Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

Над кручею

Місяць-повня світив у хату. Ган­на звечора затулилась од нього шмат­ком газети, а тлустяк із півночі ліниво проплив між зірками і знову нахабно зирив у закутки. Ганна так за день на­робилася, що сил не вистачало, щоб звестися із ліжка... Серце, мов у нариві, сіпало болем. Од груби густо тхнуло сажею й гірчило. В голові дурманилося. Трохи здрімнула перед телевізором, то навіть не зчула, як він пікав, коли скінчилася програма. Прокинулась, як повернувся Андрійко. А він приплентався аж по другій годині — із пригаслим похнюпле­ним поглядом, видно, нічого ніде йому не перепало. Бо де ж візьмеш того зілля, коли обох Григоруків загребла міліція. Вони то відкупляться, хіба вперше у них відбирають наркоту. Андрійко мучитиме тепер, адже не може без тієї ширячки. В ліжко он ліг — воно, зараза, ним крутить, спасу немає. Коли б не скоїв щось із собою, бо якби ото весною була не одірвалась од городу та не забігла до хати (серце лихе відчувало!), то вже не стало б й найменшого. Вени на руці перетяв і спливав кров'ю. Вона йому не давала грошей на наркотики, хотіла, щоб по­лишив те горе, а воно тільки на гірше, бо ледве виходила — й лікарям платила, і тим, хто кров здавав для нього...

Стогне, скрегоче зубами. Якби ж то знаття, що заметуть Григоруків, то із запасом купили б отих ширячок, бо мають гроші — бичка здали й почали розпродувати поросят, льоха аж дванад­цятеро привела цього разу.

Взавтра у Горлик можна було б з'їздити та дістати що треба, чи, здається, там не базарний день. Коли б тільки до ранку дотягнути, а там він, може, десь роздобуде у хлопців, бо таких, як він, у селі доволі. То раніше старшого її Миколу вважали за прокаженого: нарко­ман, бачите!.. Голова сільради аж піною брався, коли Ган­ну зустрічав, довідку для собезу не хотів давати, а в самого зараз онука «на голці сидить» — скільки не лікував, ніщо не допо­магає.

А Миколка, що вернувся з Афгану, без ніг — молодий, то й затужив. Смак того заморського зілля на війні вподобав, бо ку­рив і коловся... Військкомат йому виділив і машину, та їздив він нею мало, вколеться і спить собі. Попоїсти любив, смаженої картоплі сковороду мов за себе кидав. Якось зірвався на машині із кручі, то хоч не мучився довго...

Ганна прислухалася. Наче не стогне, рівно дихає, спить неначе. Дай Боже...

Із Костиком (середульшим) вона набідувалася, напереживалась, рятувала як могла. Викликали її в технікум і кажуть: сина пильнуйте, бо злигався з наркоманами. Спочатку лиш обкурювався, а тоді й на уколи перейшов. Скільки сліз виплакала, як просила, як умо­вляла. .. Купила йому мотоцикла, якого вже хотів, і магнітофона — не допомогло. Вколов собі щось не те, то й забрала з моргу синього, з ватою в носі... А такий же розумний хлопчина був, їй допомагав завжди на хазяйстві, й учився гарно: задачки всім хлопцям роз’язував на вулиці...

Які ж болючі оті діти... Ночей недосипала, плекала, думала на щастя — три синочки мов явори, а воно, одні сльози. Хотілося на старості десь голівоньку прихилити, й за могилкою щоб приглянув хтось... Спить, Слава Богу, а прокинеться, одне на умі: вколотися.

... Ганні верзлися бридкі, смердючі щури, вони зирили на неї з кожної шпарки та шкірили свої гострі зуби, вона гатила їх ґаблями, а ті витріщали хижі очі й сичали, мов змії. Жінка прокидалась від жаху, і знову довго не могла заснути від сліпучого місячного світла.

Щуриха жила у свинячому хліві вже кілька років. Падлюка, не тільки їжу свинячу крала, а й підстерігала, як поросить­ся льоха, то поросятиною ласувала завжди першою. І ніяк не можна було знищити. Щурят витруїли, старого капканом спіймали, а цю, гадину, не візьмеш нічим. Хитра: не їсть отруєного і не попадає в пастку. Бо з малими вона впоралася, а ця, велика пройда, не дуже боїться Ган­ни, зуби скалить і не тікає — бачить, пройда, що перед нею баба...

Місяць сліпить очі, але так не хочеться вставати— щоб не скрипнуло ліж­ко, аби не розбудити Андрійчика. Дихати в хаті ні­чим, на дощ, мабуть, тому і смердить сажею. Треба було б щось скоїти з грубою, та думалось усе, що завод їх зноситиме, а за теперішнім часом, видно, ще не скоро, а хата вже який рік стоїть над кручею, бо вибрали глину для цегли. Воно й жалко Ган­ні оддавати її під знос, та що вдієш. Колись була така гарна, мов панська, — перша цегляна на селі! Бо тоді ще з вальків усі собі лампічили житла. А як одкрили біля них цегельний завод, то Сава колгосп покинув і пішов туди працювати. Голова через те город одрізав, та чоловік все одно не повернувся до трактора, бо задумали вони будуватися. А за грунтом не жалкували, бо з городу того й мало було пуття - глинище ж. Сава вдень і вночі на заводі тому їшачив, ото тільки прибіжить, у рот щось кине і знов у піч тручає ті важкенні вагонетки. Зате ж яку побудували хату! Палац! Вели­ку, простору —- на п'ять кімнат. Вони й електричне світло провели від за­воду, було для кого старатися — синочки один за одним на світ з'являлися. Савка дуже хотів мати трьох синів, а Ганна і догоджала йому, щоправда, надіючись потайки, що помічницю приведе собі. Коли ж і втретє сказали в пологовому будинку, що син у неї, своє бажання переклала на майбутніх невісток, щоб хоч вони мали дівчаток.

Щуриха не виходила з думок Ганні. Вона б, може, й не чіпала її, хай би вже і зжерла порося якесь чи свинські недоїдки, а то ж, падло, підкопує хлів, стіна потріскалася вже в кількох місцях. За що Ганна тільки не бралася — і затуляла дірки, й заливала цементом, а вона, паскуда, розривала в іншому місці. Бо якби оту нору, якось хутко забити чимось, коли вона розкошує у хліві, тоді не було б у неї сховку. А хвостату вигнала б надвір, і та, може, й не прийшла б більше, інший би підшукувала собі закуток. Ганна одразу й ухопилася за цю думку, мов за соломинку.

Свиня сердито рохкала в хліві, вона більше хазяйки ненавиділа щуриху. І Ганна зважилася, обережно звелась із постелі, на­кинула на себе грубу хустку й тихцем у сорочці вискочила надвір. З купи каміння на подвір'ї вибрала.більш пласку каменюку.

Щуриха, видно, вже наїлася добре, бо сиділа і вмивалася на віконечку— на Ганну жодної уваги. Ну, як у себе вдома! Ганна ж так і вдіяла вдіяла за своїм задумом: миттєво прикрила нору й схопила ґаблі. Але ж, стерва, не захотіла кидати хлів, вишкірилась, от-от ско­чить у вічі. Махнула раз і вдруге рукою, й, бачачи, що діла не буде, вдарила хвостату по голові. Затим взяла її за хвіст й викинула на гній.

У щурихи в корчах билося тіло, очі ще дивилися на Ган­ну, але вже якось тепло, без притаманого хижого зблиску. Кров... Досі звірина бачила кров лише чужу, коли кувікало порося, а вона гризла й гризла його, лигала ніжне м'ясо й захлиналася гарячою кров'ю.

«Нехай уже й жила б собі, Бог із ним, із тим хлівом, всеодно завалиться скоро», — подумалось Ганні. Жалко було. Безпомічне звіря навіяло їй жіночу розчуленість, хоча, що вже скоєно — то скоєно. Нічого не повернеш. Смерть дедалі дужче й дужче оволодівала щурихою, а очі її очі вже дивилися в нікуди. Сіренька пухнаста тушка з мерзенним хвостом застигала, і в Ганни руки бралися гусками — прохолоднішали ночі. Треба було йти до хати, а вона ще дивилась на кручу, — там бовваніли спору­ди цегельного заводу. Не працює вже. Спочатку лише розтягали кольорове залізяччя, а тепер уже розкру­чують вагонетки й рейки.

Їздила Ганна і в район жалітися, що круча підступилася аж під саму хату і зсовується земля — не хочуть і слухати, кажуть, як уже не буде в чому жити, тоді приходьте й подумаємо. Марчак за голову райради, їхній же, сільський, а свого сина, падло, не відпустив в Афганістан, одкупився, тепер он тішиться своїми онуками. Миколки немає вже... Немає...

Ноги понесли до прірви. Там темно-темно.

...Вона тоді, вранці, доварювала суп (Савка більше любив супи і ще локшину в молоці), кинула засмажку й по кріп пішла на город. Глянула на завод, а Савка вантажить у вагонет­ку глину. Угледів її, й руки рупором склав: хай суп вихоло-ня — є — є — є!

Посміхнулася вона та до нього: звідки знаєш, що вже зварила?

— Пахне аж сюди, — він їй на те.

Вони завжди обідали на просторім подвір'ї, лише в негоду насипала пахучі полумиски й накривала стіл на веранді.

Насипала того супу, а він уже і шкіркою взявся, вихолоняючи, а Савки все не було. Вона до кручі, а там обвалено довкруг, глиною пригорнуто, і люди кубляться наче в мурашнику. Коли відкопали Савку, він дихав іще, але був без пам'яті, й доки приїхала та «швидка«, одійшов чоловік. Як споряджала покійника в дорогу, пригадується невиразно, дорікала йому лише за те, що хату побу­дував. Бо для чого вона, коли не думав в ній жити?

Потім сама стала біля вагонетки: треба було за цег­лу відробляти, й синів ставити на ноги. Самотиною все, бо кого тільки приймала, непутні: злі чи п'яниці... Та й не прагла вона тієї чоловічості, хоч і молодою була ще, — так ухоркаєшся за день, що аби хоч припасти до подушки. А чи замінить хто Саву? Добрим, веселим був завжди, і пошуткує, й поправить, де треба.

Тепер став завод, бо зараз майже не будуються люди, маєтні десь, мабуть, із-за кордону завозять будівельні матеріали, в упа­ковці все, — цеглу в селі не вигідно випалювати – вугілля дороге. А круча он дотягнулася до самісінької призьби, обсувається глина. Ще в позами­нулому році мали сплатити Ганні, вона й папери всі попідпису­вала, й обійстя підібрала собі в селі зручне: і криниця на подвір'ї, і город до долини. Та не дають отих грошей.

Серце болить, бо зірване... Не кам’янене воно ж у неї, хіба можна витерпіти таке?. За найменшим ходила майже його слідами. Не вберегла...

Андрійко не спав. Глянула й одвернулась - одна тінь од ди­тини. І ще біль в очах.

Ганна взяла зі сховку гроші: іди, купуй...

А він так глянув тверезо й проникливо на неї, як ніколи: не треба, нене... Вперше голубливо її назвав. — Я вже другий день без голки. Задумав облишити це. Піду вчитися, вам допома­гатиму...

Андрійка в тяжкій пропасниці ламало, трусило. І губи сині, обкусані.

— Чи ж вийде воно в тебе, щоб не колотися? — спитала Ганна обережно. -— Може, краще в лікарню відвезти тебе?

— У хлопців уже вийшло. Олесь Левуський, Григір Тасійчин... Без голки живуть, я більше не хочу. Годі! Ми з вами, мамо, одні на світі. З усієї сім'ї...

Ганні вірилося і не вірилося, бо скільки разів він збирався кидати те зілля. Але «ненею» вперше назвав. Та вони й не балакали з сином останнім часом. Андрійко все спить, та іноді лише скрикує у своїх наркотичних мареннях. А це, бач, і обізвався по-людському. Має ж Бог, зрештою, зглянутися на Ганну, бо на­віщо тоді давав життя? Для мук одних?...

...І знову була довга ніч, і знов місяць уповні прискіпливо зазирав до хати. Андрійко кричав, стіну шкрябав нігтями...

У хвилину затишшя Ганна оком накидала на майбутнє. Мріялося, що вивчиться Андрійко, ожениться, а невістка наведе діток — дівчаток тільки. Вона їм накупить гарних стрічок, кофтинок, спідничок... Невісткою бачила Леську Солтикову:там така краля — при тілі, груди, що не голодували б ма­люки... Раніше невісткою її називала, а як пішов Андрійко братикою стежкою, то вже й соромитися стала Лесьчиного вітання. Може, воно й наладиться. Молодесенький він іще...

Перед ранком здрімнула. Ганні снилося щось недобре. Андрій­ко розбудив: підіть до цигана, мамо. Не просив, а наказав, як завжди. І враз усе оте хороше, красиве, зібране Ганниними думками, розлетілося на дрібнісінькі скалки — не визбирати. Посіріла хата. Надворі все посіріло. Небо закондубасилося, посіявся дощ, а з-за Бугу ще чорніша хмара.

Циган наповнений шприц виніс.

А воно ж так гримить і блискає. Навпростець додому йшла, аби гроза не перейняла. Не встигла — вимокла геть до рубчика. Вбігла в хату та до Андрійка спересердя: принесла ось... Він же, біднесенький і не ворухнувся. Й очі йому Ганна сама закрила. Хай спочиває.

Щуриха на гнійнику згаслим поглядом зирила на Ганну, шерсть од дощу злиплася, покублилась. Раптом очі звірка зблисну­ли й розтулилися: бач, ти потруїла моїх дітей, і твої пропали так само... Ганна прогнала від себе примару й перехрестилася, бо так, не доведи Господи, й збожеволіти можна. А їй же ще сина женити... Стояла над кручею, не зважаючи на дощ.

Великий шмат землі зсунувся вниз і розсипався чорною плямою на дні ями.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.