Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

Журавлик

Спека. Вогняна, нестерпна.

Навкруги, куди сягав погляд, стирловані луки, а на небосхилах сивими покосами перекочувались овечі отари марев, яким не було кінця-краю. Недогризки жовто-коричневої трави так перетліли, що розпорошувалися під пальцями, коли він часом торкався тих маленьких їжакуватих кущиків.

І хоч би тобі якась хмарина набігла, хоч би вітерець… Пожухли й пошерхли губи. Все жаром пломеніло всередині, й через яскраве сонячне мерехтіння боляче дивитися. Свого тіла не відчував – воно немов потонуло, розчинилося в морі нестерпного болю.

Михайло один-однісінький серед розпеченого, мов пічні челюсті, степу Коли ж ні, не один. Ондечки журавлик шкандибає, роззявив безпомічно дзьоба, дихає важко. В нього ж перебите крило! Кривавиться стежка. Мабуть, водички, бідний, хоче. Так де ж її взяти? Курличе жалібно, криком кричить од болю та своєї безпорадності, аж стискається серце.

- Не кричи, бо голова болить, – умовляє хлопець. – Оздьо вода, в калабатині, тільки жаби збовтали. Пий та помовч, бо дуже болить мені – фашист з автомата стріляв… ногу поранив…Ні, ні! Не в лісі поранили! То так… пас дядькову корову. А хтось стрельнув із кущів …

Не захотів, бач, забрудненої води, поплентався далі. Вуж у калюжі бовтається – їх влітку багато на річці. Киш! Лоскоче за ногу, а воно ж боляче. Добре, що річка поруч, – можна напитися вволю. Але десь поділася річка – пересохла, лише муляка на дні, де кишать бридкі пуголовки та вертляві п’явки… Біля верб джерело. Як хочеться пити!.. Він спрагло ковтає прохолодну вологу, перепочиває, відсапується і знову припадає до джерела, намагаючись втамувати і пекучий вогонь болю.

- Пий, синку… - долинає звіддалік голос матері.

«Мамо, де ви?» – хоче покликати, проте голосові не вистачає сили, щоб вихопитися на волю.

Із суцільного копошіння вишпортується вуж – знову вразив рану. Стало холодно, а Михайло лише в сорочці, без куфайки, різновізерункові сніжинки так і обпікають тіло. О, журавлик знову причвалав… Кров на снігу?

Треба бадилля запалити, щоб пішов дим, - його ціла купа на межі…Загорілося, потріскує. Сніг розтав ураз, а цвіту так багато! Навіть кривенька яблунька, що восени посадив, заквітла. Не час їй, квіточки слід обірвати, - так батько учив, бо захиріє.

Сонце нещадно пряжить. Жарко. Боляче.

- Во- ди… - ледь вдається вимовити Михайлові. Знову п’є, але вода та несмачна. Із зусиллям розтуляє повіки, намагаючись якмога швидше розвіяти поганий сон. Проте свідомість поспішає розчарувати: не сон це. Він удома. Від закіптюженого рудого скла на гасниці падають такі ж руді й закурені відбитки світла – на стіни, на запнуте грубою хусткою причілкове вікно, на материні заплакані очі. Обіч жінка незнайома. «Лікар» – майнув здогад.

… На сволоці зчорніле павутиння, й здоровий павучище з хрестом на спині, як на німецьких літаках чи танках.

Він ніколи не бачив такого велетня. Заснував усі кутки, ще й пальці заплів, та так міцно, що й не поворухнеш ними. Чому мати його не познімають? Людина в хаті чужа, а вони розвели таке.

… Журавлик…кров’ю спливає. Перев’яжіть, лікарю!.. Швидше, прошу…Сили останні втрачає, помре… Встрелили його… Ні, то коли корову пас дядькову.. Павутиння в очі… Павук! За ногу кусає… Бо-ля-че…

- Авжеж боляче, - погодилася лікарка. – Що вдієш. Тримайся. Витерпів, коли кулі виймала, то й тепер не здавайся…

Вона говорила не так, як балакають в їхньому селі, - по іншому, та він і не прагнув, щоб розібратися у словах незнайомої жінки, бо може, на те й сили не вистачило б, щоб не заплутатися. Не міг і обличчя її роздивитися, воно бачилося йому невиразно – хиталося, віддалялося, а то й геть утрачало обриси.

-Уколю, хоч біль погамує.

Це чітко дійшло до свідомості, найдужче кресонув початок із отим неприємним «уколю». Він найбільше боявся заштриків.

Велика тупа голка із хрускотом уп’ялася в руку, але чомусь не вжалило, як завжди, а може, він звик до того болю.

Невдовзі Михайло провалювався у темну безодню, куди летів і летів, не відчуваючи страху.

…Він одразу упізнав цей степ. І Деренюха он у мочарах виблискує з-під зеленої осоки, жаби солодко кумкають у болоті, і червоний слід на траві: пробіг журавель. Поранили його в лісі, коли йшов від партизанів. Але Михайло про це нікому не скаже, присягнувся собі. Нічого, все минулося, бо й витягли кулі, спинили кров. Тепер заживе рана, і знову порине в піднебесся, закурличе, збираючись у теплі краї.

… Оксана йшла йому назустріч усміхнена, струнка, а груди з-під рожевої кофтина просилися на волю.

- Це тобі, - простягнула Михайлові кілька зелених вишеньок.

- Вони ж не дозріли - він їй на те.

- Їжмо, вони вже припалилися на сонці. Їжмо самі, аби не дісталися фашистам, - таємниче шепотіла на вухо, обпікаючи його своїм подихом.

Хруснула гілка. Кінь тривожно заіржав, аж у грудях похололо. З ярка вийшов Курт– губи в жовтках, а руде волосся звисало з-під каски, мовби стріха на вдовиній хаті. Клацав запобіжником автомата й дурнувато посміхався.

Він осів у селі відтоді, як вступили німці. Через поранення в голову його визнали не сповна розуму, а тому більше не посилали на передову – залишили при госпіталі. Він возив воду, колов дрова, а коли не було справ, надівав на голову каску, брав автомат і йшов вимагати "яйко-млеко». Потім ганявся у селі за дівчатами.

Михайло хотів заспокоїти Оксану, щоб не боялася, бо Курта-дурника вже живого немає, партизани розстріляли, але очі враз розтулилися, і сон у вже живого урвався, мов кіно в сільбуді. Гасниця ледь блимала, лікарка відпочивала на лежанці, а мати сиділи чорні, як земля, поклавши на коліна стомлені руки.

- Що тобі, синку?

- Нічого, мамо, - зітхнув Михайло і склепив обважнілі повіки. Якась байдужість охопила душу. Біль від уколу чи від утоми вгамувався, тільки непокоїв дивний сон. Згадалася весна. Тоді вони з Оксаною з поїзда тікали, який їх віз до німецької каторги.

… Біля потічка вже відцвітала калина - земля од пелюсток була ніжно-біла, мов дівоче ліжко. Оксана плела із кульбаб вінок і приміряла собі до чола, а розпушені вітром світло-коричневі коси висвітлювало сонце і утворювало навколо її голови золотаве коло, як у святих на іконах. На губах дурманно-солодкий присмак трави. Од поцілунків міниться світ, стає тісним. Світило одним краєм зачепилося за хмару, і над Бугом стиха прогуркотів грімю. Пелюсткове простирадло впало раптом обом до ніг, і застережлива блискавка – яскрава-яскрава, засліпила очі, а за нею умить грім – різкий та оглушливий.

… І світ став широким-широким. З-за скель війнуло духмяним свіжим вітром, лапаті краплі сліпучого дощу падали додолу. Дихалося легко, і серце, мов звільнившись од непосильної ноші, билося рівно і спокійно. З калини падали останні пелюстки, а в Оксани – сльози. Михайло притулився до її солоної щоки.

- Ти вибач, - сказав і не пізнав свого голосу – іншим став, чужим. Оксана спинила його.

- Не кажи мені зараз нічого, Михальцю. У жінок у всіх сльози дуже близько. Я відтепер жінка, жін-ка…

Смуток тінню заступив їй очі, й вона тяжко зітхнула: німчура затягнув мене у хлів, бив, катюга, зривав одежу. Утекла від нього. Стріляв навздогін мені, кулі свистіли, але страху не було – краще смерть, ніж наруга…

Од тебе не боронилася. Тільки ти… - Вона на якусь мить примовкла, прикусивши губу. – Нікому ж , чуєш…

- Я…

- Цить, цить. Окрім того, я ж старша од тебе… Чув?

Оксана розвивала недоплетений вінок і квітчала кульбабами зелені ріжки трави, які тяглися до сонця.

… Боляче. Боже, як боляче! Крига тонесенько чикрижить тіло, шматує…Ні, то окуні позаплутувалися у риболовну мережу. Він звільняє їх із вічок, а дужі рибини крають плавниками все тіло. Мережа путяща, не наша. Ще коли німці у йшли у наступ, покинули – забули, певно. Нитка дуже міцна, не перегниває, улов вибирати з неї важко. До того ще й руки дубіють, бо холоднюща вода. Під берегами вже он схоплюється кригою.

Німець дивиться на його муки й дає Михайлу якісь обценьки. Бач, жалісливими тепер стали, коли драпають назад, на фатерлянд …

Із дзота виїхала самохідна гармата, прасуючи гусеницами промерзлий берег. Стій, та це ж танк! І схованка не там, де він раніше думав. Ото де виглядають кулемети, там вона. Чекай, скільки машин? Якби це запам’ятати, щоб потім доповісти командиру партизанського загону!..

…Окунів колючих, як на те, набралася ціла мережа. Зараз ніхто вже не промишляє рибою, бо вона залягла в зимову сплячку. Ці ж розбишаки плавали, от і доплавалися. Михайло для годиться розкидав мережу, щоб тільки ворожі укріплення роздивитися краще. А вони, дурненькі, половилися… Він тепер окуням шматує тіло обценьками, кров цибенить… Боляче…Фашисти вас з’їдять…

Кулемет у дзоті тратахкає, мов Михайлове серце – тах, трах-тах…Вода буруниться біля човна. Німці розважаються, пристрілюються. Куля зачепила за човен. Певно, галузка одлетіла і встряла в ногу. Чи то, може, куля? Та ще й так глибоко... Боляче…

Німці джеркотять, скалять зуби. Наловив же вам дурних окунів, так не стріляйте по мені… Непереливки вам скоро, наші наступають…

По чужинському балакали на вулиці, гавкали собаки. Їхній Бурчик зривався аж із цепу. Прострекотіла автоматна черга. Собака болісно кавкнув і змовк.

У хату нанесли морозяного повітря, і стало холодно.

- Матка, бістро! Гдє єст партізанен? Показвай! Бістро!

Довготелесий офіцер діставав картузом до сволока. За ним двоє з автоматами стояли – забрьохані.

– Кто єсть там? – І вже стояв біля Михайла. А ті двоє на нього наставляли цівки своєї зброї.

- То моя хвора дитина, - бідкалася мати.

Михайло від втрати крові лежав білий, мов крейда, аж попроступало ластовиння.

- Кіндер? – здивувалися німці.

- Я, я, - розчарувався офіцер.

- Дитина ж хвора, - шепотіла мати, - хвора…

Проте офіцер не слухав її, нишпорив по хаті. Солдати вже відчинили віко скрині, забирали батьків кожух.

А мати плакали. Чого плакати, коли німці поїхали собі геть? Лікарка он вийняла кулі, тепер рана лише загоїться і все буде гаразд.

- Не плачте, мамо, - прохав Михайло. Нога сильно боліла. І йому на очі навернулися сльози. Бурчика було шкода. Поховати за городами треба.

- Оксана прибігала, - мовила мати. – Я казала, що ти захворів…Сьогодні навідається ввечері.

Так, його Оксана… Скоро виженуть німців, тато повернуться з фронту, і в них у хаті буде велике весілля. І командир загону – Антон Лісняк – стане найпочеснішим гостем.

Знову гавкали сусідські собаки, подвір’ям прогуркотів віз …

Кацоєв, як завжди, був п’яним. Шланг у руках тримав зі сталевим тросом усередині. Хижо блищали очі.

Він тоді потрапив з оточення, не встиг утекти, бо командира ховали за селом. Сільчани дали притулок, а він до поліції пішов служити. Скільки разів партизани його вистежували – щоразу тікав. Кінь у нього був добрий, прудкий.

- Де партизан?

- У мене партизанів немає, - похопилася мати.

- А то ж хто?

- Син, дитина ще…

- Поранений? – Кацоєв зірвав ковдру, оголюючи забинтоване тіло. – Грузіть на віз! – дав команду поліцаям.

Мати заголосила.

- Вмовкни! Краще соломки чи сінця підстели пораненому…

- Куди ж ти, душогубе, забираєш дитину? Німці й ті не чіпали…

- Не галасуй, бо змережу ось цим… - І замахнувся шлангом. – У лікарню повеземо його. Там спочатку вилікують, а потім подивимося…

Кацоєв їхав попереду на білому коні. Сипався сніг. Віз дуже торохтів об мерзлу землю. Хотілося пити.

Журавлик біг полем, бо летіти не в змозі – крило у нього перебите. То фашист встрелив, як повертався од партизанів… Коли вони про це дізнаються…

…Тільки так чомусь спокійно й тепло, а ранній сніг все сипле й сипле на розквітлий садок. Не добереш – чого більше: цвіту чи снігу…



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.