Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

Дев’ятка

Стадіон заповнено наполовину – для такого матчу за теплого липневого дня ще й так багато вболівальників прийшло, щоб подивитися, як летітимутимуть м’ячі аутсайдерам. Прибули за черговою пайкою адреналіну. Будь-яка перемога – свято. І купка харків’ян в однакових картузиках теж он приїхали підтримати свою команду – під міліцейською охороною сидять окремо, щоб часом не вчинили бійки. Інакше який сенс із виїзної гри? Хоча як не виграти, то хоч побешкетувати, силу вихлюпнути.

Душно.

М’яч розіграли швидко, але гра поки що була в центрі поля – приладнувались, перепасовувались, а то й за лінію вибивали м’яч. Бій вели переважно легіонери.

Сергія так само взяли до основного складу як нападника, але чомусь заперли у захист і рідко коли випускали на поле. А батько все питає по телефону, чому його ніколи не показують по телевізору. Та сьогодні вже побачить, усі побачать. Зараз, видно, глядачі припали до телеекранів, а диктор, мабуть, завчено повторює одне й те ж: «Дев’яносто хвилин будуть надзвичайними для нас». Почалася гра. І одразу список команд. «В «Металіста» на воротах майстер спорту... У захисті – Сергій Носков...» Зрадіє батько, почувши синове прізвище, та коли б цією грою не засмутити старого, не осоромитися перед односельцями. Спасибі, хоч на цю гру випустили його.

Диктор. Хоч кілька днів поспіль у столиці йшли безперервні дощі, поле в чудовому стані. Штрафний із лівого краю. Боротьба в середині поля. Далекий удар у бік воріт «Металіста». Треба забити швидкий гол, аби почувати себе спокійно, бо харівяни непередбачувані. Лелюк вистрілює мячем. Передача на Назаренка... І порушення правил. От і штрафний майданчик. Наскільки холоднокровний Сергій Носков ... тому зірвалася атака киян. Але як потрібний був цей гол... Воротар «Металіста» спокійно забирає мяч у руки.

На лаві запасних сидять хлопці, чекають на заміну. Тут і Сашко Прищавий – захисник. Злиться, що «дев’ятка« перейшла йому дорогу, але тренерові видніше, кого й де ставити. І Олена неподалік од нього, посміхається. Суперник ще й по м’ячу не вдарив, а Сергій здогадався про його політ – і перехопив адресовану Блосі передачу. Краєм ока на дисплеї побачив себе великим планом –стало так приємно.

... На шкільному стадіоні хлопці грали у футбол, а дівчата сиділи й підтримували оплесками Леуського.На ньому розцяцьковані майка й труси – сестра з Німеччини вислала таку форму. Лариса, мов заворожена, не зводила з нього погляд. А той своїми прийомчиками щоразу обводив Сергія. Та хлопець згодом «розкусив» ті «домашні заготовки» і намагався сам «дриблінгом» (як Феліні) гнати м’яч до воріт. Один на один із воротарем – і гол. І Сергій отримував оплески од Лариси. А руки в неї ніжні такі... Ті, що на лаві запасних сиділи і не годні були грати, дражнили закоханих.

Дай їм добре, щоб знали, - сказала якось...

І він відводив язикатих у темні місця й лупцював. Я тоді якось ті

зібралися і його добряче відгамселили.

Гра знову завмерла в середині поля.

Нічим дихати.

Жодного поруху вітерця. Майки давно змокріли на хлопцях.

О, знову перекинули м’яч на Блоху. І Сергій ураз послав м’яч

своєму півзахисникові. І вболівальники заплескали йому, хоча приїжджих заведено було освистувати і всіляко обзивати.

Сергія тоді зарахували в заводську команду – біля них будували великий сталеплавильний комбінат. На змаганнях тренер запропонував поступити до спортінтернату, й школу не дали скінчити вдома.

Диктор. Мяч знову із правого краю півзахисту. Прострільна передача – й Блоха ладен«замкнути» її на воротах «Металіста». Захисники відбивають мяч. Нова атака. Не зрозумів свого гравця Іван Кучеревський, і марні були його зусилля... Всі у штрафному майданчику харківян. Навіс! Сергій Носков бореться за мяч і, не ризикуючи, вибиває його за межі поля.

Цього разу, бач, не показали, як він одібрав передачу у знаменитого форварда, зрозуміло ж, київське телебачення. А стадіон, підігрітий пивом, та й міцненьким , вимагав від улюбленої команди знака оклику, очікувального рахунку. Столичні легіонери тиснули на ворота. Хлопці дедалі частіше вибивали м’яч за лінію.

... Лариса вчиться у столиці – на першому курсі ще писала, як у Ставропольському краї проводила канікули. Опісля дуже рідко були привіти, та й то лише листівками до свят. Видно ж , не одна милувалася кавказькими краєвидами... В Сергія виснажливі тренування, переїзди, змагання... Нападником усюди грав, а в вищій лізі чомусь поставили у захист.

Стадіон горлав: «Шай-бу! Шай-бу-у-у!»

І кияни всією командою нависли на воротах. Хлопці хвилювалися, допускали помилок – і штрафний за штрафним.

Сергій уже не відчував, де впаде м’яч, головне тільки, щоб він не був під ногою суперника. Втратив лік часові. Свої легіонери теж позбігалися й собі – честь команди захищати на своїй половині.

Він із розгубленості не попадав по м’ячу, а кияни потужними ударами розстрілювали воротаря, але не вціляли у створ воріт, інакше б уже було голів десять.

Прищавий пересів до Олени. Мабуть, його замість Сергія випустять у другому таймі.

Вони як грали в футбол – село на село, - весь його клас з учителькою ходив уболівати. Зеленінські завжди тод розгромлювали левадівських. І всі м’ячі, як правило, забивав Сергій. А він дивився на Ларису та все забивав і забивав. Увечері в рожевому платті виходила до нього на побачення, духами од неї, як дурманом, пахло. Та, мабуть, морський клімат на дівчину подіяв так різко, що не стримала свого слова... В армію його призвали, а вседно в футбольній команді грав і не проходив ніякої служби.

Гримів стадіон. Усі кияни у штрафному майданчику «Металіста». Навала. Розстрілювала, вбивала... Як втриматися? Стадіон ревів. Врятував суддя – засюрчав у свисток. Кінець першому тайму. Ху, вистояли.

Тренер чомусь лаяв не своїх лігіонерів, а напався на захист. На першого Сергія.

Що з тобою? Ти вже п’ять м’ячів пропустив – стовідсоткових голів, розумієш... хай лише м’яч затріпотить у сітці наших воріт – з тобою відбудеться остання розмова... Чув?

І Олена стояла неподалік і слухала те. Прищавий ховав у долоню усмішку.

Гол залетів у ворота, як завжди, несподівано, в перші ж хвилини другого тайму, і, найприкріше, явно через помилку Сергія. Його обвели як останнього хлопчиська, і м’яч легенько вкотив хтось із молодих столичних футболістів...

Коли він у Леуського став вигравати, той відкликав його на перерві: якщо не боїшся, приходь увечері до літнього кінотеатру – «Поговоримо». Той підібрав собі секундантів, і Сергій запасся. І билися – один на один. Але лави спостерігачів не витримали й посунули з пасками. Не дали йому поквитатися з Леуським. Сергієві пряжкою розпанахали брову – зашивали в лікарні. Та й суперник довго ходив з вищербленими зубами, після цього лише супився, коли зустрічався з Сергієм. І облишив футбол, їздив на новенькому спортивному велосипеді – встановлював рекорди на змаганнях. Зате у школі тепер був тільки один Пеле – кумир і нападник.

А тренер уже стояв біля поля із Прищавим. Табло з номером увімкнене. « Буде остання розмова...» – одлунювався стадіоном голос тренера. «А, нехай – повернуся у нижчу лігу. І знову там стану нападником. Пропонували ж недавно». Зараз Сергія поміняють. Нехай тільки м’яч вийде із гри.

Стадіон галасував: «Шайбу-шайбу!»

Наче голос Лариси! Вона живе ж у Києві... Ларисі завжди подобалося, коли він забивав голи.

Знову столичні на їхньому полі – знову пахне голом. Прищавий із тренером стояли обіч поля. І Олена махала йому ручкою. М’яч котився крученою бомбою йому до ніг.

Поле киян майже спорожніло – всі на гостьовому.

Стометрівки він бігав прудкіше од усіх. Та й із м’ячем по дорозі... Наче Лариса кричала: «Сергію!!!» Сергій одразу обвів трьох і побіг. Київські захисники – як пси, до нього. От-от переймуть. І він ударив у бік воріт – закрутив щосили, сонце так і обпекло його погляд. І навтьоки, не оглядаючись, у захист, на своє місце. Але чому так принишк стадіон? Берко скочив йому на спину – здоровенний бугаяка.

Диктор:«Гол у ворота «Динамо» забив Сергій Носков із команди «Металіст».

Це неймовірно... Он і на моніторі показали, як кручений м’яч проти сонця влучив в самісіньку дев’ятку.

М’яч розігрували в центрі. Прищавий знову сидів на лаві запасних. Залишилося десять хвилин. Кутовий – за кутовим...

Воронець зазнав пошкодження. Знову перемовляються тренер із Прищавим – видно, вирішили таки остаточно міняти Сергія. Та це не важливо. Лише б вистояти. Тільки б не прогавити. Одне очко на виїзді - це усе ж таки перемога.

« Остання хвилина - не витримаємо, та ще й підігрують судді...

Батько, мабуть, дивиться та лає тих запроданців... Усі ж бачили, як він забив...»

І Сергій проникає до воріт – знову на самоті... Одібрав м’яч Блоха. Наздовгнав і відібрав у нього. І - «дріблінг»... Він же колись дивився, як грав Пеле!..

Тихо-тихо на стадіоні, тільки Сергієві здалося, що зараз усеньке його село кричить, свистить, висловлюючи свою радість. А Лариса - голосніше від усіх... Йому так хотілося, щоб саме вона зараз була на стадіоні або дивилася. по телевізору.. Може й дивиться...

Один на один із воротарем. «Бий же, бий!» – волає у підсвідомість.

Але він не підддався почуттям, а як колись, у своєму селі, обвів воротаря, й легесенько-легесенько ударив м’яч. На стадіоні – мертва тиша.

Хлопці підкидають його вгору, аж до неба, а фінального свистка чомусь немає. Суддя знову підсуджує, доточив час...

Диктор: Отже, вийшло так, як я і казав на початку матчу: харків’яни це вічні збурювачі спокою, і від них завжди можна чекати чого завгодно. Як бачите, й цього разу я не помилився.Всі два тайми перевага була на боці господарів поля, але як кажуть: не забиваєш ти – забивають інші. Проте поразка не личить динамівцям... Треба використовувати кожну секунду, щоб принаймні хоч одне очко здобути в гостей .

«Треба, щоб не м’яч тобою керував, а ти м’ячем...» – долинав до Сергія голос тренера Микваса (Миколи Васильовича), вже небіжчика.

Усім хотілося, щоб кияни відігралися на своєму полі, не зганьбили себе.

Харків’яни в захисті. Знову штурм.

Треба виручати. Сергію - подача. І от він у штрафній киян. Потемніло в очах. І він кудись летить-летить. Легко так. І не боляче зовсім. Солодко. І Лариса посміхається, пестить долонею його обличчя. А Сергій наче аж пливе над землею.

Розплющив очі – його несуть на ношах.

«Та зупиніться-бо, не ганьбіть!..» Сергій напружується і підводиться, не в силі встати.

Дуже боліла нога...

Олена дивиться на нього, не відриваючи очей. А він усміхався – оператори наводили на нього камери.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.