Всі публікації щодо:
Павличко Дмитро

Гранослов

На вічну пам'ять

Максиму Рильському


1

Немов тремтіння зляканих осик,

Що затуляють листям сиві очі,

Коли сокири сплющений язик

В щелепах пил прицмокне на обочі,


Немов жіночий відчайдушний крик,

Що кличе порятунку серед ночі,

Немов червоної гадюки сик,

Що в серці загніздилась, як у клоччі,


Ношу в собі я найтемнющу вість,

Що з київських примчала передмість,

Постукала у двері спозарана...


Виходжу з хати й чую вже здаля —

Голосить в Голосієві земля:

Ой синку мій, велика в мене рана...


2

Не плачте, Ярославно, їде князь —

Тепер його вже не беруться стріли.

Лакузи Кончакові подуріли,

Перед полоненим упали в грязь.


Обличчя в нього тільки помарніле —

Не легкома доріженька далась.

Від іскри із підкови зайнялась,

І коні, ведучи вогонь, летіли.


Дивіться, Ярославно, на щитах

Його несуть хоробрі побратими,

Та ви лише скажіть йому: Максиме!..


І він прокинеться, як вічний птах,

Із попелу сивин своїх воскресне,

Щоб знову вам життя віддати чесне.


3

Він дні свої, як сосни злотокорі,

Для нив будущики спалив дотла.

Його душа у слово перейшла,

Повставши в працьовитій непокорі.


Та коли він востаннє з-за стола

Підвівся в першій і смертельній зморі,

Гули не пізнані ще нами зорі

В згасаючому всесвіті чола.


На скелях болю в чорній порожнечі

Вони померли... І його труна

Нам обривала руки молодечі.


Від мертвих сонць така була вона,

Що й тінь її врізалася у плечі

І гнула нас, як брила кам'яна.


4

Залізний нелинь чорними руками

Давив у нетрях туч, немов гаддя,

Палючі блискавиці все життя,

Згораючи над юними дубками.


У нього переймаючи знаття,

Вони росли й міцнішали з роками,

А з нього листя падало зірками

Від радості за їхнє майбуття.


Вогненні ручаї текли по ньому,

Клекочучи, шугали у траву,

Аж доки серце із грудей старому


Не вижорнали — в темінь грозову.

Та він і мертвий береже від грому

Свою родину, в зелені живу!


5

Була у нього усмішка дитяти —

Блакиті української тепло.

Любов'ю серце зроджене було,

Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.


І сивокриле, зжурене чоло

У сяєві Франкової посвяти.

І, панською сокирою потяте,

Ім'я Залізнякове в нім жило.


Лиш кольору очей не передам,

Що світ у слові залишили нам,

Де з подиву і гордості горів я;


Його, як ластівки у небі слід,

Червонокровий не пійма граніт,

Ні мармур, що слабий на білокрів'я...


6

Стояв і плакав я коло труни

Максима Рильського в печалі темній.

І сам себе у марноті нікчемній

Побачив із його височини.


І сам собі я говорив: збагни,

Що смерть іде по стежці потаємній,

Щоб мозок твій перетворити в кремній,

А кість — у пневматичність бузини.


Безсмертя виростає не з могили,

Воно встає з колиски до вікна —

В житті його велика таїна.


Благослови свої життєві сили,

Щоб так, як він, свою верстати путь,

А помирати можна вже як-будь.


7

Він вийшов з хати в млисте передрання,

Зачувши, як гуде мисливський ріг

Далеких друзів... До дітей своїх

Не повернувся досі з полювання.


Чи заманила чорноока ланя

Його туди, звідкіль нема доріг,

І досі він шукає мовчки їх,

Соромлячись безсилого волання?


Ні! Він стріляв драпіжників-вовків

І спить тепер у курені з вінків

Так тихо, ніби Україна сниться.


Дерева бовваніють навкруги

В тумані надвечір'я, мов стоги,—

Між ними ходить слави олениця.


8

Колись мій батечко учив мене,

Як за столом тримати гарно ложку.

Я, слава богу, вивчився потрошку,

Хоч діло це (не смійтеся!) складне.


Один бере ту ложку, мов Явдошку

За руку, і викручує, і мне,

А другий візьме, як смичок,— і тне,

А третій допаде — як в морі дошку.


Навчіть перо тримати, друже мій,

До спазм, до зомлівання, до каліцтва,

Щоб видати всю силу чоловіцтва...


А там його в запеклості німій

Прив'язувать мотуззям до зап'ястя,

Писати і писати, доки вдасться.


9

Я голос чув його в сумному залі:

„Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,

Що з ваших книг обдмуха пил століть,

І вам начистить ордени й медалі,


І підоллє епітети зів'ялі

Підхлібників старих, що навдогідь

Вам золотом назвали вашу мідь,

А стежечку — стрілою магістралі!


Вона повзе, як ворог, з темноти;

Якщо з мечем назустріч їй не йти —

Життя від вас тікатиме, як обрій!


Той смерть свою навіки поборов,

Хто на її ненависть мав любов,

Хто рівня їй, але у силі добрій!“


10

Любити свій народ і в тій любові

Ходити, наче кінь у хомуті,—

Дарма що день у день гризе до крові,

Здуває горб на гордому хребті.


Не скаржитись на пужална грабові,

Ні на шляхи безводні і круті,

В драбиняку тягнути густоброві

Снопи надій на паски золоті.


Не оглядатися в сумній тривозі —

Хоч би й півсвіту склали на гарбу

І вигнули в зеніт рубель на возі,


Копитами впиратися в журбу —

І не розбити бджілоньку слабу,

Що впала в дощ і сохне на дорозі.


11

Стоять вінки червоні, як щити,

І він лежить, як воїн у зброярні.

Чи рани ті незримі і безкарні,

Що він їх мусив у душі нести?


У варті біля нього став і ти,

Як біля сонця чорний гніт ліхтарні.

Ти віршики пописував бездарні

І геніальні наклепи-листи.


Падлючності й страху брудний байстрюче,

Йому ти серце пробивав могуче

І виливав на нього власну гидь...


Але твоя вже вибила година,

І мимоволі добра ця людина

Тобі своїм безсмертям відомстить!


12

Учіться в нього, юні гранослови,

В незграбній брилі думки віднайти

Ясні і вперті лінії плити,

Придатної для вічної будови,


Приєднувати геніїв світи

До володінь Тарасової мови;

Коли ж похвал насунуться димове,

Від їх трутизни очі берегти!


Шануйте коми кожної пір'їну

В розкриллях білих ста його томів,

Що піднімали з урвищ Україну.


Він так її любив і розумів,

Що не загубиться у пітьмі тліну

І на світанку вернеться домів.


13

Моя душа в розколинах, мов скеля,

Тумани смутку сплять на дні проваль.

Та сходить сонце і ясніє даль —

Виходжу з туги, наче з підземелля.


Не перетре піском своїм пустеля

Моєї мови голубий кришталь.

Перероста в граніт м'яка печаль,

З путі зникає постать Азазеля.


Тікає дух пустиш... Я іду,

Хоч він мені будує на біду

Високі — до небес — перегороди...


Веди мене, дорого правоти,

Як не мені, дай іншому дійти

На тихі зорі і на ясні води.


14

Він не робив з пера громовідводу

І не осліп в обіймах блискавиць.

Його не бачили лежачим ниць —

Хіба тоді, як пив з потоку воду.


Він України мав чарівну вроду,

Носив її наймення гордолиць.

Він виріс від суниць аж до зірниць,

Великий гранослов свого народу.


Йому призначено і далі йти

Через усі весілля наші й тризни,

Через любові нашої мости,


Що не бояться толу, ні гнилизни,

В сивинах сонце нинішнє нести

В майбутнє сонце нашої Вітчизни.


15

В його житті ще раз вони страждали,

Ще раз пройшли чистилище вигнань,

І їх поем щонайтонкішу грань

Він в українські переніс кристали.


На мить вони в липневу ранню рань

Покинули високі п'єдестали,

В почесній варті біля нього стали,

І плечі їх здригались від ридань.


Та він із ними перейде межу,

Де не питають паспорта, ні мита —

Пускають правду, завертають лжу...


Світитиме народам із пітьми

Зоря Максима Рильського, умита

Міцкевича і Пушкіна слізьми.


1967



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.