Всі публікації щодо:
Плужник Євген

Рівновага

1


* * *


Ніч... а човен - як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!)

...Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!


І над нами, й під нами горять світи...

І внизу, і вгорі глибини...

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

* * *


Як все живе, течуть піски пустелі.

Їх тихий шелест, як і плеск води,

Чарує душу... Мрійнику, гляди! —

Найкраще чути їх з-під стелі.


Тож не пакуй валізок! Мап не руш!

Умій закрити очі і чекати,—

Може, й твоя з тих багатющих душ,

Що вміють всесвіт слухати з кімнати.

* * *


Блакитний безум! Море підо мною

І небеса — куди не подивись!

І вже душа не хоче буть земною,

Закохана у несказанну вись!


Злітай, душе! І, мов нове світило,

Осяй глибини і простори ці!

І серед них… своє ж маленьке тіло

З бедекером в руці!

* * *


Прекрасен світ вночі.

Безформний.Безвиразний.Смерті ложе.

...Мовчи й мовчи!

Хто й що сказати може?


Всю порожнечу потойбічних сфер,

Ввесь безмір світотвору невеличкий,

Хіба не вичерпано їх тепер

Підручником для семерічки,


Воїстину прекрасний світ вночі!

* * *

В.Підмогильному


Стала ніч над горами.Затока

В безгомінні сірім пригаса...

Лиш одна зоря,бліда й висока,

Маревні вказує небеса...


Час спокою...а душа в тривозі...

О, дитя налякане й слабе!

В тиші цій, що стане на порозі,

Страшно їй підслухати себе!

* * *


Перегорни дві-три сторінки в гіді -

Зникає море, і думкам устріть,

Немов огнем розтопленої міді,

На заході пустеля майорить...


Там царство Сетове. Не важся далі

Ти, велелюдства городського син!

А то натрусить золотий хамсин

Тобі піску за ремінці сандалій.

* * *


Вирує море. Кожен дальший вал

Усе страшніша підіймає прірва...

Весь хаос вод цей невгавущий шквал

З безодні супокою вирвав!


І дивно знать, що десь на глибині,

Усе незмінне, непорушне навіть,

І лиш дельфін в принишклім табуні

Своє маля напучує і бавить!


О, хаосе, я пізнаю тебе!

* * *


Морський орел, шугаючи все вище,

З очей зникає. Море й самота

Ідуть на нас. Усе лютіше свище

Холодна бора. Пінява й крута


Вирує хвиля. Падаючи скісно,

Вона кренить розхитаний баркас,-

Тоді глибінь підводиться на нас,

І серцю в грудях холодно і тісно!


І очі прагнуть знову хоч на мить

Того орла узріти тінь знайому...

О мудрокрилий! Він летить

Додому.

* * *


У кипінь хвиль занурюючи носа,

Фелюка рветься з якоря. Пора! -

І раптом спів похмільного матроса

На сірій шхуні поруч; дітвора,


Що, попускавши з молу ноженята,

Бичків пантрує; місто і над ним

Зелені гори - все даліє! Свята

Очам якого! Поривом одним


Відкрито вам, розважному й земному,

Усю блакить, всю безвість, всі вітри!

...І коштує це вам від сили три

Карбованці - рибалці мовчазному...

* * *


Тепер на півночі горять сніги...

Стрункі на півночі біжать олені...

І, знак північної снаги,

Високі заграви студені

Сліпучо міняться...


Повій

В остиле серце, Аквілоне! —

Я зрозумію голос твій,

Бо кров, млявіючи, холоне;


Бо нижче й нижче никне голова,

Як буйність барв байдужий зір зустріне;

І все частіш пустиня снігова

Мені ввижається...

Вітай, пустине!

* * *


Пiд вiтром згинаючи лiнiї простi,

повис нерухомий за вiкнами дощ...

Кiмната... який необмежений простiр!

Квадрати паркету — яких iще площ?..


Вдивися в цю сутiнь, навколо розлиту;

уяву, як брови, докупи стягни, —

чотири краї невiдомого свiту —

це тiльки кiмнати чотири стiни.


Тож мандрам душi не давайсь на поталу! —

i час заощаджуй, i рух економ!

... Помалу

сотається дощ за вiкном...

* * *


Дві паралелі, два меридіани -

І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!

Тут тверді тінь. Тут трепетний і тьмяний,

Замкнувся світ. Тут - Тігр, Євфрат і Рай.


Настане час, - і ти обрящеш Єву...

Час промине, - і мир утратиш ти...

І переступиш грань (уявну чи чуттєву)

Якоїсь довготи чи широти.


І буде знову: два меридіани,

Дві паралелі - квадратовий рай.

І тверді тінь... І, трепетний та тьмяний,

Безсмертний світ... Живи! Твори! Вмирай!

* * *


Там, унизу, і море, і сади,

А тут на скелі, тільки камінь голий...

Кора землі затверднула відколи,

Може, ніхто не заблукав сюди!


Благоговій! Сядь нишком - і сиди!

Бо зайвий звук, найменший кожен порух -

І замете усі твої сліди

Легкий, як час, тисячолітній порох!


І буде знову так, мов ти й не був, -

Тільки граніт гарячий та строкатий...

Навіть недокурка того не відшукати

Що ти - у захваті - на прискалку забув!

* * *


Линяють фарби... Нишкнуть голоси...

І душі тихнуть... Зрозумій. Не ремствуй.

І тишу цю в собі носи

Як дар і величі й нікчемству.


Живи і далі лежнем чи в труді.

Ніяк не йди, чи в ногу йди з добою, -

Лиш уникай лишатися тоді

На самоті з собою!

* * *

Стережися неба нічного!

Порожнечі його німій

Мало зору твого, і много -

Якщо душу відкриєш їй!


Зачарує. Приспить. Зруйнує.

Звідки?.. Нащо?.. Навік... Кудись..

...І м'ятеться, м'ятеться всує

Твій бентежний дух...

Стережись!

* * *


Вікно в садок, тож пахощі зела

Присмачують мені пригірклість ліків...

— Скажи, недуго, де ти сил взяла

Маленькі радощі роздмухати в великі?


Чи викриває твій упертий жар

Одну з химер прехитрої натури, -

І повнота життя лиш спільний дар

Фармакопеї і температури?

* * *


Каменя один приділ — лежати!

Вітрові один закон — лети!

Тільки я поставлений питати

Як не цілі, то бодай мети…


Та хоч як — в лиця свойого поті —

Зважу міру явищ і подій,

Камінь той лежатиме і потім,

Вітер той летітиме й тоді.

* * *


Що серця рано дізнані утіхи!

Що думки пізно зважений тягар!

Минулося! Живи німий і тихий...

Пригадуючи, мар...


Оце й усе, що дні тобі лишили:

Утома, зморшки та старі листи.

...Ах, досвіде, розраднику немилий.

Навіть запізнений - завжди дочасний ти!

* * *


Що не збулось? І от пливуть літа...

І тихне сум... і серце холодіє...

Вітай, вітай,

Остання безнадіє!


Я ждав, я знав, що прийдеш ти! - і ось:

Все як було; сивіє лиш волосся...

Що ж не збулось?

— Усе давно збулося!

* * *


По той бік пристрасті народжується

ніжність.

О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл!

Воістину прекрасен їх приділ -

По той бік пристрасті навіювати ніжність.


Чого ж ти ждеш? Лишилося так мало!

Розкрий обійми, наче помах крил -

Лети й лети! Це ж те, що статись мало...

По той бік пристрасті байдужості приділ.

* * *


Що менше слів, то висловитись легше.

Горни, поете, їх замети цілі!

Гасай у колесі своєму, векше…

Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі!


Що висловиш? Чужої голови

Про людське серце домисли готові?

Сум світовий

В масштабі повітовім?


Твори!

Твори!

* * *


День вiдшумiв. Померкли в далинi

гiр снiгових блiдо-рожевi перса...

Базар безлюдiє. Давно пора й менi

З крамнички затхлої цього старого перса,

Вiд чару цих побляклих килимiв...


Що, коли б я чи iнший хто зумiв

Такої простоти, i пишности такої

В рядках своїх вiршових досягти?

...багато б ти

Чудес тодi... накоїв!

* * *


Вечоріє. Мла стає на морі...

Тихше б'ється хвиля в береги...

Гаснуть звуки. В їх безладнім хорі

Ще чутніша тиша навкруги.


О провіснице німої ночі,

В присмерковій явлена добі!

Хто з живих до тебе не охочий.

Подих вічний чуючи в тобі?


Ринь же, звуки гасячи вечірні,

На принишклу землю звідтіля,

Де в безодні вічності безмірній

Світотвору тиша вигримля!

* * *


Тут пишний храм стояв колись, а нині

Серед піском занесених руїн,

Старе шатро нап'явши, бедуїн

Куняє в спеку... Хмар високих тіні

Пісок мережать...


Ні дерев, ні гір.

Пантрують тиші два старі верблюди...

Та, даючи дитині висхлі груди,

Співає бедуїнка, тоскний зір

Втопивши в даль німого краєвиду,

Під небо те, що їй лишив гяур,

Понад піски, де не лишили й сліду

Кілька держав, народів і культур.

* * *


Мишвою, тліном і сновійним чимось

Тхне в цих обдертих стінах... Час настав -

І от палац зруйновано. Учімось,

Як будувати!


Із вікна на став

Препишний вигляд... Сядь на підвіконні

І уяви, - тут виведуть нові,

Міцніші стіни, мабуть що бетонні,

І доведеться кинути сові

Своє горище...


Буде чисто, світло...

На стінах спектри дорогих картин...

Важкі драпрі... І все, що вже набридло.

...Мишва і тлін...

* * *


Сірі вулиці... Тихі кури...

(Впорядкуй згадки, впорядкуй!)

Візник, бородань похмурий,

Куняє на передку...


Ось і він (як з повісті взятий!).

З мезоніном домок в садку...

Любистку пахощі й м'яти...

(Впорядкуй згадки, впорядкуй!)


Ми приїхали... Ах, ми - вдома!

Пес Трезор нам руки лизне...

...Яка тишина знайома!

Мовчання яке грізне!


Ах, ці вулиці! Ах, ці кури!..

(Впорядкуй думки, впорядкуй!)

Може краще: візник похмурий

Хай куняє на передку?..


Хай плуганяться котенята...

Хай зникає домок в садку...

Любисток і рута-м'ята...

(Впорядкуй чуття, впорядкуй!)

* * *


Минають дні... Минають літа...

Серце змінам відкрите...

І сум не такий, і радість не та...

...Гай-гай, Геракліте!


Ах, мудрість цитатна - мудрість гірка!

Вона не горами двига!

...Чого ж ти ждеш? Мерщій до бюрка:

Там - книга.


Гортай, гортай, гортай сторінки

Давним-давно пожовтілі!

...Ти ж був молодий... Ти був стрункий...

Сила буяла в тілі...


Але ж пливуть, минають літа...

Час і горами двига.

...І сум не такий, і радість не та...

І тільки незмінна книга!

* * *


Я натомився вічно знати

В собі самому — двійника...

Душе! Обридлива яка ти!

І непримирлива яка!


Я марно злагоди чи згоди

З тобою сподівавсь дійти,—

Як тінь, недомисел природи,

Мене перекривляєш ти!


І що ясніший я, то мушу

Усе темнішу тінь тягти...

Душе (якщо я маю душу),

Яка непереможна ти!

* * *


Душе моя! Ти знов стоїш на грані...

А далі - мандрів марево бліде...

А де ж твій затишок? Віконні де герані?

Сон пообідній де?


Зваж! Не хапайсь! Збагни найбільшу міру

Утоми й виснаги в дорозі... Самоту

І куряву суху і сіру -

Мандрівницьку супутницю оту!


А тут дивися: затишок... герані...

Енциклопедія напохваті, - мандруй!

(Щоб знов не стала ти, бува, на грані,

Що починає мандри і... хандру...)


Душе моя! Ти знов стоїш на грані!

* * *


Даремно шукаю розради

Під сінню твоєю, природо!

Твої голоси невмирущі -

І шум молодої діброви,

І степу ранкового шепіт,

І гуркіт правічного моря -

Уже не здолають, як перше,

Той голос на мить заглушити,

Що в серці своєму вчуваю!


Як свідок уже неуважний,

Як гість, що давно загостився,

Не раз уже чуване чую...

І тільки той голос суворий,

Що в серці своїм наслухаю,

Що й чути його не хотів би,

Мені одинока розрада!

* * *


Знесилений, німий, бездушний майже

Я впав тобі до ніг... Збагни - і тям.

Ти переміг. Ти подолав. Так дай же

Уславити поразку небуттям!


Рази мене, одчаю мій! — Будь чесний!

Ти ж не минешся, хоч і час мине...

Ти переміг! Усі майбутні весни

Не оживлять мене!


Гряди ж! Рази! Я ниць тебе стрічаю.

Ти переміг! Ти переміг, одчаю!

* * *


Суди мене судом твоїм суворим.

Сучаснику! — Нащадки безсторонні

Простять мені і помилки, й вагання.

І пізній сум, і радість передчасну, —

Їм промовлятиме моя спокійна щирість.


II


* * *


В листопаді, місяці тихім,

Елоїза прияла мир, -

Абелярове мертве тіло

Наближалось під Параклет.


Довершився подвиг любові,

Що кохання перебула...

— О, возлюблений! Серцем чистим

Зустрічаю тебе!


І, як повну по вінця чашу,

Я підношу д'горі його -

Видить небо, і бачать люди

Невгасиму рану мою!


Бо - возлюблений! - легко в душах

Нести муку любові нам.

Але з тіла, що догорає,

Хто кохання зніме тягар!


...І тремтіла жовтава свічка

У блідій восковій руці,

Як востаннє стрінувши мужа,

Елоїза втратила мир...

* * *


Фрідріху, чим не Орфей ти?

Клякнуть навколо ж усі,

Скоро візьмешся до флейти,

Смерком у Сан-Сусі...


Ніжне яке піано!

Раз-два-три... раз-два-раз...

Вищим натурам лиш дано

Творчий пізнати екстаз!


Слухай, Вольтере! Слухай!

Друг бо твій з тих музик,

Хто неслухняним вуха

Боляче скубти звик!


Чуєш, яке взяв fortе?

Люди! Людці... Людва!

...К чорту, Вольтере - чорте!

...Ать! Два!

* * *


Ходить... все ходить... Забувшись. Забутий.

Рипить під ногами настил жорстви...

Принце, вам нудно! Вагаєтесь ви, -

Буть чи не бути?


Господи - Боже! Которий вік!?

Принце, повірте мені, - забагато!

...Кажуть, ви стали фашистом... (sіс!)

(Бажан, сторінка така-то).


Принце, візьміть себе в руки! Ну!

Швидше продовжте монолог забутий!

...Господи - Боже! Ніяк не збагну, -

Буть чи не бути?

* * *


Подолано упертість Ізабелли,

Довершено змагання многих літ,

І от Колумб виводить каравели

Здійснити мрію і створити міт.


Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі

Незнаних вид то ясні, то мрякі...

Невже ж брехня і мапа Тосканеллі

І здогади бувалих моряків?


Невже шляхів до Індії немає?

Невже ганьба їх подвигу й труду?

І море це ніде не підіймає

З безодень темних землю молоду?


Та проліта в смерковому міражі

Землі близької вісник, голуб сиз! –

І вже дзвенить в подертім такелажі

Легенький, пряний, відбережний бриз.


Земля! Земля! Прочувані країни!

Вони знайшлись! По слову! Румб у румб!

Що то вагання, голод, глум і кпини, -

Довершено! Колумб!

Колумб!

Колумб!


І він виходить і салют приймає

На честь відваги, мудрості й снаги...

...І Індію відкривши, обіймає

Америки якоїсь береги...

* * *


На широкім ведеться світі:

Пожадане щастя - ген-ген!

...Так прийшов на щасливі Таїті

Нещасливий Гоген.


Ось він - світ, що душа жадала. -

Споконвічний простоти край!

...Вістрям пензля, мов лезом кинджала,

Серце власне тамуй і край!


Ось вона - глибина остання,

Всіх чуттів первина!

...Повертає він з полювання...

Зустрічає його вона...


Достигають плоди і строки...

Невблаганна старість іде...

Світе тихий! Світе широкий!

Ложе людей!


Прозрівай! Прозирай, Гогене!

Ти - на грані. Ти - сам. Твори!

О, прозріння благословенне,

На межі нової пори!


Просявай же обрії дальні!

...а коли догориш -

Він повісить тебе в їдальні,

Неминучий Париж...


І, очиці мружачи ситі,

Позіхатиме, - vоіlа!

...Золоті, далекі Таїті...

Заповітна земля!..

* * *


Щасливого дня, проминувши атоли,

Я став на найдальшім з усіх островів,

І древній дикун, шоколадний і голий,

Мене на узліссі священнім зустрів...


І довго ми йшли з ним, все вище, все вгору;

Аж доки той острів під ноги нам ліг -

Прекрасний уламок того світотвору,

Що знаний з казок і незнаних ще книг.


На вітах веселі гойдалися мавпи,

Чіпкими хвостами керуючи літ

(Я хисту такого ніколи не мав би,

Хоч би й народивсь перед безліччю літ!)


Приходили звірі, ласкаві і милі

(Які? - всі учені сказать не змогли б!),

І тихі на берег виносили хвилі

Барвистих, мов квіти, небачених риб;


Хилились під ноги нетоптані трави...

І тут, пам'ятаю... так, наче крізь сон:

На древі пізнання трикутник яскравий

Плакат „Не топтати газон!“.


І згодом, вже стоячи знову на бригу,

Що навіть для віршів давно застарів,

Я сумно дивився в ту згорнуту книгу,

Де зник цей найкращий з усіх островів!

* * *


Гладкого Панчо (прошу вас, не Панча!)

Кощава тiнь, видима i вночi,

Вiн помилявся тяжко, дон з Ламанча,

Уявне за реальнiсть беручи;


Але ж довiв, на жаль, на власнiй шкурi,

Із безлiчi можливих iстин ту,

Що помилки — бодай в лiтературi —

Прекраснiшi за всяку правоту!

III


* * *


Ах, флейти голос над рікою -

Цей синій день, і даль, і ти!

З тобою, світлою такою,

Як голос флейти над рікою,

Так легко навмання пливти.


Пускай же човна за водою

В роздолля синявого дня!

Це ж захват - бути молодою;

Це ж спокій - плисти за водою;

Це ж безум - жити навмання!

* * *


Суха й тендітна лінія плеча,

І ліктів - по-дитячи гостра;

А вже не раз я нишком помічав, -

Очей цікавість і непевний острах

Враз вибухають викликом, і сміх

Вуста торкає...

— Дівчино, ти - жінка!

* * *


Не чуючи, перебирала ти

Пожовклі клавіші, задумана й тривожна;

Здавалося, гукни тобі: - Лети! -

І повернути вже не можна!


Та з того, як здригалася рука,

Як інколи стеналась вся ти,

Я зрозумів, що, скільки не гукай -

Ти розучилася літати!

* * *


Як він спустів, садок, де я колись

Наваживсь вперше вимовити: - Люба!

Альтанка зникла. Дерном узялись

Стежки колишні. Пень старого дуба

Стирчить самотньо...

Ні, не пізнаю

Картин знайомих, - це буття зелене!

...Немов хтось інший молодість мою

Переживав за мене...

* * *


Місток замшілий і хисткий,

І верби в березі, і мальви,

Яку мені відкрили даль ви

Давно забуту: пелюстки

Вуст ще дитячих, душу чисту,

І першу зустріч, і любов —

Усе, що пережити знов

Нам не до хисту!

* * *


Обутріло. В неяснім сірім світлі

Твоє обличчя дивне і чуже...

Цей профіль ніжний, щоки ці поблідлі-

Твої невже?


Гаряча пристрасть, втома й сон глибокий,-

Вони мов стерли з рис твоїх всі ті,

Що я пізнав крізь зустрічі і роки

У повсякденній суєті!


І ось тепер я наче вперше бачу

Усю тебе, незнану і чужу...

...Так чий же сон і усмішку дитячу

Я біля цього ліжка стережу?

* * *


Мовчи! Я знаю. За всіма словами –

Холодний смерк, спустошені сади...

Це наша пристрасть стала поміж нами,

Нас розлучаючи назавсігди!


Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий!

Що розпач той? Річ марна і пуста!

...Як пізно ми серця свої спинили!

…Як роз'єднали рано ми вуста!


О, друже мій! Останні трачу сили,

В країні тій уявній живучи,

Де образ твій, утрачений і милий,

Де голос твій... Мовчи!

Мовчи! Мовчи!

* * *


Порожній берег моря... Вал шумкий,

Спадаючи, гуркоче рінню стиха...

Слідом за ним спадають і думки...

Це — втіха.


...Ой море, море! Шуме голубий!

Як мало треба, як багато можна...

Мов океан, шумить хвилина кожна;

Усе життя, мов бризку, загуби!


Дивись, у нім уся веселка грала,-

А де воно, піщинка золота,

Блискуча дрібка мертвого корала?

...Пустинний берег моря... Самота.

* * *


Знов за вікном осіння тиха мжичка...

Знов у палаті сірий смерк розквіт...

Нудьгуй, нудьгуй... Розвага невеличка -

Задавнений плеврит!


Замкнувся світ в малім і тіснім колі, -

Хоч як дивись, лишилося нас три:

Я сам та біль (над всі духовні болі!),

Та заспокійливий халат сестри...


Ну, що ж! Гаразд! Лежи, ковтай мікстуру

Та грій термометра швидку і бистру ртуть...

Та тіш себе (з нудьги, з жаху чи здуру),

Що все відміниться, хай тільки бік натруть!

* * *


Ваш такий наївний погляд

І широкий сукні викот

Так настроїли поета

На високий лад ліричний,


Що я міг би дуже довго

(І півголосом, звичайно)

Говорити про велику

Душ спорідненість прекрасну,


Про Любов і про Страждання

(Все з великих літер, прошу),

Тут, до речі, натякнувши

На цинізм часів останніх!


Ах, я міг би дуже щиро

Говорити про ці речі,

Коли б нудно не було нам

Вже затверджене твердити!


Тим-то, з виглядом чекання,

Тільки мовчки я дивився

У наївні Ваші очі,

На широкий сукні викот...

* * *


Одноманітно і звичайно

Кінчалось літо. Рад не рад -

Що це міняє? Зустрічай-но

Переходовий листопад!


І горблячи відвиклу спину

В обіймах теплого пальта,

Нудливий запах нафталіну

Як матіоли дух, ковтай;


І нишком починай про весну

Якусь віршову канітіль,

Може таку ж неінтересну,

Не варту часу і зусиль,


Як і закінчене допіру

Порожнє літо... Рад, не рад, -

На лад весінній строїть ліру

Передзимовий листопад...

* * *


Вона зійшла до моря. Хто вона,

Навіть самій їй байдуже віднині.

...Хіба ж не всі ми - єдності луна

В скороминущій і пустій відміні?


Лінивий рух - і ось під ноги ліг

Прозорий вінчик - кинута намітка,

І на стрункім стеблі високих ніг

Цвіте жарка, важка і повна квітка -

Спокійний торс, незаймано-нагий!


Спадає вал... Німують береги...

І знову плеск... І затихає знову...

То пальцями рожевої ноги

Вона вгамовує безодню бірюзову.


І відкрива обійми їй свої

Ця велич вод, усім вітрам відкрита,-

Здається, повертає Афродіта

У білий шум, що породив її.

* * *


— Вашу карту бито! - Звичним рухом

Банкомет згрібає папірці... -

Вам - кінець. - Та хай не ріже вухо

Голос цей, І живчик на руці

Не тремтить помітніше від того!

Це ж - ігра! І не болить нікого,

Що один хтось виграв чи програв;

Важно, щоб, кінчаючи, звільняв

Місце для наступника свойого!

* * *


Хмари ці, такі безформні,

Вечір цей, безбарвно світлий

Все неначе мляві тіні

В безгомінній порожнечі...


Тихне голос... В'януть рухи...

Сядь і сни, згорнувши руки...

Ах, які безформні хмари!

Ах, який безбарвний вечір!



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.