Всі публікації щодо:
Покальчук Юрко

Кров

Кров

Десь талі далеко на Волині...


„Я люблю вересень. Доволі тепла, м'яка і лагідна ця пора, і дощі тоді ще теплі і не збиточні, бо не часті. То вже справа листопада — дощі, а ліричний вересень, надто ж його початок, неодмінно принесе щось нове. Жовтіє листя на деревах, діти до школи, кінець вакаціям і відпусткам, і в селянина вже є відчуття врожаю. Хоч ще роботи дуже й дуже перед зимою, але трішки вже можна розпружитись. Такий у нас на Волині вересень. Але й за вереснем не завжди стоїть спокій“.

Петро перечитав написане і сплюнув убік, не тамуючи свого роздратування, та й не було перед ким. Сидів собі самотньо у великому густому садку, вмостившись під кущами з портативною друкарською машинкою на колінах, і намагався написати щось путнє.

Виходило однак, як йому здавалось, типове сентиментальне місиво, якого написано вже сотні тисяч варіантів. Поза куцою інформативністю іншого сенсу воно не мало, бо так писали і сто років тому.

„Ні, я певне таки нездара! — думав сумно Петро. — Ніби ж і знаю, що треба інакше, а написати не вмію. Як той пес, що все розуміє, а сказати нічого не годен! Я став якийсь глухий до того, що пишу. Не чую слів. Раніше писав краще.“

Він знов узявся до тексту.

„Саме у вересні числа 19 року 1939 прийшла освободітєльна совєтська влада на Волинь і Галичину. Комуністи стрічали „братів“ квітами, націоналісти йшли у підпілля і в ліс, а господар-селянин насторожено чекав, що з того буде.

Було — розкуркулення й вивезення до Сибіру, тюрми і смерть“.

„Не те! — дратувався перечитуючи Петро. — Знову те саме! Це вже було, так вже було, про це вже було! Де взяти вартісні слова? Це ж пишу ніби не я, мовби якась чужа рука водить моєю, а я сам десь загубився, не чую свого голосу, свого слова, самого себе не чую!“

Петро приїхав до далекого волинського села написати про боротьбу повстанців УПА. Журналіст з нього ніби був непоганий, матеріали його часто хвалили, і він загалом серед свого київського журналістського бомонду мав непогану репутацію, і писав незле, і ні в які ніби ні комуністичні, ні антикомуністичні екранні групи не входив. І випити міг, і погуляти. А ще мав невеличку квартиру. А що й досі не був у своїх тридцять чотири одружений, то компанії не раз збирались саме у нього і був він, як кажуть, хлопець хоч куди і улюбленець компанії.

Йому велося ніби й гаразд, заробляв, як усі в наші часи. На життя і горілку вистачало, а от щоби заводити дружину, дітей — тут виникали різні сумніви. Петро й далі вагався, кого вибрати зі своїх численних приятельок у подружнє життя, а час минав.

Неспокій посідав його час від часу, але ось нещодавно влітку стало йому гейби зовсім тоскно і важко. Бо саме тоді гостро побачив, що нічого досі особливого в житті не надбав, що написати повість чи роман немає часу, ось хіба лиш подеколи видрукує оповідання і ходить з того думний один день. І все. Однак минають роки, так, дивись, вже й до сорока дійде непомітно. І по суті марно.

Отак собі міркуючи, Петро й вирішив узятись за поважну тему — написати про УПА. Але щось суттєве, що не було б типовим марнослів'ям, а важило нехай трішки, але насправді. Це мало би бути чимось, що тільки він і міг написати.

Волинське село під лісом, куди він зараз приїхав, відоме було тим, що поблизу відбулося кілька славних боїв українських повстанців і з німцями, і з енкаведистами. Чимало люду і з цього села було у повстанцях, кілька родин совєти вивезли до Сибіру, але усі з часом повернулись.

Розповідали, що це село трималось напрочуд разом у всі часи. І коли повертались із заслання родини, їм допомагали стати на ноги гуртом усі односельчани. Словом, як на нашу нинішню ментальність, то дивне село.

Начувся такого Петро, попросив творче відрядження і поїхав на Волинь.

За кілька днів чимало перебалакав з людьми, багато цікавого довідався. Історії, перекази, спогади. Люди тепер не дуже крилися, розповідали усе, що могли згадати.

Поселили Петра у баби Марії, якій перекотилося вже десь за вісімдесят. Син її загинув в УПА у перші повоєнні роки. Стара, сива: як сніг, була привітна, але мовчазна. Мала великий сад і непогану ще, хоч і скособочену хату.

Розповісти однак нічого не могла, казали в селі, що коли її син загинув, а перед тим за кілька років чоловік, то вона стала ніби трохи несповна розуму, і її власне і не вивезли, бо зиску з неї не було ніякого, а довести, що її син в УПА, не змогли, отож і лишили.


Гуркіт машини було чутно здалеку, село завмерло в тривожному передчутті як перед грозою, причаїлось, немов би намагаючись стати невидимим в очах тих, хто наближався. Добра не чекалось, і спокою теж.

Вантажівка з грюкотом розвернулась на невеличкій площі перед церквою, і враз скочили з неї кілька у військовому, гайнули до найближчих хат, а тоді далі, скликаючи усіх на площу.

Підпилі вже добряче, енкаведисти виганяли геть усіх з хат з погрозами й лайками і обіцянкою розстріляти на місці кожного, хто лишиться в хаті.

Виходили з хат цілими родинами, в непевності і страсі купчачись, а більше тулячись одне до одного. Діти, навіть старші, тримались материнської руки, як захисту, як опертя проти світу страхітливого і загрозливого, а в міжчасі двоє, що лишились при машині, скидали з неї на землю тіла вбитих повстанців.

Їх було п'ятеро.

Військові хапали трупи за руки й за нош і жбурляли униз, як мішки з піском. Тіла гупали об землю важко і глухо, і, здавалось, під ними здригалась земля.

Скочивши з машини, ці двоє, що викидали трупи, поперевертали їх горілиць, попідтягали в рядок і зіпрілі посідали, відсапуючись.

Керував усіма високий і худорлявий офіцер, схожий на полисілого вовка. Був також у портупеї і з револьвером на поясі.

Витягнув револьвера з кобури і скомандував: „Тіха!“ А тоді вистрілив угору і натовп селян завмер у жасі, бо що мало бути потім, одному Богові знати!

— Єсть здєсь ваші, вот среді етіх? Узнаєте сваєво, забірайтє, харанітє, ваше дєло! І бистра мне, а то єщо дєл і без вас хватаєт! Развєлі здесь бандьор, предателєй Родіни! Учіть вас єщо і учіть надо, тупоумних! Нічаво, научім, все научілісь і ви научітесь! Кароче, прахадітє по кругу все па аднаму і сматрітє!

Про таке вже знали. Признання будь-кого з вбитих своїм дихало в'язницею і Сибіром, дихало бідою з бід для, родини його передовсім, а може й для цілого села.

Мовчали.

Викликали війта, чи то пак старосту по-совєтському, погрожували йому розстрілом на місці, Сибіром і всіма бідами, але той лиш знизував плечима і опустивши сиву кудлату голову, казав, що нікого не знає з убитих, не бачив, не пізнає. Потім викликали й переляканого молодого священика, але й той нікого не пізнав серед убитих. Нікого.

— Вот так! Нету вашіх здесь, значітса? А я вот знаю, что єсть! Ану, пастроілісь все па аднаму і вокруг пашлі! Нєспєша прісматрітєсь і забірайтє к єдрьоной матері сваіх. А то гади стреляют в нас, а тєперь ещьо таскайся с німі. Всєм так будєт, кто протів савєтской власті пайдьот, всем!

Він говорив спокійно, впевнено і люто. Він знав, що казав, але й люди знали, що стоїть за його словами.

Отож мовчали!

Проходили колом, вдивляючись ув обличчя вбитих. Різного віку чоловіки, а один зовсім юний, геть ще хлопчик безвусий, босий, без сорочки, з раною під серцем, певне від ножа. З рани ще й зараз стікала кров. Вочевидь, убили їх зовсім недавно.

Провели отак усіх. Село мовчало. Не пізнавали своїх. Проходили мовчки, похиливши голови, позирали на мертвих скоса, неспроможні вичавити й звуку з себе, в страсі і мовчазній згоді.

Той у портупеї наказував провести усіх колом повз убитих ще раз і ще раз, дедалі більше розлючувався, спльовував крізь зуби й вдивлявся у кожне обличчя, у кожні очі, чи не викажуть хоч якось болю й розпуки, відчаю, чи не здригнеться хтось, не витримавши зустрічі віч-на-віч із несподіваною смертю рідною.

Село мовчало.

Вечоріло.

На горбку над площею, де лежали вбиті, і вервечкою селян, що їх обходили, самотньо і тужно височіла церква, ховаючись у буйних шатах вересневих дерев, на яких де-не-де вже пробивалось крізь зелень жовтаве листя.

Притерті острівці трави на курній дорозі, тиша над селом, далекий гавкіт якогось невдоволеного життям собаки, тихі садки при хатах. І лиш кроки селян довкола мертвих порушували ціпку, моторошну тишу.

З рани того, наймолодшого, і далі стікала кров. Але вже не цебеніла, як попервах, коли його кинули на землю, а змішавшись із пилюкою, бо лежав він скраю при самій дорозі, утворила буро-сірий острівець, що затвердіваючи, втрачав дедалі більше червоного, а ставав просто ще одним місивом, яке впродовж віків вмощувало пам'ять дороги, щоби з часом зникнути, розчинитись, затертись у землі і часі.

— Сволачі! — врешті не витримав той, у портупеї. — Все тут сукі бандьоравци, ета ясна! Всєх вас надо в Сібірь, гадав, всєх! Ну, да хрєн с вамі, малчітє!

Розлючуючись далі, загорлав почервонівши:

— Пашлі еон все па дамам! Бистра! Селяни кинулись по домівках, мало не бігцем. Невдовзі площа перед церквою спорожніла.

Енкаведисти покидали забитих на машину, і лиш коли гуркотіла вона вже вдалині, село полегшено і важко зітхнуло, і над ним запала тепла й гірка вечірня тиша.


Петро відсунув машинку вбік і встав, озираючись. Йому розповідали про таке, але зараз він раптово побачив перед собою цілу картину і гейби мурашки поповзли йому по спині. Треба подумати, як про це написати. Треба так, щоби відчули, хто читатиме, бодай те, що й він зараз відчуває. Петро устав і озирнувся. Його увагу привернули кущі порічок, на яких вже червоніли ягоди. Порічки загалом достигають пізніше, але Петрові заманулося скуштувати зараз.

Присівши під кущем на продовгуватому горбику, в кіпці якого росло розлоге калинове дерево, він зірвав кілька ягід, спробував. Вони були ще кислуваті, але доволі приємні на смак. Він зірвав ще кілька, але похитнувся й не втримавши рівноваги, оперся рукою об землю. Щось гостре вкололо йому руку. Він відсмикнув її і сів на землі, вдивився у вколений палець і побачив на пальці кров.

Та хай йому грець! Це ще що таке?

Він позирнув на землю, шукаючи, чим уколовся, розгріб траву і побачив, що із землі стирчить вістря ножа. Розгріб далі — ніж зовсім не був іржавий, хоч виглядав старосвітським. Таких Петро у вжитку тепер не бачив.

Він виссав із пальця кров, сплюнув, ще виссав, аби, не дай Боже, якась зараза не причепилась, порічок йому відхотілось, і він подався на своє місце до машинки, вчуваючи раптом, що зараз таки йому вдасться написати щось порядне. Матеріалу для писання було в нього досить, от лиш скомпонувати усе, як слід, зібратись думкою, сконденсувати, аби звучало і до людей могло дійти. В цьому то й головна справа!

Він зручно вмостився, уклавши машинку на коліна, і почав було збиратися з думками, аж йому здалося, що хтось на нього дивиться. Він підвів голову і побачив, що на горбку, з якого він щойно видлубав ножа, під калиновим деревом сидить хлопчина і дивиться на нього.

— О! — здивувався Петро. — А ти звідки тут узявся?

— Я тут живу, — відповів той, усміхаючись.

— Де це ти тут живеш? Тут сама баба Марія мешкає, наскільки я знаю! А ти хто такий? І як це ти з'явився отак, що я й не помітив?

— Я справді тут живу, завжди живу у цьому селі. А з'являюсь тихо, бо так Бог мені помагає!

Хлопчина був приємний назагал, видався навіть якимось знайомим Петрові, обриси його обличчя когось нагадували. Петро силкувався згадати кого, але не міг. Однак симпатія у нього до хлопця з'явилась відразу, і він забажав продовжити розмову, хоч щойно й вирішив віддати кілька годин самотній праці.

Сонце припікало, як у середині серпня. Петро й сам сидів, скинувши сорочку, тому не здивувався, що його співбесідник також голий до пояса і босий. Однак після спекотного літа тіло хлопця вочевидь було дивно блідим. Певне, не любить засмагати, як багато сільських мешканців, просто не надає цьому значення, та ще ж юний, не розуміє, як на засмагу жінки дивляться.

Таке промайнуло в Петровій голові миттю.

— Як тебе звуть? І справді, звідки ти тут?

— Мене звуть Павло, я тут живу з матір'ю, батько... давно помер. Ну як, вдається тобі щось путнє написати?

— Поки що ні. А звідки ти мене знаєш?

— Та всі у селі знають, що приїхав журналіст писати про УПА. Тільки вже писалось чимало, а ніхто ще не спромігся написати щось варте. Ось і ти не можеш... поки що!

— Дуже всі мудрі когось учити! Що ти взагалі знаєш про писання? Та й про УПА! Що ти можеш знати про те, що було п'ятдесят років тому?

— Якраз я знаю! Може, краще за інших!

— Ого, який самовпевнений! Ну й що ж ти знаєш?

— Ще розповім тобі, побачиш!

Павло підвівся. Петро побачив у нього на тілі велику подряпину зліва на грудях.

— І ти тут подряпався? Я ось щойно теж пальця порізав, ні з того, ні з сього! А з роботою зараз щось не йде, ніяк не можу зібратися. Якийсь сьогодні дивний день!

— Так, сьогодні дуже дивний день! Дуже!

Петрові раптово дуже не схотілося, аби хлопець йшов геть.

— Слухай, якщо ти не поспішаєш, розкажи мені, що ти знаєш про УПА. Адже з вашого села було в УПА чимало. Мені розповідали. Цікаво, що ось ти у твоєму віці знаєш про це, що думаєш...

— Я не поспішаю, — сказав Павло і якось сумно усміхнувся. — Часу в мене вдосталь.

Він замовчав, про щось думаючи, потім струснув головою, ніби відганяючи якісь думки. Довге біляве волосся, давно не стрижене і кучеряве, робило його якимось трохи ніби диким, сказати б світлошкірим підрослим Мауглі, або щось такого.

Він глянув Петрові просто у вічі, вперше за час їхньої розмови. З блакитних Павлових очей, поки він мовчав, щось проникало Петрові кудись углиб, навіть занадто углиб, кудись туди, куди він і сам гадки не мав зазирати.

Петрові стало моторошно і навіть лячно, але Павло не відводив погляду, так довго не відводив погляду аж Петрові запаморочилось в голові і він утратив притомність.


Ніч лежала над селом важка і непевна, пересіяна тривогою і болем. Усі звечора сиділи по хатах, вогні у вікнах швидко погасли. Марія лампи й не світила. Щойно повернулась із площі перед церквою, вийняла синову сорочку, оту найулюбленішу його, вишивану синім і жовтим, казали, франківка називається, коли отака. Узяла й ножа широкого й гострого, загорнула то все в хустину, сіла при вікні і чекала, допоки западе глупа ніч.

Тоді підвелася і пішла з клуночком до церкви. Ночі не боялася, нічого й нікого зараз не боялася. Йшла впевнено і твердо, спокійно. Спокій ліг на неї льодом, все скувалось у ній, вона нічого зараз не почувала, лиш одне мала на меті, один мала виконати чин перед Богом і собою, і пам'яттю минулого.

Коли прийшла до церкви, то спершу стала й перехрестилась і мить ще стояла перед величчю храму Божого, хрест якого сумно темнів над банею проти теплого зоряного неба.

Потім Марія повернулась і підійшла до краю дороги, якраз навпроти обійстя Стриженюків. Вона добре запам'ятала місце, і зараз прийшла саме сюди, ніби хтось її вів за руку. Тут стала на коліна і враз намацала руками те, що шукала.

Ще волога і велика грудка пилюки, склеєна кров'ю, одразу втрапила їй під руки, і враз вона не витримала, впала долілиць, обличчям тулячись до тієї землі, куди щойно кілька годин тому стікала кров її сина, і забилась в німім риданні. Лежала, не могла встати. Тут, саме тут, кілька годин тому лежало тіло її сина, її єдиного й найдорожчого сина, її кровинки, й душі.

Не могла встати, не хотіла вставати звідси, але ж повинна була, бо ж село не зрадило її, усі мовчали, ніхто не зронив і слова. Ані рухом, ані поглядом ніхто не зрадив її. Вона мала берегти їх, своїх сусідів і односельців, вона повинна була. Також і заради нього.

Встала навколішки, розстелила синову сорочку і почала складати в неї просяклу його кров'ю землю. Коли дісталась твердого, узялась за ножа, якого принесла з собою, і ножем вирізала ще кавалок землі в тому місці, де стікала синова кров.

Зав'язала сорочку із землею у вузлик, вклавши попередньо туди й ножа, загорнула все у хустину, перехрестилась знову на церкву і подалась додому.

Цілу ніч читала молитви над сорочкою, на якій лежали закривавлена земля і ніж. Свічечку над усім поставила і заки вона догоріла, почало світати.

Вдосвіта пішла Марія у садок із лопатою, вибрала місце близько кущів порічок, які так любив її син змалечку, і почала копати могилу.

Копала вона саме могилу, а не просто ямку, в якій би усе помістилось. Могила мала бути розміром в людський зріст, і доволі глибока.

Врешті за якийсь час їй здалося, що досить, вона вернулась до хати, принесла сорочку із закривавленою землею і ножа, яким ту землю збирала.

Усе те поховала в могилі, насипала невисокий, але помітний горбок зверху, прочитала „Отче наш“ і ще кілька молитов і пішла до хати.

Сліз в неї не було. Очі дивились порожньо і темно, але були зовсім сухі. Зараз їй було спокійніше. Її син тепер був з нею, буде тут завжди, допоки залишиться їй віку.

У хліві замукала корова, треба було поратись у дворі, годувати корову й свиню, треба було, хоч і не мала сил, але треба було.

Марія була сильна, їй лиш минуло тридцять шість років.

Виходячи у двір, несамохіть глянула у маленьке дзеркальце на стіні при дверях і не впізнала себе. З дзеркала на неї дивилась стара жінка. Голова її була сива.


Петро отямився і зиркнув на Павла. Той і далі дивився йому у вічі своїм пронизливо-синім поглядом, не відриваючись, і враз Петро усе побачив. Тіла біля церкви, енкаведистів і Марію, що ховає кров померлого сина — ось тут, ось саме на цьому місці, де стояв зараз Павло, тут, де щойно Петро поранив пальця. І враз Петро впізнав Павла. І тепер йому стало справді страшно.

— Це ти?.. — Йому бракувало слів. — Він там отой... — Петро не осмілювався вимовити слово, — отой, що лежав там, біля церкви тоді.... це ти? Але такого не може бути, тебе ж немає серед живих! Ти що? Привид? Але ж привидів не буває...

— Це я, справді. Привиди, як бачиш, бувають! Все буває на світі!

— Але ж... чи ти справді е, чи ти мені ввижаєшся?

— Я є перед тобою, але водночас я давно загинув. Ти викликав мене до оцього буття, в якому я зараз перед тобою!

— Я?

— Так, саме ти! Бо й міг оце зараз зробити тільки ти!

— А чому саме я?

— Бо ти пролив свою кров, змішавши її з моєю... Петро несамохіть зиркнув на свій палець.

— Тепер справа за тобою!

Павлів голос звучав зараз поважно і навіть суворо. Надто доросло, як на такого юнака.

— Яка ще справа? І взагалі, що це все означає?

Петро вже ніби отямився, але відчув, що все, що зараз відбувається, має якийсь непересічний зв'язок з його майбутнім, з його подальшим життям і в якусь мить вже більше занепокоївся усім цим, аніж лякався привида Павла.

— Ти єдиний можеш зараз допомогти мені знайти спокій назавжди. І мені, і моїм побратимам. Ми закопані під лісом на галявині, і ніхто ніколи про нас не знав і не знає. Це перше. Мати закопала мою кров у нашому садку. І ножа, яким вона цю кров визбирувала з землі. Але є щось гірше! Той, хто вбив мене, вбив ножем. Бо я єдиний залишився живий, коли нашу криївку енкаведисти закидали гранатами. Він був засланий до нас перед тим, дізнався про нас, що міг, потім утік і навів на нас енкаведистів. Коли побачив мене живого, то збагнув, що я колись і десь зможу про нього сказати, і просто вдарив мене ножем під серце, і я помер! Але є ще одне. Він зараз поважаний чоловік і депутат Верховної Ради. Нам треба помсти і порядного поховання. Тоді ми спочинемо!

— Але до чого тут я? Що я можу зробити депутатові парламенту? Ти не знаєш, що у них усе скрізь куплено. Я простий журналіст! Які в мене докази його злочину та й усього того, що ти говориш? Хто мені повірить, та й взагалі...

— Чому ти? Бо так склалося, що тільки ти й можеш. Більш ніхто. Але чому не ти?

— Бо я хочу спокійно жити. Усі ці бонзи з парламенту мають свої кінці, свою мафію, а я простий рядовий журналіст. Та й взагалі — невинних жертв у цілому світі о скільки! Чи можна за всіх помститися? Чому саме за тебе я повинен щось робити? Навіть якщо той твій убивця справді падлюка? А поза всім у вас, упівських повстанців, завжди все було порядно? Ви нікого безневинно не вбивали? Ви все чинили по справедливості?

— Слухай, ти — таки типовий совіт! На війні дійсно не буває одномірної правди. Але є одна істина — що є заради чого! Так, людина зі зброєю в лісі, раз убивши, стає іншою. І я став інший після першого бою, у свої сімнадцять років. Але я вірив у те, за що ми пішли в повстанці! Розумієш! От де різниця! І серед нас були всякі. Але звичайні люди і йшли в ліс саме за ідею. А потім — чого ти боїшся? Це справа не така складна. Почнеться сесія Верховної Ради, ти дістанеш на одне із засідань перепустку як журналіст. А відтак просто допоможеш мені прийти у парламент, а далі я сам усе зроблю. Ось побачиш!

Петро уявив собі, як Павло ось у такому вигляді опиняється в парламенті і посміхнувся. Та й взагалі!

— Не переймайся, жодних клопотів тобі зі мною не буде! По-перше, мене, крім тебе, ніхто бачити не може. По-друге, я взагалі тепер існую в тобі на якийсь час. Я зараз зникну і тільки ти зможеш зі мною спілкуватися, коли захочеш і подумаєш про мене. Або коли я потребуватиму чогось, то можу з'явитися сам.

— Як це — ти в мені?!

— Просто. Дивись — ось я зникаю зараз, а ти тільки поклич мене в думці!

Павло щез умить. Петро отетеріло дивився на порожній, порослий травою горбок під калиновим деревом біля кущів порічок і подумав, що йому таки усе привиділось. Однак усе ж, зітхнувши, подумки покликав Павла.

Наступної миті хлопець стояв перед ним, усміхаючись.

— Ну як? Бачиш?

— Слухай, а як же твоя мама? Чи вона тебе бачить? Тобто чи вона тебе може бачити так, як... я?

— Моя мама завжди бачить мене таким, яким я був. Упродовж її життя я з нею не розлучався. А точніше — вона зі мною.


Івана забили совєти ще в сорок першому, перед приходом німців, разом з батьками Марії. Певне, тому, що батьки Марині були заможні, а Іван, хоч доволі ще молодий, був господар знаний і поважаний на селі, „Просвіту“ очолював сільську, журнали читав господарські ще за Польщі, одне слово, в советську власть не вписувався. Тому після „звільнення“ Волині від польського панування совєтами десь менше року минуло лиш, коли його заарештували ніби для перевірки. Тоді ж і Маріїних батьків. Коли почалась війна і підступали на Волинь німці, то совєти вивели усіх заарештованих у фортецю Любарта, що в Луцьку, неподалік в'язниці, і з фортечних веж покосили всіх, кого не добили у в'язниці, кулеметами. Павлусеві було одинадцять, а Марії двадцять дев'ять.

Вона божеволіла від горя, але Павлусь був при ній, вона жила ним, мусила його доглядати. І так минали воєнні роки, син був їй у поміч чимдалі більше. І виростав.

У міжчасі молоді хлопці збирались у стодолі в Гната Цимбалюка, вчились муштри, вчились поводитись із зброєю і різних військових вправ. Марія бідкалась, але Павлусь мав батьків характер, і врешті, коли знову прийшли совєти, пішов з іншими у ліс, бо ж біда чигала над усіма, не знати було, що буде завтра, що позавтра, яка влада, яка війна, хлопці провадили свою українську партизанку, вірили в перемогу, в поміч із Заходу проти сталінських катів, мала вона колись прийти волею для України, і вели свою війну проти большевиків, як могли.

Кілька разів Павлусь з'являвся поночі додому, завжди несподівано. Із побратимами. Всі з автоматами. Марії було лячно за нього, аж серце стискалось, але й пишалась ним, його дорослістю не в роки, його мужністю, його вірою.

Він був уже зовсім інший, ніж ще недавно удома, справді якийсь дорослий, зчужілий, хоч рідний, свій, та однак вже інший.

Їли із хлопцями поночі, трохи спочивали, давала їм харчів, усе, що лиш могла. Потім син зникав знову у пітьму ночі і війни і Марія лиш молилась за нього щоденно, сивина почала сідати їй на скроні зарано, певне, ще й тому, що мала волосся темне. А Павлусь весь у батька — білявий і темнобровий, і очі блакитні, як небо, красень мій хлопчик, синочок мій, моя кровинка, Боже тебе бережи...


Петро сьогодні увечері аж ніяк не чекав гостей. Коли пролунав дзвінок у двері, майнула думка, що може це Надійка нагодилась зайти, проходячи повз, і вже збивався було буркнути, що треба телефонувати перед тим, як заявлятись. Бо ж мало хто ще може тут у нього бути в цій порі. Але водночас майнула думка, що непогано б і розпружитись, якщо це вона, тіло в неї гарне, і до справ цих вона аж ніяк не байдужа, от лиш біда — говорити з нею нема про що після всього. Отак от верзеш казна-що і думаєш, аби час минав швидше, щоби вона вже забралась геть, вивести її, посадити на таксі, а потім розпружитись вже остаточно самому, поринути в сон, і назавтра гарний настрій, бадьорість, зарядка — і вперед, до нових звершень на ниві української журналістики.

З такими думками Петро одчинив двері.

Однак у дверях, трохи похитуючись, стояв його близький приятель Віктор Присяжнюк, що працював разом з ним на радіо, і ще якийсь чоловік. Віктор був гарний поет і чудовий товариш, але коли його добирала горілка, ставав важкий і, сказати б, особливий. Тому при всій дружбі Петро в останній час уникав спільних пиятик.

— Гадаю, ти нас не проженеш? Ми ненадовго, але ось ішли з Миколою і я кажу йому — у цьому будинку живе мій близький друг Петро, з яким я давно не бачився, який був десь у творчому відрядженні і з тих пір не об'являвся й досі, пляшки не ставить, може й знати мене вже не хоче? Хто-зна? Тож, кажу, давай зазирнемо і побачимо — вижене він нас чи ні?

Віктор був напідпитку, але питання було поставлене так, що відмовити Вікторові впрост Петро не міг.

— Я чекаю на приятельку. — Ледве витиснув із себе Петро, намагаючись опанувати ситуацію. — Тому...

— Ми можемо випити в тебе по чарці, чи ні? У нас є з собою, не те, що ми хочемо тебе змусити нас поїти. Просто хочемо посидіти разом. Петре, коли це вже було?

— Та було, було...

— Але давно. Так отож. Приходить приятелька — ми відразу йдемо! Згода?

— Гаразд, — здався Петро. — Тільки ж не сідаймо надовго, прошу вас, бо я справді маю побачення. Ну і...

— Так отож! — не слухаючи його далі, зрадів Віктор. — Дозвольте вас познайомити. Микола Черевиченко — мій давній друг, чудовий перекладач із багатьох іноземних мов, оце щойно був його переклад з Гайдеґґера у „Всесвіті“. Однак головні мови в нього — іспанська, португальська і всякі такі. Він працював у Африці, воював там за їхню чорну свободу.

Приємної зовнішності, моложавий, але сивуватий Микола ніяково посміхався, заперечуючи:

— Та я там не воював, а лиш працював перекладачем, хоч знав доти лиш іспанську, а там опанував і португальську. Ну і перекладав там два роки. От і все!

Хлопці роздяглися. Петро поставив чарки, швиденько налили. Віктор був уже добряче вмазаний, а його зазвичай, коли він випивав, тягло на філософію.

— Петро — це видатна людина, фаховий журналіст. Можна сказати, одна із зірок української журналістики. Може, ця зірка лише зараз сходить, але потенціал у нього великий, так що радій, Миколо, що з ним познайомився.

Налили по другій. Петро зовсім не хотів пити. Він пив по півчарки, а то й менше, а хлопці пили по повній.

— Так отож, Петре, ти не знаєш мого друга Миколу, а він там в Африці стріляв у цих чорних! — Віктор вже був

— Та я там ніде жодного разу не стрілив, — виправдовувався Микола. — Я перекладачем був! Що ти верзеш!

А Петро непевно усміхався і позирав на годинник, гадаючи, коли ж зможе попросити хлопців піти. Треба ж, із жодною саме на сьогодні й не домовився. А як ніхто не прийде і вони вп'ються, то будуть отак сидіти до перемоги, тобто до глупої ночі, і пропав задурно вечір. Бо коли порізно починають пити, то потім у той самий гумор вже ні з ким не увійдеш.

— Так отож, Петре, мій друг Микола в Африці убивав отих бідних чорних... папуасів, розумієш? Він убивав там людей, а тепер сидить тут з нами...

— Та що ти верзеш, — ображався Микола. — Нікого я не вбивав! — Він теж п'янів, але не так, як Віктор.

Петра вже бавила поступовість п'яної Вікторової логіки.

Після наступної чарки Віктор, вже важко дихаючи, після мовчанки, чи не хвилинної, проголосив:

— Отак-от не знаєш, що й де чинила людина, а вона може бути будь-ким. От мій друг Микола в Африці, наприклад, убив море чорних папуасів, і бач, нічого — сидить, п'є з нами горілку.

— Та я ніколи нікого і ніде пальцем не зачепив! — намагався пояснити Микола. — Що ти до мене вчепився!

Петро бачив, що час шукати способу скінчити цю історію, і вже починав нервувати, попри те, що мав симпатію до Віктора і загалом той його у чомусь зараз бавив. Але й непокоїв.

На щастя, тут задзвонив телефон. Телефонувала сусідка, хотіла спитати якоїсь поради.

— Зачекай хвилинку, я тобі перетелефоную, щойно звільнюся! А тоді вже все решта — гаразд?

Він зумисно говорив так невизначено, аби наголосити хлопцям, що незабаром справді буде зайнятий, що до нього мають прийти, ось незабаром, щойно вони підуть.

— Ну, давай останню чарку — і йдемо геть! — сказав Микола, все ж здаючи собі справу ситуації, в якій вони перебували.

Петро швиденько налив ще по чарці.

— Ну давай, Вікторе! — промовив Микола.

— Я з убивцями не п'ю! — замислено проголосив Віктор.

— На тобі кров чорних братів!

— Оце так так! — зойкнув Микола.

— Не звертай уваги! — вихопився Петро. — Пиймо — і гайда, хлопці!

Врешті йому таки вдалося випровадити веселих своїх гостей і він зітхнув полегшено. Треба ж таке — на тобі кров чорних братів!


Їх було зараз у криївці п'ятеро. Цю, ніби сторожову криївку, викопали ближче до села. Тут змінювались час від часу вартові, звідси ходили на розвідку, коли вертались, їх міняли інші. Врешті, якби щось сталось, саме вони мали би приймати перший бій, а хлопці далі у лісі почули б, і прийшли на допомогу, або... Про це „або“ вже не говорилось. Було відомо усім, за що і чому. Павло, наймолодший і найнепосидючіший, все рвався до якихось дій, його стримували — рано сьогодні знову до села. Не поспішай, у нас є завдання, у нас є мета, є наказ. Слід чекати. Палили грубку, аби зварити щось і тільки, але ставало гаряче — щойно початок вересня, і Павло не витримував спеки, роздягнувся до пояса, молодий, гарний, сильний, сміявся і казав, що одежа йому муляє, якщо сидіти отак чадіючи і лякаючись бозна чого. Адже всі люди за нас, це наша земля, вона нам поможе. Гарно подейкував, тільки Стах, найстарший, цьому вже було за сорок, казав усміхаючись — всі такими були, але це перейде, в тобі просто кров буяє, а ми знаємо, як воно є у житті, не квапся, бо туди всі встигнемо, туди, нагору. А поки що слухай старших і мовчи! Гранати вибухали майже водночас. Скільки їх було, вже ніхто б порахувати не встиг. Коли Павло отямився, над криївкою замість земляного настилу світило сонце, просто йому в обличчя і він зітхнув, розплющивши очі, і вчув чужу мову і чужих людей поруч, і раптом просто перед себе побачив обличчя Андрія Столяріва, який був у них в загоні довший час, а нещодавно зник. Тоді були різні про нього здогади. Але щез хлопець одного разу і все — чи то втік, чи схопили його большевики, бозна, що сталося, але був і нема. В одну мить Павла пронизала свідомість — це він нас зрадив, він привів енкаведистів. Це ти, — сказав він хрипко, — ти нас продав, Юдо! І це були його останні слова, бо Столярів вихопив армійською ножа і вдарив ним Павла просто під серце і кров зацібеніла важким струмком, але Павло вже більше не чув нічого і не знав, що Столяріву дорікали потім енкаведисти, чого мовляв так різко, може би отой молодший щось важливе розповів, але справа була закінчена, і всі п'ятеро були мертві. Операція завершилась загалом вдало, ось тільки невідомо було докладно, хто з убитих звідки, але то вже справа начальства — розберуться. Ми своє зробили, є за що випити, а далі — хай собі! Чуже горе — не наша справа! Так або інакше — бандюги! Туди їм і дорога!


— Ти чого це? — отетеріло спитав Петро. — Що це ти мені нав'язуєш? Я про таке зараз зовсім не думав!

— Кров! — сказав Павло. — Ви говорили про кров! Ось вона кров, як виглядає насправді! Наша кров! Моя кров!

— То що — мені не можна згадувати про кров?

— Не те, що не можна згадувати, тільки ви говорите про це жартома, у п'яних базіканнях, а за такими словами — наші життя і наша смерть!

— Слухай, я жив собі спокійно, поки ти до мене не вчепився! Що ти від мене хочеш?

— Ти знаєш! Допоможи мені! Допоможи нам і ти будеш вільний! Більше, аніж ти був будь-коли раніше! Бо ж ти живеш, ніби ніколи нічого ніде не трапилось, ніби ми вмерли просто так, почерез наші забаганки, самі для себе!

— Ти мене тепер будеш цензурувати? Що я повинен сказати, що не повинен? Я й думати тепер не можу сам, так? Ти читаєш усі мої думки і висловлюєш щодо них свою думку! Яке ти маєш право влазити в мої думки? Лиши мене в спокої!

Павло стояв перед ним сумний і дивився у вікно. З п'ятнадцятого поверху в будинку на Русанівці, де жив Петро, відкривався чудовий краєвид — Дніпро, Лавра, Труханів острів, а оскільки будинок на набережній і перед ним нічого, то простір перед вікном такий великий і неозоро-прекрасний, що хотілося полетіти кудись далеко, туди де світло і чисто, як казав класик. Петро не раз ловив себе на цитатах і дратувався, чому сам слова гарного не знайде, обов'язково цитата до голови пхається.

Павло був такий же, як і на селі. Він з'явився тут уперше, бо відколи Петро повернувся, минуло вже кілька днів, а з Павлом він ще не говорив. І ось він з'явився сам. Босий, голий до пояса, з раною під серцем.

Він викликав у Петра плутані почуття симпатії і роздратування. Його повнило глибоке співчуття до Павлової трагедії, і водночас — його ніби загнано зараз у пастку, з якої він неспроможний вибратись. Петра бісило відчуття, що за ним стежать, його переслідують, змушують до якихось дій, яких він не хоче робити, а відтак він почував себе розгубленим і безпорадним, і його поймала злість.

— Що швидше ти виберешся до парламенту, і ми вирішимо нашу справу, тим швидше я тебе лишу! — сказав Павло сумно. — Твої пристрасті мені незрозумілі і невідомі. Чому ти мучишся, чому не живеш спокійно і впевнено, вірячи... хоч би в себе. Ти зчужілий до того, що відбувається у світі, ти живеш, ніби й не живеш. Ти насправді більше привид, ніж я!

— Отож?

— Так отож! Не намагайся позбутись мене! Може, я тобі потрібніший, аніж здається в цю хвилину, коли ти підвипив і хочеш спокою або ж...

— Може, ти і тут маєш до мене якісь застереження?

— Та ні, лише будь собою, не грай якоїсь ролі, не вдавай з себе того, ким ти не є! Просто будь собою!

— Я завжди є собою! Я завжди такий, який я є! Роблю, що хочу, живу, як хочу! Чого ти від мене прагнеш?

— Щирості! Тільки щирості, повної щирості у всьому, що ти робиш!

— А з якого права ти можеш щось від мене вимагати? І взагалі, хто ти такий? Тебе ж просто нема!

— А ти є?


Олекса стояв на краю дороги в самих лиш підштанцях і почував, як допікає його тіло холод, як пече у босі ноги сніг. Але це лиш озивалось десь у його підсвідомості і тільки, бо за хвилину його вже не буде на світі. Ці двоє, що повели його розстрілювати, стояли за кілька метрів перед ним і про щось говорили, поки він роздягався, і ще не скінчили розмови, а він вже стояв готовий і озирався на березневий сніг довкола, на голі дерева обабіч дороги, на порослий рідкими кущами видолинок позаду себе, за яким неподалік темнів ліс, і думав, як по-дурному він ускочив у цю халепу, і відтак тепер має вмерти.

Відколи заарештували батьків, він утік до лісу і жив там. Аж доки не прийшли німці разом з кількома ще втікачами з різних довколишнім сіл. Створили маленький загін, здобули зброю і час від часу дошкуляли большевицькому режимові, хоч більше, мабуть, лякали. Врешті об'явився Бульба, і вони пішли під його команду, називалася його армія голосно Поліська Січ, а Бульба був отаман. Коли прийшли німці, то всі спершу гадали, що вони підтримуватимуть незалежну Україну і відтак віддалися було під їхнє керівництво. Але цих українців використовували лише як поліцію, чимдалі крутіше вимагали ставитись до населення, врешті багато хто утік від них, як і Олекса — знову в ліс.

У лісі було багато партизанів. Різних спрямувань. Між ними теж точилися не лише сварки, а часом і збройні сутички. Бульбівська УПА врешті розвалилась, натомість сили набрала бандерівська УПА під керівництвом Лебедя, а ще були й мельниківці, були й совєтські партизани. Усе це Олексі обридло і він втік від усіх, ховався один час у сестри в погребі, але боявся її наразити на небезпеку. І так батьків совєти розстріляли разом з її чоловіком перед приходом німців у Луцьк. Павлусь її був ще хлопчик, не міг ризикувати їхнім життям, бо німці ставали дедалі зліші. Вирішив йти на Захід. Через Польщу і далі, куди зможе. Хотів зайти до Марії попрощатись та взяти харчів на дорогу. Вже почало тепліти, ось-ось весна, березень, вже почав танути сніг на дорогах, ще трохи — і можна рушати на Захід.

Отож вийшов на дорогу і натрапив на совєтських партизанів. Обшукали і найшли посвідку, що Олекса служив у німецькій поліції, тож довго не думали — розстріляти і все тут.

Тримав цю посвідку на випадок, якби натрапив на німців, бо ж ті так само кляті, як і всі. Віддавна боявся в лісі усіх, позаяк й упівці могли б його клоцнути, оскільки ж утік з УПА. Та тепер такий час, що перед усіма винен, невідомо лиш в чому. Вже було раз таке — втрапив на упівську розвідку, то забожився, що йшов у партизани, і пішов з ними. Повірили, але з підозрою ставились. Врешті вишукав хвилину, втік і від них, так ось — на тобі, совєти вбивають!

Ті двоє клацнули затворами гвинтівок.

— Стань рівно і молись! — гаркнув один.

Олекса нагнувся натомість, направляючи ніби підштанці, але враз захопив у дві жмені мокрої землі із снігом і, випростовуючись, жбурнув її в очі тим, що збирались його зараз розстріляти.

Вони стояли доволі близько, кинуте влучило обом в обличчя, і вони з несподіванки несамохіть схопились за очі.

Олекса повернувся і, стрибнувши у яр, побіг щодуху геть. Навздогін лайка і постріли. Але не влучили. Олекса біг з усік сил, бігти було легко, бо майже голий, тіло замерзле вже не почувало холоду, як і босі ноги не відчували пекучого снігу.

Врешті добіг до лісу і відчув, що е таки надія врятуватись.

Попередньо якісь думки блискавицями мигтіли, і серед них вихопилась одна — тікати! Якщо вб'ють, то і так вб'ють, а ні — хтозна! Може й поталанить!

Вдалося.

Ті двоє якийсь час пробували наздогнати його, та де там! Він і лісом гнав, як хорт, аж доки, майже без сил, не зупинився перепочити, обіймаючи холодний стовбур дерева, вже й стояти було важко. Тепер знову відчув холод і зрозумів, що мусить рухатися, аби не замерзнути, бо й так невідомо, чи виживе після цього холоду. І він побіг далі. Зорієнтувався куди і погнав босоніж, голий по снігу, але не до свого села, а до сусіднього — про всяк випадок.

Дістався села, підкрався до хати батькових приятелів і застукав у двері. Вже сутеніло, його твій дядько не бачив.

Прийняли, на щастя, нікого в них не було стороннього. Олексу знали з дитинства, отож відігріли, одягли, спав у погребі майже цілу добу, а прокинувся — нічого, навіть не застудився. Казали, довго житиме тепер.

За кілька днів прийшов до Марії поночі, ще кілька ночей перебув у неї і подався на Захід — пан або пропав! Отаке з Олексою!


— Я знаю — в Англії. Кілька років тому зголосився, вже двічі приїжджав, допомагає трохи сестрі, пані Марія казала.

— Йому поталанило, врятувався. Хоч поки він дістався тої Англії, напоневірявся добряче! Комусь пощастило жити, комусь довелося вмерти!

— Я все розумію, але то було давно! Чому ти зараз незупинно мене цим вантажиш? Ти хочеш, щоб я тільки про це й думав, чи як? Я живу у своєму часі, у мене є тисяча інших справ, які я повинен або хочу робити! А виглядає, що я тільки й повинен думати про УПА, про те, що хтось десь колись загинув, що хтось когось убив! Мені цього забагато!

— А тобі не забагато, що пан Столярів або як тепер він називається Столяров, вбивця і зрадник, керує тобою, твоїм життям, твоєю країною, як один з найстарших і доволі впливових депутатів? Ти ж вважаєш себе професійним журналістом та ще й українцем, ніби патріотом, а насправді виходить, що тобі все байдуже, що тобі або заробити хочеться або ж погуляти, а все решта тебе мало обходить!

— Гаразд, лиши мене зараз у спокої! Я знайду перепустку до Верховної Ради, ось лиш почнеться сесія, і прийду туди! А далі — то вже твоя справа, гаразд!

— Гаразд, — сказав сумно Павло. — Гаразд!

Зітхнув і зник.

Петро зателефонував до Ірки. Вона, як завжди, була невідмовна. Знала, що в Петра напевно є й інші коханки, але ніколи ні про що його не питала. Була розлучена, мала доньку-школярку, яку легко відправляла при нагоді до батьків. Ірка була на кілька років старша за Петра і жодних ілюзій щодо можливого з ним шлюбу не мала. Але з Петром їй було добре. Зв'язок з нею тягнувся вже кілька років, часом з великими перервами, але тягнувся.

Петро також ніколи не допитувався в неї, чи вона ще когось має, чи помирилась із чоловіком, і як живе із таким темпераментом, коли вони довго не бачаться.

Так або інакше, Ірку він охрестив собі „швидкою допомогою“, і коли в нього траплявся отакий нездалий вечір, як сьогодні, і хотілося розпружитись, то він викликав Ірку. От і зараз він зателефонував і її глибокий грудний голос сповнився радісними, хоч і стримуваними нотками.

— Зараз виїжджаю!

Таке Петро любив. За півгодини він розпружиться, ніч буде спокійна, завтра субота, можна буде гарно вдень попрацювати!

Коли задзвонили у двері, Петро вже мав гарний настрій.

Ірка трохи випручалась, коли, щойно зачинились двері, він обійняв її і, одразу ж запускаючи руку ззаду, міцно схопив її за сідницю. Йому не терпілося.

— Швидко роздягайся! — скомандував він переможно керівним тоном, ледве вони перемовились кількома словами.

— Ого який ти сьогодні! Це що, після відрядження у тебе такі настрої, свіже повітря вплинуло, тихе сільське життя?

— Все разом! Ходімо, не гай часу!

Канапа вгиналася під вагою двох тіл і рипіла, неприємно вторуючи Петровим рухам. Треба міняти меблі — майнула думка десь у надсвідомості, в той час як Петро чимдалі напруженіше і швидше рухався, вглиблюючись в Ірчину жіночність, всотуючи її і водночас вкладаючи себе у неї.

Він час від часу зиркав на Ірчине обличчя, на її закушену нижню губу, напівзаплющені очі, осягаючи вираз її обличчя, в якому була цілком відсутня свідомість, над усім панувала тільки чуттєвість. Біла подушка відтінювала розкошлане на ній темне волосся.

Вона рухалась легенько із ним у такт, вже виразно очікуючи свого і його вибуху, і Петро відчував переможну радість завершення, його повнило природне торжество самця, який вдовольняє себе і свою самку водночас своєю силою, своїм „я“, отим, що насподі, отим найдревнішим, найглибшим, споконвічним, таїна сили якого ще й досі до кінця не пізнана людством, як би воно не намагалось дістатись дна у колодязі людської пристрасті.

Він застогнав, кінчаючи, загарчав, майже як звір, як переможець, який добився бажаного, як тигр, що вполював здобич, і за мить застогнала й Ірка, впиваючись пальцями обох рук йому в спину, дряпаючи його своїми пещеними нігтями. Її не було зараз в ній, вона була десь, а тут буяв лише згусток енерґії, яка поєднувалась із його енергією і творила струм людського буття, з якого і починається всесвіт.

Петро вмить однак вже був притомний, протверезішав і хоч ще рухався в ній, рухався й далі, але для неї, тепер вже тільки для неї, знаючи це з досвіду, з бажання дати їй якомога більшу радість, і врешті вона розплющила очі, і він відчув себе справді переможцем.

— Ну, ти сьогодні просто неймовірний якийсь! Таке виробляв!

— Не вигадуй! Все так, як завжди! — казав Петро, розуміючи однак, що вона права, що сьогодні було якось особливо, якось інакше, більше, повніше, ніж завжди. Так, ніби хотів вкласти у нинішню дію максимум можливого.

Здається, вдалося.

Годинку побалакали, попили чаю, не одягаючись, лиш Петро трохи запнувся рушником, а Ірка накинула його халат.

— Ходімо! — раптом сказав Петро, вказуючи на кімнату, бо чаювали вони на кухні.

— Ти що? Година вже яка!

— Нічого — поїдеш на таксі, я тебе посаджу. Завтра субота, куди поспішати!

— Що це на тебе сьогодні найшло? Треба тобі частіше вибиратись на село!

Тепер Петро зайшов ззаду. Сідниці в Ірки були справді чудові, виняткової форми, пружні і круті, і входячи в неї, Петро кожного разу, коли щільно притискався до її тіла, відчував їхню теплу, м'яку округлість і це ще більше підносило його.

Тепер усе тривало довше, але не з меншим успіхом.

Петро пішов митись і відчув, що трохи саднить йому кінець, бо, перестаравшись, натер себе майже до крові. Таке вже траплялось, — дрібниці, треба добре вимитись і чимось там змазати.

Він вдивився у дзеркало і трохи скептично посміхнувся сам до себе.

Щось заворушилось позад нього у ванній. Петро озирнувся і побачив Павла.

— Ти!? Що ти тут робиш?! — аж зашипів він. — Ти що, за мною підглядаєш? Це свинство! Це... врешті підло!

— У тебе проступила кров, тому я з'явився. Зараз я щезну, не переймайся!

Павло був сумніший зараз, ніж будь-коли!

— Ти тільки зрозумій — я ніколи цього не мав, ніколи не знав жінки, не знав, що це і як! І якщо я щось побачив, почув чи навіть відчув, бо ж я в тобі, то це не повинно настільки тебе хвилювати! Адже мене нема!

І він щез.

Петро враз відчув себе голим. Не лише фізично роздягненим, а ніби його виставили оголеним і прозорим у всіх думках і помислах, у відчуттях і пристрастях на якомусь велетенському екрані. І всі його бачать, усі все про нього знають. Це було страшно, а більше, може, соромно і незатишно, якось моторошно.

Те, що ховалось за його грою у дон-жуана і впевненістю справжнього чоловіка, знавця жінок, зараз виходило назовні. Його справжня невпевненість у собі, його страх перед почуттям, страх перед коханням, травми ранньої юності, зрада дівчини, в яку був закоханий у сімнадцять, і після того неспроможність захопитися жінкою. І тільки статевий акт, проста дія самця приносила йому заспокоєння. Він тікав у секс від самого себе, тікав, поринаючи у чуттєвість, ставав якоюсь іншою істотою, летів під час акту в якесь дике нікуди.

Тому він досі й не одружувався, тому все не міг когось вибрати, бо не міг закохатись, не міг віддати себе вповні. І розумів, що час летить стрімко, що в його віці пора вже мати дітей-підлітків, він усе ще грає плейбоя, і насправді болісно переживає спливання кожного наступного року, в якому й далі лишається парубком, про якого говорять, хоч ще не зовсім, але дедалі більше, як саме про старого парубка.

Йому було зараз сумно.

Ірка пішла. Він сказав, що дуже втомився, перепросив, дав їй на таксі, і вона погодилась йти сама ловити машину, бо так їй було нині добре.

А Петрові стало зле. Ще й тому, що він не вибрався провести Ірку також. А передовсім через Павла. Тому що ніби його очима він зараз побачив себе. І те, що було в ньому, Петрові, добре і в його чинах порядне і справжнє, те й було таким. Але ж Павло бачив його зсередини, він і зараз в ньому і бачить його зсередини, тобто він знає поспіль усе, що Петро думає, чим живе, що почуває і що відчуває.

Це вже не те, що страшно. Це просто, дуже прикро. Бо коли бачиш самого себе очима іншого, хто є водночас тобою ж, то вже не до жартів, бо тоді справді все видно. І собі самому.

І справа зараз не в інтимних справах. Врешті тут він на висоті, і, так би мовити, ще міг би когось чомусь навчити, якщо вже дивитись углиб справи. А от далі, те, що далі за актом злягання, те, що в ньому, Петрові, там, насподі, видно тепер і Павлові, і самому Петрові.


Стриженюки жили поблизу церкви. Ганнусю Павло помітив одного разу саме в церкві під час служби. Зиркнувши убік, він раптом зворушився тонким п профілем, особливо загостреним і тендітним, коли дівчинка вдивлялась в іконостас і вслухалась у Службу Божу, у те, що казав на проповіді священик. Павлові хотілося дивитись і дивитись на неї, щось у ній заворожувало його, підносило. Відтоді він радо йшов у неділю до церкви й там дивився чи не тільки на неї, аж якось мама зауважила його погляд і щось сказала, він почервонів і відповів, що їй привиділось. Але однаково, хоч і крадькома, повсякчас дивився на неї. Часом зумисно ходив у їхній куток села, аби ніби ненароком зустріти її. І словом з нею не перекинувся, хоч і віталися, бо ж у селі всі знають одне одного. Але ж як підійти, як заговорити, що їй казати. Воєнні роки зламали школу, хоч спроби відновити її й були, але тільки для найменших, аби вчились бодай чого-небудь, лиш би читати й писати. А вже старші — де там до школи! Господарство вимагало рук, чоловіків на селі було мало тоді, отож і він допомагав мамі тримати сад і город, корову і свиню, а це ж часу та й часу треба. Так і минали роки. Влігшись спати, згадував її, і в душі Павловій щось теплішало, ніби струм йшов від серця, від його душі отуди вниз і пробивав химерний для Павла досі зв'язок між душею і тілом. А він казав собі, що це недобре, що не слід плутати чисте й високе з грішним, гадав, що він непорядний, бо таке з ним відбувається, і врешті засинав світло і чисто.


— І що, тобі ніколи у твоїх сімнадцять не хотілося трахатися з жінкою? А все чинити геть чемно і порядно, як священик каже? Не повірю!

— Певне, що хотілося! Ще й як! Але ми жили в інших умовах. Ну з ким би я в селі це міг почати і як? Якби я вижив у лісі трохи довше, то там вже всяке могло бути, усі старші хлопці, ну і, певне, підказали б колись чи спрямували до когось. А в селі всі знають усе про кожного. Куди коли хто пішов і до кого — усе відомо! Врешті, такі наші звичаї!

— Еге ж! І тому наша українська діаспора назагал така закукурічена. І хоч живуть старші українці по п'ятдесят років в Англії, Франції чи там Канаді й США, довкола них одне життя, а вони й далі законсервовані у своєму українському сільському маринаді. І література гака, і мислення таке, щоправда, з практичного боку помножене на звичаї тієї країни, де ці українці живуть.

— А що, тепер живуть краще? Чи так жити краще, як ти і твої друзі? Ось розкажи мені, чим ви живете? І чи ти насправді задоволений своїм життям, своїми жінками, ну і всім цим?

— Гадаю, ти мене провокуєш. Задаєш запитання, що має мене збурювати й непокоїти, а відповідь на нього знаєш ліпше за мене.

Гаразд, я розповім тобі, але не про себе, а про Віктора, якого ти щойно бачив ось тут у мене. Він зовсім нетипова людина, але його нетиповість відбиває ніби у кривому дзеркалі глибиннішу правду про наше життя, про нашу нинішню мораль і наші будні. Віктор, окрім того, що гарний поет, ще й непоганий скульптор. А те, що в чарку любить зазирнути, і так зрозуміло, гадаю. Мав жінку і доньку. Але жив по-своєму, як і до одруження. Врешті жінка не витримала його богемності і прогнала його. Кілька років він тинявся по друзях, часто ночував у майстернях приятелів-художників, і врешті оце недавно дістав квартиру. Ну, і почалося. Приходжу я десь із місяць тому до нього, а в нього по квартирі ходять чотири, зверни увагу, чотири дівчини. Голі, закутані у самі лиш простирадла. А Віктор сидить у кутку із маленькою сокиркою і витесує із дерева якусь скульптуру.

— То він що, з чотирма живе? З усіма?

— Бач, який ти цнотливий! Хочеш спитати, чи трахає він усіх чотирьох, то так і скажи!

— Та я... ні, що це ти мене притискаєш?

— Ну, нарешті! Знайшли терен, де я тебе притискаю, а не ти мене! Так отож, слухай! Я в його постіль не залазив, і як із ким він і скільки трахається, не питав. Але, знаючи Віктора, можу думати, що з кожною він щось мав, це напевне. А от як вони собі вчотирьох там ладять, то диво з див!

— А хто вони такі, ці дівчата, де він їх набрав?

— На вулиці знайшов! Отак от йшов і знайшов! Такого добра загалом на вулицях повно. Тільки от інші не беруть, чи не вміють, а Віктор підбирає. Та ось цих дві перших, наприклад. Щойно хату дістав, врізали з хлопцями в редакції добряче і посунув Віктор додому. А це де чорт добраніч каже, на Харківському масиві. Виходить з метро на якійсь станції випадково. Здається, на Дарниці. Там такий притолочний базар біля метро. Йде собі Віктор в гарному настрої, піддатий і купує якесь насіння, щось ще, і натикається поглядом на двох дівчат, які якось ніби тримаються одна за одну. Такі собі нічогенькі, молоденькі, із тим замислено-сумовитим поглядом, який у молодої людини означає, що їй нема чого робити і куди подітись. Підходить Віктор до них і каже: „Хочете насіння?“. Вони хочуть, а тоді Віктор каже — „Хочете до мене поїхати“, а вони хочуть, і так далі, все по порядку вони хотіли, і ще й зараз живуть у нього, вже кілька місяців. Бо вони десь звідкись, і тут їм не було де жити і таке інше.

— А ті дві?

— Одна якась ніби черниця, ну, себто не черниця, а навпаки, вона хотіла стати чоловіком-ченцем, щось такого. Знову ж таки чекає Віктор автобуса, якого довго нема, знову напідпитку, аж тут до нього підходить отака замурзана і зачухана мимра і каже, чи не знає він, скільки коштує на таксі поїхати на Борщагівку, бо вона нетутешня. Віктор усміхнувся і каже, що на Борщагівку дуже дорого. В неї, звісна річ, грошей нема. То Віктор каже, а нащо вам на Борщагівку, їдьмо до мене. А вона зразу ж і погодилась, а потім каже — я на Борщагівку і не хотіла, я побачила, що у вас таке добре обличчя з бородою і зрозуміла, що ви мені допоможете. Тепер і ця живе. Ну, іще якусь десь підібрав, того вже я не знаю.

— А нащо йому стільки і який з цього сенс?

— Я його питав. А він каже — а нащо мені сенс! Ну живуть, не будуть же увесь час отак жити, кудись почнуть діватись. А поки що навіть цікаво. Як у звіринці.

— Так не варто про людей!

— Коли не зло, то нічого. Бо й справді в нього хата, як дослідний центр. Але вони йому і клопотів виробляють! Ота остання, що найпізніше прибилась до хати, вирішила йому допомогти у квартирі, прибрати. А він щойно стелю побілив. То та дівка вирішила зі стелі павутиння познімати. Де вона те павутиння там знайшла, бозна. Але взяла щітку і всю стелю вишурувала аж до синяви, до того бетону, з якого у нас будинки роблені. Вся хата біла від вапна, яке вона зі стелі зішкрябала — а вона каже, як гарно, все біле, ніби в снігу.

— Та вона, певно, придуркувата!

— Всі вони такі більш чи менш у нього. Ну яка нормальна людина буде вештатися по світу, бо їй нема де жити! Але він і сам такий! Хоч хто нині нормальний, і хто має право засуджувати іншого, а не себе насамперед?

Так отож, ця, що на Борщагівку їхала, оголосила себе святою Катериною, бо її звуть Катерина. Одного разу приходить Віктор додому — нема жодної з його невеличких скульптур, які він потім фарбами розмальовував. Він туди-сюди — до ванної, а у ванні лежить Катерина і довкола неї у воді плавають усі його дерев'яні скульптури, а глиняні, певне, на дні, і вода від тої фарби, що з них облізла, рожево-блакитна.

Він до Катерини — ти що це робиш? А вона — вони ж усі в тебе не посвячені, це гріх, а я ж свята, то я їх із собою поклала у ванну і їх собою освячую!

— Таки справді причинна!

— А він однаково з нею панькається. Заманулося їй дістатись у чоловічий монастир і щось там проповідувати, ну, одне слово, бути отаким ніби духовим зв'язковим між чоловіками-ченцями і жінками-черницями.

— Себто?

— Слухай, я кажу, що знаю, а решта не важливо. То Віктор переодягнув її в чоловічу одежу, знайшов стару військову форму — шинелю, шапку з вухами, чоботи і провів її в монастир під виглядом якихось справ до настоятеля, запитані, тощо. А вона тим часом на кухню і взялась щось там мити, ну, ніби послушник новий, в отій чоловічій одежі. Віктор ще їй і вуса підмалював і брови, ну одне слово — кіно та й годі. Звісна річ, потім її з того монастиря з шумом викинули, але факт, що Віктор і в такому їй допомагав.

— А нащо?

— Спитай його. Він каже — шкода їх, хай собі живуть! І між іншим при нагоді то одну трахає, то іншу. А вони всі його облизують, масаж йому роблять гуртом, розтирають, миють. Ну, скажи, що — погано йому?

— Не знаю. Я такого не розумію. Я волів би мати когось одного і любити, і щоб мене любили також. А отак? Не знаю, ми були зовсім інші, я б отак не зміг!

— Та ж і я так не можу, я також живу інакше!

— Ти живеш так само, тільки на вигляд інакше! У вас немає завтрашнього дня, є лиш сьогодні. У нас, щоправда, теж не було завтра, але в нас не було й сьогодні, у нас усе вкрали, а у вас все є, але ви не маєте свого власного завтра!


Ганнуся Стриженюкова мала шістнадцять, коли забили Павла, в якого вона була закохана змалечку, і так і не дочекалася ні гулянь, ні поцілунків, ні заручин. Їй було вже вісімнадцять, коли забив до неї каблуками Михайло Польовий, її одноліток, і тут вже було, вибухнуло кохання, як блискавка. Але Михайло також пішов у ліс. Хтось зрадив, що вона бігає до лісу на побачення, отже, знає, де повстанці, і її забрали в енкаведе до Ковеля і допитували, і били, і знову допитували. А потім один лисий, хоч не старий приніс відро з водою і примуса, що на гасі працював, і поставив відро на примус, аж коли вода закипіла, а Ганнуся й далі мовчала, опустив відро на підлогу і каже — скажеш, суко, а ні — будеш у червоних чобітках додому йти! Вона вже знала про „червоні чобітки“. Луна йшла Волинню і Галичиною, що в НКВД чинять на допитах. Робили усе, що могли. Вона одразу знала, що загине, одразу знала, і після зґвалтування їй стало раптом байдуже. Вона пам'ятала вбитого Павла на площі і молила Бога, щоб вижив Михайло і відімстив колись за Павла, за неї, за всіх!

Коли всадили їй голі ноги у відро з окропом, вона враз зомліла. І енкаведисти викинули її на вулицю, просто на вилицю. Закривавлені і збухлі їі червоні ноги — це й були енкаведистські „червоні чобітки“.

Ганнусю привезли до села, але вона померла, не опритомнюючись за два дні. Похована на сільському цвинтарі.


На засіданнях Верховної Ради журналісти сидять окремо, їхня справа слухати й записувати. Це Петро намагався втовкмачити Павлові, але той правив своє — ти туди лиш заберись, а далі вже справа моя!

Врешті Петро сидів у ложі для журналістів у Верховній Раді і хвилювався більше, ніж будь-коли раніше, бо передчував невідомий, але обов'язково бурхливий хід подій. Хоч і уявити собі не міг, що тут Павло може вкоїти.

В дебатах про Конституцію України врешті взяв слово Столяров — депутат від блоку комуністів.

Петро вже відчував трем у всьому тілі. Його мало не тіпало від хвилювання. Враз він здригнувся, підвівши очі. Павло стояв перед ним, як завжди босий і до пояса голий.

— Не переймайся, мене ніхто, крім тебе, не бачить і не чує. Поки що. Прошу тебе лиш одне — вколи собі пальця чим-небудь, аби проступила кров. Це єдине і може останнє, що я від тебе хочу! Говори зі мною подумки — я тебе почую, а більше ніхто!

— О Боже! Цього ще бракувало! Кров пустити отут, у Верховній Раді! Чому ж ти раніше про це не сказав! Гаразд, зачекай, зараз я щось вигадаю!

Петро нервово поліз у кишеню, але там було порожньо. Він розгублено озирнувся і побачив у сусіда на піджаку значок Спілки журналістів.

— Слухай, колеґо, дай мені на одну хвилинку значок!

— Це ще навіщо?

— Ну, треба мені його негайно як слід роздивитись, тут одна думка стрельнула в голову, може щось цікавого!

Той відстібнув значка, і Петро почав крутити його в руках, намагаючись не дати зрозуміти сусідові, що він робить. Сусід відвернувся і в ту ж мить Петро, клянучи подумки пригоди з Павлом, із зусиллям вколов себе вістрям значкової голки в палець. Таки проколов, бо було боляче. Потім стиснув того пальця і врешті на кінчику виступила краплинка крові.

Він підвів погляд на Павла, але той йшов уже по залу до трибуни, на якій виступав сивий, огрядний Столяров. Йшов, не відриваючи від Столярова погляду, І навіть здалеку Петро бачив, як з очей Павлових пішли оті густоблакитні промені, від яких він зімлів, коли Павло на нього так подивився.

Столяров все ще говорив, пропонуючи в Конституцію України свій комуністичний варіант поправок, і раптом підвів голову і замовк. Він побачив Павла, який підійшов до нього майже впритул, не відриваючи погляду.

Вочевидь, Павла зараз ніхто в залі не бачив, крім Петра і Столярова.

І враз Столяров почав говорити щось зовсім інше, ніж доти. Про те, що комуністична партія завжди і скрізь була і є аґентурою Москви, що прямий зв'язок з Москвою вони тримали завжди і тримають зараз, що він особисто мав би не тільки не бути зараз у цьому залі, а повинен би сидіти у в'язниці за свої злочини проти України, що він зрадник і вбивця, на ньому кров невинних людей, що він сам вбивав власними руками і розстрілював українських патріотів і зараз повинен привселюдно це заявити, аби жертви, закопані, як собаки, в лісі, були хоч зараз достойно по-християнськи поховані!

Зал отетеріло мовчав. Потім комуністи почали кричати, що його треба позбавити слова, а націонал-демократи навпаки — дайте йому виговоритись.

Врешті Столяров замовк, зійшов з трибуни у супроводі Павла, який не відводив від нього погляду і подався на своє місце. Павло сів поруч і Столяров, озираючись на нього, нервово почав щось писати. Писав доволі довго, не звертаючи ні на кого уваги, і врешті скінчив і підсунув це Павлові. Той подивився на текст, але не читав, вочевидь знаючи, що там написано.

Тоді Столяров рушив до ложі, в якій сиділи журналісти і подав написане розгубленому Петрові.

Обличчя у Столярова було багряне, очі перелякані і ніби невидющі. Коли він йшов назад, посеред залу Павло став йому на дорозі.

— Падлюко, — сказав він, — ти вбив мене своїми руками, ти зрадив нас, будучи нашим товаришем! Не буде тобі більше спокою в житті ні на мить! Так і здохнеш!

І Павло плюнув Столярову в обличчя.

Той схопився обома руками за очі, а потім поточився, руки опустились, почав хапати ротом повітря і важко повалився на підлогу.

— Ну, ось і все! — сказав Павло. — Все виконано. Репортаж твій із Верховної Ради вдався на славу. Ти став знаменитий у ці дні. Настав час прощатися. Я тебе полишаю! Назавжди! Тепер ти вже не матимеш зі мною жодних клопотів. І нас перепоховають як слід. Після твого виступу в газеті і по телебаченню це лиш справа часу та й не дуже великого!

Вони сиділи у Петра в квартирі. Уперше за весь час Павло також сидів у кріслі. Він усміхався приязно і тепло і Петрові раптом стало шкода, що Павло відходить.

Він відчув, що зріднився з хлопцем, що вже звик до цих химерних розмов, просто звик, що з ним чи в ньому є ще хтось інший. Так хотів якнайшвидше цього спекатись, а раптом шкода. Сам від себе цього не чекав.

— Усі дивувались, чому Столяров підійшов саме до мене із своїм покаянним листом.

— Ти правильно відповідав, що це випадок, він мав дати його будь-кому із журналістів для опублікування. Ну і натрапив на тебе!

— Це ти зробив.

— Може й я, а може це він сам, насправді йдучи наосліп, натрапив саме на тебе.

— Але ти його вбив!

— Чому я? Він убив себе сам. Його власне життя його вбило. Інфаркти зараз не рідкість, і нечисте сумління в таких випадках дуже діє на серце, особливо під старість.

— Ти так говориш, як старий, а тобі тільки сімнадцять.

— Додай ще п'ятдесят, відколи я помер. Це одне. А потім — там, де я є насправді, інші знання. Ти якось не дивувався, що я розмовляю з тобою твоєю ж мовою, без того волинського акценту, і без тих слів і виразів, якими ми всі говорили на Волині у ті роки!

— Мені стало шкода тебе втрачати. Я звик до тебе! — витиснув з себе Петро, трохи ніяковіючи.

— А може, мене й не було зовсім? Може, усе це тобі привиділось, може, я — це лиш твоя уява, твоя проекція на минуле і врешті — чому я — не ти сам, коли тобі було сімнадцять. Ти ж тоді був інший, зовсім інший. Романтичний, чистий, вірив у високі ідеали і гарні слова!

— Я й зараз вірю у високі ідеали!

— Так, але живеш не за ними, живеш, як прийдеться. Став цинічніший, практичніший. Це ж і в роботі, і в твоєму ставленні до твоїх жінок, і в усьому, що ти думаєш, як поводиш себе. Подивись на своє життя очима себе сімнадцятилітнього і побачиш багато того, що я кажу, і того, що я й не казав. Сам побачиш! Ти назагал добра людина, все в тобі є, нема лише чіткої лінії, принципів. Спробуй знайди це, може, в такий спосіб, який я тобі пропоную. І житимеш краще, в кожному випадку легше, і дихатимеш вільніше! Але мені вже час відходити!

— І все ж мені шкода тебе втрачати! Дуже шкода.

Павло усміхнувся знову. Від його усмішки віяло лагідністю і приязним спокоєм, чимось забутим, ніби колись втраченим і несподівано віднайденим, аж Петрові защеміло на серці.

— Тоді не втрачай! Я не зможу більше з'являтись перед тобою так, як з'являвся зараз. Але я можу завжди існувати в тобі, в твоїй свідомості, бути всередині тебе, яким би старшим ти не ставав. Якщо захочеш зберегти це, то збережеш! Все залежить від тебе самого зараз! Врешті в якомусь сенсі я — твоє друге „я“. А, може, й перше! Чи те, що ти хотів би мати за перше! Може я — саме те, що ти було втратив і за чим шкодував, сам того не усвідомлюючи. Хотів би його повернути, але не знав як. І тобі допомогла наша повстанська історія.

Кожен шкодує за втраченою юністю. Ніби й прагнув би її віднайти, але не докладає для цього жодних зусиль. А насправді юність кожного всередині нього. Треба ліпи зазирнути до себе всередину!


Павло підвівся з крісла і підійшов до Петра. Той також устав. Павло поклав йому обидві руки на плечі, і Петро не відчув ваги його рук, тільки щось зогріло його. Петрові руки ніби зависли в повітрі, коли він спробував обійняти Павла на прощання.

Але Петро нічому зараз не дивувався. Очі Павла знову почали світитися отим густоблакитним промінням, яке пропікало Петра до самої душі. Він враз побачив усе, що робив, як жив, усі свої помилки і вади, і йому не хотілося одриватися від цього погляду, від цього знання, бо за ним стояло щось справжнє, якийсь захист, якась віра і міцність, основа, сутність буття.

Петро щемливо почував, що зараз втрачає щось надзвичайно дороге йому, але водночас щось набуває. І весь сповитий невимірним теплом, що гріло його зсередини, і дитинною полегкістю, яка означала врешті спочинок від давньої втоми, такий жаданий кожному, він утратив притомність.


За якийсь час Петро отямився. Сидів на кріслі. Один у кімнаті. На душі його було легко і світло, але в очах чомусь стояли сльози.


Батькова жорстка, натруджена і лагідна долоня, теплі материнські обійми, м'яке літо, озерце у лісі, родинний затишок, віра у незнищенність батьківської опіки, дитяча незайманість, зростання душі, спокій в оселі, садок біля хати, як цілий великий і дивовижний світ, тату, а що таке сонце, мамо, а звідки діти беруться, люблю порічки, люблю купатися в озері і ловити рибу, люблю ходити з татом по гриби, сиджу верхи на гарбузі, мені три роки, а гарбуз для мене зараз, як кінь, такий великий, сядь, синку, хоч раз на справжнього коня, бо завтра вже його большевики в колгосп забирають, то вже потім, а поки що — зранку в неділю утрьох до церкви, чистенькі, старанно напрасовані і вчесані, яка гарна родина, радість буття, ніжна білість весняних конвалій, тьмяний спокій осінніх айстр, а влітку червоно-біле буяння троянд і півоній, чорнобривці і веселі окаті братики — улюблені мамині квіти, як багато квітів у неї в садку, літо, тепло, сонце я біжу назустріч сонцю...


Париж – Київ

Травень 1996