Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

Весільної пори

Ми оце із хлопцями сидимо на тину, лузаємо гарбузове насіння — винесла баба Хвеня. Ота, що онук Іванко в неї втопився влітку. Непогано ж плавав, і нурчака стрибав зі скали, і ластівкою, а десь у вир потрапив на глибину — от і затягнуло його. Ми тоді з тиждень після похорону боялися запливати далеко. Але, як каже бабця Катря, живе живим. Настала осінь, і майже кожної неділі оддають заміж великих дівчат за великих хлопців — у свої та чужі села. А нам — утіха! Ми меншенькі, хто ще не ходить у школу, завжди біжимо попереду весільного поїзда зі співучими колесами. Мені місяць не вистачало до семи років, то мати залишили вдома, щоб ще рік побігав, та поки що не витрачатися на костюм, портфель і все інше. Зараз я уже з великими дорослими зубами (добрі виросли кланцаки!), але ще дошкільня. Ганяю з колесом по вулиці, здіймаю пилюгу, та так, що ніхто не може наздогнати мене. Здорованем дражнять. Хай собі дражнять, а всед’но бояться, бо на вигоні мене ніхто не може здолати— будь-кого покладу на лопатки. А коли хлопці повернуться зі школи, тоді, звичайно, не мелеться моє. Я вилажу на купу каміння (Малаї на вигоні надумали будуватися) і чекаю, поки дівчатка в білих фартушках перходимуть через кладку. І коли була серед них манесенька дівчинка з величезним портфелем і дивним ім’ям (ходила,у четвертий клас а зросту не мала) то гукав щосили: «Аделя вискочила із портфеля!» Дівчина червоніла, нахиляла голову, а хлопці з першого класу реготіли. Подруги Аделині шпурляли в мене грудками. Сашко — синок бригадирів― давав мені вивахлену в брудній кишені цукерку і обіцяв ще дати, коли й узавтра дражнитиму ліліпутку.

– Хлопці, а кого ж із нас прошено на весілля? – запитує Остапко. Виявляється, що нікого. Справи кепські… Можна губу не розвішувати на бублики, матимемо хіба-що на дірки од них. Розходимося.

А рано-вранці я біля Маньчиного подвір’я, де все прибрано, пісочком присипано, й собачу халабуду разом із собакою перенесено до сусіда. В усіх вікнах ще горить світло. Я поки що один примостився біля акації — одщипую від скибки в кишені по шматочку хліба — снідаю. Ось Васько чвалає ― він живе поруч, за ярком. У плюшевій шапці, в старому братовому, обдертому пальті, і шморгає , як завжди, носом.

— Дай, що їси, — кричить іще з дороги.

Відламую йому манесеньку крихітку, бо Васькові скільки не

дай, змаламурить. Малий, а жере страх скільки.

— Що ж ти дав, як украв?!

Бач, сердиться. А я таки украв, бо свариться бабка Варка,

що я хліб розношу по вулиці. Каже: сядь, поїж у хаті і йди собі гратися. Добре бабці казати, їй нікуди поспішати, а тут чекають хлопці, щоб бігати наввипередки. Отак станемо вряд, немов школярі на уроці фізкультури, а хтось скомандує, як вчитель: »На старт, вніманіє, марш!!!» І вже покотили поперед себе колеса, мовби на машинах. У мене воно від плуга — велике, солідолом змащене, то біжить, куди твоє діло! Усіх переганяю. Раніше хлопці просили в мене на гони моє коліща, а воно таке важке, що й не можна з ним збігти. Або ще до річки йдемо — плиточки по воді перекидаємо — хто більше. В Оверка рука замашніша, хоч і малий він іще.

Я геть зовсім весільний хлопець — кухвайчина на мені новісінька, тільки пошили у кравця. Крам добрий — перелицьований з синього материного пальта ― рядок у рядок. Іноді мене кличуть за стіл, думають, що я прошений на весілля. Добре бути прошеним. Їм зразу подають бігус (капусту зі шкварками), потім печеню, кисіль.

— Хлопче з колесом, а побіжи-но, подивись, чи не їде молодий, — повненька тіточка озивається з-за плоту, мабуть, якась родичка, бо незнайома мені. — Збігай, я тобі дам бубличків.

Ваську, давай удвох, — прошу, бо разом охітніше.

А бубликів даси?

Дам.

Добре, ти тільки не біжи швидко.

Спочатку кидаємося чимдуж про людське око, а потім йдемо розвальцем.

Скажи, Дмитре, навіщо женяться люди? — питає мене

Іванко.

— Дурні, то й женяться, — відповідаю те, що мені добре відомо. Моя бабця по матері Ївга завжди каже, що мати дурна, що вийшла заміж за голодранця, бо з них ніколи не буває путніх людей. Воно й так. Батько п’є в кооперації горілку, а цукерок не приніс жодного разу, як он інші батьки, й не купує іграшок ніяких. А бабця по батькові Варка каже, що батько дурний, коли таку взяв: ні собі, ні людям. З того горя і в чарку заглядає часто.

— Ні, я думаю не дурні, — заперечує Василько. — Адже після весілля в них знаходяться діти. Мене, бач, до весілля знайшли мати. Тому й байстрюком дражнять мене. Коли б із батьком… Так хочеться, щоб батько був, нехай би бив батогом чи ремінякою, але щоб був! Бо батьки не тільки б’ють, а й жаліють. Мати самі знайшли й брата старшого. Був би батько ― і в мене така кухвайка була б, як у тебе , а може, краща… І шапку купив би на базарі. А мати одна не може, заробити стільки трудоднів, щоб і на шапку, і на чобітки… Дай хліба, та одламуй більше, не жалій, скоро бублики їстимемо.

А хліб хоч і з висівками, сірий, та смачний― страх! Ми стоїмо край села під яром і милуємося краєвидами: молодесенькі лісосмуги вдалині ― жовта й червона, то від дерева залежить, де який колір. Висока трава прижовкла й іскриться од інею та вранішнього сонця. Ген із-за верб виходить пристінська дорога (жених родом із Пристінок) — звідти він має з’явитися; кажуть, маєтний. Нам так радісно з Васьком, наче й ми сьогодні весільники..

Коні вигулькують на диво хутко: на першій підводі сидить жених із боярами, на другій — духова музика, труби на виблискують сонці. Ми щодуху мчимо нашою сільською вулицею. Мої парусинові, на підтяжках, штани аж репаються від перенапруги.

Їдуть, їдуть!!! — кричимо, переводячи подих.

Жінки заметушилися, накривають на стіл. Опасистої тітоньки, яка вже

було обіцяла нам бубликів, й не видно зовсім. Де ж вона? От тобі вгостила... Жінки носять бігус від сусідської хати, а він так пахне, і смачний видно! А люду насходилось повне подвір’я — прошені й непрошені. Прошені аж пишаються. Он Їгорко стоїть біля матері — стрічку йому на моряцький костюм начепила старша дружка. Ото вже наїсться! А мені, не дасть мабуть, і бубличка, забуде, що я ділився з ним, як до тітки Гальки на весілля був прошений. Їсти хочеться. В кишені не залишилося навіть й крихти од хліба. … О, тітонька моя з мисками до хати поспішає!

— Тітонько, дайте бубличка … то ж я бігав, як ви просили жениха виглядати.

Дадуть, як за стіл сядеш.

Я не прошений, — кажу тихо, та вона не чує мене, бо вже

приїхав жених, і музика вдарила марш так гучно, аж вихляскує у вухах. Пропали бублики… Але я не переймаюся дуже: як обсипатимуть молодих, то зможу спіймати цукерку, а може, ще й обзаведусь грішми, як пощастить. Хоча, що за дрібну копійку можна купити? Микола он отримає від жениха рублів п’ять— стоїть на воротах, переймає молодого. Старший боярин посміюється, а жених таки лізе до кишені по синій папірець. Ні, подає червоний! Казали ж, що багатий! А музика виграє! І труби у пристінських музикантів не такі погнуті, як у наших, і вбрані вони гарніше — галіфе, діжурки. Наші музики знають мене. Дядько Степан дозволяє мені подудіти на альті. Але для гарної гри треба багато духу мати. У нього мабуть, так само мало духу, бо він на трубі лише грає «ум-па-па та ум-па-па». А пристінські ж так бундючні — відганяють нас од свого оркестру. Ну й хай, а ми всеодно побіжимо попереду весільного поїзда.

Оце зараз пограють, люди подивляться на молодих — й підуть на розпис до сільради, щоб із законним браком їх можна було вітати, бо церкву розвалили й батюшка не вінчає тепер.

Молоді сходять з порогу, Манька посіває цукерками, пшеницею, грішми. Об мене теж щось вдарилося й одлетіло, не встиг зловити. Якби не кляте колесо. Не кинеш же його людям під ноги. А щедрий дощ усе сиплеться та сиплеться ― тільки якось мимо. В обгортках он і «ключик золотий» — його можна довго смоктати, коричнева така цукерка. Витяг білу копійку в якогось дядька із-під чобота. А що за неї купиш? Хлопці ж он нахапали, смокчуть цукерки, й Васько навіть.

Дайте,— прошу.

Хлопці лише знизують плечима.

Ідемо серединою вулиці — з колесами у рядок. За нами —

наречені та молодь із нашого й чужого села. Багато як, наче солдатів у кіно!

Біля нашого обійстя стоять мати — у старій латаній спідниці, у куфайці випацькуваній. Молодих, бач, хочуть побачити. Не могли знайти щось чистіше … Мені аж соромно …

Припадаємо до великих сільрадівських вікон, а там широкий стіл під червоною скатеркою, висока чорнильниця. Секретар щось пише, потім жених узяв ручку й умочив у чорнило, тоді —молода. Ото і вся розписка.

Назад повертаємося, а ноги гудуть — і їсти дуже хочеться. Якась дівчинка до мене увесь час чіпляється, щоб дав їй прокотити.колесо Сказав, щоб краще забавлялася ляльками, а вона однак липне. Що то дівка? Правду бабця кажуть: дурні ті, що женяться.

Як смачно пахне бігус! Його готують кращі кухарі, тому й пахне, а в нас удома не пахне. Музиканти сидять в сінях, біля них невеличкий столик. І бігус у великій мисці, у іншій — хліб — білий, як сніг. Перекушують. А коли з хати лунає »Музики, за ваше здоров’я!»― через одного, хто їсти не дуже хоче, хапаються до труб, видувають кілька колінець якоїсь польки, й знову за бігус. Сало з м’ясом підсмажене ― свіжина! Через те, видно, і смачно! Он ходить і тітка. Вже розносить печеню, пожаліла, бач, мені бубличка. «Нічого, — втішаю себе, — хтось із прошених хлопців винесе що-небудь зі столу. »А їстоньки кортить, хоч би кусінчик хлібця. Вдома чомусь не так хочеться ― там щодень одне й те саме: вранці борщ із квасолею та квашеною капустою, ввечері якась пісна юшка. Молока б випити чи сметани з’їсти, а корови немає, теличка у хліві ―та коли вона ще розтелиться... Поросяток купили, та вони подохли — попалися якісь глистяві. Яєць нема ― здали до кооперації.

Незнайома тіточка підійшла до мене ― кучерява, в червоній хустці.

―Дай Галинці покатати те своє колесо, а ти ось підкріпись поки що. ―У руці ― кусень хліба і куряче стегно. Відступив дівчині колесо, хлопці збіглися відусюди: «Дай шматочок, дай шматочок…» Та скільки ж залишиться мені?

Галинка бавиться колесом, а воно ж важкенне — падає щоразу.

На дорогу пішли, — пропоную―там можна розбігтися.

Спочатку притримуємо дужку удвох, а далі вона сама,

постукотіла червоними черевичками курною дорогою.

Осінь. А дощу немає на озимину. Батькова мати каже, що не буде хліба в наступному році.

Галя з колесом подалася на інший куток. Тільки ж там же собака діда Дениса одв’язаний, може покусати. Біжу, а хлопці услід: «Чоловік і жінка, куряча печінка!» От в’їдливі, я ж з ними поділився останньою крихіткою, й дяка така… Галинка побігла ― не здогнати. Аж біля млина зупинилася. В заставках шумить вода, і верби на осінньому сонці вигрівають коси. У Галинки роса виступила на ластовинні, втирається вишитою хусточкою.

В якому класі вчишся?— запитала.

Ні в якому…

Я― в першому. Скоро нас візьмуть у жовтенята.

Ти читати вмієш?

Вмію лічити до ста. І літери знаю…

Вона взяла лозину й почала писати літери, а я називав їх.

―Дивно, а чому ж ти тоді не можеш читати? Вимовляй уголос по одній літері, як співай наче. Давай разом: Я-а-а – б – л-у – ко. А тепер, швидко проспіваємо. Яб – лу- ко. От бачиш, як просто все. По складах тепер виводили: і «рама» і «оса». Виявляється, це дуже легко, а коли бабуся розказували, ніяк не виходило.

Колесо кочу назад сам, у Галинки руки помліли од нього Я скоса позираю на неї ― яка вона гарненька, чепурна, в нашому селі немає таких дівчат. Як женитимусь, то тільки на ній. На весіллі нам дадуть пахучого бігусу і, і киселю.

Галинина мати дає мені повні кишені бубликів. Хлопці пожадливо пороззявляли роти. «Це квас, не для вас! Дражнилися ― дірку вам із бубликів!» І взагалі, я вже не тільки лічити до ста можу, а й читаю. Он на колгоспній полуторці написано «ФА». А що воно таке? Треба в запитати Галинки.

А гості наїлися всього та й стали гомінливі ―музику намагаються перекричати.

— Чом ти мене танцювати не запрошуєш? ― запитала раптом Галинка.

Пішли, — сказав я, не подумавши. Бо одразу виявилось, що

не лише танцювати, а не вмію і взятися до танцю. Проте, найважче якось минули, далі треба було лише крутитися й підгецювати. Від крутіння в мене не паморочиться голова, бо тренований: з гори можу скотитися у ярок, а потім йти не заточуючись. А хлопці падали. Батько кажуть, що з мене вийде льотчик, раз мені не закручує світ. І гостеві он, що од женихової руки, так само світ не перекидається ― крутить нашою Гафією та все вигукує: «От у нашій тракторній бригаді… от у нашій тракторній бригаді…» А що там у тій бригаді, не можна розчути через музику. Тітка Явдоха біля оркестра пісню горланить:

« Хорошо робити у колгоспі,

А ще лучче красти качани,

Накрала кошолку, тікала без толку

Голова кричить: «Іди сюди

«І в наступному, п’ятдесят восьмому році, наша тракторна

бригада знову кращою буде в районі!» ― доводить тракторист від женихової руки, скінчивши танець.

Нас Галинина мати веде до хати, на кухню, туди , де готують страви. Перед нами ставить повну миску киселю. І накладає бубликів та пряників.

Їжте, дітки… Поженитесь, то, може, тоді нагодуєте нас, старих.

Галинка їсть обережно, пряник підставляє під ложку, щоб не

капнуло на кофтину. Я ж їм із закритим ротом, щоб не плямкати. Кисіль солодкий-солодкий. Музика виграє надворі.

…Уже зовсім споночіло. Галинку мати повела до сусідів спати, а мені так стало сумно, що аж сльози на очі. Беру обгортку від цукерки, яку мені дала дівчинка, і пробую складати слова. »Золотий ключик» виходить. А на коробці з-під цигарок —«Прибой». Мені б радіти, що я навчився читати, але мені гірко, що Галини немає поруч.

У нас на весіллі теж кричали б гості «гірко!», і треба було б цілуватися. А як це? Ну, та цього теж ще можна навчитися.

— А ти на ній женишся? — запитав раптом Васько, немовби читаючи мої думки.

Ще не надумався, — відповів повагом, як то відповідають

дорослі.

Женись, дурний ― купатимешся, як вареник, у маслі …

«От у нашій тракторній бригаді…» — вигукує пристінський парубок, обійнявши нашу Гафію.

Музики притомилися і грають тихіше.

Час іти додому. Кочу колесо по дорозі, й тінь од місяця біжить обіч нього. І здається мені, що то не колесо, а велика машина, не наша полуторка, а така, яку ми в місті бачили з татом.

«О-са», Ра-ма»—зринає в моїй свідомості Галинчиним голосом. Я настравді вмію читати, чи це лише приснилося мені? Але «р» і «а» буде «ра «, «м» і «а « — ма. Ма-ма!

У кого ж іще буде весілля на нашому кутку? — запитує

хтось із хлопців.

Мабуть, в Олени Тодорової. Кажуть, вже приходили старости.

Котимо колеса. Осторонь хлопчаки, що вже ходять до школи, димлять цигарками й знову про якісь балістичні ракети розповідають, про літаки-винищувачі. Цікаво. Ото послухати б, так вони відгонять мене од свого гурту.

Я раптом зупиняюся несподівано для себе.

Ваську, а хочеш я тобі подарую своє колесо?

Авжеж!

І ось я вже боючись передумати, віддаю йому свою найкоштовнішу

річ, мов одриваю од серця. Знову сльози навертаються на очі.

Галинка досі, мабуть, спить? Я ще взавтра зможу її побачити. Стихла музика і тільки тітка Явдоха заводить свою улюблену пісню:

«Харошо робити у колгоспі,

А ще лучче красти качани…

О, пристінський таки залигав нашу Гафію і проводжає додому, та все тієї ж : «От в нашій тракторній бригаді …«

А може, не всі дурні, що женяться?



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.