Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

Клешнюватий

… А води в тій річці не було зовсім. Де вона зникла? Може, витекла? Хоча б як витекла? Отак враз? Та й спеки такої не було, щоб висушило річку. Дивно. А може, та поміняла русло? Буває ж іноді таке...

У рівчаку вилежувалися валунці, одшліфовані камінчики плиточки, та ще пісок – чистий, вимитий – ото і все, що зосталося од водоплинної Деренюхи. На протилежному березі ( якщо взагалі вони можуть існувати без річки) сидів здоровенний красень рак із довгими вусами, які стирчали догори, мов антени. Він примостився на самісінькому вершечкові скелі – такий доскоцький, упевнений. А чого, питається, гоноритися? З того, що має клешні та міцний панцир? Пишається...

Проте скеля враз задрижала, заходила ходором.Клешнюватий у смерть перелякався і собі задрижав, підібгавши хвоста. Де й поділася його бундючність – вибалушив од страху очі й поточився назадзузь... Здавалося б, чого тому Клешнюватому боятися? Природа його не зобидила, цим би й міг користатися, але все одповзав і одповзав, втрачаючи під собою твердь.

Над урвищем прогуркотів гострозубий камінь, викрешуючи зі скелі сліпучі іскри...Клешнюватий завис над прірвою, учепившись клешнею за молодесеньку травичку. От-от обірветься. Однак досить невеличкого зусилля, щоб знову підійнятися на п’єдестал, та Клешнюватий лише розгойдувався у повітрі – ні риба тобі, і ні м’ясо.

Грім гримів дедалі дужче й дужче, і блискавки так влучно попадали у свою жертву...

Валерій розплющив очі: за посірілими шибками буяла гроза, в самісінькі жнива, коли ніхто не бажав її. Підійшов до вікна. Комбайни виїхали в поле та й позавмирали в загінках. А дощ ще тільки-тільки почав бризкати, вітрюган гнав уздовж дороги хмари куряви. Слідком із-за дерев вигулькнув, хитаючись на виямках, «Ікарус – такого автобуса не мала й районна автобаза. Славко, певно,з Кіровограда пригнав його на своє весілля. Валерій подумки зашпортнувся через оте «своє» й роз’ятрив на душі рану, яка ледве прихопилася за ніч. Бо це, власне, мало бути його весілля, а не сусідове... Валерія прошено й за боярина, та що він, зовсім втратив гідність, щоб іти туди? Думав поїхати кудись мотоциклом, щоб глум отой перечекати, а воно, бач, дощ.

Парубкування прийшло несподівано – в лікарні. Валю після операції одразу виписали, а він ще довго там нудився, доки одужав. Потім їздив до неї у інше село на старенькому мотоциклі, що дістався од батька.

Вони в кіно сиділи – близько-близько і цілувалися, коли стемнювався екран. У Валі була ще подруга – зустрічалася з фельдшером . Той уже після армії, йому б тільки женитися. Шепнув якось Валерію, що Віриних старих уночі вдома не буде – можна й з дівчатками пожирувати, примружився, мов той кіт у березні. Бо що йому, коли в них із Вірою вже відбулися й заручини. А Валерій про одруження ще й не думав, плани будував про інститут.

Він тоді одчинив двері, а Валя вже розстеляла постіль.

- Не обдуриш мене? – спитала пошепки. Поцілунки були м’якими, піддатливими.

- Валю, може краще залишимо цю ніч для нашого весілля?.. – висловив, що на душі було, бо навіщо нею кривити?

Валя у плач: ти не так зрозумів мене. Я вірю тобі. Бо інакше чого б я тут.

Цигарка розсипалась у Валерія під пальцями, і він ніяк не міг дістати з пачки сірника. В чужій хаті було душно.

Ходімо на вулицю, - запропонував.

Надворі – глуха і темна ніч. І яблуня рясна під вікном. А яблука вже дозрілі, соковиті...

Він мовчки сів на мотоцикл і помчав додому.

Валя того року поїхала в місто і вступила до кулінарного училища, а Валерій, не добравши балів в інституті, крутив кіно в сільському клубі.

... Дощ осмілився й добряче уперіщив. Сивий-сивий. Вода з ринви наповнила залізну миску і вже лилася через край. Краплини весело видзвонювали на перевернутій дійниці, що висіла на штахетині.

На серванті – зелений конверт. Виклик на навчання – єдине поки що студентське свідчення. Валерій так бажав цього! Збулася його мрія. Тепер почнеться нове життя, з’являться нові друзі. Може, тоді й старе забудеться, зітреться в пам’яті.

Дощ усе йшов, на дорозі ціле річище. Весільники в хату поховалися, лише довгий автобус та легковики, уквітчані строкатими квітами, мокнути зосталися на вулиці.

...Згадується: подався ловити рибу й очам своїм не повірив: неподалік берега на камені, що висунув з-під води свою лобасту голову, сиділо мале, безпомічне раченя. Хто зна, як воно видряпалося туди, бо це ж не жаба, що плигає, де заманеться їй. Видно горішній млин перестав молоти і вода спала, а дурний рак на залишився суші. Задрімав, певно, та й незчувся, куди його занесло. Валерій покликав свого товариша: диви, знайшов!

А вода в річці нуртувала, несла латаття, сухі гілки – закрутились жорна уже тепер на нижньому млині. Рак усе ще незрушно сидів посеред річки, краплини вологи діамантами переливалися на його панцирі. Зачувши хлюпотіння води, Клешнюватий ніби прокинувся, заворушив вусами, відчуваючи рідну стихію.

Славко нетерпляче: біжи, хапай його, бо втече!

Валерій, дивлячись на швидку течію, завагався, жили налилися холодом: біжи ти, Славко!..

А той тільки й чекав на це, бо лише бризки полетіли навсібіч. Річка невдоволено забурмотіла якимось лайливими словами услід нахабі. А тому що? Вискочив з води та прогоном нагору.

Валерик за ним:стривай, він же ще маленький – наїдку ніякого. Може, подивимось та й відпустимо?

Приятель набурмосився: слухай, яке тобі діло до мого рака? Одчепися... Ти побоявся у воду лізти, теперки він мій. Пойняв?

Валерику враз перевернувся світ: як твій? Я ж його першим побачив... Коли б не я...

А той своєї: хто ж тобі перешкоджав? Треба було брати.

Образа здушила горло, й не вистачало повітря. За Славком тільки курява лягла – поніс Клешнюватого додому.

Відтоді про раченя, ніби змовившись, не згадували, але Валерій ще довго почувався обдуреним, обкраденим. Жалів, що сам за тим раком у річку не поліз. Бо скільки вони потім не перетолочили прибережної трави, жодного разу більше не знаходили клешнюватих.

... Якось перед святами написала Валя, що приїде додому, та мов на те, мотоцикл поламався. Він до Славка: підвези. Хіба ж друг відмовить! Дорога лише шурхотіла під колесами «Жигулів», магнітофон музику награвав. Утрьох тоді об’їздили майже всі довколишні села – від одного клубу до іншого. І було всім так весело, особливо Валі.

А вже як додому вернулися, Славко, шкірячи рідкі, прокурені зуби, запитав заздрісно: де ти підчепив таку красулю? Я, повір, вже скільки їх перевозив, а така ні разу не траплялася. Я, брат, око маю, на двох речах особливо добре розуміюся: в машині знайду гандж, як бува, забарахлить, і в жінках не помилюся... Твоя - гарна краля...

Наступного дня вони із Славком домовилися відвезти Валю на залізничну станцію, але той чомусь не приїхав у призначену годину. Валерій не знаходив собі місця, а друг з’явився аж підвечір.

- Не хвилюйся, - випромінював посмішку. – Посадив Валюшку у вагон, сумки заніс, а тещу благополучно доставив додому. Пробач, вийшло так, що затримався там в однієї, - діло молоде, за годинником не слідкував, - глип, а воно час. То я їх узяв – і кулею на станцію, ледве встигли.

Невдовзі Славко покинув колгоспного молоковоза і подався до міста. Валерій готувався до екзаменів, а потім їздив вступати. Вчора повернувся назад, а мати з новиною: сусід женится.

Тут жених і сам на порозі:вітаю, друже! Як станеш великою людиною, то не забувай про мене, простого шофера.. І ще – зла на нас не тримай, бо із твоєю вченістю тобі й жінку таку саму треба... Мені згодиться й куховарка...

Врешті Валерій усвідомив Славкову радість. От чому од Валі не було листів!.. Перед очима замерехтіли метелики.

Славко злякався: ти мов баба... будь мужчиною...

... Кулаки Валерія наливалися свинцем, передчуваючи чоловічу роботу.

Славко (як у себе вдома) мотнувся до їхнього серванта, дістав келишки, у які ще жодного разу нічого не наливали – вони для краси лише стояли – й наповнив горілкою. І Валерій, не вірячи собі, вихилив те питво. А коли спорожніло у пляшці, то бажав Славкові сімейного щастя і клявся у вічній дружбі.

... Надворі пасіював пес. Згодом загупали в двері.

«Мабуть, весільники», подумалося.

На порозі троє здоровенних гевалів, видно, з тих, що в колгоспі будують короварню.

- Тут , пане-хазяїне, пахне могоричем.

Нагадування про спиртне у Валерія викликало спротив. Учора він уперше в житті так надудлився. А гість розвивав далі плани про викрадення нареченої, про сховок, який має бути улаштований саме у Валерія в хаті, та добрячий викуп. Сказав і розвальцем до Славка на подвір’я, де вже налаштовувалася естрадна музика.

Затупотіло попід вікнами, і почувся до болю знайомий голос, аж під грудьми замлоїло. Вийшов.

Здрастуй, Валю.

Ти що, викрав мене? Не думала, що в тебе рішучості на це

стачить...

Годі в сінях стояти, до хати ходімо. Зачекаємо, доки там

Складуть тобі ціну.

Ти ж не пошанував...

Із законним шлюбом тебе.

Тобі ж наука стала дорожча за мене. А мені що лишалося – в дівках

сивіти? – обпалила тернистим поглядом.

А він припав до напомаджених вуст – таке часто

снилося йому.

Сюди можуть зайти, любий.

Він вибіг у сіни й зачинив двері на засув.

Ми ще не розписані, - шепотіла Валя, мовби вони були в чужій хаті

і їх могли почути. Я чиста перед тобою, віриш?

Надворі гамселили у двері: відчиняйте вже!

Шибки у вікні на дзузки розлетілися. Славко заскочив у хату. Очі вирячив і засюсюкав: пішли, Валюшко, час на розписку. Бо цим бухарикам, аби лише могорич здерти та випити.

Славко хотів узяти молоду за руку, але та одсторонилася. З Валерика не зводила очей, чекала.

Славко нарешті «побачив» сусіда.

Пішли з нами , - буркнув.

Пішли, - прохала Валя. – Пішли, чуєш?..

Валерій стояв мов укопаний, і стікала водою дівоча надія.

... Краплини вологи на панцирі великого дорослого рака переливалися

діамантами. До каменя вже підступала велика вода, й Валерію треба було поспішати. Треба...

Клешнюватий лише тріпнув хвостом – і вже на глибині. А вода захлюпотіла-захлюпотіла...

Коли ж то зовсім не вода– розбите скло розліталося й хрумтіло під ногами наречених.