння. Та роздумувати не було часу, через постріли та крики сусіди, мабуть, вже викликали міліцію, і наряд буде тут з хвилини на хвилину. Ігор швидко вийшов з квартири. Виходячи на вулицю, С16 звернув увагу, що в під'їзді металеві дверцята ящика, де знаходився телефонний крос, куди була заведена лінія його домашнього телефону, відчинені.

ІІІ

Вже кілька днів йшов сильний дощ. Ігор дивився на затягнене хмарами небо і думав, що, мабуть, природа відчуває біду і реагує на неї по-своєму. Другий день він жив у Ірини, сестри Анатолія Батченка, єдиної людини, якій він міг зараз, коли на нього полювала українська міліція та спецслужби, повністю довіряти. Ситуація була загрозливою, Ігоря звинувачували в хуліганському дзвінку в аеропорт (тільки тепер він збагнув, чому був відкритий телефонний крос!) і в жахливому вбивстві чотирьох працівників ГУ Інтерполу. Про все це вони з Іриною дізнались із УТН. Коло замкнулось, останній свідок, що мав на руках небезпечні для Ковальчука-Мережова документи, повинен був зникнути. Назавжди.

Вже вкотре Ігор переглядів дось є на Ковальчука-Мережова, а воно було досить великим. Вбивства, пограбування, фінансові афери – ось життєвий шлях прем 'єр-міністра Василя Мережова. Багато цікавого він знайшов у записнику Толі. Серед робочих записів натрапив на факти смерті Артура Макарова, Алли Литовченко, вдови нумізмата, запис про якусь бабу Оксану, хата якої згоріла за дивних обставин. Аналізуючи польську справу Мережова, Ігор звернув увагу, що і в ній достатньо загадкового – раптові смерті працівників “Фентезі Лтд.”, замахи на його власне життя… Причому в жодному випадку нікого так і не було затримано. Ігор здогадувався, що довгий ланцюг випадковостей, збігів та незрозумілих подій має одну причину. Це було складно пояснити, але Ковальчук-Мережов сіяв зло і смерть усім, хто ставав свідком його справ. Тривожні думки не давали йому спокою, вже вкотре, гортаючи обпалені в сейфі сторінки справи, відчував присутність чогось потойбічного.

***

Ірині Батченко було двадцять п'ять років й вона щойно закінчила Київський інститут журналістики й працювала в редакції однієї столичної газети. Особисте життя Ірини не складалось. Чи пора для заміжжя не настала (як вона це пояснювала), чи багато часу дівчина віддавала навчанню й роботі, вона вела життя самотньої інтелектуалки. На останніх курсах інституту Ірина серйозно зацікавилась астрологією, магією, східною філософією. Свої захоплення вона не афішувала, але охоче допомагала або давала поради, коли бачила, що хтось потребує її допомоги.

Ігор познайомився з Іриною давно, ще коли навчався з її братом. Коли йому ставало іноді важко, звертався до Ірини за порадою. Так вийшло і цього разу. Вийшовши із своєї квартири, де відбувалась кривава бійня, Ігор не міг зібрати докупи свої думки, тож інтуїтивно, не замислюючись ні на хвилину, поїхав до Ірини.

***

— Знов взявся за свої справи? – сумно подивилась на нього Ірина.

Її тихий голос розсіяв Ігореві думки.

— Я хотів з тобою порадитися. – сказав Ігор. – Просто є одна людина… Як би це пояснити?.. Ця людина - джерело смерті й нещастя.

— Хто це?

— Прем' єр-міністр Мережов. Ось він, - подав фотографії.

Ірина уважно розглядала знімки. Спочатку взяла фото із зображенням Ковальчука, потім фото Мережова-бізнесмена, і нарешті фотографію прем' єр-міністра з якоюсь делегацією.

— Неординарна людина… Від нього йде сильна енергія… Така сила буває у чаклунів. Але ж він політик, навіщо йому це?

— Якби я міг відповісти, то знав би причини багатьох незрозумілих для мене подій…

***

Ірина прийшла з лікарні засмучена. Її знову не пустили до брата. Вона сіла на кухні й розплакалась.

— Заспокойся! Він видужає!

— Чого мене до нього не пускають?! Навіть передач не приймають…

— Все буде добре, от побачиш… - говорив і сам собі не вірив, адже саме від Анатолія Батченка дістав матеріали на Ковальчука. Отже, Толя - ще один свідок, що за правилами гри Ковальчука-Мережова повинен загинути!

Ігор вийшов з кухні, лишивши Іру на самоті, він не хотів більше засмучувати її своєю здогадкою.

***

Іра довго сиділа на кухні одна. Виплакавшись, відчувала себе втомленою і легкою, що як пір 'їнка, гайнула у вікно і полетіла над містом. Вона бачила знайомі вулиці, людей, машини, тролейбуси… Навіть не замислювалась, куди летить, але попереду замаячіли вікна госпіталю, де лежав її брат. Кілька вікон були прочинені, тож в одне з них залетіла Ірина. Пролетівши коридором до знайомої палати, штовхнула двері й опинилася всередині. Але серед хворих вона не побачила свого брата . Можливо, потрапила не в ту палату, а, може, її Толю кудись перевели? Розгублено літала коридором, зазираючи то в одні, то в другі двері. Несподівано почула знайомий голос:

— Іро!

Обернулась на голос і побачила брата. Бинтів на ньому не було, бліде й виснажене обличчя здавалось неживим, очі сумно дивилися на неї.

— В якій ти палаті?..

Та Ірина з жахом відсахнулась. На лобі її брата була кривава рана. Їй перехопило горло, в очах потемніло. Побачила цівку крові, що текла по братовому обличчю. Здригнулась і ледь не впала із стільця, на якому задрімала.

***

Ігор зайшов на кухню і побачив перелякану Ірину.

— Його вже немає… - крізь сльози мовила дівчина.

— Що ти говориш?!

— Його вбили!

Її розпачливий голос обірвав телефонний дзвінок. Дзвонили з лікарні, просили Ірину терміново приїхати. Вона поклала трубку й почала збиратись.

— Нащо його вбивати? Вони ж знають, що в кабінеті все згоріло…

Ігор замовк і зрозумів, що говорить нісенітницю.

Ірина мовчки вийшла з квартири.

***

Коли вона приїхала в лікарню, звечоріло. Піднявшись на третій поверх, постукала і зайшла в кабінет заввідділенням. За пошарпаним столом сидів високий чоловік у білому халаті, схожий на спаніеля з сумними очима.

— Це я вам дзвонив, - завідувач відділенням цікаво спостерігав за Іриною, - сідайте!

Вона сіла.

— Справа в тому… - осікся і подивився на Ірину. - що сьогодні ваш брат помер. Серце…

Ірина сиділа незворушно і дивилася йому в очі.

— Таке життя…

— Не брешіть! – подивилась на чоловіка у білому халаті. - Мого брата вбили кілька днів тому!

Лікар хапнув ротом повітря і жалібно пробелькотів:

— Хто вам таке сказав?..

Ірина не витримала, стільки горя зібралося в її душі за цей час! Вона підійшла до людини в білому халаті і відвісила йому два ляпаси. Біла шапочка злетіла на підлогу. Заввідділенням мовчав, тільки жалібно дивився на дівчину. А Ірина мовчки повернулась і, ледь стримуючи сльози, вийшла з кабінету.

***

Залишившись в кабінеті один, Мережов вперше за весь день зміг розслабитись. За дверима ще залишалась секретарка, але вона його не турбувала. П ідійшов до прочиненого вікна й визирнув на вулицю. Було темно, свіже повітря приємно холодило обличчя прем'єра. Телефонний дзвінок змусив його зосередитись.

— Слухаю! – підняв трубку.

— Сьогодні о дванадцятій.

— Всі?

— Всі.

Поклав трубку і відчув, як набрякає урочистим настроєм. Сьогодні завершено таємну операцію з грошима, вибитими у західних інвесторів, вони мали працювати на хвору українську економіку. Тепер гроші перекочували на особисті американські рахунки прем'єр-міністра.

Хай згине ця забута Богом Україна!

Зірвав із стіни карту України і, жбурнувши додолу, став витирати об неї ноги. Реготав і радісно тупав ногами.

— Щось трапилось, Василю Романовичу? – перелякано зазирнула секретарка.

Її робочий день вже закінчився, але дівчина приводила в порядок папери, чекаючи, коли прем'єр-міністр почне збиратися додому.

Побачивши, що він робить, секретарка так і залишилась стояти біля дверей.

— Ну чого стоїш?! Йди сюди!

Вона розгублено позадкувала.

Підскочивши до секретарки, Мережов зачинив двері і підштовхнув її до великого столу.

— Василю Романовичу!…

— Мовчи, суко!

Грубо зірвав з неї одяг і білизну.

— Не чіпайте мене …

Кілька сильних ляпасів примусили дівчину замовкнути, з її очей, розмиваючи туш, потекли сльози.

Гвалтуючи, Мережов помітив що у секретарки місячні.

Розпалений прем' єр-міністр нарешті втомився, дівчина вже не пручалась, а лише тільки тихо плакала. Побачивши, що він у крові, Мережов роззирнувся, підійшов до прапора в кутку кабінету, витерся.

— Хочеш жити – мовчи! А тепер іди геть!

Вона підхопила свій одяг і тихо вийшла з кабінету.

В Україні Мережову залишатись не було смислу. Зробивши її заручницею боргів, він міг вирішувати масштабніші проблеми там, за кордоном. Мережов підійшов до бару і вийняв пляшку коньяку.

— З моїм прем'єрством покінчено!

Опустився на коліна і став читати прадавню молитву. В кабінеті почав розливатись могильний холод.

***

Дорогою додому Ірина взяла себе в руки. Було темно. Підходячи до будинку, дівчина побачила у вікнах своєї квартири спалахи, наче там горів вогонь.

— Господи, допоможи! – кинулась до під'їзду.

Вона подзвонила в двері, їй відчинив Ігор. В кімнаті стояла густа завіса диму, від якого перехоплювало горло.

— Іро! Допоможи!

Вогонь горів на столі, в тому місці, де лежала справа Ковальчука-Мережова. Ігор з Іриною збивали вогонь старою ковдрою, але ковдра зайнялася. Кілька відер води вгамували полум'я.

— Все згоріло! – показав Ірині брудну калюжу, в якій плавав попіл. – Вся справа Мережова! Вогонь спалахнув несподівано, наче хтось показував фокуси… Цей Мережов страшна людина!

— Толя загинув, - втомлено сказала Ірина.

— Жодного свідка! Скільки людей загинуло!

— Він дуже сильний. А ми з тобою звичайні люди. В його руках офіційна і духовна влада. Я нічим не можу допомогти. Моїх знань мало.

— Тепер він візьметься й за нас! Документи він знищив. Ми беззбройні!

Ігор безсило опустився на мокрий диван. Ірина сіла поруч.

— Я спробую! – підвелась Ірина і пішла на кухню.

***

Мережов прокинувся серед ночі.

— Бл..дь така! Дістала вже!

Встав з ліжка і пройшов у сусідню кімнату.

— Зараз ти в мене запищиш!…

***

Ірина читала молитву.

— …Ісповідую єдино хрещення во оставління гріхів, чаю воскресіння мертвих і життя будучого віку. Амінь.

Ігор мовчки стояв поруч.

***

Біля чорного вівтаря з перевернутим розп'яттям і чорними свічками стояв Мережов. Його обличчя було блідим і страшним, кімната, освітлена свічками, здавалась наповненою тінями, які тремтіли, наче нічні метелики. Ритуальне куріння насичувало повітря солодким ароматом.

— Алеґремос! Астарот, бегемот! – голос Мережова звучав глухо, а слова молитви ритмічно коливали рідину у ритуальній чаші, - Аксафат, сабатан! Тенеґлос!

З кожним словом цієї давньої молитви згущувалась страшна сила, готова до послуху злої волі хазяїна.

***

— …Сасґарот, Апхонідос, Палатіа, Урат,… - після кожного слова Ірина хрестилась і вклонялась.

Горіли свічки, дівочий голос заворожував.

— …Арґаґон, Аламар, Боурґасіс, веніат…

Льодяний вітер увірвався до кухні, перекинув і загасив свічки. Ігоря обпекло крижаною хвилею, й він інстинктивно прикрив обличчя руками. Коли відняв руки від обличчя, то побачив, що Ірина лежить без руху, наче її звело на правець.

***

Наступний день був для Ігоря жахливим. Ірина всю ніч не приходила до тями, а на ранок, коли розплющила очі, він зрозумів, що вона не володіє власним тілом – дівчина була паралізована. Її м 'язи скрутило так, що кожен, випадковий рух приносив страшенний біль, від якого вона втрачала свідомість.

Ще одна нерозв'язна проблема постала перед ним, вже кілька разів дзвонили з лікарні, треба було ховати Толю. Але ж він не міг полишити дівчину ні на хвилину!

***

В мокрому тумані київського ранку з ' явився кортеж з трьох броньованих мерседесів з тонованими вікнами та урядовими номерами. Здійнявши вихор на безлюдному бульварі Шевченка, машини виїхали на Хрещатик.

***

Старший сержант міліції Андрій Возний, позіхаючи і розтираючи кулаками заспані очі, нудьгував у машині з написом “ДАІ”. Почувши віддалене гудіння моторів, він апатично повернув голову до бульвару Шевченка, натягнув кашкета і поважно виліз із машини. “Мерседеси” з ' явились як маленькі чорні жучки, які швидко росли в розмірах, наближаючись до Возного. При наближенні машин згорблена фігура міліціонера враз виструнчилась, правиця блискавично взяла під козирок. Кортеж пролетів повз даїшника на підморгуючий жовтим оком світлофор в напрямку Європейської площі.

Коли машини знову перетворились на маленьких жучків, гаїшник розслабився і поліз на ще тепле сидіння. Вмостившись, Андрій Возний дістав портативну “Моторолу”.

— “Москва”, “Москва”, я “Рубін”, як чути? Прийом!

— “Рубін”, що у вас? - зашуміла рація.

— Шість п ' ятнадцять, сорок п ' ять, - глянувши на годинника, сказав умовну фразу.

— Кінець зв ' язку, - відповів різкий грубий голос.

“Моторола” сховалася в кишеню мундира. Старший сержант позіхнув, скинув кашкет, поправив рацію. Сьогодні він свої гроші відпрацював чесно.

***

“Мерседеси” вихором пролетіли сонний КП і взяли курс на Бориспіль.

За вікнами машин маячів одноманітний пейзаж. Метрів за п ' ятдесят до переднього мерседеса на дорогу вискочив заєць і перелякано встав на задні лапи перед машиною, що летіла на нього. Рука водія сіпнулася до клаксона, але це вагання тривало секунду. Плавно притопивши педаль газу, водій побачив відчайдушний стрибок зайця і відчув слабкий удар об машину. Шалена гонка ранковою дорогою тривала, і ніщо вже не могло її зупинити.

Круто загальмувавши біля аеропорту, мерседеси зупинились. Одночасно з усіх автомобілів вийшли чоловіки і, не промовивши між собою жодного слова, попрямували в аеропорт. Проходячи через службові входи, ніхто з них не показував документів – охорона виструнчилась і пропускала без жодного слова. Біля виходу на летовище, частина чоловіків залишилась всередині аеропорту, решта вийшла. Злітна смуга, з якої мав злетіти спецрейсом невеличкий пасажирський літак, була під пильною охороною автоматників служби безпеки. Мережов востаннє дихав повітрям Батьківщини, його вже ніхто не міг зупинити.

***

Коли літак з прем' єр-міністром летів над океаном, перед його кабінетом працювала слідча бригада. Вранці було знайдено тіло секретарки з перерізаними венами. Самогубство через гострий нервовий розлад – таким був висновок експертів.

“Я вірила хибним богам – моє життя виявилося марним і нікому непотрібним!” – чітким почерком було написано в передсмертній записці.

Коли все було сфотографовано, а тіло, накривши тканиною, повезли до моргу, прибиральниця, чортихаючись на чому світ стоїть, жбурнула в сміттєве відро прапора, що невідомо як опинився в калюжі крові і мав грізно червоний колір. Так завершилось життя ще одного свідка.

***

Засідання Верховної Ради України було напруженим, весь день депутати обговорювали єдине питання, що з самого ранку шокувало країну: прем'єр-міністр України став громадянином США. Але це було ще не все! Величезні західні інвестиції перекочували з України разом із Мережовим на рахунки в американські банки.

Звернення до Державного Департаменту США нічого не дало. Але одержана через два дні відповідь остаточно вбила всяку надію.

“Громадянин США містер Василь Мережов влив в економіку нашої держави значні фінансові кошти, чим сприяв її піднесенню та процвітанню. Таким чином, Державний Департамент США вважає недоцільними подальші переговори з українськими представниками стосовно будь-яких санкцій проти цієї поважної людини”.

В сесійній залі не було звичайного шуму, і якби залетіла сюди муха, то її, мабуть, одразу б усі почули. Та ніхто не бачив і не чув, як до зали легким вітерцем промайнула крізь охорону якась тінь. Ця тінь, згорблена й чорна, повільно опустилась на вільне місце прем'єр міністра й підняла голову. На розгублених, спантеличених депутатів дивилися очі старої відьми що, помираючи, вклала всю свою ненависть до людей у прадавнє страшне закляття і вдихнула свій дух у жорстокого і слухняного виконавця, що, ревно служачи Сатані, все виконав.

Стара сиділа , як королева, такої втіхи за життя вона ще ніколи не відчувала, її зухвале потворне обличчя посміхалось, і від посмішки віяло вічним мороком.

***

Ігор був у розпачі, вже другу добу Ірина не могла ні їсти, ні пити. Звертатись до лікарні після Толиної смерті він не наважувався, це було небезпечно для дівчини і для себе.

Випадково він натрапив на Ірин зошит, той самий, з якого вона читала молитви. “Молитва Господня” – прочитав Ігор. Не розуміючи, що робить, він почав читати молитву вголос. Закінчивши молитву, Ігор здивувався сам собі: він вірив у те, що прочитав. І почав читати вдруге. Голова наповнилась яскравим світлом, на душі полегшало. Ігор закінчив читати втретє і тільки тепер помітив, що на нього уважно дивиться Ірина.

— Мені стало легше, але я не знаю, чи надовго, - вона говорила ледь чутно.

— Я згадала, як протистояти цьому безумству, - Ігор близько нахилився над дівчиною, уважно ловлячи кожне її слово, - Тобі небезпечно зараз їздити по місту, тебе розшукують, але я прошу тебе, спробуй це зробити. Ти повинен замовити сорокауст у семи церквах за здоров'я своїх ворогів. Треба, щоб його читали сорок днів, а ти повинен щоденно заходити під час молебна в ті церкви й ставити в кожній свічку перед іконою Богородиці.

Страшна конвульсія спотворила обличчя Ірини й дівчина втратила свідомість. Ігор замислився. Це для нього було надзвичайно небезпечно, на С16 полювали правоохоронні органи. Агенти ГУ Інтерполу за вказівкою Сервецького тримали під контролем усі громадські місця, в тому числі й церкви, тож небезпека щоденних поїздок була очевидною. Але сидіти й чекати смерті? Цього Ігор не міг допустити. Він мав використати будь-яку, навіть примарну, нереальну, з точки зору звичайної людини, можливість.

Та цього разу С16 й сам повірив, що спосіб, про який йому розповіла Ірина, повинен допомогти! Він був просто переконаний, що має ретельно виконати все, як сказала дівчина. Ігор підійшов до книжкової шафи. Взяв кілька довідників, що потрапили на очі, він шукав адреси церков, вибираючи ті, що найближче.

***

Це було в перший же вечір, коли Ігор обійшов сім церков, замовив у кожній сорокауст і поставив свічки. Стомлений за день, зайшов до ванної умитись. Пустив воду, нахилився над умивальником і відчув, що позаду хтось стоїть. Швидко обернувся, але нікого за спиною не було. “Чортівня, якась!” – знову повернувся до умивальника і побачив у дзеркалі замість себе потворне обличчя старої. Вона, люто дивлячись на Ігоря, ворушила синіми губами, видно, щось говорила. Він завмер від несподіванки, та щось незбагненне раптом почало керувати його рухами, він підняв правицю і тричі перехрестив видіння. С16 побачив, як тіло старої розповзається. Він хрестив дзеркало ще і ще. Після дев'ятого хрещення дзеркало стало каламутним, загуло і зображення старої зникло. Ігор зняв дзеркало з стіни й накрив ганчіркою. Та завивання не припинялося. Воно долинало тепер іззовні й лише тоді, коли Ігор визирнув у вікно, зрозумів, що це вила зграя котів і собак, що позбігались під вікнами Ірининої квартири. Тварини дико вили й скавчали всю ніч і розбіглись лише під ранок.

***

З кожним днем Ірині ставало краще. Вранці, на тринадцятий день, коли Ігор збирався до церкви, дівчина спробувала встати на ноги. Вона ще була зовсім слабкою і ця спроба її сильно виснажила.

Клацнув замок на вхідних дверях і дівчина, сидячи на ліжку, з сумом подивилася на годинник. Намагалась згадати події останніх двох тижнів, і чим більше згадувала, тим більше захоплювалась мужністю цього хлопця що, ризикуючи бути арештованим, поїхав у місто.

Якби не він, певно, Ірина б не вижила! Хто б ще так проводив біля неї дні і ночі? Час тягся повільно. Ірина нервувала, а раптом з Ігорем щось станеться? Раптом його впізнають і заарештують?

Нарешті почулось знайоме клацання, і схвильований С16 зайшов до кімнати.

— Що сталось?

— Коли я запалив свічку в Солом'янській церкві, з ікони Божої Матері потекла кров. Крім мене в церкві було кілька жінок, так їм від цього стало погано.

Весь вечір обоє мовчали, до глибини душі схвильовані тим, що відбулося в церкві.

Опівночі знову почалося виття під вікнами.

***

Працівники ГУ Інтерполу, як завжди, зібрались на нараду, але Загальний Генерал Сервецький чогось не з'являвся. Нарешті він зайшов до кабінету блідий, із чорними колами під очима, згорблений. Сьогодні в ньому важко було впізнати того всесильного голову спецслужби, яким він намагався бути з дня свого призначення. Похитуючись, підійшов до крісла. Те, що він побачив, викликало в нього тваринний страх. На столі стояло велике розп'яття.

— Хто це зробив?! Заберіть звідси!..

Сервецький позадкував, але відчув сильний біль наче його нутрощі точили черв'яки. Хто прийшов на нараду, був здивований поведінкою свого начальника. Замість того, щоб сісти в своє крісло, він почав щось бубніти під ніс, позадкував, схопився за груди і впав.

Викликаний лікар був здивований більше, ніж інтерполівці, не виявивши видимих причин смерті Загального Генерала. Розтин тіла шокував лікарів, всі внутрішні органи (останній медогляд двохмісячної давності констатував добре здоров'я Сервецького) були вражені, як на останній стадії захворювання раком. Так минув тридцять третій день читання сорокауста в церквах.

***

Ірин сон був важким і неспокійним. Уві сні вона втікала від тварин, що гналися за нею і клацали закривавленими пащами. Силкуючись втекти, дівчина почала рухатись і прокинулась.

Ігоря ще не було, вона повільно встала й підійшла до єдиного дзеркала, що залишилось в її квартирі, воно висіло біля вхідних дверей. “На кого я схожа!” – дівчина взяла гребінець і почала приводити себе в порядок. Але в дзеркалі побачила не себе, а скелет із залишками чорного висохлого тіла. Залишки довгого сивого волосся свідчили, це була колись жінка. Процес розкладання зруйнував усе, крім очей старої відьми. Із впадин очей на Ірину загрозливо дивились дві палаючі жарини.

Але дівчині було вже не страшно, вона перемогла свій страх лежачи паралізованою, переживши смерть брата. Тепер її ніщо не лякало, навіть смерть.

- Да воскресне Бог і розточаться вразі Його! – Ірина відчувала себе переможицею, - І да біжать від лиця Його ті, хто ненавидить Його!

Зображення в дзеркалі попливло, як у воді, й вона побачила, як мертв'як почав розпадатись. Дзеркало загуло, завило, і це виття злилося з виттям тварин за вікном. Чорний крук бився об шибку і, здавалось, ось-ось виб'є скло.

“…Пречистий і животворящий Хресте Господень проганяє біси силою на тобі простого Господа нашого Ісуса Христа!..”

Ірина читала молитву, перед її очима стояв образ Божої Матері, до якої вона зверталась.

“…Дівою Богородицею і з усіма святими навіки. Амінь.”

Після останніх слів молитви дзеркало вибухнуло, розлетівшись на тисячі уламків, і в цю мить Ірина відчула, що вони з Ігорем перемогли.

Виття під вікном і удари об шибку припинились.

Визирнувши на вулицю, дівчина побачила страшну картину – на асфальті, немов після побоїща, лежали трупи котів і собак.

***

Останні дні для Василя Романовича були важкими, він відчував, як сили покидають його тіло. Все випадало з його рук, Мережов усамітнився в своєму чиказькому офісі на тридцять восьмому поверсі й нікого не приймав. В голові нав'язливо виникали спогади про Україну, про державу, яку він використав і зрадив. Мережов боровся з цією маячнею, але вона раз за разом ставала все нестерпнішою, йому не було спокою ні вдень, ні вночі. Цього вечора Василь Романович проглядав газети за минулий тиждень. Серед стосу газет було кілька українських, читати їх спонукала Мережова не ностальгія за Батьківщиною, а бажання бути постійно в курсі подій. Гортаючи сторінки, Василь Романович знайшов невелику статтю про передчасну смерть Загального Генерала ГУ Інтерполу Сервецького.

Важке передчуття охопило Мережова, він жбурнув газету на підлогу й вискочив з-за столу. Несподівано обстановка в його кабінеті змінилась, і Василь Романович опинився в церкві. Він озирався навколо, лики Христа і Божої Матері сверлили Мережова своїми поглядами, відчував, як від їхніх очей займається й горить вогнем його проклята душа. “Це кінець!” – важкими молотами застукало в скронях. Мережов озирнувся, шукаючи вихід. Поруч було єдине вікно, через яке Мережов побачив н ічне місто, сотні, тисячі вогнів у вікнах хмарочосів, різнокольорову рекламу та підсвітки.

З висоти хмарочоса тіло Василя Романовича летіло довго і нарешті зустрілось із землею. Разом із ним загинуло і страшне закляття, що приносило людям зло тисячі років.

А в цей час над Україною сходило сонце.


* Будеш, як Бог, знати добро і зло. (лат.)

* * Один з багатьох. (лат.)

* ** Коли посяде Вищий Суддя, усе потаємне відкриється, і ніщо не залишиться без кари. (лат.)