Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

П’ятий

Він сидів у зручному кріслі, з яким давно обжився в підготовчому центрі. Звично дивився на прилади і хвилювався. Переживав не стільки за сам політ, як через те, щоб часом, в останню секунду, не знайшли якийсь там гандж і не відклали запуск, як уже траплялося. Але, на щастя, він тоді не пілотував корабель-супутник— мали його вести інші, кому не пощастило Землю з космосу побачити. Сьогодні медики не дали «основному» дозвіл на політ, і тепер йому заздрить весь загін. Ще б не заздрити! Радянська людина (а це саме ти!) – в космосі! І про п’ятий політ (яка щаслива цифра!) увесь світ загомонів би. І балакатиме, звичайно… Аби тільки не скрутили в ЦУПі. Поки що все чудово, все — за програмою. Боже, невже зараз рахунок піде? «П’ятий, п’ятий, не хвилюйтесь, все нормально». Пішов відлік? Невже?!! Дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять … Він п’ятий!.. Невже це наяву?.. Працюють двигуни… Сила!.. Стало враз легко, й одлягло від серця … Він – п’ятий!.. У кисень додають якісь ароматизатори – пахне травою і луговими квітами. Бо в «МІГах« як надмуть хлорки— тягне до вирви. Носій відходив од землі. Одірвався!!! Він не волав, як перший: «Поїхали!» – співала й раділа душа, святкувало все його єство. Від’єднався перший ступінь ракети. Зв’язок — чудовий. Перевантаження давалося взнаки, але він почував себе добре — на тренажерах та літаках іноді бувало й важче. Все, що слід видобути, — видобували. Добу міг проспати у вільний час. Раїса приїжджала до нього на полігон, а він навіть і не знав того… Потім докоряла йому за це. А їх виснажували не стільки для тренування, як треба було комусь дисертацію написати…

Відповідав ЦУПу й чітко виконував команди, доки мав зв’язок, відаючи, що на орбіті чекатимуть довгі паузи німоти. Але то не страшно. Головне, що старт відбувся нормально й зараз усе посувається за планом. Відійшов другий ступінь. Ракету трохи струснуло. Небавом зостанеться тільки сам корабель. І він — у космосі! Один ― лише зорі, зорі та вічне безмежжя… Потім кілька обертів ― і знову на рідній планеті… А вона ось, поруч - велика така! А які кольори!!! Три-п’ять витків навкруг Землі, в залежності, як почуватиметься він — і спуск. Тоді доведеться вже хвилюватися, щоб пошвидше знайшли та щоб м’якою була посадка. Приземлятися важче, аніж у небо злітати. Скільки хлопців із їхньої ескадрильї не змогли приборкати реактивного коня і вже не зможуть ніколи... Може, дехто із них сьогодні сидів би на його місці, а Земля із завмиранням серця прислухалася б до космічного голосу. І Москва зустрічала б! Він уявляв, як чітко карбуваватеме крок простеленою доріжкою повз почесний караул, що вишикувався на честь п’ятого космонавта, наближатиметься до найвищого керівництва Радянської країни, щоб доповісти про успішне виконання завдання.

Замовкла Земля. Починається найголовніше ― перехід корабля на навколоземну орбіту. Щось довго працює двигун, пора б зупинитися йому. Та стихне, коли треба, ― все розраховано чітко.

А його ще й Київ зустрічатиме — він же з України. Їздив недавно у своє село — дали відпустку — на берег Південного Бугу. Як хороше вдома! Саком ловив рибу, а вода так пахла травами й настояним корінням. І риба пахкотіла, мов жіночі парфуми. Раїсі не сподобалося в нього вдома — та що дивного, вона ж міська людина, звикла до зручностей, до комфорту.

А двигун усе працював, і розхитувався корабель. Як чудово в ілюмінаторі!.. І тілу стало так легко в невагомості. Чому так довго мовчить Земля? Ефір шумить, плюскотить, як і їхня річка. Ото візьмеш книжку, щоб до готуватися іспитів, ляжеш у траву, дивишся на літаки в небі та слухаєш Буг, який тече віками тут серед степу. Чия лише нога не топтала довколишні береги, хто тільки тут не пив солодку річкову воду! За іспити він не хвилювався ніколи — знав, що йому нижче не поставлять п’ятірки. Навчання давалося легко, (чи, може, вимоги в сільській школі були невисокі, бо в льотному училищі з теорією йому інколи бувало важкувато). У школі майстрував паперових зміїв та літаки. Вся школа збиралася на стадіоні, щоб дивитися, як його літальні апарати піднімалися в небо. Дівчата бігали за ним табуном, тільки та, за якою у нього мліло серце, обходила.

Зовні Зоя — звичайна собі дівчина, а от мала щось таке, що приваблювало, кликало до себе. Один лише відблиск її великих карих очей заставляв лунко битися серце. Легенькі кучерики темного волосся визирали з-під рожевої шапочки. «Ну, глянь хоч раз на мене» — прохав подумки, але Зоя минала його, дивлячись долу. Йому передавали од дівчат різні записки. Він читав їх, сподіваючись отримати і од неї, ― не писала. Тоді сам їй надіслав ― не відповіла.

А коли їхав учитися, бачив, як стояла вона поодаль автобусної зупинки. Хотів вибігти, але автобус уже рушив, і він лише помахав їй рукою. Часто потім, пестячи дружину, про Зою думав, хоча, здавалося, й думати не було про що, бо не стояли вони біля ставка під вербами зоряними ночами. А як хотілося! Раїса не могла завагітніти, а він так жадав бачити малечу, щоб на нього була схожа. Воно чомусь не виходило довго. А як поїхали у Цвіргуни до Бугу, тоді те і сталося. Вже на шостому місяці. Хто ж у них буде —хлопчик чи дівчинка? Чи, може, як у Лосєва – і те, і те… Тоді доведеться шукати велику коляску. Тесть дістане!.. Чому ж не вимикається двигун?.. Тіло стало таким легким, мов пушинка. Він клацнув вимикачем: «Я Орел, Орел…Зв’язок — прийом!» Знову пауза, як у вічності. Вмовк двигун. У навушниках — генеральний. Він зустрічався лише двічі з ним, але запам’ятав приглушений, хриплуватий голос. Хоча що тут дивного, легко впізнати, коли в тебе музичний слух. «Орёл, сынок… включай двигатель… ― Він увімкнув… ― «Разворот … градуса …»

От тобі й полетів… Та може, ще рано про це?.. Може, просто потрібна корекція?.. Хоча чому так різко до Землі?.. Знову генеральний: «Сынок, нештатная ситуация…» Потім щось зашкварчало, й ефір замовк.

«Це все…» – кольнуло в серце, і забилося-забилося в грудях… Коли їх перший раз тренуватися везли на невагомість, то казали, що серце може зупинитися без земного тяжіння. Тому ніхто не хотів бути першим. П’ятеро не злякалося, і він - серед них. Може, через те й потрапив … Скільки в нього було під час польотів безвихідних ситуацій!.. Але там завжди мався шанс врятуватися. Він передбачав, що так може статися, але сподівався: пощастить … Досі йому завжди посміхалася доля. Може, це просто сон?.. Як гарно травою пахне і квітами!.. Скільки йому снилося, що не може вивести з піке свого літака. Сон, звичайно, жахливий… Він прокидався в холодному поту і йшов на кухню пити коньяк. Довго не міг навчитися пити. А якось на полігоні хлопці вмовили його випити склянку спирту — й нічого, на співи потягнуло лише. Всі сільські пісні переспівав, а потім міцно спав. Хлопці ж тоді на нових «МІГах» розбивалися майже щодня. Що ти хочеш ― труба, а ти лети на ній, та ще й поза звуком!

Коли в загін космонавтів зарахували, там не дозволялося пити, лише - сухе вино. В польоті ж «на крайній випадок» тюбик заправляли міцненьким, але благали Бога, щоб не довелося в космосі те вживати. Він відчинив поличку: пістолет на місці з повною обоймою, вірменський коньяк ― найкращий. Серце калатало, мов навіжене. Як його лише не настроював психолог, а воно ж таки людське — затріпотіло, жити хочеться. Коньяк із розмальованого тюбика, приємно так розливається всередині, гамується потроху серце. Яка ж земля гарна в ілюмінаторі! З такої висоти її не бачив ніхто ― лише кілька людей на світі. А може, це ще не кінець? Може, тільки вийшов із зони зв’язку, ЦУП якось скерує? Погано, що панікує серце … Гарний коньяк. Такий вони лише один раз пили на прийомі в генерального… Земля наче віддаляється… На скільки годин вистачить кисню? Коли краще застрелитися — зараз, чи потім, як скінчиться коньяк? Але його мрія здійснилася. Це вже факт. Світ, правда, ніколи не довідається про це: скажуть, загинув під час випробувальних польотів. То, мабуть, стрілятися?.. Ще допоки в силі та із свідомістю!.. У Циркунах вішальників та самострілів ховали поза кладовищем. Хіба це не зрада ― лишати себе життя? Земля віддалялася поволі. Скільки вже минуло часу? Яка ніч і яка тиша!.. А зорі такі гарні, їх так багато-багато… Великі…

Вечір надворі, зіроньки сяють…

Були в нього й нічні польоти ― летів над океаном і не міг втямити, чи правильно летить, чи вниз головою: де земля, а де небо? Зіпсувався прилад. Як же йому сідати на аеродромі? Раптом побачив на небі сузір’я — велике місто. Справді ― таки летів догори дригом. У кораблі-супутнику це, виявляється, не має значення . Проте, який же це супутник, коли він дедалі віддаляється й віддаляється од Землі?.. Видно, пішов поза траєкторією.

…Ой у полі жито,

Копитами збито…

Бабуся прядиво пряли й пісню оту співали. І якої б вони не співали – чи сумної, чи трохи веселішої, а її пісні завжди з «ой» починалися.

Ой, у лузі калина стояла,

Білим цвітом вона процвітала…

Він завжди рано вставав і біг понад Бугом аж до Самієвої гори, де розвалена сільська церква. Робив фіззарядку, обливався холодною водою, і підтюпцем ― додому. Йому так льотчик один порадив тренуватися. Із Зоєю завжди зустрічався ― вона, у спортивному костюмі, розчервоніла від бігу, ямочки на щоках, коса велика, відводила вбік очі. Їй не треба було поспішати в школу ― 8-й Б навчався у другу зміну. І, бач, не дарма бігала ― стала спортсменкою, олімпійською чемпіонкою. Кажуть, ще не заміжня.

… Ой не ріж косу,

Бо хорошая,

Не погань красу,

Дуже прошу я.

А його батькам Раїса не припала до вподоби, та вона й не прагнула їм сподобатися ― донька генерала. Не поралася на кухні —і допомагатючи матері, до батька не обізвалася жодного разу. Чи ж про таку невістку мріяли? Син сам собі підшивав комірець до кітеля. Сергійко — брат менший ― прямо так і сказав йому: «Навіщо брав таку?»

Ой три шляхи широкії,

Докупи зійшлися,

На чужину з України

Брати розійшлися…

Так тепло стало враз. То, мабуть, від великих зірок. А вони, кажуть, холодні. Лише здаля, мабуть. А зблизька гріють…Земля віддаляється... Куди ж ти, Земле моя рідна?..

Хлопці ото сядуть біля криниці, що обіч аеродрому, ― ті, що з України, ― і співають. Сашко Бланько — високо бере.

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю?..

Літав, літав, а назад не прилетів — стропи заплуталися в парашуті. Його земля завжди м’яко брала у свої обійми. Один лише раз одвернулася норовисто, бо співав же їй, що покине…Чому ж тепер ти, Земле, втікаєш? Невже розлюбила?

Він знав, на що зважився. Його єдиного з України — зарахували до загону космонавтів. А скільки хвацьких земляків розбилося на отих некерованих трубах !..

Ой вийду я, ой вийду я

На високу гору,

Стану, стану, подивлюся

У глибоку воду…

Корабель раптом розвернуло, і зникла Земля з ілюмінатора ― натомість великі зірки.

Бабуся на верстаті прядуть рядна . «Оженишся , — кажуть, — застелиш нову хату. Бо тепер взяли городську моду — щоб долівка з дерева та й крита ряднами. Я тобі гарних квіток намережу!» В бабусиній хаті на підлозі натрушено пахучим різнотрав’ям. Тому спиться у світлиці солодко. А дорослі, як тільки зберуться десь на кутку, щоб відвести душу в пісні, так неодмінно його кличуть, бо його голос немов майстерний коваль виклепав.

Ой, у полі озеречко,

Там плавало відеречко –

Соснові клепки, а дубове денце…

Човен так тихо-тихо пливе Бугом. Сонечко ніжно пестить обличчя. Тепло. Пахне татарським зіллям.

На скільки в кораблі ще вистачить кисню?..

«П’ятий, п’ятий!.. ― наче зовсім поряд ― Чуєте нас, прийом?»

А серце знову так гучно загупало в грудях, наче на весь Всесвіт. Пальці не слухаються, щоб переключити тумблер.

«Чую Вас добре!..» І знову - на прийом.

«П’ятий, здійснюємо посадку! Запускайте посадочний двигун!»

За ілюмінатором зірки — великі-великі…



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.