ІГОР ПАВЛЮК

ЛІТАЮЧИЙ КАЗАН - ІГОР ПАВЛЮК

П'єса для дітей на 2 дії


ДІЙОВІ ОСОБИ:


РОМАН, хлопчик років 12-ти зі Львова.

ОЛЕСЬ і СТЕФКО, хлопці, старші від нього на 2-3 роки.

ДАНИЛО і УСТИНА, дід і баба Романові.

ЛЮБКО, друг Романа, львівський хлопчик.

БІЛА ТРОЯНДА (Оля), львівська дівчинка 13-14 років.

ПАН ЗЕНЬО і ПАНІ ГАЛЯ, Батьки БІЛОЇ ТРОЯНДИ.

РОМАШКА і ВОЛОШКА (Марійка й Оксанка) – сільські дівчатка.

ТОЯМА ТОКАНАВА, японець.

АКА, турок.

РОБОТ ГАЙ.

ДУХ ЛЕВА.

ДОМОВИК.

ПЕРЕХОЖІ, ПОСТАТІ.

ГОЛОСИ.


ДІЯ І.


1. Літо. Вечоріє. Село. Пасіка діда Данила. Гудуть бджоли. Перевернутий віз. Хто не йде повз нього – колесо крутане.

З'являється Домовик – волохате, руде, подібне до кота і джмеля, і до їжака... створіння. Хазяйновито ходить – наводить порядок скрізь: рятує бджіл, приживляє зламані гілки. Сердито бурмоче щось...

ДОМОВИК. Отак, отак, отак ось... Порозкидають, наламають, порозпихають все, покаламутять... (Підіймає тріску). Не було часу тим займатись, доки мову бджіл вчив. Скоро екзамени у школі духів. А ще звірі і птахи говорять, що я скупий. А я в сотий раз повторюю: „Я домовитий, а не скупий! До-мо-ви-тий! Бо я Домовик. Я вже це й по телевізору виступав. Правда, мене ніхто не бачив, бо я невидимий. (Бурмоче щось до себе, сопе, як їжак. Далі хазяйнує). О, яєчко із зозулиного гнізда випало. Треба навчити зозулю саму висиджувати своїх діточок, а не в чужі гнізда яйця підкидати. (Кує зозуля). Сам знаю, що тисячу років живу. Розкувалася. Халявщиця.

Вибігають ВОЛОШКА, РОМАШКА і РОМАН. ВОЛОШКА і РОМАШКА з підсачками.

ДОМОВИК. Ох, ох, ох, ох... Знову треба ставати невидимим. Така вже моя доля... Тяжко стало в селі жити. А як там, цікаво, у місті, у Духа Лева? Треба щось придумати, щоби з ним зустрітися. Краще йому до мене приїхати, відпочити на природі. Треба його заманити! Придумаю щось. І в цьому мені допоможете ви, дітки...

Діти ловлять метеликів. Домовик чинить їм всілякі перешкоди. Дмухає на метелика, який тільки-но над ним заноситься підсак, розмахує лапами.


ВОЛОШКА. (замахується підсаком). От вже і хитрющі ці такі метелики...

РОМАШКА. Ага, підпустять і – раз-раз втечуть...

ВОЛОШКА. Як ніби дражняться.


Домовик здмухує метелика з-під самого підсака Ромашки.


РОМАН. Мені здається часом, що їх попереджає хтось про небезпеку.

ВОЛОШКА. (кидає підсак в бік). А! Я не буду більше їх ловити. Ще деякому крильця придушу... І він, нещасний, літати не зможе.

РОМАН. Ага. Людина теж створена для щастя, як риба для польоту..

РОМАШКА. (кидає підсак). Ідемо ліпше квітів назбираємо. Вінки плести... Як на Івана Купала. Їх, до речі, у Львові, продавати можна.

РОМАН. А квітів вам не шкода?.. Вони ж також живі...

ВОЛОШКА. Але ж, але ж ми рватимемо не з коренем, та й не багато. Для вінків лише... І не продавати, Ромашко, а для себе!

РОМАН. Ото-то вже красуні мені! Венери! (піймав метелика сорочкою).

РОМАШКА. А хто ту Венеру бачив?

РОМАН. Дівчата, гляньте! Я впіймав з кружальцями!


РОМАШКА з ВОЛОШКОЮ підбігають до нього.

ДОМОВИК сердито сопе...


ВОЛОШКА. Такий красивий...

РОМАШКА. І великий теж...

РОМАН. Гербарій буде класний. Лідія Віталіївна ще сама, напевно, таких не має у шкільній колекції. Іди, Волошко, книжку дай мою. Он там лежить – біля копиці сіна. „Мауглі” називається.

РОМАШКА. А нащо книжка? ..І, до речі, гербарій – це сушені рослини, а не метелики, тварини...

РОМАН. Дякую за інформацію. Як то – нашо вона? Я в Любка бачив (є в мене друг такий у Львові) в книжках, між сторінками, найкраще сушиться усе – квітки, метелики, усяке зілля, бабки...Він у дисертації свого тата улюбленого бабусиного кактуса навіть засушив.

ВОЛОШКА (іронічно). Ойойой! Ойойой! У твоєму Львові, у твоєму Львові...

РОМАШКА. Твій дід Данило каже, що не любить отого Львова... А я б хотіла туди поїхати.

ВОЛОШКА. Баба Устя боїться Львова. Русалок не боїться, а трамваїв боїться. І мені туди якось не хочеться. Мені й тут добре. От у космос я б не відмовилась!

РОМАН. Тут влітку краще. Але взимку у місті кіно... „Космічні війни”, Брюс Лі... Шварценегер... Я карате займаюся... А тут?.. Сніги і зорі.

ВОЛОШКА. (показує на метелика). Поглянь на нього!

РОМАШКА. Хай живе, Романе. Прошу тебе, Романе, хай живе!..

РОМАН (бере метелика за крило). Ото баби! Що з вами толку?!

ВОЛОШКА (хлипає). Пусти його, я дам тобі... Ну, хочеш, велосипед новий... Романе, га?..

РОМАШКА (шарпає Романа за рукав). Дивись, дивись... Коза твоя в ячмені.

РОМАН злякано кидається, забувши про метелика, якого дівчатка відпускають на волю. Біжить шукати козу. Дівчата заливаються веселковим сміхом.


ВОЛОШКА (бере Ромашку за руку). Побігли плести вінки?..

РОМАШКА. Ага. Із маків... волошок і ромашок.

ВОЛОШКА. Йдемо. Я знаю місце, де багато маків.

РОМАШКА. Вони дуже гарні, але дуже швидко облітають.


Весело біжать.


РОМАН. (шукає козу). Менька! Менька! Менька! Ме-е-е (зачепився, впав у траву).

Неподалік чмихнув Домовик.

РОМАН притих, боячись підводитись. Страшно й тихо. На фоні призахідного Сонця настовбурчений силует Домовика, який тягне на шнурку щось велике, як Місяць. Його тінь зникає, а викочується силует того, що він тягне, – величезна Літаюча Тарілка, що застряла на старому хліві, біля воза.

Німа сцена.


РОМАН. Ого-го-го!.. Ото маєш тобі! Інопланетяни! Інопланетяни! Літаюча тарілка!

ДОМОВИК (махає лапами у подиві). Як добре, що мене ніхто не бачить і не чує, лише трави шумлять сильніше і дерева скриплять голосніше, коли я кричу. Інопланетяни давно обіцяли прилетіти, доставити космічні ліки для квітів, птахів, оленів... для природи всієї! Як я чекаю тих пришельців!

Жалісливо мекає коза.


РОМАН (захоплено). Це, мила кізко-дурепко, треба змалювати ( порпається у кишені). Десь тут, десь тут у кишені олівець, папір,, що ми хрестики-нулики грали... Десь тут...(Дістає. Швиденько змальовує. Повзе на дошкульний голос кози). Менька, Менька...

Темно.


ДОМОВИК (кричить до перелітаючих птиць). Егей, еге-ге-гей, журавлі! Добрий вечір! Журавлі мої милі, передайте Духові Лева, що я задумав одну гру. Нехай готується до цікавих пригод і збирається до мене в гості. Роман післав Любчикові листа до Львова. Хай Дух Лева перехопить і прочитає. Там усе написано буде. Дякую вам, журавлі!..

Сонце зайшло. Падає зірка.


ДОМОВИК. О, загадаю бажання.


2.Львів. Ранок. Дзвін трамвая. Місто гуде, як вулик. Ліхтарі. У телефонній будці – Стефко. На ліхтарі сидить Дух Лева, прислухається до всього.

СТЕФКО (у трубку). Привіт, Олесю! Ти що?.. Ще дрихлиш? Оп'ля... Та ну тебе... Слухай, Снікерс. Діло є в мене. Тут лист один я перехопив. Дуже-дуже цікавий.. Який-який! Не телефонна це розмова. Жду тебе на проспекті. Кінотеатр імені Марса. Там пам'ятник Ван Дамму, здається... Біля ліхтаря... Там. Знаєш? Ну ти, Сашка-кашка, кисла квашка! Маму запитай, якщо не знаєш... Пунґлувок! Все. Ніштяк. Жду.

На вулиці гамірно. На афіші напис „Виступає Майкл Джексон”. Черга за квитками. Стефко-злодій чистить кишені.


ЖІНКА (лементує). Ой, ой, ой, людоньки, дивіться! Дивіться! Хтось гаманця поцупив (показує всім порожню сумочку).

СТЕФКО (непомітно стає в чергу). А ви, бабусю, не переживайте, я вам куплю квитка. Зараз і друг мій підійде, у нього теж гроші є...

ГОЛОСИ. Яка добра дитина! Якийсь ти підозрілий, хлопче! Може, то ти і украв... Ага! Точно... Дивіться, який у нього вигляд забіякуватий!

СТЕФКО. Та ви що?! Не пійманий – не злодій (підходить до жінки). Нате, бабусю, мій квиток... Я раніше придбав...бо тут ось друзі мої йдуть.

ГОЛОСИ. Ти диви! А хто його знає... Буває ж таке! Такий дивний світ став.

З'являється (вайлуватий, схильний до мовчання главар банди підлітків) Олесь із сигаретою в зубах та дівчина його ж віку – Біла Троянда, яка в міні, з яскраво, виклично нафарбованими волоссям, устами. Весело манірна. Вони їдуть на своєму ящикові „Морозиво”, як Іван на печі. Зверху – парасолька.

ОЛЕСЬ (подає руку Стефкові). Тисну лапищу.

БІЛА ТРОЯНДА. Привітичок. Я тут морозиво трішки продавала... Олесь забороняє... Хоча кльово.

СТЕФКО (розв'язно подає руку Олесю та Білій Троянді). Ну-ну, здрасті, здрасті... Правильно робить, що морозиво не дає продавати. Такі красиві кобіти самі, як те морозиво.

БІЛА ТРОЯНДА. Так Такі солодкі?

СТЕФКО. Такі холодні.

БІЛА ТРОЯНДА. Добридень, Стьопунчик (ласкаво).

А Степан-Степанок

Поїв бабин медок

І сховався в куток.

СТЕФКО.

Олька невеличка,

Замурзані личка,

На ящику вмостилася,

Як перепеличка.

БІЛА ТРОЯНДА. Ах, так!..

Степан-бабера

Заліз на двері.

Утікайте, діти,

Степан буде летіти.


Сміх.

ОЛЕСЬ (здивовано). Ви ще з нашого дитсадка ці слова не забули!..

СТЕФКО (ущипнувши Білу Троянду за носа). Але ти „для блізіру” продавай морозиво... Щоб ніхто не здогадався. Коротше... Дільце є (до Олеся). Слухай, кацо... (Відводить його вбік. Біла Троянда прислухається, підходить теж). Тут Любкові-скрипалю малому, знаєш, лист прийшов. Я був сьогодні вдома у нього... Приходив за процентами, які він нам платить за миття машин. (Раптом грюкнуло: упав з ліхтаря Дух Лева, який підслуховував). А то що там?.. Ну, слухайте, гепнуло собі щось... Аби не стріляли.(Розгортає листа).

БІЛА ТРОЯНДА (сміється). То Степан із дверей летить...


На ліхтар знову карабкається Дух Лева, який тільки-но звідси впав. Чухається... Він подібний до малого левеняти, лише не рудий, а срібний, у прозорому плащі -добрий, лукавий дух-привид.

Він, як і Домовик, може бути невидимим для людей, коли захоче. Нарешті викарабкався на ліхтар над компанією зі Стефка, Олеся й Білої Троянди. Підслуховує їхню розмову, читає листа лукаво, потираючи руки.


ДУХ ЛЕВА. Добре, що я невидимий для людей, коли захочу, як і мій друг Домовик. Можу робити все, що мені заманеться. А журавлі мені привіт від Домовика передали, передали. Добре, що я знаю їхню мову.

СТЕФКО (продовжує). Так ось... Поштальйонша якраз лист принесла.

БІЛА ТРОЯНДА. Звідки лист?

ОЛЕСЬ. Ага. Звідки?..

СТЕФКО. Втому й то справа, що не відомо -звідки: немає зворотної адреси! Хтось замалював соком каштана... (За стовпом хитро засміявся ДУХ ЛЕВА: Хто-хто? Я і замалював!) Хто там хихикає?.. А, примарилось. Я сказав поштарці, що Любко – мій друг, що – давайте, я віднесу... Вона повірила. Але листа не дала. Кинула в ящик. Пішла. Я викруткою відчинив – і дістав лист. Хіба мені вперше! Цікавість мене взяла... Товстий дуже лист... і взяв... думаю; занесу йому. Дивлюсь, а там, де заклеюється, написано: „Секретно”. Ну, тут я й не втримався. Пішов до хати, розігрів над каструлею його, відкрив... А там!.. Во! (Показує лист паперу). Малюнок офігенний... і текст.

БІЛА ТРОЯНДА (читає). „Любку! Ти не повіриш! Терміново приїжджай. На пасіці мого діда Данила, на хлівчику, де дід улітку бджолярське господарство тримає, сіла Літаюча Тарілка. Не повіриш! Світиться так у вечері. А вдень туди не підійдеш, бо ж бджоли літають кусючі. А ввечері мені самому близько підходити страшно. Ще заберуть... А я ж тобі п'ять гривень винен, то як віддам! От якби удвох!.. Ми б їх половили, можливо”. (Із ліхтаря знову гупає Дух Лева і знову карабкається назад...)

ОЛЕСЬ. Якийсь ліхтар п'яний. Щось пляцком впало.

БІЛА ТРОЯНДА (продовжує читати). „Ще ніхто-ніхто не знає... Тільки тобі пишу. Хоч би вона не полетіла, хоч би, хоч би ти швидше... Лист, кажуть, два дні йде. Надсилаю малюнок... Як зумів...”

ОЛЕСЬ. А що! Непоганий малюнок! Апарат!

СТЕФКО (продовжує читати). „Телеграму не давав, щоб не вийшло, як минулої зими, коли я написав, що „поранений індіанською стрілою, приїжджай”, а насправді – хотів тобі диких кабанів показати і на санах дідових покатати по снігах. Пам'ятаєш, як нам дісталося від усіх!.. А листа ніхто, крім тебе, не прочитає...”

ОЛЕСЬ (єхидно). Наївний...

СТЕФКО (читає далі). Хоч би, хоч би Тарілка та не полетіла! Скоріше, скоріше приїжджай! Благаю. Чекаю... Дата. Підпис... Ух ти!

ОЛЕСЬ. Ну-ну... Адреси нема.

СТЕФКО. „Ух ти!” „Ну-ну”. Коротше. Може, це все „дєтскій лєпєт”, але розвідати варто. А раптом! Берем Любка тепленьким... Бо тут немає адреси зворотньої. Тільки Любко знає.

ОЛЕСЬ. А де він, Любко? Там?.. Багато іноземних машин віддраяв?

СТЕФКО. Вчора п'ятдесят баксів намив. Пахав, звичайно... Двадцять п'ять – наші. Іноземці часом нескупі попадаються. Відвалюють. Але взагалі – то з ними треба вміти базарити...

ОЛЕСЬ. На те ми й рекет.

БІЛА ТРОЯНДА. Що за Любко? Що за скрипаль?

СТЕФКО. Мовчи. Тобі то треба?..

ОЛЕСЬ. Молоток! (до Білої Троянди). Дай закурити.

Вона дає.

ОЛЕСЬ (про сигарету). Жіноча...(Співає „Дим папірос з мінтоном!”) Завтра я буду п'яний!

СТЕФКО. Йдемо до Любка. Подумаємо дорогою.

БІЛА ТРОЯНДА. Біля „Марса”?

СТЕФКО (до Олеся, киваючи на Білу Троянду). А може, бабей не треба?

БІЛА ТРОЯНДА. Не бійся, я нікому-нікому...

ОЛЕСЬ. Вона не скаже.

СТЕФКО. Не скаже й не зав'яже.


ДУХ ЛЕВА знову гепає з ліхтаря, як вітер-крутій вихоплює листа з рук Стефка і втікає. Компанія кидається за ним із криками; „Ох, вітрисько який! Ох, вітрисько листа вкрав!”

ДУХ ЛЕВА (утікаючи). Треба димову завісу пустити. (Махає руками, задимлює все).

ГОЛОСИ. Ох, той міський смердючий дим жити не дає! Особливо в центрі міста

ДУХ ЛЕВА (причаївшись). Шкода, що потрапити до села я можу лише з тим, кому цей лист призначено. Справедливість над усе. Такий закон духів. А інопланетяни хочуть зустрітися з духами міста і села разом. З людьми їм нема про що говорити. Люди ще дикі. Такий закон інопланетян, мій дід Домовик ще казав. З одним Домовиком вони ж і говорити не захочуть. Тай не покажуться йому... Треба щось робити. Треба, щоб лист потрапив до Любка (кладе лист на асфальт). Думає.

ОЛЕСЬ (наступає ногою). А ось і лист. Вітер стих. Ідемо до Любка. (Забирає листа).


ДУХ ЛЕВА плаче.


3. Пасіка діда Данила. Вечоріє. Баба Устина пере. У неї перев'язана спина теплою хусткою. Дід чистить бджолині рамки. У нього великий солом'яний капелюх. Співає пісню: „Ой на, ой на горі там женці жнуть”, яка переходить у „Ой, топ-сервіс, ой топ-сервіс, люди там хороші...”

БАБА УСТЯ (пробує підтягувати) ...Здай товари у топ-сервіс... (Хапається за поперек). Ой-ой-ой...

ДІД ДАНИЛО. Що там знову таке? Баба Устя. Та щось розхворілася я останнім часом. І поперек ломить і голова. А про серце, то вже й мови нема.

ДІД ДАНИЛО. То ти би пішла, полежала...

БАБА УСТЯ. Як же тут полежиш – літо в розпалі, треба продукти у топ-сервіс здавати... Та й... А де наш Ромчик? Де наш солом'яний бичок? Ро-омку!


Роман біжить. Заховався за дерево.

ДІД ДАНИЛО. (помітив Романа, лукаво). Та де? Може, десь вовка, чи ведмедя, чи ще якусь мару до хати суне? А для чого... (Характерна дідова приповідка).

БАБА УСТЯ. Аби його самого ті вовки не вкрали.

ДІД ДАНИЛО (з усмішкою). Та він козою відкупиться. Де мої червоні чоботи? Піду стану на воротях.


Роман забекав, як коза.


БАБА УСТЯ. Ой, щось наша Манька дуже грубо мекає.

ДІД ДАНИЛО. Мабуть, Ромко сильно випас її...

БАБА УСТЯ. Або вона випасла Ромка, бо щось рано прийшов сьогодні...

РОМАН (виходить із-за дерева загадковий). Бо випас... Бо випас... Їсти хочу, як вовк... І коза мене не випасла.

ДІД ДАНИЛО. А, ось хто так мекає, бідака! То він з голоду, мабуть. А ходи-но сюди. Меду дам. ч

Роман поволі підходить до діда.


БАБА УСТЯ (пильно дивиться на Романа). Ой, щось ти, Ромку, невеселий якийсь, аж схуд. Може, ти заслаб?.. Що трапилося?

РОМАН (злякано). Та ні, та ні, бабусю... То ви б ліпше пішли, відпочили, а то ж у вас недавно... приступ сердечний був...

БАБА УСТЯ (стирає хустинко непрохану сльозу). Ой, то я ж стара. А я такою, як ти була, то, як коза, скакала.

РОМАН. А ви якою були – як Ромашка, чи як Волошка?

ДІД ДАНИЛО. Баба була дівчинка Устя – Дзвіночком її прозивали. А я теж, як ото ти тепер бігав по пасіці мого діда Вакули і Дзвіночок... баба Устя бігала. А потім я парубкував... Сватів слав...

БАБА УСТЯ (сміючись). А! Згадала коза, як козенятком була...

ДІД ДАНИЛО. На-но, Ромку... (Дає Романові хліба з вощиною).


Баба Устя глечик молока виносить. Із-за тину винурює волохата голова Домовика. Спостерігає, прислухається.

ДІД ДАНИЛО (до Романа). То чого ти сьогодні так пізно прийшов? Га?

РОМАН. А, Менька вреднюща, найкозакуватіша за всіх! Поки я її зацапав у кущах, ледь не перекарперючився...

БАБА УСТЯ. Дай дитині наїстися і відійди з тими рамками, бо ж кругом тебе бджоли хмарою. Тебе не беруть. А дитину ж і покуцькати можуть...

ДІД ДАНИЛО. А так-так, мене бджоли знають... не займають.

БАБА УСТЯ. Як облупленого...

РОМАН. Діду...

ДІД ДАНИЛО. Га!..

РОМАН. Діду, а ви мені дасте трохи сіті для риби, щоб накинути?..

ДІД ДАНИЛО. Нащо? То підемо разом завтра, чи в суботу на рибу...

РОМАН. Та ні... Мені... на метелики б...

БАБА УСТЯ. От ще придумує! Такою сіткою можна літаючу корову зловити, а не метелика!


Домовик починає махати лапами, дмухати – наганяє на Романа бджолу.


РОМАН (простягає руку за вощиною). Ай-ай-ай-йой-йой! Бджола, бджола, бджола летить...


Бігає кругом дерева. Дід і баба добродушно сміються. Тим часом до Діда Данила підбігає Домовик.

ДОМОВИК (лукаво, ставши видимим). Діду, діду... Там секрет є (показує). Я вночі вам покажу! Ромко – ваш внучок – хоче на це сітку накинути. Він і листа вчора до Львова відіслав, я бачив... Треба йому допомогти...

ДІД ДАНИЛО. Ага-га-га... Тарілка... Ага-га...(Сміється). З медом!

БАБА УСТЯ. Діду, а що то там пищить біля тебе?..

ДІД ДАНИЛО. А!.. Котеня рябе сусідське... (до Домовика). А йди вже йди... Пізніше приходь, то меду з молоком дам...

Домовик підскоком ховається, стає невидимим.


РОМАН. О! О! Вже вкусила! Вже Вкусила!!

Баба Устя підходить до Романа, задмухує йому око.

РОМАН. Але я на зло їй плакати не буду. Отак! (Тупнув ногою). Одягну чорні окуляри.

Око запухає. Дід з бабою прикладають до нього якесь зілля.


РОМАН (крізь стримані схлипи). Діду...

ДІД ДАНИЛО. Га?


Пауза.


РОМАН. Діду...

ДІД ДАНИЛО. Га?

РОМАН (голосно). Діду!

ДІД ДАНИЛО (пошепки). Що?

РОМАН. Куряче капшо...

ДІД ДАНИЛО. Сам сховайся в мішок... Так ви з Любком, здається, минулого року жартували.

РОМАН (нахиляється до дідового вуха). Я тепер, діду, серйозно. Любко скоро знов приїде...

ДІД ДАНИЛО. О, я бачу, в тебе знову якісь таємниці!

РОМАН. Мені треба, щоб ви нам допомогли, як треба буде...

ДІД ДАНИЛО. Та що там? Кажи вже...

РОМАН. Е ні... Ще рано. Будьте готові. Як треба буде, то скажу...

ДІД ДАНИЛО. Завжди готовий! А може, міліцію покликати, чи єнералів, чи що?..

РОМАН (сердито). Діду! Ви що? Міліція забере все! А так... так... може, в космос полетимо?! і бабуся, і Любко... і Ви...тато... мама...

ДІД ДАНИЛО. Ого! Як там ще одна електростанція, не дай Боже, зірветься, то дійсно у Космос полетимо. Всі.

РОМАН. Ні-ні... не станція!.. Зараз я прибіжу... (Біжить. За ним іде дід).


За Літаючою Тарілкою спостерігають: Роман – з однієї сторони. Домовик із Дідом Данилом – із іншої (Одні одних не бачать).

ДОМОВИК. А видите? Видите, діду? То те, що я вам казав... (Шепоче на вухо дідові). Удень я бджіл напускаю сюди, щоби ніхто не підійшов. Я ж повелитель бджіл... і всієї природи, скромно кажучи.

ДІД ДАНИЛО (лукаво). Ото вже Домовика потішного маю... Добре... добре... (Іде). Нехай хоч цим може прив'яжу свойого внука до села, до природи, до коріння батьківщини нашої, щоби в місто не втікав.

РОМАН (з іншого боку). Ху... Слава Богу, ще є тарілка! (Біжить).


Зустрічаються біля хати Дід Данило і Роман. Роман в чорних окулярах. Стало темно.


БАБА УСТЯ. (з хати). Гей, гей, гей, бичку солом'яний, а іди вже, іди вечеряти. І діда десь чорти носять (до себе), а я вже щось розхворілася зовсім... Ох, літа, літа... літа орел сизокрилий.

ДІД ДАНИЛО (підходить). Ти, Ромку, йди до баби, а я зараз прийду... сходжу до хліва, там треба назгрібати порохна дерев'яного для димовухи завтрашньої... Бджіл викурувати... Бабо, ти не знаєш? А (махнув рукою) нехай...

БАБА УСТЯ. Радійо там, на вулиці, під стріхою, вимкни. А то воно мені всі вуха продзвеніло. Депутати – як тіятр. Спікера та й спікера вибирають! Скоріше вертайся, бо захолоне вечеря.


Дід пішов... Світло погасло. Село наповнює пісня „Ніч яка, Господи”, яка розгортається, розгортається – все голосніше, голосніше... В ній чути і голос Діда Данила, і Баби Устини, і Ромашки з Волошкою... Неба і землі.

4. .Львів. Ранок. Готель „Дністер”. Телефонна будка. Безлюдно. Любко (типова міська розумна, чемна дитина -”окулярник” зі скрипкою) миє причеп-буду „Тойоти”.

Стефко, Олесь і Біла Троянда підходять до нього.

СТЕФКО. Привіт, скрипалю! Ну... долю давай! (Любко насуплено простягає долари). Ти ж не кажеш нікому, що ми рекет, чи щось... правда? Хороший хлопчик (пробує погладити його по голові, той відсахується). Ми ж друзяки. Га?! І всіляким бандитам... іншим тебе принижувати не дозволимо. Правда? Ні?.. Казали, що ти в село збираєшся? Га? Правда тому? (Б'є Любка в груди – „по-дружньому”). Танцюй, танцюй! Тобі лист!

ЛЮБКО. Звідки?! Від...

СТЕФКО (Дістає конверт). А тут... біс його знає. Немає зворотної адреси.

ОЛЕСЬ. Це нам в болото впало, трохи замурзалося...

БІЛА ТРОЯНДА. Ага! Ну що? Танцюєш?

Любко-телевко

Випив молоко.

Почекай молочка,

Поки видоїм бичка.

ЛЮБКО (до Білої Троянди). Тобі можу й на скрипці зіграти (бере футляр). Замість танцювати...

СТЕФКО. Гаразд, дивак, мамі скрипітимеш „Мурку”, а нам на нервах життя грає... На листа (віддає).

ОЛЕСЬ (киває на Степана). Він у тебе вдома був. Баба-поштарка принесла якраз. А то б ти його аж у вечері отримав.

ЛЮБКО. Дякую.

СТЕФКО. Інша розмова...


Любко бере листа, з нетерпінням відкриває його, відвернувшись.

БІЛА ТРОЯНДА (кокетливо пробує заглядати через плече). Ой-ойой! А який же він, цікавий, великий той лист до тебе!.. Ото! Із малюнком якимось! А дай-но почитати...


Стефко, Олесь і Біла Троянда розігрують сцену цікавості. Любко відвертається. Ховає лист за пазуху.

СТЕФКО. Ну. Як? Цікаво?.. Де живе той... хлопчик?

ЛЮБКО (злякано). Який?.. Звідки ти знаєш, що це хлопець. Думки читаєш?.. Чи листи?!.. (до себе). Ой!..

СТЕФКО (схопившись). Не фантазуй!..

ЛЮБКО (прикриває долонями лист). А якщо це не фантазія?!

СТЕФКО. Що?!

ЛЮБКО (в глибині душі здогадуючись, що хлопці вже читали листа). А ну вас! Ви ж прочитали... прочитали... чужий лист! Негідники!

СТЕФКО (моргає до Олеся та Білої Троянди). Оп'ля! Він нас не поважає... Брехун...

ЛЮБКО. Ну вас усіх! Досить з мене!

ОЛЕСЬ. Що ми – листи, щоби нас відсилати?..

СТЕФКО (підходить до Любка, м'яко і хитрувато). Любок, пробач. Це що, твоя кохана пише? А де вона живе? Де її хата?

ЛЮБКО (сердито). Це пише друг. І ти про це вже, здається, знаєш!..

ОЛЕСЬ. То де живе?..

БІЛА ТРОЯНДА (підходить до Любка, кладе йому руки на плечі). Скажи, Любчику... Він, мабуть, дуже романтичний, твій... дуже симпатичний?..

СТЕФКО (стиснувши кулаки). Окулярник шмаркатий, напевно, такий, як і він (штовхає Любка в груди). Кажи, скрипалю, адресу.

БІЛА ТРОЯНДА (захищає Любка). Ну чого ти причепився до нього?..

ОЛЕСЬ (скептично). Він, може, й сам не знає.

ЛЮБКО (розгублено-звинувачувально). Прочитали!.. Боже! Які ви! Нечесно так... чужі, чужі... листи читаєте. Чужі ви мені.

СТЕФКО (б'є Любка). Адресу кажи, скрипалю!


Любкові окуляри падають на асфальт.


ОЛЕСЬ (підходить до них і поважно-жорстоко топче ногою). Тепер ти додому не зайдеш, доки не скажеш нам адреси!

ЛЮБКО. Навіщо вона вам?!

СТЕФКО. А це вже наша справа. Кажи!..

ЛЕВКО. Якщо ви такі... не скажу! Нізащо!

БІЛА ТРОЯНДА (підіймає окуляри). Для чого це ти? Олесь!.. ( Плаче, різко повертається, йде геть).

СТЕФКО. Плавай, плавай, лебеденьку!

ОЛЕСЬ (кидається за Білою Трояндою). Трояндо... Біла... Оля!.. Стій, чуєш, стій!..

СТЕФКО. Та покинь ти її, бабію!

ОЛЕСЬ (присоромлено). А, потім сама прибіжить. Цвіркуна пошкодувала... Окуляри...

СТЕФКО (тормосить Любка). Ад-ре-су! Ад-ре-су!


Як сніг на голову, з'являється Японець – Тояма Токанава – зі специфічно каратистськими вигуками „Ке-ей! Кей!” Збиває з ніг Стефка та Олеся.


ТОЯМА ТОКАНАВА. А со тут за діла? Це я Тояма Токанава...

СТЕФКО. Хазяїн! Ти що – обалдів? Своїх не впізнаєш?

ТОЯМА ТОКАНАВА. Пробацте Тояму Токанаву... не побацив моя цудово... Насцо дівцинку обизаєс?.. Бацу... і хлопцика... Нізя...Треба мати принципу.

СТЕФКО. Так то ж та дівчина, яку ти хочеш купити – фотографувати... Вже й гроші заплатив за неї.

ТОЯМА ТОКАНАВА. Cо за діла?!

ОЛЕСЬ (гнівно підходить до Стефка). Що?! Друзями торгуєш?!

ТОЯМА ТОКАНАВА. Моя заплатилася...

ОЛЕСЬ (до Стефка). Ах ти, бульдог гімалайський!


Штовхає його на причеп Японця. Розбивається скло...


ТОЯМА ТОКАНАВА (злякано). Со за діла?! Со за діла?! (Стефко підіймається з порізаною рукою, червоною... Любко схвильовано підбігає до Стефка з хустинкою і починає перев'язувати йому руку. Лист випадає з його кишені. Кров повністю заюшує папір. Олесь відвертається, біжить за Білою Трояндою). Кіто пілатіті за пріцепа буде?.. Со за діла?

СТЕФКО (підвівшись). Заплатимо! Заплатимо, звичайно. Ось тобі (дає долари). Досить?.. Ти ще і нам будеш винен... Правда, Любок?.. (Підморгує до Любка). Ми тебе й шукали. (Відводить японця трохи вбік). Справа ось у чому. В одному селі – недалеко від Львова – ніби-то є Літаючий Об'єкт. Приземлився... на днях... Може, воно і лапша. А якщо – ні! Міжнародне дєло! Ми тобі – японцю – покажемо, а ти в свою Японію можеш дати знати. Нехай там заберуть, чи що... А нам (показує на пальцях) за посередництво в такому ділі – бабульки... гроші. Багато. Ага? Шкода, малюнок в крові, заюшений (Показує).

ТОЯМА ТОКАНАВА. Це цікаво... Цікаво! Інтересно... Моя таке любить. Інопланетяни... Космос... Роботи... Робот Гай в мене є... Охо-хо-хо! Діла! Діла! Сірейозно?! Де? Де? Показіть.

ЛЮБКО. Нема, нема нічого! Це він придумує. А за причепи я безплатно відпрацюю... більше... Тарілки не бачив... не знаю!

Стефко з Японцем беруть Любка під руки. Ведуть кудись.


ДІЯ ІІ.


1. Пасіка Діда Данила. Ранок. Бджоли ще сплять. Волошка з Ромашкою збирають квіти, пасучи кіз. Роман сидить – „як на голках”... на пеньку.

РОМАШКА. Вставай, дурило, ти чого такий сумний? (Хапає його за рукав, тягне за собою. Волошка – за другий рукав).

РОМАН (впирається). Та ну, та ну вас, ку... чого пристали?

РОМАШКА. Щось він став загадковий якийсь...

ВОЛОШКА (з лукавинкою). Чи часом не закохався?.. Може йому хто в око впав?

РОМАШКА. Та, здається, лише бджола впала йому в око. Вкусила.


Тим часом із-за дерева вискакує Домовик. Він крадькома підливає клею на пеньок, де сидів Роман.

ДОМОВИК. А не поїдеш ти нікуди... не поїдеш, не поїдеш... (ховається). Нехай до нас приїдуть, разом із Духом Лева.

РОМАН (виривається від дівчат). Та ну вас, баби! Приклеїлися до мене.


Сідає на щойно „заклеєний” Домовиком пеньок. Домовик смішно сміється із-за кущів. Дівчата відбігають у глибину пасіки.


ВОЛОШКА. Ого! Ромашко! Глянь, який банячисько на стрісі!

РОМАШКА. Де? Де?.. Який?

ВОЛОШКА. Ну та онде, онде,... Над вуликом якраз!..

РОМАШКА (дивиться). Ага! Ага!.. Але там вже бджоли гудуть. Он, повилазили. Туди не доступишся вже навіть дуже помаленьку.

ВОЛОШКА. Треба пізно ввечері... Вночі.

РОМАН (почувши цю далеку розмову дівчат, злякався). Що ви там бачили? Казан як казан. Ходіть сюди. Пограємо у піжмурки. (Пробує встати, але ... приклеюється). Ой, що це? Що це за біда?! Приклеївся.


Підбігають весело здивовані Ромашка й Волошка.

ВОЛОШКА (пильно приглядається). Так це живиця!

РОМАШКА (сміється). Ну!.. Пропали штани, пропали!


Роман різко встає, дійсно залишивши на пеньку клапті своїх штанів. Дівчата й Домовик у кущах аж заходяться від сміху. Над дітьми починають загрозливо гудіти бджоли.

ВОЛОШКА. Ой, бджоли, бджоли... Де ваші кози?.. (Кличе козу). Білка! Білка! Кізонько моя мила, чи ти їла, чи ти пила?

РОМАШКА (закриває голову руками). Ксеня, Ксеня... біжимо від пасіки трохи далі... Бо закусають бджоли.

Домовик не боїться бджіл, навпаки – вони його слуги. Він махає своїми волохатими руками й ногами, керуючи бджолами: забороняє їм кусати дітей, яких він любить: „А не кусайте дітей, тільки лякайте! Лякайте неслухняних!” Але діти, не бачачи Домовика, бояться бджіл і не наважуються підійти до об'єкта – казана, – який зацікавив їх. До дітей поспішає Дід Данило.

ДІД ДАНИЛО. Романе, Романе, а ходь-но сюди. А для чого... Лист тобі прийшов зі Львова.

Ромашка з Волошкою (навперейми): „Танцюй! Танцюй!”

РОМАН (тягнеться за листом, схвильовано). Давайте, діду...(Розклеює).

РОМАШКА. Ну й що там пишуть?.. Друг, чи... може, подруга якась? Кохання? Детектива?

РОМАН (дуже схвильовано, розпечатує. Його нервозність усім передається). А! Ну, що таке?!

ДІД ДАНИЛО. І як там, синку?..

РОМАН. Нічого. (До себе). Видно, цей лист він писав, ще не отримавши мойого. Машини миє... японці... іноземцям різним...туркам. Гроші так собі заробляє. Хоче машину часу збудувати. (До діда). Чуєте, діду, пише Любко, що миє машини іноземцям у Львові. За це вони йому долари платять. (До себе). Невже ж він не приїде?..

Баба Устя йде до компанії дітлахів. Вони радісно зустрічають її, привітно й тепло.


БАБА УСТЯ (пестить Романа по голові). Хоч ми довго думали з дідом чи давати тобі листа в руки, але... хто його знає, що там...

ДІД ДАНИЛО. ... Твій друг. Ще один лист. А для чого... Бо ж колись ви були нас уже розіграли, пам'ятаєш, шолопаю? А з листом ще й термінова телеграма разом (До баби Усті). Дай йому, бабо...

БАБА УСТЯ (дає Романові телеграму і листа). Читай вже...

Дівчата заглядають.


ВОЛОШКА (читає вголос). „Романе – терміново – приїдь – Львова – Тарілку рятувати – біда...”

РОМАШКА. Ой, це ж яку тарілку?

БАБА УСТЯ (з гіркою усмішкою). У вас що там, у тому місті, посуду немає, внучку?.. (Цілком сердечно-серйозно). То я вам глиняного наліплю.

ДІД ДАНИЛО. Що ти там, бабо, знаєш?! (Загадково усміхнувся і скуйовдив онукового чуба долонею своєю великою. Відійшов у бік).


Загриміло... Небо розкраяла блискавка. Потемніло, закрапав дощ.


РОМАШКА. О Боже!.. А як же Львів?!


Роман схвильовано і рвучко біжить геть.


РОМАШКА. Романе, і я з тобою, і я... Де ти?.. (Кидається за ним у ніч і вертається) Я б тебе знайшла, але ж негоже дівчинці за хлопчиками бігати...

Роман підбігає до місця свойого спостереження за Літаючою Тарілкою. Вона – там, де й була, по-старому мутно світить ілюмінаторами. Зелений відблиск... Домовик слідкує за Романом із-за дерева.


РОМАН (до себе). На автобус, на автобус, до Львова... (Встає). Доки не полетіло все це! А що там Любко? Що з ним?.. От якби на Тарілці полетіти. Вона б дуже швидко...


Хлопчик крізь грозу біжить на останній автобус до Львова. Домовик – за ним... Крутиться колесо перекинутого воза...

ДОМОВИК (нетутешнім голосом). Хоч я і Домовик, і не можна мені далеко від хати забігати, я зламаю щось в автобусі, аби Роман не виїхав зі Львова і не з'єднався з Любчиком. Мені ж потрібно навпаки – щоби Любчик до Романа. А! Порушу закон духів для спільного добра.

Голоси Баби Устини, Діда Данила, й Волошки...”Романе! Ромку! Ау! Ау!.. Де ти? А де ти?”... Стають лунами – й топляться в дощі, що шумить у струнах-деревах нотами листочків.


2.Львів. Причеп Тоями Токанави, на якому написано „Тойота”. У ньому – Стефко, Любко і Японець. Любко зв'язаний.

ТОЯМА ТОКАНАВА. Ну, усьо. Моя побізав за масіною.


З'являється Дух Лева, який біжить за Японцем.


ДУХ ЛЕВА. Ох і набридли мені ці іномарки. Дихати їхніми газами не можу більше. Гуде все, тріщить... Природа гине. Із княжих часів місто охороняю. А тепер сил моїх не вистачає. Зламаю ще одну машину – Японцеву, а то їхати за Тарілкою, бач, зібралися, ще й хлопчика мордують! (Зникає). І самому з ними поїхати хочеться і хлопчика шкода. Подобається він мені, треба визволити.

ТОЯМА ТОКАНАВА. А цорт! Со за діла! Масіна не заводиця. Хороса масіна... Со за діла!

СТЕФКО (гукає до нього). Ну що там? А ще кажуть: японська техніка офігенно надійна!

ТОЯМА ТОКАНАВА. А цорт, цорт, цорт... Цудо якесь тут! Пороблено і задавнено!

СТЕФКО. Поломка? Заколожматились.

ТОЯМА ТОКАНАВА. Узе. Після позвони моєму софьору.

СТЕФКО. Ти що?! Хочеш ще когось посв'ятити в наше діло?..

ТОЯМА ТОКАНАВА. Буду сам ремонтіровати... Бізи готель. Там є робот-мастір. Візьми сюди.

СТЕФКО. А! Його звати Гай!.. (Схоплюється, біжить). А ключ, ключ від кімнати, Тояма!

ТОЯМА ТОКАНАВА. Без клюца мозна. Скази під дверима „сім-сім-сім-нуль-нуль”... і двері відкриються самі...

СТЕФКО. ...Сім-сім-сім-нуль-нуль... Ясно... Коротше... Сім-сім, откройся... (Побіг). А нуль-нуль – це ж туалет...

Дух Лева бігає кругом причепа, в якому сидить зв'язаний Любко. Мудрує, як би то його визволити...


ЛЮБКО (сам пробує розв'язатися). От, бандити... Не тільки руки шнурком зв'язали, але й ноги на ключ... ланцюгом зачинили... (Смикає руки).

Дух Лева непомітно розв'язує йому їх із-за спини.


ЛЮБКО. Ох, нарешті... Руки вільні. Ще б ноги. Ніби хтось допоміг. (Дістає з кишені папір, пише. Повз причеп проходить Пані Галя – типова львівська жіночка – мама Білої Троянди – Олі, трішки гонорова. Любко смикає її за рукав (притишено): пані Галю, пані Галю, будьте ласкаві, дайте це на пошту. Дуже потрібно, терміново. А у мене тут... часу немає... (ховає приковані ноги). Не показуєте лише нікому, то державна таємниця.

ДУХ ЛЕВА (до себе). Побіжу, відволікатиму Тояму Токанаву, який там у машині порається.

ПАНІ ГАЛЯ (здивовано). О, молодий чоловіче! А я вас пам'ятаю, пам'ятаю. А як же... Ви гарно... дуже гарно на скрипці грали на шкільному концерті.

ЛЮБКО. Так, так, я з Олею разом в одній школі вчуся... Будьте ласкаві... Телеграмою. Бо я тут працюю... Машини мию.

ПАНІ ГАЛЯ бере текст. Її наздоганяє пан Зеньо – чоловік – інтелігент-добряк, який весь „під п'ятою своєї дружини”.

ПАН ЗЕНЬО (до пані Галі). Ось... Купив я той Віскас... Так смачно пахне! Половину з'їв. А що тут ся діє?


Любко махає руками до пані Галі – мовляв, ідіть, ідіть... Вона знизує плечима із розумінням-здивуванням, тягне чоловіка за собою.

В цей час щось збоку Тоями Токанави гупає. Дух Лева зачиняє капот машини і притискає голову Тоями Токанави.


ТОЯМА ТОКАНАВА. Ай! Ой-ой-ой! Капота, капота мені на голову притиснулася. Вай-вай!.. Капота притиснулася голова (Повторює). Погнеться капота!

З'являється Стефко з Роботом Гаєм на спині. Чує крик Японця. Кидає робота – біжить на крик... Виходять разом із Тоямою.


ТОЯМА ТОКАНАВА. О, ну і діла! Со тут таке у вас? Не було такого цуда ніколи... Цорти якісь, ци со?

СТЕФКО (задиханий). Цисо... Цисо... Ось робот... Зміюка... важкезний...

РОБОТ ГАЙ (несподівано самовмикається, говорить складами). Я не змі-ю-ка!.. Пок-ла-ди на міс-це піс-то-лет... взя-ла в го-те-лі ти... Кім-на-та То-я-ма То-ка-на-ва...

СТЕФКО (виправдовуючись). Це ж для діла спільного...

РОБОТ ГАЙ. Пер-стень зо-ло-тий в те-бе в шкар-пет-ках...

СТЕФКО (в сторону). У, ти! Я думав, він вирублений був...

ТОЯМА ТОКАНАВА (бере Стефка „за барки”). Со за?.. Ти мій партньєра? Цому крадес? А? Цому?!

СТЕФКО (викручується). Я подумав... на чорну годину... гроші нам потрібні будуть... в тюрмі... загоним.

ТОЯМА ТОКАНАВА. Соби більсе такого не було! Я один раза просцаю. Один раз просцаю партньора... Бо цорна година буде зараз.

Дух Лева з цікавістю, що переходить у зневагу, роздивляється Робота Гая, той, на відміну від людей, „бачить” його, але боїться признаватися... Дух Лева відключає всі його системи. Робот Гай „втратив свідомість”. Тояма Токанава зі Стефком роздивляються його – і не можуть зрозуміти причини.

ДУХ ЛЕВА. Отак! Не люблю тих залізяк усяких. Понапридумували... Ні тобі коня в місті... не побачиш... дерев усе меншає... А ті залізяки, бачиш – говорять!.. Виступають багато!.. (Ховається).

СТЕФКО (до Любка). То що, скріпалю? Даєш адресу друга свойого?.. Га?.. (Замахується бити).

ТОЯМА ТОКАНАВА (бере Стефка за руку). Навісцо бити? Не треба. (До Любка). Слухай, Любко, моя тобі пропонує все, со ти хоцес, яксцо там є косміцний об'єкт. Золото?.. Масини?.. Комп'ютери?.. Роботи?.. Гроси?.. Со ти хоцес? Я тобі зараз... як це... аванс дам... а потім все... яксцо там є секретний об'єкт косміцний... Сцо твоя захоцєт, а моя змозе, – все – твоє... У мене багато вісього... У мене є міного... А?

ЛЮБКО. Це тайна мойого друга. Раз. Слава й гроші – якщо мене зацікавлять, я продам цю інформацію ліпше своїй країні... Це буде справедливіше. Роман – романтик. Він гроші не захоче. А дружба для мене (та й для вас, гадаю) дорога. Та й своєї країни я не зрадник...

СТЕФКО (погрозливо). Так, не продаш?


Любко вперто мовчить.


ТОЯМА ТОКАНАВА. Ми все одно дізнаємось. А ти не заробис багато масин!

СТЕФКО. А тебе не відпустим, доки не з'їздимо в село за Літаючою Тарілкою.

ТОЯМА ТОКАНАВА (злобно до Стефка). Я би тебе тез не отпустив, тому со ти – злодій... нецесний цоловік. Так бізнес робити ніззя. Але у нас є секрет. Тому ми мусимо триматися разом. Стефко цесний...


Поблизу в зеленому освітлення світлофора – пані Галя зустрілася з Білою Трояндою – своєю донькою. Пан Зеньо – осторонь.

ПАНІ ГАЛЯ. Ти куди, кобіто, шпацируєш? Ану марш до хати! Чи ти, може, до тих хлопаків, фацетів, поспішаєш? (Простягає записку). Се той Любко попросив на пошту... кинути. Лайдак. З машини йому було ліньки сідницю підняти.

БІЛА ТРОЯНДА. Ой, мамо, мамо, дайте мені цього листа!..

ПАНІ ГАЛЯ. Се телеграма...

ПАН ЗЕНЬО (раптом). Галю, дай... Це, може, й для неї... А ні, то нехай пошвидше занесе на пошту, якщо так просив молодий чоловік.

ПАНІ ГАЛЯ (манірно). А ти завжди, завжди потураєш їй!.. (Дивиться, що там написано).

ПАН ЗЕНЬО. Галю! Це ж чужий лист!.. (Вириває із її рук. Дає доньці).


Біла троянда читає. Блідне. Швиденько біжить геть. Пані Галя – у крик: „А видиш! видиш! видиш!.. Я з тобою розведуся негайно! Все! Усе! Дівоче прізвище! Я знову дівчина!

Дух Лева скубає її ззаду. Вона пирскнула, мов порося... засміялася.


ПАНІ ГАЛЯ. Ти чого?.. Бач!..

ПАН ЗЕНЬО. А, ну тебе... То не я!

ПАНІ ГАЛЯ. Ідемо миритися.


Всі зникають. Темніє. У промені світла – прекрасна Біла Троянда в білому... Вона натикається на Олеся у звичному місці їх зустрічі. Біля Олеся чоловік у чалмі – турок Ака.

ОЛЕСЬ (до Білої Троянди). Знайомся... турок Ака. (до турка). А це Біла Троянда – Оля, по-справжньому.

АКА (складає по-мусульманськи руки). Ага, ага, Ака, Ака... Пріємно, дуже пріємно.

ОЛЕСЬ. Трояндо моя Біла, Трояндо моя мила, чи ти їла, чи ти пила? Чи ти Стефка не зустріла?

БІЛА ТРОЯНДА. У парку... Там... Біля театру. В автопричепі. Там – Любко, японець, той, що мене хотів купити... (Радісно). А ви вже помирилися зі Стефком? Миритися йдете?! А може, не треба тобі, Олесю, з тим Стефком задиратися? Ви ж друзями були.

ОЛЕСЬ. Мовчи вже. Ворон ворону ока не виклює. Снайпер снайпера завжди зрозуміє. Потім на цю тему поговоримо. А Тарілка... (До турка). Пішли, Ака. Скоро... Темінь.


Темряву розрізують гучні постріли, що зливаються з поперемінно червоно-жовто-зеленими відблисками світлофора.

ТОЯМА ТОКАНАВА (Дістає пістолет). Со за діла? А камуто-хіровато. Цим хата багата...

До Японця й Степана підбігають Олесь з турком Акою. Турок із пістолетом.

СТЕФКО (недовірливо). Ви чо? Ей!...

ОЛЕСЬ (єхидно). А нічого. Це ось турок(показує на Аку). Дуже хоче знати адресу Романа. Він платить мені за інформацію про ту Тарілку. Інформація зараз – найдорожчий товар. Потім Штатам перепродасть.

СТЕФКО. Ти що?.. Ну-у...

АКА (до Олеся). Говори їм...

ОЛЕСЬ. Турок хоче адресу і щоб ви сиділи мирно... плюс вашу машину,

щоб виїхати в село до Літаючої Тарілки.


Тояма Токанава підстрибує і кількома прийомами карате вибиває пістолет із рук Аки. Стефко ножем ранить Турка. Кров, постріли, ніч... Розбійницький свист. Турок надуває кульку з написом „Атомна бомба”. Закінчується бійка тим, що Олесь із Акою прив'язують Стефка і Тояму Токанаву до стовпів.

ОЛЕСЬ. А де ж їхня машина?

СТЕФКО. Зламана машина, зламана вся... Там, в кущах (Киває).

ОЛЕСЬ (замахується на нього). Ух!

АКА. Він же другом був у тебе... казав ти... Старий друг вартує нових двох...

ОЛЕСЬ. А... Двох мільйонів доларів.


Щось затупотіло поблизу. Олесь і Ака втікають. З'являється Дух Лева. Швидко темніє.


ДУХ ЛЕВА. І що я наробив?! Пожалів хлопця, а тепер сам не доберуся до Літаючої Тарілки, до Домовика. Ох-хо!

3. Пасіка діда Данила. Надвечірня райдуга. Чути далекі дівочі голоси... „А я тобі, козаченьку, платила, платила...”


БАБА УСТЯ( розповідає Волошці й Ромашці) „...От і в селі Боровлянськім на Курганщині є тепер вулиця Устима Кармелюка. Це тому, що колись справді Кармалюк був тут. Ще в далекім дитинстві чула я від моєї бабусі Насті оповіді. Моя бабуся була онукою каторжанина – запорожця Петра Пороженка, тому добре знала ті горепам'ятні часи. (Оповідь ніби затихає, віддаляється, знову спливає)... Бачите, дітки, скільки навколо глибоченних і широченних ям? Копали їх каторжники. Обливались вони гірким потом і під кайданний передзвін затягували журливу пісню про далекий рідний край, про гірку долю. І був серед цих невольників удалий, завзятий отаман Устим Кармалюк. Геройський був! Козацької української крові, як Тарас Бульба... Спіймали його і вислали на довічну каторгу в Сибір...”

Дівчата й вся природа, здається, стали бабусиною розповіддю, казкою... Тільки десь недалеко, мов п'яна, співає остання бджола-приблуда. Голос діда Данила: „Еге-ге-гей! Ромку-у! Ходи-но сюди, щось покажу...”

ВОЛОШКА (звільняється з полону бабусиної оповіді). Ромко там на одне місце занадився. Треба-но розвідати...

РОМАШКА. Хотів до Львова того їхати, але останній автобус зламався. (До Волошки) Я б також із ним хотіла поїхати, але ж він втікає, ховається... щось шукає. Якби я була львів'янкою, то, здається, навіть Літаюча Тарілка мене не здивувала б...

ВОЛОШКА. А я ні. Я села не зраджу. Роман собі тут останнім часом місця не знаходить. Не журися, Ромашко, сам прийде до тебе... до нас, коли захоче.

ДІД ДАНИЛО (щось загадкове вносить на руках). Ромку, Ромку, а йди-но сюди. А для чого... Щось цікаве покажу тобі.

РОМАН (лежить у траві, спостерігає за своєю Літаючою Тарілкою, почув голос діда). Зараз, діду, зараз іду! (Біжить).

ДІД ДАНИЛО (дає йому справжню козацьку шаблю). Ну, як тобі?

РОМАН (дуже схвильовано). Ой... Ого! (бере в руки). А де ви взяли?

ДІД ДАНИЛО. А он, чуєш, баба про що розповідає... Пращур твій нею з різними турками бився.

РОМАН (задумливо). Я тих турків у Львові бачив, здається. (Пробує замахнутись шаблею). Ось із нею я й поїду до Львова турків воювати. (Вішає шаблю через плече, схоплюється...) До речі, вже пора на поїзд бігти.

ВСІ (перебиваючи одне одного) Ромку!.. Та ти що?.. Куди?.. На ніч?.. Чого?!

ДІД ДАНИЛО. У райцентр, як у рай... Україна також, правда, містить слово „рай”. Козаче, лягай спати... Ранок за вечір мудріший...

БАБА УСТЯ. Нещастя ж, слава Богу, немає з другом твоїм. Чого ж улітку до Львова того проклятущого пхатися, де тільки гази, бензин і каміння? Нехай сюди приїздить друг твій.

ВОЛОШКА (пробує жартувати).

Ромко-бомко-стебельце

Вкрав з-під квочки яйце.

РОМАШКА (бере його за руку).

Ромко-помко-огірок

Вранці ходить до дівок.

Мати била кулаками

Ромко плакав за дівками.


Дівчата роблять маски з лопухів і танцюють, як аборигени. Від сміху аж світло, хоч уже починає вечоріти.

РОМАН (трохи відійшовши від гурту) Сам не знаю, що робити... Що ж робити?.. (Дивиться на годинник наручний). Скоро поїзд... (Ходить туди-сюди суєтливо-напружено). Скоро поїзд до Львова... А тут!..

БАБА УСТЯ. Ой, нехай не їде, бо я щось розхворілася зовсім, ще вмру...

Раптом баба Устина втрачає свідомість. Всі кинулися до неї. Дід Данило забідкався. Баба поволі відкриває очі...

БАБА УСТЯ (тримається за серце). Ох, те серце, серце... Скільки мучити мене буде?

ВОЛОШКА (до Романа). Романе, Романе, бабусі погано!

РОМАН. Ох!.. (Підбігає до бабусі). Ой, бабусю, рідна, що з Вами?

БАБА УСТЯ. Та нічого, нічого... Вже трохи краще. То з твоїм від'їздом щось розхвилювалася, мабуть.

ДІД ДАНИЛО (бере бабусю на руки, несе до хати). Ідемо, старенька. Полежиш – легше буде. Людина то тільки на муку родиться.

БАБА УСТЯ. Ой, так-так... Треба жити для інших.


Діти супроводжують їх.


РОМАН (до себе). О, Боже ж мій, Боже! Як же мені?.. У Львові Любкові погано... тут – бабусі... Мушу в аптеку бігти. Як же мені бути? Тарілка... Треба ж. Стільки зразу на мою голову... (Дивиться на годинник). А, на поїзд уже все одно... А може, ще встигну!..

Дивиться вбік, де має бути Літаюча Тарілка... Там з'являється силует дівчини нетутешньої краси в зоряно-білому платті. Це – Біла Троянда... Роман не вірить своїм очам... Протирає їх... Чути сміх дівчини, яка вже зовсім близько від хлопця.

РОМАН. Інопланетянка!

БІЛА ТРОЯНДА. Що ж ти? Ну?.. Дівчат не бачив? Це ж я... Біла Троянда... Оля... Пам'ятаєш?.. Нас колись вчителька Лідія Віталіївна знайомила. (Роман зачудовано дивиться на Білу Троянду). Забув? Забув, дурило?.. (Бере його за руку). А я тут тобі вірші присвятила.

РОМАН. Я... я дуже радий, дуже радий, дуже. А як Любко? Любко як?!

БІЛА ТРОЯНДА. Там усе загадково якось, туманно.

РОМАН. А як?! Де ти тут взялася?

БІЛА ТРОЯНДА. Як я тебе знайшла, спочатку розповім. Любко попросив мою маму тобі телеграму на пошту віднести, бо в самого щось там... якісь проблеми, а мама мені віддала... просила... Там – адреса і текст – незрозумілий, нетутешній, загадковий... Ти чудово малюєш... Ну, показуй свою Тарілку Літаючу!

РОМАН (ніжно-здивовано дивиться на дівчину). Ти така гарна... І все вже знаєш!..

БІЛА ТРОЯНДА. Так ось, слухай за порядком... Завтра ж поїдемо швидко...

РОМАН. А зараз мені треба ліки для бабусі купити від серця.

БІЛА ТРОЯНДА. У мене тут ось у сумочці є корвалол, мій тато сердечник.


Роман з Білою Трояндою розтають в тумані зеленому, як туман білий... Чути голос діда Данила: „Ромку! Ромку-у!”


РОМАШКА: „Романе-е!” Луни, луни, луни...

4. Львів. Стрийський парк. До стовпа прив'язані Стефко і Японець. Любко зачинений в автопричепі, прикований в ньому за ноги. Закидає шнурок із гачком, ним змайстрованим, за Роботом Гаєм, який непритомний лежить поблизу.

СТЕФКО. А, чортячка,... Відв'язатися не можу!

ТОЯМА ТОКАНАВА. Треба зателефонувати моєму секретарю Насотахата в готель.

ЛЮБКО (підтягнув Робота до себе). Зараз ми тебе, дорогенького, на свій лад переключимо! (Майструє).

СТЕФКО (жахається). Гай!.. (Робот Гай підходить до Стефка).Гай! Ти що?! Що треба?

Робот відв'язує Тояму Токанаву...

ТОЯМА ТОКАНАВА. О, я забувася... Насцо нам Насотахата?.. Робота розумний.

СТЕФКО. Швидко, швидко відв'язуй мене...

РОБОТ ГАЙ. Ти поганий цоловік... Ти поганий цоловік... Ти поганий цоловік...

Біжать пані Галя і пан Зеньо.

ПАНІ ГАЛЯ (в істериці, що типова для манірної, екзальтованої жінки). Охохохохох! (заломлює руки). Шляк би вас усіх трафив! Де моя?!.. Де моя донька?! Що тут твориться?!

СТЕФКО. Якби ми знали!

ЛЮБКО (з автопричепа). Пані Галю, а може ви знаєте?.. (Схвильовано). Цьоцю Галю...

ТОЯМА ТОКАНАВА (до Любка). Со за діла! Молци!

СТЕФКО. Може, вона кудись поїхала?

ПАН ЗЕНЬО. Так... Ось її записка. (Читає). „Я поїхала за покликом серця. Село. Літаюча Тарілка”... Ось. На ліжку своєму залишила.

СТЕФКО. Ясно. Вона... Ах! (Махає рукою). Чорт візьми! (Підбігає до пана Зеня). Адресу! Адресу!.. вуйку!

ТОЯМА ТОКАНАВА (До пані Галі підходить). Ми вам багато будім платіл! Міного! Вот... (Дістає з кишень долари, сипле, сипле їх, зелено-жовті. Цей доларопад – як осінь... Осінь душі. Рання осінь чиїхось душ).

З'являється Дух Лева.


ДУХ ЛЕВА. А нащо це людям гроші? Листя красивіше спадає... І золоте воно. Перетворю його на гроші.


Він підставляє долоні доларепаду, купається в ньому, зливається з ним. Непомітно відмикає Любка і котить причеп із ним, котить...

ЛЮБКО. Ух ти, якесь диво. Робот Гай непомітно відімкнув мене. Любко (швидко хапає Робота Гая за „руку” і щось робить із його схемою-програмою). Ми зараз Гая зовсім на свій лад забацаєм. Всю програму...


Ніхто не бере доларів, не ловить їх. Тільки Робот Гай смішно тягнеться до шелесту.


РОБОТ ГАЙ. Мені треба гроші на запчастини!

ПАНІ ГАЛЯ. Якщо я колись і зможу продати щось, то продам... А може, й віддам – тільки Україні... своїй державі... своєму народові. Тільки Україні... а не іноземцям.

ПАН ЗЕНЬО. Людям своїм...

СТЕФКО. Ви можете тоді ніколи не знайти Олі... Білої Троянди.

ТОЯМА ТОКАНАВА (дістає пістолет). Ідемо до вас додому. Посукаєс адресу! Свидко! (Хитрувато). А мозе, у ніх іс собою є? Га?

СТЕФКО. Точно! (Підходить до пані Галі). Га?!

ПАНІ ГАЛЯ (обурено). Бе! Молодий чоловіче!..

ПАН ЗЕНЬО (стає поміж Стефком і своєю дружиною). Ви що, зовсім глузд втратили? Ми доньку шукаєм! Бандити малолітні!..

Стефко штовхає його. Пан Зеньо падає.


ТОЯМА ТОКАНАВА (зупиняє його). Не треба, Стьопо... це не треба... це старсий цоловік.

ПАНІ ГАЛЯ. Не зачіпайте його! (Іншим тоном)... Допоможіть нам добратися до села пошвидше. Я пам'ятаю адресу! Вичитала в старому пісеннику Олі, коли вона ще дівчинкою була... Там їй вірші присвятив Роман і бажання різні записували... (Плаче). Так там хлопчик пише, що його найзаповітніша мрія – Літаючу Тарілку зустріти. В пісеннику треба було вказувати свою адресу. Хлопчик написав: „зимова – львівська”, а влітку він живе у діда з бабою у селі...

ПАН ЗЕНЬО. Галю! Не кажи їм! Не кажи їм вголос адреси, бо ж не візьмуть нас і... Показуй шлях...

ПАНІ ГАЛЯ. Але ж...

ПАН ЗЕНЬО. Показуй... Вони від тебе... нас залежними будуть до кінця... завезуть.

ПАНІ ГАЛЯ (манірність якої як вітром здуло). Ага. Зрозуміла.

СТЕФКО. Гаразд. Так вже й буде. Поїхали. Швидко. (Насмішкувато). А то вона вже з інопланетянами цілується...

ТОЯМА ТОКАНАВА (сміється). Ото... як там у васа... з'ять буде... інопланетянин. Ух, а масина... де масина? прицеп?.. Бізимо...

ПАНІ ГАЛЯ. Соб у тебе невістка такою була...

СТЕФКО. На поїзд! Гайда! Вони покажуть дорогу (киває на паню Галю і пана Зеня).


Всі біжать. Дух Лева – за ними.


ДУХ ЛЕВА. А мене! А мене! А мене!.. Хочу в гості до Домовика!

5.Пасіка діда Данила. Роман із Білою Трояндою лежать у траві і дивляться на Літаючий Об'єкт... Роман із козацькою шаблею.


РОМАН (показує рукою). Бачиш?

БІЛА ТРОЯНДА. Ух ти!.. А інопланетян бачив?!

РОМАН. Та ні поки що... (Сміється). Я хотів дідівські сіті накинути на неї, рибацькі... Але злякався.

БІЛА ТРОЯНДА. А ти знаєш, вони, напевно, спостерігають за нами... А що, якщо вони вкрадуть нас?.. Кажуть, що вони – як огірочки.

РОМАН. Що, я б хотів, здається, щоб мене вкрали. Але треба Любка, друга...

БІЛА ТРОЯНДА (цілує Романа в щоку). Я б теж... Романтично... Ось зустрілися дві самоти... Ми – споріднені душі. (Показує на Тарілку). Ось, ось, ось... яке світло нетутешнє!

ГОЛОСИ. Романе! Романе! Романе...

РОМАН. Нас, вірніше, мене... шукають. Я не хочу, щоб нас тут, ось тут, знайшли... разом. Ромашка буде ревнувати.

БІЛА ТРОЯНДА. Давай заховаємось.

РОМАН. Бабусі ж ліки занести. Я й так вже за тою Тарілкою все позабував.

БІЛА ТРОЯНДА. Ну... тоді біжимо. Біжимо непомітно до бабусі, поки нас десь шукають.

РОМАН. А якщо вони познайомляться з інопланетянами перші? (Киває на Літаючу Тарілку).

БІЛА ТРОЯНДА. Давай тоді попробуємо спочатку познайомитись поближче самі... з Тарілкою. А може, там... Вони нас...

РОМАН. А бабцю, бабцю як покинути?

БІЛА ТРОЯНДА (щиро). Ти мені дуже подобаєшся... (Задумується). Слухай, а, може, вони її вилікувати зможуть?! Може, вони там взагалі не старіють – і бабуся буде вічно жити.

РОМАН (задумується). В цьому щось є... А Любко в місті?..

БІЛА ТРОЯНДА. Попросимо їх – залетять до Львова. То будемо ризикувати?!

РОМАН. Ага. Збігаю за сіткою. (Зривається).

БІЛА ТРОЯНДА. Та навіщо та сітка?

РОМАН (зніяковіло). Не знаю...

Чути близький плач поїзда.

БІЛА ТРОЯНДА (в сторону Тарілки). Егей-гей!..

РОМАН (долонею затуляє їй вуста). Ти що?! Наші почують... Я все-таки збігаю за сіткою. (Біжить).

Назустріч Романові (як із-під землі) – Стефко і Тояма Токанава... За ними – Дух Лева – п'яний від свіжості почуттів, свіжого повітря, світу природи... радий, співає.


ДУХ ЛЕВА. Отут то життя! Хоч я й до міста звик... Мій далекий-далекий прадід на природі отак жив...

Біла Троянда і Роман скам'яніли. Японець стріляє погрозливо. На постріл швидко з'являються всі: Ромашка, Волошка, дід Данило, із-за спини якого стирчить пика симпатичного Домовика. Всі стоять настовбурчено одні проти одних, вороже. Німа сцена... Домовик і Дух Лева із непереборною цікавістю кидаються одне до одного. Обіймаються.

ДУХ ЛЕВА. Ну, де воно-о, друже?!

ДОМОВИК. Ідемо, друже, ідемо! Покажу!

ДІД ДАНИЛО. А для чого?.. Хто ви такі?.. Чого тут хочете?

СТЕФКО. Ви, дідо, мовчіть! (Оглянув усіх, виплюнув цигарку). О! Яка тут компанія! Дівчата...

ТОЯМА ТОКАНАВА. Ми дузе хоцим побацити це... дузе. Ми дузе цим... Ми... Як це? Отдяцимо.

РОМАН (до Білої Троянди). Це ти їх привела?! Зрадниця!

БІЛА ТРОЯНДА. Ти що?.. Я втекла сама... До тебе втекла... Від них... До тебе втекла!..

Тояма Токанава ще раз стріляє.


СТЕФКО. Корочє! Показуйте! (До Романа). Швидко...


Світає. Починають гудіти бджоли. Поблизу – скрип автомобільних гальм. Вибігають Олесь із турком Акою.

Ака. Ось вони, ось... Першими приїхали...


Замішання, рейвах.


РОМАШКА (підбігає до Романа, який поряд із Білою Трояндою). Ромку, що б не сталося, знай... я люблю тебе, я тебе люблю! Хоч вона (показує на Білу Троянду) – теж... я знаю... (Плаче) дорога тобі.

Домовик тягне Духа Лева до Літаючої Тарілки... Роман оголює шаблю і кидається на ворогів...


ДІД ДАНИЛО (добродушно, усміхнено). Хлопці, хлопці, та ви що?! Битися? А для чого?.. Їй-Богу ви... не варта шкірка вичинки... (Біжить за Духом Лева і Домовиком).

ДУХ ЛЕВА (до Домовика). Давай, друже, якось допоможемо хорошим людям.

ДОМОВИК. Зачекай, зараз побачиш усе. Дід Данило дуже розумний. (До себе). І я теж... (Гладить себе по голові).

ДІД ДАНИЛО (за Домовиком). По-ча-ю-ся.

Виходить Любко з Роботом Тоями Токанави – Гаєм, якого він вже „приручив”. Робот Гай обіймає Любка і співає пісню: „Косив Ясь конюшину, косив Ясь конюшину...”


ЛЮБКО. От ті японці схем понавидумують. Ледь розібрався.

РОБОТ ГАЙ (залізним страшним голосом, по складах). Стій-те! Стій-те всі! Це го-во-рю вам я, Ро-бот Гай, друг Люб-ка. За на-ми спос-те-рі-га-ють із кос-мо-су. Як-що я на-лаш-ту-ю-ся на са-мо-лік-ві-да-ці-ю, бу-де ви-бух, за-ги-не-мо всі!

Німа сцена. Із-за кущів. звідти, де має бути Літаюча Тарілка, – якісь магічні вигуки Домовика і Духа Лева: „Тут! Ту-ут!” Тояма Токанава, Стефко, Олесь і Ака кидаються на поклик, забувши про все.


ДІД ДАНИЛО. (Ухопивши за руку Романа). Дітки, постійте... Не йдіть туди. А для чого... Побачите зараз!.. Повірте мені!..


Біла Троянда, Ромашка й Волошка взялися за руки – ланцюжком. Домовик замахав волохатими лапами-руками в танці природи як повелитель бджіл. Бджоли починають страшенно гудіти. Любко дає сигнал Роботу Гаю. Той біжить до Літаючої Тарілки разом із Домовиком і Духом Лева, починає пхати її до всіх, вперед, вперед... Вона наближається й наближається, ніби випливаючи з туману, стає все більшою й більшою... чорнішою, простішою... Ось вона вже зовсім близько. Всі і все зевмерло. За велінням Домовика в таборі Стефка, Олеся, Тоями Токанави з'являються бджоли, нападають на них...

Тим часом чорний об'єкт зовсім близько до всіх. Його здіймають зі стріхи Дух Лева з Домовиком і дідом Данилом.


РОМАШКА. Зараз нас усіх заберуть.

БІЛА ТРОЯНДА (страшенно схвильовано). Ой, людоньки! Та це ж!.. Та це ж! Та це ж велика каструля. Кас-тру-ля!..

ОЛЕСЬ. Миска величезна!

РОМАН (знову з шаблею кидається на ворогів). „А я вас!”


Знічені голоси: „Казан?! Казан!.. А не Гравіцапа?..”

Бджіл стає ще більше. Вони кружляють... Стефко підбігає до „об'єкту” – справжнього старовинного казана, в якому козаки й чумаки кашу варили... В той час Стефка жалить бджола. Він кричить і втікає з криками: „А чорт! Мама рідна! Гравіцапа якась... казан літаючий... Бджола, бджола кусає!” Японець, турок і Олесь теж кидаються за ним... На них нападають бджоли і Роман із шаблею.

ТОЯМА ТОКАНАВА. Со за діла!

ОЛЕСЬ. Треба ж глечик за Тарілку прийняти! Казан! Глечик!.. За що боролися?!

АКА. О Аллах!.. Аллах!.. Бамбарі керґуду.

ДУХ ЛЕВА (до Домовика). Не пощастило нам на цей... перший раз. Не привезли гуманоїди гуманітарної допомоги. Зате ми познайомились по-справжньому. А Тарілка обов'язково прилетить ще!

ДОМОВИК (до Духа Лева). То я все це затіяв, щоби тебе до села заманити, щоби всі полюбили одне одного, щоби розібралися по-справжньому, хто є хто: хто друг, а хто ворог, а хто просто ніхто і нічий. Я казан на стріху витягнув і Дідові Данилові сказав... Ми з Дідом давно дружимо.

Дівчата всі теж пориваються втікати, але дід Данило їх затримує, бо ж вони всі за руки тримаються: Роман тримає за руку Білу Троянду, вона – Ромашку, та – Волошку.


ДІД ДАНИЛО. Стійте, стійте спокійно!

РОМАН. Не ворохайтесь, не ворохайтесь!.. Бджоли кусають те, що рухається, суєтиться.

ДІД ДАНИЛО. А ще ми цими травами пропахли. Знайомі бджолам запахи... Вони подумають, що ми – квіти.


Втікаюча компанія, покусана бджолами, ховається під перевернутий, накритий рибальською сіткою віз. Тільки голови стирчать. Домовик заганяє бджіл до вуликів. Лише над возом вони продовжують кружляти.

ДІД ДАНИЛО (підводить дітей до казана, якого Роман першим прийняв за Літаючу Тарілку). Ось вам... Бігли до неба, а прибігли до пращурів своїх... до природи, до себе!

ВОЛОШКА. Діду, діду, а ви знали, що Роман думав, що це Тарілка Літаюча?

ДІД ДАНИЛО. Так, так, аякже? Мені Домовик розповів. Я й порошенця свіжого у казан підсипав, щоб світилося вночі... І радіо на батарейках вклав у казан той, щоби мугикало сесію Верховної Ради – геть як би ті інопланетяни, чи турки, японці он ті говорять (сміючись, показує на голови під возом)... Так радіо дощ залив, залляв – і все...

ЛЮБКО (із знанням справи). Замкнуло...

РОБОТ ГАЙ. Не люблю дощу й борщу.


Бджоли так літають над возом, що аж його колеса крутяться... Всі уважно розглядають казан. Поглядають на діда.


ДІД ДАНИЛО (поважно). Так от. Слухайте: „...Нема нічого мальовничішого, за чумацькі привали... Вози поставлено чотирикутниками, по п'ять і десять возів у ряд з кожного боку. В середині цих затишків розводять вогнище; на вогнище ставлять залізні триноги з підвішеним казаном... Ось так (показує на казан).

Вогонь палає, освітлюючи чорні, засмаглі обличчя... (Непомітно до гурту підходить баба Устина. Стає під калиною, мов дівчина). Поки каша поспіє і сон ще не склепив стомлених очей, звучать розповіді про старовину, про минулі роки... Чумаки розказують казки”...

БАБА УСТЯ (швиденько йде до хати). Оце легше мені стало. Вже й ліків не треба, хімії тієї. Принесла крупи на кашу... (Вертається, порається біля казана: висипає тріски). Порохно десятилітньої давності... Добре горітиме, як і світилося в темноті зеленим світлом.

Всі по-домашньому радо заметушилися, зайнялися, – хто чим: хлопці кинулися за водою, дівчата – бабусі допомагати...


ДІД ДАНИЛО (розводить вогонь). Казан відтягнемо подалі від пасіки, щоб не тривожити бджіл... поближче до воза...

З'явилося багато диму. Дух Лева з Домовиком роздмухують вогонь.

БІЛА ТРОЯНДА (до Романа). А з тобою кашу звариш!


Всі присідають навколо казана. Починаються жарти-витребеньки... Роман уже переодягнувся у стрій козачка, з шаблюкою походжає...

РОМАШКА. Ти, Романе, як отаман...

РОМАН (до Ромашки).


А Маруська з'їла бузька,

А мені не дала...

Бодай тоту Марусечку

Бджола утяла...

РОМАШКА (підходить до Любка).

Любко-губко-стрибунець

Впав в кропиву

Без штанець...

ЛЮБКО (взяв Ромашку за руку). Хочеш, я тобі Львів покажу?

РОМАШКА. Ой, дякую, дякую. Я до Львова хочу більше, ніж у космос! А я тобі село...

Всі сміються. Домовик і Дух Лева, залишаючись непомітними для всіх, підлоскочують усіх, що аж до плачу-сміху доводять... Дід із бабою сидять зворушливо, ніби в молодості далекій...


ВОЛОШКА. Що таке лоскоче?!

БАБА УСТЯ. Є, є дитинко, сили на світі, яких ми не бачимо, але які допомагають, або шкодять людям та природі... Більше ж добрих сил.


Трохи віддалік – під возом – Стефко, Японець, турок і Олесь. Смішно копошаться, бо бджоли їх пасуть.

Як вітри, забігають пані Галя з паном Зеньом – мокрі, стомлені.


ПАНІ ГАЛЯ. Що тут?! (побачивши Білу Троянду, кидається до неї, обіймає). Доцю! А нас на попередній станції ті бандити скинули, то ми пішки...

ПАН ЗЕНЬО (теж не натішиться, що знайшов доньку). Слава Богу! Всі разом... Я завжди казав, що спішити треба помалу.

БІЛА ТРОЯНДА (обіймає батьків). Ми тут дуже щасливі, ви не уяаляєте. Тільки тихіше, тихіше (показує на казан) бачите?

ПАН ЗЕНЬО. А що це під возом?..

ПАНІ ГАЛЯ (побачивши Стефка, Тояму Токанаву, Олеся). Боже! Вони вже й возом їхали і перекинулися!


Чути голоси Тоями Токанави: „Со за діла?!” (бджола налітає) Вай-вай!...

Голоси з гурту: „А, це романтики... диваки... Літаючу Тарілку шукати приїхали... Тарілку з варениками!”


ДІД ДАНИЛО (добродушно). То інопланетяни наші...

БАБА УСТЯ. Які там планетяни. Голодні вони...

ДІД ДАНИЛО (розважливо). А для чого?.. Нехай прийдуть, прилетять сюди... й інопланетяни. Аби добрі. Місця всім досить, працюють чесно... і мед будуть їсти, і кашу... А захочуть, то й у казані посидять, політають, поваряться.

Черпають із бабою Устиною із казана дерев'яними ложками – частують усіх... ще й тим головам дають, що з-під воза виглядають. Вони слухняно не відмовляються.


БАБА УСТЯ. Худенькі, як привиди... Плямкають.

ДОМОВИК (годує з ложки Духа Лева). Зоставайся тут. Бачиш, яка добра каша!

ДУХ ЛЕВА. Кашу ми справді добру заварили!


Чути лише смішне туркове „О, Аллах!” і японцеве „Каса наса – діду борсц, каса наса, діду – борсц!”

Лине далека пісня „Дивлюсь я на небо”. Любко дістає скрипку, підігрує, всі підспівують.

Крутиться колесо перекинутого воза. В небі з'являється світло, подібне до Літаючої Тарілки.


РОМАН (схоплюється). О, дивіться, погляньте сюди!..

Всі підіймаються і тягнуться, тягнуться до того світла, яке веде, веде їх за собою... Попереду Домовик із Духом Лева.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.