Лесь Подерв'янський

Блєск і ніщєта підарасів - Лесь Подерв'янський

Дійові особи:

Василь: активний підарас-нєформал

Петро: пасівний підарас-нєформал, полюбовник і друг Василя

Микита: людожер-ідеаліст

Марат і Глєб: мандавошкі, які кусають Микиту за яйця. Постійно перебувають на вищезгаданому місці

Патрікєєвна: дружина Микити, манірна руда блядюга з елементами декадансу

Миша, Гриша діти Микити і Патрікєєвни, індивідуально невизначені, брудні і нахабні створіння, які хочуть колотись і нюхати клєй

Позитивна Енергія: непомітна і миршава хуна, яка іноді сидить на Василі

Заїбуня: страшна зубаста діаспорська потвора, що проповідує політкоректні цінності міддлкласу, хоча насправді хоче їбатися і гратися у паровозіка

Головні редактори конкуруючих між собою журналів „Гом“ і „Бздюч“: бридкі кретини, продукти постсовкового снобізму

Телеоператори, стілісти, візажисти, іміджмейкери і проча наволоч


Дія перша

Ізбушка в російському стилі, розташована серед мальовничої галявини в нетрях синьо-зеленого кацапського лісу. На загал все дуже схоже на ілюстрації Білібіна до казки про Бабу-Ягу. Книга з таємничою назвою „Хайдеггер“ з нетерпінням чекає свого читача, лежачи на пеньку. Біля ізбушкі Василь. Він старанно займається гімнастикою, обтиранням і прибиранням довкілля. Василь – здоровий лобуряка з накачаною тушкою, розмальованою агресивними малюнками. Проста і добра пика Василя дещо контрастує з його суто бойовим фюзєляжем. Це виглядає так, ніби до літака F16 замість його хижої мармизи приставили їбальник від АН-2. З кущів за Василем уважно стежить людожер Микита. Він озброєний армійським біноклем і мішком з мотузкою. Зовні Микита схожий на класичного урку 50-х років, але за цим суворим камуфляжем ховається ніжна душа.

Василь:

Недосконалість світу заїбала

І завела в ці нетрі нас с дружком:

Ми не бажали більше брати участь

У змаганні всіх тих нєдоносків,

Що цілий день тільки і думають про те,

Яким би робом їм залізти в тєлєвізор,

В маленьку цю коробочку

Із сурлом чорнопиким,

Що продукує цінності духовні,

А сам, падлюка, зроблен із пластмаси,

Яка до світу матер'яльного належить.

З цим парадоксом заїбався я –

Не хочу більше я дивитись на блядєй,

На тлі яких опецькуватий недоумок

Викручує фігури рітуальні

Своєю сракою колгоспною, в перерві

Між засіданням в парламенті.

Там про духовність трохи попиздів –

І знов біжить співати в тєлєвізор.

І шо за жизнь в людей, чому не міг

Він всидіти на місці, у колгоспі?

Він був би там завклубом, в дівчатам

Співав би він про кропиву їбучу,

Що нею був колись відпизджений в дитинстві,

І з того часу він забуть її не може,

Бо срака ще йому болить і досі...

Але хіба один він засмердів

Повітря наше чисте і прозоре?

Ось подивись на тьолку дурнувату,

Що з пацаном на шкірянім дівані

Пиздять про хуйзнашо. Вона йому:

„Ги-ги“, а він їй: „Ги-ии“.

Так півтори години

Вони спілкуються. Я йобаний цей ящик

Затяг в мішку на гору, звідки видно

Лани широкополі, забудовані потворними

Будинками для бідних...

Там я посцяв і трохи покурив,

А потім пизданув його безжально носаком

Американського важкого черевика

(Так раньше в „Крокодилі“ малювали

Жахливих упизднів, що пиздять Дядю Тома).

І ящик поскакав, як молодий гепард,

Аж раптом на шляху його з'явилась

Пружна і біла храмова стіна.

І вперше тут його зауважав я:

Він не звернув, він впертим чорним лобом

Хуйнув об ту стіну і розлетілись

Із охуєнним вибухом мозги його японські.

Я ніби чув його останній подих

І крик: „Банзай тено!“, між тим біля стіни

Вже дітвора цинічно бавилась його кишками:

Що ж – він жив хуйово,

Помер – як герой.

Нам звична жизнь, як старий гєморой,

А смерть незвична нам, і це – буття закони,

Бо всяка жизнь – слабенькі виєбони,

У порівнянні з смертю кожен з нас

Всього лиш мєлкій і труслівий підарас.

Але і тут, в місціх цих пасторальних

Нам спокою нема, я чув, шо репортери

Шось про нас пронюхали, то, мабуть,

Цей нєдоносок напиздів, що хвастається

Всім, який він є успішний,

А ми його з Петром їбали вдвох –

Він тільки верещав,

І нам з Петром на пам'ять

Подарував по кєпочці.

Під час цього пафосного монологу красівий і дурнуватий Петро видерся на дах ізбушкі і закукурікав. Дивитись на Петра приємно, він гарний і ніжний. Одягнутий Петро в червоні калготки і червоні чоботи. На голові Петра стирчить червоний ещений „ірокєз“. Всі інші неодягнені частини Петра переобтяжені різноманітним металобрухтом: каблучками, ланцюгами, сережками, мобільниками, стразами, грайливим татуюванням, пірсінгом та іншими педерастичними прибамбасами.

Петро:

— Кукаріку! Кукаріку!

Василь:

Прокинувся дружок мій інфантільний

І криками Аврору зустрічає!

Микита (з кущів):

Того не знає він, що замість Єос

Рожевоперстої – зустріне він мене!

Щоправда, пальчиків рожевих я не маю,

Натомвсть маю ніж і м'ясорубку.

Якщо сюди додати гострі зуби,

І голоду стабільне почуття,

Отримаєте ви портрет маньяка...

Но я не є статевим павіаном,

Їбаться зовсім щось не хочеться мені,

Натомість жерти хочеться. Ділємма

Ця Фрейда не стосується, скоріше

Природний це протест, шо всі худі пиздять,

Що жерти нє прєстіжно, а прєстіжно

Бути стільним, і замість „Блядь!“

Казати „Вау!“ (як на мене,

Шо „блядь“, шо „вау“ - один хуй

Животні звукі).

Їбать корову тоже нє прєстіжно, а прєстіжно

Дружить з красівим парікмахєром

І разом з ним удвох ходить на „паті“

К стілістам крєативним...

Тут не хочеш стати людожером –

Мусиш!, - щоб зжерти все це падло...

Говорячи це все Микита дрібно, по-собачому чухає собі яйця і те місце, де у людини хуй прикріпляється к тулубу.

Микита:

От кляті мандавошки боляче кусають!

Колись попробував я їх порахувати:

Світив ліхтариком на хуй, дивився в лупу,

І склалося переконання в мене,

Що їх там не багато – може, двійко...

Одне маненьке, миршаве й гуняве,

А друге із такой товстою пикой.

Я їх назвав Марат і Глєб.

Спитаєте для чого?

І я вам відповім, що завжди треба

Персоніфікувати те зло, з яким

Боротися ви хочете; канкрєтно

По іменам назвати всіх пройдисвітів,

Аж потім карасіном їх труїти.

Або казали опитниє люді,

Шо сєрной маззю харашо помазать,

Бо я спочатку кулаком їх пиздив,

Та тільки синяки набив на яйцях!

Петро:

— Кукаріку! Кукаріку!


Входить Заїбуня. Вона голосно пиздить по мобілці, істерисно милується природою і бавиться всім, що попадає їй під ноги. Зляканий Петро сповзає з даху і тікає.


Микита:

От, курва мать, злякала мені здобич!

Сьогодні день у мене дуже нещасливий,

До того ж ще Марат і Глєб кусаються...

Я думаю, що, мабуть, буде дощ...

Заїбуня (помічає хатинку підарасів):

Вау! Який чудовий таунхаус із бек'ярдом!

Я чула, що живуть тут геї симпатичні,

Шо протестують проти шовінізму чоловічого,

Вони прес-конференцію збирають...

Як тільки я про них дізналася, одразу

Я зустрічі свої сканселювала,

І драйвувала каром на забаву.

Я сексу захотіла по дорозі,

І в піхву файні кульчики запхала,

Але того мені було замало:

Я з'їхала з хайвею на леваду,

І там займалась сексом із стік-шифтом,

Бо всі чоловіки – то є тварюки,

Їм тільки факу хочеться від жінки,

А в мене є душа, і я люблю співати,

Ще вірші я пишу про Україну...

Заїбуня істерично сміється, виймає з пизди кульчики, застромлює їх собі у вуха, а потім гепається на газончик і викочується на ньому із дикими завиваннями. Людяний і дещо наївний Василь підбігає до Заїбуні, щоб допомогти.

Василь:

— Дама, якщо у вас болить живіт, то я січас зганяю в аптєку за актівірованим угльом. А так ви мені тут всіх мурав'йов подавите.

Микита:

Цій суці не угля треба, а хуя!

Я б задушив її із задоволенням,

Але у мене принципи гуманні:

Вбиваю тільки тих, кого я можу з'їсти.

Але якби я навіть був голодний,

Я би не став цю кцрву жерти нікагда,

Крім того, хуй зна як її приготувати,

Хіба шо в маринаді

Замочить на тиждень?

Петро (злякано позирає із-за дверей):

— Кукаріку, кукаріку!

Заїбуня:

— Ааа, ооо, ааа-а!

Василь:

— Ая-яяяй, аяя-яяяй!

Микита:

— Блядь!


На галявині раптово з'являються репортери, оператори телебачення тягнуть кабєлі, стілісти і візажисти набігають з усіх боків, з піжонських авт вилазять гламурно вдягнуті редактори журналів „Гом“ і „Бздюч“ із мікрофонами. Вся ця байда крадеться к Василю. Петро злякано зиркає на них із-за клуні.


Редактори (перебиваючи одне одного тикають мікрохвоном в добру пику Василя):

— Кто ви по жизні?

— Як ви вирішуєте в своєму житті гендерні проблеми?

— Який ваш любимий бренд одягу?

— Який коктейль ви пили сьогодні вранці?

— Чи вважаєте ви себе ньюсмейкером?

— Чи отділяєте ви гламур від епатажу?

— Чи любите ви екстрім?

— Чи є у вас в жині адрєналін?

— Стіліст лі ви по жизні?

Василь:

— ІДІТЬ НА ХУЙ!!!

Заїбуня:

— Ааа, ооо, ааа-а!

Злякані редактори „Гома“ і „Бздюча“ відступають. Користуючись безладдям, Микита підкрадається до Петра, пхає його в мішок і тікає. Петро висовує голову з мішка і співає.

Петро:

Нісьот мєня ліса

В дальокіє лєса!

Микита пиздить Петра по голові і хижими стрибками мчить в лісові хащі.


Дія друга

Хата Микити: брудне приміщення, запаскуджене шприцями, тюбіками з клєем, подертими плакатами різних рок-груп, дешевими резиновими тьолками, людськими черепами і кістками та іншим мотлохом. За брудним столом, застеленим клейонкою (на якій намальовані розочки) сидять вдягнуті в майки з черепами і шкіряні косухи діти Микити – Миша і Гриша. Вони ширяються шприцями і нюхають клєй, в такий спосіб безвідповідально розтринькуючи своє хуйове здоров'я. Жінка Микити, Патрікєевна – руда шльондра в чорних калготках, чорному капелюшку і засмальцьованому халаті – бавиться курінням папіроски з маріхуаною, що стирчить на довжелезному мундштуці. Вона була б схожа на Зінаїду Гіппіус, якби та з циганами бомжувала на вокзалі. В цю сімейну ідилію раптово вривається Микита, який як торнадо, вбігає з мішком в хату.

Микита:

— Ану, прєкратіть разложєніє, січас будем обідати!

Патрікєевна:

— Миша, Гриша, папа приніс ням-ням!


Микита розкручує мішок. З мішка з'являється пещена голівка Петра. Петро кліпає оченятами і крутить головою, як дурна курка.

Петро:

— Вау, як круто! Ви кто, готічєскіє екстремали?

Патрікєевна:

— Ми куртуазниє маньєрісти.


З цими словами Патрікєевна кокетливо пускає дим в обличчя Петру. Микита дістає з шухляди важку чавунну м'ясорубку і робить спробу прикрутити її до стола з клейонкою.

Миша:

— Папа, скільки можна, ми вже подуріли од того м'яса.

Гриша (із снобістськими інтонаціями в голосі):

— А я вопщє хочу овощі!

Микита (повчально):

— Якщо батько людожер – то і діти тоже мають бути людожери. Тоді з вас будуть люди. Настоящі мущіни. Бо бачите, шо кругом робиться? Кругом одні стілісти, парікмахєри, кріейтори – підари разні.

Патрікєевна (жеманно):

— Красота спасьот мір.

Микита:

— Но спочатку я їх всіх іззім.

Петро:

— Ха-ха-ха – как прікольно!

Миша:

— Папа, а можна бути підарасом і одноврємєнно людожером?

Микита:

— Іс-клю-че-но!

Петро (жеманно):

— Ой. Как інтєрєсно. Можна, я попробую?

З цими словами Петро спочатку висовує з мішка мізінчик з довгим пофарбованим нігтем, який негайно хтиво пхає собі в рота, а згодом вистромлює елегантну волохату ніжку.

Патрікєевна:

— О, закрой своі блєдниє ногі!

Микита (до Миші):

— А ти чтого, пацан, інтєрєсуєшся? Дивись у мєня!

Миша:

— Так. Інтєрєсно, папа.

Микита:

— Кушать хочеш?

Миша:

— Нєа. Так, чіста по приколу.

Микита:

— Дебіл. (До Гриші): - і ти тоже дебіл. Кругом дебіли. Блядь, дєло всєй жизні накривається пиздою.

Микита у розпачі хуярить м'ясорубкою в заммизгану стінку, котру прикрашає плакат з написом „Депеш Мод“. В тому місці, в яке влучила м'ясорубка, з'являється діра. В діру одразу струменіє сонячний промінь.

Петро:

— Кукаріку!

Патрікєевна:

— Ти, придурок, качумай свої галліцизми.

Петро (грайливо):

— А то что будєт?

Патрікєевна:

— Нос аткушу!

З цими словами Патрікєевна хижо клацає зубами в небезпечній дистанції біля напудреного носіка Петра. Петро від несподіванки голосно пердить.

Петро:

— Ой. Ізвінітє. Я, кажется, пукнул.

Микита грізно підходить до Петра, небезпечно граючись важким тесаком.

Микита:

— Це тобі нє кажется!

В цю отвєтственну мить двері хатинки відлітають нахуй від страшного удару і в проломі, в переможному сяйві золотої сонячної пилюки, з'являється Василь. Він схожий на роздратованого сенбернара. На плечах у нього сидить Позитивна Енергія. Позитивна Енергія плигає з Василя на підлогу і рішуче пиздує в хату. Там вона здирає зі стін плакати, проколює шприцем развратних резинових хун і підмітає вєніком сміття, яке складається, головним чином, з шприців, тюбіків клєя, людських черепів та інших кісток. Потім Позитивна Енергія відкриває вікна і ставні, і похмура оселя людожерів заливається сонячним сяйвом. В цьому сяйві стоїть Василь в позі Кінг-Конга і пиздить себе кулаками в груди. Від кулаків і грудей струменіють свтлі промені, в яких несамовито грається пилюка. Із-за могуньої спини Василя визирають редактори „Гома“ і „Бздюча“ і Заїбуня, яка повністю ще не оговталась після своїх статевих пригод. Василь страшно кричить, як Кінг-Конг.

Василь:

— УУ-УУУ-УУУ!!!

Заїбуня:

— Ааа-ооо-ааа!

Від їхніх криків стіни людожерської хатинки падають, здіймаючи при падіння титанічну куряву. Залякані людожери падають навкарачки. З того боку, де метушаться редактори, чути крики: „Ти, долбойоб, де камера?“, - дзвін важкого софіта, який гепнувся комусь на ногу і волаючий про допомогу крик: „Блядь!“.

Миша і Гриша, які очуняли після першого потрясіння, повставали з брудної підлоги і всілися під стіл, закритий клейонкою. Там їм зручно хтиво лапати Позитивну Енергію і пригощати її косяком. Екзальтована Заїбуня з криками: „Сестричка!“ обнімається з рудою курвою Патрікєевною. „Чого ви там сидите?“, – кричить Заїбуня хлопцям. – „А нумо, всі вставайте, будемо гратися в паровозіка“, - і сама становиться попереду – паровозом. Патрікєевна тримає її за талію, а за неї тримається Позитивна Енергія. Далі ідуть Миша і Гриша, а замикає поїзд Василь в ролі останнього вагона. Він хтиво лапає підлітків, яким це лапання вочевидь подобається. Микита, який сидить навкарачках, як це полюбляють робити зека на зоні, качається взад і вперед, охопивши руками гострі вуха, весь віддаючись солодкому почуттю горя.

Микита:

— Вся жизнь коту під хвіст. Вся жизнь.

Паровозік:

— Чучу-чучу-чучу!..

Петро ніжно пестить Микиту по голові.

Петро:

— Нє плачь, дядя. Ми отдохньом, ми отдохньом.


Заїбуня свистить паровозом. Паровоз їде в бік сонця. Петро зустрічаєсонце переможними криками.

Петро:

— Кукаріку-кукаріку!

Микита (плаче):

— От курва мать, Марат і Глєб кусаються!


Завіса.


Лесь Подерв'янський